Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


Борщовичі погляд крізь віки. Частина 6. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 9 черв. 2020 р., 08:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:49 ]


Жертовність і звитяга — боротьба проти окупанті

 У серпні 1914 року між двома державами Австро-Угорщиною й Росією вибухнула Перша світова війна. Почалася вона у Європі, а згодом було втягнуто 33 держави.

 

До Австрії належали тоді західні українські землі – Галичина зі Львовом, Буковина з Чернівцями та Закарпаття з Ужгородом.

 

Під владою Росії була Східна, або Наддніпрянська Україна. Росія всіляко намагалася знищити українську культуру: заборонялося засновувати українські установи і товариства, закривали українські школи, не дозволяли друкувати книжки українською мовою.

 

Дещо легше жилося українцям за австрійської влади. У вересні 1914 року війська російського царату вступили у Львів і відразу нова влада розпочала політику приниження, знищення всього українського в нашому краї. Генерал-губернатор Галичини граф Бобринський оголошує: «Галичина і Лемківщина здавна корінна часть одної Руси Великої. У тих землях корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут уводити російську мову, закон і устрій».

 

Закономірним був виступ української спільноти проти шовіністичної політики царату. Українці в Австрії, з дозволу австрійського уряду, створили власне військо – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), або, як їх скорочено називали, Усуси. В Легіон УСС зголосилося 10000 добровольців, але уряд дозволив прийняти лише 2500 юнаків та дівчат (серед яких були Олена Степанівна, Ганна Дмитерко, Софія Галечко та ін.). Український Легіон боровся на австрійському боці за визволення українських земель з московської неволі та створення своєї власної держави.

 

Російське військо захопило Галичину, щоб прилучити її до Росії. Окупувавши Львів, рушило на Карпати, щоб захопити Закарпаття й дістатися в Угорщину. Але перейти Карпати російське військо не змогло. Тут стало їм на дорозі австрійське військо, а в його складі й УСС.

 

У вересні 1914 р. УСС вперше зустрілися в бою з російським військом. Важкі бої в Карпатах велися цілу зиму. Навесні 1915 року російська армія пішла у великий наступ. Розгорівся завзятий і затяжний бій на горі Маківці. Чотири дні росіяни намагалися здобути гору, але були відбиті. У бою на Маківці відзначилися четар Андрій Мельник, хорунжий Олена Степанівна та багато інших. Бій закінчився 2-го травня славною перемогою нашого Стрілецтва. УСС звільнили Галичину й у червні увійшли до княжого Львова. Багато важких і кривавих боїв провели ще УСС з загарбниками.

 

Наприкінці Першої світової війни, у 1917 року в Росії було повалено царську владу, це дало можливість поневоленим Москвою народам, створювати власні держави.

 

У Києві, весною 1917 року, українці організували Українську Центральну Раду, а 22-го січня 1918 року окремим Універсалом проголошено, що Україна стає вільною, ні від кого незалежною державою. Так Наддніпрянська Україна стала незалежною державою – Українською Народною Республікою. Того ж року, Західна Україна, що була під владою Австрії, взяла владу у свої руки.

 

Жителі нашого села не стояли осторонь таких важливих подій. Значна кількість чоловіків пішла в ряди УСС і УГА. Вдалося віднайти граматку, складену Йосипом Ковальчуком у 1933 році, де його рукою надруковані прізвища полеглих борщівчан у 1914-1920 роках, а також там є список героїв похоронених на нашому цвинтарі. Поклали вони свої голови за чужі інтереси – цісаря Австро-Угорської імперії та місцевих польських панів.

 

  

Списки полеглих борщівчан у 1914-1920 роках

 

Солдати з Борщовим воювали практично на всіх фронтах, які вели збройні сили імперії проти військ Росії, Сербії, Італії, Румунії. Багато з них залишились навічно лежати у чужих землях. Іншим Бог допоміг повернутися додому, де на них чекали великі родини (тоді у сім'ях було по 6-9 дітей). За бойові заслуги дехто дістав звання, відзнаки. Через багато років цікаво побачити, як виглядала форма вояків тих часів.

 

Зі світлини Василюка видно, що він був рядовим піхотинцем, у нього багнет від гвинтівки Манліхера.

 

 

Василюк Степан, вояк австрійської армії.

 

А з світлини Согора Ілька, а зроблена вона у 1917 році, видно, що він був старшим сержантом. Хрест на грудях вказує на те, що він воював на Балканах. На капелюсі відзнаки корпусу Гофмана і ювілейні відзнаки правління цісаря Франца-Йосифа.

 

Согор Ілько, старший сержант австрійської армії.

 

Настав день 1-го листопада 1918 року. Стрільці під проводом сотника Дмитра Вітовського збройно взяли владу у Львові від австрійців. Цього дня на львівській ратуші замайорів український прапор й утворилася Українська Галицька Армія (УГА). В ній УСС стали «Першою Бригадою» та найкращим її підрозділом.

 

1 листопада 1918 року у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку – ЗУНР.

 

Через рік 22 січня 1919 р. в Києві на площі перед храмом святої Софії проголошено Злуку всіх земель України. Залунали дзвони київської Софії, сповіщаючи землі українській і всьому Народові, що віднині є тільки один український народ, одна соборна Українська Держава.

 

Та недовго тривала воля: одвічні вороги України рушили проти молодої Української Держави: поляки зайняли Львів і Галичину, а більшовики, що взяли в Росії владу, – Наддніпрянську Україну.

 

Недовго існувала нова Українська Держава, але день 22 січня 1918 року, день 1 листопада 1918 року і день 22 січня 1919 року стали для українського народу незабутніми історичними датами.

 

Полякам допомагала Франція: зброєю, одягом, харчами, ліками. Українці ж не мали ніякої помочі. Після важких боїв УГА мусила відступити зі Львова й податися на Східну Україну, де велися бої з більшовиками. Галицькі й наддніпрянські українські війська з'єдналися і спільно виступили проти більшовиків.

 

31 серпня 1919 року Київ опинився в руках українських армій, але встояти не було сили. Крім навали ворогів – більшовиків і поляків – Україну охопила страшна пошесть – тиф. Не було ліків, харчів, одягу, зброї й набоїв. Народи й держави світу байдуже дивилися на нерівні змагання українців з московськими більшовиками, не думаючи, що згодом червона Росія стане загрозою для цілого світу. Ніхто не розумів того, що боротьба українців за свою державу – це одночасно й боротьба за вільний світ.

 

Внаслідок цього український народ після Першої світової війни опинився під кількома окупаціями: московсько-більшовицькою, польською, румунською, угорською. Навіть під окупацією, український народ далі вів боротьбу за своє національне визволення як у парламентарних, (де це було можливим), так і в підпільних, революційних формах.

 

Між двома світовими війнами на українських землях постав і діяв цілий ряд національно-визвольних організацій.

 

Під більшовицькою окупацією підпільно діяли Союз Визволення України (СВУ), Спілка Української Молоді (СУМ), Братство Українських Державників (БУД), Українська Військова Організація (УВО).

 

Під польською, румунською окупаціями підпільно діяли (Українська Військова Організація) УВО, Організація Українських Націоналістів (ОУН), кілька легальних демократичних самостійницьких партій.

 

Другу світову війну все свідоме українство розглядало як нову можливість здійснити свої національно-політичні ідеали. Коли ж події цієї війни для українського народу почали розвиватися так, що на зміну одному окупантові приходив завжди, озброєний від голови до ніг, другий окупант, що за свою головну мету ставив цілковите поневолення українського народу, його фізичне винищення, – український народ для оборони, ідучи лінією своїх національно-політичних прагнень, брався за зброю.

 

В період німецької окупації на українських землях 1942-1943 рр. зародилася Українська Повстанська Армія (УПА), в якій опинилися тисячі національно свідомих українців, переважно молодого віку.

 

Ідеї ОУН у Борщовичах підтримувалися у молоді ще за часів панування у нас Польщі. Особливо переймалися активісти «Просвіти», бо вони були свідками того, як польська влада гнобила все українське, в яку залежність була поставлена робота читальні від влади. Щоб провести будь-яке свято, та навіть просто танці, треба було мати дозвіл, перед тим сплативши певні кошти.

 

Такі дії влади підштовхували патріотично свідому молодь до спротиву та рішучих дій. А коли у 1942 році було створено УПА, всі, хто був в ОУН, прийняли нову назву і ще з більшим завзяттям взялися до боротьби.

 

З приходом Червоної Армії в липні 1944 р. каральні органи радянської влади відновили розпочату перед війною активну боротьбу проти національно свідомих українців, родичів членів УПА та підпільників. Методика цієї боротьби зводилася до ізоляції учасників боротьби шляхом їх арештів, вивозу в Сибір для нелюдських поневірянь. Основною метою цих репресій було позбавлення УПА активної підтримки місцевого населення. На той час ОУН розпочала організовану підпільну боротьбу проти окупантів.

 

В селі настали тривожні, неспокійні часи, важко змиритися з новими порядками. Патріотично налаштовані жителі села, а особливо молодь, піднімаються на захист своїх прав.

 

Серед найактивніших учасників УПА були:

Вітинський Йосип Петрович,

Вітинський Михайло Петрович,

Ждан Михайло Іванович,

Качор Володимир Михайлович,

Качор Ганна Михайлівна,

Качор Ярослав Михайлович,

Ковальчук Володимир Миколайович,

Ковальчук Іван Миколайович,

Ковальчук Марія Миколаївна,

Ковальчук Степан Миколайович,

Коцур (Мормило) Надія Андріївна,

Кузик Гнат Пилипович,

Кузик Ганна Пилипівна,

Кушнірук Ярослава Йосипівна,

Лис Степан Петрович,

Ощипко Василь Теодорович,

Пенцко Йосип Іванович,

Сворень Юлія Пилипівна,

Сворень Юліан Андрійович,

Согор Володимир Петрович,

Согор Йосип Петрович,

Согор Ярослав Ількович,

Токарівська (Паляниця) Розалія Тимофіївна,

Токарівська (Говда) Ярослава Тимофіївна,

Чорнописька Марія Іванівна,

Шабаранська (Хміль) Ганна Андріївна,

Шелемех (Кельт) Ганна Михайлівна.

 

Вони активно підтримували бандерівський рух, брали безпосередню участь у різних акціях. Але без підтримки місцевих жителів УПА не була б такою дієвою силою. Борщівчани допомагали повстанцям як могли: надавали притулок у своїх садибах, готували їжу, забезпечували зв'язок, передавали важливу інформацію.

 

Найбільш безпечними для перебування партизанів був Кінець і Великий Залуг – недалеко був ліс і сінокоси, куди в разі облави можна було відійти.

 

Вдалося вияснити, що криївки були на господарках Свореня Миколи, Степаняк Марії (тут криївку викрили, а господиню відправили в Сибір) і Дмитрух Марії.

 

Але не тільки місце відігравало важливу роль у безпеці партизанів. Основне люди, які допомагали їм. На В. Залузі це були родини Коцур Стефанії, Качур Павліни, Стадник Теклі, Шелемеха Григорія та ін.

 

Багатьох односельців брали на допити до районного центру, щоб вибити покази щодо перебування партизанів у селі. В такій ситуації серед багатьох опинилися Григорій та Ірина Шелемехи. Їх нещадно били, але ніяких зізнань не почули. І так вдалося їм уникнути тюремного покарання.

 

Страху, переживань зазнала сім'я Коцура Дмитра і Теклі. Не один раз доводилося їм переховуватися по чужих городах, щоб уникнути зустрічі з червонопагонниками. А їхню 17-річну доньку Марію таки забрали на допит енкаведисти, знайшовши у неї збірочку українських народних пісень. Тяжко побивши, відпустили додому.

 

Звичайно, що ці родини, і багато інших, дуже ризикували, бо у них були малі діти та й самі були ще молодими. А облавники вели себе у селі дуже нахабно: ходили по селі і вдень, і вночі, безцеремонно вдиралися до хат, не зважали ні на дітей, ні на стареньких. Всюди нишпорили, все ламали, нищили, шукаючи партизанів. Часто було так, що наші односельці спали одягнені, чекаючи арешту в будь-який момент.

 

«Визволителі» свою політику будували на тому, щоб винищити, залякати, зробити всіх послушними рабами, підрізати сімейні корені, залишивши молодих дружин з маленькими дітьми на самовиживання, приниження з боку властей.

 

В такій ситуації опинилася Согор (Коцур) Марія, коли заарештували її чоловіка Володимира. Вона, не довго думаючи, вирішила їхати за ним з донечкою Миросею. Багато зусиль вартувало їй добитися дозволу на виїзд, але їй це вдалося. Важко було звикати до зовсім іншого укладу життя, до чужих людей. Їхня сім'я все витерпіла, все пережила і щасливо повернулася на прабатьківську землю. Роки заслання загартували їх, зробили ще сильнішими духом, виробили міцне почуття патріотизму.

 

Таких родин, що сповідували засади УПА, в Борщовичах було немало. Серед них сім'я Ковальчука Миколи. У них було п’ятеро дітей, яких з раннього дитинства виховували у дусі патріотизму. Прикладом їм у цьому були батьки. Якщо пригадати 1930-и рік, то їх сім'я була серед тих, які постраждали від поляків під час «пацифікації» як найбільш патріотично налаштовані. І звичайно, що діти у цій сім'ї не могли жити і діяти інакше, ніж їхні батьки. Ще за польських часів всі вони були активними членами «Просвіти» у селі. Наймолодшими дітьми були двійнята Марія та Володимир, які народилися 1 лютого 1923 року. Вони були дуже дружні, бажання до знань, захоплення, погляди у них були однакові і на шлях боротьби стали разом.

 

 

 

У 1948 році підрозділ НКВД вислідив групу повстанців біля с. Ременів. Оточивши їх, вороги запропонували здатися, гарантуючи зберегти їм життя. В цьому бою був поранений Володимир, псевдо «Байда». Останні патрони хлопці залишили для себе. Тіла вбитих повстанців енкаведисти завезли до Нового Яричева, посадили їх біля стіни приміщення НКВД для залякування населення і ще для того, щоб виявити родичів загиблих і таким чином упізнати бійців, оскільки ніяких документів при них не було. Виявлених родичів арештовували та після жорстоких допитів засуджували на тривалий термін ув'язнення в концтаборах Сибіру.

 

 

 

Енкаведисти насильно зігнали в Яричів жителів навколишніх сіл, серед них була і мама Володимира, але вона зуміла свій біль, сум, страждання сховати у найглибший закуток свого серця, щоб не видати себе. Важко уявити, який жах сковував її свідомість та іншого виходу у неї не було, щоб не втратити свободу, захистити інших дітей від катівні та Сибіру. Материнське серце не змогло знести такої страшної втрати і в 1949 році вона померла.

 

Розглядаючи старі світлини, то чи не на кожній із них можна впізнати Марію, дівчину-красуню у національному строї. А це є свідченням того, що вона була активною учасницею «Просвіти», товариства «Сокіл». У неї завжди вистачало часу на навчання – закінчила дівочу семикласову приватну школу «Рідна школа» ім. Т. Шевченка у Львові, навчалася також у жіночій ремісничій школі кооперативу «Труд» (1936-1939 рр.), працювала на пошті в Борщовичах, пізніше продавцем і завмагом сільпо.

 

Найбільшим її захопленням і справою всього життя була боротьба за незалежність України. Ще зовсім юною стає членом юнацтва ОУН, а потім станичною УПА під псевдо «Висока». Марія користувалася великим авторитетом серед молоді села і, власне, це допомагало їй залучати юнаків і дівчат до боротьби.

 

Зі спогадів друзів по боротьбі, вона була тендітною, м’якою у стосунках з людьми, толерантною, дуже інтелігентною. Але, якщо справа торкалася завдання УПА, була тверда як криця. Ніщо не могло стати на перешкоді його виконання.

 

У цей час радянська влада в селі мала своїх агентів, сексотів, які стежили за учасниками руху опору і давали владі інформацію, так Марія потрапила до рук НКВД. Заарештували її 4 жовтня 1948 року і засудили на 25 років таборів. Покарання відбувала в Карагандинській області, табори Балхашу. Після перегляду справи була звільнена 14 червня 1955 р.

 

Вдалося їй повернутися до Львова. Через рік вийшла заміж, доля подарувала їй двох чудових донечок – Оленку і Іринку, які стали змістом її життя.

 

Однак не довго тривало сімейне щастя – через 14 років помер її чоловік.

 

Далі Марія працювала в художньо-виробничому комбінаті з 1969 року до останніх днів свого життя. У 1981 році відійшла у вічність і похована у Львові на Янівському цвинтарі.

 

Розмовляючи з односельцями про родину Ковальчуків, багато теплих спогадів почула про Степана. Спочатку він був директором Чорнушовицької школи, а згодом працював у нашій школі вчителем, і учні згадують про нього, як про знаючого, інтелігентного, мудрого наставника.

 

Нова влада не могла допустити, щоб активний просвітянин, людина, родина якої зв'язана з підпіллям, могла вільно жити та ще й працювати у школі. Отож, недовго перебував він на цій посаді, бо вже 14 вересня 1948 року його було заарештовано на місці праці. Після арешту винесли вирок: 25 років таборів. Покарання п. Степан відбував в Тайшетських таборах Магаданської області (табори Маунджа, Арек, Сусуман). Звільнений був 25 червня 1956 р. і повернувся у рідне село, та знайти роботу ні у рідному селі, ні у Львові не зміг.

 

Переїжджає до Червонограда, де працює на будовах, живе у гуртожитках. Через певний час одержав квартиру у Сокалі. Особисте життя у нього не склалося. З 1993 року і до кінця своїх днів проживав у Стрию з племінницею Іриною. Там і похований.

 

Серед тих, хто зложив свої голови в роки Другої світової війни на територіях чужих держав, був і Йосип, ще один син родини Ковальчуків, який народився у 1907 році. Про нього у наших односельчан збереглися найтепліші спогади. Він був серед активістів «Просвіти», товариства «Сокіл» (18 березня 1928 року був обраний до керівництва товариством), співав у церковному хорі. А ще про нього згадують як про надзвичайно справедливу і ввічливу людину. Працював палітурником і дотепер у деяких наших односельчан збереглися книжки, відновлені його руками. А ще він чудово малював. Особливо галантним був у відношенні до дівчат, завжди пригощав їх цукерками.

 

У 1944 році його з іншими односельцями забирають на фронт, незважаючи на його недугу – він хворів на епілепсію (чорну хворобу). Не довго довелося йому воювати, бо у цьому ж році він загинув у Польщі.

 

Вся родина плекала надію, що бодай одного сина Івана оминуть жахіття сталінських таборів. Але знаємо з історії, що нова влада не могла допустити, щоб не були покарані цілі сім'ї, які підтримували партизанський рух. Останнім із всієї родини Ковальчуків, 26 жовтня 1950 року, заарештовано Івана. Вирок стандартний – 25 років таборів.

 

На той час у нього була вже своя сім'я: 4 дітей, але ніхто не зважав на це. Він переживав за них, але в душі вірив, що його дружина Анастасія дасть собі раду з дітьми. Так і сталося – всі їхні діти: Роман, Юрій, Ігор, Іванна здобули хорошу освіту, стали шанованими людьми. А їхній батько в ті далекі 50-ті роки далеко від рідної домівки відбував покарання в м. Ангарськ Іркутської області.

 

Постійно виникає запитання: чому освічені люди, патріоти своєї землі не могли вільно жити, працювати, творити для свого народу, держави? І зразу ж спливає відповідь: загарбникам легше керувати сірою масою, яка піддається муштрі. Хіба п. Іван міг бути маріонеткою в руках нової влади, коли він протягом свого життя прагнув знань, здобути фах, бути корисним односельцям.

 

Після закінчення школи навчався в промисловій корпорації кравців у Львові – здобув професію кравця чоловічого одягу.

 

А так як він мав чудовий голос і співав у хорі, то захотів опанувати складним музичним інструментом – скрипкою, тож поступив на навчання до музичної школи у м. Львові. Музична освіта ставала в нагоді під час організації різних свят, концертних програм, вистав у читальні, якою він керував.

 

Щоб мати стабільний заробіток для своєї родини, закінчує Дорожні курси Львівської залізниці і до арешту працює черговим по залізничній станції Борщовичі, а потім – касиром.

 

Після перегляду справи термін ув'язнення скоротили і 18 листопада 1954 року повертається додому з підірваним здоров'ям, але сильний духом. Довго лікувався. Влаштуватися на роботу зміг тільки у колгоспі, згодом, наприкінці 60-х років, працює комірником у Полтвинському управлінні меліоративних робіт.

 

Вивчаючи життя багатьох родин у Борщовичах, відкрилися цікаві сторінки про сім'ю Стадника Миколи і Теклі. Ось одна із них.

 

У 1922 році у Стадника Миколи народилася наймолодша донечка Марія. Росла вона надзвичайно розумною, красивою. Була активісткою у «Просвіті», співала у церковному хорі.

Стадник Марія

 

Коли розпочалася боротьба проти німецьких окупантів, Маруся вже була зв'язковою в УПА. Вона вільно володіла німецькою мовою, тож одержувала від керівництва дуже важливі доручення. Довелося їй влаштуватися офіціанткою в буфеті Львівського оперного театру, де часто збиралися німецькі офіцери. З їхніх розмов вона довідувалася про переміщення німецького війська, техніки, про облави гестапо та інформувала зв'язкових.

 

Після відступу німців у 1944 році за завданням керівництва УПА влаштувалася працювати секретарем у Ново-Яричівському суді. Вивчала справи, які стосувалися повстанців, і передавала дані зв'язковим, що чекали у визначених місця в лісі.

 

Через часті застуди, захворіла на запалення легень. Про серйозне лікування в той час не могло бути мови. За доносами сексотів її часто викликали на допити в НКВД, на які вона постійно брала із собою образок Матері Божої. Кожен допит погіршував її самопочуття. Офіцер НКВД Соколов, бачачи її стан здоров'я, говорив: «Стадній, умірай, а то арестуем». На ці слова вона відповідала: «Так, я знаю, що помру. Якщо я чимось завинила перед Богом і своїм народом, то буду гнити у чужій землі, а якщо я не винна нічого, то буду спочивати у своїй».

 

Ввечері 17 січня 1947 була велика облава на бійців УПА в селі Нижня Білка. Маруся дивилася через вікно на вогонь, що палав на тому місці, де була криївка, думаючи про хлопців, які, напевно, там загинули. Це була остання година її життя. Але і в цю мить всі її думки, помисли, переживання були з тими героями, які віддали своє життя за Батьківщину. Останні слова, з якими героїня перейшла у вічність, були: «Ой, наші хлопці...»

 

А вже вранці 18 січня група енкаведистів оточила хату. Вже згадуваний Соколов, зайшовши на подвір'я, сказав до родички: «Што, старая, плачеш?» На що вона йому відповіла: «Ідіть і беріть».

 

Коли він зайшов до хати, то остовпів – Маруся лежала на майстаті. Отямившись, він сказав: «Действительно умерла».

 

На похороні були лише старші люди, діти та представники НКВД. В річницю її смерті партизани вбили в селі зрадника, що видавав людей.

 

За її бажанням, рідні на могилі посадили берізку, яка добре прийнялася і росла стрункою, гарною, нагадуючи мамі її доню. Але хтось зрізав ту берізку, завдавши великого болю її рідним. Цим жорстоким вчинком недругам не вдалося знищити пам'ять про істинну українку, патріотку, борця за незалежність своєї України.

 

Особливої шани заслуговує сім'я Качора Михайла, у якій троє дітей стало на шлях боротьби проти окупантів: Володимир, Анна і Ярослав. Всі вони відчули гіркий смак баланди у таборах, нелюдські приниження і знущання: кожному із них було винесено вирок: 25 років таборів.

 

Одним з найактивніших учасників повстанського руху був Ярослав, який 17-літнім юнаком пішов у підпілля, діставши псевдо «Богдан». Спочатку був у бойовій групі районного провідника «Кармелюка» – Івана Лаби із с. Пикуловичі, а кущовим провідником був «Славко» – Михайло Зарічний.

 

 Сибір, Услово, 1956 рік. Качор Ганна (друга зліва)

 

Молодий партизан був надзвичайно хоробрим – завжди першим: чи то, коли йшли у розвідку, чи коли вели, як правило, нерівний бій.

 

Весь тягар підпілля переносив з гідністю патріота, ніколи у його спогадах про ті буремні роки не було чути ні одного слова жалю чи розчарування. Гаслом всього його життя були слова: «Якщо потрібно буде Україні – я віддам їй все своє майно та й життя не пошкодую».

 

Воркута, 1955 рік. Качор Ярослав (зліва)

 

Всім побратимам було нелегко жити в умовах підпілля. Не один раз прощалися з життям, коли на їхній слід натрапляли червонопагонники.

 

Згадував п. Ярослав випадок, коли вже, помолившись, прощалися з життям. Відбувалося це у с. Яславичі. Група партизанів розмістилася у криївці, яку викопали самі, вивозячи глину вночі. Ця криївка була у стайні, під місцем, де стояла корова. Енкаведисти зі страшною люттю, криками, лайкою нишпорили по обійстю Михайла Берка, шукаючи упівців. Нарешті зайшли до стайні. Дротами били по стінах, долівці, попадаючи в люк. Партизани були вже готові прийняти останній бій, але Бог помилував.

 

Інта.1955 рік. Качор Володимир (зліва) з побратимом

 

11 червня 1951 року «Богдан» був переведений на терени Стронятина, Ситихова Куликівського району, а згодом, у села Брюховицького району.

 

У цій бойовій групі також був Михайло Стахура – «Стефко», який здійснив атентат над Я. Галаном, якого ще у 1948 році попереджали не паплюжити у своїх публікаціях ОУН і Церкву. Та він продовжував працювати спочатку на польську, а потім і московську розвідки, ганьбив українських політичних діячів (Петлюру, Коновальця, Мельника, Бандеру), видавав на муки і катування НКВД своїх краян. Проводом УПА було винесено рішення: знищити зрадника.

 

Щоб якось завершити «справу Галана», треба було схопити й самого Михайла Стахуру. Через деякий час, внаслідок зради, були схоплені:

 

«Стефко» – Михайло Стахура,

«Богдан» – Ярослав Качор,

«Нестор» – Ярослав Нюнька.

 

Взяли їх 8 липня 1951 року в лісі біля села Печихвости Куликівського району. Зв'язкова принесла їм їжу: вареники з чорницями та компот. Перед їдою хлопці запропонували дівчині з'їсти кілька вареників і тільки після цього приступили до обіду. Під кінець зв'язкова пригостила їх компотом, у якому було снодійне. Хлопці заснули і пробудились лише в тюрмі на Лонського.

 

«Протерши очі, – згадував «Богдан», – ніяк не міг второпати, що це – сон чи якесь марево. Але коли роздивився, то знову ж не міг повірити, що це не сон».

 

Він лежав на бетонній долівці роздягнутий, в одній сорочці. На руках, шиї та інших частинах тіла були рани та синяки (мабуть, зв'язували дротом). І лише тоді, коли побачив біля себе чотирьох озброєних червонопагонників, а в руках одного з них впізнав свій мішечок із запасними набоями до автомата, зрозумів, де знаходиться. Дуже хотілось пити, йому подали воду, але в горнятку була біла піна. «Богдан» жбурнув його в металеві двері. Після цього зайшли в білих халатах медики і зробили йому укол, він знову заснув, коли прокинувся, повели його на допит. Разом із слідчим було ще чотири чоловіки та охорона. З нього почали насміхатись та ставити цинічно-єхидні запитання:

 

«Что, воевал-воевал и довоевался так, что без штанов остался? У кого скрывался? Кто кушать давал? Сколько советов убил

 

I все в тому дусі. Він мовчав, і його почали бити, коли впав, продовжували копати ногами. Відливали водою і мучили далі, запихали пальці між двері, в трьох пальцях переламали кістки. Тортури тривали протягом трьох місяців, вночі допитував один слідчий, вдень – другий і не було видно цьому кінця. Наставали такі моменти, що ставав абсолютно байдужим і переставав реагувати на побої. Після завершення слідства присудили 25 років тюрми. Відправили в табір Інти, що під Воркутою.

 

Коли настала так звана «хрущовська відлига», у 1957 році «Богдана» звільнили. Повернувся він у своє рідне село Борщовичі з репресованою Галиною, яка стала його дружиною. Виховали вони двох дітей: сина Андрія та дочку Марію, дочекалися трьох онуків, якими дідусь дуже гордився та розповідав їм про боротьбу нашої славної УПА.

 

З особливим хвилюванням розповідаю про людину, патріота, який відбув найбільші терміни ув'язнення (1952-1956 і 1961-1976) за свої погляди, за надзвичайну любов до України – Кузика Гната Пилиповича, 1933 р.н.

 

 Четвертий зліва – Кузик Гнат

 

На превеликий жаль, у селі про нього дуже мало знали, бо заарештований він був чи не одним з останніх, всі побратими в той час вже відбували покарання у таборах. Завіса невідомості про нього відкрилася в архівах КГБ.

 

Заарештували Кузика Гната Пилиповича 19 березня 1952 року вночі о 2 год. 10 хв. у власній хаті органи НКВД Ново-Яричівського району за зв'язок з членами УПА. Хата їхньої родини, фактично, була явочним пунктом для партизанів. У ній переховувалися не тільки бандерівці – наші односельчани, але й невідомі хлопці. Звідси вони забирали харчі, діставали потрібну інформацію про стан справ у селі. Часто у них зупинялися Качор Ярослав, Качор Ганна, «Кармелюк». А Вітинський Йосип, зв'язковий «Кармелюка», був тут заарештований вночі 10 січня 1951 року.

 

Хоч рідна тітка п. Гната Кузик Ганна Пилипівна, 1904 р.н., була ув'язнена швидше, у 1951 р., його це не злякало і він продовжував свою підпільну діяльність.

 

Разом з ним по одній статті «антирадянська пропаганда» проходив його сусід Ждан Михайло Іванович, 1935 р.н., який теж вів антирадянську підпільну діяльність. Ці хлопці, незважаючи на свій ще зовсім юний вік, вирізнялися своєю відвагою, незламністю духу. Ждан Михайло у клубі с. Ямпіль під час демонстрації кінофільму приклеїв листівку-звернення до української молоді на портрет Микити Хрущова, і цей вчинок йому пригадали при оголошенні міри покарання.

 

Суд їм обом виніс вирок: 10 років ув'язнення і 3 роки позбавлення прав. Кузик Гнат відбував покарання у м. Омськ (Росія), а Ждан Михайло – у м. Дрогобич. У 1953 році їм зменшили термін покарання. На волю обидва вийшли у 1956 році, Кузик Гнат – 20 квітня, Ждан Михайло – 25 квітня.

 

Про підпільну боротьбу з ворогами, про перебування в неволі охоче поділилися своїми спогадами деякі учасники тих страшних, а водночас і звитяжних подій.

 

Вітинський Михайло Петрович, 1929 р.н.

«У 1942 році я пішов вчитися до Львова і там вперше познайомився з хлопцями, які були патріотично налаштовані. Розмови з ними виховували у мені націоналіста.

 

На вихідні я приїздив додому і, звичайно, зустрічався зі своїми друзями. Знайшов серед них своїх однодумців. Найбільш відданим цій справі був Согор Ярослав Ількович.

 

У рідному селі познайомився з повстанцями, які вже мали досвід роботи з населенням, не допускали закріплення більшовицької влади. Познайомився з Лабою Іваном, на псевдо «Кармелюк». Він часто бував у нашому селі.

 

Основним нашим завданням було розповсюдження листівок. Добре пам'ятаю зміст однієї. У ній були заклики не коритися більшовикам, не вступати в колгосп, робити все для відновлення самостійності. А ще була карикатура: Сталін своїми довжелезними вусами обнімав земну кулю. Повстанці поширювали серед населення патріотичну літературу. Ми з Согором Ярославом виконували різні доручення. Пам'ятаю, що у Львові купували енкаведистські шапки і привозили у село для повстанців. А ще у селі продавали «бефони» (облігації) різної вартості. В такий спосіб борщівчани мали змогу матеріально допомогти упівцям.

 

У 1946 році закінчив навчання у зубо-технічній школі, почав працювати. Але не довго, 20 березня 1950 року мене заарештували на станції Підзамче, коли підходив до поїзда, щоб їхати додому. Зразу мене відвезли на вулицю Судову, де була залізнична міліція, а потім перевезли на вулицю Перчинського, в майбутньому Дзержинського, де було місцеве НКВД. Почалися допити, добу відсидів на кріслі, але ні в чому не признавався. Потім перевезли на Лонського, де відсидів 6,5 місяців, аж до винесення вироку. Разом зі мною судили Согора Я. і Митарчука Б., він був медиком і лікував повстанців, Шелемех Г., Лабу С., Свореня Ю. Нам присудили по 25 років і плюс 5 років позбавлення прав. Опинився в Казахстані, працював в шахті м. Джезказган, потім перевели у каменоломню, яка була оточена колючим дротом і охоронялася собаками. Після звільнення переїхав до батьків, яких вивезли у Красноярський край, а в 1960 році ми всі повернулися додому».

 

 Шелемех (Кельт) Ганна, 2 ряд – перша справа. Роки заслання, з подругами під час праці на лісоповалах

 

Говда (Токарівська) Ярослава Тимківна, 1929 р.н.

«У 1947 році навчалася у педагогічному училищі. Здала останній екзамен, з гарним настроєм вийшла в коридор. Тут до мене підійшов незнайомий молодий чоловік. Він перепитав моє прізвище і силоміць заставив йти з ним. Завів мене у якесь приміщення біля Головної пошти. Фактично, я ще не була впевнена за що мене взяли. Але коли назвали прізвище моєї однокурсниці Стефанії Сулими, то зрозуміла, що це арешт і надовго.

 

Змусили роздягнутися, кинули на підлогу і почали сильно бити, копати ногами. Було страшно. На всі їхні запитання я мовчала. А це ще більше їх лютило. Побої продовжувалися. Все моє тіло було чорним.

 

Після цього перевезли мене до першої внутрішньої тюрми військ НКВД, що на Лонського. Кинули в камеру, в якій було 12 чоловік. Цілими днями всі змушені були тільки сидіти, не можна було навіть розмовляти. Там я просиділа від червня до 26 вересня. В цей день мене судили. Вирок: 8 років ув'язнення і 5 позбавлення прав. Після суду відправили відбувати карантин у Золочівський замок, який перетворили на тюрму. Там була 21 день.

 

Зі Золочева мене перевезли знову до Львова на пересильний пункт, який містився в колишній лікарні для інвалідів війни (вул. 700-річчя Львова). Потім погнали нас на вокзал, де стояли товарні вагони. Їхали ми 12 днів. Страшна була ця дорога: кожного дня два рази переганяли всіх з однієї сторони вагона в інший, заставляючи швидко говорити всі свої дані. Сказав – переходиш в протилежний бік, а ні – повторюєш ще. Їсти давали якусь баланду 2 рази на день. Опинилися ми в Челябінську. Відчепили 5 вагонів, серед них і той, в якому їхала і я. Вийшли з вагонів, а там сніг, сорокаградусний мороз. Арештанти були в тому, в чому їх забрали: хто в босоніжках, хто в туфлях, рідко хто мав зимове взуття. Ноги обмотували ганчірками, ділилися один з одним хто чим міг.

 

Тоді вишикували нас в колону по 5 чоловік і погнали по страшних снігах, а супроводжувала нас охорона з собаками. 20 кілометрів йшли пішки. Розмістили нас у землянках, яких навіть не було видно з-під снігу. І з того часу почалася важка, непосильна праця. Зразу мене взяли в пральню, де за зміну вручну треба було випрати 300-500 комплектів одежі. Страшно боліли руки, розпухали.

 

Челябінськ, 1954 рік. Третя зліва Говда (Токарівська) Ярослава

 

Після трьох років перевели на роботу біля бетону. Звичайно, що норму молоді дівчата виконати не могли і нас перевели на карцерний пайок: на добу давали 200 грам хліба, 2 рази баланди, на сніданок трошки тюльки і кип'яток.

 

Але попереду були ще страшніші випробування. Довелося рити тунель. Без доступу повітря ми, всі молоді, ослаблені поганим харчуванням, втрачали свідомість. Приводили нас до пам'яті за допомогою кисневих подушок. А ще діставали з дна річки камінь, пірнаючи під воду. Одну годину працювали, а 20 хвилин відпочивали. Ще працювала у кам'яному кар'єрі, на будівництві дамби біля електростанції на річці М'яс, була на будівництві мартенівської печі.

 

Після звільнення у 1954 році (як малолітню) відправили мене у Кемеровську область на поселення, де знаходилися в засланні мої батьки і сестра Марія Пістола зі своєю сім'єю. У 1956 році повернулися додому".

 

Коцур (Мормило) Надія Андріївна, 1923 р.н.

«Колеса поїзда вистукують сумну мелодію, а в голові рояться такі ж сумні думки. Невже це правда, що я витримала всі знущання енкаведистів, а тепер везуть мене невідомо куди? А що чекає мене там? Дорога далека і є час пригадати, обдумати, осмислити все.

 

 

Мордовія. 1950 рік. Коцур (Мормило) Надія

 

Перше завдання. Треба піти на цвинтар і провести упівців у назначене місце. Ніч. Страшно. Але я це зробила! А далі вже немає ніякого страху – одне бажання: боротьба.

 

Була зв'язковою із селами Підліски, Старий Яричів, Цеперів, Кукезів, Пикуловичі, Ямпіль, Верхня Білка, Нижня Білка. Треба було вчасно віднести листівки, потрібну інформацію, провести партизанів у назначене місце...

 

Енкаведисти вже слідкують. Три рази хапали мене. Але найстрашніше було перший раз, коли брали на провокацію. Наше подвір'я оточила велика кількість енкаведистів зі зброєю. Кілька вдерлося до хати. Хустиною обв'язали голову, в рот – кляп. Страшні побої і починають витягати з хати.

 

Але найстрашніше те, що все це проходить на очах тата, мами і 8-річної донечки. В хаті плач, крик, лемент, нікого не випускають. Мамі якось вдалося вирватися через вікно надвір, де вона криком почала просити про допомогу. Почули сусіди, позбігалися. І в такий спосіб знущання припинилися. Але один день таки протримали в сільській раді. Це було у 1947 році перед Йорданськими святами.

 

Другий раз мене взяли після Різдвяних свят у 1948 році.

 

А третій раз 22 грудня 1949 року мене вже забрали надовго. Спочатку завезли до Яричева. Там пробула два тижні. Перший тиждень у камері-одиночці: камера не опалюється, страшні щурі, які не дають розслабитися ні на мить. Але ніяких зізнань від мене не добилися. Тоді вже переводять в загальну камеру, де умови вже більш-менш стерпні.

 

І вже через тиждень воронком, набитим в'язнями, перевозять на Лонського у Львів. Кидають у камеру, де вже є біля 20 в'язнів різного віку. Добре запам'яталася п. їмость, якій було 82 роки, а їй ще присудили 25 років ув'язнення.

 

Почалися допити, побої. Немає спокою ні вдень, ні вночі. Не один раз прощалася там з життям, коли ставили на табуретку, цілилися в мене і стріляли. Так тривало три місяці. Але не добившись від мене зізнань, у квітні перевозять у Золочівську в'язницю. А в серпні оголошують вирок: 10 років ув'язнення. Після цього перевозять на пересильний пункт і у вересні товарняком везуть у Мордовію. Вагони з нарами у два поверхи, набиті людьми, поволі рухаються на схід. Серед нас хворі – ніякої допомоги.

 

Привезли нас у баракове поселення, бараків було вісім, у кожному проживало до тисячі людей. Гріло душу те, що зустріла там знайомих дівчат з Пикулович, Сорік, Красного. Звичайно, легше було переносити роки ув'язнення з близькими людьми. Мене направили на роботу в швейний цех, де шили бушлати. Але крім цієї основної роботи, посилали нас на лісоповал, на сільськогосподарські роботи.

 

За життя Сталіна була дуже строга дисципліна. Можна було одержувати тільки два листи в рік, ніяких посилок. А вже після його смерті стало легше. Навіть мама з моєю донечкою Іриною приїжджали до мене. Я подала документи на апеляцію, термін мені скоротили: відбула покарання 6 років і 7 місяців. У 1956 році повернулася додому. Але ще і в ці роки жила під пильним оком енкаведистів. На різних роботах працювала, але основна робота була в колгоспі. А тепер тішуся своїми внуками і правнуками. І основне – Україна незалежна

 

Кушнірук (Стецуняк) Ярослава Йосипівна, 1925 р.н.

«24 січня 1945 року мене заарештували у власному домі. Напевно, хтось здав мене, бо в селі не приховаєш своїх справ. Я проходила вишкіл на вміння надавати першу медичну допомогу, робила збірку, була зв'язковою.

 

 

Кушнірук (Стецуняк) Ярослава Йосипівна

 

Після арешту мене відвезли до Нового Яричева, там протягом двох діб проводили допити. Потім відвезли на Лонського і кинули в камеру, де вже було три дівчини. Відразу почалися допити. Сильно били, відчуття страшного болю переслідує мене ще й тепер. Там пробула півроку, поки не оголосили вирок: 25 років.

 

З Лонського колоною, оточеною автоматниками і псами, погнали на залізничний вокзал. Вантажним поїздом завезли у Красноярський край, місто Дудінка (біля Норильська). Жили в бараках, а працювала в будівельній бригаді. Там ще брали на допити. Справу переглянули. Відбула я 10 років страшної каторги.

 

Батьки мої були вивезені в 1947 році в Кемеровську область, місто Кисельовськ. Після звільнення я поїхала до них. Працювала у шахті №5, а потім знову у будівельній бригаді. У 1957 році повернулася додому».

 

Паляниця (Токарівська) Розалія Тимківна, 1923 р.н.

«Заарештували мене у 1947 році у Львові. Вирок: 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. Відбувала покарання на Уралі 2 роки, у Воркуті – 8 років під конвоєм з собаками.

 

 Воркута. 1954 рік. Токарівська (Паляниця) Розалія під час роботи на будівництві (другий ряд, друга справа)

 

Я працювала у Львові і винаймала квартиру на вулиці Городоцькій. По сусідству з нами жили два хлопці, які і залучили мене до співпраці з упівцями. Вони давали мені різні доручення. Одного з них заарештували. Він під страшними тортурами назвав моє ім'я. Я ніколи не тримала на нього зла, бо бачила його після побиття. Напевно, ні одна людина не змогла б знести таких побоїв. В нього було суцільне синє тіло, з ґулями на голові. Але я трималася і нікого не видала, так що у справі йшла одна. Потім відправили мене у Золочівську тюрму, а звідти на пересильний пункт, він знаходився на вулиці 700-річчя Львова, де пізніше була розташована лікарня для ветеранів. А потім погнали колоною по п'ять чоловік на залізничний вокзал.

 

 

Воркута. 1954 рік. Навіть у важких табірних умовах наші дівчата намагалися власноруч шити собі одяг, щоб виглядати гарно, привабливо. 1 ряд. Друга зліва – Паляниия Розалія

 

Потім – довга дорога на Урал. Там нас вивантажили з вагонів і розмістили у бараках. Роздали нам одяг, взуття, а це були солдатські шинелі, привезені ще з фронту. На деяких з них були плями від крові. А взуття – валянки, переважно розпаровані, і, як правило, не за розмірами. Ми були молоді і навіть в таких страшних умовах нам хотілося виглядати гарно. Через певний час нам міняли одяг, то ми вже самі змінювали його: то хлястик пришиємо, то ремінець, то шапку перешиємо.

 

В нас була дуже важка і виснажлива праця – мурували цегельний завод. Найважче було носити відрами розчин на другий і третій поверхи. Там і навчилася штукатурити. Потім працювала 6 років кранівницею.

 

Після звільнення чотири рази приїжджала додому, щоб поселитися тут. Але постійно виганяли мою сім'ю, бо не можна було мені проживати ближче як за 100 кілометрів від Львова. І вже аж у 1969 році ми приїхали знову, купили собі хату і почали жити в рідному селі».

 

Чорнописька (Шкурга) Марія Іванівна

«Я народилася в сім'ї, в якій усі готові були пожертвувати всім заради України. І коли зароджувався рух проти окупантів, в мене навіть не стояло питання вибору: на яких позиціях я маю бути. Все було ясно, як Божий день, я допомагаю своїм.

 

Чорнописька (Шкурга) Марія (перша зліва) з Гусяк Дарією і дітьми та онуками дисидента-правозахисника Зеновія Красівського

 

Хоч була ще юною, всього п'ятнадцять років, а вже виконувала різні доручення, інакше і не могло бути. Старшу сестру заарештували і посадили в Чортківську в'язницю, брат Михайло, псевдо «Козак», був зв'язаний з підпіллям, і я, відставати від своїх старших не мала права. Доводилося мені передавати повідомлення, відносити харчі, перев'язочні матеріали...

 

Одного разу, а саме на свято Трійці, здавала екзамен, мені повідомили, що є поранені хлопці і треба віднести їм перев'язочний матеріал. Коли здала той екзамен, відразу пішла на завдання. 13 км йшла пішки, щоб допомогти партизанам. Страху не було зовсім, було єдине бажання – якнайскоріше добратися до них...

 

Після закінчення восьмого класу поступила в середню школу районного центру Боданів. І вже тоді підтримувала зв'язок з трьома селами. Після закінчення школи поступила на навчання у Львівський торгово-економічний інститут. Там вже навчався мій брат. Коли була ще вдома, брат приїжджав з хлопцями, то я вже багатьох знала. По приїзді до Львова вони мене зразу залучили до роботи. Треба було возити додому літературу, папір, кальку, мундири, шапки, пагони. Довелося везти і друкарську машинку. Ризик був великий, бо їздили ми поїздом, а там були постійні перевірки.

 

Восени 1949 року поїхала додому, щоб виробити паспорт і тут мене перший раз взяли, але вдалося втекти. Невдовзі взяли брата. Ми жили на квартирі, то щоб виявити наші зв'язки, мене 18-19 квітня не випускали з хати. Тут же був приставлений енкаведист, і всіх, хто приходив до мене, затримували. Забирають мене на Лонського. Починаються допити: і вдень, і вночі. Протримали до 28 серпня, оголосили вирок: 25 років тюрми і 5 років позбавлення прав. Після цього перевезли мене у Золочівську тюрму.

 

Там 28 лютого повантажили нас в ешелон і до 31 березня везли в Іркутську область, Тайшетський район. Розмістили нас у 029 колонію, у якій перебувало до 1000 осіб: перестарілих, інвалідів, навіть були такі, що не могли підніматися з ношей. А молодих було всього 40 осіб. Відразу кожному присвоїли номер, який робили з білої матерії і пришивали на плечах одягу і рукаві. Мій номер був АЕ-301. Нас відразу кинули до праці: заготовляли в лісі колоди діаметром 22 см і будували бараки. Серед всіх ув'язнених було 70% українців, а ще були фіни, чехи, німці, австрійці...

 

Після відбуття покарання приїхала до Львова. Прописатися було неможливо. Але з допомогою добрих людей вдалося навчатися на курсах медсестер. Знову проблема – треба шукати роботу. Про Львів не може бути і мови, у Кам'янко-Бузькій не беруть, у Золочеві – ні. І знову приходить допомога – я опинилася у Ново-Яричівському районі. Там дали скерування у Борщовичі. І з 1958 року я живу і працюю тут».

 

Вивчаючи архівні матеріали, згадуючи всі зустрічі, пишучи спогади цих нескорених односельчан, бачу перед собою їхні обличчя, очі, повні смутку і болю за полеглими побратимами, переконуюсь: їх ніщо не зламало – ні страшні табори, ні знівечені роки. Історію не можна переписати. Кожен її епізод повинен знаходити своє гідне місце у підвалинах невмирущої пам'яті нащадків.

 

Членів визвольних змагань називають нескореними і, справді, це так, бо впродовж дванадцяти років, від 1942 до 1954, УПА воювала та протистояла найпотужнішим військовим монстрам світу – спочатку гітлерівській Німеччині, а потім більшовицькому Союзу. Останній судовий процес над учасниками підпілля відбувся 9-16 лютого 1956 року.

 

На наш погляд, найвищу оцінку боротьбі УПА дав командир антигітлерівської військової організації «Воююча Франція» генерал Шарль де Голль, в майбутньому Президент Французької Республіки: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі».

 

Упродовж цих років московській владі не вдалося перемогти народний спротив. І тоді вона вдається до найганебнішого злочину: розробляє план вбивства керівників руху спротиву за кордоном.

 

Запрацювала сатанинська машина, вербуючи цілу армію агентів, щоб проникнути всюди і підкопати весь світ.

 

В лапи тієї машини потрапив і житель нашого села Сташинський Богдан Миколайович. Він народився 4 листопада 1931 року в родині, яка ще з часів панування Польщі на наших землях вирізнялася своїм патріотизмом. Про їхні переконання, діяльність вже згадується у попередніх розділах. Богдана, єдиного із сім ї, батьки відправили вчитися. Він вступив до Львівського педінституту. Часто приїжджав додому по харчі і, як це роблять студенти, намагався дістатися «зайцем». Саме цей випадок став нагодою КГБ завербувати його. Про це він розповів під присягою під час судового процесу над ним у м. Карльсруге 8-15 жовтня 1962 року.

 

Під час затримання його завели до вартового приміщення і записали персональні дані. Тут відбулася перша його зустріч із Ситніковським, який в майбутньому підтримував зі Сташинським зв'язок, даючи йому різні доручення.

 

Подаємо фрагмент запису судового засідання.

Президент. Чого вимагав від вас Ситніковський?

Підсудний. Насамперед він поставив мене перед фактом, що він майже все знає. Ситніковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався у відносинах у нашому селі. Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього положення і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в'язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір. Він це напевно сказав.

 

Президент. Пане Сташинський, як ви зрозуміли пропозицію Ситніковського «виплутатися з цього положення?»

Підсудний. «Виплутання» мало полягати в тому, що я повинен був висловити готовність працювати на Службу Державної Безпеки.

 

Президент. Якою мірою?

Підсудний. Він хотів щось довідатися від мене, хотів одержати інформації про село і підпільний рух. Про це я повинен був у майбутньому давати відомості і звітувати. Хоч він мене вербував, він не запитав мене безпосередньо, але робив це обережно. Щоб я у власних очах не виглядав як зрадник. Він сказав, що майже все знає, але не має достатніх доказів. Мені було в цей час 19 років.

 

Президент. Як ви поставилися до пропозиції доносити?

Підсудний. Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було ясно, що мені краще буде прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми.

 

Так почалася співпраця Сташинського з органами КГБ. Він виконував всі завдання, влившись у підпільну групу завдяки сестрі, яка була зв'язковою командира тієї групи. З того часу в селі почалися арешти, багатьох людей вивезли у Сибір. У цій групі Сташинський перебував 3-3,5 місяця, до середини червня 1951 року. Потім його забирають до Києва, де він пройшов солідний вишкіл для майбутньої роботи за границею.

 

1954 року Сташинського відправили до Німецької Демократичної Республіки, де готували до особливого (він ще не знав, якого саме) завдання.

 

12 жовтня 1957 року Богдан убив редактора газети «Український самостійник», одного із лідерів ОУН за кордоном Лева Ребета.

 

А через два роки, 15 жовтня 1959 року, він скоїть іще одне вбивство, за яке його нагородять орденом Бойового червоного прапора: у Мюнхені, з другої спроби, знищить Степана Бандеру...

 

І тільки через два роки, 6 листопада 1961 року, світова громадськість дізналася правду про те, хто здійснив це вбивство, а в жовтні 1962 року – хто був його замовником.

 

Хтозна, як би склалося життя Сташинського далі, якби не його дружина. У Німеччині він закохався у просту перукарку Інге Поль, всупереч забороні московського начальства, у квітні 1960 року одружився з нею, взяв церковний і цивільний шлюб. Разом вони поїхали до Москви.

 

Востаннє Богдан Сташинський побував у рідному селі в січні 1961 року на Різдвяні свята. Його вагітна дружина саме гостювала в родичів у Німеччині. Подружжю з кожним днем жилося все важче під пильним оком КГБ, і коли стало зовсім сутужно, вирішили тікати. Першою поїхала Інге. Потім поїхав Богдан. Щоправда, нагода для цього була надто трагічна – помер їхній маленький син Петро. Навіть не поховавши дитини, пара 12 серпня 1961 року наважилася тікати до Західного Берліна, де здалася поліції.

 

Про те, що Бандеру вбив Сташинський, у Борщовичах дізналися з передач радіо «Свобода».

 

Родина Сташинських дуже важко переносила скоєне їхнім сином. Марійка, його сестра, сказала, що зрікається брата. Мовляв, краще б їх вивезли в Сибір, ніж мали б вони носити на душі такий страшний гріх, вчинений ним. Усі переслідування, страждання виявилися для сім'ї нічим порівняно з осудом односельчан. За злочин Богдана його батьки та сестри заплатили високу ціну. Його батьки скоро повмирали, сестра Марія хворіла ціле життя. Ірина теж довго не прожила – захворіла на рак шлунка і померла. Крім біди, переживань, людської зневаги вони нічого не знали.

 

Вчинок Сташинського – суперечливий. Серед свідомих українців немає єдиної думки щодо нього і його дій: одні засуджують його, а інші, до певної міри, виправдовують. Насправді, ці дві точки зору мають право на існування. На мій погляд, йому виправдання нема, але пом'якшення вини можна зробити хоча б тому, що він сам здався і розкрив до дрібниць здійснення цього злочину.

 

Вивчаючи матеріали судового засідання, з великим подивом читала свідчення дружини Л. Ребета. (Мова оригіналу збережена).

 

« – Насамперед, я маю сказати, що мені дуже важко бути в ролі співобвинувача в цьому процесі. Бо природним порядком для мене виникає питання: кого я обвинувачую? І якщо я маю відповісти на це запитання точно і правдиво, то відповідь звучатиме так: обвинувачення стосується наказовців російсько-большевицького режиму, совєтської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механічним складником. Все те, що тими днями тут виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше – обох моїх дітей. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жадної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу».

 

Б. Сташинського засудили на 8 років в'язниці. Цей вирок можна оцінити як дивний, або, щонайменше, незвичайний. Незаперечна правда, що Сташинський вбив двох провідників української еміграції не з власного рішення. Він їх не знав, ні не відчував до них найменшої ненависті і їхня смерть не принесла йому жодної користі. Він просто виконав наказ, використовуючи двоцівковий пістолет, що викидає синильну кислоту в формі пари, яка впродовж кількох хвилин спричиняє смерть через параліч серця і яка не залишає по собі ніякого сліду.

 

Він діяв не як вільна людина, повністю відповідальна за свої вчинки, але як досконало пристосована машина, пасивна і слухняна.

 

Друга половина 1950-х років. У країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині) прокотилася хвиля антикомуністичних виступів, спричинена прийняттям Декларації прав людини (1948 р.). Відгомін тих подій докотився і до Радянського Союзу, де було запроваджено монопольну владу партійно-радянської бюрократичної верхівки, яка проводила політику утисків та обмежень національного, культурно-духовного життя, русифікацію, особливо щодо України.

 

На жаль, не оминули наше село військово-політичні авантюри, які постійно влаштовували правителі Радянського Союзу, реалізуючи, з метою світового панування, свою облудливу фарисейську ідею інтернаціоналізму, яка насправді виливалася в агресію проти волелюбних народів.

 

У конфлікті в Чехословаччині у 1968 році брав участь Сворень Петро Михайлович.

 

У кінці 1970-х років у В'єтнамі воював Ривак Сергій Йосипович.

 

В Афганській кампанії 1979-1990-х років брали участь Василюк Степан Йосипович, Гриценко Сергій Ілліч, Тухай Тарас Петрович. На щастя, доля була милосердною до солдатів з Борщович і вони всі повернулися додому.

 

Кінець 1950-х років розпочався русифікацією освіти. Шкільна реформа 1959 року затвердила положення про факультативне вивчення української мови в школі. За наказом Міністерства освіти УРСР російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням.

 

Зменшилася кількість українських шкіл (у 1959-1965 рр. на 2 тисячі).

 

Українська інтелігенція розпочала виступи на захист прав свого народу, боротьбу за відродження рідної мови, піднесення національної самосвідомості й людської гідності.

 

Так у Львові, юристами Л. Лук'яненком і І. Кандибою у 1958 році було засновано Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). У проекті програми цієї партії гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії.

 

Влада переслідувала дисидентські організації. Починаючи з травня 1961 року розпочалися арешти, закриті судові процеси.

 

Інший вітер – то дух часу, провісник нової епохи, яка вимагала піонерів-першопрохідців.

 

Серед них були і жителі нашого села Коваль Іван Федорович, 1930 р.н. та Кузик Гнат Пилипович, 1933 р.н., які вже до того відбували покарання за участь у бандерівському русі. Стають вони активними членами організації «Український Національний Комітет». Програма їхньої організації базувалася на поширенні серед людей ідей українства, правдивої історії України.

 

Коваль Іван із сусідкою Наконечною Софією

 

Заарештували їх у липні 1961 року. По цій справі проходило двадцять чоловік. Кузика Гната засудили на 15 років, і весь цей термін відбув повністю, як казали: від дзвінка до дзвінка.

 

Коли забрали Коваля Івана, у нього була молода дружина Людмила і троє синочків, найменшенькому було всього три рочки. Його сім'я: ні дружина, ні батьки нічого не знали про справи Івана. Він ніколи і словом не обмовився про свої антирадянські настрої, зв'язки. Заарештували його вранці на роботі, і зразу кагебісти прийшли додому з обшуком. Але нічого підозрілого не знайшли.

 

Слідчий, і серед них були співчуваючі, добився дозволу на побачення. Можна було носити передачі. А одного разу навіть дозволили побачення з дітьми. Це була остання зустріч-прощання. Відбувся закритий суд, вирок – кара смерті. Йому пропонували покаятися, але його останні слова були такі: «Не прошу пом'якшення вироку. Що за мої справи передбачає закон, нехай так і буде». Ще був один лист від нього, і все...

 

Рідні писали листи-запити в Москву, але правди про нього так і не вдалося дізнатися.

 

Дружина самотужки піднімала своїх дітей на ноги, і виросли вони чудовими людьми. Батько, світла пам'ять йому, гордився б своїми синами.

 

 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 5. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 6 черв. 2020 р., 03:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2020 р., 03:36 ]

Товариство "Просвіта" — осередок патріотичного виховання молоді

Наукове Товариство імені Тараса Шевченка (скорочено НТШ) має значні заслуги перед українським народом і всесвітньою наукою.

 

Після того, як у другій половині XVIII століття перестала існувати збройна сила України Козаччина, Україна опинилась у дуже прикрому та важкому становищі. Її територію загарбали різні держави. Одні хотіли переробити український народ на москалів, другі – на поляків, а треті – на румунів чи угорців. Шлях до цього вів через занепад української культури й науки.

 

На східних землях України, захоплених Росією, було заборонено українською мовою видавати книжки, вчити в школах, виголошувати проповіді в церквах та прилюдні промови. В усіх цих випадках можна було вживати тільки російську мову.

 

На тій частині західних земель України, що належали до Австро-Угорської монархії, верховодили поляки, вони не дозволяли українцям розвивати власну науку й культуру.

 

На Буковині верховодили румуни і зайшлі німці, а на Закарпатті – угорці (мадяри).

 

Панування загарбників призвело до того, що український народ почав потопати в духовній темряві.

 

Але милостивий Бог послав Україні таких людей, як Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Юрій Федькович, які своїми палкими закликами будили рідний народ до нового життя.

 

Настав 1848 рік, названий в історії «весною народів», бо тоді різні народи в Європі визволялися з-під твердої руки деспотичних цісарів і королів, здобуваючи собі більше культурних і політичних прав. Австрійський уряд, заляканий заворушеннями, був змушений проголосити нову державну конституцію і скасував панщину, обіцяючи поневоленим народам більше свободи.

 

Під впливом творів Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка та інших письменників українці, які перебували під Австрією, також розпочали боротьбу за свої права.

 

У 1868 р. у Львові засновано товариство «Просвіта», яке поширювало освіту не тільки в частині Західної України – Галичині, але й на інших землях нашої Батьківщини.

 

Однак, освіта серед народу не може розвиватися без справжньої науки. Тому в 1873 р. засновано у Львові Товариство ім. Тараса Шевченка, яке незабаром змінило статут і назву на Наукове Товариство імені Тараса Шевченка. До цього товариства належали й підтримували матеріально також свідомі українці зі східних земель України, поневолених Росією. Там тоді не можна було засновувати ніяких українських товариств.

 

НТШ існувало у Львові 66 років, до початку Другої світової війни 1939 року. У вересні того року Львів захопила радянська армія. Нова влада негайно взялася громити українську науку, заарештувала й вивезла в Сибір багатьох членів НТШ, а бібліотеку, архів і музей переробила по-своєму, багато книжок, документів і предметів забрала або знищила. НТШ перестало діяти.

 

Перша письмова згадка, знайдена в архівах про заснування читальні «Просвіти» у Борщовичах, датована 23 липня 1904 року. У ній складено список засновників читальні "Просвіта":

 

 

 

Список засновників Просвіти

1. Михайло Согор

2. Олекса Стасів

3. Сильвестр Вітинський

4. Василь Сташинський

5. Ілько Стадник

6. Павло Стадник

7. Михайло Коник

8. Іван Хмільовський

9. Степан Сворень

10. Дмитро Качор

11. Іван Качор

12. Микола Максим'як

13. Василь Максим'як

14. Михайло Наконечний

15. Василь Наконечний

16. Матей Найвер

 

Перша читальня розташовувалась у хаті Степана Качора.

 

У 1909 році голова «Просвіти» Михайло Вітинський і секретар Михайло Ривак від імені просвітян села звернулися до головного відділу «Просвіти» у Львові про допомогу у купівлі землі під будівництво будинку читальні.

 

Звернення сільських просвітян до головного відділу "Просвіти" 

 

У цьому ж році до товариства записалося 32 жителі села.

 

Зі звіту про роботу читальні у Борщовичах від 22 серпня 1909 року по 28 лютого 1910 року дізнаємось, що в цей час роботою товариства «Просвіта» керували:

Михайло Вітинський – голова;

Дмитро Качор – заступник;

Михайло Ривак – писар;

Мирон Цісінський – касир;

Іван Василюк – бібліотекар;

Степан Сворень – господар.

 

Членами «Просвіти» було 69 осіб: чоловіків – 47; жінок – 2; парубків – 15; дівчат – 5.

 

На засідання просвітян приїжджав Теодор Козак, студент права, який читав лекції з історії Руси-України.

 

В той час бібліотека мала 127 книжок і позичало їх біля 300 осіб. Серед них були люди різного віку: і старі, і молоді.

 

До читальні надходили часописи: «Діло», «Свобода», «Громадський голос», «Народне слово», «Народний голос».

 

Багато книжок було на історичну тематику, які з задоволенням читала молодь села.

 

У 1927 році читальня містилась у хаті Миколи Коцура. В її бібліотеці було 120 книг. При читальні діяв аматорський гурток.

 

Аматорський гурток при читальні 1921 рік. Зліва направо. Лежать Ковальчук І., Качор І. 1 ряд: Ковальчук Й., Коцур (Стадник) С., Сворень І., Качор М., Токарівський А., Пугач М. 2 ряд: Качор А., Легкий В., Качор (Степаняк) Магдалина, Коцур М., інші на фото невпізнані

 

 

Восени 1929 року завершили будівництво дерев'яного будинку для читальні вартістю 3500 зол. Молодь вже мала можливість збиратися разом, організовувати виступи хору, проводити різні свята.

 

8 вересня 1929 року в селі відбулось сокольське свято. 29 вересня тут була «анкета», у якій взяло участь до 200 осіб, в основному молодь. Потім аматорський гурток поставив п'єсу про УСС «Софія Галечко». У листопаді та грудні місцеві аматори виступали з виставами у Пикуловичах та в Задвір'ї.

 

Восени 1934 року при читальні постав самоосвітній гурток, яким керував Іван Кінаш.

 

14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі свято Матері. Перед початком концерту малюків селянка Марія Коцур прочитала лекцію «Мати та її праця над вихованням дітей».

 

15 березня 1936 року відбулося Шевченківське свято. Найбільшого успіху досягнув хлопець Йосип Стадник, який декламував поему «Гамалія».

 

У 1938 році в селі «Просвітою» керував М. Качор, «Рідною школою» – Іван Качор, кооперативною крамницею – Ілько Согор, позиковою касою – Іван Согор, «Сільським господарем» – Тимко Токарівський, жіночою секцією – Стефанія Коцур.

 

25 вересня читальня організувала і провела в селі свято 70-річчя «Просвіти», на якому було відтворено старовинне українське весілля. Фотографію його учасників надруковано в газеті «Наш прапор».

 

 

Обжинки 1938 року

 

1938 рік. Хор при читальні. Зліва направо. 1 ряд: Козярська (Согор) Ганна, Наконечна Філомена, Василюк Микола, Согор (Коваль) Осипа, Сташинський Петро, Шелемех (Кельт) Ганна, Наконечний Йосип, Сташинська Ірина, Токарівська (Паляниця) Розалія. 2 ряд: Шабаранська (Хміль) Ганна, Стадник Марія, Наконечна Іванна, Норийська Софія, Ковальчук Марія, Сворень (Калівод) Ольга, Коцур (Мормило) Надія, Токарівська (Шелемех) Ірина, Согор (Зелізко) Ольга. 3 ряд: Шелемех Петро, Наконечний Микола, Стадник Іван, Легкий Йосип, Качур Павло, Ковальчук Іван, Вітинський Михайло, Токарівський Степан, Сворень Михайло, Наконечний Петро. 4 ряд: Сворень Павло, Согор Павло, Барабаш Нестор, Шелемех Григорій, Согор Іван, Мазепа Степан

 

Перед тим в цій газеті була поміщена групова фотографія понад сотні учасників свята обжинок.

 

У цьому ж 1938 році керівництво читальнею перейшло до Ковальчука Івана, допомагали йому Легкий Йосип і Сташинський Петро, який чудово грав на бандурі.

 

Найактивнішими учасниками «Просвіти» в цей час були: Барабаш Нестор, Качор Іван, Качор Павліна, Ковальчук Іван, Ковальчук Йосип, Ковальчук Марія, Коцур Надія, Коцур Стефанія, Согор Єлизавета, Согор Павло, Стадник Євген, Стадник Марія, Стадник Філомена, Ступінська Ярослава, Сташинська Юлія, Шелемех Ірина.

 

Старий клуб

 

Особливо плідною була робота драматичного гуртка. З нетерпінням чекали односельчани, коли буде прем'єра нової вистави. А нові п'єси розучували часто. Серед них були: «Трьох до вибору», «Сватання на Гончарівці», «Лимерівна», «Хмари» та ін.

 

 

Сцена із вистави Т. Шевченка «Назар Стодоля». Ролі виконували: зліва направо Стадник А., Рисак С., Дзюбінський М., Пашковська О., Резнік А., Пилипів Н., Нестерович Р., Максимець О.

 

Восени 1939 року, коли на наші землі прийшли «перші совєти», влада припинила діяльність всіх «буржуазно-націоналістичних» організацій та партій. Серед них була і «Просвіта». В першу чергу були здійснені ревізії бібліотечних фондів Народних домів: вилучено та знищено багато книжок, в яких запідозрили хоч якусь критику соціалізму, також були вилучені всі підшивки періодичних видань.

 

Читальня у селі працювала аж до звільнення села від німців. Останнім керівником читальні на той час був Ковальчук Іван, а бібліотекарем – Ступінська (Ривак) Ярослава.

 

В післявоєнний час влада перетворила читальню в клуб. На початку роботи закладу культури, а розташовувався він у «польському домі», було призначено керівником Мальчива, після нього працював наш односельчанин Городецький Йосип, а бібліотекарем була Кулачко Катерина, родина якої приїхала у село ще у 1939 році з Воронежа (Росія).

 

З 1950 по 1960 рр. завклубом працювала Заячківська (Кізима) Станіслава. У цей час плідно діяв драматичний гурток. Старші односельчани пам'ятають чудово поставлені аматорським колективом спектаклі: «Назар Стодоля», «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Щира любов», «Лимерівна», «Невісточка» та ін.

 

Сцена із вистави І. Котляревського «Наталка Полтавка». Ролі виконували: зліва направо Васьків І., Фрис Л., Рисак С., Тарас М., Ривак Я., Качур В.

 

Глядачі буквально захоплювалися чудовою грою аматорів сцени: Стадника Андрія, Куціра Михайла, Коцура Богдана, Мельника Володимира, Сворень (Максим'як) Ірини, Согор (Качор) Марії, Дейнеки Степана, Качора Йосипа, Боднара Євгена та ін.

 

Разом з драматичним гуртком успішно працював і хор, який своїм співом славився на всю округу. У ньому співали найкращі голоси села: Степанюк (Ривак) Євгенія, Булига (Максимець) Неоніла, Вітинська (Франчук) Ярослава, Махуляк (Лис) Станіслава, Качор (Жук) Ярослава, Мормило (Бабик) Надія, а керував хором Качор Степан.

 

Потім роботу в клубі очолила Бабик (Мормило) Надія, яка підтримувала традиції, започатковані до неї.

 

У 1957 році на роботу до нашого клубу призначили Степанюк Людмилу, уродженку Житомирщини, яка надзвичайно гарно співала і мала неабиякий талант залучати до виступів молодь села.

 

При клубі діяв хор, вокальний ансамбль, танцювальний гурток, агітбригада. Жодне свято в селі не обходилося без виступів народних аматорів. Акомпаніатором був Согор Іван, самородок, талант від Бога, який не мислив свого життя без сцени, без виступів.

 

Зі своїми концертними програмами борщовицькі артисти об’їздили всі навколишні села, а також виступали на сценах сіл сусідніх районів.

 

Потім роботу клубу очолила Ждан Марія. При клубі продовжують працювати всі можливі гуртки художньої самодіяльності, артисти яких були бажаними гостями у районі, сусідніх селах і, звичайно, дуже тепло зустрічали їх глядачі у рідному селі.

 

Клуб організував роботу «червоного кутка» на тваринницьких фермах, аматори сцени виступали перед працівниками колгоспу на полях. Приїжджали на вантажній автомашині і з неї виступали як зі сцени.

 

У 1960-х роках люди масово ходили переглядати індійські фільми, які демонстрували в СРСР. Ці фільми тоді привозив кіномеханік Войтович Юрій, пишучи на афішах «скоріше Львова». Фільми демонстрували кожного вечора для дорослих, а для дітей були денні сеанси.

 

З 1968 року почав працювати завідуючим клубом Саєвич Богдан, дуже здібний музикант, майстер своєї справи, художнім керівником – Коваль (Слобода) Віра, а після неї – Басюк Сергій. При клубі було створено вокально-інструментальний ансамбль, без якого не обходився ні один вечір відпочинку молоді, ні один концерт, діяв прекрасний хор, продовжував працювати драматичний гурток, найактивнішими учасниками якого були: Гінда Надія, Ждан Марія, Пилипів (Коцур) Надія, Пашковська Олександра, Ривак Ярослав та ін.

 

15 вересня 1985 року відбулося відкриття культурно-спортивного комплексу, в тому числі і Будинку культури. Його директором став Богдан Саєвич.

 

Традиції, які були закладені ще у клубі, продовжують розвиватися. Працюють різні гуртки: хоровий, вокальний, драматичний, танцювальний, художньої декламації, танцювальний, музичний. Художнім керівником стає Володимир Завада, а драматичним гуртком продовжує керувати Кізима Станіслава, яка працювала ще й завідуючою бібліотекою.

 

Як бачимо, у нашому селі навіть за часів радянських, наскільки це було можливо, жив дух минулих часів: працювали гуртки художньої самодіяльності при клубі і сільській бібліотеці, кожного року урочисто відзначали Шевченківські дні.

 

Зовсім інші часи наступають у другій половині 1980-х років. У державі почалася, так звана, перебудова. Наші односельчани відразу відчули подих змін. У селі почалися розмови про незалежну Україну, про свої символи.

 

Відчувався тісний зв'язок з подіями, які відбувалися у Львові (у місті працювали односельці чи не з кожної сім'ї, у вузах, технікумах, ПТУ навчалася молодь). Багато з них відвідували мітинги, «клумбу» – місце, де збиралися патріотично налаштовані львів'яни, які вели розмови, дискусії політичного характеру.

 

Ідеями вільнодумства, перейнялися звичайно, і борщівчани. Як виклик тодішній владі, ще зовсім юні хлопці Ждан Андрій, Качор Зеновій, Матківський Роман, Саєвич Ігор, Согор Юрій, Соловій Петро у 1988 році самотужки пошили синьо-жовті прапори і закріпили у центрі села – один на вершечку високої тополі, а другий на флагштоку біля футбольного поля. На другий день раненько наїхало повно міліції з Пустомит. Хтось із них зняв прапор з тополі, а флагшток довелося їм зрізати автогеном, бо ніхто із міліцейських не зміг вилізти на нього.

 

А вже у 1989 році ті самі хлопці повторили все знову. Та коли злазили з тополі, то обрубували за собою гілки. І прапор висів довго, а наші односельчани, піднімаючи очі до прапора, думали: чи скоро настануть ті часи, коли вільно можна буде вивішувати свій прапор.

 

У цьому ж 1989 році у селі було відновлено роботу товариства «Просвіта». Біля витоків цього відновлення були Бойцун Я., Васьків І., Коцур Б., о. Федорів., Чорнописька М.

 

З відновленням «Просвіти» у селі створюється молодіжне товариство «Відродження». Організатором і натхненником його став Сергій Залуцький. Він зібрав навколо себе хлопців і дівчат, щоб відродити просвітницький дух, який панував колись у їхніх бабусь і дідусів.

 

Збиралися майже щовечора у приміщенні колишнього магазину «Горілчані вироби», проводили репетиції, майстрували декорації. Хлопці з дівчатами навели в цьому занедбаному приміщенні лад, побілили. Найактивнішими членами «Відродження» були: Андрій і Надя Губичі, Оксана і Зоряна Сокіл, Світлана Мірошниченко, Ігор Коваль, Любомир Боднар, Роман і Богдан Столярчуки, Роман і Володимир Сухарини, Павло Максимець, Орест Гвоздь, Зеник та Ігор Палюхи, Олексій Киселик, Ігор Романовський та ін.

 

Першим їхнім виступом була інсценізація поеми Т.Шевченка «Сотник» та сценка «Козаки пишуть лист до турецького султана».

 

Вони виготовили чудові декорації, а козацьку гармату так майстерно витесали з дерева і розмалювали, що виникала думка, ніби її позичили десь у музеї. Готували цікаві програми до найбільших релігійних, історичних та національних свят нашого народу.

 

У селі завирувало культурно-просвітницьке життя.

 

На перше найчисельніше «Свято рідної мови» було запрошено Косіва М.В., який на той час був народним депутатом Верховної Ради першого демократичного скликання, та Іваницьку Г.С. – одного із керівників обласного керівництва «Просвітою».

 

Це свято зібрало дуже багато людей, які могли потішитися виступами дітей, молоді. Організаторами цього свята були члени «Просвіти»: Васьків І.М., Бойцун Я.П., Ривак Є.С., Чорнописька М.І.

 

Варто згадати «Свято зимового фольклору», у якому було задіяно чи не всіх учнів школи. І тут знову першу скрипку відігравала «Просвіта». Це свято підняло дух усіх односельчан, бо вперше зі сцени відкрито прозвучали колядки, щедрівки, вертеп, урочисто, з піднесенням. А це був лише 1989 рік, і треба було мати відвагу, щоб привселюдно зі сцени славити Бога. Це свято було всіх, бо довелося двічі його повторювати на прохання односельчан.

 

Відбулася дуже значна подія у відновленні історичної пам'яті – посвята могили Січових стрільців і встановлення на ній пам'ятника (фактично це є могила вояків УГА).

 

До цього часу ця могила була зрівняна з землею, і тільки зі свідчень старожилів села Барабаша Нестора, Коцура Дмитра, вдалося віднайти місце захоронення наших героїв.

 

Пам'ятник виготовлено у с. Різдвяне Теребовлянського району Тернопільської області. Неодноразово туди їздив Бойцун С.А., щоб домовитись, прослідкувати за ходом роботи над пам'ятником.

 

Отець М.Федорів надзвичайно перейнявся відновленням цієї могили. З його ініціативи ще додатково було виготовлено і долучено фігуру Матінки Божої. І все це стало єдиним цілим, склало прекрасний ансамбль.

 

 

Посвята пам'ятника на могилі Січовий Стрільців. Роль матері виконувала Кінаш (Хміль) Любов

 

Посвята могили і пам'ятника, яка відбулася 22 вересня 1991 року, вилилася у велелюдне віче. З'їхалися люди з усієї округи. Незабутні враження залишилися у пам'яті всіх учасників цього свята, люди відчули гордість і вдячність до тих героїв, які віддали своє життя за вільну Україну.

 

 

Памятник січовим стрільцям

 

Культурно-просвітницькі традиції, які існували впродовж багатьох десятиліть, продовжують розвиватися і збагачуватися. При Народному домі працюють різні гуртки: хоровий, вокальний, художньої декламації, танцювальний, музичний, драматичний, роботою якого продовжує керувати Кізима Станіслава. У гуртку відбувається зміна поколінь, але «корифеї» сцени також не залишаються осторонь. До гуртка приходять Васьків І., Качур В., Максимець О., Тарас М., Фрис Л. та ін.

 

З хорошими здобутками працює вокальний ансамбль «Мрія», створений у 1980 році, першим керівником якого був Согор Іван. Колектив об'єднав навколо себе творчу інтелігенцію села. Першими його учасниками були: Бойцун Я., Васьків І., Возняк Л, Возняк Т., Возняк Ю., Жидик О., Ривак Є., Сворень Л., Федорчук О. З 1985 року керівником ансамблю стає Завада Володимир.

 

Жодне свято у селі чи концерт у районному Народному домі не проходив без участі цього ансамблю. Неодноразово він захищав честь Пустомитівщини на різних конкурсах, фестивалях. Учасники цього ансамблю також виступали у Києві, своїми піснями будили національну свідомість жителів Херсона.

 

Почесне звання «народний» колективу присвоєно у 1991 році. Репертуар ансамблю поповнився стрілецькими та повстанськими піснями і став ще більш різноманітнішим, багатшим. Зі своїми концертними програмами співаки виступають на сценах багатьох міст і сіл Пустомитівщини, Львова.

 

Колектив ансамблю оновлюється. У його складі співають: Башак Людмила, Залузець Марія, Ілюк Лейла, Коваль Надія, Лісневич Марія, Максим'як Любов, Малетич Марія, Плахтій Тетяна, Ривак Ірина, Салук Ірина, Тимовчак Ірина, Федорчук Ольга, Чечель Любов.

 

Особливих успіхів ансамбль досяг у різних конкурсах духовної пісні. У виконання цих пісень співаки вкладають весь свій талант, душу. Зворушливими є духовні пісні, автор яких – Залузець Марія.

 

Ансамбль разом із незмінним керівником Завадою В. традиційно проводять Свято Злуки, під час якого молодь села запалює велику, святкову ватру. Біля вогню до пізньої ночі не змовкають пісні, музика.

 

Кінець 1980-х років. Ансамбль «Мрія» під час виступу у Києві. Зліва направо. 1 ряд: Ривак Є., Жидик О., Слобода О., Возняк В., Сворень Л. 2 ряд: Возняк Ю., Возняк Л., Возняк Т., четвертою Бойцун Я., Федорчук О. 3 ряд: Саєвич Б., Кізима С., Завада В., Васьків І.

 

Світлина сучасного ансамблю «Мрія». Зліва направо: Ілюк Л., Кінаш М., Салук І., Башак Л., Ривак І., Залузець М., Малетич М., Федорчук О.

 

Неповторно відбуваються святкування Дня Незалежності України, Свято Матері, Шевченківські дні та ін.

 

Урочисто і цікаво в селі проходить свято Незалежності нашої держави. Майже кожен житель стає учасником цього святкування. Воно проводиться спільно з громадськими організаціями села, депутатським корпусом, школою, Народним домом, церквою.

 

Святкування розпочинається в храмі урочистою Літургією. Потім все дійство переноситься до центральної частини села. І тут кожен може знайти собі розвагу до душі: чи переглянути святковий концерт, чи взяти участь у козацьких забавах, різних конкурсах, іграх. Кульмінацією свята є ласування козацьким кулішем. А на завершення – молодіжна дискотека.

 

Ще одне свято – 23 серпня – День Державного Прапора, теж збирає велику кількість односельчан. Всі вони з великим хвилюванням і трепетом здіймають очі вгору, коли на флагштоку розвивається синьо-жовте знамено.

 

 

Свято Державного прапора

 

У тісному контакті з Народним домом працює сільська бібліотека, яка після побудови культурно-спортивного комплексу була перенесена у його приміщення. Вона займає дві кімнати на другому поверсі. До послуг 500 читачів 3,5 тисячі одиниць книжкового фонду. З 1993 року завідувачем філією працює Оксана Ковалишин, яка своєю працею зберігає за бібліотекою звання однієї із кращих у районі. Вона плідно працює з читачами бібліотеки, кожен з яких знає, що може тут знайти собі потрібну літературу. Пані Оксана поповнює книжковий фонд бібліотеки, проводить з читачами цікаві масові заходи.

 

Козацькі забави

 

Від 2001 року роботою Народного дому керує Ірина Салук (Тарабанська).

 

Як бачимо, у нашому селі не тільки зберігається культура минулих поколінь, а й збагачується, оберігається як великий національний скарб.

 

Медицина продовжує життя людини

Якою б людина не була здоровою, але бодай раз в житті на неї чекає зустріч з лікарем. Наші предки також потребували медичної допомоги. Але про стан медицини в давні часи у нашому селі, практично, нічого не відомо. Напевно, зверталися за допомогою до різних знахарів, цілителів. Та належної медичної допомоги не було, і через те середній вік життя людей був дуже коротким.

 

Про кваліфіковану медичну допомогу нашим односельчанам відомо з кінця XIX – початку XX ст. Щоб полікуватися, проконсультуватися, треба було звертатися до приватних лікарів у м. Львів, с. Новий Яричів, с. Підліски. Там були лікарі, які охоче надавали допомогу всім: п.п. Момут, Паплавський, Мельник (зять о. В. Ощипка).

 

Допомагав людям і поміщик Кінц (він теж був добрим лікарем), як розказують старожили, він надзвичайно добре ставився до наших односельчан, особливо до українців.

 

Особливої уваги заслуговує Токарівська Меланія Павлівна, 1894 р.н., уродженка нашого села, вона була дипломованою акушеркою.

 

 

Токарівська Меланія

 

Зі спогадів її доньки Ірини, відомо такий факт: за час своєї праці вона допомогла з'явитися на світ 500 діточкам. Меланія Павлівна була надзвичайно поважною і шанованою в селі людиною.

 

На той час робота акушерів добре оплачувалась. Були, так звані «Каси хворих» для службовців, сучасною мовою – страхова медицина, і з цих кас велася оплата за медичну допомогу. За одні пологи платили 25 золотих. На той час це були великі гроші. Після війни, коли велася підпільна боротьба проти більшовицької влади, п. Меланія змушена була покинути свою працю. Її звинувачували у зв'язках з упівцями.

 

Також акушеркою в селі працювала Сташинська Катерина Миколаївна, 1873 р.н., яка зі знанням справи надавала допомогу сільським породіллям.

 

Десь на початку 1930-х років Хом'як Варвара Паньківна, 1902 р.н., закінчила медичні курси акушерок. Була скерована на роботу у с. Дідилів, а в 1944 повернулася в Борщовичі – своє рідне село, де почала працювати акушеркою. Через певний час закінчила курси медичних сестер і працювала медсестрою до кінця свого життя. Померла вона у 1975 році.

 

У 1946 році поляки виїжджають у Польщу, звільняються хати і в одній із таких хат, Коник Химки (її чоловік був секретарем у гміні) було створено лікарню.

 

Звичайно, що всіх медичних працівників привозять зі Східної України. В такий спосіб у нас з 1946 починає працювати лікарем Мойсеєнко Іван Макарович 1888 р.н., але у нас він пропрацював недовго, всього 8 місяців. Помер і похований в Борщовичах. Старожили згадують про нього з надзвичайною теплотою.

 

На початку 1950-х років головним лікарем призначено Семашка В.Й. Штат лікарів і медсестер збільшився. Відомо, що у цей час добрим лікарем була Рябченко В.М. Лікарня почала повноцінно функціонувати, і жителі села мають можливість отримати кваліфіковану медичну допомогу.

 

Після Семашка В.Й. головним лікарем призначили Радіонова О.І., але він недовго у нас був.

 

 Сучасний вигляд лікарні

 

Дуже багато років пропрацював у нашій лікарні п. Зам'ятін Є.І. Запам'ятався він тим, що постійно ходив на виклики у село, ніяка негода не була йому перешкодою.

 

А ще довгі роки у нас працював хороший професіонал, лікар-педіатр – Боднар З.П. Два покоління дітей виросло під його опікою. За станом здоров’я він вже не працює, та дотепер багато молодих мам їздять до нього у Львів на консультації.

 

На початку 1970-х років лікарню очолив Міняйлюк Б.С. 1949 р.н. За час його праці лікарню розбудували, обновили обладнання, меблі. Все це сприяло кращому медичному обслуговуванню жителів Борщович і навколишніх сіл.

 

З 1980 по 1982 рік головним лікарем працював Согор Є.П., 1941 р.н. Він був прекрасним хірургом, добрим діагностом. Він започаткував у лікарні проведення різних оздоровчих процедур, дбав про покращення матеріального стану лікарні. Багатьом людям Євген Павлович врятував життя, багатьох скерував на лікування за путівками. А ще великий був плюс у тому, що він постійно проживав у селі. Люди мали змогу у будь-який момент звернутися до нього. Дотепер згадують його добрим словом: як нам бракує нашого лікаря! А він дійсно був свій, бо народився у Борщовичах, знав кожну сім'ю, знав всі їхні хвороби і в будь-який час готовий був прийти на допомогу. Навіть коли він вже не працював у нашій лікарні (був хірургом-травматологом у І Львівській міській поліклініці) до нього постійно продовжували звертатися за допомогою наші односельці і жителі навколишніх сіл.

 

Потім знову головним лікарем працює Міняйлюк Б.С., після нього п. Ватуляк.

 

У 2007 році в Борщовичах відкрили філію відділення швидкої медичної допомоги, яка окрім місцевого населення, обслуговує Ямпільську, Мурованську та Лисиничівську зони.

 

В даний час колектив медиків очолює Бубен О.М., яка дбає про матеріальне забезпечення лікарні, разом з усім медичним персоналом надає всю необхідну допомогу.

 

Люди з вірою і надією йдуть до лікарів, а вони роблять все можливе, щоб вилікувати, зменшити їхні страждання.

 

І, напевно, ниточка зв'язку поколінь медиків у нашому селі не перерветься ніколи. Наша молодь цікавиться медициною, захоплюється нею. За моїми підрахунками маємо десь з 15 лікарів і до 50 медичних сестер. Порятуватися є у кого!

 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 4. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 5 черв. 2020 р., 07:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 черв. 2020 р., 07:11 ]

Школа майбутнє держави

В Україні система освіти сформувалася ще в часи Київської Русі. Спочатку освіта була привілеєм знаті. У літописі згадується, що у 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував школу для хлопчиків аристократичного походження. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти і для нижчих верств населення тогочасної Русі.

 

Надалі система шкільної освіти формувалася при церкві. У XVII столітті в Україні було багато шкіл, які існували при єпископських кафедрах, монастирях, церквах; вчителями були священики і дяки. Павло Алепський – антіохійський архідиякон, який відвідав в ці роки Україну, дивувався надзвичайно поширеній грамотності, – що навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах вчили безпритульних дітей грамоти.

 

Однак із остаточною втратою Україною незалежності, з упадком її церковних інституцій, занепала і система шкільної освіти. Вже в першій половині XIX століття початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. У цій ситуації австрійська влада змушена була провести відповідні реформи, щоб виправити це становище. З ініціативи імператриці Австрії Марії Терези, влада провела ряд реформ для покращення ситуації з освітою у східній Галичині.

 

Наприкінці 1815 року парохи Львівщини отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці.

 

Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу. Мабуть, після цього така школа була організована і в Борщовичах.

 

Влітку 1820 року краєва влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в пів­річчя. В листопаді вчителям дозволили індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора.

 

У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти, в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мають ходити до школи і скільки реально ходить, скільки вміє добре читати.

 

В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка «Чин утренний і вечерний». Кожен парох мав повідомити церковну владу скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова.

 

Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах. Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про пустуючі місця вчителів в різних місцях Галичини.

 

5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкових дні: Різдва та св. Степана, а канікули щоб тривали від 16 липня до 31 серпня.

 

У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки.

 

В акті перевірки парафії 1827 року зазначено, що в селі був шкільний будинок, збудований на церковному ґрунті з матеріалів домінії. Очевидно, вчив у ній дітей читати та писати місцевий дяк.

 

12 березня 1879 року вирішено заснувати в селі школу. Громада постановила давати вчителеві по 150 зр в рік, а двір додавав 21 зр. 87% витрат на утримання школи несла громада. Решта давали двори графині Сємінської та пані Воєвудки.

 

Влада практично займала ворожу позицію відносно розвитку освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявив: «Замість організовувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, інспектором і громадою».

 

Навесні 1899 року громада вирішила розпочати будівництво нового шкільного будинку і зуміла роздобути з шкільного фонду 1000 зр безпроцентної позики. Виплачувати її мала протягом 10 років. На жаль, новий будинок відразу ж був вражений грибком і його спішно довелося перебудовувати. Громада додатково понесла біля 1000 зр. витрат. В цей час в селі було багато дітей шкільного віку: у 1889-1891 роках їх було відповідно 357, 371 та 353. Учнів було дещо менше 305, 331 та 342.

 

Навчання в школі було 4-ступеневим: у перших двох ступенях діти навчались по рокові, а в двох наступних по 2 роки. Загалом навчання тривало 6 років. Розпочиналось воно для дітей з 6 років. На жаль, якість навчання була дуже низькою, бо класи були переповнені, а вчителі змінювались майже щорічно, або й частіше. Причиною було те, що грошовий оклад молодших вчителів в 200 зр. фактично ставив їх на межі виживання, бо продукти з села масово вивозились селянами до Львова. В селі щось купити можна було тільки за львівськими цінами. Слід згадати, що наприкінці XIX ст. в Галичині середньорічно від голоду помирали 50000 осіб, а середня тривалість життя становила 37 років для чоловіків та 40 років для жінок.

 

Народні вчителі в Галичині постійно боролись за виживання. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45 – до 20 років, 24 – до 30 років, 4 – до 40 років стажу. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали, а працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу.

 

«Учителі старші – се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без краплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих, а свист і храпінє, перериване напрасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її».

 

Австрійська влада не дбала про розвиток освіти в Галичині. У 1910 році в Галичині серед неграмотного населення українці становили 79%.

 

Парадоксальним було те, що окружна шкільна рада просила краєву раду у 1891 році підняти статус місцевої школи до 3-класної, щоб таким чином збільшити оклади вчителів і закріпити їх у селі, а місцева шкільна рада цього не хотіла, бо громада не мала грошей для збільшення оплати вчителів. Краєва рада в цих умовах знайшла компроміс: школа залишалась одночасною, але оклади обидвох вчителів були збільшені до 300 зр, а одному з них ще доплачували 50 зр за керівництво школою.

 

У газеті було повідомлення, що у вересні 1891 року школа отримала статус 2-класної. Восени 1899 року засновано однокласну школу в присілку Халупки, яку кожного дня відвідували понад 40 учнів. Керувала нею Ядвіга-Ванда Стараківна.

 

Взимку 1901 року молодшою вчителькою у місцеву 2-класну школу призначено Стефанію Маликівну.

 

У 1905 році громада Борщович вирішила добудувати до школи ще дві кімнати і перетворити її в 4-класну. Але справа чомусь не була вирішена і громада знову повернулась до цього питання у 1913 році. Шкільна влада не реагувала і тоді 5 травня 1914 року окружна шкільна рада знову повторила прохання перевести 2-класну школу з 6 вчителями на навчальну програму 4-класної школи. Та влітку розпочалась світова війна і це питання було надовго відкладено.

 

У 1910 році в селі працювали дві школи з польською мовою навчання: двокласна з 5 відділеннями та однокласна, у них 7 вчителів навчали 374 школярів. Очевидно, що шкільна влада замість піднімати статус переповненої школи, забрала з неї частину учнів до окремої польської школи. Від 1 березня 1911 року в селі працювала польська «Захронка», до якої найохочіше приймали українських дітей.

 

Але вже в той час появляються вчителі, які вболівають за рідну мову, за навчання дітей українською. Чи не першим таким вчителем був у нашій школі п. Утриско Клим, 1897 р. н., походив він із м. Комарно. Незважаючи на молодий вік, він був дуже розумною, ерудованою людиною. Ще донедавна церковний хор співав деякі частини Святої Літургії, які колись саме він розучував з хористами. У 1918 році п. Утриско пішов на фронт у складі УГА і подальша його доля невідома. Люди ставилися до нього з повагою і дуже шанували.

 

Вихованці дитячого садочка. 1920 р.

 

У 1921-1922 роках директором школи працював п. Нестерович.

 

У 1930 році освітня справа була в дуже важкому становищі. Якщо в першому класі навчалося 100 дітей, то у четвертому – 47.

 

Влітку 1934 року в селі протягом 2,5 місяців працював дитячий садок, де вчителька Стефанія Горбач виховувала у національному дусі 30 малюків, провела з ними за цей час три свята. Це був перший садок у селі, який потім традиційно організовувався щорічно. Опікувався ним осередок товариства «Рідна школа» (кер. Токарівський).

 

14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі Свято Матері. Коли діти мов справжні артисти відіграли на сцені п'єсу «Мамин день», розчулені матері навіть просльозилися. Фотографія малюків цього садочка була поміщена в газеті «Наш прапор».

 

Перед Другою світовою війною директором школи був п. Буриш – сполячений українець. Все навчання велося польською мовою. Тільки один урок на тиждень проводився українською мовою. Вчителями в той час працювали п.п Нестерович, Завалій. До 1939 року школа була семирічна. Навчання проводилось у двох будівлях: 1-2 класи навчалися в приміщенні школи-дяківки, а решта – в дерев'яній школі.

 

В час німецької окупації у 1939 році директором школи призначено Юліана Вірстюка, який пропрацював на цій посаді до 24 липня 1944 року.

 

В той час школа була розташована у деревяному приміщенні, в якому було два зали і помешкання для директора. А ще учні навчалися у будинку польських законниць і в будинку ксьондза.

 

 

Приміщення старої (дерев'яної) школи

 

На той час навчання велося українською мовою. У школі працювало 8 учителів – 5 українців і 3 поляки. Відомі прізвища вчителів тих років – Гінда І.І., Бриль К. У присілку Халупки навчала учителька українка п. Войтович.

 

Після звільнення села від німців у 1944 році в школу прибули нові вчителі. Директором призначили Чернишову Н.І., а вчителями в той час працювали Федоренко Т.Ф., Гордієнко М.І., Кузьменко Г.О., Сватко Г.Т., Ковальчук С.М., Пугач М.І. Согор Н.І.

 

Це були важкі часи як для вчителів, так і для учнів. В класах навчалися переростки. Школа була семирічною, а хто хотів здобути середню освіту навчався у Новому Яричеві або у Львові.

 

Умови для навчання були не з найкращих. Батьки постійно переживали за своїх дітей і за свої сім'ї. Відомий такий факт: хтось на портреті цвяхом видряпав очі Сталіну. Розгорівся величезний скандал: допитували всіх учнів, викликали до школи батьків. Але, на щастя, ніхто не признався і все затихло. Так було врятовано якусь сім'ю від виселення у Сибір.

 

В післявоєнний час майже всіх вчителів присилали зі Східної України. Важко було їм вливатися у середовище села, бо на перших порах вони були зовсім чужими: не знали і не розуміли специфіки Галичини, їхніх традицій і звичаїв. Можливо, тому вчителі дуже часто змінювалися та й державна політика сприяла цьому.

 

Плебанія. Школа до 1975 року

 

Наступним директором школи був призначений Ражев М.В., він, а потім і його дружина Вербова П.Ф., яка певний час працювала завучем школи, жили і працювали у селі найдовше. Ражев М.В. помер у Борщовичах, тут і похований.

 

Тільки двоє вчителів – Ковальчук Степан Миколайович і Пугач (Бендина) Марія Іванівна, яка на початку 50-х років була ще завідуючою садочком, – вихідці із нашого села, в той час працювали в рідному селі.

 

Потім директором був Псалом Д.І., який запам'ятався інтелігентною, гуманною, високоосвіченою людиною.

 

Після нього у 1956 році директором школи призначено Григоренка Г.Я., уродженця Полтавщини. Він дуже багато зробив для покращання умов навчання в школі. Основне приміщення школи було перенесено у 1956 році в поміщицький будинок (палац). А початкові класи навчалися у приміщенні старої (дерев'яної) школи, плебанії.

 

Поміщицький палац. Школа до 1975 року

 

Григорій Якимович організував електричне освітлення, вперше сільські діти побачили телевізор у школі. Наша школа у Ново-Яричівському районі завжди займала призові місця на олімпіадах з художньої самодіяльності, у спортивних спартакіадах, у предметних олімпіадах була серед перших.

 

 Випуск 1963 р. Перший зліва у другому ряді Григоренко Г.Я.

 

За час директорства Григоренка Г.Я. біля школи посаджено яблуневий сад, який і досі плодоносить. А ще в ті часи закладено красиві квіткові клумби біля школи, також була велика кролеферма. Вчителі зі всього району приїжджали переймати досвід роботи.

 

Після п. Григоренка Г.Я., директором працює Сальчук Л.М., яку дуже любили діти, поважали вчителі, батьки.

 

У 1961 році у нашу школу призначили директором Павловського C.B. Шкільні традиції продовжуються і примножуються. І знову наша школа в районі у числі перших. Велика заслуга Степана Васильовича в тому, що ми маємо нову школу. Задум на її будівництво було здійснено у 1964 році. Тоді правління колгоспу і його голова Ждан Г.І. підтримали ініціативу директора про спорудження школи на 320 учнів.

 

 

Павловський C.B

 

У 1971 році школою став керувати Возняк Л.Й., 1941 р.н., уродженець м. Самбір, a завучем була призначена Ривак Є.С., 1938 р.н., уродженка Житомирщини. В цьому ж році у центрі села було закладено фундамент майбутньої школи. Слід зазначити, що все село брало участь у її будівництві.

 

 

Возняк Л.Й.

 

У 1975 році нова, добре оснащена школа відкрила свої двері для дітей Борщович. Прекрасний педагогічний колектив з великим натхненням, ентузіазмом приступає до праці. Наша школа, дійсно, стає храмом науки, зразковою не тільки в районі, а й в області. Тут проводять різноманітні районні і обласні семінари. Навіть приймали гостей з міністерства. А ще був створений ансамбль вчителів, керівником якого був Согор І.М. Без його участі не обходилося ні одне сільське свято, районне торжество. Дуже часто вчителі брали участь у різних обласних конкурсах і перемагали.

 

Вчительський ансамбль 1980-х років. Зліва направо. 1 ряд: Максимець Н.С., Бойцун Я.П., Малетич Г.В., Ривак Є.С. 2 ряд: Возняк Т.Х.

 

З 1987 року нашу школу очолює Васьків І.М., уродженець с. Доброгостів Дрогобицького р-ну. Зі своїм молодечим запалом він поринає у вир всіх подій, які відбуваються в селі, державі, тоді ж почалися перебудовчі процеси. Васьків І.М. був одним із ініціаторів відродження «Просвіти» у селі.

 

Директор школи Васьків І.М.

 

Робота, яку проводить товариство, відбувається за безпосередньою його участю. Односельчани поважають його і вже кілька скликань обирають депутатом районної ради. За час роботи Ігоря Михайловича в школі створено чудовий комп'ютерний кабінет, який періодично поновлюється, придбано нові меблі до багатьох кабінетів.

 

Визначною подією в школі стало відкриття кабінету етики християнської моралі. Посвячення його вилилося у загально-сільське торжество. А посвячував його архієпископ Греко-Католицької Церкви кир. Ігор Возняк.

 

Велику працю у створенні цього кабінету вклала сім'я Москв'яка Михайла, меблі до нього придбав Соколовський Анатолій, а теле-відео апаратуру – Сворень Ярослав.

 

Результатом праці директора і всього педагогічного колективу є те, що наша школа серед найкращих шкіл району, області, про неї знають і в Києві. Її учні постійно займають призові місця у районних, обласних і республіканських олімпіадах.

 

По праву вчителі гордяться своїми випускниками. Їх можна зустріти у багатьох галузях народного господарства. Серед них є і лікарі, провізори, юристи, економісти, архітектори, науковці, офіцери, журналісти. Серед них і два священики: Ступінський Ярослав, який працює у смт. Красне Буського р-ну та Гас Станіслав – настоятель храму у Підберізцях Пустомитівського р-ну. А імена Фриса З.П., журналіста-міжнародника і Кошівки М.С., капітана далекого плавання, відомі далеко за межами України.

 

Приміщення сучасної школи

 

Серед випускників нашої школи понад двадцять здобули освіту педагога. І де б вони не працювали, чуємо про них відгуки як про прекрасних спеціалістів. В нашій школі теж працюють вчителями її випускники:

 

Возняк Ю.Л., Гриценко (Плахтій) Г.І., Кінаш (Хміль) Л. О., Кошівко (Онищак) М.М., Максим'як (Колб) Л. Є., Матвіїв (Тимовчак) І. П., Согор (Завацька) Л. П., Согор (Бойцун) Я.П. Стецуняк (Радович) О.М.

 

Всі свої знання, талант, вміння, здоров'я віддають вчителі вихованцям, але на жаль, у суспільстві ще не має такої пошани, на яку вони заслуговують за свою подвижницьку працю...

 

В наш час роль вчителя у формуванні високоморальних, схильних до праці та освіти, національно свідомих громадян нашої країни є надзвичайно важливою. Тож варто всім пам'ятати: якими є вчителі – такими будуть і діти, а якими будуть діти, таким буде народ, а значить, такою в майбутньому буде і наша держава.

 

Товариство «Сокіл» – школа національного і фізичного виховання

Спортивне товариство «Сокіл» засноване в Галичині ще в 1895 році, стало доброю школою національного виховання молоді. В селах «Соколи» виконували також практичні функції протипожежних команд, чим приносили велику користь громадам, бо пожежі часто за годину-дві знищували цілі села зі всіма будівлями та зібраним збіжжям.

 

2 червня 1913 року о. Михайло Сенів, Тимко Токарівський, Антін та Ілько Сташинські, Микола та Петро Качори, Михайло та Петро Сворені, Петро Коцур, Кузьма Вітинський, Микола Нищий та Степан Стадник підписали статут протипожежної секції товариства «Сокіл». Через два дні статут був висланий до намісництва. Після обіду 6 липня в хаті Михайла Качора відбулись установчі збори. На жаль, не вдалось знайти документів про подальший розвиток товариства.

 

Відновило свою діяльність товариство тільки 20 лютого 1927 року. 13 червня соколи брали участь у святі посвячення наріжного каменя під читальню «Просвіта» в селі. На це свято також прибули соколи з Винник.

 

11 вересня сюди приїжджав з перевіркою інструктор «Сокола-Батька». 18 вересня товариство брало участь у сокільському святі у Винниках. При цьому вони були на панахиді на могилі вояків УГА на винниківському цвинтарі. Це був неабиякий виховний момент для молоді.

 

На зборах 18 березня 1928 року до керівництва товариством були обрані Дмитро Коцур, Андрій Качор, Михайло Пугач, Йосип Ковальчук, Василь Легкий, Павло Согор. Четарями були обрані Іван Ковальчук, Ярослав та Павліна Стадники. На пропозицію Михайла Пугача збори постановили заснувати в селі футбольну команду.

 

«Сокіл» містився в хаті Михайла Коцура, а спортивні вправи хлопці відбували на парафіяльному подвір'ї. Членські внески платили по 10 гр в місяць.

 

1 квітня 1928 року на загальних зборах «Сокола-Батька» були представники «Сокола» з Борщович Дмитро Коцур та Андрій Качор. 24 квітня 14 «соколів» з Борщович брали участь у сокільському святі у Львові.

 

3 червня 19 осіб було на святі в Задвір'ї, 2 вересня 15 осіб було в Підбірцях, 16 вересня 16 осіб були у Львові, 30 вересня 20 осіб ходили на свято до Пикулович. Таким чином сільська молодь встановлювала та зміцнювала свої стосунки з патріотично налаштованими ровесниками з інших місцевостей.

 

15 липня «Сокіл» влаштував свято в Борщовичах. В його програмі були вільні вправи, вправи з прапорцями, зі списами, з палицями, побудова веж (пірамід за участю спортсменів). Перед святом відбулось Богослужіння в церкві, а після нього панахида на цвинтарі на могилі «полеглих у війні героїв-соколів». Отже, фізичне виховання в «Соколі» поєднувалось з добрим патріотичним вихованням.

 

Товариство у 1928 році налічувало 56 членів (серед них 15 дівчат). Його члени мали 16 сокільських шапок, 8 нагрудних лент та 12 металевих відзнак «Сокола». Товариство могло б добре розвиватись, але сільська влада, де переважали поляки, не хотіла давати йому до вправ громадської сикавки, а на офіційне письмове прохання навіть не відповіла.

 

Саме тому на загальних зборах весною 1929 року товариство прийняло рішення змінити свою назву на спортивне товариство «Сокіл». Керівники побоювались, що староство припинить діяльність товариства, як такого, що не відповідає своїй назві (бо не мало жодного протипожежного інвентарю). Мабуть, влада вже до того часу зробила певні натяки з цього приводу.

 

Виступаючи зі звітом на зборах, Андрій Качор представив працю старшини, яка з великими труднощами зуміла «залагодити це зло, яке заподіяли певні одиниці, як також всілякі спротиви та доноси місцевої влади». Про ці доноси колись ще розкажуть архіви польської поліції. Того року товариство мало 43 членів, брало участь у святах в Задвір'ї, у Львові, в Пикуловичах (по 10 осіб).

 

14 жовтня в селі відбулась «пацифікація» (умиротворення). При цьому польські карателі знищили весь спортивний інвентар «Сокола», подерли книги з його бібліотеки, знищили сокільські шапки, спортивні сорочки та багато інших речей. Та найстрашнішим було те, що молодь відцуралась від товариства, боячись нових переслідувань. Зі страху почали перешкоджати товариству навіть деякі українці. Громадська рада, війт та вчитель (всі поляки) розпускали чутки, що члени товариства не зможуть отримати праці, а ті, що вже працюють на державній роботі, можуть бути з неї звільнені, а деякі погрожували другою «пацифікацією». Про це було зазначено в звіті товариства за 1932 рік. Староство заборонило «Соколові» влаштовувати вистави, забави, концерти, а якщо інколи й давала такі дозволи, то вимагала за це такої високої оплати, що ці заходи закінчувались з грошовим дефіцитом для товариства. Тобто влада руйнувала його політично та економічно.

 

Проте за час від 21 квітня 1930 до 18 жовтня 1931 року «Сокіл» влаштував 2 прогулянки до Підлисся (у серпні 1931 року по 8 осіб протягом 3 днів пішки подолали 45 км), 2 прогулянки до Великих Підлісок (у червні 1931), прогулянку на гору Маківку (2 особи), один футбольний матч, виставу, фестини, 6 забав з танцями, кілька легкоатлетичних змагань. Кращим бігуном на довгі дистанції був Андрій Качор. Забіги на 1000, 2500 та 3000 метрів він пробігав відповідно за 2 хв. 40 сек., 8 хв. 38 сек. та 13 хв. 45 сек. Бігун на коротку дистанцію (400 м) Іван Ковальчук показав результат 55 сек.

 

У вересні 1932 року 5 бігунів з Борщович мали брати участь у краєвих легкоатлетичних змаганнях (М. Пугач, О. Легкий, П. Сташинський, І. Ковальчук та Ольга Пугач). Члени «Сокола» виступали того року у Винниках, Дідилові та три рази у Львові. Проте 1 серпня 1935 року влада повідомила товариство, що воно зліквідоване та тій підставі, що «має менше від 10 членів, а керівний склад товариства не поновлювався протягом останніх трьох років. Товариство фактично не існує, бо не проявляє ознак діяльності».

 

Справді, влада мала в одному рацію: серед керівників «Сокола» постійно були Дмитро Коцур, Михайло Пугач, Іван та Йосип Ковальчуки, Василь та Йосип Легкі, Петро Сташинський, Ярослав та Павлина Стадники, Павло Согор, Василь Токарівський, Андрій Качор.

 

Така антиукраїнська політика влади штовхала українську молодь до радикальних протипольських сил, до лав ОУН.

 

Варто зазначити, що в газеті «Наш прапор» за підписом А. Качор у 1935 році була поміщена велика стаття «Виховуймо маси!» (про сільське життя та проблеми виховання в селі). Цілком можливо, що писав її А. Качор з Борщович. Інша стаття «По селах Львівського повіту» за підписом А. К-р була описом мандрівки зі Львова до Борщович через Підбірці, Миклашів та Пикуловичі з характеристикою культурного розвитку цих сіл. Газета «Наш прапор» була націоналістичного спрямування.

 

Окрім легкої атлетики, багато молоді в селі захоплюється футболом. До 1939 року у селі існувало три команди: українська «Сокіл», польська команда і жидівська «Госмонея».

 

 Команда кінця 1940-х початку 1950-х років

 

Склад української команди: Легкий Йосип – начальник команди, Ривак Іван, Ривак Михайло, Сворень Михайло, Наконечний Михайло, Наконечний Йосип, Наконечний Петро, Лис Степан, Каспришин Іван, Пенцко Йосип, Ступінський Павло, Хмільовський Андрій, Хмільовський Степан.

 

Кінець 1940-х років. Зліва направо. Хмільовський Степан, Сворень Петро, Сворень Михайло

 

Перша гра команди була на виїзді у Винниках. Як пригадують очевидці, члени команди і вболівальники добиралися туди на трьох фірах.

 

Спортивні традиції збереглися, незважаючи на важкі роки воєнного лихоліття. Після війни утворилася нова футбольна команда. Воротарем був Коваль І., гравцями у полі були: Вітинський М., Ступінський Я., Вітинський Р., Согор В., Герасимович С., Токарівський Р., Сворень М. та ін.

 

 

1958 рік. Збірна з футболу Ново-Яричівського району. Воротар – Ривак Йосип

 

Футбольне поле було розташоване в тому місці, де тепер живуть сім'ї Бабик Н., Ткачука І., Дідуха В.

 

Поступово середній рів почав замулюватися, а пасовисько – заболочуватися. Футбольне поле стає непридатним для гри і у 1947 році його переносять біля Малого Залуга. Всі виміри, розмітки робив Мельник Володимир. І з того часу його стали звати «інженером».

 

 Команда 60-х років. Зліва направо: Ривак Михайло, Ждан Іван, Мазепа Роман. Сворень Роман, Гас Петро, Легкий Роман, Шандала Роман, Гас Станіслав. Сворень Михайло – воротар

 

У 1985 році, коли у селі було збудовано культурно-спортивний комплекс, стадіон розмістили у центрі села.

 

Найбільшим спортивним святом у селі було, коли приїжджала молодіжна команда «Спартак» зі Львова. Через кілька років у команді відбувається зміна поколінь – приходять молоді футболісти: Ривак Й. – воротар, Хмільовський С., Гас М., Стадник А., Боднар Ю., Ярема П., Сокіл М., Согор Є., Пирч Р. та ін. Ця команда була дуже сильною, переважно перемагала команди з інших сіл. А воротар Ривак Й., гравці Хмільовський С., Пирч Р. виступали за збірну районну команду на першості області.

  

З м'ячем Ривак Михайло

.

Це піднімало у жителів села дух гордості за свою команду. Коли відбувалася гра, то чи не всі жителі села виходили повболівати за своїх улюбленців. Було багато серед них найвідданіших, які постійно їздили за своєю командою. Серед них був Сворень Петро (Руню), який під час ігор брав свого зеленого капелюха і збирав гроші на підтримку команди.

 

Сучасна футбольна команда

 

Команда знову оновлюється, приходять молоді, перспективні юнаки: воротарем виступає Сворень М., гравцями у полі – Гінда Є., Войдило М., Хмільовський М., Ждан І., Легкий Р., Сворень Р., Мазепа Р., Гас П. та ін.

 

Особливої уваги заслуговує талановитий футболіст – Ривак Михайло. Він був надзвичайно обдарованим футболістом, до слова, і співав чудово. Його запрошували до збірної команди області, неодноразово виступав у складі команди на першість України. Фактично, він все своє життя присвятив спорту, керуючи спортивною роботою у Жовкві аж до виходу на пенсію.

 

З плином часу футбольна команда знову оновлюється. Кістяк її складають: Залуцький Михайло, Шелемех Василь, Ступінський Роман, Братковський Мирослав, Сташко Руслан, Кудін Михайло, Ханас Мирон, Залуцький Руслан, Гінда Орест, Суль Володимир, Лис Сергій, Лис Степан, Сворень Віктор, Слобода Олег, Мазепа Михайло, Колб Володимир та ін.

 

І в наші дні у селі є дві команди – доросла і юнацька. Тренер Гришко Богдан і керівник команди Васьків Ігор залучають до футболу талановиту молодь: Шелемеха Євгена, Франчука Ярослава, Шелемеха Віктора, Сидельника Івана, Васьківа Миколу, Гришка Назара, Столярчука Богдана, Надюка Ярослава, Поліщука Тараса та ін. Вони намагаються підтримувати добрі футбольні традиції попередніх поколінь.

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 3. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 3 черв. 2020 р., 23:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:14 ]

Церква – духовний центр села

 

Християнська церква, її світоглядні основи сформувалися ще у І столітті у східних провінціях Римської імперії. В 395 році, внаслідок розподілу Римської імперії на Західну і Східну, християнство у Східній Римській імперії почало створювати свою, незалежну від Риму, організаційну структуру, давши початок зародження православ’я. у 1054 році Християнська церква, в результаті розпаду Римської імперії, остаточно розділилася на Католицьку (Рим) і Православну (Візантія) церкви. Так українці, які прийняли християнство у 988 році, стали православними.

 

Майже через 600 років після хрещення Русі, внаслідок певних суспільно-політичних процесів, в українському православному загалі виникла греко-католицька церква. Що ж спричинило до її виникнення? Переслідуючи свої загарбницькі цілі щодо України, в середині XIV століття, московськими правителями при активному сприянні, очевидно завдяки підкупу, візантійських митрополитів було ліквідовано митрополію у Києві, започаткувавши створення Московської митрополії.

 

Пізніше, незважаючи на загарбницьку політику Польщі, українською верхівкою, яка не бажала залишати своїх православних підданих під верховенством московського митрополита, в 1458 році було відновлено православну митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств в Україні та Білорусії, нова митрополія розірвала церковні зв’язки з Москвою і повернулась під верховенство Константинопольського патріарха. Однак, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і польські королі, прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Таким чином, чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, які часто належали до іншої, все більш ворожої православ'ю католицької церкви. Це мало катастрофічні наслідки.

 

Право світської влади призначати єпископів підірвало авторитет митрополита. А те, що кожний єпископ сам встановлював власні закони, швидко розхитувало організаційну дисципліну православної церкви. Ще згубніший вплив мала корупція, породжена покровительством світської влади. Поведінка деяких представників навіть вищого духовенства стала негідною і ганебною. Беручи приклад зі своїх ієрархів, аморально стали поводити себе і парафіяльні священики. За таких умов культурний і духовний вплив православ'я став вельми обмеженим. Школи, ці найбільш привабливі установи церкви, були занедбані.

 

Завоювання турками у 1453 році Константинополя (Візантії) поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого організаційного взірця. Втративши здорові внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Крім цього, приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать. Внаслідок цього українські аристократи почали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм.

 

Важко оцінити ті згубні наслідки, що мала для українців втрата власної еліти. Народ без знаті все одно, що тіло без голови. Українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, ставив і реалізовував певні політичні цілі, сприяв національній культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності та єдності українського суспільства.

 

На цьому тлі знову відновилися спроби возз’єднання розколотої у 1054 році, на католицьку і православну конфесії, єдиної християнської церкви. Як не дивно, безпосередній заклик до об'єднання (унії) надходив від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Гедеон Балабан, роздратований безкінечними суперечками в православному середовищі, а ще більше – нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів в Белзі. Його підтримали багато провідних православних єпископів, якими керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею церкви.

 

Вони вважали, що авторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних необхідний порядок та дисципліну, в результаті чого зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян.

 

Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад.

 

Слід зазначити, що впродовж XIV-XVI століть на окупованих Польщею українських землях православна церква як оплот українства зазнавала постійних утисків. У 1372 році Папа Григорій XI видає декрет, згідно з яким всіх православних єпископів Галичини усунуто з їх кафедр.

 

У 1584 році католицький архієпископ Соліковский опечатав православні церкви у Львові. У 1590-ті роки виходять укази короля про заборону обирати православних бургомістрами. Православна церква, яка уособлювала українство, ставши одним із основних чинників національно-визвольної боротьби українців, була змушена боротися за своє існування.

 

На такому суспільно-політичному і релігійному фоні у червні 1595 року чотири православні єпископи – Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Дионисій Збируйський і Леонтій Пелчицький – погодили унію з Римом. Умовою унії було збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб. Однак, це готувалося таємно і православна спільнота не була психологічно підготовленою до сприйняття унії.

 

Вибухнули обурення та протести, виник конфлікт між прибічниками та противниками унії.

  

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 році в місті Бресті був скликаний великий церковний собор. Однак, противники та прихильники унії не зуміли досягти конструктивного взаєморозуміння. Возз'єднання католицької і православної церков не сталося, і собор фактично остаточно підтвердив створення ще однієї української конфесії – греко-католицької.

 

Подальший хід історичних подій підтвердив позитивну роль Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в умовах втрати Україною своєї незалежності. З одного боку, на окупованій Росією частині України загарбниками була знищена організаційна ієрархія української церкви. Московський патріархат, підпорядкувавши собі всі українські церковні структури, став вагомим знаряддям московських правителів у поневоленні України. З другого боку, на окупованих Польщею українських землях спроби полонізації і придушення національно-визвольного руху українців були зведені практично нанівець, завдяки консолідації УГКЦ національного суспільно-політичного загалу. Таким чином, УГКЦ була відведена історична роль духовної опори та консолідуючого чинника у національно-визвольній боротьбі українців впродовж багатьох наступних століть.

 

Церква, крім культових відправлень, слугувала головним осередком громадського спілкування та святкового дозвілля. Ставлення до церкви головним чином визначало репутацію селянина. Регулярне відвідування церкви було обов'язковою ознакою його порядності й доброчинності. Як твердиня православної чи католицької віри, церква відігравала значну роль у збереженні матеріальних пам'яток історії та мистецтва України, духовних засад її населення.

 

До церкви селяни приходили не тільки з нагоди релігійних свят, а й зі своїми сімейними потребами – народження дитини, весілля, хвороба чи смерть когось із рідні. Тут влаштовувалися загальносільські молебні, звідси починалися процесії навколо села, по ланах для забезпечення врожаю або запобігання стихійних лих. Часто біля церкви проводилися громадські сходи з різноманітних питань.

 

З давніх часів церква була тим благодатним ґрунтом, на якому у всі найтяжчі часи піднімався дух поневоленого народу.

 

Історія нашої церковної громади складає левову частку історії села. На жаль, до сьогоднішнього дня збереглося дуже мало давніх документів, щоб можна було детально простежити увесь шлях церковної громади. Храми, у своїй більшості, були дерев'яними і часто горіли, а разом з ними йшли в небуття й цінні матеріали, які тут зберігалися. А ще свою негативну роль зіграла проста людська халатність – чимало стародавніх актів знищили самі парафіяни.

 

Найдавніша письмова згадка про нашу церкву датована 1508 роком, коли селом володів Олехно Скорута.

 

Парафію очолював священик, який займався бджільництвом. За це він щороку платив податок по 130 л меду, або 13 зол. За цю суму можна було купити 6 ялівок.

 

Також відомо, що 4 квітня 1563 року король Зигмунд-Август підтвердив угоду львівського старости Петра Бажого з о. Олександром з Борщович, за якого останній замість робіт та данин мав платити 8 грн. в рік. Та ця угода не була тривалою, бо вже в акті люстрації села 1570 року зазначено, що священик з лану землі платив 2 зол. податку. Цей документ цікавий і тим, що підтверджує факт відробляння священиками панщини.

 

Церква в селі була дерев'яна. Вона згоріла восени 1648 року, коли через Борщовичі проходила кримська орда, яка разом з військом Б. Хмельницького Глинянським трактом наступала на Львів. Після ординського нашестя не один рік довелось відновлювати сплюндровану господарку. І насамперед на місці спаленого селяни звели новий храм.

 

Вивчаючи записи о. В.Ощипка за 1944 рік, вдалося віднайти список священиків, які працювали на нашій парафії.

 

У 1694 році на нашу парафію було призначено парохом о. Боршенського І., у 1759 – о. Шурмавського Ярему, а в 1759 р. – о. Партиковича Андрія.

 

1760 рік – дата народження Григорія Дольницького, місце його народження – невідоме. Документальних даних про батьків теж немає. У родинних записах нащадків о. Григорія вказано лише ім'я батька Яків.

 

1775 рік... Григорій розпочинає навчання у школі піярів у м. Золочів. Ця школа славилася дуже високим рівнем навчання та прогресивними педагогічними методиками, давала добре виховання та прищеплювала любов до науки. У школі за додаткову оплату можна було навчитися танцювати, фехтувати, малювати, а також їздити верхи..

 

Навчаючись у Золочівській школі піярів, Г. Дольницький був серед перших, здібним та старанним учнем.

 

За надану можливість вчитися завжди був вдячний батькові. Він склав подяку батькові, написавши у 1780 році «Дедикацію» («Присвяту»), яка захоплює своєю глибиною думок, юнацьким запалом, шанобливим ставленням до батька, патріотизмом почуттів до Батьківщини:

 

«До найдорожчого Батька

 

Належна й найперша після Бога Вітця Небесного подяка Тобі, найдорощий Батьку, бо вона властива для кожного сина, а це спонукає мене бути настільки вдячним, наскільки вистачить та же моїх сил.

 

Добровільно чиню її (подяку), щоби оправдати Твої, найдорощий Батьку, щорічні кошти, не даремно потрачені на моє утримання, і щоби дати (Тобі) доказ мого річного поступу в науках...

 

...У ній знайшов я достатньо (багато) способів, (необхідних) для того, щоби стати громадянином, корисним для своєї батьківщини...»

 

«Присвята» юнака Г. Дольницького стала родинною реліквією. Її свято зберігали й передавали з покоління в покоління найдостойнішому представникові родини. Вона служила нащадкам о. Г. Дольницького своєрідним еталоном духовності та моральності.

 

Нині оригінал зберігається в родинному архіві Люби з Дольницьких Онуферко.

 

19 січня 1782 р. Г. Дольницькому видано свідоцтво про закінчення Золочівської школи та характеристику, яка свідчила про природні здібності, працьовитість, старанність, високу моральність. Випускник школи вільно володів латиною, польською та німецькою мовами.

 

У 1782 році Григорій Дольницький був рукоположений у священичий сан. А в 1783 році розпочалася його важка душпастирська праця на парафіях сіл Пикуловичі та Борщовичі.

 

У 1807 р. о. Григорій перебирається до Борщович. І тут йому довелося випити гірку чашу цькувань та шовіністичного ставлення до українського греко-католицького священика поляків, що мали змогу впливати на церковну владу.

 

Крім душпастирських обов'язків, о. Григорій виконував обов'язки вчителя церковної парафіяльної школи.

 

1838 рік. Померла його дружина Анна. Тяжка втрата не пройшла безслідно для о. Григорія. Він все частіше відчував себе хворим, покидали його сили. 29 березня 1841 року о. Григорій Дольницький помер.

 

У 1821 році в селі проживало 372 греко-католики. Серед них 94 нездатних до сповіді, тобто дітей.

 

Після о. Дольницького в селі душпастирював о. Крижановський Василь який приступив до праці у 1831 р.

 

У 1836 році його замінив о. Людвіг Малецький, який помер у селі 1883 р. У цьому ж році тут розпочав свою працю о. Юрій Дорожинський.

 

У 1857 році в Борщовичах було 490 греко-католиків.

 

У 1884 році на нашу парафію прибув 42-річний Ілярій Пачовський.

 

У 1898 р. завдяки власникам поселення Левицьким-Селенським збудовано костел Введення Пресвятої Богородиці, який з контрфорсами і боковою вежею стоїть у центрі села до сьогодні та належить до пам'яток архітектури сакрального мистецтва.

 

 

Костел Введення Пресвятої Богородиці

 

У 1901 році в селі проживало 694 греко-католики.

 

У 1903 році – 740 греко-католиків.

 

У 1910 – 789 греко-католиків та 1261 римо-католиків.

 

Навесні 1912 року в центрі села спалахнула пожежа, вогонь перекинувся на церкву, якій було близько 100 років. Люди заціпеніли від страху і переживання, не знаючи що робити. Священик виніс з церкви Святі Тайни і теж стояв біля палаючої церкви не в змозі щось порадити парафіянам.

 

Коли підбіг до церкви Козярський Андрій, то зумів підняти людей на порятунок церковного майна від вогню. Але через сильний вогонь і їдкий дим вдалося винести лише ікону святої Парасковеї і, головне, – царські ворота, виготовлені приблизно у 1860 році.

 

Тут слід згадати німця Найвера, талановитого різьбяра, який жив у Борщовичах і для церкви св. Парасковеї виготовив іконостас, царські ворота і лавки, які дотепер стоять у нашому храмі. Правду кажуть у народі: людина помирає, а її добрі діла живуть у віках.

 

Селяни почали збирати кошти на будівництво нового храму та невдовзі почалася Перша світова війна, яка перешкодила будівництву. На зібрані гроші встигли звести дерев'яну каплицю. План побудови нової церкви не полишав борщівчан, але розпочати роботи заважала бідність – тривала війна.

 

22 червня 1922 року до староства Львівського повіту у Львові було направлено прохання такого змісту (мова оригіналу збережена): «В селі Борщовичах, Львівського повіту згоріла перед війною деревляна церква. Підписаний гр. кат. Уряд парафіяльний наміряє на тім самім місці поставити нову деревляну церкву з зібраних добровільних жертв та з церковного маєтку й тому предкладає отсим пляни в 2-ох примірниках з просьбою о уділення консенсу на будову».

 

 

Проектна документація церкви знаного львівського архітектора

Филемона Левицького

 

Дерево на будову почали заготовляти взимку 1921 року і продовжили цю роботу наступного року. Частину матеріалів було закуплено у Абрама Індика і Менделя Вайсера, які були власниками складу дерева у Новому Яричеві.

 

На парафії було створено комітет по організації роботи – будівничий комітет. До його складу увійшли: Михайло Коник, Ілько Согор, Степан Качор, Дмитро Вітинський, Іван Сворень, Петро Стадник, Григорій Легкий. Вони замовили проектну документацію у знаного львівського архітектора Филемона Левицького.

 

Навесні 1922 року розпочалося будівництво. Спочатку роботи проводили самі парафіяни та коли члени комітету побачили, що роботи ведуться неякісно, то звернулися до Українського Будівельного Союзу з проханням надати технічну пораду. На місце будови прибув інженер Ярослав Вінцковський. Також було запрошено знаного на той час теслю Івана Стасіва, з яким 24 липня 1922 року було укладено договір щодо завершення робіт. За цим договором п. І.Стасів зобов'язувався пов'язати куполи, піддашшя навколо церкви, вставити вікна і двері, підлогу, зробити хори і сходи до них, обшалювати церкву знадвору і над вхідними дверима зробити дашок.

 

Роботи під його керівництвом, як вказано у доповідній інженера, велися «чисто і солідно».

 

Будівництво вимагало багато сил і коштів. Зібраних грошей на закінчення робіт не вистачало. Тож було вирішено звернутися до Уряду парафіяльного з проханням надання дозволу на продаж певної частини церковної землі. Таке право було надано.

 

Хрести на церкву виготовлені у «Робітні арт. Слюсарських констр. і будівляних виробів Михайла Стефанівського» у Львові, на вул. Верстатовій, 10. За хрести було заплачено 100 000 зл.

 

Будівництво церкви було завершено весною 1923 року і 16 травня цього року церковній громаді села було вручено Грамоту з Архірейським благословенням нової церкви і престолу. А посвята храму відбулася 28 травня 1923 року.

 

 

Грамота з Архірейським благословенням нової церкви і престолу

 

З 1935 року розпочався новий етап робіт у храмі: оздоблення інтер'єру. Насамперед було створено комітет, який займався організацією цієї справи та збором коштів у селі. До складу комітету увійшли: Каспришин Микола – голова, Коцур Андрій – заступник, Согор Ілько, Сворень Юлько, Легкий Григорій – провізори.

 

Займалися збором коштів по селі: Согор Іван, Сворень Дмитро, Василюк Іван, Стадник Петро – Голодівка;

 

Согор Михайло, Коцур Микола, Стадник Андрій – скарбники, Вітинський Михайло, Коник Ілько, Согор Петро – від церкви;

 

Сворень Михайло, Согор Андрій Миколайович, Согор Андрій Григорович, Согор Федько, Качор Андрій Михайлович, Наконечний Павло – до кінця села;

 

Качор Михайло Сильвестрович, Степаняк Василь, Стадник Іван, Крет Степан – Залуги;

 

Шелемех Андрій, Мормило Антон – Халупки.

 

Величезну роботу по оздобленню храму провів художник Сенюта Петро, який проживав у Львові на вул. Білогорській, 6 (бічна Янівської, нині Шевченка). До сьогоднішнього дня прикрашають іконостас образи, намальовані п. Сенютою. Це ікони апостолів, пророків, Матері Божої, Тайна Вечеря, 12 найосновніших свят. А також він відновив образ св. Парасковеї зі старої церкви. Всі образи були намальовані на золоченому тлі. За виконану роботу художнику було виплачено 1350 зл.

 

Бічні престоли виконав і оздобив художник Андрій Сабарай, який проживав у Львові на вул. Голоско, у 1933 році.

 

Дуже якісно, зі знанням своєї справи позолоту робив Кучера Йосип.

 

У церковних архівах тих часів збереглися листи Антона Манастирського, з яких довідуємося, що з великим бажанням долучився знаний художник до оздоби нашої церкви. Кожної відправи милуємося образами, які намалював п. Манастирський. Це образи Матері Божої та Ісуса Христа, Св. Миколая і Св. Йосафата.

 

Слід зауважити, що збереглися списки парафіян, які вносили гроші на виконання художніх робіт. Вартість всієї роботи становила 5100 зл.

 

У церковному архіві знайдено списки жертводавців – сільських господарів, які своїми коштами долучилися до оздоби церкви.

 

Образи, які символізують основні християнські свята, були намальовані за пожертви таких парафіян:

 

«Різдво Пресвятої Богородиці» – Качор Михайло Петрович і Теодозія.

 

«Вхід у храм Пресвятої Богородиці» – Домбик Францішик і Юлія.

 

«Благовіщення Пресвятої Богородиці» – Наконечний Михайло і Марія.

 

«Різдво Христове» – Мормило Антон і Анна.

 

«Стрітення Господнє» – Козярський Андрій і Катерина.

 

«Утеча з Ісусом Христом до Єгипту» – Раюнівка (Пикуловичі).

 

«Тайна Вечеря» – о. В.Ощипко і їмость Марія.

 

«Богоявлення Господнє» («Йордан») – Войдило Йосип і Анна.

 

«Воскресіння Господнє» – Качор Михайло Іванович і Юлія.

 

«Св. Преображення Господнє» – Токарівський Тимко і Марія.

 

«Вознесіння Господнє» – Шелемех Михайло і Марія.

 

«Успіння Пресвятої Богородиці» – Стадник Михайло і Юлія.

 

«Воздвиження Чесного Христа» – Зілінський Павло і Марія.

 

А фундаторами образів апостолів і пророків були: Ющишин Гнат, Коник Михайло і Юлія, Качор Антон, Вітинський Сильвестр, Коник Ілько, Брах Меланія, Максим'як Іван, Стадник Микола, Коцур Андрій, Коцур Кирило, Лис Петро, Сворень Микола, Габ'як Федір, Кубів Юлія, Согор Юлія, Заячківська Марія.

 

Церква Пресвятої Трійці

 

Роботи по оздобленню церкви тривали ще і в 1938-1939 рр.

 

 

З січня 1918 року на парафію був призначений о. Андрій Гаврищак, 1878 р.н., рукоположений 28 серпня 1904 року. На парафії працював 10 років. Всі роботи по будівництву церкви велися за його безпосередньої участі.

 

За даними церковного шематизму 1930 року в Борщовичах та присілку Халупки проживало 895 греко-католиків. У 1938 році тут було 1019 душ греко-католиків.

 

15 березня 1928 року на нашу парафію був призначений о. Василь О щипко, який народився 11.01.1890 р.н., у селі Серафинці біля Городенки Івано-Франківської області. Матуру здав в Коломиї 8.06.1911 року, богослов’я – у Станіславові (Івано-Франківськ) і у Львові 1911-1916 рр. Висвячений 26.06.1918 року.

 

Наша церква на той час була нова (5 років), і треба було добре попрацювати, щоб все довести до ладу. З допомогою старших братів: Тимофія Токарівського, Андрія Коцура, Миколи Свореня, Андрія Стадника отцю Василеві це вдалося.

 

Особливу увагу приділяв отець дітям: багатьох залучено до церковного хору. Можна собі уявити з якою гордістю і відповідальністю співали вони, стоячи на хорах поруч зі своїми батьками.

 

Отець вів уроки релігії у школі (а школа була біля церкви, дерев'яна, багато хто з нас її пам'ятає).

 

На той час в нашому селі проводилась велика просвітницька робота. Серед організаторів був і о. Василь – надзвичайно розумний і ерудований чоловік, великий пошановувач народних традицій.

 

У 1938 році він передплачував 5 періодичних видань, а у своїй бібліотеці мав 420 книг (парафіяльна бібліотека цього року мала 80 книг). У читальні з допомогою о. Василя було організовано показове свято «Святий вечір у сільській сім'ї».

 

А з яким піднесенням проводили обжинки! Ціле село брало у ньому участь. Був розроблений сценарій (і знову ж не без допомоги о. Василя) цього свята. Ведучими були: господар – поміщик Кінц, а господиня – пані їмость.

 

Всіма сімейними і господарськими справами займалася пані їмость, бо отець був повністю відданий роботі на парафії. На той час вона була дуже освіченою людиною, добре володіла німецькою мовою. В сім'ї Ощипків було 4 дітей: Ліда, Платон, Теодозія, Нестор.

 

Настав 1939 рік. У наш край прийшла радянська влада: почалися терор, переслідування. Торкнулося це все і нашого села. Особливо відчули на собі хвилю перемін люди заможніші. Не обминули вони і плебанії. Все конфіскували: збіжжя, худобу.

 

Склалися обставини так, що пані їмость з двома меншими дітьми виїжджає в Польщу. А отець Василь залишається на парафії: – Не можу залишити парафіян в такий час. І настають для нього важкі післявоєнні часи. Після сумнозвісного Львівського псевдо-собору 1946 року о. Василь не перейшов на православ'я, за що й почалися погрози, переслідування.

 

В той час зароджується національно-визвольний рух. Інтелігенція була в числі українських патріотів. Отець Василь був серед них також, підтримував упівців, допомагав їм, переховував, за що, звичайно, поплатився. В січні 1949 року, якраз після того, як о. Василь перейшов селом зі свяченою водою, був заарештований НКВД.

 

Роки заслання. Знущання фізичне і моральне. Скільки випало на долю цієї людини? Але він вийшов з усіх цих негараздів як герой, з гордо піднятою головою, як лицар української національної ідеї.

 

У 1955 році отець Василь повернувся у наше село, але ми знаємо, що люди, які пережили тюрми, табори не мали ніяких прав: ні на прописку, ні на роботу за покликанням... Немає йому місця на рідній землі.

 

Під час, так званої «хрущовської відлиги» йому вдається виїхати до Польщі (1956 р.). З родиною проживає у Кракові, працює священиком у м. Остре Бардо з 1957 р. по 1970 р. У нашому селі його часто згадують старожили, які добре пам'ятають «свого отця Василія».

 

Але за радянських часів важко було роздобути якусь інформацію про таких людей. І тільки, коли Україна стала незалежною, налагодився зв'язок з родиною Ощипків. Із глибоким сумом сприйняли звістку наші односельчани, що отця Василя вже немає серед живих. Похований він у Кракові, у чужій землі.

 

Як посланця від самого отця зустрічають наші односельчани його сина і внуків.

 

На стіні церкви встановлено пам'ятну дошку, яка постійно нагадує всім, що в нас працювала Велика Людина.

 

Біля пам'ятної дошки о. В. Ощипка парафіяни, які його знали. Зліва направо. Паляниця Розалія, Ривак Ганна, Согор Ганна, Говда Ярослава, п. Нестор – син отця Василя, Шелемех Ірина, Соловій Осипа, Коваль Осипа, Качор Ганна, Коцур Надія, о. Іван.

 

Десь у 1950 році прийшов на нашу парафію о. О. Лащенко. Хоч не довго працював він у нас, але добрим словом його згадують хористи тих років. Він багато часу приділяв хорові, розучуючи з ними партії Святої Літургії.

 

В той час наш хор був найкращим в цілій окрузі, і дуже часто його запрошували до сусідніх парафій на святочні відправи.

 

Наступають 60-ті роки XX ст. – часи, коли священикам треба було бути особливо обачними: робити свою справу і зважати при ньому на вимоги атеїстичної влади.

 

Наприклад, у цей час в Галичині проходила кампанія ліквідації релігійної символіки при дорогах. Тоді знищувались придорожні хрести, каплички...

 

Це ж відбувалося і в Борщовичах. Був вирваний з землі чорний хрест (межовий хрест кінця села) і кинутий десь у багно. Але згодом люди віднайшли його і поставили на попереднє місце. Було забрано білий місійний хрест тверезості із місця, де тепер стоїть копія цього хреста, на церковне подвір'я.

 

 

Межовий хрест

 

І, власне, в такий нелегкий час, а саме у 1955 році на нашій парафії починає працювати о. П. Фуртак – високоосвічений пастор, який навчався у Празі, знав вісім мов. Коли він прибув у село, то якось непомітно разом зі своєю сім'єю влився в життя сільської громади. Його діти ходили у сільську школу, дружили зі своїми однолітками. А пані їмость Наталія була надзвичайно розумною, поважною, інтелігентною жінкою.

 

 

Церковний хор 1950-1960-х років. Зліва направо. 1 ряд: Сташинська Ірина, Согор (Козярська) Ганна, Коцур Марія. Наконечна Ольга, Качор (Жук) Ярослава, Ступінська (Хмільовська) Марія, Кшисько Юлія, Кшисько Ольга. 2 ряд: Боднар Володимира, Согор (Качор) Марія, Качор Андрій, Барабаш Нестор – дяк, Боднар Іван, Ступінський Ярослав, Зелізко Іван, Качор Степан

 

Отець Павло працював у нашій парафії 28 років, до останніх днів свого життя. За роки праці він дуже уважно, мудро направляв свою паству до життя за Божими законами.

 

Завдяки сім'ї Фуртаків борщівчани розуміли, що людина ціниться своїми знаннями, вихованістю, інтелігентністю. Дотепер люди згадують його добрим словом і з великою повагою.

 

 о. П. Фуртак зі старшими братами. Зліва направо: Мормило Григорій, Ярема Федір, Оверко Михайло, Согор Микола, Лис Петро, Коцур Микола, Барабаш Нестор – дяк

 

Ця безбожна влада воювала не тільки зі священиками, парафіянами, але й знищувала у церквах ікони святих греко-католицької церкви. Така ж доля спіткала і образ святого Йосафата – роботи знаного художника А. Манастирського. Та о. Павло не виконав розпорядження влади. Він знайшов доброго художника, який поверх зображення св. Йосафата намалював Йову Почаївського (його пошановують християни Московського Патріархату). Більш як 50 років цей перемальований образ висів у церкві. Тільки тепер, вивчаючи історію нашої церкви, вдалося розкрити історію цієї ікони.

 

 

Етапи реставрації образу святого Йосафата

 

Зусиллями прекрасного реставратора п. Мокрія Володимира та коштом нашої родини цей образ відновлено. І тепер він радує наших парафіян своєю величністю та нагадує про тернистий шлях нашої церкви.

 

Відреставрований образ св. Йосафата

 

У березні 1983 року у нашу парафію було призначено о. М. Федоріва, який до цього працював у с. Честині Кам'янко-Бузького району. Пропрацював отець у нашому селі до 1992 року.

 

Народився майбутній мітрофорний протопресвітер у 1947 році у м. Ходорові, де йому довелося своїм дитячим сердечком відчути жорстокість переслідувань з боку "совєцьких визволителів" до своєї родини. Коли йому було 6 років, енкаведисти заарештували його тата і як «ворога народу» засудили на 25 років із засланням до Іркутської області. Але глибока віра у Бога допомогла родині пережити ті важкі часи.

 

Ще змалечку все єство Михайлика було проникнуте вірою у Боже милосердя і, як наслідок, будучи ще у дитячому садочку, пророче сказав, що буде «єгомостем». Так і сталося. Він вибрав важкий і тернистий шлях служіння рідному знедоленому народові та його церкві.

 

У нашу парафію о. Михайло прийшов в той час, коли вже по швах тріщала "совєцька імперія", коли люди вже серйозно почали задумуватися над питаннями: хто ми, чиї ми діти, чи не час нам жити господарями у власній хаті? Отець Михайло завжди допомагав всім, хто хотів знайти відповіді на ці та інші питання.

 

Не один раз о. Михайло перебував на допитах у КГБ за свої переконання, за тверду позицію щодо греко-католицької церкви, за любов до України, її історії, українського слова, традицій.

 

Однією з перших у єпархії вийшла з підпілля наша греко-католицька церква після сумнозвісного Львівського собору 1946 року.

 

О. Михайло поступив дуже мудро: порадившись із поважними за віком парафіянами, спокійно, без розбрату, без поділу на конфесії зумів своїм переконливим словом достукатися до всіх парафіян нашого села щодо статусу нашої церкви і не допустив розколу конфесійної єдності.

 

Вся громада зібралася біля церкви. Дівчата, одягнені в українські строї, взяли хоругви, а всі решта зі співами духовних пісень вирушили додому о. Михайла запросити його до храму на Службу Божу у греко-католицькому обряді. Все пройшло дуже урочисто, виважено, переконливо. Цей день, 31 грудня 1989 року, запам'ятався всім надовго.

 

 о. М. Федорів вітає єпископа греко-католицької церкви А.Сапеляка

 

Великих зусиль доклав о. Михайло до відновлення нашого храму. Знайшов чудових художників, які зі знанням справи взялися за роботу. Невдовзі церква засяяла новою позолотою, вишуканою оздобою.

 

о. Михайло, напевно, першим в області почав викладати у школі «Основи християнської моралі». Він був у вирі всіх подій, які відбувалися у селі.

 

Одне із незабутніх свят – Свято Миколая. Грудень 1989 року, у центрі села зібралися чи не всі жителі: від малого до старого, очікуючи приїзду св. Миколая. І ось вдалині почувся малиновий спів дзвіночків: на санях під'їжджає до громади св. Миколай (цю роль виконував завуч по виховній роботі нашої школи Плахтій В.В.). З яким піднесенням, з якою відданістю і серйозністю зустрів його о. Михайло! Всі повірили, що це дійсно з небес зійшов сам святий Миколай.

 

 Перше велелюдне святкування «Миколая» в центрі села

 

Особлива подяка о. Михайлу за те, що він був для нас тим вогником, який яскраво горів і випромінював любов до ближніх: дорослих, а особливо до дітей; він навчав їх Божих заповідей, християнської моралі, народних традицій.

 

У грудні 1993 року на нашу парафію приходить о. Б.Чурило, який до цього працював у с. Пеняки Бродівського району.

 

Народився він у с. Ристичі Дрогобицького району. 1981-1985 – роки навчання у Ленінградській духовній семінарії. Висвячений був у храмі святого Юра 2 лютого 1986 року.

 

О. Б.Чурило з дітьми, які прийняли перше Причастя

 

З появою сім'ї Чурилів у Борщовичах парафіяни відразу потягнулися до них, прийняли з прихильністю, бо надзвичайно щире, доброзичливе було відношення їх до людей. Отець Богдан був дуже відповідальним у своїй праці, дбав про храм, громаду. Завдяки його таланту вмінню працювати з людьми й особистій участі у цій праці, в селі за короткий час збудовано велику двоповерхову плебанію.

 

Пані їмость Ангеліна теж брала активну участь у житті парафії: опікувалася дітьми, проводячи уроки «Християнської етики» у школі, підтримувала роботу церковного хору, будучи його учасницею.

 

У 1997 році на нашу парафію прийшов о. М.Колтун, але дуже мало він пропрацював у нашій церкві.

 

З 5 липня настоятелем нашої церкви було призначено о. І.Духнича, який народився 27 серпня 1963 року у с. Бунів Яворівського р-ну. До приходу на нашу парафію працював у м. Ходорів.

 

 о. І.Духнич серед парафіян

 

О. Іван надзвичайно інтелігентний, толерантний пастор. Вміє своїм словом допомогти і підтримати кожного у скрутну хвилину. Ніколи не рахується зі своїм часом – завжди готовий вислухати, дати пораду.

 

Які б у селі не проводилися торжества, церковна громада на чолі з о. Іваном завжди там перша. І все проходить урочисто, з піднесенням. Особливий настрій огортає всіх, коли треба віддати шану нашим героям, а відправу проводить о. Іван.

 

А ще отець за сумісництвом працював у дочірній церкві с. Сухоріччя, де також проявив себе добрим пастирем.

 

О. Іван дбає про духовний розвиток своїх парафіян. Не одноразово наші односельчани їздили на прощу у монастирі Крехова, Унева, Почаєва.

 

Особливо багато уваги приділяє шкільній молоді. Разом з їмостею п. Ольгою ведуть у школі уроки «Християнської етики». Дуже добру традицію започаткував о. Іван: кожного року діти, які вперше приступають до Святого Причастя, зі своїми рідними вирушають на прощу до Крехова.

 

Велику роль в формуванні релігійної свідомості людей зіграли священики, вони були і залишаються прикладом вірного служіння Богові та Церкві.

 

Урочистості, святковості надає спів хору під час Святої Літургії. А наш церковний хор завжди складався з чудових співаків, які були і є великими ентузіастами своєї справи. Мінялися покоління, але хор від цього не втрачав своєї милозвучності і, направду, завжди був окрасою всіх відправ.

 

 

 

Сучасний церковний хор. Зліва направо. 1 ряд: Салук Ірина, Щирба Євгенія, Куцір Люба, Жук Ярослава, Кізима Станіслава, Максим’як Марія, Максимець Неоніла. 2 ряд: Бойцун Ярослава, Сворень Надія, Максимець Галина, Залузець Марія, Ривак Ірина, Сидорчук (Сидельник) Світлана, Букова Марта, Малетич Ганна, Малетич Марія, Плахтій Тетяна. 3 ряд: Качор Михайло, Лущик Йосип, о. Іван Духнич, Мазепа Петро, Кушнір Дмитро – дяк. Сидить молода зміна. Зліва направо. Качор Уляна, Онищак Ірина, Сас Христина, Цвик Христина, Сворень Оксана

 

Найбільше свого часу присвятили співу у хорі: Токарівська Меланія, Ступінська Павліна, Коцур Софія, Коцур Стефанія, Хмільовська Юлія, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Качор Петро, Качор Андрій, Ковальчук Йосип, Ковальчук Іван, Согор (Козярська) Ганна, Коцур (Мормило) Надія, Кварцянна Марта, Якимович Марія, Ривак Ярослава, Шемечко Ірина, Шелемех Ірина, Качор Марія, Легкий Йосип, Наконечна Ольга, яка свою донечку Мартусю, ще зовсім маленькою, привела до хору, і та співає у ньому дотепер.

 

До керування хором запрошувалися диригенти, які професійно працювали з хористами. Одним з них був уродженець нашого села Шандала І.М., який закінчив Львівську консерваторію і співав у капелі «Трембіта». П. Іван завжди переживав за стан справ у рідному селі і взявся за роботу з хором. Його професійний підхід, чудове знання своєї справи дали результат – у доробку хору кілька варіантів виконання Святої Літургії. На жаль передчасно відійшла ця людина від нас, бо великі надії покладали на нього парафіяни і, звичайно, хористи. Світла пам’ять про «нашого Івася» завжди буде серед хористів, парафіян.

 

Серед всіх хористів особливої уваги заслуговує Жук (Качор) Ярослава. Ще у далекому 1950 році у багатоголоссі церковного співу виділявся її чудовий голос. На спів 13-річної дівчинки звернув увагу о. О.Лащенко, і її відразу взяли до церковного хору. З того часу вона постійно співає у ньому. Не один раз керувала хором, коли не було регента у час Святочних Літургій. І їй це вдається, бо вона талант від Бога. І вже в наші дні, незважаючи на стан здоров'я, намагається бути чи не на кожній відправі. Хористи постійно відчувають її підтримку, почуваються впевненіше, коли вона поруч, а вона не мислить свого життя без церкви, без участі у хорі.

 

Головною особою в церкві, звичайно, є священик. Але будь-яка відправа немислима без участі дяка. Можна сказати, що у нас всі дяки дуже добре справлялися зі своєю роботою. У нашій церкві дяками працювали:

 

Ромашевський Іван – дяк і учитель, 1860-1875 pp.

Гузар Іван – дяк і учитель, 1875 pp.

Олексюк Василь – 1887 pp.

Якимович Прокіп – 1895 pp.

Біль (точнішої інформації немає)

 

Барабаш Іван 1897 р.н., старожили згадують про нього як про дуже порядну, віддану своїй справі людину. Він ділився своїми знаннями з молоддю, залучав її до співу в хорі. Сім'я дяка жила у побудованій для нього хаті – дяківці, бо родом він був із с. Пикуловичі. За свою службу Барабаш І. засівав 2 морги церковного поля. А помер він у 1943 році, вийшовши з церкви після вечірні.

 

Зразу ж його службу перейняв син Нестор. Але недовго довелося йому прослужити, бо німці забрали у Німеччину. Поки його не було, хористи самі співали, а допомагав їм Качор Петро. У 1945 році п. Нестор повернувся і знову зайняв посаду дяка.

 

Після нього в церкві почав дякувати п. Вовк Іван, житель с. Миклашів. Пригадують хористи тих часів, що він був надзвичайно відповідальним, прекрасно відносився до них, дуже радів, коли хор гарно співав.

 

З 1992 року на посаду дяка було призначено Ривака І.Й., 1921 р.н. У нашій церкві він пропрацював до 2001 року. Незважаючи на свій стан здоров'я, не було такого випадку, щоб він без поважної причини не прийшов на відправу.

 

А вже з лютого 2001 року у нашій церкві дяком працює Кушнір Д.М., 1947 р.н., уродженець с. Куреличі Перемишлянського р-ну. Він дуже відповідально відноситься до своїх обов'язків, завжди вчасно розпочинає всі відправи: чи то Утреня чи Вечірня... Пан Дмитро дуже пунктуальний, точний у всьому. А ще він дуже людяний, вміє кожного підтримати у скрутну хвилину, дати слушну пораду і надати допомогу.

 

Церква не може добре працювати, коли за неї добре не дбають парафіяни. Тож, щоб все було гаразд у цій царині, періодично обирається парафіяльний уряд, який очолює його голова. Це односельці, яким довіряє громада. Члени церковного уряду організовують і виконують всю необхідну господарську роботу, дбають про належний стан всіх будівель, цвинтарів. За довгу історію нашої церкви багато урядів помінялося, серед голів, які очолювали їх, своєю відданою працею виділялися Коцур Дмитро, Максим'як Роман. Слід згадати Шелемеха Ярослава, який довгі роки очолював церковний комітет. Немає такої справи, де б він не проявив своїх організаторських здібностей. За яку б справу він не брався, у нього виходило все якнайкраще. Завдяки йому зроблено ремонт фасаду церкви, впорядковано і обгороджено цвинтар, роботи на плебанії теж організовувались ним.

 

Окреме слово про Свореня М.М., який 25 років служив у церкві паламарем. Він був справжнім господарем: відчиняв церкву і зачиняв, готував все необхідне до відправ, завжди щиро зустрічав кожного, давав слушні поради.

 

Запам'яталися слова о. Івана, коли вручав паламареві медаль імені Йосипа Сліпого за багаторічну працю: «Невеликого росту цей чоловік, але яке велике серце має він для служіння Богові і людям». Краще й не скажеш.

 

Багато наших парафіян вклали свою працю та кошти в ремонт, відновлення, збагачення нашого храму.

 

Особлива подяка Ковальчуку І.І., його стараннями було повністю відновлено фасад нашої церкви, відремонтовано бані та хрест на них, огорожу. За його матеріальної допомоги провели відновлювальні роботи на цвинтарі та плебанії. Багато пожертв він зробив для наповнення нашої церкви сакральними речами: іконами, патерицями та ін.

 

Талант від Бога, вміння дарує церкві Кінаш Олексій. Своїми руками він створює чудові мистецькі речі: фелони, корогви, стихарі, тощо. Рідко яка церковна громада може похвалитися таким умільцем.

 

Серед багатьох жертводавців – Сворень Я.М., який постійно робить пожертви, його коштом заасфальтовану дорогу до церкви.

 

Також постійні пожертви для церкви роблять Грабович Олексій та Оксана.

 

Родини Мірки С.Б., Залуцького Р.І., Каплиша М.Р., Максим'яка B.C. придбали новий дзвін.

 

Онищак (Ковальчук) Анастасія разом зі своїми дітьми офірувала Голгофу.

 

Кожного року на Великодні свята викладають плащаницю. Підходячи до неї, рідко хто задумується: а хто ж придбав її для храму? Це зробив Франчук Андрій зі своїми дітьми.

 

Варті доброї згадки за велику, наполегливу працю у церкві Стадник А., Попівняк Г., Антонюк Б., Сташко М., Ковальчук В., Коновський М., Сворень М., Антонюк М., Винницька Р. та інші.

 

Люблячи нашу церкву та народ, Бог завжди дарував нам таких провідників, які всіма силами свого розуму і серця рятували українські душі, запалювали у кожному серці вогонь Любові до ближнього.

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 2. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 2 черв. 2020 р., 11:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2020 р., 02:29 ]

 

Друга світова війна

 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. З перших годин війни Львів бомбардувала німецька авіація.

 

Особливо сильного удару завдали німці по Львову 29 червня 1941 року: знищено аеропорт у Скнилові і Рясне, зазнав пошкодження залізничний вокзал. І того ж дня на вулицях Львова появилися перші німецькі мотоциклісти.

 

Через стрімкий наступ німецьких військ органи радянської влади 30 червня 1941 року швидко покинули область, навіть не встигли провести військову мобілізацію серед місцевого населення.

 

Однак, у енкаведистів вистачило часу знищити тисячі в’язнів у тюрмах Львова. Коли Червона Армія відступила, люди з Борщович та навколишніх сіл кинулися до тюрем Львова. Те, що там побачили Вітинський Петро, Сташинська Юлія, Коцур Андрій, Максим’як Йосип та інші перевершило найбільш жахливу уяву про можливі знущання над людьми: відрубані кінцівки, виколоті очі, розпороті животи, всі трупи із слідами жахливих катувань.

 

В такий спосіб у тюрмі на Замарстинівській у 1939 році був закатований житель нашого села Сташинський Петро Васильович.

 

Українці мріяли про незалежну державу. Надіялися, що німці не будуть тому перечити. І ось 30 червня по радіо було повідомлено, що «…волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Невимовна радість панувала всюди. У нашому селі відбулася маніфестація, під час якої національно свідомі селяни пройшли під синьо-жовтими прапорами з одного кінця села в інший.

 

Але у німців не було у планах проголошувати якусь самостійність іншим державам. Фашисти запровадили в Галичині суворий режим. Урядовою мовою стала німецька. На селян накладалися великі податки. «Новий порядок» робив життя в Галичині дуже важким. Німці користувалися правами без обмежень. Тюрми, шибениці, розстріли стали повсякденним явищем. У нашому селі німці розстріляли Каспришина Івана, Коцура Михайла, Коцура Петра, Семенюка.

 

Прихід німецьких окупантів у Борщовичах ознаменувався встановленням беззаперечного виконання жителями села всіх вказівок нової влади, в першу чергу в поставках окупантам сільськогосподарської продукції та відправці молоді на роботу в Німеччину.

 

З Борщович в основному забирали молодих людей, але були випадки вивозу навіть малолітніх. Лиха доля остарбайтера спіткала таких наших односельчан:

1.                  Барабаш Нестор Іванович, 1913

2.                  Біняш Микола Іванович, 1914

3.                  Вітинський Микола Васильович, 1914

4.                  Герасимович Микола Васильович, 1925

5.                  Грудень Дмитро Дмитрович, 1920

6.                  Допіра Марія Іванівна,

7.                  Качур Юлія Михайлівна, 1922

8.                  Коваль Олексій Іванович

9.                  Онищак (Ковальчук) Анастасія, 1925

10.              Кулик Олексій Григорович, 1905

11.              Куцір Петро Михайлович, 1924

12.              Коцур Люба Семенівна

13.              Максимець Володимир Романович

14.              Матвіїв Павло Кирилович, 1924

15.              Мацелюк (Ривак) Ганна Михайлівна, 1928

16.              Пилип Степан Олексійович

17.              Пирка Емілія Василівна, 1924

18.              Ривак Йосип Михайлович, 1935

19.              Сворень Михайло Михайлович, 1928

20.              Сворень Євгенія Михайлівна

21.              Сидор Іван Михайлович

22.              Согор Йосип Іванович, 1907

23.              Соловій Петро Дмитрович, 1914

24.              Токарівський Петро Васильович, 1899

25.              Федак Єва Михайлівна, 1925

26.              Хмільовський Іван Михайлович

 

Доля остарбайтерів складалася по-різному. Одні потрапляли до людяних німців і їх становище було більш-менш терпимим. Інші опинялися в хазяїв, які ставилися до слов’ян як до нижчої раси, тож їм було надзвичайно важко, по-справжньому були невільниками.

 

З розповіді Свореня Михайла Михайловича, 1928 р.н.

«2 серпня 1942 року німці забрали мене (а мені було 14 років) із сестрою Євгенією і відвезли на збірний пункт до Львова (тепер це приміщення школи №87). Після цього вишикували у довжелезну колону і пішки погнали на залізничний вокзал. Як худобу повантажили у «товарняк» і два дні везли до Німеччини. У дорозі нам не давали ні крихти хліба, ні краплі води. Привезли нас на якусь станцію в Німеччині. Там на нас вже чекали «баури» і почали вибирати для себе робітників. Все виглядало як на торговищі худобою.

 

Я потрапив на господарку – доглядав за худобою одяг був дуже убогий, але їсти давали добре.

 

У 1945 році прийшли радянські війська. Забрали нас на машини і завезли у Чехословаччину у табір, який був огороджений колючим дротом. Певний час ми були там під дощем, палаючим сонцем, без їжі і води – «прєдатєлі Родіни». Дуже багато людей там загинуло.

 

Біля мене було дві дівчини зі Львова. Їм було шкода мене, і вони запропонували втікати разом з ними. Близько місяця пішки ми добиралися додому. Намагалися йти лісами, безлюдними дорогами, щоб не потрапити на очі радянському патрулю. І під кінець 1945 року я добрався додому».

 

З розповіді Максимця Володимира Романовича

«Наша велика дружня сім’я проживала у селі Борова Гора, де працювала у своїй господарці. Тато був заступником війта і всі односельці: і українці, і поляки добре відносилися до нас. Ніщо не віщувало біди. Аж ось у 1941 році прийшли німці. Відразу почали забирати молодь до Німеччини. На пересильному пункті німецькі господарі вибирали собі робітників серед великої кількості молодих людей. В такий спосіб я опинився на господарстві у с. Вальсак. Там я виконував ту саму роботу, що і вдома: орав, сіяв, збирав урожай. Заради справедливості треба сказати, що господарі добре відносилися до своїх працівників: давали добре їсти, не заставляли працювати понад міру.

 

Звільнили нас американці, але всюди були розвішані оголошення радянських військ, що всім остарбайтерам треба з’явитися у м. Каменськ. Після прибуття туди, всіх нас, хто вже підлягав військовій службі, пішки гнали до Відня цілий місяць. Дуже важка була ця дорога: їсти не давали, треба було самим рятуватися. Ми забігали до будинків, які стояли при дорозі і просили бодай що-небудь поїсти. У Радянській Армії я прослужив 5 років, працюючи кравцем.

 

Але неспокій постійно панував у моїй душі – пишучи листи додому, не одержував відповіді. Тоді я звернувся до свого начальства і вони допомогли мені розшукати свою родину. Виявилося, що всі вони були виселені з рідної землі у 1945 році. Після звільнення з армії не зміг повернутися до рідної домівки, а розшукавши своїх, опинився у Борщовичах».

 

 

Оркестр дивізії «Галичина». Четвертий справа Наконечний Петро

 

У квітні 1943 року німецьке командування дало дозвіл на формування дивізії «Галичина». Українці у створенні дивізії переслідували іншу мету. Вони сподівалися створити власну армію і у випадку зміни воєнних дій виступити на захист України. До дивізії записалися і наші односельчани, які щиро вірили, що в такий спосіб зможуть долучитися до якнайшвидшого здобуття незалежності для України:

1.                  Василюк Степан Михайлович, помер в США

2.                  Коцур Михайло Іванович

3.                  Наконечний Йосип, загинув на Волині

4.                  Наконечний Петро Михайлович, музикант оркестру дивізії, помер в Канаді

5.                  Сворень Михайло Дмитрович

6.                  Сворень Михайло Іванович

7.                  Стадник Йосип Миколайович, навчався у Львівському університеті. Був направлений у Берлінську офіцерську школу. Чи брав участь у боях – невідомо. Останній лист від нього прийшов з Берліна перед відходом німців у 1944 році. І вже аж на початку 70-х років прийшла від нього звістка з Англії. Там він і помер у 1985 році.

8.                  Стадник Левко, вбитий ковпаківцями.

9.                  Ступінський Ярослав Миколайович.

 

 

 

 

 

Під тиском Радянської Армії німці відступають. Починається мобілізація чоловіків на фронт. Це були непідготовлені, без навиків військової служби люди, яких кинули у горнило війни: Вітинський П.,Зелізко І.В., Качор М.С., Качор П.М., Коник А.М., Мазепа П.М., Максимець С.І., Масим’як Р.П., Мацелко О.Г., Мотика І.А., Наконечний І.С., Наконечний Й.І., Наконечний П.І., Рисак І.І., Ромашевський І.М., Согор В.І., Согор І.І., Ступінський М.П., Тимовчак В.В., Хмільовський С.І., Шандала В.І., Шелемех А.Т., Шелемех В.Г., Шелемех Г.Г., Шелемех Т.Т., Юськевич Й.І.

 

Вони повернулися до рідних домівок інвалідами, хворими після поранень людьми.

 

В боях з німецькими загарбниками на землях Європи полягли наші односельчани:

 

Барабаш Йосип Іванович, 1910 р.н. – загинув у 1945 р. в Польщі, біля Гданська.

Вітинський Михайло Дмитрович

Ковальчук Йосип Іванович, 1907 р.н. – загинув у Польщі

Коцур Йосип Васильович, 1910 р.н.

Максимів Василь Михайлович, 1924 р.н.

Мормило Йосип Іванович, 1923 р.н. – загинув у 1944 році в Польщі під Краковом.

Сворень Михайло Андрійович, 1920 р.н.

Сворень Павло Андрійович, 1923 р.н.

Сворень Михайло Йосипович

Согор Іван Миколайович, 1922 р.н.

Согор Теодор Михайлович, 1909 р.н.

Сташинський Микола Павлович, 1904 р.н.

Степаняк Василь Іванович, 1910 р.н. – у 1945 році помер від ран.

 

У центрі села споруджений пам’ятник на їхню честь.

 

 

Пам’ятник воїнам які загинули в роки Другої світової війни

 

Боротьба українців в складі Червоної Армії проти фашистської Німеччини та Японії це окрема сторінка у нашій трагічній історії.

 

В боротьбі світової спільноти проти фашизму чи не найбільшу Голгофу виніс, знову ж таки, багатостраждальний український народ. Варто поглянути тільки на порівняння втрат деяких держав у Другій світовій війні.

 

Країна

Чисельність людських втрат, тисяч

військові

цивільні

разом

% населення

Україна

2500

5500

8000

19,1

Росія

4000

1700

5700

5,3

Польща

123

4877

5000

19,6

Франція

250

350

600

1,5

Німеччина

4500

2000

6500

9,1

 

Наступив 1944 рік – рік визволення села від німців. Ніхто із жителів села навіть не міг думати, яке страхіття доведеться пережити всім у той час. Радянська Армія зайняла Білку, Сухоріччя і звідти почався наступ на Борщовичі. Найперше, вночі почався страшний обстріл села. Але найгірше було те, що територію села почали освічувати прожекторами, які були підвішені до парашутів. В селі стало видно як вдень, і людям важко було десь сховатися від бомбардувань. Ховалися у пивницях, бігли на поля, у вивози, а село продовжували обстрілювати. Всі здалися на волю Божу. Багато господарських будівель згоріло. Але людські втрати не порівняти з найбільшими матеріальними втратами. Над селом дуже низько пролітало два радянських літаки. Вони скинули дві бомби. Одна з них влучила у місце, де в пивниці ховалися люди. Від вибуху загинуло біля десяти осіб, і серед них – Ющишин С.П.

 

Під час відступу німці зруйнували залізничну колію і станцію. Багато бомб потрапило в став біля залізничної станції. З часу війни його ніхто не чистив, і цей смертоносний вантаж лежить на дні ставка дотепер. Колись це була прекрасна водойма, з надзвичайно чистою водою і великою кількістю риби. А тепер цей став стоїть як німий свідок далеких воєнних літ.

 

 

1945 рік. Група робітників під час відбудови залізничної станції

 

Коли у 1944 році німці відступили, начальником станції було призначено Панова В.М., 1905 р.н., який у 1945 році виїхав. У цьому ж році починається відбудова залізничної станції, а посаду керівника обіймає Ривак І.Й, працюючи там аж до виходу на пенсію

 

У 1983 році начальником стає Барабаш Марія, яка працює до сьогодні.

 

Роль залізниці у нашому селі важко переоцінити. Наші односельчани дістали добрий зв’язок зі Львовом, де могли знайти собі роботу. Так воно і сталося: щодня сотні борщівчан почали їздити у Львів до праці, а молодь на навчання.

 

Війна покотилася на захід, змучені війною та репресіями жителі села почали налагоджувати мирне життя.

 

Операція «Вісла» – одна з найтрагічніших сторінок історії українців

9 вересня 1944 року між урядом УРСР і польським Комітетом національного відродження, що діяв у Любліні, підписано угоду про так звану «добровільну» евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і поляків, відповідно, з території УРСР до Польщі.

 

Йшлося про те, щоб уповні викоренити український етнос у межах Польської держави і замести будь-які сліди його існування.

 

Реально переселення українців розпочалося 15 жовтня 1944 року. Розроблено жорсткі інструкції проведення операції. На світанку військовий відділ оточував село, не випускаючи з нього нікого. Мешканцям наказували протягом короткого часу пакувати майно і під конвоєм їх виводили до визначеної залізничної станції.

 

Напевно, не було ні одного надбужанського чи надсянського села, в якому не гинули б люди: були часті випадки масових мордувань і вбивств, доповненням до цього було грабування майна, знущання над людьми, спалення сільських обійсть.

 

З особливою запеклістю і жорстокістю (польські солдати і партизани) розправлялися з греко-католицьким і православним духовенством. Підтвердженням цих подій є спогади людей, які пережили страхіття цього жахливого злочину.

 

Спогади Залуського Івана Андрійовича, 1917 р.н. у с. Тимці, парафії Башні Дільної, повіту Любачівського, воєводства Львівського

«Поляки все робили, щоб заставити українців виїздити з рідних місць. Вперше ми відчули страх за свої родини у жовтні 1944 року. Польська поліція оточила сусіднє село Подимщине, запалили церкву. Парафіяни не в змозі були щось зробити винесли корогви і разом зі священиком ішли обходом навколо палаючої церкви. Священик дуже перейнявся тією подією і невдовзі помер.

 

У цьому ж селі забрали 33-х чоловіків середнього віку. Всіх завезли до с. Горинця, де під лісом розстріляли без суду і слідства. Серед них був і Суль Іван, 1910 р.н. Так його дружина Катерина залишилася сама із маленьким синочком Романом, якому було лише 2 рочки. У 1946 році Суль Катерина (Максимець) була переселена у Борщовичі.

 

На почату грудня 1944 року у нашому селі польська поліція організувала збори, на яких оголосила, щоб усі виробляли документи на виїзд. Господарі це зустріли сміхом: як так, ми тут живемо з діда-прадіда і будемо покидати рідні місця? Але нас не залишили в спокої. Польська поліція часто навідувалася в наше село, почалися арешти, побиття людей, знущання. Під час арештів страшно били, ставили на розпечену цеглу.

 

Під кінець лютого до села з двох сторін під’їхали польські поліцаї та цивільні озброєні поляки, почали вдиратися в кожну хату, лякати людей, забирати що їм до вподоби. Великий страх поселився серед людей. Виходу і захисту не було.

 

12 березня 1945 року до станції «Башня Дільна» підтягнули ешелон. Люди почали звозити свої пожитки і пакувати у вагони. Моя сім’я думала що робити, але на другий день таки вирішила їхати. Вночі позбирали поховані речі і помістили у вагон. В той день зранку ми бачили, як палав сильний вогонь у селі Синявка, ще більший страх оселився у людей. Всі, хто від’їжджав, плакали, і ті, що залишалися теж плакали.

 

Привезли нас на станцію Борщовичі, все вивантажили, тимчасово поселили нас у поляків, які ще не виїхали (а поїхали вони до Польщі весною). Таким чином ми опинилися в Борщовичах».

 

Спогади Кекляк (Кісик) Марії Миколаївни, 1931 р.н. у селі Башня Гірна

«До 1945 року наша родина щасливо проживала у мальовничому селі Башня Гірна. Ніхто і гадки не мав, що скоро доведеться все покидати. А покидати було що, бо ми жили заможно. У нас було поле, велика господарка, пасіка. Мій дід Михайло 18 років працював секретарем села.

 

Почалося з того, що мого батька Миколу холодною зимою забрали насильно з хати і повезли до Дільної Башні. Там його лякали, страшенно били (навіть цвяхи забивали у п’яти), заставляли підписати документи на виїзд. Тата заставили роздягнутися і все забрали: кожух, шапку, чоботи і вигнали з приміщення роздягнутим. Добре, що там жила наша родина, і тато мав до кого піти.

 

Не було ради – мусіли їхати. Ми ще не покинули рідне обійстя, як вже почали все забирати: вулики, зерно, картоплю, коні… А ми, що могли те забрали і поїхали до Дільної Башні на поїзд. Добиралися 2 дні і 10 березня 1945 року опинилися на станції с. Борщовичі. Глибокі сніги ще були, холодно. Вивантажилися, всюди крики, плач дітей. Але на нас вже чекали місцеві жителі з підводами і почали розвозити по хатах до поляків, бо вони ще не виїхали. В кого була велика сім’я, то тих поселяли у більших хатах.

 

Всі були впевнені, що ми приїхали ненадовго, що скоро повернемось назад. Але, як бачимо, ми осіли в Борщовичах назавжди».

 

Спогад Сокіл (Дейнеки) Марії Михайлівни, 1934 р.н. у с. Башня Гірна

Так як і всі переселенці, наша родина Сокола Михайла і Єви, теж відчула на собі тяжку долю вигнанців. Наша сім’я проживала у селі Башня Горішня. Тато працював шевцем, а ще він був активістом у читальні, брав участь у різних виставах, завжди виконував головні ролі.

 

 

1920-ті роки. Так одягалися молоді люди у Башні Гірній. На світлині Сокіл Михайло і Єва

 

В той час, коли ми змушені були покидати свою рідну хату, нашого батька не було вдома – він відбував покарання у в’язниці за захист свого брата Ілька спочатку у Львові, а потім у Свердловській області (Росія).

 

Весь тягар ліг на плечі нашої мами, якій вже до того довелося перейти через важкі життєві випробування.

 

Ніяк не хотіла вона виїжджати: кілька разів здавала документи і забирала. Та коли в селі настали тривожні часи, коли польські бойовики відкрито вдиралися до хат українців і вбивали, залишитися було небезпечно.

 

Випадок, який стався у селі, остаточно переконав маму, що треба їхати. Поляки увірвалися до хати Кінаша Теодора, який був у селі шанованою людиною, прекрасним кравцем. Наміри поляків відразу всі відчули, бо в руках мали зброю. Коли вони спрямували її на господаря, маленький синочок Олексій, а йому було 4-5 рочків, підбіг до тата і притулився до нього. Батько тільки вимовив: «Як вбиваєте мене, то відразу і вбивайте дитину». І тут руки вбивць здригнулися, опустивши зброю, вони вийшли. Цей випадок перекреслив останню надію, що ще може все минеться і ми залишимося.

 

Гнані страхом за життя, люди збирали свої пожитки і прямували у Солотвино на залізничну станцію. Там на нас чекали «товарняки» і ними відправляли всіх на схід. Добираючись до станції, ми бачили, як то в одному селі, то в іншому спалахував вогонь – поляки палили українські хати.

 

Дуже важкою була ця дорога – ніхто не знав куди ми їдемо і що на нас там чекає. 10 березня 1946 року ми опинилися на станції с. Борщовичі, нас розподілили по польських хатах. Багато переселенців було тут і спільна біда, проблеми об’єднували нас. Всі зрозуміли і змирилися з тим, що вороття вже нема. Люди перезнайомились, почали працювати. Серед молоді швидко зав’язувалися дружні стосунки, почали одружуватися місцеві з переселенцями. І стали ми всі як одна родина».

 

Спогади Лис (Ждан) Ярослави Григорівни 1941 р.н., у с. Борова Гора

«Я не можу пам’ятати, як переселяли нашу родину. Але у дитячій пам’яті залишилися деякі епізоди тих днів. Коли ми вже поселилися у Борщовичах і мене розпитували, що там було, то я постійно повторювала одну фразу на польській мові: «Виходіть з помешкання, бо будемо палити». І батьки підтверджували, що так і було.

 

З розповідей своїх рідних я знаю, що наша сім’я також змушена була виїжджати, рятуючись від нападів поляків. Одного дня нашу хату обступили поляки і хотіли забрати тата і цей хлопчик, захистив його, випросивши у поляків, щоб не забирали. В такий спосіб він врятував йому життя».

 

Із спогадів Допіри Романа

«У нашому селі Борова Гора нараховувалось 200 осель і тільки у 20 жили поляки. У житті села вони якоїсь важливої ролі не відігравали.

 

Жили всі в селі повнокровним життям: старші вели господарку, молодь і діти вчилися.

 

У мене був брат Іван, 1927 р.н. Він був дуже здібний до наук, добре знав німецьку мову. Батько віддав його на навчання у гімназію м. Ярослав. Але закінчити науку йому не вдалося, бо вже у 1939 році прийшли «совєти» і про навчання не могло бути мови. Потім він став членом УПА у сотні «Яструба». Знаємо про нього лише те, що його схопили енкаведисти, коли він вийшов до річки митися. А було це біля села Пирятин Рава-Руського району. А як він загинув і де захоронений ми не знаємо.

 

Тато всі його книжки поскладав у бочку і закопав. Поляки не знали, що брат був в УПА. Якби про це було відомо, то наша родина ще більше б постраждала.

 

Почалася сумнозвісна операція «Вісла». Нас виганяють з рідної землі, з рідної хати. Ніхто навіть не міг собі уявити, що таке страшне лихо станеться з нами. На той час наша сім’я була досить заможною. У нас було прекрасне обійстя, вся забудова була покрита бляхою. Мали ми 9 га поля, 1 га лісу, коні, корови, свині, вівці, птицю. І, звичайно, все це муляло очі полякам. А ще мій дід Теодор був 20 років війтом у селі.

 

Дивлячись, як поляки нападають на українські сім’ї, як з них знущаються, ми змушені були виїздити. І це сталося в грудні 1945 року. Ми ще не виїхали з села, як все наше майно почали грабувати, а хату підпалили. Коли віддалялися від рідного місця, бачили великий стовп полум’я від нашого обійстя.

 

Завезли нас у с. Пишківці Бучацького р-ну на Тернопільщині. Люта зима стояла тоді, багато старших людей позамерзало. Поселили нас в якусь холодну глиняну хату. Перебули ми там зиму. Тато почав шукати краще місце і ближче до кордону – все думали, що ще вернемося додому.

 

В такий спосіб ми опинилися у с. Білка, потім Чорнушовичах. Але так, як у Борщовичах вже жили наші односельці, то ми перебралися туди.

 

Дуже важко було приживатися і обживатися у чужих краях, а ще гірше стало, коли після війни прийшли «совєти». Зав'язався колгосп, робота за трудодні.

 

В селі почали вивозити людей в Сибір. Ми зі страхом чекали, що і нас за брата Івана теж вивезуть. Але з Божою допомогою, нас це минуло, ми вижили, стали на ноги, а борщовицька земля стала нам рідною».

 

Згідно записів у погосподарських книгах в 1945 році у Борщовичі поселилося 530 осіб, а поляків виїхало 1306.

 

У 1948році налічувалось 137 господарств переселенців.

 

На основі спогадів очевидців, можна зробити підрахунок з яких сіл і скільки приблизно сімей оселилося в Борщовичах: Перемишль – 25, Башня Горішня – 20, Борова Гора – 16, Башня Дільна –10, Солотвино – 6, Тимці – 5, Брусно –2. Із Лемківщини оселилося приблизно 10 сімей.

 

 Посвячення каплички з нагоди 50-річчя сумнозвісної операції «Вісла»

 

Звичайно, це не повний перелік, бо зроблений він за свідченнями людей поважного віку, а людській пам’яті властиво щось призабути.

 

За радянських часів було заборонено вдаватися до правдивих спогадів, свідчень про ті страшні часи. З настанням незалежності, нащадки переселенців дістали змогу познайомитися з правдивою історією і гідно її шанувати.

 

До 50-річчя операції «Вісла» у Борщовичах побудовано і посвячено капличку. Особлива заслуга в цьому Кекляк (Кісик) М.М., Кузик (Тухай) Є.І, Фрис О., які зуміли своїм талантом, великим бажанням організувати цю важливу справу.

 

 

Інтер’єр каплички

 

Тепер духовні торжества у селі розпочинаються відправою біля каплички.

 

Організація колгоспу

Односельчани докладали великих зусиль, щоб побороти злидні та господарську розруху, обробляли і засаджували землю.

 

Але селі знову тривога – наступив 1947 рік – початок колективізації. У цьому році не вдалося новій владі залучити селян до колективного господарювання. А вже 1948 рік вважається роком заснування колгоспу. Спочатку колективізація мала добровільний характер і проходила мляво. На перших порах тільки 27 сімей вступило до колгоспу. Але влада рішуче береться за організацію колективного господарства.

 

Уповноважені з району ходять по селі, залякують людей, обкладають непосильними податками. У селян збирають коней, сільськогосподарський реманент, розбирають і перевозять на колгоспне подвір’я господарські будівлі, відчужують землю.

 

Але найстрашніше те, що починають вивозити цілі сім’ї прекрасних господарів у Сибір за небажання вступити в колгосп, за зв’язки з упівцями чи просто за вказівкою сексотів.

 

Розказують очевидці: «Страшний плач, лемент стояв у селі під час цих енкаведистських акцій – люди прощалися з селом, з сусідами назавжди. І влада була впевнена, що вони більше ніколи не повернуться до рідних домівок.

 

Доказом цього є записи, які вдалося віднайти в будинкових книгах тих років, де видно, як перекреслювали прізвища цілих родин.

 

Сторінка із будинкової книги, 1948 рік

 

Забирали енкаведисти людей на вивіз переважно вночі. Хату приречених оточували солдати, вривались до неї і старший оголошував ще сонним і розгубленим господарям, що є рішення влади (а таке рішення могли сфабрикувати за місяць-два після вивозу) всіх вивезти на спецпоселення. На вік чи каліцтво кандидатів на виселення не зважали, чи це дев’яносторічний дідусь, чи немовля в колисці, чи каліка без руки або ноги, чи навіть вагітна жінка – забирали з дому всіх! На приготування до виселення давали 20-30 хвилин (за інструкцією – 2 години). Перелякані господарі брали те, що встигли: сякий-такий одяг (влітку забували про зимовий одяг і взуття) та дещо з харчів, їх тут же виводили з хати, вантажили на підводи, рідше на вантажівки, й везли на так звані збірні пункти – пересильні в’язниці. Майно, яке залишалося – розкрадали сільські «активісти» або й самі енкаведисти.

 

Під пильною охороною людей везли на залізничну станцію й заштовхували до вагонів. Ці вагони були для перевезення худоби, тому в народі їх називали «телячими». Вони були обладнані «нарами» – полицями, призначеними для того, щоб на них можна було сидіти і лежати. В підлозі був прорубаний невеликий отвір, оббитий бляхою, який служив своєрідним туалетом або металева чи дерев’яна бочка, так звана «параша».

 

Вагон мав два віконечка, заґратованих решіткою або колючим дротом. Стіни вагону були з дощок, тому зимою покривалися інеєм, а спекотного літа – нагрівалися. Двері вагону конвой закривав і у ньому весь час була напівтемрява.

 

В такий вагон заштовхували від 30 до 50 осіб, а то й більше, різними за віком та статтю. Дорога на каторгу завжди була довгою – від трьох тижнів до півтори-двох місяців. Ешелони з репресованими довго простоювали в тупиках, їхали переважно вночі. Десь на великих зупинках конвой міг видати якийсь суп – «баланду» або кусень глевкого хліба з тухлою тюлькою. Завжди бракувало питної води і свіжого повітря. Люди знемагали від холоду і голоду. В таких умовах діти й старші за віком хворіли різними інфекційними хворобами, застудами й помирали, не маючи жодної лікарської допомоги. Навіть тоді, коли жінки народжували, не було не тільки лікаря, але й теплої води. В таких жахливих умовах немовлята переважно не виживали. Тіла тих, хто в дорозі помирав, конвой майже завжди викидав з вагону при русі потягу на розтерзання диким звірам чи хижим птахам. Під час такої далекої дороги людей пригнічувало ще й те, що вони ніколи не знали куди їх везуть.

 

Ешелони з галичанами прибували на залізничні станції переважно Півночі, Сибіру, Далекого Сходу або Казахстану. Тут репресовані одержували статус «спецпоселенців» – безправних громадян «найдемократичнішої країни у світі», їх також змушували підписувати заяви про те, що приїхали вони в цю місцевість добровільно і залишилися безвиїзними навічно. Далі їх відправляли вантажівками, підводами, саньми, а той пішки, переважно в глуху тайгу або безкрайній степ. Давали їм пили, сокири, дещо з продуктів й залишали виживати у снігах при тріскучих морозах. Люди самотужки рили собі землянки, зводили бараки і поступово пристосовувались до більшовицького «раю», їх брали на облік в комендатури, вони, під загрозою тюремного ув’язнення, не мали права відлучатися за межі призначеного місця. Спецпоселенці повинні були весь час відмічатися в комендатурі. Вони рідко коли мали медичне обслуговування, а про духовну опіку взагалі не йшлося. Своїх дітей, якщо мали їх у що одягнути, змушені посилати в російськомовну школу, якщо така була не надто далеко від їхнього поселення.

 

На засланні наші люди, дорослі й підлітки, виконували найважчі і найбрудніші роботи. Переважно працювали в тайзі на лісоповалі, коли взимку сніг сягав до пояса і стояли тріскучі морози, а влітку заїдали до крові комарі. Тендітні дівчатка-українки ручними пилами і сокирами звалювали столітні кедри та ялиці, обрубували гілля, розпилювали стовбури й складали колоди.

 

Використовували наших людей на найважчих роботах у радгоспах, цегельнях, на будівництві доріг, мостів, залізниць. Галичани зводили будинки, рили канали, вантажили й розвантажували вугілля, цемент, каміння, цеглу, мінеральні добрива та ін., працювали в шахтах й каменоломнях, добували торф. Та хіба можна перерахувати усі роботи, які примусово виконували спецпоселенці на просторах більшовицької Росії? Про техніку безпеки й мови не було, ніхто й ніколи не вчив їх будь-якої професії, все освоювали самотужки, при чому калічилися, гинули, топилися, горіли, обморожувалися, словом, ніхто про них не дбав і за їхнє каліцтво не відповідав. Були вони рабами ХХ століття.

 

У другій половині 1950-х років більшовики почали звільняти галичан зі спецпоселень, передусім звільняли тих, кого вивезли на заслання неповнолітніми, а відтак, усіх решта.

 

За офіційними даними, які не раз публікувалися у пресі після здобуття Україною незалежності, кількість репресованих, висланих більшовиками за межі Галичини, була такою:

 

10 лютого 1940 року депортовано 220 000 осіб;

13 квітня 1940 року – 320 000 осіб;

у червні-липні 1940 року – 240 000 осіб;

у червні 1941 року – 300 000 осіб, переважно українці.

 

Крім цього, за роки першої радянської окупації краю 1939-1941 рр. було заарештовано близько 60 000 чоловік, а 50 000 із них – розстріляно або по-звірячому замучено в катівнях.

 

З осені 1944 до 1951 рр. в райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу більшовиками депортовано із Галичини 65 906 родин, які нараховували 203 662 особи.

 

Таким чином, з 1939 до 1955 рр. з нашого краю було вивезено 2 196 170 осіб, або 20,5% від усього населення.

 

В ті страшні часи висилки у віддалені й необжиті місця Совєтської імперії були вивезені борщовицькі родини:

1. Бень Іван Ількович, 1888 р.н., Параскевія, 1890 р.н., Анна Іванівна, 1926 р.н., Іван Іванович, 1927 р.н.

2. Вітинський Петро Михайлович, 1905 р.н., Юлія Миколаївна, 1909 р.н.

3. Гірка Іван Дмитрович, 1889 р.н., Агафія Матвіївна 1897, р.н., Степан Іванович, 1928 р.н.

4. Допіра Анна Іванівна, 1909 р.н.

5. Допіра Іван Ількович, 1911 р.н., Ольга Дмитрівна, 1924 р.н., Марія Іванівна, 1943 р.н., Іван Іванович, 1947 р.н., Степан Іванович, 1949 р.н.

6. Качор Павло Михайлович, 1898 р.н., Параскевія Михайлівна, 1899 р.н., Степан Павлович

7. Качор Іван, Магдалина, Ярослав Іванович, Ганна Іванівна.

8. Качор Михайло, Катерина.

9. Качор Теодора Яківна, 1894 р.н.

10. Качор Микола Андрійович, 1892 р.н.

11. Коцур Іван Михайлович, Анна, Роман Іванович, Марта Іванівна.

12. Лісневський Іван, Катерина.

13. Наконечна Анна, Іванна.

14. Пістола Йосип Юрійович, 1916 р.н., Марія Тимківна, 1924 р.н.

15. Сворень Іван Михайлович, 1901 р.н., Анна Григорівна, 1907 р.н., Ольга Іванівна, 1927 р.н., Ярослава Іванівна, 1929 р.н., Євген Іванович, 1935 р.н.

16. Сворень Іван Степанович, 1896 р.н., Катерина, 1908 р.н., Михайло Іванович, 1927 р.н., Марія Іванівна, 1938 р.н.

17. Сворень Петро Миколайович, 1914 р.н., Кароліна Іванівна, 1925 р.н., Богдан Петрович, 1925 р.н.

18. Согор Ганна Яківна

19. Согор Петро Григорович, 1898 р.н., Осипа Володимирівна, 1895 р.н.

20. Согор Іван, Павліна

21. Стадник Михайло Миколайович, 1893 р.н., Юлія Миколаївна, 1900 р.н., Микола Михайлович, 1937 р.н.

22. Токарівський Тимофій Йосипович, 1889 р.н., Марія Андріївна, 1885 р.н.

23. Шелемех Михайло Тимкович, 1904 р.н., Марія Іванівна, 1903 р.н., Стефанія Михайлівна, 1928 р.н.

 

Вражають трагедії цілих родин у нашому селі. Важко переповісти, що пережила сім’я Івана та Анни Коцур.

 

У 1950 році заарештовано їхнього зятя Кварцяного Йосипа за зв’язки з УПА. А всю сім’ю вивозять у Сибір. На руках у їхньої дочки Марти синочок, якому тільки 2,5 рочки. Забирають всіх на пересильний пункт. Там помирає малятко. Енкаведисти забирають його від мами, хоронять самі, а матері дають тільки номер могилки. А родину везуть далі товарним поїздом. На цьому їхня Голгофа не закінчується. В дорозі помирає голова сім’ї, вартові просто викидають його з поїзда в глибокий сніг чужої землі. У Сибіру помирає також їхній син Роман. Важко збагнути, як люди виносили такі страшні випробування. Після відбуття покарання додому повернулася мама, дочка Марта і зять Йосип. Бог подарував їм двійко діточок: Ярослава і Любу. Виросли вони хорошими людьми і радують своїх батьків онуками і правнуками.

 

Або ще такий факт нелюдського ставлення нових правителів до людей. Коли вивозили у Сибір Согору Ганну з сином Богданчиком, вона пішла попрощатися з сусідами, а дитина залишилися на підводі, яку охороняли енкаведисти. На вулиці в той час стояла сусідка і мама попросила її забрати дитину. Енкаведисти-росіяни не розуміли про що мова. І Кінаш Юлії таки вдалося викрасти Богданчика. Мати поїхала без дитини. Невдовзі в Сибіру вона померла, а він виховувався у родичів. Можна собі уявити, як було мамі без дитини, а дитині без неї.

 

Хвилююча розповідь Согор (Козярської) Ганни про те, що довелося пережити їй у цей страшний час.

 

Вона була невісткою родини, яку вивозили у Сибір. І хоч вона не жила у сім’ї чоловіка, але на неї чекала доля вигнанки. Її встигли попередити, що до їхньої хати наближаються енкаведисти, і їй вдалося втекти з маленькою дитиною. Довгий час вона переховувалася у родичів, знайомих. Але дитинка захворіла і п. Ганна змушена була іти до лікарні. Сталося найстрашніше – малятко помирає. З мертвою дитиною вона повертається не додому, а знову до рідні, звідти – до церкви, щоб похоронити дитинку. Чоловік, Согор Володимир, в той час воював у Червоній Армії і ніяких вісточок від нього не було. Страшні думки постійно тривожили її, та прийшов лист з фронту, і вона з нетерпінням чекала повернення свого чоловіка. Бог змилосердився над нею – чоловік повернувся додому. Життя поступово стало налагоджуватися. Сім’я Володимира і Анни виховала троє дітей: Марію, Ярослава і Андрія.

 

Та навіть зараз, через багато років, серце стискається від болю при згадці про пережите.

 

Сподіваємось, що більше ніхто і ніколи не зазнаватиме такої страшної наруги, принижень і винищення.

 

Звичайно, що після акції вивозу у Сибір справи у влади пішли краще. Люди були настільки перелякані, що майже всі написали заяви про вступ до колгоспу. Тоді ж відбулася ще одна подія, яка сколихнула село. 15 січня 1950 року у приміщенні сільської ради було вбито Пенцка Петра Володимировича, 1908 р.н., який просив відтермінувати його вступ до колгоспу. Ніхто не зважав, що він повернувся з фронту, що його дружина невиліковно хвора, а на руках річна дитина. Після цієї трагедії у селі вже не залишилося одноосібників.

 

Новостворений колгосп в перший рік очолювали наші односельчани Максимяк Петро і Стадник Іван. Однак, колишні сільські господарі, очевидно, були нездатні насильно залучити односельчан до цієї комуністичної панщини двадцятого століття. Після них головою був приїжджий Діхтєров Микита, який значно ефективніше змушував селян звикати до праці в умовах колгоспу.

 

На перших порах колгосп носив ім’я М.С.Будьонного, а потім називався «Зоря комунізму» і довгі роки його очолював Ждан Г.І. Після реорганізації Борщовичі стали відділком радгоспу «Жовтневий».

 

І знову, вкотре вже, над українським селянином владою чиниться наруга. Людей позбавлено звичного господарського укладу життя. Ще вчора їх власністю була земля, коні, реманент, будівлі, а сьогодні це вже спільна, колгоспна власність. Що це таке селяни тоді так і не зрозуміли, але чітко збагнули основне: їх назавжди позбавили нажитого їх працею майна.

 

Люди, щоб вижити і не зазнавати переслідувань з боку влади, змушені були змиритися із ситуацією і працювати в колгоспі. Іти селянам нікуди, не маючи паспортів, влаштуватися на роботу поза колгоспом було дуже важко.

 

Борщовичі мали велику перевагу над іншими селами – залізничну станцію. Для забезпечення її безперебійної роботи приймали чоловіків із нашого села. А до Львова на роботу дехто із борщівчан зміг вирватися з села у 1950-х роках, заплативши немалі гроші за паспорт.

 

Ще один факт підневільного життя наших людей: у господарських книгах за 1948 рік вдалося знайти списки зареєстрованих людей, які приїжджали в гості до своїх родичів – справжня «тюрма народів».

 

На перших порах земля ще не була виснажена і давала добрі врожаї. Колгосп спеціалізувався по вирощуванню зернових культур і цукрового буряка, згодом городини: добре родили і огірки, і помідори, були цілі плантації полуниць. В центрі села посадили прекрасний сад, який давав багаті врожаї черешень, яблук.

 

Все вирощене на колгоспних ланах і фермах ретельно обліковувалося і забиралося державою. За працю в колгоспі людям нараховували, так звані, трудодні, згідно яких їм видавали грошову або натуральну платню. Заробіток видавався не щомісячно, а лише кілька разів на рік. Колгоспники, важко працюючи в колгоспі, намагалися принести додому бодай трошки зерна чи картоплі, щоб прогодувати сім’ю. Насипали зерно в кишені, в штани, за пазуху, ховаючи від охоронців та якщо хтось попадався, на них чекала кара. Влаштовували публічні суди, на які збирали чи не всіх колгоспників. Така доля спіткала Согор (Козярську) Ганну, Свилебу Ольгу, Рисак Марію, Суль Катерину, Максимець (Кісик) Єву. Повертаючись після важкої праці на току, вони взяли по кілька кілограмів необчищеної пшениці. За це їх судили і винесли вирок – 10 років ув’язнення. Відправили їх у колонію м. Брянск (Росія). Але, потрапивши під амністію, повернулися додому швидше, де на них чекали маленькі діти.

 

Згодом селяни дістали можливість виробляти паспорти, і це стало нагодою для наших односельчан влаштовуватися на роботу на підприємства Львова.

 

Працездатних людей у селі залишалося все менше – нема кому працювати. На збір урожаю постійно організовують шкільну молодь.

 

Як допоміжну ланку заробітку для селян було створено картонажний цех, керівником якого була Стовбова К.М.

 

Поступово життя в селі налагодилося: покращилася оплата праці, селяни вирощують худобу на продаж, добрі доходи приносять заробітки у Львові. І це стає основним чинником масового будівництва в селі нових будинків.

 

Найстрашнішим бичем у той час в селі було бездоріжжя. Таких поганих доріг, напевно, не було за всю історію Борщович – все було наше і нічиє.

 

І тільки у 1985 році наше село набуло сучасного вигляду. Причиною таких позитивних змін була підготовка до святкування 65-річчя перебування у селі армії під проводом М.Будьонного. У 1920 році під час походу на Польщу, змітаючи все на своєму шляху, промчала Перша Кінна Армія (із змінним успіхом «громити», так званих в радянській історії, білополяків).

 

 

 

15 вересня 1985 року відбулося велике торжество, на яке з’їхалися гості чи не з усієї області. До участі у театралізованому дійстві залучили аматорів сцени з багатьох сіл Пустомитівщини. Серед борщовицьких артистів особливо виділялися школярі: і виступами, і костюмами, і організованістю.

 

До цієї події здійснили реконструкцію центру села: збудували великий адміністративний будинок, в якому розташовано сільську раду, пошту, Народний дім, бібліотеку, поруч – торговельний центр, двоповерхові житлові будинки для працівників радгоспу. Зробили меліорацію, викопали ставки, які теж стали окрасою села і чи не найголовніше – заасфальтували основні дороги.

 

 Сільська аптека

 

У 1980 році розпочалася газифікація села. Головою газового комітету обрали Шелемеха Я.Г., який відразу активно взявся за організацію роботи, а її було дуже багато, найголовніше – виготовлення документації, придбання матеріалів. У цій справі доброю підмогою була допомога Максимця В.Р., який займався будівництвом газорозподільчих станцій.

 

Особливих слів подяки та пошани заслуговує Залуський І.А. Протягом свого життя у Борщовичах він був причетний до багатьох важливих справ у селі. Всю найвідповідальнішу роботу у газовому комітеті виконував саме він: і збирав гроші, і відповідав за виготовлення документації на кожну оселю, і за прокладання вітки газопроводу у селі.

 

Також п. Іван організував роботи з благоустрою цвинтаря, які тривали два роки. Завдяки його організаторським здібностям, майже всі жителі села долучилися до цієї справи. Певний час він був старшим братом при церкві і тут проявив себе чесним, принциповим, справедливим прихожанином.

 

Багато матеріалів з його домашнього архіву використано при написанні цієї книги, за що автор йому щиро вдячна.

 

У вересні 1989 року створено Народний Рух України – найвпливовіша демократична сила, яку очолював Чорновіл В.М.

 

Це була настільки авторитетна організація, що майже в кожному селі патріотично налаштовані жителі створювали свій осередок. У Борщовичах головою було обрано Попівняка Теодора. Він брав участь у перших організаційних зборах у Винниках, Львові. Це був ще той час, коли активісти відчували тиск з боку влади, їх переслідувала міліція. Але народ вже не боявся і організовувався у потужну силу. Тоді у Русі вже було 300 осіб. Найактивнішими рухівцями у Борщовичах були: Лущик Й., Малетич І., Попівняк Т., Согор В., Согор Є., Тимець Р., Ханас М., Франчук Ю., Чорнописький П. та інші. Великою перемогою Руху були вибори у березні 1990 року, коли вперше вдалося провести їх демократичним шляхом.

 

Наші активісти організовують різні політичні акції, до яких залучають односельців. Велику гордість за свій народ, за свою героїчну історію залишила у серцях хода у с Пикуловичі (1989 р.) на посвяту березового хреста і могили січових стрільців. В одному пориві, одною дружною громадою під синьо-жовтими прапорами вирушили до сусіднього села. Впродовж усієї дороги лунали стрілецькі пісні, які співали учасники цієї пам’ятної події.

 

А ще незабутньою і хвилюючою подією була підготовка і участь у «живому ланцюгу» між Сходом і Заходом України. Це була одна із перших акцій, до якої вдалися патріотичні сили в передчутті розвалу СРСР. Майже у кожній сім’ї готувалися до неї: шили синьо-жовті прапори, пов’язки, бо купити їх у магазинах було просто неможливо.

 

І ось настало 21 січня 1990 року (а ще існував Радянський Союз). З самого ранку сотні людей автобусами, машинами, мотоциклами під синьо-жовтими прапорами прямують на трасу Львів – Тернопіль. Багато борщівчан, їдуть в інші області – Тернопільську, Рівненську, Житомирську.

 

 21 січня 1990 рік. Борщівчани під час «живого ланцюга» на трасі Львів – Тернопіль

 

Це було свято піднесення людської гідності. Люди, взявшись за руки, символізували духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку мріяли наші пращури, єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної, демократичної України. Наш народ дочекався тієї миті, коли Україна постала у світі рівною серед рівних, вільною серед вільних, проголосивши незалежність у Декларації від 16 липня 1990 року та в Акті про незалежність від 24 серпня 1991 року, дня, який став всенародним святом.

 

На честь проголошення Незалежності України в центрі села встановлено пам’ятний хрест, біля якого розпочинаються сільські торжества.

 

 

Пам’ятний хрест в центрі села

 

Згодом головою осередку було обрано Согора В.П. Під його керівництвом рухівці беруть участь у формуванні влади, спрямовують її роботу у національному руслі, допомагають в організації різних робіт у селі. Був час, коли при вирішенні будь-яких сільських справ, дослухалися рухівців: а яка їх думка, а як вони відреагують?

 

У 2004 році, після фальсифікацій на президентських виборах, почався великий здвиг народу, який бажав кардинальних змін у державі, не хотів вже миритися з ситуацією, яка була в Україні, піднявся на захист своїх прав.

 

Розпочалася Помаранчева революція. Безперечно, борщівчани не стояли осторонь цих подій і хто, як міг, долучався до них. У селі відбувалися мітинги під помаранчевою символікою, багато односельчан брали участь у різних акціях у Львові.

 

 Помаранчева революція. Біля Верховної Ради. Зліва направо. 1 ряд Іванюх Василина, Кузик Емілія, Бойцун Ольга, Васьків Ганна. 2 ряд Бойцун Ярослава, Тимовчак Ірина, Колб Лариса, Малетич Ганна, Онищак Мирослава

 

Представники майже з кожної хати в той час були на Майдані Незалежності у Києві. Всі вони відчували внутрішню потребу бути безпосередньо причетними до великих подій. Особливо активною була наша молодь. Багато з них перебували там з перших до останніх днів. Це були: Васьківи Роман і Микола, Вітинська Олександра, Максимець Роман, Риваки Володимир і Юрій, Барабаш Володимир та багато інших. 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 1. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 2 черв. 2020 р., 08:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:58 ]

Світлій пам’яті односельчан –

жителів села Борщовичі:

трудівникам, патріотам, простим

добрим людям присвячую.

 

Передмова

 

Ще кілька тисячоліть тому українська сільська община була тим середовищем, в якому зародилися та сформувались основи власне української духовної та матеріальної культури, які нині займають гідне місце у світовій цивілізації. Українське село впродовж багатовікової історії свято оберігало основи національного укладу життя, суспільної жертовності, відданості ідеалам патріотизму та християнської моралі.

 

Так, за одностайною оцінкою розвитку історичного процесу, саме українське село у всі історичні періоди було основою нації, тим стрижнем, завдяки якому наш народ завжди зберігав свою національну ідентичність, попри ідеологічні плюндрування та фізичне винищення, яких він зазнав за свою багатовікову історію. Незважаючи на військову поразку у національно-визвольних змаганнях після Першої світової війни, український народ на обох частинах України, окупованих російсько-більшовицькими та польськими загарбниками, чинив активний опір окупантам, не мирячись із становищем підневільної нації. І власне українське селянство по обидва боки Збруча, було тим живильним середовищем, з якого черпалися духовні основи нескореності національного духу та в якому виховувалися патріоти, які за своїми ідеологічними переконаннями готові були пожертвувати життям заради торжества ідеалів української нації, її державної незалежності.

 

Розуміючи, що військова поразка у національно-визвольній боротьбі це ще не є поразка української нації, бо вільнолюбивий дух українського народу рано чи пізно обов’язково скине ярмо чужоземного панування, російсько-комуністичні правителі, задумавши раз і назавжди зламати хребет української нації, завдали страшного удару, в першу чергу, по українському селянству. Власне геноцид, шляхом масового голодомору в Україні 1932-1933 років, був спрямований на фізичне винищення селянства, як найбільш масового носія генетичної основи української нації.

 

В часи бездержавності України, в період комуністичного правління, село законсервувало та зберегло основи національної суті українства. Всупереч безбожницькій комуністичній ідеології, село не дозволило остаточно сплюндрувати церкву, оберігало мову, основи християнської моралі, які були і є духовною суттю існування української нації.

 

З-поміж всієї української спільноти наше село Борщовичі не було винятком. Поки що з села не вийшли державні високопосадовці, відомі політики та спортсмени, популярні артисти. Однак, за всю свою багатовікову історію, село було і залишається тією частиною України, де народжувалися, жили, творили і боролися прості, працьовиті люди, які завжди були носіями національної суті українців та жили згідно з основами християнської моралі. Люди обробляли землю, вирощували хліб, зводили будинки, оберігали церкву та моральні засади, вчилися.

 

Наше село ніколи не було зганьблене бездуховністю і відсутністю патріотизму. У важкі роки боротьби за незалежність України село Борщовичі завжди віддавало свій цвіт, свою молодь, своїх патріотів на вівтар борні. Солдати з Борщович героїчно воювали в рядах Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. В часи польської окупації селяни чинили опір загарбникам, свято оберігали основи своєї нації – українське слово, національні звичаї, культуру і церкву, чинили спротив полонізації села. Великий вплив і підтримку в селі мало українське національне підпілля.

 

У грізні роки Другої світової війни у смертельну, безкомпромісну, героїчну боротьбу з німецькими і російсько-комуністичними загарбниками вступила Українська Повстанська Армія (УПА). І знову кращі сини і дочки села стають до боротьби в лавах УПА, ведуть активну підпільну роботу. Гасло боротьби «Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї!» стає змістом їхнього життя.

 

У після воєнний період, у важких матеріальних умовах, жителі відбудовують село, зводять нові будинки, вирощують сади, вчаться. Незважаючи на політичний терор влади проти ідеологічних основ українства, односельчани вже на побутовому рівні чинять супротив владі, в першу чергу, проти денаціоналізації, руйнування духовних основ життя, насадження бездуховності, закриття та нищення церкви.

 

На жаль, періоди іноземної окупації, панування комуністичної ідеології не минули безслідно. Ці періоди характеризувалися ще й тим, що влада вела активну роботу з насадження своїх фальшивих ідеологічних та історичних стереотипів. В першу чергу, це робилося шляхом руйнування історичної пам’яті. Не допускалася публікація ніяких об’єктивних фактів, пов’язаних з історією країни, села. Але яка антиукраїнська влада допустить висвітлення фактів із історії села, якщо це пов’язано із боротьбою за державну незалежність, духовні основи життя та національну гідність?

 

Село Борщовичі – звичайна громада багато мільйонного українського народу. Простий, на перший погляд, звичайний плин життя. Але саме в цьому і полягає ця велична, геніальна і свята простота вічного існування народу. І велич цього особливо чітко простежується з відстані десятиліть та століть минулої історії села: як трудилися і боролися його жителі, створюючи матеріальні і духовні надбання, оберігаючи свої національні основи та святині.

 

Задум написати книгу з історії рідного села виник давно. Працюючи вчителем української мови і літератури, ми з учнями проводили дослідницьку роботу з вивчення історії Борщович. Зібрали велику кількість матеріалів, потім опрацювали документи  Центрального державного архіву України у Львові, Управління Служби безпеки України у Львівській області. І, звичайно, зустрічі з односельчанами, які з радістю ділилися своїми документальними матеріалами, спогадами про давноминулі часи та події, свідками і учасниками яких були самі.

 

Велику подяку за допомогу у написанні книги жителям села: Барабашу Нестору, Вітинській (Ганущак) Марії, Вітинському Михайлові, Говді (Токарівській) Ярославі, Дейнеці (Сокіл) Марії, Допірі Роману, Жук (Качор) Ярославі, Залузцю Андрію, Качуру Андрію, Кекляк (Кісик) Марії, Кізимі (Заячківській) Станіславі, Коваль (Согор) Осипі, Ковальчук Іванні, Коцур Стефанії, Кушнірук (Стецуняк) Ярославі, Максим’як Катерині, Максим’як (Гниді) Ярославі, Максимцю Володимирові, Мормило (Коцур) Надії, Паляниці (Токарівській) Розалії, Ривакам Іванові і Ярославі, Ривакові Йосипу, Согорам Володимирові і Марії, Согор (Козярській) Ганні, Согор (Качор) Марії, Согорам Павлові і Ользі, Сворень Катерині, Тимець (Залуській) Тетяні, Чорнопиській Марії, Шелемех Ірині, Шутькові Ярославу, Ющишин (Лендел) Стефанії, а також вчителям школи. Особлива подяка Колб (Максим’як) Ларисі, вчителю географії, за дослідження і написання географічної довідки села.

 

Багатьох людей серед названих вже немає серед нас, царство небесне їм, але кожен, хто буде брати цю книгу в руки, нехай згадає їх. Це буде доброю пам’яттю про людей, які долучилися до появи цієї праці.

 

Неможливо зібрати всі факти і передати все те, що пережили наші земляки. Тому багато цікавих подій із життя нашого села залишилося поза дослідженням. Майже в кожній сім’ї зберігаються цінні родинні реліквії: це і старовинні речі, одяг, вишивки, документи, а особливо старі фотографії, на яких часом відсутні підписи, дати. Естафета досліджень родинних історій за молодим поколінням: упорядковуйте це все, адже так збережуться цікаві події і факти з життя ваших рідних. Кожна родина може створити свій родинний літопис, а це все разом складе повну історію Борщович.

Автор

 

Історія становлення та розвиток села

Сприятливі кліматичні умови та родючі землі були тим чинником, який сприяв заселенню нашого краю, і цілком зрозуміло, що люди в нашій місцевості жили невеликими компактними поселеннями ще з незапам’ятних часів. Історія села сягає в глиб епох. Відомий галицький археолог Я. Пастернак писав, що поселення людей на його території виникли ще в часи неоліту (тобто в період від 5 до 2,5 тисяч років до нашої ери). Тут траплялись знахідки крем’яних виробів з того часу: серпи, зернотерки. Ще і в наш час люди знаходять різні речі далеких наших предків.

 

Не один житель села задумувався: звідки така цікава назва нашого села? За легендою, після знищення поселень на Залузі, селяни корчували ліс, заготовляли дерево на розбудову села. Для них у величезних казанах варили смачний борщ і тому цю місцевість почали називати Борщовичі.

 

Але маємо і наукове пояснення цієї назви. На думку академіка І.П. Крип’якевича, назва походить від давньоруського власного імені Борш. Воно могло бути скороченою формою від імені Борислав. Напевно, село заселили нащадки та родичі цього Борислава. Згодом звук «ш» перейшов у «щ».

 

На окраїнах Борщович знайдено сліди поселення перших століть нашої ери, що відноситься до так званої пшеворської культури.

 

За переказами старожилів, перші поселення села були між ріками, де була болотиста місцевість. Рятуючись від набігів татар, селяни будували хати на палях в труднодоступних місцях. Після нападу татар село згоріло, а жителі, які залишилися, заснували нове село на Навозі. Була там церква, але відомо, що коли монголо-татари йшли походом на Львів, то напали на село і воно знову згоріло, а церква пішла під землю. Старожили розповідають, що ще довго після цих трагічних подій на великі свята з-під землі було чути звуки церковних дзвонів. На цьому місці стоїть хрест.

 

 

Пізніше село почали розбудовувати під горою. Тепер ця частина села називається Кінець. Село поступово розросталося в напрямку теперішнього центру. В міру забудови утворилися назви його частин: Великий Залуг, Малий Залуг, Кінець, Скітня, Рогалі, Центр, Підгайок, Голодівка, Куцістрів, Новий Світ, Полтва, Землянки, Халупки, які збереглися до нинішнього часу і всі з задоволенням послуговуються ними, хоч є нові назви вулиць.

 

Найдавнішу письмову згадку про Борщовичі, коли воно ще називалося, Боршовичі, виявлено в архівних документах від 5 жовтня 1442 року. Це запис в актовій книзі Львівського гродського суду про те, що Пресимія Пласкурниця з Боршович встановлює перший термін розгляду судової справи проти шляхетної Катерини з Яричева.

 

Подібний запис із встановленням другого терміну повторюється під датою 12 жовтня 1442 року. Тут, однак, уже фігурує Катерина Янчовська.

 

У Львівських гродських книгах під 1448 і 1449 рр., є цілий ряд судових записів.

 

Декілька цікавих письмових згадок припадає і на XVI століття. Зокрема, у 1508 році як власник Боршович згадується Олехно Скорута. У 1515 році Скоруті в селі належало 12 ланів (1 лан дорівнював приблизно 16 гектарам), млин і корчма. У цьому ж 1515 році село було повністю спалене татарами.

 

Під час проведення люстрації (опису) королівських маєтків у 1564-1565 рр., які здавалися в оренду різним власникам, складено опис і Борщович. Тоді в селі було «20 кметів», які «сиділи» на півланках, кожний з них давав річного чиншу по 7,5 грошів, по одній курці або 1 грош, 10 яєць або 9 грошів.

 

Імена кметів: Макар, Дмитро, Козук, Ленєч, Осій, Гриць Динисів, Іван, Макар другий, Івасько, Гаврило, Ничипор, Авдик, Іван Зиньків, Борис Волосів, Рад Йоськович, Оніско, Нестор швець, Супрон, Степанович, Сенько Павлович. Сума (загального) чиншу і за іншу данину становила 6 злотих.

 

Місцевий священик, що займався бджільництвом, крім 2 зол чиншу, давав щороку по 130 літрів меду або платив замість цього по 13 зол. За цю суму можна було купити 6 ялівок. Ще один сільський пасічник Авдик мав давати півмаци меду, або заплатити за неї 36 гр. Весь річний прибуток з села становив 31 злотий 22 гроші.

 

На той час було троє корчмарів: Стасиха, Карпо, Осій, котрі давали річного чиншу по 2 гривні, по одній курці або 1 грош, по 10 яєць або 9 грошів. Разом це становило 9 зол 20 гр.

 

Слід зазначити, що корчми були тим дієвим засобом, через який шляхта витягала з селян гроші, бо нав’язувала кожному з них певну кількість напоїв, яку протягом року мусив би купити в корчмі. На горілку переганялось недоброякісне фільваркове зерно, яке не мало попиту на ринку. Поширення пияцтва підривало селянське господарство і нищило моральні та релігійні принципи селян. Це робилося в час інтенсивного наступу войовничого католицизму на українські землі, який пов’язувався також з національним гнітом. Надто важкі повинності розоряли селян і вони втікали з села. В акті люстрації села 1570 року було визначено прибуток з Борщович на 20 зол 19 гр. Там зазначено, що львівський староста повинен був на пустуючому півланку оселити селянську сім’ю і щоб з 1572 року вона платила податки.

 

У 1578 році одним ланом землі володів Андрій Борсовський, а більш ймовірно, що Боршовицький.

 

У податковому реєстрі 1603 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі, 3 корчми, які платили по 12 гр податку. Тут також було 8 загородників (селянин, який не мав тяглової сили) та комірників. Село платило 12 зол податку. Весною цього року король Зигмунд ІІІ нагородив за ряд послуг якогось Януша з Борщович. У 1607 році селяни Борщович разом з селянами сусідніх сіл скаржились в суді на зловживання орендаря Яна Островського. Він змушував їх виконувати понаднормові повинності, забирав їхнє майно, продукти, пасіки та інше.

 

У 1617 році село давало 44 зол 13 гр прибутку. Тут було 20 кметів на півланках. Кожен з них мав платити по 4 зол 15 гр чиншу, давати каплуна (кастрований і вгодований півень), 10 яєць, півколоди вівса, бджоляну десятину, відробляти по 2 дні панщини на тиждень. Троє корчмарів також давали данину та робили по 12 днів у рік.

 

Внаслідок татарських грабежів та розорення у 1618-1620 роках в селі із 10,5 ланів освоєної землі залишилось тільки 3,5 лана, всі 3 корчми були спалені дотла. У 1626 році орда знову повністю знищила село. В акті люстрації села 1628 року зазначено, що в Борщовичах підданих, осілих на півланках, було 20, а тепер тяглих є тільки 8. Кожен від півланку платить чиншу по 7,5 гр, дає по каплунові, 10 яєць, вівса по півколоди міри львівської, подимного по 1 гр. Робити мусять по 2 дні в тиждень зранку до вечора. Священик з церкви і землі дає 2 зол. Корчмарів було троє, зараз їх татари знищили, є лише одна корчма, з якої платять 2 гривні (3 зол 6 гр). Крім того, кожен корчмар мав давати каплуна та 10 яєць, відробити на панщині 12 днів в рік.

 

Восени 1648 року Борщовичі знову стали жертвою орди, було спалено корчму та млин, а також голоду та епідемій. Цього ж року в Галичину прийшло українське військо Б. Хмельницького разом з союзниками – татарами. Під час облоги міста вони затримались довше в околицях Львова і протягом цього часу татари пустошили довколишні села. Влітку 1649 року, як свідчили селяни Федь Робак і Левко, в Борщовичах неможливо було зібрати жодного гроша податку. Таке ж становище було і наступного року, коли замість 50 зол податку (40 зол від 8 ланів землі, 4 зол від двох корчм, 2 зол 20 гр від церкви та 3 зол 6 гр від 4 загородників та 5 комірників) нічого не було зібрано.

 

В акті люстрації села 1665 року зазначено, що державцем Борщович був Адам Служевський. Тут проживало тільки 8 кметів на півланових наділах, які платили по 7 гр 9 пенязів чиншу, давали по півколоди вівса, каплуна та 10 яєць. Вони відробляли по 2 дні панщини на тиждень. Млин з корчмою давали по 200 зол прибутку в рік, а вартість всього річного прибутку з села становила 236 зол. Село перебувало в стані розорення та запустіння після воєнного лихоліття. Тут теж був вибранецький півланок землі. Вибранцями називали селян, які за користування королівською землею та звільнення від традиційних селянських повинностей, мали виконувати військову службу в час війни. Влітку 1667 року таким вибранцем був Іван Шпаківський, якого король Михайло Вишневецький звільнив від тягарів, а у 1671 році надав йому в селі півлану землі з правом виготовлення для своїх потреб горілки та пива, а також вільне користування борщовицькими лісами.

 

У 1671 році Борщовичі належали ротмістрові Адамові Служевському та його дружині Софії. Від них село хотів забрати Адам Вєжбовський і добився на це дозволу в короля, але його випередив ротмістр Микола Ходоровський і тільки 4 жовтня 1678 року Ян ІІІ дозволив трьом братам Вєжбовським (Андрієві, Олександрові та Павлові) прийняти Борщовичі від Ходоровського. Справа з передачею затяглася і була вирішена тільки на початку 1683 року. У цей період село очевидно було знову спустошене татарською ордою, яка у травні 1675 року отаборилась під Львовом. Відомо, що 14 грудня 1680 року король Ян ІІІ віддав пустуючий після смерті Івана Шпаковського вибранецький півланок зі всіма будинками у Борщовичах Францішкові-Зигмундові Рикачевському і звільнив його на 8 років від всіх податків, крім поголовного.

 

Мабуть Борщовичі після ряду татарських спустошень були переведені на німецьке право, бо відомо, що 1687 року «оберстлейтенант» королівського війська Яків Беренс передав своє право довічного володіння солтиством в Борщовичах Станіславу Гурському. Відомо, що в грудні 1703 року король Август ІІ надав солтиство в селі Якубу Коллонтаю. Мабуть, Коллонтай не мав з нього великої користі, бо наступного року під Львовом протягом місяця господарювали шведські війська, грабуючи мешканців, також в цей час панували епідемії.

 

Солтиси (або війти) мали право селити селян на, виділених їм, пустуючи землях. Вони також чинили судочинство в селі, отримували шосту частину від грошових податків селян. 22 березня 1709 року король Станіслав І віддав село Мацію Доброславському. По цих людей та їхню діяльність в селі нічого невідомо.

 

1714 рік був тривожним для села, бо того року «мор був під Львовом. Люди мерли ніби хтось підтинав». У 1719 році під Львовом знову тривала якась епідемія. У 1721 році король Август ІІ дозволив Матвію Кияхові передати село Миколі Сенявському. Цей рік запам’ятався селянам небувало низькою температурою весною. За тиждень перед святом Вознесіння Христового пішов несподіваний дощ зі снігом та вітром, аж на пасовиськах позамерзали вівці та коні. Також гинули бджоли.

 

У 1725 році Август ІІ віддав Борщовичі у довічне володіння Йосипові Гурському за його військові заслуги. А для села настали дуже важкі часи. У 1726 році сніг лежав до св. Юрія, а потім була суха весна і сухе літо. Наступного року затяжна зима знову повторилась. Селянам доводилось обдирати стріхи, щоб з голоду не вигинула худоба. Весною околіт соломи коштував 12 гр і то його важко було купити. Август ІІ у 1729 році забрав Борщовичі від Яна Уруського і віддав у довічне володіння подружжю Стефану та Терезі Потоцьким. У 1740 році Август ІІІ дозволив Терезі Потоцькій передати село Іванові Потоцькому.

 

З 1752 року село орендувала в держави Єва Потоцька. Згідно даних люстрації 1765 року тут проживало 64 селянській сім’ї. Село давало 2952 зол річного прибутку, від якого віднімалося 309 зол на його управління.

 

Тут були 2 гуральні, бровар, корчма при фільварку, яку здавали в оренду за 1020 зол в рік; 10 сімей займались ткацтвом. Весь річний прибуток з Борщович обчислювався на 2952 зол. Натуральні повинності селян становили 3016 тяглих та 1040 піших днів панщини, 34 каплуни, 69 півмірки вівса, 46 мотків прядива та 345 яєць. Вони платили 226 зол чиншу та 29,5 зол очкового (податку від бджіл). Як видно «свята» корчма забезпечувала понад третину прибутку з Борщович! А як це відбивалось на житті селянських родин?...

 

Після першого поділу Польщі та захоплення Галичини Австрією у 1772 році село стало державним (камеральним) маєтком і 15 серпня 1777 року було викуплене Вінцентом Потоцьким за 12600 зр. Вінцент був сином Йоахима та Єви Потоцьких і 18 лютого 1769 року отримав село у держання від матері. Восени 1780 року селом вже володів пан Пйотровський. З інвентаря 1785 року видно, що тут проживало 108 кметів та 7 халупників. Селяни мали 18 волів та 119 коней. Панщина становила 5292 дні в рік. Відробляли її селяни в основному по 1 дню в тиждень. Тяглову силу мали тільки 63 господарства. Всі селяни (крім халупників) здавали восени до двору по корцю вівса та по 1 курці. Халупники панщини не відробляли, тільки платили по 6 зр чиншу. Мельник з млина платив 50 зр. (золотий ринський).

 

У 1790-х роках села Борщовичі, Пруси та Знесіння купив пан Целецький і восени 1794 року вніс в державну скарбницю останню частину належної грошової суми.

 

Земельна метрика 1820 року нараховує в Борщовичах 127 номерів, 110 селянських господарств. Було тут два присілки Голодівка (15 хат), Хатки або Залупки (7 хат). До солтиства, яким керувала Маріанна Щукова, належало 26 хат – весь присілок Голодівка та 11 хат в селі.

 

Із всіх сільських площ (3220 моргів), майже половина (1502 морги) (1 морг дорівнює 0,56 га) належала до фільварку Юзефа Левицького. Серед селянських господарств за кількістю землі 74% належали до бідняків та середняків і мали від 5 до 19 моргів землі. У селі була гуральня та «вічна» корчма, власниками яких були пани, які нав’язували селянам виготовлену горілку. Після скасування панщини селяни продовжували пити вже добровільно, бо пани, наймаючи їх на роботу, замість грошей давали паперові квитанції, які у корчмаря селяни обмінювали на гроші. Не обходилось без горілки і часом у корчмі залишався весь тижневий заробіток селянина. Корчмарі також давали «на борг» і з часом за борги забирали у селянина землю та хату, а його самого з господаря перетворювали на наймита.

 

У корчмах за порадою орендаря по п’яному вирішувались всі справи громадського характеру, поширювалось запроданство. Там проводився підкуп виборців.

 

Зрозумів і належно оцінив нищівні наслідки пияцтва митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) і почав рятувати разом з священиками народ перед загибеллю. Він домагався від кожного священика заснування у парафії «Братства тверезості». Відбувалися спеціальні місії тверезості, які закінчувалися присягою цілого села не вживати горілки та встановленням символічного хреста. Деякі священики присвячували себе повністю цій благородній праці.

 

Місійний хрест тверезості

 

У «Спогадах» о. Ф. Тарнавського є показаний класичний приклад такої боротьби.

 

«Діялося це в … знаному з життя будителя Галичини о. М. Шашкевича. Вечером я і стриєчний брат Лев, син о. Юстина, їхали зі снопами з поля. Коло корчми ми побачили багато фір зі снопами і цілу громаду людей, які поверталися з роботи в полі. З цікавості й ми затримали вози та позлазили подивитися, що там діється. Перед корчмою побачив я на візку стоячого з хрестом у руках старого священика, що проповідував до народу. Я почув такі слова: «Гей, люди-християни,подивіться на мій ніс – який він червоний, аж синій; якби він вмів промовити до Вас, то сказав би вам, чому він почервонів та посинів».

 

Я не знав, хто це був, аж потім я довідався, що це був о. Р.Мох. Він проповідував, бо колись сам любив добре випити, але опісля перестав і був найкращим місіонером тверезості. Отець Мох мав маленького коника, візочок, єпітрахиль та хрест і об’їхав майже цілу тодішню Львівську єпархію. Проповідував не тільки в церкві, але й під корчмами. Відчіплював коника, брав хрест в руки, ставав на візку і звідтам говорив. Тим він наражався на великі неприємності й авантюри».

 

Подібних проповідників тверезості було більше, тому у багатьох селах зліквідували корчми і повідкривали читальні. Забави та музики по корчмах перевелися, а в читальнях почали відбуватись концерти та вистави. Запроданство викорінювалося, а до керівництва в громадах приходило молоде, свідоміше покоління. Стали організовуватися кооперативи, хори.

 

Через кілька років після Першої світової війни власники-жиди продавали корчми і виїжджали з села. Брак корчм відчули сільські хлопці, бо не мали де обміняти «куни». Так називали маленькі торби зерна, які хлопці фактично крали від батьків, щоб мати свої гроші. Ті гроші йшли або на горілку, або на купівлю «бамбонів» (цукерок) дівчатам.

 

Збереглася дотепер форма старого весільного «викупу», яка полягала в тому, що коли жених з іншого села одружувався з місцевою дівчиною, то хлопці робили «рогачку» і він мусив дати їм «за дівчину» пляшку горілки. На весіллі горілка була, але її вживали у обмеженій кількості.

 

1848 рік приніс селянам звільнення від адміністративної та економічної неволі з боку панського фільварку. Вони стали особисто вільними людьми. З нагоди цієї події, скасування кріпосного права, у селі було встановлено хрест.

 

 

Хрест на честь скасування кріпацтва

 

У 1856 і 1860 роках в селі творчо працював відомий львівський художник Артур Гроттгер (1837-1867). У колекції Львівської Галереї Мистецтв демонструються майстерно виконані Артуром Гроттгером три портрети жителів села – двох хлопчиків і молодої жінки. Можливо, хтось із наших односельців впізнає рідні риси обличчя на цих портретах.

 

 

Помер Гроттгер у Парижі ще зовсім молодим, а у 1868 році на кошти його коханої Ванди Монне тіло було перевезено з Франції до Львова і перепоховане на Личаківському цвинтарі.

 

Ще на початку ХХ століття, як спомин про велике кохання Артура і Ванди, у Єзуїтському саду (нині парк ім. І.Франка) у Львові, ріс так званий «дуб закоханих».

 

У 1865 році в селі помер відомий польський художник Ян Машковський. Він вчився у Віденській і Римській Академіях Мистецтв, якийсь час жив на Волині, а в 1835-1844 рр. викладав техніку малюнка в художній школі при Львівському університеті.

 

У нашому селі народився художник Едмунд Цечкевич (1872-1958) та Ян Буковскі (1873-1943), графік, художник, вітражист. Його мозаїка прикрашає Вірменський катедральний собор у Львові.

 

12 липня 1869 року через село вперше пройшов поїзд по новозбудованій залізничній колії Львів – Броди. Згодом серед залізничних службовців у Борщовичах поселився Олександр Стасів зі своєю сім’єю. 1 січня1903 року у родині народився син Остап, у майбутньому всесвітньовідомий учений.

 

 Найдавніше приміщення залізничної стації

 

Учився спочатку у народній школі, а далі – в Українській гімназії у Перемишлі, яку закінчив з відзнакою у 1921 році. Після гімназії записався на студії до Українського таємного університету у Львові, який щойно розпочав роботу завдяки зусиллям прогресивним ученим. Та невдовзі Остап був арештований польськими властями за спротив окупантам. На щастя, йому вдалося втекти з-під варти і за підробленими документами виїхати до Гданська на судноверф, де Стасів працював кілька місяців, поки Український студентський комітет домігся внесення його до списку осіб, рекомендованих на навчання за кордоном. Так у 1923 році Остап вступив до Берлінського університету. Навчався на фізичному відділенні, де слухав лекції Макса Планка, Альберта Ейнштейна, Макса фон Лауе, Петера Прінсгайма та інших корифеїв фізичної науки.

 

З 1927 року поглиблював свою спеціальну освіту в Інституті фізики Гессенського університету під керівництвом проф. Вальтера Боте (майбутнього лауреата Нобелівської премії), де в листопаді 1929 року здобув ступінь доктора філософії. Дисертація була присвячена експериментальним дослідженням повного внутрішнього відбивання світла на межі поділу двох середовищ. Праці незабаром була опублікована і отримала схвальний відгук фізиків.

 

У 1937 р. одружується з Терезою Стефен, а в 1938 р. у них народжується дочка Марія-Луїза, яка пішла слідами батька і також стала фізиком.

 

За видатні заслуги у розвитку науки для мирних цілей 7 жовтня 1956 р. професору д-ру Остапу Стасіву було присуджено Німецьку національну премію ІІІ класу з науки і технологій.

 

Остап Стахів

 

Професор Стасів був патріотом України, щоправда, ніколи не рекламував цього. По виході на пенсію відчув особливу тугу за батьківщиною. «Дуже радо побачив би нашу Галичину, яку я перед 45-ми роками залишив. Вона, мабуть, дуже змінилася. Однак боюся, що можу бути розчарованим. Нічого, окрім Тебе і могили наших батьків, там для мене нема, – писав до сестри Ольги 14.09.1968р., – люди, яких я там можу зустріти, зовсім другі. Велике питання, чи вони мене і я їх буду розуміти».

 

«Я Тобі вже писав, що хотів би бачити землю, де родився. Який успіх будуть мати мої старання?» (26.09.68).

 

«Сьогодні дістав повідомлення про дозвіл їхати до Києва. Я там можу відвідати фізикальні інститути Академії та університету. Дозвіл дали лише на 7 днів. Відвідати Львівський університет Івана Франка дозволу не дістав. Так що моя подорож до Львова поки що ілюзія. Отже, моя дорога Ольго, ми можемо зустрітися лише в Києві».

 

Ольга приїхала до Києва разом з дочкою Лідою. Той тиждень був для них святом. Ольга й Остап не могли наговоритися: згадували дитинство, важкі воєнні та повоєнні роки…

 

Помер Остап Стасів 19 лютого 1985 року. У некролозі, уміщеному в журналі, який він колись заснував, так написано про нього: «Великий учений, щедрий учитель і людина виняткових моральних цінностей залишив учену співдружність. Усі, хто знав його особисто, із вдячністю завжди його пам’ятатимуть».

 

Нелегка доля професора Стасіва наче віддзеркалює долю української інтелігенції у ХХ столітті. Ця доля має навчити нас збагнути цінність власної демократичної державності.

 

8 жовтня 1891 року в обід спалахнула пожежа, яка при сильному вітрі знищила 6 господарств. Якби не підоспіла залізнична команда з Білки зі своєю водяною помпою, то згоріло б усе село.

 

В кінці ХІХ на початку ХХ ст. в Борщовичах відбувався активний процес полонізації населення. Сприяла цьому близькість до Львова та злиденність мешканців. Швидко полонізувались ті, хто ходили до Львова на роботу та на службу. В селі почали оселятися поляки, які були залізничними службовцями. В цей час в селі було аж 5 корчм, які займались споюванням населення (у 1900 році село налічувало 1780 осіб). Як тут не згадати, що наприкінці ХІХ ст. в Галичині середньорічно від голоду помирали 50 000 осіб, а середня тривалість життя становила 37 років для чоловіків та 38,5 року для жінок.

 

У 1910 році в селі проживало 2129 мешканців. За віросповіданням – 789 греко-католиків та 1261 римо-католиків, а за рідною мовою (національністю) було всього 424 українці та 1705 поляків, до них також зараховували 79 жидів. Були 4 жидівських крамнички, 332 коні та 563 корови.

 

До маєтку графа Семінського-Лєвіцького належало 1050 га землі, вт. ч. 512 га лісу. Всього ж село займало 2252 га землі. У 1911 році тут був заснований католицький заклад для виховання дітей. Порівняно з 1820 роком двірське землеволодіння в селі зросло на 210 га і становило 1050 га.

 

У 1913 році в селі вже було 8 крамничок – 6 жидівських, 1 польська та 1 українська. Майже 200 осіб постійно їздила на заробітки до Львова.

 

25 травня 1913 року після обіду сталась пожежа, яка за півгодини знищила 17 господарств з 50 будівлями в кінці села. За допомогою 4 груп вогневої сторожі пожежу загасили, але збитки становили біля 30 000 корон.

 

Восени 1913 року в селі панувала епідемія червоного тифу.

 

Великої шкоди заподіяла селу Перша світова війна та наступна за нею польсько-українська війна. Відомо, що у 1914 році австрійські жандарми арештували і відправили до концтабору Талергоф 16 селян, в тому числі 85-річного діда Григорія Мормила. Арештованих звинувачували у москофільських симпатіях. Жандарми тоді закололи штиками в селі А.Глинського та С.Тішинського.

 

29 грудня 1918 року Борщовичі захопили поляки.

 

Цікавим є факт, що під час бою поляків з більшовиками, а саме з армією Будьонного, за Борщовичі та Пикуловичі, 23 серпня 1920 року був підбитий, рідкісний на той час, бронеавтомобіль «Буковський» під командуванням поручника Крушинського.

 

 Бронеавтомобіль «Буковський»

 

Влітку 1927 року відбулись вибори членів громадської ради. Хоч половина мешканців були українцями, поляки жодного не хотіли допустити до громадської ради. Українці були змушені бойкотувати вибори у 4 турі.

 

За даними місцевого «Сокола» в Борщовичах 1928 року було 400 господарств та 2400 мешканців. У 1930 році село налічувало 2000 мешканців, 420 хат та 8 крамничок.

 

У 1930 році Галичину потрясла і обурила «пацифікація» (дослівно «утихомирення»), що проводилася польською владою… Під час якої поліція в Борщовичах заарештувала багато людей, чинили побої, руйнували будинки національно свідомих людей, знищила бібліотеку в читальні. Після жорстокого побиття незабаром помер Сташинський.

 

Найбільше дошкуляв місцевим українцям залізничний урядник Райнлендер та колоніст з Познанщини Марціняк.

 

Польські поліціянти вдирались до хат національно свідомих українців, все нищили, били, ламали. Продукти і одяг скидали на одну купу, поливаючи нафтою. У родини Костів все понищили, а коли порізали кожухи, то господиня тільки сказала: «Господи, прости їм, бо не знають що чинять». А коли Ангеліну Согор спитали, хто вона, то за відповідь «українка» була побита жорнівкою.

 

У Коцура Миколи крім того, що понівечили майно, то вкінці ще й розбили пічку.

 

Серед жителів, які найбільше постраждали були сім’ї: Качора Дмитра, Качора Михайла, Ковальчука Миколи, Легкого Григорія, Стадника Павла, Сташинського Миколи, Сташинського Павла, Согора Григорія, Токарівського Тимофія та ін. В той час комендант села п. Герман був у Новому Яричеві, а коли повернувся, то був вражений свавіллям поліції. Його слова: «То поліція, чи банда?» скоро знали всі.

 

У 1935 році на виборах до громадської ради, українці які становили половину мешканців села, зуміли вибрати лише 7 радних із 30 (23 радних були поляки). Це була перша перемога за 14 років, коли раніше всі радні були поляки. Ці українські радні домоглися, щоб солтисом був призначений українець Микола Стадник.

 

Останнім власником маєтку у Борщовичах був Артур Кінц – німець за походженням. У наше село він переїхав із Рави-Руської.

 

 Останній власник маєтку в Борщовичах п. Кінц із синами Ріхардом і Зигмундом

 

Він був добрим господарем, дбайливо відносився до людей, особливо до українців. Поміщик добре платив людям за роботу, багато допомагав бідним, не вимагаючи відробітку.

 

Пан Кінц брав активну участь у роботі «Просвіти», сам часто виступав із селянами. Відомо, що він виконував роль господаря під час обжинок у 1938 році. У читальні, з його ініціативи, було створено чоловічу групу хору у вересні 1935 року. Тоді цей колектив називали «Музичний хор при читальні «Просвіти» у Борщовичах».

 

 Музичний хор при читальні. (12.09.1935). Зліва направо 1 ряд: Качор Андрій, Кінаш Іван, Кінаш Ігор, Токарівський Тимко, Сташинський Петро, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Коцур Михайло. 2 ряд: Качур Павло, Ковальчук Йосип, Барабаш Нестор, Наконечний Йосип, Качор Михайло

 

Коли у 1939 році на наші землі прийшли більшовики, то намагалися вислати п. Кінца у Сибір, але селяни не дали їм це зробити.

 

У 1944 році, коли німці відступали, то він виїхав з ними. З того часу його подальша доля невідома.

 

1 вересня 1939 року нападом на Польщу розпочалася Друга світова війна. Польська армія виявилася нездатною протистояти німецькій. Буквально через два тижні польські частини почали відступ. Влада перейшла до українців.

 

17 вересня 1939 року, вірний своїм союзницьким зобов’язанням перед Німеччиною, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. Практично, не зустрічаючи опору польських військ, Червона Армія швидко зайняла Східну Галичину аж до Перемишля. У Борщовичі 19-20 вересня 1939 р. прийшли «визволителі» і було тут встановлено радянську владу, яка почала активно утверджуватися в селі.

 

В приміщенні будинку «Просвіти» розмістили сільську раду. Швидко змінювалися голови сільської ради: Токарівський Августин, Пугач Михайло, Кінаш Іван, Согор Іван, Василюк Михайло. Секретарями сільської ради тоді працювали Качор П.М., 1891 р.н., і Ющишин Г.С., 1893 р.н. з 1939 до 1941 року.

 

Радянська влада намагалася організувати колгосп, але це їй не вдалося. Борщовицькі господарі, як і у всій Західній Україні, були добре інформовані про те, що приніс колгоспний лад селянам у Східній Україні. Агітація за вступ до колгоспу не сприймалася селянами, примусові дії влади зустріли активний опір. 

Я і моє життя. (Автор: Мочульський Іван)

опубліковано 16 трав. 2020 р., 12:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 черв. 2020 р., 23:28 ]


Іван Мочульський (1911 – 2001) народився у місті Миколаєві Львівської області. Навчавс у львівській Академічній гімназії, її закінчив у 1931 році. Потім навчався і закінчив Богословську Академію «Святого Духа» у Львові. До війни співав у хорі Дмитра Котка. Брав участь у створенні Академічної хорової капели «Трембіта», з якою об’їздив з концертами весь, колишній, Радянський Союз. У 1942 році був засуджений на десять років. Відбув весь термін ув’язнення «сталінських таборів» у Норильську. Потім, ще п’ять років був на поселенню, там у Норильську. Займав активну громадянську позицію. Був головою комітету «Кобзар» по спорудженню пам’ятника Тарасу Шевченку у місті Миколаєві. 

 

  

ЧАСТИНА І

Так! Так! Поза тим, скоро мені буде вісімдесятка! Це по моєму, тільки ласка Божа, бо Бог вислухав молитви моєї мами (святої, можна сказати людини), яка рано і вечером молилася за нас двох її синів – мого брата Степана і мене, Івана. Я щасливо пережив дві світові війни, лагери Сибіру, заслання, різні небезпечні і смертельні пригоди і хвороби.

 

На зламі 1910 і 1911 років перший раз я крикнув на цьому чесному, білому світі, до якого вже, так перлося творіння Боже. Мама мене родила в сусідській хаті, Левицького Степана (вулиця Шевченка 32), бо нашу хату тато ще добудовував. Пологи приймала в хаті пані Крищишинка, знана тоді акушерка на весь Миколаїв і навколишні села. Була вона «самоучка», не мала акушерської освіти. Тоді Миколаїв мав менше трьох тисяч жителів. Лікарні не було, а був один добрий лікар (всіх наук), свідомий українець – Кришталович. Родили тоді жінки по хатах і роди приймала п. Крищишинова, або яка сусідка.

 

Мамі тоді було 27 років і я уже був третьою дитиною. Моя мама мала четверо дітей – Катерина, Степан, я – Іван і Василь.

 

Мій дід, а мамин тато – Оприско Василь – був з села Дроговижа (село у Миколаївському районі).

 

Моя баба, а мамина мама – Юрик Анна. Юрики – то знана родина у Миколаєві. Їх батько працював у графа Скарбека у Закладі. Він був одним з прислуг у графа, мав кличку «Сукач», умів добре рвати зуби і лікувати людей. Він мав трьох дітей – синів Олександра і Степана, доньку – Анну. Своїх синів – Олександра і Степана вивчив на священиків. Олександр був парохом в селі Дроговиж. Степан здобув докторат у Римі, дістав титул «шамбелана» і був парохом у Львові, в церкві Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) на вулиці Руській. Довго тут не був, бо дістав гарну і багату парафію у місті Золочеві.

 

Анна (моя баба по мамі) лишилася на господарстві в родинному будинку, де я сьогодні проживаю, вулиця Шевченка 41, а тоді була вулиця Підлісся 27 і вийшла заміж за Оприска з села Дроговижа. У них народилося троє дітей – Катерина, Марія (моя мама) і Василь.

 

Катерина виходить заміж за Довбушовського. Їй дістається у спадок: хата, багато поля, яке їй подарували Олександр і Степан Юрики. При народженні першої дитини вона помирає, і весь її маєток переходить на чоловіка.

 

Вуйки Юрики записали свої маєтки, які посіли по батькові, дочці своєї сестри Катерині (сестрі моєї мами). Вона була здорова і вуйки думали, що все майно лишиться при родині, а мама моя була така собі, маленька і хоровита. Але думаєш одно, а виходить інше. Марія (моя мама), маючи 17 років, бере собі за чоловіка Мочульського Степана з вулиці Болоня. Родичі моєї мами, скоро повмирали.

 

Батько мій, Степан, зі знаної родини Мочульських. Говорили, що їхній прадід служив в армії Наполеона, яка йшла на Росію (у 1812 році). Кажуть, що з війни вернувся з мішком золота. Викупив п`ять будинків у ринку, приблизно там, де сьогодні музична школа і багато поля (землі). Мав велику сім`ю, жив багато, вивчив всіх своїх дітей. Правда скоро помер, а діти весь батьківський спадок прогайнували, продали все жидам, бо вони більше платили, чим хто з родини. Діти переїхали до Львова, повністю зпольщилися і поїхали жити в Польщу.

 

В Україні залишився мій дідо, бо був менше вчений і Михайло Мочульський, який був нотаріусом місті Станіславові (нині місто Івано-Франківськ). Він був письменником, написав історію міста Миколаєва, оповідання миколаївським виговором. Михайло Мочульський надрукував у Львові своїм коштом свої твори, а також твори Івана Франка. Це був свідомий українець, але і заразом він був і русофілом. Тоді багато таких було, але не довго, бо комуністи показали себе. Він декілька разів, до 1939 року, їздив у Радянський Союз. Михайло Мочульський помер у 1940 році. Хоронила його радянська держава своїм коштом. Особисто я гостював у нього два рази. Приймав він мене гарним обідом, як бідному студентові дав два злотих, то дуже мало, як для нього і того часу. Будинок його був двоповерховий, в хаті не було святих образів, а були модерні картини. Його жінка була літературним критиком. Я мав багато його і її книжок, але мене арештувала радянська влада і все пропало, дякувати Богу я зостався живий.

 

От такою була моя родина по мамі і татові. І кожний свідомий повинен знати свій родовід, звідки він і хто він. Дай Боже, щоб мої діти цікавилися своїм родом.

 

Я родився за панування Австро-Угорської держави, в якій була і наша Галичина, нині Західна Україна. Верх в усьому тут тримали поляки, бо вони були більше вчені, хоча їх було менше, і тому Австрія з ними рахувалася. Поляки обіймали більшість посад у владі і весь ділоустрій вівся переважно на польській мові. У школі, також навчання велося на польській мові.

 

Люди жили, можна сказати, і бідно, але і гідно, не «обжиралися» і мало-мало хворіли. Жили зі своєї господарки. Мали переважно один, два гектари землі на хату. Працювали багато, з рана до ночі. Але праця на своїй господарці і для себе, приносила задоволення і радість, хоча були перемучені. Ми жили не бідно, мали більше двох гектарів землі (три морги). Тато був столяр-будівельник, господаркою і рільництвом менше займався. Коней чи биків у нас не було. А так, то ми мали корову або дві, двоє свиней на рік, 50-60 курей і то вся наша господарка.

 

Мама дітьми і господаркою займалася. Тато майстрував. Зерно молоти на муку він возив до села Демня, де жид мав водяний млин, там і крупи робили. Пшоно з проса самі на ступі впихали (ступа це саморобний пристрій, де просо ногою, по польськи – ступою, впихалося). Бідніше населення зерно мололо в дома на саморобних млинках (жорнах), які були майже в кожній хаті.

 

Люди для життя мали майже все своє з господарки. В магазинах (переважно жидівських) купували тільки сіль, перець, поташ, нафту (електрики ще не було), сірку та деяку мануфактуру. Полотно з льону мали своє, в чому більшість на роботи ходила.

 

Міщани, як і село, жили з поля. Тільки урядники і різні чиновники та їхні робітники жили з державної зарплати (тоді казали з пенсії). І жили вони дуже добре, бо держава добре платила. Всьо хлопське, з поля-землі, було дуже і дуже дешеве. Тяжко було жити з одної землі, люди ледве в’язали кінці з кінцями, жили бідно, але не голодували. Голоду не було, хлібом не кидалися, як нині.

 

Зате в житті, мали багато радості. Весілля гуляли гучно, з різними прекрасними народними обрядами. Гуляли цілий тиждень і то при одній літрі горілки. Сьогодні сміються, що так мало пили, за те багато пива було. Всі були веселі, але п’яних не було видно. Христини два, три дні гуляли. Справляли іменини, уродини. Щонеділі різні забави з музиками під лісом, то так звані фестини були. А вже яка радість була на релігійні свята: Великдень, Рождество, Зелені свята, Івана-Купала, Петра і Павла і другі. Святкували багато, але робота йшла і все було зроблено, нічого не пропадало на полі. Нині можемо дивуватися тільки, бо живемо зараз матеріально краще і вигідніше, а радості домашньої і всенародної можна сказати «не відать». Нині жадібність – побільше захопити – всіх опанувала, не має дружності, щирості, сусід сусіда майже не знає.

 

В половині 1911 року наша хата вже була побудована. Тато, як майстер, гарно її побудував і вона була найбільша і найкраща на нашій вулиці, тоді вулиця Підлісся 27. Половина хати мурована з каміння, а друга половина – з дерева. Вікна були невеликі, бо тоді великих вікон не вставляли, тяжко було опалити. (В 1975році я зробив капітальний ремонт хати: вікна вставив нові великі, дерево в стінах поміняв на цеглу).

 

Мене принесли до нової хати від сусіда. Положили у нову дерев’яну колиску, яку зробив мій тато. Я плакав, бо в новій хаті було ще сиро і не тепло. Казали мені «Ясьо плаксун» і ворожили, що буду певно співаком. Трохи помилилися, бо аж при радянській владі, в 1939 році, я став професійним співаком. За польських часів теж доробляв дещо до життя співом.

 

В новій, просторій хаті жили : тато, мама, четверо малих дітей, брат мами Василь. Жили ми не зле. Вуйко Василь Оприско вчився у Львові на кравця. Вуйка Василя забрав до себе його і мами вуйко отець доктор шамбелан Степан Юрик, який був парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці (Успенська церква) у Львові на вулиці Руській. На неділю він часто приїжджав до нас.

 

В ті часи до нас почали приїжджати вербувальники з Америки і набирали від нас (з Галичини) робітників. Американський «бос» з великим капелюхом, великим годинником на животі ходив по нашій вулиці і набирав емігрантів на роботи. Він сам виробляв «шіфкарту», документи на виїзд, давав аванс грошима. Коли «бос» набрав людей, всі разом від’їжджали. Проводи і прощання були повні сліз, бо їхали «шіфою» (так називали корабель) морем в далеку, незнану нам «Гамерику». Дуже і дуже багато людей їхали, бо там було краще жити і хоч роботи були дуже тяжкі, але заробляли дуже добре.

 

Мій вуйко Василь Оприско поїхав до Америки у 1911 році, він жив у місті Філадельфія. Потім він помагав мамі, уже вдові, присилав гроші (доляри) і посилки. У 1973 році вуйко Василь приїжджав до нас в гості з Америки, привіз подарунки. В Америці вуйко мав свій будинок, жінка була чешкою, мав троє дітей – два сини і доньку. У 1982 році вуйко помирає. Його дітей ми не знали, а вони нас.

 

Та настали тяжкі часи для нас. У 1914 році почалася Перша світова війна і тато вмирає. Тато будував бараки для австрійської армії, при дорозі, яка іде на вокзал у селі Розвадів Миколаївського району. Коли він підносив тягар йому тріснула грижа. Завезли до Львова, зробили операцію і все йшло на добре. Тата виписують, він їде поїздом додому, а тут візники (фіакри) не приїхали на вокзал і він пішки іде додому, а це три кілометри дороги. Коли тато йшов, то порвалися операційні шви, в той час ще ради на то не було (зараз то лікують, бо є антибіотики). Помало, помало і тато помирає. Був великий похорон, який я вже трохи пам’ятаю. Родина Юриків з Дроговижа, родина Мочульських з вулиці Болоня, сусіди, знайомі, проводжали той великий похорон. Батькові було 39 років.

 

І так в нашу хату прийшла біда. Мама – тридцятирічна вдова, хоровита, лишилася з малими дітьми: Касуня, Степан, Іван і Василь. Біда і горе велике. Справді, нам допомагала дещо рідня, а найбільше Юрики. Вуйко о. Олександр Юрик (парох Дроговижа) давав нам часто коней, щоб обробити поле, допомагав мукою, салом і другим провіянтом.

 

Вуйко о. Степан Юрик (парох з Золочева) забрав до себе нашу сестру Касуню, щоб вона там могла вчилася. Але і тут біда нас не минає. У 1918 році у Золочеві сестра захворіла на дизентерію. З лікарні Касуня вийшла здорова, всьо було добре, але вдома напилася багато води і від того помирає. Поховали її на цвинтарі у Золочеві, а нашій мамі не дають знати про смерть Касуні. Одного разу миколаївські гончарі повезли продавати горшки до Золочева. І там на базарі довідались, що Касуня померла. Пригадую собі, ми різали січку для корови, мама накладала, а ми з братом крутили січкарню. Я ще був малий, ледве досягав ручки на колесі і тут на подвір’я заходить сусідка. Вона ще з воріт починає кричати: «Матусю, ой матусю! Ваша Касуня померла!» Мама падає і умліває. Яке то було горе, тяжко описати. Мама скоро прийшла до себе і заспокоїлася. Вона була дуже врівноваженою і віруючою людиною. Мама потішала себе і всіх: все від Бога, все від Бога! 

 

Ой тяжко, ой тяжко було жити слабовитій вдові. А ще треба було платити за робітника і коня. Але якось ми жили і не голодували. Мама варила, так як всі на той час, раз на тиждень: капусту, бульбу, фасолю, біб, зупу. Все це трималося в холодній пивниці і при потребі – грілося. Пригадую собі, як то ми їли капусту з підігрівника. Вона вже була бронзова, мов шоколад і дуже смачна. Ми їли все на «розхват». Рано, мама брала хліб, робила хрест ножом і ним нарізала хлібні скибки. А я завжди плакав, бо думав, що братові мама дала більшу «пайку». Було ще по горнятку молока. І того вистарчало до обіду. На обід – бульба і капуста. На вечерю часто мама варила стиранку – це рване тісто на молоці. У неділю ми їли краще. Рано пили каву (мелений ячмінь), бо молоко надоїло за тиждень. На обід часто були пироги з бульбою (вареники), а деколи і м’ясо було. Цукор був дорогий, то ми їли сахарину (штучний цукор). Сахарину в магазинах не продавали, а купляли на базарі у перекупки.

 

Мама вставала раненько, ще до сходу сонця, бо треба було з поля принести хабару (різна трава) для корови з телятком, дати їсти свині і курам; та і нас малих зранку «обійти».

 

Пізніше вже брат Степан пас корову і то була вже велика поміч мамі. Корову нам дав вуйко о. Юрик з Дроговижа. Ми називали її «упиріста», бо була вона чорна з білим, а телятко – «мінька». Упиріста була дивна корова, бо мала лише три дійки (корова має чотири дійки) і жидівнята у ринку, як я гнав її пасти, показували пальцями «драй» (три) дійки. Давала вона молока понад десять літрів в день.

 

В 1915 році, мама їде до Львова і залишає молодшого брата Василька на нас старших, щоб за ним наглядали. В той час по нашій вулиці йде військо на Радів, то були Січові стрільці, які йшли на вправи і співали українські пісні. Ми біжимо на вулицю і беремо з собою Василька. На вулиці Василько простудився, захворів на запалення і помирає. Боже, який то був плач бідної страждальниці, нашої мами. Зосталось у мами нас двоє, Стефко і я – Ясьо (так називали Івана по-польськи).

  

 

 

Ми вже помагали мамі коло хати і по господарці. Стефко був старшим за мене на чотири роки і вже косив траву, пас корову. Я вже помагав різати дрова, ледве досягав до ручки пили. Зимою опалити хату було дуже дорого і тяжко. Ми з братом носили з лісу різне різзя. Через нашу вулицю, з Прийми, фірмани возили кіньми гарні різані дрова (поліна) для панів, міської управи, Закладу. Мій брат, я і хлопці з нашої вулиці «крали» ті поліна. А фірмани не дуже боронили, бо їм, аби тільки сани привезти. В ночі, ми з сусідами ходили в ліс по дрова, бо треба було в хаті чимось напалити. На дворі морози великі, а хата велика, нова і її треба опалити. У нас в хаті було не тепло і ми бігали (і то на босяка) до Шарана грітися (там жила моя хресна мама). У них хата була стара і дерев’яна.

 

На той час діти ходили до школи з шести років. У 1917 році я вже був у першому, а мій брат Стефко, у четвертому класі. В школі вчили українське, польське і рахункове та обов’язково був спів: до, ре, мі… Науку ми починали гімном Австрії «Боже, будь покровителем цісарю нашому», а як не стало Австрії, то вже жодних гімнів ми не співали.

 

Після школи, літом, ми помагали мамі на господарці. На жнива ми ходили в поле в'язати снопи. Тоді пшеницю жали серпом і було мило подивитися на женців, головно жінки, вони були в роботі наче артисти. Ми збирали колосочки збіжжя, а то і каміння, щоб краще поле родило. Корови пасли переважно на «стінці», або на «обширі» коло криничок, як іти на Прийму,та біля «фігури». При дорозі на Розділ і зараз стоїть кам’яна фігура 16 століття, як пам’ятка дуелі двох лицарів.

 

Багато жидів з Роздолу їхали до Миколаєва на базар у вівторок. Вони наймали фірмана з фірою, на фіру їх сідало по 10 – 14 чоловік. Дорога з базару іде до гори, коні ледве-ледве тягли ту фіру. Фірман злазив з фіри і плечима її підтримував, поганяв коней «гей но, гей но», а жид ні один не зліз з фіри. Ми то все бачили і нам було шкода коней і фірмана. Тоді всі пастухи, хто пас корови, змовилися кидати камінням на жидів, коли буде їхати фіра, щоб ті злізли з фіри. «Ай вай, ой вай…» кричали жиди і втікали з фіри, а коні легко виїжджали нагору.

 

Та одного разу, нас хлопців, жандарми з помічниками зловили і привели у магістрат (міська рада), де мали прийти наші батьки і покарати нас за це. А тоді карали на голий «задок», скидали штани і ременем або прутом били. По нас прийшла наша мама і як підняла крик: «Що ви мені бідній вдовиці помогли? Може дітей нагодували?», не била нас, а за руку і до дому. А там трохи покричала, трохи набила і по всьому.

 

Мама нас виховувала строго і часто била військовим ременем, який висів коло шафи. Найбільше била за куріння, бо ми, коли пасли корови курили саморобні папіроси з сухого моху або листя горіха. Одного разу я пригнав корову з пасовиська, а хлопці вже продали мене: «Матусю, матусю, ваш Ясько курив», мама нічого не говорить і кличе мене в хату вечеряти, а в хаті пішов ремінь в роботу. Стефкові каже зняти з стіни образ Святого Йоана з баранчиком на руках і до мене: «Цілуй і присягай, що більше не будеш курити!!!». Я цілував, присягав, але не додержував цієї присяги. У 1952 році я приїжджав з лагеру у Норильську додому. Заходжу у хату, а цей образ Святого Йоана глядить з стіни на мене. Все я собі пригадав і якось мені ніяково стало, що присягу я зламав.

 

Стефко був більше статечним, а я збиточним. Був такий випадок. У нас вдома різали свиню. Я взяв кусок сала до школи. У класі я почав мастити всіх жидівських дітей цим салом, а то був страшний проступок, бо жиди сала не їли, це був великий гріх для них. Вчителі мене зловили, зняли штани і давай мене різкою бити. Я вчепився дверцят пічки і почав кричати. Я так голосно кричав, що мій брат почув і прибіг з свого класу мене рятувати. Піднявся крик, шум і я втік додому.

 

Один учитель жив у нас на квартирі, бо мама половину хати квартирантам відпускала, і мені все сходило з рук. Навіть було таке: цей учитель (фамілія Навойскі) викликає мене у класі до мапи і каже: « А ну Ясю покажи границі Польщі!». Я прибіг до мапи і почав показувати і кричати: «Україна, Україна а не Польща» і втік з класу через вікно, бо клас був на першому поверсі.

 

Я учителю вдома палив пічку і замітав хату і тому всі збитки мені проходили. Я ходив до старої школи, бо нова згоріла на початку війни. Стара школа стяла на кінці вулиці Чкалова (на сьогодні Устиянович, біля костелу). Пам’ятаю учителів: Горичковський, Шуховський (з дому Шух), Терновський, Зарембіна. Зарембіна була хитра полька. Вона нас вчила рахунків (арифметика) і був такий випадок. Тоді була війна і з їдженням було тяжко. Одного разу, на уроці, вона каже ученикам принести на другий урок по 12 штук, гарної, гарної фасолі, бо будемо вчитися рахувати. Ми всі принесли (а нас було 40 учнів), трохи порахували фасолини, а коли година (урок) закінчилася, вона всю фасолю зібрала і забрала. Вийшла гарна торбинка фасолі.

 

Першу світову війну я уже дещо пам’ятаю, хоча у нас, в Миколаєві, її майже не було. Австрія сильно готувалася до війни з москалями, копали шанці (окопи), сліди яких, ще донині зосталися. Фронт тут не проходив, але нам багато страху нагнали. Ходили чутки, що у місті буде страшна війна. І деякі жителі почали тікати з міста в навколишні ліси і села. Ми також утікали. Сусід Іщак, казали йому Марцинишин Влодко, запряг бики (воли), забрав перини, подушки і усяке їдження, забрав і нас з собою на фіру (віз) і ми поїхали за село Устя. Там на сіножаті переночували, но війни не було чути, ніхто не стріляв і ми вернулися додому.

 

Заїжджаємо на подвір’я, а у нас на подвір’ї і у хаті повно сусідів. Наша хата на той час була нова і велика. В хаті була пивниця, то було де ховатися, бо то найкраще місце. Також, деякі люди тікали від війни з худобою до лісу, бо австрійська армія (головно мадяри) вже голодувала і вони боялися, щоб мадяри не забрали її.

 

Пригадую собі добре, як йшла (марширувала) армія австрійська. То були майже всі мадяри (угри). За ними тяглися п’ять чи то шість здорових баб (жінок), то були проститутки, які обслуговували жовнірів (солдат). Як я вже казав, наша хата була гарна, нова і до нас на квартиру відразу давали офіцерів. Один з тих офіцерів командував проститутками, яких поселяли на околиці, в окрему хату. На хаті чіпляли червону хоругву. Знак того, що тут міститься цей «бурдель». До офіцера приходили солдати, ставали в ряд і просили білет у цей «бурдель». Білет у «бурдель» для жовніра був свого роду нагородою, за добру службу.

 

Треба сказати, що солдат дуже строго, а деколи навіть жорстоко карали за різні провини. Була така кара, як «банд-гоф». Порушника підвішували за руки до стелі, так щоб пальцями ніг тільки торкався землі. Ми з братом підставляли їм стільчик, як ніхто не бачив.

 

З нашої стодоли на подвір’ї зробили склад продуктів для війська. Командири перед дверима стодоли поставили жовніра з рушницею, який караулив склад і вдень, і в ночі. Я знав про діру ззаду стодоли і залізав туди, набирав всякої поживи і приносив до хати. Мама на мене сварила, кричала на мене, але… Так повторювалося декілька разів, аж поки кладовщик завважив, що бракує провіянту. Він сховався у складі і коли я знов заліз у склад, він мене злапав і закричав: «Фофлюхтер банда!». Кладовщик набив мене, кинув у яму, де було повно битого скла і я собі сильно порізав ліву ногу. На мій крик прибіг офіцер і заніс мене в їхній воєнний шпиталь. Рану мені зашили, але добре не вичистили. Рана на нозі почала сильно гнити. Тут австрійці, під натиском москалів, відступають і мене забирають разом з шпиталем. Мама плаче і чіпляє на шию картку, хто я і звідки. Австрійці оставляють мене у селі Кохавина. Потім приїхала мама і забрала мене. Я ще довго кульгав на ногу, але скоро все загоїлося, тільки великий палець остався простий і не згинався. Мама завжди говорила: «Рушай пальцем Ясю, рушай!» Одного разу мама так зі мною говорила і як взяла палець в руку і зігнула його і палець залишився кривий, горбатий. Я дуже мучився з взуттям і вже коли мені було двадцять років, був на теології (вчився на священика), пішов до хірурга др. Бурачинського. І він, без повного знечулювання, долотом обрубав мені кість на пальці, який то був мій крик, коли він то мені робив.

 

Мадяри (австрійська армія), почали утікати, люди їх не любили, бо вони не знали нашої мови і були чужої віри і були дуже нелюдяні. Вони питали наших міщан чи селян: «Хто ви?» А ми відповідали: «Русини» (так тоді ми ще себе називали), і вони подумали, що ми москалі-русские, їхні вороги і давай нас бити. Багатьох повішали, багатьох арештували.

 

Прийшли москалі (Російська царська армія). Вони перед святими образами знімали шапки, хрестилися, говорили дещо подібно до нашої мови, а були між ними і українці. І люди їх полюбили. Також їх полюбили в особливий спосіб деякі дівчата і молодички, потім у них зосталися малі діти. Їх називали «москалики» бо від москаля. Російська армія була добре вбрана, мали що їсти і так як сьогодні ми кормимо свиней, так і тоді вони кормили коней святим хлібом і цукром. Пригадую собі, як військовий кухар кинув мені в солом’яний капелюх (бо тоді діти їх носили) гречаної каші з салом, то до нині її смак пам’ятаю. Мама наша, молода вдовиця, ховалася від солдат, а тим більше від російських, бо вони страшні нахали були. Русские в нас довго не були.

 

В 1917році почалася «лєнінская» революція у Петрограді. Русские поділилися на червоних і білих. Почали битися між собою і русские відійшли. У нас нібито зосталася австрійська влада, де поляки всім керували, бо були більше вчені і мудріші за нас. Після розпаду Австрії почалася війна між українцями і поляками за владу в Галичині (Західній Україні).

 

Всі села в Галичині були українськими, але подекуди і польські поселення (колонії). Українське населення на селі було мало свідоме національно, звали себе переважно русинами, не було кому їх просвітити. Нашої інтелігенції по селах було мало, хіба священики і то серед них було багато русофілів (називали їх кацапами). Учителів теж мало було українців. Взагалі у містах і містечках нашої інтелігенції небагато було теж, переважно були поляки і жиди. Но уже в той час почали організовувати українські товариства імені Шевченка. Добре були зорганізовані читальні «Просвіта», а для молоді «Сокіл», а пізніше «Луг». Повним «паром» пішла просвітительська національна робота, яка дала дуже добрий ефект.

 

У 1913-14 роках почала організовуватися перша українська армія «Січові Стрільці». У нашому районі був кіш перевишколу і збірний пункт Січових стрільців. Вони були розміщені у селах Розвадів, Пісочна, Надітичі, Верин. Сюди приїжджав генерал Мирон Тарнавський (він був генералом ще в австрійській армії) і другі офіцери. Митрополит Андрей Шептицький правив Службу Божу у церкві Розвадова, а потім освятив стрілецький прапор.

 

Пригадую собі, як нашою вулицею йшли стрільці на Радів на вправи – остре стріляння – і співали українські пісні воєнного змісту. Одягнені ще були в австрійські мундури, але на грудях мали синьо-жовті кокарди, а дехто уже мав українські шапки, так звані «мазепинки».

 

Війна з поляками йшла більше спорадично, фронту, як такого, майже не було. У Львові поляки були сильніші, бо їх там було більше, знали добре місто, вони мали більше «батярів», а ті вміли добре битися. Ми були запорядні до боротьби, село свідомо йшло в українську армію, а міщани, ніби інтелігенція, ховалися і так було у Миколаєві.

 

Пізніше полякам прийшов на поміч польський генерал Галлер з Франції зі своєю регулярною армією. Нам не було сили воювати з Польщею і УСС відступили на східну Україну (казали Велику Україну). Там вони помагали воювати з більшовиками, які напали на Україну з другого боку.

 

У нас в Галичині, тим самим у Миколаєві, була влада ще нібито австрійська, але в польських руках. Війни, як такої не було, але час від часу було чути постріли.

 

А була тоді така «чудосія». У Миколаєві вівторок – базарний день. Мама наша продавала на базарі, де нині площа Ринок (за комуністичної влади площа Перемоги), цибулю, бульбу, фасолю та інше, що вродило на городі, а я помагав мамі. Аж тут сильно загуділо, всі почали оглядатися на боки, і бачимо, що з заходу летить якась велика скриня з широкими, великими крилами. Пішла нечувана паніка, всі почали хреститися, падати на коліна, промовляти «свят-свят» і давай тікати домів. Базар розбігся, хоча ще тільки був обід. То був перший літак, якого в нас ще ніхто не бачив. То був початок 1919 року.

 

Але добре пригадую собі, як через Миколаїв їхали перші автомашини. Вони гуділи на ціле місто, а ми діти бігли з криком у Ринок (тоді казали у місто), дивитися на цього чорта. Ми чіпали авто руками, бо на закруті воно їхало дуже помало. Автомобілі мали двотактні мотори і тому так гуділи.

 

А перше кіно в Миколаєві? В Ринку, коло згорілої у війні школи, стояв «сарай» (велика шопа) І тут йшло перше кіно. Двотактний мотор (динамо) крутив кіно і гудів на все місто. Екраном був кусок білого полотна на стіні. Плівки були короткими частинами, часто рвалися, бо організатор цього кінотеатру привозив їх зі Львова за дешеві гроші, щоб щось тільки показувати на стіні. Найбільше ходили сюди підлітки. Білетів не продавали, а хто що дасть, окрім грошей. Давали курячі яйця, гарні яблука. Ми кричали і кидали шапками в екран, коли плівка рвалася. Пізніше, потому все уже виходило краще і показували навіть такий фільм, як «Пат і Поташон». Фільми всі були американські. Одного разу ми і маму затягли подивитися фільм і від неї тільки й чули: «пек – пек» (це слово турецьке і тільки у нас прижилося – вираз здивування), що зачудосія…

 

Ще тут треба розказати, як то уже в 1923 році привезли до Миколаєва «радійолу». Вона була велика мов шафа і поставили її в сінях магістрату (тодішньої міськради, напроти міліції нині). Білети продавали по 0,2 злотих, для тих хто хотів послухати, як то «радійо» само говорить. Антену закинули на будинок суду (нині міліція) і «радійо» шуміло, грало і щось говорило. Тоді в Миколаєві вже було багато студентів, які вчилися у Львові в гімназіях, між ними і мій брат, а пізніше і я. І ми не вірили тоді в ту «радійотехніку», бігали перевіряти ту антену. Ми думали, що по ній хтось говорить і так обманюють людей.

 

Це все було приблизно 70 років назад, а яка нині нечувана техніка. А що буде дальше, хто доживе, той побачить. Нині й так найновіші винаходи строго засекречені. Техніка – техніка, вона принесла і велике добро, но не забуваймо і багато зла. Добро духовне і любов тоді, без техніки, царило в світі, а зараз? Жодних екологічних питань не було, природа була чиста і здорова і люди, як частина цієї Божої природи, були теж здорові фізично і морально. Не було хати, щоб в ній не було від четверо до десятеро дітей, і то в малих хатах. Казали, що по нашій вулиці тяжко було фірою переїхати, бо юрби дітей бавилися в піску. Всі ми бігали в латаних сорочках, бо тоді так вбирали дітей на щодень, майже не миті лягали спати, але на неділю нас мили і нас гарно одягали. Ми були здорові, ні насмарку, ні кашлю не було. На їдження ми кидалися без розбору, а не як нині: їж та їж, і впрост напихають дитину.

 

Один наш земляк, професор, описує, як він приїхав до свого сина у гості. У його сина була одна дитина і коли вона з'їла ложку каші то в хаті була велика радість і свято. Далі він пише, що їх у батьків було восьмеро, їли тільки хліб і бульбу. Виросли всі здорові і веселі, вивчилися бо хотіли вивчитися. Так як тепер батьки пестять дітей, то це нечувано і то як багатші так і бідніші однаково.  Здоров’я у дітей мало, бо вживання над міру цукру, шоколаду і жиру – шкідливо для дітей, як старому горілка.

 

У 1920 році, а може 1921 мала частина армії більшовиків під командуванням Будьонного, яка йшла на Польщу, прорвалась аж до Миколаєва. Ми, хлопці, рано пасли корови на «обширі» під лісом, як іти на Прийму і бачимо, на Лисій горі багато вершників на конях і багато тачанок (двоколісні брички з конем). То було на свято Святого Спаса, літо – в розпалі. Ага, щось буде і ми женемо худобу додому і біжимо до міста дивитися, що сталося. Малий загін більшовиків несподівано напав на магістрат, управу і поліцію міста. Польське військо, зі страху, стрімголов з міста втікло. Більшовики розбили касу в управі і гроші викинули на ринок, люди, з панічною жадобою, кинулися збирати гроші, грабувати магазини (вони були всі жидівські) і нести награбоване домів. Один більшовик вдерся на коні до костела, а там була відправа, нагнав багато страху на поляків. Суддю, миколаївського поляка (називався Заплатальський), в одних кальсонах, прив’язали до хвоста коня і так водили по місту. Натовп овацією і сміхом зустрічав то, бо суддя – це влада поляків і ніхто ту владу не любив.

 

Ми, хлопці, вже до хат не пішли, а чекали, що далі буде… І бачимо, більшовики на конях, ведуть, приблизно 20 полонених польських жовнірів, які чинили опір і при стрілянині убили двох більшовиків. Тих полонених поляків, вивели за місто, де нині АТК (як їхати на Львів), поставили їх в ряд і один з більшовиків, може старший над ними, бо вони були вбрані по різному, хто що мав, а не по військовому, став говорити про «власть совєтов» і за те, що поляки вбили їх товаришів, всіх їх розстріляють. Почався плач, крик, всі поляки просилися, але приступив якийсь молоденький більшовик вийняв шаблю і давай рубати поляків по головах, а другий – їх розстрілював. Останнього поляка помилували, і той старший сказав йому: «Іди і розкажи своїм, як більшовики помстилися за своїх товаришів». На то було страшно дивитися, а я з хлопцями все то бачив.

 

На другий день уже не видно було большовиків у місті, бо вони пішли доганяти своїх. Місто два дні було без влади, аж на третій день поляки почали вертатися.

 

Австрійська влада в Галичині була не така вже і погана, була справедливість особиста і державна. Жили люди свобідно і чесно, з повагою до найбіднішого. В магазинах було все, аби тільки були гроші. Гроші мали високу ціну і тому люди були дуже ощадливими. Люди працювали тяжко і багато, з досвіта і до вечора, але праця на себе не була мукою. Працю рук дуже шанували, хліба не викидали, хлібом худобу не годували – бо рахувалося великим гріхом. Хто знайшов кусок хліба на землі, то підняв його, поцілував і клав у добре місце.

 

Мушу тут написати, як то тоді, люди все шанували і берегли, нічого марно не пропадало. Нас, дітей, до пошанівку з дитинства привчали. Електрики не було, ми вчилися при нафтовій лампі. Пригадую собі, як мама на нас кричала: «Чого так сильно підкрутили лампу, я що так багато грошей маю на нафту!». До церкви люди з сіл ішли босі, а мешти чи чоботи несли на плечах і аж під церквою, витирали ноги, і взувалися. А нині? Кажуть, що ми були бідні в тих роках. Так жили не багато, але з голоду не вмирали. Люди вміли дотримуватися посту і вміли свята святкувати.

 

В суботу, коли дзвонили на вечірню, то всі закінчували роботу у полі, верталися додому. В дома милися, мили дітей, ладили все на неділю або свята. В неділю гарно одягалися до церкви.

 

Жінки мали гарні чоботи (саф’янці), від них пішла мода на чобітки жінкам до нині, мали дорогі гарні хустки, спідниці і таке інше. Вони то все дуже берегли і залишали свої речі у спадок своїм дітям і внукам, дехто їх має ще до сьогодні. Мода тоді не мінялася, як нині, що пів року. Жінки замужні, носили довгі сорочки, а низ їх був обшитий грубим полотном. Називали то – начинка. Ця начинка була в хаті для всього, коли треба рушником – обтирали руки, лице, дітей обтирали і їхні носи, коли треба стиркою – зі стола стирали крихти, витирали корові дійки перед доїнням. Одного разу ми з братом, а ми вже були студентами, мамі звернули увагу на цю «начинку», то мама так образилася на нас, каже: «О! уже вивчилися на панів, уже вам не вгодиш!». Чоловіки носили дорогі фетрові капелюхи, чорні кашкети, шапки кримки, буксові чоботи на шкірі, бо тоді ще гуми не було. Кожний господар обов’язково мав гарні футра.

 

Все було гарно, але з особистою чистотою було не так добре. Рано вставали, трохи очі водою протерли і до роботи, у суботу милися ліпше, тоді і дітей раз на тиждень мили у суботу, перед неділею. На ногах мали потрісканий бруд – називали «ріпиця». Було багато блох, а навіть були і воші. Пригадую собі, мама каже: «Ясю давай я тебе почешу» і грубий гребінь з кості водить по голові, а на стіл воші падали. Стригла нас мама ножицями, вони були грубі і на голові залишали сходи з волосся, з того всі сміялися.

 

Пригадую собі ще історію з виходком. Австрійський уряд видав указ про те, щоб у кожного на подвір’ї був виходок – туалет. Люди на той час «по тяжкому» ходили до стайні, або на жарт, між хатами, або де-небудь де притиснула потреба, так щоб не на видноті. Спочатку на той указ уряду люди нарікали і кричали: «Шляг (удар по-німецьки) би їх трафив, вже і до с…ки добралися». Але виходки мусіли ставити, бо хто не поставив платив штраф. Виходки поставили, але до них не ходили довго, аж за пару років до них звикли.