Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


Спроба втечі. (Автор: Петрущак Микола)

опубліковано 20 вер. 2017 р., 10:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 вер. 2017 р., 10:02 ]

 

Липень 1947р. Тюрма КГБ на вулиці Стрийській у Дрогобичі. Усі камери від 1 до 28 заповнені вщент в'язнями, переважно молоддю. Серед них є кільканадцять повстанців УПА, схоплених у бою з чекістами, оглушеними гранатами або пораненими. Інші допомагали повстанцям харчами, одягом, розносили і клеїли проти більшовицькі листівки, переносили штахетки (це зв'язкові), ходили у розвідку.

 

У деяких в хаті були споруджені криївки. Оточені чекістами повстанці згинули, а всю родину, хто вижив, запроторили в тюрму.

 

Були і інші випадки ув'язнення. Наприклад, хтось співав у церковному хорі або хорі «Просвіти», брав участь у насипанні могили на пам'ять замордованих енкаведистами в червні 1941р., священики, які не переписали перехід на московське православ'я.

 

У камерах душно. Буквально нема чим дихати, повітря вологе, сперте випарами людських тіл, запахами від «параші».

 

На малесеньких вікнах, крім ґрат, із зовнішньої сторони так звані козирки. На 2/3 вікна замуровані, лише залишено 20-40 см. Вікна під стелею. І ще раз повторюю, що із зовнішньої сторони прикріплені збиті із дощок т.зв. «козирки», які закривали видимість. В’язні могли бачити лише частинку неба.

 

На допити викликали переважно ночами. На другий і третій поверх до слідчих, на так звану контррозвідку. Тут із в'язнів вибивали на допитах потрібні для слідчого і для засуду «зізнання». Хто взагалі нічого не відповідав слідчому, то після жахливих тортур, часто отримував пошкодження внутрішніх органів, особливо нирок. Обвинувальні справи, написані слідчими, відправляли, «так говорили», до Москви в т.зв. «ОСО» (особое совещание). Звідтам приходив вирок – 10-15 або 25 р. ув'язнення.

 

Про харчування в'язнів нема й що говорити. Ранком кип’яток, 150/200 гр. гливкого хліба, який більшість з’їдала ще до обіду. В обід черпак баланди, в якій плавав кусок картоплі чи буряка, а на вечір – 2 ложки, переважно, ячмінної каші.

 

У куті стояла «параша».

 

Тут ще не опухали з голоду, бо деякі в'язні одержували передачі з сухарями. Вони, переважно, ділилися по невеличкому куску з іншими.

 

У більшості в'язнів були відчуття, що краще вмерти, загинути в бою, ніж так мучитися у тюремній неволі.

 

І ось в одну неділю липня 1947р., після сніданку, в'язні 9-ої камери вирішили вирватися із цього жахливого пекла. План дій був простий. У неділю у приміщенні контррозвідки немає слідчих, зменшена охорона, бо не викликають на допити та й «розводящих» на коридорах нема. Контррозвідники напевно відпочивають по «важких трудах» допитів і знущань, а є лише коридорна охорона і на вишках вартові, але вони пильнують, щоби не було втечі через мури з прогулочного двору, чи з тюремного подвір’я.

 

Коли надзиратель відчинив двері камери, щоби виставили «кадку» в якій подавали кипяток, один з в’язнів, Мирон Шкільник із с. Дерижичі, схопив його за горло, а другий в'язень Лобанців схопив за руку і блискавично втягнули його в камеру. Швидко запхали у рот кляпа і поклали в куті камери на підлогу. Забрали ключі, якими можна було відімкнути двері всіх камер на поверсі, а найголовніше, відкрити решітки, які були вкінці коридору. Це дозволяло вийти на сходову клітку і відімкнути решітки при вході на 2 і 3 поверхи. Одначе, як виявилося, у надзирателя не було ключів навіть до виходу на сходову клітку. Він також був замкнений на коридорі. Сусідні надзирателі-коридорні підняли алярм. Задзвонила дуже голосно внутрішня сигналізація. Набігло на коридор кілька чергових надзирателів і корпусний начальник Калініченков. В’язні відпустили надзирателя і зайшли в камеру. Спроба вирватися з лабет КГБ була безуспішною. Всіх в'язнів 9-ої камери викликали окремо і страшно масакрували. Деяким додали по 5 і більше років до терміну ув'язнення.

 

P.S. Про цю подію розповів мені Дибиляк Осип, який тоді був у цій камері.

 

Микола Петрущак – станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, в'язень того часу Дрогобицької тюрми.

 

Порив до свободи. (Автор: Петрущак Микола)

опубліковано 20 вер. 2017 р., 09:58 Степан Гринчишин   [ оновлено ]

 

Нестерпне животіння у комуністичній імперії зла спонукувало людей, особливо патріотичну молодь, до активних дій проти режиму. Тим більше це стосувалося засуджених на довгі роки ув'язнення. На устах багатьох було гасло, чи, радше, клич: «Краще смерть, ніж неволя».

 

Внутрішня потреба свободи, порив душі до вільного життя, а не рабської покори, терпіння, голоду, знущання від чекістської челяді змушувало в'язнів йти на крайньо ризиковані поступки.

 

Після засуду в'язнів трійкою чи ОСО (особое совещание) із Дрогобицької тюрми КГБ, що на вул. Стрийській, їх вивозили у тюрми м. Самбора, Стрия, Львова. Потім відправляли на каторжні роботи у безкрайній Сибір.

 

Про такий неординарний поступок буде розмова нижче. В’язнів, по 25-30 осіб, вивозили на критих брезентом вантажних автомобілях, типу ЗіЛ, попередньо пов'язавши назад руки. У кузові їх саджали по ширині, по 5 осіб. Другу п'ятірку саджали таким чином, щоб вони вміщувались між розставлені ноги попередньої п'ятірки. З боків розміщувалися конвоїри.

 

У липні 1947р. чергову групу в'язнів перевозили до Стрия. Ще під час посадки на тюремному подвір’ї одному з в'язнів, Михайлові Ткачу 1928р.н. із с. Залокоть, вдалося розв'язати руки. Він допоміг розв'язати руки також Яворському Ярославу 1928р.н. із с. Попелі. Корпусний капітан сідав у кабіну озброєний револьвером. Під час їзди дорогою, яка була з великими вибоїнами, авто розхитувалось у різні боки. Більшість в'язнів зуміли, допомагаючи один одному, розв'язати руки, незважаючи на конвоїрів, які попередили, що при спробі бунту або втечі в’язні будуть розстріляні.

 

Доїхавши до лісу біля с. Гаї по команді Михайла Ткача в'язні кинулися на конвоїрів і відібрали у них автомати і почали вискакувати з машини, яка їхала. Кілька перших вискочили не зовсім вдало, були пошкоджені ноги, вивих, перелом. Ці вже не могли тікати, а сиділи на дорозі. Почувши шум і крик водій автомобіля зупинив авто. Тоді більшість в'язнів вискочили із кузова на дорогу. У цей час із кабіни вискочив корпусний капітан Калініченков і почав стріляти із револьвера. Майже всі в'язні, крім кількох із травмованими ногами, втекли в ліс.

 

Як стало відомо мені пізніше, що крім згаданих вище М. Ткача, Я. Яворського, втекли: Залокоцький Юліан із Борислава, Лисик Петро із с. Попелів, Курик Степан 1928р. і Лисюк Зенон обидва з Борислава та Рабінський Юліан із с. Попелі. Інші прізвища мені невідомі. Однак, вдалося вияснити долі вищезгаданих – вони загинули пізніше в боївках УПА. Лисика Петра впіймали і додали 5 років додаткового ув'язнення.

 

Честь і слава відчайдушним героям, які воліли смерть ніж життя у неволі!

 

Микола Петрущак – станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, в'язень того часу Дрогобицької тюрми.

04.09.2017р.

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну, за перемогу над ворогом. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 16 вер. 2017 р., 04:01 Степан Гринчишин   [ оновлено ]


 

Що є для нас, нинішніх українців, Україна?!

 

Це кров її кращих синів і дочок, що уже впродовж кількох літ стікає на жертовник свободи і незалежності рідної Вітчизни на нинішньому фронті. Це соціальне розшарування суспільства на кучку зверх багатих і збіднілі маси, для яких умови життя все погіршуються і погіршуються, не бачачи в цьому якогось промінчика надії. Це відсутність політичної волі у верхніх ешелонах влади для розбудови національно орієнтованої держави, додаючи до цього ще злодійство і корупцію. І, на кінець ‑ це українець розчарований в своїх недавніх мрійливих баченнях квітучої Вітчизни, з осадом гіркоти дивлячись на все це, не добрим словом згадує владу, на жаль, ототожнюючи її з Україною.

 

Все це послабило в свідомості нашого суспільства почуття патріотизму, національної духовності, суспільно-культурної активності, що негативно впливає на моральний і культурний стан нашого народу. Постійна гонитва за чимось матеріальним: в одних за потребами надмірними, в інших за хоч якесь існування відсуває на задній план потреби духовні. За таких умов і в тих і других часто пригасають, а то і зникають признаки вищих почуттів: особистої і національної гідності, відданості і жертовності задля рідного Краю, до тієї основоположної засади християнської моралі – любові – любові до ближнього, до своєї маленької Батьківщини, а в повноті тієї любові – до великої Батьківщини – України.

 

Нинішній час драматичний, але епохальний – ми відкриваємо нову сторінку нашої історії, ту сторінку за яку уже впродовж століть і сьогодні проливається українська кров.

 

Наша історія гладкого шляху немала. Та наші батьки і діди, не зважаючи на такі історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не рівних битвах вони виборювали самостійність і передали цю естафету нам, і ми маємо її завершити. Така наша історична хода. Мусимо ту ходу відчути і побачити себе так, ніби ми нині йдемо плече-в-плече з борцями минулих поколінь. А таке відчуття може дати тільки знання історії. Бо саме закарбована в пам’яті історія здатна допомогти сягнути нам таких високих моральних засад ‑ героїзму і жертовності, підказати нам, за словами нашого пророка Тараса Шевченка: «…чиї ми діти, ким, за що закуті». Але історична пам’ять тоді жива коли вона живе у пам’яті і серцях живих поколінь. Такий закон збереження роду, нації.

 

І найсильнішим, перевіреним віками, методом досягнення таких високих людських якостей є виховання ‑ прищеплення кожному українцеві ще з дитинства тих найважливіших морально-духовних цінностей. Маємо дві потужних виховних інституції – школа і церква. Але на сьогодні вони з різних обставин такою цілісною концепцією виховання не володіють. Все тільки у руках ентузіастів.

 

Тому то кожний громадський захід, який розкриває нам сторінки нашої героїчної історії, вшановує пам’ять історичних осіб, як це історія іваньківська, є на сьогодні, в час війни, особливо важливий і необхідний: він єднає людей в рішучості до можливої оборони ‑ не дай Боже, щоб таке повторилося, бо загроза існує.

 

Іваньки не одинокі серед значної кількості місцевостей у нашій Галичині оповитих чи трагічною долею чи героїчною славою, але Іваньки, поєднали в собі ці обидві прикмети української історії – трагедію і героїзмі, намагаючись зберігати про них ту пам’ять. Але ці намагання, що виходять з окремих людей, на сьогодні вони не достатні. Мусить активно працювати на районному рівні відповідна виховна структура, яка мала б чітко вироблену програму заходів по всіх історичних місцях і календарно, систематично (не для галочки) проводити їх, залучаючи до цього школу і церкву.

 

Кажучи про школу, я маю на увазі, в першу чергу, районну освітню структуру, яка мала би мати свою патріотично-виховну програму, включаючи у ній, окрім іншого, і всі місцевості пов’язані з повстанськими боями і систематично, шляхом екскурсій, експедиції знайомити з ними учнівську молодь, залучаючи до цього всі підлеглі школи.

 

А про церкву – це проблема особлива. У нашій галицькій релігійній свідомості відсутні почуття національних святостей, тому і таке байдуже у нас ставлення до нашої історії. Як я писав у інших статтях – у наших церквах відсутні розписи на історичну тематику, як це впроваджувалось в часи Андрея Шептицького. Ми ще не можемо усвідомити, що такі героїчні, политі рідною кров’ю місця ‑ це наші Українські святині – це наші прощі. Не усвідомлюємо і шукаємо, на жаль, святих місць десь за кордоном. І цю національно-духовну місію повинна виконати наша українська церква, повернувшись обличчям до своєї, української історії. Нація без Церкви як і Церква без нації повноцінною духовністю бути не можуть ‑ не буде України – не буде української церкви.

 

Про Іваньківські трагічні і героїчні події писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько варто нагадати.

 

Від початків створення УПА, тут завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович.

 

І от, саме в цю пору московські загарбники розгорнули широку боротьбу проти УПА, і на знищення мирного населення.

 

Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан.

 

А наступного дня, 29серпня 1944 р., біля уже спаленого села відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «ЕМ»), відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених. Такою була ця битва.

 

Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь. Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.

 

А вміло окопаних повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і переконаність у своїй правді.

 

Та, на жаль, історія повторилася. Знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського режиму на історично доленосному «Майдані» і, прямо з «Майдану», рушили військовим формуванням на схід України, у смертоносний бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.

 

З кожним днем наші бойові ряди стають все міцнішими, але знову святі могили покривають українську землю від сходу до заходу, і лягають у них святі герої утверджуючи жертовність і непереможність українського народу. Вклонімося їм, приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної держави України і вони наша святість.

 

Слава Україні! Героям слава!.

 

Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого села, скріпити свій патріотичний дух і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, сили і здоров’я для рідних воїнів.

 

Тож зберімося і цього року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для захисту свого Краю.

Степан Івасейко

 

В неділю 1 жовтня 2017 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.

 

В програмі:

 

1.                  Свята літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.

2.                   Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.

 

Запрошуються священики, різні творчі, співучі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві ‑ всі, кого болить серце за долю України.

 

Також цього року тут буде розгорнута живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати книжки: «Мелодії отчого краю», збірник Українських народних пісень з нотами, книжку «З вогню і крові» ‑ нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко і іншу літературу.

 

Схематична карта доріг, що ведуть в Іваньки

 

 

 

 

Допити брата Михайла. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 18 черв. 2017 р., 07:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 вер. 2017 р., 03:46 ]

 Витяг з книги: «Не тільки про себе. Книга друга. Частина XIX.» (Автор: Горинь Богдан)

 

17 червня минула чергова річниця народження Людини, лідера національно-визвольної боротьби на Західній Україні в другій половині ХХ століття – Михайла Гориня. До Вашої уваги пропонується протокол допитів. Прочитайте їх та відчуйте сутність минулого.

 

 

Знайомство з протоколами допитів брата – Михайла Гориня – наводить на думку, що його становище було набагато складнішим від мого. Йому уже в перші дні довелося відбивати атаки кагебістів.

 

У протоколі огляду речей, які мали при собі Михайло Горинь і його дружина Ольга, записано, що "Супруги Горынь в 13-40 часов 26 августа были задержаны на ст. Красне Львовской ж. д. и доставлены вместе с вещами, которые были при них, в помещение следотдела УКГБ по Львовской области, где и был произведен осмотр этих вещей".

 

У результаті огляду було вилучено кілька листів від різних знайомих, які мала із собою дружина брата Михайла Ольга, дві відзняті у Криму, не проявлені фотоплівки та інші речі. У кінці протоколу огляду зазначено, що документи під номерами 1-12 вилучено й залишено у слідчому відділі УКГБ по Львівській області. Після складення протоколу огляду, слідчий слідчого відділу УКГБ капітан Малихін о 18-10 почав допит, який тривав до 20-40. Слідчого цікавила думка брата Михайла про літредактора відділу публікацій Львівського обласного архіву Мирославу Зваричевску, затриману кагебістами двома днями раніше, 24 серпня. Брат відповів: "Зварычевская имеет правильные взгляды на жизнь и является советским человеком".

 

У ті години, коли брат Михайло давав відповіді на поставлені питання, у сусідньому кабінеті інший слідчий УКГБ – капітан Володін – допитував затриманого 26 серпня завідувача кабінету франкознавства Львівського державного університету імені І. Франка Михайла Косіва, допит якого почався о 18-15 і тривав до 23-40. На поставлені питання підозрюваний М. Косів відповів:

"Хочу сказать, что от Горыня Михаила я получил документы "Виступ І. Дзюби на вечорі пам'яті В. Симоненка" и "З приводу процесу над Погружальським" по два экземпляра. Лично мне со слов Горыня Богдана известно, что он купил машинку, но для какой цели, он мне не говорил" (Там само. – Т. 9. – Арк. 75).

 

Після кількагодинного допиту Михайла Косіва повезли на його помешкання робити обшук. На запитання, чи є у нього антирадянські документи, Косів "заявил, что у него имеются антисоветские документы, и выдал следующие документы (согласно прилагаемой описи)":

 

1. Про сучасне і майбутнє України (неповні тези для обговорення).

2. Відповідь діячам культури в УРСР від діячів культури в Америці і Канаді.

3. Література і псевдолітература на Україні.

4. Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства.

5. Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф. та інші (відповідно до склавшого списку)" (Там само. – Арк. 19)).

 

Маючи в руках перші покази свідків, чекісти повезли брата Михайла на його квартиру, де було зроблено обшук, що почався 26 серпня о 22-50 і закінчився 27 серпня о 4 год. ранку. Серед 53-х вилучених позицій були: книга "Україна. Сучасне і майбутнє. Збірник статей" (видання УГВР, 1959); фотокопія книги Мирослава Прокопа "Україна і українська політика Москви" (Мюнхен, 1956); фотокопія книги "Записки наукового товариства ім. Шевченка" (Париж - Чикаго, 1962); рукопис на трьох сторінках "З приводу процесу над Погружальским"; 10 магнітофонних бобін, друкарська машинка "Москва" й окремий футляр від неї та інші матеріали та речі.

 

Про складну ситуацію, в якій опинився брат, дають уявлення питання, поставлені слідчим Малихіним під час його допиту, коли його, як і мене, вранці 27 серпня привезли у слідчий ізолятор КГБ.

 

Вопрос. При обыске в вашей квартире была обнаружена рукопись на двух листах, начинающаяся словами "24 квітня 1965 року..."

Ответ. Эта рукопись попала ко мне случайно, при каких обстоятельствах – а об этом показывать не буду. С ее содержанием никого не знакомил.

 

Вопрос. При обыске в Вашей квартире была обнаружена книга антисоветского содержания "Україна. Сучасне і майбутнє", изданная в 1959 году за границей. Где Вы приобрели эту книгу и кому передавали ее для прочтения?

Ответ. На этот вопрос я отвечать отказываюсь.

 

Брата Михайла і його дружину Ольгу помістили в різні камери слідчого ізолятора. Ця ситуація найбільше дошкуляла братові, який під час допитів постійно наголошував, що дружина нічого не знає про літературу, яка у нього вилучена, не знайома з нею, оскільки була зайнята доглядом за малою донечкою. 28 серпня за підписом старшого слідчого капітана Клименка і начальника слідчого відділу УКГБ підполковника В. Сєргадєєва було винесено постанову:

«Задержанную Горынь Ольгу Павловну из-под стражи освободить.»

 

Людина – дивне і найменше прогнозоване Боже сотворіння. Можна передбачити, як у певних ситуаціях будуть поводити себе звірі й птахи, але цього не можна сказати про людину. Від біблійних часів людська натура схильна до роздвоєння, у ній правдивість, щирість, доброзичливість, хоробрість, чесність, безкорисливість нерідко межують з боягузтвом, нечесністю, заздрістю, лукавством та іншими споконвічними людськими хворобами. Щоб прикрити співжиття тих протилежностей, людям у складних ситуаціях часто доводиться одягати на душу маску. Коли я цю думку перед арештом висловив відомому львівському графіку Леопольду Левицькому, він, задумавшись, відповів: "То було б дуже добре, якщо б людина мала одну маску, але в неї їх набагато більше".

 

Не слід дивуватися, що переляканий арештом, можливою втратою наукової кар'єри, маючи різні фізичні болячки, Михайло Косів під час перших допитів 27 і 28 серпня слідчому Володіну розповів, що вилучені у нього під час обшуку антирадянські документи отримав від Гориня Михайла, а на допиті 29 серпня не менш перелякана Мирослава Зваричевська (її допитував старший слідчий слідчого відділу УКГБ капітан Клименко) на поставлені запитання, від кого вона отримала антирадянські документи, вилучені у неї під час обшуку, відповіла:

 

"Все тексты, отпечатанные на пишущей машинке, такие как: "З приводу процесу над Погружальським", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф.", "Выступление И. Дзюбы на вечере памяти В. Симоненка" и другие – все это я брала у Михаила Горыня". (Там само. – Арк.87).

 

Отримавши від Зваричевської ці покази, старший слідчий капітан Клименко передав їх старшому слідчому капітану Малихіну, який під час допиту брата 31 серпня почав чергову атаку.

 

Вопрос. На допросе 29 августа 1965 года Зваричевская Мирослава Васильевна показала, что она от Вас получила отпечатанный на пишущей машинке текст антисоветского содержания, озаглавленный "З приводу процесу над Погружальським". Расскажите, при каких обстоятельствах Вы передали эту работу Зваричевской.

Ответ. С содержанием статьи "З приводу процесу над Погружальським" я знаком, однако Зваричевской Мирославе Васильевне читать эту статью я не давал.

 

Вопрос. На том же допросе Зваричевская Мирослава Васильевна показала, что Вы лично давали ей читать статью антисоветского содержания, озаглавленную "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства". Расскажите, как это было.

Ответ. Статья "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" мне не известна, я ее не читал и Зваричевской Мирославе Васильевной читать не давал.

 

Вопрос. Тогда же Зваричевская Мирослава Васильевна показала о том, что она получила от Вас тексты "Відповідь матері В. Симоненка", выступление И. Дзюбы на вечере памяти В. Симоненка и другие. Намерены ли Вы правдиво показать по этому вопросу?

Ответ. Перечисленные тексты я Зваричевской не давал читать. Но с этими документами был знаком.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                             Горинь

Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант                                                                  Малыхин

(Там само. – Т. 1. – Арк. 107-109)

 

На допиті 11 вересня Зваричевська доповнила свої покази:

 

"Документ антисоветского националистического содержания под названием "Сучасний імперіалізм" я читала летом 1965 года. Этот документ я прочитала на квартире Горынь Михаила (Там само. – Т. 6. – Арк. 118).

 

А на допиті 16 вересня, доповнюючи попередні покази, Зваричевська розповіла: "Вместе с текстом "Сучасний імперіалізм" Горынь дал мне для ознакомления "Замечания" на этот документ. Они были написаны карандашом на листах бумаги, как мне тогда показалось, рукой Горыня. Сколько было листов всех, я сейчас не помню" (Там само. – Арк. 123).

 

З 25 жовтня старший слідчий капітан Клименко почав вести протоколи українською мовою. На його запитання М. Зваричевська відповіла:

 

«У поширенні літератури ми підтримували найтісніші зв'язки з Києвом, і поезія чи статті, які тим чи іншим шляхом потрапляли до Львова, уже тут розмножувались» (Там само. – Т. 1. – Арк. 143).

 

Підсумок своїх контактів з Михайлом Горинем Зваричевська зробила під час допиту 15 грудня, що тривав з 10-20 до 18-30:

 

"Повинна зазначити, що на квартирі Михайла Гориня я ознайомилася з документами "Сучасний імперіалізм", із його "Зауваженнями" у вигляді чорнових заміток, з програмним документом "Стан і завдання українського визвольного руху" (неповні тези для обговорення)" ( Там само. – Арк. 219).

 

ЧЕРГОВІ АТАКИ

Під час допиту 29 вересня слідчий Малихін атакував брата показами Михайла Косіва:

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михаилу Васильевичу статью «Сучасний імперіалізм», если давали, то когда это было?

Ответ. Точно я не помню, но думаю, что эту статью я Косиву Михаилу не давал читать.

 

Вопрос. На допросе 26 августа и 20 сентября 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что Вы давали ему читать статью "Сучасний імперіалізм" и по этой статье обменялись с ним мнениями. Расскажите, как это было?

Ответ. Я не отрицаю показаний Косив Михаила, возможно, это так и было, но я не помню этого случая. Знаю только одно и могу утверждать уверенно, что статью "Сучасний імперіалізм" я ему домой не давал.

 

Вопрос. Покажите, когда и при каких обстоятельствах Вы дали Косив Михаилу Васильевичу документ антисоветского содержания "Про сучасне і майбутнє України" (неповні тези для обговорення)?

Ответ. По этому вопросу я ответил ранее и поясняю, что не имел у себя документа, озаглавленного "Про сучасне і майбутнє України". Здесь Косив что-то путает.

 

Вопрос. Вам оглашаются показания обвиняемого Косив Михаила Васильевича от 11 сентября 1965 года, в котором он утверждает, что документ антисоветского содержания "Про сучасне і майбутнє України" он получил от Вас, описывая обстоятельства, при которых Вы вручали этот документ. Причем из Ваших разговоров он понял", что должен высказать Вам свое мнение и замечания по поводу содержания этого документа. Почему Вы это скрываете?

Ответ. Я внимательно ознакомился с показаниями Косив Михаила по этому вопросу и его показания не подтверждаю, так как документа "Про сучасне і майбутнє України" я Косиву не давал.

 

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михаилу Васильевичу документ под названием "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді"?

Ответ. Я не давал читать Косив Михаилу статьи "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді". Я у себя этой статьи не имел, хотя и читал ее. Кто мне давал читать эту статью, не помню.

 

Вопрос. На допросе 28 августа 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что документ, озаглавленный "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді" он получил от Вас в мае сего года. Так ли это?

Ответ. Показания Косив Михаила Васильевича я не подтверждаю, так как я этой статьи ему не передавал.

 

Вопрос. Давали ли Вы Косив Михаилу Васильевичу статью антисоветского содержания "Література і псевдолітература"?

Ответ. Я читал статью "Література і псевдолітература". Кто мне ее давал читать, не помню, но Косиву Михаилу я этой статьи не давал.

 

Вопрос. На том же допросе Косив Михаил Васильевич показал, что он читал статью "Література і псевдолітература" весной этого года у Вас на квартире, а затем он взял эту статью себе. Подтверждаете ли Вы показания Косив Михаила Васильевича по этому вопросу?

Ответ. Показания Косив Михаила я не подтверждаю, так как я лично статьи "Література і псевдолітература" не имел.

 

Вопрос. Давали ли Вы читать Косив Михайлу Васильевичу статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка"?

Ответ. Я не помню, давал ли я Косив Михаилу статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка" или нет.

 

Вопрос. На допросе 29 августа 1965 года Косив Михаил Васильевич показал о том, что статьи "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства" и "Відповідь матері В. Симоненка" он получи от Вас вместе со статьей "Література і псевдолітература". Так ли это?

Ответ. На этот вопрос мне трудно ответить, так как я не помню, чтобы Косиву Михаилу я давал эти статьи.

 

Вопрос. Давали ли вы Косив Михаилу Васильевичу статью антисоветского содержания "Українська освіта в шовіністичному зашморзі"?

Ответ. Возможно, что я давал читать Косив Михаилу статью "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", так как на протяжении 1964-1965 годов он неоднократно брал у меня статьи и другие документы, которые не были напечатаны в советской прессе, но какие именно, я не помню.

 

Вопрос. На допросе 29 августа сего года Косив Михаил Васильевич показал, что он получил от Вас два экземпляра статьи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі" в феврале или марте 1965 года и Вы, передавая два экземпляра этого документа, просили Косива, чтобы он кому-либо дал почитать эту статью. Так ли это?

Ответ. Давал ли я Косиву Михаилу два экземпляра статьи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", не помню. Но я хочу уточнить его показания. В наших отношениях с Косив Михаилом не было никогда приказных форм с обоих сторон. Наши отношения строились на взаимном уважении. Он был желанным гостем моей семьи. И когда Косив Михаил получал от меня какие-либо материалы, то это всегда было результатом его личного желания, и его частые посещения моей квартиры (по несколько раз в неделю) были в основном (не возражаю, что и я его приглашал к себе) результатом его инициативы.

 

Вопрос. Косив Михаил Васильевич на допросе 29 августа 1965 года показал о том, что вы дали ему документ "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди". Покажите, когда и при каких обстоятельствах Вы передали Косив Михаилу этот документ?

Ответ. Я думаю, что этого документа Косиву Михаилу не давал, так как я его лично даже не читал. Была ли статья "До письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди" у меня вообще, не помню.

 

Вопрос. На допросе 16 сентября 1965 года Косив Михаил Васильевич показал, что он получил у Вас статью под названием "Ночь смерти Сталина". Скажите, при каких обстоятельствах Вы передали эту статью Косиву Михаилу и где Вы ее приобрели?

Ответ. Статью "Ночь смерти Сталина" Косиву Михаилу я не давал и сам ее не имел.

 

Вопрос. Косив Михаил Васильевич также показал о том, что Вы передали ему два экземпляра статьи "З приводу процесу над Погружальським". Скажите, с какой целью Вы ему дали два экземпляра этой статьи?

Ответ. Да, я дал Косив Михаилу статью "З приводу процесу над Погружальським", но получил ли он от меня два экземпляра этой статьи – не помню. Но если я ему дал два экземпляра, то только потому, что Косив просил меня об этом.

 

Вопрос. Какие документы антисоветского содержания вы получали от Косив Михаила Васильевича и когда это было?

Ответ. Косив Михаил раз или два раза давал мне материалы, которые не печатались в советской прессе. Были ли это материалы антисоветского содержания, не помню. Это было осенью 1964 года. Названия документов не помню.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                                Горинь

Ст. следователь следотдела УКГБ капитан                                                        Малыхин

(Там само. – Т. 2. – Арк. 15-32)

 

Під час допиту 30 вересня слідчий Малихін заявив братові Михайлу:

 

Вопрос. Установлено, что статьи "Відповідь матері В. Симоненка", "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Література і псевдолітература", изъятые у Косив Михаила Васильевича, были напечатаны на пишущей машинке, принадлежащей Масютко Михаилу Савичу. Косив же утверждает, что эти документы он получил от Вас. Покажите, от кого Вы получили вышеуказанные документы?

Ответ. На предыдущем допросе я показал, какие документы у меня брал Косив Михаил. С этими документами лично я знакомился в разное время (я не имею в виду статьи "Відповідь діячам культури УРСР від діячів української культури в Америці і Канаді", которой у меня вообще не было). В то время я не был знаком с Масютко Михаилом и поэтому не мог получать от него эти статьи. От кого я получил статьи "Відповідь матері В. Симоненка", "Українська освіта в шовіністичному зашморзі", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Література і псевдолітература на Україні" не помню.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                            Горинь

Ст. следователь УКГБ капитан                                                                           Малыхин

(Там само. – Арк. 33 - 38)

 

Проте чи не найбільшим ударом для брата були пред'явлені йому в процесі слідства матеріали, вилучені за два дні до його арешту під час обшуку 24 серпня у тодішнього конструктора-модельєра Львівського проектно-конструкторського інституту легкої промисловості Ярослави Менкуш.

 

На допиті 27 серпня тодішній студент вечірнього відділу історичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка Іван Гель, на якого мусив бути дуже сильний тиск із залякуванням і погрозами, дав покази, що матеріали, які він передав для друкування Ярославі Менкуш, отримав від Михайла Гориня. На вилученій під час обшуку в Ярослави Менкуш статті "Сучасний імперіалізм" брат своєю рукою зробив редакторські правки і помітки, окремі речення викреслив, внизу сторінки поставив низку знаків питання. Фотокопія цієї статті з редакторськими правками і помітками брата Михайла підшита до кримінальної справи № 107. На останньому аркуші фотокопії зазначено:

 

"Подлинник настоящего документа находится в уголовном деле № 115 по обвинению Гель Ивана Андреевича и Менкуш Ярославы Михайловны. Ст. следователь к-н Клименко" (Там само. – Т. 19. – Арк. 11 - 22).

 

Під час допиту брата Михайла 3 вересня (допит тривав з 10-40 до 20-00) слідчий Малихін у присутності заступника прокурора Львівської області старшого радника юстиції Старикова поставленими братові запитаннями дав зрозуміти складність його ситуації:

 

Вопрос. На допросе 27 августа 1965 года Гель Иван Андреевич показал, что он неоднократно получал от Вас литературу антисоветского содержания, а также Вы лично поручали ему размножать такую литературу. Покажите, как это было?

Ответ. Показания Гель Ивана я не подтверждаю, так как я ему антисоветской литературы никогда не давал и не поручал ему эту литературу размножать.

 

Вопрос. На допросах Вам оглашены показания Зваричевской Мирославы Васильевны, Старака Теодозия Васильевича и Гель Ивана Андреевича, в которых они показали о том, что получали от Вас литературу антисоветского содержания. Такая же литература была изъята у Вас при обыске. Почему и с какой целью Вы скрываете о своей преступной деятельности?

Ответ. Показания Зваричевской Мирославы, Старака Теодозия и Гель Ивана не соответствуют действительности и по этой причине я не могу их подтвердить. С изъятой у меня при обыске антисоветской литературой я никого не знакомил.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                             Горинь

Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант                                                                   Малыхин

 

Зам. прокурора Львовской области

ст. советник юстиции                                                                                                Стариков

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227. – Т. 1. – Арк. 134)

 

17 грудня на запитання слідчого УКГБ лейтенанта Тарасенка з участю помічника прокурора Львівської області молодшого радника юстиції Васильєва Іван Гель відповів:

"На початку серпня 1965 року я отримав від Гориня Михайла для розмноження надруковану на машинці статтю різко антирадянського націоналістичного змісту під назвою "Сучасний імперіалізм" і рецензію на цю статтю під назвою "Зауваження". Обидва ці документи я в середині серпня 1965 року передав для розмноження Менкуш Ярославі" (Там само. – Т. 12. – Арк. 85).

 

Таким чином, на голову брата Михайла звалилась купа показів, про які йому говорили не зразу, а поступово, відповідно до розробленого чекістами сценарію. З вересня 1965 року, в той день, коли під дією психотропних препаратів я ледве пересував по камері ноги, слідчий Малихін пред'явив братові Михайлу постанову про притягнення його до відповідальності як звинуваченого:

 

"Ст. следователь УКГБ ст. лейтенант Малыхин, рассмотрев материалы уголовного дела № 107 в отношении Горынь Михаила Николаевича, 1930 г. рождения,

 

Постановил:

Привлечь Горынь Михаила Николаевича по настоящему делу, предъявив ему обвинение в преступлении, предусмотренном ст. 62 ч. 1 УК УССР, о чем объявить ему под расписку в настоящем постановлений.

 

Копию постановления направить прокурору Львовской области.

 

Ст. следователь УКГБ                                                                                      Малыхин

"Согласен".

Начальник следственного отдела УКГБ

Підполковник                                                                                                     В. Сергадеев

   

Постановление мне объявлено 3 сентября                                                  Горинь"

 

Кожний новий допит заганяв брата в глухий кут, з якого важко було знайти вихід. 4 вересня під час допиту, що тривав з 11-00 до 17-40, слідчий пред'явив братові один з найважливіших документів звинувачення:

 

Вопрос. Вам предъявляется рукопись на 6 листах бумаги, исполненная карандашом, озаглавленная "Зауваження". Знакома ли Вам эта рукопись?

Ответ. Ознакомившись с предъявленной мне рукописью, озаглавленной "Зауваження", я опознал ее и заявляю, что эта рукопись написана мною и я являюсь ее автором. Статья "Зауваження" написана мною по поводу работы "Сучасний імперіалізм" неизвестного мне автора. Как я припоминаю, "Зауваження" написаны примерно 3-4 месяца тому назад, а систематизированы мною же в первых числах августа сего года, перед отъездом на отдых в Феодосию. Эту рукопись я передал для ознакомления одному человеку, фамилию которого не назову.

 

Вопрос. От кого и когда вы получили статью "Сучасний імперіалізм"?

Ответ. Получил я эту статью примерно в мае 1965 года. Отпечатана она была на пишущей машинке примерно на 8-10 листах. Кто является автором "Сучасного імперіалізма" – я не знаю и это не было указано в тексте. От кого получил эту статью и кому передал, я отвечать не буду.

 

Вопрос. Знаете ли Вы Менкуш Ярославу Михайловну, в положительном случае в каких взаимоотношениях с нею находитесь?

Ответ. С Менкуш Ярославой Михайловной я не знаком и такой фамилии не слыхал.

 

Вопрос. Предъявленные Вам записи, озаглавленные "Зауваження", были изъяты у Менкуш Ярославы Михайловны. Поясните, каким путем эта рукопись попала к ней?

Ответ. Лично я Менкуш этой рукописи не давал. Как попала к ней моя рукопись – не знаю.

 

Вопрос. На допросе 27 августа 1965 года Гель Иван Андреевич показал, что он лично получил от Вас статью "Сучасний імперіалізм", которая была отпечатана на пишущей машинке. Так ли это?

Ответ. Показания Геля Ивана Андреевича я не подтверждаю, так как я ему статьи "Сучасний імперіалізм" не давал.

 

Вопрос. На том же допросе Гель Иван Андреевич показал, что вместе со статьей "Сучасний імперіалізм" Вы ему дали рукописный текст "Зауваження". Так ли это?

Ответ. На этот вопрос я отвечать пока не буду"

(Там само. – Т. 1. – Арк. 136-137).

 

Ускладнював ситуацію той факт, що знайдені 24 серпня під час обшуку в помешканні Ярослави Менкуш "Зауваження" були рецензією на статтю "Сучасний імперіалізм", а знайдений у мене машинописний текст на двох сторінках, що починався словами: "Мета статті не та...", був відповіддю автора документа "Сучасний імперіалізм" на "Зауваження". Фатальним моментом тих "Зауважень" було твердження про необхідність в існуючих умовах різних форм боротьби за волю України, не виключаючи збройної:

 

"Першою і вирішальною запорукою нашого успіху є висока національна свідомість народу і готовність в найбільш вигідний час взятись за зброю".

 

Важко сказати, чому й під яким настроєм брат Михайло, ігноруючи реальний стан тотального контролю, коли про збройну боротьбу не могло бути й мови, написав ці радикальні слова, що випадали із загального контексту національно-культурного руху. У цьому питанні в мене з братом були розходження. Я був і залишився прихильником еволюційних, поступових, за можливості стимульованих суспільних змін. Саме такі настрої панували у той час серед кола моїх знайомих у Києві, з якими я підтримував тісніші зв'язки, ніж брат Михайло. Згадуючи про цей час, Іван Дзюба у збірнику "Спрага" розповідає:

 

"Я пропонував такий шлях – не підпільна діяльність, тому що вона приречена за наших умов, даватиме тільки привід для того, щоб винищити все шляхом провокацій. Так мені здавалось. А ми маємо повне право легально діяти. Ми нічого не робимо протидержавного. Протизаконного. Просто вимагаємо, щоб здійснювалося те, що записано в Конституції, в Програмі партії: рівноправність, розвиток культури, розвиток мови, навіть право виходу з СРСР – усе це записано в Конституції. Ми на конституційних засадах стоїмо й повинні легальної відкрито за це боротися"

(Дзюба І. Спрага. – К., 2001. – С.38).

 

Іншими словами, Іван Дзюба сповідував еволюційний шлях розвитку, який мені тоді (та й нині) видавався єдино правильним. Робесп'єри та їхні послідовники завжди були мені осоружні. На моє переконання, революційні гасла, виголошувані окремими учасниками руху шістдесятників, були більше на шкоду, ніж на користь тому рухові. Коли вийде третя книга документального роману-есе "Не тільки про себе", читач матиме можливість переконатися, що мені як одному із засновників Української Гельсінської Спілки, Української Республіканської партії, як народному депутатові двох скликань Верховної Ради України не раз доводилося різко критикувати революційну риторику деяких ультра-радикалів з УГС, УРП, а також деяких депутатів Верховної Ради, діяльність яких, за об'єктивної оцінки, часто мала відверто провокаційний характер.

 

Щодо статті "Сучасний імперіялізм", на яку написав свої "Зауваження" брат, вона тим паче не вписувалась у площину руху шістдесятництва. Закладені в статті категорії оцінок не були характерні для шістдесятників, які критикували радянські порядки з позицій радянських людей, спираючись на твори Леніна, на матеріали XX з'їзду КПРС. Впливати на існуючі в СРСР реалії з позицій радянської людини, яка базує свої твердження і свою критику на офіційних документах, що вступили в конфлікт з реальністю, було для того часу набагато сильнішою зброєю, ніж відкритий випад проти СРСР і звинувачення його в новітньому імперіалізмі. На жаль, не всі розуміли перевагу такої позиції над радикальною фразеологією.

 

Маючи в руках незаперечні "козирі", слідчий Малихін під час допиту 6 вересня 1965 року поставив братові Михайлу болючі запитання:

 

Вопрос. Вам предъявлено один лист из записной книжки, на котором написано:

1. Дати визнач, суч. імп.

2. В основу класифікації (комуністичний), капіталістичний), неоімперіалістичний).

3. Визнач. ознаки імп-му та його відмінності.

4. Підкреслити політичні, ідеологічні та економічні протиріччя і т. д.

Поясните, что это за записи?

 

Ответ. Эти записи я сделал, читая статью "Сучасний імперіалізм", и частично использовал их при написании своей статьи "Зауваження". Основная часть этого плана потребовала расшифровки. Фамилию человека, которому я передал этот листок со своими заметками, я называть отказываюсь.

Вопрос. Этот листок с заметками был обнаружен и изъят вместе с вашей рукописью "Зауваження". Гель Иван Андреевич на допросе показал, что вместе с рукописью "Зауваження" Вы передали ему и листок с отдельными заметками. Почему вы скрываете об этом?

Ответ. Показания Гель Ивана я не подтверждаю.

 

Вопрос. Знакомили Вы кого-либо с содержанием Вашей статьи "Зауваження", кроме Гель Ивана Андреевича?

Ответ. Нет, я никого, кроме одного лица, фамилию которого не назову, со своей статьей "Зауваження" не знакомил.

 

Допрос прерван в 13 час.

Допрос возобновлен в 14 час. 30 мин.

 

Вопрос. Вам предъявляется первый экземпляр машинописного текста на двух страницах белой бумаги стандартного формата. Не находите ли Вы, что автор этой статьи дает ответ на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Ознакомившись с содержанием предъявленного мне текста, который начинается словами "Мета статті не та, яку побачив у ній автор рецензії...", я заявляю, что этот текст ранее никогда не читал. Вполне возможно, что автор этой статьи полемизирует с некоторыми положеннями из моей статьи "Зауваження". Например, о сущности американского империализма, о толковании слов Т. Шевченка "Коли ми діждемось Вашінгтона", о сущности фашизма и другом.

 

Вопрос. Если Вы никого, кроме, как установлено, Гель Ивана Андреевича, не знакомили со своей статьей "Зауваження", то каким образом могла появиться предъявленная Вам статья, представляющая собою ответ автора статьи "Сучасний імперіалізм" на Ваши "Зауваження"?

Ответ. Мне неизвестно, каким путем попали мои "Зауваження" к автору представленной мне на двух страницах статьи, которая является ответом на мои "Зауваження".

 

Вопрос. Из содержания представленной Вам статьи видно, что ее автором и автором статьи "Сучасний імперіалізм" является одно и то же лицо. Что вы можете сказать по этому вопросу?

Ответ. Я также считаю, что автором статьи "Сучасний імперіалізм" и автором предъявленной мне статьи, начинающейся словами "Мета статті не та...", является одно и то же лицо, как это видно из содержания этих двух документов.

 

Вопрос. Но ведь статья, начинающаяся словами: "Мета статті не та, яку побачив у ній автор рецензії..." была изъята в Вашего брата Горынь Богдана Николаевича. Как вы расцениваете этот факт?

Ответ. Мне не было известно, кто является автором статьи "Сучасний імперіалізм" и статьи, являющейся ответом на мои "Зауваження". Почему ответ на мои "Зауваження" находился у моего брата Горынь Богдана, я не знаю. Является ли он автором статьи "Сучасний імперіалізм" и ответа на мои "Зауваження", мне не известно.

 

Протокол я прочитал. Все записано правильно                                           Горинь

Ст. следователь УКГБ капитан                                                                           Малыхин

(Архів УСБУ ЛО. – Спр. П. 20227.–  Т. 1. – Арк. 146 –-150)

 

Щоб не довести себе постійними допитами до повного виснаження, брат, як і інші звинувачені, прийшов до думки, що пора заокруглювати слідство, а тому вирішив вибірково розповісти на допитах про свою діяльність, кому давав і від кого отримував матеріали самвидаву, тим паче, що говорити про речі, наближені до правди, набагато легше, ніж говорити брехню, вигадувати і лукавити. Такою тактикою, – пише Юрій Зайцев, – досягалася "видимість правдивих свідчень, щоб не наражатися на додаткові моральні тортури, зайво не розширювати перелік інкримінованих статей Кримінального кодексу" (Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців. – Львів, 2003. – С.4).

 

Після "правдивих" показів звинуваченому залишалося заявити, що він осмислив і зрозумів шкідливість своєї діяльності для радянської влади. Як видно з подальших протоколів допиту, брат був вимушений поступово стати на цю позицію, побачивши, що його з усіх боків атакують фактами. Характерним у цьому відношенні є протокол допиту від 7 вересня 1965 року:

 

Вопрос. Вам предъявляется фотокопия текста на трех листах, озаглавленная "Стан і завдання українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)". Знаком ли Вам этот документ?

Ответ. Этот документ мне знаком. Познакомился я с тезисами в прошлом году в г. Львове. Я лично получил от одного человека, фамилию которого не назову пока, один экземпляр этих тезисов и фотокопии на трех листах. Я ознакомился с тезисами и познакомил с ними некоторых моих знакомых.

 

Вопрос. Назовите лиц, которым Вы передали для ознакомления вышеуказанные тезисы?

Ответ. Как я помню, давал читать тезисы "Стан і завдання українського визвольного руху" Бутурину Степану Федоровичу, Гель Ивану Андреевичу, своему брату Горынь Богдану Николаевичу. Возможно, я еще кого-либо познакомил с тезисами, но сейчас не могу вспомнить.

Протокол мною прочитан, записан правильно                                          Горинь

 

Допрос проводился с перерывом с 13 до 14-30

 

поБЕДА. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 6 трав. 2017 р., 10:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 вер. 2017 р., 23:56 ]

 Этот день мы приближали как могли…

 

Выпускники Казанской танковой школы

 

Парад поБЕДЫ 1939 года в Бресте

 

 

 

 “Сначала промаршировали немцы. Военный оркестр играл незнакомый мне марш. Затем в небе появились 

немецкие самолеты. Красноармейцы шли вслед за немцами. Они совершенно не были на них похожи: шли тише 

и не печатали шаг коваными сапогами, так как были обуты в брезентовые ботинки. Ремни у них были также

 брезентовые, а не кожаные, как у немцев. Кони, тянувшие советские орудия, были малорослы и неприглядны, 

упряжь лишь бы какая… За советской артиллерией ехали гусеничные тракторы, которые тянули орудия более 

крупного калибра, а за ними двигались три танка…”

 

 

Парад завершился спуском германского флага и поднятием советского флага

 

 

Братья по оружию до 1941 года

 

 
 

 

 

Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

 

Братья по оружию после 1941 года

 

 

14 февраля 2017 года произошло нечто запредельное.

 

«В Государственной Думе прошли парламентские слушания «Патриотическое воспитание граждан России». Мероприятие 

организовано Комитетом Государственной Думы по образованию и науке совместно с Комитетом по обороне и Комитетом по

 труду, социальной политике и делам ветеранов.

 

Согласно рассекреченным данным Госплана СССР, потери Советского Союза во Второй мировой войне 

составляют 41   миллион 979 тысяч, а не 27 миллионов, как считалось ранее.»

 

Трудно найти характеристику участникам совещания, которые, услышав это, не впали в шок, не переспросили докладчика, 

не ахнули, но спокойно повторяли мантры про «подвиг отцов и дедов».

 

Напомню: в Первой Мировой Россия потеряла 700 тысяч человек.

 

Во Второй Мировой Великобритания потеряла – 379 тысяч человек, США – 408 тысяч человек, Франция – 665 тысяч человек. 

Всем проигравшая Германия потеряла 6 760 тысяч человек…

 

Одна з тих, хто вижив. (Автор: Попелюк Роксолана)

опубліковано 23 квіт. 2017 р., 05:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2017 р., 06:47 ]

 

 

«Нас поставили до паркана головою, ми подумали що нас будуть розстрілювати. Боже, як то зачєлосі мижи людьми прощатись, як то всьо голосило, як то плакало… А там ніколи дощ не падав, в Казахстані, там була страшна спека… А звідти така хмара йде, блискає і з таким громом, що світ валитсі. А ми кажем «І Бог за нас», так страшно, одні плачуть, другі прощаються… Тут дощ, як відром паде… Хмара пройшла, показалось сонце, таке велике, таке тепле, таке солодке…». Це спогад що закарбувався в пам’яті Марії Пиріг з села Корнич на Коломийщині.

 

Історія цієї жінки цікава та складна, на її життєвому шляху траплялися вірні друзі та запеклі вороги, радощі та розпач, пригоди та страждання. Народилася Марія Пиріг у 1927 році.У 1942 році приєдналася до національного підпілля в рідному селі. Дівчина виконувала різні завдання, заготовляла харчі для повстанців, згодом стала станичною в селі. «Возила у Карпати всьо, що треба і зброю, і одяг, і пшеницю возила… Тут хлопці збирали село, і дівчата збирали, і люди давали, люди дуже помагали… Та й ще лишилося на послідку 10 центнерів. Та й той станичний каже мені «Коли ти вже то відправиш?». Ну але то вже була війна, та й пішли мужчини на війну. Я кажу, як я візьму таку жінку, а чоловіка вбили на фронті, а її як ще заарештують, то ті діти з ким будуть. Він щось подумав і знайшов, то мої сусіди… Він прийшов увечір, постукав у вікно і каже «Я тобі вже фіру знайшов, лиш відвези». А тим жінкам нічого не сказав, що вони мають везти. Вони рано прийшли, а я їм кажу, що пшеницю. А їм на лобі, аж роса виступила. То такі облави кругом, страшне. Я їм кажу «Не бійтесі, я так зроблю, що ви не пострадаєте». Та й веземо, тут у нас Прут ріка, та й через цей Прут треба переїжджати і тоді, ще два села треба переїхати туда в Спас, в то село… А з того боку їдуть, що вже набрали там арештантів три фіри, ті кагебисти, та й напроти нас їдуть. Але вони не знали броду, а я брід добре знала в ріці, та й я собі йду по броду. А вони заїхали в якесь каміння, а то була ріка велика, та й не годні звідти виїхати, коні б’ют… Ми заїхали серед ріки, а ріка широка, думаю, що робити. Я кажу старшій жінці, ви сидіть на фірі, а ми з тою молодшою злізаймо, та й вроді упряж лагодимо. А води багато, а ми одяг так підоймили фист, так високо загнули, аби вони сміялися з нас. А вони регочуть, свищуть… Та й ми ся крутимо коло фіри. А вони не можуть з того каменя вилізти, ті москалі. А ми так походили і сіли на фіру, вдарили коні і поїхали. Нас ніхто нічо не питавсі, та й ми переїхали в другий бік».

 

Таких випадків в історії пані Марії було чимало, вона вміла знайти вирішення з будь якої ситуації, доводилося й переводити повтсанців через ліси та поля, вдавалося передавати харчі, так щоб ніхто не запідозрив, та виявляти зрадників серед своїх. «Як я була господарчою, то на моє місце була станична друга вже. Та й ми сходини робили. А вона познайомилася з такою, що всьо хотіла знати від неї, а вона така дурна, всьо їй розказує. Прийшла до мене та й каже «Там у тої дівчини ми маємо сходини». Я їй кажу «Ти нащо її знайшла, вона так хоче багато знати, а тобі ще багато треба, та вона всіх нас продасть». «Та де вона така добра», а я кажу «Ти сі не розумієш на добрих людях».

 

Як виявилося пізніше, саме та дівчина і видала пані Марію, через три дні партизанку арештували. Тримали в тюрмі в Коломиї, на допитах нещадно били, але Марія ні в чому не зізнавалася. «Слідчий мені сказав: «Я тебе згною у тюрмі, подохнеш як собака». Після цього дівчину забрав конвоїр та штовхнув в іншу кімнату. Марія лежала на холодній підлозі і від болю не могла звестися на ноги. Наступного вечора дівчину знову покликали на допит, цього разу не били. Виявилося що слідчий знав батька дівчини і за те, щоб Марію звільнили, батько повинен привезти йому тютюн, сало та картоплю. «Тільки нікому не говори, бо як говоритимеш, то знищу тебе і твою сім’ю» сказав слідчий. В решті решт Марію випускають з коломийської тюрми. Але вже через рік Марію знову арештують, але цього разу забирають до Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Тут вже відбувався суд над дівчиною «Ціла лінія сидить, суддя, прокурор, а ще й тато адвоката наймили. З тюрми нас везли, повна машина чоловіків. Лиш я одна. У кутик мене ледве засунули… Там теж в одну кімнату, та й мене першу визвивают, я думала на суд, а то тато адвоката наймив, ще й москалє. Ну мене так то взлило… Я заходжу, але й не здоровкаюсь. А він каже «Девушка, не волнуйтєсь, я ваш защитник», а я кажу «Не треба мені защитників, я сама себе буду захищати». Марія тільки взяла в адвоката папір та олівець, сховала папір під сорочку та вийшла з конвоїром. З паперу дівчина зробила трикутника, та написала батькам листа. Під час одного з приїздів до суду, вона викинула листа на дорогу, лист підняла незнайома жінка та відправила його. Марія написала батькам, про те що її вже чотири рази беруть на суд, але не з’являються свідки, написала хто саме з села свідчить проти неї.

 

Щоб допомогти дочці, мама Марії, пішла до тієї дівчини, з проханням не свідчити. Але цим зробила тільки гірше, зрадниця з’явилася на п’ятий суд, засвідчила проти підпільниці. Дівчину засудили до 10 років виправних таборів. За спогадами пані Марії, під час її утримання вона зустріла старшу жінку, яка теж була заарештована «Там була одна жінка, що вона колись у Січових стрільцях була, на війні. Степанівна її фамілія, тої жінки… І вона старша жінка була в тюрмі, її арештували». Ця зустріч була значущою, у важкі години Олена Степанівна розраджувала Марію «Та жінка мені казала так, як ти зайдеш у зал, аби ти дивиласі на стелю, аби сі не дивила на ту всю призидію, бо ти, каже, страх будеш мати, та й не зможеш говорити. А так як ти подивишсі на стелю, то ти з ними добре зможеш говорити. Та жінка мені так казала…».

 

Марію відправили до Львова, на пересильний пункт: «Потім сформували етап, багато тюремщиків… Боже, вітер свистав, а то вже була осінь. І ще моя мама з татом приїхали. Я почула мама кричит «Маріє, моя Маріє, коли я тебе ще буду видіти?!». Я мами голос спізнала. Пороздивилася, а конвой мене ззаду прикладом, аби я не поверталасі, аби в один бік дивиласі. Конвої обступили кругом з автоматами. А мама кричут, а я кажу «Мамо не плачте, я скоро вернусі, не гризітсі, я втечу!!!».

 

Марію з іншими в’язнями посадили в товарні вагони, в яких було холодно, гуляв вітер. Їхали 50 днів, годували баландою та невеликою кількістю хліба, довезли до Омська, тут завели в баню і почали вдягати в «японські трофеї» та військові кожухи, потім відправили далі в дорогу.

 

Наступною зупинкою був Хабаровський край, конвой почав всіх виганяти з поїзда та заводити в барак. Тут в таборі крім політичних в’язнів були так звані «битовики», які часто кривдили нових в’язнів, забирали речі та продукти. «Вони до наших сумок, забирали собі обув, кращі светри забирати, «бо вы приехали на русскую землю», не думай. Ну а ми в лаби з ними, у бійку… Ну і вони ввечір налетіли і аж на нари зверху, бо то такі були нари, що на долині спали і нагорі. І вони до наших сумок. А я кажу, знаєте що, берім коци і кидаємо на них коци і берім поліна, биймо по чому попало… І вони будуть боятисі нас. Ну і як ми їх там відлупцювали, то вони вже боялисі нас».

 

В Хабаровському краї Марія працювала на лісоповалі. Після смерті Сталіна у 1953 р. Марію Пиріг етапують до Караганди, де жінка повинна була розвантажувати вагони, там вона була місяці, а після цього її привозять до Степового табору в Кенгірі, Казахська РСР. Тут на відважну дівчину чекають нові перипетії, вона потрапляє в осередок Кенгірського повстання. «Вони до того взялисі, що зачали стріляти в колони. Хлопці йшли з роботи і там дурак якийсь, байстрюк, пустив серію і 17 хлопців поранив, а двох убив, їм давали за то отпуска, якщо вони тюремщика вб’ют. Розумієте вже до чого дійшло».

 

Умови утримування в таборі були жахливими, перші прояви Опору тут почалися в кінці 1953 – на початку 1954 р. «Степлаг» був концентраційним табором де в більшості були молоді націоналісти, балтійські партизани та колишні солдати та офіцери Червоної армії. Через постійні знущання протестувальники перестали ходити на роботу та оголосили загальний страйк, вони вимагали зустрічі з керівництвом ЦККПРС. «Потім був лагерний уряд і кагебистський і вони домовлялися. Але вони не робили того, що хлопці требували. Та й не стали виходити на роботу і всьо. Що вони не робили, ми не виходили на роботу і з ЦК партії нікого не присилали».

 

За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію», листівки. Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали за допомогою повітряних зміїв (винахід японців, з десяток яких було у зоні) серед житлових будинків.

 

24 червня до Кенгіра прибула військова техніка з екіпажами. «Тут раптом ночію, летє літаки над нашими лагерями і освітлив вдолині, а ззаду йдуть танки. Такий шум, такий крик, третя година ночі. І це іде і дивізія армії, з автоматами ідуть. Я якраз стояла на посту, цих три години. І ми якраз мінялися, що три ніби три години відбула і прийшла друга зміна. Вони всю цю зміну постріляли, цих усіх хто був на пості… Вони у бараки запустили це ці гази, а люди не могли витримати і тікали на вулицю. А офіцери брали за руки і кидали під танки, можете собі представити».

 

«Ну і тут ці літаки крутє, страшне, то за тими тягнулисі шлейфи і голів, і нутрощі, ці танки що їхали, то страшне було. Нарешті всьо втихло, танки десь виїхали…»

 

Кенгірське повстання було жорстоко придушене 25 червня 1954 р. за допомогою армії із застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Приблизно 700 трупів, серед яких жіночі,такою була розплата за недовгу свободу.

 

Пізніше всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, були примушені дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій.

 

У Кенгірі Марія зустріла свого чоловіка Михайла Пирога, родом з м. Жидачева Львівської обл. У 1956 р. жінка році звільнилася і повернулася у рідне село, де живе і сьогодні. Історія цієї надзвичайної жінки, як сюжет фільму, важко повірити, що людина може пережити всі ці перипетії. Але до сьогодні п. Марія не втрачає оптимізму і з захопленням розповідає про своє життя, про ті буремні роки, на які припала її молодість.

 

Підготувала Роксолана Попелюк

https://www.youtube.com/watch?v=yBNRYUwzQXw

Відповідь українки на лист від брата-російського офіцера

опубліковано 20 квіт. 2017 р., 08:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2017 р., 09:07 ]

Відповідь українки на лист від брата-російського офіцера

Галина ОДНОРОГ, волонтер (Мариуполь)

 

 

Нещодавно, одна відома українка, яка є, напевно, найвідданішим волонтером, поділилася зі співвітчизниками листом від свого брата офіцера російської армії у відставці

 

Зараз чоловік мешкає у Підмосков’ї і, мабуть, вже навіть туди докотилася слава жінки – «слава укрофашистки».

 

Волонтерка зізнається, що з братом не спілкувалася вже багато років і, отримавши від нього листа, була дуже здивована.

 

Ось, що він їй писав:

 

ПРИВЕТ, РОДНАЯ КРОВЬ!

Галя, вспомни дедушку Павла, который тебя любил. но не ШМАРУ-ШАЛАВУ УКРОЖОПАСТАНСКУЮ. ОН ЛЮБИЛ свою добрую и любимую внучку. Вспомни и ПЕРЕСТАНЬ УКОЖОПОСТАНИТЬСЯ! НЕ ПОЗОРЬ ДЕДУШКУ!!!!!

НЕ ПОЗОРЬ НАШ РОД!!! И БАБКУ КВЕТЧИХУ!!!

 

Галя, ты видела РОССИЙСКИХ оккупантов? Кто их видел? На примере Сирии видно, что когда РОССИЯ воюет, то все обосравшись бегут в СРАКУ!

 

Я 27 лет прослужил в армии и знаю на что способна разворованная Укропская армейка и на что способна АРМИЯ РОССИИ. Армия РОССИИ – вторая в МИРЕ по наземной мощи. Если бы Россия захотела, то завтра ТРИКОЛОР развевался бы над Радой, как над Рейхстагом. вместо Америкосовского флага!

 

Неужели у тебя мозга не хватает? Или всем рулят деньги? В том числе и твоими жизненными интересами. У тебя же есть ДЕТИ. О них ПОДУМАЙ!!!

 

Я старше! И я больше помню! Я ПОМНЮ ТО, ЧТО ТЫ И ПОМНИТЬ НЕ МОЖЕШЬ! Ты еще писалась в “тлусики”, а я уже ногами ходил. И постарайся писать без ошибок. Ты плохо в школе училась? Пора созреть умственно и морально!

 

Сегодня

 

Как тебе Это – ВСЕГДА ПЬЯНОЕ, шоколадное лицо-иго УКРАИНЫ? ЭТА МОРДА-СРАКА, КТОРАЯ В ЕДИНСТВЕННОМ ЛИЦЕ ОБОГАТИЛАСЬ НА БЕДНОЙ УКРАИНЕ! ТОЛЬКО ОН,ОН В 7 РАЗ ОБОЖРАЛСЯ!!! А ТЫ? ТЫ ТОЖЕ ВОРУЕШЬ У РИДНОЙ НЭНЬКИ?

 

 І ось її відповідь:

Тебе стыдно должно быть такой бред писать! Отвечаю тебе, да, я лично видела РОССИЙСКИХ ОККУПАНТОВ,15 февраля в Широкино, когда я людей оттуда эвакуировала, когда по нам “грады” лупили российского производства, и да, сегодня против нас воюют отбросы российской армии, потому что ни один уважающий себя офицер не пойдет воевать против Украины, и это у нас все с вашего молчаливого согласия и вашего президента путина.

 

Я много чего насмотрелась за этот год, и точно не ты мне будешь рот закрывать, я не брала оружие и не шла воевать, но я видела женщину, у которой двоих внуков в Безыменно на глазах разорвало от российских снарядов, я была на похоронах, когда дедушка хоронил своих дочку, внучку, правнука, они просто приехали его проведать и все погибли на м-не Восточный от российских “градов” и не дай Бог вам такое же пережить.

 

Чем ты гордишься российский офицер? Тем, что у вас самая сильная армия, так никто и не спорит, тем что вы можете за два часа стереть Украину с лица земли, к сожалению, можете.

 

Но ты забыл, что в этой самой Украине у тебя живет ТВОЯ СЕМЬЯ, ТВОЯ МАТЬ, ТВОЯ СЕСТРА, ПОХОРОНЕН ТВОЙ ОТЕЦ. И МНЕ ПРОСТО ТЕБЯ ЖАЛЬ, ты говоришь за мои ошибки, посмотри как ты сам пишешь, образованный ты наш, и еще нам тоже не нравится Порошенко, нам тоже не нравится его власть, но мы, в отличии от вас, ИМЕЕМ ПРАВО ГОЛОСА!!!

 

И, я сама лично говорила президенту, что мне не нравится, и мы поменяем и этого президента, и другого, до тех пор, пока не наведем порядок , но это – НАША СТРАНА, и никакой путин не будет нам указывать, что делать, а ты живи в своей рассее и забудь о такой стране и своей родине Украине, таким как ты холуям путинским у нас места нет!

Катерина Грушевська – трагедія маленької професорівни

опубліковано 2 квіт. 2017 р., 03:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 трав. 2017 р., 09:54 ]

By Gypsowy Zi Lwowa

Життєвий шлях Катерини Грушевської, доньки професора, політичного діяча, що присвятив своє життя Україні, Михайла Грушевського, виплеканий, передусім, атмосферою любові та родинного затишку у сім’ї, високоінтелектуальним, національно-свідомим середовищем, духом свободи…

 Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського

 

Народилась Катерина Михайлівна у Львові 1900 року, вроджена легенева хвороба дівчинки, здоров’я батька, змушують родину придбати ділянку на мальовничій, затишній Софіївці (нині верхня част. вул. Франка та Самчука) та збудувати там віллу. Тут, у родинному гнізді, що стало осередком наукової, громадської, культурної роботи львівської еліти, сім’я проживе свої найщасливіші роки…

 

Вілла Грушевських на Софіївці, фото бл. 1912 року

 

Початкову освіту, через стан здоров’я, Кулюня, як ії ласкаво називали найближчі, отримала вдома. Мати – Марія Сильвестрівна – талановитий педагог і перекладач, людина енциклопедичних знань, впоралась із цим якнайкраще…

 

А ще була Криворівня, село у глибині Карпат, куди щороку на вакації приїздили усі Грушевські. Саме тут Катерина на вік пов’яже себе із народними піснями, побутом, традиціями та мудрістю… Майбутнє захоплення було міцно закріплене спілкуванням з найяскравішими представниками української еліти – І. Франком, Ф. Вовком, М. Коцюбинським, І. Крип’якевичем і багатьма іншими.

 

Маєток Грушевських у Львові, нині меморіальний музей. Фото 2015 року

 

Перша Світова війна назавжди зруйнувала цю ідилію, Грушевські більше ніколи неповернулись до своєї оселі… Надзусиллями Михайло Грушевський привозить родину до Києва, де його …заарештовують. Родина повторила скорботний шлях тисяч українських сімей, що опинились по різні лінії фронту у цій війні імперій. Заслання вглиб Росії, роки поневірянь, проте, роки української революції 1917-1919 Катерина зустрчає у Києві…

 

Вона вступає на правничий факультет першого українського університету, стає членом київської “Просвіти”, видає перші публікації – політичні нариси, огляди літератури, рецензії.

 

Копія портрету роботи І.Труша із зображенням Катерини Грушевської. Зберігається у музеї Грушевського у Львові. Фото 2015 року

 

Політична ситуація унеможливлює перебування Грушевських у столиці, родина змушена емігрувати. 1919-1924 – Чехословаччина, Швейцарія, Австрія – Катерина Михайлівна продовжує наукову роботу, допомогає батькові у ств. Українського Соціологічного Інституту, працює там секретарем та аспірантом, створює у Інституті студію первісної культури… У 1923 році К. Грушевська видала свою першу наукову працю “Примітивні оповідання казки і байки Африки і Америки”.

 

Окрім цього Катерина є активною учасницею “Комітету помочі голодним українцям” у Відні, співпрацює з виданням “Борітеся – поборете”, Національною радою українських жінок…

 

 

Кімната у гуцульському стилі в маєтку Грушевських. Фото 2015 року

 

Туга за Батьківщиною і оманлива політика українізації змусили Грушевських повернутись до України 1924 року. Катерина стає секретарем Культурно-Історичної Комісії ВУАН, у 1925 очолює Кабінет примітивної культури. Розкрився талант Катерини як культуролога, етнографа, соціолога, фольклориста саме в ці роки… 1927 року, зусиллями К. Грушевської, виходять перших два томи (з запланованих шести) “Українських народних дум”, унікальної, високооціненої наукової праці.

 

Того ж, 1927 року, Катерина стає дійсним членом Наукового Товариства імені Т.Шевченка.

 

 

Світлина з маленькою Катериною у гуцульській кімнаті вілли Грушевських. Фото з музею, 2015 рік

 

А далі події розгортались немов у тривалому, жахливому сні… Почалися цькування й арешти українських учених, нависла небезпека і над самим М. Грушевським як “українським буржуазним істориком”, над Катериною Грушевською як “представницею української буржуазної етнології та фольклористики”. 1931 року Грушевський виїжджає до Москви у “почесне вигнання”, а з ним поїхала й дочка Катерина. Так тривало до самої смерті професора, коли він несподівано пішов із життя 25 листопада 1934р.

 

1938 року Катерину арештували у Києві (у час загострення легеневої хвороби), кинули в холодні застінки спочатку на вул. Інститутській, щоб там – а згодом у Лук’янівській тюрмі – пройти довгі місяці слідства, допитів, аби врешті дочекатися страшного вироку.

 

Катерину звинуватили у сприянні антирадянській діяльності української націоналістичної організації, метою якої було “встановлення фашистської диктатури”… Її позбавлено волі у виправно-трудовому таборі терміном на вісім років з “поражением прав” на п’ять років та конфіскацією особистого майна…

 

За документами КГБ померла Катерина Грушевська 30 березня 1943 р. в Темлазі, поховано її в Новосибірську.

 

Використані джерела :

Особлива подяка працівникам Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, http://vuam.org.ua/, http://uk.wikipedia.org/

Світлої пам'яті Яремкевича Романа-Богдана Олексійовича (друга Вчителя)

опубліковано 29 січ. 2017 р., 04:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лют. 2017 р., 08:31 ]

 

Гей! Пластуни! Гей, юнаки!

Народу вольного сини,

Сини краси, сини природи,

Не зломимо своїх присяг,

Веде нас гордо вольний стяг

До щастя, слави і свободи!

 

Коли пан Роман наспівував ці рядки з Гімну закарпатських пластунів, у нього зрадливо тремтів голос і сльози наверталися на очі. Мабуть у ці хвилини він повертався у далекий 1943 рік, до ватри на горі Михалковій в околицях Косова, де разом із друзями гімназистами перебував у відпочинково-вишкільному таборі. А всього через чотири роки, влітку 1947-го, 17-ти річний школяр Яремкевич вже потрапив у лещата безжальної більшовицько-чекістської машини…

 

 

Роман Олексійович Яремкевич прожив дуже непросте, але гідне життя, до кінця своїх днів, вже не встаючи з ліжка, мав добру пам'ять і ясний розум, а на нещодавній Святвечір ще привітав свою численну родину з Різдвом Христовим. І так у часі Різдв'яних свят, 15 січня 2017 року, Бог покликав до себе цього достойного чоловіка.

 

Він прожив своє життя, як у тій улюбленій пісні з юнацьких років: вільним, незважаючи на табори та тюрми, та вірним присязі Україні…

 

"Я, Яремкевич Роман Олексієвич, народився 31 січня 1930 року в хатині мого дідуся по материній лінії, Монастирського Романа, в селі Лани Бібрського повіту на Львівщині. Прийшов у цей світ дуже кволою дитиною. Мати переживала, що можу померти нехрещеним, тому вже 31 січня 1930 року мене охрестили і дали два імені: Роман (на честь дідуся) та Богдан. Від самого народження мав життя сповнене пригод…" Так пан Роман розпочинає книгу своїх спогадів.

 

Пригод у його житті вистачило б не на один захоплюючий фільм.

 

З юнацьких років простий сільський хлопчина, вболіваючи за долю свого народу, спостерігав героїзм і трагедію визвольної боротьби в часи Другої світової й гартував свій дух та тіло для боротьби за незалежність України. Одразу після приходу "других більшовиків" вступив у юнацьку сітку ОУН, як зв'язковий УПА переправляв повстанську "пошту" і під час виконання таких обов'язків отримав поранення, а після одного інциденту в школі навіть побував у Бібрецькій тюрмі за "антирадянську діяльність".

 

Коли батьки перебралися до Львова, Роман почав навчатися в Академічній гімназії, згодом - у звичайній школі, але підпільної діяльності не залишав. Втративши зв'язок з діючим підпіллям, Роман, разом з друзями - Степаном Левандовичем, Василем Ляховичем та іншими, провадять антирадянську пропаганду розповсюджуючи передані повстанцями листівки. Згодом один із їхньої компанії, пропонує створити боївку для боротьби з НКВД. Формально боївка організовується, але ініціатор створення виявився більшовицьким агентом-провокатором. Тож, буквально з вечірки на честь закінчення 9-го класу, Романа арештовують. Така ж доля спіткала й його товаришів.

 

Далі розпочинаються тюремні університети. Допити й катування слідчими Міністерства держбезпеки СРСР (попередника КГБ), тюрма на Лонцького, київська в'язниця НКВД на Короленка, табір у Біличах, місяць в арештантському вагоні, пересилки і на кінець - жахіття совітської каральної системи - "архіпелаг ГУЛАГ" на "проклятій планеті" Колимі.

 

Так, фактично лише за намір боротися з радянським режимом, школяр Роман Яремкевич та його друзі отримали по десять і більше років виправних таборів.

 

Але ані тюрми, ані табори не зламали цих справжніх патріотів. Пройшовши пекло, вони вижили, повернулися на рідну землю і продовжили свою боротьбу, виховуючи наступні покоління борців за волю України. Так і дочекалися омріяної Незалежності…

 

Незважаючи на поважний вік, пан Роман не полишав активної громадської діяльності. Він - активний учасник Спілки політв’язнів, співак і багатолітній староста хору “Нескорені” тієї ж спілки, голова проводу ОУН (б) Львівщини.

 

Сьогодні дуже мало залишилося живих свідків тієї буремної епохи. Прощаючись з одним із них, Романом-Богданом Яремкевичем, хочеться навести завершальні слова його книги спогадів:

"І, поглянувши у вічі людини, яка пережила глибокі травми фізичні чи моральні, завдані їй за свободу духу і бажання волі, ви побачите нестерпність болю, але поряд з тим болем, ви також побачите віру, яка запалювалась у серцях мільйонів українців і продовжує горіти донині."

 

Нехай в серцях рідних і друзів завжди горить свічечка пам'яті про цю Людину, котра запалювала серця любов'ю до України. 

Визнання Голодомору геноцидом: міжнародні конвенції,… (Автор: Футей Богдан)

опубліковано 29 січ. 2017 р., 04:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 лют. 2017 р., 09:21 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Визнання Голодомору геноцидом: міжнародні конвенції, договори та судові рішення

 

20-21 листопада 2013 року

 

Дякую за честь, надану мені, виступити на цьому заході, присвяченому пам'яті геноциду-Голодомору. У період з 1932 по 1933 роки мільйони людей було заморено голодом під час однієї з найжахливіших трагедій, зробленою людиною, яка була обрушена на Український народ та націю.

 

Сьогодні я хочу звернути увагу на правові підстави, які визнають цю трагедію геноцидом відповідно до міжнародного права, конвенцій та стандартів, встановлених для відповідальності за військові злочини та злочини проти людства.

 

Звинувачення у вчиненні злочину геноциду стало досить поширеним як в міжнародних, так і у національних судових трибуналах протягом останньої половини сторіччя.

 

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнбергу (Нюрнберзький Трибунал) заклав основу для сучасного міжнародного гуманітарного права і міжнародних судових трибуналів.

 

Друга Світова війна "відзначилась переходом міжнародного права від системи, присвяченої суверенітету держави, до системи, присвяченої також захисту гідності людини" (Дейвід Дж. Бедерман, Крісгофер Дж. Борген, Дейвід А. Мартін. Міжнародне право: Посібник дня суддів, cтop. 87 // Американське товариство міжнародного права, Видавництво "Foundation Press" (2001 рік).).

 

Нюрнберзький Трибунал, утворений у 1945 році, був першим міжнародним трибуналом, який визнав підсудних кримінально відповідальними за порушення норм міжнародного гуманітарного права або законів і звичаїв війни (Міжнародне право і судовий процес для суддів США: Видання Федерального суддівського центру, стор. 13 // Американське товариство міжнародного права).

 

Важливо, що у Статуті Нюрнберзького Трибуналу також містилося перше формальне визначення злочинів проти людства: "вбивства, викорінення, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо будь-якого цивільного населення перед війною або під час війни; або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення або у зв'язку з будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію Трибуналу, незалежно від того, чи були такі дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені." (Див.: Метью Ліппман. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього: П'ятдесят років потому // "Журнал міжнародного та порівняльного права Університету Арізони", Вип. 15, стор. 415,425 (1998 рік)).

 

У рішенні Нюрнберзького Трибуналу термін "геноцид" не було використано. Те, що в обвинувальному акті було представлено як геноцид (тобто викорінення расових та національних груп), у рішенні було "концептуапізовано ... як особливу та обтяжену форму вбивства," але не як злочин, відокремлений від воєнних злочинів або злочинів проти людства.

 

Успіх Нюрнберзького Трибуналу проклав шлях для Конвенції про геноцид 1948 року, важливість якої підкреслювалась у Нюрнберзькому Рішенні.

 

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Схвалена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № А/810, прийнятою на Третій сесії, 1948 рік) ("Конвенція про геноцид") була одностайно прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року у Парижі. її розробка мала на меті запобігання, криміналізації та покарання актів геноциду (Lippman, supra note 3, at 452).

 

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього набрала чинності 12 січня 1951 року. Конвенцію було ратифіковано Президією Верховного Совета СССР 18 березня 1954 року, Українська PCP ратифікувала конвенцію 15 листопада 1954 року, а Російська PCP 3 березня 1954 року. Стаття ІІ Конвенції містить конкретне визначення геноциду, у цій Конвенції під геноцидом слід розуміти наступні дії, що вчиняються з метою знищити, повністю чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

a)       вбивство членів такої групи;

b)      заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

c)      навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення;

d)      заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;

e)      насильницька передача дітей з одної групи людей до іншої.

 

Таким чином, у міжнародному праві злочин геноциду складається як з дії, так і з вини. Ключовим елементом, необхідним для встановлення складу злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид, є докази того, що заборонена дія була вчинена з конкретним наміром (dolus specialis) а саме – знищення членів захищеної групи виключно через їхній зв'язок з цією групою.

 

Намір, як елемент складу злочину, не вимагає жодних доказів мотиву з боку злочинної сторони, а також існування попереднього умислу.

 

Водночас, сторона, яка стверджує існування геноциду, повинна довести намір за допомогою "повністю переконливих" доказів (Застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії): Резюме Рішення Суду від 26 лютого 2007 року, № 2007/2, cтop. 11 // www.icj-cij.org; див. також: Ліппман. Цит. праця (посилання 4 вище), cтop. 454-455).

 

Вміщення у статті II Конвенції детального переліку дій, що охоплюються злочином геноциду, носить обмежувальний, а не ілюстративний характер. Це дещо суперечить широкому поняттю геноциду, запропонованому Рафаелем Лемкіним (юридичний радник Головного прокурора на Нюрнберзькому трибуналі та один з найперших прибічників прийняття окремої конвенції, що забороняла б геноцид).

 

Доктор Лемкін наполягав на тому, щоб захист був ще більшим та поширювався на расові, національні та релігійні групи, культурне, політичне, соціальне, або фізичне існування яких знаходилось під загрозою (Ліппман. Цит. праця (посилання 3 вище). – Стор. 424).

 

Конвенція передбачає широкі категорії карних діянь і, зокрема, встановлює, що карними є "геноцид, змова з метою вчинення геноциду, пряме і публічне підбурення до вчинення геноциду, замах на вчинення геноциду і співучасть у геноциді" (там само, стор. 458).

 

Доктор Лемкін також вважається автором терміну "геноцид," що походить від грецького префіксу genos, що означає раса, та латинського суфіксу cide, що означає вбивати.

 

Ще одним важливим документом у переслідуванні тих, хто скоїв геноцид, є Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, схвалена ООН 26 листопада 1968 року (Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № А/7281, прийнятою на Двадцять третій сесії, 1968 рік).

 

Конвенція про строк давності підкреслює важливість та розширює можливість переслідування за злочин геноциду, передбачений Конвенцією проти геноциду, шляхом ліквідації можливості обійти будь-які національні законодавчі обмеження на переслідування.

 

Українська PCP ратифікувала Конвенцію 19 червня 1969 року, а Російська PCP 22 квітня 1969 року.

 

Європейська Конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства і воєнних злочинів була прийнята Радою Європи у 1974 році.

 

Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства наголошує і розширює межі кримінального переслідування за злочин геноцид, передбачений Конвенцією про геноцид, шляхом усунення будь-яких перешкод до такого переслідування, що могли б міститися у національному законодавстві.

 

Конвенція про строк давності, проаналізована у сукупності із нормами jus cogens (імперативні норми міжнародного права), що передбачають заборону геноциду, дає змогу повністю скасувати той аргумент, що акти геноциду, вчинені до прийняття Конвенції про геноцид, не підлягають кримінальному переслідуванню.

 

Заборона геноциду сьогодні носить універсальний характер в силу норм jus cogens (імперативна норма обов'язкового характеру), а обов'язок карати за геноцид є обов'язком erga omnes (по відношенню до Кожного) (Див./Орна Бен-Нафталі, Мірі Шарон. Що Міжнародний Суд не сказав про обов'язок покарання геноциду. // "Журнал міжнародного кримінального правосуддя", Вип. 5. – Стор. 859,869 (2007 рік).).

 

Особи, обвинувачені у вчиненні геноциду, не можуть "достовірно стверджувати, що їхнє переслідування за порушення первинної і раніше існуючої норми міжнародного права може являти собою ретроактивне покарання" (Ліппман. Цит. праця (посилання 3 вище). – Cтop. 471-472).

 

Таким чином, Конвенція про строк давності усуває будь-які можливі внутрішні законодавчі обмеження щодо переслідування осіб, звинувачених у вчиненні актів геноциду.

 

Конвенція про геноцид була проаналізована Міжнародним судом у Гаазі за позовом Боснії і Герцеговини проти Сербії і Чорногорії про порушення норм Конвенції про геноцид (Застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії): Резюме Рішення Суду від 26 лютого 2007 року, № 2007/2, cтop. 11 // www.icj-cij.org).

 

Міжнародний суд виніс рішення 26 лютого 2007 року (Міжнародний Суд. Прес-реліз № 2007/8 від 26 лютого 2007 року //www.icj-cij.org).

 

Це рішення є важливим, адже воно визнає зобов'язання держави щодо запобігання злочину геноцид і що відповідальність держави пов'язана із обов'язком його попереджати відповідно до статті І Конвенції про геноцид.

 

Суд пояснив, що "відповідальність настає не просто через те, що мав місце геноцид, а скоріше через те, що держава демонстративно відмовилася вжити усіх заходів для запобігання геноциду, які були в межах її юрисдикції і які могли б сприяти запобіганню геноциду" (там само).

 

Міжнародний суд 14/1 встановив, що Сербія порушила свої зобов'язання щодо запобігання геноциду, але, незважаючи на це, Міжнародний суд не визнав відповідальність Сербії за дії тих, хто безпосередньо вчиняли акти геноциду у Сребрениці через брак доказів, що ці дії можна вважати діями держави Сербія (там само).

 

У світлі еволюції визначення "геноциду" за Конвенцією про геноцид та кримінального переслідування за акти геноциду перед різноманітними міжнародними та національними судовими трибуналами, Голодомор 1932- 1933 років в Україні був актом геноциду і має бути визнаний як такий ("Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: Справедливість у судах", Богдан Футей, матеріали Конференції, присвяченій Голодомору, 25-26 вересня 2008 року, Київ, Україна).

 

Вперше на державному рівні Голодомор 1932-1933 років було визнано геноцидом Українського народу 14 травня 2003 року Постановою Верховної Ради України для вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932- 1933 років.

 

28 листопада 2006 року Законом України "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" Голодомор 1932-1933 років було визнано Верховною Радою геноцидом відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Цей закон був підписаний Президентом України.

 

Виконавча влада дійшла такого самого висновку, коли 16 травня 2008 року Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, створеної Президентом України, схвалила Висновок щодо правового визначення Голодомору по відношенню до визначення, сформульованого у Конвенції про запобігання злочину геноциду. Голова Комісії та Міністр юстиції Микола Оніщук підписав Висновок 4 вересня 2008 року.

 

Судова влада так само застосувала визначення геноциду за Конвенцією ООН до Голодомору. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув та прийняв рішення кримінальної справи, порушеній Службою безпеки України (СБУ) відповідно до статті 1(1) Кримінально-процесуального кодексу України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках за ознаками злочину відносно Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича ("СБУ проти Сталіна та інших" Апеляційний суд міста Києва (13 січня 2010 року)).

 

Завдяки відкриттю архівів СБУ, багато документів, які до сьогоднішнього часу були не доступними, зараз надають можливість встановити суб'єктивну сторону злочину відповідно до вимог Конвенції проти геноциду. Суд визнав, що масове знищення мільйонів українців голодом, організоване радянським тоталітарним режимом, насправді, було геноцидом відповідно до Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього та Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року.

 

Однак справу було закрито щодо осіб, яких було визнано винними у злочині геноциду в зв'язку з їх смертю згідно з п. 8 ч. 1 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України.

 

Відповідно до документів, наданих апеляційному суду останній підрахував приблизні втрати України до 10,063,000 мільйонів українців (приблизно 4 мільйони загинуло, а 6 мільйонів не народилось) спланованим Голодомором 1932-1933 років.

 

Як пояснює Лемкін, "це – не просто випадок масового вбивства. Це – випадок геноциду, знищення, не лише окремих осіб, але всієї культури і нації. Навіть якби ці дії не спричиняли страждання, ми все-одно змушені були б засудити їх, оскільки спільність менталітету, єдність ідей, мови і традицій, які утворюють те, що ми називаємо нацією, являють собою один із найважливіших вимірів цивілізації і прогресу".

 

У 1988 році доктор Джеймс Мейс, директор Комісії з голоду в Україні звітував перед Конгресом США: "Йосиф Сталін та його оточення скоїли злочин геноцид проти українського народу у 1932-1933 роках" (Комісія по голоду в Україні, доповідь Конгресу ст. vii (1988) (доктор Джеймс Мейс, директор)).

 

25 січня 2006 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію 1481, яка засуджує дії радянської влади та злочини тоталітарного комуністичного режиму як "масове порушення прав людини".

 

23 жовтня 2008 року Європейський Парламент також прийняв Резолюцію з нагоди відзначення Голодомору, визнаючи його як злочин проти людства (Резолюція щодо відзначення Голодомору – штучного голоду в Україні 1932-1933 років, Європейський Парламент Р6 ТА 0523 (2008).).

 

Крім того, під час урочистостей з нагоди 75-річчя Голодомору 1932-1933 років уряди шістнадцяти держав ухвалили резолюції, які визнають Голодомор геноцидом.

 

Уряд України звернувся до ООН з проханням прийняти резолюцію, яка визнає Голод-Голодомор геноцидом. ООН, на жаль, через різні обставини, можливо, через заперечення Ради Безпеки, не призначила слухань з цього питання.

 

Під час визначення пам'ятної 80-ої річниці Голодомору дуже важливо, щоб теперішній уряд України наполегливо продовжив роботу з визнання Голодомору геноцидом ООН.

 

Злочини проти людства, скоєні радянським комуністичним режимом, мають бути засуджені. Необхідно також дотримуватись міжнародних конвенцій та вшанувати пам'ять убитих мільйонів українців.

 

Дуже вдалим є заклик: «Україна пам'ятає – світ визнає!»

 

Богдан А. Футей є суддею Федерального суду претензій США і був призначений на посаду Президентом Рональдом Рейганом у травні 1987 року. Починаючи з 1991 року, суддя Футей є активним учасником різних програм з верховенства права і демократизації в Україні. Він був радником Робочої групи з питань розробки Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. Суддя Футей є професором Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина) і читає лекції на юридичному факультеті Києво-Могилянської Академії. 

1-10 of 537