Якщо не виконав норми – тільки 175 грамів хліба

опубліковано 30 вер. 2012 р., 11:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 жовт. 2012 р., 11:36 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №288

 

Гончар (Бакай) Уляна Василівна, народилася 1925 р. в с. Підлужне Костопільського району Рівенської області, українка, православна, безпартійна, селянка, заарештована в 1945 р., звільнена в 1954 р. на спецпоселення.

 

Поділюся спогадами про пережите у різних тюрмах і таборах сталінського режиму. Як тисячі наших людей, пройшла я школу мужності і, хоч втратила здоров'я, залишилася живою. Написала свої спомини не для того, щоб ввійти в історію, а для того, щоб наші нащадки знали, якою дорогою Україна була для нашого покоління. Ми не були ворогами радянської влади, бо ми її не знали. Пам'ятали терор більшовицьких властей ще в довоєнні роки, тому боронилися, хто як міг, не хотіли коритися чужинцям-окупантам. Вивезли нас і наші родини в далекі суворі краї, щоб з часом ми і наші діти забули, що ми українці.

 

Росла, як і всі мої однолітки, в селянській сім'ї. Коли ще вчилася в сільській школі, у 2 чи 3-му класі, то нам видали підручники-читанки з української мови. На другий день вчителька забрала ті книжки, а згодом повернула. Як почала перегортати сторінки, то побачила зачеркнуте слово «Україна», а написано «над нашою землею». Там було речення: «Зійшло сонечко і засіяло над нашою Україною». В школі нам твердили, що є «jezyk polski i jezyk ruski», а української мови взагалі ж не існує. Вдома мені батько пояснив: поляки не хочуть, щоб діти знали, що вони українці.

 

Ще змалку я відчула любов до своєї землі і народу. Наше село з півночі обвивала річка Горинь, зі сходу стояв ліс. Дуже мальовнича місцевість. Пройшов час, я підросла.

 

У 1941 р. мої батьки були в списках на виселення в Сибір, але вибухнула війна, і ми залишились. Під час німецької окупації багатьох дівчат вивезли на роботу у Німеччину. Ледве не потрапила туди і я. Але в лісі поїзд зупинили українські партизани і наш ешелон залишився.

 

У 1944 р. з приходом совєтських військ я була заарештована, але за браком доказів мене відпустили і відправили на роботу в інший район. Тоді б­гато дівчат ховалися від енкаведистів. Помер батько, залишилася добра господарка і я справлялася з роботою сама. Так тривало рік, облава за облавою. Людей забирали, судили, вивозили в Сибір. Багато українських партизанів приходили з повинною, oе більше було вбитих, бо живими не здавалися. В грудні 1945 р. з повинною прийшов і надрайонний провідник СБ Петренчук Михайло (Негус). Тоді схопили й мене в чужому селі і привезли в район, де вже на мене дав свідчення провідник. Він, вислужуючись перед своїми новими шефами, сказав, що я з 1940 р. підтримувала зв'язки з ОУН, а тепер з УПА.

 

Перший допит був дуже гуманним. Мені неодноразово пропонували співпрацю з КГБ. Принесли шинелю з погонами старшого лейтенанта і сказали: «Будешь с нами работать, то мы тебя вознесем, еще дадим высшее звание». Я категорично відмовилась, відповівши, що в органах працювати не буду і не хочу. Дали мені подумати, а коли не погоджусь, то мене засудять і родину вивезуть. Я стояла на своєму: «Я сільська дівчина і нічого не розуміюсь у ваших роботах, зовсім не знаю вашої влади, яка для мене нічого доброго не зробила, хіба що тримаєте мене тут». Тоді слідчі: Воробйов, Пінкін, Труханов почали мене бити, копати ногами, катували, як хотіли, а потім кинули у карцер.

 

Там уже була збита до чорноти Надя Третяк (недавно померла). Я не впізнала її. Все лице синє, очі запухлі, з рота текла кров, лежала напівмертва. Я, менше побита, почала кричати, щоб дали води, бо людина вмирає. Знайшла якусь ганчірку і змочувала їй вуста. Ще Надя пожалілася, що сильно болить її спина. Піднявши їй суконку, побачила синю спину з червоними полосами у різних напрямах. Били її сталевими прутами тільки за те, що не видала свого нареченого.

 

Давали нам по 300 г хліба і склянку води. Так минуло три дні. Ми трохи поправилися. У камеру зайшли два офіцери і звеліли вийти на вулицю. Було холодно. На снігу лежало 4 вбитих повстанців, а три мертвих – стояли під стіною підперті палками під руки і під бороду. Нам наказали впізнавати, але ми сказали, що не знаємо їх.

 

Просиділи ще два тижні. Не маючи доказів наших зв'язків з партизанами, кати відвезли нас у Рівненську тюрму. Допитував мене, старший чоловік, слідчий Коваленко, який сказав: «Все же ты, девушка, работала в банде. Будем судить. Твоя статья 54-Іа и 54—II».

 

Перевели мене в іншу камеру, яка була забита жінками й дівчатами з усієї області. Як спали вночі, то мусіли всі разом повертатися. З інших камер чути було крики і стогін. До 16 лютого 1946 р. тримали мене в тюрмі. А потім судили, вирок – 10 років позбавлення волі і 5 поселення, конфіскація майна. Після суду – нова камера, нові люди, вже веселіші. Хотілося на етап, хоч толком не знали, що це означає, які муки на нас чекають.

 

У квітні 1946 р. нас завантажили у вагони і повезли у невідомому напрямку. Господи, які страждання довелося пережити на етапі. Товарні вагони забиті людьми. Майже на кожній зупинці у вагон заходили охоронці, перераховували нас, били прикладами. В Харкові простояли десь близько двох тижнів. Видавали сухий пайок: хліб, цукор, часом кильку і кип'яток. Яке це було щастя, коли відкривали двері: хоч ковток повітря свіжого.

 

Нарешті привезли нас у Горлівку. Там поселили у двоповерхових будинках. Поруч був барак, огороджений колючим дротом. Там сиділи кримінальні злочинці. Годували нас погано: баланда з гнилих помідорів, зрідка попадала картоплина. З нами привезли багатьох фронтовиків.

 

Наступного дня погнали на роботу. Біля прохідної грав духовий оркестр, а за зоною стояли наглядачі з вівчарками. Колоною по п'ять ходили на роботу. Працювали на шахті «Рудуч», чоловіки під землею, жінки – на поверхні.

 

Так минув місяць. Якось до мене підійшло чотирьох хлопців (ми вже зналися) і сказали, що вони вирішили втікати. Це були Петро Мельник, Микола Мельник, Сергій і Юрій (прізвищ не пам'ятаю). Один з них сказав, що нема чого тут чекати голодної смерті, а потрібно продовжувати боротьбу і при можливості перебратись за кордон. Запропонували і мені. Я відразу ж погодилась, але на другий день відмовилася. Вночі вони втікли через шурф. Довго конвоїри перераховували нас спочатку на шахті, потім – в зоні, бракувало чотирьох чоловіків.

 

Минуло два тижні. Йдучи на роботу, побачила я недалеко від табору, як вели трьох чоловіків закутих у кайдани, зарослих, опухлих. Відразу ж їх впізнала. Юрія серед них не було. Їх завели в карцер. Вернувшись з роботи, о 12-й годині ночі я тихенько підповзла до огорожі і заглянула в карцер. Вони ходили по коліна у воді, руки назад. Допомогти їм я не могла.

 

Через якийсь час мене перевели на роботу в лампову. Одного разу, коли зміна пішла в шахту, чую, хтось у вікно лізе. Переді мною постав молодий чоловік у шахтарській робі, який тут же освідчився мені у коханні і запропонував втікати разом з ним. Говорив суржиком українсько-російським. «Мене звати Вася, – сказав він. – Я власовець, тут на поселенні. Донбас – це маса різних людей, змінимо прізвища і будемо жити. Вирішуй».

 

На другий день вранці нас погнали в інше місце. Табір невеликий, одні землянки. Це було Хащеватівське рудоуправління недалеко від Єнакієво. Загнали нас в ті землянки, лягли спати на голі нари. Вранці прокинулися від неприємного відчуття на тілі – воші. Вийшли і побачили: люди тримають одяг над вогнем, щоб позбутися нечисті. Не було ні лазні, навіть найпримітивнішої кімнати для прогрівання одягу. Голод, холод і тяжка праця. Пробивали штрек, будували нову шахту. У зоні ширилися жовтуха і дизентерія. Люди вмирали.

 

Після двох тижнів праці у каменоломнях і я захворіла жовтухою. Мене відправили в лікарню. Коли я видужала, лікар (звали його Володимир) каже мені: «Уляна, мруть наші хлопці, їм потрібна допомога. Я роблю все, що можу. Залишайся санітаркою біля них, хоч буде тяжко. Я вже говорив з начальником, він погодився». Погодилася. Господи, як прийшли ми до них, то страшно згадувати. На землі лежали молоді хлопці, всі в крові. Дивились на нас, благаючи допомоги. Змінила всім білизну, помила. Щоденно вмирали хворі – люди різних національностей. Ми виносили трупи за зону тільки в білизні і скидали в яму по декілька чоловік. Тепер там, напевно, вже стоять будинки.

 

Минуло днів 10-14. В зону прибула комісія. Один вузькоокий офіцер задивився на мене і запитав: «Девушка, почему ты в зоне? Какая твоя статья?» Я відповіла і вони пішли. Коли стемніло, прийшов наглядач і запитав: «Кто из вас, девчата, Гончар? К оперуполномоченному».

 

Прийшла. Слова не можу вимовити. Запитав, як життя. Відповіла, що живу, як всі зеки. «Знаю, что тяжело, сказав він, но я могу тебе помочь. Будешь работать со мной и еще кое-что делать, я тебя освобожу». Я різко відповіла, що працюватиму, як всі люди, а допомагати не буду. Він розізлився, схопив мене за волосся і пхнув у двері, крикнувши: «Попомнишь меня, сволочь бандеровская».

 

Вранці прийшов начальник колони зек Бобельков Павло, що знав мене раніше, як глянув, змінився на обличчі і каже: «Разве это ты, Уля? Почему так дошла? Такая девка была, наверное нам всем здесь конец».

 

Всього 4 дні ходила я з ними на іншу роботу, потім знову мене залишили в зоні, а також Валю Малащенко і Галю Кавун, які також не скорилися опер-уповноваженому. Валя – вчителька, Галя – з Києва, дуже гарна дівчина. Думали, гадали, що з нами буде.

 

Наступного дня нас привезли на пересильний пункт, де знаходилися різні злочинці, які знущалися з політичних в'язнів, відбирали їжу. За декілька днів завантажили у вагони, знову перерахували, не давали їсти – і так майже місяць, аж поки не привезли в Ярославську область у селище Абакумово, недалеко від м. Рибінська. Вже була зима. Винесли з вагонів 19 трупів мужчин і непритомну Ганю Ліщук, але вона помалу видужала.

 

Жінок завели в клуб. Там було дуже тепло. Яка це була радість. На вечерю дали нам соєвої каші і хліба. Зранку прийшов начальник табору Лялин і сказав: «Граждане заключенные! Вы преступники и враги советского народа. Вас привезли сюда не на курорт, а работать, работать и искуплять свою вину перед родиной. Предупреждаю, кто не будет подчиняться лагерному режиму, будет наказан. И еще одно. У нас нет постелей и вы будете спать на голых нарах. В кого есть родные, пишите, пусть высылают вам что-нибудь».

 

Так почалося наше життя на новому місці. Працювали на будівництві Рибінської ГЕС. Зима була лютою, тому збирали на станції дрова і під бушлатами переносили в зону, щоб запалити у бараку пічку і трохи обсушитись. Годували зовсім погано. Вранці і ввечері вівсяна або ячмінна каша, 400 г хліба і чай. Якщо не виконав норми – тільки 175 грамів хліба. Той був щасливіший, хто отримував посилки. Хто був позбавлений цього, варив таку страву: бралась баланда, вливалося туди півлітри води, кидався хліб, все це перекипало і здавалося, ніби більше стало їжі. Так минула зима 1946-47 р.

 

Весна приносила радість вільним людям, а нам – горе. Єдине, що тішило, – потепління. Я, як і всі дівчата, зв'язала собі з шнурків білу хустку, трохи причепурилася. Жінкам у зонах жилося трохи легше. Вони займалися рукоділлям, «казьонні сукні» переробляли на халати. Чоловікам було гірше. Хто курив, той часто обмінював хліб на махорку, сорочок не прали, тільки прожарували, і вони ставали коричневими.

 

Завдяки нашому бригадирові Лені Степанюк і виконробу Михайлу Румянцеву навчилися багатьох будівельних професій. Життя трохи поліпшилося: видали нам постіль, матраци, одіяла. Працював з нами інженер з Харкова Николаєнко Микола Іванович, якому залишилось відбути ще тут 11 місяців. Він завжди говорив нам, західнячкам: «Вообще вы, бандеровки, все девчата хорошие. Нужно себя беречь. Возможно усатый (Сталин) подохнет, тогда что-то изменится».

 

У 1948 р. нас відправили в недалекий табір. Там була швейна фабрика, де ми шили ватний одяг. Дуже хороші були вільнонаймані жінки – бригадир Шура Смирнова і начальник цеху Людмила Іванова. Вони були зацікавлені у виконанні плану, а ми – в отриманні хліба. Але недовго так тривало. Нас, політичних, три рази відправляли на етап, але начальнику табору якимось чином вдавалося відстояти.

 

Усе ж таки у вересні 1949 р. відправили нас в Ярославську, потім у Кіровську тюрму, а далі вже була Інта в Комі АРСР. Везли нас, як «культурних політиків», у купейних вагонах, тільки за ґратами і під добрим замком і конвоєм. Жовтень-листопад провели ми в пересильному таборі № 5, а згодом нас перевели в жіночий табір № 4. Нам видали новий одяг, причепили номери. Мій № 0-327. З ними ми проходили аж до смерті Сталіна. Хоч табір був суворого режиму, можна було писати два листи на рік, на ніч закривали бараки. Не було норм, а тільки завдання. Виконав норму чи ні – їжу давали. У таборі знаходилися жінки різних національностей, але переважали українки, росіянки. Працювали на різних роботах: осушували тундру, ходили на лісорозробки. Вже ніхто не плакав, звикли.

 

Кілька слів про жінок у таборі. Найбільш нещасними були монашки. Вони відмовлялися працювати, голодували. Їли тільки цукор і хліб. За це їх тримали в карцерах до трьох місяців, виганяли босими на мороз і тримали до тих пір, поки не розтопився під ногами сніг. Інша категорія – т. зв. мамки (Шевченкові Катерини), які мали маленьких діточок. Цих жінок звозили до нас з усіх таборів, бо в зоні був навіть дитячий будинок. Третя категорія – жінки-землекопи, які працювали на тяжких земляних роботах. Їм діставалось найбільше, всі з обмороженими обличчями.

 

Одного дня отримала листа від матері і трьох сестер з Іркутської області (Черемховський район селище Макарево), куди їх вивезли. Тоді ж від рідних прийшов лист Гані Мельничук з Кременця. Ми обидві раділи і ридали. Вранці пішла на роботу. Цілий день працювала голодна, зжурена, дуже боліла нога, а лікарняного не давали. Почала сивіти, а мені – тільки 22 роки.

 

Мої родичі страшно бідували. У сестер народилися діти. В старшої померла дівчинка, а чоловік не повернувся до неї. Вона й досі живе одна, хвора, ледве пересувається. До другої повернувся чоловік. Третя також вийшла заміж в Сибіру. Мама померла.

 

Звільнили мене на спецпоселення у 1954 р. Я вийшла заміж за Бакая Івана. Жили на Сибіру, виростили двох дочок, дали їм вищу освіту. У 1972 р. переїхали в Червоноград.

 

Протягом усіх років ув'язнення з нами завжди був Бог. Йдучи на роботу, я тихесенько молилася, просила в Бога сили, здоров'я, витривалості. Не було між нами злочинців, не ворогували ми між собою на міжконфесійному ґрунті. Залишилися назавжди у пам'яті гарні, добрі дівчата Ганя Зарицька, Соня Сидоренко, Марійка Рибак, Мар'яна і Сусанна Тетері, Ганя Мельничук, Стефа Комарницька, Марія Миронюк, Ярослава Горішня. Згадую чудову сім'ю Туринських та багатьох, багатьох інших.