Большевицький терор в селі Воля Якубова

опубліковано 8 лист. 2013 р., 10:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лист. 2013 р., 10:27 ]

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №60.

 

27 липня 1941 р.

 

Невелике село Воля Якубова. Та й воно зазнало жахливого большевицького терору особливо тоді, коли «доблесні червоні воїни» тікали від німецької армії. Вже від самого ранку 22 червня почалось перекидування військових частин через Волю Якубову в напрямі Самбора. Це тривало цілий день. Большевицькі командири в розмові з селянами ще впевняли їх, що це лише маневри. Та селяни були переконані, що дійсно почалась війна, яка напевно принесе їм визволення від московських сатрапів. Того таки дня встановили перед селом батерею зенітних гармат, яка простояла до четверга, не заподіявши ніякої шкоди німецьким літакам, лише хіба те, що осколком стрільна вбито одну жінку – Наливайко Гафію.

 

Селяни вже чули про «славні» дії НКВД та червоної армії. Коли селом проходила якась військова частина, то на вулиці чи подвір'ю не можна було побачити жодної людини. Всі замикались у хатах, льохах або тікали в поле, щоб схоронитися від мучителів XX ст. Та большевики найшли свої жертви і в полі.

 

В суботу перед вечером приблизився до села панцирний поїзд, з якого висіли «доблесні воїни», розсипались в розстрільну і попрямували в село, щоб там «воювати» з мирним населенням. В наслідок цього вбили чотирьох цілком невинних людей: Жгуту Петра і його жінку Марію, Цьоха Михайла і Дмитрах Ганну. Цю останню вбив солдат коло хати, поранивши тяжко дитину, яку мати держала на руках. Відтоді на появу хоч би одного жовніра село завмирало.

 

Пройшла ніч з суботи на неділю. Селом час від часу переходить військо. Недалеко чути гарматну і кулеметну стрілянину. Ніхто не спить, боючись за долю села і свою. Нараз у селі стріл. Большевики витягають з хати і вбивають ще одну невинну людину Стецулу Івана. Ранком відступають з фронту рештки червоної армії. І цей епізод не проходить безслідно. Большевики записують його в пам'яті мешканців вбивством ще одної безборонної жертви – Кушняка Федя. Політруки і командири забирали з хат радіоприймачі (детектори). Вони боялися, щоб люди не почули слова правди зі свого рідного Львова, очищеного від большевиків. Забрали з собою кілька селян, яким опісля вдалось якимось чудом щасливо вернутись додому. Свій відворіт відзначила «славетна» армія висадженням мосту на маленькім потічку серед села.

 

Селяни були вже певні, що військо не буде більше переходити, але боялись тих «бійців» червоної армії, що залишилися в довколішніх лісах, щоб грабувати людей. І вони не помилились в своїх сподіваннях, бо вже перед полуднем група солдатів розбила кооперативну крамницю, а відтак, заграбивши в селян кілька коней з пасовиська, спинилась під лісом, звідки обстріляла село. Нараз перед вечором хтось кинув оклик «Москалі ідуть!». На село, і так вже застрашене, немов би якийсь чарівник махнув своєю паличкою. Воно враз завмерло, очікуючи чогось страшного, непевного.

 

Враз селом пролетіла радісна вістка: «Німці!» Повітря стрясає могутній оклик звільнених людей: «Слава!» На очах у кожного сльози радості. Діти і старші кидають жовнірам квіти.

 

Це була лише стежа з чотирьох осіб і вона зуміла в одній хвилині так оживити, а радше воскресити село. Селяни відчули бадьорість. Вони вже не боялись московських банд, що подекуди ховались в сусідніх лісах. З цієї хвилини настало для них нове життя на своїй оновленій свобідній землі.

 

Вільне слово (Дрогобич). 1941, № 9, 27 лип.