Підпільниця «Орися»

опубліковано 17 трав. 2011 р., 23:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 трав. 2011 р., 23:47 ]

В історії визвольних змагань українського народу поряд із бійцями ОУН та вояками УПА чільне місце займали жінки-підпільниці. Вони у надскладних умовах виконували різні важливі доручення організації і військового керівництва УПА.

Марта Салій народилася 21 лютого 1921 року у селі Заліски Жидачівського району в сім’ї селян – Анастасії та Євстахія Саліїв. Була одинадцятою дитиною. Ще до народження Марти, батьки пережили страшне горе – похоронили двох синів. Найстарший Дмитро, воюючи в УГА, в бою з поляками біля Стрия був присипаний землею від розриву заряду і контужений. Із офіцером УГА Василем Яремою ще якось дійшов до Жидачева, звідти фірою уже непритомного привезли додому. Не приходячи до тями він помер недільної днини. Його побратима Ярему поляки арештували у Ходорові і закатували (похоронений на Жидачівському кладовищі). Другий брат Марти – Володимир у складі студентської молоді захищав золотоверхий Київ від московсько-більшовицьких банд Муравйова і в одному з боїв був тяжко поранений. З кулею у грудях повернувся до рідної оселі. Для одужання необхідна була операція, на яку батьки не мали грошей, тому Володимир незабаром помер.

Марта закінчила чотирирічну школу в Залісках. Брала активну участь у роботі читальні «Просвіти», у драматичному гуртку, фестинах. За улюбленого співрозмовника мала двоюрідного брата Петра Салія, котрий часто приносив їй таємну підпільну літературу. Проте найбільшим авторитетом для дівчини був двадцяти шести літній Олекса Сомик. У той час він уже пройшов «університет» в’язня у польських тюрмах, оскільки був суджений польською владою за приналежність до ОУН і антипольську діяльність.

Влітку 1941 року за рекомендацією Олекси Сомика Марту Салій прийняли в ОУН. Організація доручила їй очолити роботу читальні «Просвіти» у своєму селі Залісках. У липні 1941 року вона організувала в селі святкову маніфестацію на честь проголошення відновлення Української Держави. З допомогою сподвижника драматичних гуртків Йосафата Артима з Черемхова за короткий час підготували вистави, серед яких «А молодість не вернеться» та інші, які з великим успіхом інсценізували у Залісках та навколишніх селах.

У плани німецької верхівки не входило існування самостійної України, тому не забарилися масові арешти. У вересні 1941 року Ходорівське ОУН було змушене піти у підпілля. Так почалася збройна боротьба оунівців проти німецької окупації, яка з кінця 1942 року стала масовою і безкомпромісною.

Марта працювала у жіночій сітці ОУН. Її провідницею стала Марія Олійник з Піддністрян. Одним із напрямків їх праці (крім зв’язку та розвідки) було матеріальне забезпечення повстанців Волині. Виконуючи доручення своєї провідниці та зверхника реферантури СБ Олекси Сомика («Славка»), вона часто зустрічалася з підпільницями у селах Руда (нині Рудківці), Сугрів, Черемхів, Демидів, Підліски, Городище та Підністряни. Дівчата в’язали для повстанців светри, шкарпетки. Мартиними вірними подругами-підпільницями у Залісках були Стефа Яремко, Стефа Могильна, Марта Пихович.

У 1942 році організація направила Марту на двотижневі медичні курси у село Чорториї (нині Кам’яне). З нею також навчалися дві дівчини із Чорторий, дві з Підністрян та Оля Пацевко із Залісок – сестра Євстахія Пацевка «Смереки», майбутнього окружного референта СБ. Викладачам курсів було двоє лікарів-євреїв – один молодший і головніший, а інший – старший і помічник. Згодом за дорученням референта СБ Євстахія Пацевка («Смереки-Оршана») доглядала тяжко пораненого повстанця у криївці в Демидові.

Німецьке гестапо почало розшукувати дівчину. Одного разу їй вдалось уникнути арешту завдяки попередженню Демидівського сільського голови. Тому Марта почала більше остерігатися, переховуватись.

Оскільки німці загрузли у війні та ще й не знали української мови, то їм важко було розвинути свою агентуру. Це призвело до послаблення конспірації серед підпільних кадрів. Зміна коричневого завойовника на безжалісного і підступного червоного не віщувала нічого доброго українському народу. З перших днів окупації розпочалися репресії населення органами НКВД, пошуки й арешти членів українського підпілля. Взялися також вивозити в Сибір тих, хто вже за німців був розконспірований і симпатизував підпіллю. Добре законспірованих бункерів до приходу більшовиків ще не було, а про наявні знало багато людей. Це стало причиною втрат, які почало нести підпілля у перші місяці комуністичної окупації.

14 жовтня 1944 року, на Святу Покрову, упав бункер у селі Підністряни, де у безвихідному становищі загинуло вісімнадцять повстанців. Це була перша велика втрата Ходорівського підпілля. Енкаведисти постійно нишпорили за підпільниками, розшукували й Марту з побратимом-підпільником Ярославом Фенчиним із Залісок, студентом медицини. Але їх від арешту на деякий час урятувала мати хлопця, яка підкупила начальника Ходорівського НКВД.

На жаль, ганебною сторінкою історії була співпраця із органами НКВД людей, котрі запродували односельців, рідних, знайомих і т.д. Цей шлях самозбереження був підлим і приводив до багато чисельних втрат серед підпільників.

Одним із тих, хто пішов шляхом зради, був односельчанин Марти – Василь Ронський. Його брат Степан служив в УПА. Василь, переховуючись від мобілізації в Червону Армію, був схоплений енкаведистами і почав їм допомагати. У 1944 році видав криївку, де переховувалися чоловік Мартиної сестри Анни – Атанас Пацевко і два брати Чаплаки. Усіх трьох схопили енкаведисти, страшно били і катували, а потім без суду і слідства розстріляли під лісом у Залісках. Дорогою катувань, від криївки до лісу, рідні загиблих збирали шматки тіла, волосся зі шкірою, землю просякнуту кров’ю. Похоронили зібране на рідному кладовищі.

Аналогічно, за допомогою такого ж сексота, 5 березня 1945 року більшовики виявили криївку, де перебувала Мартина провідниця Марія Олійник. Тільки збіг обставин урятував саму Марту, бо за день до трагедії вона була в хаті Марії і хотіла там заночувати, але під вечір прибув референт СБ «Смерека», який відправив її на завдання у Заліски. Наступного дня почалася облава, під час якої загинула провідниця Марія.

Попри усі труднощі життя у підпіллі продовжувалося, боротьба тривала. Марта («Орися») перейшла у підпорядкування референта СБ «Смереки» («Оршана»), виконувала його вказівки і доручення.

НКВД не давало спокою. Через донощиків виявляло підпільників, арештовувало людей, які співпрацювали з підпіллям або випадкових людей – з метою залякати громаду. Особливо потужно розшукувало провідників служби безпеки (СБ) ОУН-УПА. Для цього не жаліло ні засобів, ні грошей, купуючи сексотів. Тому провід ОУН-УПА вимагав від кожного підпільника особливої обережності, конспіративності, суворої виконавчої дисципліни.

Одного літнього дня в обідню пору до подвір’я Надії Вербовської під’їхала автомашина, накрита брезентом і переповнена солдатами-енкаведистами. Вони обступили двір, розпочали ретельний обшук усіх будівель, позривали підлоги, прокопали траншеї від сусідських дворів, кожен метр землі прокололи двометровими піками. Шукали дуже ретельно. Нарешті знайшли криївку, але нікого в ній не виявили. Озлоблені й розлючені такою невдачею, увірвалися у двір Салія та арештували Марту. Марту відвели за село біля озера і почали допитувати: «Хто був у криївці у Вербовської? Хто приходить з партизанів? Що вони роблять у селі?». Дівчина казала, що нічого не знає. А їй у відповідь звучало: «Усе розкажеш, сука бандерівська». Потім били, без милосердя, до крові, до втрати пам’яті. Відливали водою і знову били. Поламали ребра, місця на ній живого не залишили. Докатували до такого стану, що не могла вже ні йти, ні стояти. Нічого не дізнавшись, ледь живу кинули у кузов автомобіля і поїхали із села. Під час катувань особливу жорстокість проявляв (як потім вияснила СБ УПА) зрадник-перевертень Микола Сокирка із Черемхова. Він пішов на співпрацю з більшовиками, довгі роки служив енкаведистам, видавав криївки і підпільників, брав участь в акціях ліквідації воїнів визвольного руху, а після трагічного завершення партизанської боротьби, отримав від совєтської влади роботу і помешкання у місті Дрогобичі, де прожив до своєї кончини.

Отямившись, Марта відчула страшенну біль у всьому тілі. Крім похмурих енкаведистських писків побачила біля себе дочку Вербовської – Віру та односельця Ярослава Пашка. Їх теж арештували. Спереду біля енкаведистів зав’язаний у рядно сидів невідомий. Виїхавши із Залісок, більшовики попрямували у село Молодинче, де арештували чоловіка сестри Ронського. Уже вечоріло, як приїхали до Демидівського лісу. Там енкаведисти зняли чоловіка у рядні і повели вглиб лісу. Через деякий час звідти почулися постріли. Водночас прибула фіра і арештованим наказали пересісти у неї. У супроводі охорони попрямували на Ходорів. Привезли усіх до тюрми НКВД. Марту і Віру закрили в одній камері, Ярослава Пашка і швагра Ронського – в іншу. Вночі Марта з Вірою почули гуркіт автомобіля. Вікна були забиті дошками, але Вірі через шпарину вдалося підгледіти, що знову когось привезли. У коридорі почулися кроки, людська метушня, скрегіт замків. Через хвилю на подвір’ї побачили Ярослава і швагра Ронського, яких посадили в автомобіль і кудись повезли, а під ранок знову повернули у камеру. Коли їх вели коридором, то дівчата почули, як хтось сказав: «Ронський убитий…». Марта з Вірою здогадалися, що саме він був закутаний у рядні. «Собаці – собача смерть», - вирішили.

Зранку Марту взяли на допит до слідчого. Знову ті ж запитання. І знову Марта стояла на своєму. Тоді слідчий сказав: «Зараз на очній ставці Василь Ронський підтвердить твою причетність до партизанів». Знаючи про його смерть, Марта погодилася і навіть вимагала цієї очної ставки. Після допиту в той же день усіх арештованих відпустили. З допомогою Віри і Ярослава Пашка дісталася Марта додому. Уся в синцях, із поламаними ребрами.

Рани гоїлися місяць, особливо боліли ребра. Дізнавшись, що трапилось, дівчину прийшли провідати «Смерека» і «Семко». «Смерека» повідомив, що СБ УПА володіє даними про спорудження енкаведистами бункерів під виглядом упівських, у яких спецгрупи влаштовують допити підпільникам.

Окружна реферантура СБ, яку очолював «Смерека» і де працювала «Орися», була провідною рушійною силою підпілля, адже виконувала загальну революційну програму організації, боролась з енкаведистською агентурою, зі зрадниками повстанського руху, дбала про безпеку членів Проводу ОУН. Її діяльність не обмежувалася тільки рідним селом (Залісками), де вона тісно працювала із станичним Матвієм Сомиком – братом свого наставника, провідника ОУН, СБ УПА Олексія Сомика.

Згодом Марта отримала через Стефу Гошовську, племінницю станичного Матвія, повідомлення, що НКВД хоче її знову арештувати. Отже залишатися у сестри Катерини, чи брата Івана було небезпечно, бо тут шукатимуть найперше. Вона негайно покинула їх домівки, почала переховуватися у чужих людей в Залісках – то в одних, то в інших. Незабаром за нею приїхав енкаведист Грішин зі своїми душогубами. Не знайшовши дівчини вдома, шукав її по родині, але марно. Так і не знайшов.

Марта розуміла, що довго у селі перебувати непоміченою не зможе, вирішила перебратися до Жидачева. Поселилася у двоюрідного брата Степана Людкевича. Але одного дня прийшли неждані гості і обступили хату. Сам Грішин арештував дівчину і забрав у катівню до Ходорова.

Дорогою Марта готувалася до найгіршого. Але Грішин передбачав, що силою з неї нічого не виб’єш (знав це по першому арешту), а був переконаний, що вона знає багато, тому вдався до іншої тактики ведення слідства. Старався бути стриманим, не чинив фізичного насильства, не оприлюднював письмових доказів. Розпитував, чому втекла із села, чому переховується? Марта відповідала, що у селі їй було самотньо, тому вирішила пожити у місті у двоюрідного брата. Тоді Грішин використав інший прийом. Сказав, що її відпустять, але застеріг, щоб не ходила у село, бо «як бандерівці дізнаються про те, що тебе відпустили, - запевняв, – звинуватять у співпраці з НКВД і вб’ють». Наказав іти до тітки Гулей у Городище Королівське і побути там деякий час.

Наступного дня Марту справді випустили. Вона ніяк не могла у це повірити, навіть вийшовши за межі катівні. Чим дальше віддалялася від цього місця жаху, тим більше оглядалася: чи не доганяють, чи не завернуть назад? Водночас, не могла збагнути, що задумав Грішин, як дізнався про тітку у Городищі? У голові був хаос від цих запитань. Потинявшись вулицями міста і трохи заспокоївшись, прийняла рішення знову шукати «Смереку», про все розповісти і порадитися щодо подальших дій. Подумала, що допомогти їй у цьому зможе тільки «Калина» з Черемхова. Але іти до неї негайно побоялася, щоб не привести за собою «хвоста». Знала, що відпустили енкаведисти неспроста, щось задумали, спланували і напевне слідкують куди піде. Вона вирішила не випробовувати долі і подалася прямо у Городище Королівське до тітки Гулей. Побачивши Марту та зраділа і посадила дівчину за стіл, почала пригощати, розпитувати як поживає. Марта повідомила, що прийшла її провідати, бо вже давно не бачилися і попросила залишитися на декілька днів. Тітка радо погодилася. А дівчина почала допомагати родичці поратися по-господарству.

Серед ночі на подвір’ї почувся гамір, скрип чобіт. Це розбудило дівчину. Після цього вже не змогла заснути до самого ранку, прислухаючись чи не стукають у двері. На світанку запитала у господині про нічну метушню біля хати і поцікавилася, хто б це міг бути. Тітка відповіла, що таке іноді буває, але вона не знає хто ці люди, а виходити у двір боїться. Впоравшись із ранішнім годуванням живності, вона зайшла до хати у новій куртці. На запитання Марти куди поспішає, відповіла, що викликають у сільраду. Це насторожило дівчину. Тож, як тільки родичка пішла з хати, Марта і собі хутенько вдягнулася і пішла світ за очі.

Оминаючи села взяла курс на Черемхів. Там зустрілась із підпільницею «Калиною» та її молодшою сестрою Анною. Розказала «Калині» про усі події, які трапилася із нею за останній час і про ймовірну провокацію Грішина, від якої вдалося втекти. Попросила допомогти зустрітися із «Смерекою», щоб порадитися із ним як їй бути далі. «Калина» погодилася і цього ж дня вирушила на зв'язок, залишивши Марту із своєю сестрою.

Минув день, але зв’язкова не поверталася. Марта, аби не сидіти без діла, взялася ремонтувати свою куртку. Закінчивши шиття, голку за звичкою приколола до сукні, в якій була одягнена, і обмотала ниткою.

Наступного дня у сінях почувся якийсь шум, стукіт чобіт об долівку. Відчинивши двері, Марта побачила усміхнену «Калину»: «Сьогодні прийдуть друзі-партизани, щоб забрати тебе з собою» - поспіхом сповістила добру вістку. Марта із полегшенням зітхнула і з нетерпінням почала чекати вечора. У хаті робота не бралася до рук, усі повеселішали і частенько заглядали у вікно. Пройшло дві-три години після повернення «Калини». Сестра Анна, вкотре глипнувши у вікно, раптом зблідла і стривожено сповістила: «Боже, рятуй, до нас ідуть москалі». На мить усі в хаті мов оніміли від переляку. «Пізно», - подумала Марта і, присівши на лавку, приречено мовила: «Мабуть, за мною». «Марто, не сиди, - першою отямилася «Калина», - бери відро і біжи». «Орися» нарешті стрепенулася і вхопила відро та вибігла у двір, кинулася у корчі, що росли біля хати. Енкаведисти побачили дівчину і кинулись за нею вслід, мов навіжені пси. Наздогнали, схопили за руки, кинули на землю і почали жорстоко копати беззахисну жертву. Виливши усю свою лють, підвели її і повели на подвір’я.

Біля хати стояли «Калина» з сестрою та перелякано дивилися як енкаведисти тягнули за руки понівечену Марту. А та, побачивши їх, попросила винести із хати піджак. «Калина» побігла і через хвилю принесла куртку. «Я просила піджак», - наполягала Марта. Але енкаведистові не терпілося, він облив дівчину грубою лайкою і виштовхав у плечі на подвір’я до фіри, що стояла на дорозі. Пересилюючи гостру біль у спині та нирках, ледь переступаючи ногами, Марта покірно пішла до дороги. Услід їй лунали погрози енкаведистів: «Ти, падлюко, не будеш морочити нам голову, як Грішину! Усе розкажеш». Уже сидячи на возі розуміла безвихідність свого становища. Тюрми не боялася, бо була готова на більшу жертву. Боялася катувань. Тому у тихій молитві просила Бога дати сили, щоб витримати усі випробування. Дуже шкодувала, що не змогла скористатися своїм єдиним крайнім засобом захисту від мук катувань – прийняти ампулу отрути, яка була схована у піджаку, що залишився у «Калини». Провідник Олекса Сомик («Славко») давно дав їй ампулу отрути на випадок безвихідного становища.

Дорогою до Ходорова енкаведисти заїхали з Мартою у село Підліски, очевидно маючи інтерес у своїх чорних справах. Зупинилися біля сільської ради. Марті наказали зійти з фіри і під конвоєм привели у приміщення. Подумки шукала виходу із явної безвиході. «Боже, поможи», - просила. Раптом згадала про голку, котрою латала куртку і тепер мала при собі. «Це мій порятунок», - твердо вирішила. У цей час до кімнати увійшов чоловік, який іменував себе шваґром «Семка». Марта попросила у нього шматочок хліба. Той подумав, що вона дуже голодна і виконав прохання. Дівчина непомітно вийняла із сукні голку і запхала її у хліб. Подумки мовила: «Боже, прости мені за вчинок мій супроти себе» і проковтнула шматочок хліба з голкою. А потім молилася і просила Бога, щоби позбавив від тривалих страждань і швидше послав смерть. Але Всевишній тримав її в своїй опіці…

З Підлісок Марту привезли у Ходорівську тюрму, зв’язали руки і повели напівтемними коридорами у підвальну, сиру і темну камеру без вікон. Такого неприємного гнильного повітря, яке було в камері, Марта ще ніколи в житті не чула. Два енкаведисти, які її супроводжували, мовчки поставили дівчину біля стіни, а один із них заговорив: «Ну что, будешь рассказывать?». «Нічого не знаю. Розказати не маю що», - відповіла ув’язнена. «Тебя давно надо было расстрелять, сволочь бандеровская. Приготовься. Остались твои последние минуты. Сейчас тебя расстреляем», - знову полилися погрози. У той час зайшов третій із маскою на обличчі та пістолетом у руці. Марті стало лячно від того, що може померти «не поклавши на себе хреста», адже руки мала зв’язані. Тому стала благати своїх катів, щоб розв’язали їй руки. Нарешті один змилостивився і таки виконав волю дівчини. Марта перехрестилася і попросила: «Боже, прости мені і порятуй мою душу». А потім рішуче звернулася до енкавдиста: «Я готова. Стріляй». Раптом щось упало на бетонну долівку. Минала хвилина-друга, а постріл не лунав. Нарешті почулося злобне: «В Дрогобыч ее, падлу, там все расскажет!».

У Дрогобичі відбула під слідством дев’ять місяців. З Божою поміччю перенесла усі муки і страждання. Не зрадила, не видала жодної революційної справи, жодного побратима. Пройшла Мордовські табори. Там ноги пухли від голоду, нестерпно боліло під лівим ребром. У таборі працювала лікарем жінка, яка не була росіянкою за національністю. Марта розповіла їй, що колись ковтнула голку і медичка порадила їй їсти сухі сухарі. Дівчина послухала поради, а якось одного дня відчула, як голка вийшла. Через деякий час під лівим ребром усередині стало менше боліти, а потім і зовсім перестало.

Повернулася додому через довгих десять років. Брат Григорій Людкевич допоміг прописатися у Жидачеві. З часом познайомилася із добрим чоловіком Павлом Підлісецьким із Сугрова, одружилася з ним. Разом у злагоді прожили довгі роки, виховали двох синів – Остапа і Михайла. Дочекалися онуків і правнуків. Нині, на схилі літ, Марта щаслива, що живе у Незалежній українській державі. Часто згадує своїх братів: Дмитра, Володимира, Степана, Петра, сестру Анну з чоловіком Атанасом, провідників Олексу Сомика («Славка») і Остапа Пацевка («Смереку», «Оршана»), провідницю з Підністрян Марію та інших друзів, із якими боролась за волю України. Усі вони були великими патріотами української ідеї, одні полягли, як герої у боротьбі за державну незалежність України, а іншим Бог дарував щастя побачити свою мрію – незалежну Україну.