Яку провину могло мати дворічне дитя?

опубліковано 18 лют. 2013 р., 13:36 Степан Гринчишин

Розповідь Степанії Панчак (Синишин ), жительки села Надітичів Миколаївського району, 1922 р. н.

 

 

Мене арештували у 1946 році. Причиною мого арешту було те, що мій чоловік, Василь Панчак, 1919 р. н., був у загоні «Нахтігаль», а після повернення з Німеччини – сотником УПА та керував підпіллям у селі Надітичах. Його псевдо було «Берзон».

 

 

Серед конвоїрів при моєму арешті був «стрибок», троюрідний брат Ярослав Синенько, родом із села Дроговижа. Після арешту мене завезли у Миколаїв, там брали на допити, розпитували про чоловіка. Я відповідала, що про нього нічого не знаю, бо пишуся – Синишин, а до чоловіка, мовляв, ніякого відношення не маю. Десь через дві неділі мене відпустили додому на два дні – при умові, що повернуся назад. Я зрозуміла, що це була їхня хитра уловка, що за мною будуть слідкувати.

 

У мене у цей час була дворічна дочка Оля. Коли мене арештували, тато заховав її у сусідів, пізніше її переховували у цьотки. Коли прийшли мене забирати вдруге, забрали і дочку. Яку провину могло мати дворічне дитя?

 

Тато мав непогану господарку. Через мій арешт продав корову, а за виручені гроші, які дав голові району Гуцалюку, викупив мою дочку.

 

Не почувши від мене нічого конкретного, перевели у Стрийську тюрму. З Миколаєва у Стрий мене возили два рази – аж на третій прийняли туди, бо тюрма була переповнена людьми.

 

Другого разу, коли ми поверталися зі Стрийської тюрми, сильно горіла бурова свердловина в Угерську – аж гаряче каміння кидало на машину. Коли ми проїжджали біля нашого села Надітичів, конвоїр звернув увагу, що горить дуже багато свічок на цвинтарі (це відбувалося на Святий Вечір).

 

У Стрийській тюрмі мене тримали декілька днів і перевели у Дрогобич, у тюрму «Бригідки» . На допитах я продовжувала говорити, що моє прізвище – Синишин. Тоді вислали двох МГБістів у Надітичі, які в церковній книзі знайшли записи про те, що я з Василем Панчаком у шлюбі з 1940 року. Після цього явного доказу мені присудили 5 років тюрми – як дружині «зрадника Батьківщини».

 

Під час мого перебування у Дрогобицькій тюрмі до мене приходив декілька разів батько, приносив передачі. Але їх не приймали. Казали, що Степанії Синишин у тюрмі немає.

 

Зі мною сиділа жінка-татарка, яка жила у Дрогобичі. Її посадили за те, що на одну годину запізнилася на роботу (працювала на пошті). Через три місяці її випустили, і я попросила її поїхати у Надітичі та дати знати про мене родичам. Після цього мій батько приїхав з передачею. Попросив конвоїра, щоб той передав продукти мені. Конвоїр зайшовши у камеру та назвав прізвище Панчишин-Синишин. З острахом я взяла цю передачу, відрізала кусок «пательника» і угостила конвоїра. Деякі конвоїри були не погані люди, їхнє харчування було не важне, тому він і взяв від мене гостинця. Його начальник знайшов у нього цей гостинець, зайшов у камеру і запитав: «Хто дав цей кусок «пательника»?». Нас у камері було 13 дівчат, ніхто з них не зізнався. За це усіх посадили на декілька днів у карцер.

 

Одного разу до тюрми приїхала комісія з Москви. Подивившись мої судові документи, один з енкаведистів сказав: «Да ты еще здесь? А мы думали, что ты уже дышишь сибирским воздухом!».

 

21 листопада 1947 року мене з дівчатами привезли у Львівську тюрму. Цілий день тримали у дворику тюрми. Ввечері повели в баню, заставили роздягнутися, а виявилося, що у бані немає води. Від холоду усі тряслися, зуб на зуб не попадав…

 

У нашій камері не було скла на вікнах, сніг попадав усередину, було дуже холодно. Я перестудилася, отримала запалення легенів. Незважаючи на хворобу, мене разом з дівчатами повезли у Київську тюрму. Там лікар мене перевірив і поклав у лікарню. Там я в’язала шерстяні шкарпетки санітаркам, а вони мені за те в дорогу насушили трохи сухарів.

 

Пробула я у цій лікарні більше місяця, далі мене разом з іншими дівчатами привезли у Куйбишев. Було це на Новий рік. Місцеві жителі, коли нас побачили при вигрузці з вагону, говорили: «Смотри, привезли бандеровцев. Да они такие ж как мы... ».

 

У Куйбишевській тюрмі наша камера була вся покрита грубим шаром інею. Годували замерзлою капустою та тюлькою. Пробули там декілька тижнів, а на самий Йордан нас перевезли у Казахстан, у поселення Борове Щученського району Кокчетавської області. Поселили усіх у барак, де раніше була тюрма. Нашим обов’язком було обслуговувати підсобне господарство курорту, директором якого був Хомінський. Робила я там швачкою, а пізніше – санітаркою у рентгенкабінеті.

 

Відбула я там 5 років. Звільнили від ув’язнення у 1951 році. Приїхала додому на саму Вербну неділю. Дочка мене навіть не упізнала.

 

Мого чоловіка, Василя Панчака, не знаю при яких обставинах, разом з такими як він однодумцями, у 1941 році  направили для  вишколу у Німеччину – у школу «Нахтігаль». Ця назва у перекладі на українську означає «соловей». Школа була у місті Франкфурті. Разом з моїм Василем був Микола Кіндій і Михайло Мамчур зі села Черниці. Коли чоловік був у Німеччині, родичам у районі видавали документ на отримання допомоги, яку називали «бецугшайн». В цій школі був і командир УПА Роман Шухевич. Василь декілька разів, коли приїжджав додому у відпустку, привозив передачі від Шухевича його дружині, яка проживала у той час у Львові.

 

У Німеччині Василь був до 1943 року. За цей час він отримав такий вишкіл, що йому нічого не було страшно. Розповідали, що він мав таке відчуття, що попадав з пістолета у ціль позаду себе на відстані до 30 метрів.

 

У 1942 році «Нахтігаль» послали в Білорусію у бій з радянськими партизанами. Після переговорів з німецьким керівництвом українські командири зрозуміли, що німці не планували виконувати свої обіцянки щодо надання Україні незалежності, а тільки хотіли використати українських патріотів-націоналістів для війни з радянською армією. Тоді німці їх роззброїли і вони повернулися додому.

 

Повернувшись у село Надітичі, Василь з однодумцями почав готувати підпілля до боротьби. В окрузі села підготували декілька законспірованих криївок, набрали станичних та бійців бойового загону УПА.

 

У свій час Василь добре освоїв професію коваля. Тому після повернення у село відкрив свою кузню, появилась відповідна клієнтура. Все це тривало трохи більше року. У кінці 1944 року в село машиною приїхали невідомі воєнні. Запитали у місцевого жителя Ходзінського, де тут живе коваль, він і показав. Приїхали до нас на подвір’я, наклали кайданки Василеві на руки і вивезли в село Рудники. Разом з ним із села забрали Настю Брінь, Настю П’ясецьку, Василя Березу, Івана Грицу та Миколу Федіва. Ці воєнні привели для упізнання затриманих, невідомо родом звідкіля підлітка, який наймитував у Михайла Сколоздри. Цей наймит підійшов до затриманих і сказав, що нікого не знає, крім Василя Панчака. Наголосив, що він є сотником у бандерівців. Всіх затриманих відвезли у село Рудники, у ту його частину, що називали Лісничівкою. Усіх затриманих на слідуючий день випустили, а Василя арештували. Утримували його в стодолі Андрія Жибета (недалеко від повороту на село Раделичі). Привозили Василя один раз додому у село Надітичі в супроводі декількох воєнних. Яка ціль того повернення в село, нам і дотепер невідома. У селі він поїв, помився, поголився. Знову забрали в Рудники. Через декілька днів вивезли у Дрогобич – і більше ми його не бачили...

 

У 1992 році моя дочка Оля зверталася у Львівський архів, де знаходиться справа Василя. У цій справі багато записів та документів. Навіть оригінал нашого свідоцтва про шлюб. У вироку суду записано: вища міра покарання. За що і де виконано вирок суду, нам і досі невідомо... 

 

Знаю, що у 1948 році у миколаївських лісах відбулися наради проводу ОУН в Україні і головного командування УПА. Одним із рішень наради Проводу ОУН було вислати спеціальну кур’єрську групу до Німеччини, яка мала передати особливі секретні документи для закордонного представництва українського визвольного руху, зокрема для Степана Бандери. До складу цієї групи входив хорунжий Микола Мельничин (псевдо «Кіров») зі села Надітичі. Ця група понесла деякі втрати по дорозі. 29 вересня 1948 року група з чотирьох чоловік, в тому числі Микола Мельничин, добралася до кінцевої мети і передала ці секретні документи Степану Бандері. За успішне виконання завдання командир УПА Роман Шухевич нагородив усіх Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу. 

Записав Іван Кахнич 15.01.2011 року.