Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


На засланні в Даурскому районі (Сибір). (Автор: Величко Євген)

опубліковано 7 вер. 2020 р., 09:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 вер. 2020 р., 09:29 ]

 

Одного разу їдучи з Розвадова до м.Миколаєва (Львівської області) став свідком цікавої розмови. Колишній політв’язень розповідав про тяжкі умови життя в Сибіру. А деякі пасажири говорили, що тепер люди самі їдуть в Сибір на заробітки, що Сибір не страшний. Забувають вони, що на заробітки їдуть молоді, здорові, працездатні люди і самі обирають собі місце роботи. Вони працюють там переважно влітку, а – не зимою. Висилали ж російські окупанти людей різного віку, місце роботи та заняття вони не обирали. З тих міркувань я вирішив описати наше перебування в Красноярському краю, Даурському районі, участку Двоє-Устя.

 

У Красноярську із залізничного вокзалу нас перевезли до пристані на річці Єнісей, де сказали завантажити наші речі на баржу з символічною назвою «Україна». Молоді люди швидко впорались із своїм багажем. Наші речі носили тато зі своїм братом Андрієм. Поряд старший чоловік мучився зі своїми «статками». А декілька хлопців уже стояли й розмовляли. Тато їх присоромив і вони допомогли іншим. Із Красноярська баржу тягнув катер вверх по Єнісею. Погода стояла гарна, але на душі було сумно. Ріка текла між горами, які мені були чужими, непривітними. Відволікали від неспокійних думок українські народні пісні. Їх наспівували брати Вальки, з якими нас везли в одному вагоні. Не одному аж мурашки бігали по спині від їхнього співу. Такого більше не чув. Особливо запам’яталося – «Їхав козак на війноньку».

 

За дві доби приплили до села Єрмолаєва – це 150 кілометрів від Красноярська. Перебралися на берег, тут нам повідомили адресу, де будемо жити. Тато телеграмою повідомив адресу працівнику пошти ї той відправив телеграму в Україну, родині. На березі ріки ( вперше за останні два місяця) мама зварила зупу. Була дуже смачна.  Переночували в стодолі і наступного дня полуторками повезли нас на участок Двоє-Устя.

 

Коли проїжджали околиці Єрмолаєва, нас зустріли на обочині дороги українці з Львівської області Перемишлянського району, які були вивезені раніше. Машини не зупинялися але вони кидали нам буряки, капусту, моркву. Помітивши наше здивування, кричали «Вам це пригодиться». Ми ще не усвідомлювали, в яку глушину нас везуть. Приїхали до Двоє-Устя за 1,5 години. Дорога, якщо її можна так назвати, була надзвичайно погана, «відремонтована» за допомогою гілок.

 

В перший день поселили нас і ще 14 родин в барак. Він був дерев’яний, довжиною приблизно 20 метрів і шириною 12 метрів. Скриню, ящик та мішки з своїм майном ми скинули під стіну. В бараці був стіл і лавки, зроблені з дощок, посередині – пічка.

 

Участок Двоє-Устя. На передньому плані барак в який спочатку поселили 15 сімей.

 

Всі спали на підлозі. Решту сімей поселили в інші бараки. Згодом в бараку залишилось 7 родин. Крім нас, були тут люди з Турківського, Сколівського, Ходорівського районів – різного віку, від 3 до 85 років. Усі були дружні між собою. В основному це були робітники і селяни. Був серед нас і вчитель. Були між нами і учасники Другої світової війни. Виділявся бойко Березак – веселий чоловік, ніколи не сумував. Він пройшов фронтами до Берліну, а коли повернувся додому, то його вислали в Сибір, боялися окупанти, щоб він не приєднався до бандерівців. Діти бавилися його медалями. Він частенько розповідав, як воював. Були жінки з дітьми без чоловіків, котрі були арештовані та заслані в ГУЛАГ.

 

 Тато – Величко Дмитро

 

Перші два тижні тато дуже переживав. Ми жили окремо від бабці і стрика Андрія. Для тата бабця була мачухою. Склад нашої сім’ї був такий: тато, мама та діти. Мені було 12 років, Ярославу – 10, Іванові – 7 і Левкові – 3. Через один тиждень нашого перебування Іван разом з Левком пішли в тайгу рвати малину і заблукали. Тільки пізно ввечері повернулись.

 

На участку жили литовці, естонці, німці, татари, калмики, поляки, українці. Московська імперія таки була великою. Жили і росіяни, були між ними і такі, які далі району не їхали. Ніна Чернова перед нашим приїздом приїхала з Красноярська і її запитали, що вона там бачила. Запам’ятав, як розповідала про поїзд: «Смотрю, какой-то черт едет и всю деревню тащит за собой».

 

На участку люди весь змінювалися: одних звільняли, других переселяли в інші місця, а третіх привозили.

 

Запам’ятався на цвинтарі хрест з написом, що там похована Величко Марія зі Стрия. Це з тих хто був вивезений раніше.

 

Участок знаходився в тайзі: навколо ліси, гори. Між горами текла річка Черемушка. Влітку ріка була мілкою, а навесні, коли танули сніги, по ній сплавляли ліс. Колоди могли бути діаметром і більше одного метра.

 

Нас періодично перевіряли, чи хтось не утік. І коли комендант приходив у барак, усі люди, які жили в ньому, повинні були шикуватися. Ставали і діти трирічні, та старші люди. Хтось повинен був вийти перед строєм і доповісти скільки присутніх, скільки на роботах, а може хтось пішов до Єрмолаєва. Впродовж першого року перебування на засланні коменданти, а їх було двоє – Абрамов і Черкашин (майже не вмів рахувати) наказували переселенцям підписуватись під документами, що ми будемо тут жити 25 років. Жінки плакали, а чоловіки «щлякували» ту комуну – нічого не вдієш.

 

Всі хто мав 15 і більше років, кожного дня йшли на роботу в тайгу за 8 км. Деколи залишались там на ночівлю. Робота була одна – рубати ліс, заготовляти деревину. Дерево треба було зрізати, відрубати гілки, розпиляти на частини і підтягувати колоди кіньми до дороги, а там трактори возили колоди до Двоє-Устя. В Двоє-Усті ці колоди складали в штабеля і весною по річці Черемушка сплавляли до Єнісею.

 

У кінці травня впродовж двох-трьох тижнів сніг швидко танув. Тоді річка Черемушка була переповнена водою. Робітники з штабелів скочували колоди в річку і вони мали плисти по ній. По всій довжині річки стояли робітники з баграми і слідкували, щоб не було заторів. Особливо треба було пильнувати на поворотах річки, де колоди могли впертися в берег. Якщо таке траплялося (а воно траплялося і не раз) тоді затор треба було розбирати. Ходити з багром по колодах, або лізти в крижану воду і розтягувати колоди. Не одній людині купання в крижаній воді згодом далося взнаки.

 

У нас речей привезених з України не було багато. Окупанти забрали все: родину, друзів, господарку також. А мали ми корову, велику свиню, кури, кролі. Коли тата тримали в міліції під слідством, в останній вечір він зрозумів, що нас будуть вивозити на Сибір, то попросив одного міліціонера Перейму,щоб пішов до нашої хати і постукав у друге вікно. Там жила бабця зі своїм сином, та передав, щоб свиню перегнали до сусіда, а ті заріжуть і гроші вишлють нам на Сибір. Міліціонер тата послухав і переказав бабці, але вона на те відповіла: «Най ся діє Божа воля». І далі продовжувала спати. А гроші дуже би нам пригодилися на засланні. Коли ми свої речі носили на машину то зі стайні кролі забирав собі Єрка Бешмета. Його мама після закінчення війни у нашій хаті кожний тиждень читала московські газети, тобто проводила з нами виховну роботу. В хаті присутність всіх людей з половини вулиці Завалля була обов’язкова.

 

 

За місяць до вивозу. Немає на світлині батька. З присутніх не вивезли маминого брата Івана і нашу бабцю Настю (крайня зліва).

 

Ми мали і кілька полів, та все це пропало. Проте найбільшою нашою втратою була піврічна сестра Марія, яка померла в концтаборі м. Борислав. Нам всім давали уколи, і мамі також, хоча вона говорила, що годує грудьми малу дитину. Та їй все одно дали укол і Марійка померла. В концтаборі один чоловік збив пачку з бракованих дощок, два чоловіки відвезли її на цвинтар і закопали, говорили, що десь знайшли хрест і на могилі його встановили.

 

Привезли нас на участок 30 серпня, а через два тижні мама разом з братом Левком, якого боліло вухо, пішли у райцентр Даурск. Направлення в лікарню мама отримала від лікаря Василя Ониськіва, який супроводжував ешелон з репресованими, як лікар.

 

В лікарні пробули три тижні. За цей час хворий виздоровів, а мама через постійне недоїдання заслабла. У мами грошей в лікарні не було. Левко їв те, що давали, а мама їла те, що він інколи залишав. Вона ходила просити добавки на кухню. Добавку могли дати і не дати. Передач ніхто не носив. Вона намагалась ходити на кухню мити посуд, але хворий не відпускав від себе.

 

По поверненню на Двоє-Устя мама була дуже виснажена. Вона ходила і падала. Тому змушена була знову повертатися до лікарні, вже як хвора. Тато маму відвіз. Їй давали крапельницю з глюкози, лікувала лікарка переселенка – естонка. Через три тижні виздоровіла і повернулась до нас.  

 

Тато ходив у тайгу на лісозаготовку, робота була важка, а умови праці жахливі. Медпункту не було, а тільки аптечка в бараці. Пиляли дерева вручну пилою. Досить довго він зрізав дерева разом з естонкою. Казав, що в неї була легка рука. Зимою було важко працювати, бо заважали глибокі сніги і морози. Перш ніж дерево можна було спиляти , треба було навколо нього відкинути сніг (інколи і 1,5 метрової висоти). Норми були великі, а заробітки мізерні.

 

 

Наша сім’я після року перебування в засланні. Діти вже усвідомили: вони – бандерівці.

 

В бараці ми прожили декілька місяців, потім нас переселили в «ізбушку», колишній склад для дощок. Довжина її була приблизно 7 метрів. Стіни «ізбушки» були побудовані з дерев’яних колод і перекладені мохом. Дах покритий дранкою. Тато утепляв стелю носячи на стрих землю. Однак будинок залишався холодним – оберігав від снігу і вітру, але не від морозу. В центрі хати, де стояв стіл збитий з дощок, ми викопали яму де зберігали бульбу. Глибоко яму копати не можна було бо підходила вода.

 

Воду для їжі брали з річки Черемушка – криниць там не було. В хаті була пічка «буржуйка», зроблена з бочки. Поки вогонь в ній горів вона давала тепло. Погас вогонь і холодно – тепла вона не зберігала.

 

Взимку доводилось спати одягнутими. На голови вдягали шапки-вушанки. Як були сильні морози, то вода у відрах в хаті замерзала на декілька сантиметрів. Місцеві люди та ті хто вже обжився мали печі вимуровані з каменю. На вікнах ставнів не було. Тато, згодом, зробив ліжка з дощок і ми вже спали не на підлозі.

 

Перший рік ми провели так. Мама, Левко і я були дома. Іван пішов до першого класу, а Ярослав – повторив клас (знову ходив до 4-ого класу). Школа була в невеликій хаті. В одній кімнаті вчились 1-ий і 3-ій класи, а в другій – 2-ий і 4-ий. Було два вчителя.

 

Я у Миколаєві закінчив 5-ий клас, тому треба було йти до школи в Єрмолаєво. Грошей не було і мене залишили вдома. Восени ходив коло хати під гору заготовляти дрова. Рубав осики або берези на частини і ніс з гори або котив додому. Та моя заготовка була мала, в основному тато з тайги привозив дерево для опалення. Також носив з річки воду до хати.

 

Весною 1952 року пішов на роботу в експедицію. Робив місяць, прорубували просіки в тайзі. Мама написала додому, в Україну, що мені пропонують іти в ліс та з колод обрубувати гілки або рубати чурку (колоду різали на диски товщиною 5 см і кололи на малі частини, потім їх підсушували і заправляли машини). Брат мами, Іван Яценко, відписав, щоб ми з Ярославом продовжували навчання в школі, а він буде нам помагати грішми, що і робив в майбутньому.

 

На початку весни в хаті завелося дуже багато блощиць. В магазині не було ніяких засобів проти них. В той же час як раз відбувалося сплавлення лісу по річці Черемущці до Єнісею. Кінець сплаву був приблизно 7 км від Двоє-Устя. Там був електродвигун, який заправлявся бензином. Тато передав додому, щоб я прийшов до нього по бензин з банкою. Цим бензином можна було потруїти блощиць. Мама дала мені банку і я пішов. Та через 1 км мене зустрів комендант Абрамов і запитав куди йду і чому несу банку. Я йому розповів, що йду по бензин, щоб мати чим труїти блощиці. Він відразу почав кричати на мене, що так розкрадуть бензин, що він цього так не залишить, що цим займеться прокуратура та ще інші погрози на мою адресу.

 

Я злякався і відійшов вбік від дороги на 100 метрів та сховався за дерево, боявся, що як він піде назад, то мене забере до Даурска в міліцію. Дочекавшись вечора я пішов додому і мамі розповів про свою пригоду. Кілька днів я переживав і думав, що за мною прийдуть з міліції, але все минуло. Тато через людей передав бензин додому.

 

Тато спочатку валив ліс в тайзі на Великому Вусі. Пізніше його і частину робітників відправили на участок Куртюль – 10 км від Двоє-Устя. Коли збирався вирушити в дорогу, сказав Іванові піти до магазину купити махорки, він завжди нам говорив один раз. Іван скоро побіг, а коли повертався і переходив через міст упав з мосту у воду – з висоти приблизно 3 метри. З розбитою головою повернувся додому.

 

На Куртюлі робота була та сама – заготовляти древесину (лісоповал). Начальство про людей не дбало, експлуатація була жахлива.

 

Згодом тато перейшов на роботу в Двоє-Устя, де різав колоди бензопилою на чурки. Одного разу порізав бензопилою руку. Два тижні лікувався.

 

Нарешті перейшов на роботу в конюшню, яка була недалеко від нашої «ізбушки». Там утримувалось 28 коней. Літом тато вставав о 5 годині ранку та йшов шукати коней в тайгу, де вони паслись. У двох або трьох коней на шиї висіли дзвіночки, за якими можна було почути, де пасуться коні. Пригнавши їх до конюшні необхідно було дати коням вівса. О 7 годині робітники брали коней і їхали в тайгу на роботу.

 

 

На сибірських конях – Левко і Іван

 

Тато повинен був коней напувати, годувати, прибирати в конюшні, а ввечері гнати їх пастись. Доглядав коней тато сам цілодобово, без вихідних. Говорив, що наші коні не могли б працювати в таких умовах як сибірські коні.

 

На конюшні ветеринаром працював репресований Іван Глинянський.

 

Тато, крім роботи в конюшні, взявся ремонтувати упряж і взуття. Мама написала до бабці Насті (своєї матері), щоб поросила у нашого далекого родича-шевця інструмент, але й той дав дуже мало. Видно, подумав, що ми уже ніколи не повернемося до Миколаєва.

 

Ремонт упряжі тато хотів записувати на маму, але вона не захотіла. Говорила, що до пенсії не доживе.

 

З України ми привезли швейну машинку і мама займалася кравецькою роботою. Шила нижню білизну і сукні. За пошиття однієї сукні брала 5 рублів – це вартість одного відра картоплі, та й замовлень не було багато.

 

Додам, що бабця Мілька була вдома, а її син Андрій, наш стрик, працював помічником коваля на кузні.

 

У Миколаєві продуктами на зиму ми могли запасатися з городів, які мали. На Двоє-Устю бульбу спочатку доводилось закуповувати у людей, які привозили її з Єрмолаєва. Оскільки грошей у нас було мало, то тато продавав або міняв одяг та інші речі на бульбу.

 

Навесні мама, я і Ярослав пішли «під гору» біля хати піднімати цілину. Для цього я і Ярослав прорубували мураву, а мама лопатою вивертала землю. Потім хтось подав ідею підпалити мураву і буде легше копати, що і ми зробили. Трава швидко почала горіти, а ми відразу почали гасити вогонь, щоб не підпалити тайгу.

 

Згодом хтось нам сказав, що приблизно 8 км у тайзі, на горі, є доволі велика площа на якій ліс вигорів і туди люди йдуть садити бульбу. Мама взяла на плечі два відра бульби, мені дали одне і ми пішли на згарище. По дорозі зустріли мисливця на коні з собакою, який зауважив, що ми досить ризикуємо, бо він бачив сліди ведмедів. Але ми на це не звертали увагу. За 2 години ми дійшли до того поля, де були вже люди, і посадили свою бульбу. Туди була тільки стежка.

 

На цій горі була невелика дерев’яна хата, в якій жив колгоспник з Єрмолаєва і тримав там пасіку. При ньому було три собаки, зброя і кінь.

 

Восени мама ходила сама викопувати бульбу, яку закопала в копець. Урожай на згарищі був добрий.

 

Навесні тато, якраз на Великдень, привіз звідти бульбу.

 

Зимою, першого року нашого заслання, я носив лушпину з бульби литовцям. За одне відро лушпиння вони давали літр молока.

 

Наступного року, під весну, купили корову, яка називалася Манею. Тато привів корову під вечір. Вирубав з десяток сосен і впер їх до стіни хати – така була на початках стайня. Годували сіном, яке приносили з конюшні.

 

Літом побудували невелику стайню, де тримали корову, свиню і курей. Заготовляли сіно. Косили траву по горах, коли трава висихала, її громадили і складали на великі купи. Тато вирубував невеликі берізки, складав сіно на них, і я з Ярославом стягали їх вниз і укладали в копицю (сіно можна було привезти додому лише сніговою «дорогою»). Додому тато і мама йшли дорогою, а я з Ярославом та Іваном горою, щоб назбирати козарів. Їх було дуже багато.

 

Корову пасли в лісі. Доїти корову деколи доводилося на дворі, тому була потреба розпалювати вогонь, бо комарі та гнус заїдали людину та корову. Дим їх розганяв.

 

Як косили сіно, потрібно було лице змащувати вазеліном або натягати маски на голову, так охоронялися від комарів.

 

За те, що тримали корову, накладали податок. Необхідно було здати державі досить багато топленого масла.

 

Та все одно з коровою стало жити легше. До цього часто їли водянку, яка складалася з бульби, води і крупи. Інколи могла бути змащена пісним маслом (подібне до олії). Хліб був поганої якості.

 

На участку Двоє-Устя був медпункт, в якому працювали фельдшер і медсестра. Одного разу стався цікавий випадок. Один чоловік мав скрут кишок і його повезли до лікарні в Даурск. Везли його на полуторці. Він змушений був стояти в кузові і триматися руками за верх кабіни. Шофер поспішав. Їхав «швидко». Дорога була погана, тому хворого в кузові добре трясло. Коли приїхали до лікарні, то виявилося, що кишки стали на місце і операції вже не робили.

 

До смерті Сталіна на участку не було радіо. Тому коли в клуб привезли лампове радіо – це була велика подія. Відразу прийшло багато людей. Репресовані усіх національностей хотіли почути передачі із своєї Батьківщини, виникали суперечки. Тоді склали графік, хто і коли може користуватися радіоприймачем.

 

Мама і тато часто писали до рідних в Україну, тому знали всі миколаївські новини.

 

Одного разу стрик Андрій навіть виписав газету з України.

 

Мама і бабця Мілька не раз говорили, що згідні в Миколаєві жити на горі в дзотах. Така була туга за Батьківщиною.

 

Зарплату робітникам платили частинами, решту грошей, говорили, залишається за конторою. (Ці гроші, які заробляли спецпоселенці, йшло на рахунок НКВД.) Після отримання грошей часто виникали бійки. Деякі робітники, переважно молодь, пили багато горілки, розведеного спирту або бражки (не міцна самогонка). Спиртного в магазині ніколи не бракувало.

 

Один раз тато приймав участь в бійці. Три зеки з тайги поверталися додому. Їм пообіцяли великі заробітки, але це виявилося брехнею. Вони зайшли до кузні, де працював тата брат. Між стриком і зеками виник конфлікт, який переростав у бійку. Один чоловік, побачивши цю ситуацію, побіг на конюшню сказати татові. Тато відразу побіг до кузні, вхопив ковальський молот, підняв вгору і з криком кинувся на зеків. Ватажок почав утікати. За ним і два інших втекли.

 

Посередині стрик Величко Андрій

 

Якось на Двоє-Устя приїхали молоді хлопці з Білорусії на заробітки. Коли їх вербували, то говорили їм, що там лопатою гроші гребуть. Як їхали поїздом, то мали супроводжуючого. А коли стали під’їжджати до місця праці, то супроводжуючий … зник. Білоруси попрацювавши два тижні ледве втекли. Їм не хотіли віддавати документи.

 

На Сибіру, коли проходили вибори, то люди, які перший раз голосували, напивалися і хвалилися своїм голосуванням. Вони не задумувались, що їхні голоси, як і глоси інших виборців, нічого не значать. Результат завжди був 99,9%.

 

Репресовані також мали брати участь у виборах. На одних таких виборах Сидір Височанський (їх було 5 братів) заявив, що не буде голосувати. Він не громадянин Радянського Союзу, а його Батьківщина – Польща. За це комендант посадив його в карцер. Перебув в ньому Сидір увесь день, а ввечері відпустили, бо потрібно було на другий день іти в тайгу, ліс заготовляти. Лісоруби часто говорили, що тайга – суддя, а прокурор – ведмідь.

 

Ми жили 150 км на південь від Красноярську у підніжжя гір Саяни. Зима там починалася в кінці жовтня і тривала до кінця квітня. Решта днів – весна, літо і осінь. Часто зимою морози сягали –40о і більше. Коли морози були великі, то люди, які були на вулиці, ходили швидко, не розмовляли між собою. Хіба могли один одному показати, що має ніс або обличчя біле, тобто відморожене.

 

Як людина плюнула, то слина замерзала на льоту.

 

Люди одягалися, переважно, у куфайку і ватовані штани. Взувалися у валянки або кирзові чоботи. Зимою спалювали багато дров, щоб в хаті було тепло.

 

І-ий ряд: зліва – Іван, справа – Левко; другий ряд: зліва стрик – Андрій, в центрі – Ярослав, справа – Євген. Всі в куфайках.

 

Літом ходили рвати лісові порічки, жимолость (подібні до нашої чорниці), малину, смородину. Яблука, груші, сливи, черешні там не росли. Росли кедри. Восени ходили рвати кедрові шишки. Я ліз на невисокі кедри, а Ярослав ліз на кедри будь-якої висоти.

 

Одного разу мама пішла в ліс по малину з росіянкою Храповицькою. Вона говорила, що тайга – це їхня годувальниця. Колись під час голоду, вони їли траву.

 

Часом з Єрмолаєва приходили до нас українці і ми з ними йшли в тайгу по кедрові шишки. Потім вони у нас ночували.

 

В тайзі можна було зустріти медведя. Були також марали – дикі корови. Полювати на них було заборонено. За це карали. Але одного разу мисливець Храповицький запропонував татові піти вполювати марала. Він знав де вони в тайзі приходять лизати соляну ропу. Вони вбили марала. Тато кіньми привіз тушу в Двоє-Устя і вони поділились м’ясом. П’яний Храповицький похвалився, що забив марала. Через деякий проміжок часу прийшов участковий та інші представники влади шукати м'ясо, але не знайшли. Мама добре його заховала, а роги марала Ярослав повісив на стриху. Вони з драбини дивилися на стрих але рогів не побачили.

 

Росіяни-мисливці полювали на рябчиків, білок, глухарів. Вовки були біля села Єрмолаєва, де були поля.

 

Як йти з Єрмолаєва до Двоє-Устя, то через 6 км закінчувалися поля і починалася тайга. На тій межі була збудована невеличка хатина, де подорожній міг переночувати або сховатися від дощу. Аналогічна хатинка біля дороги була і на десятому кілометрі. 

 

Восени 1951 року ми з Ярославом перейшли жити до села Єрмолаєва, де була семирічна школа. Вчились від понеділка по суботу. В суботу ввечері йшли на Двоє-Устя, а в неділю повертались назад. Переважно ходили групами. Зимою багато разів на саморобних лижах з дранки або пішки.

 

Одного разу мені з товаришем по класу зимою йти з Єрмолаєва до Двоє-Устя. На 6-му кілометрі, коло хатинки, побачили великого вовка. Від дороги  до хатини людських слідів не було. Ми повернулись назад, повилізали на високі берези. Потім порадились і злізли. Повирізали палиці і так пішли додому.

 

Жили на квартирі у сибіряків Торгашиних три роки. Це були старші люди, вже мали внуків. Тримали корову, свині, гуси і кури. Господар працював у колгоспі. Восени правління колгоспу розраховувалося з ними. Заробітки були малі. Одного разу господар сумно оповідав, що син голови колгоспу (молодий, здоровий хлопець) за рік заробив стільки, що за один раз весь річний заробіток взяв на плечі і поніс додому.

 

Колгоспники були кріпаками, а виживали з підсобного господарства. В наші обов’язки входило наколоти дров і принести до хати. На подвір’ї стояв «журавель», яким набирали воду з колодязя.

 

Восени ми допомагали їм копати бульбу. Між Єрмолаєвим і Даурском був невеликий лісок, у який ішли рвати дикий хміль. З нього господарі робили квас. Господиня варила їсти зранку картоплю, або зупу. Зупа з ранку була рідка, на обід густіша, як холодець. Їжу варили і зберігали цілий день у російській печі. До бульби деколи ми купували у господині квашену капусту, огірки або квас огірків з бочки. Все це при ній я записував на листок. В кінці місяця все рахували: за квартиру, продукти, за приготування їжі – виходило приблизно 100 рублів, які регулярно платили. Спали на палаттях – в кімнаті біля дверей була ніша. Щоб залізти догори треба було вилізти на піч а потім вже залізати на палаття.

 

У господарів була російська баня. Іноді вони й нам дозволяли митися і попаритися в ній.

 

Взимку мама в мисках заморожувала молоко. Потім ставила миску на піч і замерзле молоко відокремлювалося від миски. Ми клали його в торбу і несли до Єрмолаєва, там по одній мисці розморожували і пили.

 

Коли приходили з Єрмолаєва до Двоє-Устя, то мама прала нашу білизну в річці. Поки доносила до хати білизну, вона замерзала в неї на руках.

 

Спочатку в школі вчитися було важко. Вчителі до нас відносилися добре. Учні були різних національностей, але ворожнечі між нами не було. Кожен день на великій перерві дівчата, директорка і декілька вчителів в коридорі робили коло. Взявшись за руки, ходили і співали комуністичні пісні. Раз на тиждень, в кінці уроку, читали книжки на патріотичні теми. Так нас виховували.

 

В хороводах хлопці участі не брали. В коридорі, а він був великий, під стіною були зроблені столики, де учні могли пограти в шахи на перервах. Одного разу я з одним учнем так захопилися грою, що не почули дзвоника на урок. Нас помітила директорка. Наказала припинити гру та йти в клас. Надалі взагалі заборонила грати в шахи.

 

Зі мною в одному класі вчився родич директорки, він мені говорив, що він з Сумської області.

 

Весною учні 5-их і 6-их класів йшли у ліс та заготовляли дрова для обігрівання школи. Зрізували переважно берези і робили з них двометрові колоди, які складали в штабеля. Кожний учень повинен був заготовити два кубометри дров.

 

В шостому класі восени я разом з учнями нашого класу пішов до Даурска купувати зошити. На березі Єнісею чекали на паром. Раптово з’явився комендант і почав на мене кричати, яке я мав право самовільно йти в Даурск. Я пояснив причину, але його це не влаштовувало. Його крики чули всі учні, а мені було трохи неприємно, що я не маю таких прав як вони.

 

Коли ми вчилися в 6-ому класі, то пропав наш однокласник. Ходили чутки, що його замордували. Одного дня всі учні 4, 5, 6 і 7 класів стали у лінійку на віддалі 2 метри і від Єрмолаєва йшли в сторону Даурску. Думали, що він десь закопаний. Але свіжої ями не знайшли. Говорили, що якийсь чоловік з Красноярська вбиває людей і їх їсть.

 

В Єрмолаєві був дитячий будинок, на території якого був невеликий ведмідь на ланцюгу. Ми з Ярославом ходили туди грати в шахи. Дитдомівські іноді бились з єромолаєвськими. Ми утримували нейтралітет.

 

Бувало влітку з мамою ходили з Двоє-Устя в Даурск. Якщо затримувалися в Даурску, то доводилося ночувати в українців в Єрмолаєві. Коли ночували з суботи на неділю, то у неділю в хаті постійно відправлялась Служба Божа., на якій і ми були присутні.

 

В березні 1953 року здох кат українського народу Сталін. Він і його російська банда нищили український нарід фізично і духовно. Винищували цвіт української нації. У школі вишикували учнів на майданчику і провели мітинг. Виступали вчителі. Виступили були дуже жалібні. Директорка говорила, що більше ми не скажемо: «Да здравствует Иосиф Виссарионович Сталин».

 

Деякі сибіряки плакали, дехто говорив, що помер «Отец – кормилец». Їм здавалося, що світ перестане існувати, сонце уже не зійде на небосхил. Багато людей проявили свою рабську психологію.

 

Репресовані зустріли цю звістку радісно і стали чекати змін. Складали вірші, наприклад: «Сонце світить, дощ паде, Ворошилов гній везе, Сталін вийшов руки ломить, що комуна не росте»; «Широка страна моя родная много в ней тюрем и лагерей, я другой такой страны не знаю, где так много плачет матерей»; «Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні».

 

Хоч жили ми на Сибіру, однак завжди думали про Україну. Під впливом цих думок Ярослав вирішив сам поїхати в Україну (це було владою заборонено). Це було весною 1954 року. Про втечу він мріяв і до того. Тож пішов до ближнього села Новоселиця (віддаль десь біля 10 км). В селі попросився переночувати. Сказав, що сирота і їде в Україну. Прізвище, ім’я взяв вуйкове. А на другий день їхав обоз з 6-ти саней до Красноярська. Їхали по замерзлій ріці Єнісей. Фірманів було троє, а він був четвертий, їхав сам на санях. Фірмани мали різні харчі: молоко, зупу заморожену, хліб, м’ясо і інше. Харчуватися запрошували його до себе, бо Ярослав нічого не мав. Приїхавши в Красноярськ, пішов на залізничну станцію і сів у товарний вагон. Одну зупинку їхав між вагонами, на зчепці. Доїхав до Новосибірська. Там пішов на вокзал погрітися (бо дуже замерз) і купити собі щось поїсти, мав з собою 10 рублів. На вокзалі його затримали міліціонери як безпритульного і здали в дитячий будинок. Там пробув місяць, поки не прийшла відповідь від батька, щоб його повернули назад в Двоє-Устя. Після приїзду на  Двоє-Устя далі пішов вчитися до школи. Як прийшов до школи, то директорка провела загальношкільні збори, де розбирала його «негідну?» поведінку.

 

Восени 1954 року тата перевели на роботу в районний центр, Даурск, доглядати за кіньми райкому партії. В Даурску проживало декілька родин українців.

 

 

Даурск. І-ий ряд: зліва – Вовк Софія, справа – мама; другий ряд: зліва Величко Андрій, в центрі – тато, справа – Вовк Петро  

 

Своє майно з Двоє-Устя перевезли однією підводою. Хата була маленька – кімната і сіни. Вікна були при землі. Корови, які не раз лягали перед нашою хатою, впиралися до нашого вікна. Так що могли видавити шибки.

 

На одному подвір’ї була хатина і конюшня. В конюшні було 9 коней райкому партії і один кінь райкому комсомолу. Влада їздила кіньми бо всі «дороги» були жахливі в час негоди. Напувати коней гнали до Єнісею, це біля 100 метрів.

 

Після нашого переїзду до Даурска татові порадили подати до суду на ліспромгосп, оскільки тато у добу працював не 8 годин, а всі 24, без вихідних. Суд відбувся, але компенсація була дуже малою.

 

Через кілька місяців стрик Андрій з бабцею переїхали до Даурска. Стрик працював у кузні ковалем. Інколи він ходив на підробіток в річний порт розвантажувати баржі.

 

Влітку потрібно було заготовляти сіно для коней. Тата направили косити траву з допомогою косарки, яку тягнули два коні. Мама хотіла дати йому хліба на сінокос, але його в хаті не було.

 

У 1954 році восени нам вдалося купити город засаджений бульбою, морквою, огірками, капустою. На другий рік ми хотіли використати цей город, але його у нас забрали.

 

Районний центр Даурск розміщений був на лівому березі Єнісею. Будинки були дерев’яні, на центральній вулиці був дощатий хідник. Була лікарня, колгосп, МТС та інші невеличкі підприємства.

 

Також була середня школа. Класи переповнені. Ми з Ярославом пішли у 8-й клас, Іван – у 4-ий, Левко – у перший. Ярослав дуже добре знав математику. Коли писали річну контрольну з математики, він перший з двох класів розв’язав її. Тоді його посадили за вчительський стіл, щоб він не підказував іншим учням. 

 

Якось я з ветеринаром Іваном Гнилянським пішли у радіовузол дізнатися чи можна провести радіо «колгоспник» до хати. Робітник сказав, що у них є потужна радіоапаратура, яка може транслювати передачі з багатьох країн світу. Тоді Гнилянський попросив включити Київ, що там говорять в Україні. Робітник відповів: «Нельзя, у нас все по графику».

 

Наша хата в Даурску була готелем для всіх українців, які в справах приходили в районний центр і затримувались на ніч. Часто, коли вкладалися спати на підлогу, важко було пройти. Коли було тепло на дворі, то чоловіки йшли спати в конюшню на стрих, де було сіно.

 

В грудні 1954 року я повернувся з Сибіру до Миколаєва і продовжив навчання в школі.

 

Влітку 1956 року нас реабілітували з поверненням конфіскованого майна. Через місяць усі були в Миколаєві. Однак в свою хату не могли поселитися – там жили люди. Ми поселилися у Івана Яценка, а бабуня Мілька з сином Андрієм у Михайла Мандзюха.

 

Тепер була проблема повернути хату. Татові обіцяли, що хати віддадуть, але час ішов та нічого не змінювалось. Тоді мама стала ходити в райком партії до І-го секретаря Іоніна. Той теж обіцяв.

 

Одного разу я запропонував Ярославу сходити і нам в райком. Ми тоді ходили в 10-й клас. Коли прийшли, якраз проходив пленум партійців. Ми почекали до перерви і підійшли до другого секретаря. Розповіли, що приїхали з Сибіру, що нас реабілітовано з поверненням конфіскованого майна, але хати не хочуть віддати. Це почув один з учасників пленуму і сказав: «Я проходил улицей возле их дома, они устроили антисоветскую демонстрацию. Их надо выслать на Сибирь снова, но дальше чем были

 

Оскільки хату не повертали, то тато поставив ліжка на подвірї і там ночував. Через деякий час хату нам таки віддали.

 

Запам’яталось ще, як тато шукав роботу. Одного разу з директором хлібопекарні Цімерманом тато пішов до директора райспоживспілки Дубинина. Цімерман сказав татові почекати в коридорі, а сам зайшов до кабінету. Двері були підхилені і тато чув їхню розмову. Цімерман представив Дубинину тата, на що Дубинин відповів триповерховим російським матом, «И кого ты мне привел?!» тато почувши відповідь Дубинина пішов додому.

 

На закінчення я хотів запитати: «В якій країні світу «рідний» уряд висилав малих дітей і літніх хворих людей на голод і холод за тисячікілометрів від їхньої домівки?»

 

Це може робити тільки російський окупант зі своїми опричниками!

Ржев – місце непохованих сотень тисяч солдат. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 30 серп. 2020 р., 05:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 серп. 2020 р., 05:03 ]

 

"Правду о Ржеве скажут только тогда,

когда умрут все, кто здесь командовал..."

Ветеран боев за Ржев в частной беседе.

 

Шановний читачу, я впевнений, що Ти чув про Сталінградську битву, про Курську битву, але напевно Ти не чув про Ржевську битву. Хоча в цій битві загинуло понад два мільйони солдатів російської армії. Більше ніж в Сталінградській та Курській битвах разом узятих.

 

Ти здивований? Невже таке було в Другій світовій війні? Чому про цю битву Росія не хоче згадувати? (Більшість документів засекречені.) Чому ще й сьогодні кості солдат розкидані по полях і лісах навколо Ржева, а не захороненні? Вони ж, солдати, на це заслуговують, бо чесно захищали свою Батьківщину.

 

2 жовтня 1941 року підрозділи німецької армій «Центр», під керівництвом фельдмаршала фон Бока, разом ще з трьома німецькими арміями (2, 4 і 9) та трьома танковими групами (2, 3 і 4) розпочали вирішальний наступ на Москву, операція «Тайфун». В короткий термін були захоплені Брянськ (6 жовтня) і Вязьма (7 жовтня). Російські війська зазнали значних втрат: було знищено 37 піхотних і 6 кавалерійських дивізій, 9 танкових бригад і 10 дивізій щойно мобілізованих людей віком від 16 до 60 років; загинуло біля 400 тисяч солдат і в полон здалось понад 670 тисяч; втрачено біля 130 танків і 5400 гармат. Від Вязьми до Москви залишалось 210 км. Дорога на Москву була відкрита.

 

Одну з причин таких невдач російської армії пояснює фронтовик Едуард Алимов, у якого перед війною, як ворогів народу, розстріляли батька і вітчима – командирів полків. «Это надо же, за 1937-1938 годы истребить 42 тысячи высших и старших командиров! Немцы за всю войну убили и пленили всего 27 тысяч офицеров такого ранга. У нас полками командовали лейтенанты, дивизиями – капитаны, а армиями – скороспелые генералы».

 

Однак подальший наступ німецьких військ сповільнився в силу сукупності багатьох причин: бездоріжжя, настання холодів, зростаючий опір російських військ та інших умов.

 

З початком грудня різко похолодало. Морози доходили до –400С. Німецька військова машина зупинилась при таких морозах: двигуни танків не заводились; замерзало масло в гарматах і кулеметах; замерзали солдати (вони були не в змозі натискати на спусковий гачок гвинтівки).

 

Наступ російських військ, (понад 80 дивізій), 5-6 грудня 1941 року змусив німецькі війська відступати покидаючи танки і гармати. Але як пише в своїх спогадах піхотний генерал Хорст Гроссман «помилки російського військового керівництва дали можливість німецьким військам закріпитись на Ржевсько-Вяземському виступі.» Там німецьке командування прийняло рішення створити потужну лінію оборони на лінії міст Ржев, Вязьма, Сичовка, Зубцов і Білий. До Москви залишалось біля 170 км.   

 

 

 

Й. Сталін панічно боявся нового наступу німецьких військ на Москву і тому 5 січня 1942 року наказав командуючому Калінінським фронтом: «...В течение 11 и ни в коем случае не позднее 12 января овладеть г. Ржев... Ставка рекомендует для этой цели использовать имеющиеся в этом районе артиллерийские, минометные, авиационные силы и громить вовсю город Ржев, не останавливаясь перед серьезными разрушениями города. Получение подтвердить, исполнение донести".

 

Були кинуті великі маси російських військ на німецьку лінію оборони. Ці маси гинули на полях бою, в лісах і болотах. Так що війна на цьому відтинку фронту серед солдат отримала назву «Ржевская мясорубка» або «Ржевская прорва».

 

Переважно головна лінія німецької оборони мала глибину 5-8 км і складалась з опорних пунктів, поєднаних між собою траншеями та придатних для ведення кругової оборони. Дзоти були перекриті дерев’яними настилами у 3-6 рядів. Перед передніми краями оборони були встановлені суцільні дротяні загорожі в декілька рядів, з протитанковими та протипіхотними мінними полями. Артилерійські підрозділи розташовувались на віддалі 2-5 км від переднього краю. Вогневі позиції були якісно, в інженерному відношенні, обладнані. Було продумане водовідведення з окопів, бліндажі для особового складу, спеціальні сховища для снарядів.  

 

Аналогічно будувалась і друга лінія оборони.

 

Керівником німецьких військ був генерал-полковник Модель. Він майже кожний день їздив на передову. На передовій був більше ніж в штабі армії. Зрозуміло, що всі його підлеглі теж, беручи приклад з свого командуючого, були на передових позиціях а не в тилу.

 

Російськими військами, переважно, командували генерал-полковник І. Конєв (командуючий Калінінським фронтом) і генерал-армії Г.Жуков (Західного фронту). Їх на передовій солдати не бачили. Тому починаючи від командирів батальйонів і замполітів рот аж до вищого командування російських військ всі намагалися бути подалі від передової, від окопів та в атаку не йти. Для цього є «Ванька ротный».

 

В книзі А.Шумилина «Ванька ротный» міститься така розповідь про ротного замполіта, який більше перебував в тилу ніж в своєму підрозділі:

 

«Со мной в землянке жил |политрук роты| Савенков. Он часто уходил в Демидки, Струево и Журы, как он говорил, по делам своей работы. Видя, что рано или поздно ему |всё равно| придётся отправиться к солдатам в подвал, он стал уговаривать комиссара батальона Козлова отправить меня в подвал на постоянное пребывание, |меня, командира роты|. Он, Савенков, останется на льнозаводе и будет руководить рытьём траншеи. Дело это не мудрёное, он с ним справится вполне. А с солдатами в подвале будет постоянно находиться |всё таки офицер| командир роты.

- Послушай, Савенков! – сказал я, когда прошла первая неделя.

- Должна быть справедливость на земле? Теперь твоя очередь отправляться в подвал. Я ходил туда всю первую неделю. Теперь неделю ты походи туда!

- Зря пыжишься, лейтенант! В подвал я вообще не пойду. И ты учти, я не твой заместитель. Я политический представитель в роте. Я тебе не подчинен, я за тобой |надзираю и слежу| должен следить. В подвал отправишься ты и будешь там безвылазно сидеть. На то есть мнение комиссара батальона Козлова.

- Какое ещё мнение?

- Такое! Согласованное с комбатом Ковалёвым. Я вчера был в батальоне, и мне поручили передать тебе. Вот я и передаю тебе его решение.

- Я твоей болтовне, Савенков, не верю. Ты врёшь на каждом шагу! |Один раз соврал. Кто будет тебе после этого верить?|

- Телефонист! – позвал Савенков, – Соедини меня со вторым!

- Алё! Товарищ второй! Докладывает Савенков. Лейтенант не желает выполнять ваше распоряжение.

- Как какое? В подвал идти. Есть! Сейчас передам! На трубку.

 

Я подошёл к телефону, взял трубку, Козлов мне сразу изрёк:

- Никакой самодеятельности! Ты идёшь в подвал! Решение по этому вопросу принято. И без разрешения Ковалёва из подвала не выходишь! Всё ясно?

 

Я промолчал. Савенков сиял, он был доволен. Теперь, после звонка в батальон, всё встало на своё место. Опасность быть убитым на тропе, для Савенкова миновала. Моральная сторона его не волновала. Он плевал на мораль, когда вопрос касался его собственной шкуры |и жизни|. Он страшно боялся потерять свою драгоценную жизнь. Ему было наплевать, что будут думать и говорить о нём солдаты. На войне каждый человек должен уметь постоять за себя. Не умеешь, – сам дурак. Ты командир роты, тебе и пахать!

 

Лейтенанты и солдаты на фронте долго не задерживались. Сегодня они живы, а завтра, глядишь, их уже и в живых нет. [И] свидетелей не останется. |Чёрные дела не пришьёшь его совести. О чём говорить? Когда совести нет!| Никто после войны не скажет, что он, Савенков, спасал свою шкуру. [Сейчас] важно у начальства создать о себе хорошее мнение. Он, Савенков, готов пойти на всё, лишь бы протянуть свою жизнь до конца войны.

 

Лейтенанта отправили в каменный подвал, а он, Савенков, стал сам себе хозяин |в отапливаемой землянке в три наката|. Хочешь спи. Хочешь, так лежи |себе сиди|.

 

Перед уходом в подвал я ему высказал своё мнение по поводу его трусости и самосохранения жизни.

- Послушай, Савенков! Как только рота идёт на сближение с противником, у тебя возникают неотложные дела в политотделе полка. Политрук должен вместе с командиром роты в атаку ходить. А ты каждый раз скрываешься.»

 

«В сорок втором комбаты управляли ротами просто. Выводили их на исходное положение, ставили задачу и уходили в тыл. Потом по телефону, пока он работал, на рассвете подавали команду – давай вперед! Только в конце войны комбатов и их замов стали иногда выгонять на передовую

 

Весь час на передову прибували стрілецькі роти, які були укомплектовані новобранцями. «Военному делу прибывающие красноармейцы не были обучены. Солдатские навыки им приходилось приобретать в ходе боёв.» Солдат, які були в окопах, завжди обстригали наголо.

 

В книзі спогадів А.Шумилина «Ванька ротный» описано про інше поповнення.

 

«Рота человек тридцать обстрелянных солдат ночью незаметно окружала деревню. Вокруг деревни выставлялись посты, так чтобы ни одна живая душа ни дорогой, ни полем не могла уйти из деревни. С рассветом в деревню приезжали уполномоченные по мобилизации. Выбирали избу. По середине избы ставили лавку и два еврея парикмахера усаживали по очереди призывников-новобранцев. Когда его остригали наголо, уполномоченный регистрируя в книгу предупреждал!

- Поймаем где стриженного наголо, – на месте расстрел без суда!

- Все ясно? Сбежишь поймают сразу!

- Слушай и запоминай! Ты зачислен в 421 полк, 119 стрелковой дивизии.

- Запомни эти две цифры!

- А документы?

-Какие документы? Документы тебе не нужны! В роте тебя и так будут знать! Ты будешь числиться в ротном списке. У командира роты на руках документов нет, а ты всего солдат!

- В стрелковой роте хлёбово выдают без предъявления документов!

- Видал! Он ещё винтовку не успел получить, а требует документы! – не унимался уполномоченный.

- Тебе что важнее? Винтовка или документ?

- Следующий! Подходи!

- Я тут.

- Чего ты тут? Фамилию говори!

 

Из каждой деревни набирали до десятка парней и мужиков, брали и хозяев. К вечеру или на следующий день их направляли, для проверки в дивизию. Когда до меня дошла очередь, я получил отсортированную и проверенную партию солдат.»

 

Деякі мобілізовані переходили на німецьку сторону. Піхотний генерал Хорст Гроссман в своїх спогадах пише: «В складі німецьких підрозділів постачання і зв’язківців перебувала значна кількість російських перебіжчиків».

 

Шановний читачу, читаючи спогади про Другу світову війну, Ти зустрічав згадки про перехід німецьких солдат на сторону російської армії?

 

Як говорять солдати «Війна війною а їсти треба». Про забезпечення продуктами харчування окопників в книзі А.Шумилина «Ванька ротный» написано.

 

«Когда в январе сорок второго года мы подошли к городу Белому, столовскими щами нам здесь не пахло. Тогда мы часто, вместо солдатской похлёбки получали немецкие пули, снаряды и бомбы. Даже полбуханки мороженого хлеба не всегда доходили до нас. Тогда, в январе, наши солдаты должны были умирать в окопах голодными. А умирать на голодный желудок, скажу я вам, – дело немыслимое.

 

Нам, конечно, говорили, что с набитым животом ходить в атаку опасно. Ударит пуля в живот и получай заражение крови. Но мы знали другое. Если пуля солдату заденет и по пустым кишкам, то всё равно солдат долго не |протянет| выживет.

 

Ходить на голодный желудок в атаку |и смотреть смерти в глаза| несправедливо. Даже преступнику, приговорённому к смерти, перед казнью разрешалось заказать себе шикарный обед. Откуда у наших солдат брались моральные силы переносить страшный холод, голод и тяготы войны?»

 

Із спогадів учасника боїв за Ржев Михаила Бурлакова: «Долгое время нам вместо хлеба выдавали сухари. Делили их следующим образом – раскладывали их равными кучками. Один из солдат оборачивался и его спрашивали кому, указывая на ту или иную кучку. Немцы это знали и, чтобы поострить утром, бывало, по громкоговорителю кричат нам: «Рус, кончай делить сухари, будем воевать».»

 

Зрозуміло, що велика кількість солдатів стрілецької роти, сидячи в окопах, не хотіла йти в атаку на німецькі окопи. Тому для забезпечення «бойового духу» позаду них розташовувалися заградотряды.

 

В книзі учасника боїв під Ржевом Михина Петра Алексеевича «Артиллеристы, Сталин дал приказ!» міститься така оповідь.

 

«Отдельные бойцы покидали передовую. Помимо заградотряда численностью около 150 человек, в каждом стрелковом полку были созданы специальные группы автоматчиков, получившие задачу не допускать отхода бойцов. При этом возникала ситуация, что заградотряды с пулеметами и автоматами бездействовали, так как бойцы и командиры не оглядывались назад, зато тех же самых пулеметов и автоматов не хватало самим бойцам на передовой.»

 

Піхотний генерал Хорст Гроссман в книзі «Ржев – краеугольный камень восточного фронта» описує тактику ведення війни генерал-полковником І. Конєвим і генерал-армії Г.Жуковим.

 

«Полностью ясно лишь то, что оно происходило в духе сражений Первой мировой войны. Что генералы Конев, Захаров и Лелюшенко туповато гнали своих солдат в массовые лобовые атаки, не смущаясь известной прямолинейностью действий русских танков – глухих и почти слепых, наугад стрелявших, в упор не замечавших немецких орудий и без затей скучивавшихся на открытом месте, вваливавшихся в трясины, в воронки или упиравшихся в стеки эскарпов. Советские дивизионные и полковые командиры без размышлений использовали своих пехотинцев в качестве минных тралов и не утруждали себя тактическими изысками, атакуя по минам густыми толпами, на пулеметы и через проволочные заграждения днем и ночью, утром и вечером, в дождь и жару. Импровизировали лишь немногие расчеты, экипажи, отделения или даже отдельные солдаты и очень немногие офицеры низшего звена. Именно они представляли собой наиболее серьезную опасность на поле боя. Их боевой опыт зачастую некому было перенимать, да и сами они, как правило, вскоре погибали или получали ранения.»

 

«Русская пехота атакует густыми толпами (по 500, 1000 и более человек), но речь не идёт об эшелонах – это дикое месиво. Они орут своё дикое «УРА!», но уничтожаются хорошо организованным миномётным и пулемётным огнём.»

 

Зрозуміло, що при такому командуванні втрати були величезні. Ось спогади учасників боїв під Ржевом.

 

Писатель А. Цветков в фронтовых записках вспоминает, что, когда танковую бригаду, в которой он сражался, перебросили в ближний тыл, он пришел в ужас: вся местность была покрыта трупами солдат: «Кругом зловоние и смрад. Многих тошнит, многих рвет. Так невыносим для организма запах от тлеющих человеческих тел. Жуткая картина, отродясь такой не видывал...»

 

«Мы наступали на Ржев по трупным полям» – исчерпывающе описывает летние бои Петр Михин – «Впереди – «долина смерти». Ни миновать, ни обойти ее нет возможности: по ней проложен телефонный кабель – он перебит, и его во что бы то ни стало надо быстро соединить. Ползешь по трупам, а они навалены в три слоя, распухли, кишат червями, испускают тошнотворный сладковатый запах разложения человеческих тел. Разрыв снаряда загоняет тебя под трупы, почва содрогается, трупы сваливаются на тебя, осыпая червями, в лицо бьет фонтан тлетворной вони…

 

Идут дожди, в окопах воды по колено. …

 

Если ты уцелел, снова смотри в оба, бей, стреляй, маневрируй, топчись на лежащих под водой трупах. А они мягкие, скользкие, наступать на них противно и прискорбно.»

 

Из воспоминаний ветерана Бориса Горбачевского «Ржевская мясорубка»: «Не считаясь с потерями – а были они огромны! – командование 30-й армии продолжало посылать все новые батальоны на бойню, только так и можно назвать то, что я увидел на поле. И командиры, и солдаты все яснее понимали бессмысленность происходящего: взяты или не взяты деревни, за которые они клали головы, это нисколько не помогало решить задачу, взять Ржев. Все чаще солдата охватывало равнодушие, но ему объясняли, что он не прав в своих слишком простых окопных рассуждениях…»

 

Доволі часто причину великих втрат і невдач з боку російських військ під час Ржевської битви пояснюють браком озброєння. Однак це далеко від істини.

 

Наприклад, під час першої Ржевско-Сычевской наступальної операції в 1942 році Герасимова Светлана Александровна – кандидат исторических наук, научный сотрудник Тверского государственного объединенного музея, наводить співвідношення озброєння з російської і німецької сторін:

 

 

30 армия

На участках прорыва

33 армия

31 армия

20 армия

5 армия

По численному составу пехоты», «активным бойцам»

3:1

6:1

6,9:1

7:1

3,5:1

По артиллерии или «орудия всех калибров»

2,1:1

4:1

6,2:1

7:1

1,6:1

По танкам

2:1

22(?):1

7,2:1

«полное превосходство»

 

 

В ходе операции из-за потерь, убытия отдельных частей, подвода противником резервов численный и боевой состав шести названных армий уменьшился и составил на 5 сентября 334 808 человек, 2497 полевых орудий, 412 танков, 561 миномет РС (реактивных систем), но в целом превосходство оставалось. Это отметил начальник оперативного отдела 5-й армии: в пехоте – 2:1, в артиллерии – 2,3:1 в танках – 1,5:1, выразив при этом сожаление по поводу такого соотношения. По его мнению, для прорыва обороны противника этого было достаточно, а для развития прорыва – мало. К 10 сентября численный и боевой состав шести армий еще уменьшился и составил 184 265 чел, 3440 орудий, 306 танков, но соотношение сил, кроме танков (на данном участке фронта, в целом по фронту наблюдалось минимальное превосходство и в танках) продолжало оставаться у советских войск: по людям – 1,9:1, по орудиям – 2,7:1, по танкам – 0,6:1.»

 

Підсумок. Під час Ржевської битви з боку російських військ здійснено шість наступальних операцій і чотири оборонних. В боях було задіяні 5 фронтів, більш 30 армій та корпусів. Втрати були колосальні. Як писав маршал Радянського Союзу Виктор Куликов, який воював під Ржевом, згідно даних Інституту військової історії втрати російських військ на ржевсько-вяземському напрямку складали 2 060 000 солдат.

 

Втрати німецьких військ були суттєво меншими, оскільки їх 9-та армія налічувала 140 тисяч солдатів і вони в березні 1943 роки відступили в повній бойовій готовності на зазделегідь підготовлені позиції.

 

Шановний читачу, кожного року Росія проводить ходу «Бессмертный полк» вшановуючи загиблих у Великой Отечественной войне, а кості сотень тисяч вбитих окопників валяються в «долинах смерті», «рощах смерти».  

 

Так наприклад, в статях Ржевская Е. Ук.соч. C.54; «Тверская жизнь» 5 июня 1998; «Известия» 20 июня 1998; Хорев А.П. Поклонимся их памяти.//ВИЖ. 1989. № 1. С.94, описано.

 

«Страшные факты сообщают смоленские поисковики. Так, однажды они нашли в лесу яму, в которой успокоился целый санитарный обоз – человек пятьдесят. На костях шины, следы ампутаций, ранений. Гитлеровцы напали и всех перебили.»

 

«В дневниках московских поисковиков Борзовых, работавших в районе Гжатска – ужасающие сведения о следах боев: «Через поле, бывало, не пройти, – говорит тетя Феня, – вповалку лежали трупы. Нам обуть-то нечего было, так бабы, которые посмелее, вытряхнут из ботинок кости, да на ноги себе те ботинки»...»

 

А кости с тех полей и не убирали, – продолжает её рассказ мужик лет пятидесяти. – Где бульдозером сгребали, а где прямо так пахали, по костям. Бывало пустишь трактор и смотришь вперед, вдаль, на какую-нибудь березку, чтоб не сбиться и не видеть, что тебе под трактор идет... Знал бы, что вам каски нужны, так полный прицеп привез бы из Кострово, я там пахал сегодня. Там их и искать не надо, в каждой воронке лежат. У нас тут, знаете, тяпки во всех дворах из саперных лопаток сделаны»...

 

«В ельнике то и дело натыкаешься на каски, котелки, коробки от противогазов... Это что-то вроде города мертвых. Ему не видно конца. Хотели взять себе по котелку и кружке, но все дырявое, простреленное. Плотность огня ужасает. Канистры, ящики – всё в решето...».

 

Шановний читачу, надіюсь, що Ти захочеш більш докладно ознайомитись з історією Ржевської битви та пом’янути тих хто загинув в боротьбі проти гітлерівської Німеччини. 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 6. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 9 черв. 2020 р., 08:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:49 ]


Жертовність і звитяга — боротьба проти окупанті

 У серпні 1914 року між двома державами Австро-Угорщиною й Росією вибухнула Перша світова війна. Почалася вона у Європі, а згодом було втягнуто 33 держави.

 

До Австрії належали тоді західні українські землі – Галичина зі Львовом, Буковина з Чернівцями та Закарпаття з Ужгородом.

 

Під владою Росії була Східна, або Наддніпрянська Україна. Росія всіляко намагалася знищити українську культуру: заборонялося засновувати українські установи і товариства, закривали українські школи, не дозволяли друкувати книжки українською мовою.

 

Дещо легше жилося українцям за австрійської влади. У вересні 1914 року війська російського царату вступили у Львів і відразу нова влада розпочала політику приниження, знищення всього українського в нашому краї. Генерал-губернатор Галичини граф Бобринський оголошує: «Галичина і Лемківщина здавна корінна часть одної Руси Великої. У тих землях корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут уводити російську мову, закон і устрій».

 

Закономірним був виступ української спільноти проти шовіністичної політики царату. Українці в Австрії, з дозволу австрійського уряду, створили власне військо – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), або, як їх скорочено називали, Усуси. В Легіон УСС зголосилося 10000 добровольців, але уряд дозволив прийняти лише 2500 юнаків та дівчат (серед яких були Олена Степанівна, Ганна Дмитерко, Софія Галечко та ін.). Український Легіон боровся на австрійському боці за визволення українських земель з московської неволі та створення своєї власної держави.

 

Російське військо захопило Галичину, щоб прилучити її до Росії. Окупувавши Львів, рушило на Карпати, щоб захопити Закарпаття й дістатися в Угорщину. Але перейти Карпати російське військо не змогло. Тут стало їм на дорозі австрійське військо, а в його складі й УСС.

 

У вересні 1914 р. УСС вперше зустрілися в бою з російським військом. Важкі бої в Карпатах велися цілу зиму. Навесні 1915 року російська армія пішла у великий наступ. Розгорівся завзятий і затяжний бій на горі Маківці. Чотири дні росіяни намагалися здобути гору, але були відбиті. У бою на Маківці відзначилися четар Андрій Мельник, хорунжий Олена Степанівна та багато інших. Бій закінчився 2-го травня славною перемогою нашого Стрілецтва. УСС звільнили Галичину й у червні увійшли до княжого Львова. Багато важких і кривавих боїв провели ще УСС з загарбниками.

 

Наприкінці Першої світової війни, у 1917 року в Росії було повалено царську владу, це дало можливість поневоленим Москвою народам, створювати власні держави.

 

У Києві, весною 1917 року, українці організували Українську Центральну Раду, а 22-го січня 1918 року окремим Універсалом проголошено, що Україна стає вільною, ні від кого незалежною державою. Так Наддніпрянська Україна стала незалежною державою – Українською Народною Республікою. Того ж року, Західна Україна, що була під владою Австрії, взяла владу у свої руки.

 

Жителі нашого села не стояли осторонь таких важливих подій. Значна кількість чоловіків пішла в ряди УСС і УГА. Вдалося віднайти граматку, складену Йосипом Ковальчуком у 1933 році, де його рукою надруковані прізвища полеглих борщівчан у 1914-1920 роках, а також там є список героїв похоронених на нашому цвинтарі. Поклали вони свої голови за чужі інтереси – цісаря Австро-Угорської імперії та місцевих польських панів.

 

  

Списки полеглих борщівчан у 1914-1920 роках

 

Солдати з Борщовим воювали практично на всіх фронтах, які вели збройні сили імперії проти військ Росії, Сербії, Італії, Румунії. Багато з них залишились навічно лежати у чужих землях. Іншим Бог допоміг повернутися додому, де на них чекали великі родини (тоді у сім'ях було по 6-9 дітей). За бойові заслуги дехто дістав звання, відзнаки. Через багато років цікаво побачити, як виглядала форма вояків тих часів.

 

Зі світлини Василюка видно, що він був рядовим піхотинцем, у нього багнет від гвинтівки Манліхера.

 

 

Василюк Степан, вояк австрійської армії.

 

А з світлини Согора Ілька, а зроблена вона у 1917 році, видно, що він був старшим сержантом. Хрест на грудях вказує на те, що він воював на Балканах. На капелюсі відзнаки корпусу Гофмана і ювілейні відзнаки правління цісаря Франца-Йосифа.

 

Согор Ілько, старший сержант австрійської армії.

 

Настав день 1-го листопада 1918 року. Стрільці під проводом сотника Дмитра Вітовського збройно взяли владу у Львові від австрійців. Цього дня на львівській ратуші замайорів український прапор й утворилася Українська Галицька Армія (УГА). В ній УСС стали «Першою Бригадою» та найкращим її підрозділом.

 

1 листопада 1918 року у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку – ЗУНР.

 

Через рік 22 січня 1919 р. в Києві на площі перед храмом святої Софії проголошено Злуку всіх земель України. Залунали дзвони київської Софії, сповіщаючи землі українській і всьому Народові, що віднині є тільки один український народ, одна соборна Українська Держава.

 

Та недовго тривала воля: одвічні вороги України рушили проти молодої Української Держави: поляки зайняли Львів і Галичину, а більшовики, що взяли в Росії владу, – Наддніпрянську Україну.

 

Недовго існувала нова Українська Держава, але день 22 січня 1918 року, день 1 листопада 1918 року і день 22 січня 1919 року стали для українського народу незабутніми історичними датами.

 

Полякам допомагала Франція: зброєю, одягом, харчами, ліками. Українці ж не мали ніякої помочі. Після важких боїв УГА мусила відступити зі Львова й податися на Східну Україну, де велися бої з більшовиками. Галицькі й наддніпрянські українські війська з'єдналися і спільно виступили проти більшовиків.

 

31 серпня 1919 року Київ опинився в руках українських армій, але встояти не було сили. Крім навали ворогів – більшовиків і поляків – Україну охопила страшна пошесть – тиф. Не було ліків, харчів, одягу, зброї й набоїв. Народи й держави світу байдуже дивилися на нерівні змагання українців з московськими більшовиками, не думаючи, що згодом червона Росія стане загрозою для цілого світу. Ніхто не розумів того, що боротьба українців за свою державу – це одночасно й боротьба за вільний світ.

 

Внаслідок цього український народ після Першої світової війни опинився під кількома окупаціями: московсько-більшовицькою, польською, румунською, угорською. Навіть під окупацією, український народ далі вів боротьбу за своє національне визволення як у парламентарних, (де це було можливим), так і в підпільних, революційних формах.

 

Між двома світовими війнами на українських землях постав і діяв цілий ряд національно-визвольних організацій.

 

Під більшовицькою окупацією підпільно діяли Союз Визволення України (СВУ), Спілка Української Молоді (СУМ), Братство Українських Державників (БУД), Українська Військова Організація (УВО).

 

Під польською, румунською окупаціями підпільно діяли (Українська Військова Організація) УВО, Організація Українських Націоналістів (ОУН), кілька легальних демократичних самостійницьких партій.

 

Другу світову війну все свідоме українство розглядало як нову можливість здійснити свої національно-політичні ідеали. Коли ж події цієї війни для українського народу почали розвиватися так, що на зміну одному окупантові приходив завжди, озброєний від голови до ніг, другий окупант, що за свою головну мету ставив цілковите поневолення українського народу, його фізичне винищення, – український народ для оборони, ідучи лінією своїх національно-політичних прагнень, брався за зброю.

 

В період німецької окупації на українських землях 1942-1943 рр. зародилася Українська Повстанська Армія (УПА), в якій опинилися тисячі національно свідомих українців, переважно молодого віку.

 

Ідеї ОУН у Борщовичах підтримувалися у молоді ще за часів панування у нас Польщі. Особливо переймалися активісти «Просвіти», бо вони були свідками того, як польська влада гнобила все українське, в яку залежність була поставлена робота читальні від влади. Щоб провести будь-яке свято, та навіть просто танці, треба було мати дозвіл, перед тим сплативши певні кошти.

 

Такі дії влади підштовхували патріотично свідому молодь до спротиву та рішучих дій. А коли у 1942 році було створено УПА, всі, хто був в ОУН, прийняли нову назву і ще з більшим завзяттям взялися до боротьби.

 

З приходом Червоної Армії в липні 1944 р. каральні органи радянської влади відновили розпочату перед війною активну боротьбу проти національно свідомих українців, родичів членів УПА та підпільників. Методика цієї боротьби зводилася до ізоляції учасників боротьби шляхом їх арештів, вивозу в Сибір для нелюдських поневірянь. Основною метою цих репресій було позбавлення УПА активної підтримки місцевого населення. На той час ОУН розпочала організовану підпільну боротьбу проти окупантів.

 

В селі настали тривожні, неспокійні часи, важко змиритися з новими порядками. Патріотично налаштовані жителі села, а особливо молодь, піднімаються на захист своїх прав.

 

Серед найактивніших учасників УПА були:

Вітинський Йосип Петрович,

Вітинський Михайло Петрович,

Ждан Михайло Іванович,

Качор Володимир Михайлович,

Качор Ганна Михайлівна,

Качор Ярослав Михайлович,

Ковальчук Володимир Миколайович,

Ковальчук Іван Миколайович,

Ковальчук Марія Миколаївна,

Ковальчук Степан Миколайович,

Коцур (Мормило) Надія Андріївна,

Кузик Гнат Пилипович,

Кузик Ганна Пилипівна,

Кушнірук Ярослава Йосипівна,

Лис Степан Петрович,

Ощипко Василь Теодорович,

Пенцко Йосип Іванович,

Сворень Юлія Пилипівна,

Сворень Юліан Андрійович,

Согор Володимир Петрович,

Согор Йосип Петрович,

Согор Ярослав Ількович,

Токарівська (Паляниця) Розалія Тимофіївна,

Токарівська (Говда) Ярослава Тимофіївна,

Чорнописька Марія Іванівна,

Шабаранська (Хміль) Ганна Андріївна,

Шелемех (Кельт) Ганна Михайлівна.

 

Вони активно підтримували бандерівський рух, брали безпосередню участь у різних акціях. Але без підтримки місцевих жителів УПА не була б такою дієвою силою. Борщівчани допомагали повстанцям як могли: надавали притулок у своїх садибах, готували їжу, забезпечували зв'язок, передавали важливу інформацію.

 

Найбільш безпечними для перебування партизанів був Кінець і Великий Залуг – недалеко був ліс і сінокоси, куди в разі облави можна було відійти.

 

Вдалося вияснити, що криївки були на господарках Свореня Миколи, Степаняк Марії (тут криївку викрили, а господиню відправили в Сибір) і Дмитрух Марії.

 

Але не тільки місце відігравало важливу роль у безпеці партизанів. Основне люди, які допомагали їм. На В. Залузі це були родини Коцур Стефанії, Качур Павліни, Стадник Теклі, Шелемеха Григорія та ін.

 

Багатьох односельців брали на допити до районного центру, щоб вибити покази щодо перебування партизанів у селі. В такій ситуації серед багатьох опинилися Григорій та Ірина Шелемехи. Їх нещадно били, але ніяких зізнань не почули. І так вдалося їм уникнути тюремного покарання.

 

Страху, переживань зазнала сім'я Коцура Дмитра і Теклі. Не один раз доводилося їм переховуватися по чужих городах, щоб уникнути зустрічі з червонопагонниками. А їхню 17-річну доньку Марію таки забрали на допит енкаведисти, знайшовши у неї збірочку українських народних пісень. Тяжко побивши, відпустили додому.

 

Звичайно, що ці родини, і багато інших, дуже ризикували, бо у них були малі діти та й самі були ще молодими. А облавники вели себе у селі дуже нахабно: ходили по селі і вдень, і вночі, безцеремонно вдиралися до хат, не зважали ні на дітей, ні на стареньких. Всюди нишпорили, все ламали, нищили, шукаючи партизанів. Часто було так, що наші односельці спали одягнені, чекаючи арешту в будь-який момент.

 

«Визволителі» свою політику будували на тому, щоб винищити, залякати, зробити всіх послушними рабами, підрізати сімейні корені, залишивши молодих дружин з маленькими дітьми на самовиживання, приниження з боку властей.

 

В такій ситуації опинилася Согор (Коцур) Марія, коли заарештували її чоловіка Володимира. Вона, не довго думаючи, вирішила їхати за ним з донечкою Миросею. Багато зусиль вартувало їй добитися дозволу на виїзд, але їй це вдалося. Важко було звикати до зовсім іншого укладу життя, до чужих людей. Їхня сім'я все витерпіла, все пережила і щасливо повернулася на прабатьківську землю. Роки заслання загартували їх, зробили ще сильнішими духом, виробили міцне почуття патріотизму.

 

Таких родин, що сповідували засади УПА, в Борщовичах було немало. Серед них сім'я Ковальчука Миколи. У них було п’ятеро дітей, яких з раннього дитинства виховували у дусі патріотизму. Прикладом їм у цьому були батьки. Якщо пригадати 1930-и рік, то їх сім'я була серед тих, які постраждали від поляків під час «пацифікації» як найбільш патріотично налаштовані. І звичайно, що діти у цій сім'ї не могли жити і діяти інакше, ніж їхні батьки. Ще за польських часів всі вони були активними членами «Просвіти» у селі. Наймолодшими дітьми були двійнята Марія та Володимир, які народилися 1 лютого 1923 року. Вони були дуже дружні, бажання до знань, захоплення, погляди у них були однакові і на шлях боротьби стали разом.

 

 

 

У 1948 році підрозділ НКВД вислідив групу повстанців біля с. Ременів. Оточивши їх, вороги запропонували здатися, гарантуючи зберегти їм життя. В цьому бою був поранений Володимир, псевдо «Байда». Останні патрони хлопці залишили для себе. Тіла вбитих повстанців енкаведисти завезли до Нового Яричева, посадили їх біля стіни приміщення НКВД для залякування населення і ще для того, щоб виявити родичів загиблих і таким чином упізнати бійців, оскільки ніяких документів при них не було. Виявлених родичів арештовували та після жорстоких допитів засуджували на тривалий термін ув'язнення в концтаборах Сибіру.

 

 

 

Енкаведисти насильно зігнали в Яричів жителів навколишніх сіл, серед них була і мама Володимира, але вона зуміла свій біль, сум, страждання сховати у найглибший закуток свого серця, щоб не видати себе. Важко уявити, який жах сковував її свідомість та іншого виходу у неї не було, щоб не втратити свободу, захистити інших дітей від катівні та Сибіру. Материнське серце не змогло знести такої страшної втрати і в 1949 році вона померла.

 

Розглядаючи старі світлини, то чи не на кожній із них можна впізнати Марію, дівчину-красуню у національному строї. А це є свідченням того, що вона була активною учасницею «Просвіти», товариства «Сокіл». У неї завжди вистачало часу на навчання – закінчила дівочу семикласову приватну школу «Рідна школа» ім. Т. Шевченка у Львові, навчалася також у жіночій ремісничій школі кооперативу «Труд» (1936-1939 рр.), працювала на пошті в Борщовичах, пізніше продавцем і завмагом сільпо.

 

Найбільшим її захопленням і справою всього життя була боротьба за незалежність України. Ще зовсім юною стає членом юнацтва ОУН, а потім станичною УПА під псевдо «Висока». Марія користувалася великим авторитетом серед молоді села і, власне, це допомагало їй залучати юнаків і дівчат до боротьби.

 

Зі спогадів друзів по боротьбі, вона була тендітною, м’якою у стосунках з людьми, толерантною, дуже інтелігентною. Але, якщо справа торкалася завдання УПА, була тверда як криця. Ніщо не могло стати на перешкоді його виконання.

 

У цей час радянська влада в селі мала своїх агентів, сексотів, які стежили за учасниками руху опору і давали владі інформацію, так Марія потрапила до рук НКВД. Заарештували її 4 жовтня 1948 року і засудили на 25 років таборів. Покарання відбувала в Карагандинській області, табори Балхашу. Після перегляду справи була звільнена 14 червня 1955 р.

 

Вдалося їй повернутися до Львова. Через рік вийшла заміж, доля подарувала їй двох чудових донечок – Оленку і Іринку, які стали змістом її життя.

 

Однак не довго тривало сімейне щастя – через 14 років помер її чоловік.

 

Далі Марія працювала в художньо-виробничому комбінаті з 1969 року до останніх днів свого життя. У 1981 році відійшла у вічність і похована у Львові на Янівському цвинтарі.

 

Розмовляючи з односельцями про родину Ковальчуків, багато теплих спогадів почула про Степана. Спочатку він був директором Чорнушовицької школи, а згодом працював у нашій школі вчителем, і учні згадують про нього, як про знаючого, інтелігентного, мудрого наставника.

 

Нова влада не могла допустити, щоб активний просвітянин, людина, родина якої зв'язана з підпіллям, могла вільно жити та ще й працювати у школі. Отож, недовго перебував він на цій посаді, бо вже 14 вересня 1948 року його було заарештовано на місці праці. Після арешту винесли вирок: 25 років таборів. Покарання п. Степан відбував в Тайшетських таборах Магаданської області (табори Маунджа, Арек, Сусуман). Звільнений був 25 червня 1956 р. і повернувся у рідне село, та знайти роботу ні у рідному селі, ні у Львові не зміг.

 

Переїжджає до Червонограда, де працює на будовах, живе у гуртожитках. Через певний час одержав квартиру у Сокалі. Особисте життя у нього не склалося. З 1993 року і до кінця своїх днів проживав у Стрию з племінницею Іриною. Там і похований.

 

Серед тих, хто зложив свої голови в роки Другої світової війни на територіях чужих держав, був і Йосип, ще один син родини Ковальчуків, який народився у 1907 році. Про нього у наших односельчан збереглися найтепліші спогади. Він був серед активістів «Просвіти», товариства «Сокіл» (18 березня 1928 року був обраний до керівництва товариством), співав у церковному хорі. А ще про нього згадують як про надзвичайно справедливу і ввічливу людину. Працював палітурником і дотепер у деяких наших односельчан збереглися книжки, відновлені його руками. А ще він чудово малював. Особливо галантним був у відношенні до дівчат, завжди пригощав їх цукерками.

 

У 1944 році його з іншими односельцями забирають на фронт, незважаючи на його недугу – він хворів на епілепсію (чорну хворобу). Не довго довелося йому воювати, бо у цьому ж році він загинув у Польщі.

 

Вся родина плекала надію, що бодай одного сина Івана оминуть жахіття сталінських таборів. Але знаємо з історії, що нова влада не могла допустити, щоб не були покарані цілі сім'ї, які підтримували партизанський рух. Останнім із всієї родини Ковальчуків, 26 жовтня 1950 року, заарештовано Івана. Вирок стандартний – 25 років таборів.

 

На той час у нього була вже своя сім'я: 4 дітей, але ніхто не зважав на це. Він переживав за них, але в душі вірив, що його дружина Анастасія дасть собі раду з дітьми. Так і сталося – всі їхні діти: Роман, Юрій, Ігор, Іванна здобули хорошу освіту, стали шанованими людьми. А їхній батько в ті далекі 50-ті роки далеко від рідної домівки відбував покарання в м. Ангарськ Іркутської області.

 

Постійно виникає запитання: чому освічені люди, патріоти своєї землі не могли вільно жити, працювати, творити для свого народу, держави? І зразу ж спливає відповідь: загарбникам легше керувати сірою масою, яка піддається муштрі. Хіба п. Іван міг бути маріонеткою в руках нової влади, коли він протягом свого життя прагнув знань, здобути фах, бути корисним односельцям.

 

Після закінчення школи навчався в промисловій корпорації кравців у Львові – здобув професію кравця чоловічого одягу.

 

А так як він мав чудовий голос і співав у хорі, то захотів опанувати складним музичним інструментом – скрипкою, тож поступив на навчання до музичної школи у м. Львові. Музична освіта ставала в нагоді під час організації різних свят, концертних програм, вистав у читальні, якою він керував.

 

Щоб мати стабільний заробіток для своєї родини, закінчує Дорожні курси Львівської залізниці і до арешту працює черговим по залізничній станції Борщовичі, а потім – касиром.

 

Після перегляду справи термін ув'язнення скоротили і 18 листопада 1954 року повертається додому з підірваним здоров'ям, але сильний духом. Довго лікувався. Влаштуватися на роботу зміг тільки у колгоспі, згодом, наприкінці 60-х років, працює комірником у Полтвинському управлінні меліоративних робіт.

 

Вивчаючи життя багатьох родин у Борщовичах, відкрилися цікаві сторінки про сім'ю Стадника Миколи і Теклі. Ось одна із них.

 

У 1922 році у Стадника Миколи народилася наймолодша донечка Марія. Росла вона надзвичайно розумною, красивою. Була активісткою у «Просвіті», співала у церковному хорі.

Стадник Марія

 

Коли розпочалася боротьба проти німецьких окупантів, Маруся вже була зв'язковою в УПА. Вона вільно володіла німецькою мовою, тож одержувала від керівництва дуже важливі доручення. Довелося їй влаштуватися офіціанткою в буфеті Львівського оперного театру, де часто збиралися німецькі офіцери. З їхніх розмов вона довідувалася про переміщення німецького війська, техніки, про облави гестапо та інформувала зв'язкових.

 

Після відступу німців у 1944 році за завданням керівництва УПА влаштувалася працювати секретарем у Ново-Яричівському суді. Вивчала справи, які стосувалися повстанців, і передавала дані зв'язковим, що чекали у визначених місця в лісі.

 

Через часті застуди, захворіла на запалення легень. Про серйозне лікування в той час не могло бути мови. За доносами сексотів її часто викликали на допити в НКВД, на які вона постійно брала із собою образок Матері Божої. Кожен допит погіршував її самопочуття. Офіцер НКВД Соколов, бачачи її стан здоров'я, говорив: «Стадній, умірай, а то арестуем». На ці слова вона відповідала: «Так, я знаю, що помру. Якщо я чимось завинила перед Богом і своїм народом, то буду гнити у чужій землі, а якщо я не винна нічого, то буду спочивати у своїй».

 

Ввечері 17 січня 1947 була велика облава на бійців УПА в селі Нижня Білка. Маруся дивилася через вікно на вогонь, що палав на тому місці, де була криївка, думаючи про хлопців, які, напевно, там загинули. Це була остання година її життя. Але і в цю мить всі її думки, помисли, переживання були з тими героями, які віддали своє життя за Батьківщину. Останні слова, з якими героїня перейшла у вічність, були: «Ой, наші хлопці...»

 

А вже вранці 18 січня група енкаведистів оточила хату. Вже згадуваний Соколов, зайшовши на подвір'я, сказав до родички: «Што, старая, плачеш?» На що вона йому відповіла: «Ідіть і беріть».

 

Коли він зайшов до хати, то остовпів – Маруся лежала на майстаті. Отямившись, він сказав: «Действительно умерла».

 

На похороні були лише старші люди, діти та представники НКВД. В річницю її смерті партизани вбили в селі зрадника, що видавав людей.

 

За її бажанням, рідні на могилі посадили берізку, яка добре прийнялася і росла стрункою, гарною, нагадуючи мамі її доню. Але хтось зрізав ту берізку, завдавши великого болю її рідним. Цим жорстоким вчинком недругам не вдалося знищити пам'ять про істинну українку, патріотку, борця за незалежність своєї України.

 

Особливої шани заслуговує сім'я Качора Михайла, у якій троє дітей стало на шлях боротьби проти окупантів: Володимир, Анна і Ярослав. Всі вони відчули гіркий смак баланди у таборах, нелюдські приниження і знущання: кожному із них було винесено вирок: 25 років таборів.

 

Одним з найактивніших учасників повстанського руху був Ярослав, який 17-літнім юнаком пішов у підпілля, діставши псевдо «Богдан». Спочатку був у бойовій групі районного провідника «Кармелюка» – Івана Лаби із с. Пикуловичі, а кущовим провідником був «Славко» – Михайло Зарічний.

 

 Сибір, Услово, 1956 рік. Качор Ганна (друга зліва)

 

Молодий партизан був надзвичайно хоробрим – завжди першим: чи то, коли йшли у розвідку, чи коли вели, як правило, нерівний бій.

 

Весь тягар підпілля переносив з гідністю патріота, ніколи у його спогадах про ті буремні роки не було чути ні одного слова жалю чи розчарування. Гаслом всього його життя були слова: «Якщо потрібно буде Україні – я віддам їй все своє майно та й життя не пошкодую».

 

Воркута, 1955 рік. Качор Ярослав (зліва)

 

Всім побратимам було нелегко жити в умовах підпілля. Не один раз прощалися з життям, коли на їхній слід натрапляли червонопагонники.

 

Згадував п. Ярослав випадок, коли вже, помолившись, прощалися з життям. Відбувалося це у с. Яславичі. Група партизанів розмістилася у криївці, яку викопали самі, вивозячи глину вночі. Ця криївка була у стайні, під місцем, де стояла корова. Енкаведисти зі страшною люттю, криками, лайкою нишпорили по обійстю Михайла Берка, шукаючи упівців. Нарешті зайшли до стайні. Дротами били по стінах, долівці, попадаючи в люк. Партизани були вже готові прийняти останній бій, але Бог помилував.

 

Інта.1955 рік. Качор Володимир (зліва) з побратимом

 

11 червня 1951 року «Богдан» був переведений на терени Стронятина, Ситихова Куликівського району, а згодом, у села Брюховицького району.

 

У цій бойовій групі також був Михайло Стахура – «Стефко», який здійснив атентат над Я. Галаном, якого ще у 1948 році попереджали не паплюжити у своїх публікаціях ОУН і Церкву. Та він продовжував працювати спочатку на польську, а потім і московську розвідки, ганьбив українських політичних діячів (Петлюру, Коновальця, Мельника, Бандеру), видавав на муки і катування НКВД своїх краян. Проводом УПА було винесено рішення: знищити зрадника.

 

Щоб якось завершити «справу Галана», треба було схопити й самого Михайла Стахуру. Через деякий час, внаслідок зради, були схоплені:

 

«Стефко» – Михайло Стахура,

«Богдан» – Ярослав Качор,

«Нестор» – Ярослав Нюнька.

 

Взяли їх 8 липня 1951 року в лісі біля села Печихвости Куликівського району. Зв'язкова принесла їм їжу: вареники з чорницями та компот. Перед їдою хлопці запропонували дівчині з'їсти кілька вареників і тільки після цього приступили до обіду. Під кінець зв'язкова пригостила їх компотом, у якому було снодійне. Хлопці заснули і пробудились лише в тюрмі на Лонського.

 

«Протерши очі, – згадував «Богдан», – ніяк не міг второпати, що це – сон чи якесь марево. Але коли роздивився, то знову ж не міг повірити, що це не сон».

 

Він лежав на бетонній долівці роздягнутий, в одній сорочці. На руках, шиї та інших частинах тіла були рани та синяки (мабуть, зв'язували дротом). І лише тоді, коли побачив біля себе чотирьох озброєних червонопагонників, а в руках одного з них впізнав свій мішечок із запасними набоями до автомата, зрозумів, де знаходиться. Дуже хотілось пити, йому подали воду, але в горнятку була біла піна. «Богдан» жбурнув його в металеві двері. Після цього зайшли в білих халатах медики і зробили йому укол, він знову заснув, коли прокинувся, повели його на допит. Разом із слідчим було ще чотири чоловіки та охорона. З нього почали насміхатись та ставити цинічно-єхидні запитання:

 

«Что, воевал-воевал и довоевался так, что без штанов остался? У кого скрывался? Кто кушать давал? Сколько советов убил

 

I все в тому дусі. Він мовчав, і його почали бити, коли впав, продовжували копати ногами. Відливали водою і мучили далі, запихали пальці між двері, в трьох пальцях переламали кістки. Тортури тривали протягом трьох місяців, вночі допитував один слідчий, вдень – другий і не було видно цьому кінця. Наставали такі моменти, що ставав абсолютно байдужим і переставав реагувати на побої. Після завершення слідства присудили 25 років тюрми. Відправили в табір Інти, що під Воркутою.

 

Коли настала так звана «хрущовська відлига», у 1957 році «Богдана» звільнили. Повернувся він у своє рідне село Борщовичі з репресованою Галиною, яка стала його дружиною. Виховали вони двох дітей: сина Андрія та дочку Марію, дочекалися трьох онуків, якими дідусь дуже гордився та розповідав їм про боротьбу нашої славної УПА.

 

З особливим хвилюванням розповідаю про людину, патріота, який відбув найбільші терміни ув'язнення (1952-1956 і 1961-1976) за свої погляди, за надзвичайну любов до України – Кузика Гната Пилиповича, 1933 р.н.

 

 Четвертий зліва – Кузик Гнат

 

На превеликий жаль, у селі про нього дуже мало знали, бо заарештований він був чи не одним з останніх, всі побратими в той час вже відбували покарання у таборах. Завіса невідомості про нього відкрилася в архівах КГБ.

 

Заарештували Кузика Гната Пилиповича 19 березня 1952 року вночі о 2 год. 10 хв. у власній хаті органи НКВД Ново-Яричівського району за зв'язок з членами УПА. Хата їхньої родини, фактично, була явочним пунктом для партизанів. У ній переховувалися не тільки бандерівці – наші односельчани, але й невідомі хлопці. Звідси вони забирали харчі, діставали потрібну інформацію про стан справ у селі. Часто у них зупинялися Качор Ярослав, Качор Ганна, «Кармелюк». А Вітинський Йосип, зв'язковий «Кармелюка», був тут заарештований вночі 10 січня 1951 року.

 

Хоч рідна тітка п. Гната Кузик Ганна Пилипівна, 1904 р.н., була ув'язнена швидше, у 1951 р., його це не злякало і він продовжував свою підпільну діяльність.

 

Разом з ним по одній статті «антирадянська пропаганда» проходив його сусід Ждан Михайло Іванович, 1935 р.н., який теж вів антирадянську підпільну діяльність. Ці хлопці, незважаючи на свій ще зовсім юний вік, вирізнялися своєю відвагою, незламністю духу. Ждан Михайло у клубі с. Ямпіль під час демонстрації кінофільму приклеїв листівку-звернення до української молоді на портрет Микити Хрущова, і цей вчинок йому пригадали при оголошенні міри покарання.

 

Суд їм обом виніс вирок: 10 років ув'язнення і 3 роки позбавлення прав. Кузик Гнат відбував покарання у м. Омськ (Росія), а Ждан Михайло – у м. Дрогобич. У 1953 році їм зменшили термін покарання. На волю обидва вийшли у 1956 році, Кузик Гнат – 20 квітня, Ждан Михайло – 25 квітня.

 

Про підпільну боротьбу з ворогами, про перебування в неволі охоче поділилися своїми спогадами деякі учасники тих страшних, а водночас і звитяжних подій.

 

Вітинський Михайло Петрович, 1929 р.н.

«У 1942 році я пішов вчитися до Львова і там вперше познайомився з хлопцями, які були патріотично налаштовані. Розмови з ними виховували у мені націоналіста.

 

На вихідні я приїздив додому і, звичайно, зустрічався зі своїми друзями. Знайшов серед них своїх однодумців. Найбільш відданим цій справі був Согор Ярослав Ількович.

 

У рідному селі познайомився з повстанцями, які вже мали досвід роботи з населенням, не допускали закріплення більшовицької влади. Познайомився з Лабою Іваном, на псевдо «Кармелюк». Він часто бував у нашому селі.

 

Основним нашим завданням було розповсюдження листівок. Добре пам'ятаю зміст однієї. У ній були заклики не коритися більшовикам, не вступати в колгосп, робити все для відновлення самостійності. А ще була карикатура: Сталін своїми довжелезними вусами обнімав земну кулю. Повстанці поширювали серед населення патріотичну літературу. Ми з Согором Ярославом виконували різні доручення. Пам'ятаю, що у Львові купували енкаведистські шапки і привозили у село для повстанців. А ще у селі продавали «бефони» (облігації) різної вартості. В такий спосіб борщівчани мали змогу матеріально допомогти упівцям.

 

У 1946 році закінчив навчання у зубо-технічній школі, почав працювати. Але не довго, 20 березня 1950 року мене заарештували на станції Підзамче, коли підходив до поїзда, щоб їхати додому. Зразу мене відвезли на вулицю Судову, де була залізнична міліція, а потім перевезли на вулицю Перчинського, в майбутньому Дзержинського, де було місцеве НКВД. Почалися допити, добу відсидів на кріслі, але ні в чому не признавався. Потім перевезли на Лонського, де відсидів 6,5 місяців, аж до винесення вироку. Разом зі мною судили Согора Я. і Митарчука Б., він був медиком і лікував повстанців, Шелемех Г., Лабу С., Свореня Ю. Нам присудили по 25 років і плюс 5 років позбавлення прав. Опинився в Казахстані, працював в шахті м. Джезказган, потім перевели у каменоломню, яка була оточена колючим дротом і охоронялася собаками. Після звільнення переїхав до батьків, яких вивезли у Красноярський край, а в 1960 році ми всі повернулися додому».

 

 Шелемех (Кельт) Ганна, 2 ряд – перша справа. Роки заслання, з подругами під час праці на лісоповалах

 

Говда (Токарівська) Ярослава Тимківна, 1929 р.н.

«У 1947 році навчалася у педагогічному училищі. Здала останній екзамен, з гарним настроєм вийшла в коридор. Тут до мене підійшов незнайомий молодий чоловік. Він перепитав моє прізвище і силоміць заставив йти з ним. Завів мене у якесь приміщення біля Головної пошти. Фактично, я ще не була впевнена за що мене взяли. Але коли назвали прізвище моєї однокурсниці Стефанії Сулими, то зрозуміла, що це арешт і надовго.

 

Змусили роздягнутися, кинули на підлогу і почали сильно бити, копати ногами. Було страшно. На всі їхні запитання я мовчала. А це ще більше їх лютило. Побої продовжувалися. Все моє тіло було чорним.

 

Після цього перевезли мене до першої внутрішньої тюрми військ НКВД, що на Лонського. Кинули в камеру, в якій було 12 чоловік. Цілими днями всі змушені були тільки сидіти, не можна було навіть розмовляти. Там я просиділа від червня до 26 вересня. В цей день мене судили. Вирок: 8 років ув'язнення і 5 позбавлення прав. Після суду відправили відбувати карантин у Золочівський замок, який перетворили на тюрму. Там була 21 день.

 

Зі Золочева мене перевезли знову до Львова на пересильний пункт, який містився в колишній лікарні для інвалідів війни (вул. 700-річчя Львова). Потім погнали нас на вокзал, де стояли товарні вагони. Їхали ми 12 днів. Страшна була ця дорога: кожного дня два рази переганяли всіх з однієї сторони вагона в інший, заставляючи швидко говорити всі свої дані. Сказав – переходиш в протилежний бік, а ні – повторюєш ще. Їсти давали якусь баланду 2 рази на день. Опинилися ми в Челябінську. Відчепили 5 вагонів, серед них і той, в якому їхала і я. Вийшли з вагонів, а там сніг, сорокаградусний мороз. Арештанти були в тому, в чому їх забрали: хто в босоніжках, хто в туфлях, рідко хто мав зимове взуття. Ноги обмотували ганчірками, ділилися один з одним хто чим міг.

 

Тоді вишикували нас в колону по 5 чоловік і погнали по страшних снігах, а супроводжувала нас охорона з собаками. 20 кілометрів йшли пішки. Розмістили нас у землянках, яких навіть не було видно з-під снігу. І з того часу почалася важка, непосильна праця. Зразу мене взяли в пральню, де за зміну вручну треба було випрати 300-500 комплектів одежі. Страшно боліли руки, розпухали.

 

Челябінськ, 1954 рік. Третя зліва Говда (Токарівська) Ярослава

 

Після трьох років перевели на роботу біля бетону. Звичайно, що норму молоді дівчата виконати не могли і нас перевели на карцерний пайок: на добу давали 200 грам хліба, 2 рази баланди, на сніданок трошки тюльки і кип'яток.

 

Але попереду були ще страшніші випробування. Довелося рити тунель. Без доступу повітря ми, всі молоді, ослаблені поганим харчуванням, втрачали свідомість. Приводили нас до пам'яті за допомогою кисневих подушок. А ще діставали з дна річки камінь, пірнаючи під воду. Одну годину працювали, а 20 хвилин відпочивали. Ще працювала у кам'яному кар'єрі, на будівництві дамби біля електростанції на річці М'яс, була на будівництві мартенівської печі.

 

Після звільнення у 1954 році (як малолітню) відправили мене у Кемеровську область на поселення, де знаходилися в засланні мої батьки і сестра Марія Пістола зі своєю сім'єю. У 1956 році повернулися додому".

 

Коцур (Мормило) Надія Андріївна, 1923 р.н.

«Колеса поїзда вистукують сумну мелодію, а в голові рояться такі ж сумні думки. Невже це правда, що я витримала всі знущання енкаведистів, а тепер везуть мене невідомо куди? А що чекає мене там? Дорога далека і є час пригадати, обдумати, осмислити все.

 

 

Мордовія. 1950 рік. Коцур (Мормило) Надія

 

Перше завдання. Треба піти на цвинтар і провести упівців у назначене місце. Ніч. Страшно. Але я це зробила! А далі вже немає ніякого страху – одне бажання: боротьба.

 

Була зв'язковою із селами Підліски, Старий Яричів, Цеперів, Кукезів, Пикуловичі, Ямпіль, Верхня Білка, Нижня Білка. Треба було вчасно віднести листівки, потрібну інформацію, провести партизанів у назначене місце...

 

Енкаведисти вже слідкують. Три рази хапали мене. Але найстрашніше було перший раз, коли брали на провокацію. Наше подвір'я оточила велика кількість енкаведистів зі зброєю. Кілька вдерлося до хати. Хустиною обв'язали голову, в рот – кляп. Страшні побої і починають витягати з хати.

 

Але найстрашніше те, що все це проходить на очах тата, мами і 8-річної донечки. В хаті плач, крик, лемент, нікого не випускають. Мамі якось вдалося вирватися через вікно надвір, де вона криком почала просити про допомогу. Почули сусіди, позбігалися. І в такий спосіб знущання припинилися. Але один день таки протримали в сільській раді. Це було у 1947 році перед Йорданськими святами.

 

Другий раз мене взяли після Різдвяних свят у 1948 році.

 

А третій раз 22 грудня 1949 року мене вже забрали надовго. Спочатку завезли до Яричева. Там пробула два тижні. Перший тиждень у камері-одиночці: камера не опалюється, страшні щурі, які не дають розслабитися ні на мить. Але ніяких зізнань від мене не добилися. Тоді вже переводять в загальну камеру, де умови вже більш-менш стерпні.

 

І вже через тиждень воронком, набитим в'язнями, перевозять на Лонського у Львів. Кидають у камеру, де вже є біля 20 в'язнів різного віку. Добре запам'яталася п. їмость, якій було 82 роки, а їй ще присудили 25 років ув'язнення.

 

Почалися допити, побої. Немає спокою ні вдень, ні вночі. Не один раз прощалася там з життям, коли ставили на табуретку, цілилися в мене і стріляли. Так тривало три місяці. Але не добившись від мене зізнань, у квітні перевозять у Золочівську в'язницю. А в серпні оголошують вирок: 10 років ув'язнення. Після цього перевозять на пересильний пункт і у вересні товарняком везуть у Мордовію. Вагони з нарами у два поверхи, набиті людьми, поволі рухаються на схід. Серед нас хворі – ніякої допомоги.

 

Привезли нас у баракове поселення, бараків було вісім, у кожному проживало до тисячі людей. Гріло душу те, що зустріла там знайомих дівчат з Пикулович, Сорік, Красного. Звичайно, легше було переносити роки ув'язнення з близькими людьми. Мене направили на роботу в швейний цех, де шили бушлати. Але крім цієї основної роботи, посилали нас на лісоповал, на сільськогосподарські роботи.

 

За життя Сталіна була дуже строга дисципліна. Можна було одержувати тільки два листи в рік, ніяких посилок. А вже після його смерті стало легше. Навіть мама з моєю донечкою Іриною приїжджали до мене. Я подала документи на апеляцію, термін мені скоротили: відбула покарання 6 років і 7 місяців. У 1956 році повернулася додому. Але ще і в ці роки жила під пильним оком енкаведистів. На різних роботах працювала, але основна робота була в колгоспі. А тепер тішуся своїми внуками і правнуками. І основне – Україна незалежна

 

Кушнірук (Стецуняк) Ярослава Йосипівна, 1925 р.н.

«24 січня 1945 року мене заарештували у власному домі. Напевно, хтось здав мене, бо в селі не приховаєш своїх справ. Я проходила вишкіл на вміння надавати першу медичну допомогу, робила збірку, була зв'язковою.

 

 

Кушнірук (Стецуняк) Ярослава Йосипівна

 

Після арешту мене відвезли до Нового Яричева, там протягом двох діб проводили допити. Потім відвезли на Лонського і кинули в камеру, де вже було три дівчини. Відразу почалися допити. Сильно били, відчуття страшного болю переслідує мене ще й тепер. Там пробула півроку, поки не оголосили вирок: 25 років.

 

З Лонського колоною, оточеною автоматниками і псами, погнали на залізничний вокзал. Вантажним поїздом завезли у Красноярський край, місто Дудінка (біля Норильська). Жили в бараках, а працювала в будівельній бригаді. Там ще брали на допити. Справу переглянули. Відбула я 10 років страшної каторги.

 

Батьки мої були вивезені в 1947 році в Кемеровську область, місто Кисельовськ. Після звільнення я поїхала до них. Працювала у шахті №5, а потім знову у будівельній бригаді. У 1957 році повернулася додому».

 

Паляниця (Токарівська) Розалія Тимківна, 1923 р.н.

«Заарештували мене у 1947 році у Львові. Вирок: 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. Відбувала покарання на Уралі 2 роки, у Воркуті – 8 років під конвоєм з собаками.

 

 Воркута. 1954 рік. Токарівська (Паляниця) Розалія під час роботи на будівництві (другий ряд, друга справа)

 

Я працювала у Львові і винаймала квартиру на вулиці Городоцькій. По сусідству з нами жили два хлопці, які і залучили мене до співпраці з упівцями. Вони давали мені різні доручення. Одного з них заарештували. Він під страшними тортурами назвав моє ім'я. Я ніколи не тримала на нього зла, бо бачила його після побиття. Напевно, ні одна людина не змогла б знести таких побоїв. В нього було суцільне синє тіло, з ґулями на голові. Але я трималася і нікого не видала, так що у справі йшла одна. Потім відправили мене у Золочівську тюрму, а звідти на пересильний пункт, він знаходився на вулиці 700-річчя Львова, де пізніше була розташована лікарня для ветеранів. А потім погнали колоною по п'ять чоловік на залізничний вокзал.

 

 

Воркута. 1954 рік. Навіть у важких табірних умовах наші дівчата намагалися власноруч шити собі одяг, щоб виглядати гарно, привабливо. 1 ряд. Друга зліва – Паляниия Розалія

 

Потім – довга дорога на Урал. Там нас вивантажили з вагонів і розмістили у бараках. Роздали нам одяг, взуття, а це були солдатські шинелі, привезені ще з фронту. На деяких з них були плями від крові. А взуття – валянки, переважно розпаровані, і, як правило, не за розмірами. Ми були молоді і навіть в таких страшних умовах нам хотілося виглядати гарно. Через певний час нам міняли одяг, то ми вже самі змінювали його: то хлястик пришиємо, то ремінець, то шапку перешиємо.

 

В нас була дуже важка і виснажлива праця – мурували цегельний завод. Найважче було носити відрами розчин на другий і третій поверхи. Там і навчилася штукатурити. Потім працювала 6 років кранівницею.

 

Після звільнення чотири рази приїжджала додому, щоб поселитися тут. Але постійно виганяли мою сім'ю, бо не можна було мені проживати ближче як за 100 кілометрів від Львова. І вже аж у 1969 році ми приїхали знову, купили собі хату і почали жити в рідному селі».

 

Чорнописька (Шкурга) Марія Іванівна

«Я народилася в сім'ї, в якій усі готові були пожертвувати всім заради України. І коли зароджувався рух проти окупантів, в мене навіть не стояло питання вибору: на яких позиціях я маю бути. Все було ясно, як Божий день, я допомагаю своїм.

 

Чорнописька (Шкурга) Марія (перша зліва) з Гусяк Дарією і дітьми та онуками дисидента-правозахисника Зеновія Красівського

 

Хоч була ще юною, всього п'ятнадцять років, а вже виконувала різні доручення, інакше і не могло бути. Старшу сестру заарештували і посадили в Чортківську в'язницю, брат Михайло, псевдо «Козак», був зв'язаний з підпіллям, і я, відставати від своїх старших не мала права. Доводилося мені передавати повідомлення, відносити харчі, перев'язочні матеріали...

 

Одного разу, а саме на свято Трійці, здавала екзамен, мені повідомили, що є поранені хлопці і треба віднести їм перев'язочний матеріал. Коли здала той екзамен, відразу пішла на завдання. 13 км йшла пішки, щоб допомогти партизанам. Страху не було зовсім, було єдине бажання – якнайскоріше добратися до них...

 

Після закінчення восьмого класу поступила в середню школу районного центру Боданів. І вже тоді підтримувала зв'язок з трьома селами. Після закінчення школи поступила на навчання у Львівський торгово-економічний інститут. Там вже навчався мій брат. Коли була ще вдома, брат приїжджав з хлопцями, то я вже багатьох знала. По приїзді до Львова вони мене зразу залучили до роботи. Треба було возити додому літературу, папір, кальку, мундири, шапки, пагони. Довелося везти і друкарську машинку. Ризик був великий, бо їздили ми поїздом, а там були постійні перевірки.

 

Восени 1949 року поїхала додому, щоб виробити паспорт і тут мене перший раз взяли, але вдалося втекти. Невдовзі взяли брата. Ми жили на квартирі, то щоб виявити наші зв'язки, мене 18-19 квітня не випускали з хати. Тут же був приставлений енкаведист, і всіх, хто приходив до мене, затримували. Забирають мене на Лонського. Починаються допити: і вдень, і вночі. Протримали до 28 серпня, оголосили вирок: 25 років тюрми і 5 років позбавлення прав. Після цього перевезли мене у Золочівську тюрму.

 

Там 28 лютого повантажили нас в ешелон і до 31 березня везли в Іркутську область, Тайшетський район. Розмістили нас у 029 колонію, у якій перебувало до 1000 осіб: перестарілих, інвалідів, навіть були такі, що не могли підніматися з ношей. А молодих було всього 40 осіб. Відразу кожному присвоїли номер, який робили з білої матерії і пришивали на плечах одягу і рукаві. Мій номер був АЕ-301. Нас відразу кинули до праці: заготовляли в лісі колоди діаметром 22 см і будували бараки. Серед всіх ув'язнених було 70% українців, а ще були фіни, чехи, німці, австрійці...

 

Після відбуття покарання приїхала до Львова. Прописатися було неможливо. Але з допомогою добрих людей вдалося навчатися на курсах медсестер. Знову проблема – треба шукати роботу. Про Львів не може бути і мови, у Кам'янко-Бузькій не беруть, у Золочеві – ні. І знову приходить допомога – я опинилася у Ново-Яричівському районі. Там дали скерування у Борщовичі. І з 1958 року я живу і працюю тут».

 

Вивчаючи архівні матеріали, згадуючи всі зустрічі, пишучи спогади цих нескорених односельчан, бачу перед собою їхні обличчя, очі, повні смутку і болю за полеглими побратимами, переконуюсь: їх ніщо не зламало – ні страшні табори, ні знівечені роки. Історію не можна переписати. Кожен її епізод повинен знаходити своє гідне місце у підвалинах невмирущої пам'яті нащадків.

 

Членів визвольних змагань називають нескореними і, справді, це так, бо впродовж дванадцяти років, від 1942 до 1954, УПА воювала та протистояла найпотужнішим військовим монстрам світу – спочатку гітлерівській Німеччині, а потім більшовицькому Союзу. Останній судовий процес над учасниками підпілля відбувся 9-16 лютого 1956 року.

 

На наш погляд, найвищу оцінку боротьбі УПА дав командир антигітлерівської військової організації «Воююча Франція» генерал Шарль де Голль, в майбутньому Президент Французької Республіки: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі».

 

Упродовж цих років московській владі не вдалося перемогти народний спротив. І тоді вона вдається до найганебнішого злочину: розробляє план вбивства керівників руху спротиву за кордоном.

 

Запрацювала сатанинська машина, вербуючи цілу армію агентів, щоб проникнути всюди і підкопати весь світ.

 

В лапи тієї машини потрапив і житель нашого села Сташинський Богдан Миколайович. Він народився 4 листопада 1931 року в родині, яка ще з часів панування Польщі на наших землях вирізнялася своїм патріотизмом. Про їхні переконання, діяльність вже згадується у попередніх розділах. Богдана, єдиного із сім ї, батьки відправили вчитися. Він вступив до Львівського педінституту. Часто приїжджав додому по харчі і, як це роблять студенти, намагався дістатися «зайцем». Саме цей випадок став нагодою КГБ завербувати його. Про це він розповів під присягою під час судового процесу над ним у м. Карльсруге 8-15 жовтня 1962 року.

 

Під час затримання його завели до вартового приміщення і записали персональні дані. Тут відбулася перша його зустріч із Ситніковським, який в майбутньому підтримував зі Сташинським зв'язок, даючи йому різні доручення.

 

Подаємо фрагмент запису судового засідання.

Президент. Чого вимагав від вас Ситніковський?

Підсудний. Насамперед він поставив мене перед фактом, що він майже все знає. Ситніковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався у відносинах у нашому селі. Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього положення і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в'язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір. Він це напевно сказав.

 

Президент. Пане Сташинський, як ви зрозуміли пропозицію Ситніковського «виплутатися з цього положення?»

Підсудний. «Виплутання» мало полягати в тому, що я повинен був висловити готовність працювати на Службу Державної Безпеки.

 

Президент. Якою мірою?

Підсудний. Він хотів щось довідатися від мене, хотів одержати інформації про село і підпільний рух. Про це я повинен був у майбутньому давати відомості і звітувати. Хоч він мене вербував, він не запитав мене безпосередньо, але робив це обережно. Щоб я у власних очах не виглядав як зрадник. Він сказав, що майже все знає, але не має достатніх доказів. Мені було в цей час 19 років.

 

Президент. Як ви поставилися до пропозиції доносити?

Підсудний. Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було ясно, що мені краще буде прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми.

 

Так почалася співпраця Сташинського з органами КГБ. Він виконував всі завдання, влившись у підпільну групу завдяки сестрі, яка була зв'язковою командира тієї групи. З того часу в селі почалися арешти, багатьох людей вивезли у Сибір. У цій групі Сташинський перебував 3-3,5 місяця, до середини червня 1951 року. Потім його забирають до Києва, де він пройшов солідний вишкіл для майбутньої роботи за границею.

 

1954 року Сташинського відправили до Німецької Демократичної Республіки, де готували до особливого (він ще не знав, якого саме) завдання.

 

12 жовтня 1957 року Богдан убив редактора газети «Український самостійник», одного із лідерів ОУН за кордоном Лева Ребета.

 

А через два роки, 15 жовтня 1959 року, він скоїть іще одне вбивство, за яке його нагородять орденом Бойового червоного прапора: у Мюнхені, з другої спроби, знищить Степана Бандеру...

 

І тільки через два роки, 6 листопада 1961 року, світова громадськість дізналася правду про те, хто здійснив це вбивство, а в жовтні 1962 року – хто був його замовником.

 

Хтозна, як би склалося життя Сташинського далі, якби не його дружина. У Німеччині він закохався у просту перукарку Інге Поль, всупереч забороні московського начальства, у квітні 1960 року одружився з нею, взяв церковний і цивільний шлюб. Разом вони поїхали до Москви.

 

Востаннє Богдан Сташинський побував у рідному селі в січні 1961 року на Різдвяні свята. Його вагітна дружина саме гостювала в родичів у Німеччині. Подружжю з кожним днем жилося все важче під пильним оком КГБ, і коли стало зовсім сутужно, вирішили тікати. Першою поїхала Інге. Потім поїхав Богдан. Щоправда, нагода для цього була надто трагічна – помер їхній маленький син Петро. Навіть не поховавши дитини, пара 12 серпня 1961 року наважилася тікати до Західного Берліна, де здалася поліції.

 

Про те, що Бандеру вбив Сташинський, у Борщовичах дізналися з передач радіо «Свобода».

 

Родина Сташинських дуже важко переносила скоєне їхнім сином. Марійка, його сестра, сказала, що зрікається брата. Мовляв, краще б їх вивезли в Сибір, ніж мали б вони носити на душі такий страшний гріх, вчинений ним. Усі переслідування, страждання виявилися для сім'ї нічим порівняно з осудом односельчан. За злочин Богдана його батьки та сестри заплатили високу ціну. Його батьки скоро повмирали, сестра Марія хворіла ціле життя. Ірина теж довго не прожила – захворіла на рак шлунка і померла. Крім біди, переживань, людської зневаги вони нічого не знали.

 

Вчинок Сташинського – суперечливий. Серед свідомих українців немає єдиної думки щодо нього і його дій: одні засуджують його, а інші, до певної міри, виправдовують. Насправді, ці дві точки зору мають право на існування. На мій погляд, йому виправдання нема, але пом'якшення вини можна зробити хоча б тому, що він сам здався і розкрив до дрібниць здійснення цього злочину.

 

Вивчаючи матеріали судового засідання, з великим подивом читала свідчення дружини Л. Ребета. (Мова оригіналу збережена).

 

« – Насамперед, я маю сказати, що мені дуже важко бути в ролі співобвинувача в цьому процесі. Бо природним порядком для мене виникає питання: кого я обвинувачую? І якщо я маю відповісти на це запитання точно і правдиво, то відповідь звучатиме так: обвинувачення стосується наказовців російсько-большевицького режиму, совєтської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механічним складником. Все те, що тими днями тут виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше – обох моїх дітей. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жадної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу».

 

Б. Сташинського засудили на 8 років в'язниці. Цей вирок можна оцінити як дивний, або, щонайменше, незвичайний. Незаперечна правда, що Сташинський вбив двох провідників української еміграції не з власного рішення. Він їх не знав, ні не відчував до них найменшої ненависті і їхня смерть не принесла йому жодної користі. Він просто виконав наказ, використовуючи двоцівковий пістолет, що викидає синильну кислоту в формі пари, яка впродовж кількох хвилин спричиняє смерть через параліч серця і яка не залишає по собі ніякого сліду.

 

Він діяв не як вільна людина, повністю відповідальна за свої вчинки, але як досконало пристосована машина, пасивна і слухняна.

 

Друга половина 1950-х років. У країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині) прокотилася хвиля антикомуністичних виступів, спричинена прийняттям Декларації прав людини (1948 р.). Відгомін тих подій докотився і до Радянського Союзу, де було запроваджено монопольну владу партійно-радянської бюрократичної верхівки, яка проводила політику утисків та обмежень національного, культурно-духовного життя, русифікацію, особливо щодо України.

 

На жаль, не оминули наше село військово-політичні авантюри, які постійно влаштовували правителі Радянського Союзу, реалізуючи, з метою світового панування, свою облудливу фарисейську ідею інтернаціоналізму, яка насправді виливалася в агресію проти волелюбних народів.

 

У конфлікті в Чехословаччині у 1968 році брав участь Сворень Петро Михайлович.

 

У кінці 1970-х років у В'єтнамі воював Ривак Сергій Йосипович.

 

В Афганській кампанії 1979-1990-х років брали участь Василюк Степан Йосипович, Гриценко Сергій Ілліч, Тухай Тарас Петрович. На щастя, доля була милосердною до солдатів з Борщович і вони всі повернулися додому.

 

Кінець 1950-х років розпочався русифікацією освіти. Шкільна реформа 1959 року затвердила положення про факультативне вивчення української мови в школі. За наказом Міністерства освіти УРСР російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням.

 

Зменшилася кількість українських шкіл (у 1959-1965 рр. на 2 тисячі).

 

Українська інтелігенція розпочала виступи на захист прав свого народу, боротьбу за відродження рідної мови, піднесення національної самосвідомості й людської гідності.

 

Так у Львові, юристами Л. Лук'яненком і І. Кандибою у 1958 році було засновано Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). У проекті програми цієї партії гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії.

 

Влада переслідувала дисидентські організації. Починаючи з травня 1961 року розпочалися арешти, закриті судові процеси.

 

Інший вітер – то дух часу, провісник нової епохи, яка вимагала піонерів-першопрохідців.

 

Серед них були і жителі нашого села Коваль Іван Федорович, 1930 р.н. та Кузик Гнат Пилипович, 1933 р.н., які вже до того відбували покарання за участь у бандерівському русі. Стають вони активними членами організації «Український Національний Комітет». Програма їхньої організації базувалася на поширенні серед людей ідей українства, правдивої історії України.

 

Коваль Іван із сусідкою Наконечною Софією

 

Заарештували їх у липні 1961 року. По цій справі проходило двадцять чоловік. Кузика Гната засудили на 15 років, і весь цей термін відбув повністю, як казали: від дзвінка до дзвінка.

 

Коли забрали Коваля Івана, у нього була молода дружина Людмила і троє синочків, найменшенькому було всього три рочки. Його сім'я: ні дружина, ні батьки нічого не знали про справи Івана. Він ніколи і словом не обмовився про свої антирадянські настрої, зв'язки. Заарештували його вранці на роботі, і зразу кагебісти прийшли додому з обшуком. Але нічого підозрілого не знайшли.

 

Слідчий, і серед них були співчуваючі, добився дозволу на побачення. Можна було носити передачі. А одного разу навіть дозволили побачення з дітьми. Це була остання зустріч-прощання. Відбувся закритий суд, вирок – кара смерті. Йому пропонували покаятися, але його останні слова були такі: «Не прошу пом'якшення вироку. Що за мої справи передбачає закон, нехай так і буде». Ще був один лист від нього, і все...

 

Рідні писали листи-запити в Москву, але правди про нього так і не вдалося дізнатися.

 

Дружина самотужки піднімала своїх дітей на ноги, і виросли вони чудовими людьми. Батько, світла пам'ять йому, гордився б своїми синами.

 

 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 5. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 6 черв. 2020 р., 03:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 серп. 2020 р., 04:58 ]

Товариство "Просвіта" — осередок патріотичного виховання молоді

Наукове Товариство імені Тараса Шевченка (скорочено НТШ) має значні заслуги перед українським народом і всесвітньою наукою.

 

Після того, як у другій половині XVIII століття перестала існувати збройна сила України Козаччина, Україна опинилась у дуже прикрому та важкому становищі. Її територію загарбали різні держави. Одні хотіли переробити український народ на москалів, другі – на поляків, а треті – на румунів чи угорців. Шлях до цього вів через занепад української культури й науки.

 

На східних землях України, захоплених Росією, було заборонено українською мовою видавати книжки, вчити в школах, виголошувати проповіді в церквах та прилюдні промови. В усіх цих випадках можна було вживати тільки російську мову.

 

На тій частині західних земель України, що належали до Австро-Угорської монархії, верховодили поляки, вони не дозволяли українцям розвивати власну науку й культуру.

 

На Буковині верховодили румуни і зайшлі німці, а на Закарпатті – угорці (мадяри).

 

Панування загарбників призвело до того, що український народ почав потопати в духовній темряві.

 

Але милостивий Бог послав Україні таких людей, як Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Юрій Федькович, які своїми палкими закликами будили рідний народ до нового життя.

 

Настав 1848 рік, названий в історії «весною народів», бо тоді різні народи в Європі визволялися з-під твердої руки деспотичних цісарів і королів, здобуваючи собі більше культурних і політичних прав. Австрійський уряд, заляканий заворушеннями, був змушений проголосити нову державну конституцію і скасував панщину, обіцяючи поневоленим народам більше свободи.

 

Під впливом творів Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка та інших письменників українці, які перебували під Австрією, також розпочали боротьбу за свої права.

 

У 1868 р. у Львові засновано товариство «Просвіта», яке поширювало освіту не тільки в частині Західної України – Галичині, але й на інших землях нашої Батьківщини.

 

Однак, освіта серед народу не може розвиватися без справжньої науки. Тому в 1873 р. засновано у Львові Товариство ім. Тараса Шевченка, яке незабаром змінило статут і назву на Наукове Товариство імені Тараса Шевченка. До цього товариства належали й підтримували матеріально також свідомі українці зі східних земель України, поневолених Росією. Там тоді не можна було засновувати ніяких українських товариств.

 

НТШ існувало у Львові 66 років, до початку Другої світової війни 1939 року. У вересні того року Львів захопила радянська армія. Нова влада негайно взялася громити українську науку, заарештувала й вивезла в Сибір багатьох членів НТШ, а бібліотеку, архів і музей переробила по-своєму, багато книжок, документів і предметів забрала або знищила. НТШ перестало діяти.

 

Перша письмова згадка, знайдена в архівах про заснування читальні «Просвіти» у Борщовичах, датована 23 липня 1904 року. У ній складено список засновників читальні "Просвіта":

 

 

 

Список засновників Просвіти

1. Михайло Согор

2. Олекса Стасів

3. Сильвестр Вітинський

4. Василь Сташинський

5. Ілько Стадник

6. Павло Стадник

7. Михайло Коник

8. Іван Хмільовський

9. Степан Сворень

10. Дмитро Качор

11. Іван Качор

12. Микола Максим'як

13. Василь Максим'як

14. Михайло Наконечний

15. Василь Наконечний

16. Матей Найвер

 

Перша читальня розташовувалась у хаті Степана Качора.

 

У 1909 році голова «Просвіти» Михайло Вітинський і секретар Михайло Ривак від імені просвітян села звернулися до головного відділу «Просвіти» у Львові про допомогу у купівлі землі під будівництво будинку читальні.

 

Звернення сільських просвітян до головного відділу "Просвіти" 

 

У цьому ж році до товариства записалося 32 жителі села.

 

Зі звіту про роботу читальні у Борщовичах від 22 серпня 1909 року по 28 лютого 1910 року дізнаємось, що в цей час роботою товариства «Просвіта» керували:

Михайло Вітинський – голова;

Дмитро Качор – заступник;

Михайло Ривак – писар;

Мирон Цісінський – касир;

Іван Василюк – бібліотекар;

Степан Сворень – господар.

 

Членами «Просвіти» було 69 осіб: чоловіків – 47; жінок – 2; парубків – 15; дівчат – 5.

 

На засідання просвітян приїжджав Теодор Козак, студент права, який читав лекції з історії Руси-України.

 

В той час бібліотека мала 127 книжок і позичало їх біля 300 осіб. Серед них були люди різного віку: і старі, і молоді.

 

До читальні надходили часописи: «Діло», «Свобода», «Громадський голос», «Народне слово», «Народний голос».

 

Багато книжок було на історичну тематику, які з задоволенням читала молодь села.

 

У 1927 році читальня містилась у хаті Миколи Коцура. В її бібліотеці було 120 книг. При читальні діяв аматорський гурток.

 

Аматорський гурток при читальні 1921 рік. Зліва направо. Лежать Ковальчук І., Качор І. 1 ряд: Ковальчук Й., Коцур (Стадник) С., Сворень І., Качор М., Токарівський А., Пугач М. 2 ряд: Качор А., Легкий В., Качор (Степаняк) Магдалина, Коцур М., інші на фото невпізнані

 

 

Восени 1929 року завершили будівництво дерев'яного будинку для читальні вартістю 3500 зол. Молодь вже мала можливість збиратися разом, організовувати виступи хору, проводити різні свята.

 

8 вересня 1929 року в селі відбулось сокольське свято. 29 вересня тут була «анкета», у якій взяло участь до 200 осіб, в основному молодь. Потім аматорський гурток поставив п'єсу про УСС «Софія Галечко». У листопаді та грудні місцеві аматори виступали з виставами у Пикуловичах та в Задвір'ї.

 

Восени 1934 року при читальні постав самоосвітній гурток, яким керував Іван Кінаш.

 

14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі свято Матері. Перед початком концерту малюків селянка Марія Коцур прочитала лекцію «Мати та її праця над вихованням дітей».

 

15 березня 1936 року відбулося Шевченківське свято. Найбільшого успіху досягнув хлопець Йосип Стадник, який декламував поему «Гамалія».

 

У 1938 році в селі «Просвітою» керував М. Качор, «Рідною школою» – Іван Качор, кооперативною крамницею – Ілько Согор, позиковою касою – Іван Согор, «Сільським господарем» – Тимко Токарівський, жіночою секцією – Стефанія Коцур.

 

25 вересня читальня організувала і провела в селі свято 70-річчя «Просвіти», на якому було відтворено старовинне українське весілля. Фотографію його учасників надруковано в газеті «Наш прапор».

 

 

Обжинки 1938 року

 

1938 рік. Хор при читальні. Зліва направо. 1 ряд: Козярська (Согор) Ганна, Наконечна Філомена, Василюк Микола, Согор (Коваль) Осипа, Сташинський Петро, Шелемех (Кельт) Ганна, Наконечний Йосип, Сташинська Ірина, Токарівська (Паляниця) Розалія. 2 ряд: Шабаранська (Хміль) Ганна, Стадник Марія, Наконечна Іванна, Норийська Софія, Ковальчук Марія, Сворень (Калівод) Ольга, Коцур (Мормило) Надія, Токарівська (Шелемех) Ірина, Согор (Зелізко) Ольга. 3 ряд: Шелемех Петро, Наконечний Микола, Стадник Іван, Легкий Йосип, Качур Павло, Ковальчук Іван, Вітинський Михайло, Токарівський Степан, Сворень Михайло, Наконечний Петро. 4 ряд: Сворень Павло, Согор Павло, Барабаш Нестор, Шелемех Григорій, Согор Іван, Мазепа Степан

 

Перед тим в цій газеті була поміщена групова фотографія понад сотні учасників свята обжинок.

 

У цьому ж 1938 році керівництво читальнею перейшло до Ковальчука Івана, допомагали йому Легкий Йосип і Сташинський Петро, який чудово грав на бандурі.

 

Найактивнішими учасниками «Просвіти» в цей час були: Барабаш Нестор, Качор Іван, Качор Павліна, Ковальчук Іван, Ковальчук Йосип, Ковальчук Марія, Коцур Надія, Коцур Стефанія, Согор Єлизавета, Согор Павло, Стадник Євген, Стадник Марія, Стадник Філомена, Ступінська Ярослава, Сташинська Юлія, Шелемех Ірина.

 

Старий клуб

 

Особливо плідною була робота драматичного гуртка. З нетерпінням чекали односельчани, коли буде прем'єра нової вистави. А нові п'єси розучували часто. Серед них були: «Трьох до вибору», «Сватання на Гончарівці», «Лимерівна», «Хмари» та ін.

 

 

Сцена із вистави Т. Шевченка «Назар Стодоля». Ролі виконували: зліва направо Стадник А., Рисак С., Дзюбінський М., Пашковська О., Резнік А., Пилипів Н., Нестерович Р., Максимець О.

 

Восени 1939 року, коли на наші землі прийшли «перші совєти», влада припинила діяльність всіх «буржуазно-націоналістичних» організацій та партій. Серед них була і «Просвіта». В першу чергу були здійснені ревізії бібліотечних фондів Народних домів: вилучено та знищено багато книжок, в яких запідозрили хоч якусь критику соціалізму, також були вилучені всі підшивки періодичних видань.

 

Читальня у селі працювала аж до звільнення села від німців. Останнім керівником читальні на той час був Ковальчук Іван, а бібліотекарем – Ступінська (Ривак) Ярослава.

 

В післявоєнний час влада перетворила читальню в клуб. На початку роботи закладу культури, а розташовувався він у «польському домі», було призначено керівником Мальчива, після нього працював наш односельчанин Городецький Йосип, а бібліотекарем була Кулачко Катерина, родина якої приїхала у село ще у 1939 році з Воронежа (Росія).

 

З 1950 по 1960 рр. завклубом працювала Заячківська (Кізима) Станіслава. У цей час плідно діяв драматичний гурток. Старші односельчани пам'ятають чудово поставлені аматорським колективом спектаклі: «Назар Стодоля», «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Щира любов», «Лимерівна», «Невісточка» та ін.

 

Сцена із вистави І. Котляревського «Наталка Полтавка». Ролі виконували: зліва направо Васьків І., Фрис Л., Рисак С., Тарас М., Ривак Я., Качур В.

 

Глядачі буквально захоплювалися чудовою грою аматорів сцени: Стадника Андрія, Куціра Михайла, Коцура Богдана, Мельника Володимира, Сворень (Максим'як) Ірини, Согор (Качор) Марії, Дейнеки Степана, Качора Йосипа, Боднара Євгена та ін.

 

Разом з драматичним гуртком успішно працював і хор, який своїм співом славився на всю округу. У ньому співали найкращі голоси села: Степанюк (Ривак) Євгенія, Булига (Максимець) Неоніла, Вітинська (Франчук) Ярослава, Махуляк (Лис) Станіслава, Качор (Жук) Ярослава, Мормило (Бабик) Надія, а керував хором Качор Степан.

 

Потім роботу в клубі очолила Бабик (Мормило) Надія, яка підтримувала традиції, започатковані до неї.

 

У 1957 році на роботу до нашого клубу призначили Степанюк Людмилу, уродженку Житомирщини, яка надзвичайно гарно співала і мала неабиякий талант залучати до виступів молодь села.

 

При клубі діяв хор, вокальний ансамбль, танцювальний гурток, агітбригада. Жодне свято в селі не обходилося без виступів народних аматорів. Акомпаніатором був Согор Іван, самородок, талант від Бога, який не мислив свого життя без сцени, без виступів.

 

Зі своїми концертними програмами борщовицькі артисти об’їздили всі навколишні села, а також виступали на сценах сіл сусідніх районів.

 

Потім роботу клубу очолила Ждан Марія. При клубі продовжують працювати всі можливі гуртки художньої самодіяльності, артисти яких були бажаними гостями у районі, сусідніх селах і, звичайно, дуже тепло зустрічали їх глядачі у рідному селі.

 

Клуб організував роботу «червоного кутка» на тваринницьких фермах, аматори сцени виступали перед працівниками колгоспу на полях. Приїжджали на вантажній автомашині і з неї виступали як зі сцени.

 

У 1960-х роках люди масово ходили переглядати індійські фільми, які демонстрували в СРСР. Ці фільми тоді привозив кіномеханік Войтович Юрій, пишучи на афішах «скоріше Львова». Фільми демонстрували кожного вечора для дорослих, а для дітей були денні сеанси.

 

З 1968 року почав працювати завідуючим клубом Саєвич Богдан, дуже здібний музикант, майстер своєї справи, художнім керівником – Коваль (Слобода) Віра, а після неї – Басюк Сергій. При клубі було створено вокально-інструментальний ансамбль, без якого не обходився ні один вечір відпочинку молоді, ні один концерт, діяв прекрасний хор, продовжував працювати драматичний гурток, найактивнішими учасниками якого були: Гінда Надія, Ждан Марія, Пилипів (Коцур) Надія, Пашковська Олександра, Ривак Ярослав та ін.

 

15 вересня 1985 року відбулося відкриття культурно-спортивного комплексу, в тому числі і Будинку культури. Його директором став Богдан Саєвич.

 

Традиції, які були закладені ще у клубі, продовжують розвиватися. Працюють різні гуртки: хоровий, вокальний, драматичний, танцювальний, художньої декламації, танцювальний, музичний. Художнім керівником стає Володимир Завада, а драматичним гуртком продовжує керувати Кізима Станіслава, яка працювала ще й завідуючою бібліотекою.

 

Як бачимо, у нашому селі навіть за часів радянських, наскільки це було можливо, жив дух минулих часів: працювали гуртки художньої самодіяльності при клубі і сільській бібліотеці, кожного року урочисто відзначали Шевченківські дні.

 

Зовсім інші часи наступають у другій половині 1980-х років. У державі почалася, так звана, перебудова. Наші односельчани відразу відчули подих змін. У селі почалися розмови про незалежну Україну, про свої символи.

 

Відчувався тісний зв'язок з подіями, які відбувалися у Львові (у місті працювали односельці чи не з кожної сім'ї, у вузах, технікумах, ПТУ навчалася молодь). Багато з них відвідували мітинги, «клумбу» – місце, де збиралися патріотично налаштовані львів'яни, які вели розмови, дискусії політичного характеру.

 

Ідеями вільнодумства, перейнялися звичайно, і борщівчани. Як виклик тодішній владі, ще зовсім юні хлопці Ждан Андрій, Качор Зеновій, Матківський Роман, Саєвич Ігор, Согор Юрій, Соловій Петро у 1988 році самотужки пошили синьо-жовті прапори і закріпили у центрі села – один на вершечку високої тополі, а другий на флагштоку біля футбольного поля. На другий день раненько наїхало повно міліції з Пустомит. Хтось із них зняв прапор з тополі, а флагшток довелося їм зрізати автогеном, бо ніхто із міліцейських не зміг вилізти на нього.

 

А вже у 1989 році ті самі хлопці повторили все знову. Та коли злазили з тополі, то обрубували за собою гілки. І прапор висів довго, а наші односельчани, піднімаючи очі до прапора, думали: чи скоро настануть ті часи, коли вільно можна буде вивішувати свій прапор.

 

У цьому ж 1989 році у селі було відновлено роботу товариства «Просвіта». Біля витоків цього відновлення були Бойцун Я., Васьків І., Коцур Б., о. Федорів., Чорнописька М.

 

З відновленням «Просвіти» у селі створюється молодіжне товариство «Відродження». Організатором і натхненником його став Сергій Залуцький. Він зібрав навколо себе хлопців і дівчат, щоб відродити просвітницький дух, який панував колись у їхніх бабусь і дідусів.

 

Збиралися майже щовечора у приміщенні колишнього магазину «Горілчані вироби», проводили репетиції, майстрували декорації. Хлопці з дівчатами навели в цьому занедбаному приміщенні лад, побілили. Найактивнішими членами «Відродження» були: Андрій і Надя Губичі, Оксана і Зоряна Сокіл, Світлана Мірошниченко, Ігор Коваль, Любомир Боднар, Роман і Богдан Столярчуки, Роман і Володимир Сухарини, Павло Максимець, Орест Гвоздь, Зеник та Ігор Палюхи, Олексій Киселик, Ігор Романовський та ін.

 

Першим їхнім виступом була інсценізація поеми Т.Шевченка «Сотник» та сценка «Козаки пишуть лист до турецького султана».

 

Вони виготовили чудові декорації, а козацьку гармату так майстерно витесали з дерева і розмалювали, що виникала думка, ніби її позичили десь у музеї. Готували цікаві програми до найбільших релігійних, історичних та національних свят нашого народу.

 

У селі завирувало культурно-просвітницьке життя.

 

На перше найчисельніше «Свято рідної мови» було запрошено Косіва М.В., який на той час був народним депутатом Верховної Ради першого демократичного скликання, та Іваницьку Г.С. – одного із керівників обласного керівництва «Просвітою».

 

Це свято зібрало дуже багато людей, які могли потішитися виступами дітей, молоді. Організаторами цього свята були члени «Просвіти»: Васьків І.М., Бойцун Я.П., Ривак Є.С., Чорнописька М.І.

 

Варто згадати «Свято зимового фольклору», у якому було задіяно чи не всіх учнів школи. І тут знову першу скрипку відігравала «Просвіта». Це свято підняло дух усіх односельчан, бо вперше зі сцени відкрито прозвучали колядки, щедрівки, вертеп, урочисто, з піднесенням. А це був лише 1989 рік, і треба було мати відвагу, щоб привселюдно зі сцени славити Бога. Це свято було всіх, бо довелося двічі його повторювати на прохання односельчан.

 

Відбулася дуже значна подія у відновленні історичної пам'яті – посвята могили Січових стрільців і встановлення на ній пам'ятника (фактично це є могила вояків УГА).

 

До цього часу ця могила була зрівняна з землею, і тільки зі свідчень старожилів села Барабаша Нестора, Коцура Дмитра, вдалося віднайти місце захоронення наших героїв.

 

Пам'ятник виготовлено у с. Різдвяне Теребовлянського району Тернопільської області. Неодноразово туди їздив Бойцун С.А., щоб домовитись, прослідкувати за ходом роботи над пам'ятником.

 

Отець М.Федорів надзвичайно перейнявся відновленням цієї могили. З його ініціативи ще додатково було виготовлено і долучено фігуру Матінки Божої. І все це стало єдиним цілим, склало прекрасний ансамбль.

 

 

Посвята пам'ятника на могилі Січовий Стрільців. Роль матері виконувала Кінаш (Хміль) Любов

 

Посвята могили і пам'ятника, яка відбулася 22 вересня 1991 року, вилилася у велелюдне віче. З'їхалися люди з усієї округи. Незабутні враження залишилися у пам'яті всіх учасників цього свята, люди відчули гордість і вдячність до тих героїв, які віддали своє життя за вільну Україну.

 

 

Памятник січовим стрільцям

 

Культурно-просвітницькі традиції, які існували впродовж багатьох десятиліть, продовжують розвиватися і збагачуватися. При Народному домі працюють різні гуртки: хоровий, вокальний, художньої декламації, танцювальний, музичний, драматичний, роботою якого продовжує керувати Кізима Станіслава. У гуртку відбувається зміна поколінь, але «корифеї» сцени також не залишаються осторонь. До гуртка приходять Васьків І., Качур В., Максимець О., Тарас М., Фрис Л. та ін.

 

З хорошими здобутками працює вокальний ансамбль «Мрія», створений у 1980 році, першим керівником якого був Согор Іван. Колектив об'єднав навколо себе творчу інтелігенцію села. Першими його учасниками були: Бойцун Я., Васьків І., Возняк Л, Возняк Т., Возняк Ю., Жидик О., Ривак Є., Сворень Л., Федорчук О. З 1985 року керівником ансамблю стає Завада Володимир.

 

Жодне свято у селі чи концерт у районному Народному домі не проходив без участі цього ансамблю. Неодноразово він захищав честь Пустомитівщини на різних конкурсах, фестивалях. Учасники цього ансамблю також виступали у Києві, своїми піснями будили національну свідомість жителів Херсона.

 

Почесне звання «народний» колективу присвоєно у 1991 році. Репертуар ансамблю поповнився стрілецькими та повстанськими піснями і став ще більш різноманітнішим, багатшим. Зі своїми концертними програмами співаки виступають на сценах багатьох міст і сіл Пустомитівщини, Львова.

 

Колектив ансамблю оновлюється. У його складі співають: Башак Людмила, Залузець Марія, Ілюк Лейла, Коваль Надія, Лісневич Марія, Максим'як Любов, Малетич Марія, Плахтій Тетяна, Ривак Ірина, Салук Ірина, Тимовчак Ірина, Федорчук Ольга, Чечель Любов.

 

Особливих успіхів ансамбль досяг у різних конкурсах духовної пісні. У виконання цих пісень співаки вкладають весь свій талант, душу. Зворушливими є духовні пісні, автор яких – Залузець Марія.

 

Ансамбль разом із незмінним керівником Завадою В. традиційно проводять Свято Злуки, під час якого молодь села запалює велику, святкову ватру. Біля вогню до пізньої ночі не змовкають пісні, музика.

 

Кінець 1980-х років. Ансамбль «Мрія» під час виступу у Києві. Зліва направо. 1 ряд: Ривак Є., Жидик О., Слобода О., Возняк В., Сворень Л. 2 ряд: Возняк Ю., Возняк Л., Возняк Т., четвертою Бойцун Я., Федорчук О. 3 ряд: Саєвич Б., Кізима С., Завада В., Васьків І.

 

Світлина сучасного ансамблю «Мрія». Зліва направо: Ілюк Л., Кінаш М., Салук І., Башак Л., Ривак І., Залузець М., Малетич М., Федорчук О.

 

Неповторно відбуваються святкування Дня Незалежності України, Свято Матері, Шевченківські дні та ін.

 

Урочисто і цікаво в селі проходить свято Незалежності нашої держави. Майже кожен житель стає учасником цього святкування. Воно проводиться спільно з громадськими організаціями села, депутатським корпусом, школою, Народним домом, церквою.

 

Святкування розпочинається в храмі урочистою Літургією. Потім все дійство переноситься до центральної частини села. І тут кожен може знайти собі розвагу до душі: чи переглянути святковий концерт, чи взяти участь у козацьких забавах, різних конкурсах, іграх. Кульмінацією свята є ласування козацьким кулішем. А на завершення – молодіжна дискотека.

 

Ще одне свято – 23 серпня – День Державного Прапора, теж збирає велику кількість односельчан. Всі вони з великим хвилюванням і трепетом здіймають очі вгору, коли на флагштоку розвивається синьо-жовте знамено.

 

 

Свято Державного прапора

 

У тісному контакті з Народним домом працює сільська бібліотека, яка після побудови культурно-спортивного комплексу була перенесена у його приміщення. Вона займає дві кімнати на другому поверсі. До послуг 500 читачів 3,5 тисячі одиниць книжкового фонду. З 1993 року завідувачем філією працює Оксана Ковалишин, яка своєю працею зберігає за бібліотекою звання однієї із кращих у районі. Вона плідно працює з читачами бібліотеки, кожен з яких знає, що може тут знайти собі потрібну літературу. Пані Оксана поповнює книжковий фонд бібліотеки, проводить з читачами цікаві масові заходи.

 

Козацькі забави

 

Від 2001 року роботою Народного дому керує Ірина Салук (Тарабанська).

 

Як бачимо, у нашому селі не тільки зберігається культура минулих поколінь, а й збагачується, оберігається як великий національний скарб.

 

Медицина продовжує життя людини

Якою б людина не була здоровою, але бодай раз в житті на неї чекає зустріч з лікарем. Наші предки також потребували медичної допомоги. Але про стан медицини в давні часи у нашому селі, практично, нічого не відомо. Напевно, зверталися за допомогою до різних знахарів, цілителів. Та належної медичної допомоги не було, і через те середній вік життя людей був дуже коротким.

 

Про кваліфіковану медичну допомогу нашим односельчанам відомо з кінця XIX – початку XX ст. Щоб полікуватися, проконсультуватися, треба було звертатися до приватних лікарів у м. Львів, с. Новий Яричів, с. Підліски. Там були лікарі, які охоче надавали допомогу всім: п.п. Момут, Паплавський, Мельник (зять о. В. Ощипка).

 

Допомагав людям і поміщик Кінц (він теж був добрим лікарем), як розказують старожили, він надзвичайно добре ставився до наших односельчан, особливо до українців.

 

Особливої уваги заслуговує Токарівська Меланія Павлівна, 1894 р.н., уродженка нашого села, вона була дипломованою акушеркою.

 

 

Токарівська Меланія

 

Зі спогадів її доньки Ірини, відомо такий факт: за час своєї праці вона допомогла з'явитися на світ 500 діточкам. Меланія Павлівна була надзвичайно поважною і шанованою в селі людиною.

 

На той час робота акушерів добре оплачувалась. Були, так звані «Каси хворих» для службовців, сучасною мовою – страхова медицина, і з цих кас велася оплата за медичну допомогу. За одні пологи платили 25 золотих. На той час це були великі гроші. Після війни, коли велася підпільна боротьба проти більшовицької влади, п. Меланія змушена була покинути свою працю. Її звинувачували у зв'язках з упівцями.

 

Також акушеркою в селі працювала Сташинська Катерина Миколаївна, 1873 р.н., яка зі знанням справи надавала допомогу сільським породіллям.

 

Десь на початку 1930-х років Хом'як Варвара Паньківна, 1902 р.н., закінчила медичні курси акушерок. Була скерована на роботу у с. Дідилів, а в 1944 повернулася в Борщовичі – своє рідне село, де почала працювати акушеркою. Через певний час закінчила курси медичних сестер і працювала медсестрою до кінця свого життя. Померла вона у 1975 році.

 

У 1946 році поляки виїжджають у Польщу, звільняються хати і в одній із таких хат, Коник Химки (її чоловік був секретарем у гміні) було створено лікарню.

 

Звичайно, що всіх медичних працівників привозять зі Східної України. В такий спосіб у нас з 1946 починає працювати лікарем Мойсеєнко Іван Макарович 1888 р.н., але у нас він пропрацював недовго, всього 8 місяців. Помер і похований в Борщовичах. Старожили згадують про нього з надзвичайною теплотою.

 

На початку 1950-х років головним лікарем призначено Семашка В.Й. Штат лікарів і медсестер збільшився. Відомо, що у цей час добрим лікарем була Рябченко В.М. Лікарня почала повноцінно функціонувати, і жителі села мають можливість отримати кваліфіковану медичну допомогу.

 

Після Семашка В.Й. головним лікарем призначили Радіонова О.І., але він недовго у нас був.

 

 Сучасний вигляд лікарні

 

Дуже багато років пропрацював у нашій лікарні п. Зам'ятін Є.І. Запам'ятався він тим, що постійно ходив на виклики у село, ніяка негода не була йому перешкодою.

 

А ще довгі роки у нас працював хороший професіонал, лікар-педіатр – Боднар З.П. Два покоління дітей виросло під його опікою. За станом здоров’я він вже не працює, та дотепер багато молодих мам їздять до нього у Львів на консультації.

 

На початку 1970-х років лікарню очолив Міняйлюк Б.С. 1949 р.н. За час його праці лікарню розбудували, обновили обладнання, меблі. Все це сприяло кращому медичному обслуговуванню жителів Борщович і навколишніх сіл.

 

З 1980 по 1982 рік головним лікарем працював Согор Є.П., 1941 р.н. Він був прекрасним хірургом, добрим діагностом. Він започаткував у лікарні проведення різних оздоровчих процедур, дбав про покращення матеріального стану лікарні. Багатьом людям Євген Павлович врятував життя, багатьох скерував на лікування за путівками. А ще великий був плюс у тому, що він постійно проживав у селі. Люди мали змогу у будь-який момент звернутися до нього. Дотепер згадують його добрим словом: як нам бракує нашого лікаря! А він дійсно був свій, бо народився у Борщовичах, знав кожну сім'ю, знав всі їхні хвороби і в будь-який час готовий був прийти на допомогу. Навіть коли він вже не працював у нашій лікарні (був хірургом-травматологом у І Львівській міській поліклініці) до нього постійно продовжували звертатися за допомогою наші односельці і жителі навколишніх сіл.

 

Потім знову головним лікарем працює Міняйлюк Б.С., після нього п. Ватуляк.

 

У 2007 році в Борщовичах відкрили філію відділення швидкої медичної допомоги, яка окрім місцевого населення, обслуговує Ямпільську, Мурованську та Лисиничівську зони.

 

В даний час колектив медиків очолює Бубен О.М., яка дбає про матеріальне забезпечення лікарні, разом з усім медичним персоналом надає всю необхідну допомогу.

 

Люди з вірою і надією йдуть до лікарів, а вони роблять все можливе, щоб вилікувати, зменшити їхні страждання.

 

І, напевно, ниточка зв'язку поколінь медиків у нашому селі не перерветься ніколи. Наша молодь цікавиться медициною, захоплюється нею. За моїми підрахунками маємо десь з 15 лікарів і до 50 медичних сестер. Порятуватися є у кого!

 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 4. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 5 черв. 2020 р., 07:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 серп. 2020 р., 07:47 ]

Школа майбутнє держави

В Україні система освіти сформувалася ще в часи Київської Русі. Спочатку освіта була привілеєм знаті. У літописі згадується, що у 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей, а його син Ярослав заснував школу для хлопчиків аристократичного походження. Деякі вчені вважають, що знайдені в Новгороді абетки на бересті для школярів та настінні написи у Св. Софії є свідченням доступності освіти і для нижчих верств населення тогочасної Русі.

 

Надалі система шкільної освіти формувалася при церкві. У XVII столітті в Україні було багато шкіл, які існували при єпископських кафедрах, монастирях, церквах; вчителями були священики і дяки. Павло Алепський – антіохійський архідиякон, який відвідав в ці роки Україну, дивувався надзвичайно поширеній грамотності, – що навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах вчили безпритульних дітей грамоти.

 

Однак із остаточною втратою Україною незалежності, з упадком її церковних інституцій, занепала і система шкільної освіти. Вже в першій половині XIX століття початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. У цій ситуації австрійська влада змушена була провести відповідні реформи, щоб виправити це становище. З ініціативи імператриці Австрії Марії Терези, влада провела ряд реформ для покращення ситуації з освітою у східній Галичині.

 

Наприкінці 1815 року парохи Львівщини отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці.

 

Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу. Мабуть, після цього така школа була організована і в Борщовичах.

 

Влітку 1820 року краєва влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив. Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в пів­річчя. В листопаді вчителям дозволили індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора.

 

У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти, в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мають ходити до школи і скільки реально ходить, скільки вміє добре читати.

 

В грудні 1821 року для парафіяльної молоді була видана книжка «Чин утренний і вечерний». Кожен парох мав повідомити церковну владу скільки таких книжок потрібно прислати в парафію зі Львова.

 

Весною 1822 року цісар звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах. Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про пустуючі місця вчителів в різних місцях Галичини.

 

5 червня 1822 року цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком було лиш 2 святкових дні: Різдва та св. Степана, а канікули щоб тривали від 16 липня до 31 серпня.

 

У 1824 році консисторія наказувала священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки.

 

В акті перевірки парафії 1827 року зазначено, що в селі був шкільний будинок, збудований на церковному ґрунті з матеріалів домінії. Очевидно, вчив у ній дітей читати та писати місцевий дяк.

 

12 березня 1879 року вирішено заснувати в селі школу. Громада постановила давати вчителеві по 150 зр в рік, а двір додавав 21 зр. 87% витрат на утримання школи несла громада. Решта давали двори графині Сємінської та пані Воєвудки.

 

Влада практично займала ворожу позицію відносно розвитку освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявив: «Замість організовувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, інспектором і громадою».

 

Навесні 1899 року громада вирішила розпочати будівництво нового шкільного будинку і зуміла роздобути з шкільного фонду 1000 зр безпроцентної позики. Виплачувати її мала протягом 10 років. На жаль, новий будинок відразу ж був вражений грибком і його спішно довелося перебудовувати. Громада додатково понесла біля 1000 зр. витрат. В цей час в селі було багато дітей шкільного віку: у 1889-1891 роках їх було відповідно 357, 371 та 353. Учнів було дещо менше 305, 331 та 342.

 

Навчання в школі було 4-ступеневим: у перших двох ступенях діти навчались по рокові, а в двох наступних по 2 роки. Загалом навчання тривало 6 років. Розпочиналось воно для дітей з 6 років. На жаль, якість навчання була дуже низькою, бо класи були переповнені, а вчителі змінювались майже щорічно, або й частіше. Причиною було те, що грошовий оклад молодших вчителів в 200 зр. фактично ставив їх на межі виживання, бо продукти з села масово вивозились селянами до Львова. В селі щось купити можна було тільки за львівськими цінами. Слід згадати, що наприкінці XIX ст. в Галичині середньорічно від голоду помирали 50000 осіб, а середня тривалість життя становила 37 років для чоловіків та 40 років для жінок.

 

Народні вчителі в Галичині постійно боролись за виживання. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27 мали до 10 років стажу, 45 – до 20 років, 24 – до 30 років, 4 – до 40 років стажу. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали, а працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу.

 

«Учителі старші – се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без краплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих, а свист і храпінє, перериване напрасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай початки її».

 

Австрійська влада не дбала про розвиток освіти в Галичині. У 1910 році в Галичині серед неграмотного населення українці становили 79%.

 

Парадоксальним було те, що окружна шкільна рада просила краєву раду у 1891 році підняти статус місцевої школи до 3-класної, щоб таким чином збільшити оклади вчителів і закріпити їх у селі, а місцева шкільна рада цього не хотіла, бо громада не мала грошей для збільшення оплати вчителів. Краєва рада в цих умовах знайшла компроміс: школа залишалась одночасною, але оклади обидвох вчителів були збільшені до 300 зр, а одному з них ще доплачували 50 зр за керівництво школою.

 

У газеті було повідомлення, що у вересні 1891 року школа отримала статус 2-класної. Восени 1899 року засновано однокласну школу в присілку Халупки, яку кожного дня відвідували понад 40 учнів. Керувала нею Ядвіга-Ванда Стараківна.

 

Взимку 1901 року молодшою вчителькою у місцеву 2-класну школу призначено Стефанію Маликівну.

 

У 1905 році громада Борщович вирішила добудувати до школи ще дві кімнати і перетворити її в 4-класну. Але справа чомусь не була вирішена і громада знову повернулась до цього питання у 1913 році. Шкільна влада не реагувала і тоді 5 травня 1914 року окружна шкільна рада знову повторила прохання перевести 2-класну школу з 6 вчителями на навчальну програму 4-класної школи. Та влітку розпочалась світова війна і це питання було надовго відкладено.

 

У 1910 році в селі працювали дві школи з польською мовою навчання: двокласна з 5 відділеннями та однокласна, у них 7 вчителів навчали 374 школярів. Очевидно, що шкільна влада замість піднімати статус переповненої школи, забрала з неї частину учнів до окремої польської школи. Від 1 березня 1911 року в селі працювала польська «Захронка», до якої найохочіше приймали українських дітей.

 

Але вже в той час появляються вчителі, які вболівають за рідну мову, за навчання дітей українською. Чи не першим таким вчителем був у нашій школі п. Утриско Клим, 1897 р. н., походив він із м. Комарно. Незважаючи на молодий вік, він був дуже розумною, ерудованою людиною. Ще донедавна церковний хор співав деякі частини Святої Літургії, які колись саме він розучував з хористами. У 1918 році п. Утриско пішов на фронт у складі УГА і подальша його доля невідома. Люди ставилися до нього з повагою і дуже шанували.

 

Вихованці дитячого садочка. 1920 р.

 

У 1921-1922 роках директором школи працював п. Нестерович.

 

У 1930 році освітня справа була в дуже важкому становищі. Якщо в першому класі навчалося 100 дітей, то у четвертому – 47.

 

Влітку 1934 року в селі протягом 2,5 місяців працював дитячий садок, де вчителька Стефанія Горбач виховувала у національному дусі 30 малюків, провела з ними за цей час три свята. Це був перший садок у селі, який потім традиційно організовувався щорічно. Опікувався ним осередок товариства «Рідна школа» (кер. Токарівський).

 

14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі Свято Матері. Коли діти мов справжні артисти відіграли на сцені п'єсу «Мамин день», розчулені матері навіть просльозилися. Фотографія малюків цього садочка була поміщена в газеті «Наш прапор».

 

Перед Другою світовою війною директором школи був п. Буриш – сполячений українець. Все навчання велося польською мовою. Тільки один урок на тиждень проводився українською мовою. Вчителями в той час працювали п.п Нестерович, Завалій. До 1939 року школа була семирічна. Навчання проводилось у двох будівлях: 1-2 класи навчалися в приміщенні школи-дяківки, а решта – в дерев'яній школі.

 

В час німецької окупації у 1939 році директором школи призначено Юліана Вірстюка, який пропрацював на цій посаді до 24 липня 1944 року.

 

В той час школа була розташована у деревяному приміщенні, в якому було два зали і помешкання для директора. А ще учні навчалися у будинку польських законниць і в будинку ксьондза.

 

 

Приміщення старої (дерев'яної) школи

 

На той час навчання велося українською мовою. У школі працювало 8 учителів – 5 українців і 3 поляки. Відомі прізвища вчителів тих років – Гінда І.І., Бриль К. У присілку Халупки навчала учителька українка п. Войтович.

 

Після звільнення села від німців у 1944 році в школу прибули нові вчителі. Директором призначили Чернишову Н.І., а вчителями в той час працювали Федоренко Т.Ф., Гордієнко М.І., Кузьменко Г.О., Сватко Г.Т., Ковальчук С.М., Пугач М.І. Согор Н.І.

 

Це були важкі часи як для вчителів, так і для учнів. В класах навчалися переростки. Школа була семирічною, а хто хотів здобути середню освіту навчався у Новому Яричеві або у Львові.

 

Умови для навчання були не з найкращих. Батьки постійно переживали за своїх дітей і за свої сім'ї. Відомий такий факт: хтось на портреті цвяхом видряпав очі Сталіну. Розгорівся величезний скандал: допитували всіх учнів, викликали до школи батьків. Але, на щастя, ніхто не признався і все затихло. Так було врятовано якусь сім'ю від виселення у Сибір.

 

В післявоєнний час майже всіх вчителів присилали зі Східної України. Важко було їм вливатися у середовище села, бо на перших порах вони були зовсім чужими: не знали і не розуміли специфіки Галичини, їхніх традицій і звичаїв. Можливо, тому вчителі дуже часто змінювалися та й державна політика сприяла цьому.

 

Плебанія. Школа до 1975 року

 

Наступним директором школи був призначений Ражев М.В., він, а потім і його дружина Вербова П.Ф., яка певний час працювала завучем школи, жили і працювали у селі найдовше. Ражев М.В. помер у Борщовичах, тут і похований.

 

Тільки двоє вчителів – Ковальчук Степан Миколайович і Пугач (Бендина) Марія Іванівна, яка на початку 50-х років була ще завідуючою садочком, – вихідці із нашого села, в той час працювали в рідному селі.

 

Потім директором був Псалом Д.І., який запам'ятався інтелігентною, гуманною, високоосвіченою людиною.

 

Після нього у 1956 році директором школи призначено Григоренка Г.Я., уродженця Полтавщини. Він дуже багато зробив для покращання умов навчання в школі. Основне приміщення школи було перенесено у 1956 році в поміщицький будинок (палац). А початкові класи навчалися у приміщенні старої (дерев'яної) школи, плебанії.

 

Поміщицький палац. Школа до 1975 року

 

Григорій Якимович організував електричне освітлення, вперше сільські діти побачили телевізор у школі. Наша школа у Ново-Яричівському районі завжди займала призові місця на олімпіадах з художньої самодіяльності, у спортивних спартакіадах, у предметних олімпіадах була серед перших.

 

 Випуск 1963 р. Перший зліва у другому ряді Григоренко Г.Я.

 

За час директорства Григоренка Г.Я. біля школи посаджено яблуневий сад, який і досі плодоносить. А ще в ті часи закладено красиві квіткові клумби біля школи, також була велика кролеферма. Вчителі зі всього району приїжджали переймати досвід роботи.

 

Після п. Григоренка Г.Я., директором працює Сальчук Л.М., яку дуже любили діти, поважали вчителі, батьки.

 

У 1961 році у нашу школу призначили директором Павловського C.B. Шкільні традиції продовжуються і примножуються. І знову наша школа в районі у числі перших. Велика заслуга Степана Васильовича в тому, що ми маємо нову школу. Задум на її будівництво було здійснено у 1964 році. Тоді правління колгоспу і його голова Ждан Г.І. підтримали ініціативу директора про спорудження школи на 320 учнів.

 

 

Павловський C.B

 

У 1971 році школою став керувати Возняк Л.Й., 1941 р.н., уродженець м. Самбір, a завучем була призначена Ривак Є.С., 1938 р.н., уродженка Житомирщини. В цьому ж році у центрі села було закладено фундамент майбутньої школи. Слід зазначити, що все село брало участь у її будівництві.

 

 

Возняк Л.Й.

 

У 1975 році нова, добре оснащена школа відкрила свої двері для дітей Борщович. Прекрасний педагогічний колектив з великим натхненням, ентузіазмом приступає до праці. Наша школа, дійсно, стає храмом науки, зразковою не тільки в районі, а й в області. Тут проводять різноманітні районні і обласні семінари. Навіть приймали гостей з міністерства. А ще був створений ансамбль вчителів, керівником якого був Согор І.М. Без його участі не обходилося ні одне сільське свято, районне торжество. Дуже часто вчителі брали участь у різних обласних конкурсах і перемагали.

 

Вчительський ансамбль 1980-х років. Зліва направо. 1 ряд: Максимець Н.С., Бойцун Я.П., Малетич Г.В., Ривак Є.С. 2 ряд: Возняк Т.Х.

 

З 1987 року нашу школу очолює Васьків І.М., уродженець с. Доброгостів Дрогобицького р-ну. Зі своїм молодечим запалом він поринає у вир всіх подій, які відбуваються в селі, державі, тоді ж почалися перебудовчі процеси. Васьків І.М. був одним із ініціаторів відродження «Просвіти» у селі.

 

Директор школи Васьків І.М.

 

Робота, яку проводить товариство, відбувається за безпосередньою його участю. Односельчани поважають його і вже кілька скликань обирають депутатом районної ради. За час роботи Ігоря Михайловича в школі створено чудовий комп'ютерний кабінет, який періодично поновлюється, придбано нові меблі до багатьох кабінетів.

 

Визначною подією в школі стало відкриття кабінету етики християнської моралі. Посвячення його вилилося у загально-сільське торжество. А посвячував його архієпископ Греко-Католицької Церкви кир. Ігор Возняк.

 

Велику працю у створенні цього кабінету вклала сім'я Москв'яка Михайла, меблі до нього придбав Соколовський Анатолій, а теле-відео апаратуру – Сворень Ярослав.

 

Результатом праці директора і всього педагогічного колективу є те, що наша школа серед найкращих шкіл району, області, про неї знають і в Києві. Її учні постійно займають призові місця у районних, обласних і республіканських олімпіадах.

 

По праву вчителі гордяться своїми випускниками. Їх можна зустріти у багатьох галузях народного господарства. Серед них є і лікарі, провізори, юристи, економісти, архітектори, науковці, офіцери, журналісти. Серед них і два священики: Ступінський Ярослав, який працює у смт. Красне Буського р-ну та Гас Станіслав – настоятель храму у Підберізцях Пустомитівського р-ну. А імена Фриса З.П., журналіста-міжнародника і Кошівки М.С., капітана далекого плавання, відомі далеко за межами України.

 

Приміщення сучасної школи

 

Серед випускників нашої школи понад двадцять здобули освіту педагога. І де б вони не працювали, чуємо про них відгуки як про прекрасних спеціалістів. В нашій школі теж працюють вчителями її випускники:

 

Возняк Ю.Л., Гриценко (Плахтій) Г.І., Кінаш (Хміль) Л. О., Кошівко (Онищак) М.М., Максим'як (Колб) Л. Є., Матвіїв (Тимовчак) І. П., Согор (Завацька) Л. П., Согор (Бойцун) Я.П. Стецуняк (Радович) О.М.

 

Всі свої знання, талант, вміння, здоров'я віддають вчителі вихованцям, але на жаль, у суспільстві ще не має такої пошани, на яку вони заслуговують за свою подвижницьку працю...

 

В наш час роль вчителя у формуванні високоморальних, схильних до праці та освіти, національно свідомих громадян нашої країни є надзвичайно важливою. Тож варто всім пам'ятати: якими є вчителі – такими будуть і діти, а якими будуть діти, таким буде народ, а значить, такою в майбутньому буде і наша держава.

 

Товариство «Сокіл» – школа національного і фізичного виховання

Спортивне товариство «Сокіл» засноване в Галичині ще в 1895 році, стало доброю школою національного виховання молоді. В селах «Соколи» виконували також практичні функції протипожежних команд, чим приносили велику користь громадам, бо пожежі часто за годину-дві знищували цілі села зі всіма будівлями та зібраним збіжжям.

 

2 червня 1913 року о. Михайло Сенів, Тимко Токарівський, Антін та Ілько Сташинські, Микола та Петро Качори, Михайло та Петро Сворені, Петро Коцур, Кузьма Вітинський, Микола Нищий та Степан Стадник підписали статут протипожежної секції товариства «Сокіл». Через два дні статут був висланий до намісництва. Після обіду 6 липня в хаті Михайла Качора відбулись установчі збори. На жаль, не вдалось знайти документів про подальший розвиток товариства.

 

Відновило свою діяльність товариство тільки 20 лютого 1927 року. 13 червня соколи брали участь у святі посвячення наріжного каменя під читальню «Просвіта» в селі. На це свято також прибули соколи з Винник.

 

11 вересня сюди приїжджав з перевіркою інструктор «Сокола-Батька». 18 вересня товариство брало участь у сокільському святі у Винниках. При цьому вони були на панахиді на могилі вояків УГА на винниківському цвинтарі. Це був неабиякий виховний момент для молоді.

 

На зборах 18 березня 1928 року до керівництва товариством були обрані Дмитро Коцур, Андрій Качор, Михайло Пугач, Йосип Ковальчук, Василь Легкий, Павло Согор. Четарями були обрані Іван Ковальчук, Ярослав та Павліна Стадники. На пропозицію Михайла Пугача збори постановили заснувати в селі футбольну команду.

 

«Сокіл» містився в хаті Михайла Коцура, а спортивні вправи хлопці відбували на парафіяльному подвір'ї. Членські внески платили по 10 гр в місяць.

 

1 квітня 1928 року на загальних зборах «Сокола-Батька» були представники «Сокола» з Борщович Дмитро Коцур та Андрій Качор. 24 квітня 14 «соколів» з Борщович брали участь у сокільському святі у Львові.

 

3 червня 19 осіб було на святі в Задвір'ї, 2 вересня 15 осіб було в Підбірцях, 16 вересня 16 осіб були у Львові, 30 вересня 20 осіб ходили на свято до Пикулович. Таким чином сільська молодь встановлювала та зміцнювала свої стосунки з патріотично налаштованими ровесниками з інших місцевостей.

 

15 липня «Сокіл» влаштував свято в Борщовичах. В його програмі були вільні вправи, вправи з прапорцями, зі списами, з палицями, побудова веж (пірамід за участю спортсменів). Перед святом відбулось Богослужіння в церкві, а після нього панахида на цвинтарі на могилі «полеглих у війні героїв-соколів». Отже, фізичне виховання в «Соколі» поєднувалось з добрим патріотичним вихованням.

 

Товариство у 1928 році налічувало 56 членів (серед них 15 дівчат). Його члени мали 16 сокільських шапок, 8 нагрудних лент та 12 металевих відзнак «Сокола». Товариство могло б добре розвиватись, але сільська влада, де переважали поляки, не хотіла давати йому до вправ громадської сикавки, а на офіційне письмове прохання навіть не відповіла.

 

Саме тому на загальних зборах весною 1929 року товариство прийняло рішення змінити свою назву на спортивне товариство «Сокіл». Керівники побоювались, що староство припинить діяльність товариства, як такого, що не відповідає своїй назві (бо не мало жодного протипожежного інвентарю). Мабуть, влада вже до того часу зробила певні натяки з цього приводу.

 

Виступаючи зі звітом на зборах, Андрій Качор представив працю старшини, яка з великими труднощами зуміла «залагодити це зло, яке заподіяли певні одиниці, як також всілякі спротиви та доноси місцевої влади». Про ці доноси колись ще розкажуть архіви польської поліції. Того року товариство мало 43 членів, брало участь у святах в Задвір'ї, у Львові, в Пикуловичах (по 10 осіб).

 

14 жовтня в селі відбулась «пацифікація» (умиротворення). При цьому польські карателі знищили весь спортивний інвентар «Сокола», подерли книги з його бібліотеки, знищили сокільські шапки, спортивні сорочки та багато інших речей. Та найстрашнішим було те, що молодь відцуралась від товариства, боячись нових переслідувань. Зі страху почали перешкоджати товариству навіть деякі українці. Громадська рада, війт та вчитель (всі поляки) розпускали чутки, що члени товариства не зможуть отримати праці, а ті, що вже працюють на державній роботі, можуть бути з неї звільнені, а деякі погрожували другою «пацифікацією». Про це було зазначено в звіті товариства за 1932 рік. Староство заборонило «Соколові» влаштовувати вистави, забави, концерти, а якщо інколи й давала такі дозволи, то вимагала за це такої високої оплати, що ці заходи закінчувались з грошовим дефіцитом для товариства. Тобто влада руйнувала його політично та економічно.

 

Проте за час від 21 квітня 1930 до 18 жовтня 1931 року «Сокіл» влаштував 2 прогулянки до Підлисся (у серпні 1931 року по 8 осіб протягом 3 днів пішки подолали 45 км), 2 прогулянки до Великих Підлісок (у червні 1931), прогулянку на гору Маківку (2 особи), один футбольний матч, виставу, фестини, 6 забав з танцями, кілька легкоатлетичних змагань. Кращим бігуном на довгі дистанції був Андрій Качор. Забіги на 1000, 2500 та 3000 метрів він пробігав відповідно за 2 хв. 40 сек., 8 хв. 38 сек. та 13 хв. 45 сек. Бігун на коротку дистанцію (400 м) Іван Ковальчук показав результат 55 сек.

 

У вересні 1932 року 5 бігунів з Борщович мали брати участь у краєвих легкоатлетичних змаганнях (М. Пугач, О. Легкий, П. Сташинський, І. Ковальчук та Ольга Пугач). Члени «Сокола» виступали того року у Винниках, Дідилові та три рази у Львові. Проте 1 серпня 1935 року влада повідомила товариство, що воно зліквідоване та тій підставі, що «має менше від 10 членів, а керівний склад товариства не поновлювався протягом останніх трьох років. Товариство фактично не існує, бо не проявляє ознак діяльності».

 

Справді, влада мала в одному рацію: серед керівників «Сокола» постійно були Дмитро Коцур, Михайло Пугач, Іван та Йосип Ковальчуки, Василь та Йосип Легкі, Петро Сташинський, Ярослав та Павлина Стадники, Павло Согор, Василь Токарівський, Андрій Качор.

 

Така антиукраїнська політика влади штовхала українську молодь до радикальних протипольських сил, до лав ОУН.

 

Варто зазначити, що в газеті «Наш прапор» за підписом А. Качор у 1935 році була поміщена велика стаття «Виховуймо маси!» (про сільське життя та проблеми виховання в селі). Цілком можливо, що писав її А. Качор з Борщович. Інша стаття «По селах Львівського повіту» за підписом А. К-р була описом мандрівки зі Львова до Борщович через Підбірці, Миклашів та Пикуловичі з характеристикою культурного розвитку цих сіл. Газета «Наш прапор» була націоналістичного спрямування.

 

Окрім легкої атлетики, багато молоді в селі захоплюється футболом. До 1939 року у селі існувало три команди: українська «Сокіл», польська команда і жидівська «Госмонея».

 

 Команда кінця 1940-х початку 1950-х років

 

Склад української команди: Легкий Йосип – начальник команди, Ривак Іван, Ривак Михайло, Сворень Михайло, Наконечний Михайло, Наконечний Йосип, Наконечний Петро, Лис Степан, Каспришин Іван, Пенцко Йосип, Ступінський Павло, Хмільовський Андрій, Хмільовський Степан.

 

Кінець 1940-х років. Зліва направо. Хмільовський Степан, Сворень Петро, Сворень Михайло

 

Перша гра команди була на виїзді у Винниках. Як пригадують очевидці, члени команди і вболівальники добиралися туди на трьох фірах.

 

Спортивні традиції збереглися, незважаючи на важкі роки воєнного лихоліття. Після війни утворилася нова футбольна команда. Воротарем був Коваль І., гравцями у полі були: Вітинський М., Ступінський Я., Вітинський Р., Согор В., Герасимович С., Токарівський Р., Сворень М. та ін.

 

 

1958 рік. Збірна з футболу Ново-Яричівського району. Воротар – Ривак Йосип

 

Футбольне поле було розташоване в тому місці, де тепер живуть сім'ї Бабик Н., Ткачука І., Дідуха В.

 

Поступово середній рів почав замулюватися, а пасовисько – заболочуватися. Футбольне поле стає непридатним для гри і у 1947 році його переносять біля Малого Залуга. Всі виміри, розмітки робив Мельник Володимир. І з того часу його стали звати «інженером».

 

 Команда 60-х років. Зліва направо: Ривак Михайло, Ждан Іван, Мазепа Роман. Сворень Роман, Гас Петро, Легкий Роман, Шандала Роман, Гас Станіслав. Сворень Михайло – воротар

 

У 1985 році, коли у селі було збудовано культурно-спортивний комплекс, стадіон розмістили у центрі села.

 

Найбільшим спортивним святом у селі було, коли приїжджала молодіжна команда «Спартак» зі Львова. Через кілька років у команді відбувається зміна поколінь – приходять молоді футболісти: Ривак Й. – воротар, Хмільовський С., Гас М., Стадник А., Боднар Ю., Ярема П., Сокіл М., Согор Є., Пирч Р. та ін. Ця команда була дуже сильною, переважно перемагала команди з інших сіл. А воротар Ривак Й., гравці Хмільовський С., Пирч Р. виступали за збірну районну команду на першості області.

  

З м'ячем Ривак Михайло

.

Це піднімало у жителів села дух гордості за свою команду. Коли відбувалася гра, то чи не всі жителі села виходили повболівати за своїх улюбленців. Було багато серед них найвідданіших, які постійно їздили за своєю командою. Серед них був Сворень Петро (Руню), який під час ігор брав свого зеленого капелюха і збирав гроші на підтримку команди.

 

Сучасна футбольна команда

 

Команда знову оновлюється, приходять молоді, перспективні юнаки: воротарем виступає Сворень М., гравцями у полі – Гінда Є., Войдило М., Хмільовський М., Ждан І., Легкий Р., Сворень Р., Мазепа Р., Гас П. та ін.

 

Особливої уваги заслуговує талановитий футболіст – Ривак Михайло. Він був надзвичайно обдарованим футболістом, до слова, і співав чудово. Його запрошували до збірної команди області, неодноразово виступав у складі команди на першість України. Фактично, він все своє життя присвятив спорту, керуючи спортивною роботою у Жовкві аж до виходу на пенсію.

 

З плином часу футбольна команда знову оновлюється. Кістяк її складають: Залуцький Михайло, Шелемех Василь, Ступінський Роман, Братковський Мирослав, Сташко Руслан, Кудін Михайло, Ханас Мирон, Залуцький Руслан, Гінда Орест, Суль Володимир, Лис Сергій, Лис Степан, Сворень Віктор, Слобода Олег, Мазепа Михайло, Колб Володимир та ін.

 

І в наші дні у селі є дві команди – доросла і юнацька. Тренер Гришко Богдан і керівник команди Васьків Ігор залучають до футболу талановиту молодь: Шелемеха Євгена, Франчука Ярослава, Шелемеха Віктора, Сидельника Івана, Васьківа Миколу, Гришка Назара, Столярчука Богдана, Надюка Ярослава, Поліщука Тараса та ін. Вони намагаються підтримувати добрі футбольні традиції попередніх поколінь.

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 3. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 3 черв. 2020 р., 23:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:14 ]

Церква – духовний центр села

 

Християнська церква, її світоглядні основи сформувалися ще у І столітті у східних провінціях Римської імперії. В 395 році, внаслідок розподілу Римської імперії на Західну і Східну, християнство у Східній Римській імперії почало створювати свою, незалежну від Риму, організаційну структуру, давши початок зародження православ’я. у 1054 році Християнська церква, в результаті розпаду Римської імперії, остаточно розділилася на Католицьку (Рим) і Православну (Візантія) церкви. Так українці, які прийняли християнство у 988 році, стали православними.

 

Майже через 600 років після хрещення Русі, внаслідок певних суспільно-політичних процесів, в українському православному загалі виникла греко-католицька церква. Що ж спричинило до її виникнення? Переслідуючи свої загарбницькі цілі щодо України, в середині XIV століття, московськими правителями при активному сприянні, очевидно завдяки підкупу, візантійських митрополитів було ліквідовано митрополію у Києві, започаткувавши створення Московської митрополії.

 

Пізніше, незважаючи на загарбницьку політику Польщі, українською верхівкою, яка не бажала залишати своїх православних підданих під верховенством московського митрополита, в 1458 році було відновлено православну митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств в Україні та Білорусії, нова митрополія розірвала церковні зв’язки з Москвою і повернулась під верховенство Константинопольського патріарха. Однак, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і польські королі, прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Таким чином, чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, які часто належали до іншої, все більш ворожої православ'ю католицької церкви. Це мало катастрофічні наслідки.

 

Право світської влади призначати єпископів підірвало авторитет митрополита. А те, що кожний єпископ сам встановлював власні закони, швидко розхитувало організаційну дисципліну православної церкви. Ще згубніший вплив мала корупція, породжена покровительством світської влади. Поведінка деяких представників навіть вищого духовенства стала негідною і ганебною. Беручи приклад зі своїх ієрархів, аморально стали поводити себе і парафіяльні священики. За таких умов культурний і духовний вплив православ'я став вельми обмеженим. Школи, ці найбільш привабливі установи церкви, були занедбані.

 

Завоювання турками у 1453 році Константинополя (Візантії) поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого організаційного взірця. Втративши здорові внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Крім цього, приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать. Внаслідок цього українські аристократи почали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм.

 

Важко оцінити ті згубні наслідки, що мала для українців втрата власної еліти. Народ без знаті все одно, що тіло без голови. Українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, ставив і реалізовував певні політичні цілі, сприяв національній культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності та єдності українського суспільства.

 

На цьому тлі знову відновилися спроби возз’єднання розколотої у 1054 році, на католицьку і православну конфесії, єдиної християнської церкви. Як не дивно, безпосередній заклик до об'єднання (унії) надходив від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Гедеон Балабан, роздратований безкінечними суперечками в православному середовищі, а ще більше – нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів в Белзі. Його підтримали багато провідних православних єпископів, якими керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею церкви.

 

Вони вважали, що авторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних необхідний порядок та дисципліну, в результаті чого зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян.

 

Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад.

 

Слід зазначити, що впродовж XIV-XVI століть на окупованих Польщею українських землях православна церква як оплот українства зазнавала постійних утисків. У 1372 році Папа Григорій XI видає декрет, згідно з яким всіх православних єпископів Галичини усунуто з їх кафедр.

 

У 1584 році католицький архієпископ Соліковский опечатав православні церкви у Львові. У 1590-ті роки виходять укази короля про заборону обирати православних бургомістрами. Православна церква, яка уособлювала українство, ставши одним із основних чинників національно-визвольної боротьби українців, була змушена боротися за своє існування.

 

На такому суспільно-політичному і релігійному фоні у червні 1595 року чотири православні єпископи – Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Дионисій Збируйський і Леонтій Пелчицький – погодили унію з Римом. Умовою унії було збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб. Однак, це готувалося таємно і православна спільнота не була психологічно підготовленою до сприйняття унії.

 

Вибухнули обурення та протести, виник конфлікт між прибічниками та противниками унії.

  

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 році в місті Бресті був скликаний великий церковний собор. Однак, противники та прихильники унії не зуміли досягти конструктивного взаєморозуміння. Возз'єднання католицької і православної церков не сталося, і собор фактично остаточно підтвердив створення ще однієї української конфесії – греко-католицької.

 

Подальший хід історичних подій підтвердив позитивну роль Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в умовах втрати Україною своєї незалежності. З одного боку, на окупованій Росією частині України загарбниками була знищена організаційна ієрархія української церкви. Московський патріархат, підпорядкувавши собі всі українські церковні структури, став вагомим знаряддям московських правителів у поневоленні України. З другого боку, на окупованих Польщею українських землях спроби полонізації і придушення національно-визвольного руху українців були зведені практично нанівець, завдяки консолідації УГКЦ національного суспільно-політичного загалу. Таким чином, УГКЦ була відведена історична роль духовної опори та консолідуючого чинника у національно-визвольній боротьбі українців впродовж багатьох наступних століть.

 

Церква, крім культових відправлень, слугувала головним осередком громадського спілкування та святкового дозвілля. Ставлення до церкви головним чином визначало репутацію селянина. Регулярне відвідування церкви було обов'язковою ознакою його порядності й доброчинності. Як твердиня православної чи католицької віри, церква відігравала значну роль у збереженні матеріальних пам'яток історії та мистецтва України, духовних засад її населення.

 

До церкви селяни приходили не тільки з нагоди релігійних свят, а й зі своїми сімейними потребами – народження дитини, весілля, хвороба чи смерть когось із рідні. Тут влаштовувалися загальносільські молебні, звідси починалися процесії навколо села, по ланах для забезпечення врожаю або запобігання стихійних лих. Часто біля церкви проводилися громадські сходи з різноманітних питань.

 

З давніх часів церква була тим благодатним ґрунтом, на якому у всі найтяжчі часи піднімався дух поневоленого народу.

 

Історія нашої церковної громади складає левову частку історії села. На жаль, до сьогоднішнього дня збереглося дуже мало давніх документів, щоб можна було детально простежити увесь шлях церковної громади. Храми, у своїй більшості, були дерев'яними і часто горіли, а разом з ними йшли в небуття й цінні матеріали, які тут зберігалися. А ще свою негативну роль зіграла проста людська халатність – чимало стародавніх актів знищили самі парафіяни.

 

Найдавніша письмова згадка про нашу церкву датована 1508 роком, коли селом володів Олехно Скорута.

 

Парафію очолював священик, який займався бджільництвом. За це він щороку платив податок по 130 л меду, або 13 зол. За цю суму можна було купити 6 ялівок.

 

Також відомо, що 4 квітня 1563 року король Зигмунд-Август підтвердив угоду львівського старости Петра Бажого з о. Олександром з Борщович, за якого останній замість робіт та данин мав платити 8 грн. в рік. Та ця угода не була тривалою, бо вже в акті люстрації села 1570 року зазначено, що священик з лану землі платив 2 зол. податку. Цей документ цікавий і тим, що підтверджує факт відробляння священиками панщини.

 

Церква в селі була дерев'яна. Вона згоріла восени 1648 року, коли через Борщовичі проходила кримська орда, яка разом з військом Б. Хмельницького Глинянським трактом наступала на Львів. Після ординського нашестя не один рік довелось відновлювати сплюндровану господарку. І насамперед на місці спаленого селяни звели новий храм.

 

Вивчаючи записи о. В.Ощипка за 1944 рік, вдалося віднайти список священиків, які працювали на нашій парафії.

 

У 1694 році на нашу парафію було призначено парохом о. Боршенського І., у 1759 – о. Шурмавського Ярему, а в 1759 р. – о. Партиковича Андрія.

 

1760 рік – дата народження Григорія Дольницького, місце його народження – невідоме. Документальних даних про батьків теж немає. У родинних записах нащадків о. Григорія вказано лише ім'я батька Яків.

 

1775 рік... Григорій розпочинає навчання у школі піярів у м. Золочів. Ця школа славилася дуже високим рівнем навчання та прогресивними педагогічними методиками, давала добре виховання та прищеплювала любов до науки. У школі за додаткову оплату можна було навчитися танцювати, фехтувати, малювати, а також їздити верхи..

 

Навчаючись у Золочівській школі піярів, Г. Дольницький був серед перших, здібним та старанним учнем.

 

За надану можливість вчитися завжди був вдячний батькові. Він склав подяку батькові, написавши у 1780 році «Дедикацію» («Присвяту»), яка захоплює своєю глибиною думок, юнацьким запалом, шанобливим ставленням до батька, патріотизмом почуттів до Батьківщини:

 

«До найдорожчого Батька

 

Належна й найперша після Бога Вітця Небесного подяка Тобі, найдорощий Батьку, бо вона властива для кожного сина, а це спонукає мене бути настільки вдячним, наскільки вистачить та же моїх сил.

 

Добровільно чиню її (подяку), щоби оправдати Твої, найдорощий Батьку, щорічні кошти, не даремно потрачені на моє утримання, і щоби дати (Тобі) доказ мого річного поступу в науках...

 

...У ній знайшов я достатньо (багато) способів, (необхідних) для того, щоби стати громадянином, корисним для своєї батьківщини...»

 

«Присвята» юнака Г. Дольницького стала родинною реліквією. Її свято зберігали й передавали з покоління в покоління найдостойнішому представникові родини. Вона служила нащадкам о. Г. Дольницького своєрідним еталоном духовності та моральності.

 

Нині оригінал зберігається в родинному архіві Люби з Дольницьких Онуферко.

 

19 січня 1782 р. Г. Дольницькому видано свідоцтво про закінчення Золочівської школи та характеристику, яка свідчила про природні здібності, працьовитість, старанність, високу моральність. Випускник школи вільно володів латиною, польською та німецькою мовами.

 

У 1782 році Григорій Дольницький був рукоположений у священичий сан. А в 1783 році розпочалася його важка душпастирська праця на парафіях сіл Пикуловичі та Борщовичі.

 

У 1807 р. о. Григорій перебирається до Борщович. І тут йому довелося випити гірку чашу цькувань та шовіністичного ставлення до українського греко-католицького священика поляків, що мали змогу впливати на церковну владу.

 

Крім душпастирських обов'язків, о. Григорій виконував обов'язки вчителя церковної парафіяльної школи.

 

1838 рік. Померла його дружина Анна. Тяжка втрата не пройшла безслідно для о. Григорія. Він все частіше відчував себе хворим, покидали його сили. 29 березня 1841 року о. Григорій Дольницький помер.

 

У 1821 році в селі проживало 372 греко-католики. Серед них 94 нездатних до сповіді, тобто дітей.

 

Після о. Дольницького в селі душпастирював о. Крижановський Василь який приступив до праці у 1831 р.

 

У 1836 році його замінив о. Людвіг Малецький, який помер у селі 1883 р. У цьому ж році тут розпочав свою працю о. Юрій Дорожинський.

 

У 1857 році в Борщовичах було 490 греко-католиків.

 

У 1884 році на нашу парафію прибув 42-річний Ілярій Пачовський.

 

У 1898 р. завдяки власникам поселення Левицьким-Селенським збудовано костел Введення Пресвятої Богородиці, який з контрфорсами і боковою вежею стоїть у центрі села до сьогодні та належить до пам'яток архітектури сакрального мистецтва.

 

 

Костел Введення Пресвятої Богородиці

 

У 1901 році в селі проживало 694 греко-католики.

 

У 1903 році – 740 греко-католиків.

 

У 1910 – 789 греко-католиків та 1261 римо-католиків.

 

Навесні 1912 року в центрі села спалахнула пожежа, вогонь перекинувся на церкву, якій було близько 100 років. Люди заціпеніли від страху і переживання, не знаючи що робити. Священик виніс з церкви Святі Тайни і теж стояв біля палаючої церкви не в змозі щось порадити парафіянам.

 

Коли підбіг до церкви Козярський Андрій, то зумів підняти людей на порятунок церковного майна від вогню. Але через сильний вогонь і їдкий дим вдалося винести лише ікону святої Парасковеї і, головне, – царські ворота, виготовлені приблизно у 1860 році.

 

Тут слід згадати німця Найвера, талановитого різьбяра, який жив у Борщовичах і для церкви св. Парасковеї виготовив іконостас, царські ворота і лавки, які дотепер стоять у нашому храмі. Правду кажуть у народі: людина помирає, а її добрі діла живуть у віках.

 

Селяни почали збирати кошти на будівництво нового храму та невдовзі почалася Перша світова війна, яка перешкодила будівництву. На зібрані гроші встигли звести дерев'яну каплицю. План побудови нової церкви не полишав борщівчан, але розпочати роботи заважала бідність – тривала війна.

 

22 червня 1922 року до староства Львівського повіту у Львові було направлено прохання такого змісту (мова оригіналу збережена): «В селі Борщовичах, Львівського повіту згоріла перед війною деревляна церква. Підписаний гр. кат. Уряд парафіяльний наміряє на тім самім місці поставити нову деревляну церкву з зібраних добровільних жертв та з церковного маєтку й тому предкладає отсим пляни в 2-ох примірниках з просьбою о уділення консенсу на будову».

 

 

Проектна документація церкви знаного львівського архітектора

Филемона Левицького

 

Дерево на будову почали заготовляти взимку 1921 року і продовжили цю роботу наступного року. Частину матеріалів було закуплено у Абрама Індика і Менделя Вайсера, які були власниками складу дерева у Новому Яричеві.

 

На парафії було створено комітет по організації роботи – будівничий комітет. До його складу увійшли: Михайло Коник, Ілько Согор, Степан Качор, Дмитро Вітинський, Іван Сворень, Петро Стадник, Григорій Легкий. Вони замовили проектну документацію у знаного львівського архітектора Филемона Левицького.

 

Навесні 1922 року розпочалося будівництво. Спочатку роботи проводили самі парафіяни та коли члени комітету побачили, що роботи ведуться неякісно, то звернулися до Українського Будівельного Союзу з проханням надати технічну пораду. На місце будови прибув інженер Ярослав Вінцковський. Також було запрошено знаного на той час теслю Івана Стасіва, з яким 24 липня 1922 року було укладено договір щодо завершення робіт. За цим договором п. І.Стасів зобов'язувався пов'язати куполи, піддашшя навколо церкви, вставити вікна і двері, підлогу, зробити хори і сходи до них, обшалювати церкву знадвору і над вхідними дверима зробити дашок.

 

Роботи під його керівництвом, як вказано у доповідній інженера, велися «чисто і солідно».

 

Будівництво вимагало багато сил і коштів. Зібраних грошей на закінчення робіт не вистачало. Тож було вирішено звернутися до Уряду парафіяльного з проханням надання дозволу на продаж певної частини церковної землі. Таке право було надано.

 

Хрести на церкву виготовлені у «Робітні арт. Слюсарських констр. і будівляних виробів Михайла Стефанівського» у Львові, на вул. Верстатовій, 10. За хрести було заплачено 100 000 зл.

 

Будівництво церкви було завершено весною 1923 року і 16 травня цього року церковній громаді села було вручено Грамоту з Архірейським благословенням нової церкви і престолу. А посвята храму відбулася 28 травня 1923 року.

 

 

Грамота з Архірейським благословенням нової церкви і престолу

 

З 1935 року розпочався новий етап робіт у храмі: оздоблення інтер'єру. Насамперед було створено комітет, який займався організацією цієї справи та збором коштів у селі. До складу комітету увійшли: Каспришин Микола – голова, Коцур Андрій – заступник, Согор Ілько, Сворень Юлько, Легкий Григорій – провізори.

 

Займалися збором коштів по селі: Согор Іван, Сворень Дмитро, Василюк Іван, Стадник Петро – Голодівка;

 

Согор Михайло, Коцур Микола, Стадник Андрій – скарбники, Вітинський Михайло, Коник Ілько, Согор Петро – від церкви;

 

Сворень Михайло, Согор Андрій Миколайович, Согор Андрій Григорович, Согор Федько, Качор Андрій Михайлович, Наконечний Павло – до кінця села;

 

Качор Михайло Сильвестрович, Степаняк Василь, Стадник Іван, Крет Степан – Залуги;

 

Шелемех Андрій, Мормило Антон – Халупки.

 

Величезну роботу по оздобленню храму провів художник Сенюта Петро, який проживав у Львові на вул. Білогорській, 6 (бічна Янівської, нині Шевченка). До сьогоднішнього дня прикрашають іконостас образи, намальовані п. Сенютою. Це ікони апостолів, пророків, Матері Божої, Тайна Вечеря, 12 найосновніших свят. А також він відновив образ св. Парасковеї зі старої церкви. Всі образи були намальовані на золоченому тлі. За виконану роботу художнику було виплачено 1350 зл.

 

Бічні престоли виконав і оздобив художник Андрій Сабарай, який проживав у Львові на вул. Голоско, у 1933 році.

 

Дуже якісно, зі знанням своєї справи позолоту робив Кучера Йосип.

 

У церковних архівах тих часів збереглися листи Антона Манастирського, з яких довідуємося, що з великим бажанням долучився знаний художник до оздоби нашої церкви. Кожної відправи милуємося образами, які намалював п. Манастирський. Це образи Матері Божої та Ісуса Христа, Св. Миколая і Св. Йосафата.

 

Слід зауважити, що збереглися списки парафіян, які вносили гроші на виконання художніх робіт. Вартість всієї роботи становила 5100 зл.

 

У церковному архіві знайдено списки жертводавців – сільських господарів, які своїми коштами долучилися до оздоби церкви.

 

Образи, які символізують основні християнські свята, були намальовані за пожертви таких парафіян:

 

«Різдво Пресвятої Богородиці» – Качор Михайло Петрович і Теодозія.

 

«Вхід у храм Пресвятої Богородиці» – Домбик Францішик і Юлія.

 

«Благовіщення Пресвятої Богородиці» – Наконечний Михайло і Марія.

 

«Різдво Христове» – Мормило Антон і Анна.

 

«Стрітення Господнє» – Козярський Андрій і Катерина.

 

«Утеча з Ісусом Христом до Єгипту» – Раюнівка (Пикуловичі).

 

«Тайна Вечеря» – о. В.Ощипко і їмость Марія.

 

«Богоявлення Господнє» («Йордан») – Войдило Йосип і Анна.

 

«Воскресіння Господнє» – Качор Михайло Іванович і Юлія.

 

«Св. Преображення Господнє» – Токарівський Тимко і Марія.

 

«Вознесіння Господнє» – Шелемех Михайло і Марія.

 

«Успіння Пресвятої Богородиці» – Стадник Михайло і Юлія.

 

«Воздвиження Чесного Христа» – Зілінський Павло і Марія.

 

А фундаторами образів апостолів і пророків були: Ющишин Гнат, Коник Михайло і Юлія, Качор Антон, Вітинський Сильвестр, Коник Ілько, Брах Меланія, Максим'як Іван, Стадник Микола, Коцур Андрій, Коцур Кирило, Лис Петро, Сворень Микола, Габ'як Федір, Кубів Юлія, Согор Юлія, Заячківська Марія.

 

Церква Пресвятої Трійці

 

Роботи по оздобленню церкви тривали ще і в 1938-1939 рр.

 

 

З січня 1918 року на парафію був призначений о. Андрій Гаврищак, 1878 р.н., рукоположений 28 серпня 1904 року. На парафії працював 10 років. Всі роботи по будівництву церкви велися за його безпосередньої участі.

 

За даними церковного шематизму 1930 року в Борщовичах та присілку Халупки проживало 895 греко-католиків. У 1938 році тут було 1019 душ греко-католиків.

 

15 березня 1928 року на нашу парафію був призначений о. Василь О щипко, який народився 11.01.1890 р.н., у селі Серафинці біля Городенки Івано-Франківської області. Матуру здав в Коломиї 8.06.1911 року, богослов’я – у Станіславові (Івано-Франківськ) і у Львові 1911-1916 рр. Висвячений 26.06.1918 року.

 

Наша церква на той час була нова (5 років), і треба було добре попрацювати, щоб все довести до ладу. З допомогою старших братів: Тимофія Токарівського, Андрія Коцура, Миколи Свореня, Андрія Стадника отцю Василеві це вдалося.

 

Особливу увагу приділяв отець дітям: багатьох залучено до церковного хору. Можна собі уявити з якою гордістю і відповідальністю співали вони, стоячи на хорах поруч зі своїми батьками.

 

Отець вів уроки релігії у школі (а школа була біля церкви, дерев'яна, багато хто з нас її пам'ятає).

 

На той час в нашому селі проводилась велика просвітницька робота. Серед організаторів був і о. Василь – надзвичайно розумний і ерудований чоловік, великий пошановувач народних традицій.

 

У 1938 році він передплачував 5 періодичних видань, а у своїй бібліотеці мав 420 книг (парафіяльна бібліотека цього року мала 80 книг). У читальні з допомогою о. Василя було організовано показове свято «Святий вечір у сільській сім'ї».

 

А з яким піднесенням проводили обжинки! Ціле село брало у ньому участь. Був розроблений сценарій (і знову ж не без допомоги о. Василя) цього свята. Ведучими були: господар – поміщик Кінц, а господиня – пані їмость.

 

Всіма сімейними і господарськими справами займалася пані їмость, бо отець був повністю відданий роботі на парафії. На той час вона була дуже освіченою людиною, добре володіла німецькою мовою. В сім'ї Ощипків було 4 дітей: Ліда, Платон, Теодозія, Нестор.

 

Настав 1939 рік. У наш край прийшла радянська влада: почалися терор, переслідування. Торкнулося це все і нашого села. Особливо відчули на собі хвилю перемін люди заможніші. Не обминули вони і плебанії. Все конфіскували: збіжжя, худобу.

 

Склалися обставини так, що пані їмость з двома меншими дітьми виїжджає в Польщу. А отець Василь залишається на парафії: – Не можу залишити парафіян в такий час. І настають для нього важкі післявоєнні часи. Після сумнозвісного Львівського псевдо-собору 1946 року о. Василь не перейшов на православ'я, за що й почалися погрози, переслідування.

 

В той час зароджується національно-визвольний рух. Інтелігенція була в числі українських патріотів. Отець Василь був серед них також, підтримував упівців, допомагав їм, переховував, за що, звичайно, поплатився. В січні 1949 року, якраз після того, як о. Василь перейшов селом зі свяченою водою, був заарештований НКВД.

 

Роки заслання. Знущання фізичне і моральне. Скільки випало на долю цієї людини? Але він вийшов з усіх цих негараздів як герой, з гордо піднятою головою, як лицар української національної ідеї.

 

У 1955 році отець Василь повернувся у наше село, але ми знаємо, що люди, які пережили тюрми, табори не мали ніяких прав: ні на прописку, ні на роботу за покликанням... Немає йому місця на рідній землі.

 

Під час, так званої «хрущовської відлиги» йому вдається виїхати до Польщі (1956 р.). З родиною проживає у Кракові, працює священиком у м. Остре Бардо з 1957 р. по 1970 р. У нашому селі його часто згадують старожили, які добре пам'ятають «свого отця Василія».

 

Але за радянських часів важко було роздобути якусь інформацію про таких людей. І тільки, коли Україна стала незалежною, налагодився зв'язок з родиною Ощипків. Із глибоким сумом сприйняли звістку наші односельчани, що отця Василя вже немає серед живих. Похований він у Кракові, у чужій землі.

 

Як посланця від самого отця зустрічають наші односельчани його сина і внуків.

 

На стіні церкви встановлено пам'ятну дошку, яка постійно нагадує всім, що в нас працювала Велика Людина.

 

Біля пам'ятної дошки о. В. Ощипка парафіяни, які його знали. Зліва направо. Паляниця Розалія, Ривак Ганна, Согор Ганна, Говда Ярослава, п. Нестор – син отця Василя, Шелемех Ірина, Соловій Осипа, Коваль Осипа, Качор Ганна, Коцур Надія, о. Іван.

 

Десь у 1950 році прийшов на нашу парафію о. О. Лащенко. Хоч не довго працював він у нас, але добрим словом його згадують хористи тих років. Він багато часу приділяв хорові, розучуючи з ними партії Святої Літургії.

 

В той час наш хор був найкращим в цілій окрузі, і дуже часто його запрошували до сусідніх парафій на святочні відправи.

 

Наступають 60-ті роки XX ст. – часи, коли священикам треба було бути особливо обачними: робити свою справу і зважати при ньому на вимоги атеїстичної влади.

 

Наприклад, у цей час в Галичині проходила кампанія ліквідації релігійної символіки при дорогах. Тоді знищувались придорожні хрести, каплички...

 

Це ж відбувалося і в Борщовичах. Був вирваний з землі чорний хрест (межовий хрест кінця села) і кинутий десь у багно. Але згодом люди віднайшли його і поставили на попереднє місце. Було забрано білий місійний хрест тверезості із місця, де тепер стоїть копія цього хреста, на церковне подвір'я.

 

 

Межовий хрест

 

І, власне, в такий нелегкий час, а саме у 1955 році на нашій парафії починає працювати о. П. Фуртак – високоосвічений пастор, який навчався у Празі, знав вісім мов. Коли він прибув у село, то якось непомітно разом зі своєю сім'єю влився в життя сільської громади. Його діти ходили у сільську школу, дружили зі своїми однолітками. А пані їмость Наталія була надзвичайно розумною, поважною, інтелігентною жінкою.

 

 

Церковний хор 1950-1960-х років. Зліва направо. 1 ряд: Сташинська Ірина, Согор (Козярська) Ганна, Коцур Марія. Наконечна Ольга, Качор (Жук) Ярослава, Ступінська (Хмільовська) Марія, Кшисько Юлія, Кшисько Ольга. 2 ряд: Боднар Володимира, Согор (Качор) Марія, Качор Андрій, Барабаш Нестор – дяк, Боднар Іван, Ступінський Ярослав, Зелізко Іван, Качор Степан

 

Отець Павло працював у нашій парафії 28 років, до останніх днів свого життя. За роки праці він дуже уважно, мудро направляв свою паству до життя за Божими законами.

 

Завдяки сім'ї Фуртаків борщівчани розуміли, що людина ціниться своїми знаннями, вихованістю, інтелігентністю. Дотепер люди згадують його добрим словом і з великою повагою.

 

 о. П. Фуртак зі старшими братами. Зліва направо: Мормило Григорій, Ярема Федір, Оверко Михайло, Согор Микола, Лис Петро, Коцур Микола, Барабаш Нестор – дяк

 

Ця безбожна влада воювала не тільки зі священиками, парафіянами, але й знищувала у церквах ікони святих греко-католицької церкви. Така ж доля спіткала і образ святого Йосафата – роботи знаного художника А. Манастирського. Та о. Павло не виконав розпорядження влади. Він знайшов доброго художника, який поверх зображення св. Йосафата намалював Йову Почаївського (його пошановують християни Московського Патріархату). Більш як 50 років цей перемальований образ висів у церкві. Тільки тепер, вивчаючи історію нашої церкви, вдалося розкрити історію цієї ікони.

 

 

Етапи реставрації образу святого Йосафата

 

Зусиллями прекрасного реставратора п. Мокрія Володимира та коштом нашої родини цей образ відновлено. І тепер він радує наших парафіян своєю величністю та нагадує про тернистий шлях нашої церкви.

 

Відреставрований образ св. Йосафата

 

У березні 1983 року у нашу парафію було призначено о. М. Федоріва, який до цього працював у с. Честині Кам'янко-Бузького району. Пропрацював отець у нашому селі до 1992 року.

 

Народився майбутній мітрофорний протопресвітер у 1947 році у м. Ходорові, де йому довелося своїм дитячим сердечком відчути жорстокість переслідувань з боку "совєцьких визволителів" до своєї родини. Коли йому було 6 років, енкаведисти заарештували його тата і як «ворога народу» засудили на 25 років із засланням до Іркутської області. Але глибока віра у Бога допомогла родині пережити ті важкі часи.

 

Ще змалечку все єство Михайлика було проникнуте вірою у Боже милосердя і, як наслідок, будучи ще у дитячому садочку, пророче сказав, що буде «єгомостем». Так і сталося. Він вибрав важкий і тернистий шлях служіння рідному знедоленому народові та його церкві.

 

У нашу парафію о. Михайло прийшов в той час, коли вже по швах тріщала "совєцька імперія", коли люди вже серйозно почали задумуватися над питаннями: хто ми, чиї ми діти, чи не час нам жити господарями у власній хаті? Отець Михайло завжди допомагав всім, хто хотів знайти відповіді на ці та інші питання.

 

Не один раз о. Михайло перебував на допитах у КГБ за свої переконання, за тверду позицію щодо греко-католицької церкви, за любов до України, її історії, українського слова, традицій.

 

Однією з перших у єпархії вийшла з підпілля наша греко-католицька церква після сумнозвісного Львівського собору 1946 року.

 

О. Михайло поступив дуже мудро: порадившись із поважними за віком парафіянами, спокійно, без розбрату, без поділу на конфесії зумів своїм переконливим словом достукатися до всіх парафіян нашого села щодо статусу нашої церкви і не допустив розколу конфесійної єдності.

 

Вся громада зібралася біля церкви. Дівчата, одягнені в українські строї, взяли хоругви, а всі решта зі співами духовних пісень вирушили додому о. Михайла запросити його до храму на Службу Божу у греко-католицькому обряді. Все пройшло дуже урочисто, виважено, переконливо. Цей день, 31 грудня 1989 року, запам'ятався всім надовго.

 

 о. М. Федорів вітає єпископа греко-католицької церкви А.Сапеляка

 

Великих зусиль доклав о. Михайло до відновлення нашого храму. Знайшов чудових художників, які зі знанням справи взялися за роботу. Невдовзі церква засяяла новою позолотою, вишуканою оздобою.

 

о. Михайло, напевно, першим в області почав викладати у школі «Основи християнської моралі». Він був у вирі всіх подій, які відбувалися у селі.

 

Одне із незабутніх свят – Свято Миколая. Грудень 1989 року, у центрі села зібралися чи не всі жителі: від малого до старого, очікуючи приїзду св. Миколая. І ось вдалині почувся малиновий спів дзвіночків: на санях під'їжджає до громади св. Миколай (цю роль виконував завуч по виховній роботі нашої школи Плахтій В.В.). З яким піднесенням, з якою відданістю і серйозністю зустрів його о. Михайло! Всі повірили, що це дійсно з небес зійшов сам святий Миколай.

 

 Перше велелюдне святкування «Миколая» в центрі села

 

Особлива подяка о. Михайлу за те, що він був для нас тим вогником, який яскраво горів і випромінював любов до ближніх: дорослих, а особливо до дітей; він навчав їх Божих заповідей, християнської моралі, народних традицій.

 

У грудні 1993 року на нашу парафію приходить о. Б.Чурило, який до цього працював у с. Пеняки Бродівського району.

 

Народився він у с. Ристичі Дрогобицького району. 1981-1985 – роки навчання у Ленінградській духовній семінарії. Висвячений був у храмі святого Юра 2 лютого 1986 року.

 

О. Б.Чурило з дітьми, які прийняли перше Причастя

 

З появою сім'ї Чурилів у Борщовичах парафіяни відразу потягнулися до них, прийняли з прихильністю, бо надзвичайно щире, доброзичливе було відношення їх до людей. Отець Богдан був дуже відповідальним у своїй праці, дбав про храм, громаду. Завдяки його таланту вмінню працювати з людьми й особистій участі у цій праці, в селі за короткий час збудовано велику двоповерхову плебанію.

 

Пані їмость Ангеліна теж брала активну участь у житті парафії: опікувалася дітьми, проводячи уроки «Християнської етики» у школі, підтримувала роботу церковного хору, будучи його учасницею.

 

У 1997 році на нашу парафію прийшов о. М.Колтун, але дуже мало він пропрацював у нашій церкві.

 

З 5 липня настоятелем нашої церкви було призначено о. І.Духнича, який народився 27 серпня 1963 року у с. Бунів Яворівського р-ну. До приходу на нашу парафію працював у м. Ходорів.

 

 о. І.Духнич серед парафіян

 

О. Іван надзвичайно інтелігентний, толерантний пастор. Вміє своїм словом допомогти і підтримати кожного у скрутну хвилину. Ніколи не рахується зі своїм часом – завжди готовий вислухати, дати пораду.

 

Які б у селі не проводилися торжества, церковна громада на чолі з о. Іваном завжди там перша. І все проходить урочисто, з піднесенням. Особливий настрій огортає всіх, коли треба віддати шану нашим героям, а відправу проводить о. Іван.

 

А ще отець за сумісництвом працював у дочірній церкві с. Сухоріччя, де також проявив себе добрим пастирем.

 

О. Іван дбає про духовний розвиток своїх парафіян. Не одноразово наші односельчани їздили на прощу у монастирі Крехова, Унева, Почаєва.

 

Особливо багато уваги приділяє шкільній молоді. Разом з їмостею п. Ольгою ведуть у школі уроки «Християнської етики». Дуже добру традицію започаткував о. Іван: кожного року діти, які вперше приступають до Святого Причастя, зі своїми рідними вирушають на прощу до Крехова.

 

Велику роль в формуванні релігійної свідомості людей зіграли священики, вони були і залишаються прикладом вірного служіння Богові та Церкві.

 

Урочистості, святковості надає спів хору під час Святої Літургії. А наш церковний хор завжди складався з чудових співаків, які були і є великими ентузіастами своєї справи. Мінялися покоління, але хор від цього не втрачав своєї милозвучності і, направду, завжди був окрасою всіх відправ.

 

 

 

Сучасний церковний хор. Зліва направо. 1 ряд: Салук Ірина, Щирба Євгенія, Куцір Люба, Жук Ярослава, Кізима Станіслава, Максим’як Марія, Максимець Неоніла. 2 ряд: Бойцун Ярослава, Сворень Надія, Максимець Галина, Залузець Марія, Ривак Ірина, Сидорчук (Сидельник) Світлана, Букова Марта, Малетич Ганна, Малетич Марія, Плахтій Тетяна. 3 ряд: Качор Михайло, Лущик Йосип, о. Іван Духнич, Мазепа Петро, Кушнір Дмитро – дяк. Сидить молода зміна. Зліва направо. Качор Уляна, Онищак Ірина, Сас Христина, Цвик Христина, Сворень Оксана

 

Найбільше свого часу присвятили співу у хорі: Токарівська Меланія, Ступінська Павліна, Коцур Софія, Коцур Стефанія, Хмільовська Юлія, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Качор Петро, Качор Андрій, Ковальчук Йосип, Ковальчук Іван, Согор (Козярська) Ганна, Коцур (Мормило) Надія, Кварцянна Марта, Якимович Марія, Ривак Ярослава, Шемечко Ірина, Шелемех Ірина, Качор Марія, Легкий Йосип, Наконечна Ольга, яка свою донечку Мартусю, ще зовсім маленькою, привела до хору, і та співає у ньому дотепер.

 

До керування хором запрошувалися диригенти, які професійно працювали з хористами. Одним з них був уродженець нашого села Шандала І.М., який закінчив Львівську консерваторію і співав у капелі «Трембіта». П. Іван завжди переживав за стан справ у рідному селі і взявся за роботу з хором. Його професійний підхід, чудове знання своєї справи дали результат – у доробку хору кілька варіантів виконання Святої Літургії. На жаль передчасно відійшла ця людина від нас, бо великі надії покладали на нього парафіяни і, звичайно, хористи. Світла пам’ять про «нашого Івася» завжди буде серед хористів, парафіян.

 

Серед всіх хористів особливої уваги заслуговує Жук (Качор) Ярослава. Ще у далекому 1950 році у багатоголоссі церковного співу виділявся її чудовий голос. На спів 13-річної дівчинки звернув увагу о. О.Лащенко, і її відразу взяли до церковного хору. З того часу вона постійно співає у ньому. Не один раз керувала хором, коли не було регента у час Святочних Літургій. І їй це вдається, бо вона талант від Бога. І вже в наші дні, незважаючи на стан здоров'я, намагається бути чи не на кожній відправі. Хористи постійно відчувають її підтримку, почуваються впевненіше, коли вона поруч, а вона не мислить свого життя без церкви, без участі у хорі.

 

Головною особою в церкві, звичайно, є священик. Але будь-яка відправа немислима без участі дяка. Можна сказати, що у нас всі дяки дуже добре справлялися зі своєю роботою. У нашій церкві дяками працювали:

 

Ромашевський Іван – дяк і учитель, 1860-1875 pp.

Гузар Іван – дяк і учитель, 1875 pp.

Олексюк Василь – 1887 pp.

Якимович Прокіп – 1895 pp.

Біль (точнішої інформації немає)

 

Барабаш Іван 1897 р.н., старожили згадують про нього як про дуже порядну, віддану своїй справі людину. Він ділився своїми знаннями з молоддю, залучав її до співу в хорі. Сім'я дяка жила у побудованій для нього хаті – дяківці, бо родом він був із с. Пикуловичі. За свою службу Барабаш І. засівав 2 морги церковного поля. А помер він у 1943 році, вийшовши з церкви після вечірні.

 

Зразу ж його службу перейняв син Нестор. Але недовго довелося йому прослужити, бо німці забрали у Німеччину. Поки його не було, хористи самі співали, а допомагав їм Качор Петро. У 1945 році п. Нестор повернувся і знову зайняв посаду дяка.

 

Після нього в церкві почав дякувати п. Вовк Іван, житель с. Миклашів. Пригадують хористи тих часів, що він був надзвичайно відповідальним, прекрасно відносився до них, дуже радів, коли хор гарно співав.

 

З 1992 року на посаду дяка було призначено Ривака І.Й., 1921 р.н. У нашій церкві він пропрацював до 2001 року. Незважаючи на свій стан здоров'я, не було такого випадку, щоб він без поважної причини не прийшов на відправу.

 

А вже з лютого 2001 року у нашій церкві дяком працює Кушнір Д.М., 1947 р.н., уродженець с. Куреличі Перемишлянського р-ну. Він дуже відповідально відноситься до своїх обов'язків, завжди вчасно розпочинає всі відправи: чи то Утреня чи Вечірня... Пан Дмитро дуже пунктуальний, точний у всьому. А ще він дуже людяний, вміє кожного підтримати у скрутну хвилину, дати слушну пораду і надати допомогу.

 

Церква не може добре працювати, коли за неї добре не дбають парафіяни. Тож, щоб все було гаразд у цій царині, періодично обирається парафіяльний уряд, який очолює його голова. Це односельці, яким довіряє громада. Члени церковного уряду організовують і виконують всю необхідну господарську роботу, дбають про належний стан всіх будівель, цвинтарів. За довгу історію нашої церкви багато урядів помінялося, серед голів, які очолювали їх, своєю відданою працею виділялися Коцур Дмитро, Максим'як Роман. Слід згадати Шелемеха Ярослава, який довгі роки очолював церковний комітет. Немає такої справи, де б він не проявив своїх організаторських здібностей. За яку б справу він не брався, у нього виходило все якнайкраще. Завдяки йому зроблено ремонт фасаду церкви, впорядковано і обгороджено цвинтар, роботи на плебанії теж організовувались ним.

 

Окреме слово про Свореня М.М., який 25 років служив у церкві паламарем. Він був справжнім господарем: відчиняв церкву і зачиняв, готував все необхідне до відправ, завжди щиро зустрічав кожного, давав слушні поради.

 

Запам'яталися слова о. Івана, коли вручав паламареві медаль імені Йосипа Сліпого за багаторічну працю: «Невеликого росту цей чоловік, але яке велике серце має він для служіння Богові і людям». Краще й не скажеш.

 

Багато наших парафіян вклали свою працю та кошти в ремонт, відновлення, збагачення нашого храму.

 

Особлива подяка Ковальчуку І.І., його стараннями було повністю відновлено фасад нашої церкви, відремонтовано бані та хрест на них, огорожу. За його матеріальної допомоги провели відновлювальні роботи на цвинтарі та плебанії. Багато пожертв він зробив для наповнення нашої церкви сакральними речами: іконами, патерицями та ін.

 

Талант від Бога, вміння дарує церкві Кінаш Олексій. Своїми руками він створює чудові мистецькі речі: фелони, корогви, стихарі, тощо. Рідко яка церковна громада може похвалитися таким умільцем.

 

Серед багатьох жертводавців – Сворень Я.М., який постійно робить пожертви, його коштом заасфальтовану дорогу до церкви.

 

Також постійні пожертви для церкви роблять Грабович Олексій та Оксана.

 

Родини Мірки С.Б., Залуцького Р.І., Каплиша М.Р., Максим'яка B.C. придбали новий дзвін.

 

Онищак (Ковальчук) Анастасія разом зі своїми дітьми офірувала Голгофу.

 

Кожного року на Великодні свята викладають плащаницю. Підходячи до неї, рідко хто задумується: а хто ж придбав її для храму? Це зробив Франчук Андрій зі своїми дітьми.

 

Варті доброї згадки за велику, наполегливу працю у церкві Стадник А., Попівняк Г., Антонюк Б., Сташко М., Ковальчук В., Коновський М., Сворень М., Антонюк М., Винницька Р. та інші.

 

Люблячи нашу церкву та народ, Бог завжди дарував нам таких провідників, які всіма силами свого розуму і серця рятували українські душі, запалювали у кожному серці вогонь Любові до ближнього.

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 2. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 2 черв. 2020 р., 11:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2020 р., 02:29 ]

 

Друга світова війна

 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. З перших годин війни Львів бомбардувала німецька авіація.

 

Особливо сильного удару завдали німці по Львову 29 червня 1941 року: знищено аеропорт у Скнилові і Рясне, зазнав пошкодження залізничний вокзал. І того ж дня на вулицях Львова появилися перші німецькі мотоциклісти.

 

Через стрімкий наступ німецьких військ органи радянської влади 30 червня 1941 року швидко покинули область, навіть не встигли провести військову мобілізацію серед місцевого населення.

 

Однак, у енкаведистів вистачило часу знищити тисячі в’язнів у тюрмах Львова. Коли Червона Армія відступила, люди з Борщович та навколишніх сіл кинулися до тюрем Львова. Те, що там побачили Вітинський Петро, Сташинська Юлія, Коцур Андрій, Максим’як Йосип та інші перевершило найбільш жахливу уяву про можливі знущання над людьми: відрубані кінцівки, виколоті очі, розпороті животи, всі трупи із слідами жахливих катувань.

 

В такий спосіб у тюрмі на Замарстинівській у 1939 році був закатований житель нашого села Сташинський Петро Васильович.

 

Українці мріяли про незалежну державу. Надіялися, що німці не будуть тому перечити. І ось 30 червня по радіо було повідомлено, що «…волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Невимовна радість панувала всюди. У нашому селі відбулася маніфестація, під час якої національно свідомі селяни пройшли під синьо-жовтими прапорами з одного кінця села в інший.

 

Але у німців не було у планах проголошувати якусь самостійність іншим державам. Фашисти запровадили в Галичині суворий режим. Урядовою мовою стала німецька. На селян накладалися великі податки. «Новий порядок» робив життя в Галичині дуже важким. Німці користувалися правами без обмежень. Тюрми, шибениці, розстріли стали повсякденним явищем. У нашому селі німці розстріляли Каспришина Івана, Коцура Михайла, Коцура Петра, Семенюка.

 

Прихід німецьких окупантів у Борщовичах ознаменувався встановленням беззаперечного виконання жителями села всіх вказівок нової влади, в першу чергу в поставках окупантам сільськогосподарської продукції та відправці молоді на роботу в Німеччину.

 

З Борщович в основному забирали молодих людей, але були випадки вивозу навіть малолітніх. Лиха доля остарбайтера спіткала таких наших односельчан:

1.                  Барабаш Нестор Іванович, 1913

2.                  Біняш Микола Іванович, 1914

3.                  Вітинський Микола Васильович, 1914

4.                  Герасимович Микола Васильович, 1925

5.                  Грудень Дмитро Дмитрович, 1920

6.                  Допіра Марія Іванівна,

7.                  Качур Юлія Михайлівна, 1922

8.                  Коваль Олексій Іванович

9.                  Онищак (Ковальчук) Анастасія, 1925

10.              Кулик Олексій Григорович, 1905

11.              Куцір Петро Михайлович, 1924

12.              Коцур Люба Семенівна

13.              Максимець Володимир Романович

14.              Матвіїв Павло Кирилович, 1924

15.              Мацелюк (Ривак) Ганна Михайлівна, 1928

16.              Пилип Степан Олексійович

17.              Пирка Емілія Василівна, 1924

18.              Ривак Йосип Михайлович, 1935

19.              Сворень Михайло Михайлович, 1928

20.              Сворень Євгенія Михайлівна

21.              Сидор Іван Михайлович

22.              Согор Йосип Іванович, 1907

23.              Соловій Петро Дмитрович, 1914

24.              Токарівський Петро Васильович, 1899

25.              Федак Єва Михайлівна, 1925

26.              Хмільовський Іван Михайлович

 

Доля остарбайтерів складалася по-різному. Одні потрапляли до людяних німців і їх становище було більш-менш терпимим. Інші опинялися в хазяїв, які ставилися до слов’ян як до нижчої раси, тож їм було надзвичайно важко, по-справжньому були невільниками.

 

З розповіді Свореня Михайла Михайловича, 1928 р.н.

«2 серпня 1942 року німці забрали мене (а мені було 14 років) із сестрою Євгенією і відвезли на збірний пункт до Львова (тепер це приміщення школи №87). Після цього вишикували у довжелезну колону і пішки погнали на залізничний вокзал. Як худобу повантажили у «товарняк» і два дні везли до Німеччини. У дорозі нам не давали ні крихти хліба, ні краплі води. Привезли нас на якусь станцію в Німеччині. Там на нас вже чекали «баури» і почали вибирати для себе робітників. Все виглядало як на торговищі худобою.

 

Я потрапив на господарку – доглядав за худобою одяг був дуже убогий, але їсти давали добре.

 

У 1945 році прийшли радянські війська. Забрали нас на машини і завезли у Чехословаччину у табір, який був огороджений колючим дротом. Певний час ми були там під дощем, палаючим сонцем, без їжі і води – «прєдатєлі Родіни». Дуже багато людей там загинуло.

 

Біля мене було дві дівчини зі Львова. Їм було шкода мене, і вони запропонували втікати разом з ними. Близько місяця пішки ми добиралися додому. Намагалися йти лісами, безлюдними дорогами, щоб не потрапити на очі радянському патрулю. І під кінець 1945 року я добрався додому».

 

З розповіді Максимця Володимира Романовича

«Наша велика дружня сім’я проживала у селі Борова Гора, де працювала у своїй господарці. Тато був заступником війта і всі односельці: і українці, і поляки добре відносилися до нас. Ніщо не віщувало біди. Аж ось у 1941 році прийшли німці. Відразу почали забирати молодь до Німеччини. На пересильному пункті німецькі господарі вибирали собі робітників серед великої кількості молодих людей. В такий спосіб я опинився на господарстві у с. Вальсак. Там я виконував ту саму роботу, що і вдома: орав, сіяв, збирав урожай. Заради справедливості треба сказати, що господарі добре відносилися до своїх працівників: давали добре їсти, не заставляли працювати понад міру.

 

Звільнили нас американці, але всюди були розвішані оголошення радянських військ, що всім остарбайтерам треба з’явитися у м. Каменськ. Після прибуття туди, всіх нас, хто вже підлягав військовій службі, пішки гнали до Відня цілий місяць. Дуже важка була ця дорога: їсти не давали, треба було самим рятуватися. Ми забігали до будинків, які стояли при дорозі і просили бодай що-небудь поїсти. У Радянській Армії я прослужив 5 років, працюючи кравцем.

 

Але неспокій постійно панував у моїй душі – пишучи листи додому, не одержував відповіді. Тоді я звернувся до свого начальства і вони допомогли мені розшукати свою родину. Виявилося, що всі вони були виселені з рідної землі у 1945 році. Після звільнення з армії не зміг повернутися до рідної домівки, а розшукавши своїх, опинився у Борщовичах».

 

 

Оркестр дивізії «Галичина». Четвертий справа Наконечний Петро

 

У квітні 1943 року німецьке командування дало дозвіл на формування дивізії «Галичина». Українці у створенні дивізії переслідували іншу мету. Вони сподівалися створити власну армію і у випадку зміни воєнних дій виступити на захист України. До дивізії записалися і наші односельчани, які щиро вірили, що в такий спосіб зможуть долучитися до якнайшвидшого здобуття незалежності для України:

1.                  Василюк Степан Михайлович, помер в США

2.                  Коцур Михайло Іванович

3.                  Наконечний Йосип, загинув на Волині

4.                  Наконечний Петро Михайлович, музикант оркестру дивізії, помер в Канаді

5.                  Сворень Михайло Дмитрович

6.                  Сворень Михайло Іванович

7.                  Стадник Йосип Миколайович, навчався у Львівському університеті. Був направлений у Берлінську офіцерську школу. Чи брав участь у боях – невідомо. Останній лист від нього прийшов з Берліна перед відходом німців у 1944 році. І вже аж на початку 70-х років прийшла від нього звістка з Англії. Там він і помер у 1985 році.

8.                  Стадник Левко, вбитий ковпаківцями.

9.                  Ступінський Ярослав Миколайович.

 

 

 

 

 

Під тиском Радянської Армії німці відступають. Починається мобілізація чоловіків на фронт. Це були непідготовлені, без навиків військової служби люди, яких кинули у горнило війни: Вітинський П.,Зелізко І.В., Качор М.С., Качор П.М., Коник А.М., Мазепа П.М., Максимець С.І., Масим’як Р.П., Мацелко О.Г., Мотика І.А., Наконечний І.С., Наконечний Й.І., Наконечний П.І., Рисак І.І., Ромашевський І.М., Согор В.І., Согор І.І., Ступінський М.П., Тимовчак В.В., Хмільовський С.І., Шандала В.І., Шелемех А.Т., Шелемех В.Г., Шелемех Г.Г., Шелемех Т.Т., Юськевич Й.І.

 

Вони повернулися до рідних домівок інвалідами, хворими після поранень людьми.

 

В боях з німецькими загарбниками на землях Європи полягли наші односельчани:

 

Барабаш Йосип Іванович, 1910 р.н. – загинув у 1945 р. в Польщі, біля Гданська.

Вітинський Михайло Дмитрович

Ковальчук Йосип Іванович, 1907 р.н. – загинув у Польщі

Коцур Йосип Васильович, 1910 р.н.

Максимів Василь Михайлович, 1924 р.н.

Мормило Йосип Іванович, 1923 р.н. – загинув у 1944 році в Польщі під Краковом.

Сворень Михайло Андрійович, 1920 р.н.

Сворень Павло Андрійович, 1923 р.н.

Сворень Михайло Йосипович

Согор Іван Миколайович, 1922 р.н.

Согор Теодор Михайлович, 1909 р.н.

Сташинський Микола Павлович, 1904 р.н.

Степаняк Василь Іванович, 1910 р.н. – у 1945 році помер від ран.

 

У центрі села споруджений пам’ятник на їхню честь.

 

 

Пам’ятник воїнам які загинули в роки Другої світової війни

 

Боротьба українців в складі Червоної Армії проти фашистської Німеччини та Японії це окрема сторінка у нашій трагічній історії.

 

В боротьбі світової спільноти проти фашизму чи не найбільшу Голгофу виніс, знову ж таки, багатостраждальний український народ. Варто поглянути тільки на порівняння втрат деяких держав у Другій світовій війні.

 

Країна

Чисельність людських втрат, тисяч

військові

цивільні

разом

% населення

Україна

2500

5500

8000

19,1

Росія

4000

1700

5700

5,3

Польща

123

4877

5000

19,6

Франція

250

350

600

1,5

Німеччина

4500

2000

6500

9,1

 

Наступив 1944 рік – рік визволення села від німців. Ніхто із жителів села навіть не міг думати, яке страхіття доведеться пережити всім у той час. Радянська Армія зайняла Білку, Сухоріччя і звідти почався наступ на Борщовичі. Найперше, вночі почався страшний обстріл села. Але найгірше було те, що територію села почали освічувати прожекторами, які були підвішені до парашутів. В селі стало видно як вдень, і людям важко було десь сховатися від бомбардувань. Ховалися у пивницях, бігли на поля, у вивози, а село продовжували обстрілювати. Всі здалися на волю Божу. Багато господарських будівель згоріло. Але людські втрати не порівняти з найбільшими матеріальними втратами. Над селом дуже низько пролітало два радянських літаки. Вони скинули дві бомби. Одна з них влучила у місце, де в пивниці ховалися люди. Від вибуху загинуло біля десяти осіб, і серед них – Ющишин С.П.

 

Під час відступу німці зруйнували залізничну колію і станцію. Багато бомб потрапило в став біля залізничної станції. З часу війни його ніхто не чистив, і цей смертоносний вантаж лежить на дні ставка дотепер. Колись це була прекрасна водойма, з надзвичайно чистою водою і великою кількістю риби. А тепер цей став стоїть як німий свідок далеких воєнних літ.

 

 

1945 рік. Група робітників під час відбудови залізничної станції

 

Коли у 1944 році німці відступили, начальником станції було призначено Панова В.М., 1905 р.н., який у 1945 році виїхав. У цьому ж році починається відбудова залізничної станції, а посаду керівника обіймає Ривак І.Й, працюючи там аж до виходу на пенсію

 

У 1983 році начальником стає Барабаш Марія, яка працює до сьогодні.

 

Роль залізниці у нашому селі важко переоцінити. Наші односельчани дістали добрий зв’язок зі Львовом, де могли знайти собі роботу. Так воно і сталося: щодня сотні борщівчан почали їздити у Львів до праці, а молодь на навчання.

 

Війна покотилася на захід, змучені війною та репресіями жителі села почали налагоджувати мирне життя.

 

Операція «Вісла» – одна з найтрагічніших сторінок історії українців

9 вересня 1944 року між урядом УРСР і польським Комітетом національного відродження, що діяв у Любліні, підписано угоду про так звану «добровільну» евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і поляків, відповідно, з території УРСР до Польщі.

 

Йшлося про те, щоб уповні викоренити український етнос у межах Польської держави і замести будь-які сліди його існування.

 

Реально переселення українців розпочалося 15 жовтня 1944 року. Розроблено жорсткі інструкції проведення операції. На світанку військовий відділ оточував село, не випускаючи з нього нікого. Мешканцям наказували протягом короткого часу пакувати майно і під конвоєм їх виводили до визначеної залізничної станції.

 

Напевно, не було ні одного надбужанського чи надсянського села, в якому не гинули б люди: були часті випадки масових мордувань і вбивств, доповненням до цього було грабування майна, знущання над людьми, спалення сільських обійсть.

 

З особливою запеклістю і жорстокістю (польські солдати і партизани) розправлялися з греко-католицьким і православним духовенством. Підтвердженням цих подій є спогади людей, які пережили страхіття цього жахливого злочину.

 

Спогади Залуського Івана Андрійовича, 1917 р.н. у с. Тимці, парафії Башні Дільної, повіту Любачівського, воєводства Львівського

«Поляки все робили, щоб заставити українців виїздити з рідних місць. Вперше ми відчули страх за свої родини у жовтні 1944 року. Польська поліція оточила сусіднє село Подимщине, запалили церкву. Парафіяни не в змозі були щось зробити винесли корогви і разом зі священиком ішли обходом навколо палаючої церкви. Священик дуже перейнявся тією подією і невдовзі помер.

 

У цьому ж селі забрали 33-х чоловіків середнього віку. Всіх завезли до с. Горинця, де під лісом розстріляли без суду і слідства. Серед них був і Суль Іван, 1910 р.н. Так його дружина Катерина залишилася сама із маленьким синочком Романом, якому було лише 2 рочки. У 1946 році Суль Катерина (Максимець) була переселена у Борщовичі.

 

На почату грудня 1944 року у нашому селі польська поліція організувала збори, на яких оголосила, щоб усі виробляли документи на виїзд. Господарі це зустріли сміхом: як так, ми тут живемо з діда-прадіда і будемо покидати рідні місця? Але нас не залишили в спокої. Польська поліція часто навідувалася в наше село, почалися арешти, побиття людей, знущання. Під час арештів страшно били, ставили на розпечену цеглу.

 

Під кінець лютого до села з двох сторін під’їхали польські поліцаї та цивільні озброєні поляки, почали вдиратися в кожну хату, лякати людей, забирати що їм до вподоби. Великий страх поселився серед людей. Виходу і захисту не було.

 

12 березня 1945 року до станції «Башня Дільна» підтягнули ешелон. Люди почали звозити свої пожитки і пакувати у вагони. Моя сім’я думала що робити, але на другий день таки вирішила їхати. Вночі позбирали поховані речі і помістили у вагон. В той день зранку ми бачили, як палав сильний вогонь у селі Синявка, ще більший страх оселився у людей. Всі, хто від’їжджав, плакали, і ті, що залишалися теж плакали.

 

Привезли нас на станцію Борщовичі, все вивантажили, тимчасово поселили нас у поляків, які ще не виїхали (а поїхали вони до Польщі весною). Таким чином ми опинилися в Борщовичах».

 

Спогади Кекляк (Кісик) Марії Миколаївни, 1931 р.н. у селі Башня Гірна

«До 1945 року наша родина щасливо проживала у мальовничому селі Башня Гірна. Ніхто і гадки не мав, що скоро доведеться все покидати. А покидати було що, бо ми жили заможно. У нас було поле, велика господарка, пасіка. Мій дід Михайло 18 років працював секретарем села.

 

Почалося з того, що мого батька Миколу холодною зимою забрали насильно з хати і повезли до Дільної Башні. Там його лякали, страшенно били (навіть цвяхи забивали у п’яти), заставляли підписати документи на виїзд. Тата заставили роздягнутися і все забрали: кожух, шапку, чоботи і вигнали з приміщення роздягнутим. Добре, що там жила наша родина, і тато мав до кого піти.

 

Не було ради – мусіли їхати. Ми ще не покинули рідне обійстя, як вже почали все забирати: вулики, зерно, картоплю, коні… А ми, що могли те забрали і поїхали до Дільної Башні на поїзд. Добиралися 2 дні і 10 березня 1945 року опинилися на станції с. Борщовичі. Глибокі сніги ще були, холодно. Вивантажилися, всюди крики, плач дітей. Але на нас вже чекали місцеві жителі з підводами і почали розвозити по хатах до поляків, бо вони ще не виїхали. В кого була велика сім’я, то тих поселяли у більших хатах.

 

Всі були впевнені, що ми приїхали ненадовго, що скоро повернемось назад. Але, як бачимо, ми осіли в Борщовичах назавжди».

 

Спогад Сокіл (Дейнеки) Марії Михайлівни, 1934 р.н. у с. Башня Гірна

Так як і всі переселенці, наша родина Сокола Михайла і Єви, теж відчула на собі тяжку долю вигнанців. Наша сім’я проживала у селі Башня Горішня. Тато працював шевцем, а ще він був активістом у читальні, брав участь у різних виставах, завжди виконував головні ролі.

 

 

1920-ті роки. Так одягалися молоді люди у Башні Гірній. На світлині Сокіл Михайло і Єва

 

В той час, коли ми змушені були покидати свою рідну хату, нашого батька не було вдома – він відбував покарання у в’язниці за захист свого брата Ілька спочатку у Львові, а потім у Свердловській області (Росія).

 

Весь тягар ліг на плечі нашої мами, якій вже до того довелося перейти через важкі життєві випробування.

 

Ніяк не хотіла вона виїжджати: кілька разів здавала документи і забирала. Та коли в селі настали тривожні часи, коли польські бойовики відкрито вдиралися до хат українців і вбивали, залишитися було небезпечно.

 

Випадок, який стався у селі, остаточно переконав маму, що треба їхати. Поляки увірвалися до хати Кінаша Теодора, який був у селі шанованою людиною, прекрасним кравцем. Наміри поляків відразу всі відчули, бо в руках мали зброю. Коли вони спрямували її на господаря, маленький синочок Олексій, а йому було 4-5 рочків, підбіг до тата і притулився до нього. Батько тільки вимовив: «Як вбиваєте мене, то відразу і вбивайте дитину». І тут руки вбивць здригнулися, опустивши зброю, вони вийшли. Цей випадок перекреслив останню надію, що ще може все минеться і ми залишимося.

 

Гнані страхом за життя, люди збирали свої пожитки і прямували у Солотвино на залізничну станцію. Там на нас чекали «товарняки» і ними відправляли всіх на схід. Добираючись до станції, ми бачили, як то в одному селі, то в іншому спалахував вогонь – поляки палили українські хати.

 

Дуже важкою була ця дорога – ніхто не знав куди ми їдемо і що на нас там чекає. 10 березня 1946 року ми опинилися на станції с. Борщовичі, нас розподілили по польських хатах. Багато переселенців було тут і спільна біда, проблеми об’єднували нас. Всі зрозуміли і змирилися з тим, що вороття вже нема. Люди перезнайомились, почали працювати. Серед молоді швидко зав’язувалися дружні стосунки, почали одружуватися місцеві з переселенцями. І стали ми всі як одна родина».

 

Спогади Лис (Ждан) Ярослави Григорівни 1941 р.н., у с. Борова Гора

«Я не можу пам’ятати, як переселяли нашу родину. Але у дитячій пам’яті залишилися деякі епізоди тих днів. Коли ми вже поселилися у Борщовичах і мене розпитували, що там було, то я постійно повторювала одну фразу на польській мові: «Виходіть з помешкання, бо будемо палити». І батьки підтверджували, що так і було.

 

З розповідей своїх рідних я знаю, що наша сім’я також змушена була виїжджати, рятуючись від нападів поляків. Одного дня нашу хату обступили поляки і хотіли забрати тата і цей хлопчик, захистив його, випросивши у поляків, щоб не забирали. В такий спосіб він врятував йому життя».

 

Із спогадів Допіри Романа

«У нашому селі Борова Гора нараховувалось 200 осель і тільки у 20 жили поляки. У житті села вони якоїсь важливої ролі не відігравали.

 

Жили всі в селі повнокровним життям: старші вели господарку, молодь і діти вчилися.

 

У мене був брат Іван, 1927 р.н. Він був дуже здібний до наук, добре знав німецьку мову. Батько віддав його на навчання у гімназію м. Ярослав. Але закінчити науку йому не вдалося, бо вже у 1939 році прийшли «совєти» і про навчання не могло бути мови. Потім він став членом УПА у сотні «Яструба». Знаємо про нього лише те, що його схопили енкаведисти, коли він вийшов до річки митися. А було це біля села Пирятин Рава-Руського району. А як він загинув і де захоронений ми не знаємо.

 

Тато всі його книжки поскладав у бочку і закопав. Поляки не знали, що брат був в УПА. Якби про це було відомо, то наша родина ще більше б постраждала.

 

Почалася сумнозвісна операція «Вісла». Нас виганяють з рідної землі, з рідної хати. Ніхто навіть не міг собі уявити, що таке страшне лихо станеться з нами. На той час наша сім’я була досить заможною. У нас було прекрасне обійстя, вся забудова була покрита бляхою. Мали ми 9 га поля, 1 га лісу, коні, корови, свині, вівці, птицю. І, звичайно, все це муляло очі полякам. А ще мій дід Теодор був 20 років війтом у селі.

 

Дивлячись, як поляки нападають на українські сім’ї, як з них знущаються, ми змушені були виїздити. І це сталося в грудні 1945 року. Ми ще не виїхали з села, як все наше майно почали грабувати, а хату підпалили. Коли віддалялися від рідного місця, бачили великий стовп полум’я від нашого обійстя.

 

Завезли нас у с. Пишківці Бучацького р-ну на Тернопільщині. Люта зима стояла тоді, багато старших людей позамерзало. Поселили нас в якусь холодну глиняну хату. Перебули ми там зиму. Тато почав шукати краще місце і ближче до кордону – все думали, що ще вернемося додому.

 

В такий спосіб ми опинилися у с. Білка, потім Чорнушовичах. Але так, як у Борщовичах вже жили наші односельці, то ми перебралися туди.

 

Дуже важко було приживатися і обживатися у чужих краях, а ще гірше стало, коли після війни прийшли «совєти». Зав'язався колгосп, робота за трудодні.

 

В селі почали вивозити людей в Сибір. Ми зі страхом чекали, що і нас за брата Івана теж вивезуть. Але з Божою допомогою, нас це минуло, ми вижили, стали на ноги, а борщовицька земля стала нам рідною».

 

Згідно записів у погосподарських книгах в 1945 році у Борщовичі поселилося 530 осіб, а поляків виїхало 1306.

 

У 1948році налічувалось 137 господарств переселенців.

 

На основі спогадів очевидців, можна зробити підрахунок з яких сіл і скільки приблизно сімей оселилося в Борщовичах: Перемишль – 25, Башня Горішня – 20, Борова Гора – 16, Башня Дільна –10, Солотвино – 6, Тимці – 5, Брусно –2. Із Лемківщини оселилося приблизно 10 сімей.

 

 Посвячення каплички з нагоди 50-річчя сумнозвісної операції «Вісла»

 

Звичайно, це не повний перелік, бо зроблений він за свідченнями людей поважного віку, а людській пам’яті властиво щось призабути.

 

За радянських часів було заборонено вдаватися до правдивих спогадів, свідчень про ті страшні часи. З настанням незалежності, нащадки переселенців дістали змогу познайомитися з правдивою історією і гідно її шанувати.

 

До 50-річчя операції «Вісла» у Борщовичах побудовано і посвячено капличку. Особлива заслуга в цьому Кекляк (Кісик) М.М., Кузик (Тухай) Є.І, Фрис О., які зуміли своїм талантом, великим бажанням організувати цю важливу справу.

 

 

Інтер’єр каплички

 

Тепер духовні торжества у селі розпочинаються відправою біля каплички.

 

Організація колгоспу

Односельчани докладали великих зусиль, щоб побороти злидні та господарську розруху, обробляли і засаджували землю.

 

Але селі знову тривога – наступив 1947 рік – початок колективізації. У цьому році не вдалося новій владі залучити селян до колективного господарювання. А вже 1948 рік вважається роком заснування колгоспу. Спочатку колективізація мала добровільний характер і проходила мляво. На перших порах тільки 27 сімей вступило до колгоспу. Але влада рішуче береться за організацію колективного господарства.

 

Уповноважені з району ходять по селі, залякують людей, обкладають непосильними податками. У селян збирають коней, сільськогосподарський реманент, розбирають і перевозять на колгоспне подвір’я господарські будівлі, відчужують землю.

 

Але найстрашніше те, що починають вивозити цілі сім’ї прекрасних господарів у Сибір за небажання вступити в колгосп, за зв’язки з упівцями чи просто за вказівкою сексотів.

 

Розказують очевидці: «Страшний плач, лемент стояв у селі під час цих енкаведистських акцій – люди прощалися з селом, з сусідами назавжди. І влада була впевнена, що вони більше ніколи не повернуться до рідних домівок.

 

Доказом цього є записи, які вдалося віднайти в будинкових книгах тих років, де видно, як перекреслювали прізвища цілих родин.

 

Сторінка із будинкової книги, 1948 рік

 

Забирали енкаведисти людей на вивіз переважно вночі. Хату приречених оточували солдати, вривались до неї і старший оголошував ще сонним і розгубленим господарям, що є рішення влади (а таке рішення могли сфабрикувати за місяць-два після вивозу) всіх вивезти на спецпоселення. На вік чи каліцтво кандидатів на виселення не зважали, чи це дев’яносторічний дідусь, чи немовля в колисці, чи каліка без руки або ноги, чи навіть вагітна жінка – забирали з дому всіх! На приготування до виселення давали 20-30 хвилин (за інструкцією – 2 години). Перелякані господарі брали те, що встигли: сякий-такий одяг (влітку забували про зимовий одяг і взуття) та дещо з харчів, їх тут же виводили з хати, вантажили на підводи, рідше на вантажівки, й везли на так звані збірні пункти – пересильні в’язниці. Майно, яке залишалося – розкрадали сільські «активісти» або й самі енкаведисти.

 

Під пильною охороною людей везли на залізничну станцію й заштовхували до вагонів. Ці вагони були для перевезення худоби, тому в народі їх називали «телячими». Вони були обладнані «нарами» – полицями, призначеними для того, щоб на них можна було сидіти і лежати. В підлозі був прорубаний невеликий отвір, оббитий бляхою, який служив своєрідним туалетом або металева чи дерев’яна бочка, так звана «параша».

 

Вагон мав два віконечка, заґратованих решіткою або колючим дротом. Стіни вагону були з дощок, тому зимою покривалися інеєм, а спекотного літа – нагрівалися. Двері вагону конвой закривав і у ньому весь час була напівтемрява.

 

В такий вагон заштовхували від 30 до 50 осіб, а то й більше, різними за віком та статтю. Дорога на каторгу завжди була довгою – від трьох тижнів до півтори-двох місяців. Ешелони з репресованими довго простоювали в тупиках, їхали переважно вночі. Десь на великих зупинках конвой міг видати якийсь суп – «баланду» або кусень глевкого хліба з тухлою тюлькою. Завжди бракувало питної води і свіжого повітря. Люди знемагали від холоду і голоду. В таких умовах діти й старші за віком хворіли різними інфекційними хворобами, застудами й помирали, не маючи жодної лікарської допомоги. Навіть тоді, коли жінки народжували, не було не тільки лікаря, але й теплої води. В таких жахливих умовах немовлята переважно не виживали. Тіла тих, хто в дорозі помирав, конвой майже завжди викидав з вагону при русі потягу на розтерзання диким звірам чи хижим птахам. Під час такої далекої дороги людей пригнічувало ще й те, що вони ніколи не знали куди їх везуть.

 

Ешелони з галичанами прибували на залізничні станції переважно Півночі, Сибіру, Далекого Сходу або Казахстану. Тут репресовані одержували статус «спецпоселенців» – безправних громадян «найдемократичнішої країни у світі», їх також змушували підписувати заяви про те, що приїхали вони в цю місцевість добровільно і залишилися безвиїзними навічно. Далі їх відправляли вантажівками, підводами, саньми, а той пішки, переважно в глуху тайгу або безкрайній степ. Давали їм пили, сокири, дещо з продуктів й залишали виживати у снігах при тріскучих морозах. Люди самотужки рили собі землянки, зводили бараки і поступово пристосовувались до більшовицького «раю», їх брали на облік в комендатури, вони, під загрозою тюремного ув’язнення, не мали права відлучатися за межі призначеного місця. Спецпоселенці повинні були весь час відмічатися в комендатурі. Вони рідко коли мали медичне обслуговування, а про духовну опіку взагалі не йшлося. Своїх дітей, якщо мали їх у що одягнути, змушені посилати в російськомовну школу, якщо така була не надто далеко від їхнього поселення.

 

На засланні наші люди, дорослі й підлітки, виконували найважчі і найбрудніші роботи. Переважно працювали в тайзі на лісоповалі, коли взимку сніг сягав до пояса і стояли тріскучі морози, а влітку заїдали до крові комарі. Тендітні дівчатка-українки ручними пилами і сокирами звалювали столітні кедри та ялиці, обрубували гілля, розпилювали стовбури й складали колоди.

 

Використовували наших людей на найважчих роботах у радгоспах, цегельнях, на будівництві доріг, мостів, залізниць. Галичани зводили будинки, рили канали, вантажили й розвантажували вугілля, цемент, каміння, цеглу, мінеральні добрива та ін., працювали в шахтах й каменоломнях, добували торф. Та хіба можна перерахувати усі роботи, які примусово виконували спецпоселенці на просторах більшовицької Росії? Про техніку безпеки й мови не було, ніхто й ніколи не вчив їх будь-якої професії, все освоювали самотужки, при чому калічилися, гинули, топилися, горіли, обморожувалися, словом, ніхто про них не дбав і за їхнє каліцтво не відповідав. Були вони рабами ХХ століття.

 

У другій половині 1950-х років більшовики почали звільняти галичан зі спецпоселень, передусім звільняли тих, кого вивезли на заслання неповнолітніми, а відтак, усіх решта.

 

За офіційними даними, які не раз публікувалися у пресі після здобуття Україною незалежності, кількість репресованих, висланих більшовиками за межі Галичини, була такою:

 

10 лютого 1940 року депортовано 220 000 осіб;

13 квітня 1940 року – 320 000 осіб;

у червні-липні 1940 року – 240 000 осіб;

у червні 1941 року – 300 000 осіб, переважно українці.

 

Крім цього, за роки першої радянської окупації краю 1939-1941 рр. було заарештовано близько 60 000 чоловік, а 50 000 із них – розстріляно або по-звірячому замучено в катівнях.

 

З осені 1944 до 1951 рр. в райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу більшовиками депортовано із Галичини 65 906 родин, які нараховували 203 662 особи.

 

Таким чином, з 1939 до 1955 рр. з нашого краю було вивезено 2 196 170 осіб, або 20,5% від усього населення.

 

В ті страшні часи висилки у віддалені й необжиті місця Совєтської імперії були вивезені борщовицькі родини:

1. Бень Іван Ількович, 1888 р.н., Параскевія, 1890 р.н., Анна Іванівна, 1926 р.н., Іван Іванович, 1927 р.н.

2. Вітинський Петро Михайлович, 1905 р.н., Юлія Миколаївна, 1909 р.н.

3. Гірка Іван Дмитрович, 1889 р.н., Агафія Матвіївна 1897, р.н., Степан Іванович, 1928 р.н.

4. Допіра Анна Іванівна, 1909 р.н.

5. Допіра Іван Ількович, 1911 р.н., Ольга Дмитрівна, 1924 р.н., Марія Іванівна, 1943 р.н., Іван Іванович, 1947 р.н., Степан Іванович, 1949 р.н.

6. Качор Павло Михайлович, 1898 р.н., Параскевія Михайлівна, 1899 р.н., Степан Павлович

7. Качор Іван, Магдалина, Ярослав Іванович, Ганна Іванівна.

8. Качор Михайло, Катерина.

9. Качор Теодора Яківна, 1894 р.н.

10. Качор Микола Андрійович, 1892 р.н.

11. Коцур Іван Михайлович, Анна, Роман Іванович, Марта Іванівна.

12. Лісневський Іван, Катерина.

13. Наконечна Анна, Іванна.

14. Пістола Йосип Юрійович, 1916 р.н., Марія Тимківна, 1924 р.н.

15. Сворень Іван Михайлович, 1901 р.н., Анна Григорівна, 1907 р.н., Ольга Іванівна, 1927 р.н., Ярослава Іванівна, 1929 р.н., Євген Іванович, 1935 р.н.

16. Сворень Іван Степанович, 1896 р.н., Катерина, 1908 р.н., Михайло Іванович, 1927 р.н., Марія Іванівна, 1938 р.н.

17. Сворень Петро Миколайович, 1914 р.н., Кароліна Іванівна, 1925 р.н., Богдан Петрович, 1925 р.н.

18. Согор Ганна Яківна

19. Согор Петро Григорович, 1898 р.н., Осипа Володимирівна, 1895 р.н.

20. Согор Іван, Павліна

21. Стадник Михайло Миколайович, 1893 р.н., Юлія Миколаївна, 1900 р.н., Микола Михайлович, 1937 р.н.

22. Токарівський Тимофій Йосипович, 1889 р.н., Марія Андріївна, 1885 р.н.

23. Шелемех Михайло Тимкович, 1904 р.н., Марія Іванівна, 1903 р.н., Стефанія Михайлівна, 1928 р.н.

 

Вражають трагедії цілих родин у нашому селі. Важко переповісти, що пережила сім’я Івана та Анни Коцур.

 

У 1950 році заарештовано їхнього зятя Кварцяного Йосипа за зв’язки з УПА. А всю сім’ю вивозять у Сибір. На руках у їхньої дочки Марти синочок, якому тільки 2,5 рочки. Забирають всіх на пересильний пункт. Там помирає малятко. Енкаведисти забирають його від мами, хоронять самі, а матері дають тільки номер могилки. А родину везуть далі товарним поїздом. На цьому їхня Голгофа не закінчується. В дорозі помирає голова сім’ї, вартові просто викидають його з поїзда в глибокий сніг чужої землі. У Сибіру помирає також їхній син Роман. Важко збагнути, як люди виносили такі страшні випробування. Після відбуття покарання додому повернулася мама, дочка Марта і зять Йосип. Бог подарував їм двійко діточок: Ярослава і Любу. Виросли вони хорошими людьми і радують своїх батьків онуками і правнуками.

 

Або ще такий факт нелюдського ставлення нових правителів до людей. Коли вивозили у Сибір Согору Ганну з сином Богданчиком, вона пішла попрощатися з сусідами, а дитина залишилися на підводі, яку охороняли енкаведисти. На вулиці в той час стояла сусідка і мама попросила її забрати дитину. Енкаведисти-росіяни не розуміли про що мова. І Кінаш Юлії таки вдалося викрасти Богданчика. Мати поїхала без дитини. Невдовзі в Сибіру вона померла, а він виховувався у родичів. Можна собі уявити, як було мамі без дитини, а дитині без неї.

 

Хвилююча розповідь Согор (Козярської) Ганни про те, що довелося пережити їй у цей страшний час.

 

Вона була невісткою родини, яку вивозили у Сибір. І хоч вона не жила у сім’ї чоловіка, але на неї чекала доля вигнанки. Її встигли попередити, що до їхньої хати наближаються енкаведисти, і їй вдалося втекти з маленькою дитиною. Довгий час вона переховувалася у родичів, знайомих. Але дитинка захворіла і п. Ганна змушена була іти до лікарні. Сталося найстрашніше – малятко помирає. З мертвою дитиною вона повертається не додому, а знову до рідні, звідти – до церкви, щоб похоронити дитинку. Чоловік, Согор Володимир, в той час воював у Червоній Армії і ніяких вісточок від нього не було. Страшні думки постійно тривожили її, та прийшов лист з фронту, і вона з нетерпінням чекала повернення свого чоловіка. Бог змилосердився над нею – чоловік повернувся додому. Життя поступово стало налагоджуватися. Сім’я Володимира і Анни виховала троє дітей: Марію, Ярослава і Андрія.

 

Та навіть зараз, через багато років, серце стискається від болю при згадці про пережите.

 

Сподіваємось, що більше ніхто і ніколи не зазнаватиме такої страшної наруги, принижень і винищення.

 

Звичайно, що після акції вивозу у Сибір справи у влади пішли краще. Люди були настільки перелякані, що майже всі написали заяви про вступ до колгоспу. Тоді ж відбулася ще одна подія, яка сколихнула село. 15 січня 1950 року у приміщенні сільської ради було вбито Пенцка Петра Володимировича, 1908 р.н., який просив відтермінувати його вступ до колгоспу. Ніхто не зважав, що він повернувся з фронту, що його дружина невиліковно хвора, а на руках річна дитина. Після цієї трагедії у селі вже не залишилося одноосібників.

 

Новостворений колгосп в перший рік очолювали наші односельчани Максимяк Петро і Стадник Іван. Однак, колишні сільські господарі, очевидно, були нездатні насильно залучити односельчан до цієї комуністичної панщини двадцятого століття. Після них головою був приїжджий Діхтєров Микита, який значно ефективніше змушував селян звикати до праці в умовах колгоспу.

 

На перших порах колгосп носив ім’я М.С.Будьонного, а потім називався «Зоря комунізму» і довгі роки його очолював Ждан Г.І. Після реорганізації Борщовичі стали відділком радгоспу «Жовтневий».

 

І знову, вкотре вже, над українським селянином владою чиниться наруга. Людей позбавлено звичного господарського укладу життя. Ще вчора їх власністю була земля, коні, реманент, будівлі, а сьогодні це вже спільна, колгоспна власність. Що це таке селяни тоді так і не зрозуміли, але чітко збагнули основне: їх назавжди позбавили нажитого їх працею майна.

 

Люди, щоб вижити і не зазнавати переслідувань з боку влади, змушені були змиритися із ситуацією і працювати в колгоспі. Іти селянам нікуди, не маючи паспортів, влаштуватися на роботу поза колгоспом було дуже важко.

 

Борщовичі мали велику перевагу над іншими селами – залізничну станцію. Для забезпечення її безперебійної роботи приймали чоловіків із нашого села. А до Львова на роботу дехто із борщівчан зміг вирватися з села у 1950-х роках, заплативши немалі гроші за паспорт.

 

Ще один факт підневільного життя наших людей: у господарських книгах за 1948 рік вдалося знайти списки зареєстрованих людей, які приїжджали в гості до своїх родичів – справжня «тюрма народів».

 

На перших порах земля ще не була виснажена і давала добрі врожаї. Колгосп спеціалізувався по вирощуванню зернових культур і цукрового буряка, згодом городини: добре родили і огірки, і помідори, були цілі плантації полуниць. В центрі села посадили прекрасний сад, який давав багаті врожаї черешень, яблук.

 

Все вирощене на колгоспних ланах і фермах ретельно обліковувалося і забиралося державою. За працю в колгоспі людям нараховували, так звані, трудодні, згідно яких їм видавали грошову або натуральну платню. Заробіток видавався не щомісячно, а лише кілька разів на рік. Колгоспники, важко працюючи в колгоспі, намагалися принести додому бодай трошки зерна чи картоплі, щоб прогодувати сім’ю. Насипали зерно в кишені, в штани, за пазуху, ховаючи від охоронців та якщо хтось попадався, на них чекала кара. Влаштовували публічні суди, на які збирали чи не всіх колгоспників. Така доля спіткала Согор (Козярську) Ганну, Свилебу Ольгу, Рисак Марію, Суль Катерину, Максимець (Кісик) Єву. Повертаючись після важкої праці на току, вони взяли по кілька кілограмів необчищеної пшениці. За це їх судили і винесли вирок – 10 років ув’язнення. Відправили їх у колонію м. Брянск (Росія). Але, потрапивши під амністію, повернулися додому швидше, де на них чекали маленькі діти.

 

Згодом селяни дістали можливість виробляти паспорти, і це стало нагодою для наших односельчан влаштовуватися на роботу на підприємства Львова.

 

Працездатних людей у селі залишалося все менше – нема кому працювати. На збір урожаю постійно організовують шкільну молодь.

 

Як допоміжну ланку заробітку для селян було створено картонажний цех, керівником якого була Стовбова К.М.

 

Поступово життя в селі налагодилося: покращилася оплата праці, селяни вирощують худобу на продаж, добрі доходи приносять заробітки у Львові. І це стає основним чинником масового будівництва в селі нових будинків.

 

Найстрашнішим бичем у той час в селі було бездоріжжя. Таких поганих доріг, напевно, не було за всю історію Борщович – все було наше і нічиє.

 

І тільки у 1985 році наше село набуло сучасного вигляду. Причиною таких позитивних змін була підготовка до святкування 65-річчя перебування у селі армії під проводом М.Будьонного. У 1920 році під час походу на Польщу, змітаючи все на своєму шляху, промчала Перша Кінна Армія (із змінним успіхом «громити», так званих в радянській історії, білополяків).

 

 

 

15 вересня 1985 року відбулося велике торжество, на яке з’їхалися гості чи не з усієї області. До участі у театралізованому дійстві залучили аматорів сцени з багатьох сіл Пустомитівщини. Серед борщовицьких артистів особливо виділялися школярі: і виступами, і костюмами, і організованістю.

 

До цієї події здійснили реконструкцію центру села: збудували великий адміністративний будинок, в якому розташовано сільську раду, пошту, Народний дім, бібліотеку, поруч – торговельний центр, двоповерхові житлові будинки для працівників радгоспу. Зробили меліорацію, викопали ставки, які теж стали окрасою села і чи не найголовніше – заасфальтували основні дороги.

 

 Сільська аптека

 

У 1980 році розпочалася газифікація села. Головою газового комітету обрали Шелемеха Я.Г., який відразу активно взявся за організацію роботи, а її було дуже багато, найголовніше – виготовлення документації, придбання матеріалів. У цій справі доброю підмогою була допомога Максимця В.Р., який займався будівництвом газорозподільчих станцій.

 

Особливих слів подяки та пошани заслуговує Залуський І.А. Протягом свого життя у Борщовичах він був причетний до багатьох важливих справ у селі. Всю найвідповідальнішу роботу у газовому комітеті виконував саме він: і збирав гроші, і відповідав за виготовлення документації на кожну оселю, і за прокладання вітки газопроводу у селі.

 

Також п. Іван організував роботи з благоустрою цвинтаря, які тривали два роки. Завдяки його організаторським здібностям, майже всі жителі села долучилися до цієї справи. Певний час він був старшим братом при церкві і тут проявив себе чесним, принциповим, справедливим прихожанином.

 

Багато матеріалів з його домашнього архіву використано при написанні цієї книги, за що автор йому щиро вдячна.

 

У вересні 1989 року створено Народний Рух України – найвпливовіша демократична сила, яку очолював Чорновіл В.М.

 

Це була настільки авторитетна організація, що майже в кожному селі патріотично налаштовані жителі створювали свій осередок. У Борщовичах головою було обрано Попівняка Теодора. Він брав участь у перших організаційних зборах у Винниках, Львові. Це був ще той час, коли активісти відчували тиск з боку влади, їх переслідувала міліція. Але народ вже не боявся і організовувався у потужну силу. Тоді у Русі вже було 300 осіб. Найактивнішими рухівцями у Борщовичах були: Лущик Й., Малетич І., Попівняк Т., Согор В., Согор Є., Тимець Р., Ханас М., Франчук Ю., Чорнописький П. та інші. Великою перемогою Руху були вибори у березні 1990 року, коли вперше вдалося провести їх демократичним шляхом.

 

Наші активісти організовують різні політичні акції, до яких залучають односельців. Велику гордість за свій народ, за свою героїчну історію залишила у серцях хода у с Пикуловичі (1989 р.) на посвяту березового хреста і могили січових стрільців. В одному пориві, одною дружною громадою під синьо-жовтими прапорами вирушили до сусіднього села. Впродовж усієї дороги лунали стрілецькі пісні, які співали учасники цієї пам’ятної події.

 

А ще незабутньою і хвилюючою подією була підготовка і участь у «живому ланцюгу» між Сходом і Заходом України. Це була одна із перших акцій, до якої вдалися патріотичні сили в передчутті розвалу СРСР. Майже у кожній сім’ї готувалися до неї: шили синьо-жовті прапори, пов’язки, бо купити їх у магазинах було просто неможливо.

 

І ось настало 21 січня 1990 року (а ще існував Радянський Союз). З самого ранку сотні людей автобусами, машинами, мотоциклами під синьо-жовтими прапорами прямують на трасу Львів – Тернопіль. Багато борщівчан, їдуть в інші області – Тернопільську, Рівненську, Житомирську.

 

 21 січня 1990 рік. Борщівчани під час «живого ланцюга» на трасі Львів – Тернопіль

 

Це було свято піднесення людської гідності. Люди, взявшись за руки, символізували духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку мріяли наші пращури, єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної, демократичної України. Наш народ дочекався тієї миті, коли Україна постала у світі рівною серед рівних, вільною серед вільних, проголосивши незалежність у Декларації від 16 липня 1990 року та в Акті про незалежність від 24 серпня 1991 року, дня, який став всенародним святом.

 

На честь проголошення Незалежності України в центрі села встановлено пам’ятний хрест, біля якого розпочинаються сільські торжества.

 

 

Пам’ятний хрест в центрі села

 

Згодом головою осередку було обрано Согора В.П. Під його керівництвом рухівці беруть участь у формуванні влади, спрямовують її роботу у національному руслі, допомагають в організації різних робіт у селі. Був час, коли при вирішенні будь-яких сільських справ, дослухалися рухівців: а яка їх думка, а як вони відреагують?

 

У 2004 році, після фальсифікацій на президентських виборах, почався великий здвиг народу, який бажав кардинальних змін у державі, не хотів вже миритися з ситуацією, яка була в Україні, піднявся на захист своїх прав.

 

Розпочалася Помаранчева революція. Безперечно, борщівчани не стояли осторонь цих подій і хто, як міг, долучався до них. У селі відбувалися мітинги під помаранчевою символікою, багато односельчан брали участь у різних акціях у Львові.

 

 Помаранчева революція. Біля Верховної Ради. Зліва направо. 1 ряд Іванюх Василина, Кузик Емілія, Бойцун Ольга, Васьків Ганна. 2 ряд Бойцун Ярослава, Тимовчак Ірина, Колб Лариса, Малетич Ганна, Онищак Мирослава

 

Представники майже з кожної хати в той час були на Майдані Незалежності у Києві. Всі вони відчували внутрішню потребу бути безпосередньо причетними до великих подій. Особливо активною була наша молодь. Багато з них перебували там з перших до останніх днів. Це були: Васьківи Роман і Микола, Вітинська Олександра, Максимець Роман, Риваки Володимир і Юрій, Барабаш Володимир та багато інших. 

Борщовичі погляд крізь віки. Частина 1. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 2 черв. 2020 р., 08:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:58 ]

Світлій пам’яті односельчан –

жителів села Борщовичі:

трудівникам, патріотам, простим

добрим людям присвячую.

 

Передмова

 

Ще кілька тисячоліть тому українська сільська община була тим середовищем, в якому зародилися та сформувались основи власне української духовної та матеріальної культури, які нині займають гідне місце у світовій цивілізації. Українське село впродовж багатовікової історії свято оберігало основи національного укладу життя, суспільної жертовності, відданості ідеалам патріотизму та християнської моралі.

 

Так, за одностайною оцінкою розвитку історичного процесу, саме українське село у всі історичні періоди було основою нації, тим стрижнем, завдяки якому наш народ завжди зберігав свою національну ідентичність, попри ідеологічні плюндрування та фізичне винищення, яких він зазнав за свою багатовікову історію. Незважаючи на військову поразку у національно-визвольних змаганнях після Першої світової війни, український народ на обох частинах України, окупованих російсько-більшовицькими та польськими загарбниками, чинив активний опір окупантам, не мирячись із становищем підневільної нації. І власне українське селянство по обидва боки Збруча, було тим живильним середовищем, з якого черпалися духовні основи нескореності національного духу та в якому виховувалися патріоти, які за своїми ідеологічними переконаннями готові були пожертвувати життям заради торжества ідеалів української нації, її державної незалежності.

 

Розуміючи, що військова поразка у національно-визвольній боротьбі це ще не є поразка української нації, бо вільнолюбивий дух українського народу рано чи пізно обов’язково скине ярмо чужоземного панування, російсько-комуністичні правителі, задумавши раз і назавжди зламати хребет української нації, завдали страшного удару, в першу чергу, по українському селянству. Власне геноцид, шляхом масового голодомору в Україні 1932-1933 років, був спрямований на фізичне винищення селянства, як найбільш масового носія генетичної основи української нації.

 

В часи бездержавності України, в період комуністичного правління, село законсервувало та зберегло основи національної суті українства. Всупереч безбожницькій комуністичній ідеології, село не дозволило остаточно сплюндрувати церкву, оберігало мову, основи християнської моралі, які були і є духовною суттю існування української нації.

 

З-поміж всієї української спільноти наше село Борщовичі не було винятком. Поки що з села не вийшли державні високопосадовці, відомі політики та спортсмени, популярні артисти. Однак, за всю свою багатовікову історію, село було і залишається тією частиною України, де народжувалися, жили, творили і боролися прості, працьовиті люди, які завжди були носіями національної суті українців та жили згідно з основами християнської моралі. Люди обробляли землю, вирощували хліб, зводили будинки, оберігали церкву та моральні засади, вчилися.

 

Наше село ніколи не було зганьблене бездуховністю і відсутністю патріотизму. У важкі роки боротьби за незалежність України село Борщовичі завжди віддавало свій цвіт, свою молодь, своїх патріотів на вівтар борні. Солдати з Борщович героїчно воювали в рядах Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. В часи польської окупації селяни чинили опір загарбникам, свято оберігали основи своєї нації – українське слово, національні звичаї, культуру і церкву, чинили спротив полонізації села. Великий вплив і підтримку в селі мало українське національне підпілля.

 

У грізні роки Другої світової війни у смертельну, безкомпромісну, героїчну боротьбу з німецькими і російсько-комуністичними загарбниками вступила Українська Повстанська Армія (УПА). І знову кращі сини і дочки села стають до боротьби в лавах УПА, ведуть активну підпільну роботу. Гасло боротьби «Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї!» стає змістом їхнього життя.

 

У після воєнний період, у важких матеріальних умовах, жителі відбудовують село, зводять нові будинки, вирощують сади, вчаться. Незважаючи на політичний терор влади проти ідеологічних основ українства, односельчани вже на побутовому рівні чинять супротив владі, в першу чергу, проти денаціоналізації, руйнування духовних основ життя, насадження бездуховності, закриття та нищення церкви.

 

На жаль, періоди іноземної окупації, панування комуністичної ідеології не минули безслідно. Ці періоди характеризувалися ще й тим, що влада вела активну роботу з насадження своїх фальшивих ідеологічних та історичних стереотипів. В першу чергу, це робилося шляхом руйн