26 жовтня 1947 року — ніч жаху. (Автор: Бенько Григорій)

опубліковано 21 лист. 2015 р., 03:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 груд. 2015 р., 10:52 ]

 

                                Хай ці спогади будуть

                                Ще однією сторінкою

                                В історії нашого роду,

                                На пам3ять для

                               Прийдешніх поколінь...

СПОГАДИ ЖИТТЯ                                

 

Григорій БЕНЬКО

Кам'янка-Бузька-Львів,

2008р.

 

Розділ І. Безтурботне дитинство в колі родини

Моє рідне село, недалеке і близьке, дороге і неповторне. Куди б не водила мене доля, завжди пам'ятав і буду пам'ятати село Запитів, неподалік від Львова, звідки почався мій життєвий шлях у світ. Там літнього дня 19 серпня 1925 р. дарувала мені життя моя ненька. Там босими ногами малим хлопчиком сходив усі стежки, доріжки довкіл, учився простих премудростей звичайної сільської науки.

 

Коли думаю про рідний Запитів, згадую слова безсмертного Кобзаря: «Село на нашій Україні, неначе писанка село». За 50-60 років, з плином часу, невпізнанно змінилося воно. Та для мене назавжди залишилося отою писанкою, отам земним раєм, де минуло моє безтурботне дитинство.

 

Мої предки походили із сусідніх сіл. Мій дід Гриць (1852-1944 рр.) народився в селі Зіболки (батька батько), а бабуня Текля Ґнот (1870-1953 рр.) в селі Артасів. Текля Ґнот (дівоче прізвище) вийшла заміж 1888 р. Було у них семеро дітей. Батько мій, Василь був найстарший, народився 25 грудня 1889 р. (+ 1973 р.). Після батька – Параня (1895 – 1928 р.). Катерина (1897 р.), Микола (189 – 1973 р.), Петро – 1904 р., Марія – 1906 р. і Олена – 1909 р.

 

Коли почалася 1914 року війна, батька мобілізували до австрійського війська. У Карпатах батько потрапив до полону російського війська. З полону батькові вдалося прийти додому. У 1915 році батько взяв торбу з харчами і з односельцями помандрував до Росії, щоб уникнути репресій від австро-угорців. Коли австрійські війська відперли наступ російських військ, то по наших селах ловили переважно чоловіків та вішали, де до сьогодні стоять по селах братські могили повішених 1915 року.

 

Батько мій опинився на Кубані в м. Армавірі. Був їздовим в одній пекарні, розвозив хліб та булочки по ларках. В Росії йшла революція. Батька не чіпляли ні білі, ні червоні.

 

У 1918 р. вирішив батько повернутися у своє рідне село Зіболки. Йшла мобілізація в Українську Галицьку Армію і батько також записався. В Камянці-Струмиловій пройшов короткий вишкіл, де-згодом в 1919 р. був передислокований на Тернопільщину, на фронт з полякав. Був ранений в ногу, опинився в польському полоні. Полонених завезли до Бреста. З Бреста батькові вдалося втекти та прийти додому, до Зіболок. Щоб уберегтися в Зіболках від переслідувань поляків, у 1920 р. батько оженився подалі від рідного села. Так він оселився у Запитові. Мама в той час вже була вдовою і у неї були вже дві дівчинки – Анна, 1907 р. н. і Марія – 1909 р. н. 5-го квітня 1921 р. народилася моя сестра Марія. Батько був дуже працьовитий.

 

Мій дідо (батько мами) Іван Сениця, 1856 р. н. народився в с. Запитові. 1882 року одружився у с. Звертові, взяв за дружину Євдокію, народжену 1858 р. із родини Довгаників. Була неписьменна. Мама моя народилася 1884 року. Брат моєї мами – Іван народився 1890 р., сестра моєї мами – Марія народилася 1900 року. Коли почалася Перша світова війна, мамин брат Іван був вже на другому курсі медінституту. 1915 року виїхав з батьками, як біженець на Велику Україну, щоби уникнути репресій австро-угорців. У 1918 р. батьки повернулися додому, а він поїхав до Петрограда, де закінчив навчання і став лікарем-окулістом. Проживав останній час у Москві, де і помер. Був одружений. Було у нього двоє дітей: Юля – 1921 р. н. та син Юрій – 1923 р.н., який помер у віці 33 роки.

 

Батько мого діда Михайло Сениця, молодим хлопцем працював ковалем у пана в селі Вислобоки. Кував коней, вози і т. п. Помер 1890 року в селі Запитів. Обійстя, де я народився, називали Михавковим (по моєму прадідові). Там вже давно поселилися чужі люди, але ще й дотепер старші люди кажуть Михавкова або Бенькова вулиця, якою їдуть до млина. Отакий короткий опис мого родоводу.

 

Дитинство моє було не зовсім безтурботне. Коли мені було 3 роки, захворів я на ноги, чомусь не міг ходити. Возили мене по лікарях, по «бабках» і вилікували мене. Коли мені було 5 років, захворів на апендицит. Апендицит був гнійний, вже був тріснув. Коли зробили мені операцію у Львові, то батько заплатив лікарям 1250 злотих, стільки тоді коштували 8-10 корів.

 

У 1932 році я пішов до школи, в селі була семилітня школа. Вчився непогано, тому, у 1939 році, перед війною, директор школи українець Василь Дорош рекомендував батькові послати мене до Львова, до гімназії. Батько йому відповів: "А що з нього буде, він же українець, а метрики на польську міняти я не хочу". «Найвище з нього може бути священик» – відповів директор (бо священики при Польщі могли одержати вищу освіту). А тоді батько сказав: «Має землю, хай трудиться на землі, бо все може втратити ціну, а земля не втратить». А тоді вже пахло війною. Не міг відчути батько того, що за ту святу землю, що її так любив, терпіти буде сам з родиною.

 

Розділ II. З юних літ на дорогах війни

Настало 1 вересня 1939 року – Друга світова війна. Мама каже: "Той старий, а той малий (на нас з батьком), може нас війна обійде стороною, бо горя зазнала в Першу світову війну, коли була вдовою з двома дівчатами». Не могла мама передбачити того, що і батькові, і мені доведеться зазнати горя сповна.

 

17-го вересня 1939 р. прийшли «визволителі» зі сходу. В нас була гарна господарка. Орної землі було 10 га і сіножаті 4 га. Була своя велика молотарка з мотором. Була пара коней, 5 корів, 5 свиней, хата, бляхою вкрита, стайня, стодола, сад. І записали ті перші визволителі мого батька «кулаком». На Сибір тоді ще не везли, але наклали дуже великий податок, а потім так званий «культзбір». Батькові треба було багато дечого з господарки продати, аби все сплатити. Але цього тиску було лише 20 місяців. Настав 1941 рік. У березні мене сільрада послала на Пархач (сьогодні Межиріччя біля Червонограда) копати протитанкові рови, а вже тут знову запахло війною Німеччини з Радянським Союзом. Раптом 22-го червня почалася війна. Нас було дуже багато людей, що копали ті рови, як тільки почало світати, ми повтікали по своїх домівках.

 

За 20 місяців радянської окупації у Запитові було заарештовано 14 членів ОУН. У серпні 1941 р. 5 осіб повернулися до Запитова із Бердичівської тюрми, решта дев'ятеро зістали замордовані в Бригідках і Замарстинівській тюрмі. І такі-то ті «визволителі» зі сходу показали свої зуби.

 

Минуло 8 днів війни, наше село уціліло. Прийшли другі «визволителі» із заходу. Зустрічали їх хлібом-сіллю, бо думали-гадали, що німці прогнали більшовиків вже навіки.

 

30-го червня у Львові на ратуші повісили блакитно-жовтий прапор, була проголошена Україна, але це тривало лише 7 днів. І другий «визволитель» показав свої зуби. З Галичини зробили губернаторство, стали арештовувати тих кого недоарештували «червоні". І так занапастили обидва «визволителі» ідею самостійної України.

 

Я в цей час був вдома, допомагав батькові у господарстві. Утворились у нас гуртки «Луг», «Просвіта». Молодь, в тому числі і я, стала відвідувати читальню, були вечори на різні теми. Брав активну участь. Так, що в цей час молодь виховувалася в патріотизмі до неньки-України. У квітні 1943 року окупаційна німецька влада стала набирати дешеву робочу силу на державну роботу. Із села було забрано понад 20 юнаків та дівчат до Німеччини на т. зв. «контингент». Решта хлопців 1920-25 року народження, включно, було забрано до т. зв. «Бавдіньсту» на державну роботу біля Львова. Туди забрали і мене. На цій роботі я перебував з квітня до грудня 1943 року. Цей «Бавдіньст» був розташований біля повороту при шосе в Дублянах. Ці бараки стоять і донині. Ходили ми до роботи з лопатами, робили залізничний насип, який мав бути об'їздом Львова. Весну, літо і осінь був я на цій роботі. У неділю ходили ми додому по харчі, яких там бракувало.

 

Розділ Ш. У першій УНА дивізії «Галичина»

7-го грудня прийшли ми на обід до їдальні, пообідали, потім нас, понад 200 чоловік, вишикували. Вибрали 60 хлопців, високих на зріст, міцної тілобудови, а решту повернули до роботи. Нас вибирали українські військові старшини, які приїхали з «Ґайдерлягру». Списали на списки та оголосили нам, що від сьогоднішнього дня ми зачислені до «Дивізії Галичина». Відтак повезли нас до Львова. У Львові, навпроти тюрми «на Лонцького» був кінотеатр. Показали нам фільм, як вишколюються німецькі вояки і ми пішли на товарну станцію (головний Львівський № 2). Там чекали на нас товарні вагони. Нас повезли у напрямку Польщі до станції «Дембіца». Там видали нам мундири і через кілька днів повезли нас на вишкіл до Німеччини, до м. Ольденсбург. В Ольденсбургу вишкіл тривав до березня 1944 р. Відтак нас відправили в «Нойгамер», де комплектувалася Дивізія.

 

Я був зачислений у «Фізілер-батальйон», у другу сотню, командир якої був Дуда Петро, колишній (УСС) усусівець. Як командир був вимогливий. У червні був набір до старшинської школи, куди вибрали і мене, але Дуда мене не відпустив, сказав: «З ким я поїду на фронт..?». І мені довелося їхати на фронт під Броди.

 

В кінці червня 1944 року наш батальйон прибув на ст. Ожидів. Їхали ми одну добу. Через Львів проїхали без зупинки. Наш ешелон зупинився на ст. Задвір'я. До нас прийшли перед вечором із села дівчата з квітами, бо хотіли нас бачити, яке то військо українське в чужій формі. Потяг рушив до станції Ожидів, ми заспівали «Прощай, дівчино мила, може вже останній раз». Дівчата розплакалися, ми помахали їм руками. В Ожидові, перед вечором, розвантажились, та маршем цілу ніч йшли до с. Ясенів. В Ясенові біля першої хати помилися, поголилися, поснідали і знову маршем через Суходоли в напрямку села Глушин. Між Глушином і асфальтом, що веде до Бродів, в полі були заготовлені окопи. Розмістилися біля окопів, поставили палатки та чергували вдень і вночі. Коли ми їхали на фронт, по дорозі, десь у Кракові, згубився мій комвідділу. Оскільки я був його заступником, то командир сотні доручив мені відділ. І так я став комвідділу.

 

Погода була гарна, сонячна, тепла. 12 липня, на св. Петра, командир сотні відзначив свій день іменин, та на другий чи третій день, лунає команда: «Передислокація батальйону через село Суходоли, Жарків в с. Гуту Пеняцьку!» В Гуту прийшли ми вранці. Хоча Гути Пеняцької, як такої, вже не було. Був тільки слід, що то було село чи хутір. Височів лише костел, а де було село, вже виросла кропива на спалених хатах. Не було там нічого живого. За селом на горбочку наша сотня зайняла позицію. Перед нами, метрів за триста, внизу ліс. В лісі проти нас радянські війська. Справа від нас була розташована І сотня Городицького, зліва – III сотня Гуляка, де була сотня Бойцуна – не знаю.

 

Перед обідом, зліва від нас було чути сильний наступ радянського війська без артпідготовки. Брали вони штурмом з криком «Ура!». Було їм це не під силу. Через певний час пролетів над нами досить високо ворожий літак. І почався на другу сотню наступ з криком «Ура!». Ми були не в окопах, окопів не було. Десь переді мною заторохтів «Максим». Я хотів побачити де і звідкіля він б'є. І тут я дістав кулю в праву ключицю біля горла. Куля була якась заблудла з далекої віддалі або з гарячого автомат, перегрітого, бо не мала сили прошити мене навиліт, а залишилася в грудній клітці біля серця до сьогодні. Коли дістав поранення, бачу, що на нас тупає чорна хмара піхоти з криком «Ура!». Даю команду на відхід в Гуту Пеняцьку. Відступали яром, так, що були непоміченими. З мого відділу не відступили 2 стрільці, очевидно залишилися або вбитими, або тяжко пораненими.

 

Я передаю свій відділ заступнику, а сам подався в санчастину, яка була неподалік у лісі. В санчастині мені перев'язали рану, залишив я там свою зброю під сосною та посадили мене і ще трьох поранених в санітарну машину і повезли. Перед вечором привезли нас в село Кути, біля Олеська. Там, в якомусь саду був польовий перев'язочний пункт. На нарах принесли мене в кабінет перев'язки, під землею, перев'язали і говорить до мене лікар: «Якби були привезли тебе дві години тому, то ще були б відправили на санпотяг, який ще останній пройшов на захід до Львова.

 

Як з'ясувалося, це був останній шанс виїхати лікуватися на захід.

 

Після перев'язки примістили мене в один з наметів, що були в саду. У наметі перележав я до ранку, рана розболілася, вранці прийшли дівчата, шукали своїх. Дівчата принесли молока, хліба. Я зі смаком напився (бо давно вже не пив), з'їв кусень хліба, але багато не міг їсти, бо боліло горло від рани. Заодно прийшли до нас і хлопці з УПА, та й кажуть: хто ходячий, ходіть з нами, бо в Красному большевики вже перехопили залізницю. Виходу нема, ми вас перетримаємо.

 

Пішли хлопці шукати якогось воза, а тут зчинилась паніка. Завантажують нас на вантажні машини і кудись везуть. Нас, 16 чоловік, завезли до Ожидова на лісничівку. Приміщення було заповнене пораненими. Хто плаче, хто кричить, хто стогне, ніякої помочі нема. Пролежав я на підлозі цілий день і перед вечором знову завантажують нас на вантажні машини і знову кудись везуть. На машині було нас 16 чоловік. Машина крита тентом. Возили нас день, другий, третій, я вже забув, скільки часу возили. Пам'ятаю, що десь під якимсь селом в бік Золочева на дорозі стояли машини, одна за одною і військові вози, артилерія, багато піхоти. Як налетіли ворожі літаки «Дуглас», як стали бомбити цю колону. Ох і наробили там місива з коней та людей. Слава Богу, мене там нічого не зачепило. Вночі продовжив рухатись недобитий транспорт вперед до села. Помалу рухалися аж до ранку.

 

Перед нами село Білий Камінь. В селі на р. Буг зруйнований дерев'яний міст. Машини з людьми не їдуть. Нас, поранених, хто міг йти зігнали, та загнали до церкви, що стояла біля мосту. У церкві на підлозі забито пораненими, нема де голці впасти. Я якось перейшов повз церкву, перейшов через міст і знов вчепився на машину, бо була якась надія, що прорвемося з котла.

 

Перед сходом сонця стали всі, кого я бачив, йти вперед в напрямку с. Почали. І там настало правдиве пекло, били по нас хто з чого міг – артилерія, танки, міномету кулемети і т.п. Хто біжить, хто впав, хто кричить, хто стогне, просить добити. Поміж трупами біжать, їдуть, хто ще їде, а тут б'ють безперестанку, я сиджу ще на машині. Вантажівка ще поки-що їде полем. Машина їхала, пам'ятаю, по гречці до кінця поля, а там рів. Машина в рові застрягла. Водій вийшов з машини, взяв кріса, набрав патронів, а машину з нами на кузові, (16 чоловік ранених), покинув і пішов вперед. Я бачу, що іншого виходу нема, як з машини зійти та десь сховатися в рові. Залишилося на машині 15 поранених. Сів у рові я, недалеко від машини. Раптом артилерійський снаряд як влучив у машину, з неї лишень тріски і всі хто на ній був, загинули, бо машина стала горіти.

 

Недалеко від мене возом проїхали 2 вояки. Дряпаюся я на віз, видряпався. Їдемо полем, враз падає один кінь. З воза я втікаю в жито, а кулі летять задом. Біжу житом, дивлюся – стоїть гармата, перед нею горить трактор. Ховаюся за ту гармату, а там сидять ще два німецькі вояки, і я до них притулився. Сидимо. Перестали стріляти, дивлюся, по житі йдуть солдати на ввесь зріст. Побачили нас, кричать: «Здавайся! Руки вверх!». Ми здалися.

 

Нас пригнали в с. Почали. Назганяли нас біля тисячі. Обшук. Обшукувала мене солдатка, може ще дівчина, але очевидно радянська патріотка. Коли я сидів за щитом тої гармати, там лежала німецька шинеля і кашкет вояка Вермахту. Я то підняв, одягнув шинелю, кашкет, тільки штани на мені були дивізійні. Коли ця «патріотка» розгорнула на мені шинелю, то сказала: «Как мать родила!» (а в мене шия та груди забандажовані). Питає: «Украинец!?» – я мовчу, «Всех вас расстреляем!», – та вона, на щастя, жартувала, нас не повбивали там.

 

Перед вечором нас пригнали над річку біля с. Почапи, дали нам попити води з річки. Поміж полонених ходила дівчина, санітарка з торбинкою «червоний хрест». Підійшов я до неї і прошу, щоби мене перев'язала. Та дівчина була гуманна, взялася перев'язати. Розмотала мене і питає звідки я і говорить, що вже смердить рана. Я подякував і нас погнали побіля Золочева до села Підлипці.

 

У Підлипцях, у фільварку назганяли полонених кілька тисяч, тримали день, другий (їсти нічого не давали) і на третій день, перед вечором, з Божою волею мені вдалося з того полону втекти.

 

Було то так: я взяв знайдену консервну баночку і попросився в охоронця піти до рову, що за стайнею, напитися води. Охоронець тільки що став на варту. Він мені дозволив піти напитися. Прийшов я до рову. Він був глибокий, але води було дуже мало. Напився я, бачу, що охоронець про мене забув. І в мене майнула думка: «Втікай!».

 

І тим ровом я втік, пробіг кільканадцять метрів і сховався під місток де проходила дорога, а за нею – хата і стайня. На подвір'ї лежало багато соломи і я зарився в ту солому. Зі страху не чув навіть болю від рани. Просидів я в тій соломі до вечора. Чую: по подвір'ї ходить господар. Порухав я соломою, він почув, покликав я його, він підійшов до соломи, я попросив насамперед їсти. Приніс кусень свіжого чорного хліба і кислого молока. Це все я з'їв, почекав до ночі, господар завів мене до стодоли, а в стодолі вже був один побратим. Переночували ми до ранку, на сніданок знову з'їли по куску хліба. Господар переодягнув нас у цивільне вбрання, дав мені мотичку, а побратимові – суховила і показав нам, куди вийти зі села.

 

Ми пішли в бік Золочева. Увійшли до Золочева, минули крайні хати, зайшли до гарної хати і попросили їсти. Подякували господині та й пішли далі через Золочів у напрямку Львова. Вийшли ми на дорогу Золочів-Львів, питаємо людей, яке далі село. Люди нас інформують, йдемо від села до села, поряд з нами їдуть і йдуть радянські війська в сторону Львова. Йшли ми так до села Велика Вільшаниця. Перед селом, метрів за 300, їхали возом руський старшина і один солдат. А перед тим пішов невеликий дощ. Земля була промочена. Вояки, що їхали возом, зацікавилися нами. Ми йшли біля дороги стежкою поза ровом. Цей старшина гукнув до нас: «Стойте! Кто вы? Куда идете?!» і т.д. Зіскочив з воза, підійшов до нас, питає, куди ходили і куди йдемо. Ми йому відповідаємо, що ми з того села, що перед нами. «А как это село называется?». Я відповідаю: «Вільшаниця», той кличе солдата: «А ну-ка давай карту, посмотрим». Солдат витяг карту, він шукає Вільшаницю, а я за цей час встиг розгледіти села і говорю йому, що там Глиняни, там Прогноїв, Розворини. Стою я біля нього і думаю, вже все, довоювався... (коли був у полоні, то смерть обминула мене, бо мав кашкет Вермахту). У Підлипцях між нас ходили садисти, приглядалися, хто має форму дивізійника, кликали йти з ними і недалеко лунала автоматна черга. Так обходилися з полоненими...).

 

І тут сталося чудо. Із села надійшов назустріч нам старенький дідусь з паличкою. Питає його старшина, чи знає він нас, а він говорить, що не знає таких. Тоді я говорю до дідуся: «Що ви, дідусю, нас не знаєте? Що не знаєте Сенька Мельника? Я його син!». І в цю мить Божа сила доторкнулася моєю ногою до дідусевої палички, на яку він оперся, дідусь зрозумів і став говорити, що знає наших батьків, а молодих всіх не знає. На щастя, цей старшина ще не знав, що у дивізійників було під пахвою на руці татуювання групи крові. Був би сказав роздягнутися та піднести руку вгору і побачив би груди забандажовані – зняв би з плечей автомат, пустив би чергу і післав би нас на той світ. Дай, Боже, царство небесне тому дідусеві, бо ми залишилися живими. Переконавшись, що ми сільські хлопці, старшина відпустив нас. Ми ще зайшли до села, в одній хаті чемно попросили дати щось їсти. Вийшли з хати, обнялися і розійшлися назавжди, бо йому дорога додому стелилася на Перемишляни, а мені – до рідного Запитова.

 

Було вже під вечір. Попрямував я через села Розворини, Прогноїв, врешті зайшов я до одного господаря, переночував, поснідав і раннім ранком подався польовою доріжкою в бік села Ляшки Королівські. Бачу, в житі впав німецький літак, йду далі, назустріч мені йде старий господар із серпами в поле, жито жати. Питаю його, чи я перейду до Борщович. Він говорить, що в селі багато солдатів, Львів ще не забрали, бо у нього в хаті штаб, та говорять, що ще Львів не взятий. Господар покликав мене зі собою в поле. Каже: «Ходи зі мною». Взяв я серп, став жати, нажав шість снопів, далі не було сили. Говорю, що я поранений, болить в грудях, бо там застрягла куля. Він був дуже здивований і говорить мені: «Сідай і сиди. Принесе невістка обід, поїмо і ввечері підемо зі мною до мене додому». Прийшов ввечері на подвір'я господаря, то вже штаб вибрався від нього, повечеряв і пішов спати.

 

Переночував, поснідав, господар вивів мене за село і я попрямував на Борщовичі. Перейшов через річку Полтву, через Борщовичі, побачив рідний Запитів. Прийшов до сестри, бо вона мешкала на краю села, пішла сестра до мами і тата та сказала, що я прийшов з того пекла, але поранений. Мама раділа до нестями, що я живий, перестала плакати. Рана була непомітна, але глибока. Сестра Анна стала шукати дещо з ліків, щоб загоїлася рана. І до зими рана загоїлася.

 

Розділ IV. В лабетах «совєтських» садистів

Навесні стали приходити хлопці з УПА, мав я з ними контакт. Війна закінчилася. Настали облави за облавами. Одного разу, коли я підходив до села, мене затримали, забрали до Яричева в НКВД. Тримали в КПЗ кілька днів і відіслали до Львова на пересилку на вул. Пелтевній (нині пр. Чорновола). Звинуватили мене в тому, що я був в дивізії «Галичина». Мене мали відіслати на Урал, до військовополонених. Але, до того ж, ще звинуватили як такого, що «уклонілся от прізова в Красную Армію».

 

А як дома, як батьки? На цей час батька вдома не було. Заїхала фіра на подвір'я, маму та бабуню посадили на фіру, мама взяла із собою дещо їсти та якусь одежу і повезли їх до Яричева в НКВД. Тримали їх там кілька днів, поки батька не зловили. Коли вже мали в руках мене та батька, маму та бабуню відпустили додому, хата вже була пограбована, забрали з хати усе. Батька тримали в Яричеві в підвалі з виходом до роботи. Ходив батько під конвоєм косити сіно для енкаведистської худоби. Тримали батька ціле літо 45-го року. Мене тримали на пересилці у Львові.

 

Війна закінчилася, Сталін видав амністію, яка стосувалася дезертирів. Звільняють мене як дезертира. Прийшов я додому. Вдома нема нічого, тільки стара немічна мама та 88-ти річна бабуня. Поїхав я до Яричева замельдуватися, дали мені військовий квиток. Батька так само відпустили. І почали ми з батьком збирати розкрадену, зруйновану господарку. Восени пішов я до роботи в Запитові вагарем на бурякопункт (бо вже зобов'язали господарів сіяти цукровий буряк).

 

У 1946 році навесні я пішов працювати до Львова, на Львівський паровозо-вагоноремонтний завод, що на вул. Залізничній. Восени 46-го хтось «продав» мене, що я мав зв'язок з УПА. І почалося полювання на мене. Роботу я покинув, а сам пішов у підпілля.

 

Було нелегко, особливо взимку, перебував я переважно в Куликівському районі. Від серпня 46-го року до березня 48-го в хаті ні в своїй, ні в чужій не ночував ніколи. Восени 47-го прийшов я хворий додому на старе місце, де інколи ховався від облав. Осінь була холодна, захворів я тоді на запалення легень. Лежав я у гарячці.

 

26 жовтня 1947 року — ніч жаху. Сидів я в тому сховку. Наді мною дах з дахівки. Підняв я одну дахівку, підклав коробку сірників і бачив, що робилося на подвір'ї, коли світало. Ніч не спав я, бачив, як біля мене на розі стайні стояв облавник з автоматом цілу ніч, час від часу курив з кулака та тупав ногами, бо була вже примерзла земля.

 

Десь о шостій годині ранку пролетіла ракета, освітила село, то був сигнал відкривати двері та йти до хати, зачитувати вирок. Вирок зачитали, про те, що батьків виселяють у віддалені райони есесер. Команду подали: «Собирайсь с вещами!». Батько ще розпалив під кухнею, та став збирати зі сльозами на очах деякі речі. Говорили до батька: «Бери кожухи, бо там холодно».

 

Тато склав дещо з одягу в мішки, також муку, крупу, було ще трохи сала, але що міг сам-один забрати, бо мама лежала вже три роки хвора на ліжку. Під'їхав під хату «студебекер», стали носити ці речі на машину. Коли знесли все те на вантажівку, було вже біля 9-ї години ранку. Глянув я, дивлюсь, два солдати ведуть маму. Мама плаче, кричить, хоче поцілувати рідний поріг, та не може, бо маму паралізовану стягнули з ліжка, тримають за руки і тягнуть до машини. І подумалося мені: «Невже в тих солдатів не було мами, що так жорстоко поводяться». Висадили маму на машину, дивлюся, солдати несуть на коцові 90-річну бабуню. Бабуня вже мовчала, бо була при смерті (вже другого дня померла у вагоні). Принесли бабуню до машини, розгойдали та кинули на кузов як мішок з картоплею. Коли батько сідав на машину, я не бачив. Серце розривалося від того, що бачив і що нічого не міг зробити.

 

Машина загуділа і повезли моїх дорогих рідних. Завезли на станцію Борщовичі, а звідтіль жінок, старих і дітей повезли в Кемеровську область. Їхали вони три тижні, по дорозі хворіли і вмирали. Як розповідав батько, мою бабуню стягнули з товарного вагона на станції Красне і закопали в рові. До сьогодні ніхто не знає, де покоїться її прах. Мама доїхали до Сибіру. Мучилася вона в бараках там у холоді і голоді 11 місяців і в муках померла 27 вересня 1948 року. Батько ходив до роботи, працював конюхом. Жити було там тяжко, тому Ольга (наша кухарка, яку не вивезли) попродала картоплю, зерно і купувала продукти та висилала їх батькові до Сибіру. Долучався і я до тої справи і так само пересилав пакунки з Головної пошти у Львові. Протягом 5-ти місяців переслав 11 пакунків.

 

Настав час і на мене. Скільки можна було знаходитись на нелегальному становищі?

 

5-го березня 1948 року прийшов я пізно ввечері додому, десь біля 11-ї години, в хаті лежала хвора Ольга (кухарка), бо їй віддали нашу господарку. Постукав я до вікна, вона відізвалась, я дався знати, що то я. Вона відкрила двері, я зайшов до хати, як завжди. Приходив я рідко додому, тільки ввечері і зараз же йшов з дому довго не затримуючись. А на цей раз було так: коли я зайшов до хати, Ольга замкнула двері, в хаті не світилося.

 

І раптом, чуємо, що попід хату мов кіньми проїхав трап. Чую – до північного вікна стукає Закірченко – командир гарнізону Нового Яричева і кричить: «Ольга, открой!». Вона мовчить. Той ще раз повторив: «Если не откроешь – дверь выломим!». І так сталося. Ольга не відчинила, а відповіла йому: «Я хвора, я сама, я боюсь». В той час я мав при собі якісь документи, то встиг кинути під кухню, на вогонь, бо під кухнею ще горіло. Чую вже ломлять північні двері і вже в сінях облавники. Відчиняють до хати двері, пхають автомати і світять ліхтариком в хату. Побачили мене, а я сидів біля стола на кріслі. Чую: «Руки вверх!», я підняв, ті ввійшли до хати. Чоловік з 10 відразу на мене кинулися. Одні світять, інші в'яжуть руки, треті шукають по кишенях. Тут зараз засвітили ліхтар. І почалося «торжество».

 

Підходить Закірченко, старший лейтенант, командир тої большевицької банди, питає: «Где Головацкий?» (мій односельчанин, ще не зловлений). Я відповідаю: «Не знаю. Я з ним не зустрічався і не знаю де він». А Ольга на ліжку так і лежить – вона хворіла на рак. Тоді Закірченко говорить: «Ти зараз скажеш де він». Каже до солдата: «Принеси мне палку». Один солдат вийшов надвір, за якусь хвильку часу приніс з ціпа «бияка». Дав Закірченкові, той мене, копаючи ногою, загнав наперед себе, через сіни до світлиці. Злапав за чуба, обкрутив довкола себе, а солдат тримав ліхтар. Я не втримався і впав на коліна. А той тримає за чуба, одною рукою, а в другій у нього бияк і б'є мене скільки сили. І чую, що вже болять ребра і хребет. І став щосили кричати «Ґвалт!» . Крик не поміг. А перестав бити, коли вже дуже змучився. Тоді із зв'язаними назад руками притягнув мене до хати, кинув на підлогу, ще кілька разів копнув ногою і все кричав: «Мы семьдесят ночей не спали, тебя ловили!». Коли він вже відвів свою душу, скомандував солдатам: «Четырем на посту и собака, остальным – отдыхать!». Солдати принесли до хати соломи, кинули на підлозі і якийсь солдат кинув мені оберемок соломи. Говорив: «Ложись». Ольга ще запитала, чи можна кинути мені подушку. Той взяв подушку, перемацав, чи нема там часом «пушки» і кинув мені. І я так, зв'язаний, лежав до ранку. Одні солдати спали, інші мінялися на варті.

 

Так настав ранок. Вранці 14 солдатів із Закірченком пішли ще по селі шукати «сніданок», бо «на вечерю» мали мене. А два солдати і пес залишилися біля мене на варті. Ольга якось встала і говорить до одного: «Я піду, хоч корову видою». І пішла до стайні доїти корову, а солдат один пішов з нею і пес. Солдат сидів на порозі стайні, а Ольга доїла корову. Принесла те молоко, спитала, чи можна дати мені напитися і кусок хліба. Солдат руки розв'язав, я випив з горем пополам горнятко молока, бо все в мене боліло, живіт, хребет, руки, ноги, але якось трошки підкріпився тим сніданком. А Ольга вийшла надвір по горщик, вилити решту молока. Як побачила, що за нею не йде солдат, та й давай ногам знати і втекла через дві хати до сусіда, бо я через вікно побачив, що Ольга вже тікає, та й став солдатам розказувати «басні». Вони так заслухалися, що про Ольгу забули. Нарешті солдат отямився: «Гдє хазяйка?», а за хазяйкою і слід застиг. Вони не знали, що робити, чи за Ольгою гнати, чи мене вартувати. Один пішов шукати Ольгу, а другий, з псом, сидів коло мене зв'язаного. А тут приходить Закірченко: «Гдє Ольга?», відповіли, що «Убєжала». Ох і дав він тоді їм наганяй. І так Ольга вирвалася з рук совєтських бандитів. Пішла до своїх батьків і незабаром померла. Я навіть не знаю коли і як.

 

А мене вже всією бандою – 16 чоловік, ведуть зв'язаного (руки назад), до сільради. В сільраді поставили лицем до стіни і два солдати та пес охороняли мене, а ті пішли шукати якусь фіру, щоб завезти «здобич» до Яричева. Стою я, підходять дві учительки, чули, що зловили бандита, і питають солдатів: «Чи можна посмотреть?». Солдат відповів: «Пожалуйста». Я оглянувся в той час. Вони подивилися та й кажуть: «Человек как человек». Вони собі уявляли, що я з рогами, може, або якийсь дикий. Вчительки пішли, а незабаром приїхала фіра, мене посадили і повезли, як то у пісні співають «.. .зі села, до тюрми на муки...».

 

Привезли до Яричева, завели до будинку НКВД, загнали до холодного підвалу, в камеру-одиночку. Це було в березні. Викликали на допит по кілька разів на добу, переважно вночі. Слідство вів старший лейтенант Некрасов. Знущався наді мною так, помірно. Коли бив, не дуже притискав, але бив куди попало, переважно під бороду. На зріст був менший за мене. Все погрожував, що розстріляють мене, як «ізмєнніка родіни». Тримали мене в підвалі кілька днів, а далі відвезли мене до Львова в тюрму «на Лонцького», то сьогодні вулиця Степана Бандери. Посадили в напівпідвал, в камеру №16, їсти давали так, аби не здох: баланда з гнилих помідорів, засмерджена тюлька і 400 грамів хліба на добу. Водили один раз в день на прогулянку. Прогулянка тривала 15 хвилин. Двір обгороджений чотириметровими у висоту дошками.

 

На слідство водили з наглядачем. Відкрив камеру, а нас було коло 20 чоловік, і питає: «Хто на букву «Б»?». Говорю: «Бенько». «Ходи зі мною» і по коридорах повів до слідчого кабінету. Слідчий: «Как фамілія?», так і так. «Садись», і зачинилися двері. «Как и почему ты изменил Родину?». Ну й спробуй було довести, що ти не «слон». Я йому говорю, що мене забрали і так далі, а він своє: «ізмєннік родіни». «Как долго в банде был?». Закликав було свідка, зі села. Тріску Івана, до очної ставки, і той говорить, що мене забрали в дивізію, а він все одно: «Присягу принимал – значит изменник Родины». Я йому говорю, що я народився за Польщі, два роки був у совєтській окупації, три роки в німецькій, то яким я можу бути «ІЗМЄННІКОМ». Все одно обвинуватив по ст. 54-1а. («Прямая измена»), і будь тут мудрий.

 

Тримали мене до травня в тій камері, нарешті викликали, сфотографували, зробили відбитки пальців і відвезли на суд. Привезли на суд. Суд був в одній хаті якогось пана. Це була одноповерхова хата з підвалом. Заводять в одну з кімнат, сидить офіцер і два солдати – «тройка». Конвой залишився за дверима. Зачитали вирок, нічого не питали: «Именем закона Союза ССР приговорен Бенько Григорий Васильевич к смертной казни». По мені пройшла дрож, майнула думка: «За що?». І читають далі: «Но в связи с отменой смертной казни, приказ от (такого то такого), заменить 25 годами ИТЛ (ісправітельно-трудових лагерей) и 5 годами лишения прав. Конец срока в 1973 году».

 

Конвой забрав мене і повів знов до чорного «воронка», знову до тюрми, тільки вже в іншу камеру – №113. Там був я недовго, кілька днів. Відтак завантажили у «ворона» і перевезли на Замарстинівську, в тюрму (де сьогодні приміщення офіцерської школи). Там був, десь коло місяця і перегнали нас, чоловік з 50, пішки на пересилку (туди, де був госпіталь інвалідів війни на вул. Чорновола). В камерах на 40м2 було нас по 130 чоловік. Звідтіль в серпні 48-го «воронками» повозили на головний вокзал (товарний), там стояв заготовлений ешелон спеціально обладнаний так: пульмани, вікна рідко забиті дошками. У вагонах триповерхові нари – три ряди з одного боку, з другого – також три ряди, по 70 чоловік у вагоні. Двері одні замкнені на останній гачок так, що була тільки шпара для лотка для туалету. Всередині вагона стояли «параші», порожня бочка для їжі та ще відро з водою. Між вагонами були пристосовані дерев'яні «вишки». На «вишках» – постійна охорона. У вагонах було проведене електричне світло – одна лампочка. По боках вагонів вставлені прожектори, які вночі постійно світили. Під вагоном так само світила лампочка. Двері відкривалися тільки тоді, коли давали їсти або коли потяг зупинявся на кілька хвилин чи довше. Тоді грюкали до дверей довгими дерев'яними молотками, відчиняли двері, коло дверей охорона зі штиками до дверей і два пси, а двоє охоронців вбігали до вагона і робили огляд , чи десь не пошкоджений вагон.

 

Чи ми спали, чи ні, то коли постукав до дверей молотком, одна половина вагона мала перебігти в другу половину, так що поки відсунули двері, всі вже стояли на одному боці. Охоронці переглядали вагон в одній половині, а тоді починали рахувати, чи є всі. Команда була така: коли стали рахувати, то по-одному перебігати з одної половини в другу. Охоронець стояв з одного боку, а другий рахував дерев'яним молотком по хребті. Коли помилився, то рахував ще раз. І так рахували по 6-10 разів на добу. Ззаду ешелону охорона мала свій вагон, свою кухню, ще в іншому вагоні – електростанція. Ще в іншому вагоні була обслуга з малими строками, що носила нам їсти, в останньому вагоні були причеплені широкі металеві масивні граблі. Так, що навіть якщо хтось би відважився через підлогу вагона пробратися на рейки на ходу поїзда, то ті граблі були б обов'язково його зачепили, бо були встановлені на такій висоті від землі, що людина не помістилась би.

 

У тому етапі, що ним мене везли, було приблизно 2000 в'язнів. Ешелон був досить довгий. Вночі він виглядав досить цікаво. Але цікаво було тому, хто його бачив, але не тому, хто в ньому їхав. Везли нас до Сибіру 3 тижні. За Новосибірськом, перед Красноярськом є станція Яя. Десь після Новосибірська мої товариші роздобули у вагоні 150 мм цвяха. Загострили його на череп'яній мисці, з якої нам давали раз на день «баланду». Зробили його у вигляді долота і стали в одному місці, якраз там, де я спав, «перегризати» підлогу у вагоні. Що прошкрябали трохи на переміну, то заліплювали хлібом ту шпару. Бо коли поїзд зупинявся, то зараз вривалася охорона і шукала чи не пошкоджений десь, в якому місці, вагон. «Перегризли» таким способом вже дві дошки в підлозі, так, що було вже видно шпали. Треба було ці дошки вирвати, але не було чим. Стали відривати гак, що є у вагоні, заклали дошку з нар та відривали. Ніч, поїзд на ходу. Коли той гак заскреготів, конвой, що їхав в тій будці, що була причеплена між вагонами, мав телефон та подзвонив «тривогу». Поїзд в лісі, вночі зупинили. До вагона влетіли охоронці, стали шукати, знайшли пошкоджену підлогу, та як стали нас рахувати тими дерев'яними молотками, то хребти були сині. І так нічого з тої спроби не вийшло, бо нікому не вдалося втекти.

 

Розділ V. У концтаборах на сибірських просторах

Стали пильнувати посилено, у вагон підселили кілька «сищиків» і так довезли до ст. Яя. Там був пересильний пункт. Запустили нас в зону. Оголосили, що зона «воровская», може є хтось «суки» або інша партія, то нехай виходить, бо в зоні панують «вори в законі» і «суків» ріжуть. Я тоді ще того не розумів, тому належав, на їхньому жаргоні, до «мужиків», «фраєрів». Це означало – раби. Поселили нас по бараках.

 

Був серпень 48-го. Пробули ми там десь біля двох тижнів і нас зі 150 чоловік, «тяжеловесов» (хто мав строк 25 років) викликали на етап. Посадили на вантажівки і повезли десь 70-80 кілометрів. Далі машини не їхали, бо не було дороги і нас погнали пішки в тайгу. Спереду конвой, збоку теж і ззаду конвоїри з собаками. Гнали нас, то доріжками, то стежками, то через болота, знов коло 100 кілометрів. Ночували на галявинах, під відкритим небом. Конвой палив цілу ніч вогонь, щоби було видно нас. І так пригнали нас у табір в тайзі «Камжала», там переночували, частину, чоловік з 70, відділили і погнали далі вглиб тайги, кілометрів з 15. Там був другий табір «Верхня Камжала». Пригнали нас туди і сказали: «Здесь будете жить». Не життя то було, а існування. Була зона огороджена високим парканом, довкола заскороджена, вишки з охороною, вночі собаки прив'язані на дротах бігали довкола. Були там вже люди, такі самі як і ми, чоловік з 80. Був один на всіх барак і кухня, бані не було. Була будка 2x2 метри, в ній стояла бочка з водою. Під бочкою палили і можна було там скупатися, їсти давали 700 грамів хліба, зранку чай, на обід «баланда» (то ніби суп), 3-5 горошинок сочевиці і на друге 300 грамів кулеші (хляпатохи). На роботу до лісу пиляти тайгу нас не гонили, бо то була осінь, можливий «побег». Тому нас «тяжеловесов» тримали в зоні. Сива кобила привозила по круглолижневій дорозі на вагонетках продукти, раз на день. Санчастини ніякої не було. При таких умовах ніхто не смів захворіти.

 

Стали нас потрохи привчати до роботи. Виганяли вдень за зону. Одразу ж за прохідною була галявина, вже вирубана тайга. Наказали нам закопувати стовпи під казарму охороні. Одного осіннього дня падав дощик, ми копали ями під стовпи, охороняло нас, чоловік з 20, всього 2 конвої. Один охоронник був біля нас, другий з автоматом стояв на порозі прохідної, сховався від дощу. Цей, що стояв біля нас, став розпалювати собі вогонь, вогонь не хотів горіти, бо то все було мокре, той нагнувся, і сперся на карабін, роздував його, а в цей час один з наших підбіг до конвоя ззаду та наніс йому удар лопатою по голові. Та й пошкодував його бити рубом, а вдарив плазом, конвоїр зачмілився, в'язень кинувся на нього, та давай відбирати карабін, той слабо був причмелений, не випустив карабіна. Зав'язалась між ними боротьба, то все було сидячи, і в той же момент в тайгу один за одним стали втікати ті, що копали ями. Втекло тоді 6 в'язнів. Той, що боровся за карабін, не зміг відібрати зброю (бо охоронець був фізично сильніший) і врешті він став тікати, наздоганяючи тих шістьох, що сховалися недалеко в тайзі. Тайга була за метрів 20, охоронець очуняв сидячи поклав на коліно карабін і прицілився у втікача. Коли він вистрілив, почув другий охоронець постріл, це вже була і тривога. Нам решта, хто залишився, розляглася команда «ложись!». Миттєво зібрали погоню за тими, хто втік. Нас вже загнали в зону і на роботу до зими не виводили. Конвой двох наздогнав, а за п'ятьма слід пропав і понині. Тих двох, яких наздогнали, сива кобила притягнула неживими, прив'язаних шнурком за карк. Лежали вони біля прохідної 2 дні, а тоді їх десь закопали, Я у той час в зоні став різати дошки. Привозили на вагонетках, по дерев'яних рейках кльоци, а ми пиляли їх на дошки. Норма була 100 погонних метрів на пару. Я був наверху, а напарником був один латиш на прізвище Яцкунас. Хотілося на цій роботі їсти, а щоби більше дали їсти, треба було 120 метрів погонних дощок вирізати вручну. І я таку норму вирізав, робили ми по 10 годин. За таку норму «виработкі» давали 1200 гр. хліба і 900 гр. каші «рідобаші». Був трохи моїм напарником Катрун Андрій із села Купче Буського району (він сьогодні вже покійний).

 

Настала пізня осінь 48-го року. Ми були ще в тому одязі, що приїхали з дому. Випрати сорочки не було чим, бо не давали мила. Вода була тільки та, що привезли бочкою. Кинулися в нас воші. До того розмножилися, що хоча ми всі були без волосся, обстрижені, не могли з ними дати ради.

 

Впав сніг. Нас стали виводити на лісоповал. На лісоповалі були свої норми «виработкі». Щоби дістати 1 кг хліба, треба було зрізати 1 м3 деревини, обрубати сучки, порізати на колоди 4 або 6 метрів довжиною і вручну затягнути по снігу за 100-200 м над річку і скласти в штабель для сплаву навесні. Тут ще веселіше пішло життя. Голодом приморених, роботою змучених, ввечері гнали нас в зону «гусаком» – один конвой спереду, другий ззаду, і в кожного з лісорубів за плечима відрізок сухостою, в ньому забита сокира. Несли в зону, щоб «днєвальний» мав чим палити цілу ніч, щоби не було дуже зимно. Спали на двоярусних нарах, на голих дошках. На вечерю – знову баланда і 500 грамів хліба (бо 500 грамів давали на сніданок). Потім знімали з себе сорочки та сідали біля вогню, що горів у печі та жарили воші. Воші тріщали як термітгя. І знов натягали сорочки (ще домашні) і лягали на нари. Та й на нарах не було спокою, там були блощиці. І та вся куска витягувала останні краплі крові. Розвелися воші так, що коли запхав руку під пахву, то витягав не менше десятка. І таке то було не життя, а мордування.

 

Настав холод і голод. Зимою, коли замело снігом ту єдину круглолижневу доріжку, сива кобила не могла добратися, а запасу продуктів в зоні не було, то давали замість хліба кашу-«рідобашу». Виглядали сиву кобилу як спасительку. І так під весну, десь в квітні, був я вже без сорочки, тільки в спецівці і бушлаті, бо сорочки попалив з вошами. Кинулася дизентерія.

 

Розділ VI. Вірою в життя не раз я смерть долав

Взимку, коли був голод, то було так: вранці помічник бригадира йшов до хліборізки (там де був нарізаний пайками хліб) з підносом по хліб. То ще було темно. Коли ніс на бригаду 30-35 пайок хліба на підносі, на нього (то все було в зоні) нападали, збивали з ніг і хліб забирали та втікали по інших бригадах. То взялися бригадири на спосіб: будили 4-6 чоловік і йшли по хліб гуртом. Ті йшли по боках, охороняли помічника бригадира. Так можна було нагодувати бригаду. Світла у бараках і в їдальні не було. Світили лучинками.

 

Зі мною одного разу було так: удосвіта роздали хліб, повели у їдальню. Їдальня була зроблена так, що було видно все навкруги. Були закопані стовпчики, прибиті дошки, – то були такі столи і лавки, під ногами – мерзлий пісок. Посадив помбригадира нас за столи і з віконця отримав на нас в алюмінієвих мисках «суп» (3 горошини і вода). Хліб тримає кожний в руках. Коли я вкусив раз ту пайку, а ззаду підійшов якийсь ще голодніший від мене, (а світили лучинками) і вирвав ту пайку мені з рук. Я його встиг зловити за бушлат. Коли він втікав, потягнув мене за собою, я його вже не випустив. Затягнув він мене, чи я його, в кут їдальні, там були поколені дрова, як я сів на нього зверху, то бив до того, що, думав – заб'ю на смерть. Подарував я йому життя тим, що змучився бити.

 

Коли та дизентерія в нас набрала розмаху, то сива кобила мала роботу. За зоною був викопаний рів і кобила туди за зиму 48-49 року витягла зі 140 чоловік. На весну до роботи ніхто не ходив, бо не було кому. Весною начальник табору ст. лейтенант Єжов зібрав тих, хто ще не вмер, на збори в зоні і сказав: «Если не будете ходить на сплав леса, то будет еще хуже. Мне не нужен ваш труд, – мне нужны ваши муки. Вы сюда попали по указу, а я по приказу». (Добре було б його сьогодні відшукати та йому це нагадати. Але він якщо ще живе, то напевне великий пост займає, бо то не була людина, а то був з тих самих, що судили в Нюрнберггу.

 

Та ще один моральний удар я переніс восени 48-го року. Коли нас їли воші та блощиці дістав я телеграму від тата (що був у Кемеровській області з мамою), що померла мама. Телеграма прийшла за 13 днів. Мама померла 27-го вересня 48-го року. Це був дуже тяжкий удар для мене. Після тих зборів Єжова стали нас ганяти на сплав лісу. Треба було дручками скочувати ліс в ріку. Коли розтопився сніг, річка стала плисти і ті колоди поплили за течією.

 

Таке було наше заняття. Одного разу у совєтських концтаборах, коли вщухла дизентерія (на щастя, я нею не хворів), з'явилася в нас санчастина, а там була вага. Пішов я туди зважитися. Я тоді важив аж... 56 кг. Так нас «відкормили».

 

Пробув я там, на тій Верхній Камжалі 9 місяців. Відтак нас десь з 20 чоловік відправили на етап десь в інший табір на відгодівлю. Вели нас і доріжками, і стежками, переправляли човном через ріку Китат в табір Кайгадат. Табір був збудований давно, людей було більше, теж ходили на лісоповал. Трохи відгодувався і став ходити на лісоповал, ходив літо, осінь, зиму. Восени 49-го року мало не помер. Посилав мені тато час від часу пакунки. Тут в зоні було чоловік з 400, тут вже були і «блатні». «Блатні» до роботи не ходили, а коли ходили, то на роботі абсолютно нічого не робили, а сиділи цілий день коло вогню і грали в карти. Картярська гра в таборі законом заборонена, але для них закон не існував. Приходили ми з роботи змучені, повечеряли (тут хліба вже не крали на ходу) і відпочивали на голих двоярусних нарах. А «блатні» мали своїх слуг – «шестьорок», які їм приносили з їдальні в казанках їсти (і то з дна щонайситніше, бо кухарі їх боялися і давали їм з дна щонайкраще). Вони поїли і або в карти грали, або цілу ніч не раз на гітарі грали і «плясали» аж барак трясся, але ми були помучені (вони нас прозивали – «фраєра», «мужики») і спали. Тут вошей і блощиць вже не було, тут була баня і давали мило.

 

Тато висилав мені пакунки. Я писав, щоби не слали мені щось дефіцитне, бо тут «блатні» відбирали це все. Тато висилав мені трохи чорних сухарів, засмажену муку, кілька пачок махорки, (те, що можна було проміняти на пайку хліба), пару котушок ниток, голку. Противно було, коли прийшов з роботи, а тут днювальний (а днювальні були блатні) зустрічає мене і говорить: – «Эй ты, фраер! Тебе извещение на посылку, а ну пошли получим». Ну і йду з ним на прохідну, де був пакунок. Наглядач питає: – «Как фамилия?» (а блатний збоку біля мене), виймає пакунок, давай «ізвєщєніє», на розпишись і розпечатує пакунок. Витягає все з нього, шукає чи нема пістолета або патронів і видає. Блатному вже апетит пропав, бо не бачив там ні сала, ні ковбаси. І говорить: «На, фраер, сам жри». Такі були порядки.

 

Блатні гірше збиткувалися над нами, ніж адміністрація. Наглядачі їх не карали за гру в карти, бо боялися. Були випадки, коли наглядач дотримувався закону, то його продавали в карти і вбивали, бо наглядачі в зоні ходили без зброї. Коли мене привели в той Кайгадаг, то зараз на другий день блатні стягнули з мене 3 золоті коронки, з якими я приїхав з дому. І зараз таки програли в карти. Той, що стягав, мало з зубами не вирвав. Передали кимось за зону. Той приніс їм пляшку горілки. Горілку в зоні ніяк не можна було дістати, але блатні якось хитрували, незважаючи на те, що, коли з роботи заганяли то не тільки рахували але ще й обшукували.

 

На роботу виганяли таким порядком: після сніданку дзвонили в кусок рейки, що висів біля прохідної і бригадир виводив бригаду до прохідної, шикував по 4 або по 5. Наглядач рахував, вахтер відчиняв ворота і виводили бригаду за ворота. За воротами охоронці з карабінам« або автоматами і з псом. Командують: «Бригада, внімание! В путі следованія – шаг влево, шаг вправо, конвой стреляет без предупреждения! Ясно?! Всі говорять: «Ясно!». «Следуй вперед!». 1 так кожний Божий день, крім неділі. Неділя була вихідним днем. На роботі були по 10 годин. В липню 49-го був зі мною колишній офіцер – ленінградець. Познайомився я з ним у Львові на пересилці. І ще один був з Ворошиловграда, теж колишній офіцер. Ленінградець – Розтопчин, а той другий Прихватілов. Вони теж мали по 25 років за «ізмєну родіни». І ми щось зговорилися робити «побег». Так то все вже було надоїло, що здали нерви. Бачимо, що ніякої надії на виживання нема. І доки можна так мучитися? Доки «копита» не відкинеш? Що буде, то буде! Гірше від смерти не буде. Самому покінчити з собою, то не входило ні в які рамки. Бо того ніхто не робив. Якась Божа сила вселяла надію, що може останусь живим. З тої зони де ми були, ще ніхто, ніколи не втік, як розказували ті, що там були. За моєї пам'яті, один перед нами, буквально місяць як втікав, то я сам бачив, як конем вбитого притягли прив'язаного за карк шнурком в зону, де лежав він біля прохідної 2 дні. Так, на показ, що значить «побєг». Прізвище його було, пам'ятаю, Жданов. Але нам то все вже так набридло, що навіть мертвий Жданов, не був для нас страшним. Ходили ми в ліс на лісоповал. Десь гектарів зо 100, була вирубана довкола просіка, шириною з 20 метрів. Стояв тільки де який пеньочок, скошена трава і на тій просіці вишки, а на вишках охоронці. Зранку, коли запускали нас в ту лісосіку, охоронці ставали на вишках і пильнували, чи хто не переходить тої просіки. Ми троє підлізли по траві посередині між кутовою вишкою та наступною, побачили, що сонечко одного пригріло і він здрімнув, а цей, на кутовій вишці не спав. Ми по команді: ривок, і бігом через тих 20 метрів просіки. Той з кутової вишки нас помітив, та став стріляти по нас. На щастя ні в кого не влучив, тільки мені прострілив «панаму» (ми мали тоді солдатські панами), зробив дірку навиліт. От стріляв влучно! Пробудився в той момент і другий та став стріляти, і третій... Зняли тривогу. То було в обід. В тій лісосіці роботи не було до вечора. Всіх зігнали в одне місце (там де запускали), посадили всіх і частина охорони стояла над ними, а решта побігла за нами.

 

Тікали ми, що мали сили, нарешті пішли пішки. Тайга безконечна, ні живої істоти. Трава по коліна, нас троє як перейшло – як трактором переїхав. Не знайшли ні струмка, ні іншої схованки, бо ж знаємо явно, що за нами погоня. Втікли ми по густій тайзі приблизно на 3 кілометри. Аж чуємо гавкіт собаки. Біжить, наздоганяє нас собака, а за нею охорона – троє чоловік (вони бачили, що нас тікало троє). Один був кадровий – старший сержант і два «самоохранники»: А ті самоохранники гірш собак (самоохранники то були ті, в кого рік або два строку залишилося відсидіти. Він йде в охорону, йому дають карабін і він несе службу в охороні табору. Коли вони вже нас наздогнали, кричать: «Руки вверх!». І куди дінешся, коли тут закон – тайга, а прокурор – ведмідь. Ми стали, здались. При собі не мали нічого, ні куска хліба. Думали прожити якийсь час ягодами, кедрові горіхи вже достигали.

 

Один з охоронців тримав зброю напоготові, а два підійшли до нас і обшукали, чи чого нема. Пообривали на штанах ґудзики, щоб ми мусіли тримати штани і давай нас трьох «хрестити» куди попало і по чому попало. Надоїло копати нас чобітьми, то давай прикладами. Потішилися нами аж позадихувалися, тоді перепочинок зробили. Командують нам: «Поднимайсь!». Ми як могли і повставали. Ті радяться між собою, що з нами робити. Один і них сказав: «Ну, что, сплавим?», – «Давай сплавим!». Не знаю, що здавалося в ту мить моїм товаришам, але я подумав, що тут буде мені вже кінець. Командують: «Поворачивайся затылком!». Ми стоїмо троє разом, ті заряджають карабіни (чуємо клацання затворів), та залпом по нас, в потилицю. Коли кулі понад вуха просвистіли, я подумав, що зі мною робиться, чого я ще стою, чого я ще не втратив пам'яті? Що за Божа сила мене ще не кладе на ту Святу Землю? А від тих садистів почувся голос: «Ты смотри и пуля не берет!», і знову вистрілили. Хто буде читати ті слова, тільки уявіть собі, що людині може статися в такий момент зі здоровим розумом.

 

Пригадую собі один такий випадок. За німців, літом 1942 року, після тої акції, що була на жидів, десь в Запитові поліцай зловив одного жида. І він мав повне право не арештувати його, а вбити, то він вивів його за хати на загуменки і сказав йому: «Тікай, куди очі бачать, а я пізніше для вигляду вистрілю». Певно, тому жидові було тоді не так страшно як нам, – в глухій тайзі, де до совєтської власти тисячі кілометрів.

 

Після тої «насолоди» охоронці погнали нас до того місця звідки ми повтікали. Гнали вони нас не довго, навіть скоріше ніж ми втікали. Ми опинилися в тій просіці, де рубали ліс. Бачимо, всі сидять, ніхто не робить нічого. Тоді всіх підняли і погнали в зону. Колона йшла попереду, а нас троє ззаду колони, в наручниках провадили в зону. Ми мусіли штани тримати ліктями, бо руки були закуті. Запустили всіх в зону, перещупали, перерахували ще раз, а нас трьох повели просто в «ізолятор» – карцер. До карцеру посадили кожного окремо в камеру. Просиділи ми в ізоляторі 14 днів. Камера дерев'яна, маленька 1x2,5 м. Віконце 20x20 см, двері оббиті бляхою. В дверях дірка – «волчок». Відчиняли двері один раз на добу, коли приносили 400 г хліба і 1 л води. І тоді треба було винести відро – «парашу».

 

Після ізолятора нас трьох перевели в «БУР» (барак усиленного режима). Звідтам на роботу не ганяли, пайок був більшим – 700 г хліба і три рази зупка. Стали ми потрошки «відходити». Погоїлися синяки, перестало боліти тіло. Десь через місяць стали викликати на слідство. Вів слідчий в погонах капітана. Питав ціль «побега». Я говорив – хотів їсти. Так і записав. Розписався я на протоколі і одного вечора викликали (таки в зоні) до кабінету слідчого на суд. Судила знову «тройка» – один офіцер і два солдати, суд проходив п'ять хвилин. Зачитали вирок, що обвинувачують нас по статті 58-1 і раніше засуджений по статті 54-1а УК СССР. Строком на 25 років і 5 «поражение в правах». Кінець строку в 1974 році. Судили як за саботаж. Після суду водили ще щось трошки на роботу, а на ніч заганяли в БУР.

 

Десь через місяць відправили нас як «опасный элемент» на етап. Знову привезли в Яю. Така сама пересилка, як привезли нас зі Львова. Там довго ми не були, всього кілька днів і знов на етап, знов такі самі вагони товарні і повезли нас далі на схід. Везли нас три тижні. Знов так само рахували при кожній зупинці, бо то був такий їхній метод перевозок.


Привезли нас на пересилку в бухту Ваніно, Хабаровського краю. У Ваніно було нас вже багато. Там було 12 зон. Люди були посортовані по статтях. Жінки в окремих зонах. На роботу не ганяли нікуди. Давали їсти і можна було ходити по зоні цілий день. На ніч заганяли в бараки. Рахували один раз на день. Був там різний контингент: вори, «суки», «бєспрєдєльники» і т. д. Багато «партій». Одні з другими зводили між собою стосунки – душили, різали одні одних. Нас «мужиків» не рухали. Я один раз дуже боявся, коли одного «суку» задушили і запхали мені під нари. Його зранку охорона забрала, а винних навіть не шукали.

 

8-го листопада 1950 року нас вивели із зони на поле, зробили обшук, перерахували кілька разів і погнали нас в порт на завантаження в пароплав «Ногін». Загнали нас в трюми, десь приблизно 2 тисячі чоловік і через три дні «Ногін» взяв курс з бухти Ваніно в протоку Лаперузо в Охотському морі і в бухту Нагаєво на Магадан. Заспівали ми ще собі пісню:

 

Ой помню я Ванина порт

И вид парохода угрюмый,

И шли мы по трапу на борт,

В холодные мрачные трюмы.

Над морем сгущался туман,

Ревела стихия морская,

Стоял впереди Магадан, -

Столица Колымского края.

Будь проклята ты Колыма,

Что названа чудной планетой,

Сойдешь поневоле с ума,

Отсюда возврата уж нету.

 

Коли нас завантажували 8-го числа, то було ще досить тепло. Пливли ми до Магадана 3 тижні. Коли ми вийшли тут – зима... Снігу – гори! Бульдозери чистять дорогу, а ми хто в чому. Хто в мештах, хто в черевиках, в спецівках. З порту нас загнали через Магадан на 4-й кілометр. Пересилка. Загнали в баню. Дали зимове вбрання і в бараки. З бараків не виходили нікуди. Їсти приносили відрами.

 

Сиділи ми так три місяці. І аж в лютому 51-го повезли нас по Колимській трасі вантажними машинами, критими брезентом, кілометрів за 600, в селище Сусуман на пересилку. Мороз тоді стояв 40-50 градусів. В Сусумані посиділи кілька днів і машинами нас, чоловік зо 100, привезли на «прііск Чєлбанья». Тут вже життя стало по-іншому. Насамперед дали розписатися, що «хіщение цветного металла преследуется по закону». Розділили нас по бригадах, та стали ми ходити в шахти, де добували пісок з золотом. Шахти неглибокі, до 20 метрів. В шахти ходили по драбині. В шахтах – вічна мерзлота. Влітку і взимку температура 1-2 градуси морозу. Тут стали годувати краще. Було так, що хліб у їдальні лежав на столах – їж скільки смакує. За роботу стали платити 100 крб., а решта на особистий рахунок. Але тут теж були блатні. Нас в зоні було 800 чоловік, а блатних було коло 40 чоловік. Були вони то днювальними, то ще якимись «придурками». В зоні був «ларьок», можна було собі купити масло, згущене молоко, рибу, консерви, папіроси. Тут вже так не охороняли. Один конвой, чи літом, чи зимою водив на роботу. Бо знали вони, що ніхто нікуди не втече. А втече, то пропаде в тому безлюдді. Тут порядки блатних були інші. Коли була «получка», то блатні робили так: ставили в бараку на середині стіл, накривали простинею, один сидів за столом і командував, хто приходив від каси, (а каса була біля прохідної): «А ну-ка сюда кладі дєньґі все». Частину забирав, а частину віддавав в руки. І після того в них був «пір». Безконвойні приносили їм з селища спирт та закуски. Тільки то все було нелегально. Але хитрували. Грали в карти, пили і так тривало кілька днів, – такий «пір», доки були гроші.

 

Літо якось перебув. Дочекались зими, а там зима 9 місяців. Морози поза 40° С. В бараках опалювали вугіллям або дровами. Був один випадок такий: блатні ввечері зробили «сходку», тобто нараду за закритими дверима. Та сходка відбувалася в сушильні, де сохли валянки. Бо при кожному бараку була сушильня валянок і бушлатів. На сходці вирішили ті блатні, а в них був один «шеф», кожний з них мав кличку, що один між ними маскується «сука», то є зрадник. «Суку» на сходку не кликали. Після сходки одному кандидату у «вори» доручили того «суку» зарубати. І той кандидат бере сокиру, а ми прийшли ввечері і стояли біля «буржуйки», грілися рядочком з одної сторони, і з другої. Біля мене стояв якраз той «сука». Кличка його була – Вася «Каверна». Невеличкий зростом, років 35. Підходить ззаду той кандидат, що йому доручили і сокирою, вістрям по голові. Один удар і Вася падає на ту гарячу бочку, відтак відбивається і назад. Впав він, кров – фонтаном, ми хто куди розбіглися. А цей вбивця сокиру під бушлат і на прохідну, між охорону. Заявив, щоби забрали трупа, а його посадили в карцер. За якийсь час його судили за вбивство і відправили в інше місце, а за ним блатні післали «писульку», щоби його там прийняли в ту партію блатних, бо він вже має заслуги. І так породжувався той блатний контингент.

 

Тої радости вони довго не мали. Прийшла і на них черга. Стали їх сортувати на етап. В зоні стало спокійніше, грошей вже не відбирали. Як то кажуть, притиснули хвоста. Гроші вже могли лежати на тумбочці цілий день, ніхто не порухав, отже настав більший порядок. У деяких зонах на Колимі, на Воркуті було по-іншому. Порядки стали наводити самі люди, тобто «мужики», як їх називали. Встала маса проти кількох блатних. Там вже пощади не було. Вирізували всіх до одного, а хто встиг втекти на прохідну, то зостався живий, але рідко хто уник розплати. В нас до того не дійшло, бо заздалегідь адміністрація всіх «посортувала».

 

Влітку 1951-го року я став ходити після роботи помагати в шевську майстерню, латати черевики та на зиму валянки заготовляти. Мене від роботи в шахті звільнили, перевели в «придурки» – так називали тих, хто був в зоні, але не ходив на роботу за зону. Роботи в майстерні було багато. Нас було троє шевців і двоє кравців. Кравці латали рукавиці, бушлати, штани, а ми, черевики, в зимі – валянки. Валянки підшивали, дерли автопокришки, дратву давали. Бригада прийшла з роботи, приносив один валянки на ремонт і на ранок мали бути готові. А погано підшиті, то на другий день знову приносили ті самі, то мусіли старатися робити добре, бо не було іншої ради. Так я просидів в майстерні два роки.

 

Протягом тих двох років я кожен день спав тільки три-чотири години. Щоби не спати, вірніше, щоби сон не морив пили ми міцний чай – «чефір». Я багато його не вживав, хоча не було ніякої надії на життя, а тільки на існування.

 

Коли 1953 року в перших числах березня оголосили по радіо, що тяжко захворів вождь, товариш Сталін, то з перших хвилин цієї новини, з'явилася в нас якась химерна надія, що скінчаться наші тортури. І 5-го березня здох кат багатостраждального ні в чім не повинного народу, що страждав у концтаборах. Загомоніли веселі голоси і між тими, хто знаходився за колючим дротом літами. Хто за звичкою закладав руки назад і йшов маршем, кому кожен день чулися слова: «Шаг влево, шаг вправо, стреляю без предупреждения!». В кожного з нас появилася надія, що це все незабаром скінчиться, бо в тому всьому був винен Сталін. Правда, були одиниці, що зі скорботою слухали цю вістку, але їх було дуже мало. В основному то були рецидивісти, для яких табір був «дом родной».

 

У квітні 53-го року з нашого табору, зі стаціонару везли людей, чоловік з 12 на рентген в райлікарню, в Сусуман за 12 кілометрів. Я просто заради цікавості попросився їхати з ними, перевірити де знаходиться моя куля, яка досі сидить біля серця. На рентгені її спостерегли, та й крім того побачили ще, що в мене «очаговий туберкульоз легень». За кілька днів мене відправили в райлікарню на лікування. Пролежав я там ціле літо колимське і в серпні чи вересні влаштувався кочегаром в лікарні. Довго не довелося мені палити, як зібрали на етап хворих, чоловік з 25, відправляти в Центральну лікарню селища Дебін, Лівий Берег і я прилаштувався і поїхав з ними. До Лівого Берега кілометрів з 200. Привезли нас, здали і поїхали. Тут нас поселили кого куди: кого в тубдиспансер, кого в терапію,

кого до психічних і т.д.

 

Тубвідціл знаходився на третьому поверсі. Настала зима. Нас в палаті було 24 чоловіки. Були тяжко хворі, були й такі як я, в яких щойно починався процес хвороби. Полежав я в лікарні десь з місяць та й вже готували мене на виписку, на роботу в зону. А тут зони я не відчував. Тільки в коридорі на виході сидів один наглядач, який пильнував щоби ніхто з ув'язнених нікуди не проник. А на вхідних дверях сидів другий, що пильнував, щоби ніхто не виходив надвір. Були тут і вільні люди – лікарі, медсестри, які мали перепустки. Від нудьги, не було що робити, то дехто ходив по довгому коридору, дехто читав, якщо було чтиво, от так звично, як в лікарні.

 

Влітку 53-го року не стало Берії і ще більша надія з'явилася на свободу. Ще один кат розстріляний. Стояв я якось на коридорі, думав, знав, що мене тут не будуть цілу зиму тримати, та й зажурився, що треба буде ходити до роботи. Знав, що мене вже не вернуть в «Челбанью», там де я шив валянки, а тут є зона і напевно заженуть тут. Аж тут мимо мене проходить медсестра, до речі, вона теж була ув'язнена, та й каже: «Чого зажурився? Ходи зі мною, будеш мені помагати». Я охоче пішов за нею. Питаю, що буду робити. Привела вона мене в процедурний кабінет, там були старша медсестра і лікарка і якийсь дід ув'язнений, писар. Говорить та, що мене привела, що привела помічника. Дали мені білий халат, білу шапку і став я процедурним санітаром. То по ліки ходив зі старшою сестрою до аптеки на другий поверх, то підлоги мив, то шприци стерилізував, от така була моя робота. Їсти тут вже не хотілося. Був у нас риб'ячий жир, то я його пив горнятком, я став поправлятися. І так я їм всім сподобався, бо був послушний в роботі, що вони мене тримали як хворого цілий рік. За той час навчився я у них давати уколи. Хворих в тому відділі було 110-130 чоловік. Були і важкохворі, були і ходячі. Навесні 1954-го оголосили амністію. Амністія була дуже скупа. Таких як я вона не стосувалася. Бо у мене стаття була політична. Декого стали випускати на волю. Фотографували всіх, бо казали, що зроблять всіх (кого не звільнять) безконвойними, незважаючи на статтю і строк. Подали і мене на пропуск безконвойних. Прийшла відмова. Мене з лікарні влітку 54-го виписали. Загнали в зону. Став я ходити {була поряд промзона) на роботу в шевську майстерню. Ремонтував я там взуття. Тільки то була майстерня для вільних, а не для ув'язнених. Там вже треба було робити за нарядами. Походив я туди щось зо два тижні і дізнався, що нашу зону (табір) мають розформовувати.

 

І я знову ліг до лікарні. Сказав, що я хворий, що в мене сильне кровохаркання, але так казав тільки для того, щоби мене поклали. Поклали мене в лікарню вже «по знайомству».

 

І тут вийшов указ щоб звільнити насамперед хворих. А я знову був санітаром. Стали заповнювати історії хвороби на всіх хворих, в тім числі і на мене. Пішли кудись ті історії на перегляд і прийшло звільнення на 107 чоловік зі 113, що були в нашому відділенні. А на 6 чоловік, втім числі і на мене не прийшла історія хвороби. Коли я там знаходився в лікарні попередній раз, то була там одна медсестра в якої теж було 25 і 5. То вона мене поважала як брата. Не дружили ми між собою, бо в неї був друг. Але вона до мене ставилась як до рідного. І вона мені помогла добитися волі. Вона залишилася ще в лікарні, коли мене звільнили і в нас дороги розійшлися. Писав я пізніше до неї, цікавився її подальшою долею. Написала мені, що той її друг чомусь її відрікся, чого – не знаю.

 

І десь в кінці серпня 54-го викликають нас 6 чоловік на комісію. Комісія була таки в лікарні. Комісія була в такому складі: військовий прокурор, головний лікар та ще якісь двоє в білих халатах. Лікарі переглядають, що там мені написали в історії хвороби, дивляться на мене, щось один до другого сказав по латині і питає мене прокурор: «Если тебя освободить, куда пойдешь? Не будешь против советской власти?» Я говорю, що «нікак нет». І бачу пише на моєму «деле» по діагоналі червоним олівцем «Освободить». Я не повірив своїм очам. А він додав: «Иди! Освобожден из под стражи. Жди документов». Не можу я навіть зараз описати тої радості. То було щось надзвичайне в моєму життю. То був момент веселіший від шлюбу.

 

Розділ VII. Невимовна радість – повертаюся на рідну землю!

5-го вересня 1954-го року під'їхала вантажна машина під центральні двері лікарні на Лівому Березі і нам, 15 особам, подавали «справки освобожденія». А там було написано «по ізбранному месту жітельства». Посадили на машину і в супроводі одного конвоїра повезли до Магадана – то кілометрів з 400. Їхали ми два дні, привіз нас конвоїр і здав знову в зону.

 

Але у нас були довідки на руках і ми могли піти вдень до міста. Правда нам тут видали гроші на проїзд додому, на квитки. Так що я мав 600 рублів. До міста, в Магадан ходив я три рази. Зона була 4 кілометри за містом, їздив міський автобус. Пішов я на Головну пошту, дав телеграму до тата, що я вже їду додому. Просив, щоби тато ще вислав 300 рублів на дорогу. Тато вислав гроші. Потім розказував, що коли дістав телеграму, то сам собі не вірив, що то сталося якесь чудо. На пошту я ходив щодня, але гроші так і не прийшли. Минув десь тиждень, як нас із зони вивели, тільки вже не під конвоєм і колона попрямувала до бухти Нагаєво. Там стояв біля причалу товаротранспортний пароплав. По трапу пішли ми на пароплав та знову в трюми і попливли на Велику землю. В кожного з нас (а нас було біля 1500 чоловік), з'явилася надія на життя. В трюмах вже не сиділи так як їхали на Колиму, а виходили на палубу, дивилися на море, на штормові хвилі. Пливли ми 7 днів до бухти Ваніно. Було мені дивно: їхали з нами ті, що роками хворіли психічно (вар'яти), і коли домоглися свого, то сиділи і грали в карти і сміялися, що обдурили владу. Пароплав причалив коло 11-ї години ранку за місцевим часом. Вивантажили нас, прикордонники перевірили наші перепустки (справки), бо на них були фотографії, і ми ступили на землю.

 

Земля під ногами гойдалася ще кілька годин. У селищі та в порту все було закрито, не було навіть де поїсти. Нам сказали, щоби ми йшли за 7 кілометрів на залізничну станцію, а звідти їхали поїздом. Ми послухали поради і пішли туди то дізналися, що хто не встиг замкнути магазину, то блатні вже встигли обікрасти щось два магазини. Тоді закликали солдатів, нас оточили, загнали в товарні вагони і відправили за 300 кілометрів в Півань. В Півані нас у вагонах повантажили на пором і через Амур привезли в Комсомольськ-на-Амурі. З Комсомольська повезли до Хабаровська. У Хабаровську сказали брати в касі квитки на поїзди і їхати кому куди треба. На квиток і харчування гроші мені дали з розрахунку до Львова, але я взяв квиток в Кемеровську область – їхав до тата. Потягом їхав 4 дні до станції Інжерка. Там пересів на приміський поїзд та проїхавши 300 кілометрів зійшов на станції Акчурма. Звідтам пішки через горбок зо 3 кілометри до селища Афоніно, де проживав тато.

 

Прийшов я до тата ввечері. Смеркалося. Не можу собі уявити, яка була в тата радість, напевно не менша ніж тоді, коли я повернувся додому з-під Бродів, що я вернувся з «того світу». Прийшов я до тата в літній спецівці та з маленькою валізкою, яку зробив собі з фанери, коли збирався в дорогу. Там було кілька шматків хліба і трошки цукру (сипав до кип'ятку, коли їхав поїздом). Мав я ще стару ковдру, яку купив собі на Колимі. Ковдру стовк як шмату, бо коли їхав додому, то весь час на ній сидів і лежав. То було все, що я за 7 років надбав.

 

Коли приїхав, то думав, що буду тут разом з татом. Але мені треба було виробити паспорт, бо в мене була тільки «справка». До тата приходили багато знайомих і коли вони почули, що я вернувся живим, то стали мені радити, щоби я не виробляв тут паспорт, а їхав до рідного села. Коли б я був там залишився, то були б мене взяли під «комендатуру». Треба було б щомісяця ходити зголошуватися. Механічно став би «спецпереселенцем». Тому пробув я в тата десь днів з десять, та взяв курс до рідного села. По дорозі заїхав я в Москву, до вуйка, маминого брата, який жив там вже довший час. Вуйко був лікарем-окулістом. Коли я був на Колимі, то він висилав для мене через сестру Марію «Стрептоміцин». В дорозі, з наближенням до Москви, думав: як то буде виглядати, коли я до нього приїду та закурю. Я тоді дорогою ще курив «Беломор». Під Москвою я викинув решту папіросів з вагона і на цьому я закінчив курити аж до сьогодні.

 

Приїхав я до рідного села. Село змінилося невпізнанно. Нема моєї рідної хати, в якій я народився, нема ні хліва, ні криниці з якої я в юності воду пив. Нема стежини на подвір'ї, що топтали мої ноги. Ні кола, ні двора, тільки стояли ще дві груші та горіх і бур'яном все заросло. Сів я собі, посидів у саду на траві, заплакав і пішов до сестри Парані.

 

За декілька днів зауважив, що захворів «хворобою Боткіна». Хвороба як хвороба, потребувала лікування. Я звернувся до медпункту, там скерували мене в Яричівську лікарню. Пролежав я там без догляду три тижні, виписали. Був я знов в сестри Парані. Стала вона мене відгодовувати та лікувати. На початку грудня 1954-го я знов захворів на «Боткіна», На другий раз мені не вдалося так скоро позбавитися хвороби. Я весь позеленів. Лежав я тоді в Яричеві, в лікарні два місяці. Жовтуха не сходила, а я лежав і все думав: як умру, то навіть не буде мене в чому поховати, бо вихідного вбрання ще в мене не було. Коли я лежав в лікарні через хворобу не міг їсти.

 

В той час захворів ще одною хворобою. Відкрилась у мене «каверна». Відправили мене у Львівський тубдиспансер. Приймають мене в лікарню і питають адресу. Говорю, що безадресний. Поклали мене в лікарню на вул. Енгельса, 22 (нині вул. Є. Коновальця). Лікар сказав, що спершу буде лікувати жовтяницю, пізніше легені. В той час в мене утворився «свіщ» біля заднього проходу, який я лікував протягом трьох років. На легені зробили операцію. Після тої операції, літом я знову поїхав до тата. Знов відвідав могилу мами, яка там спочиває навічно. То Кемеровська область, селище Афоніно.

 

Розділ VIII. Боротьба за життя продовжується

Думав я таки бути біля тата, але знов мені порадили не оселятися на Сибіру. І знов я пробув кілька днів і виїхав до Львова. Але що ж робити? Де жити? Ні хати, ні здоров'я! Приїхав я до Желдеця, до татового брата. Прийняли вони мене, дітей в них не було. Був я там два роки. Прописався. Аж викликають мене в Куликівське КГБ, щоби я покинув Львівську область та їхав кудись. Ще тут не було спокою. Ще сталінський терор мав силу і владу. Я говорю їм: куди я поїду, я інвалід, мене треба годувати, я сам на себе не зароблю. Дав я їм медичні довідки, подивився той сталінець, кинув мені паперами в очі і сказав: «Ладно, оставайся здесь».

 

Після того голова колгоспу Одаренко взяв мене до колгоспу механіком, бо бачив в мене здібність до техніки. Техніки в той час в колгоспі було мало. Працював я до 1960-го року. 1957-го року я оженився, коли мені було вже 32 роки. Ніякого приданого я не мав, тільки те, що на мені. В колгоспі я працював старанно, та нічого не доробився, бо зарплата була дуже мізерна – 640 крб. (старими грішми), тобто новими 64 крб. на місяць. Оженився я, пішов у зяті. Там було ще трос дітей, я взяв найстаршу дочку, а решта ще були вдома, та я собі думав, що буду працювати, буду дороблятись. Задумав я будувати хату на Красіцах, по сусідству біля дому, та написав заяву.

 

У 1958 народилась в нас донька, назвали Надя, бо була у нас надія продовження життя. Мою заявку не прийняли, тому що на Красіцах не було плану забудови. А ми мріяли мати свою хату. Тож я працював у колгоспі, придбав трохи будматеріалу. У 1959 р. навесні повернувся мій батько із заслання. Невдовзі брат дружини Михайло також повернувся з армії, прописався в Кам’янці-Бузькій і взяв план під забудову. Ми з дружиною до нього прилучились і разом збудували спарений будинок. Новосілля відсвяткували у 1960 році. Згодом я звільнився з роботи, влаштувався слюсарем на лісопаркетному комбінаті у Кам’янці-Бузькій.

 

Батько проживав разом з нами, допомагав у будівництві хати. У 1961р. народився в нас син Ігор. Дружина моя Ольга до роботи не ходила, виховувала дітей.

 

На комбінаті працював я вправно, дістав авторитет, і згодом мене призначили, завмайстернею механічного цеху. У громадській роботі, також був скарбником профспілки цехового комбінату. У 1971 р. захворів жовтяницею. Внаслідок ускладнення хвороби яку привіз Колими. Мене скерували на лікування в медінститут на операцію. Пролежав я в лікарні понад місяць, але мене не оперували і відіслали додому вмирати. У важких роздумах минали дні. А діточки мої, ще такі малі, шкода мені було, дуже шкода покидати сиротами, так само і дружину, і батька. І жадоба жити задля моїх рідних спонукала мене чіплятися бодай за соломинку...

 

Розділ IX. Дякую Всевишньому – зберіг мені життя

На щастя дружина згадала про свого родича – лікаря в Червонограді. І повезли мене в Червоноградську лікарню з надією врятувати від смерті. В лікарні внаслідок аналізів мені встановили діагноз, і запропонували робити операцію. Операція була складною і тривала п'ять годин. Жовч майже трісла, розлилась по утробі , але хірурги-професіонали врятували мені життя (ангел-охоронець дав мені шанс на життя). Від тої тяжкої хвороби видужав і повернувся додому, де продовжив працювати на лісопаркетному комбінаті.

 

У 1973р. поховав батька на Камінецькому цвинтарі. Час минав, дружина також працювала, діти підростали, позакінчували середню школу. Дочка вступила на навчання до Дрогобича на кухаря. Син Ігор пішов працювати зі мною на комбінат, потім пішов до армії. Після демобілізації вступив до Лісотехнічного інституту. Закінчив успішно інститут, одружився, взяв скерування на роботу в зону № 30 у м. Львові. Але з такою моєю біографією – «ворога народу» йому відмовили у роботі. Тож роботи в тюрмі не було для сина.

 

Дочка закінчила навчання і влаштувалася на роботу за спеціальністю у рідному місці. Вийшла заміж, має двох дітей.

 

Син мешкає у Львові, теж має двоє дітей.

 

Тож маю четверо онуків, і дав Бог дочекатися вже двох правнуків.

 

Здоров'я моє вкрай підірване. Бо хіба після таких страждань, митарств і мук по советских концтаборах може воно бути інакше?

 

Та я радію життю і в Бога щасливий, молюся Всевишньому, що ангел-охоронець зберіг мене на цьому світі до глибокої старості. Щасливий, що дожив до такої бажаної Незалежності України.