Як шаліли червоні в Самборі. Підготував: Величко Лев

опубліковано 18 груд. 2011 р., 23:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 груд. 2011 р., 23:32 ]

Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України в 1941 році – напередодні і у перші дні війни, коли сталінсько-берієвські сатрапи перевершили всі звірства, вчинені ними на Україні у 20-30-х роках. Хвиля арештів захлинула Західну Україну. Брали усіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій або ж мав необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Всі вони звинувачилися у націоналізмі і вважались ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми були вщерть заповнені тюрми краю. Червоні загарбники намагалися залякати народ окупованих територій, поставити його на коліна. З цією метою було організовано ряд судових процесів над членами ОУН, інтелігенцією.

Десятки тисяч арештованих людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити у перші дні війни за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Світ ще не знав такого масового кривавого морду, який вчинили ці нелюди над своїми жертвами.

Загалом у 1939-1941 роках на землях Західної України було заарештовано близько 60 тисяч чоловіків. Понад 50 тисяч з них було розстріляно або ж по-звірячому замучено у застінках тюрем.

Нижче пропонуються спогади людей, які чудом врятувались від рук енкаведистів.

Виникає питання: «Чи буде суд над НКВД

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №16. (Записано 10 липня 1941 року)

Людина не з того світу. В нашій редакції з’явилася людина, з обличчя якої ще тепер пробивалось якесь несамовите психічне потрясіння. Вона представилася нам, показала свої документи й уривчасто та безладно почала розказувати ось що:

Я українець, інженер. За совєтської влади був надлісничим у Самборі. Органи НКВД арештували мене на початку лютого 1941 року, і я сидів у самбірській тюрмі до 27 червня цього року. Того дня разом з іншими в’язнями ми виламали тюремні двері і не знаю яким чудом спаслись майже неминучої смерті. Розкажу вам про те, що ми бачили і пережили в самбірській тюрмі під час останніх днів червоної влади. Пробачте, розказую хаотично й уривчасто, але я стільки пережив і тепер в такому психічному стані, що не в силі як слід все це представити. Зроблю це пізніше. А поки що слухайте і передайте це загалові до відома.

В самбірській тюрмі було понад 5000 людей, майже самі українці і деякий відсоток поляків. Давніше, перед вибухом німецько-совєтської війни, в’язнів частинно кудись забирали. Вони вже більше не вертались. Ми переконані, що їх порозстрілювали, бо українсько-німецька комісія ствердила, що в пивницях тюрми були закопані вже від кількох місяців людські трупи.

Починається кровавий танець. Почалось це у четвер 26 червня. Енкаведисти підложили динаміт під жіночий відділ тюрми з 2-ох камер і висадили його в повітря. Там сиділо близько 30 жінок. Всі вони загинули. Ніч з четверга на п’ятницю (26-27 червня) пройшла «спокійно». Викликали тільки поодиноких людей, які вже не вертались… В п’ятницю 27 червня о пів на п’яту почалася на тюремному подвір’ї страшна стрілянина і масакрування людей. Повітря роздирали стріли та несамовиті зойки і благання: «Рятуйте, пощадіть!» З 13-ої камери, вікна якої виходили на подвір’я, в’язні почали кричали: «На подвір’ї стріляють людей!».

Розбивайте тюрму! Наша, 13-та камера у відповідь закричала : «Розбивайте тюрму! В місті вже є німці!». Півхвилини опісля надлюдськими зусиллями ми розбили двері нашої камери і вибігли в коридор. Тут було вже півсотні людей з інших камер. Упродовж 10-15 хвилин в коридорах зібралось до 2000 людей. Були й такі, що боялися виходити з камер. Щоб мати чим боронитись, ми почали ламати водопровідні рури. Інші лупали гзимси (карнизи) і брали в руки цегли, а також «кіблі». Так «озброєні» випихаємось на тюремне подвір’я. Навпроти нас націлені скоростріли. А ми – хто з залізом в руках, хто з дошками, хто з цеглами – напираємо на енкаведистів, озброєних до зубів. Зацокотіли скоростріли. Падуть підкошені кулями в’язні. Людська струя пливе все ж таки далі. Силою своєї одчайдушної маси ми виперли озброєних до зубів енкаведистів з першого подвір’я. Одначе, тюрма, як цілість все ще була окружена енкаведистами, які кидали ручні гранати у в’язнів. Розшматовані людські тіла…Частина в’язнів, незважаючи на бомбардування, розбиває другі залізні двері і вдирається на друге подвір’я. Тут розбиває вона залізну браму в мурі і вибігає в напрямі млинівки. Друга, найбільша група, в якій був і я, виломлює залізні двері на головне подвір’я і напирає на велику залізну браму тюремної огорожі від вулиці Дрогобицької (тепер І. Франка). Один з в’язнів знайшов ключ від брами. Відчиняємо і вибігаємо на вулицю. Тут великий рух. Стрімголов відступають червоноармійці, усякі роди зброї.

«Стреляйте фашистскую сволоч». Побачивши нас, один з відступаючих, старший лейтенант, дав наказ червоноармійцям: «Бойцы. Стреляйте фашистскую сволочь!». Одначе ніхто з червоноармійців  не стрілив ні разу, крім того ст. лейтенант, який почав строчити по нас скорострілом. Впало від цього понад 25 в’язнів. Ті, що врятувались, вирвались на місто і порозбігались, хто куди. Я сховався у своїх знайомих… Коли більшовики відступили, окрема комісія тимчасово підрахувала, що в самбірській тюрмі закатовано і розстріляно близько 1200 людей. Люди, шукаючи за свояками і знайомими, складали порозривані гранатами шматки тіла, щоб розпізнати своїх…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №18. (Записано 11 липня 1941 року)

З огляду на малі поки що розміри нашого часопису, подали ми у вчорашньому числі тільки першу частину жахливих ревеляцій про масові розстріли і масакри жидівсько-большевицького НКВД в самбірській тюрмі. Тепер даємо докінчення цих ревеляцій очевидця, що їх пережив. В самбірській тюрмі розстрілювали один жид-енкаведист родом із Самбора, 2-ох жидів з Совєтського Союзу, 2 грузинів, 1 черкес, 2 совєтських росіяни та 1 українець з Торчинович Самбірського повіту.

Стоси трупів у пивницях. Після провірення тюрем нашою комісією знайдено під житловими кімнатами начальника б. самбірського НКВД, його заступника і дижурних 2 пивниці, повні помордованих і зложених у стос трупів. В одній пивниці було близько 150 свіжих трупів. Деякі лежали там від початку війни (22 червня), в другій було вісімдесят кілька тіл. Частинно раховано по кількості ніг.

Жахливий вид. В загородженні тюрми знайдено 25 помордованих і змасакрованих у жахливий спосіб людей. Деякі з них мали в устах шмати і пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані і повирізані пояси з лиць, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т. д . У жінок були повідрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, збезчещення… Були теж помордовані діти, понад 50 осіб…

Що знайдено в котлах і чим кормили в’язнів. В кухонних котлах тюрми знайдено розварені руки і ноги… Це вказувало б, що в’язнів кормлено людським м’ясом. В’язні, як каже наш оповідач, одержували вже від березня цього року якесь підозріле біле м'ясо. Люди не знали, що їдять, але смак того не був похожий на смак м’яса тварин… В порціях, що одержували в’язні, ніколи не було костей…

Допити і карцери. Людей брали на допити ночами 3-4 рази в годинах 11-й, 12.30, 2-ій і коло 3-ої. Коли в’язень не признавався, давали до карцеру. Карцери – це були камерки 1метр ширини і 1,8 метра довжини. Там напускали води і впихали в’язня тільки в білизні. За першим разом, коли в’язень не признавався, вкидали до карцеру де було тільки 2 цм води. Там перебували в’язні звичайно 5 днів. Коли ж в’язень все таки не признавався, то його вкидали в камеру, де вода була покістки. І знову держали там 5 днів. З таких камер викликали на допит щодня і знову вкидали туди та погрожували: «Ми маємо ще кращі способи на вас». Коли ж в’язень все таки не признався, його тортурували: стикали дверми пальці, ламали ребра, підрізали нігті на пальцях рук…

Очевидець знесилений…Кінчимо. Наш оповідач, розказуючи про всі ті несамовиті події, що хвилини встає, ходить по кімнаті, перериває уривчасте оповідання, протирає чоло, наче щось собі пригадує, відтак каже:

– Я вже не в силі вам далі розказувати, тому кінчу:

– Багато знав я в’язнів, що сиділи зі мною в тюрмі, і дома маю список 56 знайомих, закатованих енкаведистами. Тепер пригадую собі тільки такі прізвища: 1) селянин-швець Горбатий, звідки не пам’ятаю, 2) отець Турський з сином, 3) червоноармієць-українець Князів, якого замучили за те, що перепускав через кордон українців на німецький бік, 4) один кооператор з Самбора, прізвища не пам’ятаю, шатен, років 45-50. В Самборі залишилось тільки троє наших кооператорів, всі інші помордовані.

Ми вбили трьох енкаведистів. Наш оповідач намагається дати на кінець ще додаткові образи х жахливих переживань у тюрмі і, збираючи насилу свої думки, закінчує:

– Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів, посуваючи силою розпуки, одчаю і надлюдської відваги масу вбитих і ранених в’язнів, премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсності боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопровідних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох, – кінчить наш оповідач…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №47. (Записано 20 липня 1941 року).

27 червня 1941 року – пам’ятний день для в’язнів самбірської тюрми. Ми, по неспокійних ночах від часу вибуху війни, пробудились дуже рано. Нікому не хотілося спати, а все якість недобрі передчуття мучили нас. Сонце, як завжди засипало землю своїм гарячим промінням, заглянуло і до нашої камери, відбиваючи залізні грати вікна на протилежній стіні. Ми передали через «мікрофон» привіт нашим друзям з 21 камери і чекали сніданку. Нас було 14. Одні ходили по камері, інші схилили зажурену голову. Нараз чуємо дикий рик енкаведиста, якого ми називали «божевільним»: «Всім так, як стоять, – виходити на прогулянку». Ми вийшли з камери і попленталися на подвір’я. Всіх було приблизно 200 осіб. Подвір’я оточене зі всіх сторін високим муром з дижуркою, в якій стояв енкаведист з крісом.

Червоні кати з наганами в руках бігали то тут то там, кричали і видавали накази. Чуємо наказ: «Відвернутись спиною до вікон тюрми, стати один біля другого і приклякнути на одно коліно! Хто оглянеться назад, тому смерть!». Мороз пройшов по тілу, а в голові майнула страшна думка: «А може нас хочуть розстріляти?!». Такі думки з’явились і в інших в’язнів і миттю оббігли всіх. Нараз застукотіли кулемети, а з їх звуком понісся стогін і зойк умираючих і ранених. Я сидів в останньому ряді. Ціле моє життя від дитинства блискавкою промайнуло в голові. Чую наказ: «Перестати стріляти!» – падає ще кілька пострілів і замовкає кулемет. Стогін і зойк продовжується, а незабаром на привіт їм летить ще кілька гранат і з гуком розривають тіла ранених. Скрізь кров просякла землю. Мій друг О. Березний встає ранений в живіт, а за ним повзуть ранені в ноги, без рук, ховаються під сходами, щоб врятувати рештки свого життя. Головні двері тюрми відкинені, на дежурці великий безлад: маска, пера, папір, телефон безладно розкидані по підлозі. Вибігаю на сходи і кричу: «Друзі, ми вільні! Кати повтікали!».

Почалась біганина і метушня: одні сміялись з радости, плакали, бігали по коридорі, ховались у канали, перелізували через мур, під яким наші товариші гинули від куль енкаведистів. Вибігаю на партер, де містилась камера жінок, з якими я часто говорив через «мікрофон». Вибиваю віконце в дверях і бачу: перелякані дівчата сидять одна біля однієї і моляться. «Вибивайте двері! – кричу через вікно. – Ви вільні!». Звідси біжу до камери, де сиділа Ольга Білас з Трускавця, Маруся Мацюрак і Вельгуш з Дрогобича, Катруся Месишин з Гаїв Вижніх та інші. Двері відчиняються з гуком і з радости Ольга падає мені в обійми. Замки дверей летять під ударами в’язнів. Звідки з’явилась така сила у цих катованих людей, годі сказати. Не тривало більше як пів години, а з тюрми вийшло більше півтори тисячі людей. Зі своїми подругами Марусею Гук з Гаїв Вижніх, Стефою Чайківською з Кульчиць, Марусею Фірман з Ліска та з іншими виходжу на вулицю Самбора. У місті ще багато большевицького війська. Недалеко стояв енкаведист, який оторопів, побачивши таку кількість людей, і «відважний лицар» сховався в найближчому домі. В Кульчицях в сіні переховувались ми до неділі, до приходу німецької армії. 30 червня зі сльозами в очах прощались ми зі своїми друзями з тюрми, які впали за велику Ідею.