Наші герої: сім’я Трусь-Дідухів та Онуфрій Чорний

опубліковано 17 жовт. 2011 р., 06:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 жовт. 2011 р., 06:41 ]

14 серпня 2008 року до символічної повстанської могили в гаю, біля Чорного Острова (Жидачівщина), прийшли жителі ближніх і дальніх околиць. Прибули люди із сіл Городища, Чорного Острова, Отиневичів, Рудківців, Берездівців, Гранок-Кутів, Горішного, Долішного, міста Нового Роздолу з церковними процесіями несучи хоругви і національні прапори. Прибули запрошені гості: учасники визвольних змагань, відомі діячі культури, поети. Усі прийшли, щоби помолитися за душі тих хто загинув на цих теренах виборюючи Українську самостійність. Було відомо, що 14 серпня 1950 року на цьому місці в бою із більшовицькими «емгебістами» полягли багаторічні борці за українську ідею, підпільники-революціонери, подружжя Дмитра і Катерини Думашівських, уродженці Городища, і, встановлений на той час автором, Дмитро Шарабура на псевдо «Карпо», уродженець Горішного. Передбачалося, що тоді тут загинуло більше ніж три повстанці. Та це були лише припущення, які не мали достовірного підтвердження.

Від того часу минуло три роки. Крок за кроком продовжувалася історико-дослідницька робота з вивчення та оприлюднення невідомих сторінок визвольної боротьби. За роки Української Незалежності виросло нове покоління істориків-патріотів, дослідників, які ведуть повсякденну клопітку роботу, щоби відновити історичну справедливість, довести до широкого загалу реальні факти героїчної боротьби українців під проводом ОУН-УПА за право жити в незалежній державі, самостійно будувати своє майбутнє. В останні роки видано ряд досліджень, в тому числі документів з повстанських архівів, які зібрані у 12 і 13 томах «Літопису УПА» і висвітлюють важливі факти з життя повстанців. Про наші терени автор зібрав нові достовірні відомості, які проливають світло на утаємничені сторінки боротьби земляків. А чергове дослідження відкриває імена невідомих досі повстанців, які загинули 14 серпня 1950 року у гаю біля Чорного Острова.

***

Чим більше дізнаємося про героїчне минуле нашого народу, вивчаючи фактичні матеріали і опитуючи живих свідків тих подій, тим важче стає на душі. Серце наповнюється смутком і жалем, коли відкриваєш нові трагічні сторінки переслідувань і фізичного знищення «визволителями» зі Сходу українських сімей і родин, єдиною провиною яких було бажання жити у своїй незалежній державі. Серед тих, хто пройшов пекло більшовицького терору, є родина Трусь-Дідух із Голдовичів (Жидачівщина), із якої Михайло Трусь загинув 14 серпня 1950 року в криївці у гаю біля Чорного Острова. Документи МДБ свідчать, що цього дня о 9.30 годині оперативно-військовою групою Ходорівського райвідділу Міністерства Державної Безпеки за участі бійців I батальйону 332 стрілкового полку Внутрішніх військ МДБ у лісовому масиві (йдеться саме про Чорноострівський гай) біля Руди (нинішні Рудківці) виявлено добре замаскований бункер із п’ятьма підпільниками, які загинули, вчинивши відчайдушний опір. Вказано також, що з бункера вилучено 3 автомати, гвинтівку, 5 пістолетів, 4 гранати, 240 патронів і друкарський ротар, що підтверджує версію про існування тут друкарні Ходорівського районного проводу ОУН. «Емдебівські» офіційні дані говорять і про те, що загиблими партизанами були: Дмитро Думашівський («Ромб», «Чугайстер») – керівник Ходорівського районного проводу ОУН, 1921р.н., уродженець Городища (Ходорівщина); Катерина Думашівська (Вербовська) – зв'язкова і машиністка районного проводу ОУН, 1921 р.н., уродженка Городища; Дмитро Шарабура («Карпо», «Голуб») – кущовий, 1921 р.н., уродженець Горішного (тоді Ходорівського, нині Миколаївського району); Григорій Трусь («Тигр»), 1920 р.н.; Онуфрій Чорний («Сірко», «Степовий»), 1920 р.н. Тут йтиметься розповідь про Григорія Труся і Онуфрія Чорного.

 «Тигр» і його родина

…Ішов 1919 рік, навколо вирувала важка боротьба українського стрілецтва за відстоювання Державності Західно-Української Народної Республіки, але і в такій ситуації молоді люди закохувалися та створювали сім'ї. Так сталося і з Михайлом Трусем: покохав юну і веселу красуню Надію, яка відповіла йому взаємністю. Побравшись, вони могли б зажити заможно і щасливо. Однак на долю жителів Західної України дуже впливали зовнішні чинники: панська Польща отримала від Антанти право на приєднання Західної України. Польща утверджувала нові порядки, тому українцям стало ще гірше ніж було за Австрійської імперії. Кусок насущного хліба, для простого народу, здобувався дуже нелегко.

Непосильна праця підточила сили Михайла. Він занедужав і в розквіті сил пішов із життя, залишивши дружину і двох діточок – сина Григорія, 1920 р.н. і дочку Марію, 1923 р.н. Але Бог змилосердився: вдова вийшла вдруге заміж за Михайла Дідуха, який став турботливим батьком для дітей-сиріт. Потім у подружжя народилося ще троє синів – Петро, 1925р.н., Ярослав, 1927 р.н., Степан, 1931 р.н. Усі п’ятеро дітей росли у злагоді та мирі, всіляко допомагаючи батькам. Однак з кожним роком панська Польща все більше обмежувала права наших людей у праці, культурі та духовності, переслідуючи і забороняючи все українське. Життя ставало нестерпним. З важкими зусиллями відновлювалися «Просвіта», спортивно-руханкові організації, викладання у школах уроків українською мовою. Українці починають об'єднуватися навколо національної ідеї, створюють підпільні осередки ОУН, які готують молодь до майбутнього спротиву діючій владі. Не був осторонь цих процесів і найстарший син Григорій – активний учасник культурно-просвітницьких гуртків, театралізованих дійств і вистав. Маючи талант до музики, не зміг проявити його у повній мірі, бо нові громадсько-політичні процеси вимагали прикладання внутрішньої енергії, патріотичного настрою до активних дій.

За німецької окупації Григорій вступив до ОУН, виконував важливі доручення організації та був призначений станичним. З формуванням збройних повстанських загонів у 1944 році поповнив їхні ряди. Сьогодні детально дослідити його бойовий шлях у 1944-1950 роках надзвичайно важко без наявності архівних документів. Однак відомо, що наприкінці 40-х Григорій Трусь перебував у збройному підпіллі ОУН стрільцем на псевдо «Тигр» у кущі «Карпа», який діяв на теренах Ходорівщини і Новострілищанщини (нинішньої Жидачівщини). Також відомо, що взяв шлюб із Катериною Кухар з Голдовичів, але втратив дружину, яку разом з батьками більшовики вивезли у Сибір через те, що її брат Федір був у збройному підпіллі. 14 серпня 1950 року «Тигр» знаходився із своїми побратимами у бункері біля Чорного Острова, де усі разом по-геройськи полягли.

Не можу не розповісти і про інших членів сім’ї Григорія Труся, які потерпіли від більшовицького терору. Сестра Марія працювала у підпіллі зв'язковою, виконувала важливі доручення. У 1947 році, під час чергового «емгебістського» обшуку двору Трусь-Дідух, де сім'я уже не проживала (батько Михайло Дідух помер, а мати Надія з дочкою Марією і синами переховувалися у чужих людей), керівник гарнізону Акачон дав наказ підпалити хату. Марія, яка саме у той час була у селі, побачивши, що горить батьківська хата, побігла додому сподіваючись, що там уже нема непроханих «гостей». Але помилилася, бо на подвір’ї її чекала засідка. Дівчина кинулася навтіки поміж сусідськими хатами. І хоч від народження кульгала на одну ногу, все ж зуміла відірватися від переслідувачів. Надворі був липень. Вибігши за село побачила пастухів, які пасли худобу. Один із тих пастухів Михайло Змія з Голдовичів, який став свідком цих подій, нині згадує: «Тоді зі мною був молодший брат Марії – Степан Дідух. Ми бачили як горіла хата, як за село вибігла дівчина, яку ми впізнали. За нею гналося двоє озброєних «емгебістів». Ми переживали і молили Бога, щоби Марія добігла до житнього поля, де можна було сховатися. І це їй майже вдалося. Але враз ми помітили, що її переслідувачі зупинилися, один другому поклав карабін на плече, - пролунав постріл… Марія, змахнувши руками, впала у жито. Брат Степан, закривши обличчя руками, гірко заплакав. Її тіло залишили край дороги біля житнього лану. Вночі дівчину поховали в могилу, в якій спочивав її вітчим – Михайло Дідух».

Молодший брат «Тигра» – Петро Дідух з 1944 р. брав участь у збройному підпіллі. Виділявся міцною статурою та неабиякою відвагою. Якось восени ввечері був у Голдовичах. Із товаришем Ярославом Дралою йшли до фільварку на призначену зустріч. Біля одного з дворів натрапили на військову засідку, прийнявши «емгебіста» одягнутого в плащ-палатку за свого. Він стояв до них спиною. Хлопці підійшли і привіталися, а «емгебіст» різко повернувся і спрямував на них автомат. Петро не розгубився, миттю схопив за дуло автомата, повалив вояка на землю і приглушив. Коли той прийшов до тями, партизани уже були далеко. Розлючені невикористаною можливістю захопити їх, більшовики зчинили  шалену стрілянину, під час якої у хаті була вбита Ксенія Мікулінська із Кнісова... У 1947-му по селу пішов поголос, що біля Ново-Стрілищів (нинішніх Голдовичів) Петро Дідух загинув. Почувши ту трагічну звістку, мати Петра гірко заридала, а син Ярослав, як міг, заспокоював її: вираз безмірної туги за вбитим сином, на людях, міг привести до нових репресій.

Ще один молодший брат Григорія Труся – Ярослав допомагав підпіллю, мав зв’язок із партизанами, є припущення, що співпрацював із Григорієм. Виконував доручення по зв’язку та розвідці, багато із яких були пов’язані з районним центром, оскільки навчався у Ходорівській середній школі та не викликав жодної підозри у репресивних органів. Після закінчення школи у 1948 році перейшов у збройне підпілля. У 1950 році сліди Ярослава загубилися, де він загинув – невідомо.

Наприкінці 40-х років мати Надія залишилась з наймолодшим сином Степаном і змушена була постійно переховуватися у чужих людей. У 1950 році «емгебісти» вистежили її в Лучанах у сім’ї Довгих, де її заарештували і вислали в Омськ. Степан залишився сам. Через деякий час одержав звістку від матері і поїхав до неї в Сибір. Та в 1951 році повернувся додому, навів зв’язки із збройним підпіллям і далі виконував партизанські доручення. Одночасно закінчив школу у Дев’ятниках. Під час виконання чергового завдання перебував у Юшківцях і натрапив на більшовицьку засідку біля сільського кладовища. Під час переслідування його вбили.

Наприкінці 50-х мати повернулася із Сибіру до свого села, жила в односельців і з болем згадувала про втрачених дітей. Від її життєрадісності та веселості залишилася лише тінь. Горе, якого завдали їй російські шовіністи, нестерпним болем ятрило серце до кінця життя. Вона жила вірою і надією, що прийде час і зустріне їх, своїх Героїв, в іншому житті – пригорне, по-материнськи обійме. Похована Надія Дідух у рідних Лучинах.

«Сірко»

Наступний герой, який поліг у нерівній боротьбі 14 серпня 1950 року під Чорним Островом – Онуфрій Чорний, воїн УПА (псевдо «Степовий», він же «Сірко»), народився у 1920 році у Баківцях (Жидачівщина) у заможній селянській сім’ї Михайла і Ганни Чорних. Був п’ятою дитиною. У Баківцях закінчив 4 класи початкової школи. В 30-х роках брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі села. У «Просвіті» вивчив історію України, належав до тих молодих активістів, які пропагували українську ідею. Нині у Львові живе його сестра Михайлина, яка згадує: «Він тягнувся до всього українського, за що був переслідуваний польськими шовіністами. Одного вечора, повертаючись після занять із «Просвіти», Онуфрій зазнав нападу поляків, які його тяжко побили за поширення українських настроїв. Тіло його все було синє від побоїв».

За часів німецької окупації Онуфрій разом з батьками займався сільським господарством. Після відступу німців, був затриманий «енкаведистами» у Репихові і завезений в Нові Стрілища, де йому запропонували співпрацю з органами. Онуфрій погодився, бо розумів, що інакше вийти із застінку живим не вдасться. Опинившись на волі, через підпільника Івана Мідянського зв’язався зі збройним підпіллям і відійшов у ліс. Незабаром «енкаведисти» почали активно розшукувати Онуфрія, провадили обшуки і допитували його рідних. Матір з дочкою Михайлиною змушені були залишити рідний дім і переховуватися у чужих людей. А «Сірко» ще довго (2200 днів) боровся з більшовицькими окупантами: брав участь у десятках бойових операцій, що осяяні радістю перемоги і пригнічені болем від втрати побратимів. Яку потрібно було мати волю до боротьби, щоби в оточенні ворогів, у дощ і стужу, переховуючись по криївках, не зламатись, не відступити, бути вірним присязі до останньої хвилини свого життя. 14 серпня 1950 року Онуфрій разом із чотирма побратимами прийняв свій останній бій за свободу. Всі вони не відступили, не здригнулись, не схилили голови перед ворогом, як і сотні, тисячі їх попередників – воїнів ОУН-УПА, які прагнули волі своєму народові. Вони і через десятки років захоплюють, уже нові покоління, своєю героїкою і жертовністю в ім’я Української Незалежної Держави.

Вічна слава Героям!

Зіновій Горін, дослідник визвольної боротьби, депутат

Миколаївської районної ради Львівської області