Хресна дорога українця у 1939 - 1956 роках

опубліковано 1 бер. 2012 р., 00:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 жовт. 2015 р., 11:40 ]

Працював я інженером-технологом на ЛАЗі, провідним інженером в бюро перспективного розвитку заводу (БРЗ). Завод мав 10 тисяч працівників, які працювали у дві зміни, давав по 10 тис. шт. автобусів на місяць. 10-15 автобусів підвозило робітників з сіл і відвозили їх щоденно додому. Також доїжджали поїздом до ст. Персенківки. Членів парті (КПРС) було близько 1 тис. осіб. Оперативні наради (до 100 осіб) проводились російською мовою, керівні посади займали росіяни і жиди (Клємперт, Москальов, Льовкін, Рубін) і вірні їм «хохли» – Следь, Підвальний, Маслак. Усіх контролював так званий «перший відділ» (Даниленко). Як відомо, українська мова була випхана на задвірки. Безпосередніми виконавцями, безсумнівно, були українці: рядові і провідні інженери, техніки, слюсарі і електрики, інструментальники, комірники. Але кожний керівник, починаючи від директора заводу (Следь О.), начальника відділу, виробництва (Льовкін), начальники цехів і їхні прихвостні були членами КПРС. Це переважно були росіяни, жиди або, як я вже казав, «хохли» (Следь, Макар і їм подібні).

Тепер розповім про себе, хто я, звідки такий взявся і як пройшов через роки «застою».

Народився я 16.04.1932 р. в родині греко-католицького священика о. Миколи Грицеляка, який був канцлером єпископської консисторії в Перемишлі (тодішня Польща) при єпископі Перемишльському, Самбірському і Сяноцькому Йосафаті Коциловському. Дитинство моє пройшло на грані «двох світів» і я вважав, що мушу будувати «нове життя». Поступив в перший клас у віці 5 років і 5 місяців у приватну (тобто українську) школу ім. Св. Миколая, на Засянні, де викладали Сестри Служебниці. Населення в місті було переважно польсько-жидівське. Українці займали за кількістю мешканців третє місце. Але навколишні села були виключно українські. І в самому місті була українська гімназія, український банк, українські церкви. Був Народний дім, де розміщався український театр, була і відома українська футбольна команда (дружина) «Сян». Це був центр українське культури ще від Княжих часів. Тут була підвищена чутливість до національних питань. Женитися з полькою чи якоюсь іншою чужинкою не допускалося. Якщо хто женився з чужинкою, втрачав зв’язки з родиною і підтримку своїх. У селах, де я бував на храмових празниках, розмови між селянами велися виключно про майбутню і довгоочікувану незалежність нашої держави. В 1940 р. минав 20-літній термін, на який Ліга Нації (попередник ООН) у 1920 р. приділила Західну Україну на виховання полякам, після чого мав відбутися плебісцит і люди мали відповісти на питання, чи бажають вони незалежности, чи згідні залишатися в складі Польщі. Тому польська держава дуже старалася про перевиховання українців...

Я успішно закінчив перший клас і тут почалася війна, і як виявилося, Друга світова. У мене був брат Богдан, старший від мене на 9 років, – високий, синьоокий, фізично міцній і дуже здібний у навчанні (радіолюбитель і авіамоделіст). Тоді він вчився в другому класі ліцею після закінчення чотирьох класів гімназії. Його арештували органи НКВД у віці 17 років 03.10.1940 року, правдоподібно, розстріляний 26.06.1941 року (так пише І. Кривуцький у книзі «Де срібнолентний Сян пливе»). Тітка моя Іванка, наймолодша татова сестра, на той час сиділа в тюрмі в Перемишлі за роботу в «Просвіті» в рідному селі (я з мамою носив їй передачі) і в 1939 році при звільненні була застрелена польським охоронником в лісі десь в бік Ярослава чи Переворська («через непорозуміння»).

Мій дядько Панько, «стрижко» (на 21 рік молодший брат мого батька), який закінчив Ягеллонський (Краківський) університет, хірург, за діяльність в «Просвіті» (організовував в селі Барич читальню) відсидів рік в «Березі Картузькій». Після того відслужив рік в польському війську, а тоді почав працювати хірургом в міській лікарні в Перемишлі на Засянні (разом з доктором Макарухою, який переселився у Львів і працював у клініках Медінституту, був відомим доцентом, помер від раку).

З 1939 по 1941 роки державний кордон проходив по річці Сян, яка ділила місто на дві частини (власне Перемишль і Засяння). Ми проживали на вул. Владиче, 22 (нині 24), а стрийко (лікар) мешкав на Засянні по німецькій стороні в міському шпиталі.

Я, безумовно, ріс і виховувався в місті, але про життя села мав добру уяву, бо щоп’ятниці до нас приїжджав фірою на «торговицю» брат батька Гнат (1906 р.н.) і голосно розповідав про всілякі новини у селі. А десь від 5 років я бував у селі, куди приїздив поїздом разом з мамою або стрийком Паньком (1910р.н.), якого я дуже любив, або й фірою, і залишався тут на канікули. Добирались ми від станції Сосниця пішки через село Сосниця і перевізником або поромом перепливали через р. Сян і там через «рінь» доходили до дідового саду. Пам’ятаю пліт (тин) з перелазами до сусідів, пам’ятаю діда, сивого з вусами в довгій до колін льняній сорочці і штанах, як він простудженим голосом розказував про те, як воював в Італії. Пам’ятаю бабу і чорний-чорний хліб з квасним молоком, яке вона приносила з пивниці. Пам’ятаю запах дідової хати під стріхою і з долівкою замість підлоги.

Час найрадше я проводив з двоюрідним братом Фільком Чорним (1934 р.н.) і сестрою Іванкою (1936 р.н.), батько яких Іван побував на заробітках у Франції і тепер збудував муровану хату, накрив оцинкованою бляхою, збудував кузню, де горів горн, вогонь (вугілля) роздувався спеціальним «міхом», і ми ходили «димати» і придивлялися до виготовлення підков, упряжі до воза, борон, плугів, до підковування коней тощо. Найбільшу радість давало мені доручення випростовувати цвяхи і вухналі. І жаль було покидати кузню, навіть коли кликала нас на обід тітка Євка. Нашу родину (татову) виселили зі смуги 800 метрів від Сяну. Дід і баба пішли в сусіднє село Стібенець, а дядько Чорний (коваль) пішов на Волинь і поселився десь на р. Горинь. І так й інші люди. Так було до 1941 року.

22.06.1941 р. моя мати поїхала в Дрогобич, повезла передачу моєму братові Богданові, а тут о 2-й годині ночі почалася війна. Німці обстрілювали місто 5 днів, при тому зруйнували зовсім т. зв. «жидівське місто», в якому було 7 синагог (божниць) і в обхід Перемишля пішли вперед на Схід. Мені на той час було 9 років. Мама, як я вже казав, поїхала в Дрогобич, а я залишився з батьком, який увесь час перебував у палаті єпископа. Обідали у палаті з єпископом і каноніками. А я без догляду тим часом збирав відламки від снарядів, гарматний порох і обмінювався цим з ровесниками. Десь наприкінці червня накінець моя мати приїхала (якось добралась з Дрогобича до Перемишля). Бо, пам’ятаю, в місті готувалися до проголошення незалежності України, а це було 30 червня 1941 р. На Народному домі були вивішені синьо-жовті прапори (від третього поверху донизу), і це справило на мене дуже позитивне враження.

А мама розповіла, як вона вже в час обстрілу понесла передачу синові, як чекіст (той, що приймав передачі) сказав їй: «Женщина, уходите, это война». Здивована мати запитала: «Як війна?». «Настоящая война,» – відповів той. Мати повернулася і побігла на свою квартиру близько від тюрми. І тоді пригадала, як вже зо два дні і ночі торохкотіли трактори десь у тюрмі і місцеві собаки чомусь безперервно вили... А вночі летіли літаки. Мати думала, що це маневри.

Ще трохи, і люди вивалили ворота тюрми. Мама була в числі перших, хто увійшов туди. Всюди були гори трупів, в поспіху по-садистськи понівечених, порізаних, жінки з вирізаними грудьми, розпореними животами. В чоловіка руки були прибиті до стіни (як виявилося, священика), а в розпореному животі на місці кишок ще ненароджена дитина Словом, садисти мали змогу наостанок познущатися над своїми жертвами. Але сина Богдана між вбитими не було. Десь за два дні розпуклася свіжозабетоноване покриття подвір'я. Німці пригнали жидів і заставили їх розкопати його. Коли вони розібрали бетонне покриття, то виявилось, що під ним трупи людей, залиті свіжим вапном. Розпізнати когось було неможливо.

Може за тижнів два, може й швидше, прийшов до нас товариш мого брата Мандрик Іван, що був заарештований в цей же час (в 1940 р ). Руку мав у гіпсі і розповідав, що сидів у Львові на Бригідках. В останній день їх вигнали на подвір'я і розстріляли з ручних кулеметів. Вій упав з усіма, поцілений у лікоть. Видно часу було мало, тому чекісти кинули на них ще кілька ручних гранат і втекли. Пізніше за годину чи дві прийшли солдати і дострілювали тих, хто ще дихав. Солдат, який підійшов до нього, помітив, що живий і запитав, за що той тут сидів. На що Іван Мандрик відповів, що за прогул. Солдат подумав і пішов далі, залишивши його живим. Іван пішов, очевидно, в УПА, очолював підрозділи СБ (служби безпеки). Це вже в книжках пишуть про нього під псевдонімом «Летун». Виконував службу добре. Накінець загинув десь в Карпатах при переході якоїсь ріки від «шальної кулі».

Я знов пішов вчитися в школу ім. Св. Миколая, де майже нічого не змінилося. Тут я провчився в 4, 5 і 6 класах, все відбувалося як і перед війною. Хоч був якийсь інспектор німець. Час від часу він заходив у кабінет директорки, сестри служебниці. Я пригадую, як одного разу він зайшов до нас у клас, ми встали, привіталися. Але через незнання мови ми з ним не поспілкувалися. Так проминули 1942, 1943 роки і половина 1944 року. Я мав документ, що вчуся в школі на Засянні і кожного дня переходив через міст над Сяном, де німецький патруль перевіряв документи. Тут на дорозі під конвоєм працювали радянські військовополонені, тут у прохожих відбирали заховані яйця і масло, відрізали людям хутряні ковніри «на підмогу німцям на фронті»...

В усякому разі я пам'ятаю, що переходити через міст було страшно. Ніколи невідомо було, чого очікувати від озброєних «до зубів» німецьких патрулів, які не розуміли нашої мови. Правда, між німцями п'яних солдатів я не бачив.

Але невмолимий час минає швидко. Пройшло протистояння військ під Москвою, пройшов бій під Сталінградом і почався відхід німецької армії на Захід. І ось в липні 1944 року з боєм, гуркотом увійшли в Перемишль знов «совєти» (так у нас називали «визволителів» зі Сходу ). Солдати мали вкрай змучений вигляд. Почорнілі обличчя з мішками за плечима і «котьолками», прикріпленими до них. Вдягнуті в плащ-палатки, з автоматами, ручними кулеметами і протитанковими гвинтівками (довгі переносили вдвох). Вони радо говорили щось людям, які підходили до них на розмову. Надійшла команда «Отбой» . І тут, де хто стояв, на вулиці, чи на проїжджій частині, чи на шкарпі – лягли солдати і заснули мертвим сном в білий день. Рівно через дві години «прочумались» і пішли далі на Берлін.

А для нас, місцевих людей, почалося нове життя з новими порядками і з новими тривогами... І стало відомо, що знов у нас буде Польща, появилось польське військо (прийшли до міста через 4-5 днів десь з Росії). Вони відрізнялись від радянських солдатів кашкетами – «рогативками» з орлом. Були і жінки між ними, вдягнені в короткі до колін трикотажні штани, що надавало їм дуже несерйозного вигляду. Відновилося навчання в школах. Мене зачислили в перший клас гімназії. Вчилися там хлопці і дівчата в окремих класах. Це були діти жителів м. Перемишля і з навколишніх сіл в радіусі до 10 км від міста.

Кожен день велися розмови про новини життя в селі і про перенесений фронт. Пам’ятаю, що вчителі були довоєнні. Тільки вчитель історії був поляк на прізвище Маршалєк, викладав польською мовою і такою ж мовою вимагав відповіді. Носив пістолет і дуже строго ставився до дітей. Мені було дуже важко, бо я хоч і ріс серед поляків і жидів, але мама до того не дозволяла мені бавитися з ними і розмовляти по-польськи. Так, видно, виховувалися і мої товариші-ровесники.

Прийшов 1945 рік. На вулиці стало небезпечно розмовляти українською мовою. Щоденно горіли українські села. На базарі появлялися фіри з поляками, які розповідали, що вони переселені з Радянського союзу, тобто з України, що отримали тут хати, але увечері прийшли озброєні українці і попросили їх зібрати речі, «бо ми будемо світити». Коли поляки збирали речі і виходили до фіри, українці палили обійстя. І так було щодня. Одночасно, через день-два відбувалися похорони з музикою, де везли у відкритих трунах вбитих польських офіцерів, у т.ч. і жінок (росіянок), які брали участь у переселенні. Я ходив з похоронною процесією на цвинтар і слухав проповіді, які виголошував капелан-ксьондз, який нібито обурювався «братовбивчою війною». Накінець перестала діяти наша гімназія, бо люди, в т. ч. учні, переселилися до СРСР і я майже рік не ходив до школи. Але приватно вчився у професора Івана Зайця, що жив у сусідньому будинку (щоб розум не дармував, як казав мій батько). А ще я приватно навчався у п. Божейко гри на фортепіано (піаніно) п'ять років.

Я ходив усюди по місті аж до станції Бакончичі, де очікували місяцями документів на переселення наші селяни, зігнані з рідної землі і віковічних домівок і яких тримали під відкритим небом в суцільному болоті з хворими старенькими батьками, з дітьми і жінками. Накінець, коли похолодніло (це був 1945 рік) і почав падати сніг, вони поробили якісь примітивні покриття з кусків фанери і бляхи, яку з жалю до них повіддавали місцеві мешканці. Смерть майже щоденно відвідувала їх табір. У віці 13 років мій розум інтенсивно працював, я дивився на все це і запам’ятовував, думав, де правда, а де кривда. В результаті «добровільного виселення» українців моїх товаришів у місті не стало Я бачив епізод, як вулиця накинулася на хлопця, що приїхав з села у вишиваній сорочці Чути було вигуки прохожих: «Бийте бандита!». Він, розгублений, не знав, що робити. Накінець його забрали до «безпеченьства паньствовего» (тобто в КГБ). Жити українцям в Польщі стало небезпечно і нестерпно.

Щоби примусити нас до добровільного переселення, до нас застосовували просто терор. Влада виловлювала хлопців під час облав і після короткої військової підготовки відправляла на фронт, який весь час звужувався, а концентрація зброї все зростала.

В кожному селі вбивали людей ні за що. Вбивали бандити польської національності. Були це т. зв. «Армія крайова» (АК), «Армія людова» (АІ), «Вольносьць і неподлеглосьць» (WiN). Між поляками і українцями створилася атмосфера ненависті. Приходили до наших людей під прикрите ночі, зі зброєю в руках, у військовій формі і без неї. Далі дійшло і до винищення цілих сіл. Так 03.03.1945 р. було знищене село Павлокома, 40 км на захід від Перемишля – 365 осіб. Причому людей зігнали в церкву і постріляли усіх. Село Березка, 25 км на захід від Перемишля, 11.04.1945 р. знищено 187 осіб; Бахів, 25 км на північно-захід від Перемишля, 11. 04. 1945 р знищено 95 осіб; село Малковичі, 10 км на північ від Перемишля, у квітні 1945 р. було знищено 152 особи; Пискоровичі, 30 км на північ від Ярослава – 358 осіб. Влітку 1946 р. в с. Завадці Морохівській, 15 км на південь від Сянока, – польська військова частина розстріляла близько 80 осіб серед білого дня біля церкви тільки за те, що люди не захотіли «добровільно» залишати рідні землі і виїжджати на Україну.

В будинку, де ми мешкали, на той час створився «малий семінар», де офіційно вчилися на священиків хлопці після закінчення гімназії, щоби не йти до війська на певну смерть, не сісти в тюрму з непередбачуваним наслідком. Я не мав права заходити в ті приміщення, де вони жили, і не ходив туди, де вони мали заняття, де приходили священики-викладачі. Але я радо спостерігав як вони («питомі») у нас на подвір'ї зробили волейбольний майданчик і ввечері грали сітківку у вільні години. Тоді я спілкувався з ними.

Не пам’ятаю, коли це було – чи весною, чи літом. Ми готувалися до приходу незваних гостей щовечора. Накінець сторож нашого будинку (по-теперішньому завгосп) зробив з грубих дощок щит, який закривав вхідні двері (ворота), і таким же щитом перегородив вхід з подвір. Щити ці, здавалось, надійно захищали нас від нещастя вночі. Біля виходу на горище повісив «гонг» (кусок швелера).

Десь через день-два вночі прийшли до нашого будинку озброєні автоматами, і здається, ручними кулеметами люди і вимагали відкрити вхід в будинок. Було їх, мабуть, з 15-20 осіб. Представили себе як органи «безпеченьства» (тобто КГБ). Наш, мабуть, мій батько, відповіли, що в такий непевний час ми не відкриємо їм вночі. А якщо органам державної безпеки потрібно, то нехай приходять завтра зранку. І тоді наш питомці стали бити в «гонг» і кричати «На допомогу!». Побудилися люди, стали перемовлятися з тими пришельцями Тим часом мати зібралася як в дорогу і пояснила мені, 13-літньому синові, що треба приготуватися до найгіршого... ми клякнули, зробили «іспит совісті», помолилися і вже, наче спокійно, чекали на смерть…

За цей час, не знаю, як назвати їх, бандити чи напівбандити, яких очолювала жінка, озброєні автоматами і пістолетами, увірвалися в наш будинок. Пізніше ми довідалися, що вони розломили розсувні грати на вікні у сторожа, застосували фізичну силу до нього, і увійшли в наш «забарикадований» будинок. Перше, що вони зробили, – це був обшук, при якому перебиралися всі речі: постіль, білизну, папери, книжки, т. ін. Поки одні займалися обшуком, інші переслідували наших питомців, які в паніці втекли на дах, а потім через дахи на сусідній будинок № 20, 18 і 16, дальше ішов перепад висот з 3-поверхового на 2-поверховий будинок. І тут їх виловили і познущалися над ними. На щастя, нікого не вбили, обійшлося просто побиттям. До світанку вони відійшли, натякнувши, що нам треба переселитися в СРСР, тобто на батьківщину, де нас чекають.

Так прийшла черга і на нас. Одного дня (десь у червні 1946 р.) зранку ми зауважили, що наш будинок (3-поверховий міський будинок, що належав консисторії) оточили військові у плащ-палатках з шоломами на головах (курсанти військового училища). Батько, з почуття обов’язку, пішов подивитися на сусідню вулицю в єпископську палату. Повернувся десь за півтора години і розповів нам, що офіцери безпеки винесли єпископа Йосафата Коциловського разом з фотелем і кудись повезли. Накінець прийшли до нас. Запрропонували добровільно переселитись. Батько відмовився. Тоді в нас провели обшук, після якого нам в наказовому порядку надали дві години на збір, підігнали машину-«полуторку» під балкон і почали скидати невпорядковані речі, одяг, які солдати виймали з шаф, розтрясаючи білизну. Кидали з балкона другого поверху в кузов автомобіля (під одобрюючі оклики зівак). Тоді мати моя, відчуваючи тягар відповідальності за існування сім’ї, почала збирати посуд, сякі-такі харчі на дорогу, постіль – що вдалося захопити. Перед нашими вікнами йшла вулиця Владиче, яка роздвоювалась, тобто зліва направо вверх йшла доріжка до нашої церкви, за нею був мур, що відгороджував церковні сади, а між доріжкою і вулицею піднімалась «шкарпа». На цій «шкарпі» позбиралися люди і з цікавістю спостерігали за тим, що діялось.

Накінець вивели нас до автомобіля і вхопивши за руки і ноги закинули спершу батька, потім  маму і мене, накінець винесли і скинули з балкона в кузов автомобіля мою улюблену собаку Азу. Через 10 хвилин ми були на вокзалі. На нас чекали вагони, три маленькі, вантажні, на 32 тонни. Нас помістили і вагон закрили. Залишили під конвоєм отця прилата ВасиляРешетила з господинею (старшою жінкою) і ректора духовної семінарії о. Івана Кузича з господинею. Але я їх не бачив, бо двері вагона були зачинені. Зранку причепили наші вагони до якогось поїзда і рушили, в Медиці перевірили нас військові. Один раз поїзд зупинявся десь біля Городка і нам дозволили вийти за потребою. На ранок ми були у Львові. Стали в тупику на другій товарній станції, тобто на місці сьогоднішнього під їзду до приміського вокзалу, близько коло воріт. Але виходити з вагонів нам заборонили і тримали нас під вартою. Так тривало десь із 10 днів. Мій батько за горілку, яку мати прихопила зі собою, вийшов у місто і дістався до міськради до якогось начальника, де показав їм переселенські документи і поставив вимогу про надання житлової площі. На що той начальник від житла зробив напис на документі: «Винники». Батько вирішив, що у Винниках нема чого робити (відстань від Львова – 8 км, доїзд в той час попутним автотранспортом) і знайшов якогось земляка із Сосниці Кульчицького, що працював залізничником і проживав у «залізничних блоках» на вул. Городоцькій в районі кінотеатру «Рокс» і займав 3-кімнатну квартиру на другому поверсі. Жінка його померла, дітей коло нього не було. Батько домовився з ним, і знов за горілку нас випустили з вантажної станції. Що було з іншими переселенцями – я не знаю.

Прожили ми на тій квартирі десь коло місяця. В квартирі з тарганами, в оточенні дітей залізничників, з видом із вікна на площу майбутнього заводу телеграфної апаратури. А тоді це був майдан якоїсь тюрми чи табору, де в’язні сходились на перевірку або просто крутились без діла. А коли хтось з нас відчиняв вікно або визирав, тут же з вишки вартовий наказовим тоном вимагав закрити і відійти від вікна.

Накінець прийшли з МГБ і арештували мого батька. Провели обшук в хаті і наказали нам з мамою покинути м. Львів протягом 24-х годин і перебратись у Винники або Винниківський район, що ми, безумовно, виконали, бо боялись вивозу в Сибір.

Батькові виповнилось тоді 55 років, а мамі було 46. Батька і ще двох священиків через кілька днів повезли в Київ (на вул. Короленка, 33), де засудили на 6 років «исправительно-трудовых лагерей» і 5 років заслання. А мама зі мною, 14-літнім сином, зосталася в с. Козельниках Винниківського району під Львовом у переселених з Перемишля Дзядиків. Швидко минули липень і серпень. Канікули я пробув у о. Новака в с. Стара Ропа Самбірщині, куди відвіз мене о. Ревть, який теж жив у Козельниках. А мені треба було вчиитися в школі. Я вступив у СШ № 49 при допомозі татового родича (якогось троюрідного брата) Панька Лаха, який працював головним бухгалтером в «Укроптбакалії». Потрібно було написати автобіографію, а про батька священика, який сидів у тюрмі, не можна було й заїкатися. Цього навчив мене батьків родич ще перед поступленням до школи.

Класним керівником була вчителька російської мови і літератури Вєра Ївановна. Я постійно повторював, коли питали про батька, що він нас покинув, а де є – не знаю. Така відповідь, видно, їх задовольняла. В тій школі я провчився 8-й, 9 і 10 класи. Директором школи був Борис Антонович Борковський, поранений фронтовик, танкіст, дуже вимогливий, але сприяв «усім пригноблений і бідним». Він організував при школі хор, а відтак капелу бандуристів. Замовив і закупив на інструментальній фабриці 20 бандур і заохочував усіх учнів брати активну участь у самодіяльності. А самодіяльністю керував Олег Гасюк, бандурист, який і очолював ансамбль бандуристів Львівського будинку вчителя, де солістками були Тереса Ваврик і її старша сестра Ліля Ваврик, дружина Гасюка. Колектив збирався на квартирі у Вавриків на вул. Короленка, 7. Там жили ще їхні мати і сестра, дружина офіцера української дивізії, який загинув десь під Бродами, та 10-літній брат Богдан. Там я навчився грати на бандурі, там у середовищі однодумців сформувався як людина, як патріот. Я спілкувався з такими членами колективу, як Володимир Дичак, Степан Поломаний, Юрій Данилів, Володимир Проник та ін.

Погано було те, що моя мати змушена була міняти квартиру. В Козельниках ми прожили, мабуть, місяць, відтак перейшли на помешкання до якоїсь жінки на Ялівець біля дріжджеварні. А відтак переїхали «до Струка» на Глинянському тракті за «стовпами», де отримали квартиру на піддаші. Палили дровами в маленькій кухонці, де мама варила. Школи я не поміняв, щоби не втрачати товаришів, з якими вже подружився і через необхідність писати автобіографію при поступленні до нової школи. Мати моя працювала у «Промкомбінаті» (вул. Пушкіна, 58) художником, методом «батіку» розмальовувала на шовку різні квіти і творила жіночі хустки і шалики. Заробляла мало, але створювала для мене умови для навчання. Так я закінчив середню школу і отримав атестат зрілості у 1949 році.

За цей час я навчився мовчати. Не виказував свого ставлення до тих чи інших подій. І тому довчився до атестата зрілості. Але ті події, що відбувалися з нашим народом, мене гнітили і в думках викликало безліч запитань, на які я не знаходив відповіді.

За порадою того ж родича, Панька Лаха, мама не зверталася, мабуть, зо два роки до влади з вимогою дати нам помешкання як переселенцям з Польщі, щоб «не нагадувати про себе». А коли звернулася, то їй відповіли, що вже запізно, що справа з переселенцями уже закрита. Так ми залишилися піднаймачами на довгі роки, на 24 роки для мене, а для батьків на цілих 30 літ.

Формування національного світогляду

На моє нещастя, я формувався як патріот в умовах, коли батько сидів у тюрмі, родина була переселена на Тернопільщину, мої товариші роз'їхалися по різних містах переселення, вчителі теж. Мати моя змушена була працювати, щоб вижити. У Львові мешкати не можна було і ми тинялися по квартирах у Винниківському районі в с Козельниках, потім на Ялівці (тепер Львів біля дріжджеварні). Накінець у «Струка» на Глинянському тракті «за ставами» (1947-1950 рр.). Вчився я в 8, 9 і 10-му клас. СШ № 49, що на вул. Вересаєва (бічна вул. Зеленої за Водоканалтрестом). У той час людей ні за що, за необережний вислів, чи за доносом сексотів або через наявність привабливої квартири, виселяли в Сибір (1947 р.). Радіо, голосники якого були на кожному кроці, весь час говорило про труднощі відбудови зруйнованого господарства під час війни (Великої вітчизняної), вчителі намагалися втягнути нас в комсомол (ВЛКСМ). Церква була заборонена, у всякому разі для нас молодих... На свята Різдва чи Великодня організовувались в школі так звані «суботники», на яких ми мусили «в приказному порядку» брати «активну участь» – приходили, працювали лопатами, копали землю і т.п.

Про справу не говори з ким можна, а лише з ким треба

Але час минав, ми поступово познайомились і зблизились між собою. Під кінець 9-го класу в ході розмови на перервах учень Богдан Криса, говорячи натяками, висловився, що нам треба би створити якусь організацію, чинити опір тій неправді, яка твориться навколо нас. Він добре вчився з усіх предметів. Був високий, чорнявий, смаглявий, син переселенця з Польщі (Грубешівщина) з багатодітної сім'ї (9 дітей), в якого мати померла. Мешкав у Львові на Боднарівці (тоді частина Сокільник, тепер вул. Стрииська в районі підземного переходу). Він був автором ідей, мав вплив на оточуючих. Я, безумовно, підтримав його ідею. Я сам не міг творити ідеї, але мав здібність критично сприймати ці ідеї і тому став його заступником. Далі ми звернули увагу на Юрія Лабяка, сина робітника кондитерської фабрики, Любомира Мазурака, який проживав з сестрою Славою і матір’ю на вул. Зеленій біля кінотеатру «Зірка» (найближче до школи). Батька у них теж не було, але в той час нікого це не дивувало і ніхто нікого не питав про справи сімейні. Роланд Франко, внук Івана Франка, був учнем нашої школи, вчився добре, мав авторитет серед вчителів. Мешкав у будинку Михайла Грушевського, батько його був директором Музею Івана Франка.

Говорячи натяками, ми таким чином порозумілися і вирішили десь зустрітися для обговорення «важливих питань». По суті ми на той час були дітьми, але дітьми епохи, які по-дорослому переживали те, що творилося з нами і з нашим народом: наступ на все українське: на мову, на нашу історію і сучасність, на християнську Церкву, на нашу мораль, на село і селян – носіїв позитивних рис нашого народу, як працьовитість, чесність, як довіру «усякому, хто зрадою й розбоєм нас скував і заприсяг на вірність».

Спершу ми зустрічалися у вільний час на Погулянці (для молодих людей це було модно), де можна було, не викликаючи підозри у присутніх, відійти набік і між деревами обговорити питання, які життя ставило перед нами. Пізніше ми стали збиратися на квартирі в Ю. Лабяка на теперішній вул. Мечникова, біля рогу вул. Маяковського (тепер К. Левицького). Тут ми вже говорили відверто, і що дуже цікаво, усі питання почали сипатися як з рогу достатку. А саме: наша організація повинна бути таємною, тобто нелегальною, а тому члени організації повинні скласти присягу (приклад був: на той час у кінотеатрах пройшовв фільм «Молода гвардія» і в школі ми це проходили). Тільки потрібно було поставити все навпаки: що ми повинні роботи, щоби принести користь своєму народові і в ніякому разі не принести встиду. Зважаючи на складність питань, ми вирішили, що організацію творимо серед хлопців, щоби дівчат не наражати на можливу небезпеку.

Кожен з нас ніс якусь інформацію про минуле нашого народу, кожен з нас знав, що «щось десь робиться», але що саме робиться, яка форма боротьби можлива в таких умовах – не знав з нас ніхто.

Ворожа пропаганда через пресу, кіно, через рухомі агітбригади вела наступ на українську мову, на українську церкву, на українське мистецтво. Через зловживання алкоголем, що ставало масовим явищем, наші люди, і особливо молодь, ставали добровільно лояльними до комуністів, лояльними до дій влади.

На одному із зібрань ми накінець склали текст присяги, що ми будемо боротися за самостійну Україну і у разі порушення присяги, тобто зради, «нехай мене покарає сувора рука моїх товаришів». Присягу завірили особистими підписами. Ще і назву придумали: «Кров України». В назві цій була ніби зашифрована вся суть наших намірів, усього, що нас боліло. Це вже пізніше, з роками я довідався, що такі ж організації виникали в різних місцях України, тільки в різний час. І всі гинули під пресом більшовицького терору. Особисто я, з гіркого досвіду вже знав, що значить і як виглядає обшук КГБ. Ще в Перемишлі, коли арештовували мого брата, пізніше, коли під назвою «беспеченьства паньствего» (Державна безпека Польщі) і накінець при арешті батька у Львові на вул. Городоцькій вони (представники КГБ) перетрясали всю білизну, всі книжки, переглядали і знайомились з текстами всіх папірців, рилися в крупах, заглядали у варення і т.п. і так протягом багатьох годин. Тому я не уявляв собі, де вдома в місті можна би зберігати такі папери. Кілька разів ми збиралися в домі Роланда Франка (сьогодні Музей М. Грушевського), де для прикриття ми грали сітківку (волейбол), а велика кількість кімнат в будинку нам сприяла у проведенні зібрань. Далі з метою конспірації ми набрали другу ланку: Василь Куровець, Володимир Ткачик, Назаревич, які не знали нічого проте, як творилася наша організація, але які дали узду на участь в ній. Як з ясувалося потім (на слідстві), вони теж були покривджені режимом і також шукали підтримки у складному житті.

Володимир Ткачик жив у с. Сихові, недалеко від однойменної станції з матір ю. Вони тримали корову і тому постійно мали сіно і солому. Отож, було місце для схову документів. Він дав згоду на переховування архівних документів.

Богдан Криса на початках ніби натякав, що якийсь його родич був членом Центрального проводу ОУН... Але що ніби хтось підказав йому (хтось з дорослих членів організації): «Ти твори організацію, а зв’язок ми тобі забезпечимо». А тепер, коли організація була створена, той хтось ніби відмовився від своїх слів. Сам Богдан Криса. який мав «широкі знайомства» обіцяв десь той зв’язок зі справжнім підпіллям знайти.

Директор школи Борис Антонович Борковський, математик, східняк, безумовно, вважав, що (так висловлювався) нам потрібно виховати народну інтелігенцію. Підручників не було, тому він на кожному уроці диктував якісь правила, аксіоми чи теореми і вимагав, щоби учні записували все і потім зшивали по чотири-п ять звичайних зошитів і постійно зберігали. Ще він вимагав, щоби учень мав обов’язково т. зв. «кантику», тобто записник, де були формули з алгебри, геометрії і тригонометрії. Директор приучав нас користуватися кантичкою під час написання контрольних робіт і навіть на екзаменах (іспитах). Ще він знав напам'ять «Енеїду» І. Котляревського, цитатами з якої пересипав свої виклади, що надавало їм особливого чару. Ходив у військовій шинелі (1946, 1947 роки), у військовому одязі без погонів і офіцерських чоботях. Для заохочення учнів директор організував ансамбль художньої самодіяльності, учасники якого мали сприяння учительського колективу.

Художня самодіяльність - ковток чистого повітря

Так я опинився в хорі і акуратно відвідував репетиції. В 1948 році я, як учасник самодіяльності, брав участь у республіканській олімпіаді в Києві, де нас відзначили серед переможців. Для мене це була перша поїздка в м. Київ, перше ознайомлення з Софіївським собором, з Печерською Лаврою, з Хрещатиком, який відбудовувався після війни, Подолом і місцем перепоховання героїв Крут і т. п. Про всі ці місця ми отримували подвійну інформацію: офіційну від екскурсоводів і неофіційну або «шептану», яка розповсюджувалась поміж нами всупереч офіційній. Там в Києві я довідався про Голодомор 1932-1933 років, про те, що церкву в Печорській Лаврі висадили в повітря самі «совєти», про бій під Крутами, що діялось після приходу військ Муравйова до Києва і т.п.

Керівником художньої самодіяльності СШ № 49 був Олег Гасюк, а наші виступи підсилювали і прикрашали дві солістки-бандуристки – сестри Ліля та Тереса Ваврик. Одна чорнява, а друга з волоссям золотистого кольору. За задумом нашого директора Бориса Борковського, заповідаючий завжди оголошував, що в нашому колективі виступає внук Івана Франка і тоді якимись словами чи фразами звучав голос Роланда. Публіка завжди сприймала це позитивно.

Треба сказати, що ми не розуміли того провалля, яке на нас чекало, і спокійно виконували програми, що складалися переважно з козацьких пісень («Ой Морозе, Морозенку»), пісень на слова Т.Шевченка («Думи мої, думи…», «Реве та стогне Дніпр широкий» тощо). Як данину часові, або як перепустку на сцену ми співали одну-дві пісні про «вождя» («Ой з-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить...» ) чи про «героїзм радянської армії» («Ой Дніпро, Дніпро»). А далі йшла програма старих наших національних пісень, трохи причесана в дусі часу.

Вийшло так волею долі (чи волею Творця, як я тепер розумію), що більш-менш національно свідомі учні в нашій школі зосередилися навколо художньої самодіяльності, яка формувалася в основному з учнів 9-го класу (1947 р.). Це нам давало стимул до

доброго навчання, а директор Борис Антонович, полюбивши нас, вирішив створити при школі ансамбль бандуристів, для чого замовив на Львівській фабриці музичних інструментів аж двадцять бандур. Треба було, аби хтось навчився грати на тих бандурах. За рівнем розвитку я підходив на кандидатуру в бандуристи, але сам навіть не мріяв про здійснення такого задуму.

Ще колись у Перемишлі я слухав виступи бандуристів, мабуть, «при німцях» і вони викликали в моїй душі внутрішній трепет. Тим більше, що всі виступи бандуристів супроводжувались поясненням, що це наш національний інструмент, що в піснях і думах, які виконували кобзарі, закодована наша історія, наша правда і наша кривда. Я знав, що бандуристів, які жебракували після революції, за вказівкою Сталіна, покликали на з’їзд чи до Києва, чи до Харкова і всіх безслідно знищили як «ворогів народу»... А тут відкрилась така перспектива, що я можу фактично безкоштовно приєднатися до такого святого (на мій погляд) виду мистецтва...

А коли мені запропонував наш художній керівник Олег Гасюк участь у капелі бандуристів, я не те що зрадів, я, безумовно, погодився і став дуже наполегливо вчитися мистецтва гри на бандурі. Вчила нас молодша сестра дружини Олега Тереса Ваврик. Як з’ясувалося пізніше, дочка священика, який «підписав» православіє і відправляв на той час в селі Чернушавичах біля Великої Білки за Винниками. Було їй усього в 1950-му 18 років. Як і мені... До речі, жила вона раніше в Перемишлі і вчилася в школі ім. Св. Миколая на Засянні, як і я, в чому можна було переконатися, оглянувши фотографію (1939 р.), яку вона зберігала, а у мене така ж пропала під час переселення в Перемишлі.

Я просто ковтав усе, що говорила моя вчителька, і за короткий час вже зміг виступати на сцені у складі капели. А членами капели бандуристів були: сліпий Юрко Данилів, Володимир Дичак, Володимир Проник, Падус, Богдан Жеплинський та інші, чиїх ні імен, ні прізвищ я згадати не можу, хоч обличчя їх крутяться переді мною.

Мати моя змушена була працювати, щоб заробити на хліб насущний. Після роботи мусила десь купити якісь продукти і приходила додому після 18-ї години. Варила на маленькій залізній кухонці, в якій палила дровами, яких ще треба було десь дістати, привезти, вивантажити на подвір'ї, порізати, порубати і принести сходами на «піддашшя», де ми мешкали. Що стосувалося дров і води, то це я мусив щоденно діставати. Але молодий думає про молоде і пристосовується: в школі закінчувалися уроки, перекусив щось у шкільній їдальні, запам’яталося –картопляний суп, горох, хліб і чай. Щоб щось вивчити, чи виконати домашнє завдання, я заходив до когось з друзів, а пізніше два-три рази на тиждень заходив до Гасюків на репетиції. Додому приходив близько 23-ї години. Весною, восени і взимку треба було йти потемки. Мати, безумовно, сприймала мої пізні повернення бурхливо. Але молодість вимагала свого. Так, одного разу, коли пізно ввечері я вертався додому, біля дому десь з кущів при дорозі чи з рову пролунав крик: "Стой, кто идет?" Я зупинився і пояснив, що я вертаюсь з репетиції після уроків і що тут живу, у Струка. Мене освітили ліхтариком, щось переговорили між собою, хтось з них підійшов до мене, придивився і сказав: «Проходи і оберігайся, не ходи по вечорах, бо можна нарватися на неприємності». Це була засідка. Сиділи в темряві, очевидно, чекісти (чи емгебісти) разом зі «стрибками», які мене знали з вигляду, а сказане мною, що я живу у Струка, їх заспокоїло.

В підвалі у Струка був буфет, де кращі люди постійно пили і співали пісні про Катюшу, про «Відважного гайового», про козаків, що»вертали із Дону додому...». Сам Іван Струк був демобілізований з війська. Інвалід Великої вітчизняної війни, який втратив йогу, ходив на протезі, або на милицях. А жінка його Аня була росіянкою. Отже, він вважався у них «свой человек». Правда, до нас він ставився зі співчуттям і зовсім по-людськи. Походив сам з Білгорайщини (Польща), отже, для нас був земляком і добре розумів, що відбувається.

Селяни, які верталися з міста, вважали своїм обов’язком зайти в буфет. Пам’ятаю, як якийсь молодий дядько, що ледве стояв на ногах, вийшовши з буфету, викарабкався на «полудрабки» з криком: «Хлопці, я за вас гину!», з місця погнав коні галопом у напрямку на Лисиничі.

Кімната, яку ми займали, була відгороджена тоненькими дверима від такої ж кімнати, в якій ніхто не жив. Одного разу я почув, як там оперуповноважений офіцер, як звичайно, випивши, допитував якогось «підозрілого». В хід ішли і кулаки. Чути було, як той просився, падав, як гепали удари, як зі злістю верещав офіцер, як погрожував, лаявся, на чому світ стоїть. Накінець відпустив нещасного, взявши розписку про «нерозголошення таємниці». Пізніше таке повторювалось не раз, але наша присутність їх насторожувала.

А тим часом я приніс стару бандуру і до нестями, протягом 3-5 годин щодня вправлявся у грі. В результаті мене зарахували в склад капели (близько 12 осіб) при Будинку вчителя. Я впевнено виконував пісні (25-30), що приносило мені і людям радість, причому зовсім безплатно для мене. Час минав, наближалися випускні екзамени. Та почалися події наперекір нашим добрим намірам. Так, на учительському колективі в нашій 49-й школі (мабуть, на партійних зборах) виступила якась учителька молодших класів, яка до того «гнула спину на панських ланах» і звинуватила директора школи Бориса Антоновича в українському націоналізмі. В хід пішли і 20 бандур, які тільки що виготовили на фабриці музичних інструментів, і навіть те, що він (директор) носив вишивану сорочку і ряд інших звинувачень, яких ми, учні, звичайно, не чули. В результаті нам поміняли вчителів десь за чотири місяці до кінця навчального року в 10 класі: з математики, фізики, хімії, географії, історії та ін. Директором школи став інвалід війни, Нечипоренко, вчитель історії. Він розмовляв суржиком, звинувачував у всьому «паліїв війни» і з історії вимагав, щоб знати все про Сталінградську битву, в якій він втратив ногу. А директора нашого Бориса Антоновича виключили з партії (так казали), але пізніше він працював викладачем в піхотному училищі на вул. Мечникова. Жаль було такого вчителя.

Організаційне доручення

Прибизно в той же час Богдан Криса зібрав нас на квартирі в Роланда Франка і оголосив, що він знайшов вихід на наше справжнє підпілля і що треба комусь з нас з ними провести зустріч. Ця зустріч відбудеться в Підволочиському районі Тернопільської області біля села Качанівка, і він (Богдан Криса) забезпечує людину, яка доведе нас до місця зустрічі. Настала глибока мовчанка між нами. Хтось сказав, що якраз починаються випускні екзамени в школі, то з тої причини не випадає нам їхати на протилежний край сусідньої області. Хтось накінець згадав, що це я пропонував шукати зв’язок з живим підпіллям, то і тепер, коли виникла така потреба, я повинен це виконати. Я погодився виконати таке серйозне доручення організації. Я вірив, що ці люди нас не підведуть. Адже їхніми заповідями були слова: «Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї». А що буде, якщо це провокація, якщо нас видадуть у дорозі чекістам? Відповідь на це запитання давала четверта заповідь українського націоналіста: «Ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайну». Ці дві заповіді я прочитав в книжечці, яку приніс додому батько десь у 1943 році (мені тоді було 11 років), і вони стали моїми думками, моїми заповідями. Богдан Криса назвав людину, зв’язкового, що працював робітником на танкоремонтному заводі у Львові, назвав день і поїзд, яким я мав від’їхати у визначений час. Було це в 1949 році під час випускних екзаменів у школі. Ми знали, що нас не погладять по голові за пошуки зв’язку з підпіллям, але шукали, бо в цих умовах жити, як худоба, ми не могли... Як народ наш карається, мучиться, але не кається, значить, і нам, молодим, потрібно щось робити. Але що і як, це повинні нам пояснити старші, більш досвідчені люди. Отже, я, щоб мати нічого не знала, ніби залишився у Львові в товариша для «підготовки до екзамену». Тоді дійсно треба було готуватися до письмового екзамену з української літератури. З практики я вже знав, що нічне навчання мені користі не приносить. Ніч є ніч, вночі треба спати. Так я вважав і розрахунків на нічне навчання не робив. У призначений Богданом Крисою день і час я прибув на умовлене місце на головному вокзалі, де на мене чекав зв’язковий, про що підтвердив відповіддю на умовне словесне звернення. Їхати ми мали в одному вагоні, але в різних кінцях, не подаючи ніякого натяку, що ми знайомі. Фактично ми були і залишилися після цього незнайомими. Правда, прізвище і ім’я цього провідника я знав: Чайковський Степан, середнього росту, чорнявий, на нині вже давно покійний. Але фактично ми поїхали в різних вагонах, бо так вдалося купити квитки. В Тернополі, куди переселена з Польщі і по сьогодні живе вся моя, точніше, батькова родина, чи те, що залишилось від неї після переселення в 1945-1946 роках (дядьки і тітки, двоюрідні брати і сестри), я бував. Там ми вийшли з вагонів і в касі купили квитки до станції призначення. Поїзд був приміський, зупинявся, як кажуть, біля кожного стовпа. Пасажири виходили на різних станціях. Звечоріло, вагон ледве освітлювався, тому ті, що залишилися, мовчки дрімали. Накінець ми прибули до станції призначення. Мій зв’язковий пішов до виходу і я за ним. Надворі було вже зовсім темно, а до нашої зустрічі залишалось ще кілька годин. Ми зайшли в приміщення вокзалу і сіли очікувати. Час ніби зупинився. Я наче безтурботно дрімав, а в дійсності дуже наполегливо стежив за діями мого зв’язкового, який сидів на лаві і ніби заснув твердим сном. Накінець він пробудився і поволі пішов до виходу, я подався за ним. Йшли ми сільською дорогою, надворі було темно, хоч око виколи, в хатах не світилося. Я зрівнявся зі зв’язковим, бо в темряві і в незнайомій місцевості можна було загубитися, і сказав, що дуже хочу пити. Пообідав і повечеряв я через брак досвіду сухим пайком – воловою ковбасою і сухим хлібом. А на станції, куди ми приїхали, не було ніде ні кіосків, ні криниці (1949 рік). До того ж було хмарно, я не хотів звертати на себе увагу. Зв’язковий сказав, що зліва вздовж дороги тече потічок. Потемки ми шукали підхід до потічка і коли знайшли, то переконалися, що вода в ньому до пиття не годиться, дуже вже віддавала гноївкою. Не знаю, чи ми потрапили на потічок, чи в якусь придорожну канаву. А далі, як пояснював зв’язковий, текла річка Збруч. За годину ми прийшли, причалапали до місця зустрічі. Ми відійшли в бік від дороги і знайшли т. зв. тригонометричний пункт. Це був насипний земляний горб, висотою 3-4 м і на ньому височіла дерев’яна споруда у формі піраміди. Та я нічого не бачив, скоріше відчував, знаючи від зв’язкового. Була рівно 23 година. Тут він подав якийсь звук, що нагадував крик нічного птаха. За хвилю почулася така ж відповідь і раптом з чотирьох сторін з’явилися озброєні люди. Старший з них був середнього зросту і мав на собі якийсь кептар (безрукавку), через плече – військову торбу (планшет). Розмова приблизно велась така: «Хто з вас бажає розмовляти з нами?». «Це він», – сказав зв’язковий показуючи на мене і привітався. «Ви ідіть за мною, а ви, – звернувся він до зв’язкового, – залишіться тут». Мій співрозмовник пішов на горбок. Я пішов за ним, а ззаду крок за кроком послідував стрілець з ручним кулеметом напоготові. Зв’язковий зі стрільцями залишилися в темряві. На горбку ми зупинились і провідник сказав кілька попереджувальних фраз: «Ми перебуваємо у стані війни, тому не робіть різких рухів, бо охорона може вас погано зрозуміти і відкрити вогонь. Ясно?». «Ясно», – відповів я. Я сів поряд, а охоронець з ручним кулеметом сів на траві напроти нас на відстані 1,5- 2 м і навів дуло кулемета на мене. Я почав говорити, стараючись тримати руки при собі, хоч це було мені важко. Розповів, хто такі є ми, що нас непокоїть відкритий наступ москалів і жидів, які залякують нас Сибіром, тюрмами і смертю, примушують нас жити по-своєму, порушуючи наші традиції і звичаї, що базуються на моралі і релігії. На це провідник заперечив, що не слід казати «москалі і жиди», бо ці люди як народи нам не є ворогами, але треба розрізняти ідейно спотворених представників цих народів, які виступають нашими ворогами. Я змушений був погодитись з такими словами і далі висловлювався більш стримано. Я говорив, що нас мучить питання: що робити? І ми хотіли б мати ідейне керівництво, щоб в кожному випадку підказували нам, як діяти і які думки розповсюджувати серед нещасних наших земляків. Провідник сказав, що це добре, що ми такі існуємо, що це природно, бо перебуває в неволі весь народ. Але сьогодні підпілля намагається легалізуватися, наскільки це можливо. І якщо ми любимо Україну, то найкраще допоможемо їй, якщо будемо і надалі вчитися, бо з різних причин ми уже починаємо відставати від наших опонентів. «Тому ідіть і влаштовуйтеся у вищі навчальні заклади і завжди пам’ятайте, що матір наша – Україна. А коли буде потреба – ми вас розшукаємо», – закінчив він. На прощання він вручив мені брошурку автора Полтави, яка називалася «Декалог». Я заховав її за халяву, бо був взутий у чоботи.

–Слава Україні!

–Героям слава!

Ми зійшли з горбка, і тут же стрільці розчинилися в темряві. Залишився я зі зв’язковим, який один міг вивести мене десь між люди з того глухого місця. Він нічого не запитував, я нічого не розповідав. На станції ми дочекалися ранішнього поїзда, який виїжджав десь о 4-5 годині, і взяли квитки до Тернополя і далі до Львова. Тут я розпрощався кивком голови з своїм зв’язковим і трамваєм добрався додому відсипатися.

Дальше пішли випускні екзамени в школі, які ми складали дуже нервово, бо не було контакту між вчителями і учнями. Врешті-решт, я закінчив середню школу успішно, склав екзамени з оцінками 4 і 5. Зустрівся з членами організації і доповів їм про результати своєї зустрічі з підпіллям. Прийняли повідомлення мовчки, без заперечень. Розійшлися з метою освоювати знання у вищих навчальних закладах.

Будні студентського життя

Богдан Криса, голова організації, вступив до Політехнічного інституту, але через тяжкий матеріальний стан з намови своїх родичів, працівників торгівлі, перевівся в торгово- економічний інститут на заочне відділення, став продавати в магазині тканин. Ми з Любомиром Мазураком вступили на електротехнічні факультети в Політехніку. Роланд Франко теж туди, але на нафтовий факультет. Юрко Лабяк вступив до Медичного інституту на стоматологію, а Василь Куровець аж у Ленінградське піхотне училище і хотів бути офіцером. Також кудись вступили й інші учні з нашого випуску, хто в інститут, хто в технікум. Так, Тереса Ваврик вступила на факультет оформлення книги в Поліграфічний інститут. Зайняті програмою навчання і студентським життям, ми практично не продовжували ні пошуків зв’язку, ні не робили якихось компрометуючих нас дій. Почались лекції, потім практичні заняття, переходи з одного корпусу в інший, знов лекції, пошук літератури в технічній бібліотеці... Особисто я розраховувати міг тільки на власну голову, тому не мав часу на «розтрачування життя». Цікаво, що в більшості студентами були або росіяни, або обрусілі східняки і тому виклади велися, як правило, російською мовою. Були в незначній кількості і студенти з Волині, яким було неважко розуміти російську мову. Нам важко було конспектувати лекції, особливо з вищої математики, з теоретичної електротехніки, бо плутались поняття, наприклад, «произведение», тобто добуток, і «производная» – похідна. Наші несмілі протести глушились галасливими людьми з Донбасу і сибіряками, на вимогу яких лекції читались російською мовою. Але, як відомо, людина може до всього звикнути, тим більше, якщо вона ставить перед собою якусь вищу мету. Служити народові – ось була мета, яка неясно, але постійно викристалізовувалась у наших душах. На перервах ми зустрічалися і обмінювалися враженнями. Так я зустрівся з Богданом Жеплинським, студентом хімічного факультету, на рік старшого від нас. Він розказав, що при нашому інституті створюється капела бандуристів, що треба би підтримати її, бо це все-таки український інструмент і, отже, ми підтримуватимемо українське мистецтво. Я тут же погодився і став приходити на репетиції. Там я познайомився з бандуристами Романом Табінським, Кіндратовичем, молодшим братом Богдана Жеплинського Романом, з Володимиром Арданом та іншими. Так, підготувавши програму, яку схвалив парторг Львівського політехнічного інституту, ми стали прикрасою делегації Львівського політехнічного інституту в МВТУ ім. Баумана (Московське вище технічне училище) зимою 1949-1950 рр. Так вперше я побував у Москві, бачив Кремль (за спецдозволом Хрущова), Третьяковську галерею, Історичний музей і ряд інших музеїв. А у Львові продовжувалось навчання в інституті, у вільний час – заняття з бандурою. Ясна річ, що таке тривале перебування в товаристві Тереси і, враховуючи, що нам було по 18 років, не могло не відбитися на наших стосунках... Та при нагоді Тереса зізналася, що має вроджену ваду серця і що помре вона навесні (?!). Недарма люди кажуть: «Людина припускає, а Бог вирішує».

Олег Гасюк оголосив нам на репетиції, що перед нами стоїть завдання поїхати на гастролі у Великомостівський район тривалістю 10 діб або і трохи більше. Звільнення від навчання оформиться через профком інституту, в навчанні можна буде все надолужити, скласти заборгованість. Я погодився. Наполегливо готувалися всі. Мабуть, вони (влада) під ту марку будуть агітувати до виборів, та нас це не обходило. Ми йдемо з нашою програмою до наших людей і все. Будинок вчителя виділив нам автобус (ПАЗ на 21 особу), видали нам усім відрядні посвідчення, гроші отримав керівник, тобто Олег Гасюк, і в призначений день ми виїхали. Поїздка ускладнилась тим, що в Олега Гасюка народилась дочка, охрестили її Зоряною. Але мама її, наша солістка Ліля Гасюк, яка разом з Тересою заповідалася на сцені «сестри Ваврик», не могла на тривалий час покинути немовля, якому від роду було не більше півтора місяця. Тому вважалося, що Ліля поїде з нами на день-два, а пізніше ми обійдемося з однією солісткою. А у Львові в цей час буде доглядати дитину бабця, мама з цьоцею (дружина отця Ваврика), які мешкали разом у Львові, а чоловік чомусь жив сам у с. Чернушовичах.

Одне слово, виїхали. Треба сказати, що там, куди ми направлялися, була прикордонна смуга з особливим режимом. Перед в'їздом у Великі Мости стояв шлагбаум, при якому прикордонники перевіряли документи всіх, хто туди їхав. І так зо три рази. Накінець ми добралися до самих Великих Мостів. На кожному кроці військові об’єкти. Увечері ми дали концерт, який місцеві жителі сприйняли дуже гарно. Телевізорів ще не було, тому в такому глухому куті наш концерт, де звучали переважно народні пісні, козацькі, жартівливі, про любов, сприймались дуже радо. На концерт прийшло дуже багато людей і кожен наш виступ супроводжувався оплесками.

Нас поселили в будинку школи (були якраз канікули). Видали нам матраци і ми розмістилися в спортзалі, дружно і весело. Біля школи пропливала ріка Рата, а далі скручувала направо попід міст. Попереджені, що десь тут близько кордон, ми, безумовно, трималися тої школи і ніде не відходили. Наступного дня ми поїхали в Реклинець, відтак по селах, що лежали в лісі: Стремень, Купичволя, Боянець. Почалися дощі, а дороги місцевого значення розкисли так, що наш автобус довелося пхати поміж деревами, скинувши взуття і закотивши штани. Десь там ми і заночували. Пам’ятаю, що спали на сіні над якоюсь стайнею, зарившись у сіно і накрившись мокрими плащами. На вечір по селах щодня люди збиралися і наші пісні приносили їм радість. Накінець вернулися ми у Великі Мости, і. дощ трохи втихомирився. Ми ділилися враженнями від побаченого і почутого. Виявилося, що зник наш Олег. Звечоріло, ніч, а Олега нема. Накінець вночі Олег прийшов у вишиваній сорочці, як виступав на сцені, на обличчі змінений, у вузькому колі він розказав, що з ним сталося. Він вийшов зі школи, щоб договоритися з начальством про плани на завтрашній день, дощі дороги порозмивали, нам би час додому вертатись (жінка його на той час вже від’їхала додому). Хтось покликав його поговорити і потягнув під міст над Ратою. А там, ніби наші повстанці, приставили автомат до грудей і кажуть: «Ах ти такий-сякий, чого ж ти підтримуєш наших окупантів?» Не знати, що він їм відповів, а ж тут з'явилися вояки внутрішніх військ – прикордонники і нібито зловили на гарячому Олега, як той «спілкувався з повстанцями...». Почали допитувати його в якійсь хаті (чи райкомі). Накінець, не добившись нічого, сказали йому подумати і зачинили під вартою в тому ж приміщенні. І так ми б нічого не знали, але прийшов туди якийсь майор, що бачив наші виступи, але, мабуть, нічого не знав про ту провокацію, що чинилась під мостом, і вирішив, що це просто непорозуміння і наказав солдатам відпустити затриманого.

Завдяки таким обставинам нам вдалося почути від Олега історію його затримання. Змучені і рознервовані, ми полягали спати на свої лежанки в школі. Але коли прокинулися, Олега вже не було. А нам наказали збиратися до Львова. Так ми від'їхали з отих гастролей у Великих Мостах. Їхали назад мовчки, кожен думав про своє.

На передмісті Львова, десь на вул. Б. Хмельницького, щось гепнуло, нас підкинуло і автобус зупинився. Вийшовши, ми побачили, що «відламалося» праве заднє колесо. На щастя, було вже недалеко від останньої трамвайної зупинки. Забравши свої бандури і речі (шаровари, вишивану сорочку, пояс, чоботи), ми трамваями добралися додому.

А в інституті треба було довідатись, що ми проходили з різних предметів за час гастролей, треба було доганяти упущене, встигнути охопити те, що ми за цей час пропустили і т.п. Від Тереси я довідався, що Олег, син емігрантки з Кубані (1918-1920 рр.), в гарячі часи був у Карпатах і вчився в старшинській школі УПА (здається «Орли»), а відтак легалізувався за наказом Проводу. Можливо, тепер вони (чекісти) щось розкопали. Не знати тільки, що він їм сказав при тій розмові під мостом. Ці події відбувалися в червні 1949 року. Життя тривало, але в душі ворушилося якесь тривожне передчуття.

Одного разу Тереса, зрозумівши, що я маю якесь відношення до організації, запропонувала мені сховати кудись церковну хоругву, на якій з одного боку була зображена Матір Божа, а з другого – на синьому оксамиті красувався золотий лев. Гарна річ, наче нічого страшного, але тоді в 1949 році було заборонене будь-яке зображення Льва (Лева). Бо пам'ятався всім 1944 рік і битва під Бродами, де була розбита дивізія Галичина, яка воювала під дуже подібним прапором... Я, безумовно, погодився. І коли Тереса передала хоругву, я, у свою чергу, передав її на зберігання в наш «архів», тобто В. Ткачику, що жив у с. Сихові. До речі, тітка Тереси, яку я бачив, може, два чи три рази (блискуча чорна брюнетка), вела «відлюдницький» спосіб життя, була вдовою старшини цієї дивізії...

У Тереси і Лілі був ще молодший брат Богдан, мав років десять. Звичайно, вдень був у школі, приходив, робив уроки у своїй кімнаті і виходив надвір до дітей. Нам, дорослим, він не заважав. Ну і мати, або як ми про неї говорили, пані добродійка, нікому не заважала, розуміла нас, молоде покоління, переживала все, що ми переживали.

Їхня хата в дні репетицій, особливо після обіду, не зачинялася. Вічно хтось приходив, приносив якісь чи добрі, чи злі вісті, присутніми все пережовувалося, обговорювалося. Постійно в квартирі перебувало 5, 7, 10, або й більше осіб. Постійно звучали струни бандур або проби якогось звучання в дуеті чи тріо. Тепер, коли Олега не стало, а ще в домі появилася мала істота, тимчасово все зупинилося. За звичкою хіба хтось приходив, розпитував новини або розповідав, що чув, і знову все затихало.

Вивезення родини Гасюка (Вавриків)

Одного разу, а було це в кінці березня 1950 р., закінчилася перша пара в головному корпусі інституту, і я підійшов до виходу з аудиторії, бо наступне заняття проходило, як правило, в іншому корпусі. А там стояв наш адміністратор капели бандуристів Сташко Гурний. Видно було, що приніс він якусь новину, що сталося щось непоправиме.

– Тересу вивезли!

– Як це сталося, коли? – спитав я тремтячим голосом.

І тут Сташко розповів, що вночі прийшли «освободители» і забрали і маму, і Тересу, і Лілю, і 10-літнього братика, і, мабуть, її тітку.

–Ходи туди, побачиш сам, – завершив свою розмову Гурний.

Пояснивши якось старості групи, який вів облік присутніх на заняттях в інституті, я пішов разом зі Стахом Гурним. За півгодини ми були на місці. Ключ від квартири був у двірника будинку, а мати Стаха була двірничкою сусіднього будинку, тому труднощів з доступом в квартиру після вивезення не було. Квартира стояла пусткою, меблі – столи, креденси, канапи, ліжка, шафи – все залишилося на своїх місцях. Тільки видно було поспіх і хвилювання мешканців, які збиралися в дорогу в безвість, а тому лежали порозкидані газети, листи, родинні фотографії і різні предмети, що видалися їм більше не потрібними. Отак лежала і особиста бандура Тереси з порваними струнами...

«Візьми цю бандуру. Може, щось використаєш», – сказав Сташко. і пояснив, що саме задля того, щоб віддати цю бандуру в надійні руки, він привів мене сюди. І я забрав бандуру, не знаючи, як і в який спосіб я зможу її використати.

Через деякий час, може, через місяць, зібрали виселенців на «етап». Прийшов і я на другу товарну станцію. Хоч було дуже сутужно, я купив якісь харчі на дорогу для виселенців, підійшов до вагона, в якому, як казали люди, були і бандуристки сестри Ваврик, але ні підтвердження, ні заперечення я не отримав. Люди, як і я, прийшли відпровадити своїх рідних, чи близьких, вперемішку намагалися на прощання сказати щось важливе, можливо, передати щось в руки. Тому намагалися підійти до заґратованих віконець вантажного вагона. Через те, що говорили одночасно всі, ніхто нічого не розумів. У той час конвой у плащ-палатках, з автоматами в руках з окриками «Не положено! Проходите!» намагався перешкодити всякому контактові. Накінець я віддав якомусь незнайомому свою передачу. Вагони причепили до якогось «составу», поїзд рушив і я залишився ні з чим...

Переді мною стояло завдання вчитися і закінчити інститут, а дальше буде видно, і я вчився. Закінчився навчальний рік, я перейшов на другий курс «Політехніки». На жаль, через появу однієї трійки під час екзаменів я втратив стипендію. Це був черговий удар для мене. Хоч це були невеликі гроші, але все ж можна було хоч в трамваї заплатити за проїзд чи з’їсти щось в інститутській їдальні. Тепер я знов повністю залежав від мами, а вона заробляла дуже мало. Так що доводилось обходитися домашніми канапками.

Я контактував з бандуристами, які залишилися без керівника, але не могли покинути ані мистецтва, ані бандури. Взявся керувати капелою Володимир Проник. Він вчився в культурологічному технікумі (можливо, на той час його називали якось інакше) разом з бандуристом Володимиром Дичаком. Я вже не міг обходитися без участі в українському мистецтві, без спілкування з його учасниками. А був це колектив Промкооперації, в якому виділявся Ансамбль гуцульської пісні і танцю «Чорногора». Я став відвідувати репетиції ансамблю в Будинку культури на вул. Фурманова (тепер вул. Шолом-Алейхема), де керівником Будинку культури був якийсь російськомовний грузин чи вірменин. В ансамблі виконували виключно гуцульські танці і пісні. Мені вдалося якось заглушити горе, занурившись у звуки пісень і вигуків. Учасники ансамблю завжди виходили на сцену в гуцульському народному одязі – в червоних «гачах» (штанах), в постолах, які взувалися на «капчурі» (домоткані вовняні шкарпетки), у вишиванках гуцульського стилю, з широким, до 20 см поясом, що був прикрашений різними металевими капсулами та кнопками (ґудзиками), в червоних «гунях» і прикрашених кольоровими шнурками чорних «кресанях» (капелюхах). Дівчата обов’язково носили кептар, запаску і домоткану спідницю, вдягнену по білій, вишитій знизу «підтичці». В такому ансамблі я перекваліфікувався на цимбаліста і грав під керівництвом скрипаля-віртуоза Тараса Репетила (студента консерваторії) в оркестрі народних інструментів. Грав я за гроші, треба було якось компенсувати втрачену стипендію. Вся ця артистична діяльність та навчання на другому курсі «Політехніки» були несумісні з проживанням на Глинянському тракті за «стовпами» у Струка. Як студент Політехнічного інституту я мав право на тимчасове проживання у Львові. Як було не використати такої можливості? Я влаштувався на квартиру за адресою вул. Гоголя, 3, у трикімнатній квартирі землячки з-під Тернополя пані Мандрикової. Але недовго прожив я у Львові.

Арешт

28.03.1951 року раптом серед ночі мене розбудили одягнені в цивільному майор МГБ Гончарук і підполковник МГБ Лузін. Стояла перелякана пані Мандрикова... Першими їхніми словами були: «Юрко, віддай зброю».

– Нема в мене зброї, – відповів я.

– Тоді ми будемо шукати.

– То шукайте.

В пустій кімнаті необжитої квартири стояло моє ліжко, а на кріслах поскладані зошити, конспекти. Увійшли ще два офіцери і почався обшук. Як не шукали, нишпорили, нічого підозрілого не знайшли. Тоді майор Гончарук показав якийсь папірець, як він сказав, ордер на арешт, і наказав йти за ними. При виході з будинку чекали ще чотири конвоїри з автоматами в руках і повели мене пустими вулицями Львова: один попереду, два з боків і один позаду. А за ними ще групою Гончарук, Лузін і ще два офіцери. А мій мозок свердлила думка: «Ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані смерть не приневолять тебе зрадити тайну...». «І за що це така честь», – думав я, ідучи вулицями Лелевеля, Стефаника і Коперника. Я озирнувся, хотів востаннє поглянути на Львів (вже сіріло), з яким прощався невідомо наскільки. І тут почув наказовий голос конвоїра: «Не оглядываться!». Так почалося моє нове життя.

Хронологічно

Від 28.03.1951 р. – 5 тижнів у слідчій тюрмі на вул. Лонцького, фактично на вул. Сталіна, 1 (тепер вул. Бандери, 1). За що нас посадили? За Україну, однозначно. І звідси випливає моє ставлення до товаришів з тюрми, до себе як до політв’язня. Я знав, що пощади нам не буде, але й пам'ятав, що кожне сказане мною слово чи то слідчому, чи просто в тюрмі перед співкамерниками буде відоме слідчому і буде аналізуватися і остаточно стане додатковим звинуваченням для мене особисто або для українців взагалі.

На волі, поза тюрмою в ті часи (1951 рік) вважалося, що на кожних п’ять осіб обов'язково є один стукач («сексот»). А в тюрмі таке співвідношення могло збільшуватися, очевидно, на їхню користь. Тому я дотримувався правила: «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба». І я не помилився. По-перше, щоби принизити, стероризувати, залякати, зламати в'язня, нам робили загальний обшук, відрізуючи всі ґудзики, відбираючи всілякі шнурівки, зав'язки, ґумки і т.п., так що в'язень проходив через баню, а його речі через «прожарку», в підошвах черевиків, особливо німецьких, наглядачі легко намацували і вилучали сталеві «штивними» і залишали взуття розпореним. В камеру запускали в’язня з волі, який вимушено тримав штани в руках. І такий обшук робили в камерах зо два рази на тиждень, роздягаючи всіх догола, перемішуючи особисті речі і натільну білизну окремих в’язнів.

Спочатку мене привели в камеру, де було 6 чи 8 осіб на голій підлозі зі смердячою «парашею» біля входу, але за кілька годин мене перевели в камеру на двох (на третьому поверсі зліва). І тут у мене не могло бути ніяких сумнівів, якщо не я, то значить він – «сексот».

Щоночі після «відбою» мене викликали на допит, кричали, ричали, грозили, натякали, заходили і виходили різні слідчі, серед яких був слідчий, старший лейтенант, прізвище на -енко, російськомовний, всі інші, що брали участь у слідстві, теж російськомовні... Били по обличчі, поза вуха, задавали перехресні питання, писали протоколи, кожну сторінку яких треба було підписати. А коли їм набридало, то відправляли мене в «бокс», за який служила книжкова шафа без полиць, доокола якої ходив вартовий наглядач. Повечерявши, очевидно, зі спиртним, продовжували вести допити в хмарах папіросного диму. Накінець відпускали мене в камеру, де на голому паркеті, при відкритому вікні, без підстилки і без подушки (надворі березень – квітень) я не міг заснути. А коли починав засипати, оголошували «підйом». І так по 6 днів на тиждень.

А співкамерник (38 років, з Жовківщини) знов задавав мені такі самі питання і розповідав про себе всілякі байки. До речі, він для спання отримував у чергового наглядача мікроматрац, на якому можна було розміститися тільки одній людині (1м х 0,6 м), і злився на мене, що я нічого про себе не розповідав. А наглядач, що слідкував за нами через «очко», відкривав «кормушку» і нагадував, щоб, не дай Боже, я не оперся на стіну, не подрімав або не «облокотился». Тут у Львові мене в таких умовах тримали 5 тижнів і накінець кудись повезли «воронком» і поїздом у «столипінському» вагоні в окремому купе, де я міг хоча відіспатися.

Переїзд до Києва в одиночному купе «столипінського» вагона.

«Воронком» я був доставлений на місце: в камеру слідчої тюрми, що містилася в подвір’ї будинку Республіканського МГБ на вул. Короленка, 33 (тепер – вул. Володимирська, 33) у Києві.

6 місяців під слідством і 7 місяців в очікуванні суду, разом 13 місяців.

Камера № 32, чотири залізні ліжка з постіллю, підлога – паркет, натертий пастою і відполірований до блиску. Вікно з «намордником», поверх якого було видно верх Київської телевишки, яка в цей час монтувалася, а напроти в будинку Міністерства – вікна від залу засідань, де збиралися, видно, іноді «чини» з областей, а в перервах відчиняли вікна й курили. Видно було пики, як на підбір.

Співкамерниками були: геолог, доцент Київського університету Балабушевич Іларіон Аркадійович (курив люльку з дуже пахучого тютюну «Золоте руно», яке приносив від слідчого...), працював до арешту в Карпатській геологорозвідувальній експедиції. Мав у своєму розпорядженні легкове авто і водія. Хоч був жонатий, але не міг відмовитись від інтимних стосунків з якоюсь Олею Станішевською, яку возив зі собою по Карпатах. А виявилось, що вона використовувала його, бо це допомагало їй виконувати обов'язки зв’язкової УПА між Львовом і Карпатами. Тепер він сидів у слідчому ізоляторі КГБ і згадував, коли і куди підвозив він цю зв'язкову. Конкретно він нічого не знав, просто підвозив її по різних містечках чи селах Карпат і зупинявся, коли ця Оля просила. Вона виходила на деякий час (нібито проїхали) і забігала кудись у бічну вуличку. Ото влип! Другий – Іван (прізвища не пам’ятаю), зі Львова, але східняк. Звинувачувався в терорі проти влади. Про себе розповідав, як готував і виконав вбивство одинокої жінки з метою грабунку. Затриманий з пістолетом, врізаним у сторінки творів Маркса... Третій – Жураківський Михайло, киянин, років 55, інвалід, ходив з палицею. Його протягом більше місяця щоночі викликали на допити, а відпускали перед самим підйомом. Вдень не давали заплющити очі, навіть стоячи, добивались, щоб він зізнався, що написав анонімного листа секретарю райкому, від прочитання якого той секретар застрелився.

У цій камері мене тримали близько чотирьох місяців. Викликали на допити після відбою (після 23 год.). Слідчим виявився той же, що допитував у Львові. Були й інші, що теж озвіріло ставилися до нас. Запам’яталося обличчя одного слідчого, що говорив по-українськи (прізвище Олійник, підполковник, ходив у цивільному одязі, навіть у вишиваній синім по білому сорочці). В голосі його було чути нотки людського співчуття.

Звинувачували, що ми створили антирадянську організацію «Кров України», що ми планували вбивство першого секретаря компартії України Хрущова Микити Сергійовича. Останнє звинувачення нам вдалось відкинути, як нісенітницю, але для цього потрібно було кілька місяців. Мене в цей час перевели в одиночну камеру, де протримали 2,5 місяця. Важкий то був період у моєму житті. Щоби не здуріти від браку контакту з живими людьми, я в цей час проаналізував своє «я», розробив правила поведінки між людьми, які риси характеру треба розвивати, а які потрібно приглушити, повторював у пам’яті таблицю множення, пригадав поеми Т. Шевченка, які вивчив ще в юнацькі роки, – «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Чернець», згадував і систематизував народні пісні, які були основою мого молодого світогляду.

Врешті-решт, дали мені напарника – зломаного вояка УПА, який пройшов випробування в лісах і на полях Закерзоння після виселення звідти українців, у числі сотень пробирався на Захід і в Чехословаччині попався в руки опричників (від перевтоми заснув на варті). Був переданий полякам, засуджений військовим трибуналом на кару смерті, відсидів у камері смертників 79 днів, тоді був помилуваний і переданий в руки КГБ і привезений у Київ. А тут його возили в легковій автомашині і розповідали, яке у нас чудове життя. Я змушений був розчарувати його, розповідаючи про дійсні досягнення радянської влади на Західній Україні. Накінець мені довелося сидіти з майбутнім подільником – Гойсою Миколою, сільським хлопцем, від якого я довідався, як нам намагаються приписати статтю 54-6 – терор, за що світила вища міра покарання, тобто страта. А справа полягала ось у чому. Слідчі ще спочатку намагалися нашу справу представити як терористичну. Тому то нам приписували замах на Хрущова, а коли це не пройшло, штучно «приліпили» до нашої справи тернопільську справу, бо вона розглядала спробу вбивства в якомусь селі Тернопільської області уповноваженого зі збору яєць і організації колгоспу. За тією справою проходили Гойса Микола, Шагай Іван, Михайлишин і Іван Пасічник, наш однокласник, який мав різкий характер, і тому я завжди тримав дистанцію у відносинах з ним. Дивні діла Твої, Господи!

І поки вони (чекісти) творили міжобласну справу, я мусив в очікуванні сидіти в слідчій тюрмі в Києві цілих 13 місяців, як і мої товариші... Аж під кінець, коли їм стало ніби ясно, що ми нічого спільного між собою не маємо, вони справу закрили і підготували її до розгляду в суді, тобто у Військовому трибуналі.

Підписання "Двохсотої статті"

І тут чи не найцікавіше. Коли мене викликали на підписання двохсотої статті (так називали закінчення слідства), я, користуючись своїм правом, про яке я довідався від старих в’язнів, попри спонукання слідчого швидко підписати, терпеливо і вперто переглянув усі 14 томів справи і накінець знайшов документ, що відкривав перед нами таємницю, яка формально дозволила чекістам відкрити справу проти нас – Криси Богдана, Грицеляка Юрія, Лабяка Юрія, Мазурака Любомира, Куровця Василя, Ткачика Володимира, Назаревича Мирона та інших. А був це донос нашого шкільного товариша, випускника СШ № 49, студента юридичного факультету з с. Курович, поляка за національністю, Тадея Пайонкевича, де він вказав: «Считаю своим долгом заявить....», що в СШ № 49 створена антирадянська організація терористичного напряму, яка ставить перед собою завдання створення незалежної української держави... І перечислив прізвища, на його думку, підозрілих учнів 10-го класу. Від кого довідався Тадзьо

Пайонкевич про нашу підпільну організацію – залишається таємницею і по нинішній день. Але знялося підозріння з Роланда Франка, про якого в протоколах нашого слідства нема ані натяку (така була вимога ЦК КПУ), але я прекрасно розумів дурне становище, в якому опинився Р. Франко, і тому не мав і не маю на нього жалю.

Накінець треба згадати у двох словах про долю того ж Пайонкевича. Закінчивши юрфак Львівського держуніверситету, він розпочав працю на посаді секретаря райвиконкому в м. Глинянах. В 1960 р., якраз після заміни грошей у 10 разів, я, їдучи до батьків трамваєм № 2. звернув увагу на якогось бомжа, що поглядав на мене і дуже нагадував мені Тадея Пайонкевича. І волосся на голові мав ясне (темний блондин), і обличчя обросло такою щетиною. Перед кінцевою зупинкою він відчинив двері вагона (тогочасна конструкція дозволяла це зробити) і на повороті вискочив з трамвая. В цей час у трамваї почувся лемент якогось пасажира, в якого пропали з кишені гроші, нові 100 рублів. Я доїхав до кінцевої зупинки, вийшов з трамвая на вул. Пасічній і повернув у бік вул. Личаківської (тоді вул. Леніна), щоби йти до батьків на вул. Грушеву. Аж тут назустріч мені йде цей бомж, підходить до мене і каже: «Пробачте, ви Грицеляк?». Змішане почуття огорнуло моє серце. Жаль було дивитись на цього нещасного типа, що втратив подобу людську. В той час прийшла і друга думка: «Носив вовк, і вовка понесли…» Я не мав охоти розмовляти з ним, але відповів: «Так». А він став белькотати щось про те, що і він теж «постраждав», що його тепер покинула дружина, а до мами показатися в такому жалюгідному вигляді він не може. Пам’ятаючи текст доносу, підписаний ним, я відвернувся і мовчки пішов. Чув, як він вже ззаду питав: «Чи не знайдеться у тебе рубля для мене?» Мені було гидко розмовляти з ним.

Травень 1952 року. В якомусь Будинку культури на Печерську відбувся Військовий суд, на який нас возили 4 дні, 14 томів справи. Накінець вирок: на підставі статті 54-1а, 54-11 майже всім, що проходили по справі, тобто Крисі Богдану, Грицеляку Юрію, Мазураку Любомирові, Лаб'яку Юрію, Куровцю Василю, Ткачику Володимиру, Назаревичу Євгену, Пасічнику Іванові, Гойсі Миколі, Шагаю Михайлові, Михайлишину Михайлові, Бояновському Олександру вліпили по 25 років виправних таборів з конфіскацією всього особистого майна (в мене особисто майна не було) і 5 років «пораження громадянських прав». А останньому за зберігання вогнепальної зброї (старого пістолета) – 5 років виправних таборів. (Мені здається, що судили 14 осіб, але хто був 14-й, я не пам’ятаю).

Один тиждень – етап з Києва до Москви, де нас затримали 2-4 дні в пересильній тюрмі на Лефортово.

Три тижні – етап у «телятниках» до м. Кірова, там – пересильна тюрма, де в камері 6x6м було зіпхано 50 осіб, спали на нарах у два поверхи протягом трьох тижнів. Стояла спека, ми роздягнені, пітніємо, появилася висипка на тілі. В камері проти вікна на підлозі розмістився «вор в законе» Коля (фізично здоровий) і чотири чи шість «шестьорок», тобто злодійчуків, які служили тому Колі. Решта в камері були чужі, залякані люди, переважно естонці, які по-російськи не розуміли. Але мали продукти, які отримали раніше як передачі. Час від часу ці «шістьорки» Колі перевіряли мішки, особливо тих, хто приходить в тюрму. Нещасні естонці просять з акцентом: «Сало нету, масло нету, цорна мука і крупа, всьо рускій сабраль». Але «шестьорки» все одно вивертали їх мішки і шукали, що би можна з’їсти. Зібране ділили між своїми і разом з Колею поїдали. У разі неорганізованого спротиву Коля підходив і різким ударом – пальцями в очі бив того, що протестував, «наводив порядок». Усі решта людей вперто мовчать.

Ми, «бандерівці», мали окремий статус. Ми чотири (перша лава підсудних) домовились між собою, що якщо хтось підійде до нас з метою «перевірити наші речі», то ми кидаємось на нього і б'ємо до втрати свідомості. На щастя, довідавшись, хто ми, звідки і за що засуджені, нас ніхто не займав.

Днів вісім – етап з Кірова на Красноярськ, у «телятнику» з ночівлею і банею в Омську, чи де інде, вже не пам'ятаю. Проте запам'яталося, як нам видали на дорогу «сухий пайок» і в тому числі солену червону рибу. Досить смачна. Але після цієї риби дуже мучила спрага, а наші вагони вночі відчепили від поїзда і поставили десь серед поля, де не було доступу до води. В'язні просилися, стукали, гримали, вили.... але даремно. Я витримав таке випробування, але після цього зарікся і не вживав у дорозі ніколи ніякої соленої риби взагалі. Але про це пізніше. Єдиною розрадою для нас була пісня. Українські пісні здебільшого починаються на «ой». Козацькі, стрілецькі, гуцульські, партизанські – всі вони ворушили відповідні струни в наших душах і допомагали зносити знущання...

1952 рік, липень – серпень. Красноярська пересильна тюрма, фактично табір. Нас, людей з «волі», підключили до етапу в'язнів з Караганди (Пещлагу). Це були переважно наші хлопці, західняки з Львівщини, Волині, Карпат і Закарпаття, які перебували вже в ув’язненні 5-8 років, але не змирилися з режимом. Запалені ще з дому революційним духом, вони давали відпір «ворам в законі» і тим більше «сукам», які відверто співпрацювали з тюремною владою. Їх, непокірних, щоб якось покарати, «влада» вирішила відправити за Полярне коло (в район 70-ї широти), тобто в Норильськ. Якраз до них долучили і нас чотирьох з організації «Кров України»: Крису Богдана, мене, Грицеляка Юрія, Мазурака Любомира і Лабяка Юрія/ Перед входом в зону нас попередили, що наш цілий етап 500 осіб політичних в’язнів, а в пересильному таборі перебуває 2 500 людей, суджених за «бандитськими» статтями. «Тому, якщо маєте якісь речі і хочете їх зберегти, здайте в каптьорку», – завершив інструктаж офіцер-чекіст. Почувши такі поради, ми, безумовно, поздавали все, що мали, в тому числі плащі і шапки, надіючись, що тут перебудемо кілька днів. Але довелось в очікуванні етапу по р. Єнісей прожити в тих умовах сибірського літа без постелі, без нічного укриття, без підстилки, без рушника на голих дошках два місяці з гаком. Тут я відчув на практиці, що таке континентальний клімат зі спекою вдень і зимовим холодом вночі.

Три тижні – етап Красноярськ -Дудинка. Їдемо в трюмах баржі, яка причеплена до маленького кораблика-тягача. Темно, вночі десь-не-десь світить лампочка. Нам віддали наші речі з каптьорки, розложили нас поперек 4-х проходів, по яких проходжується конвой. Їжу (кашу) дають зовсім без солі. На наші запитання відповідають, що сіль забули взяти. Їдемо плавно, майже без коливань, таке враження, що стоїмо на місці. Раз на день виносимо «парашу» по сходах, що з’єднують нас зі світом. Чотири в'язні на дрючках, простромлених через спеціальні вуха, виносять бочку з нечистотами і виливають в Єнісей. Щоби побачити, що робиться на світі, я вибігаю по сходах, ніби щоб забрати порожню «парашу», і бачу широчінь ріки і круті, зарослі тайгою, береги. Наш тягач тягне дві баржі. Повертають «парашу», густо засипану хлоркою. «Для дезінфекції». Подають нам воду для пиття, теж посипану хлоркою аж до синяви, теж «для дезінфекції». Час ніби зупинився. На місці виходу над сходами в палубі великий люк, що закривається сталевими ґратами, а вище стоять вартові. Накінець ми прибули до порту Дудинка, куди заходять морські глибоководні судна. Знов викликають по прізвищах, знов звіряють дані прибулих (фамилия, имя, отчество, статья, срок, конец срока). Знов передача вже норильському конвоєві, знов «шпон», тобто обшук. Нарешті сідаємо у вагони- «телятники» і за кілька годин їзди прибуваємо в Норильськ. Перед нами – місто з коминами заводів, але наша дорога – на Медвежку, тобто на рудник «Медвежий ручей», що над містом на висоті до 500 м. Стоїть гора Шмітиха, ніби обрізана. Нам сказали покласти речі в автомашину, поділили нас по 100 осіб і в супроводі конвою, озброєного автоматами і з собаками, ми рушили вперед. Як звичайно, нас попередили: «Идти, не растягиваться, из ряда в ряд не переходить, не разговаривать, шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие без предупреждения. Ясно?» «Ясно», відповіли в’язні. Надійшла команда «Вперед!», і ми пішли під постійні окрики конвоїрів: «Быстрей! Быстрей! Не растягиваться! Не разговаривать! і т. п.» Дорога піднімалася вгору. По обидва боки дороги червонів граніт, тільки де-не-де порослий мохом. Раз чи два за командою ми сідали прямо на дорозі і віддихувались. Повітря там має мало кисню, а ще й до того далися взнаки три тижні їзди в смердячому трюмі баржі без руху, без «прогулки». Іти було важко, а конвой нас постійно підганяв, собаки гарчали і гавкали, рвались з прив’язі. Скоро ми потрапили в туман і йшли майже в суцільній мряці, яку підганяв постійний вітер. Так дійшли до місця призначення. Не знаю, скільки часу ми йшли, бо годинника не мав ніхто. Казали в’язні, що віддаль від міста до рудника – 10 км. Знов колючі дроти у два ряди з переораною «запретзоною» між ними. Знов виклик в’язнів за прізвищем: «Фамилия, имя, отчество, статья, срок, конец срока». Знов «шпон» (обшук) з вилученням всіх речей, що можуть служити для вбивства чи самовбивства, – цвяхів, цвяшків, голок, металевих ґудзиків і т.п., знов шикування в’язнів по п ять з відміткою хімічним олівцем на дерев’яних «стільничках». «Первая, вторая, третья...» – і так нас запускають по 5 осіб у житлову зону табору. Заходимо в зону, чую розмови, що поки що нас зачиняють на карантин. Чи ми були надворі, чи в бараку – не пам’ятаю. Знаю лиш, що відчував страшенну втому і потребу спати. І тому, коли нас залишили в спокою, як і інші в'язні, я ліг, де стояв, і тут же заснув блаженним сном... Накінець чую голоси, розмовляють між собою в’язні. Хтось тормосить мене, але я ще не виспався. Чую голос Богдана Криси: «З'їж хоч що-небудь. Ти спиш вже цілу добу». Я з'їв, що подали мені, і тут же провалився в блаженний сон. Прокинувшись, я відчув себе бадьорим і появилося бажання спостерігати за всім, що бачив і чув, щоб передати «потомкам».

1952 рік, вересень – грудень. Я в робочій бригаді, різноробочий. Копання вічної мерзлоти під суцільною зливою. Кілька разів на день заходимо в «балок» на обігрів. Це дерев'яна будка, де горить вогонь у залізній печі, тут можна посидіти, обігрітися, посушити онучі і тілогрійки-куфайки. Напарники мої: Галічніков, студент, росіянин з Вільнюса, два хлопці-литовці і старий довгов’язий естонець, який по-російськи не говорить і з трудом пересувається через нагнітки на підошвах ніг. Холодно, пурга, зима, заходить полярна ніч. Об’єкт: ангар. Мабуть, для екскаваторів. Котловани під фундамент. Завдання: розкопати вічну мерзлоту до суцільної скелі. Сніг постійно засипає наш котлован. Наші інструменти: кайло і обрубана в формі стріли совкова лопата. Щоб не спілкуватися, в'язням присвоїли особисті номери. Мені випав У-982. Наші серії «Т» і «X». Старі норильці позначені номерами серій А, Б, В і т.д. Кожен з нас змушений був пришити латку з номером на спині тілогрійки і бушлата, на правій штанці над коліном і на шапці. Робочий день триває 11 годин. Опісля заходимо в спальну зону, у свій барак, несемо робочий одяг в сушилку, з'їдаємо вечерю (баланду), яку приносять і роздають нам чергові у військових термосах (а роздає «баландьор»). Проти входу в барак закопана в сніг бочка без дна («пісуар»). В кінці зони – туалет на 15 очок, поставлений на дерев'яних палях поперек схилу, відкритий всім вітрам. Вздовж бараків тягнуться дерев'яні трапи шириною 60-70 см, змонтовані поверх первісної тундри, як сотворив Господь. Цими трапами переміщаються в'язні-чергові з усіх бараків за хлібом, за вечерею або зранку за сніданком. Цими трапами і ми відносимо до сушилки свої промоклі наскрізь або промерзлі бушлати і взуття, рукавиці. Тілогрійку і онучі я складаю на матрац під себе і на ранок все сухе. Ці всі процедури виконуємо швидко, бо на ніч бараки зачиняються на ключ, а вікна заґратовані. Цими трапами ходять і наглядачі, і стукачі, які слідкують, щоб в'язні з різних бараків не спілкувалися між собою.

Вночі «днювальний» палить у печі, що розміщена між рядами нар, спалює дрова, порубані на великі «плахи», близько метра довжиною. Температура підтримується досить висока на верхніх нарах, але на підлозі вода замерзає, як і та, що капає з вікон. В секції

барака спить 70 осіб. Зранку пробуджуємося під команду з радіомережі. Спішимо в сушилку, отримуємо гарячі з прожарки, але ще мокрі бушлати і валянки. Снідаємо на своїх нарах і вже кличуть нас по радіо на вихід. Нас знову шикують по 5 осіб і «розводящий» командує: «Первая, вперед, вторая... і т.д.». І все це під рев музики з опери, що звучить з розвішаних на стовпах мегафонів: «Любовь, любовь...». І так щоденно... Надворі мороз 20-30 градусів, вітер пронизує нас, несучи все нові і нові клуби туману. Неба не видно, полярна ніч.

По дорозі в сушилку довідуюсь, що Криса Богдан працює помічником маркшейдера, Мазурак Любомир –електриком, Лаб'як Юрій, як і я, різноробочим. Всі в різних бригадах, в різних бараках. Працюємо по-різному. Через старання наших людей мене переводять в транспортну бригаду на посаду вуглевоза.

Два, а, може, три тижні в січні 1953 р. я розкопую з-під вічнопадаючого снігу вугілля, насипаю його в бочку, яку на санях перевозить дихавичний коник, яким керує якийсь російськомовний козак Рябошапка. Перевозим і висипаєм до бункера районної котельні. Все-таки стало трохи легше.

Два місяці (лютий – березень) стараннями наших людей мене переводять в районну котельню «водосмотром»: працюю на висоті 8 м на паровім котлі (типу Шухова – Берлін), де діючий один з трьох котлів, що обігріває житлове селище за зоною. Я слідкую за рівнем води в котлі, якщо треба, гукаю старшого зміни і він відкриває подачу води в котел, поки я не зупиню. Кочегаром працює кримський татарин Михаїл Сарри, що означає «рудий». За його сигналом я злажу з котла і йду надвір досипати вугілля до бункера або пробивати бункер. Все-таки тут було легше, ніж копати котловани. Робота була позмінна, але я після нічних змін не міг заснути, почав відчувати хворобливі зміни в серці.

Про смерть Сталіна довідуємося з голосників радіо. Цікаво, що наш старший зміни, якийсь російськомовний в'язень слізно заплакав при звістці про «втрату вождя». А в мене в душі появилася надія, але вигляду не подав.

Квітень 1953 р. Ще полярна ніч. Стараюся, щоби попасти в електрики. Не знаю чому, але мене знов переводять в бригаду різноробочим під керівництвом бороданя Івана Ростовцева. Відкопуємо від снігу під час пурги... Паровоз засипало повністю, зарівняло, а машиніст, щоби не допустити до замерзання, мусив возити саночками вугілля і підтримувати вогонь. І так тривало кілька днів до закінчення пурги. Боремося зі снігом на під'їзних дорогах залізниці. Не менше двох разів на тиждень, коли настає кінець зміни, нас завертають вивантажувати вручну замерзлий щебінь з несправного вагона-думпкара (самоскида), шість осіб на вагон. Інструмент – «обрізні» лопати (шуфлі). Після закінчення роботи мусимо здати в «інструменталку» кайло і лопату у строгій відповідності до вибитих на них номерів. Це такий був захід щодо запобігання вбивств. Усі в'язні озлоблені і свою злість часто зганяють на таких нещасних невільників, як і вони. Вбивають стукачів , вбивають нарядчика з в’язнів, вбивають кайлом бригадира БУРа (барак усиленного режима) Дороша з Хоросна Миколаївського району Львівської області. Це наші карагандинці даються чути. Конвой недосяжний для неозброєних і всіляко принижених в'язнів. Після роботи нас зустрічають злі, як собаки, наглядачі. Обшукують, обмацують і злословлять. Я протестую проти такого тупого насильства, від чого загострюються стосунки з бригадиром. Я стараюся перевестись в електрики, де працює Любомир Мазурак. Увечері по дорозі в сушилку зустрічаємось з Богданом Крисою, розказую про своє важке становище, в якому я опинився. Він обіцяє щось змінити через впливових земляків, які вже давно працюють у Норильську. Тому чекаю на чергове «движение». Прислухаюсь до всіх повідомлень по радіо. Накінець оголошують результати. Слухаю і вухам своїм не вірю, бо в числі інших мене переводять у бригаду під окремим конвоєм. Очевидно, бригадир пожалівся на мене і добився результату. На відміну від бригад, що працювали в робочій зоні і при великому морозі ходили на перегрів щогодини, ця бригада штрафників працює за межами зони в горах, де висипається пуста порода (скали) з думпкарів (самозвальних, ще американських вагонів) на «отвал» просто між горами. А періодично потрібно було переносити цю залізничну вітку.

Травень 1953 р. Полярна ніч потрохи закінчується, але морози поза 25 градусів. Одне слово, я перейшов у цю бригаду і змушений був, незважаючи на погоду, переносити разом з усіма шматки скали і шпали (соснові ще півбіди, а як попадалися модринові, по російськи «лиственница», то неможливо було втримати в руках). Потім укладати їх як слід, тобто «штопати», забивати «костилі», вручну переносити рейки (12 осіб на рейку) і все в темпі, бо мороз 20-30 градусів не давав відпочити, а вітер дошкуляв усім. Навіть конвоїр, видно, теж штрафник, вішав на шию автомат і так, як ми, переносив руками каміння. На перегрів ходимо один раз на день на обід у великому «балку» колоною, завинуті в «башлики», бо вітер обпікає обличчя і біліють то ніс, то щоки, як не затуляйся. Нарешті доходимо до «балка» (будка з горбилів), де дневальний палить вогонь в залізній пічці і куди привозять нам у військових термосах обід і роздають, як в їдальні. На обід і на обсушування онуч – година, потім знову до роботи. Часто буває все навколо в тумані, що нічого не видно. Безумовно, працювати тут дуже важко, але легше, ніж у бригаді Ростовцева. А найважливіше те, що карагандинці потихенько, мовчки починають ліквідовувати владу «ворів у законі». Готуємось до нового виступу. Про це інформує мене Богдан Криса, який вийшов на зв'язок а табірними авторитетами. Майже щодня розходяться чутки про вбивства сексотів, яких у норильських таборах аж кишіло. Конвой і наглядачі в таборі злі, як «мухи восени», я постійно відчуваю їхнє «піклування». Постійно при обшуках називають нас «головорізами». Йдеться про номер і серію на бушлаті...

Червень 1953 р. Етап з першого табірного пункту на п'ятий табірний пункт. Дні стають щораз довшими, сонце пригріває, закінчується полярна ніч. В душі народжується надія на краще. Накінець чую по радіо, що маю явитися в барак біля прохідної. Збираю радо свій мішок і приходжу на вказане місце, а там людно. Завели нас у клуб, якийсь лектор щось читає, але що і до чого – ніяк не розберу. По обличчях присутніх бачу, що зібрали нас, «головорізів», десь з двісті осіб. Показують нам кіно, одне, друге... Накінець оголошують, що ми всі підемо етапом в місто Норильськ. Ми знали, що куди б нас не повели, гірше, ніж тут на Медвежці, не буде, це однозначно. В числі тих, що відходять, був і мій Богдан Криса і багато карагандинців, з якими ми познайомилися на «пересилці» в Красноярську восени минулого року. Мазурак Любомир залишився тут, так що «прощай, може ще колись зустрінемося». Чекали ми ще цілий день, ще вечеряли, крутили нам кіно. Ми почувалися, «як на курорті». Наступного дня викликали нас на етап.

За прохідною першого табірного пункту через дорогу був вхід в робочу зону, яка охоплювала досить велику площу. Тут була районна котельня, сходилися під'їзні дороги залізниці, сам кар’єр, в самому низу добували зелену руду з вкрапленнями кубиків нікелю, міді, хрому, молібдену (усього 7 металів). Між двома забороненими зонами вниз йшла дорога до міста Норильська. Цією дорогою нас і повели. Сформували сотню по 5 осіб, речі сказали повантажити в кузов машини і ми рушили. Я йшов у складі другої сотні. Поки нас шикували і вантажили наші особисті речі, в автомобіль посадили трьох сектантів, що були ослаблені через постійне перебування в БУРі. І тут появився ще один сектант і став просити, щоби і його забрали з товаришами. На що начальник режиму, майор (друга особа після начальника табору) сказав йому: «Йди». «Святий» побіг до машини і коли вибіг за межі табору, оперуповноважений вийняв з кобури пістолет і трьома пострілами в потилицю убив на місці нещасного. Це викликало замішання серед в'язнів. Скомандували: «Ложись!». Почалася стрілянина з автоматів понад лежачими, яка тривала кілька хвилин. Після того нас підняли і в швидкому темпі погнали дорогою вниз. Нас обігнав автомобіль з нашими речами. За кабіною сиділи конвоїри, а «святі» сиділи ззаду. Видно, від надмірного пережиття одному з них стало погано і він перехилився через задній борт і на очах у сотні людей-в'язнів випав на дорогу. Тут же пролунала автоматна черга від конвою, що нас супроводжував, і його на місці добили. А нас з метою заспокоєння знов поклали просто на дорозі і почали стріляти понад нашими головами. Коли заспокоїлося, знов погнали дорогою вниз Ні вбитого, ані машини вже не було. Залишилася тільки свіжа кривава пляма на дорозі, через яку ми старанно переступали. Починався полярний день, і сонце заходило тільки на годину – дві.

Нас привели на п'ятий табірний пункт і помістили в тільки-що спеціально звільнений барак, де до нас утримувались психічно хворі люди, у відгороджений кут зони. В’язні гуділи, як бджоли у вулику. Під враженням вбивств, які ми бачили, не могли заснути. Сонячний день будив надію. Почалися співи пісень революційного звучання. Хтось крикнув – «Дівчата!». Перед ґанком нашого барака, що стояв ніби на горбку, проходила «запретзона», а за нею паралельно з фасадом нашого барака за двома рядами колючих дротів – дорога якоїсь іншої зони і зліва від нас була прохідна, через яку пропускали жінок, що поверталися з роботи. В'язні почали перегукуватись. Хтось впізнав сестру, якої вже кілька років не бачив. Хтось впізнав землячку і розпитував про своїх... У хлопців піднявся настрій Це були жінки з шостої табірної колони, їх було тут шість тисяч. На роботу ходили на КіБЗ (кирпично-балочный завод). Ми вирішили прослідкувати, коли зранку їх виводитимуть на роботу. На ніч наш барак закрили. Але яке спання, як сонце світить? Трохи перекімарили.

А вранці прийшли наглядачі: «Собирайтесь на работу!». Хоч були застереження, я в числі інших вийшов на роботу. Цікаво було побачити, де вони у місті працюють. Завели нас в "Горстрой". Навколо незавершене будівництво п’ятиповерхових будинків на палях під ними – вільний простір. Це такий спосіб будівництва на Крайній Півночі. Видали нам відбійні молотки вагою по 8 кг і копаємо вічну мерзлоту. Компресор гуде, молотки торохтять, ніхто не підганяє, ніхто не псує нервів. Красота! Після роботи йдемо в спальну зону. Сонце світить, вся тундра зеленіє, покривається великим листям і різнокольоровими квітами (кажуть, що вони не пахнуть). Всюди багато трубопроводів, заізольованих від холоду. Тут не закопують їх, залишають відкритими, але заізольованими.

Приходимо в зону і знов біля нашого барака збираються люди, співають пісні на зразок «Їхав козак на війноньку». За загорожею бачимо колону жінок чи дівчат, по одягу не розібрати. Всі вони в тілогрійках, у штанах і чоботах, хіба що хустки на головах. Кидають записки знайомим, радісні крики з нашого боку. В'язнів зібралось чимало, може, сотня чи більше. Я, щоб добре бачити, став зліва від сходів і побачив, що на жіночій стороні вийшов якийсь сержант чи старший сержант, видно було, що круглолиций азіят. Взяв у руки автомат і почав погрожувати нам, щоб не співали. В загальному піднесенні ніхто не зреагував на його попередження. І тут він з криком: «Разойдись!» пускає автоматну чергу в напрямку гурту в'язнів, що стоять на виході з барака, тобто на це «крильцо», де стояв і я. Це була та крапля, що переповнила чашу терпіння в'язнів. Я кинувся разом з іншими в барак і побачив в'язня, що випльовував з кров'ю і зуби. Дев'ять людей, що стояли біля мене, були пораненими вище пояса. Хлопцеві з Тернопільщини Михайлові Климчуку куля пробила ключицю і кров бухала з рани. «Хлопці, стримайте кров», – просив він. Хлопці, колишні партизани, швидко подерли сорочки і стали перевивати рани усім пораненим. Михайла Климчука, що втратив багато крові, підхопили на руки і понесли через цілу зону до прохідної. Дякувати Богові, мене не зачепило. Я йшов вслід за ними, а пам’ять фіксувала побачене. Я бачив, як розлючений хлопець вхопив коромисло і пішов просто на майора – начальника режиму. Той, зрозумівши, що тут нічого не вдієш, підняв поли шинелі і побіг за прохідну. Пораненого Климчука донесли до прохідної і пояснили, що його потрібно відвезти до міської лікарні чи то в четверту зону. Знали, що там працює хірург-чудотворець з колишніх «зеків» і він, можливо, ще зарадить...

Зліва, не доходячи до прохідної, стояв барак, що примикав до «запретзони». Тут поховались відкриті стукачі. В’язні почали виломлювати двері. Стукачі з переполоху виламали вікно барака і вискочили в «запретзону». Вартовий з вишки, що стояла на розі зони, почав стріляти і вбив кількох стукачів, але відігнав розлючений натовп в’язнів, що ламався до цього барака. Так почався страйк таборів у заполярному Норильську, який в офіційних документах того часу називали «волинка». У теперішній пресі ці події називають «Норильським повстанням». Страйкували табірні пункти: перший («Медвежка»), п’ятий, четвертий, третій («каторжний») і шостий (жіночий). Закінчилося повстання 30.07.1953 р. розстрілом п’ятого табірного пункту, за кілька днів здався четвертий. А на третьому, що обслуговував цементний завод, протримались ще місяць і всіх жорстоко покарали, на місці вбили понад 100 осіб.

Кажуть, друзі пізнаються в біді. Щоб зменшити число в’язнів у п’ятій зоні, адміністрація оголошувала по радіо надію про амністію і в такий спосіб відділили від нас поляків, румунів, китайців і корейців. Почали закривати їх у відділеній частині зони, де до страйку жили ми. На вишках біля воріт поставили конвоїрів. В’язні почали відкриту агітацію: «Не залишайте нас, не вірте їм» і т.п.  Китайці та корейці під оплески в’язнів перейшли через ще не зачинені ворота на наш бік і то, незважаючи на погрозливі окрики конвоїрів на вишках. З того часу я став з повагою ставитися до китайців. «Китайская люди умна». А працювали вони переважно прачками при всіх ГУЛАГівських банях-прачечних. «Мой не прачка мой шпіона», жартома повторяли їхні слова наші в’язні.

30 липня 1953 р. Останній день. По голосниках повідомили: «Оскільки в’язні не піддаються на вмовляння, командування табору доповідає в Москву і чекає на подальші вказівки». А нам, в’язням, наказують зібрати речі як на етап, і кожен мішок позначити дощинкою з прізвищем, особистим номером і чекати розпоряджень. Був полярний день, сонце не заходило, зелень буяла. В зоні після відділення правдами і неправдами малоліток, поляків, румунів і ще когось нас залишалось десь 1-1,5 тисячі в’язнів. Змучені безкінечними атаками, ми розмістилися в бараках біля прохідної, залишивши напризволяще пусті бараки поза лінією з трубопроводом під ізоляцією, що відділяла магазин і площу перед ним і половину бараків біля прохідної. В’язні залишили свою варту і полягали спати, готові відбивати чергову атаку. Скільки ми спали, не знаю, я розбудився від свисту і тупоту ніг людей, що вибігали надвір. Поверх трубопроводу стояли озброєні автоматами солдати, що дістались сюди через розрубані колючі дроти з правого боку від жіночої зони і зліва з боку тундри. Ми вибігали, щоби відігнати чергову атаку, яка повторювалась по кілька разів на добу. Видно, наші вартові проспали, змучені постійними недосипаннями, отримуючи їжу, що становила 50% калорійності для зеків. Я добіг на відстань десь 10 метрів від тих солдатів і виразно почув команду офіцера: «По врагах советсткого народа, огонь!». Почалася стрілянина. Я і не думав лягати на землю, бо так понад нашими головами стріляли щоденно. Але тут я бачу, що солдати направили автомати на нас і з дул виходить вогонь, стріляють довгою чергою, люди падають. Бачу пробиті, продірявлені куфайки-тілогрійки і щось летить і опадає на нас. Я збагнув, що це вата з тілогрійок. Я впав на землю. Стрілянина продовжувалась. Підняв голову і побачив біля себе молодого гарного литовця, що підняв голову, зі спокійним виразом на обличчі подивився на калюжу крові під собою і голова його безвладно опустилася в ту калюжу... Оглядаюся назад і бачу, що люди лежать. В одного в’язня за мною литка розрізана автоматною чергою і вивернуті назовні не то кістки, не то м’ясо, свіжа кров... Бачу, що люди піднімаються і тікають кудись за бараки. І я подумав: «Боже, дай мені змогу добігти до людей. А якщо я маю тут загинути, то дай мені ласку отримати кулю або в голову або в серце...». Я піднявся і, не оглядаючись, побіг підтюпцем туди, куди тікали інші, прислухаючись до своєї спини і ніг. Ніде ані не дряпнуло. Чую, щось ніби бзинить мені у вухах. Подумав, що то наслідок автоматної стрілянини. З розмов інших в'язнів довідуюсь, що і їм бринить в вухах. І тут ми зрозуміли, що це був писк шести тисяч жінок із сусідньої шостої табірної зони. Нещасні жінки чули, що в нас біда і в такий спосіб нас підтримували.

А на майдані почали фотографувати убитих, збирати на купи і фотографувати палиці, якими розмахували деякі в'язні «для відстрашення» наступаючих і тепер покидали на місці, рятуючись від розстрілів. Фотографували сліди від куль на стінах прилеглих будинків. З медпункту вийшли лікар і санітари з ношами, щоби підібрати поранених, що корчилися від болю. Але адміністрація табору їх зупинила: «Не перешкоджайте виконувати обов’язки!» . Довго і ретельно все фіксували на папері. Пізніше розказували, що вбито було до 15 осіб. Було багато поранених, які вважали за краще не зізнаватися адміністрації.

Почався розподіл в’язнів на три групи. Чим керувалася адміністрація – можна тільки здогадуватися. Я розповідаю тільки про свої особисті враження. Мені на той час був 21 рік від роду. На початок наказали нам сісти, хто де стояв. Пізніше – забрати свої речі (особисті мішки). Після того по одному пройти між двома рядами солдатів, які огрівали кожного прикладами автоматів. Я приготувався до цього: надів зимову шапку і зав’язав її під шиєю (а було це в липні). Через плече ніс мішок з речами, які мали пом’якшити удари прикладом автомата. Мій попередник – Міша, високий ростом, плечистий, з вусами. На нього посипалися удари – гуп.., гуп.., гуп. Я, не чекаючи команди, рушив за ним і вигадав на тому, що солдат, який наніс удар попереднику від душі, мусив замахнутися, щоб ударити мене. А я в той час пройшов перед ним так, що дістав хіба що, як кажуть, в догонку. А солдати стояли десь на три метри один від одного. Так що розрахунок мій був правильним.

Опісля нас завели в «запретзону» (переорана смуга землі між двома рядами огорожі з колючого дроту), хлопці впали духом. Протримали нас тут дві чи три години. Вважалося, що конвоїр має право безкарно перестріляти нас, як порушників режиму. Накінець нам принесли баланду і хліб. «Хлопці, не падайте духом. Перед розстрілом не годують», - сказав я. Після обіду нас підняли і строєм повели кудись в тундру. А тих, що відділили, залишили в зоні.

Був полярний день. Довкруги буяла зелень, цвіли квіти, зеленіли карликові берізки. Під ногами чавкала поросла травою земля. Нас гнали, як худобу, навпростець через потічки, річки, озерця, в яких дно залишалося замерзлим, незважаючи на те, що сонце світило і не заходило. По дорозі ми відпочивали за командою: «Стой, садись. Можно оправиться». Але все це потрібно було зробити, не порушуючи колони. «Из ряда в ряд не переходить! Шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие без предупреждения!». Як виглядає це без «предупреждения» – ми бачили недавно, і тому послушно виконували вимоги команди. Накінець привели нас під якийсь табір. Мабуть, це був табір з системи «Норильлаг». Тут відділили з-поміж нас якихось осіб і повели у той табір. Десь через півгодини довелося їх забрати назад, бо, видно, їх там не приймали. Знаючі в’язні сказали, що, мабуть, це «суча» зона, а ці в'язні з-поміж нас – стукачі, що виділилися під час страйку. Тепер треба було їх кудись подіти, а в цій зоні вони «не вписалися». Тоді винесли столи, понакривали їх червоним полотном і знов почалося сортування в’язнів. Викликали по одному перед комісією і задавали різні дурні питання, на які треба було якось розумно відповісти. Після такого кількагодинного сортування нас повели на станцію, посадили в телятники і перевезли за кілька кілометрів у звільнений спеціально для нас табір «Надежда».

Два-три тижні, але не більше ніж місяць

«Надежда» – це надія... В цьому таборі зібрали винятково наших хлопців. Це був «штрафний», а фактично безрежимний табір. Ми посортувалися самі і полягали спати, хто де хотів. Наглядачі заходили в зону тільки вночі рахувати ноги. Бараків на ніч не закривали. Ми бурхливо обговорювали тільки що пережиті події. Тут ніхто не забороняв нам співати пісні, навіть повстанські, що для нас, молодих, було дуже важливо. Тут я познайомився з Меленем, з Горошком, Василем Бедеєм і багатьма іншими. З вишки солдат, ніби нехотя, кинув нам газету, з якої ми довідалися, що Берія оголошений «ворогом народу». «Носив вовк і вовка понесли» –згадалося старе прислів’я.

Через кілька днів поїздом привезли велику групу в’язнів з четвертого табірного пункту, що здались після нашого погрому. Радість у всіх була велика. Наглядачі почали ставитись до нас, як до людей. Пішли розмови про перегляд справ, про звільнення малолітніх, інвалідів, що нас відправлять на материк, тобто у всякому разі вивезуть з Норильська. Про те, що ще страйкує третя зона, ми не були поінформовані. Накінець нас усіх завантажили в поїзд, що їхав у Дудинку. Там при черговому обшуку в одного старого сердитого гуцула в мішку знайшли чавунні дверцята від печі, які той, не знаючи, що хлопці йому підложили, носив. Кругом чулися сміх, жарти. В порту стояли дві баржі, і нас завантажили в одну з них.

Етап Дудинка - Красноярськ баржею «Бурениха» три тижні. Повертались ми на материк так, як приїхали на Північ, але солі конвоїри вже не забули взяти і не робили щодня перевірок. Завдяки цьому в’язні зуміли зробити перелази з одного трюму в інший і ми по черзі через вузькі і темні проходи між обшивкою баржі і внутрішнім дерев’яним покриттям змогли ходити «в гості» до своїх і я зміг бачити професора історії Антоновича і слухати його лекції з світової літератури (його везли ;азом з нами). А народні умільці ухитрилися якимись цвяхами просвердлити отвір у борті баржі, через який можна було побачити одним оком, де ми перебуваємо. Так я побачив широчінь ріки Єнісею і круті береги, порослі тайгою.

За порядок у трюмі відповідав староста з в’язнів. У нас старостою був якийсь розумний дядько. Звертався він до в’язнів чи адміністрації завжди таким тоном, що важко було вловити, чи він жартує, чи направду так є. На під’їзді до Красноярська він повідомив адміністрації: «У нас в трюмі є трупи і їх потрібно кудись забрати». І дійсно, виявилось, що і нас чотири особи не дихали, їх винесли наверх. Мабуть, так було і в інших трюмах, але я про це вже нічого не знаю. Очевидно, тими трупами були ті сексоти, що їх здавали в «сучу» зону і в яку їх не прийняли. «Собаці собача смерть», – говорили в’язні. При виході з баржі ми оглянулись і були здивовані: борти баржі, облиті смолою, були аж красі від фанерних латок, які конвоїри прибивали цвяхами вздовж траси.

Два дні. Пересильна тюрма в Красноярську. Шум, рейвах, перегукування типу: «Люди єсть?» А відповідають з нашої камери: «Нет, только я один. Остальные мужики» це про нас. Помились в бані, знову нас перешмонали і в дорогу.

8-10 днів. Етап з банею, нічлігом і черговим шмоном у Новосибірську, Омську, Свердловську. Різні люди, різні в’язні російськомовні. Нас розселяють у різні камери по 5-10 осіб. Везли нас у столипінських вагонах, тобто в спеціально обладнаних для перевезення в’язнів пасажирських вагонах, де всі купе заґратовані. В кожному купе внизу по 8 осіб і наверху – 4. Спати можна або по черзі, або де хто сидить. Їжа – сухий пайок, тобто хліб, цукор, солена риба і вода. Я, навчений гірким досвідом, від соленої риби в дорозі відмовлявся. А тому їв, як жартома її називали, «російську національну їжу – тюрю». Це покришений чорний хліб, залитий холодною водою з цукром, від чого ця їжа мала винний смак. Можна їсти. І накінець зупинка – Владимир-на-Клязьмі. Нас розмістили в закритій тюрмі (корпусу не пам’ятаю).

6 місяців у Владимирі. Що поганого було: тюрма є тюрма. Камери на 5 осіб із вмурованими в підлогу ліжками, що піднімаються за потреби. Вікна з армованим склом, від чого в камерах вдень темнувато. І одяг видали тюремний, такий, як чорно-білі піжами зі смугами впоперек. На ноги видали якісь саморобні тапки з ґуми і церати, замість шкарпеток – вузенькі полотняні онучі. Зимою в такому взутті витримати півгодини надворі було тяжко. Але скільки тої зими... (?!). Прогулянка – півгодини, що, безумовно, мало.

Що доброго: на роботу не гонили. Порівняно з табором нас харчували різноманітними продуктами і досить смачно. Можна було грати в шахи, шашки, в доміно, а можна було і читати літературу. Між іншим, видавали по дві книжки на тиждень на кожного в’язня камери. Так що я міг отримати 10 книжок на тиждень і читав від 6 години ранку до відбою в 23 год., тобто по 15-17 годин з перервою двічі на оправку і раз на прогулянку, ну і, природно, на їжу. Мене цікавила світова і російська класика, історія Стародавнього світу, історія середньовіччя, історія часів Чингісхана і хана Батия, твори Льва Толстого. Після дворічного посту (в таборі ми не бачили ніякогісінької книжки, газети чи журналу) я тепер читав запоєм. Зі мною в камері сиділи Остап'юк і Павло, мабуть, Шевчук, та маломовний ірландець О’Коннель. Розповідали побутові жарти з життя, а я замкнувся в книжках, тому 6 місяців пролетіли для мене дуже швидко. Адміністрація тюрми винесла рішення, яке затвердив обласний прокурор, що ми тут поводилися тихо. На підставі цього, замість 12-місячного терміну, обмежилися піврічним терміном нашого перебування в цій тюрмі. І нас знову централізованим способом відправили в табори. Мені було жаль покидати спілкування з книжками...

Днів 10-12. Етап Владимир - Тайшет з нічлігом у Свердловську, Омську, Новосибірську і Красноярську. Їзда в столипінських вагонах, доставка до пересильної тюрми в кузові автомобілів, сидячи на підлозі по 16-20 осіб з конвоєм за кабіною.

Чотири місяці, а можливо, і шість. Тайшет, табірний пункт № 50 в тайзі біля залізниці. На роботу не ходимо. Вночі рахують «ноги». Але в зоні політичні в'язні разом з блатними. Появилися звідкись впливові люди Щур і Поломаний. Почалися інтриги, бійки, закінчилося пораненням ножем у печінку нашого хлопця з Роздолу. Ходжу по зоні по кругу, розмовляю з різними людьми. Стараюся віднайти когось зі старших з повстанського руху. Знаходжу: Ярослав Петрович Пащак, 1920 р.н., був членом похідної групи в 1941 р. Підготовку пройшов у м. Кракові (Генеральне губернаторство). Дійшов до м. Вінниці, організовував мережу ОУН, у віці 22 роки очолив обласну організацію у Вінниці. Він мав феноменальну пам’ять, пам’ятав дати і діячів історії, без книжки рисував карту кожної області України з указанням назв річок, міст, кількості населення в них (передвоєнні дані). Розумів і пояснював дії орди сьогодні. Пізніше жив у Львові, легалізувався, закінчив Львівський державний університет (факультет іноземних мов), учителював у Снятині Івано-Франківської області, оженився, народилася дочка. Там його і заарештували. Покарання досі відбував у Воркуті.

Тут було два бараки нас, «бандерівців», тобто тих, хто вважав себе українцем. Один барак – «прибалтика», тобто литовці, латиші, естонці і поодиноко німці, англійці, ірландці та ін. Ще один барак мав назву «індія», в якому перебували росіяни, в тому числі і блатні (по розмові їх важко було розрізнити), разом з ними були казахи, узбеки, грузини та інші. Тайшетські табори належали до «Озерлагу» (політичні), на відміну від битовиків, тобто тих, що скоїли якісь побутові злочини і сиділи в таборах «Тайшетлагу» з менш строгим режимом. Тепер, після Норильських подій, і в нас режим потеплів, особисті номери відмінили, бараків на ніч не зачиняли, листи додому можна було писати один раз на чотири місяці (замість один раз на півроку). А головне, можна було мати власні зошити і робити усякі записи на пам’ять. Правда, це треба було робити вкрай обережно, бо папери під час чергових обшуків перечитувались і якщо якесь слово не подобалося їм, то й всі записи могли забрати і викинути.

Між нами був Михайло Марушко з Івано-Франківщини, що мав вплив на наших непокірних, а також Іван Столяр (на рівні Львівського Проводу), який поводився стримано участі в конфліктах не брав. Але їх слово приймалося до виконання без заперечень.

Накінець нас розформували і розвезли по різних таборах Тайшетської траси. А була це траса, що підготовляла будівництво БАМу (Байкало-Амурської магістралі). І ми повинні були взяти в тому активну участь.

Етап: з 50-го табірного пункту до 307-го табірного пункту Андзьоба, чотири місяці. З намови Ярослава Петровича Пащака і під його керівництвом вивчаю французьку мову. Режим полегшений, живемо в окремих бараках («бандерівці», «прибалтика» і «індія»). Земляк із Зашкова різьбить мені обкладинки до фотоальбому. Дозволено мати фотографії, якусь частину грошей нам видають і ми реалізуємо їх в магазині (купуємо цукор). Латиш Берзінь зробив собі прес і виготовляє для нас загальні зошити, записні книжки (звісно, безкоштовно). З халяв чобіт, які зовсім подерлись, хлопці шиють мені тапки на гумовій підошві з вистілками зі старих валянок. Ходити стало легше. З фанери зі скриньок, в яких приходили в магазин цукерки, хлопці-умільці роблять мені «чемодан», тобто валізу з кутниками з мисок, із замком і ручкою. Нарешті мені вдалося налагодити зв’язок з домом. На мою просьбу мати вислала мені підручник «Політекономії» і «Російсько-український словник». Тепер я цілими днями вдосконалюю свою мову і берусь студіювати «Політекомію». На всякий випадок латиш Берзінь майстерно заклеює мені в підшивку зошитів «піку» – саморобне вістря ножа, зроблене з напильника в «господарській зоні», де тепер працюють наші хлопці, а «стікачів» повиживали.

Появився самвидавівський журнал – книжечка 12 х 10 см, писана вручну друкованими буквами, що передається з рук в руки, завдяки чому поміж нас живе здорова думка. Цікавлюся, хто автор журналу, не хочуть казати. Але згодом довідуюсь, що журнал видають «каторжники» з третього табірного пункту в Норильську, авторитетом серед яких є Данило Шумук. Стараюсь зв’язатися з ними.

В цей час, використовуючи нагоду, наші хлопці ходять по зоні навколо території, набираються сил для втечі на волю. В «кабінці», де колись жили «стукачі», а тепер місце зустрічей з авторитетами, копають підкоп. Інструмент – лопата з вкороченим черенком. Копають вночі, землю виносять мішками і рівномірно розсипають по стриху. На роботу не ходимо. Вдень наглядачі майже не заходять в зону. Зрештою, все відбувається під вартою, під наглядом своїх. Ніхто не дозволяє собі говорити на цю тему. Як кажуть: «Ніхто не знав, тільки дід та баба і ціла громада». Урешті, коли підкоп дійшов аж до «забороненої зони», адміністрація оголосила тривогу. З’їхалося багато начальства, наказали розкопати підкоп, кожен з нас міг підійти і побачити наслідки тривалої (місяць-півтора) праці наших молодих невдах. Все було зроблено, як у справжній шахті, тільки в мініатюрі. Після цього адміністрація оголосила список людей, десь з двадцять осіб, яких нібито за підозрою у спробі втекти з табору забрали кудись в ізолятор. Це були Шумук Данило, професор Кузь-Горбенко, та інші переважно солідні люди, які нічого спільного з підкопом не мали. То був відпрацьований метод табірного начальства розправлятися з людьми. Адже саме від Шумука Данила вийшло гасло: «Ані цеглини на побудову комунізму!».

Мабуть, зо два тижні я ще залишався на цьому табірному пункті. За цей час відкрили такий же підкоп з барака «індія», але мене вже визвали на наступний етап.

Етап у строго режимний табір №308 (2 чи 3 тижні). Тут режим строгий. Вимагають іти на роботу в тайгу зрізувати дерева і, порізані на 5-метрові колоди, складати. Після затоплення водою, коли запрацює Братська ГЕС, вода їх забере. Ми відмовляємось від такої праці і нас знову забирають на етап.

Етап: табірний пункт № 308 – Тайшет (пересилка), 2 тижні. Тут я сиджу в ізоляторі разом з одним волиняком і німцями. Вони не розмовляють з нами, може, не хочуть. Згодом один з них ламаною мовою пояснює, що вони льотчики і ще вони бомбили Лондон, тепер чекають на звільнення і повернення на батьківщину. В ізолятор попали, мабуть, за відмову від роботи на лісоповалі. Ще я сиджу зі своїми людьми на «пересилці» в такому ж бараці, як всюди. Люди різні, тому розмови ведемо індивідуально, без свідків. Одного дня сталося таке: несподівано відкриваються двері і входять кілька осіб. Одного з них я впізнав і зрозумів, що це наші хлопці. Вони підійшли до нарів, де на верхній полиці дрімав один незнайомий чоловік. Мовчки, без попередження підняли його за руки і за ноги і з силою кинули на підлогу. Так повторили два чи три рази. І мовчки вийшли. Той чоловік, якому було десь років сорок, залишився лежати на підлозі, видаючи якісь жалібні звуки, ніби виття тварини. Так розправлялися зі «стукачами» наші хлопці. Збіглися наглядачі, розпитують, чи заходив хто з іншого барака, відгородженого парканом. Але всі, хто був у бараку, одностайно заперечили: «Ми спали, нічого не бачили, нічого не чули». Ось такий був побут і звичаї в'язнів «Озьорлагу». І десь через день-два нас викликали: «Собирайтесь с вещами».

1954 рік, грудень. Етап у столипінських вагонах, їдемо на Захід (8 днів). У Свердловську знов нас «шмагають», миють, перевіряють і їдемо далі весь час в іншому товаристві. Так ми заїхали знов у Владимир-на-Клязьмі. Поміщають нас в інший корпус (а там їх багато). І тут нам зачитують постанову прокурора: «... такий-то, перебуваючи в таборах... не прекратил своей преступной деятельности ...», прокуратура постановляє у вигляді покарання помістити в закриту тюрму терміном на один рік. «Ясно?» Відповідаю, що ясно.

Владимирський централ, цілий 1955 рік. Камери на 5 осіб. І я з радістю бачу, що попав в одну камеру з впливовою людиною з третьої каторжної зони в Норильську – з Шумуком Данилом. Разом з нами в камері сидить Петро Заєць з Полтавщини, Павло Шевчук з Волині (теж каторжанин) і для рівноваги «вор в законе» з Підмосков'я по кличці «Каракула». Він відразу помітив, що не туди попав і почав добиватися від адміністрації, щоби його кудись забрали. Казав, що бандерівців він поважає, бо вони б’ють до «зеленой отрыжки». Цілими днями він старався через вікно зв’язатися з «людьми» і жалкував, що ми всі «мужики» і ніхто його, вора, не розуміє. Накінець він, щоб попасти в лікарню, а звідтам кудись до «людей», зробив собі «мастирку»: попросив у наглядача голку і нитку нібито пришити ґудзик і, зібравши наліт із зубів, проколов шкіру на руці і пропустив під шкірою інфіковану нитку. За кілька годин у нього піднялася температура, рука розпухла. Санітари забрали його в тюремну лікарню. А ми залишилися вчотирьох і тепер я мав змогу розмовляти з Данилом Шумуком цілими днями.

За той рік змінилися порядки й у Владимирі. Одяг залишили кожному, який хто мав. Тільки на зиму видавали темно-сині бушлати і шапки. Щоденну прогулянку збільшили до години. Видавали по дві книжки на руки. Так що я міг проглядати по 8-10 книжок на тиждень. Під керівництвом Шумука я вивчив «Політекономію», яку привіз із собою. Крім того, я знов цілими днями читав зарубіжну літературу (О. Бальзака, Флобера, Е. Золя, Гі де Мопасана, Р. Ролана, А. Франса, Т. Драйзера, а також Ф. Достоєвського, М. Горького, Б. Пруса, Г. Сенкевича, П. Неруду і тогочасних російських авторів, прізвищ яких не запам'ятав. Наприклад, автор Романов, книжка «Русь»).

У перервах між читанням книг у розмовах із Шумуком я довідувався про те, як творилась УПА, про умови її виникнення на Волині, про Боровця, який під псевдонімом Тарас Бульба організував українську поліцію і виступив проти німців. Про те, як в темноті тримали наш народ поляки, як заселяли «креси всходнє» польськими колоністами, яким дозволено було при звільненні з війська мати власну зброю; про те, що до війни на Волині залишилися порядки від царської Росії: не було української школи, не було ні одного українського видання, ні книжки, ні газети, як батьки перевозили їх з Галичини з Горохівського району, вплітаючи коням у гриви або у хвости, бо на межі польська поліція перевіряла і вилучала все до єдиного папірчика. А в цей час у нас в Галичині видавалися хмара газет, журналів і книжок, які готували нас до боротьби. Ще Данило Шумук розповідав і про себе, що ще за Польщі сидів у тюрмі разом з комуністами, зокрема з Новаком, який тепер перебуває у керівництві Польщі. Розповідав про своє перебування на нелегальному становищі, про працю в банку. Розповідав, як народ хотів скинути з себе ненависне ярмо, як поляки співпрацювали з німцями як фольксдойчери. Розповідав, як поводилися вояки УПА при винищенні поляків на Волині в 1943 році, бо він у той час служив у СБ (Служба безпеки). Багато чого розповідав про себе Данило Шумук, але я не знав, чи то слухати його розповіді, чи читати світову літературу... Видно, що від цілоденного читання мої очі втомилися і мені почало двоїтися в очах. Отримати медичну допомогу не було звідки, а до кінця терміну (року) мені залишався якийсь місяць. І я, закриваючи по черзі то праве, то ліве око, дочитував книжки, бо розумів, що ніде уже такої нагоди в мене не буде. Час пройшов швидко, закінчився 1955 рік, і нас відправили в далеку дорогу.

Етап 8-10 днів: Владимир – Тайшет у столипінських вагонах по знайомих вже пунктах (Свердловську і т.д.). На кінець грудня 1955 р. ми ночували в Свердловську. Новий 1956 р. Нам видали з «каптьорки» наші особисті речі. Мені видали мій мішок, де я мав якісь «шмотки», в тому числі саморобні зошити, записи, конспекти (нам вже було дозволено мати олівець і якісь папери), в одному з зошитів був заклеєний саморобний ніж з напильника – «піка» Конвой, приймаючи нас в дорогу, «шмонав», вигинав вздовж і впоперек ці зошити і, мабуть, один з них відчув щось підозріле і розпоров обкладинку, в якій була моя «піка». Робили обшук солдати, молоді хлопці. Той, що знайшов мій ніж, по-перше, влупив мене у вухо, але на очах у сторонніх стримався. Пригадую, що мене до станції перевозили «воронком», тобто спецавтомобілем, де кожному відведено своє закрите місце, яке зачиняється. Повна темнота, тільки десь якісь дірки для дихання (штук 10, діаметром 8 мм). Ніч, мороз, станція, світять тільки ліхтарі. Мене відділили від своїх, їду в товаристві латишів і естонців. Ведуть мене поміж вагонами і раптом, як по команді, почали сипатись на мене удари прикладами автоматів і ногами. Я впав, але тут же піднявся, щоби захистити лице від ударів чобітьми. По-російськи кажуть: «Сыграли «Ой вы сени мои, сени»». Слава Богу, тривало це недовго. Привели мене до вагона і здали під розписку новому конвоєві. А я ще довго відчував усі побиті місця. Проте нікому солдати про цей ніж не сказали і в документах не відмітили. Так що я обійшовся легким переляком, як кажуть. Далі – Омськ, Новосибірськ, Красноярськ. Всюди знов прийом новим конвоєм, знов перевірка осіб (прізвище, стаття, термін, кінець терміну), баня, нічліг у камері з чужими людьми – з татарами, з циркачами, з наркоманами і з мовчазними українцями. Накінець прибуваємо знов у знайомі місця, в Тайшет.

Січень 1956 року. Тайшет Іркутської області Росії. Знайома вже нам пересилка з дерев’яними бараками, баня з дерев’яними «шайками» і дерев’яними чанами з кип’ятком... І знов привезли в Андзьобу в табірний пункт № 308. Знов зустріли нас п’яні погляди підполковників і майорів. Проте настрій і в них, і у нас примирливий. Ходять чутки про перегляд наших справ, про звільнення. Ох, коли б то дочекатися до звільнення...

Лютий - березень 1956 р. Режим у таборі строгий. Вимагають іти на роботу, а робота лісоповал. Скоро кінець зими, але тут холодно і лежить сибірський сніг. Хоч наказ Шумука мені добре запам’ятався, але нема ради, мусимо підчинятися. Та різати ліс я не можу, серце болить не на жарти. А треба знов привикати до фізичних навантажень, адже від весни 1953 року я не працював. Постійно або в тюрмі, або їду в «столипінському вагоні», або на нарах пересильної тюрми, або в ізоляторі. Словом «поїхав по кочках», як тоді казали. Даю згоду на роботу з «обкурювання» лісу, тобто знімати кору з порізаних колод. Не заперечують, видали нам валянки «першого сроку», тобто нові. Вранці вирушаємо на роботу. Кругом сніги, дороги позадувало снігом. Ідемо тайгою, вирубками і приходимо на узлісся. Пахне свіжою різаною хвоєю, погода тиха, світить сонце. Ми – на дні майбутнього Братського моря, де лежить повалений і порізаний на п'ятиметрові колоди ліс. Наше завдання – очистити від кори сосни і модрини і поскладати їх у штабелі, де вони будуть лежати, поки не закінчиться будівництво греблі БАМу і не затоплять їх водою, яка очистить весь басейн, інші в'язні працюють у бригадах, що рубає ліс. Весь час чути вибухи. Це готується траса БАМу. Чути стукіт сокир і звуки падаючих дерев і крики «Бойся!». Ніхто не перешкоджає нам працювати, ніхто не підганяє нас. Пахне передвесням, свіжозрубаними деревами. В душі – передчуття радості. Начальство теж раде, що ми виходимо на роботу, і ставиться до нас порівняно дружелюбно.

Вертаючись з роботи, відчуваємо подих весни. Сніг, втрамбований колоною в’язнів і тягачами, то тут, то там провалюється повністю, що просто неможливо йти. Конвой, що нас супроводжує, змушений йти справа і зліва від колони замерзлим снігом, але зі страшним ревом вимагає від в'язнів іти строго дорогою і «не растягиваться, из ряда в ряд не переходить». Наша радість перетворюється на муку.

Я відчуваю, що моє серце б’ється якось з напругою. Воно й не дивно, адже так верещать і погейкують конвоїри. Так я виходив на роботу, може, три дні, може, п’ять. Всі дні були однакові, сірі, тому важко відрізнити один від одного. Врешті, я відчув температуру, появився кашель, нежить. Перед розводом вранці я заявив про мій стан наглядачеві, який прийшов кликати на роботу. На моє здивування, він не заперечив, але сказав звернутися до лікаря. Виявилося, що у мене грип епідемічний, бо з 300 людей, що утримувались в тій «колонії», одночасно захворіло 45 осіб. Поклали мене в так звану лікарню в тій же колонії, а фактично в ізолятор. Давали якісь ліки. Лікарем був в’язень на прізвище Мельник, на волі – колишній гінеколог, він хоч по-людськи говорив до нас, співчував. За тиждень температура впала і мене виписали. Знову наглядач вимагає зранку йти на роботу. Я відчуваю, що серце моє б’ється щораз швидше. Я повідомляю його, що не можу йти на роботу. В результаті – етап на сусідню колону, здається, № 307.

Квітень 1956 року. Я звернувся до фельдшера (по табірному – «ліпила»), бо лікаря там не було. Наш фельдшер, поляк з Варшави, студент третього курсу медицини Казімеж Ціс послухав мене, як умів, і виявив, що у мене температура 39,6° і серце б’ється до 100 ударів за хвилину. Пробував збити температуру якимись таблетками, але не помогло. Він вирішив, що в мене запалення легенів і дав норсульфазол. А в мене пішла сеча біла, наче молоко, температура не спадала. Він поклав мене у своїй кабінці (прибудова до бараку), де сам проживав, і став вимагати від начальства, щоб мене відправили до справжньої лікарні, бо він нічого не може зарадити. Три дні він добивався, але даремно, аж на четвертий день мені сказали збиратися «с вещами». «Поїдеш на станцію Вихоревка, де є спільна лікарня для в’язнів «битовиків і політичних», – сказав К. Ціс. Подякувавши Цісу за допомогу і отримавши на прощання укол для підтримки серця, я вийшов за зону, де на мене чекали два конвоїри з автоматами. На цей час я вже мав валізу, яку виготовили мені в’язні-товариші безкоштовно з фанери зі скриньок з-під цукерків, з кутками з алюмінієвої миски і шкіряною ручкою і замком, як має бути. А у валізі головне моє багатство – зошити із записами французької мови, з історії України, вихідні дані з медицини, записні книжки, які виготовив мені кустарним способом латвійський націоналіст Берзінь, а також деякі фотографії і різьблена обкладинка до фотоальбому. Стан мого здоров’я був вкрай критичним. Я махнув рукою на ті мої речі і пішов лісовою доріжкою, куди вказали конвоїри. На моє здивування, один із солдатів взяв мою валізу і поніс за мною.

Йшли ми недовго. Нас наздогнала підвода з двома дишлями (голоблями) і одним коником під дугою. Погонич – теж солдат. Поклали мою валізу і наказали сідати. Я приліг на оберемок сіна, коник рушив, я побачив над собою верхівки дерев, що починали зеленіти. А в голові гуло: «Прощай, мамо, прощай, батьку, прощайте, друзі і вся моя Україно! Мабуть, таки не доїду...». Доїхали ми до якоїсь станції серед лісу. Повинна була бути там дрезина. Але запізнювалась на годину. Накінець дочекались ми тієї дрезини – дизельний самохідний вагон, що перевозив мешканців тайги. Сіли ми разом з місцевими людьми. Видно було, що вони звикли бачити таких пасажирів, як я. Так ми доїхали, здається, до 26-ї колони і, мабуть, тому, що вийшов час дії уколу, моє серце втрачало вже сили і конвоїри здали мене в медпункт цієї колони. Пам’ятаю, що поклали мене на ліжко, прийшов лікар, обслухав мене і ввів підшкірно ліки (кофеїн), які на 2 години підкріпили моє серце. Приходили до мене люди, розпитували про різне. Знаю, що приходив земляк з Перемишля на прізвище Кліш. Але оскільки я мав їхати в лікарню у Вихоревку, за мною прийшов конвой і я, попрощавшись і подякувавши за допомогу, пішов у бік станції. Але поїзд чомусь не приїхав і мене здали в якусь колонію для в’язнів-битовиків і закрили в ізолятор. Не знаю, скільки людей було в камері, але знаю, що було багато. Було темно і душно. За 2 години перестали діяти ліки, введені підшкірно, і я почув, що ніби провалююсь у темряву. Я став просити води, але мені пояснили, що це БУР (барак посиленого режиму) і ніякої води тут нема. Накінець чую, що блатні між собою говорять: «Этот уже режет дуба. До утра не дотянет. Надо вызвать дежурного». І почали гримати в двері якоюсь ломакою. Врешті обізвався вартовий і пояснив, що зранку, коли приїде поїзд, всіх випустять і поведуть на станцію. Вже пізна ніч і тому недовго залишилося чекати, а вони, вартові, нічим не можуть допомогти.

Справді, як прийшов той ранок, нас вивели надвір і я, наче на світ народився. Над’їхав той довгоочікуваний потяг і нас посадили в нього. За годину-дві визвали «на букву Ґ». Я назвав себе. «Стаття, термін?» Я відповів. «Выходи с вещами». І я вийшов разом з десятьма особами, що теж направлялися в лікарню, що була поряд зі станцією. В лікарні знов перевірка документів, знов обшук. Ми прибули перед сьомою годиною, а прийом – тільки з 9 години. Чекаємо біля бані. Ще темно, холодно, навколо сніг – Сибір. Моє серце б’ється, наче спійманий жайворонок. Накінець дочекались прийому. Огляд лікаря, призначення, речі здали на санітарну обробку і пішли митися. Помився я. Прийшли відповідні санітари і забрали кого куди. А мені сказали чекати санітара з дев’ятого терапевтичного корпусу, який принесе одяг. Нарешті прийшов довгов’язий санітар, як потім виявилось, німець з Поволжя, Шмідт. Приніс комплект одягу для мене, як з молодшого брата: кальсони, сорочку, праний-перепраний халат з цифрою 9 без зав’язок, рушник (шматок полотна шириною 20 см і довжиною не більше 70 см) і тапки без п ятки. Повів мене той санітар в протилежний кінець зони, де був терапевтичний відділ. Я йшов, закриваючи руками поли халата, які розкидав ранішній сибірський вітер.

Вихорівка, лікарня (4 місяці). Прийняв мене на обслуговування фельдшер з в’язнів, литовець, строгий, але добрий. Була ще Ніна Львівна Нюрнберг – вільнонайманий лікар, строга і зарозуміла жінка. Як слухала хворого, вимагала відвертатися, щоб не дихати на неї. Послухала мене, виписала ліки і пішла. Виконував усе литовець, що залишився. За два, можливо, за три тижні я відійшов, висока температура спала і я став роздивлятися навколо. В палаті біля мене лежав старий чоловік на прізвище Сорока з Чернігівської області, що за німців був поліцаєм. Мав цироз печінки. Запам’ятався ще один хворий з цирозом печінки, росіянин, «битовик». Лице почорніле, чорна і кучерява борода, такий клубок злості і злоби. Мав водянку і тому через днів 2-3 «троакаром» спускали воду з живота. Був ще молодий грузин, років 20,  засуджений за групове знасилування. По-російськи ні слова не розумів, та все стогнав: «О, мадеда, о деда». Хтось підказав, що він так кличе матір. Видно, терпів якісь болі…

В цей час, казали, їздить комісія Президії Верховної Ради СРСР і тому випускають на волю тих, хто відсидів 2/3 терміну. Так раптово звільнився фельдшер-литовець з 9-го корпусу тобто з мойого. А я довідався, що в туберкульозному корпусі, що був обнесений 4-метровим парканом, як і венеричний, фельдшером працює якийсь політичний з-під Львова Я якось перехопив його. Як виявилось, він був з Камянки-Бузької, мав років за сорок, сидів уже вдруге, прізвища його не пам’ятаю. Він радо мені допоміг, я став

отримувати від нього інформацію. Потрібний був фельдшер у хірургічному відділенні. Я навіть ходив ознайомитися з роботою, але відмовився. Я не можу бути байдужим до чужого горя. При мені відрізали палець якомусь нещасному. А тут треба було негайно знайти заміну фельшерові з терапевтичного відділення у зв’язку зі звільненням нашого литовця. Моє працевлаштування відбулося завдяки землякові з Кам’янки-Бузької. Як вирішувалось це питання – не знаю. Лікар Ніна Львівна викликала мене до кабінету і почала розпитувати про освіту, де вчився. Я відповів, що навчався в Політехнічному інституті на електротехнічному факультеті два роки. Вона запитала, чи читаю я латинь. Я відповів ствердно. «Будете работать фельдшером». «Слушаюсь», - відповів я. Щоб навчитись давати уколи, я пішов у туберкульозне відділення, і там, одягнувши білий халат і будучи теоретично підготовленим, вводив пеніцилін зі стрептоміцином хворим, які приходили на процедури. Так само і внутрішньовенні уколи я навчився робити на людях. Литовець перед звільненням показав мені, як промивати шлунок і поставити клізму хворому. В такий спосіб я за три дні «набув професію».

Фельдшер-литовець звільнився, лікарка пішла додому. А тут в суботу вечером (перед вихідним) поступили нові хворі і в тому числі один при смерті. Читаю історію хвороби: двостороннє запалення легенів. Що робити? Біжу до свого доброчинця в туберкульозне відділення, розповідаю про ситуацію. Він сказав, що тут в лікарні працює асенізатором лікар Дерокамболь з Парижа, який не відмовить у допомозі. Я пішов по лікарні і знайшов того француза. Розповів йому про своє становище і про стан хворого, показав папери, з якими той поступив у лікарню. Дерокамболь, чоловік інтелігентний, зрозумів мене з півслова і сказав, якими ліками колоти і як часто (кожні три години), а для підтримки серця ввести підшкірно камфору. Я подякував і пішов у свій барак. Шприци в той час були старого типу їх потрібно було стерилізувати, тобто кип’ятити 10-20 хвилин. Я миттю поставив стерилізатор на вогонь, приготував шприци, наповнив антибіотиками, ввів підшкірно камфору і той хворий заговорив. Тоді ввів антибіотики. І так за схемою лікаря-француза я вводив ліки хворому аж до понеділка. Коли прийшла лікарка, я їй все розповів. Вона сприйняла все мовчки, але прописала ті ж ліки, в тих же пропорціях і з тією ж частотою введення Десь за днів два я побачив того хворого в товаристві таких же злодіїв, як він. Він весело з ними про щось розмовляв і сказав до мене: «Ты. лепило, меня заширял» (мовилося про так часто введені уколи). Одне слово, після цього я став у них справжнім «лепилом» і завдяки йому про мене пішла добра слава між «урками». Допомагав мені «дневальный» в нашому корпусі Ваня, за професією «злодій в законі», зростом був менший від мене, не мав одного ока і кисті одної руки (розплата за злодійство). Цей Ваня добровільно будив мене через кожних три години, щоб я встиг прокип'ятити шприци і взагалі справувався дуже добре, щоби довше залишитися в лікарні.

Накінець і до мене дійшла черга на перегляд справи Комісією Верховної Ради СРСР Нас, політичних, викликали кудись в селищі Вихорівці і задавали дурні питання, після чого або звільняли з реабілітацією, або скорочували термін покарання і залишали судимість, або залишали все без змін. Я, безумовно, дуже переживав. По-перше, хоч температуру антибіотиками збили, але серце працювало з надривом, діагноз був: міокардіодистрофія (або «серце солдата»). Можливо, в нормальних умовах якось би воно поступово стало битися як слід. Але де ж їх взяти, ті нормальні умови? По-друге, вирішувалась моя доля. Адже термін ув’язнення у мене був 25 років! Тепер моя доля повністю залежала від доброї волі якогось московського комуніста, якого в часи Сталіна чомусь посадили, а в часи Маленкова випустили, ще й реабілітували. Маючи солідний стаж перебування в таборах, такі комуністи могли по-різному зрозуміти нашу правду.

З роєм таких думок я опинився перед Комісією. Сиділо три особи, двоє з них були зайняті документами, а фактично в ролі судді виступав один вже старший чоловік.

Фамилия, имя, отчество.

Грицеляк Юрій Миколайович, 1932 року народження, студент Політехнічного інституту.

–За что осужден?

–За соучастие в создании антисоветской подпольной организации «Кровь Украины» .

– Как вы относитесь теперь к политике Советского Союза?

– Положительно, – відповів я.

– Идите.

Я розвернувся і вийшов. От і вся розмова. Увечері стало відомо, що мені зменшили термін до 5 років і 5 місяців («16 років і 6 місяців залишив начальнику»). І ще досиджувати мушу близько трьох тижнів. А місяць заробив «зачоты», працюючи фельдшером.

Вийшов на волю 09.09.1956 року.  


Російська народна приказка каже: «Прийшла біда – відкривайте ворота».

 

Щоб зрозуміти мій душевний стан в ці часи, в момент виходу на волю, треба усвідомити таке. Батько мій на цей час відбув свою кару – 6 років виправно-трудрових таборів і 3 роки (з 5-ти) висилки в Красноярському краї і як інвалід 2-ї групи був відпущений «на утримання жінки» у 1954 році, а жінка своєї житлової площі не отримала і змушена була міняти місце проживання як піднаймач (уже 10 літ і ще 20 літ); Мати моя на цей час перенесла операцію і вимушена була вийти на пенсію у 1955 р., працювати не могла, проживала на вул. Грушевій, 1 у Бадранів.

 

Одного дня я випадково зустрівся з Гурним Стахом, який розповів мені про трагічну долю вивезеної родини Вавриків.

 

Тереса (1932 р.н.), студентка поліграфічного інституту, ще в поїзді захворіла тифом, в гарячці померла і була викинена з поїзда у Приморському краї (Далекий Схід СРСР).

 

Мати Тереси збожеволіла, дальша доля невідома.

 

Сестра Тереси Ліля Гасюк (Ваврик), 1929 р.н., також втратила дитину (дочку Зоряну) і з молодшим братом перебувала на засланні в Приморському краї біля Хабаровська. Пізніше повернулася на Львівщину, розлучилася з Гасюком, вийшла заміж за якогось мадяра на 6 років молодшого від неї, мешкала в Золочеві, де викладала в музичній школі аж до смерті в 2000 році, або й пізніше.

 

Брат Тереси, молодший від неї на 5 років, повернувся до Львова і працював артистом в Театрі юного глядача, полисів, носив бороду, ніби старий дідо. Через знайомих я намагався зв'язатися з ним, але він не хотів «ворушити минуле».

 

Олег Гасюк відсидів в Інті (біля Воркута) 7 років з 25-ти, на які засудило його ОСО (Особое совещание), бо не було свідків проти нього. Вийшов на волю в 1956 році, одружився вдруге з п. Ярославою Крижанівською, також каторжанкою, до речі з Перемишля, мешкав у Львові до смерті 10.10.2002 р.

 

Доля Тересиної тітки, вдови старшини (офіцера) дивізії «Галичина», що загинув під Бродами, після вивозу залишилася невідома.

 

Батько Тереси і Лілі, отець Омелян Ваврик теж був засуджений і відбував покарання, як всі. Через людей він довідався, де зберігається бандура його дочки, прийшов до моєї мами і забрав цей дорогий йому інструмент ще до мого повернення з неволі.

 

Проник Михайло керував капелою бандуристів, але через нахил до алкоголю (вживав видно його забагато) згодом помер.

 

Дичак Володимир, дуже наполегливий і самовимогливий бандурист пристосувався до умов існування і навчав гри на бандурі молодих дівчат, очолив капелу «Галичанка», де тримав строгу дисципліну. Помер вже після 2000 р.

 

Обидва брати Жеплинські (Богдан, 1929 р.н. і Роман, 1931 р.н.) відбули висилку в Томську, жили і працювали в Новому Роздолі.

 

За таких обставин я повертався на Західну Україну. Між тим, як видавали мені паспорт у Віхоревці Іркутської області, спитали, куди я хочу їхати. Я відповів, що хочу до Львова, де живуть мої батьки. «У Львів роги не впускають, – відповів чиновник, який виписував мені документа. «Які роги?», – здивувався я. «Так називають «пораження в правах», – відповів він, – отже 5 років ви не маєте права мешкати в обласному центрі, тільки за 101 км від нього». Я, звичайно, розгубився, але треба було щось відповідати і я сказав: «Снятии Івано-Франківської області». Я ніколи не бував у Снятані, але там мешкала дружина з дочкою Ярослава Петровича Пащека і туди він мене запрошував «на всякий випадок». «Хорошо», – відповів чиновник і виписав мені паспорт на проживання у м. Снятині Івано-Франківської області.

 

Приїхавши у Львів 9 вересня 1956р., я застав батька, отця Миколу вповні сил і несипущої громадської діяльності. Батькові на той час було 65 літ. В розмові зі мною він переконав мене, що їхати у Снятии – це задалеко. Родина батькова була переселена у м.Тернопіль і біля нього. «Отже по смерті не буде кому закрити наші очі», – сказав батько. Треба було знайти спосіб, щоби влаштуватися на роботу і прописатися десь недалеко від Львова. В місцевому домоуправлінні, де мама зайшла, щоб зареєструвати мій приїзд, як того вимагала «паспортна система СРСР», сказали, що я можу проживати у Львові тільки 3 доби, після чого мушу виїхати у Снятии, як указано в мойому паспорті, тим більше, що вимоги загострилися в зв'язку з «подіями в Угорщині».

 

За таких обставин я не міг нічого їсти, серце билося на межі можливого. Мати моя, бажаючи допогти синові, зустріч з яким відбулася після довгих 5-ти з половиною років, запропонувала мені випити вишнево-суничну наливку, пригадуючи старе польське прислів'я: «Горілка гріє, горідка холодить, горілка ніколи не зашкодить». Я випив келишок і ледве дочекався ранку. Прийшлося викликати швидку допомогу, яка поставила мені діагноз: хвороба Боткіна (жовтяниця). Мене відвезли в міську інфекційну лікарню на вул. Мечнікова і тут я без прописки, без зайнятості, без місця проживання пролежав 2 місяці (у зв'язку з ускладненням хвороби) з вимогою влади негайно покинути Львів.

 

Мені було на той час 24 роки і 6 місяців.