Воїн УПА «Запорожець»

опубліковано 16 трав. 2011 р., 23:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2011 р., 23:12 ]

Таке псевдо мав Володимир Гапій. Він народився у Берездівцях Миколаївського району в сім'ї місцевого священика Миколи Гапія, який переїхав сюди з родиною із села Гребенів Славського району і заступив на парафію у 1913 році. У цей час село населяли люди трьох національностей – українці, поляки і жиди, в однакових кількісних співвідношеннях. Були тут різні промисли: діяв фільварок, 5 млинів, гуральні, броварні, солодівні, пекарні та гончарня. До Першої Світової війни існувала зрусифікована читальня і процвітало москвофільство, яке започаткував попередник о. Гапія – о. Сенишин (за політичними поглядами був москвофілом). Будучи 37 років парохом у Берездівцях о. Микола Гапій зумів змінити духовне бачення своїх парафіян, а його діти зробили величезний внесок у національно-культурне відродження села.

Володимир був десятою дитиною у сім'ї священика. Після закінчення семикласної Берездівецької школи, його посилають на навчання у Львівську гімназію. Змалечку він мріяв грати на скрипці. Батьки купили її синові, бо він мав особливі здібності до музики. Цей талант, очевидно, успадкував від батьків. Адже тато керував хорами як в гімназії, під час свого навчання в ній, так і в духовній семінарії. Прийшовши на парохію у Берездівцях о. Микола Гапій почав невтомно репетирувати на приходстві чотириголосий церковний хор, збільшивши кількість його учасників до шістдесяти, муштруючи басів і тенорів. Мати Володимира була двоюрідною сестрою славнозвісної співачки Соломії Крушельницької, котра у своїх листах писала: «Маріє, у тебе був красивіший голос, ніж у мене. Ти могла б досягнути великих успіхів на сцені». Але Марія Крушельницька не стала артисткою, вийшла заміж за студента духовної семінарії і тепер спільно із мужем-отцем навчала хорові сопрано та альти, в яких співали її чотири дочки.

На початку тридцятих років у Галичині панували переслідування й утиски польською владою всього українського (науки, духовності, культури, праці українця). У Берездівцях функціонувала польська школа, діяв костел, а на вивчення української мови дітям відводилося дві години на тиждень, причому для глуму проводила ці уроки учителька-полька із Варшави чи Познані. Попри все це, у селі діяла й українська народна «Просвіта», до відкриття якої багато зусиль приклав брат Володимира – Осип разом із гімназійними друзями Олексієм Ратичем, Володимиром Костуром і відомим тоді співаком-студентом улюбленцем Львова Осипом Стецурою. Діяльність «Просвіти» запалювала в душі Володимира, а також у сільської молоді, почуття патріотизму за неньку Україну, надихала до героїчних подвигів і вчинків. Володимир був гордістю берездівецької громади, у нього вчилися любити усе, що рідне. На сцені «Просвіти» із уст хлопців-козаків та дівчат в українських вишитих одностроях лунали патріотичні й національні пісні («Ми гайдамаки, ми ненавидим ляськеє ярмо», «За рідний край, за нарід свій», «Не пора, не пора», «Ще не вмерла Україна»).

Головними організаторами і провідниками просвітянської роботи були брати й сестри Володимира. Ярослава очолювала драматичний гурток, мала особливий акторський талант, блискуче виконувала ролі у виставах «Ой, не ходи, Грицю», «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Степовий гість» та багатьох інших. Про це з особливою теплотою згадує викладач Львівської консерваторії Степан Прокоп'як із Підністрян. Наймолодший із виконавців гуртка, сестринок Ярослави, Юрій Костур (від чотирьох років аж до від'їзду у Львівську гімназію) був найкращим декламатором, улюбленцем усього села. А ось Володимир Костур у ролях Петра з «Наталки Полтавки» та Гриця з драми «Ой, не ходи, Грицю» був чи не найкращим виконавцем на той час на львівських сценах. Крім драматичного, Ярослава вела також гурток української вишивки для дошкільнят та старших дітей. Робила це крадькома. «На стриху будівлі, подалі від очей польської влади, нас школярів – мене, Ольгу Михайлюк, Софію Серафим – навчала Ярослава вишивати», – згадує нині літня жителька Берездівець Євгенія Костур. Сестра Дарія у «Просвіті» навчала української мови і літератури дітей, оскільки програма з української мови у польській школі була примітивна.

Брат Осип керував змішаним і чоловічим хорами. Навчаючись у Львівських вищих студіях, він, мабуть, мав зв'язок із підпіллям ОУН, можливо, був її членом, що підтверджує такий факт. Коли у 1932 році були арештовані бойовики ОУН Білас і Данилишин, то до Гапіїв у Берездівці приїхали польські поліціянти з Бібрського повіту і взяли Осипа під слідство, але за браком доказів відпустили.

Володимир Гапій, уже навчаючись у Львівській гімназії, продовжував брати участь у просвітянській роботі села. Особливо натхненно й активно займався цим під час літніх канікул, які проводив у батьків. Культурні заходи проводилися щонеділі і на свята як не в «Просвіті», то вдома – на проборстві у садку. Так званим, домашнім хором (квартетом) співали іноді до другої години ночі. Сусіди, дальші і ближчі, залюбки не спали, а слухали такі концерти. Полюбляли їх і празничні гості батьків, часто допізна залишалися спеціально заради музичної частини. На фортепіано акомпанував брат Осип, на скрипці грав Володимир. Крім псалмів Бортнянського, квартет виконував твори визначних українських композиторів («Ставок заснув», «Ой, нависли чорні хмари», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Грають труби над Дністром», «За Україну», «Гей, у лузі червона калина», «Коли ви вмирали», «Заповіт» і багато інших). Солістами були Осип Стецура, гість батьків і гімназійний приятель Осипа, сестра Євгенія, братова Ярослава. Стецура чудово виконував музичні твори композитора Безкоровайного. Братова Ярослава – арії з опер. Усі любили у її виконанні Аве-Марію» Шуберта та «Пісню соловейка» Гріга. А як співала «Ой, вербо, вербо», то вражала кожного до сліз, особливо розчулювався отець-декан Федусевич із Миколаєва. Вінцем концертів ставав дует скрипки і фортепіано, який щоразу викликали на біс і довго не відпускали його виконавців-братів.

Після гімназійних студій, Володимир продовжує навчатися у вищих музичних студіях. Але польсько-німецька війна (осінь 1939) перериває його навчання. У час відновлення української державності (30 червня 1941 року) хлопець уже належить до підпільної ОУН. Керівництво ОУН скеровує його до роботи у підрозділ німецької поліції сформований з українців. Він набуває військових навиків, проходить підготовку до революційної збройної боротьби. За короткий проміжок часу Володимиру було важко переосмислити своє внутрішнє душевне призначення. Він мріяв посвятити себе музиці, але доля доручала важливішу життєву місію – стати захисником свого народу. Замінивши скрипку військовим мундиром, взявши у руки зброю, Володимир не сумнівався у своїй самопосвяті, вірив, що недалеко той час, коли народ повстане проти своїх ненависних загарбників та гнобителів. Тому вважав честю бути в рядах українських націоналістів, які головним своїм гаслом мали: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Він стає комендантом поліції у Берездівцях, заступником коменданта у місті Ходорові, комендантом у Бортниках. Добре володіє німецькою мовою, яка допомагає здобувати інформацію для підпілля, особливо під час переслідувань німцями українських націоналістів, бандерівців. З кожним місяцем Володимиру стає все важче вести подвійну гру, маскуватися перед німцями. Та його конспіративність дозволяє виконати низку важливих завдань Проводу. Він готується до переходу на нелегальне становище, але отримує наказ зверхників про ще одну важливу операцію, у котрій без нього не обійтися. Вона й поставила крапку у поліцейській кар’єрі Володимира Гапія.

Було так. У серпні 1943 року у Молодинчому німці тяжко поранили референта пропоганди надрайонового Проводу Антона Хомусяка. Вони схопили його і привезли у Ходорівську лікарню для надання медичної допомоги, маючи на меті проводити надалі допити з тортурами, під час яких прагнули отримати необхідну інформацію про українське підпілля. У лікарні пильно цілодобово охороняли хворого підпільника, бо знали, що його можуть визволяти. Саме таке рішення терміново прийняв Провід ОУН. Операцію доручили двом комендантам підрозділів німецької поліції сформованих з українців, які володіли німецькою мовою, - Йосипу Гессу («Гонті») з Новоселець і Володимиру Гапію («Запорожцю») з Берездівців. На допомогу їм виділили трьох бойовиків ОУН. Завдання було успішно виконане. Убивши одного вартового та роззброївши іншого, друзі по боротьбі вирвали свого провідника з лабет гестапо, врятували від імовірних мук, але не вберегли від смерті. Втративши багато крові, Антон Хомусяк незабаром помер. А за операцію його визволення німці жорстоко помстилися: взяли з тюрми десятьох українців і привселюдно розстріляли біля жидівської синагоги.

Відтоді Володимир переходить у підпілля. Німці розшукують його. Батько, отець Микола, ледь рятується від розстрілу. У той час на Волині уже діє Українська Повстанська Армія, яка веде запеклі бої з фашистами. Сюди ж відходять націоналісти з усіх областей. На Волинь відходить і Володимир («Запорожець»). Разом зі своїми побратимами Йосипом Гессом, Миколою Пухалем з Городища, Петром Сидором з Чоторей, Петром Салієм із Залісок, Василем Вітровим із Підгорець, Артимом Йосафатом із Черемхова супроводжує арсенал зброї та амуніції вилученої під час роззброєння станиць підрозділів німецької поліції сформованих з українців у Жидачеві та Стрию. Усі вони вливаються у формування УПА і беруть участь у створенні повстанських відділів, котрі борються проти більшовицьких та фашистських загарбників.

У 1944 році Володимир Гапій повертається у рідні терени, де від серпня упродовж двох років діє разом із повстанцями Ходорівщини і Миколаївщини. На його рахунку десятки зведених боїв і збройних сутичок із енкаведистами. Вдома буває рідко задля конспіративності та, щоби не піддати небезпеці рідних, оскільки боротьба триває дуже жорстока.

У той час із батьками вдома жили сестри Ярослава та Ольга. Із наближенням фронту брат Осип із сестрами Дарією та Мартою подалися на Захід. Батьки тяжко переживають розлуку з дітьми. Особливо хвилюються за Володимира через його партизанську діяльність. Щоденна душевна тривога охоплювала і самого «Запорожця». Але серце наповнювалося радістю, коли, при нагоді, навідував рідну домівку. Уже не молоді батьки теж не тямили себе від щастя. Дуже тішилися побаченню із сином. А він припадав поцілунком до їхніх рук, згадував, як у дитинстві мати гладила його буйне кучеряве волосся і просила Господа Бога захистити від усіх негараздів. Тепер молилася, щоб уберіг його Всевишній від сатанинської «червоної чуми». Батьки не звинувачували сина у життєвому виборі, не докоряли за поступки і вчинки, а навпаки – усіляко старалися допомогти, не відмежовуючись від процесів народного спротиву.

Прикладом такої підтримки була подія у 1945 році. Коли виникла необхідність надати притулок і медичну допомогу пораненому кущовому провіднику УПА «Сойці» – Забавчуку із Тужанівців. Батьки і сестри Володимира, ризикуючи власною безпекою, прийняли у власну домівку партизана і переховували його. Та ворожі язики донесли на Гапіїв. Можливо запідозрили щось сусіди-поляки і донесли, чи спрацювала під час пошуків оперативність енкаведистів. Але одного дня, коли в хаті була лише Ярослава і ранений повстанець, енкаведисти обступили обійстя священика. Ранений повстанець лежав на ліжку в одній із кімнат проборства. Побачивши через вікно на подвір’ї енкаведистів, дівчина попередила хворого, миттєво накинула на нього перину і ковдру та акуратно прикрила зверху покривалом. Сама ж вийшла назустріч офіцеру, який уже заходив у хату. Зовні старалася бути спокійною, хоча всередині усе тремтіло. Та швидко опанувала себе. Чемно привіталася із візитером, ніяковіючи, посміхнулася, наче виконувала роль у театральній виставі. Москаль, побачивши українську красуню, яка так привітно завела з ним розмову, жадібно міряв її поглядом з ніг до голови, захоплюючись її стрункою поставою, красивими рисами обличчя. Однак інші енкаведисти ретельно обшукували підсобні приміщення, стайню, стодолу, перекидали все сіно, перевернули усе вверх дном у хаті, заглядаючи у кожен куток. Але заступництво Боже не підвело їх до ліжка. Енкаведисти пішли з двору ні з чим. А Ярослава ще довго не могла оговтатися і повірити у це. Прийшовши до тями змовила молитву дякуючи Богу, що захистив їхній дім від лиха. А далі замислилася, як же бути? Хтозна, чи заспокояться на цьому карателі, чи не повернуться завтра знову шукати свою здобич. І тоді постраждає не тільки поранений, а й уся їхня сім’я. Треба виправляти ситуацію і терміново вжити застережних заходів – твердо вирішила. Розповіла про свої задуми «Сойці». Той погодився з її думками і запитав, чи не має довіреної людини, яка б могла піти до повстанців із «скриптом» від нього. Помисливши, Ярослава зупинилася на своїй родичці Антоніні Костур, вихованій у патріотичній українській сім’ї. Цій дівчині, упевнена була, можна довірити таку відповідальну справу. І не помилилася. Антося послухала Ярославу і пішла у сусідні Тужанівці за вказаною адресою. Там зустрілася із друзями «Сойки», передала їм естафету. Прочитавши записку, Антоніні повідомили, що найближчим часом заберуть побратима і перевезуть у безпечне місце. Із цими вістями повернулася дівчина до Берездівців. Ярослава, передбачаючи, що ще може бути необхідна допомога родички, попросила її залишитися у них.

Наближався вечір. У Гапіїв з тривогою очікували товаришів «Сойки». А їх все не було. «Мабуть перешкодила вагома причина», - думала Ярослава. Ще трохи почекала і вирішила самотужки переховати партизана, бо була переконана, що залишати його в хаті не можна. Уночі разом із Антосею та сестрою Ольгою перенесли пораненого до візовні, поклали на копичку соломи в одному з кутків споруди та замаскували. Кожна з дівчат бачила, що в такому стані не можна залишати хворого на самоті, тому порадившись між собою залишили біля нього ночувати Антоніну. Ніч видалася тихою і спокійною. Але на душі молодої дівчини бриніла тривога. Вперше у житті виконувала таку місію. Година перейшла за північ. Сон знемагав, повіки мимоволі закривалися і сон, мов злодій, долав молоде тіло юнки. Але черговий стогін пораненого, мабуть у гарячці, змушував Антосю прислухатися до його дихання та нічної тиші, яка іноді порушувалася собачим гавканням. «Сойка» теж не спав, дошкуляла рана, а можливо роздумував про партизанське життя, згадував побратимів, рідну домівку, батьків, кохану наречену, яка з нетерпінням чекає свого судженого, не знаючи, що він у біді, а замість неї його сон оберігає безкорислива і відважна помічниця-берездівчанка, готова у будь-яку хвилину допомогти, розділити його страждання, ризикуючи своїм життям і безпекою рідних. У роздумах і молитві відходила ніч. Підкрадався ранок. Почало світати. Несподівано ранкове безгоміння, мов грім серед ясного дня, порушили дикі крики, вигуки, брутальна лайка та автоматні постріли, а далі почувся тупіт чобіт і стукіт прикладів об вхідні хатні двері Гапіїв. «Открывай, сука, двери», - почулося у дворі. «Сойка» зрозумів, що знову прийшли за ним. Тамуючи біль від пахової рани потягнувся за зброєю і притисну її до грудей поклавши палець на курок. Прикриваючи себе й Антосю соломою, тихо мовив: «Живим не здамся». «Боже, допоможи і порятуй нас», - молилася дівчина. Галас не вщухав. Незабаром почувся голос Ольги, яку більшовики змусили відчинити двері візовні. Руки її не слухалися, пальці не спроможні були повернути ключа. Нарешті клацнув замок, заскрипіли двері, декілька енкаведистів з автоматами напоготові зайшли у приміщення із різним кінським реманентом. Сполохані прибульцями кури, які були тут, із голосним кудкудаканням позлітали із своїх місць і перелякано збилися в гурт на купці соломи, де саме лежали «Сойка» з Антосею. Оглянувши усі закутки, карателі не помітили нічого підозрілого. Обмануті спокоєм курей, вони не стали ритися в купі соломи і пішли з візовні. Потім ще деякий час нишпорили на подвір’ї, у хаті, на горищі. Але повстанця все ж не знайшли. І знову ні з чим залишили двір Гапія. Перед відходом запитали: «Где другой поп живет?», маючи на увазі отця Євгена Ржоністого. Цього ж дня його і заарештували. А ввечері побратими забрали «Сойку». Він видужав і ще довго вів збройну боротьбу проти загарбників у лавах УПА. По-геройськи загинув 3 березня 1951 року біля Станківців у нерівній сутичці з військами МДБ. Разом із ним полягло ще п’ятеро керівників районного проводу ОУН, служби безпеки УПА.

Володимир Гапій «Запорожець» у 1946 році разом із двома побратимами потрапив у більшовицьку облогу у Рудківцях Жидачівського району. Прориваючись із кільця в сторону Підністрян, усі троє попали під кулеметний обстріл емгебістки. Володимир упав підкошений ворожою кулею. Його побратим «Явір» повернувся, щоб надати допомогу, і теж загинув. Третій повстанець, ризикуючи життям, забрав від своїх убитих друзів планшет із документами і благополучно добрався до хутора Олександрія. Там його виручив і заховав місцевий житель Слівінський, який зробив обманний слід до лісу, припинивши таким чином переслідування.

«Запорожця» і «Явора» похоронили повстанці у Рудківцях. У час Незалежності України тамтешня сільська громада, близькі і рідні полеглих встановили пам’ятник на їхній могилі. Щорічно у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки українського війська, місцеві жителі та школярі на чолі церковної процесії приходять сюди, аби помолитися і пом’янути славних синів України, котрі в нерівній боротьбі виборювали нашу державність. Нащадки свято бережуть пам'ять про своїх Героїв. Вічна Їм слава! Хай не згасне вона у віках!