Заповіт сестрі

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:14 ]

Сестро! Здаватись і просити помилування я до них не піду. Вони мене закатують. Тебе лише прошу, коли в боротьбі загину, НКВДисти закопають мене десь на пустирі, а ти знайди і поховай на нашому цвинтарі.

Минуло декілька тривожних місяців. Одного дня по вулиці йшли облавці, попереду на возі везли вбитих. І коли вже минали подвір’я, в одного з них через плече були перекинуті чоботи. Сестра завмерла. Це були чоботи брата Василя, він сам їх собі пошив. Сльози градом потекли з її очей. І, щоб не закричати, вона швидко побігла до хати. Нема вже рідного брата Василя, який її вибавив.

По селу поширилась чутка, що облавці натрапили на засідку, в якій загинуло їхніх троє, але загинув і один партизан. Будучи пораненим, він свідомо підірвав себе гранатою не лише тому, щоб не потрапити живим у руки ворогові, але й щоб бути невпізнаним. НКВДисти, не знаючи хто він такий, не мали змоги зігнати свою лють на рідних загиблого партизана.

Ще через день прийшла родичка, яка жила на краю села, і повідомила: Пізно ввечері їхала фіра повз хату на скописько. Я здогадалася – везуть увбитого партизана. Забігла до стодоли і зі стриху бачила, де його закопали….

Ось уже декілька днів облавці не з’являлися в селі, й Ольга попросила в сусіда коней із возом. Сама не вміла з кіньми поводитись, тому найняла фронтовика без ноги. У віз наклала соломи і поїхала за вбитим братом. Коли поверталися із ним, прикритим соломою, побачила, як із села на конях виїжджають облавці. Аби не наражати фронтовика на небезпеку, вона йому порадила сісти збоку, а сама буде управляти кіньми. Облавцям, якщо вони виявлять убитого, він пояснить, що нічого не знає, а попросив, аби вона його підвезла до села. Дівчина будучи дуже стривоженою, взявши віжки, засильно смикнула ними, і коні несподівано повернули вбік. Віз перекинувся. Добре, що вороги були ще далеченько. Вони бачили, як віз перекинувся, але не зауважили, як Ольга, у якої від хвилювання сили подвоїлися, сама і віз поставила на колеса, і вбитого брата положила в нього, і знову прикрила соломою.

Тепер уже, хоч напружена, як струна, таки змусила себе бути спокійною. Взяла віжки, а коні, це, мабуть, відчули… Вони поїхали назустріч облавцям. На щастя, ці нічого підозрілого не помітили, тож розминулись мирно.

Хоронити брата довелось самій, потайки, по селі розгулювали облавці. Поховала його в неглибоку могилу, змовила молитву за упокій душі Василя та й скропила її сльозами.