В Бориславському таборі

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:25 ]

Нас привезли до міста Борислава. Машина зупинилась перед високою, глухою металевою брамою. Офіцер, старший колони, показав документи вартовому. І тут виявилось: бракує довідок, які б засвідчили, що депортовані не мають інфекційних захворювань. Від’їхавши недалеко, колона зупинилася на пустирі. Офіцер поїхав у Миколаїв за необхідними довідками. Нам дозволили злізти з машин, але не відлучатися далеко, за цим стежили солдати, які розмістилися навколо створеного табору. Люди почали діставати з клунків їстівні запаси й обідати. Ті, які мали дітей, збирали патики, гілля, яке довкола валялося, розпалили вогнище і варили їжу. Батько і ще декілька чоловіків запрошували солдатів конвою пообідати з ними. Два конвоїри, видно, старші, не відмовились, підійшли до нашого гурту і почали з нами пригощатись. У когось знайшлась горілка, пригостили нею і солдатів. І ось так мирно перекушуючи, люди почали докоряти солдатам:Чому ви караєте невинних людей? На що один з конвоїрів відповів: “Вы не обижайтесь на нас…, а на своих,…мы вас не знаем”.

 – А хто ж винен? 

Я вам покажу донос на вас, только не порвите, а то нас тюрьма ждет. Наказавши людям розмістись позаду себе, присів на колоду і, тримаючи розгорнутий донос в руках, дозволив читати його людям із-за його плечей. Всіх цікавило, в чому звинувачують його і хто написав донос. На всіх доноси були подібні – помічник бандерівців, хтось з рідних у бандерівцях або за кордоном, куркуль і т.п.

І підписи на доносах були однакові, вони людям були знайомі, такі самі стояли на зобов’язаннях на здачу мяса, збіжжя, яке тоді збиралося від населення, щось подібне до податку. За підписами люди встановили, що вони належали одним з перших комуністів району Надольському Михайлові, Сімяновичу Володимиру, Бобелі Івану.

На запитання: Чому є підпис Бобелі Івана, він же вбитий?”.

Наверное раньше документы были изготовлены, – відповів конвоїр.

Пришляк Степан виявив, що його вивозять через двоюрідних братів – бандерівців, один з яких за кордоном, а другий тут переховується, а також через трьох дітей, які засуджені за співпрацю з бандерами. Він почав конвоїру пояснювати, що це помилка, його діти ще підлітки і вони тут, з ним. На що конвоїр заявив: “Это меня не касается”. Всі зрозуміли, той Пришляк, якого мали вивозити, відкупився і його підмінили іншим.

Через деякий час приїхав офіцер з довідками. І ми на машинах знову підїхали до тієї самої брами. Переглянувши документи, вартовий відчинив браму. Машини вїхали на велике дворище, довкола якого стояли будинки. З трьох сторін стояли будинки одно – і двоповерхові, а з однієї – трьохповерховий. Як пізніше з’ясувалось, тут під час війни німецькі фашисти облаштували ГЕТО для євреїв, а тому для радянських комуністів не було проблеми, куди дівати сім’ї тих, хто підозрювався в допомозі бандерівцям.

Після розвантаження з машин нас обшукали. Мене, малого, здивувало, що при обшуку військові промацували навіть коси у жінок та дівчат, виложені на голові. Крім кухонних ножів, забрали кишеньковий ножик у Олеся Добушовського, якому було 11 років. Забирали сало. Особливо старанно шукали за золотими речами.

Після обшуку, розбивши на групи по декілька сімей, розвели в звільнені для нас кімнати в трьохповерховому будинку. Ми попали на перший поверх, кімната була порожня, приблизно 16 метрів квадратних, прохідна. Крім родини Величків – 13 чоловік, з нами були сімї Добушовського Петра – 5 чоловік і Пришляка Степана – 4 чоловіка.

Було дуже тісно, вдень ще можна було вийти в коридор, на дворище, та ввечері розміститись спати було проблемою. У цьому пересильному таборі були зібрані люди з різних районів колишньої на той час Дрогобицької області. Табір працювавза принципом конвеєра уже протягом кількох років. В середньому в таборі люди знаходились приблизно 1,5 місяця. В алфавітному порядку формували ешелони і відправляли в Сибір, неначе в пащеку ненаситного звіра. На місце забраних людей привозили інших. Внаслідок тривалого великого скупчення людей, антисанітарії, табір, без перебільшення, кишів вошами. Для боротьби з ними адміністрація табору видавала депортованим дуст, періодично водили в баню, на дворищі працювала машина для пропарки одягу. Але цих заходів було замало для повного знищення вошей, можна було тільки стримати їхнє зростання.

Годували нас дуже погано: напівгнилі оселедці, глевкуватий хліб і юшка – товчений овес з лушпатинням на воді, декілька картоплин, де – не –де кусочки зеленого мяса. Дітям особливо не ставало картоплі, старші відловлювали її в юшці і віддавали нам.

Відчутною допомогою в харчуванні були передачі, які ми отримували від рідних. Цьоця Стефа Добушовська розповідала, що якби не передачі, її син Степанко (1,5 років) був би не вижив. Перед вивозом вона його якраз відлучила від грудей. І лише завдяки передачі родиною сухарів, приготовлених на маслі і меді, а також відра яєчок, які вона по одному на свічці в горнятку смажила, вдалося прохарчувати Степанка протягом півторамісячного перебування в таборі і двотижневої подорожів товарняку до місця спецпоселення.

Потрібно зауважити, що передачі, які родина робила для нас, не легко давалися їм. Кожен з рідних жив зі страхом очікування, що може, завтра його сімю заберуть, та й дорога була неблизька для того часу, і вартових треба було упрошувати, задобрювати, щоб узяли передачу. Давалось взнаки також і літо, їжа попадала до нас вже підкисла, тому про зберігання не було і гадки, потрібно було зразу її гуртом зїсти. Особливо важко було людям з далеких районів і міст Турківського, Боринського, Сколівського, Стрілок, Старого Самбора. Вони передач майже не одержували. Та й пожитків мали обмаль. Внаслідок поганого харчування, великої кількості людей, в туалети постійно були великі черги.

Батьки винахідливо розв’язали проблему одностороннього листування з рідними, які привозили передачі. Зі сторони вікон нашого будинку проходила дорога. По хіднику, що прилягав до нашого будинку, прогулювався вартовий. По протилежному хіднику вже дозволялося ходити вільним людям. Нам, щоб не задихнутися у кімнатах, дозволялося відхиляти вікно, але не виглядати. За цим стежив вартовий. Одного разу за порушення цього правила чоловіки нашої кімнати були покарані денним карцером. І саме через те, що коли по протилежному хіднику незнайомець вів на мотузку козу, стрийко Антін для того, щоб якось розрадити дочку Анну (2 роки), підніс її до вікна і, показуючи на козу, казав до дитини: “Он дивись, наша кізочка іде. Для вартового цього було достатньо, щоб усю кімнату покарати. А для зв’язку наші використовували катапульку. За вильціта служила десь знайдена кінська підкова. У сирій картоплині вирізалась порожнина, заштовхувалась туди записка, відхилялось вікно і так, щоб вартовий не побачив, стрілялося, стараючись попасти біля рідного, який знаходився на протилежному боці дороги.

У таборі трапилась для нас сумна подія. Одного разу вдень нас щепили проти якогось захворювання. Щепили і маму, а вона годувала нашу сестричку Марійку грудьми. Через це щеплення на вечір їй стало погано. Тато ходив до властей просити, щоб лікаря викликали. Але йому заявили, що лікар буває лише вдень, живе він десь у Бориславі і його ніхто тепер не буде викликати. Після нічних мук сестричка на ранок затихла, померла. Вдень прийшов охоронець з двома депортованими. Вони принесли з собою ящик, звільнений від чогось, положили сестричку в нього, забили зверху кришкою і забрали з собою. Мама плакала, а знайомі,заспокоюючи маму, говорили: Може, і добре, що так сталося, не буде більше мучитися, та й вам буде легше. Дещо пізніше один з тих депортованих, який забирав сестричку, прийшов до нас і сказав матері, напевно, для того, щоб полегшити її біль, що він над могилою змовив молитву.

У таборі НКВД-исти періодично викликали людей на допит і за співпрацю, а точніше за зраду, обіцяли волю. На жаль, в поодиноких випадках дехто ішов на зраду, не в змозі перенести страждання своїх дітей і старих батьків, знаючи, що в Сибіру їх чекають морози і голод. З нашого оточення через тиждень перебування в таборі був звільнений із сім’єю С.І. з села Дроговижа.

Одного разу серед дня тривожно завила сирена. Перед вишикуваними в’язнями на дворищі табору солдати з охорони тягнули попід руки двох чоловіків. Два солдати, які йшли позаду, били, скоріше добивали їх прикладами автоматів. Інші два солдати вели собак – вівчарок, яким періодично давали змогу дотягнутись і вчепитися зубами в жертви. З ротів жертв текла слина з кров’ю. Як пізніше вияснилось, вони пробували втекти, їх зловили і тепер мордували, даючи зрозуміти, що чекає того, хто спробує це повторити.

Я був свідком вдалої втечі. Будучи на подвірї, спостерігав за вантажною машиною, яка мала виїздити. Ось вартовий перевірив документи у тих, що сиділи в кабіні, заглянув у кузов, під кузов, обійшов машину, а тоді вже відкрив велику металеву браму і став з боку, даючи дорогу. У цей момент, коли машина почала виїжджати, поряд з нею, з протилежної сторони від вартового побігла дівчина років пяти – шести. Вона бігла до баби, яка привезла передачу і стояла по той бік брами, через дорогу, на хіднику. На щастя, не бачив цього і другий вартовий, який ніс варту зовні табору.

З розповіді Добушовської Степанії. Під час перебування в таборі одного разу син Олесь (11 років), провисаючи на клямці дверей, гойдався. Саме в цей момент поблизу проходив енкаведист, побачив це, підійшов, взяв дитину за вуха, відірвав від землі, потримав і опустив. Після цього сказав: “Больше делать ты этого не будешь”. Синові вуха загоїлись, а серце матері, як згадувала, боліло до кінця життя.

Нарешті, пробувши сім тижнів в таборі, дійшла черга і до нас. Машинами повезли нас вантажитись у товарні вагони. Табір – конвеєр не зупинявся, продовжував працювати.