Кахнич Іван

Невловима Параскевія Федик

опубліковано 5 бер. 2012 р., 03:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 бер. 2012 р., 03:54 ]

Народилася Параскевія Федик-Оприск у 1891 році в селі Дроговиж Миколаївського району Львівської області. Там і познайомилась з Антоном Федиком, одружилася з ним – завела сім’ю. Вони були звичайною галицькою родиною. У 1934 році купили шмат землі в урочищі Колонія поблизу села Черниці Миколаївського району. Маючи хист та умови до ведення господарки почали ґаздувати. У цьому їм стали допомагати їх діти, а у них було шестеро дітей. На господарстві обзавелися коровою, парою коней, птицею та великою пасікою. Чималою окрасою господарства був ставок у формі підкови. Ставок постійно поповнювався свіжою водою з декількох джерел, тому і риби було досить багато. Був неподалік і власний лісовий гай та сад. Часто до них приїжджав з великою бочкою з Роздолу жид, який купляв у них рибу для продажу. Частими гостями були й місцеві священики о. Еміліан Калинюк та о. Олександр Сабат. Господарі любили пригощати їх смачною рибою та медом. Була у сімї Федиків і своя бібліотека, яка в основному складалася з книжок на українську тематику та релігійних книжок, якими часто цікавилася місцева молодь.

У 1943 році, коли стало питання про утворення  партизанського загону, їх сини Антін та Микола не задумуючись вступили в УПА. Антін Федик 1921 р. н. став керівником СБ загону, а Микола Федик 1923 р.н. бійцем цього загону. Оскільки їхня хата була далеко від основного населеного пункту Пісочна, до них часто приходили партизани для ночівлі чи відпочинку, одночасно і пообідати. Під час перебування для безпеки виставляли відповідні пости. Для більшої безпеки неподалік хати на висипі півострова була зроблена криївка, яка мала два входи. Один з берега озера, а другий – з хати. Параскевія Федик була жінкою дуже розумною, чутливою, обережною, гостинною, з великим почуттям гумору.

Зимою, коли відходили партизани на завдання, вона замітала їх сліди та ще й підсипала через сито сніг, щоб їх не виявили облавці. Усі ці події проходили в нормальному руслі до кінця 1947 року. У цьому ж році, у день св. Михайла, партизанський загін востаннє побував у цій хаті, бо по вказівці зверху, мав перейти у Карпати. Але не так воно сталося, як планувалося. Не відомо з яких джерел інформації про їх відхід дізналися каральні органи НКВД. Вони оперативно зреагували на цей донос, і вже зранку, 21 листопада 1947 року, вся округа в радіусі 5 кілометрів була оточена сотнями НКВДистів, місцевих стрибків. Директор Черницької рільничої школи виставив в оточення студентів. Вийшовши за межі хутора Колонія партизани зразу під лісом наткнулися на озброєних ворогів. Зав’язався нерівний бій. Партизани з боєм стали прориватися у сторону хутора Острів, але і там на них чекала засідка. На підході до хутору був важко поранений Антін Федик. Молодший брат Микола став допомагати своєму братові дійти до хутора, але на п’яти уже наступали НКВДисти. На прохання Антона, Микола залишив йому пістолет, а сам продовжував пробиватися у село, а після нього в ліс Березники. Пройшовши весь ліс вони на виході з нього натрапили на ще одне кільце облави. Облавці майже впритул із кулемета прорешетили тіло Миколи. Оцінивши усю трагічність ситуації Антін, при наближенні облавків, з револьвера пустив собі кулю у серце.

Після бою тіла семи загиблих партизанів возом привезли для впізнання у село Пісочну, а пізніше – у Миколаїв. Там їх потримали ще один день, вивезли за місто і закопали у рові, що приблизно у тому місці, де тепер розташований автобусний парк.

На третій день Параскевія Федик, мати Антона і Миколи, босою пішла перед вечором до Миколаєва, дізналася про місце захоронення усіх сімох партизанів, прийшла на їх могилу. Тіла партизанів були покладені у канаву, зверху прикриті невеликим шаром землі, чиясь нога навіть не була присипана землею. Параскевія руками нагорнула ще більше землі, і цілу ніч у сльозах провела на цій могилі. Ранком, зболена-зморена, повернулася додому. Дальше біля могили своїх синів залишатися було небезпечно, бо могли її арештувати.

Після цих подій уся сім’я була у напрузі. Хто де міг, старався переховуватися – знали, що в скорому часі нагрянуть НКВДисти до усієї сім’ї. Діти роз’їхалися по містах. А батьки переховувалися по лісах, чужих стодолах та у родини. Дочку Розалію арештували. Її утримували під слідством у Миколаєві, але у скорому часі випустили, оскільки її чоловік був на фронті в рядах Радянської Армії. На господарстві залишилась Розалія з чоловіком. Відповідно і мати Параскевія Федик старалась переховуватися біля свого дому. Одного разу весною 1948 році облавці вислідили, коли вона повернулася додому. Були готові її схопити, але вона їх перехитрила. Родина Федиків утримувала велику пасіку. Параскевія скоро підійшла до вуликів і пустила собі декілька бджіл під очі та на руки. Від укусів тіло напухло, і вона забігла у стодолу, лягла на сіно. Коли облавці прийшли і побачили її спухлу, один з них сказав : «Эта бандеровка к вечеру сама подохнет». Після цього вони її залишили і пішли геть з подвір’я …

На господарстві Федиків фактично залишились лише мати Параскевія, зять Володимир та дочка Розалія. Час від часу їх перевіряли облавці. Керував ними у цей час Мойсей Ковальчук. Пізньої осені цього ж року знову навідались непрошені гості. Можливо по наводці, можливо – випадково, але їх зразу зацікавило свіже м'ясо. Вони його без проблем знайшли і запитали у зятя, Володимира Дидишина, який у цей час орав кіньми город біля хати: «Це ви приготували для бандерівців?» Він їм пояснив, що корова удавилася ріпою і вони її дорізали. Після тривалих прискіпливих допитувань Ковальчук натякнув, що приведе «своїх хлопців», а ти, мовляв, скажи своїй дружині Розалії приготувати для цього м’яса – під вечір прийдемо разом «на свіжину». Після цього облавці пішли далі займатися своєю чорною справою. Після їхнього відходу прийшла мати. Розалія їй все це розповіла. Параскевія Федик збагнула, що має шанс відплатити за смерть двох синів. Хороше м'ясо вона заховала, а  нарізала багато фляків з плівою та жиляків. Кинула у баняк, додала касторового масла. Гості, «стрибки», не забарилися. Прийшло їх біля шести чоловік, усі були не місцеві. Принесли із собою горілки. Почали вони їсти це м'ясо, а воно тягнеться, як гума, не в силах пережувати. Мучились вони, але трохи поїли. Але тут почалася інша проблема. Усіх їх так пропоносило, що деколи не встигали знімати штани, коли забігали в кущі. Думаю, що вони ще довго пам’ятали про «гостинність» Параскевії Федик. Про те як родина Федиків кормила облавців м’ясом, учитель місцевої школи Василь Городицький написав вірш-гумореску.

Облавці дальше продовжували слідкувати за будинком Федиків. У 1949 році їм таки знову удалося вистежити Параскевію біла свого будинку. Арешт був неминучий. Вона зрозуміла, що тюрма або Сибір їй забезпечені. Параскевія одягнулась та попросила у них на дорогу з собою узяти образок Пречистої Діви Марії. Всю дорогу до сільської Ради, а це не менше трьох кілометрів, Параскевія молилася та тримала перед собою у руках образок. Не дійшовши до сільської Ради метрів сто, біля будинку Петрусьових, вона попросилася у туалет та запропонувала їм потримати образок. Її прохання вони задовольнили. Завернувши за будинок Параскевія  перескочила у сусідський город, а там і у другий, так вона зникла з їх поля зору. На пам'ять у облавків залишився тільки образок.

Через декілька років підпільного переховування Параскевії, облавці  втратили інтерес до її арешту. Одного разу, коли вона поверталася додому, на дорозі таки з ними зустрілася. Утікати було пізно, тоді вона нігтями порізала свої губи, щоб кровоточили. При зустрічі пояснила, що вирвала зуб, а рана дуже кровоточить. У такому випадку її уже не арештовували.

У 50-х роках  арешти припинилися і родина Федиків зажила спокійно. Так вони прожили у спокої до 1971 року. За цей час дочка Розалія побудувала собі новий будинок у селі Черниця і забрала своїх престарілих батьків до себе. Померла Параскевія у 1977 році, проживши 86 років, а її чоловік Антін – у 1974 році, проживши 91 рік.

ВЕЧОРНИЦІ  У  ЧЕРНИЦІ

В сорок восьмім по Покрові                Кипить, бурлить усе поволі,

У нас сталася пригода.                        Всипав трохи махорки,

Вдавилася ріпою корова                      Не дав лише старенький солі,

Нам її стало шкода.                               Зате підлив касторки.

 

Ніхто не дав ради Калині,                     Почало вже ледь-ледь смеркати,

Підмоги бракувало,                               Гавкає Аза знову.

Прикро так стало всій родині,              Йдуть «визволителі-пірати»,

Бо молока не стало.                              Їх чекає ужин.

 

Дід дорізав худобину,                            - Ну, как, старик, усьо готово?

М’ясо склав у бочівку,                           Сварил? – діда питає,

Лишив собі якусь частку,                      А він йому, так гонорово:

Решта відніс у криївку.                          – Вечеря докипає.

 

На другий день раненько-вранці,        Творилось чудо тут та диво,

Розгавкалась  Аза.                                Думали з’їсти ласо,

Дивлюсь, ідуть до нас облавці –         Та проковтнути неможливо

Та червона зараза.                                Бо фляки – не м’ясо.

 

Не встиг дідусь все закопати,              Хіба жили можна зварити,

Залишились фляки, жили,                     Й жувати нема змоги,

І з автоматами солдати                         А тут одному московіту,

Старого обступили.                               Застрягли в горлі роги.

 

- Узнал, - каже, москаль сердито, -     Замість вина була касторка,

Зарезал ты карову,                                А на закуску флячки,

Хочешь своим лесным бандитам        Десертом служила махорка,

Банкет устроить? Ловко ?!                   А потім була… срачка.

 

У його мові - одні мати,                         Місяць світив, палали зорі,

Погроз, прокльонів маса.                      Старший забив тривогу!

- На ужин ты моим ребятам                  Один сидів на оборі,

Сваришь казанчик мяса.                       Другий за оборогом.

 

Що мав робить неборака?                    Не можна всього описати,

Розпалив піч дровами.                           Усі вечорниці,

В казан закинув жили й фляки,              Будуть облавці пам’ятати,

І голову з рогами.                                    Той ужин у Черниці. 

Єврейське поховання в Іванковому лісі. Голодомор і голокост – злочини проти людства

опубліковано 30 січ. 2012 р., 01:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 січ. 2012 р., 01:37 ]

На території сіл Пісочна та Рудники Миколаївського району Львівської області, до початку російсько-німецької війни в 1941 році, проживало декілька єврейських сімей. В основному вони займалися торгівлею, поштовими послугами та корчмарством.   

За часів панування польської влади їхній бізнес потрохи процвітав. Це дозволяло їм проживати в досить не поганих побутових умовах, хоча цього вони публічно не афішували. Так тривало до приходу німецьких окупантів. З приходом німців на наші землі їхнє життя дуже змінилося в гіршу сторону. В скорому часі німці зобов’язали їх носити білі пов’язки на одежі (на рукавах). Ці пов’язки вони мусіли носити завжди в усіх громадських місцях. Їм забороняли займатися будь яким бізнесом, торгівлею. Заставляли виконувати за даром громадські роботи. Все це привело до того, що у цих сім’ях закінчилися харчі, деякі євреї почали хворіти від недоїдання та голоду. Вони знали також, що німецькі солдати в деяких місцевостях арештовують єврейські родини. Одних кудись вивозять, а інших розстрілюють на місцях. Для них це була ще більш жахлива інформація, в очікуванні коли прийде їхня черга на смерть.   

Цей роковий час таки прийшов. У 1942 році в липні місяці німецькі солдати арештували родину із села Пісочна: Шихтера – 3 чоловіки, Люпи – 3 чоловіки, з приміщення теперішньої пошти родину Манделя – 3 чоловіки, Мотьо – 3 чоловіки, з села Рудники родину Пахтяр – 6 чоловік, Данілько – 3 чоловіки. В цей же день привезли 6 чоловік зі Старого Роздолу. Один мужчина, видно по дорозі, проявив спробу втечі, за що його вбили і мертве тіло прив’язали шнурком за ногу до воза і так тягнули аж до Пісочної. Усіх  місцевих євреїв зобов’язали взяти зі собою лопати. Усю колону арештантів зібрали біля Пісочнянського склозаводу, це на межі двох сіл Пісочна та Рудники. Загальна кількість арештованих нараховувала не менше 27 осіб. Арештованих колоною повели у місцевий ліс, який починався на віддалі 200 метрів від склозаводу на території села Рудники. Цей ліс місцеві жителі називають Іванків. У лісі, заглибившись на метрів 50, зупинили колону. Євреїв, які були з лопатами, заставили копати яму. Коли яма була готова, конвоїри усіх присутніх євреїв розстріляли і покидали в яму та загорнули її. На цьому і закінчилась розправа з єврейськими жителями цих сіл. Про братську могилу у цьому лісі з часом забули, а це місце заросло кущами та деревами.

Про події тих часів пам’ятають. Ось спомини кількох ще живих свідків.

Мельницька Надія (Демко) 1932 р. н., жителька села Черниця.

Її розповідь записана 18.12 2011 року.

«Мені було у цей час 10 років. Я бавилась у своєму дворі. Коли бачу по дорозі зі сторони села Київця, можливо зі Старого Роздолу, на возі везуть 5 євреїв, а одного прив’язали за ногу шнурком до воза і тягнуть у Пісочну. Позаду них йшло два німці з автоматами. Усі євреї сиділи на возі. У руках тримали якісь коралі і щось шептали, це напевно була їхня молитва».

Грещук Анна (Шейгец) 1927 р. н., жителька села Пісочна.

Її розповідь записана 19. 12. 2011 року.

«Наша сім’я проживає у селі Пісочна. Напроти нас через дорогу проживало дві єврейські сім’ї. З ними мої батьки проживали дуже дружньо. Приходили в гості. Я ходила до них бавитись з їхніми дітьми. Навіть грали у футбол, бо у них був м’яч, який привезли зі Львова. У них був магазин в якому продавали різні товари та продукти. Писалися вони Шихтер. Батько називався Майорко, мати Ельза, син Сане. В другій половині хати жили Люпа, Рухля та, приїжджа зі спаленої хати в Рудниках, Марія Данільчиха. В другому будинку жили родина Мотьо, Рейза та їхня сестра Іта. Вони в основному скуповували молочні продукти, везли у Стрий, продавали, а назад привозили конфетки, баринки та булочні вироби. Жили вони непогано за польських часів. Коли прийшли німці для них настали чорні дні. Їм забороняли кудись їхати. В основному вони жили за рахунок того, що торгували. Поля вони мали дуже мало і того майже не садили. Після приходу німців їхні домашні харчі закінчилися скоро, а нових не було де і за, що купити. Вони почали дуже бідувати. Деколи сусіди їм давали бульби та трохи зерна. Часто вони ходили поміж хати і просили їсти. Одного разу пам’ятаю до нас прийшла Данільчиха, побачила  під хатою картопляну заминку для курей і руками почала брати та їсти. Менделя, що жив біля колії, німці заставляли лопатою чистити рови біля центральної дороги в селі. Він завжди ходив з білою пов’язкою на руці. Мотьо був високий та повний мужчина, відповідно і їжі потребував більше. З приходом німців, коли у них закінчились харчі, від голоду у нього пухли ноги та тіло. Одного дня до нас прийшла Рейза і розповіла мені дивний сон. Снилося їй, що до них прийшли невідомі та приказали взяти лопати. Повели у ліс, заставили викопати яму і в ній їх закопали. Цей сон дійсно здійснився через день. У 1942 році десь у липні місяці прийшли німці вивели усіх їх з хати з лопатами і повели в сторону Рудник. Там їх зібрали багато, завели у ліс, заставили викопати собі яму. Розстріляли з автоматів та покидали в яму. Хто їх закопував? Я не знаю.

На краю села проходить залізнична колія. По ній німці в ті часи везли із Стрия жидів. Були випадки, що ті на ходу вискакували з поїзда і пробували втікати. Конвоїри з поїзда автоматами їх зразу розстрілювали».

Дмитровська Софія (Мороз) 1926 р. н., жителька села Рудники.

Її розповідь записана 19.12. 2011р.

«Наша родина проживала в Рудниках біля гостинця (дороги Стрий – Львів) на межі зі селом Пісочна. Недалеко проживала сім’я євреїв Данількових. Їх батько перед війною помер. Залишились в живих їхня мати Марія, малолітні син Дувед та дочка. За Польщі вони займалися продажем сіна. Восени купували у місцевого населення сіно. На городі це сіно складували, а потім спеціальною машиною пресували і робили тюки. Для цієї роботи вони наймали місцевих хлопів. Ці тюки пізніше вантажили у вагони і кудись відправляли. Були випадки, що за сіном приїздили на грузових машинах і теж забирали. Скоріше за все, були це бойки та гуцули, які кіньми вивозили з Карпатських гір ліс. З Данільковими дітьми ми дуже дружили, любили бавитись та спускатися з сіна, бавились хованки. Мати деколи скрито носила їм їсти, бо у них був голод.

У будинку біля колії жила сім’я євреїв. Це були чоловік з жінкою, які мали маленького хлопчика. За Польщі вони мали корчму в центрі села Пісочна і одночасно будували собі цей будинок. З приходом німців у них забрали корчму і вони переселилися у свій будинок. Трохи щось робили на склозаводі за мізерні гроші та постійно ходили по заводу з білими пов’язками на рукаві.

На краю села, в сторону Розвадова, жила єврейська сім’я Пахтяр. Вони мали магазин. До них місцеві люди ходили купувати або вимінювати різний товар. У них було шість чоловік – чоловік з жінкою, дочка та зять Дувед і двоє маленьких дітей. Вони деколи просили мене доглядати за будинком у суботу, коли від’їжджали до свої церкви молитися.

Євреї за німців знали, що їх можуть побити але не знали куди їм можна втекти чи заховатися бо скрізь були німці. У розмові з мамою жидівка Данільчиха говорила, що це їхній такий хрест».

Гусак Леокадія 1929 р. н., жителька села Рудники.

Її розповідь записана 20. 12. 2011 року.

«Мої батьки жили рядом з євреями Данілько. Вони займалися заготівлею сіна. Я приходила бавитись з їхніми дітьми. За німців ці діти приходили до нас і просили дати їм їсти бо були дуже голодні. Від голоду вони могли навіть з гарячої води витягнути картоплину, щоб поскоріше з’їсти. Мама чим могла завжди їх годувала. Пам’ятаю, що всіх євреїв німці зібрали біля склозаводу та колоною повели у наш ліс і там розстріляли. Їх було дуже багато, біля тридцяти чоловік. Серед них були навіть малолітні діти. Це місце, де їх закопали, добре пам’ятаю. Коли їх вели на розстріл вони не плакали, а тільки молилися».

Коментар

В 1915 році турецькі шовіністи здійснили винищення вірмен. Підставою до вбивств їх була національна приналежність. Вірмени, щоб залишитись живими, були змушені втікати з рідних земель. За цей геноцид ніхто з турецьких ідеологів та виконавців не був покараний. Вірменські общини в Європі, Америці та Азії наполегливо інформують громадськість світу про цей злочин.

Російські шовіністи починаючи з 1930 року почали систематичне винищення українців. Вони організували голодомори в 1932-1933 і 1947-1948 роках. Під час Другої світової війни вони, щойно мобілізованих до армії українців, кидали на передову. Мало хто зі «чорно-свиточників» залишився живим. Після офіційного завершення Другої світової війни шовіністи ще років 8 вели війну на винищення українців: вивозили їх з рідних земель на вічне поселення у віддалені східні, північні землі СРСР, саджали по ГУЛАГах, здійснювали насильницьке переселення з прадідівських земель Лемківщини, Надсяння, Ярославщини і Холмщини. Ніхто з шовіністів не був покараний, навпаки їх забезпечили персональними пенсіями і різними пільгами. Українці тільки в останнє десятиліття почали, не сміливо, нагадувати світу про ці злочини.  

Німецькі нацисти почали здійснювати геноцид євреїв з 1933 року. Їх винищували тільки тому, що вони євреї. До цього доклали руки і російські шовіністи, котрі забороняли євреям в червні-липні 1941 року виїжджати із Західної України на схід СРСР, обмежували прийняття їх на роботу в силу національної ознаки. Єврейська громада всього світу домоглася того, що ініціатори і виконавці винищення євреїв були покарані. Заперечення Голокосту, в деяких країнах, сьогодні карається за законом.

Необхідно згадати про винищення німцями циганів. Їх вбивали цілими таборами, а починаючи з 1943 року почали привозити до Авшвіцу (Освєнціму). В Біркенаві був осібний табір для циган, де вони перебували цілими родинами. Згодом їх всіх було страчено. Оскільки роми, в силу певних причин, не можуть нагадувати людству про кривду заподіяну їм німцями, то мало хто в світі памятає про цей злочин.

Злочини проти людства повинні бути покарані.

Визвольний рух у селі Гірському ("Горуцько")

опубліковано 22 черв. 2011 р., 00:36 Степан Гринчишин

Діяльність читальні «Просвіта»

Товариство «Просвіта» офіційно оформилось 8 грудня 1868 року у місті Львові. Читальню «Просвіта» у селі Гірському «Горуцько» Миколаївського району Львівської області заснували у 1903 році. Засновниками та членами читальні були: Олександр Будзінський, Тимофій Підлужний, Іван Соболик, Антін Андрійчук, Іван Маланчук, Іван Вірт, Микола Грицик, Микола Козар, Михайло Маняк, Михайло Соботик. Відкриттям читальні займався Михайло Бачинський, голова Дрогобицької філії «Просвіта» і парох села Ріпчиці. Фонд читальні «Просвіта» на момент відкриття складався з 81 примірника книжок. Членами читальні стало 98 чоловік. З часом читальня «Просвіта» почала занепадати. Згідно звіту останні загальні збори читальні «Просвіта» відбулись 19 січня 1909 року. Членами читальні тоді було 56 чоловік і бібліотечний фонд складав 47 книжок.

Під час українсько-польської війни (1918-1920 роки) читальня в селі не працювала. У 1934 році в селі утворюється гурток Товариства імені Т. Г. Шевченка «Рідна школа». Головою гуртка став Михайло Паньків, заступником голови – Петро Гузик, секретарем – Теофіл Говда, скарбником – Юрко Даців, бібліотекарем – Ганна Підлужна, господар гуртка – Михайло Білокур. Членами гуртка стали: Василь Дудич, Микола Дудич, Іван Говда, Михайло Гузик, Михайло Коваль, Федь Вірт, Іван Маняк, Василь Кахнич. 8 грудня 1935 року в приміщенні кооперативної молочарні відбулись збори читальні «Просвіта». На зборах виступив голова Дрогобицької філії «Просвіта» доктор Вітвицький. В своєму виступів він розповів про потребу здобуття освіти і знання української мови. Членами читальні «Просвіта» стали  в цей день 20 чоловік. Головою читальні обрали Петра Гузика, заступником – Михайла Коваля, скарбником – Василя Кахнича. Брати Микола і Василь Дудичі (вуличне прізвисько Сікорські) непогано були обізнані в музичній та театральній справі. Вони організували сільський хор і театральний гурток. Сільська молодь активно приймала участь в хорі і гуртку. Коли на сцені виступав сільський театральний гурток з виставою то приміщення зали було переповнене. Довгими зимовими вечорами просвітянське життя в селі вирувало. Молодь полюбляла вечорами ходити по вулицях співаючи українських пісень. У святкові та вихідні дні вечорами організовувались танці, які проводились в приміщенні будинку «Просвіта» або «Кооперативі». За дозволом йшли до місцевого священика Т. Говди. На танцях було декілька відповідальних, які слідкували за чистотою та порядком. Після закінчення забави приміщення обов’язково залишали чистим і прибраним.

Польська влада, яка панувала в Західній Україні до вересня 1939 року, практично не переслідувала діяльність товариства «Просвіта». З приходом радянського режиму на Західну Україну діяльність товариства в селі була заборонена. Діяльність товариства відновлювалась під час німецької окупації. 

Створення УПА в селі Гірському

Наприкінці 1942 року, в глибокій конспірації, в селі Рудники Миколаївського району відбувся трьохденний крайовий з’їзд ОУН. На ньому розглядалось питання створення бойових загонів на території тодішніх Жидачівського і Меденицького районів. На цей з’їзд був запрошений член ОУН, він же голова «Просвіти» села Гірського, Кахнич Василь Якович (1915 р.н.). Після повернення в село він зібрав провідних членів «Просвіти» і роз’яснив політичну ситуацію в регіоні та цілі, які ставило перед ним крайове керівництво ОУН. На цьому зібрані доручили Кахничу Івану Федоровичу (1916 р.н.) збирати добровольців для формування бойового загону УПА. Згідно зібраної інформації, в 1944 році бойовий загін села Гірського мав у своїх рядах 24 вихідців зі села: Кахнич Іван Федорович 1916 р.н., Кахнич Микола Петрович 1925 р.н., Кахнич Іван Петрович 1924 р.н., Кахнич Іван Іванович 1924 р.н., Кахнич Василь Григорович 1923 р.н., Мартинців Яків Іванович 1916 р.н., Мартинців Михайло Іванович 1923 р.н., Мартинців Василь Іванович 1927 р.н., Низький Олекса Гнатович 1925 р.н., Паньків Іван Дмитрович 1923 р.н., Сова Іван Семенович 1923 р.н., Суботик Микола Федорович 1921 р.н., Суботик Федір Васильович 1919 р.н., Даців Федір Олексійович 1923 р.н., Даців Іван Юркович 1922 р.н., Даців Михайло Миколайович 1927 р.н., Гриців Василь Федорович 1924 р.н., Гринців Степан Якимович 1922 р.н., Гвоздецький Іван 1916 р.н., Гузик Василь Григорович 1917 р.н., Андрійчук Іван Васильович 1910 р.н., Кахнич Василь (з міста Бучача) 1923 р.н., Кузів Василь Іванович 1922 р.н., Кузів Микола Іванович 1928 р.н.

Керівником загону був назначений Кахнич Іван Федорович (вул. пр. Вошкало). Його псевдо було «Зірка». Начальником відділу контррозвідки та СБ – Кахнича Миколу Петровича, псевдо – «Вовк». Вони обидва закінчили Дрогобицьку гімназію а також були членами організації ОУН. Координаційним керівником бойового загону з підпіллям був Кахнич Василь Якович (вул. пр. «Потюк») та допомагав йому Білокур Михайло Іванович 1914 р. н. Станичними дівчатами керувала Іванусів Марія Федорівна та Павличко-Марків Татьяна Олексіївна 1924 р.н. Для допомоги в координації бойових дій партизан з центру прислали представника. Його кличка була «Туркмен».

Естафетки, які приносили зв’язкові в село, попадали до Дудича Миколи Федоривича (вул. пр. Вієрта). Він передавав ці естафети Іванусів Марії Федорівній, котра через зв’язкових дівчат пересилала їх в інші села. Головний штаб бойового загону містився у криївці розташованій в урочищі «Рудка», біля запусту в сторону Випучок, на полі господаря Івана Мартинціва. У штабній криївці містилась друкарська машинка, основний архів партизанського загону, документи та накази, які поступали зверху. Друга криївка була в цьому ж районі. В ній партизани зберігали зброю, продукти та деякі речі першої необхідності. В обидві криївки мало доступ тільки керівництво та декількох довірених партизан. Це робилось з метою максимальної конспірації.

Велике значення для партизан мало господарське постачання. У селі господарською службою була станиця, на чолі зі станичним. На ньому лежала титанічна робота зі збору харчів, взуття та одягу. Без дозволу станичного ніхто з повстанців не мав права самочинно збирати в селі будь-що. Порушення цього припису розцінювалось як грабіж і служба безпеки карала винних. Карою могла бути і смерть. Збором для партизанів коштів, продуктів харчування, одягу, взуття та інших матеріалів керувала станична Іванців Марія Федорівна. Ремонтом та пошиттям формового одягу для хлопців займався Паньків Микола Іванович, який робив це в своєму будинку в сільському кутку «Воля». В число бойового загону села Гірське входили вихідці з інших сіл: Раделичі, Меденичі, Липиці та міста Бучач.

Під час перебування німецьких окупаційних військ на території села Гірського партизани не мали відкритих сутичок з ними. Але дії німців контролювалось підпіллям. Одним із бойових завдань, у партизан села, було розмінування сільських мостів. У 1944 році в кінці літа при відступі німецькі війська заклали міни великої потужності під усі мости на річці Дністер та Коросниця. Підпільна розвідка цю інформацію перехопила і передала в СБ партизан. Місцеві партизани під керівництвом Даціва Івана Юркевича розмінували ці мости і тим самим запобігли руйнуванню мостів та прилеглих житлових будинків села Гірського.

Бойові дії партизан розпочались із встановленням радянської влади і велись вони переважно з військами НКВД, котрі проводили облави. Восени 1944 року облавки вантажівкою їхали на рейдову облаву в сторону ріки Дністер. Їхній маршрут пролягав поруч з річкою Летнянка. По дорозі їх атакував партизанський загін. Облавки з переляку покинули вантажівку і розбіглися відстрілюючись. Партизани підірвали машину і зникли з місця події. В кінці 1944 року партизани організували збройний напад на штаб облавків, який розміщувався на третьому поверсі сільської школи. Штурм тривав декілька годин. У цей час в школі навчалися учні. Партизани дозволили вивести зі школи всіх учнів та учителів. Після цього почався обстріл верхнього поверху школи. Партизани увійшли до підвального приміщення. Потім гранатою пробили діру на перший поверх але змушені були відступити. Причиною відступу стало побоювання, щоб не зруйнувати саму школу. В результаті нападу було вбито та поранено декількох солдатів НКВД. Зі сторони партизан був ранений у голову Паньків Іван Дмитрович. Його раненого завезли у село Липиці на лікування. При черговому рейді НКВДисти його знайшли і пораненого завезли у районну тюрму до містечка Меденичі. У тюрмі його допитували. Не витримавши тортур він там і помер.

Партизани неодноразово брали участь у звільнені призовників до радянської армії, яких під конвоєм вели в районний центр Меденичі. Перехоплення проводили біля Белецького лісу на Чорному мості між селами Рудники та Криниця. Новобранців при цьому відпускали додому, а деякі з них добровільно поповнювали ряди партизан. Сільський партизанський загін з іншими загонами, по вказівці зверху, виходив на бойові завдання в інші райони Прикарпаття. В одному з таких боїв біля села Волоща в груди був поранений Мартинців Михайло Іванович. Партизани доставили його на лікування в село Липиці. Під час рейдової облави НКВДисти його знайшли і вивезли за село. Там йому ножем перерізали шию та залишили. Це було осінню 1944 року, коли надворі ще була плюсова температура. Тіло почалось розкладатись. Знайшли тіло жителі села Липиці і повідомили через зв’язкових у село Гірське. Керівники підпілля організували перевезення тіла на кладовище села Гірського. Керував перевезенням Павлішак Дмитро Михайлович (вул. пр. Альовс) і допомагали Михайло Кахнич та Настя Хом’як. 

Партизани багато разів нападали на конвої, які везли жителів на висилку у Сибір. Після звільнення арештовані поверталися у свої сім’ї та переховувались у знайомих або виїжджали за межі села, уникаючи переслідування.

Вперше важкий удар по партизанському загону села Гірського був нанесений 6 квітня 1945 року. Це була святкова неділя – Благовіщення. В переддень 5 квітня партизани повернулись з чергового бойового завдання і зупинилися на нічліг у стодолах господарів І. Дудича та М. Суботика у районі села під назвою «Воля». Про їхній прихід, командир загону Микола Кахнич, повідомив свою сестру Марію Кахнич. Вона в цей час переховувалась від арешту, після втечі з конвою, у дружини свого брата - Драйцанової. В цей вечір вона ходила на зустріч до партизан. Партизани були дуже вимучені, обшарпані, брудні, оскільки повернулися з важкого рейду. Наступного дня повинні були відійти в Карпати. В неділю багато жителів села пішли до церкви на святкову відправу. Марія Кахнич залишилась дома і деколи виглядала через вікно. В один момент, це було біля дванадцятої години дня, вона побачила як по вулиці рухалась велика кількість солдат НКВД, яких вів Микола Суботик. Весь район села, в якому перебували партизани, був оточений двома суцільними кільцями НКВДистів. Вони прибули по доносу М. Суботика, який уже перебував в рядах місцевих стрибків. Знаючи про перебування партизанів в стодолі, він зранку пішов до голови сільської ради Коваля Михайла і повідомив його про це. Михайло Коваль викликав гарнізон НКВДистів із Меденичів. У стодолах були Микола Петрович Кахнич, Василь Григорович Кахнич, Іван Петрович Кахнич, Олекса Гнатович Низький «Шнайдер» та жителі Меденич – І. Мороз, Р. Сенчишин і М. Попик.

Спогади Маняк (Дудич) Катерини Петрівної

Перед Благовіщенням, 5 квітня 1945 року під хату прийшли бандерівці. Вони постукали у вікно і попросили, щоб я відкрила хату. До хати я боялася їх пустити та й дозволила їм переночувати у стодолі. Наступного дня, десь біля 12 години, прийшли військові (стрибки) і сказали дати ключі від стодоли, бо там переховуються бандерівці. Ключ від стодоли у цей час був у мене в кишені. Я збагнула, що буде біда. Відповіла: «Підождіть, принесу ключі» і сама пішла до суботикової хати. Через задні двері хати вискочила на двір і забігла в сусідську хату тай заховалась. Коли я була у коридорі в Суботика то побачила спаковані мішки та одягнутих дітей. Я зрозуміла, що Суботики про можливий прихід стрибків знали і тому готові до будь якої критичної ситуації. Облавці підійшли до суботикової стодоли. Один з них відкрив її. Вони почали вимагати, щоб бандерівці здались. Називали одного з бандерівців – Миколу Кахнича, який раніше працював у воєнкоматі в Меденичах. Облавці обіцяли його простити якщо він здасться. Він відповів їм, що подумає. Десь через хвилину пролунав зрив гранати, яку він кинув з дверей і автоматна черга зі стодоли. Він одного облавця вбив зразу на смерть і декількох поранив. Тоді стрибки почали стріляти запальними кулями по стодолі Суботика. Всі хто був у стодолі там і згоріли. Бандерівці, які були в нашій стодолі, почали тікати по городах. Двох партизан, що були родом з Меденичів, облавці убили недалеко від нашої стодоли. В стодолі Суботика згоріли Микола Кахнич та Василь Кахнич. Олекса Низький «Шнайдер» втік трохи далеко але його ранили і він, здається, добився з карабіна. Іван Кахнич та один з Меденичів відстрілювалися і у них незабаром закінчились патрони. Стрибки хотіли взяти їх живими. Коли облавці наблизились до них, вони підірвались гранатами. Це було біля стодоли Драйцана. В цей день в селі на кутку «Воля» згорів 21 будинок. Був сильний вітер. Багато хат було під стріхою і загорялися одна від одної. Побитих бандерівці не давали ховати два дні. На третій день їх позбирали на віз і вивезли на цвинтар тай поховали.

Записав І. Кахнич 4 січня 2008 року в селі Гірському

від Маняк (Дудич) Катерини Петрівни 1921 р. н.


Один з бандерівців Кахнич Василь (з міста Бучач) псевдо «Кость» став співпрацювати з НКВДистами. Весною1946 року він привів облавків на місце схрону в якому переховувався Іван Сова. Облавки оточили це місце і убили Івана. Через невеликий проміжок часу, у травні, «Кость» привів облавків до місця розташування головної криївки, в якій розміщувався штаб партизанського загону. Поле над схроном оброблялося але в одному місці був вхід закритий кришкою у формі кошика. Ця кришка при потребі піднімалася і партизан опускався в криївку. В цей час селяни обробляли свої поля і деякі з них бачили як «Кость» підійшов і став ногою на кришку та голосом подав умовний сигнал. У цей час в схроні було троє партизан: сотник Іван Федорович Кахнич та брати Яків і Василь Мартинціви «Горобчики». Першим з криївки вийшов Василь Мартинців. Він зразу почав обстрілювати лежачих в засаді ворогів з автомата. Відстрілюючись забіг у посіяне жито, яке було недалеко. Однак смертельна куля його догнала. Другим з криївки вийшов Яків Мартинців, котрий зразу ж був убитий. Сотник Іван Кахнич, знаючи свою подальшу долю, вистрілив з карабіна собі в підборіддя. Облавки витягли Івана з схрону ще живим. Прив’язали за ноги до підводи і так тягли по дорозі до Меденич. На півдорозі до Меденич Іван помер. Під час облоги схрону облавки недорахувалися декількох солдат, яких вбив Василь Мартинців. Роздягнувши догола обох Мартинців НКВДисти кинули їх тіла на підводу і відвезли в Меденичі. В цей час під арештом у тюрмі знаходився батько сотника – Федір Кахнич. Начальник тюрми Катаєв привів Федора Кахнича для впізнання вбитих партизан. Федір Кахнич пізніше розповідав, що тіло сина Івана було понівечене до невпізнання. Упізнав сина по шрамі на нозі та по двох золотих зубах, які були в сина. Катаєв іронічно сказав: «Что сыну два золотых зуба вставил, чтоб мертвого мог узнать».

Знаючи усіх зв’язкових, станичних та місцевих жителів, котрі допомогли партизанам, «Кость» заявляв про них у районний відділ НКВД. По його доносу проводились арешти активістів партизанського руху, в арештах багатьох він особисто приймав участь. З деякими людьми робив самосуд на місці та вбивав їх. Так він поступив з Косівим Миколою.

Спогади Косіва Івана Миколайовича

Я в цей час служив в армії. Покійна мама мені розповідала. Вечором до хати зайшло два бандерівці. Один з них був родом із села Більче. Вони взяли тата із кімнати і повели в коридор. Там йому накинули шнурок на шию і хотіли удавкою задушити. Батько сказав: «Повісити я вам не дамся». Вирвавшись вибіг на вулицю і почав тікати. Бандерівці почали стріляти в сторону батька і одна куля відірвала йому палець на руці. Наздогнавши його, вони накинулись на нього як звірі. Таке хіба, що робила шляхта проти українського народу за часів «Панської Польщі». З батька здерли штани і посадили на гострий штахетник. Сатаніючи від крові та мук своєї жертви вони розірвали білизну та живіт. Випустили кишки і потім повісили їх на той же штахетник. Ту біль і страждання, які переніс Микола Косів, уявити неможливо. Залишаючи свою жертву на смертні муки, бандерівці зібрались йти. Косів почав їх благати: «Добийте мене, нехай я не мучуся». Пролунав вимолений постріл із карабіна в голову. Батькові було п’ятдесят років. Ранком сусід Іван Маняк, який проживав через дорогу, разом із другим сусідом Гнатом Кахничем занесли понівечене тіло до хати.

Записав Л. Петришин у 2001 році в селі Гірському

від Косіва Івана Миколайовича 1925 р.н.

 

Спогади Сусленко Тетяни Олексіївної

Під час партизанського руху опору у селі Гірському я була подружкою і недалекою сусідкою Іванусів Марії (Бучко). Я була у неї помічницею та зв’язковою підпілля УПА. Ми часто разом обговорювали і вирішували як виконати те чи інше завдання, яке ставили перед нами із центру та партизани. Часто приходилось ризикувати навіть своїм життям для того, щоб виконати поручення. Облавців ми так дуже не боялися, бо вони люди були чужі. Найбільша небезпека була від наших сільських сексотників, яких у селі було багато.

Ми підтримували зв’язок з усіма підпільниками навколишніх сіл, в тому числі з трьома станичними дівчатами із Меденич. Одну звали Юля, другу – Іра, третю – забула як. Іра робила у воєнкоматі і знала інформацію, яку вона передавала зв’язковим Випадково через трохи привідкриті двері Іра почула телефонну розмову голови сільської ради з Гірського. Він дзвонив, що в селі Гірському є криївка, яка розташована під старою хатою Кизлівських, і в даний момент там переховуються партизани. Іра таємно вийшла із воєнкомату, взяла коня і сама приїхала в село. Вона знайшла місцевого підпільника Павлішака Дмитра і про все йому розповіла. Він знав де криївка знаходиться та попередив партизан. Вони негайно покинули цю криївку. Саму Іру, коли вона поверталася до Меденич, облавці схопили і арештували. У Меденичах її тяжко катували а потім засудили. Подальша доля її мені невідома.

У мене є достовірна інформація, що Дудич Василь Миколайович (Вихованко вул. пр.) та Вірт Федір Іванович (кличка Дойко) разом співпрацювали і здавали сільських людей облавцям.

Кахнич Іван Федорович (Вошкало вул. пр.) сотник УПА разом зі своєю жінкою Катериною і дочкою Оксаною часто переховувались в нашій хаті. Одного разу, це було восени 1945 року, хтось доніс облавцям, що вони переховуються у нас. Коли облавці наближалися до нашої хати, Іван почув їх ходу. Він обережно оглянув, що діється навколо хати, оцінив ситуацію і через дах утік. Коли облавці зайшли в хату то застали мене з Катериною тай нас заарештували. Нас завезли в Меденичі у тюрму, котра розміщувалась за школою. Там нас допитували. Мене дуже били палицями, пхали під нігті голки, затискали пальці дверима. Я з важким болем ці допити витримувала і нічого їм не сказала. Тоді привезли до мене на побачення Анну Яремову. Вона, за їхньою просьбою, була до мене дуже жалісна. Вона просила мене: «Таню, признайся, вони і така про все знають, тобі нічого не буде і більше не будуть тебе бити. Дивись, я їм все розказала і мені нічого не робили.» Я все одно мовчала. Після багатоденних катувань мене спеціально випустили разом з Анною Яремовою. Думали, що я на когось їх виведу. Після дводенного перебування в селі мене знову арештували. Завезли у Дрогобич і там тримали мене два роки. Коли я сиділа в одній з камер Дрогобицької тюрмі «Бригідки», то на стіні побачила напис «Андрійчик Іван Васильович» а навпроти – хрест. Ця камера була для смертників і цей напис означав, що його стратили. Написи арештанти робили хто чим міг. Одні вишкрябували якимось твердим предметом, деякі писали своєю кров’ю. Цей напис, я зрозуміла, був зроблений братом чоловіка моєї сестри Катерини.

У травні 1947 року мене судили і присудили 10 років. На суді проти мене свідчила Анна Яремова. Відбувала я заслання в Комі АРСР у місті Касью. 

Я чула, що смерть Косіва Миколи (вул. пр. Собейко), списують на партизанів УПА. Це неправда. Його знищити хотів «Кость». Для Якова Мартинціва (члена УПА) Микола Косів був як батько, бо він його виховував. Яків говорив, якщо хтось з партизанів уб’є Миколу Косіва то він накладе на себе руки. Після того як побили 7 партизан в кутку села «Воля», у «Костя» було завдання знищити керівника загону Кахнича Іван Федорович «Вошкала». У травні 1946 року він свого добився. Після цього він розгулявся по селі як сатана. Щоб смерть сотника Івана Кахнича «Вошкала»та братів Мартинцівих «Горобчиків»зняти із себе, він розпустив чутки по селу, що їх видав Микола Косів «Собейко». Через невеликий проміжок часу, щоб нагнати страх на місцевих жителів, він прийшов з декількома такими як він агентами–зрадниками, і по звірячому, спочатку посадили Косіва Миколу на штахетник, розірвали живіт а під кінець з карабіна застрелили, щоб той довго не мучився. Наші партизани УПА до такого б не додумалися.

Коли я повернулася із Сибіру додому, мене навіть не хотів прописати у моєму рідному селі голова колгоспу Микола Дудич. Через те я змушена була виїхати у Кіровоградську область. Там вийшла заміж і живу в даний час.

Пригадую випадок. Коли я сиділа у Меденичах, мене тяжко допитували. Годували нас дуже погано. Моя сестра Катерина, яка в цей час була підлітком, приносила мені їсти. Одного разу, коли вона принесла мені їсти, її не впустили до мене, бо я була сильно побита та обкривавлена. Вона знала у якій камері я сиджу тай підійшла під вікно. Я через решітку показую свої руки в крові, якими майже не володіла. Її помітив один із охоронців тюрми і з автомата почав стріляти у неї. Кулі посипалися біля неї. Чудом не попали. Вона упала і відповзла недалеко та заховалася між дітей, які у цей час виходили зі школи. Так разом з дітьми вона вийшла на вулицю і залишилась живою.

Десь починаючи з кінця 1945 року почали арештовувати наших зв’язкових дівчат. В цей час були арештовані: Андрусишин Анна, Андрусишин Єва, Козар Тетяна, Козар Катерина, Кахнич Катерина, Кахнич Марія, Данилів Марія, Іванусів Марія та інші. Всім їм дали по 10 років тюрми.

Записав І. Кахнич 27 березня 2008 року від Сусленко-Марків

Тетяни Олексіївни в Кіровоградській області Голованіський район.

 

Для розправи над людьми «Кость» набирає групу садистів–перевертнів. Офіційно підтверджено, що він жорстко убиває рідну сестру партизана В. Гринціва, яку звали Катериною. На його совісті любима дівчина партизана Івана Кахнича – Настя Хом’як, Данилів Михайло, Марія Мартинців, сотник Іван Кахнич, брати Яків і Василь Мартинціви, Іван Сова та за неофіційними даними ще багато інших. Убивши Марію Мартинців біля мосту через річку Корисниця та переконавшись, що вона мертва, зняв з неї чоботи і пішов до сільської ради. Все це бачив Дудич Михайло Миколайович.

Після знищення місцевого партизанського руху УПА, Меденицький райком партії скеровує «Костя» в село Груди «Городівка» Меденицького району на посаду голови колгоспу. Місцеві жителі в цей час не знали життєвого минулого голови колгоспу. Колгоспне життя під його керівництвом проходило в нормальному руслі. Через декілька років інформація про його життєве минуле дійшло до націоналістично настроєних людей. Її отримав колишній партизан УПА з села Тершиків тепер Городоцького району. Він приїхав до села Грудки, вислідив Василя Кахнича «Костя», якого добре знав з часів партизанської боротьби, і коли «Кость» на тачанці їхав кукурудзяним полем убив його з карабіна.

На територію села Гірське заходив також агент НКВД Вітульський Михайло на кличку «Голуб». Він був родом із села Рудники Миколаївського району. Разом з такими ж перевертнями він проводив самосуди над місцевими жителями навколишніх сіл. Про злочинні дії «Голуба» писав на сторінках Миколаївської районної газети «Громада» Михайло Оніщечко з села Розвадів Миколаївського району. В районі сіл Раделичі, Рудники, Криниця і Більче він видав багато криївок. За неперевіреними свідченнями він убив партизана Василя Федоровича Гринціва, псевдо «Ворона».

У боротьбі проти партизанів УПА та їх прихильників НКВДисти вдавались до агітації та послуг провокаторів–сексотників, які діяли під маскою повстанців. Крім вищезгаданих до них можна добавити ще таких: Гузик Ганна кличка «Анелька», Лучечко Михайло, Лучечко Григорій, Вірт Федір Іванович, Суботик Микола Дмитрович, Коваль Михайло Миколайович, Підлужна – Дудич Анна Миколаївна, Кахнич Михайло, Іван Стеців (родом з Бучача), Ярема Ганна.

Активну допомогу партизанам УПА надавали такі жителі села Гірського Миколаївського району; Андрійчик–Павличко Катерина Василівна, Білокур Анастасія Миколаївна, Гординська Тетяна, Грицик Іван Федорович, Гриців Катерина Федорівна, Гузик Іван Петрович, Гузик Марія Андріївна, Данилів Марія, Джавала Василь Григорович, Дудич Іван Андрійович, Іванусів Марія Федорівна (станична), Кахнич Анна Петрівна, Кахнич Іван Андрійович, Кахнич Єва Андріївна, Кахнич Марія Петрівна, Кахнич Катерина Дмитрівна, Кахнич Катерина Федорівна, Кахнич Петро Васильович, Кахнич Федір Петрович, Козар Марія Дмитрівна, Козар Катерина Михайлівна, Козар Тетяна Михайлівна, Косів Анна, Кузів Олекса Іванович, Луців Анастасія, Луців Михайло, Мартинців Марія Федорівна, Остапчук Ганна Василівна, Марків (Павличко) Тетяна Олексіївна, Павліщак Анна Андріївна, Павліщак Іван Васильович, Паньків Миколо Іванович, Підлужна Ганна Іванівна, Пікулик Федір Юрійович, Сидор Іван, Соботик Іван Петрович, Хом’як Марія, Хом’як Настя, Янісів Василь Михайлович, Яцишин Катерина Пилипівна, Яцух–Козар Марія Дмитрівна.

Спогади Тхоровської Марії Петрівни

У сім’ї нашого батька Кахнича Петра Васильовича було семеро дітей. Брат Василь загинув у Радянській армії на фронті у Карпатах. Два брати Іван і Микола були в партизанах УПА. Сестра Анна та брат Федір, коли прийшли радянські війська, ще були підлітками.

Батько за Польщі воював у польській армії і на фронті куля вибила йому майже всі зуби з нижньої щелепи. За це він отримував 40 злотих. Молодший брат Микола був дуже здібний до науки. Після закінчення сільської школи його направили в місто Дрогобич, де він закінчив гімназію. Ми жили поруч із сільською школою. Директор школи дуже любив Миколу і Микола вечорами ходив до нього вчитись німецької мови. Він знав німецьку мову дуже добре. Пізніше, коли прийшли німці, то брали його за перекладача під час збирання контингенту в селі. Коли прийшли москалі, то він спочатку робив воєнкомом у селі а пізніше його забрали у районний воєнкомат до Меденич. Микола робив у воєнкоматі до осені і пішов звідти. Після того до нього в село декілька разів приїздив радянський офіцер і просив його повернутись на роботу. Він категорично відмовився. Потім він пішов у партизани. У партизанах був уже старший брат Іван. Миколу зразу обрали крайовим провідником а також він керував службою безпеки.

Батька заарештувало НКВД за те, що його сини були в партизанах. Спочатку НКВДисти прийшли до батька і сказали, щоб він здав зброю. (Він за німців декілька років возив пошту з району в село і для цього йому видавали зброю. Приміщення сільської пошти розміщувалась у колишньому польському постерунку. Коли він привозив пошту в село, то зброю здавав керівництву.) Він їм відповів, що ніякої зброї дома немає. Через декілька днів зі штабу прийшли військові і тата забрали в постерунок. Вимагання зброї – це був тільки привід. У постерунковій катівні тата катували більше тижня. Після того його побитого в крові ледве живого вивели і посадили на воза та повезли в Меденичі. Мені з мамою дали про це знати. Ми прибігли до воза, щоб попрощатися з татом. На ньому не було живого місця, все тіло було аж синє в суцільних ранах. Коли мати підійшла до воза, на який поклали батька, облавець прикладом ударив її так, що вона упала. По дорозі на конвой напали партизани і хотіли забрати його. Однак він відмовився втікати, бо був дуже побитий. В Дрогобичі його засудили і вивезли в Архангельську область. Там він пас сільські коні. В заслані з ним були люди з села Груди Меденицького району. Коли вони повернулись із заслання, то розказували, що батько помер на полі коли пас коней. Його поховали на краю лісу.

Через декілька днів, після арешту батька, приїхали виселяти нашу родину. Це було майже в обід. Ми з братом Федором та сестрою Анною молотили у стодолі збіжжя. Приїхала фіра. Облавці обшукали всю хату і дали нам пів години на збір. Мами дома не було. В цей час вона поверталась додому і побачивши облавків заховалась. Якова теж не було дома. Він лежав у Стрийські лікарні з простріленим плечем. Василь уже був жонатий до Драйцана і в той час був на фронті. Пізніше він загинув у Карпатах. Ми взяли нашвидкуруч, що могли. Нас повезли до сільської ради, яка була в центрі села. Там уже стояло декілька возів з такими виселенцями як і ми. Фіра з нашою родиною була останньою. По дорозі, в районі лісопосадки Запуст, вискочили партизани і почали стріляти. Брат Федір скочив на конвоїра, що ішов за нами. Ми з Анною поскакали з воза і пішли у село. Серед партизанів я замітила, що там були мої брати. Брат Федір побіг за нами. Конвоїр боявся у нас стріляти і чим скоріш поїхав у Меденичі. Ми усі троє повернулись в село. В селі ми до своєї хати уже не поверталися і змушені були переховуватись.

Через декілька днів партизани нас знайшли. Сестру Анну відправили в Стрий. Там вона переховувалась до 1950 року. Брата Федора віддали в село Колодруби до однієї хати, куди я неодноразово носила естафетки. В селі Колодруби Федь був декілька років а потім повернувся в село. З села його забрали в армію. Після демобілізації зразу поїхав вільнонайманим на роботу в Іркутську область до свого двоюрідного брата Василя. Хтось у селі говорив, що Федь переховувався  на Випучках. Це неправда. Федь там не був і одного дня.

Я залишилась у селі, бо треба було підтримувати маму. Після того як нас виселили, то хату і стайню відразу спалили. Залишилась тільки стодола. З мамою ми переховувались по чужих стодолах та хатах. Люди нам трохи давали їсти. В одній хаті ми боялися довго бути, бо могли сексоти нас здати. Часто приходилось ночувати на цвинтарі у трупарні. Трупарня для нас була найбільш безпечною схованкою, бо туди ніхто не заходив.

Пам’ятаю як убили Стасика, писався Федір Вірт. Це було в кінці 1944 року. Брат Микола ще був дома. Я з Миколою стояла біля хати, коли до нас підійшли двоє незнайомих у цивільному і спитали де живе Стасик. Ми показали. Це було недалеко від нас. Вони пішли. Пізніше у ночі чуємо стрілянину. Зранку нам сказали, що убили коло Суботикової стодоли Стасика. Він за Польщі був патріотом, організовував святкування великих національних свят, був членом «Просвіти». Коли у 1944 році прийшли москалі, то став співпрацювати з ними. Він ходив по під хати вечорами та підслуховував чужі розмови і потім доносив усе облавцям. Через нього не одна родина постраждала.  

Михайло Лучечко теж був сексотником. Він ходив попід хати і винюхував а потім здавав облавцям. НКВД, коли прийшли в наше село, спочатку зробили штаб в школі а потім перенесли штаб в його хату. До нього в хату приводили сільських людей, котрих підозрювали в зв’язка з партизанами, і там допитували. Він боявся, щоб на його хату в ночі не напали партизани і тому хотів, щоб навколо не було будівель. На його совісті декілька спалених у селі будинків. Одного разу при спробі підпалити сусідську Гайдукову хату його підстрелив у ногу міліціонер на прізвище Крижан. Пізніше Михайло Лучечко жалівся до Крижана чому він у нього стріляв. Той відповів йому: «Я стріляв не у тебе, я стріляв у палюха».

Коли проводили колективізацію (організовували колгоспи), то майно, плуги, борони і т. і. звозили на його подвір’я. Приблизно у 1947-48 році, коли облавці пішли з його хати, то йому спалили хату і стайню. Залишилась тільки стодола і він її переробив на хату. Можливо, що коли вивезли нашу родину, то він спалив нашу хату і стайню.

Черговий сильний удар по нашій родині НКВД нанесло у день свята Благовіщеня 6 квітня 1945 року. Партизанський загін, в якому були мої брати Іван та Микола, ввечері 5 квітні, повернувся з чергового бойового завдання. В цей день я переховувалась у Драйцана – жінки мого брата Василя. Мені дали про це знати і я ходила уночі до них на зустріч. Вони були дуже втомлені, одяг обшарпаний, брудний. Микола сказав мені, що перебудуть день і підуть знову на довго в Карпати. Брати випитували мене за маму, батька і брата Якова, який у цей час був у Дрогобицькій тюрмі. Коли я їм про все розповіла, то вони аж плакали, жаліли мене та маму. Утішали мене, що настане час коли Україна буде вільна, тоді збудуємо нову хату і будемо жити добре. Пізно уночі я повернулась до братової.

Наступного дня десь біля 12 години я дивилася у вікно і побачила дивну картину. По дорозі з гостинця йдуть багато військових а між ними Микола Суботик. Я зразу зрозуміла – йдуть на «Волю» по наших хлопців. Я з переляку заховалась. Через пів години чую постріли. Облавці оточили цей район подвійним кільцем. Потім, як мені говорили сусіди, облавці підійшли до стодоли Суботика, в якій був Микола. Вони його просили здатися і йому простять. Через хвилину він кинув гранату і випустив декілька куль. Від цього одного вбило а другого ранило. Облавці підпалили стодолу запальними кулями. Микола разом з двоюрідним братом Василем підірвали себе гранатою і разом у стодолі згоріли. Брат Іван утікав з меденицьким і біля стодоли підірвали себе гранатами. Олекса Низький «Шнайдер» добіг до потічка. Йому перебило ноги з автомата і він підірвав себе гранатою. Коли їх убивали на «Волі» мама в цей час була у Джавали і теж чула, як ці нелюди розстрілюють її синів. Цей нерівний бій тривав декілька годин. Коли усіх партизан убили, то НКВДисти поїхали назад в Меденичі. Тіла вбитих партизан залишились на місцях де їх убивали. Мій брат Іван лежав недалеко біля стодоли Драйцана, я його бачила, але боялася підійти, бо за тілами контролювали стрибки. Я сильно плакала і не знала, що маю робити. НКВД спеціально їх не забирало, думало, що по них прийдуть партизани. Аж на третій день дали дозвіл їх поховати. Вуйко Василь, мамин рідний брат, зібрав тіла партизан на воза і відвіз на цвинтар. Поховали партизан без священика біля каплиці у братській могилі. На похороні зі страхом, щоб нас не зловили, була я з мамою. Мама дуже плакала і нервувалася. Під час похорону вона собі так нігті і пушки пальців покусала, що аж кров текла. Цю втрату двох синів вона перенесла з дуже тяжким болем. Декілька днів після цього не могла прийти до тями. Звістку про смерть братів Яків дізнався уже будучи під слідством в Дрогобицькій тюрмі «Бригідки».

Коли партизан поховали на цвинтарі, то наступної ночі хтось поставив березовий хрест на їх могилі. У день стрибки хрест витягнули і поламали. На другу ніч знову хтось поставив хрест. Стрибки і цей хрест знищили. Так тривало цілий тиждень а потім перестали ставити хрест.

На постерунку була звіряча катівня людей, деколи зовсім невинних. Туди звозили людей з усієї округи Меденицького і Жидачівського районів. Там було декілька професійних садистів. Вони арештантів підвішували за ноги, били залізними прутами, виколювали очі, вирізали язики, вибивали зуби, пекли розжареним залізом, молотками оббивали пальці, живцем здирали нігті або пхали під них голки, відрізали ножем частини тіла, відтинали на січкарні пальці. Щоб менше було чути крики допитуваних включали дуже голосно музику та поруч гуркотів трактор. Кажуть, що коли було мало місця в постерунку, то допити проводили у стодолі господаря Маняка.

Поруч з постерунком жила татова рідна сестра, яка вийшла заміж за Кахнича Гната. По вуличному на неї говорили Горобчиха. Її три сини теж були у партизанах. Коли поселився штаб розвідки «Смерш» у постерунку, то її виселили з хати. Незабаром навколо постерункового будинку на городі появилось багато ям, в яких НКВДисти закопували закатованих людей. НКВДисти, коли на городі уже не було місця де закопувати людей, скидували людей в пивницю. Назбиравши певну кількість трупів НКВДисти грузили їх на машину а потім тіла замордованих вивозили і скидали в ріку Дністер. Коли штаб–катівня виїхала з постерунку, то Горобчиха повернулась у свою хату. Трупи почали викопувати з ям і хоронити на місцевому цвинтарі. Їхні тіла були понищені, руки пов’язані дротом, навіть у деяких губи були проколені та зв’язані дротами.

Мене другий раз зловили у Іванусівих, у вуйка Василя. Це було у 1947 році. Мене арештували під час облави з вуйковою дочкою Анною і Шустаковими дівчатами. Завезли нас у Меденичі. Декілька днів допитували а потім перевели в Дрогобицьку тюрму. Судили разом. Для свідчення привезли Михайла Лучечка, Анну Підлужну, що була пізніше віддана за Івана Дудича, Кахнича Василя «Костя», Коваля Миколу і Коваля Михайла. Проти мене свідчили Анна Підлужна і Михайло Лучечко. Мені присудили 10 років за допомогу партизанам. Свідків перед судом підготовлювали, щоб знали як говорити. Анна Підлужна на суді казала, що мене зустрічала коли я несла естафетку і я про це їй говорила. Коли я несла естафетку, то про це і рідна мама не знала.

Після суду мене завезли у Самбір, потім у Львів на збірний пункт. Зі Львова товарняком завезли аж до Норильська. По дорозі багато людей помирало. Трупи зносили в останній вагон і на станціях приїздили машини тай трупи забирали. По дорозі ми харчувалися хто що мав з дому. У куті вагону була параша, щоб оправитися. Висадили нас у селищі – Медвежий ручай. Це поселення практично було українське. За селищем протікала ріка Єнесей. Працювала у пральні. Відбула я там 8 років. Там я вийшла заміж за Тхоровського Михайла, який був партизаном УПА в районі селища Красне. У 1955 році після амністії я повернулась на батьківщину мого чоловіка у селище Красне Буського району Львівської області.

Записав Іван Кахнич 14 січня 2008 року в селищі Красне Буського району

від Тхоровської-Кахнич Марії Петрівни 1921 року народження.

1-3 of 3