Сибір. Спогади Івана Величка

Біль

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:29 ]

Великий біль батьків,на очах 

Яких мучать дітей,але найбільший

Біль –це  біль патріота,на очах якого

Гине нація. 

 

Було – 28 червня 1950 р.

 

Я розбудився від того, що хтось сильно гримав у вікно. Касунько! … Касунько! … Відкривай! – чувся голос тата з двору. Мама встала, пішла відімкнула двері і швидко лягла в ліжко. Чути було, як у кімнату почали входити люди, яскраво спалахнула електрична лампа, і я побачив серед кімнати тата і ще кількох незнайомих людей зі зброєю в руках.

– Ти не лягай, а збирайся. … І, бачачи, що мама одягається у щоденний одяг, тато додав: Збирайся добре,…тепло,…ми їдемо у Сибір. Тато і нам, дітям (Євгенові – 12 років, Ярославу–11 років,мені,Івасеві – 7 років) сказав, щоб одягтися. Трьохрічного Левка і піврічну Марійку поки не будити, одягнути в останню чергу.

Тато був арештований декілька днів напередодні. Пізніше він нам розповідав, що на допиті слідчий вимагав вказати, де переховується наш сусід Михайло Гнатів (по вуличному Демко), який був у партизанці.

Укажи, где он прячется, и мы тебя сразу ж отпустим,- обіцяв слідчий.

І на відмову батька, що не знає де він переховується, слідчий обіцяв відпустити його, але за це повинен вислідити Гнатіва. На це батько не погодився. Так тривало декілька днів. І ось одного разу, коли його пізно ввечері вели на черговий допит, тато побачив на подвір’ї міліції і прилеглій вулиці багато вантажних машин. У нього виникла думка, що будуть вивозити у Сибір. І остаточно переконався в цьому, коли побачив списки на столі у слідчого. Сидячи після допиту в камері, тато уже обдумав, що найбільш необхідне потрібно брати в Сибір. Тому він тепер суворо застерігає маму менше ойкати і метушитися, краще хай допомагає йому в’язати найнеобхідніші речі у клунки.

Один із присутніх начальників НКВД попередив: Вам дается всего два часа на сборы, брать вещей много нельзя, потому что, кроме вас, в кузове машины поедет еще семья”.

У цей момент почулося гримання у сінях, у двері задньої кімнати, де жила бабця Мілька зі своїм сином Андрієм, який доводився мені стрийком, а бабця мачухою татові. Пізніше, вже будучи у Сибіру, бабця розповідала, що вона не спала і все чула, але попередила Андрія: “Тихо, не даваймося чути, може, нас не заберуть до Сибіру”. Бабця вже знала, що забирають у Сибір, бо татові вдалося умовити, коли він сидів ще у камері, місцевого охоронця, аби він пішов і попередив бабцю Мільку: Підеш до другого вікна, погримаєш у шибку і скажеш бабці, що Дмитро казав, аби безшумно задушити свиню (люди навчились душити свиней ланцюгом ще за німецької окупації, німці вимагали контингенту), мясо віднести до родини, корову також легенько перегнати до родини, а самим спритатися на деякий час, поки тривають вивози. Потім одну бабцю з сином не повезуть.

Охоронець так і зробив, на що бабця відповіла йому: Най ся діє Божа воля! – і лягла спати. Потім вже ми не раз кепкували з бабці, що могла б залишитися вдома, та через свою пасивність упустила цю можливість.

Після кількох сильних ударів прикладом автомата по дверях, бабця відкрила. Вдаючи заспану, вона, довідавшись, що також із сином Андрієм їде у Сибір, почала плакати і голосити. На що енкаведист зауважив: “Не плачь, бабушка, Москва слезам не верит”.

Доречно зауважити, що недавно я почув російську пісню, де є слова “Москва слезам не верит потому, что хочет, чтобы слез не было совсем.” Чисто в комуністичному дусі – “Мы коммунизм построим, хотя бы для этого пришлось полмира уничтожить”.

На просьби і твердження тата про те, що бабця з сином живуть окремою сім’єю і те, що бабця вже стара … та й що вона там буде робити, енкаведист зауважив: “Ничего, будет детей нянчить”.

Надворі почало розвиднюватися. Біля наших воріт зібрався невеликий гурт людей – родичів, сусідів. Біля хвіртки стояв військовий, який пильнував, щоб ніхто не зайшов чи невийшов з подвіря. Одна сусідка передала мамі через паркан гроші за молоко, яке вона у нас брала. До хвіртки підбіг сусідський хлопець, одноліток, мій товариш. Мені передався настрій дорослих про те, що деякі речі нам уже не будуть потрібні і ми їх з собою брати не будемо. Я подумав, що іграшковий пістолет на пістони, недавній подарунок, мені також не буде потрібний, тому я його через дірку в огорожі перепхав своєму товаришеві. Іншому, старшому сусідському хлопцеві, вдалося непомітно для охорони, яка була розставлена навколо будівлі, пробратися в стайню і там виловлювати кролів. Ніхто не протестував, нам уже було байдуже, речі, які ми не брали, ставали мовби не наші.

Невдовзі вже по нас приїхала вантажна машина. У кузові я побачив стрийка Антона зі стрийною Стефою, яка вже помітно була вагітна, і двох двоюрідних сестер – Оксану-5 років і Анну-2 роки. Клунків вони мали обмаль. У кузові знаходилось також два міліціонери-охоронці. Тато зі стрийком Андрієм почали виносити з хати клунки і вантажити на машину. Мій старший брат Євген умовив батька взяти подарований йому недавно напівдорослий велосипед. Цим велосипедом йому не доведеться скористатися в майбутньому, бо туди, де нас завезуть, дороги ще треба буде будувати, а стежки утоптувати.

Два міліціонери – українці втиснули в кузов машини січкарню, яка їм сподобалася. Потім вони її заберуть у Бориславі чи то для себе, чи то для продажу. Не серце, а камінь у грудях треба мати, щоб замість мішка картоплі чи краще квасолі зайняти місце в кузові січкарнею. Не перевелись яничари в Україні.

Енкаведисти квапили нас, щоб швидше лізти в кузов машини. Мама з бабцею почали знову плакати. Дехто почав сплакувати із гурту людей, яким міліція не дозволяла близько підходити попрощатися. Наша сім’я – тато, мама і нас п’ятеро дітей, з яких найстаршому 12 років, старенька бабця з сином, сім’я стрийка зі стрийною і двома діточками – розташувались на клунках в кузові машини. І нас, як небезпечних бандерівців, під посиленим конвоєм (два міліціонери в кабіні і два в кузові машини, які розмістилися біля заднього борту) повезли від батьківського порога до далекого Сибіру.

З цього часу ми всі: і дорослі, і діти – стаємо бандерівцями. І не раз будемо чути від окремих людей в дорозі: “Везут бандеровцев. На місці: “Привезли бандеровцев, они наших там у себя убивали”. І коли повернемось (тим, що пощастило повернутися) теж почуємо: “Бандеровцы вернулись. Не выдохли все!” 

Правда, прості люди різних національностей (переважно нам доводилось зустрічатись з росіянами) не були засліплені цією комуністичною облудою, ставились до нас добре. Пригадується випадок, коли жили уже на поселенню, один старший чоловік – росіянин зауважив: “Смотрите, они такие же люди, как и мы, белье даже, которое сушится, не воруют”.

Прощаючись, одні другим щось кричали, махали руками, я теж махав рукою і людям, і хаті нашій, і вулиці, де бавився. При виїзді з Миколаєва машини згуртувалися в колону. Згадуючи минуле я, подумав, що відчувався вік прогресу, адже татари гнали людей в неволю пішки, а тепер уже інші татари з яничарами везли машинами.

В Бориславському таборі

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:25 ]

Нас привезли до міста Борислава. Машина зупинилась перед високою, глухою металевою брамою. Офіцер, старший колони, показав документи вартовому. І тут виявилось: бракує довідок, які б засвідчили, що депортовані не мають інфекційних захворювань. Від’їхавши недалеко, колона зупинилася на пустирі. Офіцер поїхав у Миколаїв за необхідними довідками. Нам дозволили злізти з машин, але не відлучатися далеко, за цим стежили солдати, які розмістилися навколо створеного табору. Люди почали діставати з клунків їстівні запаси й обідати. Ті, які мали дітей, збирали патики, гілля, яке довкола валялося, розпалили вогнище і варили їжу. Батько і ще декілька чоловіків запрошували солдатів конвою пообідати з ними. Два конвоїри, видно, старші, не відмовились, підійшли до нашого гурту і почали з нами пригощатись. У когось знайшлась горілка, пригостили нею і солдатів. І ось так мирно перекушуючи, люди почали докоряти солдатам:Чому ви караєте невинних людей? На що один з конвоїрів відповів: “Вы не обижайтесь на нас…, а на своих,…мы вас не знаем”.

 – А хто ж винен? 

Я вам покажу донос на вас, только не порвите, а то нас тюрьма ждет. Наказавши людям розмістись позаду себе, присів на колоду і, тримаючи розгорнутий донос в руках, дозволив читати його людям із-за його плечей. Всіх цікавило, в чому звинувачують його і хто написав донос. На всіх доноси були подібні – помічник бандерівців, хтось з рідних у бандерівцях або за кордоном, куркуль і т.п.

І підписи на доносах були однакові, вони людям були знайомі, такі самі стояли на зобов’язаннях на здачу мяса, збіжжя, яке тоді збиралося від населення, щось подібне до податку. За підписами люди встановили, що вони належали одним з перших комуністів району Надольському Михайлові, Сімяновичу Володимиру, Бобелі Івану.

На запитання: Чому є підпис Бобелі Івана, він же вбитий?”.

Наверное раньше документы были изготовлены, – відповів конвоїр.

Пришляк Степан виявив, що його вивозять через двоюрідних братів – бандерівців, один з яких за кордоном, а другий тут переховується, а також через трьох дітей, які засуджені за співпрацю з бандерами. Він почав конвоїру пояснювати, що це помилка, його діти ще підлітки і вони тут, з ним. На що конвоїр заявив: “Это меня не касается”. Всі зрозуміли, той Пришляк, якого мали вивозити, відкупився і його підмінили іншим.

Через деякий час приїхав офіцер з довідками. І ми на машинах знову підїхали до тієї самої брами. Переглянувши документи, вартовий відчинив браму. Машини вїхали на велике дворище, довкола якого стояли будинки. З трьох сторін стояли будинки одно – і двоповерхові, а з однієї – трьохповерховий. Як пізніше з’ясувалось, тут під час війни німецькі фашисти облаштували ГЕТО для євреїв, а тому для радянських комуністів не було проблеми, куди дівати сім’ї тих, хто підозрювався в допомозі бандерівцям.

Після розвантаження з машин нас обшукали. Мене, малого, здивувало, що при обшуку військові промацували навіть коси у жінок та дівчат, виложені на голові. Крім кухонних ножів, забрали кишеньковий ножик у Олеся Добушовського, якому було 11 років. Забирали сало. Особливо старанно шукали за золотими речами.

Після обшуку, розбивши на групи по декілька сімей, розвели в звільнені для нас кімнати в трьохповерховому будинку. Ми попали на перший поверх, кімната була порожня, приблизно 16 метрів квадратних, прохідна. Крім родини Величків – 13 чоловік, з нами були сімї Добушовського Петра – 5 чоловік і Пришляка Степана – 4 чоловіка.

Було дуже тісно, вдень ще можна було вийти в коридор, на дворище, та ввечері розміститись спати було проблемою. У цьому пересильному таборі були зібрані люди з різних районів колишньої на той час Дрогобицької області. Табір працювавза принципом конвеєра уже протягом кількох років. В середньому в таборі люди знаходились приблизно 1,5 місяця. В алфавітному порядку формували ешелони і відправляли в Сибір, неначе в пащеку ненаситного звіра. На місце забраних людей привозили інших. Внаслідок тривалого великого скупчення людей, антисанітарії, табір, без перебільшення, кишів вошами. Для боротьби з ними адміністрація табору видавала депортованим дуст, періодично водили в баню, на дворищі працювала машина для пропарки одягу. Але цих заходів було замало для повного знищення вошей, можна було тільки стримати їхнє зростання.

Годували нас дуже погано: напівгнилі оселедці, глевкуватий хліб і юшка – товчений овес з лушпатинням на воді, декілька картоплин, де – не –де кусочки зеленого мяса. Дітям особливо не ставало картоплі, старші відловлювали її в юшці і віддавали нам.

Відчутною допомогою в харчуванні були передачі, які ми отримували від рідних. Цьоця Стефа Добушовська розповідала, що якби не передачі, її син Степанко (1,5 років) був би не вижив. Перед вивозом вона його якраз відлучила від грудей. І лише завдяки передачі родиною сухарів, приготовлених на маслі і меді, а також відра яєчок, які вона по одному на свічці в горнятку смажила, вдалося прохарчувати Степанка протягом півторамісячного перебування в таборі і двотижневої подорожів товарняку до місця спецпоселення.

Потрібно зауважити, що передачі, які родина робила для нас, не легко давалися їм. Кожен з рідних жив зі страхом очікування, що може, завтра його сімю заберуть, та й дорога була неблизька для того часу, і вартових треба було упрошувати, задобрювати, щоб узяли передачу. Давалось взнаки також і літо, їжа попадала до нас вже підкисла, тому про зберігання не було і гадки, потрібно було зразу її гуртом зїсти. Особливо важко було людям з далеких районів і міст Турківського, Боринського, Сколівського, Стрілок, Старого Самбора. Вони передач майже не одержували. Та й пожитків мали обмаль. Внаслідок поганого харчування, великої кількості людей, в туалети постійно були великі черги.

Батьки винахідливо розв’язали проблему одностороннього листування з рідними, які привозили передачі. Зі сторони вікон нашого будинку проходила дорога. По хіднику, що прилягав до нашого будинку, прогулювався вартовий. По протилежному хіднику вже дозволялося ходити вільним людям. Нам, щоб не задихнутися у кімнатах, дозволялося відхиляти вікно, але не виглядати. За цим стежив вартовий. Одного разу за порушення цього правила чоловіки нашої кімнати були покарані денним карцером. І саме через те, що коли по протилежному хіднику незнайомець вів на мотузку козу, стрийко Антін для того, щоб якось розрадити дочку Анну (2 роки), підніс її до вікна і, показуючи на козу, казав до дитини: “Он дивись, наша кізочка іде. Для вартового цього було достатньо, щоб усю кімнату покарати. А для зв’язку наші використовували катапульку. За вильціта служила десь знайдена кінська підкова. У сирій картоплині вирізалась порожнина, заштовхувалась туди записка, відхилялось вікно і так, щоб вартовий не побачив, стрілялося, стараючись попасти біля рідного, який знаходився на протилежному боці дороги.

У таборі трапилась для нас сумна подія. Одного разу вдень нас щепили проти якогось захворювання. Щепили і маму, а вона годувала нашу сестричку Марійку грудьми. Через це щеплення на вечір їй стало погано. Тато ходив до властей просити, щоб лікаря викликали. Але йому заявили, що лікар буває лише вдень, живе він десь у Бориславі і його ніхто тепер не буде викликати. Після нічних мук сестричка на ранок затихла, померла. Вдень прийшов охоронець з двома депортованими. Вони принесли з собою ящик, звільнений від чогось, положили сестричку в нього, забили зверху кришкою і забрали з собою. Мама плакала, а знайомі,заспокоюючи маму, говорили: Може, і добре, що так сталося, не буде більше мучитися, та й вам буде легше. Дещо пізніше один з тих депортованих, який забирав сестричку, прийшов до нас і сказав матері, напевно, для того, щоб полегшити її біль, що він над могилою змовив молитву.

У таборі НКВД-исти періодично викликали людей на допит і за співпрацю, а точніше за зраду, обіцяли волю. На жаль, в поодиноких випадках дехто ішов на зраду, не в змозі перенести страждання своїх дітей і старих батьків, знаючи, що в Сибіру їх чекають морози і голод. З нашого оточення через тиждень перебування в таборі був звільнений із сім’єю С.І. з села Дроговижа.

Одного разу серед дня тривожно завила сирена. Перед вишикуваними в’язнями на дворищі табору солдати з охорони тягнули попід руки двох чоловіків. Два солдати, які йшли позаду, били, скоріше добивали їх прикладами автоматів. Інші два солдати вели собак – вівчарок, яким періодично давали змогу дотягнутись і вчепитися зубами в жертви. З ротів жертв текла слина з кров’ю. Як пізніше вияснилось, вони пробували втекти, їх зловили і тепер мордували, даючи зрозуміти, що чекає того, хто спробує це повторити.

Я був свідком вдалої втечі. Будучи на подвірї, спостерігав за вантажною машиною, яка мала виїздити. Ось вартовий перевірив документи у тих, що сиділи в кабіні, заглянув у кузов, під кузов, обійшов машину, а тоді вже відкрив велику металеву браму і став з боку, даючи дорогу. У цей момент, коли машина почала виїжджати, поряд з нею, з протилежної сторони від вартового побігла дівчина років пяти – шести. Вона бігла до баби, яка привезла передачу і стояла по той бік брами, через дорогу, на хіднику. На щастя, не бачив цього і другий вартовий, який ніс варту зовні табору.

З розповіді Добушовської Степанії. Під час перебування в таборі одного разу син Олесь (11 років), провисаючи на клямці дверей, гойдався. Саме в цей момент поблизу проходив енкаведист, побачив це, підійшов, взяв дитину за вуха, відірвав від землі, потримав і опустив. Після цього сказав: “Больше делать ты этого не будешь”. Синові вуха загоїлись, а серце матері, як згадувала, боліло до кінця життя.

Нарешті, пробувши сім тижнів в таборі, дійшла черга і до нас. Машинами повезли нас вантажитись у товарні вагони. Табір – конвеєр не зупинявся, продовжував працювати.

Дорога в Сибір

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:23 ]

13 серпня 1950 року.

Через те, що вантажились ми в алфавітному порядку, у вагон майже не попадали сімї з одного району. Так і на поселення ми попадали роз’єднано. Це робилося для того, щоб люди ще більше відчували свою беззахисність. Вагони всередині заставлені трьохповерховими нарами, відокремлені проходами. Невелика ділянка середини вагона звільнена, там стояла бочка для запасу води і знаходився отвір в підлозі для справлення нужди. На бокових стінах чотири віконця з гратами, два з них забиті дошками. Велика кількість людей (не менше 50 осіб) та клунки не залишали вільного місця у вагоні. Майже весь час ми проводили на нарах. На нарах лежить і мій молодший трьохрічний брат Левко. Він хворий, у вухах нарив, тече гній, якщо не спить, то безперестанку повторює: Мама погана. Від ослаблення і безперестанного повторення у нього виходить: Мама пама,“мама пама…і  так безперестанку, поки не засне. А мама зробити нічого не може, залишається їй тільки молитися і просити помочі у Бога. Мені і деяким дітям цікавість не проходить і ми періодично заглядаємо у віконцята. Декілька дорослих слідкують за грою біля саморобних шахів. Один чоловік на свічці гріє молоко в горнятку для дитини, яке йому вдалось купити на зупинці. Між гратами віконця на мотузці спускалась торбинка з грішми людям, які підходили до вагонів щось продати. Не завжди вдавалось купити, конвоїр не дозволяв торгувати, відганяв людей від вагонів, а пізніше взагалі забили віконця дошками, залишились тільки щілини, через які можна було лише дивитись і здогадуватись, де ми вже є, і припускати, куди нас везуть.

Запам’ятався молодий поляк, він був ніби не при собі, їхав без сімї, заглядаючи у віконні щілини, твердив: “Нас везуть на захуд в добжий край.

Побачивши в далечині старшу жінку, твердив: То єст моя матка.

Молода мати з немовлям сушить пеленки теплом свого тіла, запихаючи під сорочку. Через декілька днів дороги, на великих станціях, вартовий брав з кожного вагону по дві жінки (брав тих жінок, які мали дітей, щоб бути впевненими, що не втечуть) з відрами йти по воду. Принесеної води нам не вистарчало. І коли її в бочці вже було мало, дорослі не пили, а тримали для дітей або на випадок, якщо комусь стане слабо.

Одна жінка розповідала. Везли їх зимою, води не вистачало, то конвоїр на зупинках, подивившись, щоб ніхто не бачив, настромлював на кінчик штика карабіна грудки снігу і через грати віконечка подавав дітям.

Два рази впродовж двохтижневої дороги нам давали їсти макарони – ріжки з підливою по одній літрі на п’ять чоловік. При їзді в товарному вагоні, крім інших незручностей, дошкуляло різке гальмування і смикання паровоза при зупинці чи рушанні, що завжди будило зі сну, єдиної утіхи в той час.

Одного разу в дорозі сором обпік моє дитяче серце. Дорослі викидали написаний лист з указаною адресою, без конверта, через щілину у вікні. Вибравши такий момент, коли і поїзд повільно рухався, і люди були біля колії. Люди піднімали ці листи, вкладали в конверти і відправляли згідно вказаної адреси. Як потім ми довідалися, всі ці листи рідні одержали. Я також склав клаптик газети і викинув, ніби це лист, побачив, як підбіг робітник і підняв цей папір, думаючи, що це лист. Ніхто в вагоні цього не помітив, але мені було дуже соромно.

На станції в Новосибірську конвоїри дали команду всім вийти з вагонів. Внаслідок дванадцятиденної їзди в непровітрюваних вагонах, ослабленим людям при виході паморочились голови, деякі втрачали свідомість. Залишивши тих, що не могли йти, решту людей колоною під конвоєм автоматників повели в баню. Добушовський  Олесь (11 років) розповів: “Відійшовши декілька десятків метрів з колоною людей від вагона, я впав і втратив свідомість. Через деякий час прийшов до тями, побачив, що лежу між рейками колії, колони немає, довкола люди, а біля мене конвоїр з автоматом. Я встав, люди розступились, і я під конвоєм пішов назад до свого вагона.

Після двохтижневої дороги 27 серпня ми прибули в м. Красноярськ. Тут нас розділили на три частини. Як потім довідались, одна частина, в яку потрапила сімя Пришляка Степана, поїздом поїхала в Манський район, друга частина з сім’єю Добушовського Петра розмістилась на декількох великих санях, які потягнуть трактори в Советський район. І третю частину, в яку потрапили ми, машинами повезли на пристань річки Єнісей. На пристані довідались, що далі нас повезуть баржею. Після довгого і тривалого чекання, нарешті, підійшла велика самохідна баржа, на борту якої великими літерами напис Україна. До баржі треба було добиратися по хитких трапах, які провисали над текучою водою. Старшим людям паморочилась голова і вони, щоб не впасти, добирались на баржу, повзучи на колінах. Зібравши в своє черево – трюм синів і дочок України з їх мізерними пожитками, повільно, сопучи, повезла їх баржа “Україна” ще далі від України в глиб Сибіру.

Напис Українана самохідній баржі людей не здивував, вони вже добре розуміли фальш влади. Ще на початку створення більшовицького режиму значна частина людей повірила в гасла: заводи – робітникам, земля – селянам, а також у фарисейське твердження Леніна, що комуністична партія – це розум ,честь і совість нашої епохи. Ця віра в майбутньому обійшлась людям голодомором, репресіями а селян зробила наймитами в колгоспах.

На ранок баржа приплила до районного центру –Даурськ. І далі вантажними машинами нас через село Єрмолаєво по бездоріжжю повезли в глиб тайги (23 км) до участка Двоє – Устя. Сімї, які не мали малих дітей, з клунками, нав’юченими на конях, погнали стежкою ще дальше в тайгу (40 км) до участка Куртюл.

З розповіді членів сім`ї стрийка Антона

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:21 ]

У товарному вагоні, в якому нас везли у Сибір, не було ні віконець, ні нар, ні отвору в підлозі для справлення нужди. Саме через останнє у нас сталась трагічна подія. Вже через пару днів дороги чоловіки, аби вийти зі скрутного становища, якимось чином виколупали в кутку вагона в підлозі отвір. Вже отвір у підлозі був, коли на одній із станцій в районі Волги в наш вагон, замість померлих в дорозі людей, підселили сім’ю: чоловіка з дружиною і двома діточками. Як пізніше з’ясувалось, німецької національності на прізвище Шанс. І ось на одній із зупинок вартовий, обходячи і обстежуючи вагони, виявив цей отвір. Вважаючи, що робиться підготовка до втечі, він вривається у вагон. Поставивши чоловіків під стінку вагона і навівши на них автомат, став вимагати вказати, хто це зробив.”Если не укажете, кто это сделал, расстреляю всех”, – заявив він. Так, як недавно підселений німець був дещо чужий для решти депортованих, тому і стояв він трошки відокремлено від інших. Один із депортованих, наляканий запевненням вартового, що зараз розстріляє всіх, не витримав і взяв гріх на душу: вказав на невинного німця. Вартовий забрав його, і він уже не повертався до сімї ні у вагон, ні пізніше. На цю сімю незабаром впаде ще одне горе. В дорозі помирає річна донечка. І мати, вбита горем, хоче поховати дитину на місці, куди їх завезуть. Але люди у вагоні, не знаючи скільки ще триватиме  поїздка, на одній із зупинок в полі повідомили вартового. Він зайшов у вагон, відібрав від жінки мертву дитину і, взявши за ніжки, шпурнув у поле. Двоюрідна сестра Анна (2 роки) хоча і не усвідомлювала собі, що відбувається, але добре пам’ятає цю сцену. Як їй було жаль такої гарної лялі, з рученьками на грудях, нею можна було бавитись, а її викинули геть.

З розповіді Добушовської Степанії "Про сім`ю на прізвище Дволітка"

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:20 ]

Батько Степан був у партизанці (в бандерах), матір Євдокію через батька забрали в тюрму, дітей Володимира (11 років) і Марійцю (1 рік) у табір. Коли разом з нами вантажили у товарний вагон дітей, маму привезли з тюрми. Речей вони майже не мали. В дорозі я і люди допомагали їм чим могли. В засланні попали на один участок. Важко їм було без чоловіка. Євдокія ходила на роботу, здоровя мала відібране енкаведистами і часто хворіла. Володимир до школи не ходив, сестричку доглядав, дрова заготовляв, пізніше з 12 років і на роботу змушений був піти. Один росіянин, як батько, ставився до нього, у вільну хвилину навчав електричної справи, до якої у хлопця проявився хист.

Євдокія розповідала мені, що брат її, який теж був у партизанці, одного разу повідомив: “Чоловік твій Степан попав у засідку і загинув”. Тому несподіваним був лист від незнайомої особи з Норильська до Євдокії, в якому повідомлялося, що її чоловік живий. Вона не вірила, але я умовила її відписати на цей лист. Через деякий час прийшов другий лист. Євдокія дуже плакала, сказала, що живий Степан, дала мені прочитати. Степан у листі описував випадки, які знали лише вони двоє, як Володимир, коли був маленьким, скалічив собі животик ножицями. І що він говорив, коли востаннє прощались.

Минуло декілька років листування. Несподівано Євдокія одержує телеграму від Степана з Норильська про те, що він попав під амністію, їде до неї і вказав дату, коли прибуде до їхньої станції.

Прийшов цей день, і Володимир пішов зустрічати тата. Станція знаходилась від участка за 40 кілометрів, потрібно було йти лісом. Десь по середині дороги він зустрів дядька, який ішов йому на зустріч. Не впізнаючи один одного, хлопець запитав: Може, це ви Дволітка?” Пригорнув батько сина і непомітно, соромлячись витер сльози з очей.

Велика радість була для сімї. Син радів, що не доведеться йому тепер заготовляти дрова, на роботу ходити, буде він так, як інші діти, вчитися в школі.

На поселенні

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:16 ]

Участок Двоє – Устя знаходився в тайзі, з двох сторін затиснутий горами. Через участок протікала річка Черемуха, на березі якої стояло 8 зрубів – хатинок, збоку, відокремлено, – три бараки. У хатинах жили росіяни, які були заслані сюди ще в роки колективізації. Нас поселили у два бараки. Третій теж довго не пустував, його заселять литовцями і кількома сімями поляків.

На наступний день, після прибуття, перед нами виступив начальник участка Потапов. Утішаючись своєю владою над людьми, пересипаючи промову матюками, він попередив, що без його дозволу ніхто не має права відлучатися з участка.

Навколо Двоє – Устя на сотні кілометрів тайга, найближчий зв’язок з цивілізацією був тільки в одному керунку - вниз по руслу ріки 18 кілометрів до села Єрмолаєво. Потапов часто запивав, а напившись, дебоширив, чіпався напасті до поселенців, погрожуючи пістолетом. Одного разу його п’яного відлупцювали і заховали пістолет. На другий день, протверезившись, він став просити віддати зброю, бо його чекає тюрма. Не так з жалю, а через те, що можуть прислати взамін ще дурнішого, віддали йому пістолет. Це пішло йому на користь, став поводитись краще.

Все працездатне населення займалось заготівлею лісу. Його складали в штабеля вздовж ріки Черемухи. Весною, коли вона ставала повноводною, ліс сплавляли нею вниз до ріки Єнісей. Оскільки весна швидко минала, ліс не встигали сплавляти, тому на річці, на віддалі кількох кілометрів, будували невеликі плотини, з допомогою яких накопичували воду і періодично спускали її, даючи змогу сплавляти деревину. Заробітки були невеликі, але спочатку частково посилки з дому, а пізніше вже заведені господарства давали змогу вижити.

Минуло декілька тижнів нашого життя в бараці, як батько пригледів невелику забудову, стояла вона біля підніжжя гори і служила раніше за склад. Стіни її були з круглого дерева, переложеного мохом. За півлітра горілки начальник участка дав дозвіл нам переселитись туди. Надходила зима, ми почали утепляти будівлю. Тато полагодив двері, ми законопатили стіни мохом там, де він повилітав, наносили на стрих гілок сосни і розложили рівним шаром по повалі, присипавши зверху землею. Хотілося дати більше землі, але почали дошки загрозливо прогинатись, це було видно всередині, бо підсуфітки склад не мав.

З розповіді матері. Перший рік в засланні був важкий, конвоїри мало що дали з собою взяти. Одного разу росіянин найняв мене і ще пару наших жінок копати бульбу. Дивно …, але він нічого не взяв на обід. Перед обідом, розпаливши вогнище, напік бульби і дав солі. Увечері розплатився відром бульби кожній. Я була задоволена: наїлася досхочу, а головне, для чотирьох дітей на цілий тиждень було з чого зварити зупу.

З дому, з України, нам прислали трохи грошей, а дещо мали своїх, і з тими грішми тато пішов в с. Єрмолаєво і купив корову. Так як стайню будувати вже не було часу, бо була пізня осінь, він збудував тимчасову, так звану времянку. З одного боку хати до даху поспирав жердини, накидав на них гілок ялини, зробив щось подібне до шалашу, притуленого до хати. А на другий рік, літом, тато вже збудував невеликий зруб – стайню. В хаті під підлогою зробили пивницю подпольє. Навесні нам це подпольєзатопило, прийшлось бульбу вибирати і на підлозі просушувати. Снігів за довгу зиму випадало багато, а оскільки весна там коротка, вони перетворюються на велику кількість гірських потоків. Лише сніг зійшов і земля трішки підсохла, на схилах гори, на полянах, вкритих великим шаром моху і травою, ми сокирою та лопатою почали рубати дерен, перекидали його і під нього клали картоплю, так її садили. Земля була новина”, а тому родилася городина добре.

Одного разу нам пощастило з городом. За 10 кілометрів від нашого участка вигоріла велика ділянка тайги. Частина людей посадила там картоплю. Дізнавшись, мати вирішила також посадити. Іти далеко, синові (13 років) дала нести відро картоплі, а сама взяла два і лопату. Ішли стежкою, навкруги тайга, було небезпечно, могли зустріти ведмедя, весною вони голодні блукають. При можливій зустрічі з ним, в ніякому разі не тікати, бо все одно дожене, а найкраще кричати, створюючи шум, це може його відлякати. Богу дякувати добрались щасливо. Для того, щоб більше засадити, розрізали картоплини на декілька частин і садили рідко. Ямки робились легко, земля, зверху вкрита попелом, була пухка. Після садіння і аж до копання ніхто до неї не дивився. Осінню, коли мати прийшла копати, буряну не було. Насамперед викопала яму для картоплі і виложила її сіном, яке  неподалік було заготовлене для худоби. У центрі ями встановила жердину, завдяки якій весною, коли ще земля вкрита снігом, можна буде відшукати її. Копати картоплю не довелось, земля була на стільки пухкою, що мама руками розгортала корчі. Уродилась дуже добре, з трьох, чотирьох корчів набирала відро і зразу носила в яму, потім зверху накрила її сіном і закидала землею. Привезти картоплю осінню не можна було через бездоріжжя, зимою – через великі сніги, а лише весною, коли значна частина його розтане. Татові з трудом вдається у начальства випросити коня з саньми і то дали на Великодню неділю. Без тата ми не сідали снідати, вже обід, та його немає, а виїхав удосвіта, усі переживаємо, нарешті після обіду приїхав, змучений сам і кінь мокрий, ледь на ногах стоїть. Казав, що місцями снігу ще залишилось так багато, що важко було пробитись. Картоплі  набралось шість мішків. Особливо раділа мати, бо було чим ціле літо нас годувати.

Літо коротке і спекотливе, насичене комарами, мошкарою і кліщами. Ця напасть докучала не лише людям але й худобі. Кліщів на шиї корови і біля заднього проходу, де шкіра мяка, було так багато, що їх не відривали від корови, і вони висіли, як бородавки. Люди мали додаткові клопоти з вошами, блохами і блощицями. Ще з вошами і блохами ми давали собі раду, але з блощицями ні, знищити їх було неможливо. Ці паразити дуже живучі. Вдень переховувались в щілинах деревини, а вночі робили вилазки. Дехто пробував ставити ніжки ліжка в посуд з водою. Та це виявлялось намарно. Вони лізли на стелю і звідтіля падали в ліжко до сплячого. Зовні вони подібні на зозульок, лише на спині не мають чорних крапок і не літають.

На участку відкрили чотирьохкласну школу, в якій навчали два вчителі, кожний одночасно у двох класах. Я пішов у перший клас, навчання було дещо незвичне, бо проводилось російською мовою, якої ще не знав, вперше її почув від конвоїрів в Україні. Частина старших дітей пішла на роботу, на лісозаготовки, а інша, менша частина, в тому числі і два моїх брати, Євген і Ярослав, на навчання в п’ятий  клас у сусіднє село Єрмолаєво, за 18 кілометрів від дому. Їм, мама, там винаймала куток, а також домовилась за харчування. Господиня, в якої брати жили, варила їм один раз на день зупу з макаронів, яка на вечерю гусла, як холодець. Для того, щоб була поживніша, мати на цілий тиждень давала їм літр смальцю з підсмаженою цибулею. У суботу вечором брати приходили додому, мама перепирала білизну (змінної не було), сушила над кухнею, і в неділю по обіді вони пішки знову йшли на цілий тиждень.

Ярослав, якому минуло 14 років і був молодший від Євгена на рік, нікому нічого не сказивши, вирішив утікати на Україну. Одного разу, коли біля села Єрмолаєво по вкритому кригою Єнісею йшла саньми чергова валка до Красноярська, брат пристав до них, розповівши їм вигадану історію: в нього недавно померла мати, він сирота, а добирається на Україну до бабці. Люди повірили, нагодували, загорнули тепло і довезли до Красноярська. На вокзалі упросив машиніста паровоза і доїхав до Новосибірська. Тут знаходився великий вузловий вокзал і була спеціальна служба, яка виловлювала втікачів. Братові не пощастило, його затримали, і він змушений був признатися. Через деякий час його припровадили до нас. Вдома була радість, що брат знайшовся, і трохи сумно, що не вдалася втеча.

Туга за рідним краєм не покидала нас. Діти швидше звикали. Важче було батькам, вони страждали не лише за себе, а й за дітей. Мати говорила: “Вдома і кропива мила. Сльози з очей текли у старих людей, які захворіли і відчували близьку смерть. О! Як важко їм було лягати у цю дику, чужу землю.

Пригадується смерть Вовка Василя, він важко захворів, за день до смерті попросив посадити його в ліжку і тихенько заспівав. Співав поволі, з чуттям, деякі пісні я чув уперше, це були заборонені стрілецькі і партизанські пісні. Змучився та й замовк. Видно, що ще хотів співати, але сили вже не мав. Тими піснями він ніби стверджував: хоча тіло моє буде лежати далеко від тебе, Україно, але душею я з тобою, в твоїй боротьбі за незалежність. Обличчя його після смерті було спокійне, ніби повторювало за Шевченком – У нас нема зерна неправди за собою.

В 1953 році нарешті помер один з найбільших катів людства Сталін. В клубі, на сцені, виставили його портрет, прибраний чорними стрічками. Деякі росіяни, які вважались “місцевими”, плакали. Плакав перед портретом, стоячи на колінах, старий поляк, все повторюючи “наш ойтец”, мені не вірилось, що він це щиро робить, напевно, надіявся, що побачить начальство і його швидше додому відпустять. Ми, діти, як і дорослі, вже були свого роду артистами, ходили з сумними лицями, а дома раділи. Батьки казали:Може, скоро буде амністія і пустять додому. Одне думали, а інше говорити доводилось нам і в школі, коли вчителька вихваляла Сталіна і радянську владу, ганила Бандеру й український націоналізм. Після розвалу Радянського Союзу я переконався, що ця роздвоєність була характерна не лише пригнобленим, але і для панівного класу комуністів, які вже не вірили в ідеали комунізму, а підтримували радянську владу лише для того, щоб утриматись, якщо не на верхньому щаблі, то хоч на один щабель вище від безпартійного. Тому в майбутньому такий, здавалось, могутній Союз розвалився без боротьби.

Розвеселили нас білоруси. Одного дня на участок приїхало декілька машин, навантажених сімями білорусів з хатнім майном. На добровільне переселення їх загітували, пообіцяли великі заробітки, землю в необмеженій кількості і т . д . Машини розвантажили і поїхали геть. На другий день білоруси роздивились, куди вони попали, почали просити у начальства транспорту аби вернутись, їм відмовили, а тому вони продали, що можна було продати, а дещо покинули і, вже не обтяжені вантажем, швидко залишили участок.

Чужина і біда зближує людей, робить їх більш доброзичливими, національно свідомими. Зустрінутий земляк, який розмовляв українською, ставав родичем, це була частка України.

Пригадується, коли нас везли на участок і ми минали останнє село Єрмолаєво на нашому шляху, зясувалось, що в ньому проживало дві сімї, яких було заслано з України сюди ще в 1935 році. Вони, довідавшись, що везуть українців, стали кидати до нас у кузов машини городину: капусту, моркву, буряк, при цьому перекрикуючи шум машин кричали, що там цього не будете мати.

Люди починають більше вірити у сни, прикмети, ворожити на картах. Одного разу мати встала рано дуже стривожена і повідомила, що їй приснився поганий сон – певно, щось погане сталося вдома в Україні. А приснилось, ніби відро, з яким вона прийшла до криниці по воду, само злетіло і втопилося. І дійсно, сон справдився – вранці прийшла телеграма, що матері мама, а нам бабця померла.

Коли ми, діти, через вікно бачили пташку на вершку дерева, це означало, що скоро буде завжди довго очікуваний лист.

Одного дня, в 1954 році, новина облетіла участок: поляки мають право їхати в Польщу. Ні українцям, ні литовцям, нікому більше – тільки полякам. Участок швидко покинули не лише польські родини. Аби вирватись з цієї клятої тайги, їхали і ті, у кого була дружина або чоловік поляк.

І лише через шість років заслання ми одержали повідомлення про відміну постанови щодо виселення нас, з поверненням конфіскованого майна.

Повернувшись у рідний край, батько змушений був ще декілька років віддавати частину своєї зарплати за псевдоремонти нашого будинку, які проводились за час нашої відсутності (заслання).

Ми маємо право гордитися своїми батьками, дідами. Не рівні умови були боротьби. Ще за радянської влади я запитав Городілова: “ Олексійович, (а він був одним з тих, які встановлювали на наших теренах російську владу) чому сім’ї вивозили в Сибір, потрібно було садити в тюрму тих, хто допомагав бандерівцям?” Він відповів: “А мы иначе не справились бы с бандеровцами”.

Заповіт сестрі

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:14 ]

Сестро! Здаватись і просити помилування я до них не піду. Вони мене закатують. Тебе лише прошу, коли в боротьбі загину, НКВДисти закопають мене десь на пустирі, а ти знайди і поховай на нашому цвинтарі.

Минуло декілька тривожних місяців. Одного дня по вулиці йшли облавці, попереду на возі везли вбитих. І коли вже минали подвір’я, в одного з них через плече були перекинуті чоботи. Сестра завмерла. Це були чоботи брата Василя, він сам їх собі пошив. Сльози градом потекли з її очей. І, щоб не закричати, вона швидко побігла до хати. Нема вже рідного брата Василя, який її вибавив.

По селу поширилась чутка, що облавці натрапили на засідку, в якій загинуло їхніх троє, але загинув і один партизан. Будучи пораненим, він свідомо підірвав себе гранатою не лише тому, щоб не потрапити живим у руки ворогові, але й щоб бути невпізнаним. НКВДисти, не знаючи хто він такий, не мали змоги зігнати свою лють на рідних загиблого партизана.

Ще через день прийшла родичка, яка жила на краю села, і повідомила: Пізно ввечері їхала фіра повз хату на скописько. Я здогадалася – везуть увбитого партизана. Забігла до стодоли і зі стриху бачила, де його закопали….

Ось уже декілька днів облавці не з’являлися в селі, й Ольга попросила в сусіда коней із возом. Сама не вміла з кіньми поводитись, тому найняла фронтовика без ноги. У віз наклала соломи і поїхала за вбитим братом. Коли поверталися із ним, прикритим соломою, побачила, як із села на конях виїжджають облавці. Аби не наражати фронтовика на небезпеку, вона йому порадила сісти збоку, а сама буде управляти кіньми. Облавцям, якщо вони виявлять убитого, він пояснить, що нічого не знає, а попросив, аби вона його підвезла до села. Дівчина будучи дуже стривоженою, взявши віжки, засильно смикнула ними, і коні несподівано повернули вбік. Віз перекинувся. Добре, що вороги були ще далеченько. Вони бачили, як віз перекинувся, але не зауважили, як Ольга, у якої від хвилювання сили подвоїлися, сама і віз поставила на колеса, і вбитого брата положила в нього, і знову прикрила соломою.

Тепер уже, хоч напружена, як струна, таки змусила себе бути спокійною. Взяла віжки, а коні, це, мабуть, відчули… Вони поїхали назустріч облавцям. На щастя, ці нічого підозрілого не помітили, тож розминулись мирно.

Хоронити брата довелось самій, потайки, по селі розгулювали облавці. Поховала його в неглибоку могилу, змовила молитву за упокій душі Василя та й скропила її сльозами.

А ти, Матвею, м`якушка... (спогад)

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:12 ]

Жили ми в селі Черниця на Львівщині. НКВД одночасно арештувало нашого батька, а також сусіда Кучминду Василя, підозрюючи їх у допомозі бандерам”. Три дні тривали допити – катування в місті Миколаєві. Проводили їх, періодично змінюючись, Жук, Макаров і третій капітан (прізвище вже забулося).

Бандеропособників роздягнутих били, пальці між дверей затискали, одягали спеціальну сорочку, до якої вмикали струм, а найчастіше підвішували і били по п’ятах. Тато казав, що не зрадив нікого. Одного разу після допиту в коридорі зустрів сусіда, який сказав: “ Владик! Все пропало. І хоча потім на допиті була очна ставка з сусідом, батько однаково все заперечував.

У Дрогобичі в тюрмі, куди їх відправили з Миколаєва, знову продовжували допити. Маючи зізнання сусіда, енкаведист лютував, хотів, щоб і батько зізнався. На одному з допитів, одержавши чергову відмову, він рукояткою пістолета вибив батькові зуби. Забігаючи вперед, потрібно сказати, що вже пізніше, вийшовши з тюрми, батько замовить собі зубні протези. Обом суд присудив по 25 років.

Відсиділи вони з сусідом “лише” по 10 років, через два роки після смерті Сталіна їх реабілітували.

Коли я на свята приїжджав додому,тато не раз мені казав: “Та йди, Владзю, поклич Матвея (так по вуличному звали сусіда), ми си поговоримо. І коли це було перший раз, батько, бачачи моє здивування, спокійно зауважив; “ Владзю, не звертай на то уваги, не витримує залізо, не то людина, і я на нього ніякого гніву не маю, хоча він свідчив очно. (Батько був ковалем).

Добре жили вони собі до останку своїх днів. Лише одного разу я чув, як батько без злоби кепкував з сусіда:А ти, Матвею, м’якушка, тобі трохи дали по задниці, та й ти заговорив. 

Отакі – то правнуки славного Байди.

Записано зі слів сина В. Павліновича.

Моя родина там, где хорошо живется

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:09 ]

Так відповів наш родак (та чи можна назвати родаком того, хто відмовився від батьківщини і від свого роду) на запитання, чому він після служби в Радянській Армії залишився жити в Росії, а не повернувся на свою Батьківщину. З різних причин залишили і залишають її, та тужать за нею всі: – одні більше, інші менше.

Мама моя, коли була на засланні в Сибіру, казала: “Дома і кропива мила. Я б жила в печерах, лиш би пустили додому”.

Сусід із сім’єю з певних причин не міг повернутися додому, то відіслав в Україну доньку – бодай частка його повернеться.

Не маємо права дорікати тим, хто сьогодні залишив Україну тимчасово чи назавжди. Свій патріотизм ми повинні проявляти в боротьбі з тими негараздами, які виштовхують їх з Батьківщини. Це пафосні слова та, на жаль, іншого шляху немає.

Не може людина щиро любити когось, якщо вона не любить Батьківщини. Гарно сказав поет Володимир Сосюра: “Любіть Україну в годину щасливу і в радості мить. Любіть у годину негоди!

Великий Тарас Шевченко нам заповів:

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 

Операція "Бочка"

опубліковано 29 квіт. 2011 р., 01:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2011 р., 01:06 ]

В селі Устя Миколаївського району за підозрою у співпраці з бандерівцями був заарештований Микола Бендина. Везли його на слідство до Дрогобича в машині, яка розвозить хліб, нібито для скритності. Дорогою на машину напали партизани, міліціонерів повбивали, а Бендину звільнили і повели з собою у ліс. Він бачив на вбитих міліціонерах (на їхніх білих пів шубах) кров. Привели його в криївку і на допиті скаржились, що їм важко боротися у підпіллі, бо односельці Бендини їм не допомагають. Схвильований подіями, він повірив лісовим “рятівникам” і розповів, що партизанам надають допомогу багато людей – Задорожний із сином, Михайляк, Пісуцький, Микола Кузів, а в Івана Кузіва є криївка, де переховуються бандерівці. Вивідавши все, підставні партизани призналися, що вони переодягнені енкаведисти. Всіх названих заарештували і відправили в Дрогобич, де проводилось слідство. Обійстя Кузіва було оточене військовими, які шукали криївку. Зі стодоли викинули на подвір’я сіно, у стайні здерли підлогу і викопали траншею, решту подвір’я перевірили піками. Але криївки не знайшли. Не зізнався про неї і сам Кузів у Дрогобичі, хоча допит проводили із тортурами. Це тривало дві доби. І лише з допомогою вівчарки, яку привезли з Дрогобича, вдалось її знайти. А була вона під одним із двох оборогів сіна, які стояли на городі за півметра від сусідського паркану. В цьому місці і був зроблений лаз у криївку. А робилася вона настільки таємно, що ніхто в сім’ї про це не знав. Мама потім говорила, нібито зауважувала, як улітку у рядках підгорнутої картоплі землі наче ставало більше.

Бендині, Задорожньому із сином, Пісуцькому присудили по 10 років тюрми, а Івану Кузіву – 25 років. Відбуваючи термін у Воркуті, він зустрівся там з одним із двох партизанів, котрі переховувались у криївці. Він зла не таїв на Кузіва, та й на Бендину зла не таїли односельці.

1-10 of 15