Я одна з тих, хто народився у тюрмі. (Автор: ТИМУРА Орися Миколаївна)

опубліковано 25 черв. 2016 р., 04:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лип. 2016 р., 06:27 ]

 

Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

 

 

 Батьки моєї мами походили із глибоко релігійної, національно-патріотичної родини. Дідусь Іллярій співав у церковному хорі, мама Іванна ходила вчитися, брала участь в «Просвіті». Дідусь разом з мамою відвідували драматичний гурток, часто їздили виступати в інші райони.

 

Било Олена та Іллярій, дочка Іванна, син Ізидор

 

У 1943 році мама вийшла заміж за Кукіля Йосипа. Батьки працювали на тютюновій фабриці, жили заможно.

 

Шлюбна фотографія Іванни та Йосипа Кукіль

 

У травні 1944 року в них народилася донечка Оксана, моя старша сестра.

 

 Іванна з дочкою Оксаною підчас переховування

 

Мамин чоловік, член ОУН, залишає 3-місячну дитину і бере участь у боротьбі з загарбниками як з німецькими, так і з «визволителями».

 

У листопаді 1945 року вночі енкаведисти забрали маму, сестру і бабусю, а згодом й дідуся та повезли до Монастириська, далі до Копичинець. Через місяць усіх арештантів посадили у вагони-товарняки і повезли на схід. Дорога була дуже далекою, важкою, холодною та голодною. Люди не витримували, хворіли, помирали. Перед Челябінськом захворів дідусь і його разом з іншими важко хворими військові викинули з вагонів, пояснюючи, що в них епідемія хвороби і таких треба знищувати. По сьогоднішній день ніхто не знає, що сталося з тими 27-ми людьми.

 

Завезли усіх в Красноярський край під голе небо, ні будинку чи барака. Перебували в землянках, а згодом у збудованих будинках. Жили в жахливих умовах, в холоді і голоді. Мати постійно згадувала своїх чоловіка та маленьку доню, яка залишилась у сусідів, і не полишала думки зустрітися з ними на Україні. Разом ще з двома жінками мама організовує втечу з Сибіру. Яка то була дорога додому з Красноярського краю з-під монгольської границі, важко передати. Йшли декілька місяців, в основному вночі, минаючи пости, села і міста, їли ягоди, гриби, пили воду з боліт, калюж. Всю дорогу були в напрузі, молилися до Ісуса Христа, просили в Матері Божої сили, щоб вона була їхньою покровителькою.

 

Мама була дуже ослабленою, ноги попухли, стали мов дерев'яні, особливо важко їй далися останні дні того далекого переходу. З великими труднощами мама дійшла від Бучача до Озерян, а далі йти вже не могла. Через пару днів мама зустрічається із донею, яка її звісно не визнає. Через сльози, розпач, але з материнською любов'ю мама пригорнула до себе рідну кровинку. За мамою постійно йшов пошук від НКВД. І вона була змушена переховуватися, спати в стодолах, підвалах, по полях, в лісі, коли ще було тепло. Але люди допомагали їй, переказували про облави в селі, наражаючи свою родину на висилку в Сибір за переховування.

 

Однак не минулося без зрадника і одного дня мама переховувалась у сім'ї, чоловік якої не тільки видав, а й поставився до неї по-хамськи і зґвалтував. Як виявилось, цей господар був агентом НКВД. Маму схопили, почалися знову камери. Тривали такі допити три місяці. Вона молилась і просила Бога сили витримати ці тортури. За наказом маму переводять до Тернопільської тюрми. Лікар дав заключення про стан здоров'я, сказав, що вона не витримає більше таких тортур, того болю і виявилось, що мама вагітна.

 

В тюрмі вже не били, вона була в одиночній камері, а згодом перевели до загальної камери. Жінки, які сиділи з нею, співчували їй, ділились по крихтині всім, чим могли, аби вона більше з'їла, бо ще й дитина в утробі потребує. Мама постійно молилась і плакала. Немає її донечки Оксани, її дому, в Сибіру її мама Олена, дідуся викинули живцем на мороз з ешелону і сама вона ходить вагітна. Як дальше жити і що з нею буде?

 

Була дуже збентежена тим, що має народжувати. Що вона буде робити з тою дитиною? І якою може народитися дитина в таких умовах, як її так били, знущалися над нею, і чим вона годована? А скільки страху, сліз та горя перенесла вона. Боялась, щоб дитина не була калікою, боялась пологів. Мама народила мене в санчастині Тернопільської тюрми у березні 1949 року. Роди були важкі. Мати лежала ослаблена і не могла піднятися на ноги і стати до мене. Харчування було неважне, відповідно мама не мала молока і годувати мене не було чим. Я кричала день і ніч, кричала з голоду й холоду. Викричала собі пупкову грижу, а пізніше дістала гнійну екзему. Все тіло гноїлося, мама молилася Богу, щоб забрав мене на той світ, щоб я і вона вже не мучились. Але помаленьку, з Божою допомогою, ми з мамою почали одужувати і вона частіше брала мене на руки, щоб я не лежала. Охрестила мене санітарка, помолилась наді мною і нарекли мене іменем Орися.

 

Орися у своїй першій суконці пошитій з клаптиків матерії

 

9 місяців мама виношувала мене в камері, 9 місяців я була в тюрмі. 30 грудня 1949 року прийшов наказ другої відправки мами в суворий Сибір. Санітарки тюрми дали мені трохи одягу, коцик, який я довго зберігала як пам'ятку з тюрми. Їхали в товарняку дуже довго, холод, голод. Завезли нас в село Партизанське, де на той час на висилці перебувала бабуся Олена. Вона постійно цікавилась, допитувалась людей по селищах, у які довозили українців, чи не чули прізвище Кукіль. Бабця знала, що рано чи пізно маму зловлять і виселять назад в Сибір. Мама не знала, що бабуся живе в цьому селі. Чисто випадково бабуся побачила її з малою дитиною і впізнала свою рідну дочку Яню.

 

Орися з мамою та бабусею на засланні

 

У цьому селищі мама мала важку роботу в лісі, де робила нарівні з чоловіками. За непомірну працю давали 250 грамів хліба, половину з якого приносила з роботи додому своїй донечці. Руки, обличчя замерзали від страшних морозів, треба було постійно рухатись, на валянки намотували ще якесь лахміття, аби було тепліше в ноги. Тяжка була праця, не під силу жінкам, щотижня треба було відмічатися в комендатурі, чи не втекла часом ця людина. Минула важка каторжна зима, мама працювала на маслозаводі. Хліба вже видавали на пайки, скільки в хаті було членів сім'ї. На кожного члена сім'ї була норма. Треба було стояти звечора і займати чергу, щоб вистачило того хліба. А ще влітку посадили картоплю, брукву, яка заміняла нам цукор, їли лісні ягоди. Я важко захворіла на туберкульоз, мене довго лікували, возили на рентген в Красноярськ. Але з часом мене вилікували повністю.

 

 

Орися

 

За 13 років, що була на Сибіру, бачила 2 яблука, а як були цукерки, то було свято для мене. Після маслозаводу мама пішла працювати на будову, через те, що там більше платили. Одного дня впала з риштовки, важко покалічилась, після падіння довго боліла голова. Після тривалого лікування влаштувалась в школу прибиральницею, виконувала інші роботи, які їй були призначені.

 

Іванна носить воду до школи

 

За деякий час я знову захворіла на ревматизм, потім на жовтуху, я плакала, бо дуже боліла печінка. Проходили роки, у вихідні дні люди збиралися і зустрічалися із земляками, годинами сиділи разом, плакали та згадували про свою домівку, родичів та знайомих.

 

Орися з мамою Іванною та бабусею Оленою

 

Зі смертю Сталіна контроль над вивезеними дещо послабшав. Мама тричі наймала адвоката написати у Верховну Раду про перегляд нашої справи і повернення в Україну. Але позитивної відповіді не було. На волю почали відпускати окремі категорії політичних в'язнів. З Божою допомогою прийшов і до нас той довгожданий день свободи, коли нам дозволено було повернутися на рідну землю. Тільки за третім разом нам прийшов документ, що наша сім'я ні в чому невинна і нас відпускають в Україну з поверненням майна.

 

 

Орися (стоїть друга зліва) з мамою Іванною (стоїть перша зліва) та бабусею Оленю

(сидить перша зліва) серед засуджених земляків

 

Коли ми від'їздили, то нас проводжало майже усе селище. Ми з радістю поверталися на Батьківщину, адже Україна, то не холодний і не голодний Сибір. В жовтні 1957 року ми повернулися в рідне містечко, де не застали ні батька, ні своєї хати. Мамин чоловік, я його називала татом, за радянських часів тричі приїздив з Канади до нас в Україну в гості, просив маму приїхати до нього, але влада, через висилку в Сибір, відмовила мамі у поїздці. В Канаді він помер. Мама померла у 2001 році. Моя сестра Оксана проживає з сім'єю в Чернівцях.

 

Я виросла, здобула освіту, вийшла заміж, маю одного сина, але все своє життя відчувала на собі погляд терористичної влади. Тільки з проголошенням незалежності України я відчула свободу. Я горда тим, що дожила до часів, коли ми, українці, стали повноправними господарями на своїй землі. Дуже шкода мені і боляче, що мого дідуся, ще живим, викинули з поїзда-товарняка, як тварину. Десь там загинув, як інші люди, які так і не знають, що ми дочекалися незалежності України, як і моя бабуся Олена.

 

Таким був нами пройдений шлях, тяжкий, тернистий шлях в болях, в гризоті, в голоді та холоді. Тяжкі і не забуті ці спогади для нас. Але з Божою ласкою ми вийшли з цього стану. Проте спогади завжди залишають сльози на очах. Бабусю і дідуся реабілітували посмертно. 25 грудня 1991 року Прокуратура Тернопільської області видала довідку про реабілітацію мамі і мені.