Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


Допити брата Михайла. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 18 черв. 2017 р., 07:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 07:22 ]

 Витяг з книги: «Не тільки про себе. Книга друга. Частина XIX.» (Автор: Горинь Богдан)

 

17 червня минула чергова річниця народження Людини, лідера національно-визвольної боротьби на Західній Україні в другій половині ХХ століття – Михайла Гориня. До Вашої уваги пропонується протокол допитів. Прочитайте їх та відчуйте сутність минулого.

 

 

Знайомство з протоколами допитів брата – Михайла Гориня – наводить на думку, що його становище було набагато складнішим від мого. Йому уже в перші дні довелося відбивати атаки кагебістів.

 

У протоколі огляду речей, які мали при собі Михайло Горинь і його дружина Ольга, записано, що "Супруги Горынь в 13-40 часов 26 августа были задержаны на ст. Красне Львовской ж. д. и доставлены вместе с вещами, которые были при них, в помещение следотдела УКГБ по Львовской области, где и был произведен осмотр этих вещей".

 

У результаті огляду було вилучено кілька листів від різних знайомих, які мала із собою дружина брата Михайла Ольга, дві відзняті у Криму, не проявлені фотоплівки та інші речі. У кінці протоколу огляду зазначено, що документи під номерами 1-12 вилучено й залишено у слідчому відділі УКГБ по Львівській області. Після складення протоколу огляду, слідчий слідчого відділу УКГБ капітан Малихін о 18-10 почав допит, який тривав до 20-40. Слідчого цікавила думка брата Михайла про літредактора відділу публікацій Львівського обласного архіву Мирославу Зваричевску, затриману кагебістами двома днями раніше, 24 серпня. Брат відповів: "Зварычевская имеет правильные взгляды на жизнь и является советским человеком".

 

У ті години, коли брат Михайло давав відповіді на поставлені питання, у сусідньому кабінеті інший слідчий УКГБ – капітан Володін – допитував затриманого 26 серпня завідувача кабінету франкознавства Львівського державного університету імені І. Франка Михайла Косіва, допит якого почався о 18-15 і тривав до 23-40. На поставлені питання підозрюваний М. Косів відповів:

"Хочу сказать, что от Горыня Михаила я получил документы "Виступ І. Дзюби на вечорі пам'яті В. Симоненка" и "З приводу процесу над Погружальським" по два экземпляра. Лично мне со слов Горыня Богдана известно, что он купил машинку, но для какой цели, он мне не говорил" (Там само. – Т. 9. – Арк. 75).

 

Після кількагодинного допиту Михайла Косіва повезли на його помешкання робити обшук. На запитання, чи є у нього антирадянські документи, Косів "заявил, что у него имеются антисоветские документы, и выдал следующие документы (согласно прилагаемой описи)":

 

1. Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення).

2. Відповідь діячам культури в УРСР від діячів культури в Америці і Канаді.

3. Література і псевдолітература на Україні.

4. Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства.

5. Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф. та інші (відповідно до склавшого списку)" (Там само. – Арк. 19)).

 

Маючи в руках перші покази свідків, чекісти повезли брата Михайла на його квартиру, де було зроблено обшук, що почався 26 серпня о 22-50 і закінчився 27 серпня о 4 год. ранку. Серед 53-х вилучених позицій були: книга "Україна. Сучасне і майбутнє. Збірник статей" (видання УГВР, 1959); фотокопія книги Мирослава Прокопа "Україна і українська політика Москви" (Мюнхен, 1956); фотокопія книги "Записки наукового товариства ім. Шевченка" (Париж - Чикаго, 1962); рукопис на трьох сторінках "З приводу процесу над Погружальским"; 10 магнітофонних бобін, друкарська машинка "Москва" й окремий футляр від неї та інші матеріали та речі.

 

Про складну ситуацію, в якій опинився брат, дають уявлення питання, поставлені слідчим Малихіним під час його допиту, коли його, як і мене, вранці 27 серпня привезли у слідчий ізолятор КГБ.

 

Вопрос. При обыске в вашей квартире была обнаружена рукопись на двух листах, начинающаяся словами "24 квітня 1965 року..."

Ответ. Эта рукопись попала ко мне случайно, при каких обстоятельствах – а об этом показывать не буду. С ее содержанием никого не знакомил.

 

Вопрос. При обыске в Вашей квартире была обнаружена книга антисоветского содержания "Україна. Сучасне і майбутнє", изданная в 1959 году за границей. Где Вы приобрели эту книгу и кому передавали ее для прочтения?

Ответ. На этот вопрос я отвечать отказываюсь.

 

Брата Михайла і його дружину Ольгу помістили в різні камери слідчого ізолятора. Ця ситуація найбільше дошкуляла братові, який під час допитів постійно наголошував, що дружина нічого не знає про літературу, яка у нього вилучена, не знайома з нею, оскільки була зайнята доглядом за малою донечкою. 28 серпня за підписом старшого слідчого капітана Клименка і начальника слідчого відділу УКГБ підполковника В. Сєргадєєва було винесено постанову:

«Задержанную Горынь Ольгу Павловну из-под стражи освободить.»

 

Людина – дивне і найменше прогнозоване Боже сотворіння. Можна передбачити, як у певних ситуаціях будуть поводити себе звірі й птахи, але цього не можна сказати про людину. Від біблійних часів людська натура схильна до роздвоєння, у ній правдивість, щирість, доброзичливість, хоробрість, чесність, безкорисливість нерідко межують з боягузтвом, нечесністю, заздрістю, лукавством та іншими споконвічними людськими хворобами. Щоб прикрити співжиття тих протилежностей, людям у складних ситуаціях часто доводиться одягати на душу маску. Коли я цю думку перед арештом висловив відомому львівському графіку Леопольду Левицькому, він, задумавшись, відповів: "То було б дуже добре, якщо б людина мала одну маску, але в неї їх набагато більше".

 

Не слід дивуватися, що переляканий арештом, можливою втратою наукової кар'єри, маючи різні фізичні болячки, Михайло Косів під час перших допитів 27 і 28 серпня слідчому Володіну розповів, що вилучені у нього під час обшуку антирадянські документи отримав від Гориня Михайла, а на допиті 29 серпня не менш перелякана Мирослава Зваричевська (її допитував старший слідчий слідчого відділу УКГБ капітан Клименко) на поставлені запитання, від кого вона отримала антирадянські документи, вилучені у неї під час обшуку, відповіла:

 

"Все тексты, отпечатанные на пишущей машинке, такие как: "З приводу процесу над Погружальським", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф.", "Выступление И. Дзюбы на вечере памяти В. Симоненка" и другие – все это я брала у Михаила Горыня". (Там само. – Арк.87).

 

Отримавши від Зваричевської ці покази, старший слідчий капітан Клименко передав їх старшому слідчому капітану Малихіну, який під час допиту брата 31 серпня почав чергову атаку.

 

Вопрос. На допросе 29 августа 1965 года Зваричевская Мирослава Васильевна показала, что она от Вас получила отпечатанный на пишущей машинке текст антисоветского содержания, озаглавленный "З приводу процесу над Погружальським". Расскажите, при каких обстоятельствах Вы передали эту работу Зваричевской.

Ответ. С содержанием статьи "З приводу процесу над Погружальським" я знаком, однако Зваричевской Мирославе Васильевне читать эту статью я не давал.

 

Вопрос. На том же допросе Зваричевская Мирослава Васильевна показала, что Вы лично давали ей читать статью антисоветского содержания, озаглавленную "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства". Расскажите, как это было.

Ответ. Статья "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" мне не известна, я ее не читал и Зваричевской Мирославе Васильевной читать не давал.

 

Вопрос. Тогда же Зваричевская Мирослава Васильевна показала о том, что она получила от Вас тексты "Відповідь матері В. Симоненка", выступление И. Дзюбы на вечере памяти В. Симоненка и другие. Намерены ли Вы правдиво показать по этому вопросу?

Ответ. Перечисленные тексты я Зваричевской не давал читать. Но с этими документами был знаком.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                             Горинь

Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант                                                                  Малыхин

(Там само. – Т. 1. – Арк. 107-109)

 

На допиті 11 вересня Зваричевська доповнила свої покази:

 

"Документ антисоветского националистического содержания под названием "Сучасний імперіалізм" я читала летом 1965 года. Этот документ я прочитала на квартире Горынь Михаила (Там само. – Т. 6. – Арк. 118).

 

А на допиті 16 вересня, доповнюючи попередні покази, Зваричевська розповіла: "Вместе с текстом "Сучасний імперіалізм" Горынь дал мне для ознакомления "Замечания" на этот документ. Они были написаны карандашом на листах бумаги, как мне тогда показалось, рукой Горыня. Сколько было листов всех, я сейчас не помню" (Там само. – Арк. 123).

 

З 25 жовтня старший слідчий капітан Клименко почав вести протоколи українською мовою. На його запитання М. Зваричевська відповіла:

 

«У поширенні літератури ми підтримували найтісніші зв'язки з Києвом, і поезія чи статті, які тим чи іншим шляхом потрапляли до Львова, уже тут розмножувались» (Там само. – Т. 1. – Арк. 143).

 

Підсумок своїх контактів з Михайлом Горинем Зваричевська зробила під час допиту 15 грудня, що тривав з 10-20 до 18-30:

 

"Повинна зазначити, що на квартирі Михайла Гориня я ознайомилася з документами "Сучасний імперіалізм", із його "Зауваженнями" у вигляді чорнових заміток, з програмним документом "Стан і завдання українського визвольного руху" (неповні тези для обговорення)" ( Там само. – Арк. 219).

 

ЧЕРГОВІ АТАКИ

Під час допиту 29 вересня слідчий Малихін атакував брата показами Михайла Косіва:

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михаилу Васильевичу статью «Сучасний імперіалізм», если давали, то когда это было?

Ответ. Точно я не помню, но думаю, что эту статью я Косиву Михаилу не давал читать.

 

Вопрос. На допросе 26 августа и 20 сентября 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что Вы давали ему читать статью "Сучасний імперіалізм" и по этой статье обменялись с ним мнениями. Расскажите, как это было?

Ответ. Я не отрицаю показаний Косив Михаила, возможно, это так и было, но я не помню этого случая. Знаю только одно и могу утверждать уверенно, что статью "Сучасний імперіалізм" я ему домой не давал.

 

Вопрос. Покажите, когда и при каких обстоятельствах Вы дали Косив Михаилу Васильевичу документ антисоветского содержания "Про сучасне і майбутнє України" (неповні тези для обговорення)?

Ответ. По этому вопросу я ответил ранее и поясняю, что не имел у себя документа, озаглавленного "Про сучасне і майбутнє України". Здесь Косив что-то путает.

 

Вопрос. Вам оглашаются показания обвиняемого Косив Михаила Васильевича от 11 сентября 1965 года, в котором он утверждает, что документ антисоветского содержания "Про сучасне і майбутнє України" он получил от Вас, описывая обстоятельства, при которых Вы вручали этот документ. Причем из Ваших разговоров он понял", что должен высказать Вам свое мнение и замечания по поводу содержания этого документа. Почему Вы это скрываете?

Ответ. Я внимательно ознакомился с показаниями Косив Михаила по этому вопросу и его показания не подтверждаю, так как документа "Про сучасне і майбутнє України" я Косиву не давал.

 

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михаилу Васильевичу документ под названием "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді"?

Ответ. Я не давал читать Косив Михаилу статьи "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді". Я у себя этой статьи не имел, хотя и читал ее. Кто мне давал читать эту статью, не помню.

 

Вопрос. На допросе 28 августа 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что документ, озаглавленный "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді" он получил от Вас в мае сего года. Так ли это?

Ответ. Показания Косив Михаила Васильевича я не подтверждаю, так как я этой статьи ему не передавал.

 

Вопрос. Давали ли Вы Косив Михаилу Васильевичу статью антисоветского содержания "Література і псевдолітература"?

Ответ. Я читал статью "Література і псевдолітература". Кто мне ее давал читать, не помню, но Косиву Михаилу я этой статьи не давал.

 

Вопрос. На том же допросе Косив Михаил Васильевич показал, что он читал статью "Література і псевдолітература" весной этого года у Вас на квартире, а затем он взял эту статью себе. Подтверждаете ли Вы показания Косив Михаила Васильевича по этому вопросу?

Ответ. Показания Косив Михаила я не подтверждаю, так как я лично статьи "Література і псевдолітература" не имел.

 

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михайлу Васильевичу статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка"?

Ответ. Я не помню, давал ли я Косив Михаилу статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка" или нет.

 

Вопрос. На допросе 29 августа 1965 года Косив Михаил Васильевич показал о том, что статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка" он получи от Вас вместе со статьей "Література і псевдолітература". Так ли это?

Ответ. На этот вопрос мне трудно ответить, так как я не помню, чтобы Косиву Михаилу я давал эти статьи.

 

Вопрос. Давали ли вы Косив Михаилу Васильевичу статью антисоветского содержания "Українська освіта в шовіністичному зашморзі"?

Ответ. Возможно, что я давал читать Косив Михаилу статью "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", так как на протяжении 1964-1965 годов он неоднократно брал у меня статьи и другие документы, которые не были напечатаны в советской прессе, но какие именно, я не помню.

 

Вопрос. На допросе 29 августа сего года Косив Михаил Васильевич показал, что он получил от Вас два экземпляра статьи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" в феврале или марте 1965 года и Вы, передавая два экземпляра этого документа, просили Косива, чтобы он кому-либо дал почитать эту статью. Так ли это?

Ответ. Давал ли я Косиву Михаилу два экземпляра статьи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", не помню. Но я хочу уточнить его показания. В наших отношениях с Косив Михаилом не было никогда приказных форм с обоих сторон. Наши отношения строились на взаимном уважении. Он был желанным гостем моей семьи. И когда Косив Михаил получал от меня какие-либо материалы, то это всегда было результатом его личного желания, и его частые посещения моей квартиры (по несколько раз в неделю) были в основном (не возражаю, что и я его приглашал к себе) результатом его инициативы.

 

Вопрос. Косив Михаил Васильевич на допросе 29 августа 1965 года показал о том, что вы дали ему документ "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди". Покажите, когда и при каких обстоятельствах Вы передали Косив Михаилу этот документ?

Ответ. Я думаю, что этого документа Косиву Михаилу не давал, так как я его лично даже не читал. Была ли статья "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди" у меня вообще, не помню.

 

Вопрос. На допросе 16 сентября 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что он получил у Вас статью под названием "Ночь смерти Сталина". Скажите, при каких обстоятельствах Вы передали эту статью Косиву Михаилу и где Вы ее приобрели?

Ответ. Статью "Ночь смерти Сталина" Косиву Михаилу я не давал и сам ее не имел.

 

Вопрос. Косив Михаил Васильевич также показал о том, что Вы передали ему два экземпляра статьи "З приводу процесу над Погружальським". Скажите, с какой целью Вы ему дали два экземпляра этой статьи?

Ответ. Да, я дал Косив Михаилу статью "З приводу процесу над Погружальським", но получил ли он от меня два экземпляра этой статьи – не помню. Но если я ему дал два экземпляра, то только потому, что Косив просил меня об этом.

 

Вопрос. Какие документы антисоветского содержания вы получали от Косив Михаила Васильевича и когда это было?

Ответ. Косив Михаил раз или два раза давал мне материалы, которые не печатались в советской прессе. Были ли это материалы антисоветского содержания, не помню. Это было осенью 1964 года. Названия документов не помню.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                Горинь

Ст. следователь следотдела УКГБ капитан                                                        Малыхин

(Там само. – Т. 2. – Арк. 15-32)

 

Під час допиту 30 вересня слідчий Малихін заявив братові Михайлу:

 

Вопрос. Установлено, что статьи "Відповідь матері В. Симоненка", "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Література і псевдолітература", изъятые у Косив Михаила Васильевича, были напечатаны на пишущей машинке, принадлежащей Масютко Михаилу Савичу. Косив же утверждает, что эти документы он получил от Вас. Покажите, от кого Вы получили вышеуказанные документы?

Ответ. На предыдущем допросе я показал, какие документы у меня брал Косив Михаил. С этими документами лично я знакомился в разное время (я не имею в виду статьи "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", которой у меня вообще не было). В то время я не был знаком с Масютко Михаилом и поэтому не мог получать от него эти статьи. От кого я получил статьи "Відповідь матері В. Симоненка", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Література і псевдолітература на Україні" не помню.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                            Горинь

Ст. следователь УКГБ капитан                                                                           Малыхин

(Там само. – Арк. 33 - 38)

 

Проте чи не найбільшим ударом для брата були пред'явлені йому в процесі слідства матеріали, вилучені за два дні до його арешту під час обшуку 24 серпня у тодішнього конструктора-модельєра Львівського проектно-конструкторського інституту легкої промисловості Ярослави Менкуш.

 

На допиті 27 серпня тодішній студент вечірнього відділу історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка Іван Гель, на якого мусив бути дуже сильний тиск із залякуванням і погрозами, дав покази, що матеріали, які він передав для друкування Ярославі Менкуш, отримав від Михайла Гориня. На вилученій під час обшуку в Ярослави Менкуш статті "Сучасний імперіалізм" брат своєю рукою зробив редакторські правки і помітки, окремі речення викреслив, внизу сторінки поставив низку знаків питання. Фотокопія цієї статті з редакторськими правками і помітками брата Михайла підшита до кримінальної справи № 107. На останньому аркуші фотокопії зазначено:

 

"Подлинник настоящего документа находится в уголовном деле № 115 по обвинению Гель Ивана Андреевича и Менкуш Ярославы Михайловны. Ст. следователь к-н Клименко" (Там само. – Т. 19. – Арк. 11 - 22).

 

Під час допиту брата Михайла 3 вересня (допит тривав з 10-40 до 20-00) слідчий Малихін у присутності заступника прокурора Львівської області старшого радника юстиції Старикова поставленими братові запитаннями дав зрозуміти складність його ситуації:

 

Вопрос. На допросе 27 августа 1965 года Гель Иван Андреевич показал, что он неоднократно получал от Вас литературу антисоветского содержания, а также Вы лично поручали ему размножать такую литературу. Покажите, как это было?

Ответ. Показания Гель Ивана я не подтверждаю, так как я ему антисоветской литературы никогда не давал и не поручал ему эту литературу размножать.

 

Вопрос. На допросах Вам оглашены показания Зваричевской Мирославы Васильевны, Старака Теодозия Васильевича и Гель Ивана Андреевича, в которых они показали о том, что получали от Вас литературу антисоветского содержания. Такая же литература была изъята у Вас при обыске. Почему и с какой целью Вы скрываете о своей преступной деятельности?

Ответ. Показания Зваричевской Мирославы, Старака Теодозия и Гель Ивана не соответствуют действительности и по этой причине я не могу их подтвердить. С изъятой у меня при обыске антисоветской литературой я никого не знакомил.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                             Горинь

Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант                                                                   Малыхин

 

Зам. прокурора Львовской области

ст. советник юстиции                                                                                                Стариков

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 1. – Арк. 134)

 

17 грудня на запитання слідчого УКГБ лейтенанта Тарасенка з участю помічника прокурора Львівської області молодшого радника юстиції Васильєва Іван Гель відповів:

"На початку серпня 1965 року я отримав від Гориня Михайла для розмноження надруковану на машинці статтю різко антирадянського націоналістичного змісту під назвою "Сучасний імперіалізм" і рецензію на цю статтю під назвою "Зауваження". Обидва ці документи я в середині серпня 1965 року передав для розмноження Менкуш Ярославі" (Там само. – Т. 12. – Арк. 85).

 

Таким чином, на голову брата Михайла звалилась купа показів, про які йому говорили не зразу, а поступово, відповідно до розробленого чекістами сценарію. З вересня 1965 року, в той день, коли під дією психотропних препаратів я ледве пересував по камері ноги, слідчий Малихін пред'явив братові Михайлу постанову про притягнення його до відповідальності як звинуваченого:

 

"Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант Малыхин, рассмотрев материалы уголовного дела № 107 в отношении Горынь Михаила Николаевича, 1930 г. рождения,

 

Постановил:

Привлечь Горынь Михаила Николаевича по настоящему делу, предъявив ему обвинение в преступлении, предусмотренном ст. 62 ч. 1 УК УССР, о чем объявить ему под расписку в настоящем постановлений.

 

Копию постановления направить прокурору Львовской области.

 

Ст. следователь УКГБ                                                                                      Малыхин

"Согласен".

Начальник следственного отдела УКГБ

Підполковник                                                                                                     В. Сергадеев

   

Постановление мне объявлено 3 сентября                                                  Горинь"

 

Кожний новий допит заганяв брата в глухий кут, з якого важко було знайти вихід. 4 вересня під час допиту, що тривав з 11-00 до 17-40, слідчий пред'явив братові один з найважливіших документів звинувачення:

 

Вопрос. Вам предъявляется рукопись на 6 листах бумаги, исполненная карандашом, озаглавленная "Зауваження". Знакома ли Вам эта рукопись?

Ответ. Ознакомившись с предъявленной мне рукописью, озаглавленной "Зауваження", я опознал ее и заявляю, что эта рукопись написана мною и я являюсь ее автором. Статья "Зауваження" написана мною по поводу работы "Сучасний імперіалізм" неизвестного мне автора. Как я припоминаю, "Зауваження" написаны примерно 3-4 месяца тому назад, а систематизированы мною же в первых числах августа сего года, перед отъездом на отдых в Феодосию. Эту рукопись я передал для ознакомления одному человеку, фамилию которого не назову.

 

Вопрос. От кого и когда вы получили статью "Сучасний імперіалізм"?

Ответ. Получил я эту статью примерно в мае 1965 года. Отпечатана она была на пишущей машинке примерно на 8-10 листах. Кто является автором "Сучасного імперіалізма" – я не знаю и это не было указано в тексте. От кого получил эту статью и кому передал, я отвечать не буду.

 

Вопрос. Знаете ли Вы Менкуш Ярославу Михайловну, в положительном случае в каких взаимоотношениях с нею находитесь?

Ответ. С Менкуш Ярославой Михайловной я не знаком и такой фамилии не слыхал.

 

Вопрос. Предъявленные Вам записи, озаглавленные "Зауваження", были изъяты у Менкуш Ярославы Михайловны. Поясните, каким путем эта рукопись попала к ней?

Ответ. Лично я Менкуш этой рукописи не давал. Как попала к ней моя рукопись – не знаю.

 

Вопрос. На допросе 27 августа 1965 года Гель Иван Андреевич показал, что он лично получил от Вас статью "Сучасний імперіалізм", которая была отпечатана на пишущей машинке. Так ли это?

Ответ. Показания Геля Ивана Андреевича я не подтверждаю, так как я ему статьи "Сучасний імперіалізм" не давал.

 

Вопрос. На том же допросе Гель Иван Андреевич показал, что вместе со статьей "Сучасний імперіалізм" Вы ему дали рукописный текст "Зауваження". Так ли это?

Ответ. На этот вопрос я отвечать пока не буду"

(Там само. – Т. 1. – Арк. 136-137).

 

Ускладнював ситуацію той факт, що знайдені 24 серпня під час обшуку в помешканні Ярослави Менкуш "Зауваження" були рецензією на статтю "Сучасний імперіалізм", а знайдений у мене машинописний текст на двох сторінках, що починався словами: "Мета статті не та...", був відповіддю автора документа "Сучасний імперіалізм" на "Зауваження". Фатальним моментом тих "Зауважень" було твердження про необхідність в існуючих умовах різних форм боротьби за волю України, не виключаючи збройної:

 

"Першою і вирішальною запорукою нашого успіху є висока національна свідомість народу і готовність в найбільш вигідний час взятись за зброю".

 

Важко сказати, чому й під яким настроєм брат Михайло, ігноруючи реальний стан тотального контролю, коли про збройну боротьбу не могло бути й мови, написав ці радикальні слова, що випадали із загального контексту національно-культурного руху. У цьому питанні в мене з братом були розходження. Я був і залишився прихильником еволюційних, поступових, за можливості стимульованих суспільних змін. Саме такі настрої панували у той час серед кола моїх знайомих у Києві, з якими я підтримував тісніші зв'язки, ніж брат Михайло. Згадуючи про цей час, Іван Дзюба у збірнику "Спрага" розповідає:

 

"Я пропонував такий шлях – не підпільна діяльність, тому що вона приречена за наших умов, даватиме тільки привід для того, щоб винищити все шляхом провокацій. Так мені здавалось. А ми маємо повне право легально діяти. Ми нічого не робимо протидержавного. Протизаконного. Просто вимагаємо, щоб здійснювалося те, що записано в Конституції, в Програмі партії: рівноправність, розвиток культури, розвиток мови, навіть право виходу з СРСР – усе це записано в Конституції. Ми на конституційних засадах стоїмо й повинні легальної відкрито за це боротися"

(Дзюба І. Спрага. – К., 2001. – С.38).

 

Іншими словами, Іван Дзюба сповідував еволюційний шлях розвитку, який мені тоді (та й нині) видавався єдино правильним. Робесп'єри та їхні послідовники завжди були мені осоружні. На моє переконання, революційні гасла, виголошувані окремими учасниками руху шістдесятників, були більше на шкоду, ніж на користь тому рухові. Коли вийде третя книга документального роману-есе "Не тільки про себе", читач матиме можливість переконатися, що мені як одному із засновників Української Гельсінської Спілки, Української Республіканської партії, як народному депутатові двох скликань Верховної Ради України не раз доводилося різко критикувати революційну риторику деяких ультра-радикалів з УГС, УРП, а також деяких депутатів Верховної Ради, діяльність яких, за об'єктивної оцінки, часто мала відверто провокаційний характер.

 

Щодо статті "Сучасний імперіялізм", на яку написав свої "Зауваження" брат, вона тим паче не вписувалась у площину руху шістдесятництва. Закладені в статті категорії оцінок не були характерні для шістдесятників, які критикували радянські порядки з позицій радянських людей, спираючись на твори Леніна, на матеріали XX з'їзду КПРС. Впливати на існуючі в СРСР реалії з позицій радянської людини, яка базує свої твердження і свою критику на офіційних документах, що вступили в конфлікт з реальністю, було для того часу набагато сильнішою зброєю, ніж відкритий випад проти СРСР і звинувачення його в новітньому імперіалізмі. На жаль, не всі розуміли перевагу такої позиції над радикальною фразеологією.

 

Маючи в руках незаперечні "козирі", слідчий Малихін під час допиту 6 вересня 1965 року поставив братові Михайлу болючі запитання:

 

Вопрос. Вам предъявлено один лист из записной книжки, на котором написано:

1. Дати визнач, суч. імп.

2. В основу класифікації (комуністичний), капіталістичний), неоімперіалістичний).

3. Визнач. ознаки імп-му та його відмінності.

4. Підкреслити політичні, ідеологічні та економічні протиріччя і т. д.

Поясните, что это за записи?

 

Ответ. Эти записи я сделал, читая статью "Сучасний імперіалізм", и частично использовал их при написании своей статьи "Зауваження". Основная часть этого плана потребовала расшифровки. Фамилию человека, которому я передал этот листок со своими заметками, я называть отказываюсь.

Вопрос. Этот листок с заметками был обнаружен и изъят вместе с вашей рукописью "Зауваження". Гель Иван Андреевич на допросе показал, что вместе с рукописью "Зауваження" Вы передали ему и листок с отдельными заметками. Почему вы скрываете об этом?

Ответ. Показания Гель Ивана я не подтверждаю.

 

Вопрос. Знакомили Вы кого-либо с содержанием Вашей статьи "Зауваження", кроме Гель Ивана Андреевича?

Ответ. Нет, я никого, кроме одного лица, фамилию которого не назову, со своей статьей "Зауваження" не знакомил.

 

Допрос прерван в 13 час.

Допрос возобновлен в 14 час. 30 мин.

 

Вопрос. Вам предъявляется первый экземпляр машинописного текста на двух страницах белой бумаги стандартного формата. Не находите ли Вы, что автор этой статьи дает ответ на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Ознакомившись с содержанием предъявленного мне текста, который начинается словами "Мета статті не та, яку побачив у ній автор рецензії...", я заявляю, что этот текст ранее никогда не читал. Вполне возможно, что автор этой статьи полемизирует с некоторыми положеннями из моей статьи "Зауваження". Например, о сущности американского империализма, о толковании слов Т. Шевченка "Коли ми діждемось Вашінгтона", о сущности фашизма и другом.

 

Вопрос. Если Вы никого, кроме, как установлено, Гель Ивана Андреевича, не знакомили со своей статьей "Зауваження", то каким образом могла появиться предъявленная Вам статья, представляющая собою ответ автора статьи "Сучасний імперіалізм" на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Мне неизвестно, каким путем попали мои "Зауваження" к автору представленной мне на двух страницах статьи, которая является ответом на мои "Зауваження".

 

Вопрос. Из содержания представленной Вам статьи видно, что ее автором и автором статьи "Сучасний імперіалізм" является одно и то же лицо. Что вы можете сказать по этому вопросу?

Ответ. Я также считаю, что автором статьи "Сучасний імперіалізм" и автором предъявленной мне статьи, начинающейся словами "Мета статті не та...", является одно и то же лицо, как это видно из содержания этих двух документов.

 

Вопрос. Но ведь статья, начинающаяся словами: "Мета статті не та, яку побачив у ній автор рецензії..." была изъята в Вашего брата Горынь Богдана Николаевича. Как вы расцениваете этот факт?

Ответ. Мне не было известно, кто является автором статьи "Сучасний імперіалізм" и статьи, являющейся ответом на мои "Зауваження". Почему ответ на мои "Зауваження" находился у моего брата Горынь Богдана, я не знаю. Является ли он автором статьи "Сучасний імперіалізм" и ответа на мои "Зауваження", мне не известно.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                           Горинь

Ст. следователь УКГБ капитан                                                                           Малыхин

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227.–  Т. 1. – Арк. 146 –-150)

 

Щоб не довести себе постійними допитами до повного виснаження, брат, як і інші звинувачені, прийшов до думки, що пора заокруглювати слідство, а тому вирішив вибірково розповісти на допитах про свою діяльність, кому давав і від кого отримував матеріали самвидаву, тим паче, що говорити про речі, наближені до правди, набагато легше, ніж говорити брехню, вигадувати і лукавити. Такою тактикою, – пише Юрій Зайцев, – досягалася "видимість правдивих свідчень, щоб не наражатися на додаткові моральні тортури, зайво не розширювати перелік інкримінованих статей Кримінального кодексу" (Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. – Львів, 2003. – С.4).

 

Після "правдивих" показів звинуваченому залишалося заявити, що він осмислив і зрозумів шкідливість своєї діяльності для радянської влади. Як видно з подальших протоколів допиту, брат був вимушений поступово стати на цю позицію, побачивши, що його з усіх боків атакують фактами. Характерним у цьому відношенні є протокол допиту від 7 вересня 1965 року:

 

Вопрос. Вам предъявляется фотокопия текста на трех листах, озаглавленная "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)". Знаком ли Вам этот документ?

Ответ. Этот документ мне знаком. Познакомился я с тезисами в прошлом году в г. Львове. Я лично получил от одного человека, фамилию которого не назову пока, один экземпляр этих тезисов и фотокопии на трех листах. Я ознакомился с тезисами и познакомил с ними некоторых моих знакомых.

 

Вопрос. Назовите лиц, которым Вы передали для ознакомления вышеуказанные тезисы?

Ответ. Как я помню, давал читать тезисы "Стан і завдання українського визвольного руху" Бутурину Степану Федоровичу, Гель Ивану Андреевичу, своему брату Горынь Богдану Николаевичу. Возможно, я еще кого-либо познакомил с тезисами, но сейчас не могу вспомнить.

Протокол мною прочитан, записан правильно                                          Горинь

 

Допрос проводился с перерывом с 13 до 14-30

 

поБЕДА. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 6 трав. 2017 р., 10:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 трав. 2017 р., 10:17 ]

 Этот день мы приближали как могли…

 

Выпускники Казанской танковой школы

 

Парад поБЕДЫ 1939 года в Бресте

 

 

 

 “Сначала промаршировали немцы. Военный оркестр играл незнакомый мне марш. Затем в небе появились 

немецкие самолеты. Красноармейцы шли вслед за немцами. Они совершенно не были на них похожи: шли тише 

и не печатали шаг коваными сапогами, так как были обуты в брезентовые ботинки. Ремни у них были также

 брезентовые, а не кожаные, как у немцев. Кони, тянувшие советские орудия, были малорослы и неприглядны, 

упряжь лишь бы какая… За советской артиллерией ехали гусеничные тракторы, которые тянули орудия более 

крупного калибра, а за ними двигались три танка…”

 

 

Парад завершился спуском германского флага и поднятием советского флага

 

 

Братья по оружию до 1941 года

 

 
 

 

 

Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

 

Братья по оружию после 1941 года

 

 

14 февраля 2017 года произошло нечто запредельное.

 

«В Государственной Думе прошли парламентские слушания «Патриотическое воспитание граждан России». Мероприятие 

организовано Комитетом Государственной Думы по образованию и науке совместно с Комитетом по обороне и Комитетом по

 труду, социальной политике и делам ветеранов.

 

Согласно рассекреченным данным Госплана СССР, потери Советского Союза во Второй мировой войне 

составляют 41   миллион 979 тысяч, а не 27 миллионов, как считалось ранее.»

 

Трудно найти характеристику участникам совещания, которые, услышав это, не впали в шок, не переспросили докладчика, 

не ахнули, но спокойно повторяли мантры про «подвиг отцов и дедов».

 

Напомню: в Первой Мировой Россия потеряла 700 тысяч человек.

 

Во Второй Мировой Великобритания потеряла – 379 тысяч человек, США – 408 тысяч человек, Франция – 665 тысяч человек. 

Всем проигравшая Германия потеряла 6 760 тысяч человек…

 

Одна з тих, хто вижив. (Автор: Попелюк Роксолана)

опубліковано 23 квіт. 2017 р., 05:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2017 р., 06:47 ]

 

 

«Нас поставили до паркана головою, ми подумали що нас будуть розстрілювати. Боже, як то зачєлосі мижи людьми прощатись, як то всьо голосило, як то плакало… А там ніколи дощ не падав, в Казахстані, там була страшна спека… А звідти така хмара йде, блискає і з таким громом, що світ валитсі. А ми кажем «І Бог за нас», так страшно, одні плачуть, другі прощаються… Тут дощ, як відром паде… Хмара пройшла, показалось сонце, таке велике, таке тепле, таке солодке…». Це спогад що закарбувався в пам’яті Марії Пиріг з села Корнич на Коломийщині.

 

Історія цієї жінки цікава та складна, на її життєвому шляху траплялися вірні друзі та запеклі вороги, радощі та розпач, пригоди та страждання. Народилася Марія Пиріг у 1927 році.У 1942 році приєдналася до національного підпілля в рідному селі. Дівчина виконувала різні завдання, заготовляла харчі для повстанців, згодом стала станичною в селі. «Возила у Карпати всьо, що треба і зброю, і одяг, і пшеницю возила… Тут хлопці збирали село, і дівчата збирали, і люди давали, люди дуже помагали… Та й ще лишилося на послідку 10 центнерів. Та й той станичний каже мені «Коли ти вже то відправиш?». Ну але то вже була війна, та й пішли мужчини на війну. Я кажу, як я візьму таку жінку, а чоловіка вбили на фронті, а її як ще заарештують, то ті діти з ким будуть. Він щось подумав і знайшов, то мої сусіди… Він прийшов увечір, постукав у вікно і каже «Я тобі вже фіру знайшов, лиш відвези». А тим жінкам нічого не сказав, що вони мають везти. Вони рано прийшли, а я їм кажу, що пшеницю. А їм на лобі, аж роса виступила. То такі облави кругом, страшне. Я їм кажу «Не бійтесі, я так зроблю, що ви не пострадаєте». Та й веземо, тут у нас Прут ріка, та й через цей Прут треба переїжджати і тоді, ще два села треба переїхати туда в Спас, в то село… А з того боку їдуть, що вже набрали там арештантів три фіри, ті кагебисти, та й напроти нас їдуть. Але вони не знали броду, а я брід добре знала в ріці, та й я собі йду по броду. А вони заїхали в якесь каміння, а то була ріка велика, та й не годні звідти виїхати, коні б’ют… Ми заїхали серед ріки, а ріка широка, думаю, що робити. Я кажу старшій жінці, ви сидіть на фірі, а ми з тою молодшою злізаймо, та й вроді упряж лагодимо. А води багато, а ми одяг так підоймили фист, так високо загнули, аби вони сміялися з нас. А вони регочуть, свищуть… Та й ми ся крутимо коло фіри. А вони не можуть з того каменя вилізти, ті москалі. А ми так походили і сіли на фіру, вдарили коні і поїхали. Нас ніхто нічо не питавсі, та й ми переїхали в другий бік».

 

Таких випадків в історії пані Марії було чимало, вона вміла знайти вирішення з будь якої ситуації, доводилося й переводити повтсанців через ліси та поля, вдавалося передавати харчі, так щоб ніхто не запідозрив, та виявляти зрадників серед своїх. «Як я була господарчою, то на моє місце була станична друга вже. Та й ми сходини робили. А вона познайомилася з такою, що всьо хотіла знати від неї, а вона така дурна, всьо їй розказує. Прийшла до мене та й каже «Там у тої дівчини ми маємо сходини». Я їй кажу «Ти нащо її знайшла, вона так хоче багато знати, а тобі ще багато треба, та вона всіх нас продасть». «Та де вона така добра», а я кажу «Ти сі не розумієш на добрих людях».

 

Як виявилося пізніше, саме та дівчина і видала пані Марію, через три дні партизанку арештували. Тримали в тюрмі в Коломиї, на допитах нещадно били, але Марія ні в чому не зізнавалася. «Слідчий мені сказав: «Я тебе згною у тюрмі, подохнеш як собака». Після цього дівчину забрав конвоїр та штовхнув в іншу кімнату. Марія лежала на холодній підлозі і від болю не могла звестися на ноги. Наступного вечора дівчину знову покликали на допит, цього разу не били. Виявилося що слідчий знав батька дівчини і за те, щоб Марію звільнили, батько повинен привезти йому тютюн, сало та картоплю. «Тільки нікому не говори, бо як говоритимеш, то знищу тебе і твою сім’ю» сказав слідчий. В решті решт Марію випускають з коломийської тюрми. Але вже через рік Марію знову арештують, але цього разу забирають до Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Тут вже відбувався суд над дівчиною «Ціла лінія сидить, суддя, прокурор, а ще й тато адвоката наймили. З тюрми нас везли, повна машина чоловіків. Лиш я одна. У кутик мене ледве засунули… Там теж в одну кімнату, та й мене першу визвивают, я думала на суд, а то тато адвоката наймив, ще й москалє. Ну мене так то взлило… Я заходжу, але й не здоровкаюсь. А він каже «Девушка, не волнуйтєсь, я ваш защитник», а я кажу «Не треба мені защитників, я сама себе буду захищати». Марія тільки взяла в адвоката папір та олівець, сховала папір під сорочку та вийшла з конвоїром. З паперу дівчина зробила трикутника, та написала батькам листа. Під час одного з приїздів до суду, вона викинула листа на дорогу, лист підняла незнайома жінка та відправила його. Марія написала батькам, про те що її вже чотири рази беруть на суд, але не з’являються свідки, написала хто саме з села свідчить проти неї.

 

Щоб допомогти дочці, мама Марії, пішла до тієї дівчини, з проханням не свідчити. Але цим зробила тільки гірше, зрадниця з’явилася на п’ятий суд, засвідчила проти підпільниці. Дівчину засудили до 10 років виправних таборів. За спогадами пані Марії, під час її утримання вона зустріла старшу жінку, яка теж була заарештована «Там була одна жінка, що вона колись у Січових стрільцях була, на війні. Степанівна її фамілія, тої жінки… І вона старша жінка була в тюрмі, її арештували». Ця зустріч була значущою, у важкі години Олена Степанівна розраджувала Марію «Та жінка мені казала так, як ти зайдеш у зал, аби ти дивиласі на стелю, аби сі не дивила на ту всю призидію, бо ти, каже, страх будеш мати, та й не зможеш говорити. А так як ти подивишсі на стелю, то ти з ними добре зможеш говорити. Та жінка мені так казала…».

 

Марію відправили до Львова, на пересильний пункт: «Потім сформували етап, багато тюремщиків… Боже, вітер свистав, а то вже була осінь. І ще моя мама з татом приїхали. Я почула мама кричит «Маріє, моя Маріє, коли я тебе ще буду видіти?!». Я мами голос спізнала. Пороздивилася, а конвой мене ззаду прикладом, аби я не поверталасі, аби в один бік дивиласі. Конвої обступили кругом з автоматами. А мама кричут, а я кажу «Мамо не плачте, я скоро вернусі, не гризітсі, я втечу!!!».

 

Марію з іншими в’язнями посадили в товарні вагони, в яких було холодно, гуляв вітер. Їхали 50 днів, годували баландою та невеликою кількістю хліба, довезли до Омська, тут завели в баню і почали вдягати в «японські трофеї» та військові кожухи, потім відправили далі в дорогу.

 

Наступною зупинкою був Хабаровський край, конвой почав всіх виганяти з поїзда та заводити в барак. Тут в таборі крім політичних в’язнів були так звані «битовики», які часто кривдили нових в’язнів, забирали речі та продукти. «Вони до наших сумок, забирали собі обув, кращі светри забирати, «бо вы приехали на русскую землю», не думай. Ну а ми в лаби з ними, у бійку… Ну і вони ввечір налетіли і аж на нари зверху, бо то такі були нари, що на долині спали і нагорі. І вони до наших сумок. А я кажу, знаєте що, берім коци і кидаємо на них коци і берім поліна, биймо по чому попало… І вони будуть боятисі нас. Ну і як ми їх там відлупцювали, то вони вже боялисі нас».

 

В Хабаровському краї Марія працювала на лісоповалі. Після смерті Сталіна у 1953 р. Марію Пиріг етапують до Караганди, де жінка повинна була розвантажувати вагони, там вона була місяці, а після цього її привозять до Степового табору в Кенгірі, Казахська РСР. Тут на відважну дівчину чекають нові перипетії, вона потрапляє в осередок Кенгірського повстання. «Вони до того взялисі, що зачали стріляти в колони. Хлопці йшли з роботи і там дурак якийсь, байстрюк, пустив серію і 17 хлопців поранив, а двох убив, їм давали за то отпуска, якщо вони тюремщика вб’ют. Розумієте вже до чого дійшло».

 

Умови утримування в таборі були жахливими, перші прояви Опору тут почалися в кінці 1953 – на початку 1954 р. «Степлаг» був концентраційним табором де в більшості були молоді націоналісти, балтійські партизани та колишні солдати та офіцери Червоної армії. Через постійні знущання протестувальники перестали ходити на роботу та оголосили загальний страйк, вони вимагали зустрічі з керівництвом ЦККПРС. «Потім був лагерний уряд і кагебистський і вони домовлялися. Але вони не робили того, що хлопці требували. Та й не стали виходити на роботу і всьо. Що вони не робили, ми не виходили на роботу і з ЦК партії нікого не присилали».

 

За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію», листівки. Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали за допомогою повітряних зміїв (винахід японців, з десяток яких було у зоні) серед житлових будинків.

 

24 червня до Кенгіра прибула військова техніка з екіпажами. «Тут раптом ночію, летє літаки над нашими лагерями і освітлив вдолині, а ззаду йдуть танки. Такий шум, такий крик, третя година ночі. І це іде і дивізія армії, з автоматами ідуть. Я якраз стояла на посту, цих три години. І ми якраз мінялися, що три ніби три години відбула і прийшла друга зміна. Вони всю цю зміну постріляли, цих усіх хто був на пості… Вони у бараки запустили це ці гази, а люди не могли витримати і тікали на вулицю. А офіцери брали за руки і кидали під танки, можете собі представити».

 

«Ну і тут ці літаки крутє, страшне, то за тими тягнулисі шлейфи і голів, і нутрощі, ці танки що їхали, то страшне було. Нарешті всьо втихло, танки десь виїхали…»

 

Кенгірське повстання було жорстоко придушене 25 червня 1954 р. за допомогою армії із застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Приблизно 700 трупів, серед яких жіночі,такою була розплата за недовгу свободу.

 

Пізніше всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, були примушені дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій.

 

У Кенгірі Марія зустріла свого чоловіка Михайла Пирога, родом з м. Жидачева Львівської обл. У 1956 р. жінка році звільнилася і повернулася у рідне село, де живе і сьогодні. Історія цієї надзвичайної жінки, як сюжет фільму, важко повірити, що людина може пережити всі ці перипетії. Але до сьогодні п. Марія не втрачає оптимізму і з захопленням розповідає про своє життя, про ті буремні роки, на які припала її молодість.

 

Підготувала Роксолана Попелюк

https://www.youtube.com/watch?v=yBNRYUwzQXw

Відповідь українки на лист від брата-російського офіцера

опубліковано 20 квіт. 2017 р., 08:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2017 р., 09:07 ]

Відповідь українки на лист від брата-російського офіцера

Галина ОДНОРОГ, волонтер (Мариуполь)

 

 

Нещодавно, одна відома українка, яка є, напевно, найвідданішим волонтером, поділилася зі співвітчизниками листом від свого брата офіцера російської армії у відставці

 

Зараз чоловік мешкає у Підмосков’ї і, мабуть, вже навіть туди докотилася слава жінки – «слава укрофашистки».

 

Волонтерка зізнається, що з братом не спілкувалася вже багато років і, отримавши від нього листа, була дуже здивована.

 

Ось, що він їй писав:

 

ПРИВЕТ, РОДНАЯ КРОВЬ!

Галя, вспомни дедушку Павла, который тебя любил. но не ШМАРУ-ШАЛАВУ УКРОЖОПАСТАНСКУЮ. ОН ЛЮБИЛ свою добрую и любимую внучку. Вспомни и ПЕРЕСТАНЬ УКОЖОПОСТАНИТЬСЯ! НЕ ПОЗОРЬ ДЕДУШКУ!!!!!

НЕ ПОЗОРЬ НАШ РОД!!! И БАБКУ КВЕТЧИХУ!!!

 

Галя, ты видела РОССИЙСКИХ оккупантов? Кто их видел? На примере Сирии видно, что когда РОССИЯ воюет, то все обосравшись бегут в СРАКУ!

 

Я 27 лет прослужил в армии и знаю на что способна разворованная Укропская армейка и на что способна АРМИЯ РОССИИ. Армия РОССИИ – вторая в МИРЕ по наземной мощи. Если бы Россия захотела, то завтра ТРИКОЛОР развевался бы над Радой, как над Рейхстагом. вместо Америкосовского флага!

 

Неужели у тебя мозга не хватает? Или всем рулят деньги? В том числе и твоими жизненными интересами. У тебя же есть ДЕТИ. О них ПОДУМАЙ!!!

 

Я старше! И я больше помню! Я ПОМНЮ ТО, ЧТО ТЫ И ПОМНИТЬ НЕ МОЖЕШЬ! Ты еще писалась в “тлусики”, а я уже ногами ходил. И постарайся писать без ошибок. Ты плохо в школе училась? Пора созреть умственно и морально!

 

Сегодня

 

Как тебе Это – ВСЕГДА ПЬЯНОЕ, шоколадное лицо-иго УКРАИНЫ? ЭТА МОРДА-СРАКА, КТОРАЯ В ЕДИНСТВЕННОМ ЛИЦЕ ОБОГАТИЛАСЬ НА БЕДНОЙ УКРАИНЕ! ТОЛЬКО ОН,ОН В 7 РАЗ ОБОЖРАЛСЯ!!! А ТЫ? ТЫ ТОЖЕ ВОРУЕШЬ У РИДНОЙ НЭНЬКИ?

 

 І ось її відповідь:

Тебе стыдно должно быть такой бред писать! Отвечаю тебе, да, я лично видела РОССИЙСКИХ ОККУПАНТОВ,15 февраля в Широкино, когда я людей оттуда эвакуировала, когда по нам “грады” лупили российского производства, и да, сегодня против нас воюют отбросы российской армии, потому что ни один уважающий себя офицер не пойдет воевать против Украины, и это у нас все с вашего молчаливого согласия и вашего президента путина.

 

Я много чего насмотрелась за этот год, и точно не ты мне будешь рот закрывать, я не брала оружие и не шла воевать, но я видела женщину, у которой двоих внуков в Безыменно на глазах разорвало от российских снарядов, я была на похоронах, когда дедушка хоронил своих дочку, внучку, правнука, они просто приехали его проведать и все погибли на м-не Восточный от российских “градов” и не дай Бог вам такое же пережить.

 

Чем ты гордишься российский офицер? Тем, что у вас самая сильная армия, так никто и не спорит, тем что вы можете за два часа стереть Украину с лица земли, к сожалению, можете.

 

Но ты забыл, что в этой самой Украине у тебя живет ТВОЯ СЕМЬЯ, ТВОЯ МАТЬ, ТВОЯ СЕСТРА, ПОХОРОНЕН ТВОЙ ОТЕЦ. И МНЕ ПРОСТО ТЕБЯ ЖАЛЬ, ты говоришь за мои ошибки, посмотри как ты сам пишешь, образованный ты наш, и еще нам тоже не нравится Порошенко, нам тоже не нравится его власть, но мы, в отличии от вас, ИМЕЕМ ПРАВО ГОЛОСА!!!

 

И, я сама лично говорила президенту, что мне не нравится, и мы поменяем и этого президента, и другого, до тех пор, пока не наведем порядок , но это – НАША СТРАНА, и никакой путин не будет нам указывать, что делать, а ты живи в своей рассее и забудь о такой стране и своей родине Украине, таким как ты холуям путинским у нас места нет!

Катерина Грушевська – трагедія маленької професорівни

опубліковано 2 квіт. 2017 р., 03:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 трав. 2017 р., 09:54 ]

By Gypsowy Zi Lwowa

Життєвий шлях Катерини Грушевської, доньки професора, політичного діяча, що присвятив своє життя Україні, Михайла Грушевського, виплеканий, передусім, атмосферою любові та родинного затишку у сім’ї, високоінтелектуальним, національно-свідомим середовищем, духом свободи…

 Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського

 

Народилась Катерина Михайлівна у Львові 1900 року, вроджена легенева хвороба дівчинки, здоров’я батька, змушують родину придбати ділянку на мальовничій, затишній Софіївці (нині верхня част. вул. Франка та Самчука) та збудувати там віллу. Тут, у родинному гнізді, що стало осередком наукової, громадської, культурної роботи львівської еліти, сім’я проживе свої найщасливіші роки…

 

Вілла Грушевських на Софіївці, фото бл. 1912 року

 

Початкову освіту, через стан здоров’я, Кулюня, як ії ласкаво називали найближчі, отримала вдома. Мати – Марія Сильвестрівна – талановитий педагог і перекладач, людина енциклопедичних знань, впоралась із цим якнайкраще…

 

А ще була Криворівня, село у глибині Карпат, куди щороку на вакації приїздили усі Грушевські. Саме тут Катерина на вік пов’яже себе із народними піснями, побутом, традиціями та мудрістю… Майбутнє захоплення було міцно закріплене спілкуванням з найяскравішими представниками української еліти – І. Франком, Ф. Вовком, М. Коцюбинським, І. Крип’якевичем і багатьма іншими.

 

Маєток Грушевських у Львові, нині меморіальний музей. Фото 2015 року

 

Перша Світова війна назавжди зруйнувала цю ідилію, Грушевські більше ніколи неповернулись до своєї оселі… Надзусиллями Михайло Грушевський привозить родину до Києва, де його …заарештовують. Родина повторила скорботний шлях тисяч українських сімей, що опинились по різні лінії фронту у цій війні імперій. Заслання вглиб Росії, роки поневірянь, проте, роки української революції 1917-1919 Катерина зустрчає у Києві…

 

Вона вступає на правничий факультет першого українського університету, стає членом київської “Просвіти”, видає перші публікації – політичні нариси, огляди літератури, рецензії.

 

Копія портрету роботи І.Труша із зображенням Катерини Грушевської. Зберігається у музеї Грушевського у Львові. Фото 2015 року

 

Політична ситуація унеможливлює перебування Грушевських у столиці, родина змушена емігрувати. 1919-1924 – Чехословаччина, Швейцарія, Австрія – Катерина Михайлівна продовжує наукову роботу, допомогає батькові у ств. Українського Соціологічного Інституту, працює там секретарем та аспірантом, створює у Інституті студію первісної культури… У 1923 році К. Грушевська видала свою першу наукову працю “Примітивні оповідання казки і байки Африки і Америки”.

 

Окрім цього Катерина є активною учасницею “Комітету помочі голодним українцям” у Відні, співпрацює з виданням “Борітеся – поборете”, Національною радою українських жінок…

 

 

Кімната у гуцульському стилі в маєтку Грушевських. Фото 2015 року

 

Туга за Батьківщиною і оманлива політика українізації змусили Грушевських повернутись до України 1924 року. Катерина стає секретарем Культурно-Історичної Комісії ВУАН, у 1925 очолює Кабінет примітивної культури. Розкрився талант Катерини як культуролога, етнографа, соціолога, фольклориста саме в ці роки… 1927 року, зусиллями К. Грушевської, виходять перших два томи (з запланованих шести) “Українських народних дум”, унікальної, високооціненої наукової праці.

 

Того ж, 1927 року, Катерина стає дійсним членом Наукового Товариства імені Т.Шевченка.

 

 

Світлина з маленькою Катериною у гуцульській кімнаті вілли Грушевських. Фото з музею, 2015 рік

 

А далі події розгортались немов у тривалому, жахливому сні… Почалися цькування й арешти українських учених, нависла небезпека і над самим М. Грушевським як “українським буржуазним істориком”, над Катериною Грушевською як “представницею української буржуазної етнології та фольклористики”. 1931 року Грушевський виїжджає до Москви у “почесне вигнання”, а з ним поїхала й дочка Катерина. Так тривало до самої смерті професора, коли він несподівано пішов із життя 25 листопада 1934р.

 

1938 року Катерину арештували у Києві (у час загострення легеневої хвороби), кинули в холодні застінки спочатку на вул. Інститутській, щоб там – а згодом у Лук’янівській тюрмі – пройти довгі місяці слідства, допитів, аби врешті дочекатися страшного вироку.

 

Катерину звинуватили у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації, метою якої було “встановлення фашистської диктатури”… Її позбавлено волі у виправно-трудовому таборі терміном на вісім років з “поражением прав” на п’ять років та конфіскацією особистого майна…

 

За документами КГБ померла Катерина Грушевська 30 березня 1943 р. в Темлазі, поховано її в Новосибірську.

 

Використані джерела :

Особлива подяка працівникам Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, http://vuam.org.ua/, http://uk.wikipedia.org/

Світлої пам'яті Яремкевича Романа-Богдана Олексійовича (друга Вчителя)

опубліковано 29 січ. 2017 р., 04:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лют. 2017 р., 08:31 ]

 

Гей! Пластуни! Гей, юнаки!

Народу вольного сини,

Сини краси, сини природи,

Не зломимо своїх присяг,

Веде нас гордо вольний стяг

До щастя, слави і свободи!

 

Коли пан Роман наспівував ці рядки з Гімну закарпатських пластунів, у нього зрадливо тремтів голос і сльози наверталися на очі. Мабуть у ці хвилини він повертався у далекий 1943 рік, до ватри на горі Михалковій в околицях Косова, де разом із друзями гімназистами перебував у відпочинково-вишкільному таборі. А всього через чотири роки, влітку 1947-го, 17-ти річний школяр Яремкевич вже потрапив у лещата безжальної більшовицько-чекістської машини…

 

 

Роман Олексійович Яремкевич прожив дуже непросте, але гідне життя, до кінця своїх днів, вже не встаючи з ліжка, мав добру пам'ять і ясний розум, а на нещодавній Святвечір ще привітав свою численну родину з Різдвом Христовим. І так у часі Різдв'яних свят, 15 січня 2017 року, Бог покликав до себе цього достойного чоловіка.

 

Він прожив своє життя, як у тій улюбленій пісні з юнацьких років: вільним, незважаючи на табори та тюрми, та вірним присязі Україні…

 

"Я, Яремкевич Роман Олексієвич, народився 31 січня 1930 року в хатині мого дідуся по материній лінії, Монастирського Романа, в селі Лани Бібрського повіту на Львівщині. Прийшов у цей світ дуже кволою дитиною. Мати переживала, що можу померти нехрещеним, тому вже 31 січня 1930 року мене охрестили і дали два імені: Роман (на честь дідуся) та Богдан. Від самого народження мав життя сповнене пригод…" Так пан Роман розпочинає книгу своїх спогадів.

 

Пригод у його житті вистачило б не на один захоплюючий фільм.

 

З юнацьких років простий сільський хлопчина, вболіваючи за долю свого народу, спостерігав героїзм і трагедію визвольної боротьби в часи Другої світової й гартував свій дух та тіло для боротьби за незалежність України. Одразу після приходу "других більшовиків" вступив у юнацьку сітку ОУН, як зв'язковий УПА переправляв повстанську "пошту" і під час виконання таких обов'язків отримав поранення, а після одного інциденту в школі навіть побував у Бібрецькій тюрмі за "антирадянську діяльність".

 

Коли батьки перебралися до Львова, Роман почав навчатися в Академічній гімназії, згодом - у звичайній школі, але підпільної діяльності не залишав. Втративши зв'язок з діючим підпіллям, Роман, разом з друзями - Степаном Левандовичем, Василем Ляховичем та іншими, провадять антирадянську пропаганду розповсюджуючи передані повстанцями листівки. Згодом один із їхньої компанії, пропонує створити боївку для боротьби з НКВД. Формально боївка організовується, але ініціатор створення виявився більшовицьким агентом-провокатором. Тож, буквально з вечірки на честь закінчення 9-го класу, Романа арештовують. Така ж доля спіткала й його товаришів.

 

Далі розпочинаються тюремні університети. Допити й катування слідчими Міністерства держбезпеки СРСР (попередника КГБ), тюрма на Лонцького, київська в'язниця НКВД на Короленка, табір у Біличах, місяць в арештантському вагоні, пересилки і на кінець - жахіття совітської каральної системи - "архіпелаг ГУЛАГ" на "проклятій планеті" Колимі.

 

Так, фактично лише за намір боротися з радянським режимом, школяр Роман Яремкевич та його друзі отримали по десять і більше років виправних таборів.

 

Але ані тюрми, ані табори не зламали цих справжніх патріотів. Пройшовши пекло, вони вижили, повернулися на рідну землю і продовжили свою боротьбу, виховуючи наступні покоління борців за волю України. Так і дочекалися омріяної Незалежності…

 

Незважаючи на поважний вік, пан Роман не полишав активної громадської діяльності. Він - активний учасник Спілки політв’язнів, співак і багатолітній староста хору “Нескорені” тієї ж спілки, голова проводу ОУН (б) Львівщини.

 

Сьогодні дуже мало залишилося живих свідків тієї буремної епохи. Прощаючись з одним із них, Романом-Богданом Яремкевичем, хочеться навести завершальні слова його книги спогадів:

"І, поглянувши у вічі людини, яка пережила глибокі травми фізичні чи моральні, завдані їй за свободу духу і бажання волі, ви побачите нестерпність болю, але поряд з тим болем, ви також побачите віру, яка запалювалась у серцях мільйонів українців і продовжує горіти донині."

 

Нехай в серцях рідних і друзів завжди горить свічечка пам'яті про цю Людину, котра запалювала серця любов'ю до України. 

Визнання Голодомору геноцидом: міжнародні конвенції,… (Автор: Футей Богдан)

опубліковано 29 січ. 2017 р., 04:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 лют. 2017 р., 09:21 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Визнання Голодомору геноцидом: міжнародні конвенції, договори та судові рішення

 

20-21 листопада 2013 року

 

Дякую за честь, надану мені, виступити на цьому заході, присвяченому пам'яті геноциду-Голодомору. У період з 1932 по 1933 роки мільйони людей було заморено голодом під час однієї з найжахливіших трагедій, зробленою людиною, яка була обрушена на Український народ та націю.

 

Сьогодні я хочу звернути увагу на правові підстави, які визнають цю трагедію геноцидом відповідно до міжнародного права, конвенцій та стандартів, встановлених для відповідальності за військові злочини та злочини проти людства.

 

Звинувачення у вчиненні злочину геноциду стало досить поширеним як в міжнародних, так і у національних судових трибуналах протягом останньої половини сторіччя.

 

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергу (Нюрнберзький Трибунал) заклав основу для сучасного міжнародного гуманітарного права і міжнародних судових трибуналів.

 

Друга Світова війна "відзначилась переходом міжнародного права від системи, присвяченої суверенітету держави, до системи, присвяченої також захисту гідності людини" (Дейвід Дж. Бедерман, Крісгофер Дж. Борген, Дейвід А. Мартін. Міжнародне право: Посібник дня суддів, cтop. 87 // Американське товариство міжнародного права, Видавництво "Foundation Press" (2001 рік).).

 

Нюрнберзький Трибунал, утворений у 1945 році, був першим міжнародним трибуналом, який визнав підсудних кримінально відповідальними за порушення норм міжнародного гуманітарного права або законів і звичаїв війни (Міжнародне право і судовий процес для суддів США: Видання Федерального суддівського центру, стор. 13 // Американське товариство міжнародного права).

 

Важливо, що у Статуті Нюрнберзького Трибуналу також містилося перше формальне визначення злочинів проти людства: "вбивства, викорінення, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо будь-якого цивільного населення перед війною або під час війни; або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення або у зв'язку з будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію Трибуналу, незалежно від того, чи були такі дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені." (Див.: Метью Ліппман. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього: П'ятдесят років потому // "Журнал міжнародного та порівняльного права Університету Арізони", Вип. 15, стор. 415,425 (1998 рік)).

 

У рішенні Нюрнберзького Трибуналу термін "геноцид" не було використано. Те, що в обвинувальному акті було представлено як геноцид (тобто викорінення расових та національних груп), у рішенні було "концептуапізовано ... як особливу та обтяжену форму вбивства," але не як злочин, відокремлений від воєнних злочинів або злочинів проти людства.

 

Успіх Нюрнберзького Трибуналу проклав шлях для Конвенції про геноцид 1948 року, важливість якої підкреслювалась у Нюрнберзькому Рішенні.

 

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Схвалена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № А/810, прийнятою на Третій сесії, 1948 рік) ("Конвенція про геноцид") була одностайно прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року у Парижі. її розробка мала на меті запобігання, криміналізації та покарання актів геноциду (Lippman, supra note 3, at 452).

 

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього набрала чинності 12 січня 1951 року. Конвенцію було ратифіковано Президією Верховного Совета СССР 18 березня 1954 року, Українська PCP ратифікувала конвенцію 15 листопада 1954 року, а Російська PCP 3 березня 1954 року. Стаття ІІ Конвенції містить конкретне визначення геноциду, у цій Конвенції під геноцидом слід розуміти наступні дії, що вчиняються з метою знищити, повністю чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

a)       вбивство членів такої групи;

b)      заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

c)      навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення;

d)      заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;

e)      насильницька передача дітей з одної групи людей до іншої.

 

Таким чином, у міжнародному праві злочин геноциду складається як з дії, так і з вини. Ключовим елементом, необхідним для встановлення складу злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид, є докази того, що заборонена дія була вчинена з конкретним наміром (dolus specialis) а саме – знищення членів захищеної групи виключно через їхній зв'язок з цією групою.

 

Намір, як елемент складу злочину, не вимагає жодних доказів мотиву з боку злочинної сторони, а також існування попереднього умислу.

 

Водночас, сторона, яка стверджує існування геноциду, повинна довести намір за допомогою "повністю переконливих" доказів (Застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії): Резюме Рішення Суду від 26 лютого 2007 року, № 2007/2, cтop. 11 // www.icj-cij.org; див. також: Ліппман. Цит. праця (посилання 4 вище), cтop. 454-455).

 

Вміщення у статті II Конвенції детального переліку дій, що охоплюються злочином геноциду, носить обмежувальний, а не ілюстративний характер. Це дещо суперечить широкому поняттю геноциду, запропонованому Рафаелем Лемкіним (юридичний радник Головного прокурора на Нюрнберзькому трибуналі та один з найперших прибічників прийняття окремої конвенції, що забороняла б геноцид).

 

Доктор Лемкін наполягав на тому, щоб захист був ще більшим та поширювався на расові, національні та релігійні групи, культурне, політичне, соціальне, або фізичне існування яких знаходилось під загрозою (Ліппман. Цит. праця (посилання 3 вище). – Стор. 424).

 

Конвенція передбачає широкі категорії карних діянь і, зокрема, встановлює, що карними є "геноцид, змова з метою вчинення геноциду, пряме і публічне підбурення до вчинення геноциду, замах на вчинення геноциду і співучасть у геноциді" (там само, стор. 458).

 

Доктор Лемкін також вважається автором терміну "геноцид," що походить від грецького префіксу genos, що означає раса, та латинського суфіксу cide, що означає вбивати.

 

Ще одним важливим документом у переслідуванні тих, хто скоїв геноцид, є Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, схвалена ООН 26 листопада 1968 року (Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № А/7281, прийнятою на Двадцять третій сесії, 1968 рік).

 

Конвенція про строк давності підкреслює важливість та розширює можливість переслідування за злочин геноциду, передбачений Конвенцією проти геноциду, шляхом ліквідації можливості обійти будь-які національні законодавчі обмеження на переслідування.

 

Українська PCP ратифікувала Конвенцію 19 червня 1969 року, а Російська PCP 22 квітня 1969 року.

 

Європейська Конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства і воєнних злочинів була прийнята Радою Європи у 1974 році.

 

Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства наголошує і розширює межі кримінального переслідування за злочин геноцид, передбачений Конвенцією про геноцид, шляхом усунення будь-яких перешкод до такого переслідування, що могли б міститися у національному законодавстві.

 

Конвенція про строк давності, проаналізована у сукупності із нормами jus cogens (імперативні норми міжнародного права), що передбачають заборону геноциду, дає змогу повністю скасувати той аргумент, що акти геноциду, вчинені до прийняття Конвенції про геноцид, не підлягають кримінальному переслідуванню.

 

Заборона геноциду сьогодні носить універсальний характер в силу норм jus cogens (імперативна норма обов'язкового характеру), а обов'язок карати за геноцид є обов'язком erga omnes (по відношенню до Кожного) (Див./Орна Бен-Нафталі, Мірі Шарон. Що Міжнародний Суд не сказав про обов'язок покарання геноциду. // "Журнал міжнародного кримінального правосуддя", Вип. 5. – Стор. 859,869 (2007 рік).).

 

Особи, обвинувачені у вчиненні геноциду, не можуть "достовірно стверджувати, що їхнє переслідування за порушення первинної і раніше існуючої норми міжнародного права може являти собою ретроактивне покарання" (Ліппман. Цит. праця (посилання 3 вище). – Cтop. 471-472).

 

Таким чином, Конвенція про строк давності усуває будь-які можливі внутрішні законодавчі обмеження щодо переслідування осіб, звинувачених у вчиненні актів геноциду.

 

Конвенція про геноцид була проаналізована Міжнародним судом у Гаазі за позовом Боснії і Герцеговини проти Сербії і Чорногорії про порушення норм Конвенції про геноцид (Застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії): Резюме Рішення Суду від 26 лютого 2007 року, № 2007/2, cтop. 11 // www.icj-cij.org).

 

Міжнародний суд виніс рішення 26 лютого 2007 року (Міжнародний Суд. Прес-реліз № 2007/8 від 26 лютого 2007 року //www.icj-cij.org).

 

Це рішення є важливим, адже воно визнає зобов'язання держави щодо запобігання злочину геноцид і що відповідальність держави пов'язана із обов'язком його попереджати відповідно до статті І Конвенції про геноцид.

 

Суд пояснив, що "відповідальність настає не просто через те, що мав місце геноцид, а скоріше через те, що держава демонстративно відмовилася вжити усіх заходів для запобігання геноциду, які були в межах її юрисдикції і які могли б сприяти запобіганню геноциду" (там само).

 

Міжнародний суд 14/1 встановив, що Сербія порушила свої зобов'язання щодо запобігання геноциду, але, незважаючи на це, Міжнародний суд не визнав відповідальність Сербії за дії тих, хто безпосередньо вчиняли акти геноциду у Сребрениці через брак доказів, що ці дії можна вважати діями держави Сербія (там само).

 

У світлі еволюції визначення "геноциду" за Конвенцією про геноцид та кримінального переслідування за акти геноциду перед різноманітними міжнародними та національними судовими трибуналами, Голодомор 1932- 1933 років в Україні був актом геноциду і має бути визнаний як такий ("Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: Справедливість у судах", Богдан Футей, матеріали Конференції, присвяченій Голодомору, 25-26 вересня 2008 року, Київ, Україна).

 

Вперше на державному рівні Голодомор 1932-1933 років було визнано геноцидом Українського народу 14 травня 2003 року Постановою Верховної Ради України для вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932- 1933 років.

 

28 листопада 2006 року Законом України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" Голодомор 1932-1933 років було визнано Верховною Радою геноцидом відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Цей закон був підписаний Президентом України.

 

Виконавча влада дійшла такого самого висновку, коли 16 травня 2008 року Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, створеної Президентом України, схвалила Висновок щодо правового визначення Голодомору по відношенню до визначення, сформульованого у Конвенції про запобігання злочину геноциду. Голова Комісії та Міністр юстиції Микола Оніщук підписав Висновок 4 вересня 2008 року.

 

Судова влада так само застосувала визначення геноциду за Конвенцією ООН до Голодомору. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув та прийняв рішення кримінальної справи, порушеній Службою безпеки України (СБУ) відповідно до статті 1(1) Кримінально-процесуального кодексу України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках за ознаками злочину відносно Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича ("СБУ проти Сталіна та інших" Апеляційний суд міста Києва (13 січня 2010 року)).

 

Завдяки відкриттю архівів СБУ, багато документів, які до сьогоднішнього часу були не доступними, зараз надають можливість встановити суб'єктивну сторону злочину відповідно до вимог Конвенції проти геноциду. Суд визнав, що масове знищення мільйонів українців голодом, організоване радянським тоталітарним режимом, насправді, було геноцидом відповідно до Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього та Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року.

 

Однак справу було закрито щодо осіб, яких було визнано винними у злочині геноциду в зв'язку з їх смертю згідно з п. 8 ч. 1 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України.

 

Відповідно до документів, наданих апеляційному суду останній підрахував приблизні втрати України до 10,063,000 мільйонів українців (приблизно 4 мільйони загинуло, а 6 мільйонів не народилось) спланованим Голодомором 1932-1933 років.

 

Як пояснює Лемкін, "це – не просто випадок масового вбивства. Це – випадок геноциду, знищення, не лише окремих осіб, але всієї культури і нації. Навіть якби ці дії не спричиняли страждання, ми все-одно змушені були б засудити їх, оскільки спільність менталітету, єдність ідей, мови і традицій, які утворюють те, що ми називаємо нацією, являють собою один із найважливіших вимірів цивілізації і прогресу".

 

У 1988 році доктор Джеймс Мейс, директор Комісії з голоду в Україні звітував перед Конгресом США: "Йосиф Сталін та його оточення скоїли злочин геноцид проти українського народу у 1932-1933 роках" (Комісія по голоду в Україні, доповідь Конгресу ст. vii (1988) (доктор Джеймс Мейс, директор)).

 

25 січня 2006 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію 1481, яка засуджує дії радянської влади та злочини тоталітарного комуністичного режиму як "масове порушення прав людини".

 

23 жовтня 2008 року Європейський Парламент також прийняв Резолюцію з нагоди відзначення Голодомору, визнаючи його як злочин проти людства (Резолюція щодо відзначення Голодомору – штучного голоду в Україні 1932-1933 років, Європейський Парламент Р6 ТА 0523 (2008).).

 

Крім того, під час урочистостей з нагоди 75-річчя Голодомору 1932-1933 років уряди шістнадцяти держав ухвалили резолюції, які визнають Голодомор геноцидом.

 

Уряд України звернувся до ООН з проханням прийняти резолюцію, яка визнає Голод-Голодомор геноцидом. ООН, на жаль, через різні обставини, можливо, через заперечення Ради Безпеки, не призначила слухань з цього питання.

 

Під час визначення пам'ятної 80-ої річниці Голодомору дуже важливо, щоб теперішній уряд України наполегливо продовжив роботу з визнання Голодомору геноцидом ООН.

 

Злочини проти людства, скоєні радянським комуністичним режимом, мають бути засуджені. Необхідно також дотримуватись міжнародних конвенцій та вшанувати пам'ять убитих мільйонів українців.

 

Дуже вдалим є заклик: «Україна пам'ятає – світ визнає!»

 

Богдан А. Футей є суддею Федерального суду претензій США і був призначений на посаду Президентом Рональдом Рейганом у травні 1987 року. Починаючи з 1991 року, суддя Футей є активним учасником різних програм з верховенства права і демократизації в Україні. Він був радником Робочої групи з питань розробки Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Суддя Футей є професором Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина) і читає лекції на юридичному факультеті Києво-Могилянської Академії. 

Голодомор 1932-1933 рр. - геноцид у міжнародному правовому середовищі. (Автор: Куреза Василь)

опубліковано 13 січ. 2017 р., 10:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лют. 2017 р., 04:40 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид у міжнародному правовому середовищі. 

Наслідки геноциду української нації.

 

Проаналізовано спірні аспекти визначення геноциду в міжнародному праві. Доведення того, що Голодомор 1932-1933 рр. є геноцидом української нації. Аналіз проявів політичної і правової свідомості українства у контексті трагічних наслідків Голодомору. Ключові слова: голодомор 1932-1933 рр., українці, свідомість, геноцид.

 

Можна з упевненістю сказати, що XX століття – це століття війни, голоду, революцій, мільйонів смертей, нових видів захворювань, зброї масового ураження, геноциду та екологічних катастроф.

 

На превеликий жаль, всі ці жахливі події тим чи іншим боком стосуються України.

 

Якщо для світової спільноти минуле століття було прикладом звірячої жорстокості та помилок світових масштабів, то для України XX століття, – це століття самовизначення нації, спроби знищення цього самовизначення, відродження та боротьби за свої права.

 

У XX столітті відбулися дві світові війни, і в обох цих війна Україна брала участь на боці тієї сторони, яка в результаті втратила найбільшу кількість людських життів. При тому, що в Першій світовій війні українці воювали по-обидві сторони барикад, можна з впевненістю сказати, що це була братовбивча війна для нашого народу.

 

У період між Першою та Другою світовими війнами на території України змінилося багато влад. Цю добу гарно описав Яновський Ю. І. у своєму романі "Вершники", де п'ятеро братів зустрілися на одному полі, та за іронією долі вони боролися за різні України.., тому були змушені вбивати один одного. Згодом, закріплена радянська влада, з новим вождем зробила штучне винищення української нації. Але це було ще не все.

 

У 1939 році Друга світова війна розпочалася для "польської" України, і вже через два роки вона докотилася й до "радянської" частини. Німецькі війська стрімко просувалися вперед на Москву, і на території України відбувалися жахливі бої. Згодом німецьке командування встановило свій режим на Україні, поділивши її на три зони. На території України було розміщено близько семиста концентраційних таборів. Проте окупаційна влада протрималася недовго, радянські війська пішли в стрімкий контрнаступ, звільнивши територію України. У цей період наша земля пережила ще одну війну – війну у війні. Не кажучи вже про терор радянської влади, направлений на тих людей, які жили в окупаційному режимі.

 

Після закінчення Другої світової війни настав період відбудови. Радянська влада через свою ідеологічну сутність відмовилась від реальної фінансової допомоги Сполучених Штатів Америки і вирішила провести відбудову за рахунок простого народу, що в свою чергу спричинило голод 1946-1947 років. Після всіх цих подій можна сказати, що в Україні наступає відносний спокій, якщо цим словом можна назвати життя в тоталітарній державі.

 

Тому те, що пережив український народ в XX столітті, можна без перебільшень назвати апокаліпсисом. Жоден народ Європи не пережив того, що пережили українці, навіть з урахуванням Першої та Другої світових війн з численними жертвами. Тут, звичайно не місце перераховувати всі етапи нищення українців, проте я не міг оминути цю болючу для вашого народу сторінку в історії.

 

Основною проблемою, з якою стикаються прихильники того, що події 1932-1933 рр. це геноцид, є визначення самого поняття "геноцид". На жаль, цей документ був підготовлений комітетом, який складався з представників держав з різними політичними інтересами та ідеологічними переконаннями, тому мусив закінчитися компромісом, який залишає відкритим питання про геноцид саме в Україні 1932-1933 років (Сербин Роман. Осмислення Голодомору у світлі Конвенції ООН про геноцид // Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 25-26 вересня 2008 року, 2009 – С. 402).

 

Визначення Цього терміну закріплене в міжнародному праві на рівні Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року, було запропоноване Р. Лемкіним ще в 1944 році (який у своїй праці "Радянський геноцид в Україні" писав про Голодомор: "Це не просто масове вбивство. Це – геноцид..."). (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009 – С. 42).

 

Сьогодні у статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і в статті 6 Римського Статуту міжнародного кримінального суду геноцид характеризується як діяння, що "вчиняється з наміром повністю або частково знищити будь-яку національну групу, етнічну, расову чи релігійну групу як таку".

 

Це визначення дублюється статтею 442 КК України. Проте це визначення не відображає належним чином ознак, зокрема, Голодомору. Воно є обмеженим. Саме до такого тлумачення апелюють деякі країни, політики й окремі особи, що відмовляють у визнанні Голодомору в Україні геноцидом.

 

Хоча сам Р. Лемкін значно ширше розумів поняття геноциду: "У цілому геноцид не обов'язково означає негайне знищення нації, за винятком того, коли він здійснюється через масові вбивства всіх членів нації. Він швидше свідчить про скоординований план різноманітних дій, які спрямовані на знищення найважливіших засад існування національних груп з метою винищення самих груп. Такий план спрямований на дезінтеграцію політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національної свідомості, релігії та економічних засад існування національних груп..." (Антонович М. М. Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – 96 с.).

 

Професор Костенко О. М. пропонує доповнити визначення поняття "геноцид" такою ознакою: "повне або часткове знищення будь-якої соціальної групи, що являє собою порушення прав і свобод людини" (Костенко О. М. Про Голодомор у сучасному юридичному контексті // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – С. 60).

 

Також цікаве визначення запропоноване Ф. Чоком: "Геноцид – форма одностороннього масового вбивства, через яке держава чи інший владний орган мають намір знищити групу, так як ця група і членство в ній визначену злочином" (Антонович М. М. Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – С. 62).

 

Якщо термін '"геноцид" розшифровувати, як цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення, то я вважаю, що геноцид української нації в XX столітті почався у 1929 році, коли семисот інтелектуалів (серед яких – академік Сергій Єфремов та ін.) арештували та звинуватили у приналежності до СВУ (Спілки Визволення України), фіктивної організації, вигаданої ОГПУ саме для цієї справи. Радянська влада діяла дуже розумно, вони винищували "вершки" суспільства, щоб легше було керувати звичайним населенням (Любомир Сеник. Політичні наслідки геноциду України в XX столітті. // Геноцид України в XX столітті: Україна під окупаційним режимом: історія і наслідки. – Львів. – С. 467-473).

 

Щоб паралізувати українське суспільство та зробити його неспроможним протистояти атаці режиму проти селянства, яке складало 80% населення (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009. – С. 28).

 

За підрахунками в період між 1932 та 1933 роками від голоду загинуло від 7 до 10 мільйонів осіб. Таке масове знищення людей є тяжким міждержавним злочином – злочином проти людства.

 

В міжнародному праві є й інші терміни, які позначають категорії злочинів проти людяності, зокрема такий, як "винищення". Адже багато хто з противників класифікації Голодомору як геноциду ставлять запитання, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував. "Дослідники не знайшли ще жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, що наказують вбити за допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян", – пише російський учений В. Кондрашин (Дзеркало тижня. – 2008. – 4 жовтня. / [Електронний ресурс] – режим доступу: http:// gazeta. dt. Ua /SOCIETY/golodomor_19321933_rokiv_v_ ukrayini_ pravova_ otsinka. html).

 

Проте, дуже цікавими є висловлювання тодішніх партійних керманичів. Так, Секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич у своїй промові сказав таку, досить цікаву, фразу: "Безжальна боротьба йде між селянством і нашим урядом. Боротьба не на життя, а на смерть...", а у документах ЦК КП(б)У ідеться, що голод має навчити селян "розуму" і привести їх до колгоспів.

 

Станіслав Косіор заявляв у газеті "Ізвестія" від 2 грудня 1933 року: "Український націоналізм – це для нас головна небезпека", як більшовики боролися з "небезпеками", всі чудово знають. (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009. – С. 40).

 

Але ж і Конвенція ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього не передбачає неодмінного надання документа про план злочину або намір його скоїти, а вимагає лише доведення такого наміру (Резолюція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 11.12.1946).

 

Загалом голодомор 1932-1933рр. визнано геноцидом проти українців 24 країнами та п'ятьма церквами.

 

Основною проблемою України щодо визнання Голодомору 1932-1933 років є відсутність правової бази. Адже Резолюція була ухвалена 11 грудня 1946 року, та, як нам всім відомо, "закон зворотної дії немає", тому покарання не можуть застосовуватися до злочинів проти людства, які були скоєні до її ухвалення. Проте ті, хто ставить під сумнів, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був злочином геноциду на тій основі, що ці трагічні події "мали місце до набуття чинності Конвенції про геноцид 1948 р.", самі собі суперечать, вказуючи на використання цього терміну в Нюрнберзькому процесі 1945 року щодо подій в Туреччині 1915 року.

 

Зокрема застосовується такий термін, як "вірменський геноцид", хоча ці події трапилися задовго до Голодомору 1932-1933 рр., стверджує Антонович М. М. в своїй статті (Антонович М. М. Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008 – С. 63).

 

Більш того, ще в 1968 році була прийнята Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства. Ця Конвенція дає змогу обійти будь-які національні законодавчі обмеження на переслідування, передбачаючи, що "незалежно від часу їх вчинення", "жодні строки давності не застосовуються до ... злочину геноциду, визначеного у Конвенції про геноцид, навіть, якщо ці дії не являють собою порушення внутрішнього законодавства тієї країни, в якій вони були вчинені" (Футей Богдан. Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: справедливість у судах // Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 вересня 2008 року. – Київ, 2009. – С. 425).

 

З перебігом часу Декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та інші розширили поняття "геноциду", заторкнувши тему посягання на права людини. Зокрема право на життя, право на гідність, право на свободу пересування, право на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу переконань і на свободу їхнього висловлювання, право на достатній життєвий рівень.

 

Виходячи з цього, визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом може відбутися лише в політичній площині, тобто міжнародними структурами і парламентами держав. Але цей шлях нелегкий: проти визнання геноциду виступають держави-правонаступниці та їх союзники (Марта Онуфрів. Голодомор й інші геноциди в контексті міжнародного права, 21 грудня 2012).

 

Були спроби доведення того, що Голодомор це геноцид різними закордонними організаціями українців. Але вони, на жаль, не увінчалися успіхом. Наприклад, більшість членів Міжнародної Комісії із розслідування голоду в Україні 1932-1933 рр., заснованої Світовим Конгресом Вільних Українців (СКВУ), не змогли дійти висновку, що голод був геноцидом, однак "вважали вірогідним, що під час Голодомору в Україні були присутні складові елементи геноциду". Комісія помилково відмовилась визнавати Голодомор геноцидом на тій підставі, що голод відбувався до прийняття Конвенції про геноцид, а тому Комісія мотивувала, що він стався до того, як геноцид був визнаний злочином (Футей Богдан. Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: справедливість у судах" // Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 вересня 2008 року. – Київ, 2009. – С. 431).

 

Їхнє помилкове твердження було спростоване в 1968 році, як я вже зазначив вище.

 

Що казати, якщо в самій Україні лише 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні". Це викликало бурю критики від наших східних сусідів та Комуністичної Партії України. Не зважаючи на те, що заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні є протиправним, на сьогодні не існує механізму, який би дієво дозволяв давати відсіч нарузі над гідністю українського народу.

 

А вже 28 березня 2007 президент України Віктор Ющенко вніс до Верховної Ради законопроект "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України" щодо встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду українського народу, а також щодо забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від Голодомору та Голокосту.

 

Взагалі злочину геноциду належить стаття 442 КК України, яка складається з двох частин, в ній встановлено, що геноцид карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі. А заклик до геноциду арештом на шість місяців або позбавленням волі на строк до п'яти років (Кримінальний кодекс України 05.04.2001 (останні поправки 16.01.2014) / [Електронний ресурс] – режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/2341-14).

 

Варто також зазначити, що геноцид української нації радянською владою був спрямований не лише на економічне, а й політичне підкорення українського народу.

 

У 1930 році, у січневій постанові ЦК щодо темпів колективізації Україні відводилося лише два роки (до 1932 р.), щоб перейти до колективної форми господарювання. Тому був конче необхідний план дій із загострення класової боротьби на селі, адже заможні селяни були проти колективізації. І цей план був швидко придуманий, під прикриттям розкуркулення, тобто політики соціально-економічного винищення заможного селянства, яке було сильною опорою противників політики більшовиків. Реалізація цих заходів викликала процес повільної денаціоналізації українського суспільства.

 

Так, під прикриттям соціалістичних ідей відбувалась радянізація суспільства, відголоски якої ми до цієї пори відчуваємо в сучасні незалежній Україні. Ця тенденція яскраво виднілася на прикладі української еліти. Таким чином, українська еліта поступово втратила жагу і сенс до державницької свідомості, що так активно відроджувалась протягом усього XIX – поч. XX ст. [9, с. 67].

 

На папері СРСР це була договірна федерація, але насправді не було жодної можливості вийти з цієї "федерації". Згідно з статтею 13 Конституції УРСР 1937 року, УРСР "добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками", також там вказувалось, що "Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік".

 

Розроблення цієї Конституції розпочалося в 1935 році, через декілька років після голоду 1932-1933-х років, коли українське суспільство не мало своєї української еліти та було виснажене фізично та морально. І знадобилося багато десятків років, щоб національно налаштована українська еліта відродилася.

 

Проте, тенденція русифікації української нації проглядається і зараз, яка є прямим нащадком геноциду в Україні. В наше сьогодення геноцид нашої нації здійснюється "гуманнішими" шляхами.

 

До наслідків геноциду можна віднести багато аспектів буття сучасної України. Перш за все, це втрата на багато років рушійної сили всіх націй – інтелігенції. Як подає журнал "Ukrainian Quarterly" за осінь 1948 року, тільки в 1931 році на Сибір було заслано 51713 інтелектуалів (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009. – С. 38).

 

Також це непоправні демографічні втрати України. Багато людей були змушені тікати, радянізуватися, ще більше загинуло. Це колосальні жертви, життя яких могло піти на користь нашої нації. Наведу суху статистику: згідно перепису населення 1926 р. на території України переживало 35,8 мільйонів українців, а на території Росії 79,7 мільйонів.

 

Згідно перепису 1989 року кількість українців на території України була лише 38 мільйонів чоловік, при тому, що фіксувалося 38 відсотковий приріст населення за 63 роки. Натомість населення Росії, згідно перепису 1989 року було 140 мільйонів осіб". (Панченко Володимир. Нас могло бути більше...: геноцид українців мовою цифр, День. – 2003. – 16 жовтня. – С. 4).

 

Чітко простежується різниця демографічної ситуації в Україні. Тобто це безсумнівний факт, що за 63 роки населення України виросло близько на 3 мільйони, а Росії близько на 60. Що могло настільки зупинити демографічний ріст здорової нації? Звичайно, революція, війни беруться до уваги, але після закінчення Другої світової війни пройшло 44 роки, а ситуація кардинально так і не змінилася. Колективізація і Голодомор спричинили деформацію моральних норм українського селянина. Порядність, честь та гідність осуджувалися, доноси і наклепи ж вважалися виявом патріотизму, а людяність, доброзичливість, милосердя і пошану до старших замінила "классовая бдительность" (Олеся Стасюк. Геноцид українців: деформація народної культури // Стилос 2008. – С. 220).

 

Галина Володимирівна Журбелюк до наслідків цих жахливих подій відносить також і сучасне ставлення нації до самої себе: "...з яким неприкритим полегшенням сприйняли на Заході та Сході інформацію про можливість зміни постійного місця проживання і виїзду за межі України до сусідніх держав..." (Журбелюк Г. В. "Голодомор 1932-1933 рр. у контексті політичної і правової свідомості українства" // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – С. 68).

 

На мою думку, це означає те, що багато українців не відчувають себе дітьми цієї землі. Вони байдуже ставляться до подій, які відбуваються в Україні, а це все і є прямим наслідком геноциду українства в XX столітті, політики залякування та постійних репресій радянської влади.

 

Як казала моя прабабуся, для якої цей період був найстрашнішим в її житті: "В часи радянського терору виживали лише ті, хто не виділявся з сірої маси людей". Ця тенденція спостерігається і зараз. Ми ще дуже довгий час будемо відчувати наслідки "ламання хребта" українству в минулому столітті (Богдан Костюк. Скільки саме українців загинуло від Голодомору 1932-1933 років?).

 

Радянська влада так довго "ламала" нашу націю, що ті події настільки сильно відкарбувалися в нашій свідомості, що стали частиною нашого менталітету. Поглянути лише на сьогодення – Україна поділена на дві частини по Дніпру. Оскільки "вимерлі" українські села на сході і півдні заселяли російські чи краще навіть сказати – радянські люди, нащадки яких зараз є російсько-налаштовані. Тому я, з впевненістю можу сказати, що ті події і зараз відіграють свою роль в міжнародній політиці як України, так і політичних партнерів України...

 

Восени 1943 року у Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США, що прийняли 30 жовтня Декларацію чотирьох держав з питань про загальну безпеку, підписану також Китаєм. У цьому документі вказувалося про "необхідність створення в якомога коротший термін загальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки". На конференції у Сан-Франциско були погодженні всі положення Статуту ООН, і 26 червня 1945 року цей документ був урочисто підписаний представниками 50 держав (Постійне представництво України при ООН «Діяльність України в рамках ООН»).

 

Те, що Україна стала однією з держав, співзасновниць ООН, було визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом та зміцненням миру у всьому світі.

 

Звичайно, вважаю, що не варто нагадувати, чиї інтереси захищала делегація УРСР. Проте слід зазначити, що фактом підняття української нації є підписання угоди про заснування ООН. Адже ця організація з моменту свого заснування почала боротися за збереження природних прав людини по всьому світу, що можна з впевненістю сказати захистило світову та, зокрема, українську спільноту від подальших можливих репресій, у тому числі й застосування такого дієвого методу, як голодомор. (Щоправда, членство України в ООН з 1945 р. не перешкодило режиму в 1947 р. здійснити ще один голодомор).

 

Визнання на міжнародному рівні того факту, що Голодомор української нації 1932-1933 років був геноцидом дуже важливий, в аспекті розвитку міжнародного гуманітарного права та запобігання геноциду в майбутньому.

 

Геноцид української нації відіграв дуже важливу роль у прийнятті Конвенції про застосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1968 р.), що усуває будь-які законодавчі обмеження щодо переслідування осіб, звинувачених у вчиненні актів геноциду.

 

Також жахливі події, які сталися в Україні в XX ст., показали всьому світу недоліки позитивістської концепцій права, де держава визнається єдиним правотворцем, законодавцем та правозахисником.

 

Двадцяте століття загалом показало світовій спільноті, що мають бути створені важелі впливу на різні держави, задля збереження людських життів та дотримання прав людини. Такими документами стали: Конвенція Організації Об'єднаних Націй про заборону катування та іншого жорсткого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання; Загальна декларація прав людини; Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод та багато інших.

 

Куреза Василь студент, Національний університет "Києво-Могилянська академія"

Збройна боротьба Київських Січових Стрільців… (Автор: Куций Андрій)

опубліковано 12 січ. 2017 р., 10:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2017 р., 08:57 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Збройна боротьба київських Січових Стрільців проти більшовицької агресії у січні-червн1 1919 р.

 

На основі спогадів та архівних документів показано участь у бойових діях на теренах УНР одного із найбільш боєздатних військових формувань Дієвої Армії УHP – київських Січових Стрільців проти більшовицької армії у січні-червні 1919 р. Висвітлюється ставлення отаманів повсталих загонів до наступу більшовиків на територію УHP. Ключові слова: Друга українсько-більшовицька війна, Дієва армія УHP, Корпус Січових Стрільців, Східний фронт, агресія.

 

Початок 1919 р. видався надзвичайно складним для української державності – як для її становлення, так і для відстоювання попередніх завоювань. Директорії УНР не вдалося уникнути війни на два фронти, українська дипломатія не змогла знайти військово-політичних союзників з-посеред європейських країн, внутрішні політичні протиріччя та економічні негаразди не дозволяли українській владі сконсолідувати місцеве населення навколо боротьби за ідеали української державності. Збереження української державності за таких обставин було неможливим без боєздатних Збройних сил, якими стала Дієва армія УНР.

 

Військове будівництво цього періоду вже досліджували вітчизняні історики, які, однак, зосереджувались передусім на загальних організаційних і оперативно-тактичних питаннях.

 

Деякі аспекти їх історії висвітлені, хіба що, в колективній праці "Історія Січових Стрільців" (Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992. – 347 с).

 

Відзначимо також дослідження В. Савченка, присвячене боротьбі Армії УНР на Лівобережжі, та низку публікацій, присвячених вужчим аспектам історії Дієвої армії – статті П. Єрошевича, М. Безручка, М. Ковальчука, І. Хоми (Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та на початку 1919 рр. // За державність. – Зб.6. – Каліш, 1936. – С. 119-154; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність // За державність – Зб. 8. – Варшава, 1938. – С. 9-65; Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність // За державність. – Зб.2. – Каліш, 1930. – С. 47-72; Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців. Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917-1921 рр. / М. Ковальчук. – К., 2010. – 288 с; Хома І. Січові Стрільці. Створення, Військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. / Іван Хома. – К.: 2011. –104 с.).

 

Метою публікації є комплексне дослідження збройної боротьби одного із найбільш боєздатних військових формувань Дієвої Армії УНР – київських Січових Стрільців проти Другої більшовицької агресії у січні-червні 1919 р.

 

Становлення Української Народної Республіки (далі – УНР) проходило у складних несприятливих зовнішньополітичних умовах (Кривизюк Л. Вишкіл і виховання в Українській армії за доби Директорії УНР // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. – № 16. – Львів.:2008. – С.355).

 

В той час Україну окуповували московсько-більшовицькі війська, які вже в другій половині грудня рушили походом на Україну у двох напрямах.

 

По-перше, це був тиск на Лівобережжя зі сходу.

 

По-друге, більшовики встигли захопити східну частину білоруської території й почали наступ з півночі по лінії Мозир-Лунинець (Мороз В. Україна у двадцятому столітті: 1900-1920 роки. 2-ге вид. Т. 1. – Львів: 2010. – С. 344).

 

Червоні мали на меті і сподівалися в першу чергу швидко і легко здобути Лівобережжя, щоб опертися на могутню перепону – Дніпро та, пристосувавши до оборони переправи в Катеринославі, Кременчуку, Черкасах і Києві, бути напоготові, щоб дати відсіч можливому наступові антантських військ з Чорного моря.

 

Також з цього зручного стратегічного становища маневрувати як проти Денікіна, так і проти Директорії. Під їхнім натиском було переломлено північний і східній фронти, які на кордонах України тримали Чорноморська і Сіра дивізії та Запорізький корпус.

 

Фактично вже в грудні 1918 р. - січні 1919 р. УНР опинилася в стані війни з агресивними сусідами майже по всьому периметру своїх кордонів: з північного сходу – радянською Росією, з півдня – білогвардійськими частинами, які підтримував десант Антанти, що висадився в районі Одеси-Миколаєва-Херсону; на заході – відродженою Польщею, що розпочала наступ на територію Західноукраїнської Народної Республіки (далі – ЗУНР).

 

Тому для організації оборони Генеральний штаб створив фронти: Лівобережний, що охоплював Лівобережну Україну (командувач – полковник П. Болбочан), Правобережний, у складі Північної групи військ під проводом отамана В. Оскілка і Дністрової, до якої належала Галицька армія і Південний фронт (командувач – генерал О. Греков), що складалася із повстанських загонів (Центральний держаний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВОВУ), Ф. 1092.оп.2, спр. 11. – Арк. 154).

 

Утім численна, але іррегулярна повстанська армія не могла тривалий час успішно стримувати наступ регулярних військ ворогів на всіх фронтах одночасно.

 

Оцінюючи боєздатність української армії, генерал М. Капустянський, котрий тоді займав посаду начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, констатував: "Українська Армія хоч була й велика, але мало організована, мала слабенький старшинський склад, особливо в штабах, артилерії і на вищих командних постах. Належної дисципліни також бракувало" (Громада. Камянець-Подільський, 1919. 10 червня).

 

Останнє зумовило те, що велика армія УНР виявилася мало боєздатною і вже наприкінці грудня 1918 р. загрузла у стихійній самодемобілізації: на відсіч агресії більшовицької Росії на Лівобережний фронт було відправлено лише 35 тис. вояків. Сили у противника нараховували 86 тис. солдатів та офіцерів (Христюк П.Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917-1920 рр. Відень, 1922. Т. 4. – С. 130).

 

Лише 16 січня 1919 р., коли було захоплено Чернігів, Харків, Полтаву та інші міста Лівобережжя, голова Директорії В. Винниченко офіційно оголосив війну радянській Росії.

 

Тяжкі бої зломали боєздатність українських військ. В половині січня 1919 р. Штаб Корпусу Січових Стрільців направив на Лівобережжя Ударну Групу січових стрільців під командою курінного Р. Сушка, у склад якої увійшли: 2-ий курінь 1-го полку та 4-ий полк СС, разом 1800 багнетів, дивізіон кінноти 200 шабель, дві батерії артилерії, технічний курінь і два бронепотяги.

 

Після відходу Запорізького корпусу на Правобережжя Ударна Група січових стрільців стала одиноким оборонцем Лівобережжя. Коли большевики зайняли Чернігів, тоді відтягнено на оборону столиці 4-ий полк і дивізіон кінноти (Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Львів.: В-во "Червона калина". 1995. – С. 273-274).

 

Із 23 січня йому безпосередньо підпорядкувалися: Корпус Січових Стрільців, війська отамана О. Волоха, В. Поліщука й М. Аркаса. Большевики підходили до Києва з двох сторін, від Полтави і Чернігова. Завдання оборони Києва припало майже в цілості Корпусові Січових Стрільців, який наприкінці січня 1919 р. був перейменований з Осадного Корпусу Січових Стрільців, а Тиловий район було об'єднано з Лівобережним фронтом у Східний фронт, на чолі якого став Є. Коновалець (Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр./ Іван Хома. К.: 2011. С.67).

 

На Чернігівщині в той саме час вів боротьбу відправлений туди з Києва 1-ий полк Січових Стрільців під командою полковника Івана Рогульського. В селі Семиполки 30-го січня вночі большевики розгромили один курінь цього полку. Розбитий та ослаблений полк відступав на Київ. Безнадійне положення на фронті важко вже було рятувати. 1 лютого 1919 р. полтавська Група СС курінного Р. Сушка відходить до Борисполя. Під час відступу груп Р. Сушка і І. Рогульського та інших військових частин із Полтавщини і Чернігівщини, яким не вдалося стримати походу більшовиків, показалися загрозливі наслідки безнадійних настроїв і апатії, які тоді запанували, та большевицької пропаганди, яка велася систематично між українським військом від часу облоги Києва. Військова дисципліна заломилася, боєздатність війська впала, почалося масове дезертирство серед новосформованих полків.

 

З лютого 1919 р. українське командування остаточно прийняло рішення про здачу Києва. З Лівобережного фронту до Фастова відступили 4-й полк СС та рештки Білоцерківського полку (Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.. Є. Маланюк "Уривки зі спогадів". Документи та матеріали: Документально-наукове видання / передм. Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2004. – С. 370).

 

Директорія УНР змушена була залишити Київ та вирушити до Вінниці. Штаб Корпусу СС (й одночасно Східного фронту) переїхав до Козятина. Група Р. Сушка, перейменована на "Північну", закріпилася на лініях Київ-Коростень і Коростень-Мозир, група І. Рогульського ("Центральна") тримала оборону на напрямку Київ-Житомир, а новосформована "Південна група" під командуванням І. Чмоли – на лінії Київ-Фастів (Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність та збройна боротьба Січових Стрільців у 1917-1919 рр. / Іван Хома. – К.: 2011. – С. 69).

 

Ввечері 4 лютого військам Директорії, які залишилися в Києві, було віддано наказ про відступ із столиці на створення оборонної лінії за 20 км. від неї на захід для оборони шляху з Києва на Житомир та Коростень.

 

Вночі з 4-го на 5-те лютого вийшли з Києва останні відділи кінноти Січових Стрільців, і відразу за ними більшовики розгортають наступ на Правобережжя. Це був не лише результат помилок Директорії, а справа в тому, що проти України Москва кинула найсильніші війська, і то з двох причин.

 

По-перше, всі добре розуміли, що Україна – це база імперії.

 

По-друге, саме з української території планувався удар через Румунію з метою пробитися до комуністичної Угорщини й розпалити в серці Європи омріяну "світову революцію" (Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен: Українське Наукове Видавництво, 1953. – С. 527).

 

Відсутність чітко визначеної політичної лінії в середовищі впливових українських партій, які визначали політику уряду та Директорії, їх хитання між більшовизмом і антибільшовизмом, вкрай негативно відбивалося на моральному настрої армії.

 

Була здійснено спроба упорядкувати українські фронти.

 

Генерал М. Капустянський у своїй праці "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р." згадує, "... що 8 лютого 1919 р. після здачі Києва розташування військ УНР виглядало наступним чином: Гостомисль – група Сушка, Білгородка – група Рогульського. Жуляни – група Кучабського. Є частини у Василькові. Ударний корпус – Біла Церква-Корсунь. Полк С. С. – Козятин, 5-полк С.С. та бронепотяг –Коростень". (Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 р. Є. Маланюк "Уривки зі спогадів". Документи та матеріали: Документально-наукове видання / передм. Я. Тинченко. – К.: Темпора, 2004. – С. 371; Гостомисль – тепер м. Гостомель Київської області; Білгородка – тепер с. Білгородка Київської області; Жуляни – залізнична станція Києво-Святошинського району).

 

На захід від Києва почала формуватися нова оборонна лінія українських військ т. зв. Східній Фронт під командуванням Корпусу Січових Стрільців. Фронт поділено на три групи: північну – на ріці Ірпень під командою курінного Р.Сушка, центральну – для оборони шляху Київ-Житомир – під командою полковника І. Рогульського і південну на шляху Київ-Фастів – під командою полковника І. Чмоли.

 

12 лютого 1919 р. командування операціями в районі Коростеня перейшло до штабу Північної групи Східного фронту, який прибув разом з Січовими Стрільцями. Частинам Сірої дивізії було наказано відбути до Житомира для відпочинку та отримання поповнення. Отаман О. Осецький звернувся до своїх земляків з відозвою: "Вся земля ваша, треба тільки поділити та на ній працювати. На словах воно виходить гаразд, а як до діла, то одну половину нашої землі займають ляхи, а другу москалі. Як не звільнимо до посіву нашу землю від чужинців, не буде нам нічого ділити, не буде на чому орати" (Демянюк О. Військово-політичний аспект розвитку Волинської губернії у 1914-1921 роках. – Монографія. Луцьк.: Твердиня. – 2011. – С. 228).

 

В днях 13 і 16 лютого розгромили більшовики південну групу. 3-ій полк піхоти СС втратив тоді понад 500 стрільців полоненими, вбитими і раненими. Почався загальний відворот. Настав цілковитий розвал фронту.

 

Невиконування бойових наказів, самовільне залишання фронту цілими частинами, перехід деяких відділів до ворога, злочинства дезертирів, постійна відсутність зв'язку з фронтом – це страшна, безнадійна картина розкладу і хаосу, які руйнували останки збройних сил української держави (Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Львів.: В-во "Червона калина". 1995. С. 276).

 

17 лютого Сіра дивізія прибула з Коростеня до Житомира, де здала позиції Січовим Стрільцям полковника Є. Коновальця. Однак за кілька днів, не отримавши поповнення та не провівши реорганізацію, змушена була висовуватися знову в район Коростеня, де більшовики повели масований наступ. Наступні кілька днів показали бездарність командування дивізією отаманом Палієм.

 

У лютому 1919 р. в українських військах почали діяти розвідувальні групи. Серед найбільш дієвих були групи Рогульського (Київ), Сушка (Коростень-Сарни), Чмоли (Фастів), Оскілка (Рівне-Сарни) (Демянюк О. Військово-політичний аспект розвитку Волинської губернії у 1914-1921 роках. – Монографія. Луцьк.: Твердиня. – 2011. – С. 231).

 

26 лютого 1919 р. командування Корпусу Січових Стрільців передало Східній фронт полковникові Хилобоченкові і його Начальникові Штабу полковникові Генерального Штабу О. Мишковському. Одночасно знято з фронту всі частини колишньої Дивізії Січових Стрільців, перекидаючи їх у глибоке запілля в район Проскурова і Староконстантинова. На фронті залишився 4-ий піший полк Січових Стрільців у Північній Групі під командою курінного Р. Сушка, яка боронила Коростень і доступ до Житомира, і 2-ий піший полк Січових Стрільців у групі отамана Оскілка, під Коростенем, Олевськом і Мозирем. Ці полки вернулися до Січового Стрілецтва щойно згодом.

 

Скупчення стрілецьких частин у спокійному запіллі й швидко переведена їхня реорганізація спасла Січове Стрілецтво, а це стало причиною того, що большевикам не вдалося цілком зліквідувати війська, а з ним й існування УНР вже на весну 1919 р. (Кучабський В. "Від первопочинів до проскурівського періоду", Збірник "Золоті Ворота", Львів.: 1937. – С. 81).

 

Щодо Січових Стрільців, то наприкінці лютого-на початку березня в межах Волинської губернії перебували: 4-й піший полк під командуванням Р. Сушка, який спочатку обороняв Коростень, а згодом підступив до Житомира; 2-й піший полк у складі групи отамана В. Оскілка вів бої проти більшовиків під Коростенем та Олевськом.

 

Все ж у березні українські війська перехоплюють ініціативу й переходять до наступу. Північна (або Волинська) група військ під командуванням отамана Оскілка прориває 8 березня більшовицький фронт на Ковельському напрямі.

 

11 березня починається наступ на Рівненському ("північно-східному") фронті.

 

Здобувши у блискавичному темпі Козятин і Житомир, війська Оскілка швидко наближаються до Києва (Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен: Українське наукове видавництво, 1953. – С. 529).

 

В районі Мозиря більшовицькі війська потрапили в оточення, де ціла червона дивізія з 37 гарматами перейшла на бік українців (Млиновецький Р. Історія українського народу. Мюнхен: Українське наукове видавництво, 1953. – С. 512).

 

Швидкі удари української армії, а також дії повстанців у більшовицькому запіллі повністю дезорганізували фронт більшовиків.

 

Розуміючи, що без Корпусу СС довго втримати більшовицький фронт не вдасться, С. Петлюра переглянув попередній план і вирішив повернути Січових стрільців на позиції проти червоних.

 

Головний отаман і командування армії УНР розраховували силами Корпусу СС перейти в наступ на головному, житомирсько-бердичівському напрямку бойових дій. Згідно з оперативним планом, Січові стрільці мали скувати значні ворожі сили на відтинку Бердичів-Житомир, надавши можливість Північній групі і Запорізькому корпусові одночасним ударом з півночі й півдня оточити і знищити противника.

 

Вже в середині березня 1919 р. Наказний отаман О. Греков наказав 7-му кошу Січових стрільців негайно вирушити на фронт. Січові стрільці мали захопити Житомир й Бердичів та знищити зосереджені у цьому районі сили 1-ї Української більшовицької дивізії. З цією метою корпус було виведено зі складу військ Східного фронту та підпорядковано безпосередньо штабу армії УНР.

 

На час операції в розпорядження Є. Коновальця передавалися також Окрема Запорізька бригада ім. С. Петлюри і частини Залізничного корпусу.

 

Оскільки генерал О. Осецький скаржився командуванню, що неприбуття Січових стрільців до району Луцька зриває всі наступальні плани проти поляків, замість Корпусу СС в його розпорядження було виділено Сірожупанну дивізію (ЦДАВОВУ. Ф. 1078. Oп. 1. Спр. 30. Арк. 150; Прохода В. Записки до історії Сірих (сірожупанників) // За Державність. Ч. 1. 1929. С. 102).

 

Слабкість військ Східного фронту армії УНР, що діяли на жмеринському напрямку, не дозволила здійснити початковий план українського командування. 19 березня більшовики захопили Жмеринку і відрізали Запорізький корпус від основних сил армії УНР. Під загрозою оточення запорожці розпочали відступ, тимчасово втративши здатність до наступальних операцій (ЦДАВОВУ. Ф. 1078. Oп. 1. Спр. 34. Арк. 98).

 

19 березня 1-й полк СС отримав наказ вирушити з Проскурова до Шепетівки, щоб розгорнути наступ вздовж залізниці на Бердичів. Вже наступного дня Січові стрільці вступили в бій з більшовиками в районі ст. Чуднів (Там само. Ф. 1078. Oп. І. Спр. 24. Арк. 228; Там само. Ф. 1078. Oп. 1. Спр. 17.Арк. 48).

 

Інші частини Корпусу СС також поступово стягувалися до цього району. 20 березня отаман Є. Коновалець саме повернувся до Проскурова з Галичини. Головний отаман С. Петлюра, прагнучи переконатися, що політичні декларації Стрілецької Ради не вплинули на боєздатність січовиків, мав довгу розмову з Є. Коновальцем на тему необхідності боротьби з більшовиками, її зміст Є. Коновалець так передав у телеграфній розмові з А. Мельником: "З отаманом Петлюрою вели ми дуже довгу балачку принципіального значення. Отаман Петлюра не може забути, здається, нашої декларації і дуже багацько балакав зі мною про лівоесерівські комбінації і фантазії та про реальне будівництво Української держави" (Там само. – Ф. 1078. – Oп. 1. – Спр. 25. – Арк. 27-27 зв.).

 

Незважаючи на невдачі, командування армії УНР сподівалося, що успішний наступ на бердичівському напрямку дозволить виправити становище. Корпус СС отримав наказ здобути Бердичів, а взяття Житомира було доручено Північній групі.

 

20 березня помічник начальника оперативної управи штабу армії УНР М. Капустянський повідомляв начальника штабу Північної групи генерала В. Агапіїва: " ...і на нараді під головуванням отамана Петлюри вирішено було, не дивлячись на ухудшения становища, продовжувать наступальну операцію всіма січовими полками... Намічалось, що Ваша група повинна оказати допомогу заняттям Житомира і погрозой тилу Бердичева. Припинить же наступ значить перейти до оборони і тоді медленно, но верно йти к умиранню. Вирішено продовжувати наступальну операцію" (ЦДАВОВУ. – Ф. 1078. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 98).

 

Бої за Бердичів 27 березня – 3 квітня 1919 р. є помітною сторінкою більшовицько-українського протистояння 1919 р. Попри покладені значні тактичні сподівання командування Корпусу Січових Стрільців не змогло виконати поставлені завдання – здобути місто.

 

При цьому поразка на Бердичівському напрямку пов'язана як з прорахунками стрілецького командування, так і з провальними діями інших частин Армії УНР, під час реалізації стратегічного плану наступу на Житомир, Бердичів та Вінницю.

 

Переважаючі сили ворога займають Проскурів, а частини Армії УНР відходять на Збруч.

 

Січові Стрільці після оборонних боїв за м. Полонне, відступають в район Шепетівки та впродовж майже одного місяця ведуть завзяту оборону цього важливого вузла. Шепетівка стає центром протибольшевицького фронту.

 

Тут належить зауважити, що якраз в той час почалися вперше великі повстання українського селянства проти більшовиків. В настроях народних мас наступив рішучий перелом у відношенні до більшовицьких окупантів, коли народ на власній шкурі пізнав їхній терор та грабіжницьку політику. Багато повстанчих загонів, збаламучених давніше большевицькою пропагандою, перейшло на сторону Директорії. До них належав також отам. Зелений з повстанцями Трипільщини.

 

В боях 12, 13 і в наступних днях квітня – 1-ий і 3-ій полки піхоти СС розбивають в протинаступі ворожі сили. На бік Січових Стрільців переходить Миргородський курінь 14-го російського полку, який став зав'язком 6-го полку піхоти СС. Частини 3-го полку піхоти здобувають большевицький бронепотяг "Товарищ Ворошилов". Зусилля ворога за всяку ціну захопити Шепетівку натрапили на героїчний опір Січових Стрільців. Станція і місто стояли цілими днями під обстрілом тяжких гармат. Корпус СС, не маючи потрібних резервів, атакував тільки виснаженими і перетомленими людьми, стримував зручними маневрами сильний ворожий натиск. Дуже активну участь в тих боях брали чотири бронепотяги СС-ів. Тими боями керував добрий знавець воєнної тактики полковник М. Безручко.

 

Про бої Січових Стрільців під Шепетівкою та їх значення – він так написав: "Оборона Шепетівки була проведена по мистецьки… Але вона виснажила Корпус СС. Понесені були колосальні жертви, згинули найліпші люди, і тій організації, що намічалась, завдано сильний удар. Осадний Корпус СС Шепетівки не втримав, але героїчна її оборона лишилася назавжди дорогою сторінкою в серці кожного Січового Стрільця, й спомини про бої тих днів завше будитимуть у Стрільцях гордість і силу" (Безручко М. Від Проскурова до Чарториї // Історія Січових стрільців. – К.: "Україна", 1992. – С. 211-212).

 

В часі гарячої оборони Шепетівки, 27 квітня, припав Січовим Стрільцям неприємний обов'язок ліквідації бунту отамана Оскілка на Волині, який від якогось часу підготовляв державний переворот проти Директорії УНР.

 

З метою ліквідації авантюри Оскілка Корпус СС вислав один бронепотяг та сотню польової варти. Одночасно Січові Стрільці охороняли тоді Головного Отамана, Директорію і Штаб Дієвої Армії, що находилися в той час в Здолбунові (Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Львів.: В-во "Червона калина". 1995. – С. 288).

 

Після відступу з Шепетівки сильно ослаблений Корпус СС продовжував завзяті бої із наступаючими вперто на захід переважаючими силами ворога.

 

20 травня заатакували большевики несподівано Крем'янець, де стояв Кіш та воєнний шпиталь СС. Більшовики зайняли місто та вбили багато ранених і хворих Січових Стрільців, що там знаходилися. В два дні після цього, частини СС розгромили більшовиків та відбили Крем'янець.

 

Більшовики далі натискали на захід. Одночасно поляки повели офензиву проти українських військ. Існування української армії було загрозливим. В тій критичній ситуації Командування Корпусу СС, щоб рятувати військове майно Армії УНР, дало наказ перейти до наступу на цілому фронті корпусу. В незвичайно удачнім наступі Січові Стрільці 23 травня розбили більшовиків, які в поспішнім відвороті евакуювали Шепетівку. Але, на жаль, наступ треба було припинити внаслідок цілковитого розвалу Північної Групи, якої частини перейшли на бік ворога.

 

Внаслідок безустанного тиску більшовиків СС були змушені відійти на старі позиції в район Крем'янця.

 

Наприкінці травня вся Армія УНР переходить у загальний наступ. Січові Стрільці мали завдання охороняти ліве крило груп, які наступали на Проскурів і Жмеринку. Виконуючи це завдання, Січові Стрільці стримували впродовж червня головні наступи большевиків, які бажали в той спосіб спаралізувати акцію українських військ. В той час провели Січові Стрільці ряд більших і менших боїв під Салихами, Пузирками, Чорним Островом, Зозулинцями і над р. Случ.

 

Один з тяжчих боїв мали Січові Стрільці під Базалією, де підрозділи стрілецького корпусу з 17 по 24 червня 1919 р. протистояли силам Таращанської дивізії, 1-й і 2-й полки якої наступного дня було розбито. Це дало змогу дещо відійти з фронту і розпочати реорганізацію, яка була зроблена 3 липня 1919р., коли Корпус Січових стрільців було перейменовано у Групу Січових стрільців у складі двох дивізій. Бойові дії Групи СС проти більшовиків є темою окремого дослідження.

 

Таким чином, Друга большевицька війна проти суверенітету УНР, яка проходила в першій половині 1919 р., показала, що совєтські військові частини були більш підготовлені, а їх командування вже враховувало національний момент у війні на території УНР, проте українські війська не були у достатній мірі підготовлені до відсічі агресору.

 

Антигетьманський переворот призвів до відновлення УНР, але часу сформувати з повстанчих загонів дисципліновані військові частини не було можливості.

 

Військово-політичне керівництво Директорії УНР не зуміло навести сувору дисципліну серед своїх отаманів, які проводили заколоти і піддавалися оманливій пропаганді большевиків чи часто переходили на їх сторону. Це негативно вплинуло на ведення бойових дій Дієвою Армією УНР, яка змушена була відступити з Лівобережжя і об'єднатися в подальшому із залишками Галицької Армії, де на кінець 1919 р. не зуміли вистояти могутньому натиску як поляків, так і большевиків, і були інтерновані у табори Польщі і Чехії.

 

Куций Андрій здобувач кафедри історії України та етнокомунікацій, Національний університет "Львівська політехніка"

 

Різдвяні свята в концтаборах Росії. (Автор: Пожоджук Дмитро)

опубліковано 12 січ. 2017 р., 09:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лют. 2017 р., 09:31 ]

 

"Слово Просвіти" 2016 року ч. 52

 

Минеться все, та не загине

Ніколи слава Космача.

Дмитро Павличко

 

Космач – мальовниче українське село на Гуцульщині, яке віддавна вабило і вабить видатних зарубіжних дослідників Оскара Кольберга, Еріха Кольбенгаєра, Раймунда Кайндля, Давида Гобермана та славетних українських діячів історії і культури Філарета Колессу, Олексу Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Мороза, Григорія Смольського, Олександра Довженка, Аллу Горську, Ольгу Луцик-Рем, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Романа Іваничука, Володимира Грабовецького...

 

Привертав їхню увагу Космач своїм самобутнім народним мистецтвом, звичаями і традиціями, гордим духом визвольних змагань. Свого часу голова СФУЖО пані Оксана Соколик з Канади висловилася: “Бути в Україні і не бачити Космача – то був би неповний образ Батьківщини”. А письменник Степан Пушик підкреслив:

 

І добре, що на світі є Космач,

Крім Києва, крім Харкова,

Крім Львова...

 

Отож Космач – велетенське село в Карпатах. У ньому в усі часи розквітали народні ремесла: вишивка, писанкарство, ткацтво, ліщиноплетіння, бісероплетіння, боднарство, різьбярство, мосяжництво, кушнірство, виготовлення музичних інструментів – одним словом, усі види народної творчості.

 

Космач добре пам’ятає свою історію – великі битви армії УПА з мадярами, німцями і росіянами. Особливо успішною була Космацька битва в січні 1945 року, в якій українські повстанці вщент розгромили каральну дивізію генерала Ніколая Дергачова.

 

Вільний дух космачанина, його непокора – ось що стало основною причиною депортації космачан у концтабори Росії. Мали про що оповісти корінні космачани Іван та Олена Мохнатчуки, Анна Гаврищук, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки... Цим людям не одне Різдво довелося зустріти далеко від рідного дому, у жорстокій неволі.

 

Пригадував мешканець Космача Іван Карп’юк, син Василя, 1920 року народження: “1950 року забрали з Космача двадцять одну родину, ні в чому не винних людей. Уявіть собі, скільки це було людей, бо в Космачі всі сім’ї були багатодітними. Отож забрали нас у великодній вівторок увечері до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом з дружиною Василиною та маленькою дитиною. Відтак з Коломиї повезли потягом до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська в Росію. Опісля – пароплавом угору – річкою Об дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в темний ліс.

 

Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в російській державі.

 

В липні 1950 року ми почали поступово обживатися на російському засланні. Будували бараки, аби мали в чому жити. Як стала зима, надворі мороз був понад сорок градусів. Зближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський Казимир Бартафус та львівський – отець Цегельський. І настав Святий Вечір. Нам було дуже гірко, бо були на чужині, далеко від України, від нашої Гуцульщини. То був наш перший Святий Вечір на вигнанні. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Як тільки пізно ввечері ми повернулись з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в “башмак” і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас зібрали і випровадили вночі в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися зі священиків: “А сейчас посмотрім, как попи рубят дєрєв’я!”.

 

На очі старого гуцула нараз набігли сльози. Хоч минули вже десятиліття від того часу, але він усе пам’ятав до крихітки, все оте поневіряння осіло в Івановій душі гіркою печаллю.

 

“Та ми гав не ловили, – продовжував Іван Карп’юк. – Як лиш від нас відлучився конвой, ми зійшлися докупи в зрубі і наші священики литовський та український правили службу Божу прямо в лісі на пні, хоч було вже далеко за північ. Ми своїх традицій не губили, ми добре знали, якого ми роду...”.

 

“Я був політичним в’язнем російських концтаборів, – згадував житель Космача Дмитро Палійчук. – На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий Вечір корчувати ліс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх однодумців з Космача чи вояків УПА. Я вперто мовчав, бо присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, і я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожних дві години. Та це ще не все. Закінчувалася ніч під Різдво. Я згадав, як у нас у Космачі ходять від хати до хати колядники, вітають гуцулів зі святами, гостяться. А я був на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю політичного, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже, аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, наче не на каторзі, а десь у Космачі під смерекою, серед рідних гір, біля своїх однодумців, заспівав:

 

Чи ви, хлопці, спали,

чи ви в карти й грали,

Що ви Україну кацапам

продали?..

 

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав побити мене до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Відтак вивели з кабінету і вилили на мене відро крижаної води. Я очуняв і мене знову привели на допит і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповіщала, що вже починалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: “Вот наконєц-то бандєровєц поумнєл...”. Я сів на стілець і прикинувся, що хочу щось писати. Але минала хвилина, друга, а я нічого не писав. Тоді чекіст розгадав мої заміри і звелів встати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво і ніч після Різдва. Своїх ніг я вже не відчував. А чекісти змінювалися через кожні дві години...”.

 

Ось такі несолодкі спомини в космачан. Із плином часу дехто з них повернувся в рідні околиці, а більшість залишилися навічно в російській мерзлоті так і не похованими по-християнськи. Десь там покоїться прах дитини Івана та Василини Карп’юків, а також дружини Петра Палійчука Олени. І старої Полагнєчки з присілка Бані, яку вивезли з Космача з її численними дітьми. І ще сотень моїх односельців. Над їхніми могилами віють сибірські вітри, виють голодні вовки. Хрести соснові вже погнили...

 

“А ми спробували в Мордовії організувати “Вертеп”, – пригадує зв’язкова УПА Параска Боб’як, донька Михайла, 1925 року народження. – Попервах слова в нашому “Вертепі” цілком не мали політичного забарвлення. Наші охоронці трохи нас послухали, а відтак залишили і пішли “глушити” горілку. Алкоголю в наших таборах не бракувало. Вони бачили, що не можуть нас зломити, то сподівалися зробити з нас п’яничок. Проте коли ми не пили, то вони випивали самі. Так-от, тільки вони розійшлися, як наш “Вертеп” набрав політичного забарвлення, і ми тоді вже були для себе панами. До нас долучилися литовці, латвійці, поляки і білоруси, які шанували нас за те, що ми були добре зорганізованою українською громадою. Я щаслива, що змогла зберегти фотографію “Вертепу” ще з тих часів...”.


  

“Я зустрічав не одні Різдвяні свята в комуністичних концтаборах. Я був добрим співаком, то на Святий Вечір ми старалися колядувати. Але першого року наш Святий Вечір був кривавий, бо цього дня в нашому. бівакові розстрілювали українських священиків. Такого страшилища ніхто не міг собі навіть уявити”.

 

Українську націю Росія нищила різними способами. Але українці, як той лист подорожника: чим на нього більше наступають, тим більше він пнеться вгору, росте. Нищили українців турки, татари, німці, росіяни, але знищити так і не змогли. Бо ніхто не може знищити народу. В серці кожного українця була іскорка українства. І лишилась назавжди.

 

“Наша донька Марія, – згадувала Василина Карп’юк, донька Федора, 1919 року народження разом з двома дівчатами ходила колядувати на засланні. Ми змарнували в Росії свої молоді літа, поховали там Марію. У нас народилося ще двоє дітей – Іванко та Оксана. Ми просили, благали їх, що як не доживемо до часу, аби вернутись в рідний край, то щоб вони вернулися в Україну і розповіли, як знущалися з нас кацапи в концтаборах.

 

Одного року, пригадую, ми зібралися гуртом і колядували “Бог предвічний народився”, “По всьому світу”, “Сумний Святий Вечір”... Нас слухали литовці, латиші, поляки, грузини. Вони хоч і не розуміли слів наших колядок, але знали, що ці колядки нас об’єднують, вони є нашою зброєю проти поневолення українців та інших народів”.

  

Минають літа. Радянська влада всіляко намагалася заховати сліди своїх злочинів. Однак ще й досі в господарських книгах Космацької сільської ради знаходимо прізвища космачан, депортованих у концтабори Росії. А серед них цілі сім’ї: Никораків, Мохначуків, Ребеджуків, Гаврищуків, Семчуків, Дзвінчуків, Кіф’яків, Линдюків, Лахманюків, Сіреджуків, Коб’юків, Климовичів, Рошканюків, Боб’яків, Костюків, Кілійчуків, Клапцуняків... А це по вісім-дванадцять чоловік кожна. Арештований у Космачі вже у сімдесятих роках історик Валентин Мороз, який також відчув смак концтаборів Росії, зауважив, що більше половини населення Космача було депортовано у концтабори Росії. Про це він напише свій знаменитий роман-есе “Хроніка опору”.

 

Марія Попович з Космача, яка перебувала на засланні в Росії над Амуром, наголошувала: “Цвіт нашої української нації московська влада знищила ще до початку Другої світової війни. Катами ми часто називаємо німців і ще й нині делікатно оминаємо це слово до росіян, котрі вчинили не менші звірства в Україні з українськими селянами і міщанами.

 

Ми легко списали всю вину на Сталіна і забуваємо, що Сталін був не один. І якщо вживаємо вислів німецький фашизм, то треба вживати й вислів російський фашизм, бо те, що я пережила в російських катівнях, по-іншому не назвеш.

 

На Святий Вечір три кацапи намагалися мене згвалтувати. Серед білого дня. Я не давалась, кричала що мала сили. Мій крик, на щастя, почули два політв’язні зі Львівщини. Якось зуміли прибігти мені на допомогу. Наробили такого галасу, що про це дізнався весь табір. Вони боронили мене і врятували від насильства. Але самі загинули, були замордовані охоронцями і моїми гвалтівниками...”.

 

Відтоді минуло багато часу, але Москва продовжує чинити самосуд над іншими народами, зокрема над українцями на Донбасі, над кримськими татарами, над сирійцями. Мої земляки-космачани повернулись із концтаборів Росії в Україну. Вернулись, аби святкувати разом з родинами Різдвяні свята у вільній незалежній Українській державі, аби розповісти своїм нащадкам, якою ціною дісталась нам воля. Аби розповісти і зберегти це в пам’яті прийдешніх поколінь.

 

Дмитро Пожоджук, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка

1-10 of 534