Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


Пам’яті Алли Горської. (Автор: Малахова Тетяна)

опубліковано 28 лист. 2018 р., 11:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лист. 2018 р., 11:24 ]

 

 

За нею демонстративно стежили, її зупиняли серед вулиці і погрожували невідомі особи…

28 листопада 1970 року була вбита відома художниця, діяч правозахисного руху і дисидент Алла Горська. Того самого 1970 року, коли був смачний пломбір і на екрани вийшов фільм «Біле сонце пустелі», людей катували і вбивали за їхній світогляд і спрагу до волі.

 

«В 60-х роках вона разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими дисидентами стала одним з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім'ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з абетки.

 

За її активної участю 22 травня 1963 року відбулося покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів». Після покладання квітів Кобзарю усіма учасниками покладання квітів «зацікавилося» КГБ.

 

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних киян в НКВД.

 

1964 року у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати».   

 

Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

 

1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору.16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів. Горську викликали в КГБ на допити як свідка та назводини віч-на-віч, де велися специфічні «кадебістські розмови» з попередженнями й погрозами.

 

У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 українських діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися репресії проти «підписантів», кадебістський тиск. Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

 

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

 

28 листопада 1970 року 41-річну Аллу Горську було вбито у місті Василькові Київської області. Похорон Горської перетворився на мітинг протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. У січні 1972 здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту!.(Вікіпедія)

До річниці голодомору-геноциду 1932-33 років в Україні

опубліковано 25 лист. 2018 р., 06:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лют. 2019 р., 09:37 ]

 Голодомор-геноцид

85 років тому внаслідок голоду, штучно організованого російською владою в Україні, померли мільйони українців. Ця жахлива трагедія не могла не вплинути на стан та історію українства, яке ще майже 50 років залишалося в московській кабалі.

 

Так, ми вижили. Так, нам ще треба позбутися комплексу меншовартості, який нам нагнітали голодоморами, гулагами, заборонами мови, викривленнями історії.

 

Так, нам ще треба вчитися ставати господарями на своїй землі.

 

І ми станемо добрими господарями. Наші гени цьому запорукою. Ми зробимо Україну-Русь великою державою, яка буде вирізнятися демократизмом, високим рівнем життя, освіти, науки, техніки, новітніми технологіями. Запорукою цього стане також наша память про тих, замордованих, розстріляних, убитих, які полягли задля збереження нашої ідентичності і нашої перспективи.

 

Кожного року четвертої суботи листопада ми вшановуємо память жертв голодомору-геноциду 1932-33 років. Українці живуть на всіх континентах. На всіх континентах горять Свічки Памяті, відбуваються Служби Божі, звучать Молитви за невинно убієнних.

 

Вшанували Память жертв голодомору-геноциду і в місті Едмонтон, столиці канадської провінції Альберта. Все відбувалося в мерії. Було багато дітей. Звучали Молитви і молитовні пісні, Гімн України, розповіді про трагедії голодомору, виступи депутатів федерального та провінційного парламентів, міської ради. Потім – покладання вінків та запалених свічок до памятника жертвам голодомору-геноциду, який стоїть перед мерією, і є першим памятником у світі жертвам голодомору 1932-33 років. Він встановлений 1983 року. І знову багато дітей. Кілька фото ілюструють це Вшанування.


















 

СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ. Частина ІІІ. (Автор: Бандра Катерина)

опубліковано 24 лист. 2018 р., 04:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лют. 2019 р., 09:33 ]

 

СМЕРТЬ ДІТЕЙ

Що хата – то утрата. Жив в урочищі Кривець Тишківський Михайло. Одного разу його син Дмитро пішов у ліс рубати тички на фасолю, його убили там москалі-облавці, притягнули в село і почали питати, чий то син. Люди впізнали хлопця і сказали. Тоді москалі приволокли мертвого Дмитро під батькову хату і підперли його патиками. А самі пішли кликати батьків, щоб привітали сина. Побачивши Дмитра, мати заголосила, але сказала, що то не її син. Вона боялась, щоб не взяли з хати ще двох синів і дочку.

 

Поглумившись над батьками і їхнім сином, повезли Дмитра до Болехова. Що діялось на серці у тої нещасної матері, один лиш Господь знає. Найстарший син, Павло, загинув на фронті, на нього прийшла похоронка.

 

Село Липа. Біля пам’ятника «Роберту». 2017 рік

 

Діти Тишківських, Богдан і Катерина, випасали в лісі худобу. На обід додому не йшли, кіз і овець загнали в кошару, а корів прив'язали до смерічок. Коли діти зібрались іти додому по відра для доїння, до них підійшли повстанці і попросили щось поїсти. Діти пообіцяли, що з дому щось принесуть. Мама дала їм ощипки, бо хліба тоді ні в кого не було. Але в лісі їх вислідили облавці. Автоматна черга навіки зупинила босоногих Богданка і Катрусю. Мертвих дітей москалі кинули на фіру і повезли до Болехова. Хлопцеві було 15 років, а дівчинці – 13.

 

Фірман Креховецький Степан Андрійович розказав батькам про страшну загибель їх дітей. Мати пішла на те місце, руками позгрібала окровавлену землю, насипала невеличку могилку. Ніхто в селі не бачив її веселою, завжди ходила в зажурі.

 

Були такі випадки не тільки в нашому селі, але й інших. Але час пройшов. Рани загоїлись, живі свідки відходять у вічність, все йде у забуття.

 

СТРАШНИЙ ВИПАДОК

Тишківського Михайла Юрковича засудили за партизанку, хтось доніс, що він допомагав в лісі партизанам. Жінка померла, залишилось троє дітей. Найстарша, Стефанія, мала десь років 16. Кароліна, віком 10-12 років, була психічно хворою. Славкові було років 6-7. Стефанія мала господарку, обробляла город, все робила сама. Відмовилась іти в колгосп, бо не мала на кого лишити брага й сестру. Тоді влада оголосила її одноосібничкою і обложила податками. Коли Стефанія гнала корову на пасовисько, то Славка брала із собою, а хвору Кароліну замикала у стайні.

 

Одного рачу Стефанія наказала братикові бути на подвір'ї, сестру замкнула в хаті, взяла серп і шнурок, пішла в ліс нажати папороті, але додому вже не повернулася. Через 2 тижні знайшли дівчину в лісі повішеною. Кароліна невдовзі померла, а Славко поневірявся по людях, аж поки батько не повернувся з тюрми.

 

 Урочистості в урочищі Бовкоти. 2017 рік

 

СМЕРТЬ АННИ

В с. Кальна проживала Данилів Анастасія (моя стрийна) з двома дочками – Оленою й Анною. Стрия Михайла вже не було, помер за німців. Олену вивезли в Німеччину на роботу. Перед вечором зайшли до стрийни хлопці з лісу, щоб щось поїсти. А москалі оточили хату, почалась перестрілка. Два повстанці втекли, а третього в хаті вбили. Стрийна з Оленою вискочили надвір, а молодшу, Анну, москалі не пустили. Вона хотіла вистрибнути через вікно, але автоматна черга її зупинила. Забрали Анну і вбитого хлопця та й повезли до Болехова.

 

На другий день стрийна прибігла до нас і розказала про своє горе. Просила мого тата, щоб ішов з нею до Болехова, щоб забрати тіло дочки і поховати. На дорозі виднілися краплі крові. Жінка збирала руками глину з кров'ю і ховала в запаску (фартух).

 

В Болехові стрийна нічого не дізналася про свою дочку. За містом, у лісі, були глибокі рови, куди німці скидали євреїв. Там знаходили свій спочинок жертви москальських каральних операцій. Убив Анну Стрельніков, виходець з Донецької області. Це був страшний, безпощадний чоловік, який не одну душу зігнав з цього світу. Вбивав навіть невинних дітей.

 

Стрийнині очі не висихали від сліз до кінця її життя. Найстарший син її, Левко, утопився в Дністрі з кіньми і возом. Голодного року він разом з іншими людьми поїхав за Дністер. Вимінювали сіль, вишивки, коралі на кукурудзу і зерно. Коли повертався додому, на міст його не пустили, бо був аварійний. Не знаючи броду, поїхав через ріку, тут і знайшов свою смерть.

 

 Олена й Павло Крупенник з друзями (зліва). 1959 рік

 

ЖИТТЯ В ТЮРМІ

Носович Марія Іванівна жила з маленькою дитиною, її чоловік у війну загинув. Хтось доніс більшовикам, її заарештували і засудили на 25 років як "ворога народу". Де вона тільки не була: Воркута, Норильськ, Іркутськ. Відсиділа "від дзвінка до дзвінка". Хату Марії зайняли інші люди. Повернувшись із Сибіру, жінка поселилась в старенькій батьковій хаті, бо її батьки не повернулись із заслання.

 

Марія втратила здоров'я по тюрмах. Жила з того, що шила людям сорочки, блузки, спідниці. Розказувала, що часто в тюремних камерах помирали жінки, але в'язні не признавались наглядачам, аж поки трупи не починали розкладатися. Тюремний пайок померлих рятував їм життя. Окраєць хліби ділили порівну. Робили вервички з хліба. Кожна жінка давала крихту хліба на одне зернятко. Отак молились.

 

Марія померла раптово. Коли її похоронили, надійшло з Москви повідомлення про реабілітацію.

 

Такі випадки були майже в кожному селі. Живими свідками тих подій є мої односельчани: Гора Анна Степанівна, Монташевич Мирослава Михайлівна, Гладун Микола Миколайович. Пам'ять про ті страшні роки стирається, старше покоління відходить за межу і забирає з собою ту таємницю навіки.

 

 

Монташевич Мирослава після заслання. 1975 рік

 

ДОПИТ

У 1947-48рр. в селі ще оперували гарнізонники. Слідчий Ходотович викликав людей на допити, в тому числі і школярів.

 

Одного разу до класу зайшла директорка на прізвище Онодало і щось сказала моїй вчительці Кобзар Марії Петрівні. Вчителька наказала мені скласти зошити та книжки і йти в учительську. Там сидів стрибок, у нього був карабін. Він повів мене до сільради. Там Ходотович почав мене випитувати спочатку про навчання, а потім про батька. Його цікавило, хто приходить до нас додому, про що вони розмовляють з татом. Я все заперечувала. Він взяв мене за руку і підвів до пічки, на підлозі була купка колотих полін. Ходотович поскладав дрова гострими ребрами догори і наказав мені клякнути на них. А сам всівся за стіл і почав щось писати.

 

Мені було дуже боляче. Я зняла з плеча торбинку з книжками і поклала собі під коліна. Слідчий замітив це, підбіг до мене і вдарив кулаком по носі. Я впала на підлогу, тамувала кров. А він крикнув: "Вставай, щеня нещасне". Подав мені склянку води, щоб умилась. "Нікому ні слова, бо вб'ю," – пригрозив Ходотович і вигнав мене з кімнати.

 

Я йшла додому заплакана, обличчя запухло, губа трісла. Люди питали, що сталося. Вдома боялась розказувати правду, але пізніше наважилася. Тато взяв мене за руку і повів до сільради, прихопив з собою закривавлену торбинку з книжками.

 

В кімнаті сиділи стрибки та голова сільради. Мій батько заявив Ходотовичу при двох свідках, що подає на нього до суду. З'ясувалось, що слідчий викликав на допит інших дітей. Тишківському Миронові Йосиповичу попідривав вуха. Але його мама боялася заявити на Ходотовича. Мій тато пішов до школи й попередив учителів, щоб без його відома не відпускали дочку з уроків. Учителі дивились на мене і плакали.

 

Я більше тижня не могла ні їсти, ні говорити. Після цього випадку з нашого класу нікого не забирали. А зі старших класів слідчий допитував дітей. То був страшний кат, мав до 2 м росту, більше 100 кг ваги. Не одна людина відчула на собі його кулак. Шкода, що був українцем, говорив чистою літературною мовою.

 

ДЕСЯТНИКИ

В селі працювали фінагенти (десятники), за кожним було закріплено 10 хат. Щодня ходили по дворах і випитували селян, хто що здав державі й скільки. А тоді здавали звіти в сільраду. То був подоходний податок, який призначала сільрада. Наприклад, план м'ясопоставки становив 35-50 кг м'яса великої рогатої худоби. Був заготовлювач, який брав у людей гроші, а тоді їхав на бойню, купував м'ясо, здавав державі, а людям віддавав квитанції.

 

Щовесни була державна позика, сільрада визначала, хто скільки чого має здати. Від кожної корови здавали по 250 літрів молока, від вівці – 2 кг вовни, від курки – 150 штук яєць. В кого була свиня, мусив здати свинську шкуру.

 

За нашим селом був закріплений фінагент Анцупов Іван Гаврилович, татарин за національністю, ходив завжди п'яний, лазив по курниках і крав яйця.

 

 

Ганущак Розалія (праворуч)

 

ПРОВІДНИК «БЕРЕЗА»»

До нас у 1946-47 рр. часто приходив з лісу на вечерю провідник "Береза". Він завжди в наплечнику носив якісь книжки. Часто говорив, що Україна буде. Повстане учений народ і приведе Україну до незалежності.

 

"Березу" поранили москалі у Широкому Щовбі, він спалив наплічник з книгами і вистрелив сам собі в скроню. Що то були за книги – не знав ніхто. Ця тайна пішла з ним у могилу.

 

СВЯЩЕНИКИ

Уродженець Витвиці, Витвицький Павло Степанович, був священиком. Батьки його були вивезені до Караганди і там повмирали, бо їхні сини Остап, Тарас і Володимир були в партизанах, всього в сім'ї було 8 братів. Навчався в Станіславській духовній семінарії та духовній академії. Був членом ОУН і брав активну участь в націоналістичному підпіллі. Відвідавши останній раз батьківську хату, залишив братові Михайлові рушницю. Павло мав парафію в Жаб'євському (Верховинському) районі. За німців він переховував євреїв та переправляв їх за кордон. На Трьох Святих о. Павла заарештували. У 1942 р. німці його розстріляли у Чорткові.

 

Інший священик, наш земляк, Лабенський Мар'ян Васильович, мав парафію у селі Кальна. Був одружений, мав двох діточок. Його знайшли замордованим в лісі, йому повикручували руки й ноги. Хто це зробив, невідомо. Мама похоронила його у 1949 р. біля нашої церкви. Дружина з дітьми виїхала з Кальни до родини.

 

ВЕЛИКА РОДИНА

Жила в нашому селі велика родина Витвицьких (по-вуличному Гаврилюк): батько, мати і вісім синів.

Батько Степан (1871-1948рр.) похований в селі Велика Тур'я.

Мати Софія (1884-1948рр.) похована в Караганді.

Син Михайло, 1907р.н., загинув на війні в Чехословаччині.

Син Павло, священик, 1912р.н. розстріляний в 1942р. німцями в Ягольниці (біля Верховини), там і похований.

Син Тарас, 1914р.н., мав псевдо "Рад", "Нанашко", був у повстанцях, місце загибелі невідоме.

Син Богдан, (1921-1989рр.), лікар, похований в Болехові.

Син Володимир, 1923р.н., лікар, псевдо "Доктор Копитко", час і місце загибелі невідомі.

Син Євген, 1929р.н., жив в Червонограді, там і помер.

Син Остап (1924-1997рр.) 25р. відбував покарання в Сибіру, помер в Івано-Франківській обласній лікарні, похований у Витвиці.

Син Олександр (1910-1984рр), ветлікар, був вивезений до Караганди. Повернувся до брата в Червоноград. Там і помер.

 

Хату Витвицьких спалив комуніст, ветлікар Голоднюк, так що після повернення додому родина не мала де жити. На тому місці побудував хату Потятинник Василь. У селі залишилась лиш згадка про цю родину.

 

Велика то родина була,

І всі спочили в чужині.

Один Остап лишився вдома

На цвинтарі у рідному селі.

 

УЧИТЕЛІ

Жив у нашому селі Волковецький Михайло Степанович – вчений, грамотний чоловік.

 

Освіту здобув ще за Австрії у Львові. За панування Польщі зазнав багато принижень, бо виступав на захист односельчан. У фронт збирав нас, дітлахів, у шофах і вчив читати, рахувати. Писати не було чим і на чому, тільки деякі учні мали олівці. Після війни Михайло Степанович став директором школи. Спочатку в нас була семирічка, а від 1950 року – десятирічка.

 

Ходили до нашої школи учні із семи навколишніх сіл, в селі був шкільний гуртожиток.

 

Вечорами Волковецький навчав у себе вдома тих, хто не міг відвідувати школу. Це були переважно старші хлопці. Вони приносили із собою гасові лампи, і таке було навчання.

 

З нашого села вийшло багато лікарів, учителів, інженерів, були навіть три пілоти. І в цьому велика заслуга Волковецького М. С. Він викладав різні предмети: історію, німецьку мову, математику. Віддавав школі усю свою душу.

 

Одного разу у фронт мадяри вбили німця у Чорному потоці (у Скорусі). Німці сказали, що це зробили наші селяни, і хотіли пустити село з димом. Волковецький М. С. пішов до Гошева у німецький штаб і переконав командування, що наші люди непричетні до цієї історії. Його односельчани дуже поважали.

 

Від п'ятого до десятого класу вчила мене німецької мови Сабан Катерина Василівна. Це була не вчителька, а рідна мама, її всі діти любили. Ніколи не підвищувала на нас голосу. Старалася, як могла, щоб нам допомогти. Напише на дошці всі нові слова, перекладе декілька разів текст, а потім до кожного підійде, виправить у зошиті помилки.

 

Заслуговують на добре слово такі вчителі:

Бекеш Данило Федорович,

Гайдай Галина Йосипівна,

Топчій Віра Марківна,

Терницький Іван Данилович,

Утєнкова Ніна Іванівна,

Сабан Катерина Василівна,

Красівська Надія Антонівна.

 

ОСТАННІЙ ДЗВОНИК

(присвячую Сабан К.В.)

Останній дзвоник усіх нас

завжди скликав до школи.

І спогади такі прекрасні!

Ми не забудем їх ніколи.

 

У кожного святковий настрій.

Стоять учні й учителі.

Не знаєш ти, як буде важко

колись у тебе на душі.

 

Коли згадаєш свою школу

і першу вчительку свою,

і перше слово «мама»,

прочитане у «Букварі»,

 

душа струною забринить,

і сльози заллють очі.

Згадаєш школу, вчителів

і їх слова пророчі.

 

Завжди казали: «Будь людиною».

І все це пам'ятаєм,

та в кожного своє життя,

але яке – ми ще не знаєм.

 

Всі розійдуться по світах,

у кожного своя дорога.

Лиш спогади будуть завжди

про те, що дала рідна школа.

 

Отак ідемо в майбуття,

І довго будем пам'ятати,

що учителі були для нас

такими щирими, як мати.

 

Якщо ти будеш десь далеко

й додому вернешся колись,

то не забудь ти свою школу,

стань на порозі й поклонись.

 

ХУДОЖНЯ САМОДІЯЛЬНІСТЬ

За Польщі в селі була "Просвіта". По неділях сходились до читальні навіть старші ґазди, обговорювали різні питання. Читали журнали "Золотий колос", "Плуг", газети. Приходив і священик. Хлопці й дівчата в читальні розучували п'єси. Але "золотий вересень" все зруйнував, почалась більшовицька пропаганда.

 

 

Хор при читальні «Просвіти». 1930-40 роки. Керівник хору Янишівський Іван Григорович

 

У 1950-і роки культурне життя в селі відродилось. Коли я навчалася в школі, ми з учителями постійно організовували літературні вечори, ставили п'єси. Драматичний гурток організував Терницький Іван Данилович. Хором керував Носович Василь Петрович, пізніше – Янишівський Іван Григорович. Великий успіх мали п'єси М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.

 

 Сцена з вистави «Ляля Убийвовк». Катерина Бандра – третя зліва. 1950-і роки.

 

Активними учасниками художньої самодіяльності були вчителі: Магас Іванна Миколаївна, Свирид Степанія Дмитрівна, Виноградова Раїса; працівники ССТ: Мельник Розалія, Мелешко Юлія Петрівна, Янишівський Мирон Павлович; працівники колгоспної контори: Юзьків Іванна Григорівна, Кокоринець Софія Іванівна, Креховецька Марія Іванівна; медики: зубний лікар Черська Ірина, медсестра Лисянська Марія, санітарка Лаврович Марія Йосипівна та ін.

 

Завклубом був Сабан Дмитро Іванович. Він сам виготовляв декорації для сцени, плів плоти, робив перелази. Ми виступали з п'єсами в Кальні, Розточках, Церківні, Слободі-Болехівській. На зароблені гроші купували тканину, шили шаровари хлопцям та опинки дівчатам, виготовляли віночки та корони, деколи платили музикантам – Ковалевичу Івану Михайловичу та Ковалевичу Василю Михайловичу. Допомагали молоді гармоністи: Коцур Яків Миколайович, Коцур Василь Миколайович, Ільків Йосип.

 

Коли молодь поверталась із клубу додому, то завжди співала повстанські пісні, хоч це було суворо заборонено.

 

Після закінчення школи 1953р. я п'ять років працювала в сільській бібліотеці. То були важкі часи. Колгосп ім. Сталіна – справжня панщина. Все робили вручну: чоловіки ціпами на току молотили збіжжя, жінки серпами жали жито, ячмінь та овес, вибирали коноплі й льон, переробляли на волокно. Навіть діти – школярі не мали відпочинку, допомагаючи батькам. Ціле літо ходили босоніж по гриби, ягоди, на пасовисько. Ніхто майже не хворів.

 

Катерина Бандра (зліва) з подругою. 1955 рік

 

Хоч люди тяжко працювали, та художня самодіяльність розвивалась. На канікули в село приїжджали студенти зі Львова, Дрогобича, Станіславова та разом з нами виступали. Молодь, як кажуть, трималась купи. Панував такий дух, що кликав усіх до єдності. Часто в село навідувався Зеновій Красівський, який підтримував нас морально. Привозив цікаву літературу зі Львова, аж поки його не засудили.

 

Колись, пам'ятаю, були в нашому селі вечорниці. Дівчата пряли волокно лляне, конопляне, вовну, в'язали светри, шкарпетки. Приходили хлопці, разом веселились. Українська пісня була в пошані. Були толоки картоплю копати, овес жати. І всюди співали. Навіть на пасовиську було чути пісню.

 

ГОРА ДІЛОК

У 50-х роках я працювала в сільській бібліотеці. Часто тут збиралася молодь. Ми співали, ставили вистави. Одного разу після Маївки в церкві ми пішли на гору Ділок. Посідали і почали співати українських пісень. З нами був Красівський Зеновій Михайлович, він часто приїжджав у село, привозив різну літературу. А проживав він тоді у Львові в Конської Марії Михайлівни. Зеновій каже до нас: "Ану утніть, хлопці й дівчата, такої пісні, щоб ворогам лячно стало".

 

І ми заспівали пісню, яку склала я.

 

Ой на горі у Карпатах

Сумно густий ліс шумить.

По-звірячому убитий

Наш повстанець там лежить.

 

Його кровця червоніє,

Коли сонечко зійде.

Квіточки там розцвітають,

Як весна красна прийде.

 

Там його замордували,

Там знайшов він свій кінець.

Пальців на руках не було,

А на грудях в нього хрест.

 

Випалений на нім тризуб,

Очей в нього не було.

А як його хоронили,

То ридало все село.

 

На тім місці пташки завжди

Цвіріньчать у вишині,

Що загинув славний хлопець

У кровавій тій війні

 

Будь проклята, вража сило,

Комуністи-шміряки.

А та слава не пропаде,

Буде жить на всі віки.

 

І раптом чуємо по селу тупіт кінських копит. Участковий Кліменко Федір Мануїлович гасав по вулицях на коні і стріляв з пістолета. Ми перестали співати, причаїлися. Коли переконалися, що він поїхав додому (жив він у Красівського Йосипа Константиновича), ми манівцями порозходились по домівках.

 

Коли я прийшла на роботу наступного дня, мене викликав Кліменко і почав допитувати про вчорашній вечір. Він цілий тиждень не міг заспокоїтись, всіх допитував, але, не дізнавшись нічого, вгамувався.

 

А сьогодні можна співати, але ніхто не співає.

 

БЮРО

Одного разу зайшла до мене в бібліотеку товаришка і каже: "Ходім, Катерино, на Маївку". Це було увечері, бо вдень всі люди мусили робити в полі (так вирішив сільський партактив). Я закрила бібліотеку, і ми пішли до церкви.

 

Десь через тиждень принесли мені повідомлення, що маю з'явитися на бюро Болехівського райкому партії. Я не розуміла, в чому річ. Коли зайшла в кабінет, побачила за столом більше десяти комуністів. Перший секретар райкому Петрик Михайло Дмитрович повідомив присутніх, що сільський бібліотекар Данилів Катерина ходить до церкви. Я заперечувала. Павленко Анатолій – заввідділом агітації і пропаганди – наполягав, щоб мене звільнили з роботи, бо культосвітній працівник, мовляв, буде проповідувати "опіум" серед молоді.

 

Тоді виступила другий секретар райкому партії Дика Клавдія Миколаївна, яка запропонувала винести мені догану із попередженням. Більшість проголосувала за цю пропозицію. Так я залишилась на роботі.

 

Коли йшла сходами вниз, мене наздогнала Клавдія Миколаївна і шепнула: "Як ідеш до церкви, то йди сама". Аж тоді я все зрозуміла.

 

Одного разу та односельчанка, що донесла на мене, дуже захворіла, то переказала, що хоче мене бачити. Розплакалась переді мною і виправдовувалась, що мусила так зробити, бо це було партійне завдання.

 

ЗБІР ПОДАТКІВ

Фінвідділ мав у селі своїх постійних агентів: Козоріз, Богомаз, Клинник, Певньон, Лесів. Приїжджав часто в село голова фінвідділу Курта. А ще був постійний фінагент Анцупов Іван Гаврилович, якого ніхто не бачив тверезим. Він завжди вештався з карабіном, міг спати під плотом.

 

Збирачі податків ходили бригадами. Вони робили шкоду господарям: били посуд, образи, гасові лампи, після чого в хаті був нестерпний сморід. Декотрі посіпаки крали хустки, коралі, навіть яйця та інші продукти.

 

Кожна хата мала здати подоходний податок 150-200 крб., 35 кг м'яса великої рогатої худоби, від 1 корови 250 л молока, від 1 курки 150 яєць, від 1 вівці 2 кг вовни. Ще була державна позика від 50-300 крб., в кого була свиня, треба було здавати свинську шкуру, яку треба було купити на бойні.

 

Зрозумівши, що колгосп банкротує, влада перетворила його на підсобне господарство Болехівського лісокомбінату, завідував ним Пластінін Афанасій Фокійович. Стало трохи легше, бо не треба було щодня виходити на роботу. Давали ділянки з буряками, льоном, морквою, кукурудзою, капустою. Доярки, конюхи, телятниці були штатними робітниками.

 

Жінки льон і коноплі терли вручну на давніх дерев'яних терлицях. Робили такі сушарні: розкладали вогнище на березі річки, чоловіки на плетених лісах сушили тростину і подавали жінкам, щоб легше було терти. В 70-і роки придбали молотарки, що терли льон, а жінки чистили, сортували і возили в Боднарів, звідти відправляли на льонопереробні заводи.

 

Через кілька років підсобне господарство було розформовано. Замість нього утворено бригаду №3 колгоспу «Прапор Леніна» села Розточки. В бригаді була ферма, сіяли кормовий буряк, льон, кукурудзу, овес, жито, ріпак. Прості колгоспники отримували мізерну зарплату, але працювати мусили, бо інакше в них забрали б землю.

 

НАШЕ БУДІВНИЦТВО

Не обминула лиха доля і нашу сім'ю. Ми проживали в хаті чоловікових батьків. В одній половині жила свекруха з сином Петром, в другій – ми з чоловіком і малою дитиною. Хата була дуже стара, ще з 1880р. Чоловік працював у Вигодському лісокомбінаті: кіньми звозив деревину до машин. То було в лісі під с. Мізунь. Щосуботи їхав кіньми додому через с. Кальну, щоб переодягнутись і взяти харчів на тиждень.

 

Бригадир казав, щоб даром не їхав додому, а вибирав собі якусь деревину. Так за рік мій чоловік навозив дерева майже на хату, ще бракувало на дошки і дранку. Дали йому документи на 7 кубів, а за решту мав заплатити. Дерево ми поскладали не біля хати, а за садом, над потічком.

 

Це було якраз влітку. Я працювала тоді в сільській бібліотеці. Прийшла до мене чергова з сільради Витвицька Анна Миколаївна і пошепки повідомила, що комісія буде забирати в нас дерево. Під час обідньої перерви я біжу додому, а назустріч їде машина – лісовоз, завантажений лісом. Шофером був мій знайомий, чоловік із Кальни, Будинкевич Степан. Побачивши мене, пригальмував машину і махнув рукою. Я все зрозуміла. Прибігаю додому – свекруха стоїть з дитиною на руках і гірко плаче, бо участковий пригрозив судом.

 

До комісії входили:

Кліменко Федір Мануїлович, участковий;

Карбівський Михайло Йосипович, голова колгоспу;

Витвицький Адам Миколайович, бригадир будівельної бригади;

Гошовський Василь Михайлович, лісник Витвицького лісництва;

Волковецький Василь Степанович, депутат сільради.

 

Вивезли наше дерево колгоспним лісовозом і п'ятьма фірами.

 

Коли комісія зайшла до хати, Кліменко побачив дошки, які чоловік поскладав над сіньми між платвами. Участковий наказав депутату Волковецькому познімати ті дошки. Свекруха почала плакати і сказала, що її покійний чоловік залишив ті дошки на труну. Волковецький категорично відмовився виконувати цей наказ. І ніхто з присутніх не хотів це робити.

 

У суботу приїхав чоловік і привіз ялицю майже один метр в діаметрі, сказав, що буде на дранку для покриття хати. Я не знала, як маю йому повідомити про біду. Коли нарешті дізнався, взяв сокиру і каже: "Я зараз її зарубаю". Він мав на увазі жінку, яка донесла в сільраду про наше дерево. Хай їй Бог простить на тому світі. Ми з мамою вхопили його за руки, дитина почала плакати. Насилу мій чоловік заспокоївся. Ту ялицю ми цілу ніч різали на метрові ковбани і заховали до шофи під сіно, потім з них кололи дранку для покриття стайні.

 

Чоловік про той випадок на роботі не розказував. Якби сказав, йому б видали документи, і дерево нам би повернули, але він боявся.

 

Я вирішила, що хату ми таки побудуємо наперекір владі. Почали збирати гроші на цеглу. Я розрахувалась з роботи, бо свекруха померла, і не було кому дітей доглядати. Ми продавали худобу і купували по 3-5 тисяч цегли.

 

Коли ми купили 20 тис. цегли і 2 тонни цементу, подали заяву на план під будівництво. Але нам відмовили, бо я не працювала.

 

П'ять років ми ще промучились в старій хаті. Дві тонни цементу закам'яніли. А тут, як на зло, на підлозі з'явився грибок. Пліснява була на стінах, в шафах, в тумбочках з продуктами. Якось моя півторарічна дочка отруїлася вафлями, які зберігались в тумбочці. Її врятували від смерті лікарі з обласної лікарні. Після цього випадку я запросила голову сільради, щоб подивився, в яких умовах ми живемо, розказала, що моя дитина ледь не померла. А він на це відповів:

- Нічого страшного не сталось би, якби вмерла. Переспиш одну ніч і народиш ще.

 

Потім головою став Мартин Ярослав Степанович. Він першого тижня провів засідання сільвиконкому і дав нам план.

 

У 1967р. ми побудували першу в селі хату з цегли. Коли головою сільради обрали Клинник Катерину Рафаїлівну, наша сім'я знову не мала спокою. Зробили збори і прийняли рішення: Бандрі М. і Креховецькому Антону обрізати городи, залишити по 6 соток (Креховецький А. був баптистом, а Бандра К. ніде не працювала).

 

Прийшла комісія обмірювати город. Деякі люди вже чекали, щоб їм наділили нашу землю, яка належала батькам мого чоловіка. Я подумала: що я варта в селі без городу? Невдовзі подала заяву в колгосп. Так почалося моє "ходіння по муках". Вийшла на пенсію в 50 років, бо народила і виховувала 6 дітей. Дали мені колгоспну пенсію в обсязі 28крб. Ще довго мене заставляли брати ділянки буряка, льону, мотивуючи тим, що я пенсіонерка не за віком. Колгоспний бригадир та голова сільради не давали нам сінокосу, але я більше працювати в колгосп не пішла, а сіно заготовляла на угіддях лісництва.

 

Я вже стара, мало вже таких людей в селі, але чомусь все добре пам'ятаю, ніби відбувалось вчора. В народі кажуть: добро пам'ятається довго, а зло – ще довше. Хай Бог буде суддею всім тим, що несправедливо кривдили людей.

 

ПРАПОР

У 60-і роки у нас в центрі села на смереці біля сільради був вивішений синьо-жовтий прапор. То було якраз на Миколая, 19 грудня. На другий день понаїздило з Болехова, Долини багато всякого начальства, почали трясти село. Не обминули й нашої хати. Прийшов слідчий Ребега, а з ним ще 7-8 чоловік. Розпитували, як живемо. Мій чоловік був у лісі на роботі. Мене заставили привести його додому, а потім нас допитували.

 

Десь через 3 дні прийшли знову. Спочатку мене допитували, а потім пішли в сад. Один з них мав в руках якийсь патик.

 

У нас за садом, над потічком, росли явори. Вони заступали на грядки, то чоловік їх порізав. А від одного пня відросли молоді пагони. Кілька ми зрубали на держаки для сап, решта ще росли. Один з міліціонерів почав прикладати патик, що тримав у руках, до пеньків.

 

Як виявилось пізніше, прапор було повішено на яворовому держаку. Якби діаметр древка співпав з діаметром пенька, то мого чоловіка були б засудили. Але, на щастя, цього не сталось. Хтось їм доніс за наші явори. Треба було остерігатись навіть сусідів. Міліціонери ще довго робили обшуки по селу, але нічого не знайшли. Так помалу все й затихло.

 

НАСТУП НА ЦЕРКВУ

За першого колгоспу влада вирішила зробити в нашій церкві склад з мінеральними добривами. Одного дня трактор з причепом привіз міндобрива, але не міг під'їхати до церкви, бо був крутий поворот. Голова колгоспу наказав розкопати дорогу. Старий чоловік Монташевич Іван сказав: "Ми церкву переписуємо на православну і не віддаємо під склад." Люди розвантажили міндобрива до священикової стайні.

 

Довгі роки в церкві відправляли православні священики. В 90-і роки зроблено ремонт, і церква знову стала греко-католицькою.

 

Не обминула наше село операція "Хрест." По всіх селах і містечках Галичини знищували хрести, що стояли обабіч доріг, на пасовиськах. Люди чинили опір, але ночами сатана робив свою "чорну" справу.

 

На хуторі Кривець стояв великий дерев'яний хрест, обгороджений, завжди в квітах. Коли підгнивав, люди ставили новий, він був на повороті до гори Завбіч, де знаходився цвинтар. Коли в нашому селі у 1870р. лютувала чума, померлих хоронили не біля церкви, а в лісі. Ніхто навіть домовин не робив, померлих обгортали в домоткану верітку, в яму клали гілля із смереки або ялиці. Траплялось, що однієї ночі в хаті вмирало 5-6 дітей. Хоронили без священика, пізніше священики відправляли Богослужіння на тому цвинтарі, де було закопано хрест.

 

У 60-і роки XX ст. лісництво засадило той цвинтар соснами. Однієї ночі (а ті дерева вже були 6-7 м заввишки) у лісі знявся сильний вітер, всі сосни поламав, лише хрест залишився непошкодженим. Той хрест дружинники три рази витягували із землі, але люди знову закопували вночі. Через кілька днів в міліцію викликали всіх тих, хто брав участь у відновленні хреста. Їх було оштрафовано.

 

Покарання понесли:

Гриндак Михайло Іванович оштрафований на 50 крб., бо своїм конем привіз хрест.

Процак Петро Євстахович – тесав.

Рижан Василь Михайлович,

Сендега Юрій Іванович,

Сендега Роман Юркович – допомагали закопувати хрест.

 

Тепер на тому місці стоїть гарна капличка, яку збудував Максимів Михайло Маркович з дружиною Любою. Вони уродженці нашого села, тепер проживають в Австрії.

 

Руйнували церкви по всіх селах на Прикарпатті, перетворювали на склади, музеї, конюшні, грабували майно.

 

В с. Гошів вночі спалили дерев'яну церкву, у Вишкові – розтягнули тракторами і т.д. На Ясній Горі в Гошеві зробили смітник, там спалювали паперові мішки, дерев'яні ящики, всякий непотріб. Одного разу я з Івасишин Павлиною Миколаївною пішла на Ясну Гору,вклякнули на церковні сходи помолитись. В церкві в той час знаходився дитячий будинок. Завідуючий, побачивши нас, розлютувався і штовхнув вниз. Надворі бавилися діти, вони цілили камінцями в церковні вікна. Важко було на серці за цим спостерігати.

 

Але Бог всетерпеливий, все милостивий, повернув все на свої місця.

 

 

 

 

ПОДОХОДНЫЙ ПОДАТОК

У 1950-60 рр. накладали податок на швейні машинки – ручні і ніжні. Люди ховали їх, розкручували гайки, виводили з ладу. По селу ходила бригада з фінвідділу і все ретельно перевіряла.

 

Тишківська Марія Іванівна шила людям одежу. В неї в хаті знайшли куски нової тканини, призначили податок, до того ще судили виїзним судом у клубі. Винесли вирок – один рік примусових робіт. Але односельчани взяли її на поруки.

 

Котра сім'я не мала дітей, то платила бездітний податок в розмірі 350 крб. В нас були такі дві родини: Витвицький Михайло Адамович і Янковський Богдан Васильович.

 

ВБИТІ. «МЕМОРІАЛ»

На горі Копець був убитий повстанець родом із Стрийщини. В кишенях його було повно бобу. На другий рік на його могилі рясно зацвів біб. Лісники обгородили могилку і поставили березовий хрест. Ми часто ходили в Болехів на базар через Копець, десь років з десять бачили на тій могилі густі бобові зарослі. "Меморіал" ті останки перезахоронив у нас на цвинтарі.

 

Під Чертижом виявили три могили. Хлопців поранили і замордували до смерті. В них були поламані руки, ноги і хребти, повириване волосся разом із шкірою. Біля загиблих знайшли букові дрючки, якими їх били. Більше десяти людських останків було захоронено "Меморіалом" у братській могилі коло церкви. Але ще багато залишилось таких могил по лісах.

 

Спочатку москалям не платили за вбитих, і тому вони залишали їх на місці. А пізніше, мов дикі звірі, ганяли по лісах за повстанцями, вбивали цивільне населення, навіть малих дітей. Нашого сусіда, Сметаняка Миколу Дмитровича, теж перезахоронили, бо вбили його на горі Плай.

 

Одного разу через наше село ішли москалі і несли на штиках дві людські голови. Вони марширували і співали "Непабедімая і легендарная".

 

ЖЕРТВИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

Убиті енкаведистами, загиблі в тюрмах

1. Бандра Іван Васильович (Магадан)

2. Будинкевич Юрій Тадейович

3.      Витвицький Василь Степанович

4.      Витвицький Володимир Степанович

5.      Витвицький Михайло Степанович

6.      Витвицький Павло Михайлович

7.      Витвицький Петро Миколайович

8.      Витвицький Тарас Степанович

9.      Волковецький Василь Михайлович

10.  Волковецький Іван Михайлович

11.  Волковецький Марко Васильович

12.  Гладун Михайло Миколайович

13.  Гладун Петро Іванович

14.  Гриндак Дарія Іванівна

15.  Зеленяк Оксана Миколаївна

16.  Красівський Євстахій Михайлович

17.  Лабенський Мар'ян Васильович

18.  Лаврович Адам Степанович

19.  Мелешко Володимир Дмитрович

20.  Мельник Василь Павлович

21.  Мельник Прокіп Павлович

22.  Могитич Степан Олексійович

23.  Могитич Яків Олексійович

24.  Монташевич Іван Михайлович

25.  Монташевич Софія Михайлівна

26.  Монташевич Ярослава Михайлівна

27.  Носович Йосип Миколайович

28.  Пигач Дарина

29.  Пигач Магда

30.  Пигач Софія

31.  Сабан Микола Михайлович

32.  Сабан Микола Степанович

33.  Сабан Михайло Степанович

34.  Сабан Степан Михайлович (Львівська тюрма)

35.  Сенюк Микола Васильович

36.  Сенюк Михайло Васильович

37.  Слабіна Степан Васильович

38.  Сметаняк Микола Дмитрович

39.  Титуляк Василь Михайлович

40.  Тишківська Катерина Михайлівна

41.  Тишківський Богдан Михайлович

42.  Тишківський Дмитро Михайлович

43.  ЯнишівськиЙ Степан Павлович (Львівська тюрма)

44.  Янковський Микола Прокопович

 

НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ З ВІЙНИ

1.               Бандра Петро Іванович

2.                Бандра Степан Васильович

3.                Борис Василь Михайлович

4.                Борис Микола Михайлович

5.               Борис Степан Іванович

6.                Витвицький Василь Михайлович

7.                Витвицький Володимир Васильович

8.                Витвицький Іван Степанович

9.                Витвицький Йосип Михайлович

10.           Витвицький Михайло Степанович

11.           Витвицький Остап Миколайович

12.           Витвицький Степан Михайлович

13.           Волковецький Микола Григорович

14.           Гладун Степан Іванович

15.           Гошовський Василь Іванович

16.           Івасишин Йосип Дмитрович

17.           Коцур Йосип Якубович

18.           Красівський Михайло Степанович

19.           Красівський Петро Іванович

20.            Красівський Петро Степанович

21.            Креховецький Володимир Йосипович

22.             Креховецький Йосип Васильович

23.             Креховецький Степан Миколайович

24.            Курудз Василь Ількович

25.            Лаврович Йосип Степанович

26.            Лаврович Павло Степанович

27.            Мартин Микола Онуфрійович

28.            Мороз Петро Юркович

29.            Мохник Василь Степанович

30.            Носович Іван Іванович

31.            П'єлик Василь Іванович

32.             П'єлик Йосип Михайлович

33.            П'єлик Петро Михайлович

34.            Пигач Михайло Йосипович

35.            Рижан Йосип Степанович

36.            Сабан Михайло Іванович

37.            Сенюк Михайло Степанович

38.            Сметаняк Степан Якович

39.            Тишківський Михайло Васильович

40.            Шміляк Ілько Степанович

41.            Шміляк Микола Степанович

42.            Шолом Іван Миколайович

43.            Якимів Михайло Пилипович

44.            Якимів Юрій Васильович

45.            Янковський Василь Степанович

46.            Янковський Микола Степанович

 

УБИТІ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

1.           Витвицький Павло Степанович, священик. Був розстріляний німцями 1942р. біля с. Ягольниця Верховинського району, похований у братській могилі.

2.           Процачка (дружина Процака Томи). Убита з двома малими дітьми на призьбі своєї хати.

3.           Сметаняк Іван Якимович. Розстріляний біля Стрия.

4.           Шолом Степан ? Розстріляний у Болехові.

5.          Янишівський Григорій ?

6.           Якимів Михайло Степанович. Розстріляний мадярами під Кальною.

 

ЗАГИНУЛИ З ІНШИХ ПРИЧИН

1.        Витвицький Михайло Степанович

2.         Волковецький Микола Петрович

3.         Ільницький Михайло Іванович

4.         Ільницький Степан Іванович

5.         Красівська Марія Валентинівна

6.         Красівський Василь Валентинович

7.         Креховецький Йосип Захарович

8.         Курудз Василь Петрович

9.         Курудз Євдокія ?

10.    Курудз Петро ?

11.    Лаврович Варка Йосипівна

12.    Мелешко Лазар ?

13.    Мельникович Володимир Теодорович

14.    Мельникович Теодор ?

15.    Рижан Іван Йосипович

16.    Семків Петро Теофілович

17.    Січка Михайло Тадейович

18.    Слабіна Михайло Степанович

19.    Тишківський Степан Юркович

20.     Халупінський Степан Юркович

21.     Цап Микола

22.     Штурмах Дмитро Михайлович

23.     Янишівський Петро Северинович

 

ВИВЕЗЕНІ ДО НІМЕЧЧИНИ

1.        Витвицька Марія Олексіївна

2.         Витвицький Адам Миколайович

3.         Кокоринець (Тишківська) Софія Іванівна

4.         Креховецький Йосип Захарович

5.         Монташевич Розалія Іванівна

6.         Мороз Катерина Юрківна

7.         Мохник Марія Іванівна

8.         П'єлик Василь Іванович (Папіш)

9.         Рижан Василь Михайлович

10.    Сабан Софія Микитівна

11.    Сендега Катерина Василівна

12.    Тишківський Мар'ян Іванович

13.    Тишківський Петро Михайлович

14.    Халупінський Мирон Юркович

15.    Юзьків Катерина ?

 

РЕПРЕСОВАНІ

1.        Витвицька Катерина Іванівна

2.         Витвицька Катерина Михайлівна

3.         Витвицька Розалія Іванівна

4.          Витвицький Богдан Степанович

5.         Витвицький Остап Степанович

6.         Гриндак Іван Васильович

7.         Іванків Степан Юркович

8.          Ковалевич Степан Михайлович

9.         Красівський Володимир Степанович

10.     Красівський Зеновій Михайлович

11.     Красівський Йосип Петрович (помер у в'язниці)

12.     Красівський Мирослав Михайлович

13.     Красівський Ярослав Михайлович

14.     Креховецька Софія Василівна

15.     Мельник Іван Павлович

16.     Мельник Олена Павлівна

17.     Мельник Павло Павлович

18.     Мороз Надія Юрківна

19.     Носович Марія Іванівна

20.      Сабан Йосип Герасимович

21.     Сабан Марія Михайлівна

22.     Семків Михайло Михайлович

23.      Сендега Степан Васильович

24.      Січка Петро Васильович

25.     Тишківський Михайло Юркович

26.     Тишківський Степан Онуфрійович

27.      Шміляк Михайло Пилипович

28.     Янишівський Михайло Іванович

 

 Мельник Павло в тюрмі (зліва)

 

Олена Мельник (Крупенник) з подругою

 

 

Мельник Павло (перший зліва) та Мельник Іван (третій зліва) на засланні

 

Олена Мельник (Крупенник) на лісоповалі в Сибіру

 

ПОВЕРНУЛИСЯ З ВІЙНИ

1.         Борис Йосафат Миколайович

2.         Будинкевич Володимир Тадейович

3.         Витвицький Адам Васильович

4.         Витвицький Йосип Васильович

5.         Гладун Дмитро Семенович (без ноги)

6.         Кокоринець Михайло Іванович

7.         Красівський Володимир Степанович (без руки)

8.         Мелешко Йосип Михайлович

9.         П'єлик Василь Іванович

10.     П'єлик Миколи Іванович

11.     Сабан Іван Михайлович

12.     Сенюк Степан Михайлович

13.     Тишківський Микола Васильович

14.     Шміляк Іван Степанович

15.     Шміляк Йона ?

16.     Янковський Богдан Васильович

 

ВИЇХАЛИ НА ПЕРЕСЕЛЕННЯ

1.         Івасишин Марія Василівна з чоловіком і сестрою Магдою (Кривець)

2.         Ільницький Юрко Іванович із сім'єю (Путна)

3.         Мелешко Ганнуся із сином (Солотвина)

4.         Мелешко Іван із сім'єю (з-під Розточок)

5.         П'єлик Михайло із сім'єю (Солотвина)

6.         Сметаняк Розалія Якимівна з дочкою Юлією та онуком Миколою (Кривець)

7.         Яремко Євдокія з дочкою Ганнусею (Кривець)

 

ВИЇХАЛИ ЗА КОРДОН

1.         Лабенська Мирослава Василівна (Польща)

2.          Лаврович Каролина Степанівна (Польща)

3.          Лаврович (Балабан) Марія Степанівна (Польща)

4.          Мончинський Степан Степанович (Польща)

5.          Процак Катерина Михайлівна (Австрія)

6.          Селешко Михайло Дем'янович (Канада)

7.          Селешко Степан Дем'янович (Канада)

8.          Сендега Юлія Василівна (Чехословаччина)

9.          Сірковичм Микола Йосипович (Канада)

10.      Січка Тереса Тадеївна (Польща)

11.     Титуляк Степан Михайлович (Канада)

12.     Янишівський Василь Іванович (Канада)

13.     Янишівський Павло Іванович (Аргентина)

14.       Янковський Іван Васильович (Англія)

 

ПРО АВТОРА

Бандра Катерина Матвіївна народилася 30 травня 1934 року н селі Витвиця Долинського району Івано-Франківської області. Зі шкільних років захоплювалась співом, театром, брала активну участь у гуртках художньої самодіяльності.

 

Катерина Бандра з головою Витвицької «Просвіти» Степаном Штурмаком

 

Після закінчення десятирічки 5 років працювала в сільській бібліотеці. Її вірші співались як народні пісні, а п'єса «Справжнє кохання» була в репертуарі драматичного гуртка.

 

Виступ К.Бандри перед учнями Витвицької школи

 

Дівчині не судилося здобути вищу освіту. Працювала в колгоспі, займалась домашнім господарством. Разом з чоловіком Михайлом виховала6 дітей, тепер має 15 онуків ти 10 правнуків.

 

 Катерина Бандра з головою Витвицької ОТГ Миколою Шикором

 

Переломним етапом в житті Катерини Бандри став 2014 рік. Революція Гідності надихнула 80-річну жінку на творчість. У 2017 році вийшла друком її книжка «Карби болю», куди ввійшли різножанрові твори: поезія, гумор, оповідання,вірші для дітей, п'єса.

 

Виступ Катерини Бандри на Яворині-2017. Зліва Віра Тимчишин (дочка «Роберта»

 

Її активна життєва громадянська позиція може бути прикладом для наслідування. Катерина Бандра бере участь в заходах патріотичного характеру, виступає перед учнями шкіл,односельчанами. «Скрижалі пам'яті» – книга спогадів про побачене і почуте, роздуми про трагічне минуле рідного села й України в цілому.

 

 Під час Святої Літургії на фестивалі «Яворина»

 

ЗМІСТ

ВІД АВТОРА

ІСТОРІЇ ВІД ОЧЕВИДЦЯ

«ВИЗВОЛИТЕЛІ»

СІЛЬСЬКИЙ ПРОМИСЕЛ

НІМЦІ

«БАУНДІНСТВ»

ВІЙНА

КОЛГОСП ІМЕНІ СТАЛІНА

КОЛГОСПНИЙ «РАЙ»

«ЛЕГКА» РОБОТА КОЛГОСПНИЦЬ

ЗНИКНЕННЯ БРАТА

СУД НАД БАНДРАМИ

БАТЬКОВА БІБЛІОТЕКА

ТІТКА З ГОШЕВА

БАНДРОВЕ ГОРЕ

ВІДРЯДЖЕННЯ В ОДИН КІНЕЦЬ

ОПЕРАЦІЯ «ЗАХІД»

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

КОНТИГЕНТ

НАРОДНІ РЕМЕСЛА

МУЖНЯ ЖІНКА

ПОЖЕЖА В ЧОРНОМУ ПОТОЦІ

СПАЛЕНИЙ ЮНАК

СМЕРТЬ ДІТЕЙ

СТРАШНИЙ ВИПАДОК

СМЕРТЬ АННИ

ЖИТТЯ В ТЮРМІ

ДОПИТ

ДЕСЯТНИКИ

ПРОВІДНИК «БЕРЕЗА»

СВЯЩЕНИКИ

ВЕЛИКА РОДИНА

УЧИТЕЛІ

ОСТАННІЙ ДЗВОНИК

ХУДОЖНЯ САМОДІЯЛЬНІСТЬ

ГОРА ДІЛОК

БЮРО

ЗБІР ПОДАТКІВ

НАШЕ БУДІВНИЦТВО

ПРАПОР

НАСТУП НА ЦЕРКВУ

ПОДОХОДНИЙ ПОДАТОК

ВБИТІ. «МЕМОРІАЛ»

ЖЕРТВИ ТОТАЛІТАРНИХ РЕЖИМІВ

ПРО АВТОРА

 

Катерина Бандра

 

Скрижалі пам'яті

 

Верстка: Михайло Січка

Дизайн та ілюстрації: Мар'ян Кочкодан

Коректура: Марія Кочкодан

 

Підготовлено до друку 24.04.2018 р.

Формат 60x84/16. Гарнітура Bookman

Папір офсетний. Ум. друк, аркушів: 6,28

 

Друк ТзОВ «ВГЦ «Просвіта»

м. Івано-Франківськ,

вул. Грушевського, 18.

 

 

СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ. Частина ІІ (Автор: Бандра Катерина)

опубліковано 18 лист. 2018 р., 05:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лют. 2019 р., 11:34 ]

Операція «ЗАХІД»

Перший і другий вивози (1946-1947 рр.)

Ми жили біля річки. Одного ранку тато забіг до хати стривожений, щось сказав мамі, і вони обоє швидко вийшли з хати. Я побігла за ними. На зарінку коїлось щось неймовірне. Москалі женуть людей, позаду везуть на фірах їхнє майно, ведуть худобу. Худоба реве, не хоче заходити у воду. Люди в розпачі, діти плачуть, собаки гавкають.

 

 Крупенник Олена Павлівна на засланні

 

З нашого села було вивезено 18 родин:

1. Витвицька Катерина Михайлівна (Семківського). Не повернулася..

2. Витвицька Софія Юрківна померла в 1948р. у Караганді. З нею там перебували діти: син Витвицький Олександр Степанович (1910-1984), невістка Витвицька (Музикевич) Софія Миколаївна (1919р.н.), онук Степан (1943р.н.), онучка Віра (Чучвич). Додому вони не повернулися.

3. Гладун Олена Петрівна з дітьми. Повернулася сама.

4. Зеленяк Микола Анатолійович з дружиною Софією Романівною та дітьми – Мироном і Марією. Батьки і Марія померли. Мирон не повернувся

5. Красівський Михайло Павлович з дружиною Юлією і дочкою Марійкою (Заікіна). Не повернулися.

6. Мельник Олена Адамівна з дочкою Мельник Оленою Павлівною(Крупенник), яка повернулася. Матір викинули мертвою з поїзда.

7. Могитич Дарія та її діти: син Юрій Олексійович та дочка Павліна Олексіївна. Повернулися з Караганди.

8.Рижан Михайло Йосафатович з дружиною Ганусею і дітьми – Софією й Розалією, які вчителювали, вивезені в Хабаровський край. Не повернулися.

9. Рижан Петро Йосафатович (1883-1947), його дружина Маґда Петрівна (1904р.н.) діти: Люба (1937р.н.), Богдан (1944р.н.), Петро (1947-1949) – були вивезені до Караганди. Надія (1932р.н.) і Ліда (1926р.н.) уникнули вивозу, бо їх на той час не було вдома. Син Мар'ян вчителював в іншому селі, його вивезли в 1948р. Ніхто з никне повернувся.

10. Сабан(Ганущак) Марія Степанівна (1918р.н.) вивезена з сестрою Оксаною до Караганди. Повернулися.

11. Сабан Михайло Степанович і його четверо дітей: Володимир (14 років), Стефанія (12 років), Зенка (8 років), Василь (4 роки). Жінка в той час була в лікарні з дочкою Олесею, тому її не вивезли. Повернулися Стефанія і Зенка. Володимир помер.

12. Сенюк Софія Максимівна вивезена до Караганди. Пізніше до неї поїхала дочка Марія. Там померли.

13. Слабіна Василь Гнатович з дружиною Франкою і малими онуками. Не повернулися.

14. Сметаняк Дмитро Григорович (72 роки) помер в дорозі, викинутий з поїзда. Дружина Сметаняк Юлія Константинівна (68 років), померла в Новосибірську через два місяці.

15. Тишківська Марія Миколаївни (1906-1949) з дочками Стефанією і Кароліною вивезені в Челябінську область. Втекли.

16. Тишківський Онуфрій Петрович помер в дорозі й був викинутий з вагона. Дружина Тишківська Марія померла в Караганді. Син Тишківський Василь Онуфрійович, невістка, Тишківська (Січка) Єва Василівна з дітьми повернулися.

17. Янишівська Ганна Степанівна (1926-1961) померла в Караганді. Її діти: Оксана (Ребріна), Софія (Некрасова), Степан повернулися.

18. Янковська Катерина Йосипівна вивезена до Караганди. Через 10 років повернулася.

 

Красівська Марія Степанівна (Жульова) з батьками в Сибіру. 1952 рік

 

Лаврович Степан Васильович і Розалія Василівна з дочкою Анною та онукою Марусею на засланні

 

Третій вивіз (9 вересня 1949 р.)

Одного разу до нас прибігла жінка і сказала, що вивозять нашого діда з бабою (по материній лінії). Ми з мамою і братом подалися в центр села. Там було багато москалів. На одній машині ми побачили діда, бабу з дочкою Ганнусею. Мама хотіла щось бабі сказати, але москалі її навіть не допустили до машини. Все майно і худобу заарештованих вивозили кудись на Схід.

 

Людей спочатку везли в Станіслав, а потім в Коломию. Аж через місяць відправляли в Караганду, Воркуту, Хабаровськ, на Урал. Всього було вивезено 12 родин:

 

 

Лаврович Степан на засланні

 

1. Витвицький Василь Маркович, дружина Витвицька Катерина Константинівна, діти: Василина, Олеся, Люба й Зеновій – вивезені у поселення Пашня Чусовського району Пермської області Повернулися.

2. Витвицький Іван Миколайович з дружиною Євдокією, синами: Миколою, Павлом – були вивезені в поселення Кусья Чусовського району Пермської області. З ними був також маленький Ігорчик – син дочки Розалії. Він помер в дорозі й був викинутий з поїзда. Додому повернулися тільки сини.

3. Гладун Микола Іванович (1905-1987) з дружиною Наталією Михайлівною та дітьми: Марією та Миколою – були вивезені в Лазовський район Хабаровського краю. У 1960 році повернулися.

 

 Гладун Микола Іванович та Наталія Михайлівна (сидять зліва). Хабаровський край

 

Гладун Наталія з сім’єю. Хабаровський край

 

4. Іванків Теодозія Юрківна (мала 72 роки), її дочки: Іванків Катерина Юрківна (1921р.н.), Іванків (Сабан) Юлія Юрківна (1926р.н.) – були вивезені в Хабаровський край. З ними був маленький онук, син Катерини, якого, уже мертвого, конвоїри викинули з вікна поїзда. Повернулися тільки дочки.

5. Красівський Степан Валентинович, дружина Красівська Анна Степанівна, дочка Красівська (Жульова) Марія були вивезені в Хабаровський край. Повернулися.

6. Креховецька Юлія Василівна (мала 70 років) з сином Степаном і онуком Михайлом, учнем 7 класу, вивезені в Пермську область (поселення Тепла Гора).

7. Курудз Михайло Ількович з дружиною Юлією Дмитрівною та дітьми: Тересою, Богданом і Дмитром – були вивезені в поселення Тепла Гора Чусовського району Пермської області. Михайло та син Дмитро там померли.

8. Лаврович Степан Васильович (1876-1963),  дружина Розалія Василівна (1886-1963), дочка Анна (Гора)  вивезені в поселення Вільва Чусовського району Пермської області. Повернулися.

 


Лаврович Степан Васильович з дружиною Розалією на засланні (дід і баба Катерини Бандри)

 

9. Монташевич Катерина Марківна (1899-1979) вивезена до Караганди з дітьми: Стефанією (1930р.н.), Оксаною (1934р.н.), Надією (1936р.н.), Віктором (1939р,н.), Богданом (1940р.н.). Пізніше вивезли ще двох дочок– Мирославу та Ірину в Балаганськ Іркутської області. Ще троє дітей: Іван, Софія, Ярослава – були в УПА. Додому повернулися мати й Мирося.

 

 

Монташевич Катерина (в центрі) з дітьми

 

10. Титуляк Софія Михайлівна та Титуляк Анна Михайлівна вивезені до Караганди. Не повернулися.

 

 Зліва направо: Лаврович (Гора) Ання з дочкою Марусею, Креховецький Степан Васильович, Титуляк Анна Михайлівна, Витвицька Олександра Василівна на засланні. Урал

 

11. Цап Михайло Васильович з дружиною Анастасією Павлівною і дочкою Ярославою були вивезені. Дівчина померла в Коломиї на пересильному пункті. Батькам не дозволили похоронити дитину. Анастасія була вагітна. В тюрмі народила дочку Любу, з якою повернулася додому. Михайло помер. Зараз Сабан Люба Михайлівна проживає у Витвиці.

12. Янишівського Володимира Михайловича (1930р.н.) забрали зі Стрийського ФЗН. Вивезений у поселення Тепла Гора Чусовського району Пермської області. Після втечі його спіймали й відправили на Донбас. Загинув у шахті.

 

Десь через 2 місяці моя тітка Ганнуся написала з Уралу, що всі працюють на лісоповалі, ріжуть сосни ручними пилами. Часто дерева людей убивали, калічили. Жили в бараках по 20 родин. Хто працював, одержував пайок – три тоненькі кусочки гливкого хліба і три мисочки зупи з брукви і змерзлої бульби. А старим і хворим, які не могли працювати, хліба не видавали. І вони масово помирали з голоду. Дехто рятувався кедровими горіхами, але за це бригадири карали. Померлих ніхто не хоронив, їх вивозили в тайгу і залишали звірам на поживу. Цілий Сибір встелений кістками українців – мучеників за Христову віру та сповідників національної ідеї.

 

Гладун Марія Миколаївна з чоловіком на засланні

 

Один чоловік, який був у Сибіру, розказав таку історію. Він працював шофером – вивозив із тюрми мертвих у тайгу. Часто машина на вибоїнах буксувала, не могла виїхати. Тоді конвоїри кидали під колеса людські трупи.

 

 


 

 

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Поверталися нещасні виселенці додому, та не всі мали де голову свою прихистити, бо їхні хати позаймали інші люди. Так, в хаті Зеленяка Миколи поселився Ільків Йосип, нащадки якого живуть там і сьогодні.

 

 

Могитич Анастасія Павлівна

 

Повернулася в село і Сенюк Софія Максимівна, але в її хаті жив Мельникович Йосип Іванович. Сенючка кілька місяців поневірялась по сусідах і родині, а потім повернулась в Караганду і там невдовзі померла. В хаті Витвицького Степана зробили ветеринарний пункт (в одній половині), а в другій половині поселився ветлікар Голоднюк, родом зі Сходу, комуніст, брав активну участь в роботі опергруп. Гнав самогон, якось спалив ту хату з необережності. Ніхто не хотів приймати його на квартиру. Потім його судили, бо продавав колгоспне сіно селянам. Сім'я Витвицьких не мала куди повернутися і залишилась в Караганді.

Не повернулася в село і родина Титуляків, немає про них ніяких відомостей. Декілька років тому приїжджав у село Титуляк з-за кордону, був у школі, церкві, казав, що його батько родом з Витвиці.

 

У хаті Красівського Михайла зробили молочарню, ніхто не ремонтував покрівлю, вона протікала, а потім жила тут Носович Марія Арсенівна, пізніше – Сенюк Олена. Тепер на цьому місце споруджено пам'ятник Зеновію Красівському, синові Михайла.

 

Монташевич Богдан (син Катерини). Караганда 1961 рік

 

Чимало людей повмирало в дорозі на чужину: Сметаняк Дмитро, Тишківський Онуфрій, Слабіна Василь, Мельник Олена та інші.

 

Хату Сметаняка Дмитра розібрали і поставили коло школи, в ній навчалися два класи. Хату Тишківського Василя перевезли і переробили на шкільний гуртожиток, де ночували діти з сусідніх сіл. Зараз в цьому будинку проживає Монтер Марія, а хата Сметаняка Д. стоїть пусткою.

 

Хату Гладун Олени зразу після її вивозу розібрали, відвезли в Болехів на станцію, повантажили у вагони і підправили на Схід. То був великий новий будинок, критий дорогою бляхою. Цей будинок забрав собі один із оперуповноважених. Коли розбирали, кожну деревину номерували, щоб потім легше було скласти.

 

 

Родина Мельників після вивозу

 

Шишка Петро побудував цей дім для дочки Олени, бо відчував перед нею провину, що вона стала калікою. Дівчину заболіла рука в лікті, зробився там нарив, батько наполягав, щоб зробити операцію. Олена відмовилась, але він силоміць відвіз її в лікарню до Станіслава. Операція пройшла невдало, лікарі перерізали сухожилля, рука стала безвладною. Дівчина постійно дорікала батькові за це. Олена вийшла заміж за Гладуна Петра Івановича, народила чотирьох дітей. Коли її вивозили, батьків уже не було в живих. Олена однією рукою виконувала всю роботу, дуже гарно вишивала. В нашій церкві ще збереглися її вишивки. Повернувшись додому, не мала Олена житла, так і померла в чужій хаті. Діти в село не повернулися, розійшлися по світах.

 

Цап (Сабан) Люба Михайлівна з синами Ігорем та Іваном

 

Мій дід і баба та їх наймолодша дочка Ганнуся (моя тітка) вижили на засланні і приїхали в рідне село. Ганна вийшла там заміж за волиняка Гору Кирила, а їхню хату купила в москалів за 30 крб. Лаврович Мирослава. До однієї кімнати впустила мого діда з бабою, а в другій жила з Коцуром Степаном. Діда й бабу в сільраді прописали, а тітку – ні, бо привезла "чужинця". Їх просто вигнали із села, і вони опинилися аж в Кривому Розі, де проживав мій брат Михайло. Прожили там кілька років і повернулись до Витвиці, бо батьки вже були немічні і потребували догляду. Викупили в Лаврович Мирослави свою хату за 300 крб., а вона перейшла жити до свого чоловіка.

 

Гора Кирило Степанович та Анна Степанівна після заслання

 

Але сільська влада ніяк не хотіла прописати Ганнусю з чоловіком. Тоді дід, хворий і немічний, прийшов до участкового Кліменка Федора Мануїловича і каже: «Моя дочка рятувала мене від голоду на чужині, я маю їй віддячити. Хочу, щоб ви не виганяли більше із села мою останню надію і поміч, вона має жити на моїм городі, має право бути в своїй хаті. Інакше застрельте мене вже тут. Я вже пекло перейшов". Дід впав хрестом на підлогу. Всі присутні в кабінеті були розгублені й здивовані. Старенького підвели, дали води, він ледве на ногах тримався, насилу прийшов додому.

 

Деякі люди почали дорікати голові й участковому, що довели до такого стану чоловіка.

 

Після цього випадку Ганнусі запропонували роботу в колгоспі, бо бракувало робочої сили, а чоловік пішов працювати в лісництво. Згодом побудували стайню і купили корову. Після смерті батьків Ганнуся з Кирилом звели собі нову хату. Сибірські тюрми підірвали здоров'я Кирила, він довго хворів і помер. Ганнусі зараз більше як 80років.

 

Подібна історія була у нас в селі на хуторі Вигодівка. "Андрусики" (так їх по-вуличному називали) були вивезені в Сибір з малолітньою дочкою, бо їхні два сини, Василь і Прокіп, пішли в партизанку. Виснажені важкою працею, батьки на чужині померли. Дівчина залишилась сама, працювала на лісоповалі, познайомилась з білоруським хлопцем Крупенником Павлом і вийшла за нього заміж. Відбувши термін, повертаються Крупенники в наше село, але влада не хоче їх прописати. Їхня хата згоріла. Жили в сусідів, пізніше прийняла їх до себе Курудз Катерина. Той білорус був дуже працьовитий. На згарищі, де була хата, зробив колибу. Забив кілки, кругом обгородив лісковими прутами. З двох сторін обліпив глиною, накрив зверху толем і перейшов туди жити з трьома малими дітьми. А тим часом Павло носив із лісу вершини. Це такі відходи, які лісники залишали, коли проводилась рубка лісу. Ці сучкуваті патики він обрубував і на плечах носив додому, і збудував з них трохи краще житло.

 

А участковий Кліменко та сільський голова Мищишин Омелян Григорович постійно попереджали Крупенників, щоб забирались геть з села. Вони писали в різні інстанції, але відповіді не було.

 

Павло накрив цю хату гумовим шифером, посередині змурував піч з трубою вгору, зробив вікно і двері, з глини вимостив долівку і перейшов туди жити з сім'єю.

 

Та недовго тривало щастя. Це не сподобалось активу села, було прийнято рішення: виселити Крупенників. Однієї літньої днини зібралася бригада: актив села, лісники з рушницями, участковий, кілька міліціонерів з району, представники райкому партії. На Вигодівку їхав гусеничний трактор, за ним вирушила бригада, а участковий їхав на коні. Так виглядало, що їдуть ліквідовувати дуже небезпечну банду.

 

Приїхавши на місце, участковий Кліменко наказав Крупенникам вийти з хати. Вони відмовились. Тоді міліціонери почали їх бити, витягли дітей на двір. Посходились сусіди, почали заступатись за господарів. Хтось дав команду – і трактор наїхав на хатину й розвалив вщент. Пізніше я на власні очі бачила ту руїну, було видно кусок ліжка з-під тих уламків, посуд, одяг, дитячі іграшки. Люди прихистили Крупенників. Через кілька років Олена поїхала в Київ до Щербицького,показала фотографії тих розвалин. Привезла дозвіл на проживання в селі й будівництво.

 

Так само не давали план під будову Монташевич Катерині Марківні, яка повернулась із Сибіру з дітьми. Вона зверталась у Київ, Москву. Звідти приходила відповідь, щоб розбирались на місцях. А в сільраді була відповідь однозначна: "Не положено". Коли головою став Мартин Ярослав Степанович, то дозволив їй будівництво.

 

 Монташевич Катерина з онуками в Караганді

 

КОНТИГЕНТ

Після війни люди в нашому селі здавали контигент державі – зерно й картоплю. Сільрада визначала, хто скільки може здати. Зерно здавали ратами. Перша рата – 25кг, а решта – друга рата.

 

Хто не мав свого зерна, то купував, але державі мусив здати. Хто відмовлявся, був суджений. Все зносили в сільраду. По селу були розвішані плакати "Лишки хліба здаєм державі". Не одна сім'я тоді голодувала.

 

За німців теж здавали контигент: зерно, картоплю, навіть капусту. Люди везли все фірами до Долини на приймальний пункт, який знаходився у приміщенні: костелу. Селянам виписували квитанції.

 

Отаке було в нас добро. Всі знущались, як лиш могли.

 

НАРОДНІ РЕМЕСЛА

У нашому селі колись люди сіяли багато льону й конопель, бо з цих технічних культур виготовляли одяг, покривала (домоткані верети) й рушники. Коноплі мали волокно темніше й міцніше, воно йшло на виготовлення чоловічих штанів (порток).

 

Лляне волокно використовували для жіночих і чоловічих сорочок, запасок, обрусів, рушників. З насіння льону й конопель били пахучий олій. Олійниця була на Осічні, під Кальною. Льон вибирали, коли він ставав жовтим, щоб мав спіле насіння. В'язали малі горстки й складали у кіпки по 15-20 горсток. А коли добре висох, забирали з поля і звозили в приміщення, де його обмолочували. Потім льон везли на сінокоси й розстеляли рядами по траві. Так він мав лежати три тижні, щоб добре відпускала коростина, коли будуть терти.

 

Пізніше лляну сировину в'язали в грубі мандлі, звозили під накриття або накривали перед дощем. Тоді везли на сушарні, які обов'язково споруджували біля річок. Коло вогню на дерев'яних лісах сушили тресту, переважно це робили чоловіки. А жінки на дерев'яних терлицях терли тресту на волокно, яке в'язали у кльоби, брали їх додому, обтіпували й сортували. Окремо складали довге волокно (повісмо) і коротке (клоччя). Повісмо пряли на одяг, а клоччя – на верети. Намотували повісмо на куделю і дерев'яними веретенами пряли нитку, потім з веретена нитку перемотували на мотовило й перечислювали пасмами.

 

Для кужівного й зрібного полотна мало бути 16 пасем по 10 ниток, а для веретіного – 9 пасем (або чисельниць). Коли знімали моток з мотовила, клали його на самотічки, що стояли посеред хати й крутились. Тоді вили нитки в клубки, що йшли на ткання й на основу. Накладали клубки на оснівниці й повертали стінки оснівниць, визначаючи таким чином, скільки вийде метрів полотна.

 

Найтонше полотно – кужівне, так звана шістнадцятка. Воно йшло на виготовлення жіночих і чоловічих сорочок, обрусів, рушників.

 

Другий сорт – зрібне полотно, з нього шили переважно чоловічі штани (портки).

 

Третій сорт – веретіне полотно, таке грубе, що йшло на верети. Для нього нитку виготовляли з клоччя.

 

Готове полотно люди відбілювали: розстеляли по зарінках коло річок і час від часу поливали водою, на сонці воно ставало білішим.

 

Було багато в селі людей, які мали дерев'яні верстати й ткали полотно різних видів, доріжки.

 

Відомими в селі ткачами були: брати Івасишини (Дмитро, Микола, Василь, Юрко), Мельникович Василь Григорович, Мелешко Степан із сім'єю, Якимів Григорій Степанович, Якимів Михайло Степанович, Мелешко Петро Бенекдитович, Тишківський Іван Юркович, Семків Теофіл.

 

У селі розвивалось вівчарство. Навесні господарі віддавали овець в кошару, яку отримував на Погарці Тишківський Михайло Іванович. Влітку тут овець стригли. Вовну пряли, скубли і пряли на нитки. Із пряжі в'язали жіночі, чоловічі, дитячі светри, шкарпетки, штуци, зарункавки, шапки. Шили куртяки (чоловічі куртки) і вуяші, вишиті волічкою (шерстяною ниткою) трьох кольорів, прикрашені китицями.

 

Майстер-кравець жив на Кальні, наші люди робили в нього замовлення. Популярними були жіночі білі кожухи, вишиті кольоровими нитками.

 

Овечі шкури виправляв (вичинював) і шив чоловічі кожухи Микола Заплотинський. Були в селі майстри – шевці: Юзьків Григорій, Монташевич Василь Іванович, Янишівський Михайло (Коморник), Витвицький Михайло (Петришіків). Вони робили боксові, юхтові чоботи, черевики, мешти, ремонтували взуття.

 

МУЖНЯ ЖІНКА

Жила в нашому селі Монташевич Катерина Марківна, яка народила й виховала 11 дітей: Івана, Ольгу, Славку, Соню, Мирославу, Стефу, Ірину, Оксану,Надію, Богдана, Віктора. Чоловік помер, вона сама залишилась з дітьми.

 

9 вересня 1949 р. їх вивезли в Караганду, а пізніше жінку засудили на три роки. Діти жили самі. Дочка Ольга не була вивезена, бо жила в свого чоловіка – Витвицького Василя Степановича. Мирослави та Ірини в день вивозу не було вдома. Пізніше їх відправили на виселення в Балаганськ Іркутської області. Іван, Ярослава та Софія були в УПА, загинули в бою з енкведистами. Де їхні могили невідомо. Аж після звільнення з тюрми Катерина дізналася про смерть наймолодшого сина Віктора.

 

Після закінчення терміну покарання мати з Мирославою повернулися в рідне село. Хати їхньої вже не було. Жили в сусідів, потім в дочки Ольги. Катерина хотіла будуватися на своєму городі, заготовляла матеріали. Але місцева влада п'ять років не давала дозвіл на будівництво, хотіла вигнати бідну жінку з села. Напевно, хтось мав намір мати великий город з гарним садом. Жінка зверталась у відповідні інстанції Києва, Москви. Відповідь приходила одна: «Розібратись за місцем проживання».

 

Коли головою сільради став Мартин Ярослав Степанович, він зразу затвердив план на будівництво. Катерина звела гарний дерев'яний будинок в центрі села. На жаль, вже довго жити в своїй хаті їй не довелось.

 

Живими залишились її діти – Мирослава, Оксана, Надія.

 

ПОЖЕЖА В ЧОРНОМУ ПОТОЦІ

У нижній частині села, що називається Чорний Потік, жила вдова Пигач Дарина з двома дочками – Магдою і Софією. Хата була під лісом. Одного дня до дівчини зайшов хлопець з сусіднього села Мізунь Маланин Юрій, а його товариш залишився в саду. Більшовики-облавці побачили, як хлопець зайшов до хати. Вони обкрутили двері й вікна дротом, а хату з чотирьох сторін підпалив москаль Смірнов, на прізвисько «Йожік», який був одружений з Дріньовою Ганнусею з Потока. Солом'яна стріха спалахнула, як смолоскип. Молодша дочка вибила бокове вікно і вискочила надвір, почала кликати людей. Облавці її схопили і кинули в полум'я. Пигачка згоріла живцем разом з дочками і хлопцем. Згоріла і худоба в стайні. Розказували люди, що то був такий страшний людський зойк і рев худоби, що не можна було слухати. Стайня була прибудована до хати, і той мізунський хлопець під час пожежі заховався під коровою. На другий день його батьки приїхали, щоб забрати обвуглений труп сина додому хоронити. А обгорілі кістки Пигачки і дочок люди закопали на тому згарищі й поставили хрест.

 

Урочище Бовкоти. 2017 рік

 

У 90-і роки "Меморіал" розкопам згарище, зробили три домовини і завезли в сільську раду. Матері купили шалінову хустку, а дочкам – вельони, і ними прикрили останки. Сільський голова Ковалевим Михайло Іванович організував християнський похорон зі священиком. Виступали очевидці цієї трагедії.

 

СПАЛЕНИЙ ЮНАК

По дорозі зі школи (а навчалися ми в другу зміну) побачили ми на зарінку коло П'єлика Івана москалів, які щось розказували, махали руками. Я дивлюсь – на землі лежить убитий повстанець.

 

Ми, діти, розбіглися по домівках. Коли я зайшла до хати, побачила, як тато молиться перед образами і каже: "Боже, за що така кара?" Я вийшла на двір і бачу: напроти нашої хати, на протилежному березі річки Лужанка, горить вогонь, роздається людський зойк. Хлопчаки вхопили відро, зачерпнули води й вилили на вогонь, після цього ще сильніше роздався стогін.

 

Урочище Перелуч. 2017 рік

 

То два повстанці із с. Станківці переходили ліс і потрапили н більшовицьку засідку. Вони тікали по воді, москалі їх наздогнали, одного вбили, а другому автоматною чергою перебили ноги. Він упав, стікаючи кров'ю. Тоді москалі пішли по хатах, набрали гасу, облили його і підпалили живцем.

 

Хлопець помирав у страшних муках, він був родом з села Станківці, це був Микола Степанович Кравець на псевдо «Смерека».

 

 Панахида в урочищі Перелуч. 2017 рік

 

Москалі звозили фірою всіх розстріляних у центр села, там їх держали по 2-3 дні, потім відправляли до Болехова, де за кожного вбитого одержували по300 крб, а потім кидали трупи у рови в лісі коло Таняви.

 

Того вбитого юнака кинули на підводу, а другого бридились брати, бо з його живота було видно нутрощі. Переконавшись, що москалів поблизу нема, чоловіки загорнули його у верету і заховали в корчах коло ріки, а на другий день віднесли його на цвинтар, зробили ящик замість труни й поховали. Він і нині там спочиває під березовим хрестом. Мені й сьогодні стоїть перед очима той обвуглений труп.

 

СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ. Частина І. (Автор: Бандра Катерина)

опубліковано 11 лист. 2018 р., 05:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 січ. 2019 р., 07:14 ]

Катерина Бандра

 

СКРИЖАЛІ ПАМ'ЯТІ

 

Спогади

 

Витвиця, 2018

 

 

ББК 84 (4 УКР) 6-5

Б 18

 

Катерина Бандра

Б 18 Скрижалі пам'яті. Спогади.

Літературне видання. «Просвіта», 2018 р. 88 с+20 іл.

 

 

 

 

Світлій пам'яті моїх батьків Матвія і Марії – присвячую

 

Від автора

Задум написати цю книжку виник у мене кілька років тому. До того в пам'яті часто зринали враження важкого воєнного дитинства, розповіді моїх батьків, старшого брата Михайла про пережите.

 

Неодноразово мені доводилось спілкуватися з людьми, які були засуджені, вивезені на заслання. Багато з них уже відійшли у вічність...

 

Висловлюю щиру подяку односельчанам за надану мені інформацію та фотоматеріали для книжки:

1. Ганущак Розалія

2. Гладун Микола Миколайович

3. Гора Анна Степанівна

4. Витвицька Марія Іванівна

5. Жульова Оксана Михайлівна

6. Крупенник Олена Павлівна

7. Монташевич Мирослава Михайлівна

8. Сабан Люба Михайлівна

9. Сенюк Софія Максимівна

10. Тишківська Єва Василівна

11. Янковська Катерина Йосипівна

 

Прошу в Бога благословення для України, а всім вам, шановні читачі, бажаю здоров'я, миру й спокою, віри в краще майбуття.

 

З повагою Катерина Бандра

 

ІСТОРІЇ ВІД ОЧЕВИДЦЯ

Катерина Бандра знедавна перестала бути новачкам у літературі. Вийшла її оригінальна книжка «Карби болю», яку я вслід за відомим мовознавцем Святославом Караванським назвав: книга-журнал одного автора.

  

 

 

Катерина Бандра часто проводить зустрічі в школах, де ділиться своїми спогадами та напрацюваннями з учнями. Світлина зі зустрічі в Богородчанській школі №1. 2017 рік

 

Нині пані Катерина сміло приходить до читача з другою книжкою. Її невтомна душа не дає собі та здібній до творчості руці жодного спокою, що є втішним і похвальним. Не лінується жінка сісти за стіл, напружити свою ще добру пам'ять і записати із власної голови сільські історії, які мали місце кілька десятиріч у її таки рідному селі Витвиця на Долинщині.

 

Невеселі ці історії – бувальщини, бо й часи були суворі, адже йдеться про 40-50-і роки XX століття. Організація колгоспів, виселення цілих сімей, незгодних із безбожною російською владою, до Сибіру і на Північ СРСР. І це на тлі боротьби ОУН-УПА за вільну від будь-якої окупації України.

 

Це історії людей, факти із невидуманого життя односельчан, яких Катерина Бандра знала, від чого мороз йде поза шкірою і смуток відвідує душу того, хто читатиме ці невигадані оповідки.

 

Авторка не посипає свої історії солодкою пудрою художнього вимислу. Вони живі самі собою, у них пульсує, відновлюючись у пам'яті, минуле буття героїв (у літературному сенсі) бувальщин, які є самодостатніми і цінними для нас і наступних поколінь своєю непокірністю обставинам, боротьбою за життя краще.

 

Витвиця отримала із рук Катерини Бандри продовження історії села, і за це авторка має отримати від витвичан добрий пошанівок, а від Бога – здоров'я і натхнення у творчім пориві й довгих років життя.

 

Василь БАБІЙ

Заступник голови ІФ ОО НСПУ,

Лауреат багатьох всеукраїнських літературних премій

 

«ВИЗВОЛИТЕЛІ»

У нашому селі в 40-і роки треба було обов'язково вішати на хати червоний прапор. Москалі ходили по хатах і били за непослух. Не було червоного матеріалу. Люди подушки пороли, в кого був червоний напірник, хустки різали.

 

Обложили селян податками. Щодня приходили то за податком, то за страхівкою, то за молоком. Ходили цілими зграями. Але не тільки «червоні» зайди знущались над нами.

 

Пирин Марія Юрківна (в центрі). 1850 рік

 

За панування панської Польщі була в селі гміна (сільрада). В кабінеті війта висів на стіні портрет Пілсудського. Коли хтось заходив, війт питав: «Хто то є на стіні?» Людини відповідала: «Пілсудський». А війт його бив по обличчю. І так один за одним виходили з кабінету закривавлені. Але один чоловік зметикував, що хоче війт, і сказав «То є пан Пілсудський». Війт запросив його сісти і вислухав справу.

 

До дня народження Пілсудського заставляли людей білити плоти. А то були плоти городжені з ліскового пруття, було важко це робити. Ходив по селу пастерунковий, трубів у трубу, і люди виходили з хат. Він оголошував, що мають робити. Поляки «тиснули», як могли. Але було трохи вільності: можна було колядувати, співати народні пісні, ходити у вишиванках. В читальні молодь організовувала вечори, вистави. В церкві щонеділі і в свята була відправа, активно діяв церковний хор.

 

СІЛЬСЬКИЙ ПРОМИСЕЛ

До війни були в нашому селі два водяні млини. Один з них був на Солотвині в Сабана Івана (Олійникового). Мельник засипав у кіш до десяти кілограмів зерна й молов нараз, тобто зі шкіркою. Міряв літрами, брав один літр муки від десяти літрів зерна.

 

Другий млин мав єврей Нойко, який жив у центрі села. Він теж молов нараз і брав так само мірку. Але його млин був більший, у кіш засипали більше зерна. У війну німці Нойка забрали, і в цьому млині працювала Сабан Марія (Мельничка). Так було до першого колгоспу.

 

 

Сабан Марія Степанівна. Караганда

 

Був у селі тартак (водяна пилорама) на Осічні, під Кальною. Це була власність німця Райса. В нього працював мій батько. Син Райса Рудик (Рудольф) пішов в українську партизанку. А цю пилораму зруйнувала повінь у 1940 році. Все забрала вода, навіть будинок німця. Він з дітьми виїхав із села.

 

У нашому селі проживало сім єврейських сімей: Гершко, Нойко, Майлик, Дувид, Говдик, Срулько, Кароль. Вони мали магазинчики, корчми. Але не цуралися землі: сіяли збіжжя, садили городину. Німці всіх забрали, тільки Нойкова Цірлі виїхала до Канади, проживала там до 2015 року.

 

Євреї жили дружно з нашими людьми, позичали гроші під процент. У Болехові працював лікар Блюментар, до нього зверталися жителі Витвиці. Він ніколи не відмовляв людям у допомозі.

 

НІМЦІ

Німці теж притиснули нас своєю нагайкою. В селі була українська поліція, начальником якої був Ґера. Запроваджено контиґенти (збір продуктів). Влада визначала, кому чого скільки здавати.

 

Пам'ятаю такий випадок. Ми з мамою були на базарі м Болехові (у самому центрі, біля ратуші). Люди продавали сир, яйця, молоко у пляшках з кукурудзяними корками, курей тощо. Неподалік німці поставили три шибениці. Два чоловіки вже були повішені, а третя петля порожня. Аж тут надійшов якийсь п'яний. Німці зразу його схопили і повели до шибениці. Одні його міцно тримали, а інші накинули петлю на шию, вибили з-під ніг ковбан, потягнули за шнурок. Він, бідолаха, не встиг і крикнути. Людей зразу розігнали. Таке видовище нікого не залишило байдужим. Ми вже більше на базар не ходили.

 

Німці в село навідувались рідко, все виконувала українська поліція. Партизанський рух набув тоді широкого масштабу. Мій батько, Данилів Матвій Іванович, навчав сільських хлопців військової справи на урочищі «Ропишне».

 

 

Данилів Матвій Іванович

 

Вони марширували з дерев'яними карабінами, а навчалися розбирати і збирати на справжньому. У батька було в групі 15 чоловік. А Мелешко Степан навчав хлопців у іншому кінці села, мав у групі 20 чол. віком від 14 років, самих добровольців.

 

Багато з нашого села хлопців і дівчат, що були в партизанах, загинуло (більше як 30). Партизани копали в лісах криївки-бункери. Чимало хлопців прийшло з Волині, наші люди їм допомагали, чим могли.

 

"БАУНДІНСТВ"

Під час окупації німці забрали молодих хлопців до будівельного батальйону "Баундійств" під назвою "Служу вітчизні", який знаходився у селищі Вигода. Там перебувало більше двохсот юнаків віком від 16 до 22 років із різних областей: Станіславської, Львівської, Тернопільської, Рівненської, Волинської. Видавали їм спецодяг: темно-синє обмундирування, берети. Взувалися в "трепки" (взуття на дерев'яній підошві з двома ремінцями).

 

Жили полонені у так званих кошарах, які охороняли німці зі зброєю і собаками. Територія табору була обнесена колючим дротом. Кожен юнак мав шальку – невелику каструлю з ручкою, з якою тричі на день ходив у їдальню. Видавали по три кусочки хліба, трохи супу або каші. На території стояла бочка з водою для пиття і миття посуду. Вранці всіх виводили для рознарядки. Полонені копали фоси, викладали камінням дорогу, робили паркани, різали дрова тощо. Біля них стояли наглядачі з нагайками й собаками, били хлопців безпощадно. Вони голодували, пробували тікати, але охорона ловила й жорстоко наказувала.

 

Так вони пробули весну й літо. Одного осіннього вечора німці щось святкували, тому забули закрити бараки. Хлопцям вдалося втекти. Більшість з них пішла в повстанці, інші переховувались в лісах, бо дома було небезпечно. У тому таборі був мій чоловік, Бандра Михайло Васильович.

 

 

Бандра Михайло Васильович. 1950-і роки

 

Після цього випадку батальйон розформували, бо не вистачало робочої сили (молодь пішла в партизани). По селах тоді організовували українську поліцію, яка виконувала всі німецькі накази. В нашому селі начальником поліції був Ґера – дуже строгий німець, якого всі боялися.

 

ВІЙНА

Під час війни нам не дозволяли вечорами світити світло, а коли хто світив, то закривав вікна коцами, щоб вночі не виявили населені пункти ворожі літаки. Наша сім'я мусила переховуватись в лісі у солотвинському Зазвірї. Там були глибокі звори, зарослі смереками, тут перебувало майже півсела з дітьми і худобою. Чоловіки обрубували смерекове гілля знизу і стелили на землю. На цьому спали. Корів випускали вдень на пасовисько, а на ніч прив'язували до дерев. Харчувалися молоком, грибами, інколи хтось з чоловіків прокрадався в село і приносив картоплі.

 

Перебули ми в лісі три місяці, бо в селі були німці. Одного разу мій батько пішов в село, щоб накопати картоплі. Німці з машини його побачили і пішли за ним з автоматами, були б його вбили. Але з гори побачив це Мелешко Степан і почав стріляти. Вони повернулись до машини, а батько тим часом втік до лісу.

 

Відтоді в село люди не ходили, виживали, як могли. Вогонь розкладали недалеко від стовбура смереки, щоб дим крутився поміж гілля і не був помітним.

 

Німці подалися в інші села, везли підводами зброю, продукти, медикаменти, одяг. У с. Станківці на них напали москалі, і на горі Перениз відбувся страшний бій, було море крові, багато людських і кінських трупів. Після бою люди цілий тиждень хоронили загиблих, а зброю передавали партизанам.

 

В нашій хаті квартирували німці, а в сінях держали коней. Коли ми повернулись з лісу додому, то застали страшний безлад. Мама затопила піч і нагріла води, бо ми були такі вошиві, що нижню сорочку воші з'їли, лише рубчики лишились, де були шви цілі. Нас було троє: я і два брати. Нас постригли, помили, ми спали цілу добу.

 

КОЛГОСП ІМЕНІ СТАЛІНА

Вже ніби почало налагоджуватись життя, аж тут у село почали якісь начальники приїжджати, відкрили школу, лікарню. Гарнізон поселили в резиденції священика. Утворились дві опергрупи: одна під командуванням Кулакова, а друга – Почорнєєва. Шастають по селі, по лісі. Обрали голову сільради й почали говорити про колективізацію. Одні люди їх підтримували, бо «золоті гори» обіцяли, інші були проти. Ходила агітбригада з 12 чол. по хатах і заставляла людей підписувати заяви. Люди відмовлялись, ховались. Тоді москалі попросили підмогу. Агітатори ходили разом з військовими. Кого застали дома, того били, своєю рукою ставили «хрестик» на заяві.

 

Прийшли до нас. Батька дома не було, він працював завгоспом у школі. Мама якраз годувала грудьми маленького Степана. Сказали мамі підписати заяву. Вона не хотіла без згоди чоловіка це робити. Тоді один з активістів вхопив дитину за ноги і кинув на ліжко, малий вдарився головою об дерев'яний круг і сильно заплакав. Інший вдарив маму прикладом по плечах, вхопив мамину руку і зробив «хрестик» на заяві. Це означало добровільний вступ до колгоспу. Батько заспокоїв нас і сказав, що якось буде, було б здоров'я.

 

 

 

 

 

КОЛГОСПНИЙ «РАЙ»

В селі організовувався колгосп ім. Сталіна. Забирали в людей худобу, овець, коней. Хто мав дві-три корови, то одну корову залишали, а решту усуспільнювали. Коней не смів ніхто держати, хто не послухався, відбував покарання терміном 1 рік. Розбирали стайні, стодоли і все звозили за село, там будували корівник, вівчарню, свинарник. Кипіла робота.

 

Головою колгоспу обрали жителя с. Гериня Карбівського Михайла Йосиповича – завзятого комуніста. Бухгалтером стала Юзьків Іванна. Вибрали бригадирів, ланкових, організували 3 бригади: будівельну, городню і рільничу.

 

Моя мама потрапила в рільничу бригаду. І почалося в неї «ходіння по муках». Кожного дня вдосвіта бригадир на коні під вікнами кликав на роботу і казав, що з собою мати і куди йти. Усі жінки босі йшли на роботу з маленькими клуночками на обід. То була справжня Шевченкова панщина, тільки під іншою назвою.

 

Тих, хто не йшов на роботу, називали одноосібниками і обкладали великими податками. Моя тітка – Коцур Катерина Микитівна – не йшла на роботу, бо мала четверо дітей, чоловік загинув на фронті. Її зробили одноосібником, наложили податок. Старших двох дітей не мала змоги посилати до школи, бо не було для них одежі і взуття. Дівчатка пішли в найми. Юля служила у Бекеша Данила Федоровича, директора школи, а Марія – у вчителя Тупиці Мирона Миколайовича. Вчителі були совісні і навчили їх читати й рахувати.

 

Тітці давали за чоловіка пенсію 10 крб., які вона віддавала на податок. Сама ціле літо збирала ягоди і гриби та продавала на базарі. Підірвала здоров'я і передчасно померла. Десятки таких беззахисних жінок були в нашому селі, над якими знущалася влада. Податки були страшні: позика, м’ясопоставка, молоко, яйця. Декотрі люди працювали на лісозаготівлі, їм там платили гроші, але то все йшло на державу.

 

Кожна хата мала здати подоходного податку 100-150 крб., 35 кг м'яса, 250 літрів молока, 150 штук яєць від 1 курки. Позика для держави – від50-100 крб. Сім'ї, які не мали дітей, платили «бездітне» 350 крб. щорічно. А сім’ї, котрі мали 7-10 дітей, отримували від держави допомогу 4 крб. щомісячно.

 

Одна буханка хліба коштувала 3 крб., її треба було тримати двома руками, бо кришилася. Пекли з кукурудзяної і ячмінної муки. В магазині хліб неможливо було купити, бо на кілька сіл завозили одну фіру – по 1 ящику на село. В ящику було 30 буханок, їх віддавали на школу й лікарню.

 

«ЛЕГКА» РОБОТА КОЛГОСПНИЦЬ

Жінки робили тяжко в рільничій бригаді, в тому числі й моя мама. Колгосп сіяв жито, овес, ячмінь, кукурудзу, садив картоплю, а найбільше сіяв конопель і льон. З цих технічних культур був чималий прибуток. Все робилось вручну, техніки не було жодної. Найважче було в жнива. Бригадир відмірював площу кожній жінці, але ту норму ніхто не міг виконати. Не було добрих серпів. Хто мав давні польські машинові серпи із зубчиками, той жав швидше. А ковані або клепані серпи були не придатними для роботи

 

Треба було відпрацювати по 2-3 дні на один трудодень. Ми, підлітки, допомагали матерям: перевесла крутили, снопи в'язали і носили до копи, складали кіпки, допомагали одиноким жінкам. Там і я навчилася орудувати серпом. В обід всі жінки сідали їсти разом. На розстелений рушник викладали, хто що мав: картоплю, квасолю, сир, цибулю, молоко; дехто мав кусок ощипка, хліба не мав ніхто.

 

Шолом Маґда Миколаївна, в якої німці розстріляли чоловіка, мала четверо малолітніх дітей. На обід вона мала лише варені лісниці (сушені яблука і груші). Жінки давали їй їсти, а вона постійно плакала. Куски ощипка ховала за пазуху для дітей. Вона померла молодою, а діти розійшлися по світу.

 

Восени колгосп розраховувався з людьми за їхню роботу: по 14 копійок за 1 трудодень і по 200г зерна. То був такий собі суржик: овес, ячмінь, жито, кукурудза наполовину з кукілем. Люди дома перевіювали це зерно від сміття, мололи на жорнах і пекли ощипки. На 1 трудодень треба було відробити 3 дні або більше, залежно від роботи.

 

У рільничій бригаді було найважче. Одного року на урочищі «Кривецька гора» площею 5 га посіяли ячмінь, але він виріс жабам по коліно. Коли достиг, то п'ять чоловік цілий тиждень косили, жінки згрібали в купи, фіри мали звозити на колгоспний тік. Але випав на кілька днів сильний дощ, ячмінь зогнив. Людська робота пропала, ніхто не отримав жодної копійки. А десь за тиждень районна газета «Прапор комунізму» писала: «Колгосп ім. Сталіна дуже молодий, але зібрав рекордний урожай зернових». Така була політика.

 

Городня бригада вирощувала огірки, капусту, моркву, буряки. Овочі продавались в Болехові на базарі.

 

Була ферма великої рогатої худоби. Потім колгосп придбав пилораму. Мого батька розрахували примусово зі школи з посади завгоспа і заставили іти на пилораму, бо він за Польщі працював на пилорамі у Райса і добре розумівся на моторах. Дали йому на допомогу Янковського Марка Васильовича, і вони обидва проробили там багато років. Батько гострив пили без захисних окулярів, металевий пил попадав в очі. Він осліпому дали пенсію 17 крб.

 

У колгоспі почали масово здихати вівці, коні. Здохлих тварин різали, а м'ясо здавали у ковбасний цех в Болехові. І це все їли люди. Цей колгосп великим тягарем ліг на плечі селян.

 

Пам'ятаю, що то було в понеділок. Жінки пішли в Болехів на базар продавати молоко, сир, яйця, бо треба було купити мило, сіль, нафту для лампи. Тоді голова колгоспу Карбівський М.Й. разом з бригадирами взяв плуг і переорав бульбу на городах тих жінок, котрі не вийшли на роботу. Один рядок переорював, другий – залишав. А то якраз було в липні, бульба цвіла.

 

Як прийшла додому моя сусідка Мартин Анна Онуфріївна і побачила свій город, то впала на землю, як нежива, насилу її заспокоїли. Ми з мамою ходили їй допомагати ту бульбу справляти, але там урожаю вже не було. А інша жінка, П'єлик Юлія, чоловік якої загинув на фронті, віднесла дитину в колгоспну контору і сказала: «З’їли мою бульбу, тепер з'їжте мою дитину». Вона ніби збожеволіла, плакала і проклинала владу.

 

Селянин Креховецький Степан Андрійович не вийшов восени молотити овес. Тоді голова колгоспу приїхав до нього з двома фірами і забрав все сіно, заготовлене на зиму для худоби. І таке діялось по всьому селу.

 

ЗНИКНЕННЯ БРАТА

14 березня 1946 р. мій старший брат Михайло пішов увечері до сусіда Ільницького Тадея Степановича, а додому вже не повернувся. Вранці наш батько пішов в гарнізон до Кулакова, але той сказав, що нічого не знає. Тоді батько пішов в ліс до курінного і розповів, що сталося. Це був Гладун Петро Іванович, житель нашого села. Він відповів, що ніхто з повстанців хлопця тут не бачив. Крім того, ніхто би його не прийняв в загін без дозволу батьків, бо він неповнолітній.

 

Біля двох тижнів батьки шукали Михайла. Одного вечора до нас прибігла сусідка Монташевич Софія Іванівна і повідомила, що знає, де наш Михайло. Вона була на базарі в Болехові. Коли йшла тротуаром біля моста, почула, що хтось її покликав:«Нанашко, я вас прошу, повідомте мого тата, де я знаходжусь. Я Данилів Михайло». Він був закритий у підвалі і впізнав жінку через вікно.

 

На другий день тато пішов до Болехова, щоб передати синові теплу одежу і харчі. Але у НКВС відповіли: «Не положено». Хтось порадив татові звернутися до Кочана, який був вербувальником (вербував хлопців на Схід). Але і Кочан не дозволив дати передачу і повідомив, що через два дні Михайла будуть відправляти на Донбас.

 

В той день ми з мамою несли торбу харчів для брата (ощипки, варені яйця, молоко, сир), теплу одежу. Ішли пішки Лугами, бо транспорту тоді не було. В Болехові нам відповіли: «Вчора ешелон відійшов на Донбас». Після цієї звістки мама знепритомніла. Коли прийшла до тями, гірко плакала і проклинала цю жорстоку владу.

 

Насилу ми добралися додому, по дорозі мама кілька разів непритомніла.

 

Так мій брат Михайло опинився в Кривому Розі. Везли їх в холодному товарняку. Тиждень хлопців підучували, потім відправили в рудну шахту. Під конвоєм – на роботу, під конвоєм – з роботи. Проживали в гуртожитку №4. Годували їх, як тюремників, супом із змерзлої бульби і куском глевкого хліба.

 

 Данилів Михайло Матвійович. м. Кривий Ріг, шахти. 1948 рік

 

Пізніше брат розказував, що якось утік з гуртожитку. Ходив вночі по місту, а тоді подумав: «Куди я подінуся без копійки, документів на чужині». Повернувся під ранок в гуртожиток.

 

Так само спіймали і другого хлопця з нашого села, Янишевського Володимира Михайловича, відправили на вугільні шахти.

 

Данилів Михайло Матвійович із земляками в Кривому Розі. 1950-і роки

 

Залишився навіки в завалах шахти наш односельчанин Янковський Йосип Васильович, але він поїхав добровільно.

 

Східняки називали наших хлопців «бандерами», вони вбачали в них страшних злочинців. На Сході добре працювала більшовицька пропаганда проти Галичини. Ніхто не знав правди про Бандеру і його соратників.

 

СУД НАД БАНДРАМИ

Під час операції «розкуркулення» в мого чоловіка, Бандри Михайла Васильовича, забрали віз, плуг, колісничку, борону, кінську упряж, а сам він з конем переховувався в лісі. Прийшов увечері додому їсти, коня прив’язав на городі. Коли повернувся, то побачив, що коня тримали «стрибки». Це були люди з нашого села, які постійно ходили з карабінами (їх було 12 чол.). То була така спеціальна допомога місцевим оперативним органам. Пізніше в них карабіни забрали і перейменували на дружинників. Вони допомагали «облавцям», які ходили на пошуки повстанських бункерів по лісах.

 

Бандра М.В. (справа)

 

Того вечора моєму чоловікові вдалося втекти від тих «стрибків», а коня вони забрали.

 

На другий день зробили в селі виїзний суд, приїхав з Болехова суддя Витвицький Василь Степанович – виходець з нашого села, комуніст. Привели на суд стареньку маму мого чоловіка. Винесли вирок: рік тюрми або заява в колгосп. Вона вибрала останнє.

 

Всі начальники їздили на Бандровому коні селом, навіть суддя. Коневі дали кличку «Бандерівець». Казали люди, що бригадир колгоспу Лаврович Іван Юркович дуже радів, що Бандрів розкуркулили.

 

Пізніше Бандра М.В. пішов на роботу на лісотарний завод, а колгосп за те обрізав йому город, наклав податок в обсязі 6 тис. карбованців.

 

БАТЬКОВА БІБЛІОТЕКА

У мого батька, Даниліва Матвія Івановича, була своя невеличка бібліотека (50-60 книжок, журнали). Передплачував батько літературний журнал "Золотий колос," в якому друкувалися твори Б. Лепкого, Ю. Шкрумеляка, М. Підгірянки та інших письменників. Була також рубрика "Там, за Збручем," в якій розповідалося про життя на Східній Україні, в т.ч. і про голодомор. Був у нас такий календар, де були визначені всі свята на 100 років. Все то батько зберігав у великій дерев'яній скрині.

 

 

 

 

 

У неділю і свята до нас приходили чоловіки стригтися, бо вуйко Коцур Йосип був добрим цирульником. Одночасно в нашій хаті відбувалися так звані «голосні читання» – люди читали книжки, журнали, обговорювали новини. Декотрим односельчанам тато позичав книжки додому.

 

Мені запам'ятались книжки з гарними палітурками: "Зоря далекої півночі", "Холодний Яр" (в 4т.), "Опанас Тятива", "Камінна душа", твори І. Франка, "Кобзар".

 

Батько ставився до книжок, як до святині. Довго читав вечорами при гасовій лампі.

 

Одного разу пішла по селу чутка, що буде облава під назвою "Червона мітла". Були 2 опергрупи по 12-15 чол. Однією керував Кулаков, другою – Почернєєв. Вони ходили з довгими залізними піками завтовшки з палець. Ними облавці пробивали все, навіть зривали підлоги в хатах, стайнях.

 

Тато позав'язував книжки у верети (покривала із грубого домашнього полотна) і заховав під сіно. Але облавці знайшли татів скарб. Кулаков наказав розкласти на подвір'ї вогнище. Кидали по одній книжці у вогонь, а за кожну книжку тата били прикладом карабіна по спині. Так спалили всю бібліотеку, залишилась тільки Біблія, яку Кулаков кинув татові під ноги. Таке було Боже провидіння. Коли вони пішли з облавою до сусіда, тато став на колінах перед згарищем і в розпачі вигукнув: "Хай на вас впаде Божа кара. То не просто книжки згоріли, а мої тяжко зароблені гроші, за які я купував їх".

 

Зо два тижні тато не міг спати, бо спина була в ранах, харкав кров'ю. Село не спало ночами, бо облави проводились постійно, все щось в людей знаходили, потім вели в гарнізон і жорстоко били. Гарнізон знаходився в священиковій резиденції.

 

 

«Календар Місіонаря» за 1925 рік з бібліотеки Даниліва Матвія

 

Через декілька місяців, коли гарнізону вже не було в селі, вирішили організувати в резиденції медпункт. Жінки пішли прибирати приміщення, в тому числі й моя мама, Данилів Марія Микитівна. Три рази білили стіни, але плями від крові все одно проступали. Тоді брали попіл, просіювали на решеті, змішували з вапном і піском. І так забілювали на стінах сліди жорстоких катувань.

 

 

Катерина Бандра з матір’ю – Марією Микитівною, 1950 рік

 

Лаврович Софія Гнатівна розповідала, що в її дровітні була катівня, так звана "профілактика". Затриманого приводили сюди, прив'язували за ноги вгору шнурами, головою вниз, двоє катів жорстоко били. Інколи жінка кликала тих катюг до хати їсти, щоб менше мучили свою жертву. То були наші "визволителі" – східняки разом з москалями. А керував усіма групами Самсонов.

 

ТІТКА З ГОШЕВА

В с. Гошів жила наша тітка, Мельникович Марія (напроти жіночого монастиря). Мала трьох синів: Миколу, Василя і Петра. Наймолодшого, Петра, німці вивезли. Але він втік з Німеччини і пішов в партизани. Василь оженився в Болехові, а Микола жив в Гошеві.

 

Коли прийшли москалі, Марію часто викликали на допити через Петра. Вона переховувалась. Деякий час жила у нас, а потім пішла на Кривець до Гриндаків. Коли поверталась додому, потрапила в засідку, її москалі повезли до Болехова. Там їй обстригли коси (таких довгих кіс я ні в кого не бачила), засудили і вивезли в Сибір. Вона написала звідти два листи, розповідала, як її катували на допиті. Невдовзі інші ув'язнені з її бараку повідомили нас про смерть тітки. А Петра з п'ятьма побратимами москалі вбили в бункері. Видав їх зрадник.

 

 

Зв’язкові УПА. Монташевич Софія (справа) з подругою

 

БАНДРОВЕ ГОРЕ

Не обминула біда і сім'ю Бандрів. Найстарший син, Бандра Степан Васильович, 1918р.н., пішов на війну у 1941 році, воював у діючій армії, загинув під Дубно.

 

Лист Степана Бандри з фронту до сестри Ганни

 

Бандра Іван Васильович, 1922 р.н., у вересні 1944 року був мобілізований на службу в радянську армію. Будучи пораненим, дезертирував, переховувався в селі. У вересні 1945 року добровільно вступив в УПА, перебував у сотні «Морозенка». Йому була надана конспіративна кличка «Хмара». 15 січня 1946 року був затриманий органами НКВД. Військовий трибунал виніс вирок: 10 років виправних трудових таборів і 5 років заслання. Відбував покарання у Воркуті, Іркутськ, Магадані.

 

Зберігся лист, в якому Іван повідомляв, що голодує, просив маму вислати сушене лушпиння з картоплі, лісниці. Мати передала кілька посилок, але він не одержав жодної. Помер Іван 21 квітня 1953 року в тюрмі. Його однокамерник, родом з Тисова, повернувся додому й розповів, як виносив мертвого товариша з камери.

 

 

Лист Івана Бандри з тюрми

 

На другий день після арешту Івана забрали москалі й батька, Бандру Василя Степановича, роззули з чобіт, босого вели через все село до гарнізону, по дорозі били прикладами карабінів. Кілька днів допитували, катували. Коли відпустили, не мав вже сили іти додому, падав по дорозі, лежав під плотами. Люди повідомили, і мій чоловік,Бандра Михайло Васильович, привів батька додому. На другий тиждень Бандра Василь помер у віці 56років.

 

Частину Іванового майна було конфісковано. Забрали 2 корови, бика, телицю, вівці, одяг, полотно, домашні кожухи, хустки. В гарнізоні москалі порізали овець і смажили шашлики. Вони нишпорили по всьому селу, знали, в кого є телята, кози, вівці, все забирали. Ніхто не смів їх стримувати.

 

 

Акт конфіскації майна Івана Бандри

 

Передаю короткий зміст останнього Іванового листа з тюрми:

 

14 лютого 1951року

Слава Ісусу Христу!

Дорога родино! Пишу про своє здоров'я і життя. Я живий і здоровий. Хочу знати, як живете Ви, хочу запитати, чого Ви мене забули. Відколи я тут, то не дістав ані листа, ані передачі.

 

Я Вас дуже прошу про поміч. Порятуйте мене, пришліть мені трохи муки або якоїсь крупи, сушених грушок. Я Вас дуже прошу! Дорога родино! Підтримайте мене. Як прийду додому, то віддячу Вам за все. Я ще тут не дістав ні листа, ані посилки. Я благаю про поміч. Не забувайте мене.

 

 

Поштовий «трикутник» з тюрми

 

 

Кримінальна справа Івана Бандри

(фото титульної сторінки)

 

Відрядження в один кінець...

(присвячую Бандрі Івану)

Зима. Морози тиснуть всюди.

Холодний вітер завива.

А молодий повстанець з лісу

бреде снігами до села.

Зайшов до хати, привітався

і сів на лаві край стола.

Зраділи батько і матуся,

брати зраділи та сестра.

А мати сина пригощала.

Хліб і борщ гарячий на столі.

Аж раптом крик і стукіт в двері –

Хату оточили москалі!

Кинулись до повстанця,

скрутили руки ланцюгом,

зв'язали батька і матусю

й перевернули все кругом.

Московських двадцять посіпак

нещасних зв'язаних забрали

у центр села, у гарнізон,

де цілу ніч їх катували.

А вранці батька відпустили

побитого, скатованого, без зубів.

Додому сам дійти не мав вже сили,

та добрі люди підсобили

й привели його додому.

І він не плакав, не ридав,

не сказавши слова нікому.

За кілька днів батько помер,

А сина москалі забрали

і повезли в місто Болехів.

П'ятнадцять літ йому дали!

Сибір відкрився. Колима.

Краї холодні і тортури.

Хвороби й голод тут постійно,

ще й кам'яні високі мури.

Терпів Іван знущання й муки,

в катів пощади не просив.

Раз в рік писав листа додому,

бо більше кат заборонив.

Просив не плакати матусю,

благав чимось допомогти,

хоча б сухарик чи лісницю

щоб вислали йому брати.

Але продукти переслати

люті кати не дозволяли.

Усі посилки з України

вони собі позабирали.

Всіх політичних катували,

навіть не клали їх на нари.

Тож у куточку на долівці,

на голім бетоні спати мали.

Тайга. Сніги. Морози.

А бідні змучені вкраїнці

ідуть, бредуть снігами.

Вітер свище в обличчя.

А їх ведуть до залізниці,

зганяють всіх в товарняки,

неначе ту худобу,

бо йде етап до Іркутська –

в далеку ту дорогу.

І завезли їх у табір.

Кругом сніги. Чужа земля.

Лиш "попки" злі стоять на варті,

душі рідненької нема.

Знесилені, змордовані, голодні

ішли нещасні хлопці – юнаки,

а злі кати знущалися над ними,

хай знає світ, які вони були.

А мертві падали в дорозі.

І їх ніхто не хоронив.

Всіх вивозили в ліс, у тайгу,

і хижий звір їх кості розносив.

Пробув Іван в Іркутську два роки,

вже й листа додому написав.

Та довелось збиратися в дорогу –

з Москви прийшов такий наказ.

Виводять з камер, в'яжуть руки

й ведуть, немов худобу на забій.

Аж впала тут команда: "Стій!"

Порахували всіх, по склянці води дали

і знову в товарняк позаганяли

й везуть нещасних в Магадан.

Привезли, у камери запхали.

В’язні вибилися з сил.

Попадали в знемозі на долівку,

але ніхто пощади не просив.

І закінчилася "командировка",

бо то була вона в один кінець.

А люта смерть усе замела

Й сплела йому із терену вінець.

Не дочекалась мати сина...

Жила постійно у сльозах.

І ті гіркі, пекучі сльози

були на катових руках.

І мужній був в тюрмі повстанець,

помилування не просив,

бо в його серці – Україна,

яку він щиро так любив.

Відібрала життя Івана

московська проклята тюрма,

і скрила його в своїм лоні

навік магаданська земля.

 

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 9 вер. 2018 р., 08:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лист. 2018 р., 11:57 ]

 

Здобудеш Українську Державу…..! Ці перші слова із Декалога Повстанця нині знову звучать особливо реальним бойовим закликом, як це було в часи національно-визвольної боротьби УПА в період Другої світової війни. Нині Україна зустрілась не тільки з загарбницьким оскалом московського окупанта, але відчула недружні подихи і від західних сусідів. Тож берімо досвід повстанської боротьби: готуймось, покладаючись на власні сили. Зупинити зазіхання на нашу Батьківщину – це громадянський, національний обов’язок нас усіх.

 

Окрім безпосередньої боротьби з ворогом на фронті і безлічі пов’язаних з нею заходів у тилу, нам, для піднесення патріотичних почуттів, дуже потрібні і дуже важливі виховні заходи культурно-релігійного характеру. Їх потрібно проводити серед наших громад повсюдно і безперервно – це важливий і ефективний засіб духовного гуртування нашого люду навколо ідеї національно-визвольної боротьби і готовності кожного із нас стати на захист своєї Вітчизни. Такими заходами можуть ставати і стають спільні соборні молитви, які освячують нашу справедливу боротьбу і прищеплюють українцям високі духовно-патріотичні почуття – любові до України і готовності її Боронити.

 

Такою спільною соборною молитвою уже впродовж багатьох років є молитва на іваньківській землі.

 

Тут, на цьому клаптику іваньківської землі, ми, завжди зібравшись з різних околиць нашого краю, не знаючи один одного, але надихнувшись патріотичними словами промовців, освятивши наші серця і душі спільною молитвою за перемогу над споконвічним ворогом і воскресивши в пам'яті героїчні і страдницькі події, що відбулось на цій землі, міцніше відчуваємо плече ближнього, наповнюємось духовною силою здатною протистояти будь-яким ворожим зазіханням.

 

І хвилююча народна пісня, і запальний патріотичний вірш, і глибоко проникливі духовно патріотичні проповіді священиків: все це, що становить нашу національну духовність, міцно западають в серця і душі учасників іваньківської соборної молитви, нагадуючи про те – хто ми живі і хто ті, що лежать тут, перед нами, у братській могилі. І тоді над нами знову оживають закличні слова «Декалога» ‑ Здобудеш Українську Державу    !

 

Нам сьогодні, оточеним всяким побутовим комфортом, не легко уявити собі тих повстанців, які і в мороз, і в негоду, і часто в голоді, не маючи гідного покриття над головою, ні теплої виплеканої жіночими руками постелі, впродовж років, переважно просуваючись лісами, не здавали бойових позицій – позицій не видимих, мінливих: там наступаєш ти, а там на тебе, там не очікувана засідка, випадкова куля – і ти в постійній тривозі, а у серці єдина заповідь – Здобудеш Українську Державу.

 

Наша історія гладкого шляху не мала. Наші батьки і діди, не зважаючи на тяжкі історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не рівних битвах вони виборювали самостійність і передали цю естафету нам, і ми маємо її довершити. Така наша історична хода. Ставши біля могили повстанців, торкаючись думкою в іваньківській спільній молитві, їхніх геройських подвигів, ми сьогодні в умовах війни і реально продовжуємо цю героїчну ходу, кладучи на жертовник свободи життя найкращих синів і дочок, озброївшись повстанським закликом – Здобудеш Українську Державу….

 

 

Обличчя війни завжди однакове – злоба, ненависть, страх, плач, стогін, кров… хоча частина людства цього не бажає, інша частина цього прагне. І спинити цю людиноненависну частину людства, нині московського окупанта, також потрібна жертва – кров. Маємо її майже щодня на східному фронті і мусимо це усвідомити: іншого шляху захисту рідного краю немає. Смертю смерть поборов, ‑ співаємо про Христове воскресіння, і так сталося, і його людинолюбне вчення, окроплене кровю і зупинене смертю ‑ воскресло і рознеслось по всій планеті. Такою є дорога людства і дорога нашої Матері-України, яка знову волає до нас закликом – Здобудеш Українську Державу….

 

Про Іваньківські трагічні і героїчні події писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько, для нових підростаючих поколінь, варто нагадати.

 

Від початків створення УПА, тут завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович. Треба згадати, що згаданий штаб з весни 1944 р. року, а також курінь під командуванням Дмитра Пелипа,«ЕМ», уродженця Равського, розміщувалися в Іваньках, тут же розміщувався і вишкільний осередок.

 

І от, саме в цю пору московські загарбники розгорнули широку боротьбу проти УПА, і на знищення мирного населення.

 

Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан. А наступного дня, 29серпня 1944 р., біля уже спаленого села відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. В час палення села повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «ЕМ»), передбачаючи наступ, відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених. Такою була ця битва. В нічну пору повстанські загони невидимо вийшли з оточення, перемістившись на інші території.

 

Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.

 

Та, на жаль, історія повторилася. Знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни. Сьогодні повстанський дух завитав над всією Україною. Повстанське вітання «Слава Україні» стало вітанням української армії, а також її маршем став марш (гімн) ОУН – «Зродились ми великої години…»

 

Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на самій межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого села, скріпити свій патріотичний дух і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, сили і здоров’я для рідних воїнів.

 

Треба сказати, що цього року збудовано ще один пам’ятний знак на місці де влітку 1944 р. розміщувався штаб УПА, ВО «БУГ». Це не далеко від каплиці.

 

Тож зберімося і цього року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для захисту свого Краю.

 

В неділю 30 вересня 2018 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.

 

В програмі:

1. Посвята новозбудованого пам’ятного знака на місці де влітку 1944 р. розміщувався штаб УПА ВО «Буг»

2. Свята літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.

3. Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.

 

Запрошуються священики, різні творчі, співучі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві ‑ всі, кого болить серце за долю України.

 

Також цього року тут знову буде розгорнута живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати книжки: «Мелодії отчого краю», збірник Українських народних пісень з нотами, книжку «З вогню і крові» ‑ нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко та іншу літературу.

 Схематична карта доріг, що ведуть в Іваньки

 

Надітичі - село патріотичного духу. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 18 лют. 2018 р., 06:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 квіт. 2018 р., 08:32 ]

  

Село Надітичі Миколаївського району Львівської області по кількості населення є невелике, але патріотичне – національний дух на дуже високому рівні. Станом на початок 2014 року в селі нараховується 124 двори, де проживає орієнтовно 450 жителів.

 

Розкинулось на мальовничому правому березі ріки Дністер. Засноване між 1377 - 1385 роках. Першими поселенцями були угорці. Звичайно це не більш як гіпотеза, хоча науково обґрунтована. Залишені полонені угорської національності, на горбистій місцевості під лісом, зобов’язані були допомагати переправляти купців та їхній товар через ріку Дністер бродом. Згідно з цією легендою і етимологія назва село: «надь-тічі» - «великий брід». Річка Брідниця саме тут впадає в ріку Дністер.

 

З осені 1916 року у селі Надітичі та в навколишніх селах проходили вишкіл Українські січові стрільці (УСС). У селі перебували здорові стрільці та старшини. Військова підготовка стрільців була організована за німецькою системою навчання і тривала майже два місяці.

 

Під час постою УСС з 1916 по 1918 роки у ряди стрільців влилося шість добровольців: а саме:   

- сотник Василь Панчак;

- Микола Николишин;

- хорунжий Михайло Данчевський;

- гарматник Микола Корда; 

- Іван Проців;

- Василь Проців.

 

А місцевий священик Костишин служив капеланом легіону УСС, який помер в 1919 році від тифу в м. Жмеринка. В знак пам’яті про місцевих УСС жителі села Надітичі в 1939 році у Львові замовили виготовлення пам’ятної плити з бронзи з написом усіх січових стрільців. Цю плиту розмістили на видному місці у місцевій церкві. Не довго цій пам’ятній плиті прийшлось висіти на стіні. Прийшли перші російські «визволителі», для безпеки її заховали під дерев’яними сходами на хори. У 2012 році підчас ремонту сходів натрапили на неї. Після цього плиту відполірували і розмістили знову на видному місці.

 

15 вересня 1939 року в селі Надітичі, одному з перших в нашому районі, відбулося партизанське повстання місцевого населення проти поляків. Польські жандарми отримали поразку. В люті від поразки поляки викликали підкріплення з Жидачівської жандармерії та обступили село, яке боронилося. З великими жертвами поляки таки оволоділи ним.

 

В цей час місцевий священик Роман Божейко та директор школи Микола Світий з людьми заховалися у церкві. Поляки увійшовши в село вивели обох, закували в кайдани, повели в село Пісочна і там розстріляли. Закидаючи їм, що вони були організаторами цього повстання. Від оборонців села загинуло 47 поляків, старшин та жандармів. В цьому бою 15.09.1939 року з числа місцевих жителів загинули – Федір Данчевський, Степан Кіндій, Ганна Береза, Василь Сколоздра, Кендзерів та Хомин. Усіх героїв похоронили 20.09.1939 року на місцевому цвинтарі. У похоронах приймали участь чотири священики. На могилах вкопали хрести з написами «Жертвам за волю України».

 

З приходом нових «визволителів» у 1944 році проводились масові арешти та депортації в Сибір родин яких вважали причетних до національно визвольної боротьби. За декілька післявоєнних років у Сибір вивезли 18 родин. Загальною кількістю 66 осіб.

 

Чимала кількість жителів села Надітичі були арештовані органами МГБ та НКВД. Після багатоденних допитів від ран помирали у тюрмах, деяким виносили смертельний вирок, який у скорому часі виконували. Деякі патріоти помирали у нерівних боях з каральними органами НКВД.

 

Село Надітичі подарувало Україні відомих провідників:

- Андрій Данчевський – перший провідник ОУН Миколаївщини;

- сотник СБ сотні «Явір» Іван Федів, псевдо «Іскра».

- провідник та референт Стрийського надрайонного проводу ОУН Юрій Грица, псевдо «Юрко».

 

В партизанських загонах воювали або їм допомагали – Іван Проців, Микола Проців, Іван Данчевський, Микола Давидяк, Степан Брінь, Василь Яців, Іван Федів, Григорій Яців, Іван Федів, Ілько Грица, Семен Грица, Григорій Проців.

 

Підчас німецької окупації проводився добровільний набір бажаючих у спеціальні школи для навчання офіцерів майбутньої української армії. З молоді села Надітичі вишкіл у школах пройшло вісім осіб, а саме :

- Зенон Мельничин;

- Микола Кіндій;

- Василь Николишин;

- Микола Мельничин;

- Іван Федів;

- Іван Ходзінський;

- Іван Яців;

- Василь Панчак.

 

Під час Революції Гідності багато місцевої молоді їздили до Києва та приймали у ній участь.

 

Троє жителів села Надітичі є учасниками АТО на Донбасі, а саме:

 

Більський Василь Романович 1974 р.н., сержант, був призваний в 2014 році у першій хвилі мобілізації. Загинув 7 червня 2015 року підчас виконання службового завдання в зоні проведення АТО в селі Причепилівка Новоайдарівського району Луганської області. Служив у 24-ій окремій механізованій бригаді.

 

Пагутяк Микола 1993 р.н. старший солдат, був призваний в 2014 році у першій хвилі мобілізації. Служив у 71 Володимир-Волинській бригаді шофером. Пізніше, через рік після реорганізації, по контракту в 14 добровольчому батальйону водієм бойової розвідувальної машини піхоти. Приймав 1,5 року бойову участь в АТО біля Луганська, Краматорська, Станиці Луганськ, Щастя. За бойові заслуги нагороджений медалями та грамотами.

 

Оприско Андрій 1971 р.н. закінчив Рівненську академію водного господарства. Працював директором бази відпочинку «Тухля» в Карпатах від львівської залізниці. Але ще в юності марив морем. У 2016 році підписав контракт на воєнну службу в Чорноморському флоті. Служив на бойовому кораблі «Шостка». У 2017 році, коли Чорноморський флот отримав нові швидкісні бойові катери, перевівся служити штурманом на один з цих катарів. В команді якого виконує бойові патрулювання морських просторів біля берегів, де відбуваються бойові зіткнення.

 

Однак деякі жителі цих околиць були перевертнями.

 

З доповідних записів членів СБ армії УПА, які зберігаються у центральному архіві СБУ міста Києва

До цих документів отримав доступ кандидат історичних наук Василь Ільницький, який проживає в місті Дрогобич.

 

Деякі відомості у цих записках обробив та доповнив історик-краєзнавець с. Черниця Іван Кахнич.

 

21.11.1947 року. На Кольонію пішли большевики на «всипу», де квартирувало 11 повстанців з кущової групи «Свистуна», в господарстві «Дуба».

 

Друга група большевиків розставилась попід Черницький ліс і о 10 годині обскочили господарство. При цім вив’язався бій.

 

Повстанці відступили в ліс і коли стрінулися знову з большевиками залягли та почали битися.

 

В бою впало 8 повстанців, а саме:

Друзі:

-«Орлик» Іван Грабович;

- «Дуб» Микола Федик 1929 р.н.;

- «Деркач» Степан Проців 1922 р.н.;

- «Чорногуз», «Москаль» Микола Овсяник сотенний 1927 р.н.;

- «Вуйко» Степан  Богоніс;

- «Бурлака» Андрій Струк;

- «Хитрий» Михайло Щепаняк;

- «Лебід» Антін Федик 1927 р.н.;

 

Друзі: «Шандар» Кучминда Михайло с. Черниця і «Сиротюк» Ілько Шайгец с. Київець ранені, а «Кармазин» вийшов ціло.

27.12.1947 року. Микола

 

Кучминда Михайло 1915 р.н. переховувався під чужим прізвищем і проживав у містах Стрий та Мостиська. У 1950 році 30 липня більшовики імітували його загибель у селі Черниця Миколаївського району Львівської області, разом з двома партизанами із села Рудники. Фактично він залишився живим і проживав до 80 –х років у с. Мостиська де і помер.

 

Ілько Шейгец був пізніше схоплений та арештований. Покарання відбував у Львіській тюрмі, де помер у 1950 році.

 

Судьба «Кармазина» - не відома. Не відомо також прізвище та звідки він був.

 

Після загибелі партизанів, їхні тіла закопали біля міста Миколаєва. Через місяць підпільно їхні тіла перезахоронили на цвинтарі села Пісочна. Тайна зберігалась до 1989 року. Один учасник перезахоронення відкрив тайну родичам загиблих. У 1989 році їхню могилу упорядкували та поставили партизанський хрест. У 2007 році на цій могилі установили гранітний пам’ятник у вигляді тризуба та викарбували імена та прізвища загиблих.

 

ГОРУЦЬКО (ГІРСЬКЕ)

Кахнич Василь, син Костя, родився в селі Горуцько Меденицького району, а мешкав в селі Кадовби, Тернопільщина, українець, рільничий, був українським повстанцем під псевдом «Маркіян», провокатор.

 

У 1944 році вступив до ЧА, здезертирував осінню, зловлений і був у червонопагонниках. Знову здезертирував весною 1945 року і в селі Горуцько був прийнятий до українських повстанців, стрільцем у кущі. Через цілий час був замітний поведінкою.

 

У місяцю травні 1946 року в однім заскоку здався живим до НКВДистіві та був забраний до району. За три години автомашиною разом з большевиками з району прибув на місце криївки українських повстанців, в наслідок чого впали:

- кущовий провідник «Зірка» Кахнич Іван Федорович 1916 р.н., по вуличному – Вошкало;

- станичний «Кухар» Мартинців Яків Іванович 1916 р.н., по вуличному – Воробчиків;

- помічник станичного «Юрчик» Мартинців Василь Іванович 1927 р.н., по вуличному Воробчиків.

 

Василь Кахнич власною рукою, за вказівками большевицьків, закинув криївку гранатами. Від того часу ходив з боївкою МГБ по селах району і переслідував наш рух. Всипав все, що знав. Свідчив доочно людям, які були зв’язані з українськими повстанцями, на слідствах бив жертви. Від зими 1948 року являвся членом колгоспу в селі Горуцько, займав функцію магазинера.

 

До своєї диспозиції мав скоростріл і автомат. Діяв активно проти нашого відтинку опору.

 

На початку 50-х років В.Кахнич призначений головою колгоспу в селі Груди Меденицького району. Підпільники ОУН з села Повергів, Колодруби та Груди вивчили маршрут пересування В.Кахнича і в 1953 році зліквідували його в біля кукурудзяного поля. Похоронили В.Кахнича біля церкви в селі Груди. У кінці 80-х років перехоронений на кладовищі села Гірське.

 

Степан К. уродженець 1919 року в селі Черниця Миколаївського району Дрогобицької області, українець, освіта – 4 класи народної школи, рільничий, жонатий.

 

Весною 1945 року пішов в ЧА, а восени цього ж року повернувся додому. За німецької окупації цілий час працював у селі Рудники на спиртзаводі. З приходом большевиків 1944 року його забрали на пересильний пункт до Дрогобича, а звідти доставили до м. Ряшева до 1-го Українського фронту. Звідси за три дні їх відставили на фронт біля міста Ясло, де Степан зістав ранений. Спершу його відставили до лічниці в Ряшові, а за три дні перевезли в Чернігівську область. Тут його за шість місяців вилічили, зачислили до третьої групи інвалідів та відпустили додому.

 

По приїзді додому він зголосився до Миколаєва на воєнкомат. Де видали йому документи. До нього часто приходив його швагер Степан Ф. і розказував йому про повстанський рух і що повстанці зараз роблять. Степан Ф. казав, щоб він слідив за повстанцями, до кого заходять, звідки приходять та куди виходять. За це С.Ф, мав йому платити по 500-600 крб. місячно. Слідити казав так, щоб його ніхто не підозрів. С.К. на це погодився і підслідив, що повстанці заходять до Павліновича Михайла, Матвіїв Івана, Пітика Андрія, Рудої Марії, Меліцького Івана. Про це він запискою повідомив С.Ф.

 

Одного разу вечором коло нього переходило двох повстанців, з-поміж яких він пізнав д.Дуба. Про це повідомив С.Ф., що ці повстанці, які робили засідку на большевиків на держівському цвинтарі, відійшли на Київець. Другим разом С.Ф. питався його, чи не бачив він д.Шандара. Він сказав, що не бачив. Бо боявся, щоб д.Шандар його не підозрів. С.Ф. казав, щоб він слідив, може повстанці будуть збирати збіжжя, масло, хто буде з господарів давати та хто з повстанців буде збирати і скільки їх буде. В дальшому говорені С.Ф. казав, що Юрко Ф. також доносив на большевиків, але тільки на МВД. Ці всі матеріали казав розвідати до 8.7.1947 року.

Його зліквідовано 3.9.1947 року.  

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не рухати українців (Автор: Ісаюк Олеся)

опубліковано 27 січ. 2018 р., 05:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2018 р., 06:16 ]

  

У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:

О, Боже! В нас була держава!

Невже ми втратили її?

Невже у нас не стало сили

Хоч крихту рідної землі

Чому в руках ми не лишили?

 

Автором другого був Юрій Липа:

І ось відходять, упадають

У все рідших розривах гранат

Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

 

 

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

 

Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році, як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.

  

Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік

 

Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не заради власних інтересів, а в ім’я Незалежності.

 

22 січня для них обох сенс життя оформився у чіткий посил. Незалежність.

  

Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року

 

Починаючи від 22 січня 1918 року, вони і решта українців мали що втрачати. Вони мали інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був спроможний забезпечувати матеріальне запліччя.

 

Разом з проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики також. Україна взяла на себе цей тягар однією з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.

 

Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)

 

Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими спадкоємцями тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність, але ж вона і так уже тривала.

 

Проти України стояв ворог зі власною логікою

Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх: автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Всіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи від 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.

 

На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії... І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності усі ці конфлікти втрачають сенс.

 

Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру зі власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії в новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння в листопаді 1918 року ще двох імперій: Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.

 

Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей»: кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу в кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія... Усіх поодинці топили у власній крові.

 

Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено чинного союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна: переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.

 

Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році – як Польщу і в 1940 – як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію і європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася у Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».

 

І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина... Цього не бачили і у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею-Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.

 

Це відчули на своїй спині українці, починаючи від 1921 року.

 

Краще було б Москві не рухати українців

Коли вже Незалежність була втрачена, то свідомість втрати і людських жертв була настільки болючою, що не дозволила залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність, то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».

 

...І хоч Незалежність протрималася тільки 3 роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

 

Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)

 

Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро і Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го....

 

Ліпше було б не рухати.

 

Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!...»

 

Ти є.

 

«Ми билися не надаремно!..»

 

Олеся Ісаюк. Історик, доктор гуманітарних наук. Наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького». Досліджує період нацистської окупації в Україні, зокрема, питання репресій нацизму проти учасників визвольного руху.

 

«Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів (Автор:Трегубова Ярослава)

опубліковано 27 січ. 2018 р., 04:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2018 р., 06:15 ]

 

Руїни Міжнародного аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва після боїв українських військових із російсько-сепаратистськими силами

 

До третьої річниці боїв у Донецькому аеропорту Радіо Свобода публікує розповідь Ростислава Смуся, бійця 93-ї окремої механізованої бригади з позивним «Бобер». «Кіборг» двічі стояв на обороні ДАПу і через поранення залишив аеропорт за кілька днів до його падіння.

 

Я Смусь Ростислав Петрович, боєць 93-ї ОМБР, 1-й батальйон, 3-я рота, 1-й взвод.

 

Спочатку був Майдан. Вперше туди я приїхав як турист – подивитися. Ми з друзями набрали продуктів і пішли шукати земляків-волинян – не знайшли, але побачили намет сусідньої Рівненської області. Нам запропонували переночувати – і ця атмосфера мене так захопила, що я приїхав додому, пробув там три дні, не витримав і повернувся до Києва.

 

На Майдані мене зарахували до 11-ї сотні. Спочатку ми охороняли підхід біля арки, а потім перебралися до Будинку профспілок, який у лютому 2014-го на наших очах згорів.

 

Ростислав Смусь

 

На Майдані я був в усі найтяжчі дні. Коли «Беркут» почав активно наступати – стримував атаки, носив поранених. 18 лютого на Інститутській поряд зі мною вибухнула граната, я відчув лише – ніби наткнувся на цвях. Коли ми принесли пораненого хлопця без свідомості до медиків, вони подивилися на мою закривавлену ногу і сказали: «там щось є».

 

Це було моє перше бойове поранення

 

Ввечері 20 лютого, коли ситуація стала спокійнішою, я сів у потяг і поїхав додому. Лікар вирізав ту кульку і віддав мені на пам’ять. Це було моє перше бойове поранення.

 

На Донбасі я не зустрів жодного беркутівця

На Сході я бачив багато людей, але не довелося зустріти жодного беркутівця. Можливо, вони не виказували себе. Кажуть, що кров можна змити кров’ю, але… Особисто я знаю, що багато з них воюють і воювали на «тому» боці.

 

Частина колишнього «Беркуту» потрапила до Національної гвардії, яку вважають елітою. На відміну від нас, їм давали найновішу техніку, озброєння, набагато вищі зарплати, а вони стояли на другій лінії оборони та блокпостах.

 

На передовій – тільки тоді, коли хтось приїжджав. Їхав Турчинов – Національна гвардія там: з новою технікою, зброєю, звичайно. А подивишся: які вони налякані бігають, охороняють – просто смішно було.

 

«Ви їдете ненадовго, всього на 45 днів», – сказав Хомчак

Добровольцями пішли всі мої побратими з 11-ї сотні. Тоді я подумав, що треба їхати на Схід.

 

Коли я вчергове приїхав на Майдан підтримувати порядок, самі знаєте, часи неспокійні були, – то дізнався, що почали набирати бійців в «Айдар». Добровольцями пішли всі мої побратими з 11-ї сотні. Тоді я подумав, що треба їхати на Схід.

 

Я приїхав додому, але на Донбасі усе активніше розгорталися бойові дії, і я, не кажучи нікому нічого, пішов у військкомат. Подумав: йолки-палки, що мені триматися за ту державну службу, коли там таке відбувається на Сході!? За день пройшов медкомісію і отримав повістку на 18 серпня 2014 року.

 

Приходжу до голови райдержадміністрації і кажу: «Іду на фронт». А вона: «Куди йдеш? У тебе ж «броня» – нікого з державних службовців не призивають».

 

Мама дуже плакала, донька теж. Вже коли був у навчальному центрі, вони дізналася, що я пішов добровільно. Загалом, люди по-різному реагували: хтось казав, що «дурний», хтось – виявляв повагу.

 

Три тижні ми були на Яворівському полігоні. Там мене готували на мостоукладальника, який взагалі на фронті не потрібний. А на Донбасі я був і снайпером, і розвідником, і гранатометником, і кулеметником – освоїв практично все.

 

3 вересня ми вже були в Черкаському Дніпропетровської області – у пункті дислокації нашої бригади. Приїхав генерал-лейтенант Хомчак, перевірив, чи у всіх є бронежилети, каски, спорядження, чи достатньо техніки, якої на той час не вистачало. На полігоні сказав: «Хлопці, ви знаєте, куди йдете. Але ви їдете ненадовго, всього на 45 днів». Ми здивувалися: «Які 45 днів? Попереду зима». Він тоді: «Добре, 30 днів і буде ротація, вас одразу звідти виведуть».

 

Перші «гради» і дорога в аеропорт

27 жовтня ми виїхали з Черкаського на Донеччину. Спочатку їхали поїздом, ночували у вагонах. Добре, хоч топили, бо морози сильні тоді були. Добу ми вантажили техніку на платформи, а потім поїхали в Тоненьке. Тоді повідомили, що наш підрозділ першим виїжджає в Донецький аеропорт. Я та ще 17 добровольців написали рапорти.

 

Українські військові у Тоненькому: третя рота готується до заїзду в ДАП, позаду – ферма, де бійці жили після обстрілу

 

Я точно знав, що хочу служити на передовій, тому вирішив: а чому б із хорошими хлопцями не поїхати в аеропорт?! А побратими туди їхали надійні, які завжди прикриють.

 

Через три доби нас вперше накрили «гради». А ми – не обстріляні, нічого не знаємо, спимо на матрацах і розкладачках – і тут залп! На щастя, ми встигли вирити бліндажі, де можна було заховатися, тому обійшлося без жертв.

 

Час виїзду постійно відкладався, знали лише, що «з дня на день». Аж тут ввечері 8 листопада надійшла команда «збиратися». Спочатку доїхали до Пісків, а відтіля – в аеропорт.

 

Поки завантажили боєкомплект на БТРи, сонечко вже піднялося, і ми їхали фактично по-бойовому. На «злітці» нас почали крити «утьоси» (кулемети великого калібру – ред.) та гранатомети. Але доїхали, можна вважати, вдало. Друга група, що йшла на новий термінал, – теж проскочила. А третя – вони прямували в старий термінал – заблукала. Вони потрапили у засідку, їх дуже обстріляли і їм довелося повертатися. Вони тільки з третього разу пробилися в аеропорт.

 

Відчув загрозу, щойно приїхав в аеропорт

Коли заїхали, я навіть не знав, з якого боку відчиняти двері – усе ж вперше. Відкриваю – механік як почав крити матюками: «закрий, відтіля ж уб’ють»!

 

Донецький аеропорт

 

Щойно приїхали в аеропорт – одразу повантажили «двохсотих» хлопців з «Правого сектору». Вони загинули через «рапіру» – протитанкову гармату, яка почала кошмарити аеропорт напередодні нашого заїзду. Обох – одразу на смерть: одного – порвало навпіл, іншому – вирвало ліву лопатку. Зрештою, ту «рапіру» знищила наша артилерія, але тиждень вона нам не давала жити.

 

Таких, що десь ховалися по підвалах, – в аеропорту не було

Наша група потрапила на вежу: Віталій Немиренко, Олександр «Дєд» Мосулега, Олег Удудяк, і двоє прикомандированих – Сергій «Сєдой» Назаров і вже покійний Євген «Поляк» Поляков. Всі ці шість бійців – бійці від Бога. Та й хлопці, що потрапили на старий та новий термінали, – теж задню не включали, таких, що десь ховалися по підвалах, – в аеропорту не було.

 

Вшістьох ми тримали злітну смугу. А за 400 метрів – у старій спостережній вежі – сиділи сепаратисти. Якраз звідти по нас постійно стріляв снайпер. На п’ятий день поранили Олежку Удудяка – він був першим пораненим.

 

Термінал Донецького аеропорту, 16 листопада 2014 року

 

«Зараз дідусь буде курити»: життя під обстрілами

Наш пост мав назву «Броня» – перехід у формі підкови, який постійно прострілювався, бо вікна були від підвіконня до підлоги. Вони знали, що кожні дві години ми змінюємося, і постійно чатували. А ми так: двері відкрив, тиша-тиша-тиша, біжиш, проскочив і чуєш – черга. А, промазали! І наступні так само.

 

Був у нас з 79-ки «Кавун», так він боявся бігти, а щоразу намагався проповзти. Хлопці-АГСники (гранатометники – ред.) – «Сєдой» з «Поляком» – відстрілюються, а «Кавун» повзе. Командир усе жартував: кидає камінчики, а той смикається. Ну такий чудакуватий хлопець, сам з Криму – з Керчі. Старався чистою українською розмовляти, все просив, щоб його поправляли – щирий українець! Хоча казав, що українську до війни не знав зовсім.

 

Перші п’ять днів було боязко, тільки знаємо, що як «гради» будуть бити, нам передавали: «Дедушка сейчас будет курить», то ховалися десь. А потім вже, «гради» чи не «гради», йдеш чай заварювати.

 

Ми розташовувалися на другому поверсі, а над нами на той час ще лишалося близько п’яти поверхів, тому не долітало.

 

Одного разу ми переставили шафу, щоб було менше світла. Через деякий час прилітає снаряд, пробиває стіну і летить прямо на нас. Краєм зачіпає ту шафу, змінює траєкторію польоту, б’є в інший бік стіни, вилітає на вулицю – і там вибухає! Це таке щастя було! Але дірку довелося потім затуляти.

 

Свій день народження, 16 листопада, я зустрів на вежі. І чесно скажу, що такого феєрверку в житті ніколи не бачив! Починаючи з п’ятої ранку. Потім так само святкував Новий рік, Різдво, от Водохреща – не встиг, бо забрали пораненим.

 

Виїжджали з аеропорту ми також під обстрілами: спочатку щось вдарило ззаду по машині, потім – спереду. Виявилося, що механік заблукав і два кола проїхав по злітній смузі, уявляєте?

 

Тільки за третім разом зміг виїхати. А потім чуємо: «бух» – стали, стоїмо і думаємо: «хана». Підбили. Що далі? Ніби всі цілі, ну, тоді поїхали. Чуємо – гілки шарудять по броні – в «зеленку» заїхали, і лише тоді подих перевели. Чудеса просто якісь відбувалися.

 

Через те, що «злітка» прострілювалася, за 18 днів, що ми були на вежі, до нас жодна машина з 93-ї бригади не доїхала. Нам не підвозили ні продуктів, ні цигарок, ні води. Але боєприпасів вистачало, просто на підлозі валялися. «Двохсотих» у нас, на щастя, не було.

 

Смерть побратима Євгена Полякова

Найбільш «нарваний» серед нас був десантник Женька Поляков. Він служив у вертолітному полку 79-ї бригади. Він таке робив, він залазив усюди, куди тільки можна.

 

«Кіборг» Євген Поляков. Фото надала Євгенія Полякова (дружина)

 

Одного разу нам привезли обігрівачі, але ніхто не дочитався, що вони працюють лише на солярці. На вулиці мінус 10, у приміщенні мінус 12, скрізь бетон – все замерзле. А у нас – лише бензин… Женька вештався-вештався, потім прибіг і каже: «Ростику, там стоїть дизель, у ньому може бути солярка, пішли». Ми взяли з собою «Діда». Злили лише три літри солярки.

 

А поряд, під вікнами, стояв цілий автопарк розбитих машин, але ця ділянка обстрілювалася якраз із боку монастиря. Ми проскочили туди і давай лазити по машинах та перевіряти. Пального не було.

 

«Поляк» поліз в останню машину – і тут починає бити «утьос». «Дід» проскочив, я проскочив, а Женька тільки смикнувся – і його засікли. Дивимося, немає «Поляка». Щось сталося? А він навіть рації не брав.

 

Виглядаємо, а «Поляк» з цигаркою в зубах сидить і кота нашого «Сєпара» гладить. Кричу: «Женько, що там?» А він: «Та стріляють. Ось знайшов розумну істоту, хоч є з ким поговорити». Тоді ми димових шашок накидали, і він проскочив. Ще взяв собі на пам’ять техпаспорт і каже: «У мене тепер машина є, правда, вона стоїть в аеропорту».

 

Автомобілі біля вежі, з яких бійці намагалися злити пальне

 

Також запам’яталося: у соняшниковому полі, метрів за 300 від нас, ми постійно у тепловізор бачили на одному і тому ж місці світлу пляму – сепаратистський бліндаж, куди вони приходять на ніч.

 

І от Женька бере кілька гранат і серед білого дня йде туди. А повертається – з кавою та двома блоками цигарок. Потім чуємо – вибух. А «Поляк» такий задоволений: «О, моя робота». Як виявилося, він на вході в бліндаж поставив розтяжки.

 

Він постійно лазив і переставляв розтяжки сепаратистів. Одного разу, на розтяжці, на жаль, підірвався капелан, але це було зовсім випадково, бо всі знали, що вони там стоять.

 

«Кіборги» Євген Поляков і Сергій «Сєдой»

 

Під час другої ротації ми теж планували, що разом будемо, але «Поляк» із «Сєдим» потрапили на вежу, а мене відправили на новий термінал. 9 січня по рації повідомили, що на вежі є трьохсотий з 93-ї бригади. Я миттю дзвоню: «Женько, передавали, що в 93-й є трьохсотий». «Та є тут один». Питаю: «Хто?». А він: «Та Женька Поляков. Снайпер – мазіла» – і такий задоволений. Як з’ясувалося, влетіла снайперська куля і зачепила лише його автомат, але за кілька хвилин залетіла граната, і його посікло осколками.

 

А потім він стояв на шахті «Бутівка», і йому осколок влучив у саме серце. Я був тоді в Опитному, мені подзвонив «Сєдой» і каже: «Говорят, «Поляк» погиб». Я: «Не може бути!».

Для мене це був шок! З’ясували по рації, дійсно… загинув Женя Поляков.

Хлопцю лише 22 мало бути. У нього щойно народилася донечка, ми з ним планували, що я буду її хресним. Ніхто з нас не наважувався сказати про це дружині…

 

Коли їхали з хлопцями на похорон, вона мені подзвонила, теж Женя, і таким веселим голосом: «Привіт, кумчику, як справи?». А я мовчу. Вона продовжує: «Слухай, ти з моїм благовірним давно спілкувався?» Я їй тоді першим і повідомив, що Женьки вже немає, а ми їдемо на похорон. Вона мене тоді обматюкала дуже, потім подзвонила і сказала: «Якби ти був біля мене зараз, я б тебе сама зараз вбила». А потім вже після похорону, така «вбита» була, каже: «Ти обіцяв Соньку хрестити…».

 

Новий рік. Мінометники хотіли допомогти, але команди не було

Друга моя ротація припала якраз на Новий рік. 31 грудня о 23:00 нас почали «вітати» – і з Нового року практично цілодобово точилися бої. Першого січня у нас були «двохсотий» і два «трьохсотих». Єдине місце, яке не обстрілювалося, – між вежею і нами.

 

Мінометники, які в той момент – 18, 19, 20 січня – стояли за три кілометри від нас. Кажуть, що просили своє командування дати «отвєтку» – накрити мінометами Донецьк з «сєпарами», – але артилерії «добро» не давали

 

Вже після демобілізації на автовокзалі в Дніпропетровську я зустрівся з мінометниками, які в той момент – 18, 19, 20 січня – стояли за три кілометри від нас. Кажуть, що просили своє командування дати «отвєтку» – накрити мінометами Донецьк з «сєпарами», – але артилерії «добро» не давали.

 

Нас взагалі ніхто не прикривав. Виїхали танки, але заплуталися в тих дротових огородженнях. Частина хлопців потрапила в полон, решту спалили «сєпари» – наші танкісти згоріли заживо.

 

На другу ніч у стіну влетів ВОГ (гранатометна граната – ред.), прямо у нас над головою. А командир сказав: «В жодному разі не відстрілюватися, тільки якщо будуть лізти». Однак ми не «мовчали», якщо бачили, що стріляють, – відповідали. Правда, потім нам кричали: «Хто стріляє, хто давав команду»? А ми рацію відключимо і робимо свою справу. Як? Їм можна стріляти, а нам ні? Так не піде. Чесно сказати, на власний розсуд доводилося діяти кожного дня.

 

Якщо стрілецької зброї вистачало, тих самих гранатометів, «мух», «шмелів» – це все було, – то проти важкої зброї, проти техніки, проти артилерії ми нічого не могли вдіяти.

 

Кіт «Сєпар» і труп без голови

Одного разу я був на посту і помітив: ніби хтось ходить під вікнами. Щоб перестрахуватися, кинув гранату – хтось як «ломанувся»! Ну, думаю, встигли вскочити. Заліг і передаю по рації, що «сєпари» проскочили через вікно. Вони до нас інколи лазили.

 

Потім чую жалісливе таке: «няяяв». У нас кіт «Сєпар» був, ми його так любили, а він так, як ми його, любив кільку в томаті і паштет. Блін, думаю, рвонув гранатою нашого кота.

 

Біля вікна лежав їхній «сєпар» без голови. Коли вони просили забрати своїх «двохсотих» та «трьохсотих», то цього ми не віддавали, бо це було дуже небезпечно. Він лежав буквально за п’ять метрів від нас. А без голови, бо вони самі йому бронетранспортером її переїхали, коли той впав.

 

Вони до своїх ставилися погано, навіть до поранених – ніякої поваги. І коли вночі дивишся, як лисиці, собаки, щурі терзають, їдять ті залишені тіла – це жахливо і бридко.

 

А кіт наш вижив, потім хтось із 79-ки на Новий рік їхав додому і забрав його з собою. Він був нашим талісманом. Але і до «них» ходив, мабуть, бо теж його підгодовували – перебіжчик! Але щойно піде, знай – почнуться обстріли.

 

Кіт жив на вежі, ще коли функціонував аеропорт. А підгодовувати його почав ще третій полк спецназу, як тільки зайшли, тоді ще літаки з аеропорту літали. Він там постійно був: ми змінюємося, а кіт залишається.

 

Як «кіборги» допомагали батальйону «Восток» бити «Гіві» та «Моторолу»

Серед «сєпарів» усякі є. Там і російські регулярні війська, і найманці, і ті самі кадировці, а є й донецькі, але їх мало. Там дуже багато наркоманів і дітей.

 

У тому їхньому «Сомалі» взагалі діти воюють. Ми коли заїжджали, на мосту з автоматом ходив пацан років шістнадцяти. Я просто шокований був. А наркомани там, звісно, «за дозу», і тому часто просто не усвідомлюють, що роблять.

 

Одного разу, коли ми були на вежі, до нас потрапила їхня рація. Ми прослуховували переговори «Гіві» з «Моторолою» і часто чули, як вони ворогували між собою, навіть за зброю.

 

«Гіві» стояв на «Метро», «Моторола» тоді був біля «Спартака», а на цвинтарі і в церкві – батальйон «Восток». У «Востоці» не хотіли воювати і зв’язалися з нашим командуванням, мовляв, ми по вас стріляти не будемо, тому і ви не стріляйте.

 

І от починається обстріл, а розібратися, звідки і хто б’є, складно. Ми наводимо артилерію і влучаємо по тому самому батальйону «Восток». Вони зв’язуються з нами і кажуть: «Ми по вас не стріляємо, чому ви стріляєте?».

 

На другу ніч знову чуємо – бій: вони між собою перестрілюються. Нам дзвонять хлопці й питають: «Що за обстріли?» Кажемо: «То вони між собою», «А, ну тоді «слава ДНР», хай б’ються». А «Соловей», наш корегувальник, каже: «Слухайте, а давайте допоможемо батальйону «Восток», піділлємо олії у вогонь». І починає корегувати, допомагати «Востоку»…

 

 Капелан Олег Марінченко «Архітектор» (вгорі зліва), боєць «Бориспіль», боєць «Йожик», Іван Трунов

 

А одного разу ми з хлопцями дзвонили, піцу замовляли в Донецьку. Інший раз – викликали «міліцію ДНР». Кажемо: «Гранату знайшли», – ті питають: «А де ви є?» – «В Донецькому аеропорту» – «А що ви там робите?», – каже: «Літак чекаємо. А тут укропів чоловік 100, вони привезли дитину і кудись її потягли». Усяке було.

 

«Проти лому немає прийому»: як кілька хвилин від смерті врятували

Проблема полягала в тому, що ніхто не знав, що з собою брати в аеропорт. Нам казали: «беріть все». Ми з собою і понабирали плащ-намети, саперні лопатки, які взагалі не потрібні були. А виїхали відтіля з обмороженими ногами. Змінного взуття не було, на всіх були звичайні осінні берці, устілок теплих не було, шкарпеток також.

 

Коли вже другий раз збиралися, то «Дєд» сказав: «Ростику, все одно дозволяють брати лише один магазин, візьми обов’язково змінне взуття і бажано гумові чоботи, бо у терміналі по кісточки води». Але поки ми приїхали 30 грудня, влупили морози і ми їздили на підлозі, як на ковзанці.

 

10 січня я був поранений. Ми разом Віталієм Немиренком о десятій ранку мали заступати на пост. Тому спеціально завів собі будильник на 9.45, але прокинувся чомусь на п’ятнадцять хвилин раніше.

 

Ростислав Смусь, Віталій Немиренко, Олександр Мосулега

 

Треба було розпалити буржуйку – рубаю ящики від боєприпасів, біля мене за півметра стоїть Віталька (коли нас щось накривало, то чомусь разом: один раз гранатою, інший – міною), – і тут лунає вибух! Граната влучає саме в те місце, де ми спали. На стіні ми лишали свої автографи. У хлопців було написано: «Здесь спят ежики, место не занимать», а я біля свого місця над головою написав: «А тут Бобровисько, місце не займати». Так от від того всього напису лишилися тільки літери «к» і «о». Тобто мені дуже тоді пощастило.

 

Буржуйку розгромило повністю, осколки влучили мені у спину та руку (в руці і досі сидить). Контузило дуже, через шум у вухах чув: там крики, там крики. Вітальці тоді перебило руку, також купа осколків у тілі, контузія. Юрі Юрченку відірвало два пальці на руці. Нас одразу поперев’язували і забрали у безпечніше місце.

 

Цікаво, що це місце ми вважали найбезпечнішим, бо там цегляна стіна. Але, як кажуть, «проти лому немає прийому». Пам’ятаю, коли ми були на «Зеніті», прилетіла міна. Накрила наших дев’ять чоловік і кота. Про це навіть згадувати не хочу. Це було – страшне.

 

 

Вигляд на старий термінал ДАПу з вежі

 

А через два тижні наші «Херсон» і «Каспер» йшли по воду, і коли почалися обстріли, вони вирішили швидко добігти, і міна їх накрила.

 

Крім того, не всі витримують такі жахи війни. Двоє побачили закривавлених побратимів і ввійшли в ступор. Їх одразу забрали в психіатричну лікарню. Молоді хлопці.

 

Потім нас добу ще не могли забрати, то ми ще добу лежали поранені. На другу ніч приїхала МТЛБ, це вже було 11 січня, і повезли у Водяне. Я єдиний, хто міг відстрілюватися. Дорогою прилетіла міна – нас підкинуло, і я впав на Вітальку, а у нього рука перемотана, тільки чую: «Ой» – і все. Приїжджаємо – Віталька без свідомості лежить, я коли на нього впав, він «вирубився». Ми йому – нашатирю, кажу: «Віталю, пробач», а він: «Ростику, я тобі дякую, такої анестезії ніхто в житті мені не зробить більше». Зустрілися з «Поляком». Живі та й живі. Якби не поранення, напевно, там би під завалами лишилися.

 

Як «свої свіжі» бійці тікали з аеропорту

6 січня зайшла підтримка – 74-а бригада десантників. Ми зраділи – «свіжі сили» – 14 чоловік. Але їхнє командування втиху дало їм пораду: «приїде техніка, забирайтеся відтіля всі». І коли під’їхав МЛТБ, вони пішли ніби з автоматами розвантажувати машину, пожитки розвантажили, самі – на машини і втекли. Я вважаю, це підступно. Це мені розповідали хлопці, які лишилися, бо мене вивезли пораненим.

 

Водночас у нас були такі бійці, як Сашко Олефір «Борода». Коли аеропорт підірвали і хлопці почали відходити, Женя Ковтун розповідав, як «Борода» сказав, що 93-й бригаді команди відходити не було, і лишився там… Якось так… Він просто був дуже відчайдушний і виконував обов’язок до кінця. Навіть коли був поранений, сказав: «Як я сяду на броню, коли купа тяжко поранених? Я ще нормальний, якщо можу тримати в руках автомат і стріляти».

 

 Сашко Олефір «Борода», захисник ДАПу

 

На передовій потрібні добровольці, такі, як набирали в аеропорт. Ті, що бояться, там дійсно зайві. Силою гнати на передову нікого не можна. Якщо людина боїться, хай сидить у тилу: хай окопи риє, їсти готує, – але тільки не туди, бо там з неї все одно користі не буде.

 

«Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц»

Коли я був там, то вже відчував наближення чогось невідворотного, а вже коли лежав у госпіталі – ситуація була патова.

 

18 січня ми з «Дєдом» Мосулегою передзвонили Сашці «Бороді», він сказав, що їх труять газами, що Андрюха Купріянов з позивним «Якут» лежить весь опухлий і, скоріш за все, у нього внутрішня кровотеча, він потім загинув. «Борода» тоді сказав: «Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц», і після цих слів зник зв’язок.

 

А потім я дізнався, що аеропорт підірвали і наші бійці лишилися під завалами. Довгий час я нічого не чув про Сашку «Бороду», а коли нас відвели на другу лінію оборони, подзвонили, щоб приїхали на впізнання, Сашка знайшли…

 

З моїх вийшли – Женя Ковтун, «Капрал», Ванька Трунов, а «Остап», «Якут» і «Борода» – назавжди лишилися там. З вежі, хоч її і розбомбили, хлопці також вийшли живі.

 

Відмовився підписувати контракт через ставлення командира

Я повернувся додому. Хоч за мною зберігалося робоче місце, але я планував повернутися на контракт в нашу 93-ю бригаду. До останнього дня служби я не жалкував, що пішов на фронт.

 

Але коли прийшов час підписувати контракт – змінив наміри. Через ставлення командування до тих, хто захищає країну на Сході, і ставлення до нашої бригади. Нас два рази подавали на нагородження, але потім відмовляли. Орденами в 93-й бригаді нагородили лише посмертно, інші, мабуть, не заслуговують.

 

От уявіть ситуацію: 11 бійців з роти демобілізуються, восьмеро – пройшли аеропорт. Всі обстріляні, майже рік пробули в зоні АТО. І не десь там ховалися по блокпостах – а пройшли «Зеніт», Водяне, Опитне, Піски, Донецький аеропорт, шахту «Бутівка», Авдіївку – всі наші об’єкти, лінія вогню.

 

І ось батальйон вже стоїть біля штабу, комбат знає всіх, і що? Він стояв за п’ять метрів від нас, скурив цигарку і навіть не підійшов, нікому руки не потиснув, не попрощався, не подякував. Це таке ставлення до своїх солдатів?

 

Потім я тимчасово працював на будівництві. В державну службу вирішив не повертатися, хоча мені пропонували. Я люблю бачити результат своєї праці. Чесно кажучи, скільки довелося руйнувати на війні – усе-таки приємніше і цікавіше будувати.

 

На контракт у 93-ю бригаду я все-таки повернувся, був у Луганській області, на посаді головного сержанта взводу. В травні 17-го року звільнився. Нині уже кілька місяців працюю в Литві. Зате маю змогу хлопцям допомагати. То гуму на автомобіль передав, то машину придбали. Я знаю, що їм там потрібно.

 

«Мінських домовленостей ми намагалися дотримуватися, а вони не дотримувалися зовсім»

Протягом певного часу в оточений Донецький аеропорт був заїзд так званими «зеленими коридорами». Користуючись цим, вони (сепаратисти – ред.) дозволяли міняти раз на тиждень лише по 60 чоловік, і лише по вівторках. Ворог не давав нам завозити ні зброї, ні боєприпасів, і головне – вони знали, скільки нас є. Тобто вони знали всю інформацію: що у нас боєприпаси закінчуються, тому що один магазин – на п’ять секунд бою.

 

Ми, звісно, ухитрялися запаковувати все в скати. Спочатку я не міг зрозуміти, для чого ми вивантажуємо запасні колеса, коли дивлюся, хлопці розбирають і дістають звідти вже «цинк» з патронами, гранатами.

 

Цікаво, що коли приїжджали журналісти, я на камеру висловив усе, що про це думаю, а після моїх слів дали текст: «керівництво ЗСУ не згодне з думкою бійця 93-ї бригади». Отак.

 

А «сепаратисти» були в новому білому камуфляжі, звісно, з московським акцентом. Нам волонтери дали з собою печива. Один «сєпар» зазирає і каже: «О, а можно печеньку?» – і з ящика прямо взяв. А покійний Сашко «Борода» і каже: «Скотино, якби я знав, що ти будеш їсти, миш’яку насипав би».

  

«Через бінокль знято наш танк, коли до нас їхали хлопці під час «перемир’я», тоді три танки і БМП – всі підбили. Ми з усієї зброї били по «сєпарах», щоб екіпаж евакуювався, їм це вдалося. Але всю ніч мусили по ньому стріляти, бо «сєпари» хотіли його забрати. Наступного дня наша «арта» його знищила» – Ростислав Смусь

 

Мінських домовленостей ми намагалися дотримуватися, а вони не дотримувалися зовсім. «Кошмарили» так!.. Тільки в один момент стало трошки легше, коли одразу після Нового року «Гіві» на кілька днів забрав кадировців. Де вони поділися, ми не знали. Хлопці казали, ніби десь поїхали в Чечню наводити порядок. Але потім вони з’явилися і знову: «Ей, укроп, выходи, резать буду». А ми також «теплими» словами їм відповідали, та ще й з кавказьким акцентом.

 

Коли ми їхали перший раз по-бойовому, під обстрілами – тоді нас більше боялися. Коли на вежі нас лишилося 17 чоловік, то повністю тримали оборону. Снайпер починає бити – ми «насиплемо» так, що мало не здасться. Ми рухалися.

 

Коли вдруге їхали під час «перемир’я», були скуті. Ми стоїмо, довкола скрізь «сєпари». Дивлюся – стоїть один, курить біля старого терміналу, навіть об стіну обперся. Уже прапор «деенерівський» висить. Ну що, «зняти» його? Так у нас перемир’я. І тут він зникає, і за п’ять хвилин вони починають по нас стріляти.

 

Аеропорт варто було тримати. Був момент, восени 2014 року, коли можна було захопити не тільки летовище, а й «Спартак», «Метро», монастир, звідки по нас гатили. Можна було не заходити в сам Донецьк, а лишатися на околиці. Але команди нам не давали…

 

 «Кіборги» Ростислав Смусь і Сергій «Сєдой»

 

З точки зору стратегії, найціннішою була злітна смуга. Наскільки мені відомо, товщина бетону там сім метрів – дуже багато. Її розбити нереально. Міна влучає і лишає лише маленьку щербину. І якби ми не тримали аеропорт, якби не знищили «злітку», щоб не сідали літаки, там міг би бути другий «котел». І вони могли геть до Красноармійська (нині Покровськ – ред.) дійти.

 

Для мене аеропорт – це, з одного боку, розрух, обморожені руки й ноги, а з іншого – купа друзів. Виходить, що на цій війні я більше знайшов. У мене з’явилося дуже-дуже багато справжніх друзів – по всій Україні. Тільки на похорони вже просто не можу ходити…

Дбаймо про своє військо (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 25 січ. 2018 р., 07:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лют. 2018 р., 05:49 ]

ШАНУЙМО ПОДВИГ ГЕРОЇВ КРУТ

 

29 січня минає 100 років Крутянського бою - бою українського війська з російсько-більшовицькими загарбниками, який відбувся під станцією Крути у 1918 році. Цей бій слід розглядати в контексті більшовицької агресії проти УНР, котра розпочалася після відмови Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату прийняти вимоги ультиматуму Ради Народних Комісарів РРФСР. Більшовики прагнули запобігти союзу України і Дону, які були найбільш опірні щодо більшовизму. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії. 

 

 

А.Климко. Бій під Крутами

 

Мета неоголошеної війни, яку вела більшовицька Росія проти Української Народної Республіки - встановлення в ній влади більшовицької партії. Загони революційних військ з Росії на початку грудня 1917 р. вторглися на територію УНР. Уже 9 грудня 1917 р. більшовицькі війська вступили до Харкова. Під їх прикриттям нечисленні місцеві більшовики за вказівкою з Петрограду нашвидкуруч провели у Харкові так званий Перший всеукраїнський з’їзд рад, проголосили радянську владу та створили маріонетковий уряд — Народний секретаріат. Все це було потрібно для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. Реальної ж влади новий уряд не мав. Але таким чином почалося завоювання України  нібито українськими ж силами і при наявності нового українського уряду.

 

Українсько-більшовицький конфлікт зі сфери ідейно-політичної стрімко зміщувався у сферу відкритих військових дій (Верстюк В.Ф. Проголошення Української Народної Республіки та політична боротьба за владу в Україні у листопаді – грудні 1917 р. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2007. – Вип. 2. – С. 30). Розпочалася війна між РРФСР й УНР, а не дружня допомога російських робітників і селян своїм братам у боротьбі з буржуазно-націоналістичною контрреволюцією. "Боротьбою з контрреволюцією на півдні Росії" керував радянський нарком В. Антонов-Овсієнко, очоливши понад 32 тисячі червоногвардійців. Протягом місяця більшовики встановили радянську владу на Лівобережжі — у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ.

 

Центральна Рада  відмовилася від творення власних збройних сил. Було свідомо припинено швидке зростання Вільного козацтва, розформовано цілу низку українізованих частин російської армії, які готові були прислужитись Україні. 12 жовтня 1917 року вона прийняла рішення про запровадження загонів місцевої самооборони і підготовку до демобілізації Української армії чисельністю майже 400 тисяч. Українські частини, які  визнавали та підтримували Центральну Раду, виконали її рішення і розійшлись  по домівках (звичайно, що це слугувало вагомим аргументом для більшовиків при прийнятті рішення про початок агресії). А от збільшовичені частини залишились в повному складі і в подальшому стали резервом наступаючого більшовицького війська.

 

Лідери Центральної Ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, не мали чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси – орієнтація на так званий “спільний революційний фронт із російською демократією” та ідеологічна боротьба із самостійницькою течією всередині українського руху, зокрема серед військовиків.

 

Найпослідовніше такої позиції дотримувався В. Винниченко. “Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій, – зазначав він. – Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі” (Український національно-визвольний Рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали./ порядник В.Верстюк (керівник) та ін. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003.  – С. 192-193).

 

Ця позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, бо, як писав той же В. Винниченко, “їм хочеться … дійсно армію, таку саму армію, якою пишаються всі імперіалісти всіх держав і націй” (Український національно-визвольний Рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали./ порядник В.Верстюк (керівник) та ін – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. – С. 192).

 

Якби ж то прислухалися тоді до національно свідомих військовиків, а зокрема М. Міхновського, то не було б страшних голодоморів 1921–1923 та 1932–1933 років, репресій проти українського народу, бо було б кому його захистити (сам же В.Винниченко виїхав до Франції, не відчувши на собі сповна результатів своєї "діяльності", під захист таких нелюбих йому армій, якими пишались імперіалісти). Так змарнували український національний порив у військах, упустили найзручніший момент для формування Української Армії.

 

Розуміння її потреби прийшло надто пізно. З метою припинення агресії 15 грудня було створено Особливий комітет оборони, а 18 грудня полковника Ю.Капкана призначили командувачем усіма українськими військами. 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про "створення армії УНР на засадах добровільності та оплати", (Історія України: Нове бачення. У 2 т. – К., 1996. – Т. 2. – С. 33) для убезпечення кордону України з півночі на станцію Бахмач ще 21 грудня 1917 р. були вислані дві сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького на чолі з командиром сотником Д. Носенком. Вони мали кулемети та саморобний бронепоїзд — артилерійську гармату на залізничній платформі. З Бахмача висилалися дозори до Ворожби, Гомеля та Хутора-Михайлівського, які охороняли залізницю.

 

Дисципліна у більшовицькому війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабежі й дезертирство. Моральний рівень російських військ та їх поведінка викликали протест навіть серед місцевих більшовиків. Але воно успішно просувалася вперед, бо українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні (Бойко О. Символ українського героїзму: Бій під Крутами: факти й оцінки // День. – 2008. – 2 лютого. – С. 7).

 

Військові сили УНР у Києві становили до 20 тис. вояків. Та боєздатних серед них було небагато. Деморалізовані і втомлені, воювати вони йшли неохоче, і навіть проголошення 22 січня 1918р. у ІV Універсалі державної незалежності УНР не піднесло бойового духу армії. А більшовики пропонували землю задарма і обіцяли припинити війну та принагідно вирішити всі наболілі соціальні проблеми в інтересах трудящих.  Агітатори з робітників залізничних майстерень виступали, не ховаючись, перед гайдамаками, прагнучи перетягти їх на бік більшовиків.  Свою негативну роль зіграло й проголошення радянської УНР, здійснене у грудні 1917 р. у Харкові.

 

4 січня 1918 р. (за старим стилем) Народний Секретаріат «оголосив» війну Центральній Раді. Того ж дня більшовицький загін при підтримці місцевих більшовиків захопив Суми, на черзі було захоплення Полтави. В. Антонов-Овсієнко 16 січня призначив підполковника М. Муравйова головкомом радянських військ, які повинні були здобути Київ (Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. – К., 2001. – С. 15 – 16).

 

Це була "ешелонна війна". Вона, головним чином, велася вздовж залізничних колій. Військові сили концентрувалися уздовж залізничних колій й воєнні дії велися там же. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків–Полтава–Київ та Курськ–Бахмач–Київ.

 

5 січня 1918 р. з Києва на станцію Бахмач було відправлено ще дві сотні (молодший курс) 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького. Разом з ними прибув сотник А. Гончаренко, призначений наказом командувача військ УНР Ю. Капкана керівником оборони Бахмача. У залізничному  депо станції Бахмач, на той час, працювало близько 2000 робітників, переважно росіян. І хоча вони оголосили нейтралітет, та з наближенням більшовицьких військ могли у будь-який момент перейти на його бік. Обстановка в містечку була неспокійна

 

Центральна Рада відчувала серйозні труднощі із організацією відсічі ворогу. Частина військ, які на той час знаходились в Києві, перебували під впливом більшовицької пропаганди і оголосила нейтралітет та не брала участі у боротьбі. Опорою української влади, у цей критичний момент, стали загони " Вільного козацтва", Гайдамацький кіш Слобідської України С.Петлюри, Галицький курінь українських Cічових Cтрільців Є.Коновальця, полк ім. К.Гордієнка під командуванням В.Петріва та ще декілька малочисельних частин.

 

На заклик Центральної Ради відгукнулась й патріотично налаштована молодь — студенти і гімназисти. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського Університету Святого Володимира (сучасний Національний університет ім. Т.Шевченка) і Українського Народного Університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня ім. Січових Стрільців. Це був прояв непідробного, щирого  патріотичного ентузіазму молоді. 19 січня до ініціативи приєдналися також учні двох старших класів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Запис добровольців відбувався в будинку Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. До куреня вступили більше 200 осіб, які згодом зібралися у Костянтинівському військовому училищі на Печерську. Тут юнаки кілька днів проходили військову підготовку. Частина їх вже встигла повоювати на фронтах Першої світової.

 

22 січня Центральна Рада у Четвертому Універсалі  проголосила самостійність УНР.

 

27 січня Перша сотня Студентського куреня (120–130 чол.) під командою сотника Омельченка прибула на залізничну станцію Крути поблизу Ніжина, куди відступив на той час з Бахмача український гарнізон, що складався з юнаків (юнкерів) Першої київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького. Вони вже мали досвід боїв, бо знаходилися на лінії фронту фактично з грудня 1917 р. За деякими відомостями, студенти самі були ініціаторами відправки на фронт і, вже прийнявши таке рішення, отримали дозвіл від командування. Приїзд студентів викликав величезне піднесення бойового духу серед юнкерів.

 

Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Загальна ж чисельність складала майже 6000 бійців. На озброєнні вони мали кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П.Єгоров. Більшовики  наступали уздовж залізничної колії з боку Бахмача.

 

Встановлено повний перелік військових формувань, що брали участь в бою з українського боку, а саме: Перша українська військова юнацька школа імені гетьмана Богдана Хмельницького чисельністю понад 600 вояків при 16 кулеметах, яка була основою оборони, перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців (близько 120 осіб), вільні козаки села Хороше Озеро, вільні козаки села Кагарлик (разом понад 80 добровольців), курінь порятунку України (50-60чол.), загін сотника Твердовського, українська міліція села Пліски, бронепотяг-платформа сотника С.Лощенка, бронепотяг Ярцева, бронепотяг полковника Алмазіва, бронепотяг підполковника Самійленка. Загальна кількість вояків у зведеному формуванні захисників станції Крут становила 1065 козаків і старшин (20). Був лазарет з лікарем і санітарами, був і вагон із запасом набоїв та гранат (В.Улянич. Правда про бій під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.8). 

 

Фронт оборони становив приблизно 3 км. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. На правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені 3-я та 4-а сотні юнкерів, підрозділ " Вільного козацтва".

 

 Яків Рябокінь, сотник Армії УНР.

У бою під Крутами командував 3-ю сотнею юнкерів

 

Перша сотня перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону Студентська сотня, підрозділ "Вільного козацтва" та 2-а юнкерська сотня.

 

Бій розпочався 29січня, біля дев’ятої години ранку і тривав до сьомої години вечора, тобто до темряви, майже 10 годин. Перші атаки більшовиків відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр. Головний удар більшовики наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Під натиском переважаючих сил ворога, біля 7 години, коли вже стемніло, сотник А. Гончаренко дав наказ відходити до ешелону. Сотник Омельченко в ході бою був важко поранений, спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час неї був смертельно поранений. Командування студентським підрозділом прийняв сотник Твердовський. Українське військо відступало до ешелону. Перша сотня, яка перебувала в резерві, прикривала відхід. Підрозділи Вільного козацтва розійшлися по своїх селах. Але не вистачало чоти студентів, яка займала оборону найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони, можливо, заблукавши вийшли на станцію Крути, яку вже зайняли більшовики і потрапили у полон.

 

 

Леонід Перфецький. Бій під Крутами. Акварель

 

Загальні втрати українців у бою під Крутами становили близько 280 вояків та 10 старшин, з них близько 150 поранених (вони були вивезені до київських шпиталів санітарним поїздом) і 140 загиблих. Ще 24 юнкери із складу сотні, що прикривала відхід не вийшли своєчасно на ст.Липки (південніше ст. Крути), потрапили в оточення й повністю загинули в бою. Найбільшими  втрати мала студентська сотня (Горєлов В., Чечкань І. Аналіз тактичних і вогневих особливостей бою під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.43-45).

 

Слід зазначити, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. Студентська Сотня втратила понад 70 чоловік: 27 розстріляних, 10 – 12 убитих у бою, 35 – 40 поранених (Крути 29 січня 1918 р. / Передм. І.Юхновського. Упоряд. О.Бойко. – К., 2007. – С. 11).

 

Відомо, що до Києва з майже 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі. По дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було. Більшість джерел подають чисельність більшовицьких  втрат – 1500 осіб (300 чол. вбитих і 1200 чол. поранених). Фахівці здійснили аналітичний розрахунок бойових можливостей українських підрозділів в бою під Крутами, метою якого було полічити втрати, як наступаючих, так і частин, що обороняються. Вони дійшли висновку, що значна укомплектованість юнацького куреня кулеметами давала їм надійну перевагу в бою. Сумарні втрати червоногвардійських військ дійсно могли скласти до 300 чоловік вбитими й до 1200 чоловік пораненими – такі результати аналітичного розрахунку вогневого впливу українських формувань, що оборонялись у бою під Крутами, на наступаючі підрозділи більшовицького угруповання військ (Горєлов В., Чечкань І. Аналіз тактичних і вогневих особливостей бою під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37)   2008 рік. -С.43-45).

 

Під час розкопок поховань на старому військовому кладовищі села Крути виявлено, розкопано і зафотографовано 300 поховань красногвардійців. Розкопки підтвердили, що в могилах поховані тільки красногвардійці, до того ж в радянський час там встановлено цегляний обеліск з надписом: „Героям революції, які загинули за владу Рад в боях з петлюрівцями в січні 1918 року” (В.Улянич Правда про бій під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.10).

 

А захисників Крут нападники категорично заборонили ховати, залишивши їх спотворені катуванням тіла (перед тим по-мародерськи роздягнені нападниками) для залякування місцевого населення. Попри цю антихристиянську і антигуманну заборону, священик села Печі разом з жителями села поховали 17 полеглих захисників Крут на кладовищі села Печі.

 

Отже, бій під Крутами відбувся у відповідності до тогочасних тактичних і вогневих можливостей війська. Українське військо було добре озброєне і мало достатню кількість набоїв. Бій був добре організований у тактичному сенсі. Але переважаюча чисельність противника та відсутність в українського війська резервів призвела до необхідності відступу (Горєлов В., Чечкань І. Аналіз тактичних і вогневих особливостей бою під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.46).

 

Командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони Бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

 

З обох сторін були значні втрати. Під натиском переважаючих сил ворога українські загони, забравши вбитих і поранених, відступили до ешелону, який знаходився за кілька кілометрів від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони вирушили до Києва, і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України, яким командував С.Петлюра.

 

А.Гончаренко у своїх спогадах відзначив, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С.Петлюрі за присутності начальника штабу О.Удовиченка (Гончаренко А. Бій під Крутами // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 48). Для вцілілих крутянців перепочинку не було, вони продовжували свою війну проти більшовизму.

 

Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, які стверджували, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. Червоні були приголомшені таким відчайдушним опором молоді та втратами своїх військ. Більшовицький командир П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Учень 7-го класу Григорій Пипський зі Старосамбірщини (Львівщина) перед розстрілом перший почав співати "Ще не вмерла Україна" і решта студентів підтримали спів. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, в якій дали йому притулок, більшовики спалили. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Розстріл полонених студентів, а серед розстріляних були сімнадцятирічні, став резонансною подією російсько-української війни.

 

Ганебна розправа над полоненими - приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя - закономірний прояв рис червоного терору, які згодом трансформувалися у політику терору, Геноциду Голодомором, репресій 1930-х років.

 

В усі часи у цивілізованому суспільстві розстріл полонених вважався військовим злочином. А у ХХ ст. з’явилися і відповідні норми права – Женевська конвенція 1907 р. гарантувала життя військовополоненим. Це було відомо командирам і червоногвардійцям, більшість з яких воювала у Першу світову війну.

 

Більшовицькі війська М.Муравйова, захопивши Київ, вчинили горезвісну різанину. 2 березня німецькі та українські війська звільнили Київ від більшовиків.

 

Після того, як Київ звільнили від більшовиків і до влади повернулася Центральна Рада, вирішено було віддати данину пам’яті загиблим і перепоховати їхній прах у Києві. За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних вояків-студентів були перевезені до Києва та урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Григорій Пипський, В. Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Івана Сорокевича, Короля, Мисана (П.Зайцев. Про наймолодших крутянців і їх школу. Український самостійник.Ч.2(400). Лютий 1958.С.-25-27).    

 

Урочисте перепоховання вояків-студентів у Києві 19 березня 1918 року

 

Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили. Із 27 названих прізвищ - шестеро галичани - Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Григорій Пипський (с.Мальговичі на Старосамбірщині), Іван Сорокевич (с.Уйковичі), Король, Мисан. Так, ще за рік до проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, молодь разом зі зброєю в руках, ціною своїх життів виборювала Соборність України.

 

17 липня 1918 р. директор Другої української гімназії звернувся до Міністерства освіти України з проханням заснувати при Гімназії стипендії імени учнів Гімназії, які загинули в боях з більшовиками під Крутами: 8 кл. – Ганкевича Миколи (18р.), Дубницького Юрія і Кольченка Павла (18р); 7 кл.(17-річні) – Пипського Григорія (17р.), Сорокевича Івана (17р.); 6 кл.(16-річні) – Гнаткевича Василя (16р.), Соколовського Андрія (16р.) і Тарнавського Євгена (16р.) Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. Їх фотопортрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імени ще більше піднесло би вгору їх імена (Білокінь С. Крутяни // На службі Кліо: Збірн. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара. – Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. – С. 458 – 459).

 

У Львові, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 490 від 19 серпня 1992 року, був створений  Льві́вський держа́вний ліце́й з посиленою військо́во-фізи́чною підготовкою. На прохання громадськості Уряд України надав Львівському ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою покрите немеркнучою славою ім'я Героїв Крут. Велика заслуга у створенні цього ліцею належить Ірині Калинець.

 

Герої Крут це реальні персонажі української воєнної історії, приклад сучасному студентству, шкільній молоді, на відміну від видуманих персонажів радянського фільму "Неуловимые мстители", де трійка юнаків воює на українській землі проти українських отаманів, яких карикатурно зображають. І цей фільм по багатьох каналах по декілька разів демонструють на багатьох "наших-не наших" телеканалах. 

 

29 січня 1918 р. під Крутами кров’ю українських військових було освячено першу частину ІV Універсалу УЦР, включаючи великі слова: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною від нікого не залежною Державою Українського Народу” (Лукасевич Левко. Бій під Крутами // Зінкевич О., Зінкевич Н. Крути. Збірка у пам'ять героїв Крут. – К.: «Смолоскип», 2008. – С. 133).

 

Під Крутами почалася боротьба за Українську державність і не словами, а ділом. Крути – це перше прозріння того, що досягнення влади треба обороняти. І тому Крути – це воскресіння, по довгих століттях, – обірваної Полтавою визвольної війни. Крути стали початком нової доби в історії України, початком нашої національної визвольної революції. Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно – починається в нашому житті тип новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українськости ціни справжнього, вже національного стилю (Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам’ять героїв Крут / Упор. Зінкевич О., Зінкевич Н. – К.: Смолоскип, 2008 – С. 189-190).

 

Бій під Крутами є яскравим прикладом героїзму молоді - юнкерської, студентської, гімназійної, які готові ціною свого життя захищати свою державу - УНР. При тому ж їх виступ був цілком добровільним та без примусу. Вони стали воїнами за покликом своїх сердець. Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб. Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся. Майже всі юнкери Першої української військової юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького  залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року. Слід зазначити, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів "Залізного хреста за Зимовий похід і бої".

 

Бій під Крутами та бої в Києві мали велике значення, бо саме тоді велися мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною в Бресті. Російський більшовицький уряд намагався за всяку ціну зірвати ці переговори, навіть шляхом захоплення столиці України Києва. Військове значення бою під Крутами полягало в затримці наступу угруповання більшовицьких військ на Київ. Політичне значення полягало в тому, що цей бій дав можливість українській делегації домогтися позитивного результату на переговорах у Брест-Литовську.

 

Молодь боролася з більшовиками за свої ідеали - українську державність, суверенність, духовність. Формування новітньої, національно свідомої української людини-особистості почалося й у військовому середовищі – що було генетично пов’язано з Крутами та їх легендою, і що, зрозуміло, є природнім і невипадковим. Згадаймо, що останній двохсотлітній період державності на нашій землі був періодом козацьким, коли державність мала яскраво виражений військовий, мілітарний характер. Навіть офіційна назва нашої держави козацького часу – “Військо Запорізьке”. Пробуджена національна свідомість сягнула, може, цілком підсвідомо, до цих, саме козацьких, традицій. І, може, тому верства, що була в нашій революції найбільш державною, в найстислівішім значенні цього слова, була саме верства військова, що незалежно від свого фаху в роках революції мала певне військове виховання і фактично була у війську (Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам’ять героїв Крут / Упор. Зінкевич О., Зінкевич Н. – К.: Смолоскип, 2008 –  С. 191).  

 

Бій під Крутами є драматичним епізодом війни за незалежність України. Таких локальних боїв було багато. Але бій під Крутами став чи не найпершим боєм нової добровільної української армії. Цей бій змусив кожного вояка, кожного українця відповісти насамперед собі: Я за Незалежну Україну? Зрештою і сьогодні наше ставлення до цього бою ідентифікує нас як українців-державників. Їх героїзм продовжує формувати свідомих українців. Народ наш витворив з Крутянського бою військову легенду української нації, яка сподвигала на подвиг наступні покоління та сприяла творенню Культу українського Героя. Але також бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. І це теж продемонструвало жертовність молодої еліти. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, то бій під Крутами набув широкого розголосу. Також відомо що є поховання крутян на Замковій горі, на Байковому кладовищі, а найбільше на Лук’янівському. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим.

Меморіальний комплекс "Пам'яті Героїв Крут" (Чернігівщина)

 

Молоді вояки УНР віддавали задля своєї країни все, що мали - життя. Їх героїзм у звитязі та моралі. Але тодішні політики, зокрема В.Винниченко, не виконали свій обов‘язок перед Україною. Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, не дали вчасно створити національні збройні сили, як цього домагалися політики-реалісти, зокрема М.Міхновський. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно.

 

Із відновленням незалежності в 1991 р. Україна вступила у нелегкий період сучасного державотворення. Після багатовікової боротьби народу за право бути господарем на своїй землі українці отримали шанс в умовах миру творити власну незалежну і соборну державу. Та чи став цей мир тривалим… Чи було засвоєно урок Крут?

  

Анексія Російською Федерацією українського Криму в лютому 2014р. та розв'язання війни проти України на Донбасі в лютому 2014р. засвідчили, що ні. Не засвоїли українські політики, насамперед те, що саме існування власних модерних Збройних Сил та уособлення ними певної мілітарної потуги упокорює бажання недоброзичливих сусідів застосовувати військову силу.

 

Впродовж останнього десятиліття обороноздатність України поступово втрачала свій потенціал і стан національної безпеки наблизився до критичного. І це з урахуванням того, що міжнародні воєнно-політичні гарантії Україні та ефективні механізми захисту національних інтересів були фактично відсутні. І знову, як крутяни 100 років тому, українці відстоюють незалежність Батьківщини у війні, розпочатій тим самим ворогом. На захист України стало не тільки військо - став народ. Знову цвіт нації сплачує своїми життями та здоров'ям за недалекоглядність, поверховість діяльності політиків, керманичів держави, та всіх тих, хто заявляє: "Хто б міг подумати, що Росія нападе на Україну…"

 

Не тільки думали, але писали і говорили, застерігали від небезпеки. Але хіба чули, задивлені на Росію

 

Створення модерних національних Збройних Сил та наша перемога в російсько-українській війні має стати гідним пошануванням пам'яті Героїв Крут. Це можливо, якщо державна влада на всіх рівнях демонструватиме політичну волю, державне бачення, професіоналізм, відповідальність та патріотизм. А з боку суспільства потрібний цивільний контроль за діяльністю держави у сфері національної безпеки, і щодо війська зокрема.

 

Отож, дбаймо про своє військо та шануймо подвиг Героїв Крут.

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

1-10 of 551