Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Злочини НКВД


Надітичі - село патріотичного духу. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 18 лют. 2018 р., 06:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 квіт. 2018 р., 08:32 ]

  

Село Надітичі Миколаївського району Львівської області по кількості населення є невелике, але патріотичне – національний дух на дуже високому рівні. Станом на початок 2014 року в селі нараховується 124 двори, де проживає орієнтовно 450 жителів.

 

Розкинулось на мальовничому правому березі ріки Дністер. Засноване між 1377 - 1385 роках. Першими поселенцями були угорці. Звичайно це не більш як гіпотеза, хоча науково обґрунтована. Залишені полонені угорської національності, на горбистій місцевості під лісом, зобов’язані були допомагати переправляти купців та їхній товар через ріку Дністер бродом. Згідно з цією легендою і етимологія назва село: «надь-тічі» - «великий брід». Річка Брідниця саме тут впадає в ріку Дністер.

 

З осені 1916 року у селі Надітичі та в навколишніх селах проходили вишкіл Українські січові стрільці (УСС). У селі перебували здорові стрільці та старшини. Військова підготовка стрільців була організована за німецькою системою навчання і тривала майже два місяці.

 

Під час постою УСС з 1916 по 1918 роки у ряди стрільців влилося шість добровольців: а саме:   

- сотник Василь Панчак;

- Микола Николишин;

- хорунжий Михайло Данчевський;

- гарматник Микола Корда; 

- Іван Проців;

- Василь Проців.

 

А місцевий священик Костишин служив капеланом легіону УСС, який помер в 1919 році від тифу в м. Жмеринка. В знак пам’яті про місцевих УСС жителі села Надітичі в 1939 році у Львові замовили виготовлення пам’ятної плити з бронзи з написом усіх січових стрільців. Цю плиту розмістили на видному місці у місцевій церкві. Не довго цій пам’ятній плиті прийшлось висіти на стіні. Прийшли перші російські «визволителі», для безпеки її заховали під дерев’яними сходами на хори. У 2012 році підчас ремонту сходів натрапили на неї. Після цього плиту відполірували і розмістили знову на видному місці.

 

15 вересня 1939 року в селі Надітичі, одному з перших в нашому районі, відбулося партизанське повстання місцевого населення проти поляків. Польські жандарми отримали поразку. В люті від поразки поляки викликали підкріплення з Жидачівської жандармерії та обступили село, яке боронилося. З великими жертвами поляки таки оволоділи ним.

 

В цей час місцевий священик Роман Божейко та директор школи Микола Світий з людьми заховалися у церкві. Поляки увійшовши в село вивели обох, закували в кайдани, повели в село Пісочна і там розстріляли. Закидаючи їм, що вони були організаторами цього повстання. Від оборонців села загинуло 47 поляків, старшин та жандармів. В цьому бою 15.09.1939 року з числа місцевих жителів загинули – Федір Данчевський, Степан Кіндій, Ганна Береза, Василь Сколоздра, Кендзерів та Хомин. Усіх героїв похоронили 20.09.1939 року на місцевому цвинтарі. У похоронах приймали участь чотири священики. На могилах вкопали хрести з написами «Жертвам за волю України».

 

З приходом нових «визволителів» у 1944 році проводились масові арешти та депортації в Сибір родин яких вважали причетних до національно визвольної боротьби. За декілька післявоєнних років у Сибір вивезли 18 родин. Загальною кількістю 66 осіб.

 

Чимала кількість жителів села Надітичі були арештовані органами МГБ та НКВД. Після багатоденних допитів від ран помирали у тюрмах, деяким виносили смертельний вирок, який у скорому часі виконували. Деякі патріоти помирали у нерівних боях з каральними органами НКВД.

 

Село Надітичі подарувало Україні відомих провідників:

- Андрій Данчевський – перший провідник ОУН Миколаївщини;

- сотник СБ сотні «Явір» Іван Федів, псевдо «Іскра».

- провідник та референт Стрийського надрайонного проводу ОУН Юрій Грица, псевдо «Юрко».

 

В партизанських загонах воювали або їм допомагали – Іван Проців, Микола Проців, Іван Данчевський, Микола Давидяк, Степан Брінь, Василь Яців, Іван Федів, Григорій Яців, Іван Федів, Ілько Грица, Семен Грица, Григорій Проців.

 

Підчас німецької окупації проводився добровільний набір бажаючих у спеціальні школи для навчання офіцерів майбутньої української армії. З молоді села Надітичі вишкіл у школах пройшло вісім осіб, а саме :

- Зенон Мельничин;

- Микола Кіндій;

- Василь Николишин;

- Микола Мельничин;

- Іван Федів;

- Іван Ходзінський;

- Іван Яців;

- Василь Панчак.

 

Під час Революції Гідності багато місцевої молоді їздили до Києва та приймали у ній участь.

 

Троє жителів села Надітичі є учасниками АТО на Донбасі, а саме:

 

Більський Василь Романович 1974 р.н., сержант, був призваний в 2014 році у першій хвилі мобілізації. Загинув 7 червня 2015 року підчас виконання службового завдання в зоні проведення АТО в селі Причепилівка Новоайдарівського району Луганської області. Служив у 24-ій окремій механізованій бригаді.

 

Пагутяк Микола 1993 р.н. старший солдат, був призваний в 2014 році у першій хвилі мобілізації. Служив у 71 Володимир-Волинській бригаді шофером. Пізніше, через рік після реорганізації, по контракту в 14 добровольчому батальйону водієм бойової розвідувальної машини піхоти. Приймав 1,5 року бойову участь в АТО біля Луганська, Краматорська, Станиці Луганськ, Щастя. За бойові заслуги нагороджений медалями та грамотами.

 

Оприско Андрій 1971 р.н. закінчив Рівненську академію водного господарства. Працював директором бази відпочинку «Тухля» в Карпатах від львівської залізниці. Але ще в юності марив морем. У 2016 році підписав контракт на воєнну службу в Чорноморському флоті. Служив на бойовому кораблі «Шостка». У 2017 році, коли Чорноморський флот отримав нові швидкісні бойові катери, перевівся служити штурманом на один з цих катарів. В команді якого виконує бойові патрулювання морських просторів біля берегів, де відбуваються бойові зіткнення.

 

Однак деякі жителі цих околиць були перевертнями.

 

З доповідних записів членів СБ армії УПА, які зберігаються у центральному архіві СБУ міста Києва

До цих документів отримав доступ кандидат історичних наук Василь Ільницький, який проживає в місті Дрогобич.

 

Деякі відомості у цих записках обробив та доповнив історик-краєзнавець с. Черниця Іван Кахнич.

 

21.11.1947 року. На Кольонію пішли большевики на «всипу», де квартирувало 11 повстанців з кущової групи «Свистуна», в господарстві «Дуба».

 

Друга група большевиків розставилась попід Черницький ліс і о 10 годині обскочили господарство. При цім вив’язався бій.

 

Повстанці відступили в ліс і коли стрінулися знову з большевиками залягли та почали битися.

 

В бою впало 8 повстанців, а саме:

Друзі:

-«Орлик» Іван Грабович;

- «Дуб» Микола Федик 1929 р.н.;

- «Деркач» Степан Проців 1922 р.н.;

- «Чорногуз», «Москаль» Микола Овсяник сотенний 1927 р.н.;

- «Вуйко» Степан  Богоніс;

- «Бурлака» Андрій Струк;

- «Хитрий» Михайло Щепаняк;

- «Лебід» Антін Федик 1927 р.н.;

 

Друзі: «Шандар» Кучминда Михайло с. Черниця і «Сиротюк» Ілько Шайгец с. Київець ранені, а «Кармазин» вийшов ціло.

27.12.1947 року. Микола

 

Кучминда Михайло 1915 р.н. переховувався під чужим прізвищем і проживав у містах Стрий та Мостиська. У 1950 році 30 липня більшовики імітували його загибель у селі Черниця Миколаївського району Львівської області, разом з двома партизанами із села Рудники. Фактично він залишився живим і проживав до 80 –х років у с. Мостиська де і помер.

 

Ілько Шейгец був пізніше схоплений та арештований. Покарання відбував у Львіській тюрмі, де помер у 1950 році.

 

Судьба «Кармазина» - не відома. Не відомо також прізвище та звідки він був.

 

Після загибелі партизанів, їхні тіла закопали біля міста Миколаєва. Через місяць підпільно їхні тіла перезахоронили на цвинтарі села Пісочна. Тайна зберігалась до 1989 року. Один учасник перезахоронення відкрив тайну родичам загиблих. У 1989 році їхню могилу упорядкували та поставили партизанський хрест. У 2007 році на цій могилі установили гранітний пам’ятник у вигляді тризуба та викарбували імена та прізвища загиблих.

 

ГОРУЦЬКО (ГІРСЬКЕ)

Кахнич Василь, син Костя, родився в селі Горуцько Меденицького району, а мешкав в селі Кадовби, Тернопільщина, українець, рільничий, був українським повстанцем під псевдом «Маркіян», провокатор.

 

У 1944 році вступив до ЧА, здезертирував осінню, зловлений і був у червонопагонниках. Знову здезертирував весною 1945 року і в селі Горуцько був прийнятий до українських повстанців, стрільцем у кущі. Через цілий час був замітний поведінкою.

 

У місяцю травні 1946 року в однім заскоку здався живим до НКВДистіві та був забраний до району. За три години автомашиною разом з большевиками з району прибув на місце криївки українських повстанців, в наслідок чого впали:

- кущовий провідник «Зірка» Кахнич Іван Федорович 1916 р.н., по вуличному – Вошкало;

- станичний «Кухар» Мартинців Яків Іванович 1916 р.н., по вуличному – Воробчиків;

- помічник станичного «Юрчик» Мартинців Василь Іванович 1927 р.н., по вуличному Воробчиків.

 

Василь Кахнич власною рукою, за вказівками большевицьків, закинув криївку гранатами. Від того часу ходив з боївкою МГБ по селах району і переслідував наш рух. Всипав все, що знав. Свідчив доочно людям, які були зв’язані з українськими повстанцями, на слідствах бив жертви. Від зими 1948 року являвся членом колгоспу в селі Горуцько, займав функцію магазинера.

 

До своєї диспозиції мав скоростріл і автомат. Діяв активно проти нашого відтинку опору.

 

На початку 50-х років В.Кахнич призначений головою колгоспу в селі Груди Меденицького району. Підпільники ОУН з села Повергів, Колодруби та Груди вивчили маршрут пересування В.Кахнича і в 1953 році зліквідували його в біля кукурудзяного поля. Похоронили В.Кахнича біля церкви в селі Груди. У кінці 80-х років перехоронений на кладовищі села Гірське.

 

Степан К. уродженець 1919 року в селі Черниця Миколаївського району Дрогобицької області, українець, освіта – 4 класи народної школи, рільничий, жонатий.

 

Весною 1945 року пішов в ЧА, а восени цього ж року повернувся додому. За німецької окупації цілий час працював у селі Рудники на спиртзаводі. З приходом большевиків 1944 року його забрали на пересильний пункт до Дрогобича, а звідти доставили до м. Ряшева до 1-го Українського фронту. Звідси за три дні їх відставили на фронт біля міста Ясло, де Степан зістав ранений. Спершу його відставили до лічниці в Ряшові, а за три дні перевезли в Чернігівську область. Тут його за шість місяців вилічили, зачислили до третьої групи інвалідів та відпустили додому.

 

По приїзді додому він зголосився до Миколаєва на воєнкомат. Де видали йому документи. До нього часто приходив його швагер Степан Ф. і розказував йому про повстанський рух і що повстанці зараз роблять. Степан Ф. казав, щоб він слідив за повстанцями, до кого заходять, звідки приходять та куди виходять. За це С.Ф, мав йому платити по 500-600 крб. місячно. Слідити казав так, щоб його ніхто не підозрів. С.К. на це погодився і підслідив, що повстанці заходять до Павліновича Михайла, Матвіїв Івана, Пітика Андрія, Рудої Марії, Меліцького Івана. Про це він запискою повідомив С.Ф.

 

Одного разу вечором коло нього переходило двох повстанців, з-поміж яких він пізнав д.Дуба. Про це повідомив С.Ф., що ці повстанці, які робили засідку на большевиків на держівському цвинтарі, відійшли на Київець. Другим разом С.Ф. питався його, чи не бачив він д.Шандара. Він сказав, що не бачив. Бо боявся, щоб д.Шандар його не підозрів. С.Ф. казав, щоб він слідив, може повстанці будуть збирати збіжжя, масло, хто буде з господарів давати та хто з повстанців буде збирати і скільки їх буде. В дальшому говорені С.Ф. казав, що Юрко Ф. також доносив на большевиків, але тільки на МВД. Ці всі матеріали казав розвідати до 8.7.1947 року.

Його зліквідовано 3.9.1947 року.  

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не рухати українців (Автор: Ісаюк Олеся)

опубліковано 27 січ. 2018 р., 05:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2018 р., 06:16 ]

  

У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:

О, Боже! В нас була держава!

Невже ми втратили її?

Невже у нас не стало сили

Хоч крихту рідної землі

Чому в руках ми не лишили?

 

Автором другого був Юрій Липа:

І ось відходять, упадають

У все рідших розривах гранат

Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

 

 

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

 

Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році, як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.

  

Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік

 

Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не заради власних інтересів, а в ім’я Незалежності.

 

22 січня для них обох сенс життя оформився у чіткий посил. Незалежність.

  

Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року

 

Починаючи від 22 січня 1918 року, вони і решта українців мали що втрачати. Вони мали інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був спроможний забезпечувати матеріальне запліччя.

 

Разом з проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики також. Україна взяла на себе цей тягар однією з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.

 

Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)

 

Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими спадкоємцями тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність, але ж вона і так уже тривала.

 

Проти України стояв ворог зі власною логікою

Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх: автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Всіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи від 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.

 

На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії... І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності усі ці конфлікти втрачають сенс.

 

Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру зі власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії в новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння в листопаді 1918 року ще двох імперій: Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.

 

Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей»: кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу в кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія... Усіх поодинці топили у власній крові.

 

Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено чинного союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна: переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.

 

Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році – як Польщу і в 1940 – як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію і європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася у Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».

 

І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина... Цього не бачили і у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею-Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.

 

Це відчули на своїй спині українці, починаючи від 1921 року.

 

Краще було б Москві не рухати українців

Коли вже Незалежність була втрачена, то свідомість втрати і людських жертв була настільки болючою, що не дозволила залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність, то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».

 

...І хоч Незалежність протрималася тільки 3 роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

 

Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)

 

Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро і Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го....

 

Ліпше було б не рухати.

 

Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!...»

 

Ти є.

 

«Ми билися не надаремно!..»

 

Олеся Ісаюк. Історик, доктор гуманітарних наук. Наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького». Досліджує період нацистської окупації в Україні, зокрема, питання репресій нацизму проти учасників визвольного руху.

 

«Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів (Автор:Трегубова Ярослава)

опубліковано 27 січ. 2018 р., 04:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2018 р., 06:15 ]

 

Руїни Міжнародного аеропорту «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єва після боїв українських військових із російсько-сепаратистськими силами

 

До третьої річниці боїв у Донецькому аеропорту Радіо Свобода публікує розповідь Ростислава Смуся, бійця 93-ї окремої механізованої бригади з позивним «Бобер». «Кіборг» двічі стояв на обороні ДАПу і через поранення залишив аеропорт за кілька днів до його падіння.

 

Я Смусь Ростислав Петрович, боєць 93-ї ОМБР, 1-й батальйон, 3-я рота, 1-й взвод.

 

Спочатку був Майдан. Вперше туди я приїхав як турист – подивитися. Ми з друзями набрали продуктів і пішли шукати земляків-волинян – не знайшли, але побачили намет сусідньої Рівненської області. Нам запропонували переночувати – і ця атмосфера мене так захопила, що я приїхав додому, пробув там три дні, не витримав і повернувся до Києва.

 

На Майдані мене зарахували до 11-ї сотні. Спочатку ми охороняли підхід біля арки, а потім перебралися до Будинку профспілок, який у лютому 2014-го на наших очах згорів.

 

Ростислав Смусь

 

На Майдані я був в усі найтяжчі дні. Коли «Беркут» почав активно наступати – стримував атаки, носив поранених. 18 лютого на Інститутській поряд зі мною вибухнула граната, я відчув лише – ніби наткнувся на цвях. Коли ми принесли пораненого хлопця без свідомості до медиків, вони подивилися на мою закривавлену ногу і сказали: «там щось є».

 

Це було моє перше бойове поранення

 

Ввечері 20 лютого, коли ситуація стала спокійнішою, я сів у потяг і поїхав додому. Лікар вирізав ту кульку і віддав мені на пам’ять. Це було моє перше бойове поранення.

 

На Донбасі я не зустрів жодного беркутівця

На Сході я бачив багато людей, але не довелося зустріти жодного беркутівця. Можливо, вони не виказували себе. Кажуть, що кров можна змити кров’ю, але… Особисто я знаю, що багато з них воюють і воювали на «тому» боці.

 

Частина колишнього «Беркуту» потрапила до Національної гвардії, яку вважають елітою. На відміну від нас, їм давали найновішу техніку, озброєння, набагато вищі зарплати, а вони стояли на другій лінії оборони та блокпостах.

 

На передовій – тільки тоді, коли хтось приїжджав. Їхав Турчинов – Національна гвардія там: з новою технікою, зброєю, звичайно. А подивишся: які вони налякані бігають, охороняють – просто смішно було.

 

«Ви їдете ненадовго, всього на 45 днів», – сказав Хомчак

Добровольцями пішли всі мої побратими з 11-ї сотні. Тоді я подумав, що треба їхати на Схід.

 

Коли я вчергове приїхав на Майдан підтримувати порядок, самі знаєте, часи неспокійні були, – то дізнався, що почали набирати бійців в «Айдар». Добровольцями пішли всі мої побратими з 11-ї сотні. Тоді я подумав, що треба їхати на Схід.

 

Я приїхав додому, але на Донбасі усе активніше розгорталися бойові дії, і я, не кажучи нікому нічого, пішов у військкомат. Подумав: йолки-палки, що мені триматися за ту державну службу, коли там таке відбувається на Сході!? За день пройшов медкомісію і отримав повістку на 18 серпня 2014 року.

 

Приходжу до голови райдержадміністрації і кажу: «Іду на фронт». А вона: «Куди йдеш? У тебе ж «броня» – нікого з державних службовців не призивають».

 

Мама дуже плакала, донька теж. Вже коли був у навчальному центрі, вони дізналася, що я пішов добровільно. Загалом, люди по-різному реагували: хтось казав, що «дурний», хтось – виявляв повагу.

 

Три тижні ми були на Яворівському полігоні. Там мене готували на мостоукладальника, який взагалі на фронті не потрібний. А на Донбасі я був і снайпером, і розвідником, і гранатометником, і кулеметником – освоїв практично все.

 

3 вересня ми вже були в Черкаському Дніпропетровської області – у пункті дислокації нашої бригади. Приїхав генерал-лейтенант Хомчак, перевірив, чи у всіх є бронежилети, каски, спорядження, чи достатньо техніки, якої на той час не вистачало. На полігоні сказав: «Хлопці, ви знаєте, куди йдете. Але ви їдете ненадовго, всього на 45 днів». Ми здивувалися: «Які 45 днів? Попереду зима». Він тоді: «Добре, 30 днів і буде ротація, вас одразу звідти виведуть».

 

Перші «гради» і дорога в аеропорт

27 жовтня ми виїхали з Черкаського на Донеччину. Спочатку їхали поїздом, ночували у вагонах. Добре, хоч топили, бо морози сильні тоді були. Добу ми вантажили техніку на платформи, а потім поїхали в Тоненьке. Тоді повідомили, що наш підрозділ першим виїжджає в Донецький аеропорт. Я та ще 17 добровольців написали рапорти.

 

Українські військові у Тоненькому: третя рота готується до заїзду в ДАП, позаду – ферма, де бійці жили після обстрілу

 

Я точно знав, що хочу служити на передовій, тому вирішив: а чому б із хорошими хлопцями не поїхати в аеропорт?! А побратими туди їхали надійні, які завжди прикриють.

 

Через три доби нас вперше накрили «гради». А ми – не обстріляні, нічого не знаємо, спимо на матрацах і розкладачках – і тут залп! На щастя, ми встигли вирити бліндажі, де можна було заховатися, тому обійшлося без жертв.

 

Час виїзду постійно відкладався, знали лише, що «з дня на день». Аж тут ввечері 8 листопада надійшла команда «збиратися». Спочатку доїхали до Пісків, а відтіля – в аеропорт.

 

Поки завантажили боєкомплект на БТРи, сонечко вже піднялося, і ми їхали фактично по-бойовому. На «злітці» нас почали крити «утьоси» (кулемети великого калібру – ред.) та гранатомети. Але доїхали, можна вважати, вдало. Друга група, що йшла на новий термінал, – теж проскочила. А третя – вони прямували в старий термінал – заблукала. Вони потрапили у засідку, їх дуже обстріляли і їм довелося повертатися. Вони тільки з третього разу пробилися в аеропорт.

 

Відчув загрозу, щойно приїхав в аеропорт

Коли заїхали, я навіть не знав, з якого боку відчиняти двері – усе ж вперше. Відкриваю – механік як почав крити матюками: «закрий, відтіля ж уб’ють»!

 

Донецький аеропорт

 

Щойно приїхали в аеропорт – одразу повантажили «двохсотих» хлопців з «Правого сектору». Вони загинули через «рапіру» – протитанкову гармату, яка почала кошмарити аеропорт напередодні нашого заїзду. Обох – одразу на смерть: одного – порвало навпіл, іншому – вирвало ліву лопатку. Зрештою, ту «рапіру» знищила наша артилерія, але тиждень вона нам не давала жити.

 

Таких, що десь ховалися по підвалах, – в аеропорту не було

Наша група потрапила на вежу: Віталій Немиренко, Олександр «Дєд» Мосулега, Олег Удудяк, і двоє прикомандированих – Сергій «Сєдой» Назаров і вже покійний Євген «Поляк» Поляков. Всі ці шість бійців – бійці від Бога. Та й хлопці, що потрапили на старий та новий термінали, – теж задню не включали, таких, що десь ховалися по підвалах, – в аеропорту не було.

 

Вшістьох ми тримали злітну смугу. А за 400 метрів – у старій спостережній вежі – сиділи сепаратисти. Якраз звідти по нас постійно стріляв снайпер. На п’ятий день поранили Олежку Удудяка – він був першим пораненим.

 

Термінал Донецького аеропорту, 16 листопада 2014 року

 

«Зараз дідусь буде курити»: життя під обстрілами

Наш пост мав назву «Броня» – перехід у формі підкови, який постійно прострілювався, бо вікна були від підвіконня до підлоги. Вони знали, що кожні дві години ми змінюємося, і постійно чатували. А ми так: двері відкрив, тиша-тиша-тиша, біжиш, проскочив і чуєш – черга. А, промазали! І наступні так само.

 

Був у нас з 79-ки «Кавун», так він боявся бігти, а щоразу намагався проповзти. Хлопці-АГСники (гранатометники – ред.) – «Сєдой» з «Поляком» – відстрілюються, а «Кавун» повзе. Командир усе жартував: кидає камінчики, а той смикається. Ну такий чудакуватий хлопець, сам з Криму – з Керчі. Старався чистою українською розмовляти, все просив, щоб його поправляли – щирий українець! Хоча казав, що українську до війни не знав зовсім.

 

Перші п’ять днів було боязко, тільки знаємо, що як «гради» будуть бити, нам передавали: «Дедушка сейчас будет курить», то ховалися десь. А потім вже, «гради» чи не «гради», йдеш чай заварювати.

 

Ми розташовувалися на другому поверсі, а над нами на той час ще лишалося близько п’яти поверхів, тому не долітало.

 

Одного разу ми переставили шафу, щоб було менше світла. Через деякий час прилітає снаряд, пробиває стіну і летить прямо на нас. Краєм зачіпає ту шафу, змінює траєкторію польоту, б’є в інший бік стіни, вилітає на вулицю – і там вибухає! Це таке щастя було! Але дірку довелося потім затуляти.

 

Свій день народження, 16 листопада, я зустрів на вежі. І чесно скажу, що такого феєрверку в житті ніколи не бачив! Починаючи з п’ятої ранку. Потім так само святкував Новий рік, Різдво, от Водохреща – не встиг, бо забрали пораненим.

 

Виїжджали з аеропорту ми також під обстрілами: спочатку щось вдарило ззаду по машині, потім – спереду. Виявилося, що механік заблукав і два кола проїхав по злітній смузі, уявляєте?

 

Тільки за третім разом зміг виїхати. А потім чуємо: «бух» – стали, стоїмо і думаємо: «хана». Підбили. Що далі? Ніби всі цілі, ну, тоді поїхали. Чуємо – гілки шарудять по броні – в «зеленку» заїхали, і лише тоді подих перевели. Чудеса просто якісь відбувалися.

 

Через те, що «злітка» прострілювалася, за 18 днів, що ми були на вежі, до нас жодна машина з 93-ї бригади не доїхала. Нам не підвозили ні продуктів, ні цигарок, ні води. Але боєприпасів вистачало, просто на підлозі валялися. «Двохсотих» у нас, на щастя, не було.

 

Смерть побратима Євгена Полякова

Найбільш «нарваний» серед нас був десантник Женька Поляков. Він служив у вертолітному полку 79-ї бригади. Він таке робив, він залазив усюди, куди тільки можна.

 

«Кіборг» Євген Поляков. Фото надала Євгенія Полякова (дружина)

 

Одного разу нам привезли обігрівачі, але ніхто не дочитався, що вони працюють лише на солярці. На вулиці мінус 10, у приміщенні мінус 12, скрізь бетон – все замерзле. А у нас – лише бензин… Женька вештався-вештався, потім прибіг і каже: «Ростику, там стоїть дизель, у ньому може бути солярка, пішли». Ми взяли з собою «Діда». Злили лише три літри солярки.

 

А поряд, під вікнами, стояв цілий автопарк розбитих машин, але ця ділянка обстрілювалася якраз із боку монастиря. Ми проскочили туди і давай лазити по машинах та перевіряти. Пального не було.

 

«Поляк» поліз в останню машину – і тут починає бити «утьос». «Дід» проскочив, я проскочив, а Женька тільки смикнувся – і його засікли. Дивимося, немає «Поляка». Щось сталося? А він навіть рації не брав.

 

Виглядаємо, а «Поляк» з цигаркою в зубах сидить і кота нашого «Сєпара» гладить. Кричу: «Женько, що там?» А він: «Та стріляють. Ось знайшов розумну істоту, хоч є з ким поговорити». Тоді ми димових шашок накидали, і він проскочив. Ще взяв собі на пам’ять техпаспорт і каже: «У мене тепер машина є, правда, вона стоїть в аеропорту».

 

Автомобілі біля вежі, з яких бійці намагалися злити пальне

 

Також запам’яталося: у соняшниковому полі, метрів за 300 від нас, ми постійно у тепловізор бачили на одному і тому ж місці світлу пляму – сепаратистський бліндаж, куди вони приходять на ніч.

 

І от Женька бере кілька гранат і серед білого дня йде туди. А повертається – з кавою та двома блоками цигарок. Потім чуємо – вибух. А «Поляк» такий задоволений: «О, моя робота». Як виявилося, він на вході в бліндаж поставив розтяжки.

 

Він постійно лазив і переставляв розтяжки сепаратистів. Одного разу, на розтяжці, на жаль, підірвався капелан, але це було зовсім випадково, бо всі знали, що вони там стоять.

 

«Кіборги» Євген Поляков і Сергій «Сєдой»

 

Під час другої ротації ми теж планували, що разом будемо, але «Поляк» із «Сєдим» потрапили на вежу, а мене відправили на новий термінал. 9 січня по рації повідомили, що на вежі є трьохсотий з 93-ї бригади. Я миттю дзвоню: «Женько, передавали, що в 93-й є трьохсотий». «Та є тут один». Питаю: «Хто?». А він: «Та Женька Поляков. Снайпер – мазіла» – і такий задоволений. Як з’ясувалося, влетіла снайперська куля і зачепила лише його автомат, але за кілька хвилин залетіла граната, і його посікло осколками.

 

А потім він стояв на шахті «Бутівка», і йому осколок влучив у саме серце. Я був тоді в Опитному, мені подзвонив «Сєдой» і каже: «Говорят, «Поляк» погиб». Я: «Не може бути!».

Для мене це був шок! З’ясували по рації, дійсно… загинув Женя Поляков.

Хлопцю лише 22 мало бути. У нього щойно народилася донечка, ми з ним планували, що я буду її хресним. Ніхто з нас не наважувався сказати про це дружині…

 

Коли їхали з хлопцями на похорон, вона мені подзвонила, теж Женя, і таким веселим голосом: «Привіт, кумчику, як справи?». А я мовчу. Вона продовжує: «Слухай, ти з моїм благовірним давно спілкувався?» Я їй тоді першим і повідомив, що Женьки вже немає, а ми їдемо на похорон. Вона мене тоді обматюкала дуже, потім подзвонила і сказала: «Якби ти був біля мене зараз, я б тебе сама зараз вбила». А потім вже після похорону, така «вбита» була, каже: «Ти обіцяв Соньку хрестити…».

 

Новий рік. Мінометники хотіли допомогти, але команди не було

Друга моя ротація припала якраз на Новий рік. 31 грудня о 23:00 нас почали «вітати» – і з Нового року практично цілодобово точилися бої. Першого січня у нас були «двохсотий» і два «трьохсотих». Єдине місце, яке не обстрілювалося, – між вежею і нами.

 

Мінометники, які в той момент – 18, 19, 20 січня – стояли за три кілометри від нас. Кажуть, що просили своє командування дати «отвєтку» – накрити мінометами Донецьк з «сєпарами», – але артилерії «добро» не давали

 

Вже після демобілізації на автовокзалі в Дніпропетровську я зустрівся з мінометниками, які в той момент – 18, 19, 20 січня – стояли за три кілометри від нас. Кажуть, що просили своє командування дати «отвєтку» – накрити мінометами Донецьк з «сєпарами», – але артилерії «добро» не давали.

 

Нас взагалі ніхто не прикривав. Виїхали танки, але заплуталися в тих дротових огородженнях. Частина хлопців потрапила в полон, решту спалили «сєпари» – наші танкісти згоріли заживо.

 

На другу ніч у стіну влетів ВОГ (гранатометна граната – ред.), прямо у нас над головою. А командир сказав: «В жодному разі не відстрілюватися, тільки якщо будуть лізти». Однак ми не «мовчали», якщо бачили, що стріляють, – відповідали. Правда, потім нам кричали: «Хто стріляє, хто давав команду»? А ми рацію відключимо і робимо свою справу. Як? Їм можна стріляти, а нам ні? Так не піде. Чесно сказати, на власний розсуд доводилося діяти кожного дня.

 

Якщо стрілецької зброї вистачало, тих самих гранатометів, «мух», «шмелів» – це все було, – то проти важкої зброї, проти техніки, проти артилерії ми нічого не могли вдіяти.

 

Кіт «Сєпар» і труп без голови

Одного разу я був на посту і помітив: ніби хтось ходить під вікнами. Щоб перестрахуватися, кинув гранату – хтось як «ломанувся»! Ну, думаю, встигли вскочити. Заліг і передаю по рації, що «сєпари» проскочили через вікно. Вони до нас інколи лазили.

 

Потім чую жалісливе таке: «няяяв». У нас кіт «Сєпар» був, ми його так любили, а він так, як ми його, любив кільку в томаті і паштет. Блін, думаю, рвонув гранатою нашого кота.

 

Біля вікна лежав їхній «сєпар» без голови. Коли вони просили забрати своїх «двохсотих» та «трьохсотих», то цього ми не віддавали, бо це було дуже небезпечно. Він лежав буквально за п’ять метрів від нас. А без голови, бо вони самі йому бронетранспортером її переїхали, коли той впав.

 

Вони до своїх ставилися погано, навіть до поранених – ніякої поваги. І коли вночі дивишся, як лисиці, собаки, щурі терзають, їдять ті залишені тіла – це жахливо і бридко.

 

А кіт наш вижив, потім хтось із 79-ки на Новий рік їхав додому і забрав його з собою. Він був нашим талісманом. Але і до «них» ходив, мабуть, бо теж його підгодовували – перебіжчик! Але щойно піде, знай – почнуться обстріли.

 

Кіт жив на вежі, ще коли функціонував аеропорт. А підгодовувати його почав ще третій полк спецназу, як тільки зайшли, тоді ще літаки з аеропорту літали. Він там постійно був: ми змінюємося, а кіт залишається.

 

Як «кіборги» допомагали батальйону «Восток» бити «Гіві» та «Моторолу»

Серед «сєпарів» усякі є. Там і російські регулярні війська, і найманці, і ті самі кадировці, а є й донецькі, але їх мало. Там дуже багато наркоманів і дітей.

 

У тому їхньому «Сомалі» взагалі діти воюють. Ми коли заїжджали, на мосту з автоматом ходив пацан років шістнадцяти. Я просто шокований був. А наркомани там, звісно, «за дозу», і тому часто просто не усвідомлюють, що роблять.

 

Одного разу, коли ми були на вежі, до нас потрапила їхня рація. Ми прослуховували переговори «Гіві» з «Моторолою» і часто чули, як вони ворогували між собою, навіть за зброю.

 

«Гіві» стояв на «Метро», «Моторола» тоді був біля «Спартака», а на цвинтарі і в церкві – батальйон «Восток». У «Востоці» не хотіли воювати і зв’язалися з нашим командуванням, мовляв, ми по вас стріляти не будемо, тому і ви не стріляйте.

 

І от починається обстріл, а розібратися, звідки і хто б’є, складно. Ми наводимо артилерію і влучаємо по тому самому батальйону «Восток». Вони зв’язуються з нами і кажуть: «Ми по вас не стріляємо, чому ви стріляєте?».

 

На другу ніч знову чуємо – бій: вони між собою перестрілюються. Нам дзвонять хлопці й питають: «Що за обстріли?» Кажемо: «То вони між собою», «А, ну тоді «слава ДНР», хай б’ються». А «Соловей», наш корегувальник, каже: «Слухайте, а давайте допоможемо батальйону «Восток», піділлємо олії у вогонь». І починає корегувати, допомагати «Востоку»…

 

 Капелан Олег Марінченко «Архітектор» (вгорі зліва), боєць «Бориспіль», боєць «Йожик», Іван Трунов

 

А одного разу ми з хлопцями дзвонили, піцу замовляли в Донецьку. Інший раз – викликали «міліцію ДНР». Кажемо: «Гранату знайшли», – ті питають: «А де ви є?» – «В Донецькому аеропорту» – «А що ви там робите?», – каже: «Літак чекаємо. А тут укропів чоловік 100, вони привезли дитину і кудись її потягли». Усяке було.

 

«Проти лому немає прийому»: як кілька хвилин від смерті врятували

Проблема полягала в тому, що ніхто не знав, що з собою брати в аеропорт. Нам казали: «беріть все». Ми з собою і понабирали плащ-намети, саперні лопатки, які взагалі не потрібні були. А виїхали відтіля з обмороженими ногами. Змінного взуття не було, на всіх були звичайні осінні берці, устілок теплих не було, шкарпеток також.

 

Коли вже другий раз збиралися, то «Дєд» сказав: «Ростику, все одно дозволяють брати лише один магазин, візьми обов’язково змінне взуття і бажано гумові чоботи, бо у терміналі по кісточки води». Але поки ми приїхали 30 грудня, влупили морози і ми їздили на підлозі, як на ковзанці.

 

10 січня я був поранений. Ми разом Віталієм Немиренком о десятій ранку мали заступати на пост. Тому спеціально завів собі будильник на 9.45, але прокинувся чомусь на п’ятнадцять хвилин раніше.

 

Ростислав Смусь, Віталій Немиренко, Олександр Мосулега

 

Треба було розпалити буржуйку – рубаю ящики від боєприпасів, біля мене за півметра стоїть Віталька (коли нас щось накривало, то чомусь разом: один раз гранатою, інший – міною), – і тут лунає вибух! Граната влучає саме в те місце, де ми спали. На стіні ми лишали свої автографи. У хлопців було написано: «Здесь спят ежики, место не занимать», а я біля свого місця над головою написав: «А тут Бобровисько, місце не займати». Так от від того всього напису лишилися тільки літери «к» і «о». Тобто мені дуже тоді пощастило.

 

Буржуйку розгромило повністю, осколки влучили мені у спину та руку (в руці і досі сидить). Контузило дуже, через шум у вухах чув: там крики, там крики. Вітальці тоді перебило руку, також купа осколків у тілі, контузія. Юрі Юрченку відірвало два пальці на руці. Нас одразу поперев’язували і забрали у безпечніше місце.

 

Цікаво, що це місце ми вважали найбезпечнішим, бо там цегляна стіна. Але, як кажуть, «проти лому немає прийому». Пам’ятаю, коли ми були на «Зеніті», прилетіла міна. Накрила наших дев’ять чоловік і кота. Про це навіть згадувати не хочу. Це було – страшне.

 

 

Вигляд на старий термінал ДАПу з вежі

 

А через два тижні наші «Херсон» і «Каспер» йшли по воду, і коли почалися обстріли, вони вирішили швидко добігти, і міна їх накрила.

 

Крім того, не всі витримують такі жахи війни. Двоє побачили закривавлених побратимів і ввійшли в ступор. Їх одразу забрали в психіатричну лікарню. Молоді хлопці.

 

Потім нас добу ще не могли забрати, то ми ще добу лежали поранені. На другу ніч приїхала МТЛБ, це вже було 11 січня, і повезли у Водяне. Я єдиний, хто міг відстрілюватися. Дорогою прилетіла міна – нас підкинуло, і я впав на Вітальку, а у нього рука перемотана, тільки чую: «Ой» – і все. Приїжджаємо – Віталька без свідомості лежить, я коли на нього впав, він «вирубився». Ми йому – нашатирю, кажу: «Віталю, пробач», а він: «Ростику, я тобі дякую, такої анестезії ніхто в житті мені не зробить більше». Зустрілися з «Поляком». Живі та й живі. Якби не поранення, напевно, там би під завалами лишилися.

 

Як «свої свіжі» бійці тікали з аеропорту

6 січня зайшла підтримка – 74-а бригада десантників. Ми зраділи – «свіжі сили» – 14 чоловік. Але їхнє командування втиху дало їм пораду: «приїде техніка, забирайтеся відтіля всі». І коли під’їхав МЛТБ, вони пішли ніби з автоматами розвантажувати машину, пожитки розвантажили, самі – на машини і втекли. Я вважаю, це підступно. Це мені розповідали хлопці, які лишилися, бо мене вивезли пораненим.

 

Водночас у нас були такі бійці, як Сашко Олефір «Борода». Коли аеропорт підірвали і хлопці почали відходити, Женя Ковтун розповідав, як «Борода» сказав, що 93-й бригаді команди відходити не було, і лишився там… Якось так… Він просто був дуже відчайдушний і виконував обов’язок до кінця. Навіть коли був поранений, сказав: «Як я сяду на броню, коли купа тяжко поранених? Я ще нормальний, якщо можу тримати в руках автомат і стріляти».

 

 Сашко Олефір «Борода», захисник ДАПу

 

На передовій потрібні добровольці, такі, як набирали в аеропорт. Ті, що бояться, там дійсно зайві. Силою гнати на передову нікого не можна. Якщо людина боїться, хай сидить у тилу: хай окопи риє, їсти готує, – але тільки не туди, бо там з неї все одно користі не буде.

 

«Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц»

Коли я був там, то вже відчував наближення чогось невідворотного, а вже коли лежав у госпіталі – ситуація була патова.

 

18 січня ми з «Дєдом» Мосулегою передзвонили Сашці «Бороді», він сказав, що їх труять газами, що Андрюха Купріянов з позивним «Якут» лежить весь опухлий і, скоріш за все, у нього внутрішня кровотеча, він потім загинув. «Борода» тоді сказав: «Нас звідси вже ніхто не забере, нам тут капєц», і після цих слів зник зв’язок.

 

А потім я дізнався, що аеропорт підірвали і наші бійці лишилися під завалами. Довгий час я нічого не чув про Сашку «Бороду», а коли нас відвели на другу лінію оборони, подзвонили, щоб приїхали на впізнання, Сашка знайшли…

 

З моїх вийшли – Женя Ковтун, «Капрал», Ванька Трунов, а «Остап», «Якут» і «Борода» – назавжди лишилися там. З вежі, хоч її і розбомбили, хлопці також вийшли живі.

 

Відмовився підписувати контракт через ставлення командира

Я повернувся додому. Хоч за мною зберігалося робоче місце, але я планував повернутися на контракт в нашу 93-ю бригаду. До останнього дня служби я не жалкував, що пішов на фронт.

 

Але коли прийшов час підписувати контракт – змінив наміри. Через ставлення командування до тих, хто захищає країну на Сході, і ставлення до нашої бригади. Нас два рази подавали на нагородження, але потім відмовляли. Орденами в 93-й бригаді нагородили лише посмертно, інші, мабуть, не заслуговують.

 

От уявіть ситуацію: 11 бійців з роти демобілізуються, восьмеро – пройшли аеропорт. Всі обстріляні, майже рік пробули в зоні АТО. І не десь там ховалися по блокпостах – а пройшли «Зеніт», Водяне, Опитне, Піски, Донецький аеропорт, шахту «Бутівка», Авдіївку – всі наші об’єкти, лінія вогню.

 

І ось батальйон вже стоїть біля штабу, комбат знає всіх, і що? Він стояв за п’ять метрів від нас, скурив цигарку і навіть не підійшов, нікому руки не потиснув, не попрощався, не подякував. Це таке ставлення до своїх солдатів?

 

Потім я тимчасово працював на будівництві. В державну службу вирішив не повертатися, хоча мені пропонували. Я люблю бачити результат своєї праці. Чесно кажучи, скільки довелося руйнувати на війні – усе-таки приємніше і цікавіше будувати.

 

На контракт у 93-ю бригаду я все-таки повернувся, був у Луганській області, на посаді головного сержанта взводу. В травні 17-го року звільнився. Нині уже кілька місяців працюю в Литві. Зате маю змогу хлопцям допомагати. То гуму на автомобіль передав, то машину придбали. Я знаю, що їм там потрібно.

 

«Мінських домовленостей ми намагалися дотримуватися, а вони не дотримувалися зовсім»

Протягом певного часу в оточений Донецький аеропорт був заїзд так званими «зеленими коридорами». Користуючись цим, вони (сепаратисти – ред.) дозволяли міняти раз на тиждень лише по 60 чоловік, і лише по вівторках. Ворог не давав нам завозити ні зброї, ні боєприпасів, і головне – вони знали, скільки нас є. Тобто вони знали всю інформацію: що у нас боєприпаси закінчуються, тому що один магазин – на п’ять секунд бою.

 

Ми, звісно, ухитрялися запаковувати все в скати. Спочатку я не міг зрозуміти, для чого ми вивантажуємо запасні колеса, коли дивлюся, хлопці розбирають і дістають звідти вже «цинк» з патронами, гранатами.

 

Цікаво, що коли приїжджали журналісти, я на камеру висловив усе, що про це думаю, а після моїх слів дали текст: «керівництво ЗСУ не згодне з думкою бійця 93-ї бригади». Отак.

 

А «сепаратисти» були в новому білому камуфляжі, звісно, з московським акцентом. Нам волонтери дали з собою печива. Один «сєпар» зазирає і каже: «О, а можно печеньку?» – і з ящика прямо взяв. А покійний Сашко «Борода» і каже: «Скотино, якби я знав, що ти будеш їсти, миш’яку насипав би».

  

«Через бінокль знято наш танк, коли до нас їхали хлопці під час «перемир’я», тоді три танки і БМП – всі підбили. Ми з усієї зброї били по «сєпарах», щоб екіпаж евакуювався, їм це вдалося. Але всю ніч мусили по ньому стріляти, бо «сєпари» хотіли його забрати. Наступного дня наша «арта» його знищила» – Ростислав Смусь

 

Мінських домовленостей ми намагалися дотримуватися, а вони не дотримувалися зовсім. «Кошмарили» так!.. Тільки в один момент стало трошки легше, коли одразу після Нового року «Гіві» на кілька днів забрав кадировців. Де вони поділися, ми не знали. Хлопці казали, ніби десь поїхали в Чечню наводити порядок. Але потім вони з’явилися і знову: «Ей, укроп, выходи, резать буду». А ми також «теплими» словами їм відповідали, та ще й з кавказьким акцентом.

 

Коли ми їхали перший раз по-бойовому, під обстрілами – тоді нас більше боялися. Коли на вежі нас лишилося 17 чоловік, то повністю тримали оборону. Снайпер починає бити – ми «насиплемо» так, що мало не здасться. Ми рухалися.

 

Коли вдруге їхали під час «перемир’я», були скуті. Ми стоїмо, довкола скрізь «сєпари». Дивлюся – стоїть один, курить біля старого терміналу, навіть об стіну обперся. Уже прапор «деенерівський» висить. Ну що, «зняти» його? Так у нас перемир’я. І тут він зникає, і за п’ять хвилин вони починають по нас стріляти.

 

Аеропорт варто було тримати. Був момент, восени 2014 року, коли можна було захопити не тільки летовище, а й «Спартак», «Метро», монастир, звідки по нас гатили. Можна було не заходити в сам Донецьк, а лишатися на околиці. Але команди нам не давали…

 

 «Кіборги» Ростислав Смусь і Сергій «Сєдой»

 

З точки зору стратегії, найціннішою була злітна смуга. Наскільки мені відомо, товщина бетону там сім метрів – дуже багато. Її розбити нереально. Міна влучає і лишає лише маленьку щербину. І якби ми не тримали аеропорт, якби не знищили «злітку», щоб не сідали літаки, там міг би бути другий «котел». І вони могли геть до Красноармійська (нині Покровськ – ред.) дійти.

 

Для мене аеропорт – це, з одного боку, розрух, обморожені руки й ноги, а з іншого – купа друзів. Виходить, що на цій війні я більше знайшов. У мене з’явилося дуже-дуже багато справжніх друзів – по всій Україні. Тільки на похорони вже просто не можу ходити…

Дбаймо про своє військо (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 25 січ. 2018 р., 07:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лют. 2018 р., 05:49 ]

ШАНУЙМО ПОДВИГ ГЕРОЇВ КРУТ

 

29 січня минає 100 років Крутянського бою - бою українського війська з російсько-більшовицькими загарбниками, який відбувся під станцією Крути у 1918 році. Цей бій слід розглядати в контексті більшовицької агресії проти УНР, котра розпочалася після відмови Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату прийняти вимоги ультиматуму Ради Народних Комісарів РРФСР. Більшовики прагнули запобігти союзу України і Дону, які були найбільш опірні щодо більшовизму. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії. 

 

 

А.Климко. Бій під Крутами

 

Мета неоголошеної війни, яку вела більшовицька Росія проти Української Народної Республіки - встановлення в ній влади більшовицької партії. Загони революційних військ з Росії на початку грудня 1917 р. вторглися на територію УНР. Уже 9 грудня 1917 р. більшовицькі війська вступили до Харкова. Під їх прикриттям нечисленні місцеві більшовики за вказівкою з Петрограду нашвидкуруч провели у Харкові так званий Перший всеукраїнський з’їзд рад, проголосили радянську владу та створили маріонетковий уряд — Народний секретаріат. Все це було потрібно для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. Реальної ж влади новий уряд не мав. Але таким чином почалося завоювання України  нібито українськими ж силами і при наявності нового українського уряду.

 

Українсько-більшовицький конфлікт зі сфери ідейно-політичної стрімко зміщувався у сферу відкритих військових дій (Верстюк В.Ф. Проголошення Української Народної Республіки та політична боротьба за владу в Україні у листопаді – грудні 1917 р. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2007. – Вип. 2. – С. 30). Розпочалася війна між РРФСР й УНР, а не дружня допомога російських робітників і селян своїм братам у боротьбі з буржуазно-націоналістичною контрреволюцією. "Боротьбою з контрреволюцією на півдні Росії" керував радянський нарком В. Антонов-Овсієнко, очоливши понад 32 тисячі червоногвардійців. Протягом місяця більшовики встановили радянську владу на Лівобережжі — у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ.

 

Центральна Рада  відмовилася від творення власних збройних сил. Було свідомо припинено швидке зростання Вільного козацтва, розформовано цілу низку українізованих частин російської армії, які готові були прислужитись Україні. 12 жовтня 1917 року вона прийняла рішення про запровадження загонів місцевої самооборони і підготовку до демобілізації Української армії чисельністю майже 400 тисяч. Українські частини, які  визнавали та підтримували Центральну Раду, виконали її рішення і розійшлись  по домівках (звичайно, що це слугувало вагомим аргументом для більшовиків при прийнятті рішення про початок агресії). А от збільшовичені частини залишились в повному складі і в подальшому стали резервом наступаючого більшовицького війська.

 

Лідери Центральної Ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, не мали чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси – орієнтація на так званий “спільний революційний фронт із російською демократією” та ідеологічна боротьба із самостійницькою течією всередині українського руху, зокрема серед військовиків.

 

Найпослідовніше такої позиції дотримувався В. Винниченко. “Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій, – зазначав він. – Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі” (Український національно-визвольний Рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали./ порядник В.Верстюк (керівник) та ін. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003.  – С. 192-193).

 

Ця позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, бо, як писав той же В. Винниченко, “їм хочеться … дійсно армію, таку саму армію, якою пишаються всі імперіалісти всіх держав і націй” (Український національно-визвольний Рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали./ порядник В.Верстюк (керівник) та ін – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. – С. 192).

 

Якби ж то прислухалися тоді до національно свідомих військовиків, а зокрема М. Міхновського, то не було б страшних голодоморів 1921–1923 та 1932–1933 років, репресій проти українського народу, бо було б кому його захистити (сам же В.Винниченко виїхав до Франції, не відчувши на собі сповна результатів своєї "діяльності", під захист таких нелюбих йому армій, якими пишались імперіалісти). Так змарнували український національний порив у військах, упустили найзручніший момент для формування Української Армії.

 

Розуміння її потреби прийшло надто пізно. З метою припинення агресії 15 грудня було створено Особливий комітет оборони, а 18 грудня полковника Ю.Капкана призначили командувачем усіма українськими військами. 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про "створення армії УНР на засадах добровільності та оплати", (Історія України: Нове бачення. У 2 т. – К., 1996. – Т. 2. – С. 33) для убезпечення кордону України з півночі на станцію Бахмач ще 21 грудня 1917 р. були вислані дві сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького на чолі з командиром сотником Д. Носенком. Вони мали кулемети та саморобний бронепоїзд — артилерійську гармату на залізничній платформі. З Бахмача висилалися дозори до Ворожби, Гомеля та Хутора-Михайлівського, які охороняли залізницю.

 

Дисципліна у більшовицькому війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабежі й дезертирство. Моральний рівень російських військ та їх поведінка викликали протест навіть серед місцевих більшовиків. Але воно успішно просувалася вперед, бо українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні (Бойко О. Символ українського героїзму: Бій під Крутами: факти й оцінки // День. – 2008. – 2 лютого. – С. 7).

 

Військові сили УНР у Києві становили до 20 тис. вояків. Та боєздатних серед них було небагато. Деморалізовані і втомлені, воювати вони йшли неохоче, і навіть проголошення 22 січня 1918р. у ІV Універсалі державної незалежності УНР не піднесло бойового духу армії. А більшовики пропонували землю задарма і обіцяли припинити війну та принагідно вирішити всі наболілі соціальні проблеми в інтересах трудящих.  Агітатори з робітників залізничних майстерень виступали, не ховаючись, перед гайдамаками, прагнучи перетягти їх на бік більшовиків.  Свою негативну роль зіграло й проголошення радянської УНР, здійснене у грудні 1917 р. у Харкові.

 

4 січня 1918 р. (за старим стилем) Народний Секретаріат «оголосив» війну Центральній Раді. Того ж дня більшовицький загін при підтримці місцевих більшовиків захопив Суми, на черзі було захоплення Полтави. В. Антонов-Овсієнко 16 січня призначив підполковника М. Муравйова головкомом радянських військ, які повинні були здобути Київ (Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. – К., 2001. – С. 15 – 16).

 

Це була "ешелонна війна". Вона, головним чином, велася вздовж залізничних колій. Військові сили концентрувалися уздовж залізничних колій й воєнні дії велися там же. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків–Полтава–Київ та Курськ–Бахмач–Київ.

 

5 січня 1918 р. з Києва на станцію Бахмач було відправлено ще дві сотні (молодший курс) 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького. Разом з ними прибув сотник А. Гончаренко, призначений наказом командувача військ УНР Ю. Капкана керівником оборони Бахмача. У залізничному  депо станції Бахмач, на той час, працювало близько 2000 робітників, переважно росіян. І хоча вони оголосили нейтралітет, та з наближенням більшовицьких військ могли у будь-який момент перейти на його бік. Обстановка в містечку була неспокійна

 

Центральна Рада відчувала серйозні труднощі із організацією відсічі ворогу. Частина військ, які на той час знаходились в Києві, перебували під впливом більшовицької пропаганди і оголосила нейтралітет та не брала участі у боротьбі. Опорою української влади, у цей критичний момент, стали загони " Вільного козацтва", Гайдамацький кіш Слобідської України С.Петлюри, Галицький курінь українських Cічових Cтрільців Є.Коновальця, полк ім. К.Гордієнка під командуванням В.Петріва та ще декілька малочисельних частин.

 

На заклик Центральної Ради відгукнулась й патріотично налаштована молодь — студенти і гімназисти. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського Університету Святого Володимира (сучасний Національний університет ім. Т.Шевченка) і Українського Народного Університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня ім. Січових Стрільців. Це був прояв непідробного, щирого  патріотичного ентузіазму молоді. 19 січня до ініціативи приєдналися також учні двох старших класів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Запис добровольців відбувався в будинку Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. До куреня вступили більше 200 осіб, які згодом зібралися у Костянтинівському військовому училищі на Печерську. Тут юнаки кілька днів проходили військову підготовку. Частина їх вже встигла повоювати на фронтах Першої світової.

 

22 січня Центральна Рада у Четвертому Універсалі  проголосила самостійність УНР.

 

27 січня Перша сотня Студентського куреня (120–130 чол.) під командою сотника Омельченка прибула на залізничну станцію Крути поблизу Ніжина, куди відступив на той час з Бахмача український гарнізон, що складався з юнаків (юнкерів) Першої київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького. Вони вже мали досвід боїв, бо знаходилися на лінії фронту фактично з грудня 1917 р. За деякими відомостями, студенти самі були ініціаторами відправки на фронт і, вже прийнявши таке рішення, отримали дозвіл від командування. Приїзд студентів викликав величезне піднесення бойового духу серед юнкерів.

 

Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Загальна ж чисельність складала майже 6000 бійців. На озброєнні вони мали кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П.Єгоров. Більшовики  наступали уздовж залізничної колії з боку Бахмача.

 

Встановлено повний перелік військових формувань, що брали участь в бою з українського боку, а саме: Перша українська військова юнацька школа імені гетьмана Богдана Хмельницького чисельністю понад 600 вояків при 16 кулеметах, яка була основою оборони, перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців (близько 120 осіб), вільні козаки села Хороше Озеро, вільні козаки села Кагарлик (разом понад 80 добровольців), курінь порятунку України (50-60чол.), загін сотника Твердовського, українська міліція села Пліски, бронепотяг-платформа сотника С.Лощенка, бронепотяг Ярцева, бронепотяг полковника Алмазіва, бронепотяг підполковника Самійленка. Загальна кількість вояків у зведеному формуванні захисників станції Крут становила 1065 козаків і старшин (20). Був лазарет з лікарем і санітарами, був і вагон із запасом набоїв та гранат (В.Улянич. Правда про бій під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.8). 

 

Фронт оборони становив приблизно 3 км. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. На правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені 3-я та 4-а сотні юнкерів, підрозділ " Вільного козацтва".

 

 Яків Рябокінь, сотник Армії УНР.

У бою під Крутами командував 3-ю сотнею юнкерів

 

Перша сотня перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону Студентська сотня, підрозділ "Вільного козацтва" та 2-а юнкерська сотня.

 

Бій розпочався 29січня, біля дев’ятої години ранку і тривав до сьомої години вечора, тобто до темряви, майже 10 годин. Перші атаки більшовиків відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр. Головний удар більшовики наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Під натиском переважаючих сил ворога, біля 7 години, коли вже стемніло, сотник А. Гончаренко дав наказ відходити до ешелону. Сотник Омельченко в ході бою був важко поранений, спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час неї був смертельно поранений. Командування студентським підрозділом прийняв сотник Твердовський. Українське військо відступало до ешелону. Перша сотня, яка перебувала в резерві, прикривала відхід. Підрозділи Вільного козацтва розійшлися по своїх селах. Але не вистачало чоти студентів, яка займала оборону найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони, можливо, заблукавши вийшли на станцію Крути, яку вже зайняли більшовики і потрапили у полон.

 

 

Леонід Перфецький. Бій під Крутами. Акварель

 

Загальні втрати українців у бою під Крутами становили близько 280 вояків та 10 старшин, з них близько 150 поранених (вони були вивезені до київських шпиталів санітарним поїздом) і 140 загиблих. Ще 24 юнкери із складу сотні, що прикривала відхід не вийшли своєчасно на ст.Липки (південніше ст. Крути), потрапили в оточення й повністю загинули в бою. Найбільшими  втрати мала студентська сотня (Горєлов В., Чечкань І. Аналіз тактичних і вогневих особливостей бою під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.43-45).

 

Слід зазначити, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. Студентська Сотня втратила понад 70 чоловік: 27 розстріляних, 10 – 12 убитих у бою, 35 – 40 поранених (Крути 29 січня 1918 р. / Передм. І.Юхновського. Упоряд. О.Бойко. – К., 2007. – С. 11).

 

Відомо, що до Києва з майже 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі. По дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було. Більшість джерел подають чисельність більшовицьких  втрат – 1500 осіб (300 чол. вбитих і 1200 чол. поранених). Фахівці здійснили аналітичний розрахунок бойових можливостей українських підрозділів в бою під Крутами, метою якого було полічити втрати, як наступаючих, так і частин, що обороняються. Вони дійшли висновку, що значна укомплектованість юнацького куреня кулеметами давала їм надійну перевагу в бою. Сумарні втрати червоногвардійських військ дійсно могли скласти до 300 чоловік вбитими й до 1200 чоловік пораненими – такі результати аналітичного розрахунку вогневого впливу українських формувань, що оборонялись у бою під Крутами, на наступаючі підрозділи більшовицького угруповання військ (Горєлов В., Чечкань І. Аналіз тактичних і вогневих особливостей бою під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37)   2008 рік. -С.43-45).

 

Під час розкопок поховань на старому військовому кладовищі села Крути виявлено, розкопано і зафотографовано 300 поховань красногвардійців. Розкопки підтвердили, що в могилах поховані тільки красногвардійці, до того ж в радянський час там встановлено цегляний обеліск з надписом: „Героям революції, які загинули за владу Рад в боях з петлюрівцями в січні 1918 року” (В.Улянич Правда про бій під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.10).

 

А захисників Крут нападники категорично заборонили ховати, залишивши їх спотворені катуванням тіла (перед тим по-мародерськи роздягнені нападниками) для залякування місцевого населення. Попри цю антихристиянську і антигуманну заборону, священик села Печі разом з жителями села поховали 17 полеглих захисників Крут на кладовищі села Печі.

 

Отже, бій під Крутами відбувся у відповідності до тогочасних тактичних і вогневих можливостей війська. Українське військо було добре озброєне і мало достатню кількість набоїв. Бій був добре організований у тактичному сенсі. Але переважаюча чисельність противника та відсутність в українського війська резервів призвела до необхідності відступу (Горєлов В., Чечкань І. Аналіз тактичних і вогневих особливостей бою під Крутами. Журнал "Воєнна історія" №1 (37) 2008 рік. - С.46).

 

Командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони Бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

 

З обох сторін були значні втрати. Під натиском переважаючих сил ворога українські загони, забравши вбитих і поранених, відступили до ешелону, який знаходився за кілька кілометрів від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони вирушили до Києва, і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України, яким командував С.Петлюра.

 

А.Гончаренко у своїх спогадах відзначив, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С.Петлюрі за присутності начальника штабу О.Удовиченка (Гончаренко А. Бій під Крутами // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 48). Для вцілілих крутянців перепочинку не було, вони продовжували свою війну проти більшовизму.

 

Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, які стверджували, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. Червоні були приголомшені таким відчайдушним опором молоді та втратами своїх військ. Більшовицький командир П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Учень 7-го класу Григорій Пипський зі Старосамбірщини (Львівщина) перед розстрілом перший почав співати "Ще не вмерла Україна" і решта студентів підтримали спів. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, в якій дали йому притулок, більшовики спалили. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Розстріл полонених студентів, а серед розстріляних були сімнадцятирічні, став резонансною подією російсько-української війни.

 

Ганебна розправа над полоненими - приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя - закономірний прояв рис червоного терору, які згодом трансформувалися у політику терору, Геноциду Голодомором, репресій 1930-х років.

 

В усі часи у цивілізованому суспільстві розстріл полонених вважався військовим злочином. А у ХХ ст. з’явилися і відповідні норми права – Женевська конвенція 1907 р. гарантувала життя військовополоненим. Це було відомо командирам і червоногвардійцям, більшість з яких воювала у Першу світову війну.

 

Більшовицькі війська М.Муравйова, захопивши Київ, вчинили горезвісну різанину. 2 березня німецькі та українські війська звільнили Київ від більшовиків.

 

Після того, як Київ звільнили від більшовиків і до влади повернулася Центральна Рада, вирішено було віддати данину пам’яті загиблим і перепоховати їхній прах у Києві. За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних вояків-студентів були перевезені до Києва та урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Григорій Пипський, В. Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Івана Сорокевича, Короля, Мисана (П.Зайцев. Про наймолодших крутянців і їх школу. Український самостійник.Ч.2(400). Лютий 1958.С.-25-27).    

 

Урочисте перепоховання вояків-студентів у Києві 19 березня 1918 року

 

Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили. Із 27 названих прізвищ - шестеро галичани - Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Григорій Пипський (с.Мальговичі на Старосамбірщині), Іван Сорокевич (с.Уйковичі), Король, Мисан. Так, ще за рік до проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, молодь разом зі зброєю в руках, ціною своїх життів виборювала Соборність України.

 

17 липня 1918 р. директор Другої української гімназії звернувся до Міністерства освіти України з проханням заснувати при Гімназії стипендії імени учнів Гімназії, які загинули в боях з більшовиками під Крутами: 8 кл. – Ганкевича Миколи (18р.), Дубницького Юрія і Кольченка Павла (18р); 7 кл.(17-річні) – Пипського Григорія (17р.), Сорокевича Івана (17р.); 6 кл.(16-річні) – Гнаткевича Василя (16р.), Соколовського Андрія (16р.) і Тарнавського Євгена (16р.) Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. Їх фотопортрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імени ще більше піднесло би вгору їх імена (Білокінь С. Крутяни // На службі Кліо: Збірн. наук. праць на пошану Любомира Романа Винара. – Київ; Нью-Йорк; Торонто; Париж; Львів, 2000. – С. 458 – 459).

 

У Львові, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 490 від 19 серпня 1992 року, був створений  Льві́вський держа́вний ліце́й з посиленою військо́во-фізи́чною підготовкою. На прохання громадськості Уряд України надав Львівському ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою покрите немеркнучою славою ім'я Героїв Крут. Велика заслуга у створенні цього ліцею належить Ірині Калинець.

 

Герої Крут це реальні персонажі української воєнної історії, приклад сучасному студентству, шкільній молоді, на відміну від видуманих персонажів радянського фільму "Неуловимые мстители", де трійка юнаків воює на українській землі проти українських отаманів, яких карикатурно зображають. І цей фільм по багатьох каналах по декілька разів демонструють на багатьох "наших-не наших" телеканалах. 

 

29 січня 1918 р. під Крутами кров’ю українських військових було освячено першу частину ІV Універсалу УЦР, включаючи великі слова: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною від нікого не залежною Державою Українського Народу” (Лукасевич Левко. Бій під Крутами // Зінкевич О., Зінкевич Н. Крути. Збірка у пам'ять героїв Крут. – К.: «Смолоскип», 2008. – С. 133).

 

Під Крутами почалася боротьба за Українську державність і не словами, а ділом. Крути – це перше прозріння того, що досягнення влади треба обороняти. І тому Крути – це воскресіння, по довгих століттях, – обірваної Полтавою визвольної війни. Крути стали початком нової доби в історії України, початком нашої національної визвольної революції. Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно – починається в нашому житті тип новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українськости ціни справжнього, вже національного стилю (Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам’ять героїв Крут / Упор. Зінкевич О., Зінкевич Н. – К.: Смолоскип, 2008 – С. 189-190).

 

Бій під Крутами є яскравим прикладом героїзму молоді - юнкерської, студентської, гімназійної, які готові ціною свого життя захищати свою державу - УНР. При тому ж їх виступ був цілком добровільним та без примусу. Вони стали воїнами за покликом своїх сердець. Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб. Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся. Майже всі юнкери Першої української військової юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького  залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року. Слід зазначити, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів "Залізного хреста за Зимовий похід і бої".

 

Бій під Крутами та бої в Києві мали велике значення, бо саме тоді велися мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною в Бресті. Російський більшовицький уряд намагався за всяку ціну зірвати ці переговори, навіть шляхом захоплення столиці України Києва. Військове значення бою під Крутами полягало в затримці наступу угруповання більшовицьких військ на Київ. Політичне значення полягало в тому, що цей бій дав можливість українській делегації домогтися позитивного результату на переговорах у Брест-Литовську.

 

Молодь боролася з більшовиками за свої ідеали - українську державність, суверенність, духовність. Формування новітньої, національно свідомої української людини-особистості почалося й у військовому середовищі – що було генетично пов’язано з Крутами та їх легендою, і що, зрозуміло, є природнім і невипадковим. Згадаймо, що останній двохсотлітній період державності на нашій землі був періодом козацьким, коли державність мала яскраво виражений військовий, мілітарний характер. Навіть офіційна назва нашої держави козацького часу – “Військо Запорізьке”. Пробуджена національна свідомість сягнула, може, цілком підсвідомо, до цих, саме козацьких, традицій. І, може, тому верства, що була в нашій революції найбільш державною, в найстислівішім значенні цього слова, була саме верства військова, що незалежно від свого фаху в роках революції мала певне військове виховання і фактично була у війську (Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам’ять героїв Крут / Упор. Зінкевич О., Зінкевич Н. – К.: Смолоскип, 2008 –  С. 191).  

 

Бій під Крутами є драматичним епізодом війни за незалежність України. Таких локальних боїв було багато. Але бій під Крутами став чи не найпершим боєм нової добровільної української армії. Цей бій змусив кожного вояка, кожного українця відповісти насамперед собі: Я за Незалежну Україну? Зрештою і сьогодні наше ставлення до цього бою ідентифікує нас як українців-державників. Їх героїзм продовжує формувати свідомих українців. Народ наш витворив з Крутянського бою військову легенду української нації, яка сподвигала на подвиг наступні покоління та сприяла творенню Культу українського Героя. Але також бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. І це теж продемонструвало жертовність молодої еліти. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, то бій під Крутами набув широкого розголосу. Також відомо що є поховання крутян на Замковій горі, на Байковому кладовищі, а найбільше на Лук’янівському. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим.

Меморіальний комплекс "Пам'яті Героїв Крут" (Чернігівщина)

 

Молоді вояки УНР віддавали задля своєї країни все, що мали - життя. Їх героїзм у звитязі та моралі. Але тодішні політики, зокрема В.Винниченко, не виконали свій обов‘язок перед Україною. Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, не дали вчасно створити національні збройні сили, як цього домагалися політики-реалісти, зокрема М.Міхновський. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно.

 

Із відновленням незалежності в 1991 р. Україна вступила у нелегкий період сучасного державотворення. Після багатовікової боротьби народу за право бути господарем на своїй землі українці отримали шанс в умовах миру творити власну незалежну і соборну державу. Та чи став цей мир тривалим… Чи було засвоєно урок Крут?

  

Анексія Російською Федерацією українського Криму в лютому 2014р. та розв'язання війни проти України на Донбасі в лютому 2014р. засвідчили, що ні. Не засвоїли українські політики, насамперед те, що саме існування власних модерних Збройних Сил та уособлення ними певної мілітарної потуги упокорює бажання недоброзичливих сусідів застосовувати військову силу.

 

Впродовж останнього десятиліття обороноздатність України поступово втрачала свій потенціал і стан національної безпеки наблизився до критичного. І це з урахуванням того, що міжнародні воєнно-політичні гарантії Україні та ефективні механізми захисту національних інтересів були фактично відсутні. І знову, як крутяни 100 років тому, українці відстоюють незалежність Батьківщини у війні, розпочатій тим самим ворогом. На захист України стало не тільки військо - став народ. Знову цвіт нації сплачує своїми життями та здоров'ям за недалекоглядність, поверховість діяльності політиків, керманичів держави, та всіх тих, хто заявляє: "Хто б міг подумати, що Росія нападе на Україну…"

 

Не тільки думали, але писали і говорили, застерігали від небезпеки. Але хіба чули, задивлені на Росію

 

Створення модерних національних Збройних Сил та наша перемога в російсько-українській війні має стати гідним пошануванням пам'яті Героїв Крут. Це можливо, якщо державна влада на всіх рівнях демонструватиме політичну волю, державне бачення, професіоналізм, відповідальність та патріотизм. А з боку суспільства потрібний цивільний контроль за діяльністю держави у сфері національної безпеки, і щодо війська зокрема.

 

Отож, дбаймо про своє військо та шануймо подвиг Героїв Крут.

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

Иловайский дневник. (Автор: Зиненко Роман) Частина ІІ.

опубліковано 24 лист. 2017 р., 06:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 січ. 2018 р., 04:49 ]

19 августа 2014 года

Утром комбат объявил построение и готовность к выходу для второй попытки зайти в город. В строю снова стал раздаваться ропот о том, что без прикрытия броней любой штурм будет самоубийством. После вчерашнего боя все видели, что случилось с танчиком, и думали, что боевая машина не будет участвовать в операции. Комбат пообещал, что прикрытие броней обязательно будет, и ропот прекратился. После чего мы снова двинулись на позиции перед Иловайском.

 

Когда мы добрались уже знакомой дорогой через элеватор к расположению штаба, водителям сказали расположить автомобили на обочинах дороги, а личному составу ожидать дальнейших указаний. Командиров рот и взводов собрали на совещание для получения инструкций. Чтобы кое-как скоротать время, я решил разжиться соляркой. Рядом стоял армейский заправщик, который щедро заполнил до края бак «халка». Ребята не покидали кузов машины и, развалившись на ящиках с боеприпасами и личными вещами, общались на отвлеченные темы. В этот момент на мой телефон пришла смс-ка. Это обо мне вспомнил родной военкомат, который в нескольких коротких и сухих фразах предупреждал меня о том, что, если я в ближайшее время не предстану пред светлые очи военкома, мне грозит от двух до пяти лет лишения свободы. Поделился этой новостью с бойцами, что послужило поводом для шуток.

– Вот это ты, Седой, закосил – так закосил.

– Нашел где спрятаться и переждать смутное время.

– Здесь тебя милиция точно не будет искать.

 

Я отшучивался:

– Я тоже вроде как милиционер, но если военком сможет прибыть сюда и вручить мне в руки повестку, то так и быть, уважу военного и явлюсь в военкомат.

 

Не то чтобы меня сильно беспокоила угроза уголовного преследования от уклонения от мобилизации, но просто обидно было. Позвонил нашему кадровику и попросил уладить вопрос с военкоматом. Пусть передаст, что, мол, сейчас немного занят и приеду чуть попозже.

 

К «халку» вернулся Дэн с картой Иловайска и подозвал всех нас. На карте был отмечен поселок Виноградное и часть города Иловайска. Дэн пояснил, что был разработан новый план по зачистке города. С западной стороны «Донбасс» вошел в город и занял несколько ключевых позиций. Наша задача состояла в том, чтобы зайти с восточной стороны через поселок Виноградное и соединиться с «Донбассом» в центре города.

 

До начала выступления оставалось немного времени. Ожидали бойцов других подразделений, которые должны были идти с нами. Перед «халком» припарковался один из наших пикапов, кузов которого был заполнен ящиками с боеприпасами. Бойцов попросили помочь разгрузить машину. В кузове, кроме ящиков с патронами, также была винтовка СВД без оптики и пулемет ПКМ. К нам подошел наш комбат и спросил, умеет ли кто-нибудь обращаться с подобным оружием. Снайперскую винтовку взял Коля Спилберг, а пулемет остался при штабе. Штука была мощная и однозначно полезная, но никто не захотел тащить его с собой. А кто хотел, те не умели им пользоваться, и комбат сказал, что раз так, то ПКМ остается при нем.

  

Олег Бирюк (Якут) перед началом зачистки поселка Виноградное

 

Наша группа состояла из бойцов нашего батальона, группы разведки батальона «Азов» и группы батальона «Шахтерск». Всего нас было около полутора сотен человек. Когда весь транспорт был собран в колонну, мы тронулись в путь. На перекрестке возле большого креста, обозначавшего въезд в пригород Иловайска, повернули направо и проехали железнодорожный переезд. За переездом дорога проходила между двух посадок, которые тянулись вдоль железнодорожного пути. Возле посадок стояли два подбитых танка. Оба разутые и без башен. Гусеницы были разорваны, и часть их, вместе с башнями, валялась отдельно рядом со сгоревшими боевыми машинами. Аккуратно объехав эту сгоревшую технику, мы попали на какую-то дорогу, а затем свернули с нее на грунтовку. По грунтовым дорогам, поднимая густые облака пыли, мы вышли к блокпосту 40-го БТРО в районе поселка Покровка.

 

Блокпост занимал стратегически важную высоту, с которой отлично просматривалась местность на подходе к Иловайску с восточной стороны. Там определились с дальнейшим маршрутом и порядком движения. Удерживавшие блокпост бойцы рассказывали, что пост постоянно подвергается обстрелам. Ходили слухи, что к Иловайску готовится прорываться российское подкрепление с танками с этого направления. Пост был укреплен, если не изменяет память, двумя БМП и танком. Определив порядок движения, командиры ставили задачи своим подразделениям.

 

В это время я собрал пустые бутылки в салоне своего железного коня и сходил к колодцу за водой. Днем было достаточно жарко, и постоянно хотелось пить. Восстановить запас воды не всегда было возможно, и колодец в Покровке оказался как раз очень кстати. Пополнив запасы воды и построившись в боевой порядок, наш отряд выдвинулся в направлении Виноградного. На блокпосту оставили небольшую группу бойцов «Днепра-1» для усиления поста на время штурма Виноградного. Когда проезжали улицами Покровки, мне казалось, что поселок наполовину вымер. Бездорожье и разрушенные дома выглядели удручающе. Первый раз все взбодрились и спешились из машин на подходе к большому открытому полю. Внезапно, неизвестно с какого направления, началась стрельба из стрелкового оружия. Осмотревшись и убедившись, что никакой угрозы нет, двинулись дальше. Проходя через поле перед поселком, заметили работу минометов, но они били не прицельно. Пристреливались.

 

Как только послышались первые выстрелы минометов, походная колонна остановилась для того, чтобы определить местоположение миномета. «Ниссаны» с АГС-17 развернулись в направлении предполагаемых минометчиков. Поле заросло высокой травой и было труднопроходимым для легковых автомобилей, и потому машину Самары, груженную боекомплектом, оставили на проселочной дороге на краю поля. Долго задерживаться на открытом месте не стали. Миномет бил издалека, и достать его из АГС не представлялось возможным. Вообще практика показывала, что при движении по открытой местности нельзя останавливаться дольше 20 минут. Иначе гарантированно попадешь под сперва не прицельный, а затем и вполне жесткий обстрел. Науку ведения боевых действий из нас мало кто проходил, но суровый путь войны учит очень быстро.

  

«Жигули», уничтоженные во время обстрела

 

Впереди шел танк, три наших взвода и разведчики «Азова» и «Шахтерска». Мы на «халке» с «бежевым» и «ниссаном» под руководством Дэна прикрывали группу с тыла. На окраине Виноградного располагалась достаточно большая промышленная зона, состоящая из нескольких ангаров, складских помещений и хозяйственных построек. Сводная группа вошла через нее в Виноградное и начала зачистку поселка.

 

Экипажам «халка», «бежевого» и одного из серых пикапов, за рулем которого находился командир второй роты Сидоренко, было приказано оставаться на территории разрушенной промзоны при въезде в поселок, чтобы прикрывать группы зачистки и контролировать этот сектор. Старшим группы был назначен Дэн. Тогда я еще высказал мысль, что у нас взводный – командир группы, а ротный Сидоренко – за водителя. Если впоследствии Дэна назначат командиром роты, а Сидоренко Максима понизят до взводного, то всем придется писать рапорта на перевод в другие взводы. За Дэна порадуемся, а самим туго придется. Максим пользовался плохой репутацией еще после Мариуполя, и потому бойцы в подавляющем большинстве не уважали своего командира. Мы еще раз внимательно осмотрели территорию промышленной зоны и прилегающие к ней дворы и дома. Следы обстрела «Градами» трудно было не заметить. Повсеместно из земли и асфальта торчали трубы разорвавшихся ракет. Я шутил над Спилбергом:

– Коля говорил, что осколки «Градов» приносят удачу? Может, загрузить ему полный «халк» этого «счастья»? Пусть потом делает свои ножи.

 

В стороне от промзоны на дороге стоял сожженный автомобиль «Жигули», возле которого лежало два издыхающих гуся. Чуть дальше справа от дороги располагалась разрушенная весовая. Было видно, что совсем недавно здесь хорошо поработали «Грады». Где-то севернее Виноградного были слышны выходы минометов и АГС. Разрывы гремели за полем, которое мы проходили перед входом в поселок.

  

Весовая в поселке Виноградное

 

Группы зачистки проходили улицу за улицей. Квартал за кварталом. Несколько раз были обстреляны из частных домов. Иногда попадали под минометный обстрел. В таких случаях отслеживали позицию миномета и передавали координаты для артиллерии. Когда основная группа достаточно далеко углубилась в поселок, нам была дана команда подтянуться поближе к основному отряду. Не спеша мы стали двигаться на звук нашего танчика. Многие жители поселка находились в своих дворах. Встречали приветливо. Угощали водой, яблоками и виноградом. Мы предупреждали людей о мерах безопасности и просили не покидать дома, а еще лучше укрыться в погребах, пока не пройдет зачистка. Пройдя несколько кварталов, вышли на улицу, на которой стоял танчик и под заборами домов расположились ребята со второй роты под руководством Спартака. Ребята дошли до этого перекрестка и остановились, поскольку по ним начал работать стрелок из какого-то здания. Танчик ждал целеуказания и разрешения на огонь, а бойцы старались определить огневую позицию стрелка. Для начала, чтобы выявить снайпера, вперед выдвинулся «ниссан» с АГСом и отработал подозрительный двухэтажный красный дом, с чердака которого заметили вспышки выстрелов. Затем по нему отработал танк.

 

На дороге из Иловайска к Виноградному был замечен грузовой автомобиль аварийной службы газа, который двигался на большой скорости. Танкисты по рации запросили разрешения открыть по нему огонь, но, пока ждали ответа, грузовик резко развернулся и помчался в город.

 

Нам поступила команда переместиться от этой группы к другой, которая заходила южнее. Прибыв на место, увидели, что основная часть этой группы расположилась вдоль одной из улиц, а разведчики прощупывали дворы чуть дальше за перекрестком. Ожидание продлилось около получаса, после чего основная группа пошла вслед за разведчиками, а нам снова приказали удерживать эту часть улицы и ближайший перекресток. Иногда впереди слышали звуки выстрелов из автоматов и танчика. Совсем рядом стали прилетать мины. Распластавшись вдоль заборов, мы продолжали вести наблюдение за улицей и перекрестком.

 

В какой-то момент танк вышел из строя. Вспоминая те дни, не могу промолчать о том, на каких только грудах металлолома приходилось воевать нашим танкистам, механикам БМП и водителям другой техники! Все эти ржавые и устаревшие корыта, давно отслужившие положенный им срок, постоянно перегревались на марше, часто у них что-то клинило и выходило из строя в самый неподходящий момент. То же произошло и с нашим танчиком, у которого заклинило орудие, и он вынужден был вернуться на блокпост. Проезжая мимо нас по улице, он ненадолго приостановился. Механик немного потерялся в однообразных улицах поселка и просил подсказать ему дорогу. Якут из-за рокота двигателя танка неправильно понял команду Дэна. Ему следовало сесть на броню и сопроводить танк к выезду из поселка, после чего – указать дорогу танку до промзоны и вернуться назад, а он поехал вместе с ним к блокпосту 40-го БТРО в Покровку. К этому моменту группа уперлась в укрепленный район возле местной церкви. Без прикрытия брони продвижение вперед остановилось. Со стороны Иловайска заработал миномет.

 

Через несколько минут после обстрела к нам на джипе подъехал какой-то важный командир от одного из смежных добробатов:

– Почему вы не двигаетесь дальше?

 

Дэн пояснил:

– Приказом заместителя командира батальона осуществляем прикрытие тыла основной группы. Продвижения вперед пока нет, возможно, потому, что буквально несколько минут назад прекратился непродолжительный минометный обстрел.

 

Важный товарищ высказал мысль:

– Минометный обстрел не является причиной для остановки. Да и что это за обстрел такой? Раненые или убитые есть?

 

Мы не могли ему ничего точно сообщить и отправили к передовой группе, к нашему руководству. Спустя некоторое время нам снова поступила команда подтянуться к основной группе. Нужно отдать должное бойцам «Азова» и «Шахтерска», составлявшим авангард группы зачистки Виноградного. В отличие от их товарищей, которые подтянулись на следующий день, они были достаточно смелыми и отважными бойцами. Поэтому, когда сейчас говорят, что эти подразделения, скажем так, сомнительно себя повели на следующий день и покинули сектор, то это не касается воинов, действующих в поселке Виноградное в первый день зачистки.

  

Здание, где бойцы 1-го взвода держали оборону

 

Начинало смеркаться, и было принято решение – занять несколько домов и организовать круговую оборону до утра. Нашему взводу досталось недостроенное здание. Долго пытались взломать входную дверь. Она была намертво приварена к раме. Благо, окон еще не было. Оконные проемы были просто забиты досками. В доме имелся гараж с выходом на улицу, и мы думали загнать «халк» в него, но ничего не вышло. Во-первых, выход из гаража был завален различным строительным мусором, а во-вторых, ворота в гараж были так же намертво заварены. Кто-то из ребят проник изнутри дома в гараж, но открыть гаражные ворота так и не удалось. То, что «халк» не сможет заехать в этот гараж из-за мусора и недоделанного спуска, было понятно с самого начала, но мы надеялись организовать вход в дом для того, чтобы быстрее укрыться от обстрелов в нижней части дома. Света в поселке не было, и потому осмотр и поиск подходящих мест для расположения и наблюдения производили практически на ощупь. «Халк» поставили во дворе под стеной сарая, который мог прикрыть машину от осколков. Наше расположение имело то преимущество, что дачный поселок был достаточно велик. Противник не имел данных по точному нашему расположению. Всю ночь работали минометы и «Грады», но огонь был не прицельный. Минометы работали в нашем направлении, а «Грады» били за несколько километров дальше. Более того, противник опасался нашей ночной вылазки и постоянно использовал осветительные ракеты вокруг своего расположения, а поселок, можно сказать, беспорядочно обстреливали из минометов. «Сепарские» корректировщики пытались выявить наше месторасположение, шастая по поселку и стреляя из пистолетов в воздух, вызывая нашу ответную реакцию.

 

Ночь на 20 августа 2014 года запомнилась мне невероятным холодом. Никогда не думал, что летом так можно замерзнуть. О разведении огня не могло быть и речи, чтобы не демаскировать себя и не выявить своего расположения. Заняв позицию в недостроенном доме, мы распределили время несения наблюдения. Один из наблюдателей находился на чердаке, а второй – у окна, через которое был единственный вход в дом. Остальные расположились на отдых в разных комнатах дома, обустроив себе лежаки из пенопласта и досок. Той ночью я впервые увидел, как работают кассетные боеприпасы. Где то в 10-15 километрах северо-восточнее от нас, в небе появлялись вспышки, похожие на праздничный салют. Взлетала одна точка, которая после разрыва разбивалась на десяток таких же, а затем уже этот десяток, разрываясь аналогичным образом, сеял массу зарядов, поражавших огромное пространство. Иногда это происходило прямо в воздухе и напоминало фейерверк, а иногда заряды долетали до земли и взрывы были уже менее зрелищны, но не менее опасны. Именно с той ночи у меня появилась привычка считать секунды после выхода мины и фиксировать время прилета. Это давало возможность определять периодичность выстрелов и примерное место попадания, чтобы понимать, сколько остается времени на перемещение к более безопасному укрытию. Шел всего лишь второй день моего персонального участия в боевых действиях, а мозг и организм уже успели усвоить достаточно много полезных навыков, которые помогают адаптироваться и выживать в окружающей обстановке.

 

В это самое время по Покровке и блокпосту работали реактивные установки. Оставшиеся на блокпосту ребята укрылись от обстрела в блиндажах. Гурман впоследствии вспоминал, что тогда им очень повезло. Ракеты падали совсем близко от их укрытия. Спасало лишь то, что они не все взрывались, а просто падали огромными стрелами, вонзаясь в землю. Видимо, они слишком долго хранились на складах и были, к счастью, по большей части лишь летающим металлоломом, способным убить кого-нибудь, только свалившись прямо на голову.

 

20 августа 2014 года

После восхода солнца активных действий не предпринимали. «Сепары» со своей стороны время от времени продолжали отрабатывать поселок минометами. Радовало то, что ночной холод сменился обычным летним теплом.

 

Бойцы занялись тем, что осматривали близлежащую территорию и попутно искали питьевую воду и что-нибудь съестное. Благо, огороды изобиловали овощами. Наш взвод принялся за прием пищи, которую Бог послал от плодородной украинской земли. На самодельной горелке разогрели перловую кашу из сухпайка и приправили завтрак собранными на огороде огурцами и помидорами.

 

Бойцы, обследовавшие дачные участки вокруг нашего дома, иногда попадали под обстрел из стрелкового вооружения. Собирая виноград, Толик Супрун чуть было не пострадал от пролетевшей неподалеку мины.

 

Завтрак в «Ля-Рошели»

 

Утром к нашей компании присоединился Акнод, с ним мы поделились нашим завтраком. Я в шутку называл тот завтрак «Ужин в Ля-Рошели». Я даже снял на память несколько кадров видео, на котором мы едим под минометным обстрелом. Пока что никто не воспринимал падающие мины как реальную угрозу, поскольку ложились они на безопасном расстоянии. Взрывы в тридцати метрах от нас не представлялись чем-то опасным. Один лишь Дэн более-менее адекватно оценивал обстановку и старался находиться в салоне «халка». Остальные беспечно готовили и принимали пищу, обмениваясь шуточками по поводу шума, создаваемого минометными взрывами, мешающего нормально попить чай. Шуточки прекращались лишь после того, как очередная мина слишком близко падала возле нашего дома. Тогда на некоторое время все спешно заскакивали внутрь помещения. А вот с водой была действительно проблема. Чтобы приготовить чай, пришлось идти в соседний дом и набирать из крана водопроводную воду, которая текла тоненькой струей.

  

Александр Крюков и Виталий Сова в поселке Виноградное

 

«Сепары» продолжали прощупывать нас из минометов. Иногда разрывы были достаточно близко. Во время одного из обстрелов я так спешно и неудачно заскочил в оконный проем дома, что свалился на Фана и порвал ему форму. Утром стало понятно, что без прикрытия броней занять позиции боевиков будет очень трудно. Заместитель командира батальона полковник Печененко не решался штурмовать укрепленные позиции «сепаров», понимая, что это будет стоить жизни не одному бойцу. Со штаба нам прислали в помощь две группы поддержки из батальонов «Азов» и «Шахтерск». Лучше бы они этого не делали… Да простят меня немногие достойные бойцы этих подразделений за такую характеристику, но эти две малоорганизованные орды, прибыв к нам, открыли беспорядочную стрельбу, в результате которой несколько бойцов были ранены своими же. Один из старших группы батальона «Азов», опасаясь действий подчиненных, забежал к нам в дом и очень нелестно отзывался о тех, кто палил без разбора и куда попало.

– Посижу с вами, а то еще пристрелят свои ненароком.

 

Дэн заметил:

– Хороши у тебя подчиненные.

– Да я большинство из них первый раз вижу.

 

Между тем бойцы, сидящие в кузове обшитого металлическими пластинами КамАЗа, с задорным смехом продолжали вести огонь в одном, им известном направлении, не спрыгивая с машины. Эта машина стояла прямо возле нашего дома, и мы наблюдали эту картину. Затем ушли в дом, от греха подальше, чтобы не попасть под случайную пулю от своих же.

  

Временное убежище бойцов батальона «Днепр-1» в Виноградном

 

Среди прибывших в составе батальона «Азов» были и бойцы батальона «Святая Мария» под руководством Дмитрия Корчинского, которые вели себя более дисциплинированно и организованно. Кроме того, эта группа была достаточно велика, а улица, на которой мы держали позицию, очень узкой. Машины буквально закрыли проезд по основной улице и образовали пробку, без какой-либо возможности развернуться. После прибытия этих двух групп события стали развиваться не в нашу пользу. Нам была поставлена задача – завершить зачистку Виноградного и войти в Иловайск для дальнейшего движения к центру города на соединение с выдвигавшимися навстречу нам бойцами батальона «Донбасс». Командиры наших подразделений распределили задачи для групп, которым следовало одновременно продолжить движение по параллельным улицам поселка, но группы так и не тронулись с места, поскольку противник вел плотный и интенсивный огонь из укрепленного района возле церкви. Старшие подразделений собрались на совещание для выработки плана совместных действий по дальнейшему следованию через Виноградное в направлении Иловайска.

 

Я – боец 1-го взвода 1-й роты батальона «Днепр-

 

Вся группировка была разбита на отдельные группы, которым ставилась задача – синхронно начать движение по параллельным улицам и продолжить зачистку поселка. Но продолжить зачистку опять-таки не удалось, потому что сепаратисты за ночь усилили свои позиции. Укрепрайон возле церкви оказывал жесткое сопротивление, и без помощи огневой поддержки и прикрытия техникой взять его приступом не представлялось возможным. По поселку активизировались корректировщики и разведчики сепаратистов. По одной из разведгрупп «сепаров» был открыт огонь и заставил противника занять глухую оборону, но теперь они уже находились не только возле церкви, но и в прилегавших домах. В арсенале одной из наших групп имелся миномет, и его активно использовали прямо с наших позиций, чем раскрыли наше месторасположение. Мне тогда было не совсем понятно, куда вели огонь минометчики, ведь дистанция между нами и противником была всего несколько сот, а в некоторых местах и десятков метров. Одна из групп «Шахтерска» предприняла попытку штурма, который оказался неудачным. В каком-то из частных дворов был замечен противник, и бойцы «Шахтерска» закидали его гранатами и пошли на штурм. Очевидно, что гранаты не произвели ожидаемого результата, и штурмовая группа попала под интенсивный обстрел и также была атакована ручными гранатами. Несколько человек были серьезно ранены. Нашему экипажу поставили задачу вывезти этих раненых к медикам. Дэн по рации приказал:

– «Халк», второй дом справа. Заезжай во двор. Грузим раненых.

 

Погрузив раненых бойцов, я выехал на узкую дачную дорогу и, с трудом растолкав образовавшуюся пробку из заполонившего улицу транспорта, доехал до узкого поворота налево. Прямо в проезде стоял чей-то внедорожник и мешал выезду. Водителя ни в самой машине, ни поблизости от нее не было. Я хотел отогнать машину в сторону, но в замке зажигания не было ключей. Дэн приказал:

– Снимай с ручника. Толкаем.

 

Отодвинув авто ближе к обочине, мы с Дэном и Зампотылом выдвинулись из Виноградного в направлении Покровки и блокпоста 40‑го БТРО, надеясь найти там медиков и оказать необходимую помощь раненым. На тот момент наша группа в Виноградном была в некотором окружении. Террористы использовали бреши в нашем жиденьком тылу и, действуя мобильными минометными группами, обстреливали нас с разных сторон из минометов и АГС-17. Двигаясь к Покровке, мы снова проходили через заросшее поле, которое было зоной минометного обстрела. У края поля увидели разбитую взрывом машину Самары. Въехав в Покровку, встретили наших ребят: Диму Бойко (Гурмана) и Нэо. Пытались узнать у них, где находятся санитары, но ребята не могли нам ничего подсказать. Пришлось ехать к бойцам на блокпост. Там медиков не оказалось, и Дэн принял решение отвезти раненых к штабу. Двигались по грунтовой дороге, которую толком не знали, но благодаря навигатору, который был в телефоне Дэна, с маршрутом разобрались быстро. По дороге снова были обстреляны минометом. Вокруг были видны следы от разрывов «Града», а в полях часто встречались выгоревшие участки земли. Некоторые еще горели и дымились. Остроту ощущениям добавляли раненые. Видимо, боль была очень сильной, и стоны и крики не прекращались ни на секунду. Мы пытались как-то отвлечь бойцов и расспрашивали об обстоятельствах ранения. Они рассказали нам, как пытались штурмовать двор и что из этого получилось. Один из бойцов очень опасался попасть в плен и, так как автомат у него забрали, постоянно держал в руке гранату «Ф-1», которую собирался взорвать. Насилу убедил отдать ее мне. Чувства страха тогда не было. Была какая-то внутренняя уверенность, что все будет в порядке. Я так и заявил своим пассажирам:

–Мне Господь сказал, чтобы я довез вас до медиков, и я это сделаю.

 

Когда добрались до штаба, раненым незамедлительно стали оказывать помощь медики. Нам дали небольшую передышку. Комбат разрешил попить чаю перед возвращением в Виноградное. Расспросил о ситуации, потому как связи по радиостанции с Печененко почти не было. Мы доложили ему последние новости, которые знали, и предупредили, что если срочно не подвезти на позицию заряженные аккумуляторы к радиостанциям, то группа окажется полностью без связи. Мобильная связь в том районе почти не работала. За два дня рации в Виноградном почти полностью сели. Генераторов на тот момент у нас не было. Комбат был полон решимости закрепляться в Виноградном и вести дальнейшую атаку и зачистку Иловайска с восточной стороны, но ситуация осложнилась, и этому плану не суждено было сбыться.

 

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

 

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

 

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Иловайский дневник. (Автор: Зиненко Роман). Частина І.

опубліковано 24 лист. 2017 р., 06:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 січ. 2018 р., 07:22 ]



предоставлен правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22027896&lfrom=236997940

«Роман Зиненко Иловайский дневник»: Фолио; Харьков; 2016

ISBN 978‑966‑03‑7515‑4

Аннотация

«Иловайский дневник» Романа Зиненко – честная и откровенная книга, написанная непосредственным участником событий, бойцом добровольческого батальона «Днепр-1», прошедшим «Иловайский котел» от начала до конца. Его рассказ о малоизвестных событиях в окруженном Иловайске и выходе бойцов по «кровавому коридору» позволяет читателю пережить вместе с украинскими солдатами одну из самых трагических страниц в истории современной Украины, прочувствовать все то, что испытали бойцы добровольческих батальонов, а многочисленные фотографии помогут лучше представить описанные события.

 

Роман Зиненко

Иловайский дневник

 

В книге использованы фотографии Маркиана Лысейко и Макса Левина.

© М. Лысейко, М. Левин, фото, 2016

© Р. А. Зиненко, 2016

© Л. П. Вировец, художественное оформление, 2016

 

*   *   *

Пепел Героев

Дело было в сентябре 2015-го, практически в годовщину «Иловайского котла». В один из центральных книжных магазинов Луцка на презентацию книжки о войне зашел высокий худой молодой человек и остановился в нерешительности возле кассы. Как выяснилось немного позже, его позывной целиком отвечал внешности – Журавель. Боец 51-й бригады, прошедший «Иловайский котел» от начала и до конца. Разговор протекал по привычной схеме: как попал в армию, что случилось под Иловайском, как воевали, как выходили… И тут – удивительные иногда встречи подбрасывает нам судьба – Журавель подробно рассказал о МТЛБ («мотолабе», как называют бойцы эту легкобронированную машину), которая чудом вынесла из-под ураганного огня более двадцати человек – экипаж и тех, кто успел запрыгнуть на броню. После того как в посадке была оказана первая помощь раненым, экипаж «мотолабы», состоящий из бойцов 51-й, решил прорываться, а добровольцы из состава батальонов «Херсон», «Днепр-1» и «Кривбасс» остались на месте…

 

О Седом, бойце батальона «Днепр-1», я впервые услышал от Володи Мазура (позывной – Мудрый) и других ребят из «Херсона». Седой – доброволец, бывший морской пехотинец, человек уже взрослый и состоявшийся, был одним их тех немногих счастливчиков, кто в аду Иловайска и при выходе по «коридору» не получил ни царапины. Во всех критических ситуациях держался стойко, добросовестно делал свою работу, т. е. «работал», как говорят военные. Оба бойца, и Седой и Мудрый, попали на броню «мотолабы» случайно, в ходе бешеного обстрела украинских колонн, которые выходили из-под Иловайска по так называемому «зеленому коридору». Во многом благодаря им и еще нескольким уцелевшим бойцам те, кто остался жив, добрались до своих. Впрочем, нет, это неправильно так говорить – каждый из бойцов внес в спасение этой группы, состоящей преимущественно из раненых и тяжелораненых бойцов, свой максимальный вклад, отдал столько сил, сколько имел на тот момент. Последние несколько километров солдаты, которые из-за ранений не могли идти, доползли на четвереньках.

 

Но главное – они остались живы и, несмотря на войну и стремительно утекающее время, все очень хорошо помнят. И чрезвычайно важно, чтобы обо всем, что происходило и происходит на этой войне, было рассказано. Сейчас. Не только журналистами и писателями, точнее, не столько журналистами и писателями, сколько очевидцами, непосредственными участниками событий.

 

Книгу, которую вы держите в руках, написал тот самый Седой – Роман Зиненко, доброволец батальона «Днепр-1», один из тех скромных немногословных героев, о которых вряд ли напишут газеты. Это – не художественный текст, но и не хроника, скорее рассказ очевидца. Зиненко ничего не придумывает, он просто передает свои впечатления, мысли, эмоции, пытаясь быть максимально точным в воспоминаниях. И пусть командиры говорят, что боец видит перед собой только небольшое пространство боя, но никак не целое сражение, текст Зиненко опровергает это утверждение – от начала и до конца читатель четко понимает, что происходит в Иловайске как с героем (автором) книги, так и с батальоном «Днепр-1».

 

После Иловайска Роман Зиненко и его боевые товарищи прошли еще много горячих точек войны на Востоке Украины. Но Иловайск всегда в их биографиях будет значиться особой строкой – слишком много людей там погибло и пропало без вести. Практически все участники событий настаивают на том, что жертв могло бы быть значительно, значительно меньше. Так почему же погибло так много? Книга Романа Зиненко не дает ответа на этот вопрос. Украинские солдаты погибли из-за чьей-то неряшливости, профессиональной неграмотности или предательства? Этот вопрос также пока не имеет ответа. Как и не дан ответ, что послужило причиной – кроме ввода российских войск конечно же – окружению более двух тысяч украинских военных под Иловайском.

 

Бойцы 51-й бригады – экипаж «мотолабы»– вполне успешно выбрался тогда из окружения. И даже спустя год Журавель и его товарищи из 51-й считали, что добровольцы, которые остались ждать помощи, погибли или попали в плен. Так же думали о бойцах 51-й и добровольцы. Но судьба так повернулась, что из более чем двадцати человек «мотолабы» погиб только один (Денис Томилович, командир и друг Романа Зиненко, ему посвящена эта книга) и один попал в плен, остальные выжили и добрались до своих – удивительный сплав из удачно сложившихся обстоятельств боя и проявления лучших профессиональных и человеческих качеств бойцов. Теперь они знают, что выжили все. И вот ради этих историй есть смысл заниматься такими темами и писать книги о войне…

 

«Иловайский дневник» Романа Зиненко – одна из первых книг о войне на Востоке Украины, написанная непосредственным участником событий. И не случайно она написана именно об Иловайске – пепел погибших в «котле» еще долго будет стучать в наши сердца…

Евгений Положий, журналист, писатель

 

События, связанные с Иловайском, еще долго будут поднимать массу шума и будут предметом расследований, споров и обсуждений. И потому я постараюсь подробнее описать события, в которых мне довелось принимать непосредственное участие и быть очевидцем происходящего.

 

От автора

Свою первую книгу я хочу посвятить моему погибшему другу, командиру первого взвода первой роты батальона «Днепр-1» лейтенанту милиции Денису Томиловичу, а также живым и погибшим бойцам батальона «Днепр-1» и бойцам всех подразделений, которые достойно прошли испытание иловайским огнем.

 

Очень часто мне задают одни и те же вопросы: «Вот зачем ты пошел воевать? У тебя же трое детей. Ради чего этот риск? Ради чего ты, прошедший такие серьезные испытания, снова собираешься туда ехать? Зачем искушаешь Бога, который сберег тебя в этой мясорубке? Разве ты не до конца выполнил свой долг перед своей страной?»

 

До Иловайска мне было трудно ответить на эти вопросы даже себе. Я вступил в полк национальной защиты Днепропетровска и батальон «Днепр-1», чтобы уберечь свой город от той разрушительной силы, которая, срывая государственный флаг и поднимая чужие, грозила уничтожить мою страну и внести хаос в жизнь ее граждан и моей семьи в частности. Пришло время доказать самому себе, что я гражданин своей страны. Когда еще не было активных боевых действий и жестко стоял вопрос поддержки правопорядка в моем городе, мне хотелось быть в той части общества, которая взяла на себя эту ответственность, так как государственные органы оказались не в состоянии обеспечить порядок в Днепропетровске.

 

Затем нас отправили в Мариуполь и, освобождая город от боевиков, которые с оружием в руках громили отделения банков и оружейные магазины, сеяли страх и панику, а также от тех, кто им помогал, я решил, что, отстояв родной город, обязан защищать права своих сограждан безопасно жить и работать на всей территории Украины. Кроме того, я хотел доказать себе, что не боюсь опасности и способен преодолеть свой страх. Я находился в команде смелых людей, а Мариуполь стал для меня родным городом, которому начали угрожать террористы. Первый раз я убедился в этом, выводя с Пост Моста обстрелянных гранатометами пограничников 14 июня 2014 года.

 

Позже у меня появилась иная мотивация. Я увидел смерть наших бойцов, которые погибли не от рук сепаратистов, а от более серьезного и коварного врага, бившего исподтишка прямо с самой границы. Уничтоженные части 72-й и 51-й бригад ракетными установками систем залпового огня привели меня к пониманию, что моя миссия по наведению конституционного порядка в стране превратилась в участие в полномасштабной войне. Враг от баррикад и стрелкового оружия перешел на тяжелую бронетехнику и артиллерию. Кровь погибших бойцов взывала к справедливому отмщению.

 

Но лишь после Иловайска я понял, почему меня снова непреодолимо тянет на передовую. Я был в числе первых сорока человек, которые пришли добровольцами в батальон «Днепр-1». Я уже прошел определенный путь и приобрел опыт, которого нет у тех, кто недавно решился защищать свою Родину. Моя миссия – не убивать, а поделиться своим опытом, который поможет смелым людям выжить в этой войне и вернуться к родным и близким.

 

После выхода из окружения без единой царапины, я понял, что не будь меня там, несколько парней не вернулись бы живыми домой. А они – чьи-то дети, мужья, отцы. И я горжусь тем, что мне пришлось пройти это испытание с честью и достоинством.

 

Наверное, это и есть ответы на те вопросы, которые мне задают. Я иду туда, чтобы преодолевать самого себя и доказать себе, что являюсь мужчиной и гражданином, от которого что-то зависит в этом мире, и что моя жизнь имеет цель и смысл.

 

Все действующие персонажи и события книги являются абсолютно реальными. Некоторые эпизоды описаны со слов участников этих событий, где я лично не принимал участия, и потому возможны небольшие неточности в деталях.

 

Хочу поблагодарить бойцов добровольческих батальонов «Днепр-1», «Херсон», «Донбасс» и «Кривбасс» за помощь в создании книги, а также всех тех, кто помог в редактировании и публикации.

 

Как я оказался в батальоне «Днепр-1»

Весной 2014 года губернатором Днепропетровской области стал бизнесмен Игорь Коломойский. Личность известная и неоднозначная, но в сложное для страны время он занял жесткую позицию и объявил, что «Днепропетровская область врагу не сдастся». В то время, когда в Киеве все были в растерянности и страхе, он заявил, что патриоты Украины не допустят раскола страны и Днепропетровск из каждого окна будет встречать огнем оккупантов. Существует много версий и слухов, почему он так поступил. Одни говорили, что он взял на себя власть, чтобы увеличить свой капитал, другие утверждали, что он вынужденно стал защищать свой бизнес, но как бы то ни было, но его личный интерес совпал с интересами нашего государства. Он оказался большим патриотом, чем многие из тех, кто был на Майдане и кричал со сцены.

 

К этому моменту российскими агрессорами был оккупирован Крым. Армия зашевелилась, и было решено выдвигаться на восток. Но оказалось, что техника не располагает топливом, и Коломойский нашел средства для обеспечения армии.

 

В то смутное время во многих областях происходили волнения и массовые акции в поддержку сепаратизма и российского вторжения. В Луганске, Донецке и Харькове избивали патриотов и топтали флаг Украины. Проникшие из России диверсионные группы захватывали здания областных подразделений СБУ, милиции и администраций. Сторонникам сепаратистов выдавалось оружие из оружеек СБУ и производились попытки разоружения воинских частей. Брошенный в России клич собрал орды добровольцев, пожелавших заработать на нашем горе. В мятежных областях начались грабежи и убийства.

  

Роман Зиненко, позывной Седой, боец батальона «Днепр-1»

 

В Днепропетровской области также стали устраивать сепаратистские митинги и звучали призывы к захвату государственных организаций и учреждений. В это сложное время основная надежда и опора народа – милиция, оказалась на стороне сепаратистов. Практически нигде милиция не сопротивлялась антигосударственным актам, а в отдельных регионах являлась их организатором и активным участником. Основным символом сепаратизма стала так называемая георгиевская лента. Когда возле Днепропетровской областной администрации собрался пророссийский митинг, милиционеры, которые должны были защищать здания областной государственной администрации (ОГА), прибыли с этими самыми ленточками на груди… Это было настоящей изменой. За несколько дней до этого объявили о создании полка национальной защиты. Губернатор области призвал патриотов объединиться перед лицом неотвратимой угрозы вторжения российских войск на территорию Украины. Город и область приготовились к отражению агрессии. Для усиления безопасности воинских частей и складов оружия, а также для укрепления государственной границы, на восток нашей страны выдвинулись части Вооруженных сил Украины.

 

Угроза войны и потери суверенитета Украины стала настолько ощутимой, что была объявлена частичная мобилизация. Мне, по непонятным причинам, повестка из военкомата не пришла. Впрочем, причина вполне понятна. Эта мобилизация касалась лишь офицеров, прапорщиков и сержантов запаса до 50 лет. Мой друг Слабый Влад получил повестку и отправился на сбор в с. Черкасское, где проходили подготовку мобилизованные.

 

Я ходил в военкомат и просил обновить мои данные по новому месту проживания и номеру мобильного телефона, но повестка так и не пришла. Никогда не считал себя патриотом, но в то время не мог сидеть на месте и ждать, когда мои друзья без меня будут встречать врага лицом к лицу.

 

Как только я узнал о создании полка национальной защиты, сразу же приехал в ОГА, в штаб полка на собеседование. Записав мои краткие данные, командование зачислило меня в девятую сотню полка. На следующий день состоялся сбор полка и была принята присяга на верность народу Украины.

 

После этого было объявлено, что под расположение полка выделена часть помещений военного госпиталя возле ОГА. Там проводились сборы и экспресс-ознакомительные лекции об оружии. Кроме того, было принято решение об организации блокпостов на основных дорогах, ведущих в город.

 

Все добровольцы по возможности приходили на дежурства. За нашей 9-й и 10-й сотней был закреплен блокпост на въезде в Днепропетровск со стороны Подгороднего. Были установлены бетонные блоки и мешки с песком. В первую ночь я принял, как десятник, руководство постом. Тогда мы еще только охраняли сам пост. Движение не перекрывали и транспорт не досматривали. Потихоньку на пост стали привозить необходимые вещи. Ночи были прохладные, и без костров было холодно. Местные жители, в подавляющем большинстве, с пониманием относились к организации поста. Приносили еду, воду, дрова. Спрашивали нас, чем еще могут быть полезными… Но были и те, кто проявлял откровенную враждебность. Вспоминая те дни, понимаю, как же это все было наивно и малоэффективно!

 

ОГА выделила патруль ГАИ, нам привезли продукты, кофе, фонари, бензиновые электрогенераторы, флаги. Кроме нас и гаишников на посту еще присутствовал экипаж бойцов «Беркута», но они не принимали активного участия в досмотрах транспорта и держались в стороне. Отношение к этим ребятам было настороженное и доверия к ним, после событий на Майдане, было мало. Вообще не понятно было, как они себя поведут, если сепаратисты решатся проникнуть в город.

 

Со временем появились средства связи и освещения. Часть дороги была перекрыта, и начали осуществлять контроль транспорта. Были сварены дополнительные средства для блокирования проезжей части.

 

А через несколько дней сепаратисты, которые тогда еще достаточно вольготно чувствовали себя в городе, собрались на митинг возле ОГА. Одновременно были организованы такие же митинги в Харькове, Донецке, Луганске… В последних двух городах эти мероприятия переросли в массовые беспорядки и захвату силовых структур, которые не только не препятствовали этому, но и активно в этом участвовали. Милиция, как я писал выше, тоже вышла с символикой сепаратистов. И тогда штаб полка кинул клич: «ВСЕМ! ВСЕМ! ВСЕМ!!! Кто только может! Срочно на защиту ОГА!» Из нашей сотни пришли несколько человек. Из других тоже пришли патриоты. Пророссийские сепаратисты насчитывали около двухсот человек. Плюс несколько десятков милиционеров. Во дворе ОГА также стояли бывшие беркутовцы, пришедшие с власовскими лентами. Только присутствие бойцов полка и неравнодушных патриотов предотвратило захват ОГА. Сепаратисты не рискнули начать захват зданий. Как позже признался заместитель губернатора Днепропетровской области Борис Филатов, полторы сотни патриотов предотвратили хаос и беспорядки в Днепропетровске. Милиция показала, что она на стороне тех, кто стремится к расколу страны.

 

В этих условиях в штабе полка было принято решение о создании отдельного батальона «Днепр-1» в составе полка, который будет выполнять роль подразделения специального назначения при областном УМВД. Это был противовес милиции, на которую нельзя было положиться и которая отказывалась выполнять функции охраны правопорядка.

 

После решения о создании батальона «Днеп-‑1» был объявлен набор желающих и очень привлекательная зарплата. Я тогда хоть и был без работы, но не стал стремиться в батальон. Считал, что для подобного подразделения найдутся молодые сильные и отважные ребята, которым я не чета. Но когда мне позвонили из штаба полка и предложили пройти собеседование, я это принял как знак свыше.

 

Пройдя собеседование и прочие необходимые процедуры и обследования, я стал милиционером патрульно-постовой службы в составе батальона специального назначения «Днепр-1» при УМВД Днепропетровской области. Перед тем как получить этот статус, я прошел экспресс-обучение в Днепропетровской юридической академии. Первый сбор прошедших отбор и собеседование бойцов состоялся 2 мая 2014 года во внутреннем дворе Днепропетровской юридической академии. Нас тогда было 40 человек. Один из нас опоздал и был сразу же отчислен. Потом были ежедневные поездки на полигон МВД и занятия под руководством опытных инструкторов. Было пролито много пота, выстреляно немало патронов и получено немало новых знаний и навыков. Учились стрелять из различных положений, в движении, на различных дистанциях, на ходу перезаряжать оружие и многому другому. Учились правильно переходить дороги и передвигаться по захваченной противником территории. Инструкторы из Грузии делились своим боевым опытом. Ежедневно, с утра до вечера, нами занимались опытные инструкторы и проводилась идеологическая работа. Нас, 40 добровольцев, убеждали в том, что мы самые первые. Что мы – наиболее сознательные и смелые представители своей страны. Что мы – будущее украинской милиции. Что скоро не будет продажной и коррумпированной системы правопорядка, а среди нас находятся будущие руководители районных, городских и областных управлений обновленной и рожденной революцией милиции. Как показало время, единицы из нас стали начальниками управлений, единицы были в числе первых отмеченных государственными наградами, единицы вышли из боев целыми и невредимыми. Из числа этих же сорока Хохол Машина и Физрук впоследствии отдали жизни за свою страну.

 

Мы проходили инструктажи, лекции и всевозможные занятия, а организаторы батальона работали над созданием его имиджа и репутации. После появления официальных данных о создании «Днепра-1» в средствах массовой информации противники независимости Украины в информационном поле стали представлять новое подразделение как беспринципных и бессердечных наемников-карателей, для которых нет ничего святого и которые готовы на безжалостные убийства. Наши оппоненты сами создали над нами пугающий ореол безжалостных убийц. Этому способствовали и пиар-менеджеры батальона, которые также вбрасывали в СМИ информацию о участии «Днепра-1» в активных силовых акциях. В сети появлялись видео с кровавыми сценами, в которых были задействованы наши бойцы. Мы еще только проходили подготовку, а о нас уже слагали легенды.

 

Первой была командировка на блокпост на границе с Донецкой областью в районе села Зоряне. Там мы провели незабываемую неделю на свежем воздухе. Четыре взвода разделили на два и несли по очереди дежурство на посту.

 

За день до выборов президента нас резко свернули и вернули в Днепропетровск. Батальону была поставлена задача – обеспечить безопасность территориальных избирательных комиссий в Красноармейске, Доброполье и Александровке.

 

На большей территории Донецкой области инициативу перехватили так называемые власти самопровозглашенной «Донецкой народной республики» (ДНР). Созданное, в основном, из местных жителей и приправленное добровольцами из соседней России, «ополчение» повсеместно совершало нападения на воинские части, отделения милиции и СБУ, требуя принять присягу ДНР и выдать оружие. Выдвинувшимся на мятежную территорию войскам и нацгвардии зачастую создавались преграды и оказывалось сопротивление со стороны некоторых местных жителей, проявлявших активную пророссийскую позицию. Открытых боевых действий еще не было, но локальные стычки имели место. Лидеры ДНР угрожали сорвать президентские выборы. Лишь в трех районах области сохранялось относительное спокойствие. Митинги в поддержку ДНР в этих районах проводились, но вооруженных боевиков еще не было. Нашей группе поставили задачу: выдвинуться в направлении Доброполья и обеспечить защиту окружной избирательной комиссии.

 

Через несколько дней – следующая задача. В поселке Межевая необходим был контроль железнодорожного транспорта, который шел с Донецкого и Луганского направлений. Для этого нам выделили помещение спортзала в ПТУ. Соседями оказались бойцы нацгвардии и «Беркут».

 

Нужно сказать об особенности Межевой. Территориально населенный пункт числился в Днепропетровской области, а железная дорога до поселка Чаплино относилась к Донецкой железной дороге. Следовательно, линейная милиция, осуществлявшая контроль за данным участком железной дороги, была из Донецкой области.

 

Во время смуты милиция показала себя не с положительной стороны, и потому доверие к ней, а особенно к ее представителям в Донецкой и Луганской областях, было низким. Поэтому в Межевую подтянули еще ВОХР от железной дороги Днепропетровска, национальную гвардию и наш батальон. Составлен был график движения поездов, и организованы группы патрулирования. В группе обычно было два бойца ВОХР, два наших бойца и два милиционера линейного отдела. На станции Межевая поезда из Донецка и Луганска останавливались и подсаживалась группа, которая по пути до станции Чаплино визуально осматривала пассажиров и проверяла документы у подозрительных лиц. Та же процедура повторялась на поездах обратного следования, на которых группы возвращались назад на станцию Межевая.

 

Из числа наших бойцов назначен был начальник станции Межевая, который координировал порядок несения службы группами.

 

Эта командировка длилась около десяти дней. Затем поступила команда сворачиваться и возвращаться в Днепропетровск. Мы все с радостью и надеждой ждали момента, когда сможем обнять родных и близких, но сделать это так и не удалось.

 

В экстренном порядке, как только мы прибыли в ОГА, батальон распределили на четыре взвода, которые пополнили новыми людьми, и были назначены новые командиры и их замы.

 

Я остался в составе первого взвода первой роты. К этому времени произошли некоторые кадровые изменения в батальоне. Командиром моего взвода был назначен Денис Томилович. Так вот мы и познакомились с Дэном 12 июня 2014 года. Во время всей этой спешки и суеты я был вызван в приемную комбата, где сообщили, что, учитывая мой водительский стаж и опыт, я назначаюсь водителем бронированного инкассаторского автомобиля. Мне были переданы ключи от «халка» (так впоследствии ребята окрестили моего железного боевого коня).

 

Во внутреннем дворе ОГА было заметно суетливое и поспешное движение. Отобрали полсотни бойцов и отправили в оружейку получить подствольные гранатометы, пистолеты Макарова и усиленные возвратные пружины для автоматов. Во дворе загружали в автобусы личные вещи, спальники, карематы, сухпайки и воду. В джипы и броневики грузили боеприпасы. Вскрывали цинки и выдавали ручные гранаты и запалы к ним. Тому, у кого не было бронежилетов, выдавались броники. По всему было видно, что скоро отправляемся, но никто не знал куда. Тут же организованно получали командировочные удостоверения и наличные деньги на десять дней в размере 300 гривен. Указанное в командировочных удостоверениях место назначения – Бердянск никого обмануть не могло. Собирались явно не на курорт.

 

Выехали уже под вечер. Направление – Бердянск, но до него не доехали. На мариупольской развилке повернули на Мариуполь. На полдороге глаза начали слипаться. Днем отдыхать было некогда, а в течение нескольких часов по ночной трассе клонило в сон. Но ничего. Выдержал.

  

 Самодельные фугасы боевиков на подступах к штабу ДНР

 

Поздней ночью прибыли на взлетную полосу международного аэропорта «Мариуполь». Там уже было заметное оживление. Обшитые стальными щитами монстроподобные КамАЗы и стройные ряды хорошо экипированных бойцов батальона «Азов» ждали нас. По полю с охраной и в окружении репортеров ходил депутат Верховной Рады Олег Ляшко и громко подбадривал бойцов. Жал руки. Желал удачи.

 

Не помню точно, во сколько поступила команда: «По машинам!» Началась операция по захвату штаба ДНР в центре Мариуполя. «Халк» и еще один экипаж «ниссана» оставили в аэропорту. Нам поставили отдельную задачу – сопровождать репортеров канала «Интер». Очень скоро со стороны города стали слышны автоматные и пулеметные выстрелы. Затем пошли взрывы гранатометов. Было видно зарево со стороны центра города. Вскоре нам в сопровождение прибыла машина, и мы въехали в город. Основная часть Мариуполя жила своей обычной жизнью, и лишь центральная была оцеплена милицией. Центр города был взят в кольцо местными милиционерами, а внутри этого кольца шла антитеррористическая операция. На тротуарах распластались бойцы подразделений «Азова» и «Днепра-1». Главная цель – мариупольский штаб ДНР, окруженный баррикадами. Как позже выяснилось, основная часть боевиков была предупреждена о штурме и вовремя покинула город. Оставалась небольшая группа держать оборону штаба. Их сопротивление было быстро сломлено. В распоряжении боевиков оставалось примитивное оружие и одна БРДМ(боевая разведывательно-дозорная машина). Кроме того, на подступах к баррикадам повсеместно были расположены фугасы. Как я уже говорил, боевики были окружены, но оказывали некоторое сопротивление. По их бронемашине были выпущены около 15 выстрелов из РПГ-7 (ручной противотанковый гранатомет) и была расстреляна центральная баррикада из крупнокалиберного пулемета «Утес». И тут началось их бегство. На улицах производились задержания всех подозрительных лиц и обыски во всех прилегающих домах и дворах. Несколько человек скрылись в подвале здания налоговой милиции на улице Итальянской, но очень скоро сдались. Всего было задержано около 40 человек. Репортеры побывали в самых горячих участках и отсняли все самое интересное. Поэтому мне посчастливилось увидеть самые впечатляющие моменты этой операции. Там я впервые встретился с Дмитрием Корчинским. Он руководил одним из небольших подразделений в составе батальона «Азов». Его книгу «Война в толпе» я перечитывал несколько раз. Корчинский – личность неоднозначная, но, несомненно, выдающаяся. Не со всеми его мыслями я согласен, но удивляет его точный прогноз развития ситуации в стране. Мне он представляется пророком, предрекающим серьезные потрясения и просто невероятные события, которые приведут, в конечном итоге, к позитивным изменениям в нашем обществе, но путь будет очень тернист. Пока что все его прогнозы сбывались. Но не буду надолго задерживаться на этом персонаже.

 

В тот день все репортеры были заняты другим, не менее интересным и ярким человеком – Олегом Ляшко. Камера почти неотступно фиксировала каждый шаг народного депутата. Он, в сопровождении надежной охраны, постоянно оказывался в самых захватывающих местах этой операции. Допрашивал задержанных, давал интервью, общался с бойцами.

  

Андрей Белецкий и Олег Ляшко с группой бойцов во время зачистки штаба ДНР в Мариуполе

 

Во время штурма один из бойцов «Азова» неудачно произвел выстрел из гранатомета и ранил троих товарищей и себя. Всех срочно госпитализировали и попросили (кто может) сдать кровь для пострадавших. Я был в числе трех бойцов, которые вызвались стать донорами. Эта поездка хоть и оказалась бесполезной (бойцам и без нас сделали необходимое переливание), но зато позволила немного познакомиться с новым для меня городом и увидеть, что происходило за кольцом оцепления милиции.

 

А за оцеплением было очень многолюдно и тревожно. Агрессивно настроенные группы людей выкрикивали угрозы и оскорбления в адрес бойцов, проводивших спецоперацию. Люди слышали всю ночь стрельбу из автоматического оружия и взрывы в центре. Так как милиция никого не пропускала внутрь периметра, они сделали правильный вывод, что антиправительственные вооруженные формирования разбиты. Милицию толпа ни во что не ставила, но за кордон проходить не рисковала. По всему было видно, что милиция заняла нейтральную позицию. Крикунов-сепаратистов никто не задерживал и не одергивал. Иногда казалось, что милиционеры поддерживают толпу, но не решаются этого показать открыто. Они не столько преграждали путь толпе, сколько предупреждали, что не следует туда соваться, поскольку там находятся два серьезных подразделения, которые, по слухам, за ночь перестреляли много народа и ни с кем церемониться не будут. Нашу машину перед кордоном милиции пытались остановить и не давали проехать внутрь периметра. Некоторые особо горячие головы даже пытались подойти к машине. Пришлось досылать патрон в патронник и ставить буйных на место. Люди увидели, что перед ними не салабоны-срочники, а добровольцы, которые не будут убегать или шутить. Стать звездой ютуба с простреленными конечностями в тот день никто не пожелал.

 

Мы благополучно добрались к своему подразделению. Когда проезжали мимо ночного клуба «ПурПур», увидели расстрелянный автомобиль «дэуланос», возле которого стоял КамАЗ, набитый бойцами. Один из наших добровольцев, увидев на рукавах у бойцов оранжевые повязки, опешил (ему показалось, что это георгиевские ленточки). Операция была завершена, и все организованной колонной выдвинулись по проспекту Ленина на выезд из города в аэропорт, ставший для нас основной базой на следующие два месяца.

 

14 июня 2014 года наш батальон был поднят по тревоге и выдвинут в район Пост Моста в Мариуполе. Прибыв на место, мы узнали, что на мосту была обстреляна из гранатометов небольшая колонна пограничников. В результате обстрела погибли 9 человек. Движение по мосту было перекрыто с обеих сторон сотрудниками милиции. На мосту стояли несколько гражданских машин и два автомобиля из обстрелянной колонны. Это были груженный боекомплектом грузовой автомобиль МАЗ и автобус. Водитель МАЗа погиб на месте, граната попала прямо в кабину. В автобус угодили две гранаты. Двигатели были повреждены, и потому машины неподвижно стояли посредине моста. Здесь же, распластавшись, лежали около дюжины пограничников, вооруженных пулеметами, они боялись поднять голову, чтобы не попасть под пулю снайпера. Одна группа бойцов батальона «Днепр-1» начала производить зачистку территории под мостом, а вторая, в которую входили два бронированных буса, выехала на мост и, прикрывая своей броней, помогала пограничникам покинуть мост. Встречавшие нас на противоположном берегу милиционеры говорили нам, что не знают, кто мы такие и сколько нам платят, но мы «обезбашенные». Сами они ни за какие деньги не согласились бы даже шагу ступить на мост.

 

Группа зачистки проверила прилегающую к мосту территорию и задержала нескольких подозрительных личностей, которые были переданы для проверки в СБУ. Среди них оказались парень и девушка. У парня с собой была радиостанция, а у девушки профессиональный фотоаппарат. Кроме того, был задержан водитель автомобиля «мерседес вито», подозревавшийся в причастности к происшедшему на мосту теракту.

  

Бойцы батальона «Днепр-1»: Роман Зиненко, Виталий Сова, Давид Гурцкая, Иван Курята…, Анатолий Могила и… в поселке Солнцево. Июль 2014 года

 

После эвакуации с моста пограничники попросили нас сопроводить до места их дислокации. Мы тогда вообще не ориентировались на местности и думали, что застава где-то недалеко… Как оказалось, сопровождать их пришлось до Амвросиевки. Маршрут пролегал вдоль российской границы почти через всю Донецкую область. Телефон постоянно сообщал, что мы находимся в зоне роуминга на территории Российской Федерации. С Божьей помощью мы провели ребят до их заставы и благополучно вернулись на базу в Мариуполь. На следующее утро узнали, что та самая застава и еще некоторые подразделения ВСУ (Вооруженные силы Украины) накануне вечером были обстреляны «Градами» с территории России.

 

Первые две недели пролетели незаметно из-за постоянного движения и водоворота событий. По пять раз на день боевая тревога и команда: «Халк, на выезд!» Мне повезло. Я был водителем одной из самых востребованных машин. Если где-то что-то происходило, то «халк» почти всегда принимал в этом участие. Со временем мы все втянулись в подобный режим службы; и тревоги, и выезды стали чем-то обыденным. Первые семнадцать дней пролетели в постоянном состоянии готовности и на адреналине. Я летал на «халке» и днем и ночью, не испытывая усталости. Сопровождение военных колонн, задержания и обеспечение содержания под стражей подозреваемых, дежурные выезды на блокпосты, сопровождение руководства штаба сектора, оказание помощи в гуманитарных и волонтерских миссиях, а также местным сотрудникам милиции и СБУ в оперативных мероприятиях. Это лишь краткий перечень функций, которые выполнял батальон «Днепр-1» в Мариуполе. В таком вот режиме мы провели чуть более двух месяцев.

 

Мариуполь. Аэропорт

16августа 2014 года нам была поставлена задача выйти в условленный квадрат и обеспечить безопасную посадку борта из Днепропетровска. Борт встретили в условленном месте. В этот день на базе батальона «Азов» в поселке Урзуф Донецкой области встречались представители добровольческих батальонов «Кривбасс», «Шахтерск», «Донбасс», «Азов» и «Днепр-1». На вертолете Филатова прилетел наш командир батальона Берёза Юрий Николаевич. Пока мы с ребятами охраняли борт, представители наших батальонов проводили совещание. День был жарким, и совещание длилось несколько часов. Бойцы «Азова» любезно предложили нам пообедать в их столовой. Тем временем нашими командирами обсуждался план совместной операции в секторе «Б» силами добровольческих батальонов. После совещания мы все спешили обратно в аэропорт Мариуполя. Боялись опоздать на концерт студии «95 квартал», который проходил прямо на взлетке аэродрома.

 

На следующий день – 17 августа 2014 года, на построении в аэропорту, из состава нашего батальона были отобраны 50 человек. Заместитель командира батальона полковник Печененко объявил перед строем, что для выполнения очень ответственной задачи требуется 50 добровольцев. Если у кого-нибудь есть причины, по которым он не может или не хочет участвовать в операции, то он останется в Мариуполе. Никто тогда не вышел из строя. Все были готовы, но были нужны лишь 50 человек, и тогда командир 1-й роты Гостищев на свое усмотрение оставил некоторых бойцов для несения нарядов по расположению в аэропорту и охране важных объектов. Отобранным для участия в операции бойцам была поставлена задача – приготовиться выдвинуться в направлении Донецка.

  

Дмитрий Руденко в поселке Урзуф

 

Центральный зал мариупольского аэропорта стал похож на разворошенный улей. Командиры взводов отдавали распоряжения бойцам собирать вещи и выносить из оружейной комнаты боекомплект и запасы продуктов питания. Мне необходимо было приготовить к дороге машину, и я поехал к заправщикам, чтобы заполнить топливный бак. После заправки я подогнал «халк» к центральному входу аэропорта и так же, как и все, стал собирать вещи и проверять экипировку. Перед отправкой тщательно готовили транспорт. На машины наносили опознавательные знаки и заклеивали фары и габаритные фонари, чтобы не выдавать движение колонны в ночное время. Куда именно мы едем – известно не было. Основную часть личных вещей сказали не брать, потому как операция по зачистке одного из населенных пунктов, куда мы отправляемся, займет не больше трех дней. Запасов питания, соответственно, брали из того же расчета. Вечером 17 августа 2014 года около 23:00 колонна выдвинулась из Мариуполя и ночью была уже в Старобешево. Там же мы встретились со второй группой нашего батальона, которая прибыла из Днепропетровска. Большая часть ребят второй группы только прошла недельную обкатку на полигоне, и вместе со своими инструкторами они были направлены в зону АТО. Часть бойцов расположилась до утра в здании, а остальные заняли круговую оборону в районе старобешевской больницы. Всю ночь слушали раскаты выстрелов и взрывов где-то в направлении Иловайска. Утром нам поставили задачу – выдвинуться под Иловайск.

 

18 августа 2014 года

Наш путь проходил мимо Многополья и через железнодорожный переезд, между Кутейниково и Иловайском. На переезде был оборудован блокпост, который охраняли бойцы 40-го БТРО (батальон территориальной обороны. 40‑й БТРО также назывался батальоном «Кривбасс»). Проехав блокпост, мы остановились и около часа ожидали дальнейших команд руководства. За это время мы успели пообщаться с бойцами на блокпосту и рассмотреть главную достопримечательность этого места – расстрелянную и сожженную грузовую «газель» и элеватор, возвышавшийся за блокпостом. Все готовились к предстоящему бою. Никто не знал, что нас ожидает впереди. Кто-то довооружался дополнительными пачками патронов, рассовывая их по свободным карманам; кто-то брал дополнительные «воги» для подствольников; кто-то помогал товарищу обматывать рукава белым скотчем, который был отличительным знаком наших бойцов; кто-то просто лежал в траве и пытался вздремнуть, чтобы набраться сил. Ожидание длилось достаточно долго, и некоторым приспичило сходить «отлить». Бойцы 40-го БТРО полушутливо кричали вслед ищущим уединения: «Ты далеко в «зеленку» не ходи. Растяжки. Назад одни уши из «зеленки» поскачут». Под дружный хохот товарищей «отливальщики» справляли свое дело на обочине, не углубляясь в кусты.

 

Ранее нам уже приходилось принимать участие в проведении зачисток нескольких населенных пунктов в Донецкой области после обстрелов диверсантами блокпостов нацгвардии и пограничников. Нынешнее задание представлялось одним из многих подобных операций. Согласно озвученным данным предполагалось, что боевиков в Иловайске совсем немного и зачистка города не займет много времени. Заход с трех направлений в город добровольческих батальонов должен был по плану вытеснить боевиков из города, и дальше планировалась зачистка города и построение новых рубежей для частей ВСУ. Взятие под контроль стратегически важного железнодорожного узла обеспечивало надежную изоляцию Донецка. Далее открывался путь на слабоукрепленные Харцызск и Зугрэс, который является энергетическим сердцем Донецкой области.

  

«Газель», уничтоженная под Многопольем

 

Бойцы с блокпоста делились своими впечатлениями и наблюдениями. С их слов, время от времени блокпост подвергался обстрелам из минометов. Ребята подсказывали нам, как необходимо себя вести во время обстрела. Лучшим укрытием являлся окоп или блиндаж. Попасть под обстрел на открытом пространстве считалось очень опасным, но и в этом случае нам рекомендовали не бегать в поисках укрытия, а залечь на землю и ползком передвигаться в сторону ближайшего укрытия. На тот момент никому из нас не приходилось испытывать на себе обстрелы из минометов, и потому подобного опыта у нас еще не было. До 18 августа 2014 года у нас вообще не было никакого опыта ведения боевых действий, и все, чему нас учили и к чему готовили, было, по большей части, лишь теорией. Не было слышно ни выстрелов, ни взрывов. Обычный теплый августовский день. Слушая бойцов «Кривбасса», я не представлял себе, что вот эту мирную тишину, нарушаемую лишь стрекотанием кузнечиков, в любой момент может разорвать грохот взрывов.

 

Наконец мы получили команду «По машинам!» и двинулись прямо по дороге к расположению штаба. От элеватора до него – всего пара километров. Дорога возле штаба была заставлена с обеих сторон различным легковым и грузовым транспортом. В «зеленке» справа и в поле слева от дороги находились расположения и позиции артиллеристов. Справа от дороги в «зеленке» также располагался штаб группировки. Пока наши командиры проводили совещание в штабе, мы коротали время в свободном общении.

 

Именно тогда ко мне подошел один из вновь прибывших бойцов «Днепра-1» и представился Акнодом. Оказалось, что заочно мы уже давно знакомы. Лёха, так же, как и я, начинал свой путь добровольца с блокпоста в Подгороднем при въезде в Днепропетровск.

 

В свое время, для общения с ребятами из полка национальной защиты, я создал группу на фейсбуке, в которой делился всеми своими новостями и впечатлениями с виртуальными и реальными друзьями и единомышленниками. Лёха был одним из них. 18 августа 2014 года мы наконец-то познакомились поближе. Он был зачислен во вторую роту батальона «Днепр-1», которой командовал Сидоренко Максим. Все последующее время, находясь в Иловайске, я чувствовал какую-то ответственность за Акнода. Я в батальоне был уже Седым (позывной), старичком, а он только с полигона. Хотелось всегда держать его поближе к себе, чтобы обезопасить, насколько возможно. До определенного момента это удавалось.

  

Памятное фото с Акнодом во внутреннем дворе иловайского детского сада

 

Наши пути разошлись 26 августа, когда нам приказали выдвинуться в депо и помочь бойцам «Донбасса» закрепиться и держаться в одном из двух пятиэтажных зданий. Был достаточно мощный обстрел, и нужно было спешить. Наш экипаж во главе с Дэном бросился к машине, а Лёха где-то замешкался и не успел к нам добежать. Потом я встретил Алексея уже в Днепропетровске в областной клинической больнице имени Мечникова, где он залечивал свои раны, но об этом чуть позже.

 

На месте нам поставили задачу – штурмовать укрепрайон на въезде в город. Что из себя представляет укрепрайон и какие сюрпризы нас ждут на пути к нему – мы не знали. План предусматривал заход в город с трех направлений: с западной стороны – «Донбасса», с южной – «Днепра-1», с юго-восточной – «Азова» и «Шахтерска». «Донбасс» зашел через частный сектор, сломив слабое сопротивление, и занял здание школы. По всем телеканалам гремела новость о том, что над Иловайском поднят государственный флаг Украины. Еще один город был объявлен освобожденным от боевиков. Нам был определен участок, который за несколько дней до этого пытался штурмовать «Донбасс» и части ВСУ. Задача состояла в том, чтобы выйти к укрепрайону на въезде в Иловайск и отвлечь внимание боевиков на себя, пока штурмовые группы других батальонов будут атаковать с других флангов. Также в задачу входило вызвать огонь на себя и определить огневые точки противника, по которым сможет отработать артиллерия и авиация. После подавления огневых точек мы должны были зачистить укрепрайон и удерживать его до подхода основных сил ВСУ и других добровольческих частей.

 

После непродолжительной артподготовки «Днепр-1» пошел на штурм. В 13:00 полковник Печененко получил команду к штурму и отдал распоряжение командиру первой роты выстраивать личный состав в походный порядок. Каждому взводу и экипажу была поставлена конкретная задача и определено место в походном строю.

 

Над дорогой раздался голос Гостищева:

– Первый взвод – вправо! Второй взвод – влево! Третий взвод – вправо! Четвертый взвод – влево! По краю дороги – вперед! Не растягиваемся!

 

Бойцы рассредоточивались, согласно приказу, и двигались вдоль дороги, внимательно осматривая прилегающую «зеленку». Тогда у меня возникло какое-то особенное чувство гордости за каждого из находящегося в строю и за то, что я являюсь маленькой частичкой этого строя. Я видел в каждом героя! Бойцы шли по прямой дороге в неизвестность, чтобы вызвать огонь на себя, а некоторые, как оказалось, шли этой дорогой в вечность…

 

Батальон «Днепр-1» выдвигается на штурм иловайского укрепрайона со стороны Многополья

 

От основной нашей позиции до укрепрайона было около трех километров. Впереди двигался танк. За ним, во главе с заместителем командира батальона Печененко Вячеславом Петровичем и командиром первой роты Гостищевым Александром, направлялись четыре взвода первой роты и сводная группа второй роты и «Правого сектора». За бойцами ехал КамАЗ с саперами, и замыкали колонну два бронированных буса и пикап с боекомплектом. Два километра медленно продвигались по дороге между двух густых «зеленок». Шли не спеша, внимательно осматривая местность слева и справа. Мне была поставлена задача следовать на дистанции 100-150 метров за КамАЗом с саперами. Удерживая одной рукой руль, второй я держал свой «леново», которым снимал на видео наш путь. Автомат в машине был бесполезен, так как из бронированного микроавтобуса все равно невозможно вести огонь. Я расположил оружие таким образом, чтобы можно было быстро его подхватить и выбежать из машины для ведения огня. В воздухе повисла гнетущая тишина, нарушаемая лишь рокотом двигателей и шелестом гусениц по асфальту, на котором были видны следы недавнего обстрела. В посадках и вдоль дороги стояли сгоревшие автомобили. Дорога была усеяна поваленными деревьями и следами от разрывов. Вся окружающая обстановка свидетельствовала о том, что совсем недавно здесь было очень жарко, а разбросанные по всей дороге гильзы красноречиво говорили о ведущемся совсем недавно с этой дороги огне по «зеленке», которая казалась обманчиво тихой и безопасной. Группа шла по дороге, не углубляясь в заросли кустов и деревьев из опасения нарваться на мины или растяжки. К некоторым расстрелянным автомобилям невозможно было подойти из-за трупного запаха. По всей дороге, то тут то там, торчали хвостовики неразорвавшихся минометных мин и осколки от «Градов». Когда на дороге или возле нее замечали подозрительные взрывоопасные предметы, ставили в известность саперов, и они выдвигались вперед для проверки.

 

 Мост над дорогой в Иловайск. На этом месте 10 августа 2014 года бойцы батальона «Донбасс» и группы «Купол» попали в засаду и приняли бой

 

Первый раз группа остановилась перед небольшим мостом над дорогой. Было подозрение, что акведук может быть заминирован. Саперы проверили подходы к мосту и поднялись наверх. На мосту действительно обнаружили и обезвредили противотанковую мину и под двумя трупами в темно-синей форме – две ручные гранаты. Из-за воздействия продуктов разложения форма убитых бойцов еще больше потемнела и казалась почти черной. На пути движения встретили подозрительный автобус, расстрелянный на обочине, слева за акведуком. Машина была пуста, но были причины подозревать, что за ней могла быть засада или автобус мог быть заминирован. Танку дали добро произвести по нему выстрел.

 

После взрыва автобуса группа двинулась дальше. У одного из бойцов «Правого сектора» возникла проблема со спиной. Под два метра ростом, Алармо был просто огромен в своем снаряжении! В маскировочном халате он вообще казался Голиафом, возвышающимся на целую голову над самыми рослыми бойцами. Ему доверили нести на себе заряды к РПГ-7. В общем, человеку-горе́ путь в несколько километров с грузом в руках и на спине оказался проблематичным, и было решено поместить его ко мне в «халк». Алармо стал единственным пассажиром машины.

 

Расстрелянный автобус у дороги

 

В конце концов колонна уперлась в нагромождение железобетонных блоков на дороге, которые не позволяли проехать технике и транспорту. Во время движения по дороге огонь по нам не открывали. Складывалось впечатление, что боевики, отбившие несколько дней назад штурм на этом направлении, не ожидали такой открытой атаки и не были готовы к тому, что к ним прямо по дороге в полный рост выйдет штурмовое подразделение. Танк произвел несколько выстрелов, чтобы расчистить проход, но это не помогло. Тогда было принято решение – обойти препятствие, проложив проход через «зеленку». Возле блоков на дороге проход делать не стали, так как была вероятность того, что «зеленка» возле них могла быть заминирована. Вся группа вернулась метров на 600 назад и выбрала удобную позицию – слева от дороги, для расчистки танком просеки в лесополосе, для выхода к полю. Танк уверенно свернул с дороги в густые заросли, а бойцы отошли чуть подальше на тот случай, если вдруг танк зацепит возможные растяжки в кустах или между деревьями. Многие бойцы очень утомились от проделанного пути. В полном боевом снаряжении с дополнительным боекомплектом было жарковато под ярким августовским солнцем. Пока танк, развернув орудие, расчищал просеку в посадке, ребята подходили к «халку» и угощались припасенной у меня водой. Проутюжив несколько раз гусеницами проход, танк выехал на противоположную сторону посадки. На другой стороне «зеленки» была пахота, и дальше смогли продвигаться только танк, пехота, подтянувшаяся чуть позже, БМП‑2 (боевая машина пехоты, ее еще часто называют «беха».) и два МТЛБ (МТЛБ – многоцелевой тягач легкий бронированный, в просторечии – «мотолыга») с двумя пушками. Я пытался следовать за ними, но «халк» плотно сел брюхом на выезде к полю. Тогда стало очевидным, что по мягкому распаханному грунту машина проехать не сможет. Мой броневик прочно застрял и без посторонней помощи выбраться не мог. Бойцы пытались вручную вытолкнуть машину, но у них ничего не получилось. К счастью, над бампером саперного КамАЗа, который шел сзади меня, имелась лебедка и короткий металлический трос. Лебедка оказалась нерабочей, но полутораметрового троса вполне хватило для того, чтобы дернуть машину назад и вытянуть обратно на дорогу. «Халк», второй бронированный микроавтобус, который мы прозвали «бежевым», и пикап по приказу командира остались на дороге прикрывать основную группу с тыла и правого фланга. Пока основная группа шла через поле к укрепрайону, мы наблюдали за дорогой. Кроме меня, Алармо и водителя «бежевого», Толика, с нами был Богдан Зеленюк. У него единственного имелся ручной пулемет. Впоследствии у некоторых ребят возникали вопросы по поводу того, почему Богдан не пошел с основной группой, а остался с нами. Со слов Богдана, Толик сказал ему быть возле «бежевого» для прикрытия дороги.

 

Сожженный у дороги на Иловайск автомобиль КаМАЗ с разложившимися трупами.

 

До начала боя оставалось несколько минут. Толик с Богданом решили проверить автомобили, которые мы видели в «зеленке», двигаясь по дороге. Брошенные машины могли бы быть удачным трофеем и дополнительным транспортом для бойцов, если бы к ним можно было подойти. А подойти к ним не получалось, так как «газель», «опель» и стоявший позади них «фольксваген бора» были набиты трупами не первой свежести и производили смрад, отбивавший всякое желание завладеть подобным трофеем. Все три автомобиля были загружены трупами бойцов в синей форме, похожей на старую форму солдат внутренних войск. Стояла обычная августовская жара, и они активно разлагались. Предположительно трупы пролежали в машинах около двух недель. Может, больше. Кто были эти ребята? В КамАЗе находились около 16 обгоревших тел, и в машинах было не меньше.

 

Возле дороги лежали три тела в такой же темно-синей форме. В одном месте и в один день погибло около сорока бойцов внутренних войск, и об этом никто ничего впоследствии так и не сказал! И это было, как минимум, за две недели до начала штурма Иловайска добровольческими батальонами. Так кто же были эти неизвестные воины и что с ними произошло? Вопрос так и не получил до сих пор ответа. Узнаем ли мы когда-нибудь номер части и имена этих парней?..

 

Позже одному из наших бойцов командир минометной батареи возле штаба группировки поведал, что незадолго до его прибытия на позицию какое-то подразделение выдвигалось в район, где мы обнаружили эти набитые «двухсотыми» машины. Задача этого подразделения состояла в том, чтоб оборудовать блокпост на ближнем подступе к Иловайску. Но им это не удалось. Группа подверглась атаке и серьезному обстрелу. Было много убитых.

 

Брошенная в зеленке «газель», в которой были сложены тела сожженных бойцов в форме внутренних войск

 

Если верить командиру минометчиков – Кузьмичу, то там вся группа бойцов была уничтожена. Боевики сгрузили трупы в машины, шестнадцать из них – в КамАЗ, который стоял метрах в двухстах от этих машин у дороги. Боевики через местных жителей передали военным, чтобы те приехали и забрали своих «двухсотых». Гарантировали, что стрелять никто не будет. Для вывоза погибших был отправлен БТР (бронетранспортер) с группой бойцов в составе около 15 человек. Прибыв на место, бойцы стали осматривать КамАЗ и местность на предмет мин и растяжек. И тут по ним внезапно открыли огонь. Местность была очень удачно выбрана для засады. Узкая дорога, по обе стороны которой густая «зеленка», надежно скрывавшая затаившихся в засаде боевиков, простреливалась со всех сторон. КамАЗ, похоже, тоже был заминирован и взорвался. Группа под прикрытием БТРа начала отступление. При этом в группе также были потери. Об этих событиях рассказал Кузьмичу один из участников описываемой операции. Тела в КамАЗе сгорели полностью, а автомобили с погибшими бойцами так и остались стоять в «зеленке». Их-то и осматривали Толик и Богдан. Не берусь утверждать о правдивости этого рассказа, услышанного со стороны, но другого объяснения гибели целого подразделения – нет.

 

Толик и Богдан вернулись к машинам и рассказали о том, что видели в «зеленке»: «Там полная жопа. Куча трупов». Вокруг царила угнетающая тишина, нарушаемая лишь редкими сообщениями по рации и шумом ветра в окружающей нас «зеленке». Наши бойцы с техникой ушли далеко вперед. Мы, оставшиеся у дороги, некоторое время чувствовали себя пятым колесом у телеги. Слева и справа густая «зеленка», которую до нас, судя по всему, никто не осматривал, и вообще непонятно, что за ней творится. Те, кто был здесь до нас, лежат аккуратно сложенные в автомобилях в «зеленке». Мы со своими машинами стоим на дороге и понятия не имеем, что творится в радиусе ста метров вокруг нас. Чтобы чувствовать себя немного увереннее, мы прошлись и осмотрели прилегающую «зеленку» вокруг. Все чисто. Тишина полная. Лишь ветер гуляет в кронах деревьев и зарослях кустов. Стараемся меньше разговаривать и больше вслушиваться. Изредка тишину нарушают лишь трескучие голоса по рации. Из радиообмена было понятно, что штаб не слышит передовую группу, а группа не слышит штаб. Мы дублировали донесения. Я предлагаю Толику пройтись метров на двести вперед и осмотреть «зеленку» впереди нас. Остальные ребята остались охранять машины.

 

По дороге идем смело – один за одним, и всматриваемся в зеленую гущу по обеим сторонам. Никакого движения или признаков живой души. Глубоко в посадку не заходим. Больше полагаемся на слух, чем на зрение. Осмотрели автомобиль ВАЗ, который стоял метрах в двухстах от наших машин. Он не представлял никакого интереса. Колеса то ли спущены, то ли прострелены. Сам автомобиль был расстрелян и не на ходу. Хозяин авто, с черным пакетом на голове и завязанными руками, лежал в кустах недалеко от машины, слева от дороги. Было видно, что это труп. Причем тоже не свежий.

 

Убедившись, что территория чистая, возвращаемся назад к машинам.

 

Внезапно тишину разорвали автоматные выстрелы и взрывы. Завязался бой на подходе к укрепу. Один из МТЛБ с пушкой сразу же развернулся и ушел с позиции. Причем непонятно, куда именно. Назад на дорогу через просеку он не выезжал. Зато командир второго орудия проявил смелость и заявил, что, пока не выпалит весь боезапас, не покинет позицию. По штурмовой группе открыли огонь из стрелкового оружия, АГС (автоматический гранатомет станковый), гранатометов и минометов. Некоторые ребята утверждали, что видели и слышали недалеко от себя разрывы «Градов», но, скорее всего, они ошиблись, приняв частые взрывы от АГС-17 за «Грады». Что такое «Грады», мы узнаем чуть позже. Связь между нами и основной группой по рации была слабой. Наша группа прикрывала дорогу и вела огонь по пытавшимся зайти в тыл нашим ребятам боевикам. Первым был замечен сепаратист, который открыл по нам одиночный огонь метров с 300. Мы его идентифицировали как снайпера, поскольку стрелок сравнительно близко клал возле нас пули с достаточно большой дистанции одиночными выстрелами, и открыли по нему огонь. Доложили по рации основной группе об угрозе с правого фланга. По радиостанции гремел голос комбата: «Приказываю немедленно ликвидировать снайпера и не дать ему возможности работать в спину нашим ребятам». Боевик перебежал через дорогу и пытался вести огонь, укрывшись за расстрелянным ВАЗом, но мы накрыли его шквальным огнем из автоматов и РПК (ручной пулемет Калашникова).

 

Также мы поддерживали связь с Дэном и подсказывали, с какого направления ведется огонь по основной группе. Под огнем штурмовой отряд смог выйти к укрепрайону, передовой группе с Сергеем Алещенко (позывной Прапор) удалось зайти на укрепрайон, но удержать его не было возможности. Из четырехэтажного здания и двух оборудованных блокпостов боевики плотно накрывали огнем наши штурмовые группы.

 

Командир поставил задачу – одной из групп осторожно выйти к зданию, разведать расположение огневых позиций боевиков и дать возможность основной группе захватить четырехэтажку. Старшим разведчиков был назначен Прапор. Два оборудованных блокпоста боевиков в двухстах метрах от четырехэтажки прикрывали огнем подходы к зданию. Прапор по рации запросил огневую поддержку, и БМП обработала окна третьего и четвертого этажей здания. Эпизод прорыва к зданию на территорию укрепа и момент гибели Тафейчука описывал непосредственный участник этой группы Савченко Вася. Когда группа продвигалась в «зеленке» у дороги перед зданием, то старший группы Прапор приказал залечь в «зеленке» у края дороги и осмотреться. Саша Минаев с Сергеем Тафейчуком шли в авангарде группы и не слышали команды шедшего сзади Прапора. Они самостоятельно попытались преодолеть дорогу и прорваться к сторожевой будке возле шлагбаума на КПП, которая находилась за металлическими воротами, преграждавшими въезд к четырехэтажке. Но им это не удалось. Тафейчука сразило взрывом еще на дороге, а Минаева ранило осколком в ногу и оглушило за воротами перед будкой. Уже упав на землю, Саня почувствовал удар в спину. По нему вели огонь, пытаясь добить. Пуля прошила заднюю пластину бронежилета и, пробив желудок, рикошетом от передней пластины прошла через селезенку и мочевой пузырь, вышла через левое бедро. Увидев, что два бойца уже побежали к зданию, Вася и Сын Полка, остальные из группы Прапора метнулись вслед за ними. Группа под обстрелом со стороны здания преодолела дорогу, на ходу став свидетелем гибели Сергея, и укрылась за тонким бетонным забором возле ворот. На дороге осталось тело Тафейчука. К нему невозможно было подобраться из-за шквального огня из окон здания. Один из бойцов увидел вооруженного боевика, который находился за забором у шлагбаума, и успел крикнуть, чтобы тот бросил оружие, но в ответ боевик вскинул автомат, но выстрелить не успел. Его с нескольких стволов сняли перебежавший через дорогу Вася, стрелявший в просвет между заборными плитами, а также несколько бойцов из группы, оказавшейся у забора. Труп этого боевика так и остался лежать возле шлагбаума. Я видел его через несколько дней после взятия этого укрепа со стороны города. Прапор понял, что прорваться к зданию не получится. Из ворот, укрываясь от огня, выполз раненый Минаев, и Терминатор пытался остановить кровь из его ран. Некоторое время группа пыталась укрепиться возле бетонного забора, рассчитывая после обработки здания из БМП штурмовать первый этаж. Засевшие в четырехэтажке боевики упорно сопротивлялись, несмотря на то, что наша БМП из-за «зеленки» продолжала обрабатывать окна здания. После того как по хлипкому бетонному забору стали бить из гранатометов, ребята вынуждены были отойти от него. Подхватив раненого Минаева, бойцы под прикрытием огня БМП преодолели дорогу и укрылись в посадке. Прапор попросил БМП отработать и второй этаж для прикрытия отхода группы. Что касается гибели Сергея, то ребята не могут точно сказать, что это был за взрыв. Возможно, «вог» от АГС-17 или подствольного гранатомета, который попал прямо в голову. Большую часть группы контузило, а Терминатору досталось изрядное количество осколков от пролетевшего рядом с ним в забор заряда РПГ. Вадиму повезло, потому что от взрыва у него загорелись заряды к гранатомету, которые он нес в ранце у себя за спиной. К счастью, все осколки попали в бронежилет и заряды на спине не взорвались. Своей жизнью Минаев благодарен Хорольскому Антону, убедившему танкистов выехать за ним к дороге. Хохол с ребятами погрузили раненого товарища на броню и вывезли его в безопасное место, чем, вне всякого сомнения, спасли ему жизнь.

 

В это же самое время по остальной группе велся огонь из стрелкового оружия, АГС-17 и миномета. Тогда мне казалось, что бой длится бесконечно долго. Стрельба и взрывы не прерывались ни на секунду. Я очень переживал, что у ребят закончится боекомплект, а подвезти его не было никакой возможности. Как оказалось впоследствии, каждый боец израсходовал не более одного магазина. В основном огонь вели боевики. Для удержания позиции необходима была поддержка основных сил, а они не могли подойти из-за загромождений железобетона на дороге. Инженерная техника была обстреляна из минометов и не смогла освободить проход. Попытку расчистить дорогу мы наблюдали лично, поскольку прибывший сопровождать бульдозер боец Иван Крым передал нам приказ Берёзы обеспечить прикрытие и охранение бульдозера, пока он будет выполнять расчистку дороги. Оставив машины, мы выдвинулись с бульдозером по дороге к блокам, но из «зеленки» в тыл к нашим ребятам пытались зайти «сепары», и мы, оставшиеся на дороге, отсекали их огнем. Пришлось вместе с бульдозером вернуться к машинам. Алармо оставался в «халке» и вел наблюдение из бронированного буса, иногда выскакивая из машины, чтобы вести огонь. Толик и Богдан, укрывшись возле машин, вели огонь из АКМ и РПК. Ребята из пикапа рассредоточились на обочине с двух сторон дороги и тоже обрабатывали «зеленку», где было замечено подозрительное движение.

 

Я имел неосторожность снарядить свои магазины вместо трассирующих патронов патронами для бесшумной стрельбы. Внешне маркировка на них очень похожа, но разница заключается в мощности порохового заряда. Использование этих патронов без глушителя ПБС-1 (прибор для бесшумной стрельбы) с шайбой, из-за малой пороховой навески, чревато тем, что затворную раму не отводило до упора в крайнее заднее положение, гильза просто оставалась в патроннике, и приходилось постоянно вручную передергивать затвор.

 

В условиях, когда отдельные группы «сепаров» производили обстрел дороги и к ним присоединилась работа миномета, о расчистке дороги не могло быть и речи. Бульдозер решено было вернуть назад. К тому же уже поступило сообщение по рации, что основная группа тоже возвращается и просит оказать помощь в срочной эвакуации раненых.

 

Надо отдать должное находящемуся с нами в «халке», Алармо. Зрение у него – дай бог каждому. Он первым вычислял подкрадывающихся к дороге «сепаров» и подсказывал, куда ввести огонь. Когда я дал ему бинокль, то это еще больше упростило нам задачу.

 

Через полтора часа боя стало ясно, что удержать занятую позицию не получится. Рация разрывалась сообщениями о первых потерях и необходимости поддержки. Нам было очевидно, что подкрепление подойти не сможет, а к тому моменту у нас уже был один «двухсотый» и девять «трехсотых», в том числе очень тяжелый. Во время минометного обстрела Рома Харченко получил серьезное осколочное ранение в шею. Это был первый реальный боевой опыт. Когда по штурмовой группе открыли огонь из миномета, мало кто был готов к этому. Более опытные товарищи тут же вжались в землю, показывая пример для остальных. Видимо, Роман не успел последовать их примеру и был ранен. Раненный в ногу Давид Гурцкая, а также Союз со Сталкером помогли погрузить истекающего кровью Романа на броню БМП для эвакуации. Группа начала организованный отход. Танчик вначале прикрывал броней отход группы. Ему в башню попала мина или, как показалось некоторым, «вог» от АГС-17 и по корпусу четыре РПГ. Во время обстрела танка на нем за башней находился Вова Тугай. Лишь чудо спасло его от осколков. После этого танкисты помогли эвакуировать первых раненых и вернулись с Хохлом за Минаевым и группой Прапора.

 

Первой с ранеными и уцелевшими бойцами на просеку вышла боевая машина пехоты. Мне в «халк» занесли еще живого Харченко Рому. Он был в сознании, и бойцы старались прижимать тампоном засыпанную кровоостанавливающим порошком рану на его шее. Из машины Романа выносили уже без сознания. Это был первый случай, когда я видел, как умирает человек. Тогда версией его гибели было повреждение шейной артерии, но сейчас мне кажется, что это не совсем так. Я не медик и не могу судить, но если бы Роману порвало артерию, то он бы погиб в считанные минуты. Его вывезли после длившегося около тридцати минут боя, и он все еще был жив. Хрипел. Стонал, но был жив. Последние конвульсии были уже в «халке» по дороге к медикам, к которым я его домчал буквально за две минуты. Все последующие смерти уже не производили на меня никакого впечатления.

 

Мне редко доводилось до этого общаться с Романом, и в бледном агонизирующем бойце, которого мне занесли в «халк», я его не узнал. Мне тогда показалось, что это или Союз, или Сталкер. Эти два бойца постоянно находились рядом друг с другом и имели некоторое сходство между собой. Оба были крепкого телосложения, невысокого роста и лысыми. Я настолько был уверен, что раненый у меня в машине один из них, что сразу же сообщил Дэну, который искал и проверял бойцов своего взвода, что у нас во взводе потери.

– Дэн, у нас тяжелый «трехсотый».

– Кто?

– По-моему, Союз или Сталкер.

– Этого не может быть! Я их видел.

 

Оглядываясь по сторонам, Денис искал глазами неразлучных друзей.

 

Когда из «халка» вынесли Рому, медики пытались вернуть его к жизни, но все их усилия оказались напрасны. Накрыв Романа, санитары принялись оказывать помощь другим раненым.

 

Дэн увидел оказывавших помощь раненым Союза и Сталкера и сказал:

Наши все целы. Вот они.– И, облегченно вздохнув, добавил:– Ну ты меня и напугал. Но это даже хорошо. Примета хорошая. Долго жить будут.

 

В этот момент ко мне подбежал инструктор Олег. В результате легкого ранения и контузии он был очень перевозбужден и кричал, что нужно снова вернуться на место эвакуации, так как там танк и на нем много раненых. «Халк» стоял развернутым в противоположную от укрепа сторону, и мы не стали тратить время на разворот. Олег вскочил за руль ближайшего «ниссана», а я прыгнул на переднее пассажирское сиденье, и мы понеслись обратно к месту эвакуации. Олег уверенно вел машину, а я, выставив в открытое окно автомат, всматривался в мелькающую по пути «зеленку» по правому борту. За две минуты движения Олег пытался мне рассказать о том, как получил ранение.

  

Олег Латошинский и Николай Криворотько после штурма Иловайска

 

Когда мы подлетели к просеке, на дорогу выехал разорванный танк с нашими бойцами на броне. По бокам танка были видны следы попаданий из гранатомета. Мы помогли раненым погрузиться на борт пикапа, после чего спешно вернулись к позиции возле штаба, где раненым оказывали первую помощь. Медиков было мало, и потому мы помогали им, чем могли. Уцелевшие бойцы своими ножами срезали лямки бронежилетов и разгрузок, а также разрезали форму раненым побратимам для наложения повязок и жгутов. Доставали из аптечек кровоостанавливающие порошки и засыпали ими раны товарищей. Принимали у них оружие и боекомплекты. В этом нашем первом бою были ранены Шавлик, Давид Гурцкая, Дима Руденко, Женя Макогон, Саша Минаев, Андрей Фурса и еще несколько бойцов. Серьезную контузию получил Малыш Саша. Легкие ранения – наш инструктор Олег, которого зацепило осколком в ягодицу и слегка контузило, и Коля Спартак, получивший осколочное левого предплечья, ему также оцарапало щеку.

 

После первой неудавшейся попытки войти в Иловайск мы отошли в Старобешево. Наш экипаж был отправлен с несколькими ранеными. Среди них был мужественный наводчик танка, который шел во главе отряда и потом прикрывал его отход. Парень получил серьезную контузию. Остальная часть батальона подтянулась чуть позже. Врачи больницы работали не покладая рук. Бойцы помогали медикам переносить раненых из машин в операционную. Тогда я впервые увидел результат серьезной контузии. Малыш Саша почти не отдавал себе отчета, где находится, и не ориентировался во времени и пространстве. Он почти все время сидел на кушетке, обхватив голову обеими руками, и шатался из стороны в сторону, жалуясь на невыносимую боль в голове. Иногда поднимался и пытался идти куда-то, не меняя положения рук. Сталкер помог ему сесть обратно на место и следил, чтобы Саша ни обо что не ударился. Раненых, после оказания первой помощи, почти сразу увозили в Мариуполь и оттуда вертолетом доставляли в Днепропетровск.

 

После этого первого боя наши ряды заметно поредели. Наш комбат построил оставшихся бойцов во дворе больницы. Берёза поздравил нас с боевым крещением, и мы помянули своих погибших товарищей минутой молчания. Уже тогда стали проявляться первые признаки того, что не все готовы к реальной войне. Большинство ребят хоть и понимали, что у руководства нет достаточного боевого опыта, но готовы были идти в бой. Возможно, чрезмерные эмоции некоторых бойцов имели под собой веские основания, но были и такие, кто истерил и откровенно паниковал сам и сеял панику вокруг. Вова Помидор на чем свет стоит клял Берёзу и откровенно посылал его по известному адресу, обвиняя последнего в некомпетентности. Берёза требовал, чтобы он заткнулся и обещал уволить за нарушение субординации и оскорбления старшего командира. Нэо, также не жалея голосовых связок, обвинял командиров в смерти Тафейчука и Харченко. Остальные бойцы старались держать себя в руках и пытались успокоить более эмоциональных товарищей. Но все были единодушны в том, что подобные операции нужно тщательнее планировать и использовать более серьезное вооружение. Все были под сильным впечатлением, а поминальные 150 граммов водки еще больше подняли эмоциональный градус. К счастью, эмоции понемногу утихли, и здравый смысл взял верх. После построения и поминки погибших побратимов была организована охрана периметра больницы, и батальон расположился на отдых. Бой 18 августа 2014 года стал для нас настоящим боевым крещением.

 

Ночью к нам прибыло подкрепление с бойцами 20-го БТРО, считавшегося частью батальона «Днепр-1», с тремя АГС-17, которые установили в кузовах трех пикапов. На первый был поставлен Помидор, на второй – Гром и Кум, а на третий – Петюня.

 

Ночь была очень холодной. Место для ночлега было определено в подвале больницы. Некоторые бойцы расположились в коридоре и кабинетах больницы. В Старобешево не было проблем с электричеством, и я поставил на ночь заряжаться телефон, который часто использовал для фото‑ и видеосъемки.

100 днів полону, або Позивний «911». (Автор: Макеєв Валерій)

опубліковано 22 лист. 2017 р., 08:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 січ. 2018 р., 02:59 ]

 

 

предоставлено правообладателями http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=19117796&lfrom=204420127

«Валерій Макеєв «100 днів полону, або Позивний «911»»: Фоліо; Харків; 2016

ISBN 978‑966‑03‑7416‑4

Анотація

 

Книга‑сповідь волонтера, який пройшов воєнний Схід України й опинився за ґратами у підвалі, де не діють жодні закони і правила, а все будується винятково на людських стосунках. Це документальна розповідь про паралельний вимір, який існує в нашому світі за кілька сотень кілометрів. Жорстокі ополченці, російські десантники, психологічні допити, приниження, катування – мало хто після цього виживає. Але він вижив і… написав про це. Дискусійно, суперечливо, нетипово, але чесно.

 

Видання для тих, хто хоче жити у власній щасливій країні

 

Валерій Макеєв

100 днів полону, або Позивний «911»

 

 

Тепер, після повернення додому, почавши входити у структури місцевої влади, розумію, що на місцях сидять люди, які мали б бути адміністраторами змін після Революції Гідності, а насправді – це окремий пласт, відділений залізобетонною стіною від усього, що відбувається… Навіть важко це життям назвати – вимір, коли ти дихаєш. Так, це, мабуть, життя. Але зовсім інше.

 

Революція одна, друга, війна… Щось ми робимо не так, бо все, що відбувається, жодним чином не впливає на чиновницький світ. Це специфічна сила зла і якась мізерна сила добра (добровольці, котрі воюють на Сході) і близько не може справитися. От кажуть: повернуться хлопці з АТО… Повертаються… Мовчать… Не хочуть ні з чим зв’язуватися і навіть не вірять, що можна щось здолати. Що «ворога» на Сході можна побороти – так, а чиновницький світ – ні, не знають як.

 

Що ще треба пройти?Якого роду катарсис?

* * *
 

Петро приступив тоді та запитався Його:

Господи, скільки разів брат мій може согрішити

проти мене, а я маю прощати йому?

                                                                   Чи до семи раз?

Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз,

але аж до семидесяти раз по семи!

                                                                                 (Від Матвія 18:21, 22)

 

Передслово

Події листопада 2013 – лютого 2014 в Україні отримали діаметрально протилежні оцінки (насамперед через судження закордонних медіа): з одного боку, зміна влади насильницьким шляхом і в непередбачений законодавством спосіб, з іншого – Революція Гідності… Але людська гідність – це та категорія, яка сама знаходить шляхи для самовираження, часто незважаючи на дипломатичні протоколи. А вчорашні майданівці – сьогоднішні волонтери – стали ангелами на сторожі вибореної гідності, як власної, так і національної. Зростає нове покоління українців – патріотів, які мислять себе незалежно, в державі, позбавленій корупції, з почуттям самоповаги.

 

Предивний факт: політики, як тільки виникла збройна складова конфлікту в Україні, одразу визнали, що в державі практично відсутня армія і вся надія на «друзів України». «Друзі України» (ті, що за Будапештським меморандумом передбачають захист нашої держави) трохи посоромившись знайшли дипломатичні маневри, мовляв, хтось неправильно потрактував меморандум. Так чи так, але стало зрозуміло, що:

ніякої зовнішньої допомоги чекати не варто;

політики, котрі визнали проблеми власної армії, таки не проти покерувати й такою державою;

гідність таки необхідно захищати за рахунок сил й енергії саме волонтерського руху…

 

«Этого не мог предвидеть никто», − легендарна фраза із улюбленого фільму багатьох поколінь «Сімнадцять миттєвостей весни» стала актуальною як ніколи. Жоден кабінетний аналітик не міг передбачити того, що в напіврозваленій і осілій у злиднях Україні виникне нечуваний досі й невідомий тій же Європі, та й усьому світу,– потужний волонтерський рух.

 

І поринули з головою волонтери в технологічний процес під назвою війна: поїти‑годувати, взувати‑одягати, лікувати, забезпечувати засобами захисту, морально й духовно підтримувати й зміцнювати українське військо. Окрім всього допомагають волонтери і постраждалим від конфлікту мирним громадянам. По обидва боки барикад. Але у війни ще й інші грані: полон, обмін і торгівля полоненими, захоронення цивілізовані і варварські, зниклі безвісти і пошуки їхніх слідів. Офіційна Україна й до цього не була готова. І навіть після року війни, названою АТО, держава так і не знайшла своє місце і роль у вирішенні названих проблем. Занадто тяжко все йде, тому потрібно говорити. Це потрібно і для сьогодення України, і для її майбутнього.

 

Життєва необхідність сказати правду з’являється у кожного, хто хоч раз на власні очі побачив, що таке «ЛНР-ДНР». Один із таких Сергій Захаров, художник із Донеччини, який пройшов пекло «ДНРівського» полону, у якому багато спільного із моїм, «ЛНРівським». Я познайомився з ним на презентації першого видання, у Києві. Він сказав, аби був письменником, теж написав би книгу, але «я художник, тому малюю». Коли побачив перші Сергієві начерки до текстів, здивувався наскільки точно відтворено тамтешнє життя. Тепер побачити й оцінити можете і ви, свідомі читачі. Бо тільки таким ця книга потрапляє до рук.

 

Замість прологу

Перші дні я просто насолоджувався повітрям свободи й залюбки йшов до всіх, хто запрошував поспілкуватися: журналісти, посадовці, старі та щойно знайомі люди. Звичайно, радість зустрічі й розмова з близькими та рідними була особливою, проте абсолютно всіх відкритих людей довкола я сприймав, як членів родини. Радий був кожному.

 

Так. Щось у мені змінилося.

 

Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька й матір, близьких і рідних, далеких і невідомих, і… ворогів своїх.

 

Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявив людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя. Так, ТАМ відлік життя йде на години, хвилини, секунди. Кожної миті щось може змінитись. Трапитись щось абсолютно нелогічне, неплановане. Зараз про це не те, що говорити, а й згадувати важко настільки, що божеволієш.

 

Те, що раніше здавалося непереборною проблемою, сьогодні стало малосуттєвим, часом навіть таким, що не заслуговує на увагу. Для кожного «непереборні» проблеми – це щось особисте. Я такий же: переймаюсь (а точніше, переймався) тим, що доносить телеефір, як у кожного, у мене є родинні питання, що потребують особливої уваги. Полон, наче надпотужний мікроскоп міжлюдських та суспільних відносин, дав мені нове бачення псевдополітичних та псевдоекономічних конфліктів. Якщо узагальнити, що побачив через його збільшене скло – це тотальна маніпуляція. Усім і всіма. А ще сумбур і абсурдність реалій. Поріг вразливості до жорстокості знизився до нуля: поняття образи відступило в глибоку тінь. Навпаки, намагаюсь не ображати інших. Тих, хто хоче вчинити так до мене, просто жалію. За недалекоглядність. Бо то є марна трата часу…

 

Маю переконання, що війна ТАМ, та «мирне» життя ТУТ – це два різні світи. ТУТ ми не бажаємо прийняти місію цієї війни, зрозуміти: для чого нам це випробування. Начебто ми мали б відстоювати ідеали Революції Гідності, проте живемо за «совковими» стандартами (і захищаємо це право так жити).

 

Перші вичитки‑поради поставили ключове запитання:

 

«А чому ти не показуєш страшних сцен катування, знущання над пораненими та полоненими?…»

 

Дивний феномен. Не можу.

 

Коли написав перший текст – вислав своєму другу-сокамернику, професійному журналісту Ромці Черемському: «Прочитай. Це те, що ми хотіли донести до наших співвітчизників, перебуваючи на підвалі…» Майже місяць Ромка не відповідав. Телефоную декілька днів тому, вибачається: «Знаєш, я так і не зміг себе пересилити: відкрити файл «100 днів полону…» Мені болюча будь-яка згадка про ЦЕ… Переслав, не відкриваючи, своєму приятелю – професійному журналісту з великим досвідом роботи. Дав певні поради, та в цілому оцінив добре».

 

Вибач, Ромко. Розумію, що болить. Та мав написати це саме так.

 

Знаєте, чого понад усе прагнуть полонені там? Щоб їхні родини не знали про ті важкі страждання, які доводиться витримувати в полоні.

 

Нещодавно повернулися хлопці десантники після п’ятимісячного полону (їх взяли під Іловайськом). Удома – без інтерв’ю. Півтори доби біля родин – і на службу… Уклали нові контракти. Мама одного з них спілкувалася зі мною: «Колишні полонені – це якась особлива каста… Їх важко розуміти. Та, бачу, що й вони ТУТ мало що розуміють. Тому навіть після такого страшного полону бачать себе далі тільки на війні… Майже не говорили про полон. Та, чи не найперше, що зробили хлопці, повернувшись додому, зателефонували тим, хто проявив ТАМ до них людяність: давав кусок хліба, іноді, потайки вночі зателефонувати до рідних…»

 

Якби захотів написати сценарій фільму жахів, не довелося б нічого вигадувати. Але я не терплю цього жанру. Розумію, що цю книгу можуть читати рідні й близькі тих, хто ще залишився там… Що маю сказати їм? Дзвінки та листи від родичів я отримую щодня. Разом віримо та надіємось. Кілька днів тому, ридаючи, зателефонувала мама одного із воїнів, який лежав зі мною в лікарні… Він уже пів року в полоні й має важке поранення. Днями подзвонив дружині й сказав, що його, пораненого, жорстоко побила група п’яних конвоїрів… Хлопець уже кілька днів навіть підвестися не може. Шукаємо способи визволити.

 

Війна триває. І я в ній маю своє місце. Незначне. Щось намагаюсь зробити для поліпшення долі та визволення заручників, розшуку зниклих безвісти. Щось вдається. Чотири вантажі безпосередньо до камер з полоненими знайшли своїх адресатів. Під час п’ятої доставки нашого перемовника (дівчину-волонтера) взяли у полон. Це вже її другий полон…

 

Щось пішло не так…

 

Визволяємо. І… направляємо вантажі з харчами та одягом до камер Луганська й Донецька… Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невідомо й не зрозуміло… Цей «дощ материнських сліз» надовго…

 

* * *

Цей текст – це пам’ять.

 

А пам’ять – зовсім не пам’ятник. Вона жваво спонукає міркувати про те, що відбувається в нашій країні, у світі. Примушує шукати відповіді на складні питання. Це також моя пам’ять для внучки Марійки. Для світлого й мирного майбутнього її та всіх українських дітей.

 

Свобода «щастя»

 

Найбільше випробування для людини – встояти не стільки проти невдач, скільки проти щастя

Франческо Гвічардіні

 

 

24листопада 2014 о 13-й годині за київським часом й о 14-й за московсько-луганським, біля мосту через Сіверський Донець поблизу містечка Щастя, представниками Міністерства оборони самопроголошеної «ЛНР», мене перевели зі статусу військовополоненого/заручника/просто викраденого у такий довгоочікуваний статус Громадянина України й передали офіцеру Української Армії – комбригу 92-ї бригади. Не знаю, як його звати. Просто справжній офіцер. Все було лаконічно і… якось незвично людяно для навколишнього світу. Того дня, коли мене передавали в руки офіцера, сторони домовилися про «режим тиші» на три години. Три години тиші на передовій – це мій скромний вклад у справу довгоочікуваного миру на Донбасі.

 

За мною приїхав син. Комбриг попередньо запитав його, як мене ідентифікувати, адже я не мав ніяких документів. Володимир для цього вигадав дуже милий, навіть зворушливий, пароль.

 

У супроводі двох офіцерів «ЛНР» я підійшов до підйому на гірку, яка, звиваючись, вела до мосту через Сіверський Донець.

Стоїмо!– пролунала лаконічна команда. – Якщо почнеться стрілянина – падай на землю.

Так домовилися ж про «тишу»,– зауважив я.

В окопи команди часом приходять із запізненням,– відповів досить інтелігентний ополченець.

 

Чекати довелося недовго. Хвилини через три після нашої зупинки з’явився крокуючий твердою, впевненою ходою військовий. За ним ще двоє.

Назвіться: прізвище, ім’я, по батькові, – сказав офіцер. І хоч звучало це по-військовому чітко, обличчя випромінювало особливу людяність, приховати яку не зміг би жоден військовий мундир.

 

Я відповів. Мабуть, за темпоритмом не так чітко, як прозвучало запитання.

Як звати сина?

Володя.

А онуку?

Марійка,– сказав я, усміхнувшись.

 

Комбриг відповів не менш щирою посмішкою і міцно, по-чоловічому, навіть по-батьківськи, обійнявши. Він був молодшим за мене, але тут, на війні – в рази головніший, тихо мовив: «Із прибуттям».

 

Проведіть!– прозвучала команда від комбрига рідної української армії. І я в супроводі офіцера, який стояв трохи осторонь, пішов до наших…

 

Уперше після ста днів мого перебування в полоні на очах виступили сльози. На хвильку. До мосту я підійшов уже гідно. Усе було позаду. Попереду чекало повернення додому, до такого вже незвичного мирного життя.

 

 

 

ПАРАЛЕЛЬНІСТЬ
(із захалявного записника)

Крізь заґратоване вікно дивлюся, як люди кудись йдуть нещасними, розбитими Ровеньками. Які вони при цьому щасливі. Проходять повз підвал і не уявляють, що через дорогу від їхнього будинку утримують кілька десятків полонених та заручників. І тут не 21 століття, а 15-16 – за підходами це Середньовіччя.

 

Тут, як ніде, відчуваю, що є кілька світів: перший – чиновницький, де всі лаються, щось вирішують…, другий – фейковий, коли хтось кидає маніпуляцію і всі ведуться на неї. Мене в цих двох світах немає, скоріше у наступних. Третій – глибинний, аналітичний. Четвертий – світ бійців і людей, яких торкнулася ця війна. Ті, хто пройшов крізь Схід, розмовляють між собою на рівні думок… недомовок, обмовок. Тут є свої цінності. Якщо стіна, то тут ця стіна справжня – з чіткими обрисами: бачиш, де, яка цеглина, на яку можна опертися… Там, на мирній Україні, біла стіна, пофарбована – не знаєш, що всередині, насправді. А вона може бути псевдостіною, або такою ж цегляною, але заштукатуреною. Тут все оголено – усі людські відносини на поверхні. У певному сенсі тут краще через цю щирість. Даю собі слово щомісяця виїжджати в зону АТО: занурюватися «у чисту воду».

 

Пролог від діда

        Великий Брат, як і раніше, не стуляє очей, а деякі рівні – рівніші від інших…

Джордж Оруел

Майже день у день, 72 роки тому мій дід втік із полону німецьких окупантів. Добирався сотні кілометрів до рідних країв. Поліцаї уже в родинному селі Панське спіймали й після жорстоких допитів розстріляли діда Якова. Звуки пострілів чув мій тато…

 

Сьогодні Панське (колись – українська «Венеція») затоплене водами Дніпра поблизу Черкас. І в цієї трагічної події мого роду немає місця, до якого я мав прийти вклонитися. Та душа, вочевидь, обирає свої потаємні (за Вищими Законами) шляхи. Мій дід потрапив у полон неподалік від тих місць, де взяли й мене. Відомо, що Яків Федорович Макеєв боронив Батьківщину від окупантів у Курській, Воронезькій та Сталінградській областях. Неподалік від Бєлгороду отримав контузію, знепритомнів і потрапив у полон. Через 72 роки курсько-воронезькі хлопці дідів-прадідів, яких боронив мій дід, взяли в полон уже мене. Спіралі історії.

 

Не знаю, можливо, полон – спадок від діда. Можливо, історія ближча. У середині червня боєць Жека з позивним «Чех» дістав мій телефон, дізнавшись, що я займаюся організацією богослужінь у військах. Перетелефонував і попросив провести в них в «Айдарі» Євхаристію. Дуже хотів причаститися. Не склалося… Коли ми приїхали в розташування, виникла якась метушня. Нас не пустили, тож довелося проводити молебні в інших частинах.

 

«Чеха» через десять днів не стало. Не причастився. А причину метушні я дізнався, заїхавши на нічну вечерю на зворотному шляху в придорожню забігайлівку за Харковом. У телевізорі показували репортаж про взяття в полон Надії Савченко. Я ще подумав: «Боже, як же їй там, у полоні?…»

 

Через кілька тижнів дізнався, що двоє моїх земляків – Дмитро Половинка й Сашко Осейко – теж опинилися в полоні. Якось близько взяв це до серця. Як міг, намагався долучитися до їхнього пошуку й звільнення. У полоні хлопці були 11 днів. Коли зустрілися, розговорилися з Сашком: розповів про бомбардування «Градами», мінометні обстріли та багато іншого побаченого‑пережитого за час його чотиримісячного перебування на війні. Коли запитав, а де ж було найважче, Сашко без вагань відповів: «У полоні».

 

Можливо тому, коли до мене звернулися за допомогою у звільненні захоплених бійців, які перебували в Краснодоні, я не особливо розмірковував − розумів, що це і важливо, і потрібно для хлопців.

 

Загалом було три групи, звільнення яких я організовував. Перша – вісім танкістів, які перебували в ізоляторі тимчасового тримання в Краснодоні. З’ясував їхнє місцезнаходження, встановив контакт і з ними, і з людиною, яка їх утримувала. Незабаром четверо людей були на волі. Залишилося ще четверо. Сконтактував, але чіткої домовленості про їхнє звільнення досягнуто не було. Із людиною, яка відповідала за утримання, вирішили, що будемо розбиратися, коли приїду. Хлопцям пояснив ситуацію. Попросили, якщо навіть не вдасться звільнити, привезти цигарки, солодощі, їжу, одяг. Усе зібрав.

 

Ще були Роман і Вітя. Їх утримував бойовий командир з позивним «Л». Командир дав номер свого мобільного для зв’язку, і так почалося наше спілкування. Говорили по телефону кілька разів на день: «Л» сказав, що віддасть без обміну хлопців, якщо я привезу журналістів для зйомок фактичного матеріалу про події у Краснодоні. Безпека мені й журналістам гарантувалася на всі 100 %. Командир сказав прізвище, ім’я, по батькові, дав свої контакти, фото із соціальних мереж. Полонені підтвердили, що це він і є. Коли поїздка була підготовлена, я сказав дані свого автомобіля. «Л» повідомив, що мені присвоєно позивний «911», і необхідна інформація передана на всі блокпости. Ще був Святослав із Черкаської області. До мене телефонував щодня із величезним очікуванням і надією. Був у полоні. Втікав. Під час втечі поранили. Без свідомості приютила одна родина, що жила неподалік українсько-російського кордону. Згодом, люди, які прихистили Свята, сказали, що виїжджають до Росії, а квартиру закривають. Привели його до знайомого міліціонера, з яким я і зв’язався. Він запевнив, якщо буду в найближчі 3-4 дні, то заберу Свята без проблем. На запланований день мого прибуття Свят уже пішов від людей, які його прихистили. «Я буду сидіти у жовтій футболці та джинсах на сходах біля краснодонської міліції доти, доки ви не приїдете. Буду чекати» − сказав він.

 

Від Романа нестримно надходили есемески. Я розумів, що зараз крім мене хлопцям ніхто не може допомогти. А в мене складається все вельми добре й організовано з досить переконливими гарантіями. Додатково відпрацював силу-силенну контактів по лінії церковнослужителів. І ситуація, і статус приймаючої сторони підтверджувалися як ними, так і полоненими.

 

Дорога на схід

Журналістам Ані, Назару та Роману я запропонував самостійно дістатися до Черкас, звідки ми разом на «Vito» повинні були виїхати в зону АТО за маршрутом Черкаси – Харків – зона АТО – Краснодон і назад. Від’їзд запланували на 18 годину 14 серпня 2014 року, у четвер. Багажне відділення мікробуса вирішив заповнити традиційною гуманітаркою. Із «Айдару» саме надійшло замовлення на медикаменти та запчастини до техніки. Дяка Олені та Інні з місцевого штабу «Самооборони»: допомогли з забезпеченням ліків. Змотався за замовленими запчастинами. У нашому Свято-Троїцькому соборі парафіяни зі священиками вже зібрали досить велику кількість і продуктів харчування (з-поміж іншого – апетитних за сезоном кавунів), і необхідних для воїнів предметів побуту.

 

Безумовно, звернувся до владики Іоана за благословенням. Розповів йому приховану мету свого візиту.

 

Удома дружині сказав, що їду в Харків на семінар – повернуся за три-чотири дні. Зайвий раз хвилювати рідних із приводу моїх поїздок у зону АТО не хотілося. Владика благословив.

 

Якось, днів за п’ять після взяття в полон, один із офіцерів-бойовиків вирішив чи то покепкувати наді мною, чи то просто повправлятися у розмовному жанрі, і сказав:

Бусик твій – все! У друзки. Вирішила наша розвідка на ньому прокататися до ваших нациків у тил, але потрапили в засідку. По них лупонули з РПГ – чотири трупи.

Нічого такого з ним не буде. Його владика Іоанн освятив і благословив мене на поїздку,– задумавшись на пару секунд, відповів я.

 

Офіцер із якимось непідробним інтересом подивився на мене і тільки протягнув у відповідь:

Мда…

 

Як виявилося, він просто вигадав і про РПГ, і про трупи. Бусик тримався… Не розумію навіщо, але чеченці, які забрали моє авто, найперше розбили вікно машини біля водійського сидіння. Можна було б припустити, що у розбитому вікні розмістили б ствол (для справи), але… вікно затягнули поліетиленовою плівкою.

 

Згодом, після повернення з полону, дивився програму з документальними зйомками зі Сходу й побачив, що це майже традиція: спершу розбити вікно отриманого авто, а потім закрити його плівкою.

 

Мій добрий товариш «Vito», на якому я проїхав не одну тисячу кілометрів (і втрата якого й на сьогодні для мене болюча й відчутна), їхати однозначно не хотів. Буквально напередодні поїздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нікуди рухатися. І довелося докласти неймовірних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу. Не доїжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганської області на кордоні з Харківською), пробив колесо. Замінити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невідкладної техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось ішло не так. Утім, були й цікаві моменти в дорозі. Увечері в четвер, коли вже проїхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» і запитала, чи не зможу заїхати в передмістя Харкова по цуценя. Цуценятко добротної німецької вівчарки знайшли і прийняли на борт майже опівночі. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятниці 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманітарку.

 

Дорога в зоні АТО – це не зовсім те, до чого ми звикли в мирному житті, там це скоріше напрямок, бо їхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось місця в полі, де стоять наші БТРи й хати видніються. Зупинилися. Жінка виходить з будинку й мелодійною українською: «Хлопчики, а ви тут надовго?». Думаю, який же це «Восток»? Простояли там годин дві – йшов мінометний обстріл. Військові сказали, що може проскочимо.

 

Головне: спочатку дістатися залізничного насипу, а потім пропустити поворот. «А то можете в’їхати на блокпост чеченців при Ювілейному». Так і поїхали в повному тумані від бруду й пилюки, покладаючись скоріше на інтуїцію, аніж на здоровий глузд і чіткий прорахунок власних дій. Інтуїція слово іншомовне, і ми, слов’яни, ототожнюємо його з більш зрозумілим для нас більш точним відповідником – «авось».

 

Візуальний контакт із машиною супроводу не був стабільним. Щоб визначити напрямок руху, слід було притишити хід, вийти із пилової завіси і за вектором руху рукотворного торнадо, яке лишала за собою «Нива», зрозуміти, куди ж рухатися далі.

 

Ключове перехрестя, як часто буває, з’явилося несподівано, й оскільки нас попереджали «дивіться не промахніться», виникло питання, на яке не знаходили відповіді. Так, це було перехрестя життя: в одну сторону дорога йшла на блокпост чеченців, в іншу – наш шлях… Але в обох напрямках стовпом стояла пилюка від руху авто.

 

У кожного своя дорога… Яка з них наша?

 

Стоїмо. Хвилин за десять повернулось авто супроводу, що їхало попереду: «Добре, що зачекали. Жартують: як казав Штірліц, «Выдержка – обратная сторона стремительности!».

 

Урешті-решт, прибули до Лутугиного. Одразу розвантажили гуманітарку для місцевого роддому. Відкрили двері багажного відділення – кілограмів 20 піску злетіло.

 

Лутугине

Війна – це нещастя у збільшеному масштабі

Ієремія Бентам

Перше, що впало в очі при в’їзді в Лутугине 15 серпня (через день, як туди увійшли наші війська), не рахуючи величезних руйнувань, це декілька груп п’яних українських вояків. Коли біля будівлі райадміністрації я зупинився і спробував присоромити, поговорити з однією такою компанією, мовляв, хлопці, ви навіть не уявляєте, яка кількість людей з усього світу підтримує вас, вважає справжніми героями, а герою не личить бути пияком, то мало не пошкодував про свою затію. Озброєні чоловіки почали з’ясовувати стосунки: хто ми, звідки й куди можемо… не вернутися, якщо робитимемо подібні зауваження.

 

У Лутугиному я був уперше в житті. Гарне містечко. Трубний завод, єдиний у Європі. Був. Швидше за все, відновленню не підлягає. А того дня – 15 серпня – місто не було готовим до прийому туристів та гостей. Воно взагалі ні до чого не було готовим. Напередодні Лутугине залишили ополченці. У комендатуру звернулося 37 осіб із заявами про те, що ополченці залишають місто, побивши власників і пасажирів авто, які чинили опір, та відібравши транспортні засоби. Здавалося б, звідки тут взятися будь-яким ознакам мирного існування?… Але життя – дивна штука. Вона кидає свої паростки навіть у найбільш несприятливих умовах. Мене вразило, як маневруючи між розбитою і спаленою військовою технікою у практично спустошене місто в’їхав ПАЗик із шахтарями, що поверталися зі зміни. Дивовижний народ! Шахта для них і є символом життя. Усього життя.

 

Із нашого телевізійного ефіру часто звучить: «Чому ви (шахтарі) там лишились? Треба було брати в руки зброю. Боронити своє… Усі ви продалися…»

 

Шахтарі – особливий народ: тут з гаубиць і «Градів» луплять…, але якщо тобі на зміну – ідеш на автобус за розкладом і їдеш на роботу. А там щодня – як на смерть. Їх уже мало чим злякаєш…

 

За час полону пройнявся вагомим почуттям пошани до цього простого люду і ніякою пропагандою з мене це не виб’єш. Вони чесні. У них душа навстіж. Кайлують і п’ють. Живуть і вмирають. Але все це з відчуттям внутрішньої гідності за свій статус шахтаря.

 

Так, багато хто взяв до рук зброю, воюють проти нас.

 

Стріляють і вбивають. Як і наші…

 

* * *

Ми з Ромкою, доставивши гуманітарку в місцевий пологовий будинок, вирішили проїхатися містом. Лутугине (а точніше те, що від нього залишилося) зализувало рани від бомбардувань та обстрілів. Перехожі на вулицях міста, здавалося, блукали в подиві, подумки запитуючи невідомо кого: «А що це було?». І навіть не підозрювали, що не мине й двох тижнів, як Лутугине зазнає ще більш потужних атак «Градів» та інших видів сучасної бойової техніки, а українські війська залишать його.

 

Мабуть, одна з найстрашніших умов війни, що життя цивільного населення протікає у фронтовій смузі, коли містечко переходить під контроль по черзі від однієї до іншої протиборчої сторони. «Переходить» – це досить таки порожня дефініція. Після останнього такого «переходу» безвісти зникло близько сотні цивільних. Один із місцевих жителів розповідав, що ополченці, узявши під контроль його містечко, проводили масові зачистки, виявляючи тих, хто тим чи іншим способом сприяв українській армії (або хоча б висловлював радість від її перебування). Так зі слідами й безслідно тільки в Лутугиному зникали сотні громадян. Упевнений, що колись історики візьмуться за сухі підрахунки непрямих жертв війни…

 

Було спекотно. Хотілося купити прохолодної водички.

 

«Купити…» Ви лишень вдумайтеся – навколо війна! Які магазини?! Практично всі об’єкти торгівлі були зачинені. І як тільки виживало місцеве населення?… Вдалося знайти один магазинчик, але прохолодної водички там катма – не працювали холодильники. Придбав у непривітної продавчині залишки звичайної газованої води. Не втримався і запитав:

 

«А що з настроєм?». Розповіла, що пару годин тому зайшли наші. Конфіскували якийсь харч…

 

Поговорив з мешканкою Лутугиного, яка пережила буремні події. Вона розповіла, що українські війська, коли зайшли в Лутугине, відразу вигребли все з магазинів (насамперед оргтехніку), а потім пішли на пошту – відправляти товар додому. Про це, каже, усі знають. Не хочеться в це вірити, просто не хочеться.

 

Їду на блокпост із нашим синьо-жовтим прапором. Знаходжу командира: інтелігентний молодий хлопчина, не більше 25 років, − офіцер. Чудові манери, військовий вишкіл, якого не зіпсували навіть запеклі криваві бої, чемна українська зі львівським акцентом. Усе це повна протилежність тим першим неприємним зустрічам з п’яними у формі.

 

Передаю залишки гуманітарки. Він дякує і щиро дивується. Мовляв, звідки тут волонтери?… Питаю про магазин.

 

«Так, − відповідає, − перегини війни – забезпечення не встигає, волонтери сюди не доїжджають,– і усміхається:«Ну, хіба що «обезбашені»,– поплескує мене по плечу й навіть не підозрює, що я їду далі.

 

Поспілкувалися з мирним населенням. Запам’яталася самотня бабуся з чорним кошеням, яке її щиро обожнює. (Той випадок, коли дуже шкода за конфіскованим фотоапаратом і планшетом: фото було проникливі. На пам’ять. На довгу пам’ять про тонкі грані війни). Старенька проживає на кордоні між Георгіївкою та Лутугиним. Підійшли до неї – вона надзвичайно зраділа простій людській увазі.

 

«Ой, синочки-діточки», – заговорила-залепетала з нами чистісінькою українською мовою – надзвичайно красивою і милозвучною українською. На Луганщині вона саме така – особливо мелодійна. Говорила про своїх дітей-онуків-правнуків, про мурчання кошеняти… Але тут Ромка потягнувся за камерою, і, пам’ятаючи про журналістське «правду й лише правду», рубонув жорстко-банальне: «А розкажіть, що Ви тут пережили». Бабуся спочатку просто замовкла. Потім губи по-дитячому висловили образу – навіть невідомо на кого – на всіх і на все,– що не вберегли, що не дали спокійно дожити свого віку. І вмить плечі старенької беззвучно затряслися… заридала, не в силах вимовити й слова. Це була самотня, зі своїм сумом і жалем, наша українська бабця. «Пробачте нас, люба, пробачте за все»,– я обійняв літню жінку, усвідомлюючи, що немає нам прощення за біль її душі.

 

Блокпост № 3

Для самопізнання необхідне випробування:

 ніхто не дізнається, що він може, якщо не спробує

Сенека

Уранці 16 серпня наша група (я і журналісти Рома, Аня та Назар) виїхала з місця ночівлі – це був пологовий будинок містечка Лутугине, куди ми доставляли гуманітарку (медикаменти, памперси, побутові речі). Айдарівці, які нас супроводжували, розмістилися на нічліг із бойовими побратимами, а нас поселили в комфортніших умовах, за що їм дяка.

 

Багато хто виїхав із цього оповитого війною регіону, але чимало людей лишилося. За місяць під канонаду «Градів» й оглушливої далекобійної артилерії, у райцентрі Лутугине відбулося 16 пологів…

 

Журналісти поспішали – потрібно швидше вернутися, бо й так потрапили на вихідні (16 серпня – субота), відрядження мали до неділі 17-го. Ми вже збивалися із запланованого графіка – проїзд через зону активних бойових дій затримав нас на добу.

 

До Краснодону залишалося 40 км.

 

Впоратися за день і повернутися через кілька годин в Лутугине, де нас очікувала група супроводу (до 15:00), уявлялося і можливим, і реальним. Із Краснодону вже кілька днів нас бомбили есемесками бранці: Роман, Вітя і Свят. Не терпілося.

 

О 7:25 16 серпня «Київстар» цілковито несподівано для такого часу дав зв’язок із приймаючою стороною: «Усе добре! Виїжджаємо вам назустріч. Зустрічаємося в Первозванівці біля залізничного мосту. Ваш позивний знають на всіх блокпостах. Не хвилюйтеся»,– здавалося, що все вкотре домовлено й підтверджено. На GPS-навігаторі виставив простий маршрут: Лутугине – Волнухине – Первозванівка – Краснодон.

 

На виїзді з Лутугиного нас зупинив наш останній блокпост. По розмові – львів’яни. «Прошу паспорти…» – жодних питань-коментарів. Мовляв, самі знаєте, куди їдете, це ваш вибір. Їдемо далі, не дуже прискорюючись. До першого блокпосту ополченців кілька кілометрів. Він значно скромніший від нашого, посиленого бронею. Від невеликої «фортифікації» відійшов рудуватий хлопчина в потертому камуфляжі з великокаліберним ручним кулеметом напереваги. Називаю позивний – пропускають без питань. До речі, як тільки потрапляєш у зону, підконтрольну ополченцям, усе інакше: атмосфера, повітря, смак води й хліба; інші блокпости, інша військова форма; інший дух, який не пояснити словами. Зміщення на енергетичному рівні.

 

 

Ще кількасот метрів і новий, уже досить потужний блокпост. Позивний уже ніхто не слухає: показують, куди повернути і як з’їхати з дороги. Звертаємо в якийсь провулочок. Тут уже зустрічає група озброєних людей. Жестом дають зрозумілу команду: «Прийняти вправо й зупинитися!».

Вийти з машини! Руки на капот! Ширше ноги!– пролунала низка жорстких команд.

 

Один із солдатів почав говорити: «Ну що, укроп, куди їдемо? Чого воюємо?». Але промовистим жестом його командир, приставивши палець до губ, по-військовому стисло наказав: «Не спілкуємося!».

 

* * *

Мене з Романом і Назаром відвели на територію колишнього промислового об’єкта й закрили в підвалі. Він хоч і був споруджений для господарчих потреб, але оскільки стояв на території, скоріше за все, вітчизняного промпідприємства, то вхід у підвал завчасно обмежувався дверима-ґратами. Він був найменш придатним для тривалого перебування: маленький, вузький погріб без світла, у якому вогко й холодно. З атрибутів – тільки напівповна півторалітрова пляшка (для малих нужд). На сходах лежала одна книжка, на яку я й сів. Униз не спускалися. Навіть біля дверей-решітки відчувалося, який там сморід насамперед через відсутність туалету.

 

Автомобіль наш обшукали, усі речі забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», − сказав один з ополченців. Мабуть, це єдина порядна фраза, яка прозвучала при затриманні. Зрештою не повернули нічого.

 

За півтора місяці до цього, коли їздив на Карачун (де відірвані від основних сил стояли підрозділи української армії), залишав на лобовому склі український прапорець. Цього разу, переїжджаючи в зону ополченців, я зрозумів, скоріше відчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на переднє сидіння. Під час обшуку авто, один із ополченців істерично відреагував на знахідку. Прибіг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.

 

Підійшовши до решіткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченців. За годину на плац прибули і хвацько припаркувалися біля контори заводу (за 150 метрів від нашого підвалу) два автомобілі, із кожного вийшло по 4-5 бійців. Водій одного з авто – бородатий чоловік атлетичної статури – здійняв руки до небес і прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»

 

Те, що щось пішло не так, стало очевидним.

 

Причину свого затримання я дізнаюся згодом, через сто днів, а тоді я просто думав: «Це війна…»

 

Через кілька годин нашого перебування у підвалі волнухинського підприємства мене вивели до військового, якого назвали командиром. Після коротких запитань «Хто? Куди? Навіщо?», віддали чіткий наказ керівнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ‑НИ! Ни одна душа…» Надалі лінія нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нікому не показувати, ніде не реєструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках…

 

Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300‑х», чи «200‑х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.

 

До дверей-решітки підходили цілі групи військових − як на екскурсію в зоопарк:

Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».

На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?Уже 16 серпня…)

Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!

Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

 

Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців… Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».

 

«Принимай бендер ближе к кабине!»– зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте»,– без особливого ентузіазму сказав один, і це була єдина фраза, адресована нам за час майже годинного переїзду до Ровеньок. У понурих і втомлених обличчях можна було розгледіти лише кілька бажань: поспати й помитися. Сморід окопного поту має особливий присмак.

 

Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили… Потім ще… І ще… Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»…

 

Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.

 

«Тик-так»

З якого дива мені раптом спало

на думку рятувати весь світ?

Адже я поки що ледве можу врятувати себе

Пауло Коельо

На підвалі в Ровеньках вдалося дістати стержень для авторучки й кілька аркушів зі шкільного зошита і… вірші, немов самі, почали заповнювати простір паперу, призначеного для записів старанних школярів. Тут теж були уроки. Уроки життя…

 

Поезія полону особлива – її просто треба ловити з простору й фіксувати на аркуші. Згодом у мене з’явився блокнот з авторучкою. До камери потрапив майстер однієї з шахт. Говіркий, з почуттям гумору. Розбалакував-знайомився і, підійшовши до мене, блиснув, немов оракул: «Тааааак! Читаю думки! Вгадую імена! Ти поет, а ім’я починається на «В». Ось: дарую тобі ручку і блокнот»,– із нагрудної кишені він вправно дістав свій робочий (майже чистий) записник. Згодом зізнався: з їхнього колективу уже сидів у нас хлопчина, який і розповів, що є тут такий полонений віршописець.

 

Поезія вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про філософію затворництва, «Лучик света» – про промінь світла, тепла й надії… Кожного разу промінь знаходив у камері своє місце. У мирному житті ми не помічаємо цінності цього потоку світла й любові, а там… Там усе інакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за місцем падіння променю в камері. Особливою майстерністю було визначити час після обіду, коли від обвислих дротів падала тінь на стовп, що стояв неподалік нашого вікна – ось такі природні циферблати. Я ж визначав час більш точно: за внутрішнім годинником. Це особлива методика, краща, ніж прагматичне вивчення тіней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звісно, це не його заслуга, а їхня недбалість): майже тиждень ми знали точний час. Хлопці влаштували мені екзамен: звіряли за годинником. Один гірник, не знаходячи пояснень тому, як можна відчувати час, з шахтарською іронією резюмував: «Рахує!».

 

На жаль, майже всі вірші лишились там, де й диктувались мені, – у просторі. Відновлювати навіть не намагався – не вийде. Там особливе місце, по-своєму поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна-слова» і «Фарт».

 

ТИК-ТАК

                                                                                          «Тик-Так» пульсирует смятенье,

                                                                                          «Тик-Так», − не так…

                                                                                            Быть может это знак?

                                                                                            Казалось, замерло,

                                                                                            остановилось время,

                                                                                           Но сердце спорит,

                                                                                           Все ж – «Тик-Так»…

 

                                                                                          И это жизнь, которую мы любим,

                                                                                         Даже такой, когда нет сил на жизнь…

                                                                                         Но силы есть…

                                                                                         В Душе их не убудет.

                                                                                         Ты только

                                                                                         Верь, Надейся и Держись!

 

                                                                                         «Тик-Так»,

                                                                                          Но сколько еще, право,

                                                                                         Мне быть заложником судьбы?

                                                                                         Я знаю,

                                                                                         Все ниспослано по праву,

                                                                                         И под покровом Божьим

                                                                                         Ходим-бродим мы.

                                                                                         И молимся мы о терпении и прощении,

                                                                                        И веруем, когда, казалось,

                                                                                        Дух утих…

                                                                                        В миру для нас

                                                                                        Остановилось время,

                                                                                        Но небеса считают всё –

                                                                                        «Так-Тик»…

 

                                                                                         Как-будто все перевернулось,

                                                                                         Ушел привычный взгляд на мир,

                                                                                         Что-то дремавшее во мне проснулось,

                                                                                         И меряет свое:

                                                                                        «Тик-Так… Так-Тик…»

                                                                                          И рвусь назад –

                                                                                          К вольной неволе снова,

                                                                                          Где все привычно:

                                                                                          Дом, уют, жена…

 

                                                                                           «Тик-Так… Так-Тик…»,

                                                                                              Нет, что-то засбоило,

                                                                                              Сорвался ритм,

                                                                                               Горит душа-страна.

                                                                                              Все то, что Родиной

                                                                                              Вчера мы величали,

                                                                                              Вдруг засбоило…

                                                                                              Все пошло не так…

 

                                                                                             О, Господи!

                                                                                             Даруешь ли нам силы

                                                                                             Найти свое привычное

                                                                                            «Тик-Так»…

                                                                                              На все твоя Господня воля,

                                                                                              И, коль достойны,

                                                                                              То молю тебя:

                                                                                              Не дай нам больше

                                                                                              Горя-боли,

                                                                                              А вот смиренья

                                                                                              Дай сполна…

 

                                                                                               Пусть в сердце

                                                                                                Мир к нам возвратится,

                                                                                                И я вернусь домой…

                                                                                                Изранена душа…

                                                                                                Еще прошу:

                                                                                                Дай Боже причаститься

                                                                                                 И исповедаться сполна…

                                                                                                Вернусь домой…

                                                                                                Страна уже иная…

                                                                                                А впрочем – Это

                                                                                                Призрачный обман…

                                                                                                И с этим тоже надо примириться…

                                                                                                И гнать с души неверия дурман.

                                                                                               «Тик-Так»,

                                                                                                  Считают всё мгновенья

                                                                                                 Жизни-судьбы,

                                                                                                 Что взята на прокат…

                                                                                                Живу я, но мерцает время…

                                                                                                Как просто все:

                                                                                                 Тик-так, тик-так, тик-так…

Сентябрь 2014, Ровеньки, Подвал

 

База

Нас привезли на базу бойового батальйону імені Георгія Побідоносця. На плацу був установлений флагшток і розвівався триколор… Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось інше: чи то на симпатії, чи то на громадянство керівництва батальйону. Десь через місяць поруч із російським прапором уже майорів прапор із зображенням Нерукотворного Спаса. Тоді я не знав і не розумів, до чого це. Згодом отець Олександр (священик УПЦ КП) запитає в мене: «А які в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймні такі прапори піднімаються тільки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання…

 

Конец ознакомительного фрагмента.

 

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Іваньки – наша національна проща. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 22 лист. 2017 р., 08:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 груд. 2017 р., 10:28 ]

 

Роздуми про нашу історичну пам’ять, ту,

яку хоронить наша земля – повстанські могили.

 

«І сотвори їм «Вічную пам’ять»… Напевно немає людини, яку б не зворушила, не заставила здригнутись та тиха скорботна мелодія. Вона «Вічная пам’ять», як завершальний акорд панахиди, як останнє прощання на межі земного і вічного, здатна так глибоко, драматично проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і небесної вічності.

 

Так, ми не хочемо забуття, ми прагнемо тієї вічності і у своїй пам’яті, та просимо її у Всевишнього, і Він дає нам її, закладає ту пам’ять у гени кожного нашого покоління, створюючи спільний генетичний код нації. То ж звертаючись з таким благанням до Творця, нам потрібно, перш за все, усвідомити, що вона, вічная пам’ять, уже закладена Творцем у наші гени, але виявити її на світ, оживити, належить нам, передаючи її живими устами від покоління до покоління, також закарбовуючи її різними пам’ятними знаками на відповідних місцевостях, утверджуючи таким чином вічність нашого національного буття. Так повелів Творець.

 

 

 

Завжди, коли в Іваньках закінчаться урочисті заходи і розійдуться люди, маю таку душевну потребу: присісти на самоті і відчути ту особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні Іваньки, ту магічну тишу в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов, відчувається присутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і перед тобою така ж тиха, безмовна братська могила, покинута усіма щойно тут присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один  живий, а вони ….

 

Тоді вони були на багато молодші від мене теперішнього. Смертельні рани, засохла на одязі кров і безмовні, торкнуті вічністю обличчя, які недавно так завзято, пристрасно протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, і за цю волю вони мусіли заплатити найвищою ціною – життям. Умерти за нас. Такий закон людського співіснування.

 

Роздумуючи над сьогоднішніми поминальними заходами, вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності, намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кривавого співіснування.

 

Хто ми на цьому загадковому кораблі-планеті, який ми називаємо Землею? Яка місія людства, зокрема і нас – українців на цій Землі, у цьому грішному і святому світі і яка роль цих нинішніх іваньківських духовних заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?

 

Всю історію людства супроводжують безперервні війни, кров і сльози, страждання і співчуття, любов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті і ніби нагадуючи нам, що, шлях людського існування вистелений людськими кістками і орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щасливого існування. Але людство протестує проти такого кривавого шляху – протестує і…  вчиняє.

 

Хто, яка стихія скеровує людські маси на людиновбивство, тобто одну частину людства посилає вбивати іншу частину: рід на рід, народ на народ, державу на державу. І що, і хто, і яка сила в світі може стати гарантом мирного життя?

 

Усі добрі починання в історії людства зрошувались кров’ю. Високі християнські засади любові і милосердя були залиті (заливаються і тепер) кров’ю. Не оминув цієї жертовної місії і сам Син Божий, його послідовники апостоли і цілий історичний сонм праведників, а серед них і українців за утвердження любові поміж народами.

 

І у цій загальнолюдській незбагненній стихії, в боротьбі злих сил і проти злих сил, несе свою історичну ношу, закривавлює свій шлях і Україна. Впродовж багатьох віків, оточена агресивними державами-сусідами, намагаючись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна вимушена була жертвувати найкращими своїми синами і дочками.

 

Та кривава естафета зберігалась в пам’яті і пробуджувалась завжди в критичний період нашої історії, знову кладучи на жертовник свободи нові жертви.

 

«Смертю смерть подолав». Ті багатозначні слова про воскресіння Христове стосуються тих всіх, що лежать як у наших стрілецьких, повстанських могилах, так і у нинішніх військових. Вони, що колись будучи живими, зупиняючи ворогів, мусіли жертвувати своїм життям – смертю долати смерть, тобто вмерти, щоб дати життя своїй Батьківщині.

 

Жертовна кров, за Вищим повелінням, лягає у гени живих поколінь, як пам’ять, як обов’язок, як чин оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров – за рідну Землю, волю, Батьківщину. І цей чин стосується кожного наступного покоління. Без вічної національної пам’яті немає нації, немає держави. Таким жертовними для нас є і ті воїни, що тут, переді мною, лежать у братській могилі і таких же, багато розкиданих по лісах. Хочеться, щоб вони не були забуті, а їхні могили не осиротілі: бо саме це дає нам запоруку нашій державній Незалежності. Для них час зупинився, але від них ми починаємо відлік наступного, свого часу і йдемо туди, куди мріяли вони прийти.

 

Як збагнути ту вічну істину національного поступу, як передавати її наступним поколінням, для нас нині сущих українців виявляється значною проблемою. Хоча маємо багато прикладів гідного вшанування пам’яті своїх героїв на нашій землі іншими націями, державами – це австрійські військові цвинтарі, німецькі і польські, які так старанно опоряджуються, але такі повчальні приклади дуже тяжко даються нам як наука для вшанування героїв своїх.

 

Скільки маємо в своїй багатовіковій історії постатей, яких мали б пам’ятати всі наступні покоління, гордитися ними, шанувати їх пам’ять. Але на жаль про них часто бувають суперечливі думки – це данина нашого історично підневільного стану, коли ворожі, панівні над нами держави намагалися їх дискредитувати, надавати брехливої, негативної характеристики. В результаті цього маємо байдуже, відчужене ставлення до своєї історії.

 

А саме, за словами відомого теоретика державобудівництва В. Липинського, історична пам’ять і є основним державним фундаментом.

 

Яким чином прививати молодим поколінням, та і старшим, те особливо тепле, родинне відчуття до своєї історичної пам’яті?

 

В людській психіці закладені різні почуття, але основним, людинотворчими, суспільнотворчими є почуття любові і віри. На їхніх засадах тримається родина, нація, релігія. І саме релігія, яка найбільше оперує до цих двох євангельських засад, здатна найглибше занести в людську душу ті високі почуття. Якими розумними були ті древні юдеї у Старому Завіті, що зі своєї історії створили свою релігію, зцементувавши тим на віки свою націю, і так по нині.

 

Скажіть, чи є ефективніший метод виховання, ніж той, коли про велич своєї історії слухається, чується у храмі? Чи можемо ми, українці, так високо, на духовному рівні, перейняти такі приклади розуміння і сприйняття своєї історії, як частки релігії?! Думаймо усі і стримімо до цього! Вони для нас борці і жертви, найвища національна святість. Їм, за якимось невідомим нам повелінням, присуджено було вмерти – вмерти, щоб іншим жити – нам жити.

 

Ці свої роздуми я хочу послати до всіх, кого болить душа за свій край, в першу чергу, до релігійних інституцій, тих духовних проводирів, які, подолавши свої світоглядні стереотипи, могли би виконати цю високу виховну місію на сучасному, такому важливому етапі будівництва держави, так як це робилось в першій половині минулого століття за митрополита Андрея Шептицького.

 

Можуть успішно і зобов’язані проводити таку виховну місію і шкільні установи, створивши відповідні програми. Але така опіка над історичною пам’яттю має лежати на відповідних державних структурах. Маючи владу і ресурси, вони можуть зробити багато, але там треба людей одержимих цією ідеєю. Часто нетривале їх перебування на таких посадах не може виробити якогось сталого стратегічного напрямку: приходить інша людина і все міняється.

 

Про те мусимо пам’ятати, що така місія лежить і на всьому свідомому суспільстві – на нас! І ми в першу чергу маємо огорнути могили тих борців своєю увагою, своєю пам’яттю – увіковічнити. Приходити до них як на прощу, на іспит свого сумління: що я вчинив чи вчинила для утвердження тієї ідеї, за яку вони віддали життя. Тому ці могили мусять бути під громадською,церковною і державною опікою, як осередки нашого духовного спілкування, як символи нашої високої християнської моралі. Без цього ми не зможемо порятувати, витягти Україну з нинішнього хисткого і драматичного становища і стати повноцінною нацією.

 

А тим часом в Іваньках уже темніє, весь люд, який щойно тут віддавав молитовну шану, розійшовся по своїх домівках, заховавши у серці ті зворушливі хвилини спілкування з нашою трагічною і героїчною історією, то ж і я, після своїх роздумів, збираючись відходити, встаю, ще раз кланяюсь, і цілую ту святу могилу, яку зараз оточать нічні сутінки, і вона знову зі своїм болем, мріями і пам’яттю залишиться на самоті, і хіба в тому містичному світі буде вести розмову про свою долю з іншими такими ж святими могилами, що покояться десь по наших лісах і селах.

 

Бережімо їх пам’ять!!!

Степан Івасейко

 

 

Спроба втечі. (Автор: Петрущак Микола)

опубліковано 20 вер. 2017 р., 10:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 жовт. 2017 р., 07:59 ]

 

Липень 1947р. Тюрма КГБ на вулиці Стрийській у Дрогобичі. Усі камери від 1 до 28 заповнені вщент в'язнями, переважно молоддю. Серед них є кільканадцять повстанців УПА, схоплених у бою з чекістами, оглушеними гранатами або пораненими. Інші допомагали повстанцям харчами, одягом, розносили і клеїли проти більшовицькі листівки, переносили штахетки (це зв'язкові), ходили у розвідку.

 

У деяких в хаті були споруджені криївки. Оточені чекістами повстанці згинули, а всю родину, хто вижив, запроторили в тюрму.

 

Були і інші випадки ув'язнення. Наприклад, хтось співав у церковному хорі або хорі «Просвіти», брав участь у насипанні могили на пам'ять замордованих енкаведистами в червні 1941р., священики, які не переписали перехід на московське православ'я.

 

У камерах душно. Буквально нема чим дихати, повітря вологе, сперте випарами людських тіл, запахами від «параші».

 

На малесеньких вікнах, крім ґрат, із зовнішньої сторони так звані козирки. На 2/3 вікна замуровані, лише залишено 20-40 см. Вікна під стелею. І ще раз повторюю, що із зовнішньої сторони прикріплені збиті із дощок т.зв. «козирки», які закривали видимість. В’язні могли бачити лише частинку неба.

 

На допити викликали переважно ночами. На другий і третій поверх до слідчих, на так звану контррозвідку. Тут із в'язнів вибивали на допитах потрібні для слідчого і для засуду «зізнання». Хто взагалі нічого не відповідав слідчому, то після жахливих тортур, часто отримував пошкодження внутрішніх органів, особливо нирок. Обвинувальні справи, написані слідчими, відправляли, «так говорили», до Москви в т.зв. «ОСО» (особое совещание). Звідтам приходив вирок – 10-15 або 25 р. ув'язнення.

 

Про харчування в'язнів нема й що говорити. Ранком кип’яток, 150/200 гр. гливкого хліба, який більшість з’їдала ще до обіду. В обід черпак баланди, в якій плавав кусок картоплі чи буряка, а на вечір – 2 ложки, переважно, ячмінної каші.

 

У куті стояла «параша».

 

Тут ще не опухали з голоду, бо деякі в'язні одержували передачі з сухарями. Вони, переважно, ділилися по невеличкому куску з іншими.

 

У більшості в'язнів були відчуття, що краще вмерти, загинути в бою, ніж так мучитися у тюремній неволі.

 

І ось в одну неділю липня 1947р., після сніданку, в'язні 9-ої камери вирішили вирватися із цього жахливого пекла. План дій був простий. У неділю у приміщенні контррозвідки немає слідчих, зменшена охорона, бо не викликають на допити та й «розводящих» на коридорах нема. Контррозвідники напевно відпочивають по «важких трудах» допитів і знущань, а є лише коридорна охорона і на вишках вартові, але вони пильнують, щоби не було втечі через мури з прогулочного двору, чи з тюремного подвір’я.

 

Коли надзиратель відчинив двері камери, щоби виставили «кадку» в якій подавали кипяток, один з в’язнів, Мирон Шкільник із с. Дерижичі, схопив його за горло, а другий в'язень Лобанців схопив за руку і блискавично втягнули його в камеру. Швидко запхали у рот кляпа і поклали в куті камери на підлогу. Забрали ключі, якими можна було відімкнути двері всіх камер на поверсі, а найголовніше, відкрити решітки, які були вкінці коридору. Це дозволяло вийти на сходову клітку і відімкнути решітки при вході на 2 і 3 поверхи. Одначе, як виявилося, у надзирателя не було ключів навіть до виходу на сходову клітку. Він також був замкнений на коридорі. Сусідні надзирателі-коридорні підняли алярм. Задзвонила дуже голосно внутрішня сигналізація. Набігло на коридор кілька чергових надзирателів і корпусний начальник Калініченков. В’язні відпустили надзирателя і зайшли в камеру. Спроба вирватися з лабет КГБ була безуспішною. Всіх в'язнів 9-ої камери викликали окремо і страшно масакрували. Деяким додали по 5 і більше років до терміну ув'язнення.

 

P.S. Про цю подію розповів мені Дибиляк Осип, який тоді був у цій камері.

 

Микола Петрущак – станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, в'язень того часу Дрогобицької тюрми.

 

Порив до свободи. (Автор: Петрущак Микола)

опубліковано 20 вер. 2017 р., 09:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 жовт. 2017 р., 06:36 ]

 

Нестерпне животіння у комуністичній імперії зла спонукувало людей, особливо патріотичну молодь, до активних дій проти режиму. Тим більше це стосувалося засуджених на довгі роки ув'язнення. На устах багатьох було гасло, чи, радше, клич: «Краще смерть, ніж неволя».

 

Внутрішня потреба свободи, порив душі до вільного життя, а не рабської покори, терпіння, голоду, знущання від чекістської челяді змушувало в'язнів йти на крайньо ризиковані поступки.

 

Після засуду в'язнів трійкою чи ОСО (особое совещание) із Дрогобицької тюрми КГБ, що на вул. Стрийській, їх вивозили у тюрми м. Самбора, Стрия, Львова. Потім відправляли на каторжні роботи у безкрайній Сибір.

 

Про такий неординарний поступок буде розмова нижче. В’язнів, по 25-30 осіб, вивозили на критих брезентом вантажних автомобілях, типу ЗіЛ, попередньо пов'язавши назад руки. У кузові їх саджали по ширині, по 5 осіб. Другу п'ятірку саджали таким чином, щоб вони вміщувались між розставлені ноги попередньої п'ятірки. З боків розміщувалися конвоїри.

 

У липні 1947р. чергову групу в'язнів перевозили до Стрия. Ще під час посадки на тюремному подвір’ї одному з в'язнів, Михайлові Ткачу 1928р.н. із с. Залокоть, вдалося розв'язати руки. Він допоміг розв'язати руки також Яворському Ярославу 1928р.н. із с. Попелі. Корпусний капітан сідав у кабіну озброєний револьвером. Під час їзди дорогою, яка була з великими вибоїнами, авто розхитувалось у різні боки. Більшість в'язнів зуміли, допомагаючи один одному, розв'язати руки, незважаючи на конвоїрів, які попередили, що при спробі бунту або втечі в’язні будуть розстріляні.

 

Доїхавши до лісу біля с. Гаї по команді Михайла Ткача в'язні кинулися на конвоїрів і відібрали у них автомати і почали вискакувати з машини, яка їхала. Кілька перших вискочили не зовсім вдало, були пошкоджені ноги, вивих, перелом. Ці вже не могли тікати, а сиділи на дорозі. Почувши шум і крик водій автомобіля зупинив авто. Тоді більшість в'язнів вискочили із кузова на дорогу. У цей час із кабіни вискочив корпусний капітан Калініченков і почав стріляти із револьвера. Майже всі в'язні, крім кількох із травмованими ногами, втекли в ліс.

 

Як стало відомо мені пізніше, що крім згаданих вище М. Ткача, Я. Яворського, втекли: Залокоцький Юліан із Борислава, Лисик Петро із с. Попелів, Курик Степан 1928р. і Лисюк Зенон обидва з Борислава та Рабінський Юліан із с. Попелі. Інші прізвища мені невідомі. Однак, вдалося вияснити долі вищезгаданих – вони загинули пізніше в боївках УПА. Лисика Петра впіймали і додали 5 років додаткового ув'язнення.

 

Честь і слава відчайдушним героям, які воліли смерть ніж життя у неволі!

 

Микола Петрущак – станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, в'язень того часу Дрогобицької тюрми.

04.09.2017р.

1-10 of 545