Дорога в Сибір

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:23 ]

13 серпня 1950 року.

Через те, що вантажились ми в алфавітному порядку, у вагон майже не попадали сімї з одного району. Так і на поселення ми попадали роз’єднано. Це робилося для того, щоб люди ще більше відчували свою беззахисність. Вагони всередині заставлені трьохповерховими нарами, відокремлені проходами. Невелика ділянка середини вагона звільнена, там стояла бочка для запасу води і знаходився отвір в підлозі для справлення нужди. На бокових стінах чотири віконця з гратами, два з них забиті дошками. Велика кількість людей (не менше 50 осіб) та клунки не залишали вільного місця у вагоні. Майже весь час ми проводили на нарах. На нарах лежить і мій молодший трьохрічний брат Левко. Він хворий, у вухах нарив, тече гній, якщо не спить, то безперестанку повторює: Мама погана. Від ослаблення і безперестанного повторення у нього виходить: Мама пама,“мама пама…і  так безперестанку, поки не засне. А мама зробити нічого не може, залишається їй тільки молитися і просити помочі у Бога. Мені і деяким дітям цікавість не проходить і ми періодично заглядаємо у віконцята. Декілька дорослих слідкують за грою біля саморобних шахів. Один чоловік на свічці гріє молоко в горнятку для дитини, яке йому вдалось купити на зупинці. Між гратами віконця на мотузці спускалась торбинка з грішми людям, які підходили до вагонів щось продати. Не завжди вдавалось купити, конвоїр не дозволяв торгувати, відганяв людей від вагонів, а пізніше взагалі забили віконця дошками, залишились тільки щілини, через які можна було лише дивитись і здогадуватись, де ми вже є, і припускати, куди нас везуть.

Запам’ятався молодий поляк, він був ніби не при собі, їхав без сімї, заглядаючи у віконні щілини, твердив: “Нас везуть на захуд в добжий край.

Побачивши в далечині старшу жінку, твердив: То єст моя матка.

Молода мати з немовлям сушить пеленки теплом свого тіла, запихаючи під сорочку. Через декілька днів дороги, на великих станціях, вартовий брав з кожного вагону по дві жінки (брав тих жінок, які мали дітей, щоб бути впевненими, що не втечуть) з відрами йти по воду. Принесеної води нам не вистарчало. І коли її в бочці вже було мало, дорослі не пили, а тримали для дітей або на випадок, якщо комусь стане слабо.

Одна жінка розповідала. Везли їх зимою, води не вистачало, то конвоїр на зупинках, подивившись, щоб ніхто не бачив, настромлював на кінчик штика карабіна грудки снігу і через грати віконечка подавав дітям.

Два рази впродовж двохтижневої дороги нам давали їсти макарони – ріжки з підливою по одній літрі на п’ять чоловік. При їзді в товарному вагоні, крім інших незручностей, дошкуляло різке гальмування і смикання паровоза при зупинці чи рушанні, що завжди будило зі сну, єдиної утіхи в той час.

Одного разу в дорозі сором обпік моє дитяче серце. Дорослі викидали написаний лист з указаною адресою, без конверта, через щілину у вікні. Вибравши такий момент, коли і поїзд повільно рухався, і люди були біля колії. Люди піднімали ці листи, вкладали в конверти і відправляли згідно вказаної адреси. Як потім ми довідалися, всі ці листи рідні одержали. Я також склав клаптик газети і викинув, ніби це лист, побачив, як підбіг робітник і підняв цей папір, думаючи, що це лист. Ніхто в вагоні цього не помітив, але мені було дуже соромно.

На станції в Новосибірську конвоїри дали команду всім вийти з вагонів. Внаслідок дванадцятиденної їзди в непровітрюваних вагонах, ослабленим людям при виході паморочились голови, деякі втрачали свідомість. Залишивши тих, що не могли йти, решту людей колоною під конвоєм автоматників повели в баню. Добушовський  Олесь (11 років) розповів: “Відійшовши декілька десятків метрів з колоною людей від вагона, я впав і втратив свідомість. Через деякий час прийшов до тями, побачив, що лежу між рейками колії, колони немає, довкола люди, а біля мене конвоїр з автоматом. Я встав, люди розступились, і я під конвоєм пішов назад до свого вагона.

Після двохтижневої дороги 27 серпня ми прибули в м. Красноярськ. Тут нас розділили на три частини. Як потім довідались, одна частина, в яку потрапила сімя Пришляка Степана, поїздом поїхала в Манський район, друга частина з сім’єю Добушовського Петра розмістилась на декількох великих санях, які потягнуть трактори в Советський район. І третю частину, в яку потрапили ми, машинами повезли на пристань річки Єнісей. На пристані довідались, що далі нас повезуть баржею. Після довгого і тривалого чекання, нарешті, підійшла велика самохідна баржа, на борту якої великими літерами напис Україна. До баржі треба було добиратися по хитких трапах, які провисали над текучою водою. Старшим людям паморочилась голова і вони, щоб не впасти, добирались на баржу, повзучи на колінах. Зібравши в своє черево – трюм синів і дочок України з їх мізерними пожитками, повільно, сопучи, повезла їх баржа “Україна” ще далі від України в глиб Сибіру.

Напис Українана самохідній баржі людей не здивував, вони вже добре розуміли фальш влади. Ще на початку створення більшовицького режиму значна частина людей повірила в гасла: заводи – робітникам, земля – селянам, а також у фарисейське твердження Леніна, що комуністична партія – це розум ,честь і совість нашої епохи. Ця віра в майбутньому обійшлась людям голодомором, репресіями а селян зробила наймитами в колгоспах.

На ранок баржа приплила до районного центру –Даурськ. І далі вантажними машинами нас через село Єрмолаєво по бездоріжжю повезли в глиб тайги (23 км) до участка Двоє – Устя. Сімї, які не мали малих дітей, з клунками, нав’юченими на конях, погнали стежкою ще дальше в тайгу (40 км) до участка Куртюл.