Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


Траншея, або чия робота? (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 21 лип. 2021 р., 04:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лип. 2021 р., 04:19 ]

 

- Всі будемо, як вчора: теслям кінчати дах, малярі хай перемальовують спальню, штукатури – до свої роботи, а Стропило з Кузьом – на траншею. Та дивіться, не висиджуйте яєць. Хазяїн має бути.

 

Так сказав бригадир, коли бригада із п'ятнадцяти зеків вийшла за прохідну і попленталась в керунку будівельного об’єкта.

 

Свіжість весняного ранку підбадьорювала. Пахло бузком та вологим лісом, що саме почав розвиватись буйною смарагдовою пишністю.

 

Стропило на ходу скручував “козью ножку”. Після двох невдалих спроб йому нарешті вдалось запалити, і пасмо їдкого махоркового диму потяглось над бригадою аж до тих, що йшли на відповідній дистанції позаду з своїм лакованим інструментом і з такою ж гладкою довгоногою вівчаркою.

 

Тою дорогою вони ходять вже цілий місяць. Це – найдовший і рівно ж найприємніший маршрут за останніх кілька, а для декотрих – кільканадцять років. Майже два кілометри натуральної, вільної дороги, по якій нормально бігають сільські пси, телята, дітвора, а іноді – навіть руді білки.

 

Правим боком дороги простягався просторий сосновий зруб, що заріс вже гущавиною мішаних листяних деревець, серед яких явно переважала березина. Її свіжа соковита зелень була основною барвою рівнини, що впиралась у темний смерековий бір. Власне там, приглянувши мальовничий горбок піщаної лисини, наш хазяїн надумав будуватися.

 

З лівого боку дороги тягнувся ряд невеликих стандартних дерев'яних будиночків з огорожами, колодязями та загатами колених дров. Їх мешканці не звертали на нас найменшої уваги. Більшість з них були нашими знайомими – працювали в таборі наглядачами або на фабриці майстрами. Навіть діти звикли до наших щоденних переходів і вже не бентежились і не ховались за воротами огорож.

 

- Як гадаєш, бригадире, скільки ще разів будемо перемальовувати той будуар мордовської сеньйори? – запитав Дзюник Сороколіт, що йшов у першій трійці з бригадиром. –- Ніяк не підберу фарби під її вишукані смаки. Набридло!..

- Крутить голову баба.

- Аякже... Щоб її так у кишках крутило!..

- Ге, а кому то там такий клопіт? – цікавився молдаванин Яшка, якого чомусь всі мали за цигана і кликали Мора. – Хіба не все одно, де, коли і скільки разів малювати?.. Тягни собі щіткою поволеньки, зітхай і молись Богу, щоб і на цей раз майорша забракувала твоє мистецтво... Шануй добру роботу, Дзюню! – підморгнув Яшка. – Коло тебе і я пофілоню.

 

Хтось хіхікнув, хтось пом'янув молдавана мать, але Яшка і оком не моргнув.

 

Йшов, понуривши голову, безпорадно зиркаючи на Стропила, що безпардонно чадів комаровбивчим димом. Молдаванин не палив і не зносив махорочного смороду. Казав, що приємніше посидіти біля виходка, ніж іти поруч із Стропилом.

 

У білих завихреннях черемхи, що світилися серед ніжної березової зелені, кували зозулі, заливалися дрозди, щебетало всяке інше розмаїття лісового крилатого дробу. На розлогій кричнатій сосні вистукував свою “морзілку” дятел. І все це розголосся зливалось в одну чарівну симфонію весни, що переможно повернулась до цього відлюдного краю, щоби надихнути його новою охотою творчості життя.

 

Тому ніхто не міг залишатись байдужим, споглядаючи величаву німу гру яскравого сонця і тіней чистих натуральних барв та п’янких ароматів першого цвітіння.

 

- Як на мене, то я ходив би сюди до осені, – озвався литвин Черльоніс, який, по його розповідях, народився і зріс в лісі на болоті, живився різними ягодами та грибами і цілими днями байдикував, наслідуючи голоси лісового населення. – Якби мене отак водили у Литві – я вже давненько був би десь... у Стокгольмі або й ще далі...

- ...І якби з того корабля, що буржуазні литовці спорудили собі для воєнних цілей, сов’єтська влада не зробила прибережної забігайлівки, – додав в’їдливо старий Череповецький (в минулому боцман Балтійського флоту, на якому й "погорів” через надмірне панібратство з чужоземцями).

- Еге ж! Якби ти був трохи мудріший від першого-ліпшого дурня, відразу зметикував би, що сучасні кораблі, чи то буржуазні, чи ваші, сов’єтські, для моїх планів зовсім не надаються.

- А що тобі підійшло би: дирижабль, літак чи спортивний планер?..

- Ракета, заправлена “перваком”, га? – докинув хтось із задньої трійки.

 

Всі разом зареготали.

 

- Оце транспорт! Головне – добре заправитись, і... море – по коліна.

- Тільки щоб до Риги не завернуло, – досипав перцю молдаванин, знаючи Черльонісові слабості.

- Не журися, Черльоніс норму знає... Не перебере.

 

Литвин постійно працював на табірній мебельній фабриці майстром-лакувальником. Для того йому видавали технічний спиртовий лак, частину якого він своїм секретним способом перетворював на високоградусну “бормотуху”. Рідко коли повертався з роботи тверезим. А щоби відвернути від себе увагу наглядачів – частував тим перегоном своїх “коришів”, і тоді вся бригада смерділа перегаром. При “шмоні” наглядачі лаялись, аж вуха в’яли. Черльонісові перепадало, звичайно, найбільше, проте, будучи постійно під прицілом, литвин не надто тим переймався. У хмільному запамороченні завжди вимовляв лише чотири стандартних слова: “Во рту нє імєл... ”.

 

- Канчай шуметь, падтянісь! – закричав конвоїр, попускаючи поводок собаці до самих п’ят задньої трійки.

 

До будівельного майданчика залишалось ще з десять хвилин ходу.

 

Сонце вже підійшло над верхівки смерек, і хлопці почали розстібати ґудзики.

 

Вівчарка висолопила язика і стала сумирнішою.

 

- Ех, і деньок заповідається сьогодні, братва!.. Можна і голі плечі наставити.

- І не тільки плечі. Стропило може явитись у всій своїй сухоребрій іпостасі. Він і так по пояс у траншеї.

- Діла, – буркнув Стропило з ледь помітною усмішкою філософа.

 

Цей двометрового росту, худющий, із замкнутим характером мовчун цим одним словом з додатком відповідної інтонації умів висказати весь запас своїх понять і почуттів. У спілкуванні з табірним населенням завжди був зрозумілим без докладніших уточнень. Більше слів він тратив хіба що в розмові з Яшкою-молдаванином. Яшка завжди розповідав Стропилові свої незвичайні сни, які вимагали розумного тлумачення, або просив філософа “кинути карти”.

 

У зоні будівельного майданчика, обведеного двома шнурами колючого дроту, робітники розійшлись кожний до свого діла. Конвой теж зайняв свої місця. То була вже “стара служба”. Солдати звикли до нас, як і до тих обставин, в яких протікала їх військова повинність. Надто не докучали – були вдоволені, коли не мали для цього приводу.

 

Метрів двадцять від будови росла самотня розлога сосна. Її грубі конари, ощетинені густою пахучою хвоєю, що саме брунькувала, накривали тінню частину подвір'я. На тій затіненій частині в обідній порі бригада розлягалась на перекур. Сосна була стара, крива, з невеликими круглими дупельцями – принадою дятлам та іншій пташині. Її промислова непридатність стала, вочевидь, причиною продовження її життя. Стрункі й гладкі її ровесниці давно вже перетворились у бараки, вишки, в телефонні стовпи та інші табірні споруди, а вона одна собі зосталась живою самітницею, ваблячи красою природної пишності та ароматом хвойної живиці.

 

І ще одна цікава прикмета рахувалась за цією деревиною: при легкому подуві вітру вона ніжно-мелодійно шуміла. Слухаючи здалеку – нічого особливого в тому шумі не було, але, коли притулити вухо до шершавого, покаліченого зарубами стовбура, ці звуки здавались тихим далеким відлунням якоїсь урочистої мелодії, що нагадувала церковні співи. Часом, у хвилини дозвілля, охочі радо ходили наслухувати. Особливо це полюбляли молдаванин та наш Дзюник, всіми зеками визнаний кращим гітаристом та дотепником.

 

Цього разу Яшка бігав наслухувати вже втретє.

 

- То є дивне, – сказав, повернувшись в будинок, – вона мовчить...

- Хто мовчить?..

- Сосна, кажу, замовкла. Чому?..

- Стара вже, голос втратила, – тлумачив смішком Черльоніс. – А може, набридло на халяву концертувати?..

- Е ні, щось тут таки є, – впирався Яшка. – Не може бути, щоб так ні з того ні з сього... З деревом так не буває.

- Не мели дурниць, Мора, – обірвав його романтичні роздуми литвин, крутячи з клаптика “Мордовської правди” товсту махорочну “банкрутку”. – Краще поклич Стропила під сосну на перекур, а то, гляди, в такому темпі твій “кориш” грижу прорве...

- Не журись. Більше норми він і одної лопати не викине, – заявляв впевнено молдаванин. – За свій строк він, повір, накопав такий кілометраж траншей, що ними можна би перебігти з Мордовії до Литви. Не завадило б тобі обмінятись з ним досвідом.

- А на який хрін мені його досвід? Я по траншеях бігати не збираюсь.

- Але мати досвід не зашкодить...

 

До обіду залишалось ще трохи часу, і довший перекур заощаджував сили.

 

Відсунувшись набік від махорочного диму, молдаванин постелив собі свою робу і, лігши на неї голим животом, став споглядати, як його довготелесий друг, теж голий до пояса, викидав з рову рудий вологий пісок. І тут він помітив, що разом з ґрунтом філософ викидає на насип якісь подовгасті черенки, схожі на надгниле соснове коріння. “Видно, натрапив на пеньки”, – міркував Яшко і... незчувся, як задрімав. Почало навіть щось снитись, але в тій хвилині він усвідомив, що це не сон, а тільки мислинне його повторення. Цей сон він уже бачив два чи три дні тому.

 

Знову ця сама околиця. Криниця із зломаним журавлем і... дорога, що потяглася ген-ген, ховаючись за облисілими скалами На тій дорозі – Стропило.

 

Іде собі з лопатою на оголенім рамені, а біля нього... диви! наче пливе легко повітрям ця сама жіночка у чорно-білій рясі. Здається, що цю молоду монашку філософ супроводжує. Яшка силкується пригадати, коли і де її бачив. Ага, звісно де. У храмі, в церковному хорі... А ще перед тим – біля криниці. Так, так – вона, ця сама. Ясні аквамаринові очі, два рядки перлових зубів, освічених золотою “фіксою”, і незрівнянно милий голос... Але куди вони йдуть? Здалеку Яшка вже бачить двоповерхову будівлю – не то шпиталь, не то в’язницю. Там, біля чорного автофургона, вештаються озброєні солдати в “будьонівках”, а між ними – цивільні чоловіки і жінки. Яшка вже близько, і йому добре видно, як з фургона злазять якісь люди-привиди. Йому стає сутужно і боязко. Але там разом з ними Стропило і... черничка. Яшка не може позбутися спокуси запитати, звідки вони прийшли і куди далі мандрують... Миловидна черничка проходить так близько, що його кортить схопити її за рукав. Ось він вже рішився... простягнув руку, але філософ сердито відштовхнув його і... Яшко проснувся. Над ним стояв бригадир Кудрик і термосив за плече.

 

- Вставай! Досить хиріти, Мора!.. Ніякої циганської совісті в тебе нема... Хазяїн от-от появиться, а ти... живіт прасуєш, – читав мораль бригадир, зиркаючи весь час убік траншеї, де над Стропилом зависла синювата хмарка диму. – Піди подивись-но, що він там наскладав на піску, – якісь горщики чи яку холеру?..

- Подібно, він натрапив на могилу якогось мордовського імператора, – пробував жартувати Яшка, але Кудрик стояв як заворожений, наче й справді привиділось йому щось з того світу.

 

І тут Яшка відчув якийсь дивний неприємний запах, що напливав від траншеї. Молдаванин спохмурнів, усвідомивши недоречність свого жарту Те, що йому спросоння привиділось, могло мати реальну сущність.

- Чого витріщився?.. Гони, подивися, що він там понавикопував... і спитай, де Кузьо, – наказував Кудрик, але не відходив.

 

Молдаванин неохоче пішов до траншеї, не відводячи очей від викопаних предметів, що лежали рядочком на насипу, немов просушувались на сонці.

 

Раптом зупинився, як окаменілий...

 

- Митя! – він назвав філософа по імені. – А це що таке?..

 

Відповіді не було. Стропило завзято продовжував копати і немилосердно чадів махрою.

 

- Бугор питає, де Кузьо. Чому він не копає?..

- Пішов...

- Слухай, Митю, що то таке? – допитувався збентежений Яшко, хоча не було вже потреби допитуватись; – Ти цілком здурів?..

- Діла-а... – протягнув своє Стропило, ставлячи на насипі ще один “ горщик”, що був нічим іншим, як людським головним черепом.

 

Провівши поглядом по насипу, Яшко миттю порахував їх усіх, виставлених як на вітрині. Було їх вісімнадцять – число бригади разом з конвоєм...

 

Яшка не наважувався підступати ближче, хоча філософ кивав йому пальцем, щоб наблизився. Тоді Стропило підняв один з ряду череп і отак, обома руками, подав Яшкові.

 

- Бери, чого ти?..

 

Той нізащо не хотів торкнутись того, що колись було людиною.

 

- Діла, – стогнав далі землекоп, очищаючи з черепа налиплий пісок. Він старанно вишпортував намул з очних ям і зубів, аж поки череп заблистів високим чолом, влучно продірявленим малокаліберною кулею.

 

- Жінка, здається... Вродлива була – це точно, – бурмотів собі під ніс. – Гляди, Мора, фікса на зубі, – і став натирати шорсткими, як наждак, пушками крихітну жовту бляшку.

 

У Яшки затремтіли щелепи. Відразу пригадався сон. У тій же миті йому здалося, що це й є продовження сну або сонне марення. У безтямі вхопив череп в руки і відчув тільки, що він теплий і всупереч уяві зовсім легкий.

 

 Це – вона... черничка, розумієш?.. Її треба похоронити, – лепетів Яшка, як у гарячці, тулячи череп до голих грудей. – Вони її замордували... Вони... Я їх бачив...

 

Чиясь дужа рука схопила його за рамено і шарпнула так рвучко, що Яшка випустив чашку на пісок і сам мало не звалився на насип. Якось утримавши рівновагу, побачив за плечами бригадира, задиханого, наляканого, злого.

 

- Стропило, матері твоїй мать!.. Це що за штучки такі? Та ти, доходяго склерозний, кумекаєш, чим це пахне?.. У централ закортіло?., у псіхушку?.. – шипів крізь зуби Кудрик. – Паразити ви нещасні!.. З глузду з'їхали?.. Негайно закопати! Все, до останньої кісточки... Чули?! І... щоб тут – ні знаку, ні запаху!..

- Діла, – відповів, хитнувши головою, філософ. Ляклива нервозність бригадира, здавалось потішала його.

- Митя, давай я сам її поховаю. Окремо, розумієш? – втрутився рішуче Яшка, обтираючи пісок з черепної чашки. – Зараз нарву зілля і окремо під сосною закопаю. Вона свята!

- Ти чув, Стропило? Вона свята... – злісно іронізував бригадир. – Звідки знаєш, що то “вона” і свята?.. Ти був з нею знайомий, га?.. Теж мені принц датський знайшовся... А, може, то не вона, а він... і до того – викінчений драбуга?.. Все! Уже беріть за лопати і нацирлах (табірне – «негайно»), щоби тут ні диму ні попелу... Зараз я пришлю ще когось, і всі темпом вирийте яму, згорніть в неї кості і закопайте... Та так, щоб конвой не помітив. Ато... не дай Бог!

 

Між тим до траншеї бігли вже Сороколіт, Черльоніс, Кузьо та решта бригади, цікаві подивитись на незвичайні викопні знахідки. Пожвавлений рух в зоні об'єкта не міг уникнути уваги конвойних. Один з них наблизився до дроту і, постоявши хвилину, догадався в чому річ. Швидко повернувся до свого старшого і, очевидно, доповів про незвичайний випадок.

 

- Я ще вчора занюхав той сморід, але... хто би то подумав? Певно, і хазяїн не знав, – розмірковував не на жарт переляканий Кузьо. – Що будемо робити?

- Закопати, кажу. Закопати! – лютував Кудрик, хоча тепер уже був цілком певний у неможливості приховати цю пригоду.

 

Тим часом у траншею скочив Дзюник Сороколіт. Скочив, але швидко виліз, схопивши пальцями ніс.

 

- Митя, як ти тут копав? Тебе не нудило?.,

- Голодного не нудить, – відрубав філософ і почав надівати сорочку. На його плечах і раменах рожевіли свіжі сонячні опіки.

- Їх там багато?.. Як ти думаєш, коли їх списали? – допитувався Дзюник. – Подібно, що ще до “велікой отечественной”.

- Може бути, – відповів байдуже філософ. Його це, здавалось, мало цікавило.

- Напевно, комісію виведуть... – міркував Кузьо. – Може, то якась стародавня могила?

- Комісію? Ну, да... С ООН, стало бить, – іронізував Череповецький. І тут, оглянувшись, кивком голови вказав: – Вот ана – легка на помінє...

 

Біля будівельної зони загальмував “бобік”. З нього вискочила трійка: хазяїн, “режим” та опер. Мовчки, військовою ходою наближались до траншеї. Зеки застигли, дехто стояв, чекаючи непередбаченої реакції начальства.

 

Трійка проїхалась поглядами по виставці людських останків, а тоді хазяїн, повернувшись до роботяг, гаркнув псом, якого потягли прутом по хвості.

 

- Ето чья работа?

 

Повне мовчання.

 

- Я спрашіваю, чья ето работа?.. Ілі не понятно?

 

Кудрик поник головою, знітився, як школяр, що напакостив. Йому належалося все пояснити, але він не наважувався тягнути на себе злобу хазяїна. Не хотів підставити й Стропила, бо це було б не по-товариськи. Мовчанка далі з'їдала секунди...

 

І тоді сам Стропило, ступивши крок вперед, забив у пісок заступ і, сперши свою двометрову статуру на дерев'яне штилисько, вимовив твердо з неприхованим колючим сарказмом:

 

- Ваша, ґражданін начальнік... Ваша, стало бить...

 

Усмішка зловленого за руку злодія викривила надуту фізіономію майора. Сміливе недвозначне звинувачення, почуте з уст довголітнього політв’язня, запрудило йому віддих, напружило до нервового сказу. Уже по виразних змінах обличчя можна було домислитися, скільки сили волі коштувало йому утримання статечної душевної рівноваги... По хвилинній павзі скомандував:

 

- Всех – в зону!

 

І тут молдаванин ні з того ні з сього виступив вперед. У руках тримав букет свіжої зелені, між якою світилось кілька білих і жовтих квіток. Темні очі Яшка пломеніли якимсь незвичайним душевним збудженням.

 

- Ґражданін начальнік... ізвінітє і... позвольте похороніть. Там, между всємі, єсть... одна девушка... монашка, кажется...

 

Трійка застигла в мовчанні, обпікаючи молдаванина зором трьох пар очей.

 

Першим здобувся на слово начальник оперативної служби – опер.

 

- По чом узнал, что барішня і... что монашка?.

 

Яшка мовчав, а начальство лукаво усміхалось.

 

- Я єйо во сне відєл, ґражданін начальнік, – признався наївно хлопець. – Отак, как на вас, ґлідєл на нєйо...

- Какая досада!.. Надо же... І что?..

- Пазвольтє, – майже молитовно благав Яшка. – Я сам... я – сьчас, нацирлах... – і, не чекаючи відповіді, пустився бігти до траншеї.

- Стоять! – крикнув начальник конвою. – Всем строіться!

 

Яшка зупинився там, де добіг, чекаючи слова хазяїна.

 

- Фамілія? – поцікавився опер.

- Моя?

- Да, да – твоя.

- Морава... Морава Яков Лукіч.

- Єврей?

- Да нет, православний я. Моя мать – молдаванка, а отец – с Буковіни, может, слихалі?

- А ти кто?

- Я?.. Здесь, в лагере, все імеют меня за циґана і зовут Мора. Но я – не циган. Мора – ето вроде сокращеніе моей фамілії...

 

Дехто пирснув сміхом, і тоді Дзюник вирішив, що саме настав слушний момент підтримати дивацьке прохання молдаванина. Звичайно, не був певний, що це йому вдасться, але вирішив спробувати свій підхід.

- Громадяни начальство! – почав дипломатично. – Дозвольте вважати самовольне викопування людських останків з могил, де би вони не траплялися, ділом у вищій мірі неетичним і аморальним. Тим паче, що недалеко живуть люди і сюди, буває, забігають їх діти і худоба... Чи треба вам, щоби завтра про цю таку нерекламну пригоду защебетав весь Зубово-Полянський район?..

- Правильно, – додав Череповецький. – Болтать начнут, ето точно...

- Хватіт! – крикнув “режим”. Начальство стало перешіптуватись.

 

Саме в цю хвилину всі помітили жінку, що під'їхала ровером до самої “запретки”. Поставивши велосипед біля конвоїра, рішучою ходою, граючи всім вдало збудованим тілом, йшла до будинку. Ще здалеку зеки пізнали майоршу.

 

Розуміли, що її візит не обіцяв нічого приємного.

 

Мабуть, побоюючись компрометуючого скандалу, “трійка” відійшла до будинку, звідки їх перемови з хазяйкою не могли бути почутими ні конвоєм, ні зеками.

 

Проте конфіденційна розмова тривала не більше десяти хвилин. Першою з хати вискочила майорша і вже за порогом, на стежці, на ціле горло заявила: “Моя нога здесь больше нє ступіт!..”. Це було безапеляційне оголошення вироку нашій місячній праці, а заразом і приємним шпацерам за зону.

 

Самовпевнене начальство по від'їзді майорші відразу перемінилось у тихих безпорадних бешкетників, які шукають способу вийти з глупого становища.

 

Врешті хазяїн покликав Кудрика і вже іншим тоном розпорядився:

 

- Траншею засипать і... с етім... Чтоби – нікакіх слєдов.

 

На цьому “нальот” начальства закінчився і за “бобіком” закурилось.

 

За годину траншея була майже засипана. На її дні спочили акуратно зложені кісточки невідомих стратенців, яким мимоволі порушено їх вічний спокій. “Черничку” Яшка загорнув у свою спецівку, роздобув дерев’яну скриньку, в яку робітники складали інструмент, і, уклавши в неї клунок з кістками, положив акуратно окремо, ближче до сосни. Роботу супроводжував справжній похоронний настрій. Яшка плакав, не соромлячись своїх “циганських” сліз. Стропило давився димом, кахекаючи, як сухотник. Тільки Череповецький весь час щось бурмотів собі під носом, поминаючи душі Леніна, Сталіна та кукурузника мать.

 

Коли траншея перетворилась в довгий восьмиметровий горбок, з будинку появився Дзюник. Його відсутності при похоронах якось ніхто не завважив. На плечі ніс акуратно змайстрованого дерев’яного хреста. Всі розступились, даючи йому право власноруч освятити свіжу могилу незвісних. Але, коли він уподобав для хреста місце посередині, молдаванин став домагатись, щоби хрест поставити ближче до сосни, над останками чернички. Довелося вволити його волю, тим більше, що ніхто не заперечував.

 

Тихим хором заспівали всі “Вічная пам’ять...”, а далі Дзюник провів тиху заупокійну молитву.

 

Конвойні з цікавістю спостерігали усе це дійство, але, на диво, не втручалися.

 

Тільки тоді, коли біля хреста появилась купка заквітчаної зелені, старший гукнув до Кудрина: «Бригадір, построй бріґаду! Уходім!...»

 

На прохідній Стропила взяли наглядачі і повели прямо в БУР. Відсидів наш філософ під замком всього три доби і вийшов дещо пригніченим. Може, відчував провину в тому, що позбавив бригаду такої дефіцитної у таборах приємності – ходіння за зону подихати волею.

 

Буде, напевно, зайвим описувати, що почата будова призупинилась. Згодом поплелися чутки, що хазяїн продав цей недокінчений будинок якомусь бідакові мокші. Цей якийсь час у ньому проживав, а далі – теж продав уже не знати кому.

 

Цікавішою, гадаю, буде така, вибачте, непевна придибашка, яку хтось по роках приніс у наші краї. У якомусь селі Чернівецької області тримає православну парафію священник, колишній політв'язень, отець Яков Морава.

1.05.1997р.

В одну Різдвяну ніч. (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 15 лип. 2021 р., 07:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лип. 2021 р., 07:06 ]

І

Ніч була біло-матова і незвичайно тиха. Звечора пустився свіжий сухий сніжок і швидко накрив село чистою пуховою накидкою. Окраєць місяця втопився в мутній глибині хмар, і жоден його промінь не міг пробити цю товщу студеної поволоки.

 

На вигоні, між хатами, зібрався гурт колядників. Вони саме готувались почати свій обхід (як бувало щороку) від хати до хати, щоб нікого не минати, у всіх побувати. Розмовляючи півголосом, поправляли свої вертепні вбрання, закінчували гримування, повторювали нові віншування. Висока худа Смерть розмахувала дерев’яною косою, а чорний волохатий Чорт з потворно розмальованим обличчям сперечався про щось з Бідою, яка виступала у злиденному лахмітті і в масці, що нагадувала не то чарівницю, не то Бабу Ягу. Ірод парадувався у старих священничих ризах, з яких повідпорювали хрести. У блискучій короні з кольорової фольги та додатком майстерної фантазії він виглядав-таки справді царственно. Довжелезна лляна борода і вуса закривали йому половину обличчя, і взагалі, тільки в Пастирях та Ангелах можна було впізнати, чиї вони діти.

 

Незабаром підійшли ще три старші парубки. Вони, запорошені снігом, появились з-поміж хат і змішались з коляниками. За ними прибіг ще якийсь малий хлопчина і теж пристав до гурту, який тим часом, розділившись на дві малі громадки, зійшов на сільську дорогу. Про щось ще радилися, сперечались, вимахуючи своїми вертепними атрибутами, поки котрийсь із них не запримітив на закруті дороги кількох білих постатей, що рухались попри самі плоти-загороди і були вже на віддалі кількох кроків. За ажурною сніговою завісою вони здавались рухомими сніговиками, розставленими на менш-більш однаковій дистанції.

 

Після хвилевого остовпіння (пришельців у таку пору ніхто не сподівався) групки знову зійшлись в один гурт, а “сніговики" обступили вертепних артистів.

 

- Калядовать собралісь? - поцікавився один із них, поправляючи підвішений на шиї автомат. І, не дочекавшись відповіді, додав підбадьорююче: – Давай, давай заводі!

- А ето што такое, прівідєніє, што лі? – запитав другий “сніговик”, підозріло приглядаючись до білої вертепної постаті.

- То Смерть, – пояснив довготелесий парубок, рука якого не висувалась з пазухи короткого кожушка, підтягнутого широким поясом.

- Смерть? Ух ти, красавіца какая!.. А пачему ана белая?..

- А какой ей бить? Зіма ведь... – догадався другий, що підступив з автоматом напоготові.

 

Дотепна відповідь розсмішила “сніговиків” і дещо зняла напругу від такої несподіваної зустрічі. Колядники заметушились, обтріпували з себе сніг.

 

- А ето што за матушка-кікімора? – знову поцікавився той, що найбільше приглядався до вертепних артистів.

- То Біда, – пояснили йому із гурту.

- Беда?.. Какая беда?

- Та... наша, проста сільська біда. Є така роль у нашому вертепі.

- С бедой нада канчать... і с царямі – тоже, – категорично завважив старший “сніговик”, кивнувши головою у бік Ірода, якого все ще дуже дбайливо обслуговував високий худий парубок.

 

Знову наступила хвилева тиша. Ірод поступився ближче до плота, а його асистент знову запхав собі руку за пазуху.

 

- А ето что за франт? – увагу “сніговика” привернув низенький згорблений чоловічок в чорнім капелюшку, з обушковою паличкою та плетеною кобелькою.

- Та то не франт. То такий во... ну, як вам сказати?... буржуй такий...

- Понятно. Етот подходящій. Старий мір, значіт... І етот тоже в своей форме. Совсем, как у Гоголя.

 

“Сніговик” просто залюбувався волохатим чортом, який в цю ж мить хвацько підскочив, задзвонив своїми ланцюгами і глухо гукнув: “Певно, певно я відомий, я є ваш старий знайомий...”

 

- Что он сказал?

- Сказав, що всіх нас добре знає. То слова з його ролі.

- Іш ти, хват какой!

 

Тут надійшло ще кількох армійців і, не зупиняючись, пішли далі в село. Здавалось, що на цьому імпровізований допит закінчувався. Ангели і Пастирі чомусь “сніговика” не зацікавили, і він, поправивши свого ППШа, махнув рукою. Його підкомандні відразу заворушились і почали відходити. Старший також пустився за ними іти, але ще оглянувся і сказав до високого парубка:

 

- Смотріте, чтоб без баловства! В одіночку нє ходіть. Єслі услишітє: стой! – замрі на мєстє. Іначе – пеняйте на сєбя!

- У нас кажуть, що в сьогоднішну ніч вовк вівці не зачепить, пес зайця не гонить і кіт миші не рушить... Настав час великого перемир’я.

 

“Сніговик” замаїв свою фізіономію іронічною гримасою і процідив крізь зуби:

 

- Чепуха всьо ето, сказкі поповскіє, утєшеніє для глупцов!.. Советую соблюдать бдітєльность!

 

II

Сільський станичний на псевдо Лисий вийшов з вузенької вулички на сільську дорогу Зупинившись біля старої камінної фігури, відразу запримітив на дорозі хлопчину, який щодуху біг в його напрямі. З ближчої віддалі пізнав знайомого підлітка-сироту, спритність та кмітливість котрого не раз ставала в пригоді лісовим хлопцям. Душею відчув тривогу і рушив йому назустріч.

 

- Що там, Васильку?

- Облава!.. Вони всі в білому... вийшли на... на колядників, там... коло церкви. А з колядниками – Верба, Шугай і Чумак... Ну, я лечу, бо у нас в хаті..

- Хто є у вас?

- Свої... наші.

 

Він не став довше чекати. З місця рушив бігом, розмахуючи рукавами маминої фуфайки. Станичний поспішив за ним.

 

Біла парафінова свічка, застромлена в круглу разову хлібину, горіла тьмяно і неспокійно. Мариська сиділа під теплою печею і дивилась, як загострене і роздвоєне на вершку полум’я хиталось то сюди, то туди, наче хтось збоку легко дув на нього.

 

Прийшла їй в голову думка, що то, може, душі чоловіка і старшого сина прилетіли покуштувати святої вечері і ось так, літаючи над мискою з рештками страв, розгойдують полум’я.

 

Друга, дещо розважніша, заперечувала таке припущення: душі приходять опівночі, коли все стишується, а зірки та вітер міняють напрям. Прилетять на одну хвилину, сядуть на скрині, покуштують куті чи вареника і швидко відлітають, щоб не згрішити між людьми. А вона ще й не думала лягати – дочекається колядників, ровесників свого старшого сина, і попросить їх заспівати ту колядку, яку любив її Микола.

 

Господи, торік він ще сам ходив з вертепом!..

 

Полум’я свічки знову хитнулось і почало коптіти. Хтось ніби шепнув їй, що треба обстригти ґніт, але не хотілося вставати і відриватись від зворушливих споминів про сина. Великі теплі сльози котились яскравими горошинами по запалих щоках і падали в солому, якою на Свят-вечір застеляють долівку. Зрештою, була в хаті не одна, не сама. На краю старої скрині, застеленої пахучим луговим сіном і вкритої вишитим обрусом, два молодих чоловіки грали в шахи. Третій сидів збоку, поглядаючи раз по раз то на шахівницю, то у вікно, не зовсім заслонене полотняною занавіскою. Хотілось їй, щоб уже йшли собі кудись, щоби залишили її саму, бо лише на самоті вона могла відчути близьку присутність своїх Василя і Миколи, які сьогодні – вона це відчувала – мали до неї навідатись.

 

Нарешті один з них підвівся, а другий долонею згорнув на обрус фіґурки.

 

Той, котрий визирав у вікно, обмацав свої кишені, а потім – лаву, на якій сидів, і подався до вихідних дверей.

 

- Можете почекати мене, – сказав. – Піду забрати тютюн і ліхтарку.

 

Здогадалась, що він пішов до криївки. “Щоб хоч добре люк закрив”, – подумала. Тішилась в душі, що вони вже відходять і що цієї ночі вона спатиме спокійно. Полегшено зітхнула і вже пустилася шукати ножниці, щоб обтяти підгорілий гніт.

 

І саме в цю хвилину почула глухий тупіт ніг. Хтось пробіг перед її вікном, а за ним – другий. Відхилила занавіску. На подвір’ї не побачила нікого, хоч сніжниця порідшала і під вікном видно було на снігу свіжий слід. ‘‘Напевно, дітиська”, – подумала і заслонила вікно.

 

А полум’я свічки знову судорожно затріпалось, і Мариська ще раз згадала своїх покійних. Оглянулась по хаті і тут завважила, що двері до сіней не на клямці і від них тягне зимном. Двері надвір теж були не заперті, і до сіней налітав сніг.

 

- Той Голуб літає, як безрукий, – буркнула, ніби сама до себе, але так, щоб всі почули. – Щоби хоч люк добре закрив... – вона ще щось бубоніла, ценькала клямками і... раптом вскочила до хати бліда, заніміла з переляку, наче й справді побачила когось з того світу.

- Москалі! – видусила із себе крізь спазми в горлі.

- Де? – запитав збентежено вищий, ховаючи руку за пазуху.

- На подвір’ї, Боже милий... на подвір’ї!

- Спокійно! Ми – свої, твої сусіди, прийшли посидіти.

 

Вони миттю зняли верхню одежу і знову присіли біля скрині. Наступила хвилина порожньої тиші – глухий розділ між тим, що було, і тим, що мало зараз статися.

 

Коли у сінях почувся тупіт, у Мариськи ослабли ноги і вона мусіла спертись на побічню ліжка, щоб дотягнутись до запічної лавки. Присівши на ній, почала півголосом молитву: “О, мати моя, мати, милосердіє твоє, одинока надія моя!..”.

 

Почула, як відчинились двері і чийсь чужий хриплий голос голосно привітався:

 

- Здрастуйте!

- Доброго здоров’я вам! – відповів один біля скрині, переставляючи на шахівниці фігурку. – Шах!

- А ми калядовать прішлі...

- Раді гостям. Колядуйте і... почастунок буде.

- Спасібо! Ви, стало бить, хазяїн здесь?

- Та ні, ми тут сусіди недалекі... прийшли до вдовиці посидіти, куті покуштувати.

- Свята в нас, – тлумачив, усміхаючись, вищий шахіст, заступаючи дужим плечем нижчого, блідолицього партнера.

- Документи імєются аль нєт?

- Маємо посвідчення... з печаткою.

 

Вони добули з бокових кишень акуратно складені папери і, уважно розкривши, показали автоматникові в погонах капітана. Той взяв папери і, підійшовши ближче до свічки, почав їх розглядати. В скупому світлі печатки виглядали нечітко, і капітан, здавалось, задовго до них придивлявся.

 

- Я зараз засвічу лямпу, – видусила з себе Мариська, – я зараз...

- Да не нужно. І так прочту, – він кинув погляд на молодицю і без особливого зацікавлення запитав: – Хазяйка, наверно?

- Ага.

- Харашо. Празнуйтє... Только вам, – звернувся до чоловіків, – советую сейчас же уйті дамой. Безопасней будет...

 

Мариська прийшла до себе аж тоді, коли всі вийшли з хати і вона могла позасувати всі засуви. Вона, напевно, так і зробила б, якби не Василько, якого не могла дочекатись і не знала, куди він міг забігти.

 

Після відходу гостей ніяк не могла заспокоїтись, урівноважити нерви. Зиркнула у вікно – подвір’я цілком спорожніло, лише безліч слідів на снігу нагадували їй про причину тривоги. У якомусь запамороченні вихопила з хлібини свічку і вийшла з нею на поріг. У сусідів вікна були темні, але вона була певна – там не сплять. Цієї ночі взагалі ніхто не засне, хіба діти.

 

Погляд Мариськи зупинився на стаєнних дверях. Вони були відхилені, а це означало, що Голуб, вірний своїм звичкам, не зачинив їх, як належить. Без надуми пішла туди. В голові вертілась тепер тільки одна думка: чи добре Голуб закрив люк влазу до криївки, чи, бува, не залишив за собою яких підозрілих прикмет? Прислонивши долонею полум’я свічки, пхнула ногою двері, але в цю ж мить почула тупіт швидкого бігу. Темна скулена постать майнула попри її вікна і щезла за сусідською хатою. Не роздумуючи над тим, хто це міг бути, вмить зачинила двері і своїми слідами пішла до хати.

 

Ступивши пару кроків, запримітила на затіненій садом дорозі щось ніби рухоме. Напружила зір, щоб переконатись, чи, часом, не привиділось їй. Ні, тепер вже виразніше бачила три білих силуети, що заходили на її подвір’я, придивляючись до слідів та до темних вікон. Не мала найменшого сумніву в тому, що вони її скоріше побачили і що щезнути їм з очей тепер вже немає способу. Тому пішла їм назустріч, готова відповісти на запитання, якими вони зараз, напевно, її заатакують. Придумала, як їй здавалось, надійне алібі: з дня на день чекала отелення своєї корови і мусить час від часу заглядати до неї.

 

І взагалі... нікого не бачила, не чула і... будьте здорові!

 

Справді, армійці стежили за нею вже від стаєнних дверей з очевидним наміром затримати її і допитати. Однак, підійшовши на ближчу віддаль, вони несподівано – Мариська це відчула – звернули свою увагу на якийсь інший об’єкт позаду неї. Один із них навіть зняв з плеча десятизарядну гвинтівку.

 

Мимоволі оглянулась і... мало не втратила притомності. Зі стайні вийшов Голуб, і то так, наче нікого не бачив, йшов собі до неї. Армійці стояли непорушно, як справжні щойно накатані сніговики, а Мариська – стояла біля них, ніби любувалася своєю забавою.

- Ходи до хати! – сказав до неї і шарпнув за рукав. – Застудишся.

 

Вона не могла збагнути, чого він преться до хати та ще й її кличе.

 

Зробила крок вперед, але тут же була затримана автоматником.

- Кто такой? – запитав її, кивнувши на Голуба.

- Тутешній хлопець, з села, – відповіла. – Він гадає, що у мене в хаті є його товариші... Вони недавно пішли додому... Ваш старший наказав їм розходитись, – лепетіла Мариська, тримаючи в руках недогарок свічки.

- Но здесь кто-то бежал только что...

- Може бути, але я нікого не видала... Окрім солдатів і тих, котрі були в мене в хаті. Ваш старший дивився їх папери і казав, щоб йшли додому. Він, – вона кивнула в бік Голуба, – також хай собі забирається, бо я буду лягати.

- Нє возражаем, только сначала – документи.

 

Голуб витяг з-за пазухи втроє складений листок паперу і віддав в руки власникові десятизарядки. Той, завісивши зброю на рамено і підійшовши до свічки, почав обертати його на всі боки.

- Так где работает, пріятєль? – запитав, не відводячи очей від “бумаги”.

- В лісі, – відповів з невинною відвертістю хлопець. – Там написано...

- А бандітов нє боїшся?

- Та трохи боюсь, але що вдію, мушу працювати.

- Понятно, – він знову акуратно зложив папірець і запхав собі за навушник шапки. – Прідьотся тєбя представіть майору. Печать на справке виглядіт не совсем надьожно.

- Якому майору?

- Да нашему. Он здесь, в сєльрадє. Пошлі, пошлі...

 

У цю ж мить Голуб рвучко смикнув руку з-за пазухи, подався кроком назад і... два тріскучих вистріли прошили тишу Різдвяної ночі.

 

- Ах ти сука!.. – просичав армієць і, похитнувшись вперед, простягся на снігу. Другий, схопившись за бік, силкувався утриматись на ногах, але випустив з рук свій ППШ і теж звалився біля самого порога. Третій, який стояв дещо позаду, скочив Голубові на плечі, очевидно з наміром звалити його з ніг і роззброїти. Той двигнув усім кремезним корпусом, але солдат судорожно вчепився за його одежу і майже повис на барках. Голуб не міг вивільнити руки з пістолетом, яку солдат цупко притиснув до його боку. Почав крутитись з ним, як карусель, поки не вирвався з його обіймів, залишаючи в руках облавника свою, з обірваними гудзиками, теплу куртку. Ще один вистріл підкосив ногу “сніговика”, і він, кульгаючи, кинувся до автомата, що лежав на снігу біля важкопораненого “таваріща”. Тим часом Голуб уже був в саду, за купою будівельного каміння. Густа черга куль, випущена йому навздогін, просвистіла між гіллям слив, знявши снігову куряву. За дві-три секунди він щез з поля зору, наче розтопився в синявих сутінках ночі.

 

Стрілянина відразу заалярмувала облавників, які збігались з усіх боків, щораз вистрілюючи світляні ракети. Не розуміли, що трапилось, хто до кого стріляв.

 

На Марисьчиному подвір'ї перев'язували поранених і слухали розповідь солдата, густо перемішану крутою матірщиною. Майор, шаленіючи з люті, скомандував обшукати докладно всі навколишні будівлі і “пріволоч” кожного, хто виявиться підозрілим.

 

- Хазяйку етой ізби нашлі? – закричав до солдатів, які виходили з порожньої Марисьчиної хати.

- Там нєт нікаво, таваріщ майор.

- Как нєт? Разискать немедленно! Не могла же ана іспаріться!.. – він гидко вилаявся і, передихнувши, звернувся до пораненого в ногу армійця:

- Так ґаваріш, бумагу паказивал?

- Так точно, таваріщ майор. Ана, кажись, у сержанта в шапке.

- Каково сержанта?

- Да... в убітого, стало бить...

 

Котрийсь із солдатів подав йому шапку з червоною зіркою, і майор, обмацавши її, витяг з-за клапана злощасний папірець. У темноті не міг прочитати. Приглядаючись, плюнув з додатком вульгарного російського “красноречія” і вже хотів кудись відходити, але саме в той час на подвір’я надійшли три облавники.

 

Двоє тягли за руки якусь людину. Придивившись, побачив знепритомнілу молодицю, безвладні ноги якої, оголені нижче колін, волоклись по снігу і рясно кривавили.

 

- Атставіть! – крикнув. – Кто такая?

- Не знаєм, таваріщ майор. Бежала дура... Прішлось шарахнуть по канєчностям, і – вот.

- Аткуда і почему бежала?

- Да лєшій ейо знает... Может, с іспугу, а может, – ґрєшніца. Вон там, на том аґароде... скриться питалась.

 

Подивитись на втікачку збіглись цікаві облавники

 

- Пастойтє! Да ето же ана... Ана, таваріщ майор! Сволоч бандітская, убью! – істерично заверещав підстрілений облавець, замахнувшись прикладом гвинтівки.

- Атставіть! – зупинив “мстітеля” майор. – Ти уверен?..

- Что уверен, тов...

- Что, что! Ана лі ето, хазяйка?

- Ана, кур..! Сомнєній нет – ана! Я ейо сразу узнал, – юшився облавець. – Разрєпгіте прікончіть, таваріщ ма...

- Атставіть! Позновато надумал, – і, хвилину застановившись, несподівано вирішив:

- Атнєсітє в сарай і харашенько закройте дверь.

 

Ті ж самі солдати затягнули Мариську до старої стодоли, кинули на солому, що лежала на тоці, і, виходячи, заперли двері заржавілим засувом. Інші стали вовтузитись з покійником та важкопораненим, який, прийшовши до пам’яті, важко постогнував. Їх поклали на військові ноші і понесли до своїх авт, які на той час уже в’їхали в село.

 

За пару хвилин по їх відході з верхнього рога стодоли показався клуб густого диму. В сутінках ночі його не відразу вдалось завважити. Коли ж скоро за ним бухнув вгору рудавий сніп полум’я і освітив навколишні хати – і так уже потривожені, перелякані люди повибігали на вулицю. Сміливіші, переважно жінки, вже бігли до місця пожежі – хто з лопатою, а хто з відром, хоча всі знали, що в цілому селі знайдеться води не більше сотні відер. Ще ніхто докладно не знав, що, властиво, сталося. Чулися припущення, що стодола зайнялась від запальних куль або від ракет, що густо підлітали і падали куди попало. Солдати не заперечували таких домислів і не боронили жінкам самим організувати ліквідацію пожежі. Однак відсутність на подвір’ї господині та свіжі плями крові на стоптаному снігу навіювали розгубленість і мовчазне збентеження. Зрозумівши, що гасити вогонь, який охопив уже цілу солом’яно-дерев’яну споруду, є марною справою, дехто кидав сніг на сусідні дахи, з яких цюрками стікала снігова вода.

 

І тут з галасу і сум’яття вирвався душероздираючий зойк: “Людоньки, рятуйте! Людоньки!..”. Із середини палаючої стодоли почулися слабкі удари в двері і... знову: “Людоньки, поможіть!.. Відчиніть двері!.. Матінко Божа, помилуй!..”.

 

- Та там жінка якась? Може, то Мариська!.. – крикнула старша вже жінка. – Бійтесь Бога, люди, – жінка горить! – і, не чекаючи відповіді, готова була бігти до засуву на дверях, що вже диміли, але ще не були схоплені полум'ям. Зробивши два-три рішучих кроки, була схоплена за руку дебелим солдатом, який безцеремонно поставив її на попереднє місце.

 

- Куда, бабка!? Сґореть хочеш? Да ти даже блізко нє подойдьош...

- Пане товаришу, – благала баба Курачиха, – дозвольте, я її відкрию, я можу... - вона закуталась у велику сукняну хустку і крикнула до жінок: – Обкидайте мене снігом, кобіти, добре обкидайте!

 

Страдальний зойк мучениці знову сколихнув усі чуття присутніх. Він чувся вже слабше від попереднього і обірвався на найвищій напрузі терпіння. І в цю ж мить впали обгорілі крокви, піднявши куряву іскор та клуби задушливого диму. А потім знялось полум’я і вся стодола перетворилась у широке догораюче вогнище. Жінки мовчки хрестились.

 

Коли вогонь значно ослаб, на подвір’ї появився майор. На його сірокамінному обличчі застиг мертвецький вираз ідола. Відчував на собі погляди кільканадцяти пар очей – розгублених, заляканих, але цілком відчужених. Догадувався, про що вони хотіли б його запитати, які почуття випромінювали їх погляди. Проте був певний – не запитають. Зрештою, мав готове і переконливе, з огляду на ситуацію, алібі: стодола загорілась від куль, а хазяйці належало сидіти в хаті, а не ховатись у стодолі. Сама собі винна. Сама... Але вони не запитають.

 

Втім, його увагу привернув хлопчина у фуфайці не його розміру, котрий, виглядало, щойно тут появився і, крутячись між жінками, ніби когось шукав. Ця сама жінка, яка готова була рятувати нещасну, побачивши його, вийшла на світліше місце. Вони зустрінулись і зараз покинули подвір’я. Майор стояв і мертвецьким зором супроводжував обох до дороги, поки їх силуети не сховались за димами погорільщини. Далі, наче опритомнів, скомандував:

 

- Патушіть агонь і нічєво нє трогать!..

 

Різдвяна ніч минала поволі, без коляд, без сну і без досвітнього дзвона, який щорічно звав парохіян на Пастирку. Дорогою снували ворожі патрулі.

 

P.S. Події відбувались в селі Велика Воля Миколаївського району Львівської області.

Остання зустріч. (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 12 лип. 2021 р., 10:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2021 р., 10:39 ]

І

Закутане у теплу хустку, дівча наблизилось до поверхового будинку і без стукання відчинило вхідні двері. У вузькому коридорі партеру було тепло і тихо. По хвилинній застанові ступила на сходи, що вели на поверх. Саме в цій хвилині появився на них старший працівник з контори Земельного відділу і простодушно запитав:

 Ти до кого, дівчино?

- До колєжанки. Чи тут знаходиться Статистичне управління?

- Ти вгадала. Саме тут, на поверсі, – відповів працівник і вже пустився йти, але дівча знову обізвалося:

- Її звуть Стефа, Стефа Гарасимко... Чи не могли б ви її покликати? Я дуже вас прошу.

 

Погляд загорнутої в хустку дівчини був щирий і майже благальний.

 

- Не можу тобі відмовити. Почекай, – сказав, усміхнувшись.

 

То був добрий знак. У тих часах старші люди дуже рідко дозволяли собі посміхнутись.

 

За столом у кабінеті ЦСУ сиділо яснооке п'ятнадцятилітнє дівча, яке цілком могло бути ровесницею прибулої.

 

- Стефцю, колєжанка до тебе прийшла Чекає там, надолі. Таке зиркате, – він підморгнув і зачинив двері.

 

Спускаючись по сходах, Стефа старалась розпізнати “колєжанку”. Не була певна, що бачить її вперше. Зблизившись, дівчата ще якусь хвилину розглядали себе, а потім прибула промовила майже шепотом:

 

- Який сьогодні світлий день!

 

Слова прозвучали, як дивне привітання, і викликали чутливу дрож по всьому Стефиному тілі. В неї помітно змінилось обличчя, особливо погляд.

 

- Шкода, що закінчується, – відповіла ще тихіше. – Що маєш до мене?

 

Прибула оглянулась. Крізь вікно, на другому боці вулиці, видно було купу заржавілого залізного брухту, який не так давно був грізною бойовою машиною.

 

На ньому сиділа пара ворон. Знак – на тротуарі безлюдно.

 

- Принесла дві штафети. Меншу прочитай, там написано, що маєш зробити з більшою. Це – терміново. Бувай!

 

Дівчата подали собі руки і розійшлись.

 

У другій половині грудня дні найкоротші і переважно похмурі. У четвертій пополудні вже вечоріє. Не вмикаючи світла, стоячи біля печі, Стефа розкрутила менший папірець. Було там всього чотири слова і то – одно скорочене: "Друже, передайте отцю Фед.”. Все зрозуміла. Кинула папірець на газовий пальник, і він умить став летючим полум'ям. Це заспокоїло і наче зогріло душу.

 

Робочий день закінчувався і за вікнами сутеніло. Вирішила віднести штафету зараз по дорозі додому. Може, й справді в ній є щось важливе, термінове і вже завтра може бути запізно? Може, хтось потребує сповідника?

 

До приходства, як до крамниць, можна було заходити без підозри. У тих роках священників ще поважали і потребували майже всі. І все ж таки вона – селюшка, молода... Скрите десь око може поцікавитись: а що в неї за потреба така до отця декана?.. Зрештою, що це кого обходить?

 

Відчинила двері вже з полегшою. Священник, видно, чекав на цей папірець. Кілька написаних слів він наче проковтнув і відразу заметушився.

 

- Дякую, дитино. Вже досить пізно, але я... я швидко одягнусь.

 

Зрозуміла, що він ще не все сказав, і чекала.

 

У кухні не світилось, і до дівчини вийшла їмость. Хотіла, напевно, щось запитати, але не наважувалась відкрити душу незнайомій. Придивлялась до неї уважно, хоч в осілих потемках обличчя дівчини ледве зарисовувалось.

 

- Може, нап’єшся гарячої гербати? – запитала, щоб лиш озвучити тишу. Чайник саме закипів.

- Дуже дякую, пані. На це вже не буде часу.

 

Поява у дверях священика якби підтвердила сказане.

 

Надворі лежав свіжий сніг і брав легкий морозець. Господар вдягнувся тепло, по-зимовому.

 

- Будемо йти не разом. Тримайся десять-п’ятнадцять кроків поперед мене, – сказав при виході священник. – У разі якоїсь небажаної зустрічі – ти мене не знаєш і йдеш собі по своїй справі. Маєш когось на Радіві?

- То ми йдемо на Радів?

- Авжеж. Хіба ти не знаєш?

- Тепер знаю.

- Отже, домовились, – і тут, звернувшись до дружини, додав: – А ти, мамусю, не тривожся. Я довго не забавлю.

 

Вулиці вже наповнилися сумерками і вони цілком опустіли. Де-не-де слабо блимали вікна, викидаючи на хідник трохи світла. Часом дорогу перебігали пси або кішки і в цій миті щезали за парканами дворів, залишаючи на снігу ямки слідів.

 

Містечко перебувало ще у воєнному стані. Дарма, що фронти пересунулись вже далеко, за Карпати і під Варшаву, – спокою тут ніхто не відчував і скоро не сподівався. Майже щодня на околицях зривалась густа стрілянина, відлуння якої не могли зупинити навіть навколишні пагорби. Змінивши лише стратегію і противників, війна продовжувала збирати своє криваве жниво. Що гірше, тепер ніхто вже не прогнозував, коли і яким чином вона закінчиться.

 

Кінець вулиці Підлісся був початком звичайної польової дороги, яка провадила до самого села. Дівчина скоротила дистанцію, а далі – цілком зблизилась зі своїм супутником.

 

 Тепер же не знаю, хто кого провадить, отче. Де маємо зупинитись? – запитала, сподіваючись вияснити мету подорожі.

 

- Повір, сам не знаю. Зайдемо до першої хати, якщо... якщо, евентуально, нас не зупинить якийсь патруль або пост, – і, хвилинку подумавши, додав: – Тепер, міркую, ліпше нам буде йти вкупі... Ходім.

 

Виходячи дорогою на пагорб, наслухували. Щохвилини могло почутись: “Стій, хто йде?!”. Але ніхто не ворушив нічної тиші. Тільки вітер, що дмухав у бік заходу, шелестів у придорожних хащах неопалим сухим листям.

 

- Вступимо до першої хати. Господарі – мої знайомі парохіяни, – сказав тихо священник, і вони ступили на подвір'я.

 

У хаті світилось маленьке кухонне віконце і з комина курився дим.

 

Перший стук у двері не викликав нікого. Постукала вдруге. На поріг вийшла господиня. Витираючи руки в запаску не мала, як виглядало, наміру просити їх до хати.

 

- Слава Ісусу Христу! – привітався священник, і його голос чудодійно змінив поставу і настрій господині.

- Слава навіки! Господи Боже! Вибачте, отче, я не впізнала вас. Прошу до хати, прошу... лебеділа жінка, а далі шепнула конфіденційно: – У нас – гості.

 

Зі світлиці дмухнуло теплом. На лавах, біля стола та печі, сиділи озброєні молоді люди. Обличчя їх, завуальовані потемками, не могли приховати замішання та збентеження від несподіваних відвідин.

 

- Слава Ісусу Христу і мир вам! – знову привітав усіх священник. Всі встали і хтось відповів: – Слава навіки! Прошу, сідайте, отче, та загрійтесь.

 

Лава біля печі цілком звільнилася. Священник присів, кивнувши дівчині, щоб вона теж зробила це саме. Не мав найменших сумнівів щодо розконспірованості своєї особи. Майже всі присутні тут були тутешніми, місцевими хлопцями. Він хрестив їх, вчив Закону Божого і при світлі дня, напевно, пізнав би кожного.

 

Але навіщо це? Так краще.

 

Врешті один із них підійшов до дівчини і півголосом запитав:

 

- Друже Самара, а тебе що привело?

- Не мене, а я привела. Ось прошу... – вона поглядом вказала священника.

- Так, так... Покличте, прошу, вашого командира, ага... Він знає, – пояснив парох і ще раз попросив дівчину сісти.

- Слухаю, – хлопець віддав честь по-військовому і вийшов.

 

Запанувала тиша як біля покійника.

 

По кількох хвилинах знову скрипнули двері, і з них хильцем ввійшов молодий високий старшина. Поверх короткого кожушка був підперезаний чорним широким військовим поясом, на якому зліва чорніла кобура німецького пістоля.

 

Знявши баранкову “мазепинку”, він відразу помітив священника і, несподівано для всіх, клякнув перед ним на коліна.

 

- Олесю, я й в гадці не мав, що ти так близько, – ледве вимовив священник, погладжуючи долонями кучеряве волосся старшини.

- Справді, татку, я тут зовсім недавно, – відповів, цілуючи батькові руки.

 

Священник все гладив і гладив голову старшини. У глибокому зворушенні забув усе, про що хотів від нього довідатися. Сцена ставала родинно-інтимною, і присутність посторонніх здавалась непристойною.

 

Хлопці один по одному виходили надвір. Дівчина теж не мала охоти довше чекати. Доручення було виконане – могла відходити.

 

- Здається, мені треба йти – мама буде тривожитись... Чи маю ще почекати отця?

- Ні, не треба... Його проведуть. А тобі ще раз дуже дякую, – відповів командир і, ставши на весь зріст, спитав цілком серйозно:

- Маєш якесь алібі?

- Дорогою придумаю...

- Маю на увазі – не для мами, – сказав з усмішкою.

- І для мами маю, – відповіла теж з посмішкою.

- Не боїшся?

- А це... не має значення.

- Маєш рацію. Скільки можна лякатись?.. Хай ворог нас боїться. Прощавай!

 

Останнє слово впало як удар. Дівчина широко відкрила очі, і її погляд блиснув в темноті так виразно, що став помітним навіть священникові. Здавалось, що це вимовив не сам командир, а хтось інший з його нутра, хтось, що проглядає будучність, але не має влади над нею.

 

Хлопець це помітив і відразу поправився.

 

- Все в порядку, Самара!.. З Богом... І... до зустрічі.

 

Далі син з батьком залишилися самі і повели розмову півголосом.

 

- Хай татко не журиться, не тривожиться і заспокоює маму, – потішав, як школяр, що вибирався у пластунські табори. – Я – не один, нас багато і... ми всі добре озброєні.

- Та я бачив, – відповів пригнічено, – тільки... поведінка ваша тут якась така... зовсім цивільна. Я, правда, не військовий, але...

- Але око в тебе генеральське, татку, – і по хвилинній задумі додав: – Дисципліна, як відомо, найтрудніший предмет у програмах військових наук. Його за місяць-два не осилиш. А без цієї дисципліни вояк – не вояк, а, даруй, озброєний вуйко.

- Мене цілий рік ганяли, дресирували, як медведя в цирку, поки збагнув, яка різниця між кадровим військовим і навіть найкмітливішим новобранцем. А мої хлопці – подумай лише! – ще вчора від коси та ціпа попадають у складні бойові ситуації. Часом аж сміх бере, – він таки усміхнувся, – набивають кишені патронами, носили би по два пістолі, по п'ять гранат, а як на стійку, то хочуть десь біля хати, де файна дівчина... Трудна кадра, але що вдієш? Наука буде в бою. Може, й тому мучить мене думка, чи розумно ти поступив, залишивши свою Дивізію, чи не було в тому нерозважної помилки? Як ти гадаєш?

- Пізно над тим роздумувати, татку.

- Знаю, що запізно, але думається... Там все ж таки був якийсь шанс...

- Наша війна залишає нам лише один шанс – впасти чесно на полі бою.

- Як ти можеш мені таке говорити!? – зойкнув у розпачі. – Ти не маєш серця... не маєш.

- Воно тебе дуже любить, татку. Так любить, що не наважується вводити в оману, – сказав з болем і знов схилився цілувати батькові руки.

- Ні, ні. Цього не може бути. Господи милосердний! Ти дав мені двох синів, щоб випробувати мою любов до Тебе. Чим я так провинився перед Тобою, що забираєш їх від мене, коли я ще не надивився на них?.. Чому вони для мене ні живі, ні мертві?.. Чи я годен то зрозуміти?.. Чи я годен то знести?.. – голос його тремтів і уривався, посічений жалем і розпачем.

- Заспокійся, татку! Благаю тебе, заспокійся!.. – просив хлопець, не встаючи з колін.

- Ми – живі... Ми не зможемо вмерти, бо дух наш – життя і сила нашого великого народу. А народ наш – вічний, і сила його незборима.. Ти сам це не раз говорив...

- Говорив, говорив... а ти слухав... Але що я твоїй мамі маю сказати?.. Вона буде на мене дивитись, дивитись, дивитись... Маю їй повторити все те, чим ти мене потішив, га?..

- Але ж ні, татку...

- А видиш! Бо ти не певний, чи я годен буду той погляд витримати і... серце у мене не розірветься.

- Що ти, татку. Хай Бог боронить! Ми, здається, занадто почорнили прийдешні дні. Не все так кепсько, як виглядає... Хто його знає, як воєнна фортуна покрутить своїм колесом. Маємо певну інформацію: в таборі аліянтів вже йде гризня.

- Що нам до того?

 

По хвилині мовчання священник знову заговорив, але вже спокійніше.

 

- Позавтру маємо свято святого Миколая. Відправлю за всіх вас Літургію. Буду просити Святителя, щоб не оставив вас без своєї опіки.

- Добре, татку. Помолися... – і додав: – Проси святого Миколая, щоб не віддав когось із нас живим в руки ворога. Я певний – він тебе послухає.

 

Батько з сином міцно обнялись і розійшлись у темноті грудневої ночі.

 

ІІ

Ще перед Новим роком пароха о. Федосевича викликали у районний відділ НКВД. Пішов без вагання. Знав, що всього можна сподіватись, але вже не мав нічого до страчення.

 

У кабінеті на поверсі сидів за столом офіцер з широчезними погонами. Прихід священника підняв його з крісла і помітно збентежив.

- Сідайте, отець. Розмова буде, – сказав досить чемно і запропонував “Казбек”.

- Дякую, я не палю, – відповів. – Яку ж таку справу маєте до мене?

 

Військовий порпався у своїй шухляді і з-під лоба зиркав на прибулого.

 

- Яку справу? – він знову глипнув на священника і закурив. – Ну, так би мовити, цілком сімейного характеру. Маю до вас одне просте запитання: де ваш молодший син Олесь?

 

Священник зробив вигляд дуже здивованого.

 

- Де є мій син?.. То я мав би вас про це запитати.

- Як то?.. Чому я мав би знати про це? – відповів теж здивовано, пильно обсервуючи пароха.

- Ну, якщо не ви, то ваша установа мусить про це знати.

- Цікаво, – тягнув далі енкаведист, не певний, чи священник справді нічого не знає, чи накручує якесь алібі. Щоб не гаяти часу, поставив запитання “в лоб”:

- Маємо інформацію, що між убитими на Радіві бандитами був... і ваш син, – виложив, вліпивши очі в священника

- Мій син?.. Що за ідіотська інформація? – відповів. – Хіба він утік вам з в’язниці? – священник мацнув своє лице, відчувши його мов окаменілим.

- Чево, чево? – енкаведист від збентеження загнув по-російськи. – Мова йде не про старшого. Ми знаємо – у вас були два сини...

- Чому “були”?.. Вони є... якщо старшого не закатрупили десь безневинно, як отих нещасних у Закладівському лісі. Чи, може, це теж для вас таємниця?

Енкаведист скривився, як від гіркої пігулки.

 

- А молодший? Де він подівся? – наполягав прискіпливо, поїдаючи очами пароха.

- Від сорок другого – у Празі. По закінченні Стрийської гімназії виїхав туди на студії. Від Великодня не маємо від нього жодних вісток.

- То ви впевнені, що там, на Радіві, його не могло бути?

- Абсолютно. Бо як можна повірити в те, що хлопець покинув навчання і сам пустився у таку далеч, через фронти, для того тільки, щоб на Радіві партизанити? Самі подумайте...

- Взагалі, логічно, – погодився енкаведист. – Вибачте, я вас більше не затримую, – він встав з крісла в знак, що розмова закінчена.

 

Парох теж підвівся і, ледве переставляючи здерев'янілі ноги, вийшов з кабінету.

 

ІІІ

Багато років пізніше.

 

Була Великодня субота і вечором, як щороку, посвячували паски. Старенький священник у супроводі дяка зайшов до одної хати, де зійшовся гурт парафіян, і почав урочисто: “Христос воскресе із мертвих...”. Відчитавши воскресні молитви, взяв від дяка кропило і почав кропити пахучі дари Господні. Раптом його погляд зупинився на обличчі молодиці, що стояла проти вікна і якось особливо дивилась на нього. Придивився уважніше і... пам'ять не підвела. В одній миті в уяві воскресла зимова ніч, остання подорож до сина разом в товаристві сміливої дівчини, якої він ні перед тим, ні потім ніколи не зустрічав. “Так, це вона, – подумав, – але мушу переконатись."

 

Вибравши найкоротшу дистанцію, звів на неї свій погляд і тихо запитав:

 

- То ви?

 

Молодиця двічі кивнула головою. Всі сумніви відразу розвіялись... Чиєсь фахове спостереження могло застановитись над тим загадковим порозумінням і заразом помітити, як затремтіли священникові руки, як засклились прозорою плівкою його запалі очі, як посіріли і опустились поморщені лиця. Але це тривало всього кілька секунд. Старенький вмить очуняв, махнув кропилом і враз заспівав по-молодечому дзвінко і бадьоро: “Христос воскресе із мертвих! Смертю смерть поправ... – і ще голосніше: – і сущим во гробі життя дарував!..“.

 

Рясний дощ свяченої води посипався на молодицю, на її кошик зі свяченим, на епітрахіль та усміхнене обличчя священника.

 

І вже ніхто не міг відрізнити батьківських сліз від краплин свяченої пасхальної води.

 

P.S. Події відбувались в місті Миколаєві Львівської області.

 

В отця Федосевича було двоє синів – старший Юрій і молодший Олесь. Восени 1939 року Юрій був поранений і о. Федосевич відвіз сина до Львова в лікарню. Юрія в лікарні заарештувало НКВД. Згодом був замордований.

 

В газеті «Українські щоденні вісті» №№2-43, 8липня – 24 серпня 1941 року було розміщено оголошення:

 

«Федосевич Юрій, сидів у тюрмі на Замарстинові. Хто має яку-небудь інформацію, просимо подати: о. Федосевич, Миколаїв н/Дн, або до редакції «Українських щоденних вістей». Всі витрати будуть звернені.»

 

Син Олесь впав на Радьові.

Незнаними шляхами. (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 8 лип. 2021 р., 09:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2021 р., 09:49 ]

Вимарш.

Частина I

                                                                              Нас звали духи героїв,

                                                                              зов сурми гармат.

                                                                              Клялись: служитимем зброї

                                                                               і не злякаємся ґрат...

                                                                              Сірі мури і дні,

                                                                              безпросвітні, сумні...

                                                                              Замість чину - гнітюча нудьга,

                                                                              Довгі ночі без сну

                                                                              І журба про судьбу...

                                                                             Не життя животіння, тюрма.

(Пісня політв’язнів)

 

До тої старенької, але ще не зовсім викінченої хати я увійшов перший раз.

 

Ні, брешу. Не вперше. Якщо по правді – четвертий раз переступив поріг цієї ніби тимчасової халупи. Попередні три рази я приходив сюди з вертепом-колядою, завжди шостого січня опівночі. То були веселі вечори, і я відразу згадав їх, переступаючи грубо обтесану колоду, себто поріг, у темних затхлих сінях.

 

Сьогодні субота, чотирнадцятого жовтня. Надворі нудна осінь, моросить дощ, і ніч – чорна безодня. Здається, що село накрите велетенським чорним ковпаком, під яким померкло світло і пропали звуки.

 

Передній відкрив двері і випустив до сіней вологе тепло з міцним запахом пелюшок та сирої картоплі.

 

Трохи мутного світла від нафтової лампи, що блимала напроти образа Святого Різдва і тільки його виразно освічувала, дозволяло зорієнтуватися серед тої вражаючої убогості, яка не могла мене ні здивувати, ні зворушити.

 

Молода вродлива господиня сиділа на краєчку ліжка і, наспівуючи якусь мелодію, гойдала на руках немовля. Не звернула на нас найменшої уваги, навіть не закрила оголеної пазухи з пишними грудьми.

 

Наш старший відразу вмостився на ослоні, що стояв при старій скрині, і ми мовчки зробили так само. Кілька хвилин у хаті чути було лиш тихе монотонне мугикання молодиці та слабеньке схлипування немовляти. Потім увійшов господар – станичний на псевдо Брід.

 

- А де п’ятий? – запитав.

 

Він думав вголос. Ми не могли знати, де п’ятий, і навіть не здогадувались, що він мав бути.

 

Наша розмова перервала пісню жінки, розбудила її з журливої задуми. Вона підняла голову з густим недоглянутим волоссям і запитала ніби нас всіх:

- Баба Кузійка прийде?

- Аякже! Не пізніше як за півгодини буде тут, – пояснив співчутливо господар. – Але... – він зам’явся, скривився, – але стара нічим не зарадить. У дитини, видно, прикре запалення, а від того нема у баби ні ліку, ні практики. Доктора треба.

 

На тім їх розмова перервалась. Жінка знову почала свою тужливу пісню і загойдала немовля. По її блідих гладких щоках котились великі горошини сліз. І здавалось, що вона оплакує не лише своє первородне, а й нас і весь світ, такий байдужий, безпорадний і безумний.

 

Розмова почалася знову, коли станичний підійшов до нас і став оглядати наше спорядження. На чотирьох ми мали два кріси різних систем і епох, одну кулеметну стрічку від німецького ЛМҐ, дві гранати та мадярський пістоль на сім набоїв.

 

Його увагу привернув мій “майнліхер”, начищений до блиску, якого я не випускав з рук.

 

- Маєш якісь патрони до того австріяка? – спитав.

- Маю, – кажу. – Є три штуки.

- І більше не матимеш. Їх Цяпка вистріляв ще на Маківці...

 

Я добре розумів, що після трьох вистрілів моя зброя не варта навіть зручної ломаки. Зрештою, і на три вистріли не було ніякої гарантії. Патрони вийшли з виробництва не пізніше сорока років тому, і переховували їх хтозна в яких загатах, проте позбутись їх відразу я не мав бажання.

 

Потім станичний оглянув другий кріс системи “маузер” – трофейну здобич і власність нашого старшого на псевдо Бескид.

 

- Оце штука! – похвалив. – І набоїв до нього маєте досить. Тої ленти вистарчить вам на всю війну, – сказав, оглянувши кулеметну стрічку, якою я удекорував себе на манер большевицьких матросів. – А лорнетку можеш відчепити і залишити в мене. Все одно не вмієш нею орудувати... Тільки зайвий тягар носитимеш.

 

Бескид тільки кисло скривився. Я знав, що він не дасть не лише лорнетки, а й одного патрона. Той снайперський кріс ми ще влітку вдало виміняли у німецького єфрейтора, який разом зі своїми кріґскамрадами не встигли завчасно відступити на нові позиції і залишились у ворожому запіллі. Тепер проривались до своїх із твердою вірою, що їм вдасться непомітно десь перекрочити фронтову лінію. Вночі його підрозділ по-котячому вступив у село роздобути трохи харчів. За перекладача мали нашого хлопця із дивізії “Галичина”, що якимось чином опинився в їх групі. Через того дивізійника ми старались переконати єфрейтора, що прорватися на німецький бік фронту їм навряд чи вдасться. Не пізніше, як через пару днів, доведеться їм здатись в полон і віддати червоним усю зброю, за яку “чубарі” не дадуть їм і кістки цукру. А ми лише за один карабін платимо таку ціну.

 

І тут Бескид (тоді він був просто Михаськом) добув з-під поли буханець свіжого хліба, а з кишень – п’ятеро яєць та дві цибулини і почав тим багатством подразнювати нюх голодних солдатів. Однак вговорити впертого унтера було не так просто. За наш товар він запропонував свій майже новісінький наплічник і запальничку, але ми твердо стояли на своєму. Наша дипломатія явно провалювалась, їх старший дав команду відходити. Єфрейтор завагався. В поспіху він схопив хліб і цибулини, вкинув все це в наплічник, але... в цю ж мить Бескид, який вже тримав зброю в руках, спритно стрибнув за стовбур старої груші, перебіг дорогу і щез із очей в гущавині тиччя зеленої квасолі. Навздогін йому німець сипнув серію храпливих проклять, погрожував підпалити село, і хтозна, чим би все це закінчилось, якби не станичний, той самий Брід, у якого, як на те, знайшлася півлітрова пляшка самогонного шнапсу. Побачивши новий товар, у єфрейтора відразу змінився настрій. Подякувавши нам ще одним храпливим донерветером, унтер побіг доганяти своїх. Але ми з Бескидом вже того не бачили. За селом, на полях, уже шукали відповідного місця, де можна би було надійно заховати свій трофей. Поміркувавши трохи, запхали його у сніп жита в полукіпку, що стояв третім від стежки. Пізніше доводилось нам ще не раз його переховувати, але це вже була справа простіша і без особливого ризику.

 

Побачивши у Бескида таку квасну гримасу, станичний більше не наполягав і перестав цікавитись нашим озброєнням. На мить він повернув голову на ледь чутний писк дитини, яку його дружина, сидячи, тримала на колінах. Жінка, видно, задрімала, але коли чоловік тихенько наблизився до жердки і зняв з неї якусь стару одежину, вона прокинулась і рвучко підійшла до нього, схопивши за рукав.

 

- Ти куди хочеш йти, Петре? – запитала здавленим голосом. – Подивись, яка дитина... Що я сама вдію?..

- Зараз прийде Кузійка і обидві щось порадите. Я не надовго...

 

Він ще хвилину шукав ліхтарика, мацаючи по верхній полиці, потім підійшов до дерев'яного ліжка і засунув руку під єдину на ньому подушку. Його необачність не уникнула нашої уваги. Чорний браунінг належалось би ховати у більш відповідному місці.

 

- Я багатший, – сказав, здається, до мене, – маю всі сім набоїв. За шість, правда, не ручаюсь, але сьомий – певний.

 

І, скрививши комедійно губи, сховав свою “запальничку” в нагрудну кишеню сукняної загортки. Настав час відходити.

 

Раптом в сінях ценькнула клямка, і двері подались до сіней, попереджаючи легким скрипом. Баба Кузійка, замотана в теплу хустку, увійшла до хати і по-християнськи привіталась. Порахувавши нас цікавим, трохи збентеженим поглядом, мовчки підішла до молодиці і делікатно, як вміють лише бабуні, взяла немовля на руки. Мати стояла біля неї з надією, вичікуючи якоїсь помочі чи розради.

 

Ми теж зупинились, бо господар став біля порога і теж чекав якогось слова від баби.

 

Але слова не було. Баба подивилась на личко немовляти, відслонила його ще більше, щось шепнула сама до себе і як взяла, так і віддала молодиці.

 

- Чому нічого не кажете, бабуню? – майже зойкнула господиня, витріщуючи вологі невиспані очі.

- А що маю казати?.. Запізнилася я... Матінка небесна прийшла скорше та й забрала, милосердна, свого ангела. Ой, забрала, бо йому з нею, Богородицею нашою, там ліпше буде... А тобі, сердешна моя, ліпше буде без нього, – баба набожно перехрестилась, осінила хрестом матір і всіх нас присутніх.

 

У хаті осіла якась млосно гнітюча тиша, що настає під час розмови душ. Стара нечутно шептала молитву, а ми всі дивились на господиню – простоволосу, здеревілу, з нерухомим клубочком в закляклих обіймах.

 

Легкий м’який стук у віконну шибку перервав наші роздуми. У кутку верхнього скляного квадратика тріпотіла крильцями велика біла нетля. По всьому моєму тілі пробіг холодний мурашковий щем. Хтось у глибинах моєї, ще не зовсім сформованої свідомості, вперто доводив: це вона, душа немовляти, в ось такому вигляді прощається з нами живими і з цим тимчасовим світом, який для неї став не довшим світу білої нетлі. В очах моїх товаришів, здавалось, застрягла ця сама думка. Хотілося змовити молитву і якнайскоріше забратись з хати. Тільки молодиця та баба Кузійка не ворухнулись: може, й не почули цього тихого стуку, цілком занурившись у свої душевні глибини.

 

Наші природні годинники тихо вистукували ритмічний марш часу.

 

Першим отямився Брід. Він наблизився до дружини, забрав від неї мертве немовля і обережно, наче боявся розбудити, положив на ліжко. Потім взяв жінку за лікті і ніжно пригорнув до себе.

 

- Заспокойся, – сказав, – може, й справді так ліпше...

 

А коли вона зайшлася розпачливим риданням, звернувся до баби:

 

- Побудьте тут з нею, матусю, я скоро вернусь і тоді... тоді зробимо все, як належить.

 

Здавленими, понурими ми виходили з хати. Один з наших, на псевдо Стрілка, спіткнувся на пороговому камені, впав на коліно і поранив руку. Непристойно вилаявшись, мусив вернутись до хати за шматиною для перев’язки. За хвилину виніс клапоть сухої пелюшки, якою Бескид обмотав йому рану, що кровоточила. Брід вже чекав нас на дорозі і сигналив короткими тихими посвистами.

 

Ми покидали тісне і вузьке, як кишка, заболочене подвір’я. Йшли мовчки шнурком, наслухуючи підозрілі шемроти ночі. У моїй голові путались якісь уривки думок, що, не чекаючи застанови, засвічувались і згасали, як іскорки на снігу. Тільки одна тяглась виразно і цілеспрямовано, ніби вичитувала останнє напуття. “Оце, затям, твої перші кроки на новому життєвому шляху, – нашіптувала співчутливо. – Цей напрям вибрав собі ти сам, не задумуючись, як він тобі покрутиться і куди заведе. Він може бути довгим і нестерпно важким, а може й обірватись раптово, навіть на першому кілометрі. Може обірватись разом із життям... І – ні згадки по тобі, ні сліду. Чи ти добре подумав, куди і на що йдеш, чи розумно розважив, який хосен кому буде від твого поступку?”

 

Я проганяв ці думки у вологу нічну невідь, але вони ще настирливіше, як кажани на сухе піддашшя, пхалися у мій мозок, зависаючи коміть головою на напруженій струні моєї рішучості, наче пробували її міць.

 

О ні, назад вороття вже немає і не буде. Я сповню свою повинність перед своїм народом, який чекає від мене подвигу або жертви. І Бескид теж так вирішив. Він йде попереду, і його, гадаю, не мучать подібні роздуми.

 

Та й ті, що крокують за нами, напевно, думають про щось веселіше.

 

Плечиста статура Бескида трохи заслоняє мене від холодної мжички. Поки ми разом – веселіше і, здається, безпечніше.

 

Дорога просвічується калюжами води, і ми тиснемось до плотів, щоб не замочити ніг. А коли вийшли на сільську толоку, нас цілком поглинула волога непроглядна пітьма. Згадав Катрусю... Вона й не здогадується, що я вже пішов. А коли й дознається, чи хоч зітхне?.. Може, й не зітхне, а лиш подумає: “Йому би ще ялівки пасти”.

 

Від села наздоганяла нас якась набожна мелодія, що то тяглась, то рвалась на найнижчих нотах. Вона нагадувала, що сьогодні свято Покрови і у нашому селі празник. Перший у моєму житті такий буденний і непомітний.

 

Вся мережа доріг та стежок на цьому терені була настільки знайома, що, перейшовши потік, ми вже здогадувались, куди прямуємо. Очі звикли до темноти, тим більше, що дощ перестав, а західний обрій наче прояснився. Перед нами чорніла висока стіна лісу, котрим нам доведеться пройти до двох кілометрів. На лісовому рові я шепнув Бескидові:

 

- Виходить, на Прийму йдемо?..

- Виходить.

- А далі?

- На війну. Куди ж іще?..

- А Степовий казав – на вишкіл.

- Правильно казав... А ти мислив, що вишкіл буде десь... у Швайцарії?

 

Попереду блиснув вогник і погас. Потягло запахом бакуну, що означало: можна послабити обачність.

 

Над головами почувся ледве вловимий гул моторів. Літаки летіли високо на захід, ніби нагадуючи нам, що фронти вже далеко і ми до них не матимемо жодної причетності.

 

Прийма – кілька хатній лісовий хутірець з лісничівкою, яка на цей час стояла пусткою, – блиснула раптом тьмяним світлом чийогось віконця. Ми зупинились. Перед нами лежала дорога, що відділяла хутір від лісу, темна, пустельна, наче прорубана просіка. Тут Брід залишив нас і обачно пішов на світло. За хвилину-дві почувся тихий подвійний посвист. Один за одним ми швидко перейшли дорогу і зупинилися на чийомусь господарстві.

 

Простора чиста світлиця прийняла нас теплом і домашнім затишком. Біля скрині, на ослоні, сидів молодий незнайомець в німецькій уніформі, а на лаві під піччю – юнак у сукняному плащі. Подібні мундири носили трамвайники або колійовці. У старшого на колінах лежав німецький шмайсер, молодший мав біля себе короткий кавалерійський, з відкидним штиком, совєтський кріс. Без пояснень ми зрозуміли – вони нас чекали.

 

- Слава Україні! – привітав присутніх Брід, увійшовши першим.

- Слава героям! – відповіли обидва разом. – Сідлайте, хлопці, ослона і хвилину відпочиньте.

 

У світлицю увійшла русокоса дівчина і якось так несміливо привіталась. Обмінявшись з нею поглядами, ми відразу пізналися, а це підтверджувало мій здогад, у чиїй ми хаті. Бескид і Стрілка теж мусили її знати, хоча й не подавали вигляду. Поглядом порахувала нас і вийшла

 

- Оце ваш п'ятий, стрілець Смик, – відрекомендував нам Брід “колійовця”. – А це – ройовий Вільшина, ваш провідник аж до місця постою... І... щасливої вам дороги! Не зарвіться!..

 

Потиснувши всім руки, Брід пішов. Дорога додому хоч темна, але недалека, а з невеселими думками – ще ближча. Мені стало його жаль. Тим більше, що по його відході мов би розірвався зв'язок між тим, що було, і тим, що мало статися. Настрій спохмурнів.

 

Увійшла ця сама дівчина і поставила на скрині глечик парного молока та половину ще теплого печеного пирога. – Повечеряйте, хлопці, – сказала стримано. – Горнятка маєте на полиці.

 

І, попрощавшись з нами співчутливим поглядом, швидко пішла, наче боялась продовження розмови.

 

Не гаючи ні хвилини часу, всі підсіли ближче до скрині, а Вільшина розкраяв на шестеро пиріг.

 

- Швидко, друзі... Довго не шмакайте, бо перед нами дорога, – квапив Вільшина.

- Такого пирога до празника не печуть навіть лісові хуторяни, – буркнув невдоволено Бескид, доїдаючи свій кусок.

- Тобто якого?

- А такого, до якого замість нормальних шкварків намішують квашеної капусти. То пиріг... на останній день Великого посту...

- Але ти зі своїм куснем уже впорався і дрібочки, бачу, визбирав, – відповів похмуро Вільшина. – Це – по-перше, а по-друге, празник у вашому селі, а не у цілому районі. То ще найменша біда, коли один празник проведеш в пості та за доброю справою... Кмітливішим станеш...

- Хіба пожартувати не можна? – боронився Бескид. – Це тому, що нині передпразнична субота, в хаті повно роботи, і я через оці свої збори втратив полуденок.

- Прийдеться тобі, друже, звикати до втрат полуденків... На війні полуденки та вечері – не найгірші втрати, – втрутився в цю неделікатну застільну дискусію “колійовець”. - Та ти й не виглядаєш на вигодованця масними пирогами... На вишколі ми тебе порекомендуємо кухарем... Шкварки збиратимеш.

 

Всі розсміялись, а мені стало шкода Бескида за його невдалий дотеп.

 

- Встати! – скомандував провідник. – Виходимо і... тиша.

 

Один за одним ми вийшли з хати і мовби розчинились у темряві.

 

У сінях Вільшина ще комусь дякував, просив вибачення, але ми вже не бачили нікого.

 

Ще стояли на подвір’ї, коли вікно погасло, а у дверях клацнув засув. Шикуємось гусаком, і я знову стаю за Бескидом... Пішли.

 

Стежиною, якої ніхто не бачив, заходимо в грубий ліс. Скоро почнеться крутий спуск вниз, і Бескид передав мені команду провідника: сходити поволі, вважати на зброю і берегти очі від пруття... Десь там, внизу, має бути дорога, а за нею – Дністер. Ні моста, ні броду... Але про це хтось, напевно, подумав.

 

Обережно тримаючи однією рукою важкого кріса, а другою – тонке пружне галуззя, сходжу за Бескидом вниз. Листя під ногами мокре, і тому не чути шелесту. Тільки позаду почув глухий шурхіт – хтось поїхав на сідниці. Ще кілька метрів і... ми на дорозі.

 

Вона потяглася глибоким вивозом, заболочена і пустинна. Миттю засвітились у пам’яті події недавніх літ, що відбувались на цьому шляху і обабіч нього...

 

Восени І932 року десь тут були схоплені польською поліцією два мужні молоді бойовики з ОУН. Звідсіль почалась їх страсна дорога на ешафот. А весною, уже цього року, боївка Явора схопила тут двох вищих посадовців німецької окупаційної влади і звела бій з каральним загоном німецької піхоти. І уже зовсім недавно, три-чотири місяці тому, по ній дудніла техніка двох супротивних фронтів. Її специфічний запах ще не зовсім вивітрився і відчувається у вологій нічній прохолоді.

 

Накрите густими садами та загатами сухої кукурудзянки, село заснуло. Ми маємо його перейти і непомітно покинути. Час вже пізній, десь біля півночі.

 

Селяни сплять, а може, тільки вдають, що заснули. Ніде не світиться, навіть пси затихли.

 

- Де зупинимось переднювати? – питаю шепотом Бескида.

- Звісно, за Дністром, – відповів. – Але де, в якому місці, хто його знає?..

- Вільшина мусить знати...

- То запитай його. І шепни, що... ліпше було би у селі... Сніданок будемо мати.

- А ти тільки й думаєш про сніданки, – завважив зі смішком Стрілка, що йшов попереду нас.

- Думаю, думаю... і про обіди не забуваю, – відгризався Бескид, – бо я, прошу вас, голодний не годен ні воювати, ні вишколюватись.

- Та тихо будьте! Вночі – всі бички чорні, а ми – на голотечі. Свої можуть тримати нас на мушці!

 

Умить всі затихли. Перед нами, на віддалі двадцяти кроків, зарисувались сіруваті чагарі верболозу. Їх сповила над рікою нависла мряка. Ще кілька обережних кроків – і ми зупиняємось на березі, розритому окопами та воронками від вибухів артилерійських снарядів. Три місяці тому тут відбувалась чергова фронтова переправа, відлуння якої гуділо на кілька кілометрів. Побитих солдатів, яких не поніс з собою Дністер, селяни хоронили на сільському цвинтарі, а тих, яких потім знаходили по запаху у корчах та ямах, закопували на місці виявлення.

 

- Всім залягти в окопи і... ні звуку! – скомандував ледве чутно Вільшина, а сам присів у лозині над самою водою. Гробову тишу ще раз проколов умовний сигнал, схожий на крик дикого селезня. За дві хвилини – знов тихий протяжний свист. На тому березі його мусили почути, якщо, розуміється, хтось там нас чекав. Однак по п’ятихвилинному вичікуванні другий бік заклято мовчав. Тоді Вільшина голосніше повторив умовні свисти, але й на них не було жодної відповіді. Село спало.

 

- Виглядає на те, що ніхто нас там не чекає, – шепочу до Бескида, з яким лежимо в одній окопній ямі.

- Такого не може бути... Нас послав повітовий Провід, – відповів категорично Бескид. – До місця нас доведуть, а там... – тут він підняв руку. – Т-с-с, чуєш, птах злетів?.. Там хтось є.

 

Злет птаха, очевидно, спровокував і Вільшину Він ще раз протяжно свиснув і врешті...

 

- Давай чайку! – крикнув як спросоння. – Давай чайку, ти курр- дімоль!..

 

Може, мені тільки причулось, а може, й справді там, на березі, хтось повторяв це напівлайливе “курдімоль”. Почувся тихий плюск... По плесу ріки посувалась велика чайка, один весляр провадив й впевнено, просто до місця, де ми засіли. За хвилину човен уткнувся носом в наш берег, а весляр запитав:

 

- То ти Курдімоль? Відразу признавався б, а то свистиш, як дідько в бзині...

- Не патякай багато. Всім сідати, чи досить трьох? Нас шестеро, а ти, виходить, сьомий.

- Сідайте по три. Всіх разом не візьму.

 

Для нас з Бескидом це була перша в житті переправа човном. Тому при кожному похитувані чайки ми кулились і хапались руками за борти.

 

- Бачиш, друже Бескид, яка то гойданка на воді? А ти хотів до Америки плисти, – нагадую Михаськові його дитячі фантазії. – Океан, братку, то тобі не Дністер... Там як загойдає – кишки виверне.

- До Америки на таких-во шкаралупах навіть дурні не ходять. Океанський пароплав легко візьме на себе такі-во три села разом з худобою і доробком. Але нам тепер туди нема дороги...

- А куди нам дорога?

- Наразі – на вишкіл, а далі...

- А далі... на довгу-довгу війну, – уточнив “колійовець”, що сів разом з нами у човен.

- Не бреши, – пробую заперечити. – Війні скоро кінець.

- Може... Але – не нашій, друже Свистун.

- Не Свистун, а Вістун, друже...

 

Легкий поштовх перервав нашу тиху суперечку. Човен намацав берег, і ми незграбно повистрибували на мокрий пісок.

 

Терен за Дністром був мені мало знайомий, тим більше вночі, коли все, навіть добре знане, виглядає якось інакше. І хоча село, в яке ми мали зайти, не було мені зовсім чужим, я прийшов сюди вперше. Бескид – інша річ, він мав тут близьку родину й іноді сюди навідувався. А славилась ця оселя ще співучою молоддю. Нові пісні невідомих авторів бозна-як з’являлися саме тут і швидко, як весняна пташня, розлітались по сусідніх селах та присілках.

 

                                         І малярем хотів би я бути,

                                     хоч на такий короткий час,

                                     щоб у селі своїм забутім

                                      відмалювать одно дівча...

 

Стоячи на березі, я чомусь пригадав собі цей романсик, ніби пароль при вступі на чужу територію. Але цієї ж миті інший сумний спомин затьмарив мені піднесений настрій. У вересні 1939-го військовий каральний підрозділ недобитків польського війська та поліції із помсти за збройні сутички з ОУНівським підпіллям розстріляв цілком невинних директора сільської школи та молодого греко-католицького священника. Від спалення село було врятоване лише завдяки кільком польським родинам, що мали тут свої господарства. Селяни не могли ще того забути, і тому побачення з нами, попри їх традиційний патріотизм, не надто їх втішило би. Але село спало. Високо над ним виплив надкраяний місяць і, освічуючи наш загін, наче намагався показати нас сплячим задністрянам: “Ось вони, знову з'явились тут на біду... ”.

 

Десь між хатами басовито гавкнув пес. Скрипнула хвіртка, і ми увійшли на чиєсь подвір'я. Заслонене вікно ледве пропускало трошки світла, що давало зрозуміти: нас таки чекають. В охайній теплій кімнаті тьмяно світилась нафтова лампа, ледве освічуючи образи та скромні пожитки господарів. У напівтемному куті сиділо двоє молодих чоловіків. Третій, в уніформі німецького шуцполіцая, лежав на лаві під піччю і, виглядало, дрімав. Всі троє були озброєні автоматами, які тримали при собі. Навіть шуцман, дрімаючи на лаві, притискав свого шмайсера рукою, наче боявся, що у нього, сплячого, можуть його поцупити. З господарів нікого тут не було, а це наводило на здогад, що хтось із тих трьох у цій хаті не зовсім чужий.

 

Краще роздивившись, я переконався, що тільки шуцман був мені зовсім незнайомий. Двох інших ми з Бескидом добре знали. Старший за віком був відомим нам Провідником вищого рівня ОУН на псевдо Ярема. Другий, низький плечистий парубок, доводився нам односельцем, а до того ще й рідним братом Бескида. У моїй голові трохи розвиднілось.

 

Вільшина тихо привітався, а ми розсілись на лавах. Якусь хвилину всі мовчали, а далі Ярема, окинувши всіх нас поглядом, сказав:

 

- До досвітку мусите пройти ще пару кілометрів... Менше залишиться на другу ніч.

 

Вираз його обличчя говорив, що він нами вдоволений. Разів зо два якось особливо звернув увагу на мою зброю. Нічого не сказавши, усміхнувся кутками губ і, нагнувшись до Степового, щось йому шепнув. Хоч я нічого не почув, але здогадувався – йому не сподобалась невідповідність мого озброєння.

 

- Далі поведе вас Скала, – сказав, вказавши очима на шуцмана, що вже підвівся з лави і розправляв рамена. – Він добре знайомий з цим тереном і безпечними стежками... На постої переднюєте, а там... все буде гаразд.

 

Виходило, ми тут не затримаємося. Скала встав і, поправивши на грудях МПі, підійшов до Степового за якоюсь ще інформацією. Вільшина теж встав і кожному з нас дружньо потиснув руку.

 

- Належалось би зогріти вас липовою гербатою, але... вибачте, – пожалів нас Степовий. – Пізня пора... часу обмаль, – і раптом – до мене: – Це старе австрійське коромисло тобі поміняють... Тепер з ним – хіба на сцену.

 

На цьому розмова в хаті закінчилася. Скала скомандував: “Встати, виходимо!”. Без слова ми вийшли надвір, на ходу шикуючись.

 

Дороги вночі завжди здаються довшими, а стежки – тим більше. Так мені здавалося ще довго, поки звик мандрувати ночами.

 

Між мною і Бескидом тепер вишикувалося двоє хлопців. Переді мною йшов Стрілка, а позаду – стрілець Вершок, незнайомий мені юнак. Він міг бути з сусіднього або з недалекого села, але досі я його ніколи не бачив. У нашій команді я не почув від нього ще ні слова і був таки здивований, коли він зненацька запитав:

 

- Знаєш, куди йдемо?

- На вишкіл, – кажу. – Куди ж ще?

- На вишкіл то на вишкіл, але... але де той вишкіл відбудеться?

- Того я не знаю.

- А я знаю, – сказав так, наче б в тому не бачив нічого таємного.

- Звідки довідався?.. Адже це, гадаю, таємниця...

- Розуміється... Тільки не для нас, – він на хвилину замовк, а далі повів знову: – Мені Вільшина сказав... То буде, якщо хочеш знати, десь біля Журавна... докладніше дознаємось аж за рікою.

- За якою ще рікою? – питаю. – Прецінь Дністер вже за нами.

- Ну й що? Кепсько знаєш терен, друже Вістун: забув про Стрий, який нам доведеться перескакувати.

- Чому перескакувати? цікавлюсь. – Він такай там вузенький?

- То як коли. Русло його ширше дністрового, а в суху погоду воно майже сухе. Ріка пропливає по ньому двома-трьома рукавами, до речі, – не дуже глибокими. Якось дамо собі раду, – сказав повчаюче і знову замовк, наче не мав про що більше балакати.

 

Я ж став роздумувати над способами переправи, але нічого путнього так і не придумав. Врешті, вирішив – це не моя гризота.

 

Місяць уже повис над заходом. Відчутно похолодніло, нескошена отава покрилася срібною памороззю, і на ній залишався чіткий слід нашого переходу. На щастя, восени сорок четвертого свіжа партизанська стежка чи просто слід ще не набули такого зрадливого показника, як пізніше. Тим не менше вона бентежила свідомість, і не тільки мою.

 

- Подивись, яку стежку за собою залишаємо, – обізвався знову Вершок і змусив мене оглянутись.

 

У світлі місяця вона переконливо свідчила про наш перехід та його напрям. Проте, крім нас, ніхто не звернув на неї уваги. Інших зацікавило село, що забовваніло зліва, на відстані яких триста кроків. То був Держів. Ми минали його, не зупиняючись.

 

Від маршу вночі по бездоріжжі, по нерівному ґрунті, відчувалася втома, а до досвітку залишалось ще доброї півтори години і до п'яти кілометрів дороги. Поперек нашого напряму темніла лісова смута, яку ми мали перейти. На щастя, між деревами крутилася суха, рівна, встелена опалим листям, вузька доріжина, на якій хлопці помітно розслабились.

 

Пройшовши ще зі сто кроків, шуцман зупинився, і всі згуртувались біля нього, щоби щось почути.

 

- Відпочинемо, – сказав добродушно і, добувши пачку цигарок, засвітив сірник. Маленький вогник освітив нас, як петарда, а Скала спокійно продовжував свої настанови:

- До Тейсарова маємо ще... пару кілометрів. Хто відчуває потребу випорожнитись – не відкладайте на потім, щоб на постої не крутитись, як бойко в сливах. Розквартирую вас по сусідству. З господарями про своє – ніяких балачок. Ціль і напрям нашого переходу – сувора таємниця, прошу це затямити! – плюнувши на вогонь недопалка і шпурнувши його в густий кущ тернини, Скала далі читав нам свої науки: – Краєм села проходить рухливий тракт... Безпека вимагає, щоби ніхто, боронь Боже, не запідозрив нашого там днювання! За все інше відповідаю я. Зрозуміло?

 

Усі разом відповіли, що все зрозуміли.

 

Вже не пригадую, як ми наблизились до дороги.

 

Кроків з десять перед нею лежала купа довгих дерев'яних колод, за якими ми принишкли, щоб ще раз перевірити безпеку. Було ще зовсім темно, але в селі уже де-не-де світилось. Тракт лежав пустинний, і ми, виждавши відповідну мить, перекрочили його, щоб сховатись між будинками. Далі пішли загуменною стежиною і зупинились у старому саду. Тут Скала наказав почекати, а сам щез між хатами.

 

Скориставши з зупинки та відсутності провідника, я підійшов до Бескида, відчуваючи звичну потребу з ним поспілкуватись.

 

- Слухай, – питаю, – ти тут коли-небудь бував?

- Здається, ніколи, – відповів трохи здивований. – Зрештою, яке то має значення?

- Звісно, ніякого... Хоча варто би мати на цій парафії... когось знайомого.

- Справді? Але навіщо?

- Ну... хоча би для того, щоб наша сьогоднішня присутність у цьому селі не залишилась довічною таємницею.

- Не розумію... Ти – про що?

- Про що, про що... Не вдавай дурня, – пояснюю майже шепотом, щоби не почув “колійовець”. – Сам розумієш, усе може статися... то хоч додому переказав би.

- Або передав би “трикутник” чи штафету? – глузливо підбирав мене Бескид. – Заскоро ти, друже Вістун, забанував затеплим припічком... Наша війна, колего, війна особлива Вона не дозволяє ні приватної переписки, ні жодних переказів. Найкращі відомості про нас – ніяких чуток. Гадаю, на вишколі нам про це розповідять докладніше.

 

Смертю помилуваний.

Частина 2

                                                             Весняних мрій рожевий цвіт

                                                              розвіяний вітрами...

                                                             Поїдеш ти в далекий світ

                                                              Незнаними шляхами.

(Народна пісня)

 

22 березня 1945 року. Свіжий морозний досвіт проривався крізь густу рівну, як струни, смеречину, будячи невеличкий сплячий загін місцевих партизан, що ночували тут при ватрі на “постелях” із сухого листя та смерекового гілля.

 

Першим прокинувся Пан – псевдо мав таке. Розминаючи здеревіле тіло, поправляв пригаслий вогонь. Сухе ріще швидко займалось, ватра оживала, освічуючи сплячих, наче змагалась з ранковими проблисками.

 

Я теж уже не спав. Проснувся від холоду і диму, що тягнувся від вогнища прямо на мене. Підвівся, зробив кілька підскоків і простягнув окачанілі руки над полум’ям.

 

- Знаєш що? – обізвався Пан. – Давай махнемо у Спаленину... Може, якого підсвинка підстрелимо?

- Не можна, – кажу. – Стріляти не можна... Шугай заборонив себе виявляти.

- А їсти що будемо? Суху букву, на березовому салі підсмажену, га?.. Ого, хай би нам вдалось принести хоч якесь десятифунтове паця, то Шугай тільки ухнув би. Не будь дурнем. Йдемо, поки він ще хропе.

 

І ми пішли. Хлопці ще спали, лише Дуб (таке мав псевдо мій найближчий сусід і приятель) теж проснувся і байдуже запитав мене: “Ви куди зібралися?”.

 

- Йдемо в Спаленину. Може, що вполюємо, – буркнув Пан. – А ви вогню пильнуйте. Нині на полуденок печеня має бути, – пообіцяв впевнено, підморгуючи.

 

Він був пристрасним мисливцем і потягнув мене з собою лише заради компанії.

 

Діл (ділянка лісу) Спаленина знаходився недалеко. Кілька гектарів вигорілого колись від грому лісу перетворилось тепер у гущавину різновидного молодняку та тягучого ожинника. Густа суха трава давала добрий захист та притулок розмаїтій наземній звірині і дрібному птаству.

 

Уже кілька кроків густою осінньою травою, простебнованою довгими пагонами ожинника, геть відняли в мене охоту продовжувати цю придуману мисливську забаву. Пан – він йшов попереду – тримав напоготові свою десятизарядку і теж путався у траві та гнучкому прутті. Проте не виглядало, щоби це йому набридло. Мабуть, запах провесняного лісу та звабливий інстинкт мисливця тягнули його далі у гущавину заростей старого зрубу.

 

Раптом він зупинився, прицілився у траву і... осічка. Замок клацнув без вистрілу. Що таке, думаю? Хотів запитати його, але він сам повернувся лицем до мене, притиснув губи пальцем і показав на траву, на якій я не відразу розпізнав... скуленого зайця. Куций дивився на мене широко відкритими очима і не втікав. Я вже було подумав, що він неживий, і, напевно, коли б ішов сам, попередньо переконався б. Але Пан жестами наполягав стріляти. В одну мить я змахнув з плеча кріс і, майже не прицілюючись, бабахнув. Нещасний зайчисько підскочив, мов підкинутий пружиною, і, перекинувшись, погнав у гусник, гублячи нутрощі. Пан побіг за ним і швидко повернувсь із здобиччю.

 

- Дістав у живіт і на бігу завис на прутті, – пояснював із задоволенням. – То мусила бути розривна куля.

 

Пан уважно розглядав розірване брюхо тварини, показував мені подроблену печінку, робив свої зауваження. Він, мабуть, і в гадці не мав, що його мисливська практика мене зовсім не цікавить. Для мене було б приємніше, якби він того сплюха забрав з моїх очей.

 

На тому полювання наше закінчилось. Мій вистріл озвучив луною цілий ліс і, очевидно, підняв на ноги весь наш табір. Тому нас вже чекали і здалека виглядали. А щоб відразу розвіяти всякі підозри щодо доцільності стрілянини, Пан підняв зайця за вуха і так показово ніс аж до ватри. Тут він дуже докладно став розповідати про нашу мисливську пригоду, не приховуючи заклопотаності щодо справності своєї десятизарядки. Я мовчав. Не мав найменшої охоти навіть дивитись на цю свою здобич. Все думав, чому я не сполохнув того куцого, щоб він котився собі до дідчої матері і не дряпав тепер моєї душі. Шугай теж мовчав. Далі взяв Панову зброю, відкрив замок і ... жбурнув її на купу сухого хмизу. Виявилось – вона була незаряджена. Пана це дуже здивувало, а інших – розсмішило, піднявши пригнічений настрій.

 

Потім пекли зайця, яким вирішили потрошки поснідати. Кухарив Дуб. І коли тушка запахла готовністю, він підніс мені гарячу задню лапку.

 

- На покуштуй. Тобі найсмачніший кусок належиться, – сказав. – Та ти ще зроду не смакував дичини... Та ще й такої, що сам вполював.

 

Він дуже здивувався, коли я навідріз відмовився навіть покуштувати. І хоч він добродушно запевняв, що сам її випік, що м’ясо чисте і навіть підсолене – я не міг на це стегно навіть дивитись. Відчув якусь нудь, розболіла голова, і ні з того ні з сього пустилась з носа кров. Довелося приложити до потилиці грудку снігу і прилягти на місці, де ночував. Настрій зовсім споганів.

 

Десь під полудень прийшли в ліс сільські жінки і принесли своїм партизанам трохи домашньої перекуски. Прийшла з ними і Катруся З., моя ровесниця і шкільна подруга. Принесла своєму братові миску голубців і взялася частувати ними всіх, хто ближче попадався. Я навмисно відійшов подалі, щоби не видати своїх незрілих почуттів до дівчини, яка уже давно зогрівала мені душу поглядами своїх карих очей. Зрадити себе перед Шугаєм було особливо не бажано. Він – старший, досвідчений парубок – догадувався про мої соромливі симпатії до дівчини, яку він уже вважав своєю, бо вони щоразу подразнювали його амбітну ревність.

 

На щастя, Пан почав припрошувати мене до миски з картопляними галушками. Їх принесла його дружина і теж пригощала ними односельчан. Я, звичайно, відмовлявся, дякував, хоча... запах галушок, підсолоджених маком, точив у роті слину і озвучував голодний шлунок. Пригадалась бабусина наука:” Голод хоч і великий пан, але не має гонору”. Тому по другому припрошенні Панової дружини я таки не встояв. Три теплі галушки я майже проковтнув. І хоч така скромна порція лише загострила апетит, взяти четверту я вже не посмів.

 

Отримавши від жінок відповідну інформацію, Шугай вирішив піти вночі у село. Така пропозиція всім сподобалась. Наш постій у цьому лісі був короткий, тимчасовий, і запасів провізії ми не мали. Поповнення її йшло лише зі села, по можливості і, розуміється, не без ризику.

 

День холодний, похмурий, і в лісі швидко густіли сумерки. Поки вийшли з ліса на горби громадського пасовища, що уже позбулося снігового покрову, ми перетворились в рухомі силуети, які ледве можна було розпізнати. І тільки на верху гори, на тлі трошки яснішого неба, нас можна було помітити і навіть порахувати. Але якось ніхто про це не здогадувався.

 

Попереду, на другому боці глибокого провалля, бовваніло село. Десь-не-десь там блимали світла. Тут ми розділились і пішли кожен у напрямі свого обійстя. Я пішов з Дубом. Стежок не шукали. Кожний горбок чи видолинок був тут знайомий, як рідне подвір’я. Підсвічували нам недоталі намети снігу, що лежали ще у провальцях та видолинках, які ми завбачливо оминали. Брав легкий морозець, а темінь настільки згусла, що, здавалось, затвердла.

 

Через невисокий насип з густою сухою терниною ми перелізли відомим нам лазом і опинились у сусідських садах. Порадившись, як бути далі, вирішили: оскільки нас тільки двох, то одному належить берегти безпеку. Першим піде до себе до хати Дуб, а я постою на стійці. Потім поміняємось.

 

Я відбезпечив замок свого кріса і вибрав відповідне, на мою думку, місце спостереження. У садку біля самого вигона, сховавшись за яблунею, я тримав у полі зору три дороги, якими могли підійти до села облавники. Дороги ці сходились у місці, віддаленому від мене не більше як на десять кроків, проте у пітьмі ночі побачити щось там, а тим більше - розпізнати, не було жодної змоги. Став розмірковувати, що почну робити, коли раптом появиться така необхідність. Найкраще, думаю, жбурну гранату і... щезну в пітьмі між будинками. Для Дуба і всіх у селі це буде сигнал тривоги. Головне, щоб вони не були заскочені зненацька. Роздумуючи про такі ризиковні трафунки, я заспокоював себе думкою, що нічого такого не станеться, що у таку глуху ніч жоден “шмірак” не то що шукати пригод, а й до кнайпи йти полінується.

 

Час минав у глухій непроглядній темряві. Здавалося, що Дуб зловживає сприятливою нагодою і забагато собі дозволяє. Забув, напевно, що й мені треба забігти до своїх і щось прихопити, хоча б на завтрашній сніданок. Стою оце на віддалі п'ятнадцяти кроків від рідного порога і кроків десять від порога хати рідної тітки, а зайти на пару хвилин, хлепнути якоїсь теплої страви, нема змоги. Гей, що за світ настав? І коли тому якийсь кінець буде?

 

Утім, почув якесь підозріле чалапання. Насторожуюсь, напружую зір зі слухом і за хвилину бачу – коні йдуть. Придивляюсь, пізнаю – сусідські. Коли йдуть коні, думаю, то хтось, напевне, йде за ними. Іде хвилинка затаєного чекання і ось... показався і він. Силует сусіда зрівнявся зі мною, а я все ще не рішусь: зупинити його і запитати, як там в долині, чи сидіти тихо-ша? Вуйко йшов похнюпившись і, розуміється, й гадки не мав, що три кроки від нього причаївся стійковий, та ще й сусід. Ні, вирішив, не буду його лякати і зраджувати свою тут присутність. Стою далі і наслухую.

 

По десяти-п’ятнадцяти хвилинах (час чекання напам’ять важко визначити) знову почулися кроки. Вони чулись із протилежного боку. Я, може би, відразу розпізнав їх, але... кроків чулося більше. Виходило, Дуб йшов не сам. Я насторожився.

 

Постаті, що наближались до мене, я розпізнав з віддалі, і це мене неприємно здивувало. З Дубом йшла його сестрінка, сімнадцятилітня дівчина. Мені страх не хотілося, щоб вона бачила мене озброєного, і вже пообіцяв собі вичитати Михайлові за його глупу необачність.

 

Ньонка (Февронія) – так звали дівчину, побачивши мене, не виявила найменшого здивування. Це свідчило про те, що Дуб уже поінформував її, як кажуть, не відавши, не питавши.

 

- Відходимо, – сказав до мене, добуваючи із сухого кукурудзиння свого німецького маузера. – Дорогою все поясню... А це – твоя вечеря... Давай покладу у твій наплечник.

- Але я хочу вступити додому... Хоч сорочку поміняти, – нагадую.

- Не можемо гаяти ні хвилини, – шепотів він збентежено, запихаючи у мій рюкзак дві пляшки з молоком та буханець хліба, що пахнув лляною олією. – А тебе, – звернувся до дівчини, – ще раз прошу: вертайся до хати. Тобі нема чого боятись...

- Боюсь, – відповіла рішучо. – Одну ніч переночую з вами в лісі Мама знає, і я тепло вбрана.

 

Розмова на цьому обірвалась, і ми рушили тими самими загуменками, якими прийшли сюди. Темінь стала такою непроглядною, що на кілька кроків ледве проглядалися садові дерева. Дуб йшов напереді і, пам’ятаю, ще сказав: треба якось попередити наших. Ідучи третім, я розмірковував над причиною його потривоження. До хати він ішов спокійним і зрівноваженим. Тривога дівчини теж потребувала пояснень. Я скупо догадувався, що, можливо, його старший брат, який служив в. о. голови сільради, остеріг його перед якоюсь небезпекою. Перед мною йшла Ньонка, і я шарпнув її за рукав.

 

- Чому такий поспіх? Що трапилось? – шепнув.

- Почуєш потому, – теж шепнула і відвернула голову.

 

Ми вже підходили до рову, до перелазу, коли збоку почув "пастой!” – і бахнув вистріл.

 

Мене обсипав сліпучий рій іскор з м’яким поштовхом у голову. В останню мить свідомості я ще побачив Михайла з Ньонкою, що відходили у протилежний бік, але, може, це мені тільки так привиділось.

 

Прийшов до пам’яті, напевно, від зимна, яке проймало все тіло. Перша думка, яка дала себе піймати, була якась неясна, приблудна, ніби не моя: “Я вбитий”. Друга, уже виразніша, заперечила: ’’Вбиті не думають, а ти... при свідомості”. І справді – свідомість поверталась дуже швидко. Пригадую, був вистріл, світляний сніп іскор і удар по голові, який, здається, збив мене з ніг. Отже, я поранений і тому лежу... Лежу ниць і... не на тому місці, де впав. Головне – не відчуваю болю, тільки холод. Обережно ворушу руками і ногами – вони здорові. Ворухнув головою – навколо пітьма і... ні душі. Якась блудна догадка підбадьорює: ’’Вони вирішили, що вбили мене. Забрали зброю, наплечник, куртку, чоботи – і залишили”.

 

Щоб краще зорієнтуватись у ситуації, я підвів голову.

 

Тупий біль її лівого боку змусив положити голову на землю. Помацав болюче місце рукою і... вжахнувся. Замість лиця відчув розірвану глибоку рану, що ще кровавила й ослаблювала в’язи. Усвідомлюю, що я тяжко поранений і не те, що втікати, – навіть підвестись нездужаю.

 

У цю мить я уже не хотів жити. Поранене обличчя здалось мені настільки спотвореним, що показуватись з ним на людях було гірше смерті. Згадав Михайла і Ньонку. Що з ними сталося? Чи втекли, чи попались?.. Ця думка спровокувала мене знову ворухнутись і ще раз переконатись, чи справді я тут сам. Спробував повернутись на бік і... раптом почув десь близько півголос: ’’Живой, живой!”.

 

В одній миті до мене підбігли три, а може, й чотири постаті. Один, накритий плащ-палаткою, схопив мене за рам’я і перевернув навзнак. Я не побачив його лиця – лише руку, яка спритним ривком добула з кобури револьвер, і... я зажмурив очі. Не відчув найменшого страху. Навпаки, дивно заспокоївся і навіть зогрівся. Чекав вистрілу і вільного злету душі, яка вже не матиме жодних світських перепон. На порозі життя і смерті час зупиняється, і само чекання – безконечне.

 

І тут, замість вистрілу, я почув: “Нє нада... маладой...”.

 

Я відкрив очі. Наді мною стояв чоловік у цивільному, одітий цілком по-нашому. Під чорною баранковою кучмою чорніли густі кошлаті брови, а ще нижче – невеличкі, а ля Адольф, вуса. Здається, він першим відізвався до мене голосом цього світу.

 

- Ти хто? Фамілія?

- Називаюсь Писарчук Роман Антонович, – відповідаю з такою впевненістю, що сам в це повірив. – З Тернопільської області я, з села Гаї Тернопільського району.

 

Якась думка протестує: ”Що ти верзеш, ненормальний? Гадаєш, вони повірять твоєму надуманому алібі? Хіба їм важко дізнатись про твої надумані Гаї, яких, можливо, там, у Тернопільському районі, зовсім нема? А якщо таке ти випадково вгадав, то чи тепер вдасться назвати хоч одно сусідське село або район? Бідна твоя тернопільська географія! То буде довга і крута байка, яка потребує логічного закінчення”.

 

Два солдати підняли мене з землі, принесли мої чоботи, шапку та якусь стару фуфайку і, шарпаючи зневажливо на всі боки, допомогли одягнутись. Разом з тим інші вели безперервний допит.

 

Хоч лице вже роздувала пухлина, а поранений язик смішно шепелявив слова, я без вдумчивої застанови імпровізував своє алібі, стараючись зацікавити їх своїми пригодами “під час нічних переходів із Тернопільщини аж до оцього села, назви якою я, звичайно, не міг знати”. Теревенячи свою вигадку, я не переставав думати про Дуба та Ньонку. І коли їхній старший запитав мене, хто ці двоє, що були зі мною, я з полегшею віддихнув. Виходило, їм вдалось вислизнути і вони зараз повідомлять, що я ”в руках”. А відповідь на запит я вже мав готову: "Хлопець пристав до нашого відділу по дорозі зо три дні тому і звуть його по псевду – Починок. Дівчина, вочевидь, місцева, а може, й з сусіднього села, але я її не знаю і не можу сказати, коли і яким чином до нас прив'язалась”.

 

Себе я подумки запевняв: “Ти – новонароджений і маєш стати зовсім іншим. Все йде добре. Тепер ти ніби в ролі Шехеризади, що рятувала своє життя казками. Тільки твоя оповідка мусить бути стовідсотково схожа на правду. Пам'ятай про це!”.

 

Хтось з темноти подав незрозумілу мені команду, і облавники рушили вигоном у село. Було їх з десять солдат. Один підхопив мене під руку (сам я йти не міг) і потягнув за собою. “Ведуть у сільраду, – здогадувався я. – А куди ж ще?” Однак я помилявся.

 

Проходячи мимо тітчиної хати, вони звернули на подвір’я. Такого я не сподівався і не на жарт стривожився. Хоча моє обличчя, голос, вимова були тепер не до пізнання, та й одежа була на мені з чужого плеча, рідні все одно мене впізнають. А тоді.. Як вони раптом зреагують, як поведуть себе? Особливо – діти, мої тіточні браття... Моє надумане алібі може тріснути, як мильна булька. Тільки в цю хвилину я збагнув, яка небезпека нависла над моєю долею. По всьому тілі пробігла зимна дрож, я цілком розгубився і, здається, вперше у цій скрутній ситуації згадав Бога та душею звернувся до нього за допомогою.

 

Почувши на подвір’ї тупіт ніг, з хати вийшов мій вуйко, збентежений, але цілком спокійний. У моїй голові заплуталась думка, яким чином попередити його, як непомітно порозумітись щодо мого алібі? Негадано допоміг сам облавник. Очевидно, виправдовуючи своє нічне вторгнення, він відозвався до господаря: “Відіш, хазяїн, ти спіш, а возлє твоєво дома – ваші бандіти разгулєвают...”. І тут я вирвався: “Я не тутешній і ніколи тут не бував”.

 

- Малчать! – крикнув облавець і так мене стусонув у груди, що я ледве встояв на ногах. Але порозуміння відбулося, і я був певний, вуйко все втямив.

 

У хаті відбувся другий попередній допит. Вуйко вивів до кухні дітей, щоб не дивились на пораненого, окровавленого партизана, а тітка з чоловіковою сестрою, що саме того вечора прийшла чогось до родини, в кімнату навіть не входили. Як я вже пізніше довідався, діти і тітка мене не пізнали, за що потім дякували Богу.

 

І все ж таки моя рана, якої я ще не міг побачити, захистила мене не тільки від ідентифікації, а й від побиття, без якого не обходилося жодне попереднє дізнання. Лише один удар рукояткою нагана я отримав у потилицю як попередження, що другий може бути останнім.

 

В убогій хаті облавники, як правило, довго не затримувались. Пісна вечеря – картопля з квашеною капустою або огірками – їх не цікавила. Тому, перекинувшись між собою кількома півсловами, вони підхопили мене під пахви і повели до хати в. о. голови сільради, де сподівалися ситніше повечеряти і обов’язково хильнути міцного перваку.

 

Вікна у моїй хаті не світились. Мої вже спали і, напевно, в снах не снили про те, що біля їх хати відбувалось. У хаті Дуба світилось одно вікно – там ще не лягали, а може, хтось розбудив, бо господар стояв на подвір’ї, наче уже чекав гостей. На мене навіть не глянув. Я був певний, тут мене не видадуть. Проте сталося щось несподіваного.

 

Мене помістили у кімнаті старих господарів, де були лише лави, стіл і двоспальне ліжко. Приставили конвоїра, якогось немолодого вже єфрейтора. Старий господар приніс в’язанку вівсяної соломи і дбайливо розстелив її на підлозі між ліжком і пенею. Відходячи, глянув на мене, і я зрозумів, що їм все відомо і що тут моє алібі в повній безпеці. Зрештою, я це й сам усвідомлював. Воно для них важило не менше, ніж для мене. Адже Дуб був його наймолодшим любим сином, а дівчина – внучкою.

 

Небавом зайшла в кімнату з білими шматинами в руках маги Дуба. Вона теж мовчки, сяк-так перев’язала мені обличчя і вийшла. Оскільки єфрейтор не забороняв її того робити, виходило, що хтось про це розпорядився.

 

Запах самогону з кімнати, де вечеряли “гості”, дразнив нюх мого вартового, і він, щохвилини зиркаючи на двері, не надто мною цікавився. Врешті, форкнув носом і відозвався: “Чево кімариш? Ложісь спать!”.

 

У тій хвилині я ліг на м’яку запашну солому і справді почав дрімати. Але заснути не встиг. З передньої кімнати почулись якісь знервовані голоси, суматоха. Єфрейтор вибіг до сіней і, забувши зачинити двері, дав мені змогу почути дві-три фрази, які відразу прогнали сон і хвилеве заспокоєння. Мова йшла про Корецьку Зофію, яка мешкала поблизу в селі, але чим вона могла зацікавити оперативників – не міг уявити. Допоміг єфрейтор.

 

- Попалась дура-молочніца, – сказав з явним вдоволенням, так наче викрито зв’язок між мною і тою дівчиною.

 

І хоч я був певний, що ніякого зв’язку між нами не було, проте догадувався, що її в чомусь запідозріли і, напевно, арештують. А коли арештують, то, річ ясна, приведуть сюди для пізнавання. Мені це не обіцяло нічого доброго.

 

Тому, коли з сіней почулися тупотіння ніг і знайомий жіночий голос, я приготувався до будь-що-будь.

 

Зоньку ввели до кімнати таким порядком, як і мене. Я лежав на соломі, звернутий, як їжак, клубком і вдавав сплячого. Єфрейтор штовхнув мене чоботом в ногу і наказав встати. Однак це мені вдалось не відразу. Закрутилась голова, ноги цілком ослабли і, якщо б не сперся об лаву, напевно, впав би знову на солому.

 

Ті, що привели дівчину, підвели її ближче до мене і сказали:

 

- Посмотрі хорошенько... узнайош єво? Вєдь молоко ти єму давала..

- Я нікому молока не давала. Самі молока не маємо, бо корова запустилася, – відповіла рішуче. – А його на очі не бачила. Чого ви від мене хочете?

- Вреш, сука! – гаркнув до неї другий. – Пробку к бутилкє ти, по глупості, с конверта скрутіла, а на конверте – адрес твой... – він злорадно хіхікнув. – Другой Софіі Корецкой в деревне то нет. Что скажеш, а?..

 

Я запримітив, як вона змішалася, збентежилась і пару секунд не знала, що сказати.

- Тоді... покажіть мені цей конверт, – видусила з себе, але вже з тремтінням у голосі.

- Канєчно покажем, – відповів без надуми старший і добув з планшета пом’ятий клапоть паперу. – На, сматрі і чітай, – він підніс папір її до очей. – Твой адрес, алі отріцать станеш?

 

Прочитавши, дівчина цілком оторопіла.

 

- Адреса то моя, але... але мені ніхто ніколи не писав листів, – відповіла вже з плачем.

- Не пісал? Нікагда?.. Ах дура ти сельская! Да кто тебе повєріт? Ето неоспорімоє доказательство, і етого, – він потрясав папером перед її носом, – вполне достаточно, чтоби завєсті на тебя дело. А дать дополнітельниє показаній ми тебя, міленькая, попросім. І єво – тоже... – показав на мене.

 

Вони обидва вийшли, а за хвилину прийшов інший солдат і змінив ефрейтора.

 

Зонька хлипала і весь час зиркала на мене як на причину її негаданого нещастя. Тоді, скориставшись з хвилевої неуваги конвоїрів, я вловив погляд дівчини і положив собі палець на губи. Вона зрозуміла і заспокоїлась.

 

Старший господар приніс якийсь старий курман і маленьку подушку. Положив усе це на лаві, а вартовий наказав Зонці постелити собі і лягати спати. Я теж ліг на свою солому. Ліг, але сон і близько не підходив. Дошкульно щеміла рана, боліли зуби, голова і шия. Проганяло сон і загадкове питання, яким чином у хаті моїх найближчих сусідів, що теж писалися Корецькими, появився лист до Корецької Зофії, якої, за моєї пам’яті, тут ніколи не було. А те, що молоко і корок з конверту походили з цієї хати, у мене не було найменшого сумніву.

 

Я вже почав засинати, а може, це вже був сон, коли з глибин пам’яті виплив спомин давніх, не дуже тоді мені цікавих, розповідей, малого ще Михайла. Хвалився колись мій друг, що мав десь на Чехах тітку, тобто батькову рідну сестру. Вона служила колись у Дрогобичі в багатих панів. Там познайомилась з якимсь австрійцем, що шукав нафту у Бориславі, і вже готувалась до весілля. Але вибухла війна, нареченого мобілізували, і він з фронту, а згодом – зі шпиталю писав їй листи. Писав по-польськи, а оскільки тітка була неписьменна, то листи читав її брат, себто Михайлів тато. Скоро по війні тітка виїхала до Чехословаччини, віддалася за свого австрійця і там невдовзі померла. Отже, якщо її звали Зофія, то дуже імовірно, що листи до неї, які пролежали забутими десь на дні скрині, можуть тепер здатися чекістам доказовим матеріалом кримінальної справи. Хоча, блиснула думка, є спосіб розвіяти всі підозри, якщо... якщо на конверті зберігся поштовий значок або штемпель. Але чи Зонька здогадається?.. Чи здогадається?..

 

Скільки я спав – не знаю, але спав. Розбудили мене туркіт воза та команда вартового: ’’Подйом!”. Надворі світало, і розбуджена свідомість відразу пояснила мені всю незавидну ситуацію. Вартовий і Зонька (вона, певно, і ока не зімкнула) були вже на ногах. Обоє допомогли мені підвестися і підвели на дорогу до запряженого воза. Фірман – знайомий мій ровесник – тільки миттєво глянув на мене і... відвернувся. Можна було не сумніватись – мій провал знає уже ціле село.

 

Зоньку посадили на возі біля мене, а стерегти нас залишилося три конвоїри. Решта солдат пішли вигоном вниз до потоку, а фірманові наказали їхати дорогою. Фірман цмокнув на коні, і вони рушили. Я притьмом глянув на свою хату, яка дивилась на мене темними вікнами, наче хотіла щось сказати на прощання. Справа почув сухий кашель і, глянувши, побачив спину свого діда, який ішов до стодоли, може, по сіно корові. Він не оглядався, і це мене заспокоїло. Заспокоїло, хоча якась віща думка шепнула мені: “Бачиш його востаннє”.

 

На похилій Барбарській (так звали дорогу) солдати мусили підтримувати воза, який злітав по нерівній поверхні, а слабі конята ледве його втримували. На ямах нас так колисало, що я, нахилившись, шепнув дівчині: ”На кожному листі мусить бути штамп і марка...”. Вона подивилась на мене таким поглядом, який міг означати: ”Я тебе не розумію”. Адже моя вимова через пухлину лівого боку обличчя та заціпеніння щелеп цілком втратила виразність. Але, як вияснилося багато пізніше, вона здогадалася сама, і ця щаслива догадка врятувала її.

 

Дорогою до району ніхто з облавників не турбував нас розмовами. Четверо з них йшли біля підводи, а решта розтяглись дорогою і, здавалось, арештантами зовсім не цікавились. Тільки, під’їжджаючи до міста, кілька із них підбігли до воза, принесли мого карабіна і, повісивши його мені на шию, відзначили, як я зрозумів, у такий спосіб свій бойовий тріумф.

 

Я, напевно, виглядав жалюгідно. Зонька, бліда і заціпеніла, як камінна статуя, дивилась на мене з острахом відчуження. В її уяві моя доля уже була вирішена, і вона, звичайно, думала більш про свою. Мене ж турбувала лише одна думка – можливість зустрінути в камері когось знайомого, який, навіть поневолі, міг би мене викрити. Ще гірше, якщо такий знайомий уже завербований сексот. Тоді моє алібі – багно.

 

Роздумуючи над можливими непередбаченими ситуаціями, я якось притьмом глянув на свого кріса і... побачив на його дерев’яній оправі заскалений знак. “Звідки він взявся? – думаю. – Вчора його не було. Така заскалина могла появитись хіба... від кулі. Так, так. Куля трафила прямо в цівку карабіна, а осколки розпанахали мені лице. Як воно тепер виглядає?.. Напевно, краще не бачити.”

 

А ще краще – про це не думати. Особливо тепер, коли полуторка зупинилась перед самою брамою Миколаївського КПЗ. Вартовий при брамі зміряв мене цікавим поглядом і відвернувся. Моє серце наче спіткнулось і... руки чутливо затерпли. Вартовий у цивільній одежі, з пятизарядною гвинтівкою – мій товариш по школі, який, рятуючись від призову на військову службу, пішов у “стрибки”. Тепер – він наш ворог, часто не менш небезпечний і підступний, ніж гарнізонний оперативник. Невже ж пізнав мене і... стане Юдою? Ні, не стане. Навіщо йому розповідати про його, хай і давнішні, приятелювання з націоналістами? На його теперішній службі це зовсім недоречно, та й не зовсім безпечно. Я потішав себе як міг, хоча рівновага духу не надходила.

 

Думки мої перервав вигляд дверей, які я побачив уперше. Чорні, оковані залізними штабами, з маленькими дверцятками посередині. Так, це казня. Тут мене замкнуть і будуть тримати до дня суду, думав я, оглядаючись крадькома і наслухуючи якісь шерхоти і голоси. Не міг второпати, як Зонька пропала з моїх очей і коли зняли з мене мій карабін.

 

Пристаркуватий тюремник ключем відкрив двері. Звідтіль війнуло на мене теплим сопухом нездорового повітря. У сутінках, попід стінами на долівці, сиділи арештанти. На моє шипляче привітання відповів середніх літ тюремник і попросив камерну челядь зробити мені місце ближче вікна. Такий привілей, як я зрозумів пізніше, тут належався хворим і пораненим. Приглянувшись до їх облич, не знайшов жодного знайомого. Це мене заспокоїло, оскільки я знав, що в котрійсь із камер сидить наш сільський солтис.

 

В’язні саме закінчили снідання, і один з них, чоловік середніх літ, запропонував мені два підсмажених пиріжки і горнятко кави.

 

- Візьми, підкріпись, – сказав співчутливо і, хвилину застановившись, запитав: – А сам звідки будеш? І де тебе так? Господи!..

 

Я спокійно повторив крізь зуби скорочено свою легенду. Вся камера стишилася, слухала і дивувалась. Це ще раз переконало мене, що оповідка моя просто цікава і цілком правдоподібна. А від пиріжків довелося відмовитись. Від пухлини мої щелепи зімкнулись так, що, здавалось, не відкриються довіку.

 

Ще до вечора я, слухаючи міжосібні розмови, довідався, хто ці люди і за що попали в буцегарню. Старші – нижчого рангу окупаційна адміністрація: солтиси, мужі довір'я, секретарі громад і один фольксдойчер. Знайшлися між ними і один вчитель, один доброволець-остарбайтер, що, приїхавши у відпустку, залишився вдома, і навіть один дяк – диригент церковного хору, який під час окупації співав “Ще не вмерла Україна... ”. Два молоді хлопці попались за втечу з призивного пункту. І тільки чотирьох (в тому числі і я) – за безпосередню участь в повстанському русі.

 

Справа від мене лежав на долівці київецький станичний – Микола Феденчишин. Жорстоко тортурований на допитах, температурив і майже не говорив. Його земляк і подільник Михайло Іваськів мокрою шматиною змочував йому чоло і губи. Про те, що він став жертвою мучених свідчень Миколи, я довідався пізніше. Тут кожний своє тримав у таємниці, а те, що стосується слідства особистої справи, особливо. Тому, пам'ятаючи інструкції вишколу, думав тільки про своє і слухав лише те, що можна почути без запитань.

 

Мій жалюгідний вигляд був увесь час під обстрілом співчутливих поглядів старших арештантів, які, стиха мугикаючи стародавні пісеньки, воювали з вошвою. На пару їх запитань, які стосувалися новин “на світі", я відповів неохоче кількома словами. Присівши на підлогу під стіною, я відчув знемогу всього тіла і сонливість. Монотонна пісня в'язнів швидко вколисала мене, і я задрімав.

 

Хоча у снах часу не запримічують, але, як мені здавалося, проспав я зо дві години.

 

Розбудили мене різкий, як вистріл, тріск дверного замка і запах тюремного обіду, який принесли вартові наглядачі. Тут я спостеріг, що декотрі в'язні брали лише хліб, інші відмовлялись навіть від хліба. Проте свіжої провізії мали досить. Кожен щотижня, а то й двічі на тиждень отримував з дому передачу, і тюремний харч був їм не до смаку. Це було вигідно і тюремній адміністрації, оскільки вдавалося значно економити в'язничні витрати.

 

Запах вареного та смаженого загострив мій притуплений апетит. Згадав про вчорашній сніданок у лісі із трьох галушок і здивувався, що досі не відчував ні голоду, ні спраги. Тепер відчув голод. Пробую хоч трішки розімкнути щелепи, хоча, поправді, нема для чого, тільки біль рани став дошкульнішим. Один роздільський в’язень, що весь час спостерігав за мною, люб’язно запропонував мені горнятко росолу з макаронами, який можна було випити, кажучи при тому:

 

- Випий, хлопче, бо ти, мабуть, давно крихти в роті не мав. А тюремний харч тобі принесуть аж завтра. Тут такий порядок... Але ти не смутись, – додав усміхнувшись, – між нами голодним не будеш. Лиш би їсти міг...

 

Я дякував людям, які стали пригощати мене наввипередки, хоча не все міг прийняти і спожити через пухлину. Це саме повторилося вечором. Виглядало, я став повноправним членом тюремної родини.

 

Уже заґратоване віконце зовсім потемніло, коли в камеру прийшов наглядач.

 

Порахувавши всіх в’язнів, скомандував “отбой” і замкнув двері. В’язні ще трохи пововтузились, відвідали “по-першому парашу” і почали укладатись до сну. Тоді старший на камері попросив усіх до вечірньої молитви. За винятком Феденчишина, всі арештанти приклякли на коліна і разом тихо помолились. Ніхто нам не заважав.

 

Правду кажучи, для мене тюремні “вигоди” не були настільки обтяжливими, як для тих старших людей, котрі були взяті із своєї хати, з вигідних ліжок. Цілу зиму мені дуже рідко доводилося ночувати у теплій хаті, а про чисту постелю і не думалось. Тому я, положивши легко голову на змотану фуфайку, заснув, як бувало літом на оборозі, на пахучім сіні. То була моя перша тюремна ніч, а скільки їх ще буде – я, повірте, й не думав.

 

Новий тюремний день почався з перевірки, снідання, потім в камеру наглядач впустив... лікаря. То був міський судовий експерт д-р Дмитро Стасів. Я відразу впізнав його, і він теж притьмом звернув на мене увагу, хоча перше підійшов до Феденчишина. Хвилини часу мені вистачило придумати лаконічне прохання до нього. Інстинкт самозахисту дозволив довіритися цій людині, секретна допомога якої була для мене більш важливою, ніж лікарська.

 

- Пане доктор, нагадайте Славі Сєрантовій, щоб усі мене там забули...

 

Лікар глянув на мене, наче проколов своїм поглядом мої очі.

 

- Постараюсь... о дозволення взяти тебе, хоч на один день, до лікарні, – сказав голосніше, щоб усі почули. – У рані застрягли дрібні осколки – їх треба повитягати, щоб швидше гоїлась рана. Постараюсь.

 

“Постараюсь” він вимовив з такою інтонацією, яка впевнено підтверджувала, що моє прохання йому зрозуміле. Проте переконався я в тому аж багато років пізніше.

 

Щодня, а то й серед ночі, когось викликали до слідчих на допит. Їх кабінет знаходився на другому поверсі. Повертались люди, як правило, пригніченими, зажуреними, але не побитими. Очевидно, критичні години допитів для них вже минули і залишались тільки формальності. Зрештою, вони не запідозрювались у зв’язках з оунівським підпіллям і, звісно, не могли мати таємниць, які чекісти добували катуванням. Минав другий день, але мене нікуди не викликали. Перед обідом наглядач, в погонах старшини і з чорними вусиками, приніс мені в камеру пайку хліба з двома кістками цукру. То цілком міг бути той самий чекіст, який врятував мені життя. Тим імовірніше, що він кликнув мене по імені. Але... твердої впевненості не було.

 

Після перев’язки лікаря моя голова наче освіжіла. І хоча розімкнути щелепи ще не вдавалось, я уже міг між зубами пропхати скибку їжі. Тому терпляче чекав приходу доктора та його обіцянки шпиталізації. Він мав би прийти наступного дня, і тому я був розчаровано здивований, коли замість нього увійшла в камеру якась нікому не знайома медсестра і мовчки почала свій огляд. Її погляд, непрофесійна поведінка свідчили про те, що вона не з тутешніх. Миколі дала в руку якісь таблетки, комусь – мазь проти корости, а до мене підійшла з паперовим бандажем, цілком схожим на сучасний туалетний рулончик. Нашвидкуруч зняла попередню перев’язку і без слова обмотала рану тим бинтпапером. Така несподівана заміна в’язничного медперсоналу здивувала всіх в’язнів, а мене – тим паче. Виглядало, що шпитальки мені не бачити.

 

Двічі на день виводили в’язнів до туалету, де, крім звичайних процедур, можна було із сорочок навитрясати грубші воші і освіжити чистою водою з крана руки і лице.

 

Раз чи два в тиждень біля входу до виходків стояв наглядач з ложкою і в кожну “парашу” насипав хлорного вапна. Іноді, на прохання в’язнів, він зменшував норму, а то й зовсім “забував” насипати, що теж рахувалось поблажливим добродійством.

 

Четвер – день передач. Уся камерна братія смакувала розмаїті страви і приправи, приготовані на домашніх кухнях, як здавалось, з особливим старанням. Я ще ніколи і ніде не відчував такої щедрої гостинності, як тут, у буцегарні попереднього арешту. Добрий харч у певній мірі компенсував людям нестачу світла, повітря та вигідного місця, передбаченого для в’язнів у тюрмах з людськими умовами.

 

По п'ятницях випадало проріджування переповнених камер, санітарні умови яких не відповідали навіть нормам для утримання худоби. По закінченні попереднього слідства в'язнів відвозили до більших тюрем Стрия і Дрогобича, де санітарні умови були під строгішим наглядом прокуратури та лікарів-епідеміологів.

 

Проте камери не ставали вільнішими. На місце етапованих приводили “свіжих”, і тіснота не свіжішала. Однак це мало відбутися завтра, а сьогодні – день передач – найвеселіший із всіх тюремних буднів. І тут то сталася пригода, про яку я не забув до сьогодні. Нікого, гадаю, не здивує, коли признаюсь, що моя окровавлена сорочка справляла на співкамерників неприємне, гнітюче враження. Звичайно, арештанти мовчали, але мої спостереження мене не обманювали і при тому навіювали гірке почуття безпорадності. Третім від мене сидів молодий хлопець, на вигляд мій ровесник. Він був (якщо по такому часі пам'ять мені не зраджує) з Демні. Отримавши передачу, зібрав випорожнену посуду у звичайну домашню лляну торбу, вкинув туди свою брудну сорочку і... раптом до мене: “Слухай, друже! Коли хочеш, давай свою сорочку і я передам додому. Мама або сестра переперуть її і з передачею повернуть тобі чисту”. Пропозиція хлопця всім сподобалась, а мені – тим паче. “Побуду тиждень без сорочки”, – думаю. Менше буде роботи з вошвою. Але я не встиг ще віддати зняту свою плямисту, коли від протилежної стіни другий молодий хлопчина без слова кинув мені чисту, з домашнього полотна, сорочину і, сміючись, додав: “Бери, бери. Вона міцніша твої “швабської” і... чухатись практичніша”. Мені й самому стало веселіше. Може, не так від “практичнішої”, як від щирої добродушності співчутливого незнайомого товариства, до якого я почав звикати, як до рідних По певному часі наглядач відкрив двері і забрав горшки, миски та брудну білизну арештантів, щоб передати все це тим, кому належало. Не минуло після того й п’яти хвилин, як за дверими, у коридорі, відчувся якийсь загадковий рух, якась суматоха з ледве чутними криками. Всі почали наслухувати, гадати, але раптом відкрились двері і до камери вскочив знайомий старшина. Збентежений, вигукнув прізвище в'язня, якому я щойно віддав свою сорочку.

 

- Ти що, поранений чи порізався здуру? – крикнув знервовано до хлопця. – Чому рубаха в крові?.. Там мама в розпачі істерику завела... В чому річ?..

- Та то, громадянине начальнику, не моя сорочка. Тут хлопець поранений нетутешній, а я взяв та й передав його сорочку, щоб випрали.

- То чому не попередив, дурню?

- Та я гадав, догадаються, пізнають, що не моя...

- Ясно... Швидко йди сюди, підеш покажешся матері і сам поясниш їй що до чого. Мені вона не повірить, – сказав старшина, і на тому прикрий інцидент минувся.

 

Проте у камері ще довго про нього балакали. Дехто навіть прогнозував йому широкий розголос, але, правдоподібно, він був швидко забутий, оскільки у ті часи такі випадки швидко стирались у пам’яті свіжими, більш значущими, подіями. Але про це я довідався уже багато пізніше.

 

Вечором мене викликали на допит. Не думаю, що пригода з сорочкою нагадала оперативникам про пораненого бандерівця. Слідчий Юрченко у розмові зі мною навіть не натякнув, що йому щось про це відомо. Коли я увійшов у його кабінет, він щось писав і на моє стандартне “здрастуйте” навіть не підвів голови, лише лівою вказав на табурет і буркнув “сідай”. Перше, на що я звернув увагу, був його стіл. З правого боку на ньому лежав голий наган, з лівого – мундирна шапка. Я ще мав час подумати, з чого почнеться наша розмова і що цього чекіста найбільше зацікавить.

 

Минали хвилини, а він все писав і писав... Нарешті акуратно відложив авторучку, видув у хустку носа і почав розглядати мене наче музейний експонат.

 

- Ну что, гєрой хрєновий, довоевался? – не то запитав, не то підтвердив моє положення. – І дєла твої хрєновиє, – продовжував, розтягуючи слова. – То с чего начинать будем?.. Нє знаєш?.. А я знаю. Начньом с суті дела, чтоби дєло подгатовіть суду... – він ще хвилину просвічував мене поглядом, а потім додав: – Поскольку смерть тебя поміловала, суд наверняка ісправіт ету глупую ошибку... Фамілія?

- Моя фамілія в селі... – відповідаю, ніби не зрозумів питання.

- Я питаю, як тебе звати? – запитав уже українською.

- Писарчук Роман Антонович.

- Дата і місце народження?

- Другого листопада 1928 року у селі Гаї Тернопільського району Тернопільської області, – слово в слово повторюю свою легенду, уважно слідкуючи за обличчям слідчого. Воно було по-діловому зосереджене, даючи підставу надіятись, що моя легенда сприймається всерйоз.

- Освіта?..

- До війни закінчив шість клясів сільської школи.

- Грамотний, значить?

- Та трохи письменний...

- І тому в банду пішов, дурень недоварений?..

- Та хіба ж я туди просився?

- Просився чи ні – відповідати прийдеться...

- Та я знаю.

- Запізно довідався... – він знову взявся писати, а я – думати над тим, чи мої відповіді годяться для справи і чи вони не навіють йому якоїсь підозри щодо їх правдивості. Власне того я найбільше боявся і старався тримати його при сюжеті своєї легенди.

 

Хтось постукав у двері, і слідчий дозволив увійти. Дебелий оперативник, обличчя якого здалось мені знайомим, зміряв мене хижим поглядом і мовчки сів на стільці біля слідчого.

 

- Ну, как, етот бандіт нєдострєляний понял, куда єму дорога? – запитав не то мене, не то слідчого. Оскільки йому ніхто не відповів, він з їдким цинізмом продовжував:

- Жаль, промахнулся я... Тємєнь помешала... Чуть би посветлее і... те двоє не ушлі би... – досадно виправдував свій промах.

- Каму ти ето расказиваєш? Ведь он в русском... слабак.

- Нічево, научат! Научат, как по-русски хлеба просіть, – він ледве вгамовував свою лють. – Не в моі руки попал, падло. Я із нево отбівную стряпал би, а ти, віжу, ліберальнічаєш с нім, – сказавши це, він пішов, а слідчий – до мене:

- Зрозумів? То будеш говорити правду чи далі крутитимеш бублики?

- Я не маю що скривати від вас, громадянине слідчий, – відповідаю з простодушністю дитини. – Мені лише відомо, що нас вели у Карпати на якийсь вишкіл. Озброїли у лісі десь, мені здається, біля Бережан. Тоді було нас зовсім небагато, може, п’ятнадцять-двадцять...

- То ти навіть не зволив їх порахувати? – він скривився з недовірою.

- Чому ні... Та ж разом днювали, їли, спали... Але не всі пішли з нами далі. Одні приходили і відходили, інші залишались... А чому так – цікавитись було недозволено. Самі розумієте.

 

Не знаю, чи все він хотів розуміти, але щось записував і навіть поцікавився псевдами наших командирів, а також їх віком та званнями. Але придумати на те відповідь було для мене значно простіше, ніж на все інше.

 

Дивувало мене також, що мою трудну вимову він розумів без повторів і навіть не вимагав говорити голосніше. Видно було, що спішив. На дворі уже цілком смеркло, і його робочий день закінчився. Я вже теж відчував втому і чекав закінчення його писанини. Тому, коли він відложив ручку і підсунув мені для підпису чотири чи п’ять листків моїх зізнань, я готовий був підписати їх, не читаючи. Проте він запитав:

- Чому не читаєш? А що, коли я там понаписував такого, що тебе за це розстріляють?

- Мені однаково, – кажу.

- Ну, не бреши... Бо хоч життя ти сам собі запаскудив – воно в тебе одно. І хай стане воно важким і безпросвітним – ніколи не стане безнадійним, – завважив повчаюче. – Ми ще поговоримо... А зараз підеш в камеру.

 

І тут мене скортіло, не знаю чому, запитати його.

 

- А звідкіля будете, громадянине слідчий?

 

Він глянув на мене так, наче недочув питання, скривив лукаву гримасу:

 

- А тобі яке до того діло?

- Та ніякого... Гарно розмовляєте по-нашому.

 

Увійшов наглядач і вивів мене з кабінету. По дорозі до камери я роздумував над своїм глупим запитанням. Виправдовував себе: глупе воно чи ні, але тепер я більш упевнений – він не з Тернопільської області. Бо якщо б, не дай Боже, він походив з тих країв, то вже ніяк не дав би мені викрутитись.

 

У камері всі зустріли мене запитливими поглядами. Але тільки Іваськів запитав з добродушною цікавістю: “Ну, як тобі пішло?.. ”.

 

- Може, не повіриш, – кажу, – але все відбулось мирно. Юрченко навіть не крикнув на мене. Все писав і писав. Хоча – це ще не кінець.

 

Рівно за тиждень мого перебування у буцегарні туди привезли когось важко пораненого і кинули просто під двері нашої камери. Його страсні зойки і стогін лунали не менше двох годин, поки в’язні врешті почали гримати в двері, вимагаючи припинити це нелюдське знущання. Наглядач із місцевих “стрибків” відкрив “кормушку” і став винувато пояснювати, що, мовляв, нема лікаря. “Чому нема? – крикнув хтось з арештантів. – Прецінь є доктор Стасів.” Тоді наглядач показав перехрестя із чотирьох пальців і зачинив віконце. Всім стало ясно: Стасіва посадили і тому його не було на обході. Ця новина стала приводом нових стишених розмов, домислів та дискусій. У районі всі доктора добре знали не від нині. Ще задовго до війни Дмитро Стасів був у місті відомим лікарем і судовим експертом. Належав до патріотичної української інтелігенції, хоча політичні процеси його не надто цікавили. Однак про себе я домислював, чим лікар согрішив перед радянським правосуддям.

 

На початку липня 1941 року у місті хоронили жертв російського терору Доктор Стасів разом з німецьким медекспертом проводив ексгумацію дванадцяти тіл замордованих, а на їх похоронах виступав із жалобною промовою, яка мала виразний антиросійський підтекст. Такого червоні “визволителі” не дарували, тим більше тоді, коли місцеві інформатори запопадливо їм про це нагадували.

 

Небавом пораненого з-під дверей забрали і всім стало легше на душі. Однак ми так і не дізналися, хто він був, звідкіль і чи залишився живим.

 

Ранком третього квітня викликали з нашої камери п’ять арештантів “с вєщамі”. Між ними й хлопця, що позичив мені сорочку. Побачивши, що він збирається відходити, я взявся скидати з себе його річ, хоча ще не отримав своєї. Хлопчина глянув, усміхнувся і сказав: “І не подумай. Хто знає, чи дочекаєшся своєї? А ця завжди нагадає тобі хлопця з-над Дністра”.

 

Виходячи, він моргнув мені на прощання як до доброго приятеля, а мені зібралось на плач. Почав вдягати сорочку. Вона була ще тепла і мовби прилипала до тіла. “І як це ти, – докоряв я собі, – навіть не поцікавився, як його звати?” Це питання ще довго наповнювало моє серце жалем.

 

Я не забув тебе, юний друже з-над Дністра. Пам’ятаю, хоч минула, як кажуть, копа літ. І сорочку твою, з не в міру довгими рукавами, пам’ятаю. Вона мене й досі гріє... Іноді запах її пропотілий почую і... сам собі усміхнуся. Усміхнуся, бо по таких часах уже й друзів не гріх забути. А тут... сорочка! Звичайна, повстяна, яку тепер побачиш хіба в музеї.

 

По двох днях мене знову повели до слідчого. Привітавшись, я спершу кинув оком на стіл і на тих, хто сидів біля нього. Юрченко сидів на своєму місці, сортуючи якісь списані папери. Шапка теж лежала там, де попереднього разу, але нагана вже не було. На мене навіть не глянув, тільки рукою вказав на табурет, який теж стояв у куті на свойому місці. Але на цей раз збоку стола сидів другий офіцер в погонах капітана. Він дивився на мене таким поглядом, наче старався у котромусь місці продірявити мене наскрізь. Обидва мовчали, а я роздумував, що вони думають. Невже ж дізнались? Невже ж Зонька не витримала, розкололась?.. Я пропав? Ось зараз Юрченко відкладе свої папери і з їдким цинізмом вдоволено запитає:

 

“Так вот... таку твою мать, скисло твоє тернопільське варення... Прийдеться починати все спочатку! ...”

 

Від таких думок в мене почали щеміти ступні і потіти долоні. Аж тепер я уздрів глибину пропасті, у яку сам себе штовхнув. “Починати все спочатку” я не був готовий і взагалі... Від таких думок орієнтація і перспектива щезали, розчиняючись у безмежній пустині безпорадності.

 

Мене охопив удушливий ляк. Здавалося, що втрачаю свідомість... Але тут капітан, нагнувшись над столом, сказав півголосом щось до слідчого. Той кивнув головою і, звернувшись до мене, представив особу капітана: “Це прокурор воєнной прокуратури. Якщо маєш щось додати до своїх зізнань, то ми ще допишемо, а коли не маєш, то на тому попереднє слідство закінчимо ”.

 

- Я все сказав, – відповідаю, почувши відразу в серці таку відлигу, такий благодатний спокій, якого ніколи перше не відчував.

 

Значить, вони повірили. Ось зараз я, у присутності прокурора, підпишу закінчення слідства, а завтра-позавтру мене перевезуть кудись далі від Миколаєва, де мене ніхто не знає і не стане мною цікавитись. Приємне відчуття гордості за свою вдало імпровізовану легенду повертало мені сили і впевненість у собі. А коли прокурор запитав, чи гоїться рана і чи роблять мені перев’язки, я зовсім душевно обм’як і мало не подякував тим чекістам за їх виняткову добродушність.

 

Ранком у понеділок, 9 квітня 1945 року, мене, Іваськіва, Феденчишина та їх односельчанина Левицького викликали з камери “с вєщамі” і вивели на вузьке подвір’я буцегарні. Конвой стояв по кутах уже під штиком, чекаючи на решту призначених до відправки. Вивели ще чотирьох дівчат. Зоньки між ними не було, але... серце мені стиснулось, коли побачив між ними русокосу дівчину з Прийми – цю саму, що восени частувала наш юнацький загін пирогом. Глянувши мені в очі, вона півголосом сказала щось співчутливе. Я вдав, що це не до мене, і відвернувся. На щастя, вона зрозуміла і закусила язик, а начальник конвою, хоч і запримітив контакт, окрім формального “молчать!”, залишив цей момент без зацікавлення.

 

За муром засигналила машина, і конвоїри відкрили браму. Стара полуторка ледве втислася задом на подвір’я. По команді залазимо в кузов і містимося тісно на дно, під самі ноги конвою, що зайняв лавку при віконці кабіни. Потім сіли дівчата і ще два автоматники. Перед авта з незаглушеним мотором стоїть майже на хіднику, і ми чуємо голоси жінок, яких розганяють солдати. Піднімати голови не дозволено, і ми тримаємо їх на колінах. Збігають секунди... З дверей вибігає якийсь офіцер з парусиновою течкою і на бігу заскакує у кабіну. Машина рушає на зворушливі крики жінок і відразу набирає повну швидкість. І раптом... зойк розпачу наздоганяє нас. “Олю, Олю, донечко!!!” – заломивши руки, біжить за нами літня жінка. Біжить, біжить... впала...

 

Але ось – закрут вулиці, і ми щезаємо за будинками. Чи дочекається скорботна мати своєї Олі?.. Ось вона сидить тепер у моїх ногах і мочить слізьми свої коліна. Маленька, чорненька... Чия вона?.. Раніше я її ніколи не бачив.

 

Згадую свою матір. Вона ще не скоро дізнається, що мене вже вивезли з Миколаєва. Та й дізнаватись не посміє... Навіть молитись буде тільки тихцем і на самоті. Так треба.

 

І я теж мовлю в душі молитву на слова великого Кобзаря:

 

                                                                    “Молюся, Господи, молюсь,

                                                                     Хвалить Тебе не перестану,

                                                                     що я з ніким не поділю

                                                                     свою тюрму, свої кайдани...”.

 

Перші кілометри

ЧАСТИНА 3

Полуторка гнала, наче везла дорогий вантаж небезпечною дорогою. А з моєї душі гейби зсунувся гнітючий тягар. Куди б мене тепер не завезли – буду у більшій безпеці, думав я, зиркаючи на Ґеню-Фіялку, яка одна тут знала мою таємницю.

 

Сьогодні дев'яте квітня, два дні по Благовіщенні. День ясний, сонячний, але холодний. Борти вантажівки не захищають нас від студеного вітру, що дошкуляє зі всіх боків, нагинаючи і тулячи нас докупи. Але конвоїрам, напевно, гірше: їх четверо сидять на поперечній дошці вище бортів і не туляться, як ми, що сидять на дні кузова. Три солдати з “папашками” і одна жінка з наганом. Чую, розмовляють про вчорашню пригоду на роздільській дорозі. Там їх гарнізон трохи пощипали бандерівці. Старший сержант, загорнутий у якусь нестандартну шинелю, не скупився на подробиці тої сутички, наче хотів похизуватися своєю в ній участю. Жінка слухала його, здавалося, без особливого зацікавлення, здушуючи в собі хвилеві приступи озлоблення та ненависті до клятих “бандьор”, від яких немає ні сну, ні спокою. Врешті, добувши із старомодної сумочки пачку “Біломору”, довго не могла запалити папіросу, що ще більше її роздратувало. Далі вилаялась похабно по-чоловічому, нагнулась мені майже до вуха і дихнула просто в обличчя на рану тютюновим смородом.

 

- Нє панімаю, – промовила з їддю, – зачем с німі возіться? Расстрелять іх, ґадов, і ... дело с канцом!..

- Канешно, ти права, – погодився сержант, – только тепер ані… нє наш товар. Наше дєло доставіть їх к мєсту в полной сохранності.

 

Хвилину роздумую над тим, де воно, це місце нашої “сохранності”? То може бути стрийська або дрогобицька обласна тюрма. Зрештою, чи не все одно, де вошей годувати?

 

На вітрі почала щеміти рана. Повертаю лице до сонця, яке уже по-весняному змагається з холодним вітром. За бортами, бачу, зеленіють уже підрослі жита, вівси, розпускаються верби. Скоро почнуть цвісти сади і... все буде, як було. Тільки тепер – уже без нас. Де прийдеться зустрінути своє дев’ятнадцяте літо? І чи прийдеться?..

 

Хочеться перекинутися словом з сидячими поруч хлопцями, але розмовляти нам строго заборонено. Перемовляємось хіба поглядами і то мельком.

 

А ось і Пісочна. Наша полуторка повернула вправо, на Рудники. Виходить, везуть нас в область. Ще година-півтори трясучки під дулами автоматів, а там... хто його знає? Краще про те не думати, краще б щось заспівати для підбадьорення духу... “Не сміє бути в нас страху...”

 

Від Меденич до Дрогобича кавалок дороги пролягає лісом. Бачу, конвой насторожив обачність – тримає пальці на курках автоматів. Вловлюю погляд Іваськіва і здогадуюсь – він думає те саме... А що, коли якийсь тереновий “кущ” шарне по нашій полуторці з кулемета? Скільки тоді нас підберуть живими? Але нехай вже було б, як Бог дасть!.. Лиш би шарнули...

 

Чи то від тих хвацьких думок, чи від лісового затишку навіть, тепліше стало. Ні, ні. Хлопці того не зроблять. Стріляти по арештованих ніхто не посміє. Навіть якщо б конвоював нас сам Берія.

 

А ось і Дрогобич. Справа бачу спалену рафінерію. Пригадую її трагічний день – налет американської авіації. Саме тоді я з дідусем на зарічних сіножатях громадили сіно. Дивний гул у піднебессі змусив підняти очі. Навіть у чистій блакиті я побачив їх не відразу. Сріблисті літаки пролітали просто над нашими головами. Було їх зо два десятки. Бомбовозів супроводжували менші і верткі, як ластівки, мисливці. Над Дрогобичем ескадрилья викинула щось схоже на срібну фольгу – і в тій хвилині зметнувся в небо гігантський стовп вогню з чорним димом. По двох-трьох секундах струснув повітря глухий потужний вибух. Оборонна канонада німецьких зеніток засівала небо чорними купками диму, але швидко вщухла. Літаки, зробивши своє діло, над містом не затримувались, та й висота, на якій вони пролітали, виявилась недосяжною для Люфтваффе.

 

З роздумами над тим воєнним епізодом я на якийсь час забув, куди і чого їду. Юнацька цікавість разом зі споминами, навіть під дулами автоматів, проганяли журу про майбуття. Отямився, коли побачив на обочині вулиці кількох жінок, що поглядами провожали вантажівку з арештантами. Вони дивилися з тривогою та співчуттям, наче розпізнавали нас. Зауважив також, що дорога повелась угору і водій натискав на газ.

 

“Цитадель справедливості” привітала нас німою байдужою похмурістю. Високий цегляний мур з щільною окованою брамою відділяв цей архітектурний комплекс від вулиці й справді змахував скоріше на цитадель, ніж на в'язницю. Полуторка, не заглушуючи двигуна, на секунду зупинилась і, наче передихнувши, в'їхала у невідомо ким відкриту браму, яка відразу за нами зачинилася. Просторе тюремне подвір’я, вимощене гладким камінням, створювало враження господарського догляду та охайності. Це заспокоювало і цікавило.

 

Шофер відкрив задній борт, а сержант скомандував: ’’Слезать!”.

 

Зіскакуємо і, як мені пригадується, містимось під стіною якоїсь невеликої добудови. Конвой нас не покидає, хоча клітка надійно замкнена і нам уже діватись нікуди. Зауважую ще чотирьох чоловіків, що, як і ми, стоять під вартою. Тут вже можна перекинутися словом, і відважніші знайомляться. Прислухуюсь до розмови Іваськіва з незнайомим арештантом, який цікавиться, хто ми і звідкіль прибули. Типовий тридцятилітній бойко, з ясним розумним поглядом, розповідає, що він з Доброгостова і пишеться Мотуз. Минулого тижня засуджений за ст. 54-1а, 11 на десять років “до ляґру”. Двох, що привезли разом з ним, – поляки з Дрогобича. Той високий, худий, що кулиться від зимна, вчитель. Арештований, подібно, за співпрацю з АК і сидить ще під слідством. Другий – фольксдойч. А третій, той, що збоку під окремим конвоєм, – Басараб. При німцях був не то головою УДК, не то бурмістром. Засуджений Трибуналом на кару смерті. Написав у Москву якийсь рекурс чи помилування і чекає результату. Отаке товариство...

 

Холодний вітер заганяє нас у сонячний затишок. Знову, чую, щемить рана і сльозить ліве око. Фединчишин щохвилини покашлює – даються взнаки вибивання дізнань на нічних допитах. Високий поляк у куцому пороховику зогрівається енергічним шпацером сюди-туди, зсутуливши плечі. Це саме, завважую, дублює й Басараб, хоча вдягнений тепліше і за вітром у затишші. Вперше бачу людину, засуджену до страти, і пробую вгадати його думки і настрій. Моя доля теж підвішена на подібній статті...

 

Врешті із дверей, що напроти, вийшли два офіцери-адміністратори. Начальник конвою передав їм наші тюремні формуляри і почалось поіменне знайомство. Слідкую за їх обличчями – холодними, байдужими, зосередженими. Звична канцелярська робота обліковців, як на рухомому конвеєрі.

 

Процедура прийому забавила всього кілька хвилин. Далі – заводять нас у півтемний коридор. Замок у дверях клацнув за нами, як старий залізний засув. Тут до офіцерів підступив тюремний наглядач у голубому картузі і прийняв нас під свою команду.

 

”Рукі назад, шагом марш!” – прозвучало неголосно, але категорично. Ще одні оковані двері, ще один “вистріл” замка і... ми входимо у новий незнаний світ, чітко регламентований, нормований, діючий, як механізм, урухомлений енергією з далекої подачі. Назва його: Дрогобицька обласна тюрма на Гірці.

 

Йдемо довжезним темним, але теплим і чистим коридором. Друга тюремна процедура – лазня. Вона десь тут близько – вже чути її специфічні запахи та монотонне й сонливе мурмотіння дезінфекційних котлів.

 

Входимо у простору роздягалку, яку щойно залишила попередня партія викупаних і “прожарених” арештантів. Зав. лазні – високий статурний “капітан” (ще недавно фронтовий офіцер) щохвилини командує:

 

«По-воєнному, по-воєнному! У вас 60 мінут і ні секунди болє..»

 

Має трьох помічників – один обслуговує парові камери, перукар стриже, а голяр проводить санобробку – голить на “лобках” та під пахвами заріст. Роздягнувшись, чіпляємо свої лахи на гачки, а “банщик” спеціальною тичкою заносить їх на підвіски у камери з сухою парою. На санобробку визначено одну хвилину. Голяр вправний, бритва – передвоєнний “золінґер”... Увага, хлопці!

 

Той самий наглядач привів ще наших дрогобицьких знайомих – Мотуза, вчителя та фольксдойча. “По-воєнному!” – гаркнув “капітан”, але я вже готовий вскочив у теплі випари.

 

Лазня як лазня. Гарячої чи холодної води ніхто не нормує, а от мила “положено” всього двадцять грамів “на голову”. Власне, тільки на голову його й вистачає. Проте запримічую, що на лавах між шапликами лежать невикористані рештки домашнього і навіть туалетного мила. Домислюємось, що попередня партія була жіноча. Оскільки в тюрмах (навіть радянських) мило – річ дозволена, воно тут для наших жінок потрібніше від цукру чи масла. Отже, використовую один пахучий листочок і на мить забуваю, що це тюремна лазня. Приємний аромат нагадує жіноче товариство і все, що біля нього відчувається.

 

Микола Феденчишин просить допомогти йому помити плечі. Його ще болять руки, а на спині, нижче лопаток, цілі узори синців. Стараюсь якнайніжніше торкатись його зболеного тіла, а він... сміється.

 

“Пізнаєш фотографії слідчих? – питає. – Добре, що я їх не бачу, як і своїх нирок, які ніяк не посунуться на своє місце.”

 

Він знову закашлявся, присів на лаві і хотів ще щось говорити, але... “Повоєнному!” – лунає команда, що означає: “Вилітай одягатися!”. Невже ж минуло п'ятдесят п'ять хвилин??? Коли так, то у тюремній бані вони значно укорочені.

 

Виливаю на себе шаплик чистої води і виходжу разом з іншими одягатись. Вийнята з камер одежа парує і тхне прожарним запахом. Хлопці шукають між лахами рушники, які теж вологі і з специфічним душком. Микола показує, що зробилось із його кожухової камізельки, а старий Левицький задумався над своєю баранковою кучмою, що перетворилась у зашкарублий непотріб. Сміємося, хоча, властиво, нема з чого.

 

І знову марш з наглядачем довгим коридором. Все тут для мене настільки незвичне, масштабне і цікаве, що не дозволяє думати про щось інше. Почуваю себе свіжіше і легше. Що й казати, вся вошва залишилась у дезкамерах...

 

Зупиняємось перед решітчатою брамою, над якою – табличка: “Корпус №8”. За нею теж довгий коридор, по боках якого у стінах бачу вузькі двері. Одна із них – наша. За брамою – столик з телефоном, а біля нього – офіцер з папкою паперів. Ключник відкриває решітчату хвіртку, і ми входимо у свої “апартаменти”. Глуху тишу порушують тільки наші кроки.

 

Біля камери № 8 корпусний начальник мовчки зупиняє нас. Майже шепотом вичитує п’ять прізвищ: трьох київецьких, вчителя і моє. Ключник відкрив двері...

 

Запахи слабо провітреної людської тісноти та кілька мертвецьки блідих облич – усе, що найперше я відчув і запримітив. Уже не пам'ятаю, хто увійшов першим. Багато чого вже пам’ять втратила... Але одна мить таки запам'яталась. Під досить великим заґратованим і заслоненим дощатим “козирком” вікном стояв молодий в'язень і з байдужим зацікавленням дивився на свіже поповнення камерної тісноти. Коли двері зачинились, він, наче щось запримітив, пішов нам назустріч. За мною стояв дрогобицький вчитель на прізвище Ґалянт. Власне, він зацікавив в'язня. Вони подали собі руки, що свідчило про їх добре знайомство. Відразу зав’язалась між ними розмова, яка стосувалась, зокрема, місця на підлозі.

 

Площа камери – шість квадратних метрів, розрахована австрійськими інженерами не більше як на дві особи, – тепер мусила вмістити їх залежно від потреби. Жодної найпростішої мебелі, крім одного табурета біля дверей, на якому стояла діжчина з водою, та другої, трохи більшої, що служила “парашею”, у камері не було нічого. В'язні сиділи і спали на підлозі тісно, протилежно головами до стін. Ноги одних сягали підборіддя інших. Компенсували цей “комфорт” хіба що нормальна температура та піввідкрите вікно, крізь яке постійно напливало свіже повітря.

 

Знайомимось, потискуючи собі правиці. За хвилину вже знаємо, що молодий чоловік під вікном – староста камери і прізвище його, якщо не підводить пам'ять, Билень. У камері – дев'ять осіб. Тепер, разом з нами, буде чотирнадцять. Шість українців, три поляки, один німець і чотири фольксдойчі. Однак тільки три із них мають себе за поляків, а один – за польського австрійця. Такий, скажемо, національний склад камерного товариства на 9 квітня 1945 року. Політичний спектр теж не менш колоритний. З українців – п’ять ОУНівців, і один – ні се ні те – ніби заручник обставин воєнного часу. Поляки – два АКівці, один баншуцполіцай, а німець з фольксдойчами – просто “зрадники батьківщини”, оскільки, ставши у 1939 році громадянами СРСР, під час війни співпрацювали з окупантами.

 

Я тут наймолодший, поранений і, напевно, тому відразу відчуваю до себе щиру поблажливість. Одноголосно визначають мені місце біля вікна, коло німця, а цей дарує моїй пораненій голові подущину з овечої вовни, на якій можна не тільки спати, а й вигідніше сидіти.

 

Зокрема, мою увагу привернув в'язень, вбраний у повстяну сорочку і штани гуцульського крою. Повне видовжене та хворобливо бліде обличчя визначало його вік не більше сорока, хоча їжачок волосся навколо овальної лисини уже сріблився сивиною. Він теж дивився на мене з явним зацікавленням і, як мені здавалось, хотів про мене щось більше дізнатись. Мені він відразу сподобався, особливо його погляд, який випромінював розум, людяність та шляхетне виховання характеру.

 

Утім, за дверима камери почулося шуршання, і пан Щепаняк (так звався баншуцман) підскочив до “кормушки”.

 

- Обід, – об'явив тихо і притулив очі до шпаринки, крізь яку можна було бачити ступні ніг і все інше, що стояло на долівці близько віконця. Але повторний, виразніший шурхіт умить перервав Щепанякові спостереження, і він, відступивши на крок від віконця, приготувався приймати “піщу”.

 

Віконце відкрилось – і в ньому появилися дві тендітні руки зі жменькою розмальованих російських ложок. Їх виявилось рівно чотирнадцять, а це означало, що й ми, новоприбулі, без обіду не залишимось. Приймаючи алюмінієві миски з зупою, Щепаняк доповів, що нині на роздачі Шурка-москалька і зупа знову не прогріта. Тут для себе відкриваю дві нові обставини тюремного життя. Перша: харч тут розносять охайні в’язні-жінки і друга: приварок цілком задовільний. Юшка-суп з кришниками здорової бульби, квасолею та ячмінною крупою, ще й засмажена якоюсь неопізнаною ні смаком, ні нюхом приправою. На друге – пшоняна каша і гаряча вода, підфарбована кавовим сурогатом, який тут називають чаєм. Для сільського хлопця, не розпещеного кулінарними смаколиками дома, а тим паче – у повстанських відділах, тут не було причин скаржитись ні на кількість, ні на якість того, що давали. Врешті, не тільки я, але всі в’язні їли зі смаком. Лише Ґалянт, попробувавши юшку, віддав свій обід сусідові, а сам задовільнився тим, що приніс зі собою у клунку.

 

- Що, не смакує панові? – запитав Маєр (так звали німця). – То нормально. Тюремний апетит звичайно появляється на третій- четвертий день.

- Розумію пана, – відповів спокійно вчитель, – хоча в мене це вже день... вісімнадцятий.

 

Миттєво в пам’яті я порахував свої – і вийшло, що в мене... стільки ж.

 

Випивши гарячого кип’ятку, забарвленого сурогатом ячмінної кави, віддаємо миски з ложками Щепаняку, який, склавши їх біля кормушки, мусить почекати, аж поки вона відкриється.

 

По обіді зав’язується розмова, звичайно, дуже далека від тих справ, які привели їх сюди, на Гірку. Поляки і фольксдойчі розмовляють польською, українці – своєю, а Маєр – одною і другою та ще й з такою бойківською говіркою, якої мені, “тернопільчанину”, не доводилось чути. Проте у спілкуванні не відчуваємо найменшого мовного дискомфорту.

 

Посуду і ложки забрали ті самі тендітні руки, які нам їх подали. Кому вони належали – ми, “новенькі”, ще не знали, але хотілось їх потримати хоч чверть секунди у своїх руках.

 

По обіді розмови якось не клеєлись. Билень тихцем перемовляється з Ґалянтом, Маєр щось порядкує у своїй торбі, а два діди-фольксдойчі полягали дрімати. Відчувалася атмосфера недовір’я, яка тут побутує без тюремних правил. Усі її розуміють і терплять. Мені вона вигідна. Коли мовчиш – не проговоришся. Тим більше, коли всіх присутніх цікавить – я це відчуваю – моя прикра пригода зі всіма її обставинами.

 

Бачу, гуцул, обпертий об стіну, дрімає, а далі зсувається по підлозі і простягає ноги аж до мого сидіння. Пробудившись, гречно вибачається і, повернувшись боком, дивиться мені у вічі. Його босі ноги цілком позбулись нормального анатомічного вигляду і схожі на опухлі, деформовані, важкі і незручні довбеньки.

 

- Болять вас ноги? – питаю. – Чому вони у вас такі?

- Нє, не болєт, тілько слабнут і тєжіют... Так, немов вес час щос тєгнут за собов, – відповів, усміхнувшись. – Знати, відходили свої кільометри, та й буде з них!..

- Находились, видно, по горах, напрацювались...

- Та певно, що на п’єцу не сидів... Але то... не від роботи.

- А від чого? Та хіба не від шпацерів?

- Від шпацерів? Ого-го! То були файні шпацери! Чотири рази від Синевіцка, до Ужгорода, до Хуста, туда і назад, набосака манівцями, зворами, лісами... Які людські ноги такі шпацери вітримают?.. – він хвилину замовк, а далі наче підсумував пройдені кілометри.

- Нашпацерувались... Тепер хіба – до музею...

 

Я все зрозумів і не мав більше про що питати. Дивився на нього і думав: “Отакі вони, справжні патріоти. Вони мають що сказати, розповісти своїм дітям, якщо їх дав Бог. А якщо обійшов їх такою ласкою – ніхто не дізнається про їх подвижне життя. Жили напівскрито, ні тут ні там... Творили щось нове, не всім зрозуміле і непомітно зникали без найменшого сліду. Навіть імен їх не запам’ятає невдячне потомство.

 

“Чи ти теж вибрав собі таку долю?” – запитав я себе і відчув, що гейби дрімаю.

 

Але це була не дрімливість. Я задумався про своїх рідних і тих споріднених нашим подвижним чином, який щораз виразніше, реалістичніше поставав у моїй уяві, розмальовуючи невтішні образи майбутнього.

 

У корпусі знову почувся якийсь шемріт, а далі – групові кроки. Щепаняк прилип до щілини “кормушки” і одним словом пояснив: “Оправка”. Ми теж почали готуватись. Наша черга – треті за каторжанами. Їх військовий крок відрізнявся від всіх інших ритмом і звуком. Почувши їх марш, мені скортіло глянути у шпарину, але, поки я вговорив Щепаняка відступитись, вони минули наші двері і мені довелось підождати біля “кормушки” хвилин з десять, щоб побачити їх на зворотному марші.

 

Вони знову вертали маршовим кроком. Було їх теж з п’ятнадцять осіб, а може, й трохи більше. Позаду них йшов високий похилий старець. Вбраний у чорний сурдут, шапка – чорний дзвінок та довга-довга біла борода давали йому вигляд пристарілого монаха. Цікавлюсь, хто він, той старий каторжанин. З моїх однокамерників ніхто не знає. Кажуть, що наглядачі називають його то прокурором, то бургомістром. Проте всі розуміють, що для таких посад він надто старий. Скоріше всього – він священик, а може, й єпископ. Зрештою, тут мало кого це обходить.

 

Скрегіт ключа зриває нас на ноги. Двох в’язнів хапають за вуха “парашу”, а гуцул поспіхом взуває на босі ноги юхтові постоли і йде разом зі мною останнім.

 

В туалеті як в туалеті – повна свобода. Паперу немає, зате є у крані вода. На стінах надрапані прізвища, які мені нічого не говорять, але комусь, можливо, важлива інформація. Знову щемить моя рана і кружляє в голові. Може, від того, що помив лице холодною водою? Але – це дрібниця.

 

По вечері сидячи молимось. Поляки разом вголос, а українці – по-своєму тихцем. По молитві котрийсь із поляків почав тихо співати. Інші потягнули за ним, і я почув знайому мені ще зі школи страсну пісню: “Люду, муй люду, цужем ці учиніл?..”. Пісня нагадала, що маємо тепер дні Великого посту і... скоро Великдень.

 

Поплили думки, наповнені спогадами про школу, друзів, реколєкції, великодні забави та про все те, що минуло разом з дитинством і чого вже не буде ніколи. За роздумами сам незчувся, що співаю разом з поляками, приваблюючи їх здивовані погляди. Особливо, здається, зацікавлений пан Міковський. Так, так... Врешті не витримав і вирішив переконатись.

 

- Звідки пан Ромек знає цю пісеньку, чи, може, відвідував костьол? – запитав мене по-польськи, з ледве помітною усмішкою.

- У школі навчився, – відповідаю. – Разом зі мною вчились не тільки поляки, але й жиди. Вони теж могли її знати.

- Розуміється, адже школа, як догадуюсь, була польська, – продовжував цікавитись.  Тернопіль – велике місто.

- То правда, але я жив і вчився в селі, – пояснюю. – Село наше досить велике, більше двохсот господарств. Із них десь зо тридцять належало польським родинам.

 

Уже пошкодував, що сам спровокував цю непотрібну розмову, яка вимагала від мене виплітати нові демографічні вигадки, і вже придумував якесь заокруглене закінчення. Але Міковський мав на думці явно щось іншого.

 

- То що ж вам помішало жити по-божому, по-сусідськи, що ви взялись невинну кров проливати?.. – запитав мене скрипучим тоном прокурора, як на останньому слідчому допиті.

- Не знаю, пане Міковський, за кого ви мене маєте, але щоб заспокоїти вашу наболілу цікавість моїм пораненням, то воно, повірте, не від поляків. І взагалі, почата вами розмова – не для камерних дискусій.

- Як на мене, хлопець має рацію, – втрутився вчитель. – Тут місце не для політики.

 

У душі я дякував пану Ґалянту за його розважливе завваження. Бо, хоча закиди Міковського були не безпідставними, я не мав найменшого бажання доводити йому свою правду.

 

Клацнула “кормушка”, і лице, що в ній появилось, скомандувало: “Отбой!”.

 

Укладаємось на підлозі і щільно застеляємо її своїми тілами. Жарівка світить так ясно, що закриваю очі шапкою. Прикривши праве око, раптом спостеріг, що ліве викривляє світло і псує чіткість зображення. Догадуюсь, що це від рани. Як це я не спостеріг того скоріше. Лежачи дивлюсь на вікно і бачу над “козирком” одну ясну зорю. Думки полетіли їй назустріч, у всесвіт. Тільки одна зупинилась і порадила подивитись на неї лівим оком. Глянув – зоря розлізлась на кущик променів. З того кущика виповз якийсь незапам’ятний транспорт і забрав мене у вільну країну чудес.

 

Ранком старий пан Кубунь запитав мене:

 

- Цо тобє пшисьніло сєв, хлопаку? Пєрвши сен ве вєньзєню завше пов'яда цось пророчеґо.

- На жаль, пане Кубунь, сон був порожній, як наші кишені. Зате добре виспався.

- І то добже. Значи, пшишлосьць тобє нічим нє заґража... Моя стара зна сєв на снах, на картах і на розмаїтих з'явісках. Я теж хвицілем од нєй трохи тих знань, – сказав старий, моргнувши по-приятельськи оком.

 

Тюремний розпорядок починався з “оправки”. Я ще раз крізь щілину підглянув каторжан і білобородого старця. Йому, напевно, було по сімдесятці. Наші сімдесятлітки Кубунь і Жебровський виглядали молодшими. Чим ці літні люди могли провинитись перед радянськими “визволителями”, второпати було не просто.

 

По “оправці” наступала перевірка арештантів, а далі – “завтрак” та дообідній час, яким розпоряжалась в’язнична служба.

 

Десь о дев’ятій скрипнула кормушка і лице, що в ній появилось, запитало:

- На“Г“?

- Грицай... – відповів гуцул. – Данило Юркович, – додав.

- І на “Б"?

- Билень...

- Собірайтесь с вєщамі.

 

Гуцул нашвидко шнурував постоли, а Билень тиснув всім руки. Особливо щиро прощався з вчителем. Гуцул встиг попращатись лише з Іваськівим і Феденчишиним, а підійшовши до мене, обняв за рамена і притиснув до своїх грудей.

 

У тій хвилині відкрились двері і вони, піднявши руки на прощання, відійшли від нас у невідоме. Назавжди.

 

У камері на кілька хвилин застигла гнітюча мовчанка. Відчуваю якесь зворушення, наче попращався з другом, з котрим навіть не встиг познайомитись. Починаю розуміти, що ще буде так не раз. Що ми тут тимчасові льокатори і що майбутні наші житла чекають на нас хтозна де, а вже які вони будуть, хіба один Бог знає.

 

Тіснота трошки вивільнилась, і ми вже розраховуємо на більше місця для спання.

 

Але зараз по обіді відкрились двері і в камеру увійшло поповнення. Першим увійшов знайомий Мотуз, а за ним ще двох молодих чоловіків. Один із них, вбраний у німецький військовий мундир, завбачливо позбавлений всіх відзнак і без шапки. Оскільки на рукаві видніло темніше місце відпореної нашивки-емблєми, не важко було домислитись, що хлопець із дивізії “Галичина”. Назвав себе Бігуном і відразу мені сподобався. Другого дня він зізнався мені, що був під Бродами, але де перебув зиму і яким чином опинився у Дрогобичі на Гірці – не зраджував, а я не допитувався, щоб не зловживати його довір’ям.

 

Мотуз відразу вмостився біля Маєра. Оскільки нового старости ще не призначили, то і назначати місця не було кому. Тепер я вже був третій від вікна, хоча це не мало для мене жодного практичного значення.

 

Третім напроти був хлопець з якоюсь села біля Дрогобича. Йому Щепаняк зробив місце біля себе. Як виявилось, вони були односельчанами і навіть посвоячені. Мав нездоровий і пригнічений вигляд. Розмовляв лише із Щепаняком і то якось стримано, боязко, що свідчило про пережиті психічні потрясіння. Десь, може, на другий або на третій день ми довідалися від Щепаняка, що у його хаті партизани звели бій з облавниками. У перестрілці загинула бабуня і старша сестра, хата згоріла, а батька і його арештували. Мати ще з двома дітьми живе у тітки, а що з ними буде далі – хіба Бог знає. Трагічна історія. Навіть в тому буревійному часі – надто болюча для мирного хлібороба. Тому всі наші серця щиро ділили з ним його горе, і навіть пан Міковський, піднявши вгору руки, промовив молитовно: “О, Панно свєнта, кеди сє то коньчи?”.

 

Не пам’ятаю, в котрих числах квітня у 1945-му випадав наш Великдень.

 

Польські свята випадали скоріше, і тому десь по тижні мого перебування на Гірці поляки почали отримувати святкові передачі. Багатшу від інших отримав Щепаняк. Його родина проживала у селі, а на сільському господарстві, навіть під кінець війни, завжди знайшлося щось більше для святкового столу, ніж у місті, яке ще не очуняло від воєнних потрясінь. Але і це, що вони отримали, не лише для римо-католиків, але й для всіх нас (тут теж, як і в Миколаєві, свято шанувалась камерна співдружність) було неабияким великоднім подарунком.

 

Ненароком я звернув увагу на вчителя, котрий, як мені здалося, надто пильно промацував торбину, з якої виложив отримані продукти. По хвилі він із шва добув скручений, завбільшки сірника, папірець і застромив у рукав сорочки. Далі, вивернувши торбину, вложив у неї домашній посуд і поставив біля дверей. Це зробили й інші, а за яких п'ять хвилин все це забрав наглядач.

 

Сидячи, обернувшись плечами до дверей, вчитель мельком прочитав грипc і тут же порвав його на дрібні кусочки. Далі мовчки пішов до дверей і вкинув папірці в “парашу”. Ми дивились на нього, не відриваючи очей. Всі чекали вістей “зі світу”, який ховався за мурами нашої фортеці, зруйнований, скровавлений, голодний і непевний, але наш, єдиний і тому любий і цікавий.

 

- Війні скоро кінець, – наче видусив зі себе Ґалянт. – Союзники вже під Берліном.

 

Ніхто не вимовив ні слова. Тільки по обличчях можна було прочитати, хто як сприйняв цю вістку, на яку, зрештою, всі чекали, але кожен зі своєю надією.

 

Не скажу, що я сприйняв її рівнодушно. Проте терпеливо вичікував, що скажуть старші. Бо в тому, що кінець переможної війни якимсь чином торкнеться і нашої долі, здається, ніхто не сумнівався»

 

- То значи нєбавем можеми чекаць амністії... пальнув Міковський. Пшецєж владза польска нє бендзє тшимаць нас в кримінале?

- А звідки пану відомо, що тут буде польська влада? запитав, прижмуривши око, Жебровський?

- Польща відновить свої кордони 1938 року, підтримав впевнено Міковського Вірт, до війни адвокат у Дрогобичі чи то у Бориславі. Такі були домовленості.

- Не знаю, хто і з ким домовлявся про повоєнні кордони Польщі, але у тому питанні Польща матиме голосу не більше, ніж ми щодо нашого тюремного раціону, стояв на своїм Жебровський. Що у медведя в зубах навіть тигр не вирве.

- А я єстем пшеконани цо пов’є Америка, так і бендзє, не давався Міковський. Цо пан на то пов’є? звернувся до Ґалянта.

 

Вчитель відповів не відразу. Видно було, що мав на це запитання іншу думку.

 

- Поляци виєзджайов до Польскі, сказав по хвилині і... у камері запала тиша.

 

Всі розуміли: вчитель отримав правдиву інформацію, котра, здається, нікого тут не тішила.

 

У дверях клацнув ключ наглядач впустив у камеру медсестру. Її вигляд, погляд, рухи свідчили про те, що її служба строго регламентована і під постійним наглядом. Мовчки оглянула мою рану, спритно промила її якоюсь рідиною і обмотала паперовим бинтом. Виходячи з камери, порадила посипати моє поранене око мілким цукром. І хоча все це я вже робив, остався вдячний тій жінці за співчуття моїй біді. Адже вона могла цього й не сказати.

 

Кожного разу, торкаючись чи згадуючи рану, повертаюсь думкою до своїх друзів, до їх боротьби, фатальної долі, яка являється моїй уяві у щораз сумніших картинах та безперспективних ситуаціях.

 

Стараюсь про це не думати. От-от наближаються Великодні свята. В’язні сподіваються святкових передач. Маєр з Мотузом вигадують всякі бойківські придибашки, чим розважають похмурий камерний настрій. Постійне сидіння на підлозі вимагає час від часу розім’яти м’язи. Всі встаємо і гуськом колесуємо по камері. Старші швидко втомлюються і виходять з кола, молоді маршерують до болю в ногах. Далі обід, вечеря, “оправка”, “отбой” і...ще один день безслідно згасає.

 

Звикаю до такого життя, до його нудної одноманітності, яка напевно матиме якесь завершення, якого наразі не розгадати.

 

У другій половині квітня відсвяткували камерний Великдень. Не тямлю, який то був день, яке число. Ділились яйцем, запеченим сиром і навіть пробували домашню ковбасу. Все нагадувало домашній святковий стіл, але без стола, на підлозі, з родиною не лише без будь-якого кревного споріднення, а й попереднього знайомства.

 

Однак це не завадило нам привітати себе по-християнському звичаю і тихо заспівати “Христос воскресе із мертвих...”, що підбадьорило всім настрій і оживило веселіші розмови.

 

Мою увагу привернула розповідь старого Жебровського, якою він, як мені здалося, зацікавив своїх найближчих “сусідів”.

 

“Двадцять; років тому, саме у такій порі, я святкував Великдень у транспортному вагоні в дорозі до Росії, розповідав. Було нас близько сотні полонених. Більшість складали ґаліцейські русини. То були здорові і надійні хлопці. Всі лаяли генерала Куцманека, котрий командував обороною Перемишльської цитаделі і без поважних причин щодо її обороноздатності 23 березня 1915 року капітулював перед російськими військами.”

 

Уважно слухаю його розповідь і роздумую, що між тими полоненими міг би бути і мій дідо, котрий теж у Перемишлі попав у полон, був запроторений у Сибір, де провів дев’ять років. З його численних, не менш цікавих оповідок я запам’ятав того самого генерала Куцманека, за національністю чеха і москвофіла, котрий, по переконанню дідуня, зрадив цісаря і заслужив ганебної шибениці Проте зрадник-генерал цікавив мене не так, як ще одна цікава подія, пов'язана з капітуляцією перемишльської фортеці. Дід розповідав, що незадовго до здачі Перемишля, до цитаделі привели трьох полонених російських солдат. Тримали їх у підвальному арешті, а коли згідно з наказом заклали вибухівку, щоб висадити фортецю в повітря, про полонених у суматосі забули. Там вони й залишились, живцем похоронені під звалищами.

 

Мене кортіло запитати Жебровського, чи він знає щось про ту сумну історію, і я насмілився запитати. Здивування старого важко передати. Дивився на мене пару секунд, а далі, ніби боязливо, відозвався:

 

“Не буду тебе питати, звідкіля тобі це відомо, але... але то правда”. І, покивавши головою, додав: “ Так, так, правда... Але не вся. Тоті солдати уявіть собі! від вибухів не загинули...”

 

Зауважую, в камері втишилось, всі нащурили вуха

 

- Вони в тих підземеллях прожили ще багато років, вів далі Жебровський.

- Но то нєможліве... То бздури, заперечив Міковський. Як? Без св'ятла, пов’єтша, без води і живєня?.. Цо пан нам якесь байкі пов'яда?

- Ні, панове, це не байки. Вийшло так, що все це у них було. І то в повному достатку. У підвалах фортеці, що залишились неушкодженими, поміщались великі склади з запасами розмаїтої провізії, одежі, постелі, свічок, напоїв, тютюну і т. д., і т. д. – всього, що тільки могло би знадобитись війську під час облоги. Все це належало тепер трьом російським солдатам взамін за білий світ, за волю у просторій темниці, якої ніхто не стеріг і навіть поняття не мав, що вона існує.

- Але то хиба фантазія для п’юра Юля Берна! – майже вигукнув здивований Ґалянт. – То варто запісаць!

- Може, колись хтось і напише щось про них... Тим більше, що – вірте-не вірте – їх все ж таки знайшли, відкопали.

- О, ranу Jezusa! зітхнув старий Кубунь і перехрестився.

- Десь, як мені запам’яталось, літом у тридцять восьмому, – розповідав далі старий австрійський ветеран, – якась військова організація купила чи придбала даром ці руїни, для вибору будівельного матеріалу. Найняли робітників, котрі стали розбирати це двадцять трьохлітнє звалище. Придатну цеглу кудись вивозили, а румовище згортали на окремі купи. Коли показались фундаменти, робітники побачили масивні залізні двері, які, очевидно, прикривали вхід до підвальних приміщень. Пробували відчинити, але марно. Деформовані вибухом, заржавілі, вони не піддавались і їх прийшлось розрізати. Відважніші вирішили подивитись, що там, у тих пивницях, знаходиться. При світлі ліхтарок двох робітників зійшли камінними сходами вниз, до підземного коридору, що звідтіль тягнувся у два протилежні боки. Виглядав цілком охайним приміщенням, чим заохотив бравих дослідників подивитись, що там далі є. За якоїсь півгодини вони вибігли з того підземелля до того захекані і перелякані, що не могли зв'язати слів.

 

“Там щось є, – белендів один – аж задихався. – Якийсь білий привид, схожий на людину... Я його добре бачив... Він на мене дивився і... і світив очима.”

- Ну, ну? І що далі?.. – посипались питання.

- Як що? Така дивна інформація вимагала серйозної перевірки. Повідомили військових, поліцію і... все вияснилось.

- Що вияснилось?

- Вияснилось, що той білий привид був-таки людиною – одним із тих трьох російських солдатів, котрих забули і живцем похоронили під звалищами висадженої фортеці.

- А куди поділись тоті ще два? – допитувалися цікаві скептики.

- Про них, напевно, ніхто б і не знав, якби не записник – щось на подобу денника, який знайшли між лахами “привида”, – вів далі Жебровський. – Як виявилось, один із них помер від нестримного розпачливого пияцтва, а другий сердега збожеволів і... повісився. Їх кості відшукали, але що з ними зробили – мені не відомо. Взагалі, про це, здається, мало писали. Хіба що у Перемишлі люди щось про це між собою балакали. Часи настали тривожні, назрівала друга світова війна і відлуння минулої вже не надто цікавило.

- Дивно... Але той живий, гадаю, мусів розповісти щось більше, – завважив Маєр, котрий, як здавалось, всерйоз повірив у ту історію.

- Я не певний, що скажу вам правду, – продовжував Жебровський, – бо й самому ця оповідка вже стала схожа на байку. Він, той третий, не промовив і слова. Тільки підняли його на поверхню – помер. Видно, різка зміна середовища, у якому він прожив більше двох десятків років, та до краю знищений організм спричинили раптову смерть. Такого, на жаль, його “визволителі” не передбачили. А те, що потім люди переплітали язиками, не варте було уваги і не трималось моєї голови... – закінчив Жебровський і втомлено ліг на підлогу.

 

Усі мовчали, наче співчутливо поминали неймовірно і поневолі страчених російських солдат. А може, кожен задумавсь над своєю долею, яка таїла у своїх вердиктах не менш дивовижні випадки.

 

Раптом клацнув у дверях засув і... в камеру вбіг хлопчина. Худенький, невеличкий, на вигляд – років п’ятнадцять. Миттєво зорієнтувавшись, скочив назад до дверей, до сконфуженого наглядача, котрий свою професійну необачність вголос покрив добірним матюком.

 

- Бачили? – запитав, усміхаючись Мотуз. – Нагуєвицький партизан. Олефір пишеться. І, якщо йому вірити, приходиться далеким кревним самому Франкові.

- Ти з ним знайомий? – поцікавився Іваськів. – Скільки йому дали?

- Здається, ще ніскільки. Не підберуть для нього статті, – відповів Мотуз.

 

Ця мить так закарбувалась у моїй пам’яті, що я десь по двадцяти роках, побуваючи у Нагуєвичах на відзначенні стодесятиліття від дня народження І. Франка, розпитував місцевих селян про того хлопця та про його долю. Ніхто, на жаль, не міг або й не хотів мені нічого сказати. А я й досі бачу його в уяві – трохи здивованого, трохи збентеженого і по-дитячому смішного.

 

Дні тюремні минають у своїй нудній регламентованій одноманітності. Зауважуємо, що вони стають довшими і теплішими. По Великодні ні з того ні з сього захворів Іваськів. Його з гарячкою забрали до тюремної шпитальки. Натомість привели інших. Це були переважно молоді селяни з навколишніх сіл Дрогобиччини, котрі уже два-три місяці сиділи під арештом і нічого нового розповісти не могли.

 

День першого травня нічим не відрізнявся від тридцятого квітня. Вечором Щепаняк заспівав набожну пісню-молитву до Богородиці Марії, нагадуючи всім про початок “маївок”, які цілий травень відправлялись і у наших церквах. Мені подобалась ця пісня, особливо мелодія, яку слухав, здається, вперше. А потім ми заспівали своєї “О спомагай нас...” і почали тісно застелювати собою підлогу. Тепла травнева ніч дозволяла відчинити вікно, і я, ще раз засипавши око цукровою пудрою, як завжди, швидко заснув.

 

Четвертого травня була п'ятниця, і в'язні-дрогобичани отримували передачі. Найбільше цікавила нас передача Ґалянта. Тому, відвертаючи від нього увагу “новеньких”, ми терпеливо чекали, коли вчитель підійде до “кібля” викинути порваний грипс.

 

Частування передачами завжди відбувалось майже ритуально і займало досить часу. Не бракувало при тому жартів та веселих бойківських придибашок.

 

Погідне, як ніколи, обличчя вчителя свідчило про його добрий настрій та цікаві новини зі світу, якими він, без сумніву, хотів поділитись.

 

Розрізавши ниткою на квадраті картону невеличкий солодкий пиріг, професор встав і запропонував усім нам взяти по кусочку. Коли всі вже мали свою частинку на долоні, пан Ґалянт промовив півголосом:

 

- Панове! Прошу уявити собі, що ця пахуча скибка пляцка – чарка міцної “монопольки”.

 

Трішки фантазії в наших жалюгідних умовах не стане смішною саме у день закінчення найбільш жахливого в історії народів людовбивства. І хоча наші, і не тільки наші, долі ще на терезах невідомих грядущих подій, сьогодні найстрашнішому лихові людства прийшов довгожданий кінець... Так, так панове, – у його очах тремтіли сльози. – Гітлерівська Німеччина капітулювала. Російські війська у Берліні... З чим і вітаю всіх!

 

У камері зависла гробова тишина. В'язні стояли як заворожені, здавалось, не дихають. Я запримітив, як у дверях відкрилось “ вічко” і показалось око наглядача, але двері не відкрились.

 

Остовпіння ворухнув “новенький” поляк, пан Костусь.

 

- То хиба баєчкі. Сконт пану то вядомо?

- Так ціхутко, же нє виґльонда на то, – застановився Міковський, хоча знав звідки ця інформація. – Виходзі, нєбавем услишими о вицофаню армії радзєцкей за Збруч, – додав многозначно, опікши поглядом нас, українців.

- Здається мені, довго прийдеться панові чекати на то вицофанє, – сказав, прижмуривши око, Жебровський.

- А мнє сєв здає, проше вибачення, же пан єст заклєнтим песимістов.

- Можливо, але мій песимізм набагато ближчий наявних політичних реалій, ніж ваш самовиплеканий оптимізм, – відповів спокійно Жебровський.

- Але то єст терен Жечпосполітей, а нє ЗСРР. Вшистко ма биць так, як било пшед войнов, пане Жебровскі! За то Польска вальчи... За то пшеляла може крві!.. Сов, пшесєж, союзніче ґваранції... Чи пан о тим нє в'є?..

 

Міковський вже нервував – аж посинів. Весь час зиркав то на Ґалянта, то на “вічко”, але голосу не стишував, хоча професор запобіжно остерігав його, притискаючи свої губи пальцем. А старий ветеран сидів згорблений, з усмішкою, яка тільки подразнювала самовпевнені політичні прогнози АКовця.

 

- Війна, пане Міковський, розливає кровицю не тільки польську. І не лише поляки боряться за свою правду. Це – по-перше. А по- друге – не кількість пролитої крові беруть до уваги переможці, коли ділять повоєнний світ, – додав, кивнувши головою. – У них свої підрахунки.

- То маємо повірити, що совіти залишаться в Європі? – запитав один із “нових”, прізвища якого я не затямив. – Гадаєте, Америка з тим погодиться?

- А хто єї питати стане?.. – вмішався у дискусію Маєр. – Навряд чи ваші міколайчики разом з АК переконають Рузвельта щодо польських претензій на терени на захід від Збруча. Особливо тепер, коли сталінській воєнній машині ближче до Ламаншу, ніж до старого кордону

 

Така політична перспектива, мабуть, нікому не подобалася, і тому у камері засіла тиша. Ніхто навіть не натякнув, що є ще третя сила, яку не можна проминути увагою і яка нас, українців, найбільше цікавила.

 

- Дрогобицькі поляки виїжджають до Польщі, – сказав по хвилині Ґалянт.

- Дружина моя теж готова пакувати валізи, але вичікує ще мого звільнення.

 

Виглядало, що ілюзії польських політиків на відновлення союзниками довоєнної Речипосполитої розвіялись остаточно. А це обіцяло припинення трагічного протистояння між українським та польським бойовим підпіллям.

 

Однак хоча така ситуаційна розв'язка полегшить нашим повстанцям боротьбу, думав я, але навряд чи вплине на її кінцевий результат. Це гнітило душу, множило сумнівні припущення та перспективи невеселих реалій.

 

Відчувалась потреба з кимсь відверто поспілкуватись, розважити душу, що за гратами не так просто.

 

Минає день за днем. Знаю, що кожен із них наповнений немаловажними подіями. А тут – глухо. Тільки п’ятниця дарує нам якусь новину, і ми чекаємо на цей клаптик папірця більше, ніж на щось смачного.

 

Вечірком крізь вікно напливає у камеру запах бузку. Там, за мурами, уже квітує весна, яка, на жаль, промине нами небаченою, поза пам'яттю.

 

Хоча... Надійшов день восьмого травня. По сніданку повели нас у лазню, а поки ми там вимивалися, у камері зробили генеральний “шмон”. Наші арештантські “в'єщі” лежали розкидані по всій долівці. Довелось трохи попорядкувати, а тут наглядач ще приніс у камеру діжчину з водою для миття долівки. Професор щось довго стурбовано шукав. Ніхто не смів його запитати, чого саме. Згубу – кусник олівцевого графіту – знайшов Мотуз, промиваючи підлогу. Відразу догадався і без слова повернув цінну знахідку власникові. Ґалянт, теж мовчки, стиснув її у жмені, а його погляд блиснув щирою вдячністю.

 

Надворі густіли сумерки. Камерна братія уже готовилась до нічлігу, коли... раптом десь недалеко заторохтіла хаотична стрілянина. Всі стовпились біля вікна, яке дозволяло бачити хіба що спалахи ракет, гірлянди трасуючих кулеметних черг та світляні рукави рефлекторів ПВО.

 

- Цо то такєго?.. Нова атака льотніча? – запитав котрийсь із поляків.

- Яка там атака, коли не чути сирен ні світла не гасять. То, скоріше, наскок партизан...

 

Десь далі бухнула гармата – раз, другий, третій... Стрілянина невгавала.

 

В’язні явно збентежилися, продовжуючи півголосом обмінюватись розмаїтими припущеннями. Раптом скрегіт у замку ключа всіх посадив на місця.

 

У дверях появився корпусний начальник.

 

- Чево взбударажилісь? Радоваться нада!.. Война кончилась, мятєжнікі... С чем і поздравляю вас! Атбой!

 

Він ще дві-три секунди вивчав враження, яке зробила на нас його інформація, і зачинив двері. Ми ж, сидячи, мовчали як заворожені. А коли стрілянина вщухла і лише знайома зірка, наче трасуюча кулька, застрягла у віконнім прямокутнику, старий Кубунь поцікавився несміло:

 

- А цо то значи – “мятєжнікі”?

 

Цо то значи? То само цо ребеліянє, бунтовніци, панє Кубунь, – пояснив Міковський. – Але пана, ораз пана Жебровскєґо, то вцалє сєв нє стосує.

- Но, то хвала Боґу! – старий гірник заспокоївся і почав “Под твов обронев...”. Усі взялися підтягати.

 

*     *     *

Одноманітне лінивство тюремних днів стає щораз чутливіше набридати. Одна розрада, що оживляє нудьгу, – передача для професора. Пані Гелєна – досвідчений конспіратор та цікавий інформатор. Довідуємось про самогубство А. Гітлєра, а згодом і про смерть президента Рузвельта. І хоча амністія для військових дезертирів (ст. 193 КК) не дуже нас потішила, та все ж таки блиснула свіжою надією на кращі повоєнні переміни.

 

Уже два тижні професор не отримує передачі. Зажурений посоловів. Домислюємо: жінка виїхала до Польщі і не попередила. Професор рішучо це заперечує: “Такого не може бути”.

 

Але ось на другому тижні серпня крізь кормушку чуємо: “На “Ґ”. Ґалянт підбігає до дверей і, щасливо усміхнений, забирає від наглядача знайому всім торбу. Є ще передачі й для інших співкамерників, але вони цікавлять нас менше. Ті, що сподіваються їх отримати, стоять при дверях, творячи живий мимовільний заслін професора, який, сидячи на підлозі, ревізує торбу. Спостерігаємо, як обличчя його поважніє і в задумі наче кудись віддаляється. Догадуємось: щось трапилося важливе... Терпеливо ждемо, імітуючи цілковиту байдужість до всього, крім передач. І... врешті:

 

- Панове, сталося щось неймовірного...

- Що такого?..

- Цо такєґо?..

- Американи спопелили дощенту два японські міста. Півмільйона вбитих і поранених...То пишуть газети, – професор показав промаслений клаптик газетного листа і дав прочитати тим, хто міг це зробити без окулярів і, евентуально, розумів український правопис.

- Але то якась газетна дезінформація, пане Ґалянт. Прецінь така авіооперація потребувала тисячі літаків, а літакам – сотні летовищ... Де американці могли їх стільки набудувати – на океані чи у Сибірі?..

- То були тільки два літаки і дві бомби, панове. Тільки дві, але... незвичайні.

- Незвичайні? То значить які?..

- Атомові... Не можу вам докладніше пояснити, – продовжував, – Скажу лише, що ця зброя має неймовірно руйнівну силу. Це перша спроба використання для війни найпотужніших, ще малодосліджених природних енергій. Шкода тільки, що в такий жахливий спосіб... Відтепер само існування людства непередбачено загрожене...

- То, пане, моя стара пшевідивала єще пшед войнов, – додав пан Кубунь. – Конец света юж недалеко!

 

Ранком тринадцятого серпня по сніданку ми чекали на прогулку. Але раптом відкрилась кормушка, і мене викликали “на виход без вещей”. Наглядач повів мене знайомим коридором, що могло означати – до слідчого. Мої сподівання підтвердились. Той самий кабінет і слідчий той самий. Можливо, кудись поспішав, бо відразу пояснив виклик.

 

- Ось тут, на чотирьох сторінках, записані всі твої карні гріхи, – сказав, поклавши переді мною чотири листи машинопису. – Уважно прочитай, що не ясно – запитай і кожний листок підпиши. Від мене – все. Далі – справа суду...

 

Копія “ Акта звинувачення” написана українською мовою. Побіжно і не дуже уважно прочитую, підписую і віддаю слідчому.

 

- Ні, ні. Це візьми собі і збережи до суду. Може знадобитись... А мені підпиши ще оці чотири сторінки оригіналу. Вони однакові, буква в букву. Можеш провірити...

 

Мельком порівнюю оригінал з копією і віддаю слідчому. Він кладе їх у шухляду, і обидва встаємо до виходу. На корпусі чекає мене наглядач і... “Руки назад! Шагом марш!..”.

 

Ідучи коридором, розмірковую: якщо слідство закінчене, то суд відбудеться не скорше як за місяць. Такий у них порядок. А мені хочеться, щоб якнайскоріше почути вирок і виїхати з області кудись далі. І щоб мої зізнання нікому не “знадобились”.

 

Хтось мовби почув мої думки, і вже наступного дня крізь кормушку чуємо:

 

- На “Л”.

- Левицький...

- Нєт.

- Леміш.

- ...і на “П”

- Писарчук...

- Пріґатовсь с вєщамі!

 

Прощаюсь сердечно з Ґалянтом, Феденчишиним, Мотузом, Жебровським, Маєром, Кубунєм – зі всіми в’язнями, імена котрих зберіг у пам’яті півстоліття, а їх обличчя, будь я вправним художником, здається, відтворив би на полотні з вражаючою ідеальною схожістю.

 

У тюрмі кожний виклик “з вєщамі” означає більше чи менше значну переміну буття ув'язненого. З думкою “куди ведуть?” піднімаюсь на третій поверх. Мене зупиняють проти дверей камери №3 і відчиняють двері. Тут повно людей і важке повітря. Нікого знайомого. Це пригнічує почуттям самотності і хвилевої розгубленості. Бачу, привертає їх увагу моє поранене лице, яке вже не гноїть, але ще не зовсім загоїлось. Якийсь молодий чоловік вказує мені місце ближче вікна, але це місце – ніякого місця. Розумію, що я там маю якось втиснутись, але чи зможу лягти, чи вистарчить для мене на підлозі площі?

 

- Якось помістимось... Ще пару ночей мусимо помучитись, – сказав, мабуть, для розради.

- Чому пару? – питаю.

- А тому, що готовлять етап. Два дні тому відправили каторжан. Досить дармо тюремний хліб псувати! Кілько тобі намотали? – поцікавився. – Повну катушку чи з додатком?

- Мене ще не судили.

- Не судили? – здивувався... – А чому ти тут?..

- Не знаю – відповідаю. – Може, помилка якась?..

 

Помилки не було. Минуло ще пару днів, і в'язнів нашої камери стали викликати на лікарську комісію. Викликали і мене. Комісія відбувалась таки у корпусі, в кабінці корпусного начальника. Підстаркуватий лікар, можливо, таки з місцевого дрогобицького медперсоналу, оглянув мою рану і, потішаючи, завважив, що вона добре гоїться і що невдовзі зовсім перестане докучати.

 

“Тобі повезло, – додав, слухаючи легені. – Попадеш у незгірше місце”.

 

На цьому моє лікарське комісування закінчилось.

 

Проминуло ще кілька пропущених пам'яттю днів.

 

І ось 7-го вересня, п'ятниця. Зараз по сніданку у корпусі відчувся незвичний пожвавлений рух. Скрегіт замків, шуркання ніг в коридорі давало знати, що виводять. Значить, етап... В'язні стривожені, пакують у торби свою мізерію, бо кожної хвилини можуть викликати “с вєщамі”.“Інформатор” не відриває очей від щілини у кормушці. При дверях камери наглядач поставив пару торбів з передачами. Комусь повезло – матиме запас на дорогу.

 

Десь коло одинадцятої в числі першої п’ятірки викликають “с вєщамі” і мене. В коридорі отримуємо останній тюремний пайок: 400 гр. хліба, дві кістки цукру та кусник (сто гр.) оселедця. За хвилину – ми вже на досить просторому тюремному подвір’ї. Половина його вже заповнена в’язнями. Вони сидять густо один біля одного, як зграя гусей на березі ріки. Доходимо крайнього місця і по команді “садісь” теж сідаємо. Оглядаюсь за знайомими співкамерниками... Не бачу нікого. На віддалі двадцяти метрів від мене видно чотирьох офіцерів (одна жінка і трьох чоловіків), тюремних адміністраторів. Біля них, на столику, – купа папок з документами. Це так звані формуляри. Один з офіцерів вичитує прізвища в’язнів. Вичитані встають, називають свої імена і по-батькові, рік народження, статтю КК, строк і відходять набік, до другої сидячої колони. Все це йде досить швидко. Десять рядів по п’ять – готова колона. Два наглядачі виводять її до другої, кованої, брами, за якою – друге, знайоме мені, подвір’я, оточене високим тюремним муром.

 

Уже було добре з полудня, коли привели сюди і мене. Колона із п'ятдесяти в'язнів увійшла між два ряди озброєних карабінами та автоматами молодих червонопогонників. Було їх, по мойому рахунку, чотирнадцять конвоїрів з двома вівчарками. Ще раз перераховують – і начальник конвою виголошує напутню “речь”:

 

- Вніманіє, заключонниє! В путі слєдованія нє атставать, нє нагібаться, нє разґаварєвать, випалнять все трєбованія канвоя!.. Шаг влєво, шаг вправо – конвой прімєняєт аружіє без прєдупрєждєнія. Ясно?..

- Ясно! – чути дружну відповідь, а далі: “Шагом марш!” – і колона рушила.

 

Вулиця згори вниз тверда і досить широка. З її правого боку – трохи вища обочина з клаптиком дозріваючої кукурудзи. Є там, мабуть і стежка, бо тепер по ній йдуть якісь жінки, наче нас мовчки провожають. Конвоїри, здається, не звертають на них уваги. Вона, увага, тепер у них цілком прикута тільки до колони так, що навіть під ноги собі не дивляться.

 

З наближенням до міста відчуваємо його звичайний рух. Посвистує паротяг, наче повідомляє, що залізниця, до якої нас провадять, близько. Ще кілька хвилин ходу і ось – вагони. Звичайні “телятники” з віконцями, заґратованими колючим дротом. Чую в колоні розмову, що це станція Дахівчарня. Десь тут близько – дрогобицька цегольня, а взагалі – це тупик. Будинків немає, тільки городи та рідкі сади. Уже вечоріє, але на певній відстані ще запримічую людей. Стоять між тиччям та деревами і мовчки споглядають. Догадуюсь: ближче підступати до вагонів їм заборонено. Тут теж багато солдат, що несуть варту при вагонах.

 

До одного із них підводять нашу півсотню. На стовпах блиснуло електричне світло, і два солдати відкрили широкі двері «телятника». Там, у середині, вже є люди. Появляється якийсь офіцер і дає команду:  “Садісь бістро, по-воєнному!”

 

В'язні вскакують до темного “телятника” і займають вигідніші місця. Є тут і примітивні дощаті нари, але вони вже зайняті. Находжу місце під ними на підлозі і відразу влаштовуюсь. За останніми в'язнями двері зачиняються, і у вагоні стає зовсім темно. Проте голоси і суматоха не стихають... Поволі очі звикають до темноти і можна бачити, що вже вся підлога встелена людьми. На нарах, при маленькім заґратованім колючим дротом вікні, сидить худощава людина й уважно спостерігає, що діється біля вагонів. Поле його спостереження було хоч надто обмежене, але давало змогу побачити дещо більше, ніж могли інші. Власне він сказав, що привели ще дві партії, але повели кудись далі. По кількох хвилинах можна було почути, як загрюкали засуви сусідніх вагонів, а потім – удари, якби довбенькою по їх стінах, і – команда: “Отбой!”.

 

Це, здавалось, був кінець другої дії мойого кримінального життя. Так мені подумалось, коли я, постеливши під себе курман, а під голову – вовняну Маєрову подущину, почав засинати. Чув ще розмови тих, що лежали поблизу: “Скоро, напевно, рушимо... Етапи возять переважно ночами...”. Але мені було все одно. Не хотілось навіть про це думати.

Етап

Частина 4

Розбудив мене чутливий поштовх цілого вагона. Крізь віконце заглядав у наш вагон ясний осінній ранок. В'язні вже не спали – одні складали свої розмаїті постелі, інші, переступаючи ще лежачих, пробирались до “параші”, себто прорізаної у підлозі діри, і сороміцьки справляли свої потреби. Зрештою, ніхто не звертав на це уваги. Виглядало, всі мовчки примирилися з роллю загнаної худоби з надією, що це не надовго.

 

Раптом почулися удари об стіни вагона і то з обидвох боків, а далі – відкрились двері і до середини вскочили, озброєні дерев’яними довбеньками, чотири солдати.

 

Ще два автоматники з офіцером стояли напроти дверей. Швидко всіх в'язнів зігнали на одну половину вагона і – почався перелік. Це тривало недовго і в спортивному темпі. Жодної різниці між вчорашньою і сьогоднішньою кількістю голів не виявлено. Не закриваючи дверей, солдати принесли насущний пайок на дорогу – п'ятсот грамів дрогобицького хліба, дві кістки цукру на голову та ще й миску соленої кільки на всіх. Під час роздачі можна було побачити на городах багато жінок, які здалеку приглядались останній підготовці від'їзду етапу, з надією побачити когось із в'язнів. Одній, я запримітив, таки вдалося. Вона замахала руками і крізь плач кричала:

 

«Адась, Адась жеґнай, кохани!.. Я натихмяст виєзджам до Польскі!».

 

Молодий чоловік помахав її рукою і крикнув на все горло: “ Ідзь додом, Броню, нє стой тутай!.. Вруцев нєбавем, нє плач!.. Уцалуй ойца і малютке!”. У тій хвилині двері вагона зачинились і в'язень пішов на своє місце. Довго ще не міг заспокоїтись – грозив комусь шляками, пйорунами, потім ще попросився до віконця, але цей задротований прямокутник уже заслонив дим з локомотива, що постелився городами чорно-сірою поволокою.

 

Ще пару хвилин чути було знадвору якісь команди, біганину, а далі протяжний свист паротяга і... состав рушив у наше далеке і довге невідоме.

 

*    *    *

Нині субота, 8 вересня 1945 р., – другий день етапу. У вагоні духота і немає води. Той, що сидить на нарах біля віконця, інформує: “Їдемо на захід… щойно проминули Старий Самбір...”. А я думаю: якщо їдемо на Старий Самбір, то вірогідно не минемо Львова. Але що мені з того, розмірковую. Навіть якщо випадком там й трапиться хтось знайомий, то який мені з того хосен?.. Далі сплила на гадку наша школа – “торговельна” на Курковій, 14, бурса на Кавецьких, 5 та її директор Славко Гуглевич. Дужий, статурний весельчак, здається, на той час ще парубкував і любив собі, збігаючи по сходах на перший поверх, приспівувати завжди один милий романсик:

 

                            Тихо-тихесенько, ніжно-ніжнесенько

                          білі сніжинки летять,

                          їх мільйони на церкву, на дзвони,

                          на хрест налягають і сплять...

                          Несися, жалю мій, жалю, сповнений тужливих мрій...

                          З кохання і муки загину з розпуки

                          ах важко жить без надій...

 

Щось там ще далі було, але я вже не затямив. Де він тепер, той співак, куди заніс його воєнний буревій?.. Мабуть там, де й наші бурсаки, учні, професори... У кожного своя доля і свій шлях - крутий, непевний, непередбачений, а то й зовсім сліпий, як ось мій.

 

Раптом потяг сповільнив і... зупинився.

 

- Що там, де ми? – посипались з усіх боків запити до тих, що сиділи на нарах біля віконець. – Товаришу Коваль, – так звали старшого біля віконця, – крикни конвою, щоб води дали, а то сухарів не витиснемо.

- Стоїмо, власне, над якимсь потоком... Але то не Полтва, бо до Львова ми ще, здається, не доїхали.

- А котра година? – запитав хтось із тих, що сидів далі.

- На моїм уже половина шостої...

- Іди, іди, вар’яте старий! Він у тебе давно вже на пів шостої стоїть і ніякий зеґарміщ йому не дасть руху! – Всі зареготали. Але тут загуркотіли двері і конвой крикнув: “Тіша! Воду получай!..”. Десятки очей прилипли до знайомого, милого серцю, краєвиду, який дихнув свіжістю полів та незабутньою втраченою волею. Я не підходив. Здається, свідомо відмовився від тої миттєвої приємності, хоча все ж таки мимовільний погляд схопив пару пухнастих хмаринок та кілька ковтків чистого повітря, що відразу освіжило груди і голову.

 

На вагон дали троє десяти літрових відер води і алюмінієвий кухлик разом зі строгим попередженням: “Запомні! Каждому по кружкє і чтоби вйодра сдуру нє повредіть! А то – без води останетесь... Понятно?”.

 

На тому двері зачинились, і поїзд рушив далі.

 

У вагоні стали ділити воду. Подавали один одному обережно, щоб не розлити строго нормованого напитку. Дехто міняв свою норму на сухар, але таких було мало.

 

Усі відразу зрозуміли вартість води в етапному ешелоні. Брак чистого повітря став ще чутливішим. Відхожа діра, майже не звільнювалась – все хтось там присідав без попередження і вибачення. Віконця телятника не змогли у спекотний день навіть на ходу поїзда провітрити цю задушливу, засмерджену “транспачку”. У розмовах люди потішались лише тим, що подорож наша буде недовга і що завтра, а найдалі – післязавтра кудись доїдемо. Безпорадність завжди багата на розмаїті варіанти щодо полегшення ситуації.

 

Віконця вагона почали темніти. Вечоріло, чи захмарилось надвечір'є, а у вагоні уже зовсім стемніло. В'язні гомоніли собі про різне, особливо цікавлячись, куди вже доїхали і чи минули Львів. Поїзд не зупинявся. Надворі зовсім стемніло, й ніхто вже не спостерігав за його рухом і напрямом. Люди укладались до сну, шукали вигіднішого та подальшого від відхожої діри місця, сперечались і поволі засинали, себто звільнялись від цеї осоружної дійсності, щоби хоч на пару годин почути себе на волі, серед рідних, знайомих, а може, й коханих, якщо милостивий сон зволіє їх привести.

 

Я довго не міг заснути. Гадки, як бульки на воді у слотливу погоду, то появлялись, то щезали, швидко і безслідно. Врешті, одна наче зупинилась для моєї уваги, а може, я сам її якось затримав. Вона ніби шептала: “Оце має бути кінець отих твоїх праведних, оспіваних змагань?.. Хіба такої долі сподівався, присягнувши здобути або згинути у тій боротьбі? Хто ти тепер?.. Недорізаний бичок, якого везуть у наколісній стайні, щоб десь у різні дорізати. Сумна перспектива для молодого бідового юнака... Але... але чи не заскоро ти скис? – підколювала друга, ніби глузуючи. – Хіба ти один тут?.. А ті, хто в лісі, хіба їм легше?”.

 

Сон перервав мої дискусійні думки і закинув до Львова, де й залишив, раптом прогнаний голосною суперечкою біля вагонного віконця.

 

- ...Не на Київ, а, здається мені, на Луцьк ідемо, – чую голос Коваля.

- То, виходить, на Москву? – хтось догадується.

- Не думаю, – Коваль заперечує. – Якщо на північ, то Москву все одно минемо.

 

Надворі вже деніє. Дехто із в’язнів уже на ногах і, переступаючи лежачих, до діри добирається. За годину, напевно, зупинимось – має бути перевірка.

 

Мій сусід справа – старша людина з Ходорівщини. Понурий мовчун, замкнутий сам у собі. Мною не цікавиться, я ним – теж. Все одно нічого цікавого не скаже.

 

Коваль інформує, що заїзджаємо на якусь станцію. Вона – зліва по курсу, а з того боку вагон не має віконця. Але поїзд уповільнює хід, значить – зупиняємось.

 

Цікавіші підходять ближче до дверей, які у кожному разі повинні відчинитись, і буде змога щось побачити. Чуємо, як конвої обстукують боки вагонів. Перевірка, чи хтось вночі не пробував виважити якусь вагонну дошку. Забарабанили і по нашій “стайні”. “Тишина і порядок!” – закричав старший вагону і тихо попередив: “Зараз відчинять”. Усі в’язні мовчки чекають, напружені, як до скоку...

 

Минуло десь з п'ять хвилин – і скрип дверних штаб попередив, що їх відчиняють.

 

Трьох солдат із замашистими довбеньками спритно вскочили у вагон, а два – остались стояти напроти, на бетонній доріжці між коліями з автоматами напоготові.

 

Миттєво всіх зеків перегнали на правий бік вагона. Повільніші на бігу діставали довбенькою по плечах, а хто після такого штовханця оглянувся – діставав ще раз куди попало. Все це дуже нагадувало раптовий перегін худоби у випадку забігу її у шкоду або рятування стада від пожежі.

 

Перегнавши всіх на один бік, почався швидкий перелік “содєржащіхся”. Коли рахівники не помиляться і нарахують стільки зеків, скільки має бути, – перевірка закінчена, а коли у них виходить більше або менше – все починається наново, з частішими буханцями.

 

Зараз по закінченні перевірки появляються хлібоноси. Вони розносять до вагонів денний пайок. До нього входять 500 гр. хліба, дві кістки цукру (рафінаду), 100 гр. хамси та дві склянки води. Оце й все. Жодного приварку, розуміється, не“положено”. Хліб, як бачу, уже не дрогобицький – круглий, розрізаний на четверо і не того смаку. Голод ще не докучає, тільки спрага уже дається в знаки.

 

Коваль втратив орієнтацію. Припускає, що їдемо на північ, але ще на Україні – мигцем запримітив десь український радянський прапор.

 

Надворі сонячна погода, а у вагоні – духота. Залишилось не більше двох літрів води, але її нікому не дають – тримають у запасі на випадок обомління. Вночі стає легше – температура спадає і в'язні оживають. Поїзд не зупиняється і мчить досить швидко.

Ми молилися щиро. (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 26 черв. 2021 р., 11:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 черв. 2021 р., 11:08 ]

 

Діялось це у 1946 році. 9 травня 1945 року закінчилась Друга світова війна, але у нас, в Галичині, на мир і не заводилось. Нові “визволителі” з-під багряної звізди роз'ярено наступали на наше підпілля, стараючись знищити його якомога швидше. По селах стояли численні загони військ МГБ, що перебували в постійній дислокації. Надходила осінь, і треба було підготовити собі якусь зимівку. Тоді Провід УПА передав розпорядження, щоби негайно взятись до будови конспіративних криївок, добре забезпечених на кожний випадок облави чи довшого постою ворожих військових підрозділів. Зволікати не було часу, і ми відразу взялись до діла. Було нас на цей час шість бойовиків. Усі були свої, односельчани, добре знали один одного.

 

Вибрали таке місце, де у 1938 році сильна буря виломала і повивертала добрий шмат смерекового лісу. Зломи і виверти люди позабирали хто на що, а із насіння виросла за вісім років молода і досить густа смеречина. Тільки ще де-не-де стояли стрункі смереки, які навіть під тихим вітром тужливо шуміли.

 

Між роздвоєнням доріг, на горбку, що геть заріс молодою смеречиною, ми почали копати. Порадившись, вирішили зробити влаз на віддалі п'яти метрів від старої дороги. По ній мало хто їздив і ходив, бо була вся з ямами, вимуленими дощовими водами.

 

Ці ями можна було засипати землею, добутою з криївки, щоби затерти слід дренажних робіт. Від влазу до другої дороги залишалось близько двадцяти п’яти метрів.

 

Будова забрала у нас п’ять довгих осінніх ночей. Усе, здавалось, було добре продумане, враховане, передбачене. Поверхові прічча (на випадок приходу гостей), ізольоване відхоже місце, сухі дрова, бідони на чисту воду, гасова лампа і до неї запас гасу, свічки, шахи і 250 книжок, що, не знаю як, нам дістались.

 

Так закінчився 1945 рік.

 

З перших днів Нового 1946 року ми перебували в лісі. Снігу ще не було, і входи чи виходи з села залишались без слідів. До нашої компанії пристало ще шість хлопців. Тепер було нас 12 – цілий рій. Ось псевда всіх учасників цієї пам’ятної зимівки: Залізняк, Голуб, Дуб, Скакун, Партизан, Шугай, Верба, Чорний, Соловій, Мороз, Береза і я – Тріска.

 

14 січня, на самий наш Новий рік, пішов густий сніг. За один день; він добре вкрив землю, відразу змінив краєвид околиці. Москалі наче вичікували зимового гостя – негайно почали облави. Майже по всіх селах району розташувались більші чи менші загони облавників. Вночі, 14 січня, ми, всі 12 хлопців, спустилися у своє підземне новосілля...

 

Таємницю місця нашого укриття знали лише двоє людей – моя мама та один названий син порядного довіреного господаря. Вони єдині стали тепер для нас надійним зв’язком зі світом, виконуючи при цьому роль розвідників та постачальників. В умовленому часі хтось із них під’їжджав саньми старою дорогою, що ближче влазу, і, передавши нам коротку, але завжди правдиву інформацію, – негайно від’їжджали, повертаючись додому вже іншою дорогою, по другому боці горбка.

 

У тому часі в селі постійно знаходились 30 солдат МГБ. Кожного ранку вони групами виходили в поле, на узлісся, лазили по чагарниках, по проваллях, шукаючи людських слідів. У надвечір’я, коло години п’ятої, вони, голодні й втомлені, повертались в село. Тоді наші розвідники, докладно їх порахувавши і переконавшись, що вже всі повернулись, запрягали коней в залубні і під’їжджали до влазу нашої криївки. Бувало, привозили нам їжу, яку передавали в досить оригінальний спосіб, не сходячи з саней. Порівнявшись з нашим влазом, вони на хвилину зупинялись, а ми до них висували гладеньку чотириметрову тичку. По цій тичині торба з провізією летіла просто в отвір влазу. Розуміється, такі відвідини не були зовсім безпечними і, звичайно, не могли відбуватись щоденно.

 

У другій половині січня наша розвідка принесла нам невеселу вістку. Російська влада постановила провести 10 лютого якісь вибори. А щоб добре забезпечити їм “нормальний” хід, вирішили затримати у селах військові гарнізони.

 

Наше становище зовсім погіршилось: закінчувались харчові припаси і вода.

 

Денний пайок ми мусіли зменшити до мінімуму. Наші розвідники навідувались щораз рідше. Їх виїзди стали помітними і викликали підозрілі зацікавлення. А зима потиснула не на жарт. Морози чергувались із завірюхами, всюди лежали глибокі сніги. До дня виборів нас ще тримала надія, що зараз по голосуванні військо покине село і ми зможемо поповнити свої запаси поживи. Однак із села ніхто не з'являвся, а це означало, що й після виборів гарнізон стоїть в селі і покидати криївку ніяк не можна.

 

Ще 9 лютого ми з'їли останні сухарі і випили рештки води. Сидимо й думаємо, що будемо далі робити. Якщо залишимося тут, помремо з голоду, а якщо вийдемо з криївки і зробимо слід – тоді нема чого сюди вертатися. Обличчя у хлопців спохмурніли, настрій поник, з'явилась помітна дразлива нервозність. Біда! Одного вечора котрийсь із наших підняв накривку люка, щоб нагорнути снігу на воду, яку ми переварювали і пили замість чаю. Власне він перший сказав, що «нагорі» страшенна буря і що смерека над нашим влазом стоїть лише завдяки замерзлій землі. О, Господи, якби ж то вона впала!.. Адже тоді можна б було по її стовбурі вийти на дорогу, по якій ходять і їздять люди... І хтось тоді, цілком серйозно, сказав: “Молімся, друзі!.. Молімся, може, Христос і Його Найсвятіша Мати змилуються над нами і допоможуть якось врятуватись від цієї загибелі”. По цій пропозиції ми всі, як по команді, вклякли на коліна, і почалася спільна голосна молитва: “Отче наш...”, “Богородице Діво...”,“Вірую”, а по молитві заспівали якусь набожну пісню.

 

Молитви та пісня підкріпили наш дух, і хоч, ніхто не сподівався чуда, всі ми трохи повеселішали, почалися розмови, жарти, а Залізняк урочисто пообіцяв не голити бороди аж до повного закінчення облави.

 

Була вже пізня година, напевно, по півночі. Дехто вже дрімав на своїм пріччі, а я з Дубом закінчували партію шахів. Раптом ми почули над собою якісь дивні звуки, подібні на глухі удари молота. Хотілось побудити хлопців, щоб і вони послухали, що воно таке, – не встигли. Криївка судорожно здригнулась, крізь шпари зашальованої дошками стелі посипалась земля. В мить ока всіх мов вітром здуло з леговищ. Стояли хто в чім і дивились один на одного, чекаючи якогось пояснення на німе запитання, що сталося. Першим догадався Залізняк.

 

- Хлопці, вона впала!.. – зверещав як попечений. – Смерека, кажу, впала, лайдаки, – і, не чекаючи на якесь слово, побіг до люка, щоби переконати себе і нас в тому, що сталося, і щоб першим побачити чудо на власні очі.

 

Не рухаючись з місця, ми чекали його повернення. Ніхто не сумнівався в тому, що дерево впало, але як?.. Проте всі чомусь були впевнені, що воно впало саме так, як ми загадали. Тому з нетерпінням чекали підтвердження очевидця.

 

Він повернувся усміхненим і без слів клякнув навколішки. В цю ж мить одинадцять чоловіків зробили те саме. Почалась довга тиха молитва... А потім Верба сказав: “Може, хтось із нас справді переживе це лихоліття, то щоб не забув якось написати про нинішню ніч. Людям цікаво буде”.

 

У другій половині наступного дня буря цілком стихла. У годинах сумерків ми, розбившись на дві групи, вирішили навідатись в маленькі хутори, де не було облавників. По стовбурі довжелезного дерева, яке лягло як на замовлення, хлопці обережно зійшли на дорогу, а далі – людськими стежками підійшли до хат. Тільки Залізняк залишився “вдома”, бо того дня був черговим й кочегаром.

 

На хуторах нам пощастило. Ми добре повечеряли, ще й з собою взяли трохи провізії на запас. Повернулись уже над досвітком і зупинились перед вивертом, вершок якого досягав дороги, але висів надто високо, щоб можна було відразу на нього ступити. Довелось одному зігнутись, а другому, ставши йому на плечі, вилазити на стовбур дерева.

 

Обережно чіпляючись за молоді деревця, ми добрались до влазу, не залишивши за собою ніякого сліду чи знаку, в чому наступного дня ми самі з задоволенням переконались. А сталось ось що...

 

Після ситої вечері у теплій криївці ми дозволили собі трішки довше поспати. Розбудив нас (ну й слух мали ми тоді!) “нагорі” якийсь тупіт. Хтось там ходив – то віддаляючись, то знов наближаючись, якби чогось шукав. Спочатку ми запідозріли диких вепрів, які, бувало, сюди навідувались. Але згодом почули стріли – близькі і ледве чутні автоматні черги. Верба скомандував “повне поготівля”, в якому ми чували до п'ятої пополудні.

 

Вечором, уже в густих сумерках, під'їхала до нас наша сільська розвідка. Довідуємось, що по нашому “плацдармі” гуляли солдати. Сліди показали, що один з них лазив по “даху” нашої хати і навіть чогось перелазив через стовбур впалої смереки. Сердешний, напевно, і в гадці не мав, що топтався по пальцях смерті. Очевидно, і наша безпека висіла на волоску.

 

Чудодійне дерево ще не раз ставало нам в пригоді, оскільки гарнізонні постої в селах тривали значно довше, ніж ми сподівались. Тільки в другій половині березня, коли вже розтаяв сніг, ми зійшли з нашої смереки на землю і перекочували в інші місця.

 

14 квітня 1946року гарнізон вступився з села, перебравшись до міста.

 

15 квітня ми вже мали змогу безпечно (на ті часи) показатись у своїй станиці. Люди вітали нас, наче воскреслих із мертвих. Залізняк дотримав слова і увійшов в село з довгою “патріаршою” бородою, яку радісним сміхом привітали сільські молодиці та дітвора...

 

Все, про що я тут написав, – чиста правда.

 

Оповідання написано з уст учасника подій – Тріски.

 

Додаються справжні назви зашифрованих місцевостей:

 

Станиця Чорна – село Велика Воля Миколаївського р-ну.

 

Підрайон Скала – частина Миколаївського р-ну.

 

Також справжні імена та прізвища учасників:

1. Шугай – Горчин Володимир, 1921 р. н., загинув 1949 р.

2. Верба – Левицький Степан, 1921 р. н., загинув 1949 р.

3. Чорний – Луцишин Михайло, 1923 р. н., загинув 1949 р.

4. Дуб – Корецький Михайло, 1923 р. н., загинув 1948 р.

5. Скакун – Дереш Євген, 1927 р. н., загинув 1948 р.

6. Голуб – Маційовський Степан, 1924 р. н., пропав безвісти

7. Залізняк – Клим Іван, 1921 р. н., загинув 1947 р.

8. Береза – Івах Петро, 1921 р. н., загинув 1948 р.

9. Тріска – Луцишин Степан, 1922 р. н., політв'язень.

 

Справжні прізвища Мороза, Партизана та Соловія авторові невідомі.

Ціна свободи – ЖИТТЯ : (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 22 черв. 2021 р., 07:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 черв. 2021 р., 07:58 ]

СТЕЖКАМИ ТАЄМНИЦЬ

Досвіт зарожевів на погідний день і вперто заманював до лісу, нагадуючи про найкращу пору збирання грибів.

 

Я змалку любив ліс у його величавому маєстаті, з непереможною силою натурального життя, яку не могли збороти змінні нищівні цивілізації. Вибиратись мені не довго – і я пішов.

 

У лісі було волого, парно, пахло жимолостю і грибами.

 

Власне, я мав їх уже пів кошика, коли ні з того ні з сього почав накрапувати дощ.

 

У молодому грабнику потемніло. Я глянув на годинник – було вже добре з полудня. І лише тоді я зорієнтувався, що вийшов над знайоме урочище, яке крізь гущавину молодого грабника світилось лисинами своїх піщаних скал.

 

Ніколи не минаю того місця байдуже. І хоч воно значно змінило свій давнішній вигляд, пам'ятна подія двадцятилітньої давності затримує на ньому увагу, нагадуючи трагічну, увінчану героїзмом і затінену таємничістю, розв'язку.

 

Проте ніколи тут довго не затримуюсь. Для мене, людини, добре знайомої з іменами, пов’язаними з легендами цього провалля, зустрічі з людьми тут небажані.

 

Дивлюсь на небо – воно захмарене і не перестає дощити. Ліс безлюдний, темніє, хоч до вечора ще далеко.

 

Але хтось тут є. Хруст ломаного сушняка, а по ньому – хриплий кашель, і то зовсім близько, – ніщо інше, як ввічливе попередження людської присутності.

 

Ні, зустрічей мені не треба. Стараюсь непомітно щезнути у гущавині, але, зробивши кілька котячих кроків, виходжу прямо на нього.

 

- Дай Боже щастя! – вітається сільський грибар, наближаючись до мене. – А я міркував собі, що в таку погоду всі гриби мої. А вже здибати тут тебе, то й зовсім не сподівався, – признався з вдоволенням.

- Дай Боже й вам! – відповідаю. – Грибарство, як і мисливство, – гірше неволі. Але я вже пустився додому. Маю досить тої приємності.

- Та, бачу, і губ трохи маєш, – завважує, зиркаючи у мій кошик. – У таку погоду, то й то добре.

 

Він положив свою торбину на мокрий пеньок і добув із-за пазухи пачку "Аврори”. – Закурюй!

 

Матвій Садовий – мій односелець, знаний любитель коней, бджіл і грибів. Тепер ми дуже рідко бачимось, бо я – мешканець міста, а він – у селі на господарці. Зустріч трапилась несподівана і зобов’язувала побути з земляком у рамках пристойності.

 

- Ого, то вже не той ліс, що колись, – почав знову відкашлявшись. – Тоді чистий був, як парк. Лінії рівненькі, зелені, а грибів було!.. Баранячки у решето не вміщались, а козарів – косою коси... Різних там сироїжок, файок і не дуже тоді брали, бо що то за губа була?..

 

Я палив, слухав і мовчав. Старий, не дивлячись на кепську погоду, мав охоту побалакати. Зрозумівши, що грибна тема мене мало цікавить, зайшов з іншого боку.

 

- Я тебе відразу пізнав... І відразу зметикував, що ти приплівся сюди не за грибами, – шепнув прижмурюючи очі.

- А якої напасті, по-вашому, я сюди приплівся?

- Ну, напасті – не напасті. Борони Боже! Я беру по тому, що всім грибарям добре відомо. Над тим провалом уже кілька літ не то що гриба, а навіть старої файки ніхто не надибав.

- То чого ви сюди загнались, не на шпацер, гадаю?

- Добре гадаєш, – зам’явся він і зітхнув. – А прийшов я сюди того, мабуть, що й ти. Мене тота скала, як магнесом притягає.

- Чому, вуйку? Ви ж до того, що з тою скалою пов’язане, ніякогісінької причетності...

- А Бог його знає, – він жбурнув недопалок на мокрий пеньок і розтер гумовим чоботом. – Знаєш, все мені здається, що в тій страшній історії запуталась і якась моя вина.

- Що ви кажете, яка вина?

 

Побачивши у моїх очах збуджену цікавість, а може, й – хвилеве збентеження, осмілів і заявив з упевненістю:

- Ти що хоч кажи, а так не мусіло бути.

- Що ви маєте на увазі?

- Ну, що б вони всі разом отак... відразу...

- Ви впевнені, що могло статися інакше?

- Повинно було... Ти не знаєш, а я – знаю. Скільки Степан напросився, наблагався Шугая, скільки навзивався до його розсудку! Все марно. Ти десь таке бачив чи чував, щоб воюючі чоловіки, під небезпекою щохвилинної смерті, тягали з собою жінок, ховались з ними по криївках з виходом просто смерті під косу? При тому – жінок вагітних, які мали всі можливості тихо вийти з гри, рятуючи тим самим себе, своїх ненароджених дітей і родину. Чому так не сталося, скажи?

 

Я вже, було, запідозрив старого в намірі похитнути мою віру у справедливість боротьби, яку вели і в якій загинули ті шестеро молодих людей.

 

- Чому сталось так, а не інакше? – перепитую мовби сам себе. – Мені здається, вам легше придумати відповідь. Ви були тоді значно ближче тих подій.

- Так, так. Звичайно... Але то не так просто.

- А видите. А ви мене питаєте.

- Та це я так... Бо так могло і не бути.

 

Вуйко Матвій знову поліз в пазуху за куревом. Запропонував мені, але я подякував. Намочена сірникова коробка не давала іскри, і старий нервував. Врешті, припалив і смачно затягнувся. Ще хвилину кашляв, витирав сльози, а далі знову продовжив.

 

- Може, ти й не знаєш, що ми зі Степаном були сердешними приятелями. Я йому дружбив, а згодом і кумом став. Але, коли я женився, він уже мав четверо дітей і купу розмаїтих гризот. Правда, то не були тоті гризоти, що доводять людину до сухот або до відчаю. Такі почались пізніше, власне тоді, коли його старша донька почала здибатись з Шугаєм.

 

Старому, видно, уже потекло за потилицю, бо почав ворушити раменами і поправляти мокрого капелюха.

 

- Ет, що то за розмова у лісі під дощем та ще й на ногах!?

 

Старий витер до штанів мокрі пальці, які гасили цигарку, і запалив недопалок.

 

- Заглянув би ти при нагоді до мене до хати. Посиділи б і побалакали з годинку без чужих вух. Але ти ніколи не маєш часу, як я – грошей, – сказав простодушно, усміхаючись.

 

- То, виходить, Степан не любив Шутая.

- Ну, ні. Не то, щоб... Що йому Шугай? Зрештою, тоді він ще Шугаєм і не був – ходив під батьковим прізвиськом. Але навіщо, властиво, я про це тобі розповідаю? Ти ж знав його не гірше від мене. Степан теж знав. Шугай вдався з крутою вдачею, маючи притому замало знань для справи, до якої покликала його Організація. Проте прикрий його характер прикрашували хіба що завидна молодеча відвага та пристрасть до всякої зброї, на якій добре розумівся і завжди старався роздобути. Ні, такого зятя Степан не хотів.

- А Катерина?

- Що Катерина? Дівка-дівкою. Для неї він був коханцем і героєм. А тоді, у сорок дев'ятому, коли кінець їх безприкладної боротьби ставав очевидним, вона вже стала мамою, а друге носила під грудьми. Хто може знати, якими почуттями керувався її розум – любов'ю, обов'язком чи страхом?

- Так, так. Це важко сказати, – мені вже хотілося закінчувати цю невеселу розмову, але вуйко Матвій ще мав щось говорити.

- А Степан з Настею сохли, чорніли у постійному страху і мовчазній безпорадності. Бо намови, прохання в сльозах та взивання до розуму нічого не міняли. Жінки слухали своїх чоловіків-героїв, а ці мали свої вимовки. Виглядало так, ніби на щось чекали.

- Я чув, що Степан мав якусь можливість легалізувати жінок. Хтось йому обіцяв допомогти у цій справі. Вам це відомо?

- Так, як і тобі. Хто це може знати певно? У тих страшних часах така “допомога" частенько виявлялась хитро наставленою лапкою. Ого, не один у таку потрапив. То був дуже ризиковний вихід.

- Але все ж таки – вихід, – кажу.

- Тоді і я так гадав. І навіть взявся допомогти Степанові у цьому плані Уяви собі, я пішов з ним вговорювати Шутая погодитись на такий крок.

- І що? – це мене справді зацікавило.

- А ти послухай, бо то – головне, – старий підступив на крок до мене, але перше, що я почув, – це тишу, яка настає по дощі. Вуйко Матвій продовжив майже шепотом.

- Така нагода трапилась, може, й цілком випадково. Ми зустрілись з ними у хаті Маринки Грибишки у самий великодній вівторок по півночі, – тут старий стишив голос і підступив майже впритул. Дощ, здавалось, настав, і німа освіжаюча лісова тишина озвучувалась де-не-де голосами дрібної пташини.

- Разом з Шугаєм сиділи в хаті Верба, Чорний, Чумак і Голуб. Жінок не було. Маринку відразу попросили до другої кімнати, а Голуб вийшов надвір, на стійку, – вуйко Матвій похитав головою, розтер на мокрій землі куций закурілий недопалок, втягнувши при тому у груди довгий вдих повітря. – Розмова почалась відразу, без підготовчого вступу. На зайві слова не було часу. Зрештою, вони вже знали, чого ми навідались і про що говорити будемо.

- Чи хтось, окрім вас, знав про цю вашу зустріч? – запитую ніби так, між іншим.

- Напевно, ніхто. Але про те, що околиця їх перебування, якщо брати по колу, не більша трикілометрового поперечника, не важко було домислитись. Тільки де саме місце їх криївки – не знав абсолютно ніхто. Навіть їх довірений інформатор і постачальник зустрічався з ними лише в умовлених місцях і про криївку не мав навіть уяви.

 

Старий пружно випрямився і повернувся лицем до провалля.

 

- Ти тільки поглянь ще раз на цю скалу. Чи це не ідеальне укриття, яке, наче спеціально для них, створила сама природа? Вони лише вміло його приспособили. Уяви собі, тої дірки нізвідки не було видно. Тільки гола десятиметрова майже вертикальна скала на висоті ще двадцяти метрів від днища провалля. З жодного боку – ніякого підходу - підлазу. Ні тобі знаку, ні сліду, ні найменшої підозри. А вони – там. Не день, не місяць, а, може, й не один рік... Хто це може знати? Заходили, виходили, днювали, ночували і... тримали на прицілі місцеву совєтську владу. Аякже. То була правдива цитадель Свободи... Нездоланна цитадель.

- То правда, – погоджуюсь. – Але найміцніші фортеці падали, коли перебували лише в обороні. Поза тою скалою у них вже не залишалось ні безпечного місця, ні дороги назад. Безвихідна ситуація...

 

Старий взявся шукати у пазусі свою “Аврору”, але змокріла одежа злиплася і він витяг руку з мокрою розклеєною цигаркою. Сплюнув, чортихнувся і шпурнув куриво геть. Я почастував його своєю папиросою, і він з задоволенням запалив.

- Треба втікати додому, – сказав нарешті, – а то, чого доброго, відлежимо ще нинішню лісову стрічу. Слава Богу, тепло, то, може, обійдеться.

- То бувайте здорові, вуйку Матвію! Свою цікаву історію докінчите іншим разом.

- Е, ні. Чекай-но. Мушу доказати до кінця. Бо ти ніколи не маєш часу, як я грошей, – старий хіхікнув, вдихнув свіжого повітря і випрямився. – До сумерків ще встигнемо вдома повечеряти. Смаженими губами, розуміється. Бо то ще нема далі, як шоста. Так ось, слухай і поміркуй. Коли ми вже всьо виговорили і пояснили, а вони – вислухали і втямили, запала важка німа пауза. Чорного і Чумака Степанові пропозиції мало займали – вони зі собою жінок не водили. Верба мовчки вичікував, що скаже Шугай. Нам залишалось терпеливо чекати, розуміючи, що мовчати довго він не має часу. Але ті хвилини тягнулись... Ну, сам розумій, – він на хвилину замовк, ніби ще щось пригадував. – І справді. По хвилині Шугай спокійно підвівся і, звернувшись до Чумака, буркнув: ‘‘Скажи їм, Павле”. І Павло, тобто Чумак, сказав: “Ми вже сім років боремося за вашу і нашу свободу. І воюємо, звісно, не для того, щоб самим когось неволити. Запам’ятайте це!.. Якщо твоя, Степане, донька і її подруга захочуть скористатися з ваших ратівних послуг – можуть покинути нас уже зараз, сьогодні... Оце й вся наша відповідь вам”.

 

По тих словах вони, як по команді, всі встали і почали виходити надвір. Останнім виліз з-за скрині Верба. Вже на порозі повернув до нас голову і сказав до мене на відході. “А ти, Матвію, ліпше свою пасіку пильнуй!”. Слово “свою” він вимовив з притиском. Я його зрозумів.

- ?..

- Зрозумів, зрозумів, друже. І потім не одну ніч не міг спокійно заснути, – старий похитав головою, почав розтирати вологі долоні і обличчя.

- Коли ми зі Степаном вийшли за ними, – подвір’є вкривала густа темінь. Навіть вулиця почорніла і розчинилась у пітьмі. Було тихо і моторошно на душі. Ми йшли мовчки, напомацки, як привиди двох мерців. Коло Степанової хати побажали собі спокійної ночі і, навіть не поділившись враженнями від щойно почутого, розійшлись.

- Чи знав хтось у селі про те, що жінки ховаються разом з боївкарями?

- Можливо, хтось здогадувався, але певно ніхто не міг сказати. Не знав того навіть їх зв’язковий. Проте жінки інколи появлялися в селі, хтось міг з ними бачитись і, звичайно, поговорити. Але цікавитись, де були і чому щезають, – не було сміливого. Взагалі, краще було не знати цього.

- А що Степан? Гадаю, по тій вашій розмові з Шугаями ви ще не раз зустрічались з ним. Він більше не ділився з вами своїми гризотами?

- Повір, ніколи. Я вже було думав, що все пішло на лад. Не смів його випитувати, але виглядало, що він заспокоївся. Однак... Хто такого сподівався?

 

Десь далеко буркнув грім, ніби сигнал, що пора закінчувати розмову. Вуйко Матвій попросив у мене ще одну папіросу на дорогу і простягнув руку, яку я сердечно потиснув.

 

- Тепер різне шепчуть, – додав старий на відході. – А це, напевно, тому, що насправді ніхто нічого не знає. Домисли стають дійсністю, дійсність – легендою, а легенди – історією. Такий тепер світ.

 

СВІДЧЕННЯ ПЕРШОГО ОЧЕВИДЦЯ

Чи пригадую, який то був день? Здається, п’ятниця. Так, п’ятниця і дуже рано. Пастухи виганяли на толоку худобу, а я вибрався в ліс на гриби. Було тепло, хмарно і якось сутужно на душі.

 

Чи не запідозрив я чого? Нічогісінько. Навкруги було тихо, спокійно, як завжди буває ранком за селом. Отож, полазивши добру годину по лісі, я зайшов аж на корчунок, але нічого не знайшов. Зустрів якусь кобіту з Радіва – мала в кошику заледве кілька старих губ. Е, думаю, шкода ніг та часу. Підкотив мокрі ногавиці та й пішов навпростець додому.

 

Почав накрапувати дощ, і я пригадав собі, що мав з’явитись з кіньми на колгосп до керату. Тому приспішив кроку і за думками незчувся, як вийшов на гору, на Барбарську. Вже був звернув з дороги на толоку, коли раптом – вистріл... а за секунду – другий і третій. Я, напевно, здригнувся, бо відчув таке, ніби вітер мене остудив. Зупинився, оглядаючись, чи не по мені часом б’ють. Часи були такі... сам знаєш. Не дай Бог ще раз подібне пережити! Того вже ніхто не витримав би!

 

Роздивляюсь навколо – ні душі! Тихо, тільки дощик накрапує. Повертаюсь і... вйо в село. Але супокій вже пропав. Пригадую, почув ще кільканадцять вистрілів з крісів і автоматів, але я вже не ставав і не наслухував. Гнав щодуху в село.

 

На подвір’ї мене чекала мама, стурбована, перелякана. В її хрипливім голосі-шепоті було безліч питань, які тоді можна було довіряти лише найближчим рідним. Сам пам’ятаєш, в ті страшні роки найкраще було взагалі нічого не знати, не бачити і не чути. Я також хотів, щоб мене мали за глухого, сліпого, німого або ще краще – за дурного. Не завжди мені це вдавалось. Але на цей раз я справді нічого не знав. Стріляли, напевно, в лісі, але хто до кого – не міг додуматись. Звуки розбігались луною, повторюючись у різних напрямках. Отже, заспокоївшись трохи, я вивів зі стайні свої конята і поїхав на попівщину до молотарки.

 

Чи застав там людей? Так. Було їх щось п'ятеро чи шестеро, але я запам'ятав тільки Заблоцького Степана. Він поручив мені впрягти коней в керат, а сам усе покинув і пішов, здавалось, у село.

 

Чому пішов? Еге ж, про це я дознався пізніше, коли... але ти не перебивай – я пригадую по порядку.

 

У гуркоті машини ніхто не почув, як вони під’їхали. Вискочили з “бобика” – всі босі. Чому босі? Сам догадаєшся, коли розповім до кінця. Було їх чотирьох, а може, п'ятьох – жодного обличчя не запам’ятав... Тільки тоті босі ноги... білі, білі, аж жовті... і з брудними нігтями. Один підійшов до мене і без здоров-здраствуй скомандував: “Бросай дело, поедешь с нами!” – “Куди?” – питаю. – Я нікуди з вами не поїду!“ – “А ми тебя не просим, а приказываем, понял! Садись в машину и помалкивай... ну!”

 

Завезли мене в другий кінець села, а по дорозі прихопили ще Степана Бриня. Далі – завернули на Барбарську, а там... дивлюсь: у потоках війська, як комашні на стерві. Глянув на Степана – хлопець, мов з хреста знятий. Питаю його поглядом, куди нас везуть, – мовчить, оком не моргне. Страх його скував, як мороз лотоки. І тоді страшна догадка засвітилась у моїй свідомості: то, напевно, вони... То їх, хлопців наших, викрили десь тут близько. Кінець їм? Але навіщо нас везуть, кому ми тут потрібні?

 

Підвезли до самого лісу, під Теребежі, ти знаєш, де то є. Кажуть йти за ними вгору, стежкою до кринички. Степанові підкосились ноги, не може дальше кроку ступити. Пхнули його і залишили. А до мене підійшов їх старший, капітан Волинець, і каже: “Та ти не бійся... За тобою підуть солдати, страхувати будуть!".

 

На моє щастя, я не збагнув, чого він від мене хоче і чому солдати мають мене страхувати. Піднімаючись крутою стежиною на гору, бачив поміж деревами багато війська в повнім бойовім риштунку. Сумнівів не стало – розпочалась велика облава. Але – для чого тут я?

 

Проте розгадка таємниці була вже близько. Кілька кроків вправо – а ми саме туди звернули – западалося стрімке провалля Теребежівського яру. Коли солдати підвели мене на самий край навислих скал, а два із них підійшли з грубим шнуром і почали в’язати петлю, я зупинився і, зібравши всі свої душевні сили, як перед місцем страти, промовив до них якимсь самому собі чужим голосом:

- Чого ви від мене хочете?.. Я ні в чому не винен... ви не маєте права!

- Да ты не бойся!.. Смотри там... – засичав таємничо один із солдатів, показуючи пальцем ледве помітні пасма сизого диму, – мы тебя, понимаешь, на веревке спустим... туда, вниз. Иначе нельзя...

 

Я глянув вділ, витягнувши до болю в’язи. Але, крім листяної зелені та виступів голого зчорнілого пісковика, нічого не міг побачити. Скала звисала нерівною стіною, на поріжках якої повиростали молоді деревця. Хвилина необачності і – летиш стрімголов у пропасть, невидиме дно якої залягло десь там, в гущі тіней та нудких запахів лісової рослинності.

 

Струйка рідкого диму ліниво виповзала на гору і смерділа згарищем. Догадка підтверджувалася: там – криївка, яку вже викрито, але “красные герои” бояться до неї наблизитись і це маю зробити я. Вони привезли мене сюди, щоб моїм життям перевірити безпеку входу і виходу. Від самої думки, повір, мене затрясло і я зацокотів зубами.

 

- Чего ты?.. Смелей спускайся вниз, – сичав облавець, підштовхуючи мене дулом автомата. - Не бойся: им - каюк. Держись за ветки... Смелей!..

 

Що мені здавалось? Здавалося, що роблю на цьому світі останні кроки. Почав шепотом “Отче наш...”. Дивлюсь: мій босий конвоїр спритно видряпався на тонкого бучка і спрямував дуло свого автомата туди, звідки курився дим. Напевно, я вже був напівпритомний, бо не запам’ятав, яким способом я проповз по цій шершавій стіні і як доліз до самого влазу. Шепчу, як у пропасниці: “Владико Небесний, проста, відпусти... і прийми душу мою, бо я... бо я все одно туди не полізу. Не полізу...”.

 

- Але поліз все ж таки?

- Поліз, А що мав робити? За виступом скали чатував другий вояка з автоматом і не зводив з мене очей. Вибору не було, хіба що – нурка в пропасть. Зрештою, я й досі не збагну, які сили втримали мене в рівновазі на цій звислій скалі. Може, то дух котрогось із тих нещасних оберігав мене як єдиного очевидця, для правдивого свідчення про їх геройську смерть? Може. Але в цю мить я ще не був певний в тому, що вони вже духи.

 

Підхожу ближче до влазу, хвилину вичікую на можливий сигнал перестороги, але – нема. Дим виходить так невинно, наче там, усередині, варять обід. Це трохи заспокоїло мій переляк. Відчуваю, що можу вже говорити і починаю кликати голосно, благально: “Хлопці, то я, Степан Подоляків... не стріляйте!”.

- Да ты залазий! Не плошай... им – хана, – чую з-за виступу скали. – Прикроем, если что!..

 

Поволі втискаюсь у прохід як у комин. Ногами намацую щось м’яке, але очі ще не звикли до потемку і я не бачу, де мені опертись другою ногою. По хвилині трохи прояснюється – і перше, що впало в очі, була зігнута постать. Це я на неї наступив, коли пролазив крізь вхід. Не відразу далось пізнати, хто це. Проте якийсь внутрішній голос підказав, ніби вимовив: то Павло. Він був без шапки і дивився на мене з такою холодною цікавістю, від якої в мене піднялось волосся і неприємно знудило. На колінах у нього лежав совєтський автомат, а на підлозі – кілька патронних гільз. Трохи дальше я побачив й інших, ще п’ять осіб. Вони лежали посеред своєї хати якось так, ногами докупи, і всі були витягнуті, якби їх хтось уложив. Тільки Павло лежав дальше від них, коло самого входу. Та що я кажу? Не лежав, а, радше, сидів скулений і дививсь на мене пильно-пильно, наче здивований моїм візитом. То не годен забути.

 

Чи були на них сліди крові? Не можу пригадати. То була одна мить, а я, можливо, був не зовсім притомний. Пригадаю лише, що в куті догорали якісь папери і що ніхто із лежачих не ворухнувся.

 

Підштовхнутий якимсь нервом чи інстинктом, я вискочив назовні, як корок. Дихнувши свіжим повітрям, відчув полегшу. Холодні каплі дощу розбивались на моїх голих руках, на плечах, спотілих і подряпаних під тонкою сорочкою. Ніколи не почував себе таким самотнім і безпомічним. Я, напевно, був схожий на якогось аматора скалолаза, який видряпався на високий стрімчак і не знає способу спуститись вділ. Однак мій відпочинок на поріжку скелі тривав не більше хвилини.

 

- Ну что? Что там? – посипались питання з усіх боків, як глухі вистріли. Напруга нервів тремтіла на критичній рисці. Не менше десяти вказівних пальців лежали на курках автоматів, спрямованих у мій бік.

- Вони всі мертві, – кажу ніби до всього світу.

- Как – все?.. Ты уверен?.. Так чего же ты вылез, дурак?

- А що мені там робити? – питаю.

- Как – что? Вытаскивать надо! Всех вытаскивать, такую твою мать!.. Прокурор смотреть будет!

- Я не подужаю, самі витягуйте... – кажу.

 

Вони засперечались, але зараз підійшов якийсь високий капітан і розпорядився, щоб разом зі мною полізли два солдати.

 

Ні, то не був Жук ані Волинець. Ті два і близько не підходили. То був якийсь інший. Він ще раз розпитав мене, що там у криївці, і, просвітивши наскрізним поглядом, приказав: “Полезешь первым. За тобой пойдут солдаты...” – і тут, щось зметикувавши, додав: “Смотри! Если что – пеняй на себя. Здесь не до шуток, братец!.. Сколько их там?”.

 

- Здається, шестеро, – кажу, але зараз поправляюсь: – Певно не можу сказати. Темно там і... повно диму.

- Не знаешь, значит. А надо знать, парень...

- То лізьте і подивіться, – відповідаю і сам дивуюся своїй сміливості.

 

Він витріщив на мене випуклі очі, але промовчав і зараз скомандував:

 

- Приступайте!

 

Чи міг би я впізнати?.. Кого? Того капітана? А хто його знає. Тепер йому вже десь по шістдесятий буде, якщо... якщо живе, розуміється. То був високий статурний хлоп, трохи рудавий і з помітним шрамом на бороді. По-нашому говорив кепсько, але... що то має до того? Всі вони одної віри.

 

Кого першого витягли? Звісно, Павла. Він, як я вже казав, притулився біля самої стіни, коло влазу. Важкий був, ми з солдатом ледве двигнули. Другий мій помічник вхопив його автомат і пістоль, який, як виявилось, лежав під покійником. Разом ми пропхати тіло крізь люк, а там вже потягли інші облавники. Вихід став свобідним, і в криївці гейби розвиднілось. Вистачило кількох секунд, щоб оглянути це незвичайне помешкання. Відрізнялось воно від звиклої хати хіба що відсутністю вікон. Акуратно зложена чиста постіль, на поличках – кухонний посуд, книжки. Зліва на стіні висів образ, здається, Богоматері, нафтова лампа та невеличке люстерко. На столику – під протилежною стіною – лежав відрізок полотна і мотки ниток до вишивання. В куті – дубова діжчина, а біля неї – поливане горнятко.

 

Господарі лежали на дощатій підлозі і ніби смачно спали. Плями крові, які тепер вже можна було бачити на білих їх сорочках, болючо нагадали мені, де я і що тут сталося.

 

Коли взялись витягати жінок – я цілком здеревів. Руки впали, в голові перевернулось. Чую – сам себе трачу. Ти розумієш, що то таке?..

 

Солдат – здоровий медвідь – вхопив за ноги Катруську – тягнути хоче. Шарпнув і бридко вилаявся добірним московським матом. А мене, віриш, наче хтось приліпив до підлоги – стою, не ворухнусь. Він знова потягнув і зверещав до мене, обзиваючи всякими плюгавствами. І, ти уявляєш собі, я не відчув образи від того москаля. В його істеричній скверні не чулося злоби чи ненависті, яку добачиш навіть у невинній усмішці. То був брудний вихлюп страху та нервового розладу, що – дивна річ – дало мені краплю наснаги. Я знова відорвався від підлоги, підійшов до тіла Катерини і, взяши його легко попід пахви, потягнув, задкуючи, до виходу. Потім так само ми перенесли Нонку, Шугая, Чорного і Вербу. Верба був останній. Довгий, худий, але, здавалось, найлегший. На ньому не видно було ні крові, ні ран. В кобурі, припоясаній поверх ватяної безрукавки, лежав німецький парабелум, а коли ми підняли тіло – з бокової кишені випала металева тютюнярка. Солдат підняв її і, не розкриваючи, запхав у свою кишеню. Виглядало на те, що моя роль на цьому акті закінчується. Солдати повилазили надвір, а я – за ними, останній.

- Що було далі?

 

Відчувалось помітне пожвавлення серед військових. Солдати покинули свої засідки, вештались по лісу, тягали телефонні дроти, перекрикувались і сходили вділ на пасовисько, де, очевидно, мав бути їх збір. Мені хотілось подивитись уважніше на побитих, але їх вже не було. Солдати відразу струтили трупи зі скали, і вони котились уділ, аж на дно провалля. Дякую Богу, що не довелося цього бачити. То не для моїх очей.

 

Обдумуючи своє становище і як найлегше та найбезпечніше злізти з цього урвища, я не добачив довгої драбини, яку солдати десь роздобули і приставили до скали. Кількох вояків з тим самим рудим капітаном полізли ще раз в криївку і почали звідти витягувати все, що давалось витягнути. Але для того діла я їм був уже не потрібний. Обережно, зсунувшись по поріжку на стежину, витоптану солдатами, і поволі почав злазити вниз, на дно яру. Ним я і вийшов на толоку. Ніхто мене не зупиняв, не розпитував, куди і звідки йду. Вже за потоком причулось мені, ніби хтось плаче. Хотів оглянутись, але в тій хвилині усвідомив, що то плакав я сам.

 

На закінчення розповім тобі й про те, чого я сам вже не бачив, але чув потім від людей.

 

Шість трупів солдати покидали на підводи і повезли вздовж селом для показу. Перелякані селяни не виходили з хат, і лише випадкові перехожі мусіли подивитись на "бандитов, которые злостно ненавидели советскую власть и мешали трудящимся строить счастливую жизнь”.

 

Заблоцького Степана вивели на дорогу і підвели до одної підводи.

 - Твоя дочь? – запитав Жук.

- Моя.

- От бачиш, а ти крутив мені бублики, що не знаєш, куди поділась, – процідив крізь зуби дільничний Бобела. – Бачиш, знайшлась... А ти не радуєшся... Подивись, надивись на свою бандеровку! Всі ви зволочі! Всі!.. Але тепер ви в мене попляшете!

 

У Миколаєві їх поскидали під брамою тюрми, де вони пролежали, на пострах і глум, аж до суботнього вечора. Потім хтось із начальства розпорядив похоронити їх на краю миколаївського цвинтаря в одній могилі, що було й зроблено.

 

Родини полеглих вивезли на Сибір. Разом з нами забрали й Степана Проця, на якому, як повідають люди, тяжить провина за все те, що тоді сталось. Але чи дійсно винен у тому один Проць? Хто це може нині впевнено підтвердити? Є таємниці, які залишаються ними надовго.

 

Розповідь жінки, колишньої вчительки сільської школи

Саме того дня, 12 серпня, ранком я вибиралась з Миколаєва на село, де протягом двох років вчителювала. Під час літніх канікул мене перевели на іншу посаду, але в селі я мала до погодження ще деякі справи, пов’язані з перевозом речей та поточними розрахунками.

 

Йшла, розуміється, пішки, стежкою через поля, а дальше – корчами до Барбари, яка тоді, як пам’ятаєш, була невеличким чистим потоком.

 

Вже на верху гори, звідки добре видно ціле село, почула кілька глухих вистрілів. Не могла відразу зорієнтуватися, де саме стріляють: звуки розбігались розголосою луною по всій Барбарській низовині, а їм навздогін неслись нові, виразніші і так само пропадали в ярах цеї мальовничої околиці. Виглядало на те, що десь поблизу йде бій. “Чи ж би знову якась сутичка з повстанцями?” – подумала я і хвилину зостановилась. Бо хоча, порівнюючи з попередніми роками, перше півріччя 1949-го проминуло досить спокійно, але боротьба з ОУНівським підпіллям не була закінченою і її відлуння час від часу збуджувало тривогу в цілому районі.

 

Перша думка радила повернутись назад до міста, друга – йти спокійно далі і трохи швидше. Послухала другої і вже за хвилину-дві усвідомила свою легковажність. Вистріли ставали густішими і наче наближались до мене. Гучніші крісові вистріли безладно змішувались з автоматним тріскотінням. Отже, догадки підтверджувалися: справа, не далі Прийменського лісу, кипів бій з усіми можливими наслідками. А навколо – ні душі, я одна в цих вільхово-ліщинних хащах, І взяв мене страх, відчула, що ціла дрижу і не можу вирішити, чи переходити потік, чи перечекати цю біду в корчах. Мала, правда, при собі надійне алібі – посвідчення з печаткою районного ВНО, але чи цього буде досить, коли... не дай Бог!

 

Нарешті відважуюсь і... рушаю. Передбачую, що мушу пробігти десь з тридцять метрів рівної голотечі, на якій мене можуть запримітити. Далі буде безпечніше: мене закриє від них виступ стрімкого надпотічного горба. Не довго роздумую – переходжу кладку і... вйо!

 

Відстань цю пробігла, здавалось, із зупиненим серцем і відпочила аж під сільськими садами. Тільки тоді переконалась, що ніхто мною не цікавився і що мій перебіг міг більше пошкодити, ніж допомогти.

 

Пані Сєрантова, дружина арештованого на цей час сільського пароха, зустріла мене з невимовним переляком. Засипаючи мене шепітливими запитаннями стосовно того, що відбулось, вона, як мені здавалось, намагалася почути у моїй розповіді підтвердження своїм догадкам. Була гірко розчарована, зрозумівши, що я також нічого не знаю і навіть не зорієнтована, де, в якому місці, точиться цей бій.

 

Десь перед полуднем стрілянина вщухла і все ніби заспокоїлось. На подвір’ї плебанії, яке перетворили на колгоспний тік, заторохкотіла молотилка, і я стала прощатись з їмостею та її дочкою, з якою сердечно подружилась. Але раптом керат знову зупинили, і, поки ми з їмостею встигли це запримітити, до хати ввійшла знайома молодиця і шепотом повідомила, що щойно заїжджали на тік солдати і взяли з собою молодого парубка. Вона була краще проінформована про перебіг подій і, не чекаючи запитань, розповіла, що в лісі рано-вранці облавники викрили якусь криївку і завели бій з партизанами, які були там заскочені.

 

Ні, ні. Про наслідки цього бою вона нічого не говорила. Може, й справді ще всього не знала. Все вияснилось за якоїсь півтори години. То був один жах і розпач!

 

Хто нам про це сказав? Не пам'ятаю. Може, й ніхто. Може, ми самі вийшли на дорогу по зову того душевного відчуття, яке вивело нас з хати на дорогу, щоб стати свідками дивовижного жертвоприношення.

 

Їх надвезли з села на двох підводах. Так, на двох – я це добре затямила. На кожній було по троє мертвих тіл, з яких уздовж дорогою ще стікала краплями кров. На передній, біля фірмана, сидів солдат і грав на гармонії якусь дику мелодію, а скоріше – какофонію, бо, видно було по всьому, він не був музикантом. Інші солдати йшли по боках цього страшного обозу, мовчазні, понурі і майже всі палили товсті махорочні скрутки. Тіла побитих були, очевидно, ще теплі, бо звисаючі руки і ноги гойдалися, створюючи почуття непевності щодо їх смерті. Облич не годен було побачити, бо були вкриті соломою, тільки по одежі можна було відрізнити чоловіків від жінок. Позаду за підводами бадьоро йшли один з офіцерів МГБ Волинець, слідчий капітан Жук та дільничний міліції Бобела. В останнього на плечі разом з автоматом висів якийсь рюкзак, а у Волинця було аж два автомати. Завершували цей парад смерті товпи солдат, які недбало і безладно тяглись дорогою із своїм бойовим спорядженням. Усі в'їхали на подвір'я колишньої плебанії.

 

Я стояла цілком здеревілою, як в безтямі. Їмость, побачивши побитих, втекла до хати, щоб не зрадити свого зворушення. Жінки біля керату заціпеніли від переляку і виглядали, як німі статуї з широко відкритими очицями, наповненими жахом. Солдати посідали хто як на траву, на поріг ганку і мовчки курили. То були молоді хлопці, назбирані по всій імперії, змучені, змарнілі, без найменшого вдоволення своєю перемогою. Здавалось, їх очі розсівали пригнічення і смуток разом з холодною байдужістю до всього, що тут відбувалось і до чого вони мимоволі, силою своєї служби солдатської, мали якусь причетність.

 

Тоді слідчий Жук разом з Волинцем підійшли до Степана Заблоцького, який, аби на все це не дивитись, похнюпившись, підгромаджував солому. Їхньої розмови я не почула, але, коли вони з ним повернулись і зупинились біля першої підводи, мені вже не було потреби напружувати слух.

 

- Твоя донька? – запитав з їдкою усмішкою Волинець, згорнувши з голов убитих солому. Степан кивнув головою і обома руками схопився за передню ручицю.

- І зятьок твій? – докинув Жук, обпікаючи обличчя старого хижим поглядом. Той похитав заперечно головою і ніби видусив з горла: “Я ще не маю зятя”.

 

Спостерігаючи все це зблизька, я могла виразно бачити обличчя нещасного батька: воно було мертвецько біле і аскетично спокійне. Більше він не промовив ні слова. Перевівши погляд на сільських жінок, якусь мить зупинив його й на мені і, похитуючись, подався дорогою в село. Я не була певна, що він витримає цей другий фатальний удар невмолимої долі. Адже шість років тому, у 1943-му, німецьке гестапо цілком безневинно арештувало і розстріляло в Дрогобичі його найстаршого сина Миколу.

 

Ні, ні. До підвод не підходив більше ніхто. Навіть ці молодиці біля керату не піддалися своїй переляканій цікавості. Тільки Бобела весь час крутився коло тих фір, запрошував жінок подивитись на бандитів, які вже не зможуть нікого налякати. ‘Тепер я можу повісити свій автомат на дуба і спокійно виспатись”, – заявив не без гордовитого вдоволення і запалив папіросу. Річ ясна, що в ту хвилину він і в гадці не мав, що не довше як за три місяці його труп, продірявлений кулею месника, піднімуть з дорожного болота і відвезуть в район, щоб там закопати, недалеко від місця, де закопали тих, над якими він так самовпевнено і злорадно глумився.

 

Це, властиво, мав би бути кінець моєї розповіді, якби не ще один вартий уваги епізод, який хочу додати до повного образу цієї незабутньої жахливої трагедії.

 

Того ж дня перед вечором, довідавшись, що тіла побитих повстанців поскидали, як водилось у практиці російських каральних органів, біля воріт районного КПЗ, спокусило мене якесь дивне бажання подивитись на їх обличчя. Може, тому, що серед них було дві жінки, знайомі мені ще з шкільних років. Не кажучи нікому ні слова, я сподівалась, що буду там не одна і не зверну на себе увагу.

 

Що відчувала? Не пригадую, але добре пам’ятаю, що шоковий стан уже минув, а йому на зміну появилось почуття гордості за тих мужніх людей, за їх геройську жертовність. Напевно, воно, це почуття, вабило мене до них на останнє побачення.

 

Їх розложили в напівсидячих позах на тротуарі, вперши плечима до стіни будинку. В жінок біліли цілком оголені стегна, а в чоловіків в губах сторчали папіросні гільзи. Охота поглумитись над своїми жертвами, живими чи мертвими, була для функціонерів російських каральних служб такою натурально жагучою, як й алкогольна спрага після кожної вдалої облави.

 

Напроти, на протилежному хіднику, стояло кілька жінок, що нагадували біблійних мироносиць. Вони з острахом вдивлялись в обличчя побитих і по хвилині мовчки відходили. Можливо, котрась із них, пересилюючи страх, прийшла сюди сама переконатись, що між тими нещасними нема того, за ким мліло її серце. Я була рада, що серед них не було моїх знайомих і моя присутність нікого тут не цікавила.

 

Раптом з-за рогу будинку появилась молода пара з хлопчиною дошкільного віку. Чоловік в мундирі офіцера внутрішніх військ щось півголосом пояснював своїй дамі, яка, бачилось, не виявляла особливої цікавості до його розповідей, що, по всій певності, стосувались подій того дня та їх очевидних наслідків. Вона неохоче йшла поруч, ведучи за руку дитину. Наблизившись до лежачих покійників, вони зупинились біля самих їх витягнутих ніг. Над окровавленими тілами роями літали мухи і відчувався вже запах біологічної смерті. Жінка з огидою обганялась від мушні, стискала пальцями ніс, і це ще більше знеохочувало її продовжувати оглядини.

 

- Зачем ти прівйол нас сюда? – запитала докірливо і, не чекаючи відповіді, пустилась з дитиною відходити. Все це тривало не більше двох-трьох хвилин. Військовий, що стояв якраз напроти Катрусі Заблоцької, захотів, можливо, поправити кепський гумор своєї супутниці і на відході завважив: “Да ти посмотрі только, ета стерва будто улибаєтся!”.

 

І тут то сталось несподіване: хлопчина рвучко шарпнувся від маминої спідниці, підскочив до тіла мертвої жінки і плюнув на її оголені ноги. Його мати на мить остовпіла, лякливо зиркнула на жінок, що стояли осторонь, і в цій же миті, мов ошпарена окропом, схопила малюка за плечі, потрясла ним, як снопиком, і, глянувши вовчицею на отетерілого супруга, пішла не оглядаючись.

 

Жінки лякливо хрестились, перешіптувались, але я вже не хотіла нічого чути. Бігла додому, щоб на самоті виплакатись.

 

Розповідь рибалки, якого тут ніхто не знав і який не захотів сказати, хто він і звідки

Він зайшов в будку сторожа босий, в одних тільки штанах і, поставивши свої вудки в задверний кут, достав з-за ковбиці лави товсту брезентову торбу. Розв’язавши вузлики, витяг з неї дві бляшані консерви, скляний слоїк з квашеними помідорами та спорий кусень пахучої ковбаси. Сторож тим часом поставив на столик хліб і пляшку мутної оковитої. Коли все це було розложене і між всім тим появилась навіть вилка, обидва мовчки сіли до столу. Сторож взяв пляшку і зубами став виривати тугий гумовий корок. Лише по кількох зусиллях йому це вдалось, він, пом’янувши мать, одним спритним рухом витягнув з-під столу гранчасту склянку.

 

- Не хочу вас тягнути за язик, але з ваших недомовок догадуюсь, що наші місця вам не чужі, хоча вас тут, здається, ніхто не знає, – вимовив, наливаючи по півсклянки.

- Так думаєте? Може... може, й правда, – відповів ніяково гість. – То було давно... коли появлятись тут чужим людям було не зовсім безпечно.

 

Він витягнув з кишені складаний ножик і вправно відкрив бляшану консерву.

 

- А ви, виходить, появлялись і, напевно, не один раз?

- Уявіть собі – приходилось...

 

Вони випили, і сторож налив ще по півсклянки. Його свербіла цікавість. Гість таки справді щось знав і, як здавалось, мав охоту поговорити.

 

- А ви давно тут сторожуєте? – спитав, обертаючи язиком помідор, як гарячу картоплю. – Маєте приємну службу.

- Приємна, але не грошева. Бо що то є тих кілька десяток?.. А служу тут від тоді, як загатили той став, – вже з десять років буде. Давніше тою долиною протікав неглибокий потік і було трохи болота, а тепер – глянь, така собі міні-Швайцарія.

- Слушне порівняння! Ви були у Швайцарії?

- У самій Швайцарії – не був, але близько її кордонів у Німеччині доводилось побувати.

- На фронті?

- Був і на фронті, але там... за Дунаєм, близько озера Баден, я працював як остарбайтер. Однак це не стосується того, про що ми завели розмову. Ваша розповідь обіцяє бути цікавішою. Продовжуйте!

- Хочете знати, чого я ночами лазив по тих болотах? – гість глипнув на сторожа, скорчивши гримасу вибачення. – Ви й самі могли б догадатись.

- Та я догадуюсь, – відповів той голосом зацікавленої рівнодушності. – Вам пощастило дожити до пенсії і до такого часу, коли вже можна виявити деякі таємниці. Однак я сумніваюсь, чи ваші розсекречення зможуть змінити усталену думку. Та й чи, взагалі, варто її змінювати? Ви впевнені, що вам повірять?

- На тому мені зовсім не залежить. Але для вас трапилась виняткова нагода довідатись щось більше про ту печальну історію, яка вже обростає легендами. Виняткова нагода! Розумієте?

 

Голий гість зиркнув на сторожа і, побачивши в його очах більше подиву, ніж зацікавлення, присунувся по лавці ближче. Сторож старанно розжовував закуску і вдавав байдужого слухача.

 

- В один час, затямте, ми підозрювали, що група Шугая скривається в Кошарках. До такої думки привели нас певні логічні висновки: затишне місце, близькість рідного села, можливість постійного конспіративного зв'язку, входу і виходу – ідеальні умови. Кілька ночей ми пантрували береги того потоку, чатували в корчах і травах, але, як самі догадуєтесь, безрезультатно. На те потрачено досить часу... – він налив ще по півсклянки і, випивши рідину одним ковтком, продовжував: – Потім ми зрозуміли свою помилку, і ось появився новий задум і новий план вирішення. Співавтором того удачного плану був і ваш... сьогоднішній малопочтенний собутильник.

 

Сторож не переставав жувати. Обличчя його помітно посіріло, кутики рота потяглися вниз, і весь він, сидячи, згорбився, як від важкої ноші. Праву руку, яка почала судорожно тіпатись, він запхав у кишеню, а лівою – уважно випорожнив пляшку. Рибалка з-під ока стежив за настроєм партнера, але охмеління вже псувало йому психічну забаву, тож він почав з іншого боку.

 

- Мені відомо, що ви перебували з Шугаєм в родинних відносинах... і, власне, в тому криється причина мойого вам довір’я.

- Так, ми були близькі кревні, але якщо вам про те відомо, то мусите знати і те, що у мене з ним не було жодних контактів.

- Розуміється. Інакше – самі знаєте... не сидіти б вам тут зі мною, а, напевно – деінде, – він усміхнувся викривленою гримасою, виявляючи в посивілому зарості бороди невеличкий шрам. – Отже, слухайте. Чому ви повірили, що то Сокіл їх видав? Чи маєте вагомі докази його вини, чи лише – домисли?

- Я тим ніколи не займався. Та й навіщо мені це знати? Люди говорять. Навіть пісню зложили, в якій той Сокіл згадується.

- Он як! Але, повірте, то лише півправди.

- Може, й так. Хто то може знати?

- Я. І хочу, щоб всю правду знав і ти. Я кажу “ти” не із фамільярності, а для кращого розуміння мойого наміру. Все, що я тобі розповім, ще довгий час мусить залишатись таємницею. Це в твойому інтересі, повір.

- Я не хотів би того знати і бути вам зобов’язаним, – боронився сторож. – Знайдіть собі іншого повіреного.

- Не викручуйся і не вдавай дурня! Зрозумій, що більше ніхто вам цього не розповість, а я не маю наміру писати мемуари. Скільки то вже минуло літ?

- Якщо добре пам’ятаю, то рівно двадцять.

- Правильно. І то є досить часу, щоб уже дещо забути. Дещо, але не це, про що хочу тобі розповісти. Така нагода трапляється далеко не всім.

- То кажіть... якщо вам можна розповісти, а мені послухати.

- Можна чи не можна – не в тому справа. Є таємниці, які не повинні бути вічними. І не про Сокола тут мова. Що там Сокіл!.. Ти слухай.

 

Переконавшись, що на хуторах їх нема, наш Другий відділ знову залихоманило. Обласне начальство не хотіло довше чекати, вимагало нових оперативних звітів, планів операцій, нагло наполягало на негайній ліквідації групи Шутая, яка, на їх думку, мусіла окриватись десь поблизу сіл Стільсько, Воля, Тростянець. Агентурні донесення це підтверджували. Проте натрапити на їх сліди або зачепитись за зв’язок нам ніяк не вдавалось. А між тим терпеливість начальства тремтіла в постійній напрузі, і ми знали, що вона от-от урветься. А цього, повір, треба було боятись не менше, ніж бандерівської кулі.

 

З вірогідних агентурних інформацій нам стало відомо, що з Шугаєм може бути не більше десятьох боївкарів і що між ними – це було дуже важливе – є один із східних областей України. "Східняка” звали Павлом, а псевдо мав – Чумак. Назбирати деяких даних про нього нам не завдало поважних клопотів. Виявилось, що весною 1943 р. хлопчина втік з німецького транспорту, який перевозив до Німеччини нову партію остарбайтерів, і по своїй волі чи поневолі найнявся на службу до столецького священника. Скоро відомості про нього ми доповнили його справжнім прізвищем, а також точною датою та місцем народження.

 

Оповідач посміхнувся якимсь своїм таємним роздумам, покручуючи довгими синявими пальцями порожну гранчасту склянку. Сторож зрозумів це як натяк і в тій хвилині перервав цю паузу, наливаючи ще по півсклянки.

 

- Твоя щедрість не допоможе тобі довідатись від мене більше, ніж я сам захочу сказати, – завважив, відсуваючи склянку набік. - Спряч пляшку і дозволь довести до кінця цю нерозумну бесіду. На чому я зупинився?

- Ви довідались все про Павла...

- Ага! Виходить, уважно слухаєш. Дійсно, про Павла ми довідались навіть значно більше, ніж нам було потрібно. Трапилось так, що в нашій опергрупі служив один офіцер родом з його сусіднього села, який добре знав Павла і всю його рідню. То був шанс, який ми мусіли використати у всіх можливих варіантах. Начальство так повірило в його успішний результат, що всю нашу оперативну роботу прив’язало до пошуків зв’язку з Павлом. Зрозуміло, то була непроста і ризиковна задача. Перша спроба увійти з ним в контакт через працівника сільського медпункту закінчилась невдало і мало не коштувала життя молодої медсестри, спровокованої нашим недолугим функціонером. І тільки одна людина не поділяла надій начальства, слабо вірила в успішність зв’язку з Чумаком, навіть коли такий вдасться знайти...

- Догадуюсь, то були ви.

- Ти вгадав. І пізніші події підтвердили мою рацію. Але... все це вияснилось потім, коли нам трапилось порозмовляти з Павлом.

- Ви розмовляли з Чумаком? – сторож прижмурив очі і затіпав губою.

- Так, як оце з тобою, лише... з трохи довшої віддалі і без оковитої.

- Ну й що?

- Шкодую, що це була наша перша і, на жаль, остання розмова. Але про це я повідаю тобі в кінці моєї розповіді, коли... доп’ємо другу пляшку Ну, будьмо... – і вони знову ковтнули по сто грам, як старі знайомі, які завжди мають за що випити і про що побалакати.

- В нашій роботі – треба тобі знати – ми мусіли навчитись користати не так із своїх успіхів, як з помилок противника. Кожний тактичний промах з боку бандерівського проводу створював нам сприятливіші і безпечніші умови пошуку і ліквідації їх ідеально законспірованих місць укриття. А що вони перебували в далеко гіршій ситуації, ніж ми, то мусіли таких помилок допускати, безперечно, значно більше. Так сталось і на цей раз.

- То цікаво, – промовив сторож, наче розбуджений із задуми.

- Дільничний інспектор, що був родом з Тростянця, не мав особливих непорозумінь з Шугаєм, з яким був добре знайомий ще з юнацьких літ. У Великій Волі мав рідну сестру, вдову по солдату, який загинув на фронті. В її хаті у 1945 році переховувався від мобілізації мешканець села, в якому молода ще і досить вродлива молодиця бачила свого другого чоловіка. До ОУНівського підпілля він не пристав, але волів перечекати війну вдома, як, зрештою, багато ваших земляків, яких наші оперативники без розбору зараховували до бандерівців. Хата вдовиці-солдатки здавалась йому найбільш відповідним і безпечним місцем перебути лиху годину. Однак одного ранку його видала власна необережність – він був застрелений оперативником, що його помітив. Вдова з цього приводу мала прикрі неприємності, а її хата втратила безпеку захисту.

 

Відтоді проминуло три дуже тривожні роки боротьби з бандерівським підпіллям. Брат вдови, колишній член комсомолу, став дільничним інспектором, а збройна активність бандерівців значно ослабла. Будучи певним, що Шугай не порахує його настільки небезпечним, щоб це йому загрожувало, він іноді навідувався до сестри, просиджував у неї до пізніх сумерків і спокійно вертався в сусіднє своє село або в район на службу. Розуміється, ніхто не міг навіть запідозріти, що власне йому було дане завдання шукати контакту з Павлом, з яким, як нам стало відомо, дільничний якось випадково познайомився ще в останніх місяцях німецької окупації, коли той шукав притулку і захисту.

 

Тут оповідач зробив довшу павзу, наче чекав якогось запитання. Але сторож, здавалося, слухав усю цю розповідь, як стару популярну казку, і байдуже прошпортував сірником зуби.

 

- Хочеш запитати, чому саме йому? Думаю, що, крім їх давнього знайомства, яке могло вважатись менш-більш надійною запорукою безпеки, ще бралось під увагу й той факт, що хата його сестри стояла на самому краю села і підходи до неї з поблизького Прийменського лісу були найменше помітними. А те, що Шугай зі своєю компанією перебував не тільки в лісах, а й у селах, – в нікого не будило найменшого сумніву.

- Він сам на це рішився? – запитав сторож, ніби так, між іншим. – Пригадую, він ніколи не був ризикантом.

- Може, й не був. Але йому запропонували і... він погодився. Річ ясна, успішність такої операції давала йому право на певну винагороду і, що головніше, підкріплювала довір’я керівних органів, а разом з тим – швидше просування по службі.

- Не виключено, що дільничний посвятив у цю таємницю й свою сестру, можливо, з наміром використати її як надійного посередника.

- Ми теж дійшли були подібного висновку... після того, як це з ним сталося. Недодумались, бач, остерегти його від такого ризикованого підходу. Ти знаєш, як то було?

- Чув.

- Його прорешетили через вікно, коли він вечором у своїй хаті грав на гармонії. Від двох свідків і очевидців того замаху ми так і не змогли нічого суттєвого довідатись. Не знаючи справжньої причини цього нападу, мало хто припускав, що то робота Шугаїв. На своїй дільниці він мав загальну опінію “верного служаки”, а це вже вимагало від нього більшої уважності та обережності. В селах тоді, як знаєш, вешталось досить молодих конспіраторів, які, проживаючи легально, мали тісні зв’язки з лісовим проводом. Боятись їх треба було чи не більше, як тих з лісу.

- Виходить, так чи інакше – доля дільничного лежить на вашому сумлінні. Ви ж бо впутали його в цю небезпечну забаву. Чи не так??:

- Сумлінні? Що за дурниці! Це був справді поважний прорахунок в небезпечній грі.., але не тільки наш... Загибель дільничного пхала нам в руки новий надійний козир і.. він був використаний якнайкраще, швидко і вдало.

 

Сторож зрозумів: настав саме час налити ще по п’ятдесят і до того відкрити дефіцитну консерву пахучих шпротів. У рибалки світились вологі очі. Він не дав себе просити.

 

- Нам недовго забавило переконати вдову в тому, що її брат поліг від кулі Шугаїв. Як з’ясувалось – вона була в тому більш впевнена, ніж наше начальство, але не могла збагнути причини такої суворої розправи. Ми були готові допомогти їй в цьому і, обережно наголошуючи на ролі її брата в оперативних планах служби МГБ, про яку, мовляв, якимсь чином дізнались люди Шугая, робили логічний висновок, що таким способом вони вирішили позбутись небажаного “посередника”. Можеш собі уявити її переляк!.. По кількахвилинній розмові з нашим оперуповноваженим, який “відвідав” її під виглядом службовця райфінвідділу, вона не могла підвестись з лави і просила лиш одного: не залишати її в селі ні на один день.

- Вона могла бути з ними зв’язана?

- Не думаю. Проте знала набагато більше, ніж ми сподівались. Уяви собі! Постійний зв’язковий і єдиний інформатор Шугая жив з нею в сусідстві і... того більше – запобігав о її прихильність.

- То був Сокіл?

- Він самий! – рибалка одним ривком вихилив налите і, кинувши в рот дві золотисті рибки, продовжував: – Нарешті нам вдалось натрапити на джерело живлення Шугаєвого “замку”! Тепер залишалось віднайти сам “замок”, який, без всяких сумнівів, ховався десь тут близько, в лісі чи під лісом, – чорт з ним! Це вже не виглядало проблематичним.

 

Щоб заспокоїти нервове збудження, викликане споминами пережитого, рибалка витягнув з торби пачку цигарок, і оба розмовники розпустили димок пахучої “астри”.

 

- Розмова з Соколом була короткою. Скоріше – це був ультиматум з пропозицією, яка давала йому шанс врятувати себе і свою сім’ю від очевидних суворих репресій. Зрештою, він ясно усвідомлював своє становище і... розколовся відразу.

- В нього не було виходу...

- Ніякого. Наші все одно були б з нього витрясли це дізнання, але вже з іншими наслідками. Він до того не був готовий.

- І це все?

- Ще один фрагмент варто би вписати в цю давню невеселу історію. Справа в тому, що Сокіл не знав докладно місця криївки, а тільки її приблизні координати. Його здогадки вказували на те, що вона могла знаходитись найімовірніше в двох місцях – в урочищі, яке було названо Теребежів провал, або – в подібній улоговині, званій Яворова. Віддаль між ними не перевищувала й півкілометра, але й у такому радіусі розшукувати майстерно замасковане підземне укриття було б марною і не зовсім безпечною справою. Навіть для цілого нашого гарнізону. Тому ми вирішили розставити тихі чати в умовному квадраті її можливого знаходження. І ось...

 

Раннім ранком 12 серпня одному з наших спостерігачів вдалось помітити в Теребежах, на високій стрімкій скалі, голову молодої жінки. Голова поволі розчісувала своє волосся і спокійно розглядала добре видимий їй протилежний бік яру. Він оглядав її кілька хвилин, боячись ворухнутись. Виглядало так, ніби вона вилізла з лисої скали сірого пісковика і, не будь солдат бувалим оперативником, міг би сприйняти її за блудний лісовий привид або видіння досвітнього сну. Не довше як за дві години заалярмований гарнізон був уже на вказаному місці, тісним кільцем охопивши територію в кільканадцять гектарів лісу. Пастка замкнулась так тихо і несподівано, що поодинокі грибарі, які попали в оточення, не могли збагнути, звідки ми тут взялись і що, властиво, відбувається. Акція почалась рівно о восьмій кількома вистрілами по скалі, яка стояла глухою і німою, наче здивована нашим глупим бешкетництвом.

- Чи ви хоч знали, скільки їх там і чи є з ними Павло? – поцікавився сторож, не подумавши, навіщо йому це знати.

- Ніхто нічого не знав, – відповів понуро рибалка. – Нам доповіли, що котрийсь із спостерігачів бачив на скалі жінку... А те, що жінці для ранкового туалету не обов'язково залазити на такій стрімчак, – вже наше припущення.

- Що ж далі?

- Далі?.. Далі не було вже нічого цікавого. Наша стрілецька зброя хіба що розбудила їх зі сну і заявила про нашу присутність. Вони мусіли відразу усвідомити своє критично безвихідне положення. Ми, однак, з наших позицій не могли побачити навіть якогось помітного знаку їхнього там знаходження. Дехто вже починав іронізувати з вірогідності донесення спостерігача, який клявся на чім світ, що все це він бачив на тверезу голову.

- То виходить, розмова з Павлом – чиста легенда?

- З чого ти взяв? Розмова відбулась... і ніякої тут видумки. Просто після двох чи трьох залпів поверх дерев ми побачили нарешті смужку сизого диму, що виповзала з верхньої частини скали, на висоті яких сім метрів від її видимої основи. Всі замовкли, як по команді. Це вже було якесь підтвердження даних спостереження. Ще кілька поодинчих вистрілів по уявному “комині” – нічого, крім піщаного пороху в місцях поцілу куль, не виявили. Виникало запитання, що дальше діяти, – брати цю “фортецю” штурмом, як колись монголи Київ, чи розбити її гарматою, яку ще треба було підвезти? Розв’язав проблему начальник обласного МГБ, який прибув по виклику в товаристві прокурора. “Умудріться взяти їх живими, – сказав. – Постарайтесь вговорити їх піддатися і розкаятися – це надзвичайно важливе! За всяку ціну... постарайтесь! З нами приїхали працівники преси”.

 

Тоді один сержант почепив на кийок шматину білої марлі і, ставши за стовбур товстого бука, став нею вимахувати і кричати: “Гей ви, у криївці! Слухайте уважно! З вами хоче говорити прокурор області! Ми не будемо стріляти, не бійтеся! Послухайте прокурора області!..”.

 

Чекати на відповідь довелося з напруженими до болю очами і нервами більше десяти хвилин. І ось... на скелі, біля виходу диму, появилось погруддя молодої людини. Чоловік був без верхньої одежі і з непокритою головою. Всі наші біноклі були спрямовані на його особу. Я теж дивився на нього з якимсь внутрішнім тремтінням, з не відомим мені досі містичним страхом. Худощаве подовгасте обличчя бандерівця здавалось висіченим з білого мармуру і зовсім не схожим на життєві, повнокровні, обпалені сонцем лиця наших солдатів. Якесь вперте, підсвідоме відчуття підказувало – то Павло. Ось він стоїть зараз над бездонною пропастю, виритою буремними стихіями історії, пропастю, яка роз'єднала нас, братів по крові, на довгі-довгі віки, зробила нас братовбивцями і стратенцями за інтереси можновладців-сусідів... Ця думка, як світляна ракета, освітила мою свідомість, збудила душевний неспокій і дивне бажання втечі, зникнути з цього місця ганьби і зради... Але це тривало лише одну мить. Різкий голос прокурора перервав мої роздуми і повернув лицем до реалій, які прив’язували до себе всю нашу увагу і мислення.

 

- Увага, увага! – кричав прокурор. – Усі, хто в криївці, слухайте мене уважно! Ви оточені і на точному прицілі. У вас нема іншого вибору, як тільки благорозумно зложити зброю і довіритись радянському правосуддю! Я гарантую вам усім життя і безпеку до судового вирішення... При цьому попереджую, що будь-який збройний опір в кожному разі не обійдеться для вас без трагічних наслідків. З вами є – ми це знаємо – жінка. Хоч заради неї проявіть великодушність і чоловічу поміркованість. Ми чекаємо вашої розумної відповіді! Ми віримо... голос його урвався, розлетівся луною по лісу і... настала мертвецька тиша.

 

Сказавши це, рибалка взяв пляшку і вилив усе, що в ній залишилось, у дві склянки. Над своєю він потримав її трохи довше, поки витекла остання капля.

- Бачите, а ви сказали “дальше не було нічого цікавого”..,

- А це я так, щоб перевірити твою вдавану байдужність, – рибалка скривив гірку усмішку і, виливши в горло гіркі рештки, почав ніби про щось інше: – Якби я був релігійною людиною, відчував би, напевно, потребу висповідатись. Ти ходиш до сповіді, громадянин сторож?

- Раз в рік приходиться...

- Жінка гонить чи сам... по свойому бажанню?

- Жінка нагадує, але не гонить. В час Великого Посту – належиться... Здавна у нас так заведено... А чому вас це зацікавило?

- Які там в тебе гріхи, остарбайтере? Хіба що щось поцупив у свого хазяїна або погладив по стегнах його кухарку. Пусте! Випий і дослухай мою розповідь, розповідь нерозкаяного грішника і супостата.

 

Зворушив тишину звучний голос Павла. “Дякуємо вам, – кричав він, – за милостиве попередження та добру пораду. Я перекажу ваші слова своїм друзям і ми разом вирішимо свою долю. А з ваших гарантій навряд чи щось скористаємо. Гадаємо, краще мати свої, більш певні і надійні”. По тих словах він зник так же миттєво, як і появився. Але за дві-три хвилини ми знову його побачили в тому самому місці. “Що ще хоче сказати нам прокурор області?” – крикнув він голосом з такою інтонацією, що нам важко було зрозуміти, чи справді він хотів ще щось довідатись, чи на такій ноті закінчує з нами переговори. І тоді підвівся на весь зріст один із наших офіцерів і крикнув йому: "Павло! Павлуша, то я, Юра Дорощук! Чи впізнав мене? В Летичеві разом до школи ходили, на Бузі, на Вовку рибачили...”

 

Павло не ворухнувся. Тепер він ще більше подобав на скульптурне погруддя якогось забутого героя минулих століть. Але в цю ж мить хтось подав йому бінокль, і він приложив його до очей. “Так, я пізнав тебе, Юра! Здрастуй! Що хочеш мені сказати?” – “Сказати маю багато, але зараз тут не місце для наших розмов, – кричав йому земляк. – Прошу тебе, послухайтесь прокурора і зложіть зброю! Заради чого поневіряєшся, за що воюєш, Павле? Ти ж комсомольцем був! Яку дівчину залишив!..” – “Розумію тебе, Юра, розумію! Ми задалеко від себе, щоб потиснути собі руки...”

 

На цьому слові рибалка раптом закашлявся, потряс головою і схопився за лівий бік. Потім витер заслізлені очі і дальше спокійно продовжував Павлові слова. “Вибач мені і... вона хай вибачить! Я відповів би тобі на твоє запитання, але ти все одно не зрозумієш, поки... поки не поставиш його самому собі. Тобі вже теж близько тридцятки і ти добре затямив тридцять третій та тридцять сьомий роки. Вклонися від мене моїй хаті і дорогам Кармелюка, а їй... не кажи нічого…“

 

“Досить! – перервав його мову дрогобицький начальник. – Так ви будете здаватись чи ні? Я запитую вас останній раз!” – “Розуміється, – відповів Павло, – тільки дозвольте нам ще спокійно помолитись на початку нової дороги. А тоді вже... візьмете нас”.

 

Потім він знову зник, як і не був. Солдати, які лежали на своїх позиціях ближче криївки, чули спів, подібний до гімну. Я дивився на годинник, було вже чверть на одинадцяту. Накрапував дощ. Майже всі вояки повставали з землі, ховаючись попід густі кущі. Офіцери видавали останні накази, як приймати, охороняти і конвоювати “бандитов”. До мене підійшов старший лейтенант Жук і запитав, чи не міг би я зайнятися справою Чумака. Я відповів йому, що його пропозиція поки що передчасна. Коли він, здивований, запитав, чому так вважаю, – у відповідь почулась глуха автоматна черга. За пару хвилин – ще один вистріл, як поставлена крапка. Він глипнув на мене з-під лоба, а я подарував йому свою останню усмішку.

- І все ж таки, як ви думаєте, чи всі вони погодились на такий кінець, чи, може, хтось із них не був посвячений в цю таємницю?

- А це, власне, й є ця таємниця, якої ніхто і ніколи вже не розгадає. Та й навіщо, скажи, її розгадувати? Справа, за яку ці люди боролись і полягли, цього зовсім не потребує. Вони закінчили її переможцями, і цього цілком вистачає, щоб про них говорити з повагою. Решта все – не суттєве.

 

Рибалка підвівся і став зав’язувати свою торбу. Сторож зрозумів, що він відходить, і, зам’явшись, запитав:

- Скажіть, чи ви теж супроводжували цей обоз з побитими через село аж у район?

- Ні, не супроводжував. На таких “парадах” я старався не бувати. Як тільки їх трупи уложили на драбинясті вози, я від’їхав разом з прокурором і газетчиками. Моя роль на цьому була закінчена.

 

- То хто ж ви все-таки і з якої служби?

 

Рибалка усміхнувся прижмуреними очима, вдягаючи на себе сорочку.

 

- Хто я?.. Покинь про це думати. Це теж не суттєво. І бувай здоров! Не супроводжуй мене...

 

P.S. Події відбувались в селі Велика Воля Миколаївського району Львівської області.

 

Йшла дорогами війна (Автор: Петрів Роман)

опубліковано 17 черв. 2021 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2021 р., 09:36 ]

ЧАСТИНА 1

Перші її зловіщі звуки далися чути після полудня 23 червня басовитим гулом бомбовозів, що строгим порядком по три летіли з півдня у напрямку Львова.

 

Хоча можливість війни між СРСР та Німеччиною вже довший час була актуальною темою неофіційної інформації, а найбільш нетерпеливі чекали її з дня на день, – повірити в це, що вона вже вийшла на свої дороги, не всі відважувались. Офіційне підтвердження, однак, надійшло наступного дня по радіо. Грізне слово “мобілізація” понеслося селами, як вихор перед наступаючою грозою.

 

Четвертого дня із району надійшли чутки про евакуацію членів совєтської адміністрації, школи ФЗУ та про арешти кількох місцевих громадян. Школу евакуювати не вдалось – учні розбіглись, а районний НКВД запідозрив в тому оунівських диверсантів.

 

Уночі головним шляхом на Львів проходила якась танкова дивізія, сталеві велетні йшли один за одним на півкілометровій дистанції. Ті, хто відважувався крадькома спостерігати цей марш сталевих фортець, шептали собі півголосом, мовляв, кінець Германії!

 

Перші відступаючі частини Червоної армії появились у Миколаєві ранком у суботу 28 червня. Змарнілі від перевтоми, від безсоння, мовчазні і злі, вони йшли куди попало в напрямі на схід, несучи в руках і на раменах довгі зі штиками гвинтівки та кулемети. Всіх їх мучила пекельна спрага. Але жоден не вступав до хати, щоб попросити напитись. Політруки пильно стежили за кожним бійцем, за його поведінкою. Найменше порушення наказу смерть на місці.

 

Надвечір уся дорога від Тростянця на Стільсько була завалена військом та технікою, що на всіх можливих швидкостях котилась на схід. Час від часу появлялись над ними німецькі розвідувальні літаки. Пролітаючи низько, майже над головами солдатів, глушили їх диким ревом моторів, але не обстрілювали, не кидали бомб. Причина такої великодушності німецьких пілотів вияснилась уже пізніше. Справа в тому, що ті армійські частини вже тоді знаходились у зоні оточення німецькими танковими бригадами і йшли назустріч своїй загибелі.

 

Того самого дня запорошена військова полуторка з кількома бійцями у кузові звернула з гостинця і швидко під’їхала до цвинтаря у Великій Волі.

 

Зупинившись, солдати відкрили борт і зняли на землю тіло мертвого товариша, накрите шинелею. Невдовзі появився там їх командир у товаристві голови сільради та ще двох чоловіків з джаґаном і лопатами. Не затримуючись довше ні хвилини, солдати зі старшиною від’їхали наздоганяти своїх, а голова і гробарі стали вибирати місце солдатові для спочинку.

 

Покійник тим часом лежав на мураві. То був молодий ще, років двадцяти семи – не більше, чоловік з гарними рисами обличчя. Ніяких документів, посвідчень при ньому не знайдено Не виявлено також на тілі ніяких ознак, по яких можна було б судити про причину смерті. Командир, що його привіз, про це, розуміється, також не сказав нічого.

 

Біля четвертої гостинець на Стільсько цілком опустів, тільки вітер крутив на ньому хвостаті вихри, наче замітав слід за всім тим, що відійшло.

 

Коло гробаря зібралась купка селян, переважно жінок і підлітків. Приглядались до покійника, схлипували, перепитували, вболіваючи за своїх, що десь там, хтозна на яких фронтах, бідували.

 

- Ой, чи хоч трумну хто зробить? – питала схлипуючи одна, що мала у війську молодого зятя. – Щоби сира земленька очей...

- Ой, не скигли, на милість Божу! Та ж не кинемо у яму як худобину яку. Прецінь ще якась дошка і для нього знайдеться... – буркнув нервово голова.

 

- А панотець прийдуть?

- Аякже. Хто б він не був, небіжчик, а поховати належить, як Бог велить, І гріб запечатати треба... – розважав у гурті старий Савка, почіхуючи об сосну горбаті плечі. – А ось і дяк іде.

 

За лісом враз почувся монотонний гуркіт моторів, що швидко дужчав. Люди поховались у цвинтарних хащах, і лише гробар залишився на своєму місці, спостерігаючи за дорогою, як з окопу.

 

Буксуючи в сухім піску, перевантажені спорядженням і гарматами на причепах, виповзали на горбок полуторки. Між ними густо й безладно йшла запорошена піхота.

 

- Ади, втікають...

- Не знати, чи довго ще?..

- Тисне німець.

- Не тисне, а б'є... І то добре мастить... Але в нас, гадаю, тихо минеться...

- Та хай Бог милує!..

 

Хтось з гостинця, видно, запримітив у цвинтарних хащах людей. Нагло заторохтів “дихтяр”, бренькнули олов'яні оси, посипались зелені соснові гілки.

 

В одній миті цвинтар опустів. Тільки покійник залишився лежати на свойому місті, прикритий кошлатою гілкою, що впала йому на груди. А за кілька хвилин із недокопаної могили виліз рачки гробар і чкурнув хильцем у гущавину.

 

По тому інциденті і село заніміло, як цвинтар. Навіть пси замовкли – поховались від людських очей. На думку мудріших, це був найкращий спосіб показати свою благонадійність і нейтралітет.

 

А військо все йшло і йшло. І не лише шляхами – всі поля і пасовиська навколо села вкриті були пішими й кінними армійцями. Втомлені, запорошені, у наскрізь пропотілих ґімнастьорках, вони тяглись, як на страту, пониклі від смутку і резиґнації.

 

Вночі у селі не світилось, але люди не спали. Замкнувшись у хатах, сиділи біля темних вікон, слухали, наслуховували. Наближення фронту навіювало тривогу від можливих непередбачених наслідків і від безсилля що-небудь зарадити. На щастя, коротка ніч минула спокійно.

 

Коло восьмої ранку заторохтіла дорогою підвода. Сам голова своїми бідовими конятами віз між низькими бічницями нову, бездоганно змайстровану труну. Коло плебанії він зупинив коней, замотав віжки за ручицю і пішов до священика.

 

Отець Теодор зустрів його, як завжди, добродушною довірливою усмішкою.

 

За двадцять місяців свого урядування голова ні разу не порушив традиційних парафіяльних уложень, дарма що така некласова позиція доставляла йому чимало гірких годин. Районне начальство прозвало його “пролетарським лібералом", дорікало за слабохарактерність, погрожувало всякими доганами, але терпіло і мирилось, зважаючи на його проворство та кмітливість.

 

- Ого, ви ще, бачу, при владі, пане Данчевський, – пробував пожартувати панотець, – а у районі, здається, вже повне безвладдя.

- Наразі – при конях, отче. Сьогодні, бачиться, бути нам без влади, а завтра – як Бог дасть, Вибачайте, що у неслушний час докучаю... Не за своїм прийшов…

 

Голова витирав хусточкою брунатну лисину і потилицю, поправляв заяложений комірець смугастої сорочки.

 

- Треба поховати того бідаку, а то полежить ще день на такій спеці і ніхто не приступить до тіла.

- Добре, Юрку. Мені вбиратись недовго, але... як там навколо? Ми тепер, здається, на самій-самій фронтовій лінії... Щоб знова, як вчора... не нарватись.

- Повірте, навколо – ні душі. Сам дивуюсь. Так тихо, аж сумно. Правда, від моєї стодоли видно в полі два трактори: один тут недалеко, на тростянецькій межі, в другий ген коло смерек на дорозі. Стоять собі, а війська не видно...

- Труну, кажеш, зробили?

- Аякже, ще й яку! Акуратну, глянцовану, дай Боже, і собі такої дочекати...

- Ну, буде. Не лихослов,,, І на такий комфорт не плекай заздрості.

 

Тим часом групка селян уже стояла на цвинтарі коло готового гробу. Їхні невеселі розмови несподівано нову перервало виразне гудіння мотора. Люди миттю скочили в гущавину, поховались за дерева та камінні фігури.

 

По кількох секундах з-за лісу показався чорний мотоцикл з “колискою” і трьома солдатами в шоломах,

 

- Німці! – крикнув на весь рот гробар, плеснувши з радості в долоні.

- Та тихо ти, йолопе! Бодай ти замкло! – зашипів злякано голова, напружуючи зір до болю в скронях.

- Присяйбо, вуйку! Я їх по гелмах пізнав...

- То можуть бути перебрані большевики або... А ти стули писок і... сиди тихо, бо з нами діти. Ні мур мур…

 

Мотоцикл тим часом гнав у напрямі Стільська, розтягуючи за собою хвіст жовто-сірої куряви. Похорон знову довелось відкласти.

 

Всі розуміли – панотець не прийде, бо з плебанії теж добре видно гостинець, який тепер під пильним спостереженням. Зрештою, хто може знати, що трапиться за одну-дві хвилини?

 

На далекому закруті дороги, за кущами вільшини, знову показалася хмарка копоту, яку тягнув за собою чорний “жучок”. Люди принишкли, притулились до камінних хрестів, вичікуючи його наближення до найкоротшої відстані.

 

- Вертається...

- Подивіться-но! Та там якісь дітиська на дорозі. Вони щойно повилазили з жита... Ще якої напасті наведуть!

- Чиї то бахурі? – запитав не знати кого голова.

- Не маю люрнети, вуйку, але то можуть бути і ваші...

- Та їх би яс-сний грім...

 

Мотоцикл по секундах зближався до дітей, а на цвинтарі всі здусили віддих.

 

Ще мить... і він зупинився, не заглушуючи мотора. З цвинтаря добре було видно, як трохи вищий підліток підбіг до солдат з букетом синіх блаватів. Гробар аж підскочив і підбіг до голови.

 

- А я що казав! Німці! Слава Україні!..

 

І, поки голові відпустило в грудях, перескочив цвинтарний рів і погнав назустріч дітям, які теж щодуху бігли в село.

 

Не довше як за півгодини появився на дорозі невеличкий відділ німецької піхоти. З закоченими рукавами і непокритими головами вони спокійно провадили свої ровери боком дороги, що в тому місці мала пологий підйом.

 

Добравшись до рівного, вони зупинились, посідали збоку на мураві і взялись до перекуски. Було їх з десяток молодих, статурних і досить елегантних хлопців. Чисті, поголені, з цивільними чубами, вони виглядали більше на маневрове військо, ніж на фронтовиків. У порівнянні з вчорашніми бідовими червоноармійцями контраст здавався разючим. Найбільше дивувала всіх їх безпечна довірливість.

 

Різними стежками, але майже водночас прибули до “гостей” голова і гробар.

 

Не були, розуміється, першими. Біля солдат стояло вже кілька підлітків, які з поштивої віддалі оглядали нове військо. Голова незгірше знав німецьку і ще здалеку привітався.

 

- Ґутен таґ, гер’н зольдатен!

 

Зав'язалася цікава розмова, а цікава передовсім тим, що ніхто, крім голови та вояків, нічого не розумів. Подібно і голова не все схоплював, бо, як бачилось, чорнявий офіцер розмовляв з ним не тільки словами, а й жестами.

 

Випорожнюючи консервні бляшанки і запиваючи чимсь із своїх фельдфляш, німці, здавалося, зовсім забули, що вони на війні. Жоден з них навіть не ворухнувся, коли в небі появився мисливський літак, що на надто зниженому леті оглушив усіх несамовитим ревом. Запримітивши неабиякий переляк сільських цивілів, розсміялись, а один вимовив лише одно слово: "Хенкель".

 

- О, видиш, а кажуть, що німці жидів не люблять і виганяють їх всіх до Палестини. А вони в них па літаках літають, – завважив хтось у гурті, перервавши мовчазне зацікавленим військом.

 

- А я вам кажу, що тоті Хенкелі, Гензелі, Менделі ще нам всиплять перцю.

- Іди, іди, ґою! Де ти таке чув. щоби жид на літака сів? – картав їх хтось третій. – Та з них не кожний на колію сяде, хіба на віз або на бричку. Файно би тоті німці воювали, якби в них жиди на літаках літали!..

 

Дискусія на предмет німецької авіації набирала гостроти темпераменту, але раптом обірвалась з прибуттям сільських молодиць, які несли з собою збанята з молоком та зелену городину.

 

Прибіг і сільський директор школи, Худенький інтелігент підійшов до солдат і підняв руку в жесті вітання.

 

- Хайль Гітлєр унд ді зіґліхе дойче армее!

 

Чистота вимови з баварським акцентом відразу привернула увагу чорнявого офіцера. Пан Владек володів німецькою нарівні баварського філолога і тим, як бачилося, справді зацікавив німця. Зараз усі довідались, що ще вчора німецькі війська зайняли Дрогобич і Самбір, а сьогодні – Львів, що Червона армія відступає на цілому фронті, що вояки, які тут сидять, є переважно австрійцями і сам офіцер теж австрієць, у цивілі – вчитель математики.

 

- Для нас війна вже закінчилась, – переказав не без радості слова офіцера пан Владек, – а до осені вона повинна закінчитися для всіх.

 

Розмова могла продовжуватись ще якийсь час, але дорогою від заходу почали надходити більші частини мотопіхоти. Тиха, але різка команда підняла вояків, і вони, осідлавши свої ровери, поїхали разом з ними.

 

По кількох хвилинах усю дорогу заповнив розмаїтий транспорт з військом.

 

Покриті брезентом авта та автофургони були завантажені технікою зв'язку, про що свідчили різні кабелі та антени. Котилися також авта з червоним хрестом га цистернами.