Спогади про УПА. Зіновій Горін


Наші герої - родина Вовчуків

опубліковано 9 бер. 2012 р., 11:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 бер. 2012 р., 03:11 ]

Оминути внесок ОУН у факт появи держави України неможливо. Сама діяльність та ідеологія ОУН ставлять в логічний ряд багато подій у розвитку української нації і дають логічне пояснення: чому український народ незважаючи на Голодомор систематичне винищення інтелігенції, безперервне зросійщення культури і звичаю спромігся створити власну державу.

Моя розповідь про Івана Вовчука уродженця села Горішнє Миколаївського району Львівської області. Депутати сільської ради, вшановуючи його пам’ять, одну із вулиць новозабудов назвали його іменем.

У статті використано документи історичного архіву у Львові, архіву управління СБ у Львівській області, матеріали Дрогобицького краєзнавчого музею, спогади Миколи Сидора-Чаторейського (за книгою «Між молотом і ковалдою». Нью-Йорк, США, 1967-1968), спогади родичів, жителів Горішнього, Гранків-Кутів, листи Івана Вовчука з таборів Мордовії до сестри Розалії за 1954-1955 роки.

Іван Вовчук, псевдо «Граб», «Вільха», сотник УПА курення «Льви» народився 13 червня 1886 року у національно-свідомій українській сім’ї села Ляшки (Горішнє) Бібрецького повіту. Батьки Івана з діда-прадіда були хліборобами, важко працювали на землі, вирощували хліб, ростили дітей, з малих літ прививали їм любов до праці, землі Української з її глибокими традиціями і звичаями. Навчали законам і чеснотам Божим.

Немаловажним фактором у вихованні і формуванні особистості Івана відіграла громадська діяльність батька. Григорій Вовчук користався повагою і авторитетом у громади села, часто спілкувався з парохом села о. Долинським, директором школи Калиновичем у вирішенні громадських, соціальних потреб жителів села. Був зачинатилем просвітницької роботи в селі. В 1894 році Григорій Вовчук – один з ініціаторів заяви в намісництво у Львові з проханням дозволити заснувати в селі читальню товариства «Просвіта». З одержанням дозволу став фундатором, активним організатором та читачем «Просвіти». З жителем Ляшок однодумцем Гнативичем організував і завіз камінь на будівництво будинку «Просвіти» в місто Ходорів. Під час відкриття будівництва заклали перший камінь під забудову. На початку двадцятого століття Григорій Вовчук вступає в Українську Національну-Демократичну партію, в яку входили видатні діячі Галичини: М. Грушевський, Кость і Євген Левицькі, І Франко та інші. Також варто зазначити, що господар Григорій Вовчук був обраний до складу Ширшого народного комітету УНДП на з’їзді партії 25 грудня 1912 року. Даний комітет став осередком, який керував усім життям краю: політичним, господарчим і культурним. Виступав як активний оборонець національних прав, був делегатом до Відня від громадськості та УНДП до Австрійського цісаря Франца Йосипа з посланням про надання народу Галичини вільних прав і автономії. У духовному житті був добрим християнином і захисником своєї церкви. Із своїх заощаджень за життя пожертвував для храму села позолочену оправу на Святе Євангеліє. У час проголошення ЗУНР у 1918-му році мав промову на народному вічі у місті Ходорові. Був впевниний і жив з вірою, що прийде час і здійсниться омріяна десятками, сотнями років мета українського народу – Незалежна Україна. Розумів, що за неї требе боротись, і дорогу прокладуть покоління освічених українців, які своїми ідеями згуртують, поведуть народ на боротьбу за незалежність.

У сім’ї Вовчуків виростало восьмеро дітей, батьки докладали усіх зусиль, щоб діти отримали освіту, ішли у світ звершувати історію, були потрібні своєму народу. Іван був першою дитиною. Навчаючись у школі, показав здібності до науки, які продовжував освоювати у Перемишльській гімназії. На даному періоді життя велику увагу приділяє просвітницькій роботі. У період вакацій, перебуваючи у рідному селі Ляшках, він постійний відвідувач читальні, яка в той час налічувала до сто книг. Організатор голосних читань та спільних обговорень. Його любимі автори: Шевченко, Франко, Шашкевич, Гоголь. У селі так і звали його «читальник». Після успішного закінчення гімназії Іван наслідує своїх батьків, і майбутній вибір професії пов’язує з годувальницею-землею. Їде на Волинь і продовжує навчання в агрономічному сільськогосподарському навчальному закладі (місті Дубно). Іван знайомиться із студентами-однодумцями, зокрема, майбутнім науковцем і літератором Б. І. Степанишиним, запалює їх ідею національно-державного будівництва.

28 грудня 1913 року у Львові Іван Вовчук присутній на привселюдному вшануванні 40-річного ювілею творчої і громадської діяльності великого Каменяра, Івана Франка і зачитує організований привітальний лист від селян Ляшок Долішніх.

«Великий наш учителю!»

І я, син хлопського роду, стою нині перед Тобою, щоби зложити свій привіт. Ми, селяни, люди прості та не уміємо гарними словами висказати сего, що серце чує. Та проте ми розуміємо, чим ти був для нас. Ти нас учив. Ти нас провадив. Ти за нас і терпів. Ти все дав нам, що лише мав, тому і ми Тобі, нині дякуючи за се все, складаємо у ніг Твоїх все, що маєм на наших убогих нивах. Ось в сім вінци, котрий сплели ми в честь Твою, маєш і пшеницю, і жито, овес, коло чого ми працюємо, щоб придбати насущного хліба. А Ти за інший хліб дбав, на іншій ниві працював. Ти трудився для духа – та однако терпів, як і кожний з нас селян у своїй чорній солом’яній хаті. Ти більше терпів, бо терпів за всіх. Так нині ми і подяку, і честь Тобі складаєм за сю твою працю для нас та з серця желаєм Тобі прожити єще многих літ серед нас та тішиться овочами Своєї гарної праці.

Лист був зустрінутий бурхливими оплесками в залі. Молодший брат Івана, Микола, 1891 року народження, в той час навчався у Львівському університеті на юридичному факультеті. Був надто активний у студентських колах. Його політичний світогляд – це протистояння полякам, як головному ворогові Галичини. Належав до нового покоління, яке не випрошувало в уряду соціальних реформ та культурних прав, а протистояло ворогові, готове пожертвувати власним життям. Напередодні Першої Світової війни Микола помер у віці 21 рік у Львові внаслідок отруєння, при загадкових обставинах. Були твердження, що трагічний випадок спричинила рука шовініста з польських таємних військових організацій. Це перше горе, яке прийшло у сім’ю Вовчуків.

У липні 1914 року Австрія, як відомо, проголосила війну Сербії. Це послужило початком Першої Світової війни. Івана, його брата Андрія, 1887 року народження, чоловіка сестри Палами Івана Шарабуру призвали до австрійського війська. Усі вони пройшли тяжкі і довгі дороги війни, воювали на Італійському фронті. У період листопадового Чину 1918 року з австрійських формувань добровольцями перейшли у збройні сили УСС і воювали в ім’я незалежної Західно-Української Народної Республіки. Брат Андрій, швагер Іван Шарабура загинули в бою з поляками на початку 1919 року в складі групи УГА «Старе Село» в район Бібрки.

Іван в чинні чотового (лейтенанта) воював у третій Бережанській бригаді УГА, в полку артилерії. В кінці грудня 1918 року формував добровольців у місті Ходорів, де знаходилась начальна Верховна команда УГА, і супроводжував поїзд з новобранцями під місто Городок, де проходили запеклі бої з поляками. Більше восьми місяців існування ЗУНР Іван Вовчук на передовій лінії в боях з ворогом. У липні 1919 року відійшов у складі УГА за Збруч, де Галицька армія злучилася з Наддніпрянською та бере участь у поході Української об’єднаної армії за визволення столиці Києва від більшовицьких банд.

З відходом УГА за Збруч і окупації Галичини поляками, родина Івана Вовчука зазнала важких переслідувань. Батько змушений був переховуватись два з половиною роки у лісі у «Вовчих дебрях», в печерах біля села Ілова. Польська військова жандармерія робила часті напади на двір, проводячи обшуки, погрожуючи матері, братам і сестрам фізичною розправою. В пошуках забороненої літератури, зброї зрізали столітню грушу, що росла на подвір’ї. Під час переслідувань батько втратив здоров’я і помер в 1927 році. 

Громадськість достойно оцінила життєвий вклад Григорія Вовчука в національне відродження і боротьбу за утвердження української державності. В останню дорогу відпроваджували усім селом, панахиду відправляли дванадцять священиків з повіту.

У той час Іван з важкими трудностями повернувся зі східних теренів України до батьківського дому. Завів сім’ю в 1924 році, дружину взяв з роду Лотоцьких, звали Аполонія. Вінчальний обряд проводили в одному з храмів міста Львова. Іван Вовчук, поріднившись із сім’єю Лотоцьких відчув атмосферу спільних думок і розуміння, ідейну і духовну підтримку від батька дружини та поринув у політичні процеси того часу. Відновлює зв’язки зі своїми друзями на Волині та виїжджає в Дубно. Працює там протягом двох років. Дружина в той час жила зі своїми батьками в Ляшках. Тільки постійні листові прохання Аполонії змусили Івана залишити Волинь і повернутись у своє село до сім’ї. Працює у тестя в млині. З передчасною смертю тридцяти п’ятирічної сестри Марії, Іван і Аполонія взяли її дочку Гану, 1926 року народження на вихованням. 

Є свідченням, що перебуваючи на Волині, Іван Вовчук мав відношенні до української підпільної організації. Із тверджень довгожителя Гранок-Кутів Гулія Федора та його дружини, в 1931 році Вовчук Іван, Федорів Микола, Люзан Микола розповсюджували антипольські політичні «летучки». У 1933 році Івана Вовчука обрано головою читальні в Гранках-Кутах, яка знаходилася у господаря Колодія Григорія, по сільському називали «до Гошка». У 1934 році Іван між симпатиками української ідеї Гранок-Кутів, Ляшок поширював заборонену літературу (газети), де висвітлювався атестат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Тільки завдяки запевненням Юзефи Лотоцької, що Іван не займається антипольською політичною діяльністю, йому вдалось уникнути фізичної розправи під час каральної акції «пацифікація» у 1930 році. Юзефа була братовою жінки Івана, працювала директором триклясової школи із семи відділів у Гранках-Кутах, користувалась повагою і авторитетом у польської влади та жителів села.

У 1941 році з відновленням Української Державності Іван Вовчук стає секретарем збірної громади волості Підністряни. Він володів чотирма іноземними мовами: німецькою, польською, єврейською, російською. Із споминів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Львівської округи Миколи Сидора-Чаторейського: «В 1943 році я отримав завдання від зверхників вивезти в «поле» секретаря волості у Підністрянах Івана Вовчука. В той час це була вже немолода людина, але ми мали про Івана найкращі відомості, що це був дуже добрий в минулому підстаршина артилерії. Якраз командування спеціальної охорони Львівської області пошукувало за таким старшиною, що міг би негайно розпочати вишкіл при обслуговуванні гармат. До вишкільної праці був притягнутий також Петро Мандрик, він мав за собою старшинську артилерійську школу, і негайно з Іваном розпочали велику працю, вишколюючи сотні юних артилеристів, які уже за пару місяців вславилися не аби якою відвагою та воєнним хистом, як перші артилеристи УПА. У майбутньому вони стали ядром відділу артилеристів УПА-Захід та несли славу Українського воїна серед своїх і чужих, не лише у Львівській області але й на усіх Південноукраїнських землях, включно з Лемківщиною.»

Іван Вовчук-«Граб» став прикладом для всіх курсантів школи військових гарматників, яку він провадив, і не раз зі своїми учнями брав активну участь у боях, які незабаром відбулися. Сотня Івана Вовчука-«Граба» була однією із складових повстанського куреня «Льви», який одним із перших був сформований на території Львівщини. За німецької окупації курінь «Льви» звів ряд великих і малих боїв з німецькими, угорськими, калмицькими військовими частинами та польськими боївками на території Львівської області. В них брала участь сотня Івана Вовчука-«Граба». За часів німецької окупації Іван Вовчук очолював організаційно-мобілізаційний референт повітового проводу ОУН Бібреччини. З приходом більшовиків курінь «Льви» переходив фронт в районі Старих Стрілищ, в боях зазнав великих втрат. Із вцілілого війська була сформована сотня, яка в жовтні вела важкі бої з облавними військами НКВД. Вона була розпорошена на малі групи, розформована і перестала існувати. У той час Іван Вовчук-«Граб» за станом здоров’ям був скерований Проводом на підпільне місце перебування в село Дроховичі Жидачівського району. Поселився у сім’ї Пастирнака, де проживало двоє людей похилого віку. Змінив свою зовнішність,запустив бороду, це був 1945 рік.

15 червня Іван Вовчук переніс іще одну втрату, померла його дружина Аполонія. Боліла душа: непопрощався (так вимагали обставини підпільного життя). У тому році з проведенням операції Польською і Московською владою по переселенню українців з території Закерзоння Проводом було легалізовано Івана Вовчука-«Граба», як переселенця. Він переїхав і поселився в одному із сіл Пустомитівського району.

В 1946 році почав працювати у Львові в будівельному управлінні комірником, проживав у гуртожитку управління по вулиці Стрийській 3. 15 серпня 1947 року був арештований НКВД, як учасник бандерівського визвольного руху. За свідченням Ленишина Михайла 29 вересня 1947 року відбувся суд. По даній справі проходили ув’язненні Марія Набайко та Іван Козак. Військовий трибунал прикордонних військ НКВД Львівської округи виніс вирок: 10 років позбавлення волі. Це сталося на шістдесят другому році життя Івана Вовчука. Покарання відбував у Мордовській АСРР, Зубово, Полянського району, в пос. Явас, п/я ЖХ 385-7.

Із рідних на той час залишились живими брат Петро, який в 1945 році був арештований за політичну діяльність Івана і відбував тюремне ув’язнення в Караганді, та наймолодша сестра Розалія, 1907 року народження, яка проживала в Ляшках, була заміжня за Дяківського та виховувала трьох дочок.

Листувався Іван з сестрою рідко. В одному із листів писав: «Справді, я не писав нікому з рідних, але не від мене залежних причин. Не стану писати наразі до рідних і знайомих, бо ж думав: хай живуть і другі спокійно, яке у мене право порушувати комусь спокій». 

Турбується життям рідних, знайомих і друзів, радіє одержаною звісткою про їхнє життя, просить поздоровити усіх, «кому що належно» в Горішньому, Львові і Зашкові. Щиро радіє підростаючим поколінням. Успішним закінченням школи племінниці Іванки. І звертається до неї з майбутнім наставленням: «Дорога дитино, тішуся що Ти гарно закінчила школу. Але зараз же скажу, що це не може бути вже для тебе точкою. Як із чим продовжувати науку – думай сама, думай днями і ночами, обов’язково вперед, без утоми, без сумнівів. Всю енергію, всю спроможність, ціле своє «Я » включ в одне, зосередься на «хочу, мушу». Для Тебе не сміє бути нічого неможливого. Твої здібності і Твій тверезий погляд на життя поможуть Тобі перемогти всі труднощі, які можуть виникнути, появитись на Твоїй дорозі за несприятливих обставин. Я був би щасливий, як би узнав, що Ти віриш в успіх цієї справи так беззастережно, як вірю в неї я». 

І це незважаючи на невільницькі табірні умови, 69-ий рік життя, стан здоров’я, аритмію серця, часті докучання ознак старості, брак потрібних старому вигод і моральне почуття, які діють несприятливо на загальний стан. Поза тим, Іван Вовчук пише книгу. На жаль, рукописи пропали у таборі після його смерті. Він у постійній душевній боротьбі, роздумах, які висловлює у листі найдорожчій людині, яка залишилась живою із їх «гнізда».

4 серпня 1955 року зупинилось серце незламного борця за Українську державність. Людини з великої літери, одного із славних синів роду Вовчуків. Його прах томиться далеко в чужині, як десятків, сотень, тисяч йому подібних дітей Української землі, що по волі російської шовіністичної системи були знищені, оскільки прагнули жити вільно на своїй землі, ростити дітей, вирощувати хліб, розмовляти своєю рідною мовою у вільній Українській державі.

Вічна Вам слава, наші Герої! Ваші імена повік-віку будуть жити в пам’яті народу України!

Сьогодні спілкуючись з нащадками роду Вовчуків: пані Марією Вовчук, яка проживає в селі Горішнє; її братом паном Андрієм, жителем міста Ходорова; з пані Марією Біленко, дочкою Розалії, учителькою Новороздольської спеціалізованої школи №3, я відчув ту велич духу вольності, патріотизму, любові до рідного краю, який не згас до сьогоднішніх днів та іде відлунням від засновників роду Вовчуків через їх нащадків до сучасників. 

Стежками нескорених (автор: Горін Зіновій)

опубліковано 10 лют. 2012 р., 05:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2012 р., 08:54 ]

Автор: Зіновій Горін, дослідник визвольної боротьби
 
Ми стоїмо на порозі важливої події – незабаром сповняється сімдесят літ з початку формування перших збройних загонів УПА на теренах Західної України. Ця подія народила сподівання для українського народу про здобуття Незалежності для своєї багатостраждальної держави в час протистояння двох людиноненависницьких імперій: німецько-фашистської і російсько-більшовицької. Своїми ідеями, гаслами і вчинками українські націоналісти піднімали народ на боротьбу з коричневою чумою і більшовицькими загарбниками.

Великий проміжок часу розділяє нас від тих буремних днів, та пам’ять про них продовжує жити в народі по цей день. Здається, що час вже повинен загоїти душевні і фізичні рани, та занадто вони глибокі і болючі. Багато горя і страждань переніс український народ, мільйони знівечених людських доль, загублених життів кращих представників нації – це була плата за прихід «визволителів зі сходу». Так оцінюють події тих часів живі свідки. На двадцятому році Незалежності України сьогоднішня влада залишила за межами української історії реальну правду про самовіддану боротьбу кращих синів і дочок за справжню Незалежність, про яку мріяли попередні покоління українців. Офіційні джерела свідчать, що в лавах ОУН-УПА, разом з їх симпатиками, загинуло біля сто п’ятдесят п’ять тисяч чоловік. 

Нещодавно, з причини цієї визначної дати, спілкувався в телефонному режимі з учасницею визвольних змагань Марією Савчин, «Марічкою», дружиною провідника ОУН Північно-Західних Українських земель Василя Галаса, «Орлана», яка має 86 років і проживає в США.

Обговорюючи описані нею спогади в книзі «Тисяча доріг», почув з її уст: «Ці спогади, це не тільки моя власність, вони належать усім моїм друзям. Це безліч переживань і особистих трагедій, велич геройства і посвята всім учасникам тих буремних подій. Чула, що їх читають із захопленням навіть комуністи. Та гірко, що на другому десятку Незалежності ми не визнані Українською Державою».

Що стосується відтворення історичної правди про події 40-х, 50-х років то, на жаль, архівні документи поки що закриті від простих людей за сімома замками. Тому треба віддати належне окремим дослідникам-краєзнавцям, історикам, які десятками років, з почуття патріотичного обов’язку, об’їжджають ближні і дальні села та містечка Львівщини в пошуках живих учасників та свідків визвольних змагань, документів, по яких можливо ідентифікувати загиблих патріотів, які по зведеннях НКВД, в кращому випадку, проходили під псевдо. Вони по зернині збирають достовірні факти і відтворюють події тих часів, встановлюють невідомі людські долі та імена досі безіменних героїв – воїнів ОУН-УПА.

Багато районів Львівщини може гордитись людьми, які працюють на відтворенні історичної правди, в т.ч. і Миколаївщина. Завдячуючи невтомній праці дослідника, історика, краєзнавця Романа Сколоздри, відомого вченого Леонтія Войтовича та інших співавторів, вийшов у світ чотиритомник наукових статей «Миколаївщина», де в першому і другому томах було вперше за роки Незалежності опубліковано список-мартиролог загиблих борців за Українську Державність, який складає 1226 імен.

В сусідньому, Жидачівському, районі в 2007 році видано книгу «Дзвони пам’яті», автор Олексій Данилишин, політв’язень російських концтаборів, член підпільної молодіжної організації «Месники», що діяла до 1950 року. Книга вміщує довідки про жителів району, що входили до лав ОУН-УПА, інших громадян, полеглих у боротьбі, арештованих і засуджених, вивезених в Сибір і депортованих тоталітарним російським режимом. З них полеглі складають 1850 чоловік.

Великої вдячності та уваги заслуговує багаторічна праця нашого земляка, уродженця с. Підгірці, Михайла Мандрика – громадсько-політичного діяча Стрийщини, автора тринадцяти книг патріотичної тематики, одна з яких «Повстанська Ходорівщина» своїм змістом досліджень охоплює і частину населених пунктів Миколаївського району. Наведений ним список загиблих по Стрийщині складає 1900 чоловік.

Доброго слова заслуговують дослідники-краєзнавці Ярополк Царик та Роман Пастернак, які ведуть дослідження збройної боротьби на теренах Перемишлянщини і Бібереччини. Роман Пастернак є автором серії збірок «Не вмре слава героїв», з мартирологом на 1300 чоловік.

На особливу оцінку по глибині і об'єму досліджень, з сотнями окремих автобіографічних описів, які охоплюють переважну більшість учасників збройної боротьби ОУН і УПА на Сколівщині, заслуговують праці історика-дослідника Григорія Дем'яна, з мартирологом полеглих на 2600 чоловік.

В розрізі висвітлюваної теми заслуговує уваги «Книга пам'яті України» (1914-1990рр.), яка присвячена учасникам національно-визвольних змагань Сокальщини з мартирологом на 3631 чоловік з поіменним списком бійців УВО, воїнів ОУН-УПА, котрі полягли в боротьбі з окупаційними режимами, або були репресовані, в період 1920-1950рр. Таку сподвижницьку діяльність по збереженню національної пам'яті про славні діла своїх земляків варто запозичити і іншим районам та областям нашого краю.

Окремими рядками хочу відмітити багаторічні дослідницько-пошукові роботи «По слідах повстанської Слави», які проводить в Миколаївському і прилеглих районах молодіжно-патріотична організація «Пласт», очолювана наставниками і вихователями Миколаївської і Новороздільської станиць Миколою Гнатівим і Богданом Іваницьким.

В сусідньому, Жидачівському, районі активну роботу по патріотичному вихованню молоді проводять Володимир Гаврон та Володимир Мелех, які очолюють осередок товариства пошуку жертв війни «Пам'ять». Напрямок діяльності товариства – краєзнавство, пошук документальних свідчень діяльності ОУН – УПА на наших теренах, збір спогадів учасників і очевидців тих подій, ознайомлення громадськості з фото- і кіноархівами, що відображають епізоди боротьби за незалежність України 40-х, 50-х років минулого століття.  

Коли знайомишся з досягненнями молодих хлопців та дівчат, вражають масштабність і результати їх діяльності, а це десятки відтворених боїв проведених відділами і сотнями УПА, відзнайдення біля сотні схронів і криївок, місць загибелі воїнів УПА і членів підпілля ОУН, складення карт з нанесенням визначних місць, встановлення пам'ятних знаків на місцях бойової звитяги і упорядкування поховань полеглих героїв. Все це дає надію і упевненість, що започаткована старшим поколінням дослідницька робота і в майбутньому буде продовжена.   

Читачі народних часописів, при ознайомленні з подіями визвольної боротьби 40-х – 50-х років, напевно зауважили на достовірність приведених даних: по зведених боях відділами УПА, операціях органів МГБ супроти Українського визвольного руху, по встановленню прізвищ загиблих воїнів, оскільки більшість цих даних базується на витоках першоджерел – архівах ОУН, УПА. В даній ділянці роботи фахову допомогу краєзнавцям надають вчені-історики, один з них – Володимир Мороз, відомий своїми дослідницькими працями не тільки в України , але і за її межами. Він автор багатьох публікацій, автор книг серії «Події і люди», які присвячені життю та діяльності багатьох провідних діячів ОУН-УПА, редактор і упорядник 12 і 13 томів «Літопису УПА».

За останнє десятиліття багато зроблено для відтворення історичної правди про збройну боротьбу за незалежність України періоду середини минулого століття, але залишається ще багато довершити, щоби позбутись «білих плям» в нашій історії. На сьогоднішній день не завершено в повному обсязі мартиролог полеглих учасників збройної боротьби. Більшість архівів ОУН-УПА залишились в утаємничених місцях і невідомо в якому вони стані. Тому кожний документ, який вдається сьогодні відшукати дослідникам-краєзнавцям про події семидесятирічної давності, можна вважати великою удачею.

Один з таких документів, унікальної вартості, відшукав краєзнавець-журналіст з м. Бібрка Ярополк Царик. Це «Листок павших на полі слави», складений на постої 10 червня 1949 року, підписаний псевдонімом «Микита». В ньому подаються дані на сімдесят членів збройного підпілля. Мартиролог складено по Винниківському, Біберецькому, Новострілещанському та Ходорівському районах нашої області. Наводимо витяг з тексту, в оригіналі першодруку, яким охоплюється список членів збройного підпілля, що діяли на території сьогоднішнього Миколаївського району – наших земляків, а також на членів підпілля з інших районів і областей, які вели збройну боротьбу на наших теренах і були відомі автору цієї публікації по псевдонімах.

« 5. «Орлик» - ур. в с. Грусятичі, Новострілищанського р-ну, ур.1923р., 7 кл. нар. школи, рільник.  Згинув 4.12.1947р. в с. Станківці в час наскоку большевиків на криївку. Тіло забрали большевики і поховали біля судового будинку. За першої большевицької окупації в 1939р. вступив в члени «Юнацтва ОУН» і згодом став станичним «Юнацтва». За німецької окупації в м. травні 1944р. відійшов до УПА – 3-тя сотня «Льви», в якій перебув до м. серпня 1944р. По переході фронту в листопаді 1944р. був вже в боївці  провідника «Юга». Відтак у 1945 та 1946рр. працював в боївках провідників «Скитана» та «Мирона». В м. листопаді вступив до куща як стрілець. За час своєї революційної роботи був 2 рази ранений. Обов'язки свої виконував солідно.

6. Пундор Степан – «Летун», ур. 1924р. в с. Тужанівці, 3 кл. нар. школи, рільник. Згинув 4.12.1947р. в с. Станківці в час наскоку большевиків на криївку. Похований в м. Ходорів коло суду. За німецької окупації в 1943р. вступив у ряди «Юнацтва» і став станичним «Юнацтва». З приходом большевиків пішов у підпілля, а відтак у січні 1945р. вступив до куща як стрілець. Всі обов'язки стрільця виконував чесно і солідно. На цьому посту згинув геройською смертю стріляючись з власної зброї.

7. Моздецький Григорій – «Левко», ур. 1914р. в с. Руда, 3 кл. початк. школи, рільник. Згинув 4.12.1947р. в с. Станківці в час наскоку большевиків на криївку. Похований в Ходорові коло суду. За німецької окупації працював у фільварку як звичайний робітник. З приходом большевиків у 1944р. пішов у підпілля і вступив до СКВ. В липні 1945р. передано його до помочі станового, а від 1946р. весни скривався як незалежний підпільник, не виконуючи жодних організаційних завдань. Згинув разом зі стрільцями СКВ, з якими скривався.

8. Садовський Гаврило – «Булька», ур. 1921р. в с. Станківці, 2 кл. початкової школи, соцпоходження – бідняк. Згинув 4.12.1947р. в с. Станківці в час наскоку большевиків на криївку. Похований в Ходорові коло суду. За німецької окупації від 1942р. по 1943р. був у Німеччині на праці. З приходом большевиків у 1944р. пішов у підпілля і допомогав станичному у виконуванні роботи. В 1945р. зловлений большевиками, по двох тижнях втік з тюрми і крився, як незалежний підпільник.

10. Хрів Іван – «Калина», ур. 1924р. в с. Мединичі, р-н Мединичі, 4 кл. нар. школи, рільник. Згинув 19.3.1948р. в с. Ляшки Горішні, заскочений 20 большевиками в час квартирування на господарстві. Похований в Ходорові біля будинку МГБ. Від 1940р. був симпатиком ОУН, а з приходом большевиків у 1944р. вступив в ряди УПА. Перебував у відділі «Журби» та «Сурмачі». По розчленуванні відділу перейшов на теренову роботу і працював, як стрілець куща. Обов'язки свої виконував точно і чесно.

11. Звозда Іван – «Мрія», ур. 1925р. в с. Ляшки, 2 кл. нар. школи, рільник. Згинув 19.3.1948р. в час наскоку большевиків на квартиру, в якій квартирував з друзями. З приходом большевиків у 1944р. пішов у підпілля щоб не йти в ЧА. В 1946р. відійшов до відділу УПА «Сурмачі», по розчленуванні відділу зістав приділений до куща, як стрілець. Обов'язки свої виконував точно.

19. Мединський Іван – «Сич», ур. 1921р. в с. Великі Глібовичі, 7 кляс, купець, старший булавний УПА. Згинув 11.4.1948р. в лісі біля с. Борусів Новострілищанського р-ну, в час облави, вийшов на большевицьку заставу. За німецької окупації будучи в охороні «Оберфельд команди», брав активну участь у Львівській боївці ОУН. В 1944р. в березні відходить до УПА. В УПА обіймав функцію першого чотового, відтак приділений в терен, знайшовся при охороні надрайонового проводу.

3. «Хмель» - 28/30, 3/5, 6/9 …(закодовано), уроджений 1910р. в с. 3/1, 4/8… (закодовано), повіт Перемишль, студент філософії, ревізор кооператив, культурноосвітній діяч на Перемишльському ґрунті, поручик УПА. Згинув дня 11.4.1948р. в лісі б. с. Борусів Новострілищанського р-ну, в час облави вийшов на заставу. Гімназію кінчив у м. Перемишль, а відтак студіював право, опісля філософію у Львові. В польській армії одержав ступінь підпоручика артилерії. За німецької окупації працював як ревізор кооператив у Перемишлянщині. За Польщі і за німців брав активну участь у різних товариствах у Перемишлі та виїздив з рефератами на дооколишні села. В 1943р. вступив у СС дивізію «Галичина», де одержав лейтенанта артилерії. По розбиттю дивізії під Бродами перейшов до УПА і займався вишколами відділів. Член ОУН від 1934р. По розчленуванні відділів УПА в 1946р. перейшов на теренову роботу і в 1947р. являвся реф. пропаганди у надрайоновому проводі, на якому то пості і згинув.

4. Ковальчук Яків – «Байка», ур. 1924р. в с. Бориничі, 4кл. нар. школи, робітник на залізниці. Згинув 15.4.1948р. в с. Бринці Церковні в час наскоку большевиків на криївку. Тіло большевики забрали до райцентру і десь запроторили. З приходом большевиків у 1944р. пішов у підпілля і став стрільцем куща, відтак працював в охороні к-ра відтинка. А від 1945р. на зв'язку в надрайоні, який виконував до дня смерти.

5. «Кузьмич» – (близька родина називається Бжоз) Іван…. ур. 1919р. в м. Станіславі, 4 кл. нар. школи, пекар. Згинув 29.4.1948р. на полі біля с. Кнісело як утікав з лічниці в райцентрі. В 1943р. вступив до СС дивізії «Галичина», в 1944р. здезертирував з дивізії і перейшов до УПА. У відділі виконував функцію ройового. По приході большевиків у 1944р. був чотовим одного із відділів. Відтак працював в охороні к-ра відтинка і на зв'язку в надрайоні. 15.4.1948р. в час наскоку на криївку був ранений у руку і большевики його зловили живим. В час лікування пробував втекти з лікарні і при втечі був вбитий большевиком, який його стеріг. Большевикам не зрадив організаційних таємниць.

6. Фялковський Михайло – «Бойко», ур. 1924р. в с. Лучани, 4 кл. нар. школи, рільник. Згинув дня 29 липня 1948р. в лісі над с. Бориничі, вийшовши на большевицьку засідку. Тіло забрали большевики до райцентру. Від 1942р. був членом «Юнацтва ОУН». З приходом большевиків спершу був зв'язковим при районовому проводі, а відтак при надрайоновому.

7. Довгий Григорій – «Максим», ур. 1920р. в с. Лучани, 4 кл. нар. школи. Рільник. Згинув 29 липня 1948р. в лісі над с. Бориничі, вийшовши на большевицьку засідку. Тіло забрали большевики до райцентру. Від 1939 р. був членом «Юнацтва ОУН». З приходом большевиків спершу був зв'язковим при районовому проводі, а відтак при надрайоновому.»

В «Листку впавших на полі слави» подаються відомості про чотирьох повстанців, які загинули 4 грудня 1947р. у селі Станківці під час військової операції органами МГБ. Своїм обов'язком вважаю необхідність доповнити сухі і лаконічні рядки з «Листка впавших….» про обставини тієї трагічної події деталями з розповідей живих свідків тих подій – жителів села.

Села Станківці і Тужанівці майже зливаються в одне ціле. З давніх-давен їх об'єднує церква і школа. В період визвольних змагань 40-х – 50-х років, якщо взяти до уваги кількість учасників збройного підпілля, дані села були на передньому плані боротьби. В ім'я Незалежності України ці села пожертвували 40-ка своїми кращими синами і дочками. По географічному розташуванню дані села не прилягають до великих лісових масивів. Однак через них проходила добре налагоджена лінія зв'язку, яка сполучала тодішній районний центр Ходорів, через села Руда (Рудківці) – Станківці – Тужанівці – Підгірці – Берездівці – Гранки – Кути, з центром розташування збройних формувань ОУН – УПА та крайового проводу – Ілівсько-Бориницьким лісовим масивом. В селі Станківці та його околицях до березня 1951р. були діючі криївки, де перебували бійці збройного підпілля ОУН. На період кінця 1947р. діяльність підпілля ОУН в районі була активною, діяло чотири кущові відділи ОУН. Один з них на даному терені до 1951р. очолював виходець з с. Тужанівці Забавчук Степан Васильович, псевдо «Сойка». Його однофамілець і односельчанин Забавчук Степан Ількович, на псевдо «Летун», також перебував у збройному підпіллі з 1944р. і за день до трагічної події зі своїми трьома товаришами вирішили завітати до рідних в с. Станківці напередодні Храмового свята – «Введення Господнього» – 4 грудня 1947р. До села підходили обережно стежкою від поля зі сторони села Руда (Рудківці). Крок за кроком приближаючись до перших дворів села, повстанці – «Булька», «Левко», «Летун» відчували радісне тепло на душі. Близькість родинного гнізда навівала приємні спогади і думки. Серце щеміло від трьохрічної розлуки з рідними, і так хотілось у цей святковий день хоч на хвилинку переступити поріг батьківської хати, обняти стареньких, так багато їм розказати, заспокоїти їхні стривожені серця. Заздалегідь порадившись повстанці вирішили, в першу чергу, завітати до Ганни Пундор, котра жила на краю села. Вона чотири роки як поховала чоловіка і проживала одна, виховуючи шестеро діточок. Важко було їй, та мала Ганна чуйне серце до чужих турбот, неодноразово приймала партизан у свій дім та допомагала, чим могла, у цей скрутний час.

Під час своїх розвідок давно зауважив, що повстанці часто налагоджували зв'язки і відвідували, в більшості, незаможні сім'ї. Такі дії вчинялись, безперечно, з конспіративних міркувань, тому що сім'ї бідняків в меншій мірі потрапляли в поле зору репресивних органів МГБ. На додаток, «Летуна» пов'язували і родинні зв'язки з Ганною, яка була йому тіткою.

Повечерявши і розпитавши про ситуацію у селі, партизани щиро подякували господині за гостинність, попрощались і вийшли в ніч. Подальша дорога вела до надійного сховища – криївки, яка була ними облаштована неподалік, у стодолі «Запічкових» (так говорилось по сільському). Насправді, вона належала Пундор Анастазії, але на той час господарями не використовувалась. При виборі місця будівництва криївки була врахована ця важлива деталь, крім того, на випадок виявлення криївки, господарі могли уникнути прямої відповідальності та обвинувачення у співпраці з підпільниками. Пундор Анастазія також була далекою родичкою «Летуна», тому, найвірогідніше, будівництво криївки було погоджено з нею.

Ранок 4 грудня не віщував якихось потрясінь у селі. Настрій у селян був святковий, в день Храмового свята кожний з них поспішав обійти господарство, нагодувати худобу і вчасно прийти до Храму Господнього, де піднести щиру молитву за здоров'я рідних та ближніх, поставити свічку за упокій душі тих, хто відійшов з життя. Багато селян творили молитву за синів, що перебували в підпіллі та проливали свою кров за краще майбутнє своєї країни, за тих, що були вивезені в сибірську далечінь за бажання жити в своїй, незалежній державі. І ніхто не підозрював, що поряд жила «чорна» душа зрадника, який не побоявся гріха – в Храмове свято вистежив повстанців і повідомив органи МГБ, бо давно, ще з 1939 року продав душу дияволу. Після отриманої від сексота інформації емгебісти з приїздом не забарились. В першій половині дня в село прибула оперативна група карателів. Маючи точні дані про місце розташування криївки з повстанцями, емгебісти оточили стодолу «Запічкових» і розпочали ретельний пошук входу до криївки. З лайкою і погрозами вони увірвались і до сусідки – Кохан Теодозії, звинувачуючи її у замовчуванні та «пособнічеству бандьорам», які поряд ховаються. А тим часом московські людолови двохметровими залізними піками проколювали кожну п'ядь приміщення стодоли. Невдовзі, на віддалі трьох метрів від порога, ними було виявлено лаз у криївку. Емгебісти запропонували повстанцям скласти зброю і по одному виходити на двір. В повітрі стояла тиша. Проходили хвилини, і вони були, напевно, хвилинами прощання побратимів. Не дочекались карателі тріумфу приниження своїх супротивників, їх виходу з криївки. Несподівано залунав приглушений спів, що лунав з під землі. Це був виклик большевикам, устами повстанців співала воююча Україна. Рядок за рядком лунали слова з Гімну України:  «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». По кількох хвилинах знову запала тиша, яку прорізали чотири постріли. Так відходили у безсмертя, з молитвою на устах і вірою у серці про краще майбутнє, справжні герої, наші земляки.

Із донесення МГБ:

«4.12.1947р. об 11.00 оперативно-військовою групою Ходорівського райвідділу МГБ на чолі з начальником райвідділу майором Буток і начальником штабу 332 стрілецького полку внутрішніх військ МГБ підполковником Івановим за агентурними даними проведена операція в с. Станківці, в результаті якої вбиті в криївці 4 підпільники:

1. «Запорожець» – Пук Микола Григорович, 1908 р.н., с. Станківці – станичний ОУН.

2. «Левко» – Мастецький Григорій Ігнатович, 1914 р.н., с. Станківці – рядовий підпільник.

3. «Буйко» – Садовий Гаврило Йосипович, 1920 р.н., с. Станківці – рядовий підпільник.

4. Неопізнаний.

Взяті трофеї: автомат, гвинтівка, 3 пістолети, 2 гранати, 120 патронів, 2 магазини до автомата».

Уважний читач, напевно, звернув увагу, що є помітна розбіжність між викладеним в документі ОУН і зведенні МГБ. Автору цієї публікації, шляхом дослідження, вдалось уточнити прізвища і псевдо героїв, що полягли в с. Станківці 4 грудня 1947р. А саме:

1. Мостецький Григорій, «Яструб», «Левко», ур. 1914р. в с. Рудківці (бувш. с. Руда).

2. Садовий Гаврило, «Булька», ур. 1921р. в с. Станківці.

3. Забавчук Степан Ількович, «Летун», ур. 1924р. в с. Тужанівці.

4. Лютий Степан, «Орлик», ур. 1923р. в с. Грусятичі Жидачівського р-ну (бувш. Новострілещанського).

Автором цієї публікації розшифровано і уточнено прізвища підпільників, які згадуються в «Листку павших на полі слави»:

- «Хмель» – Феденяк Володимир, ур. 1910р. в с. Бушковичі, повіт Перемишль;

- «Кузьмич» – Бойчук Іван, ур. 1919р. в м. Івано-Франківськ (бувш. Станіслав);

- Харів Іван(в «Листку павших…» – Хрів Іван), ур. 1924р. в с. Літиня, Дрогобицького р-ну (бувш. Меденицький).

Додатково встановлено, що крім Харіва Івана, Звозди Івана в с. Ляшки Горішні 19 березня 1948р. загинув третій підпільник – Вовк Іван Онуфрійович, «Соловей», ур. 1926р. в с. Горішнє, Миколаївського р-ну.  

Я закликаю читачів займатися кропіткою але цікавою краєзнавчою роботою по вивченню національно-визвольного руху, який охоплював майже всі регіони нашої держави. Такі дослідження дають змогу пролити світло на невідомі сторінки нашої, не такої далекої, історії, відкрити нові імена героїв, що принесли в жертву найдорожче – життя в ім'я свободи і незалежності нашої Держави. За десятки років дослідження національно-визвольного руху на Львівщині середини 20-го століття, я мав велике задоволення від спілкування з учасниками або свідками тих подій, коли пощастило відкрити імена невідомих героїв, уточнити деталі бойових операцій. Були і прикрі хвилини, коли через брак часу, або відсутність коштів, не зміг своєчасно приїхати до ветеранів, людей поважного віку, а їх вже немає серед живих. Тому звертаюсь до молодих людей: поки ще живі свідки і учасники знаменних подій, не проходьте мимо, надайте їм посильну допомогу, з їх участю відкрийте маловідомі сторінки історії або деталі подій, які хоч на невеликий крок, але приближали таку бажану і вистраждану Свободу і Незалежність нашої держави.

З документальних джерел вдалось визначити і прізвище автора «Листка павших на полі слави». Псевдонімом «Микита» користувався надрайоновий провідник Бібереччини Цура Дмитро, «Михайло», ур. 1920р. в с. Бовино на Перемишлянщині, (тепер Польща). Загинув Дмитро геройською смертю 28 лютого 1953р. в с. Волощина Перемишлянського району (бувш. Біберецький) разом з трьома побратимами.

Нижче подано копії «Листка павших на полі слави». Записи здійснені людиною, яка знала чим закінчиться її земний шлях. Читаючи ці записи читач може відчути дух тої епохи.  

Копії «Листка павших на полі слави» можна оглянути, відкривши файл Стежками нескорених.doc у Картотеці файлів.

Наші герої: сім’я Трусь-Дідухів та Онуфрій Чорний

опубліковано 17 жовт. 2011 р., 06:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 жовт. 2011 р., 06:41 ]

14 серпня 2008 року до символічної повстанської могили в гаю, біля Чорного Острова (Жидачівщина), прийшли жителі ближніх і дальніх околиць. Прибули люди із сіл Городища, Чорного Острова, Отиневичів, Рудківців, Берездівців, Гранок-Кутів, Горішного, Долішного, міста Нового Роздолу з церковними процесіями несучи хоругви і національні прапори. Прибули запрошені гості: учасники визвольних змагань, відомі діячі культури, поети. Усі прийшли, щоби помолитися за душі тих хто загинув на цих теренах виборюючи Українську самостійність. Було відомо, що 14 серпня 1950 року на цьому місці в бою із більшовицькими «емгебістами» полягли багаторічні борці за українську ідею, підпільники-революціонери, подружжя Дмитра і Катерини Думашівських, уродженці Городища, і, встановлений на той час автором, Дмитро Шарабура на псевдо «Карпо», уродженець Горішного. Передбачалося, що тоді тут загинуло більше ніж три повстанці. Та це були лише припущення, які не мали достовірного підтвердження.

Від того часу минуло три роки. Крок за кроком продовжувалася історико-дослідницька робота з вивчення та оприлюднення невідомих сторінок визвольної боротьби. За роки Української Незалежності виросло нове покоління істориків-патріотів, дослідників, які ведуть повсякденну клопітку роботу, щоби відновити історичну справедливість, довести до широкого загалу реальні факти героїчної боротьби українців під проводом ОУН-УПА за право жити в незалежній державі, самостійно будувати своє майбутнє. В останні роки видано ряд досліджень, в тому числі документів з повстанських архівів, які зібрані у 12 і 13 томах «Літопису УПА» і висвітлюють важливі факти з життя повстанців. Про наші терени автор зібрав нові достовірні відомості, які проливають світло на утаємничені сторінки боротьби земляків. А чергове дослідження відкриває імена невідомих досі повстанців, які загинули 14 серпня 1950 року у гаю біля Чорного Острова.

***

Чим більше дізнаємося про героїчне минуле нашого народу, вивчаючи фактичні матеріали і опитуючи живих свідків тих подій, тим важче стає на душі. Серце наповнюється смутком і жалем, коли відкриваєш нові трагічні сторінки переслідувань і фізичного знищення «визволителями» зі Сходу українських сімей і родин, єдиною провиною яких було бажання жити у своїй незалежній державі. Серед тих, хто пройшов пекло більшовицького терору, є родина Трусь-Дідух із Голдовичів (Жидачівщина), із якої Михайло Трусь загинув 14 серпня 1950 року в криївці у гаю біля Чорного Острова. Документи МДБ свідчать, що цього дня о 9.30 годині оперативно-військовою групою Ходорівського райвідділу Міністерства Державної Безпеки за участі бійців I батальйону 332 стрілкового полку Внутрішніх військ МДБ у лісовому масиві (йдеться саме про Чорноострівський гай) біля Руди (нинішні Рудківці) виявлено добре замаскований бункер із п’ятьма підпільниками, які загинули, вчинивши відчайдушний опір. Вказано також, що з бункера вилучено 3 автомати, гвинтівку, 5 пістолетів, 4 гранати, 240 патронів і друкарський ротар, що підтверджує версію про існування тут друкарні Ходорівського районного проводу ОУН. «Емдебівські» офіційні дані говорять і про те, що загиблими партизанами були: Дмитро Думашівський («Ромб», «Чугайстер») – керівник Ходорівського районного проводу ОУН, 1921р.н., уродженець Городища (Ходорівщина); Катерина Думашівська (Вербовська) – зв'язкова і машиністка районного проводу ОУН, 1921 р.н., уродженка Городища; Дмитро Шарабура («Карпо», «Голуб») – кущовий, 1921 р.н., уродженець Горішного (тоді Ходорівського, нині Миколаївського району); Григорій Трусь («Тигр»), 1920 р.н.; Онуфрій Чорний («Сірко», «Степовий»), 1920 р.н. Тут йтиметься розповідь про Григорія Труся і Онуфрія Чорного.

 «Тигр» і його родина

…Ішов 1919 рік, навколо вирувала важка боротьба українського стрілецтва за відстоювання Державності Західно-Української Народної Республіки, але і в такій ситуації молоді люди закохувалися та створювали сім'ї. Так сталося і з Михайлом Трусем: покохав юну і веселу красуню Надію, яка відповіла йому взаємністю. Побравшись, вони могли б зажити заможно і щасливо. Однак на долю жителів Західної України дуже впливали зовнішні чинники: панська Польща отримала від Антанти право на приєднання Західної України. Польща утверджувала нові порядки, тому українцям стало ще гірше ніж було за Австрійської імперії. Кусок насущного хліба, для простого народу, здобувався дуже нелегко.

Непосильна праця підточила сили Михайла. Він занедужав і в розквіті сил пішов із життя, залишивши дружину і двох діточок – сина Григорія, 1920 р.н. і дочку Марію, 1923 р.н. Але Бог змилосердився: вдова вийшла вдруге заміж за Михайла Дідуха, який став турботливим батьком для дітей-сиріт. Потім у подружжя народилося ще троє синів – Петро, 1925р.н., Ярослав, 1927 р.н., Степан, 1931 р.н. Усі п’ятеро дітей росли у злагоді та мирі, всіляко допомагаючи батькам. Однак з кожним роком панська Польща все більше обмежувала права наших людей у праці, культурі та духовності, переслідуючи і забороняючи все українське. Життя ставало нестерпним. З важкими зусиллями відновлювалися «Просвіта», спортивно-руханкові організації, викладання у школах уроків українською мовою. Українці починають об'єднуватися навколо національної ідеї, створюють підпільні осередки ОУН, які готують молодь до майбутнього спротиву діючій владі. Не був осторонь цих процесів і найстарший син Григорій – активний учасник культурно-просвітницьких гуртків, театралізованих дійств і вистав. Маючи талант до музики, не зміг проявити його у повній мірі, бо нові громадсько-політичні процеси вимагали прикладання внутрішньої енергії, патріотичного настрою до активних дій.

За німецької окупації Григорій вступив до ОУН, виконував важливі доручення організації та був призначений станичним. З формуванням збройних повстанських загонів у 1944 році поповнив їхні ряди. Сьогодні детально дослідити його бойовий шлях у 1944-1950 роках надзвичайно важко без наявності архівних документів. Однак відомо, що наприкінці 40-х Григорій Трусь перебував у збройному підпіллі ОУН стрільцем на псевдо «Тигр» у кущі «Карпа», який діяв на теренах Ходорівщини і Новострілищанщини (нинішньої Жидачівщини). Також відомо, що взяв шлюб із Катериною Кухар з Голдовичів, але втратив дружину, яку разом з батьками більшовики вивезли у Сибір через те, що її брат Федір був у збройному підпіллі. 14 серпня 1950 року «Тигр» знаходився із своїми побратимами у бункері біля Чорного Острова, де усі разом по-геройськи полягли.

Не можу не розповісти і про інших членів сім’ї Григорія Труся, які потерпіли від більшовицького терору. Сестра Марія працювала у підпіллі зв'язковою, виконувала важливі доручення. У 1947 році, під час чергового «емгебістського» обшуку двору Трусь-Дідух, де сім'я уже не проживала (батько Михайло Дідух помер, а мати Надія з дочкою Марією і синами переховувалися у чужих людей), керівник гарнізону Акачон дав наказ підпалити хату. Марія, яка саме у той час була у селі, побачивши, що горить батьківська хата, побігла додому сподіваючись, що там уже нема непроханих «гостей». Але помилилася, бо на подвір’ї її чекала засідка. Дівчина кинулася навтіки поміж сусідськими хатами. І хоч від народження кульгала на одну ногу, все ж зуміла відірватися від переслідувачів. Надворі був липень. Вибігши за село побачила пастухів, які пасли худобу. Один із тих пастухів Михайло Змія з Голдовичів, який став свідком цих подій, нині згадує: «Тоді зі мною був молодший брат Марії – Степан Дідух. Ми бачили як горіла хата, як за село вибігла дівчина, яку ми впізнали. За нею гналося двоє озброєних «емгебістів». Ми переживали і молили Бога, щоби Марія добігла до житнього поля, де можна було сховатися. І це їй майже вдалося. Але враз ми помітили, що її переслідувачі зупинилися, один другому поклав карабін на плече, - пролунав постріл… Марія, змахнувши руками, впала у жито. Брат Степан, закривши обличчя руками, гірко заплакав. Її тіло залишили край дороги біля житнього лану. Вночі дівчину поховали в могилу, в якій спочивав її вітчим – Михайло Дідух».

Молодший брат «Тигра» – Петро Дідух з 1944 р. брав участь у збройному підпіллі. Виділявся міцною статурою та неабиякою відвагою. Якось восени ввечері був у Голдовичах. Із товаришем Ярославом Дралою йшли до фільварку на призначену зустріч. Біля одного з дворів натрапили на військову засідку, прийнявши «емгебіста» одягнутого в плащ-палатку за свого. Він стояв до них спиною. Хлопці підійшли і привіталися, а «емгебіст» різко повернувся і спрямував на них автомат. Петро не розгубився, миттю схопив за дуло автомата, повалив вояка на землю і приглушив. Коли той прийшов до тями, партизани уже були далеко. Розлючені невикористаною можливістю захопити їх, більшовики зчинили  шалену стрілянину, під час якої у хаті була вбита Ксенія Мікулінська із Кнісова... У 1947-му по селу пішов поголос, що біля Ново-Стрілищів (нинішніх Голдовичів) Петро Дідух загинув. Почувши ту трагічну звістку, мати Петра гірко заридала, а син Ярослав, як міг, заспокоював її: вираз безмірної туги за вбитим сином, на людях, міг привести до нових репресій.

Ще один молодший брат Григорія Труся – Ярослав допомагав підпіллю, мав зв’язок із партизанами, є припущення, що співпрацював із Григорієм. Виконував доручення по зв’язку та розвідці, багато із яких були пов’язані з районним центром, оскільки навчався у Ходорівській середній школі та не викликав жодної підозри у репресивних органів. Після закінчення школи у 1948 році перейшов у збройне підпілля. У 1950 році сліди Ярослава загубилися, де він загинув – невідомо.

Наприкінці 40-х років мати Надія залишилась з наймолодшим сином Степаном і змушена була постійно переховуватися у чужих людей. У 1950 році «емгебісти» вистежили її в Лучанах у сім’ї Довгих, де її заарештували і вислали в Омськ. Степан залишився сам. Через деякий час одержав звістку від матері і поїхав до неї в Сибір. Та в 1951 році повернувся додому, навів зв’язки із збройним підпіллям і далі виконував партизанські доручення. Одночасно закінчив школу у Дев’ятниках. Під час виконання чергового завдання перебував у Юшківцях і натрапив на більшовицьку засідку біля сільського кладовища. Під час переслідування його вбили.

Наприкінці 50-х мати повернулася із Сибіру до свого села, жила в односельців і з болем згадувала про втрачених дітей. Від її життєрадісності та веселості залишилася лише тінь. Горе, якого завдали їй російські шовіністи, нестерпним болем ятрило серце до кінця життя. Вона жила вірою і надією, що прийде час і зустріне їх, своїх Героїв, в іншому житті – пригорне, по-материнськи обійме. Похована Надія Дідух у рідних Лучинах.

«Сірко»

Наступний герой, який поліг у нерівній боротьбі 14 серпня 1950 року під Чорним Островом – Онуфрій Чорний, воїн УПА (псевдо «Степовий», він же «Сірко»), народився у 1920 році у Баківцях (Жидачівщина) у заможній селянській сім’ї Михайла і Ганни Чорних. Був п’ятою дитиною. У Баківцях закінчив 4 класи початкової школи. В 30-х роках брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі села. У «Просвіті» вивчив історію України, належав до тих молодих активістів, які пропагували українську ідею. Нині у Львові живе його сестра Михайлина, яка згадує: «Він тягнувся до всього українського, за що був переслідуваний польськими шовіністами. Одного вечора, повертаючись після занять із «Просвіти», Онуфрій зазнав нападу поляків, які його тяжко побили за поширення українських настроїв. Тіло його все було синє від побоїв».

За часів німецької окупації Онуфрій разом з батьками займався сільським господарством. Після відступу німців, був затриманий «енкаведистами» у Репихові і завезений в Нові Стрілища, де йому запропонували співпрацю з органами. Онуфрій погодився, бо розумів, що інакше вийти із застінку живим не вдасться. Опинившись на волі, через підпільника Івана Мідянського зв’язався зі збройним підпіллям і відійшов у ліс. Незабаром «енкаведисти» почали активно розшукувати Онуфрія, провадили обшуки і допитували його рідних. Матір з дочкою Михайлиною змушені були залишити рідний дім і переховуватися у чужих людей. А «Сірко» ще довго (2200 днів) боровся з більшовицькими окупантами: брав участь у десятках бойових операцій, що осяяні радістю перемоги і пригнічені болем від втрати побратимів. Яку потрібно було мати волю до боротьби, щоби в оточенні ворогів, у дощ і стужу, переховуючись по криївках, не зламатись, не відступити, бути вірним присязі до останньої хвилини свого життя. 14 серпня 1950 року Онуфрій разом із чотирма побратимами прийняв свій останній бій за свободу. Всі вони не відступили, не здригнулись, не схилили голови перед ворогом, як і сотні, тисячі їх попередників – воїнів ОУН-УПА, які прагнули волі своєму народові. Вони і через десятки років захоплюють, уже нові покоління, своєю героїкою і жертовністю в ім’я Української Незалежної Держави.

Вічна слава Героям!

Зіновій Горін, дослідник визвольної боротьби, депутат

Миколаївської районної ради Львівської області

Наші герої: "Зенко"

опубліковано 11 жовт. 2011 р., 01:28 Степан Гринчишин

Чергова моя розвідка – про Миколу Рака, одного з керівників національно-визвольної революційної боротьби ОУН-УПА на теренах Львівщини, зокрема Ходорівщини і Бібреччини, які нині сусідують із Миколаївщиною, а тоді займали і деякі її теперішні села. Є свідчення, що у підпільних справах він бував і в ілівських лісах. А 1 червня цього року минуло шістдесят років від дня його трагічної смерті. Зауважу, що він загинув у той період, коли на наших теренах повстанське підпілля зазнало чи не найбільших втрат: 22 січня 1950-го впала криївка у Руді (нинішні Рудківці, сусідують із Долішним), 14 серпня 1950-го – у Чорному Острові (територія сільради теж сусідує із Долішним), 3 березня 1951-го – остання криївка біля Станківців, де загинув увесь районний Провід. Видно, що тоді уже надто cпрацювала агентура МДБ.     

…Народився Микола Рак у типовому галицькому селі Підліски (Ходорівщина) 1915 року. Змалку із братами та сестрами допомагав батькам по господарству. Встигав усюди: і у полі, і вдома, і у школі. Був доволі здібним хлопчиною. Але закінчив тільки чотири класи, бо батьки не могли матеріально забезпечити подальшу науку дітей. Батько постійно хворів. І ще в юнацькі роки Микола осиротів.

На той час на Ходорівщині активно діяла Організація Українських Націоналістів. Зростала свідомість українського народу, особливо молоді, яка горнулася до "Просвіти", "Соколів", "Лугів". Найсміливіші юнаки і юнки поповнювали ряди ОУН.

Урочисті велелюдні походи до могил українських січових стрільців у Ходорові, де лунали палкі промови, заклики і патріотичні українські пісні. Усе це гартувало твердість духу у Миколи, викристалізовувало почуття гордості за свою націю, породжувало бажання і готовність стати до боротьби за волю України. У такій праці пройшло кілька років. А в 1937-му Миколу покликали до польського війська. Добре розвинений фізично і розумово, він потрапив до престижних військ кавалерії. Охоче вивчав військову справу і вже через півроку став капралом. У 1939 році декілька днів пробув на польсько-німецькому фронті, а потім покинув дезорганізоване військо і повернувся додому.

1941 року, з приходом німців, Микола Рак вступив у ряди ОУН і за вказівкою організації пішов учитися в школу поліції у Львові. Після закінчення навчання працював комендантом у Бортниках (Ходорівщина). Місце роботи дозволяло виконувати різні важливі завдання ОУН, бо не викликав підозри у нововстановленої влади. З ним працювали його побратими з ОУН: Михайло Нагірняк – підрайоновий провідник районного проводу ОУН на псевдо "Буй-Тур", Микола Бариляк ("Фелікс") із Дроховичів, Павло Хамусяк, Йосип Гесс – районний референт СБ з Молодинча, Володимир Гапій з Берездівців, Володимир Шранк з Піддністрян, Йосафат Артим з Черемхова. Вони допомагали визволити пораненого Антона Хомусяка – референта пропаганди надрайонового проводу ОУН, якого німці тримали під вартою у Ходорівській лікарні. Зброя до підпілля ОУН потрапляла також через них.

З наближенням російсько-німецького фронту Микола з друзями покинули службу в поліції, та забравши зброю і амуніцію, пішли в збройне підпілля, де всі увійшли до керівного складу визвольного руху в районі. Рак очолив районну службу безпеки (СБ) на Ходорівщині, взяв собі псевдо "Зенко". Під його керівництвом було виконано десятки успішних операцій та доручень. Чимало уваги приділяв він виявленню і знешкодженню "освєдомітєлєй" НКВД та МДБ. Про діяльність "Зенка" на теренах району згадувало багато учасників визвольних змагань (зв’язкові, повстанці) сіл Ходорівщини. Усі відзначали його конспіративність і вміння працювати у підпіллі.

У 1949 році більшовики дізналися про діяльність "Зенка" як есбіста і вивезли у Хабаровськ його маму, яка там померла, а також брата Михайла з дружиною та дитиною (Михайло повернувся додому у 1960-му). У той час Провід перевів "Зенка" у Бібрецький район, де він теж очолив СБ, вів принципову боротьбу із зрадниками повстанського руху, дбав про безпеку членів проводу ОУН. Але повстанський рух почав розвалюватися і через два роки, фактично, пішов до свого трагічного кінця, бо сили були дуже нерівними.

Трагедія ж "Зенка" розігралася у Гринівському лісі 1 червня 1951 року – він «випадково» загинув від руки "свого"(аналогічна безглуздість трапилася 26 травня 1944 року у Миколаївських лісах з одним із чільних ідеологів ОУН Михайлом Палідовичем-Карпатським). Про обставини його загибелі 22 березня 1952 року на допитах розповів крайовий провідник ОУН Львівського краю Євген Пришляк ("Ярема"). "Зенко" зі своїм бойовиком "Вороном" ішли на організовану зустріч до надрайонного провідника ОУН "Михайла" і районного провідника "Павла". Дорогою до місця зустрічі на одній із лісових галявин Гринівського лісу "Зенко" і "Ворон" сіли відпочити та заснули. У цей час бойовики "Яреми" – "Дмитро", "Крук", "Бистрий" і "Скорий" ішли у Тарасівський ліс на зустріч до районного провідника "Запорожця" і зовсім випадково натрапили на місце, де відпочивали "Зенко" і "Ворон". Коли "Зенко" почув шерех, то окликнув "Хто йде?"."Дмитро", думаючи, що потрапили у засідку, дав автоматну чергу, і всі повтікали. В результаті "Зенко" був убитий, а "Ворон" поранений. Але хто це зробив, повстанці не знали. Наступного дня тіло підпільника "Зенка" працівники МДБ доставили до Бібрського райвідділу і показали місцевим жителям для розпізнання. Про це було повідомлено кущового, а опісля і районного провідника "Павла". Лише коли "Ворон" зв’язався з "Павлом" і розповів про те, що трапилося, "Ярема" зробив висновок, що "Зенка" застрелив таки "Дмитро", але не покарав за необачність свого бойовика, лише попередив, щоби був обережнішим. На допиті "Ярема" також засвідчив, що "Зенко" – уродженець Ходорівського району – очолював референтуру СБ Бібрецького районного проводу ОУН до початку червня 1951 року, прізвища та імені не назвав, припускав, що приблизно 1918-1919 року народження.

Ще раніше про "Зенка" випитували у Мирона Гельнера ("Остапа") – надрайонного референта СБ ОУН Миколаївщини. 20 жовтня 1950 року на допиті він зізнався, що востаннє зустрічався із "Зенком" улітку 1946 року в лісі за три кілометри від села Ляшки Горішні (нині Горішне) Ходорівського району. Повідомив, що "Зенко" – бойовик, невідомо чий, приблизно 1915 року народження, уродженець одного з сіл Ходорівського району Дрогобицької області, середній на зріст коренастий чоловік із овальним подовгастим обличчям, у підпіллі ОУН з 1944 року, до 1947 року був референтом СБ Ходорівського районного проводу, потім з невідомої причини знятий і направлений бойовиком...

Аналізуючи цей трагічний випадок, розуміємо, що таких було сотні, а то й тисячі. Особливо в останні роки повстанської боротьби, коли чимало ланок підпілля втрачали зв'язок. А винен хто? Та ті, які непрохано прийшли на нашу українську землю, сіючи смерть, наругу, зло. Тож приклонімося перед геройством воїнів українського підпілля, які у надлюдських умовах вели тривалу боротьбу за Незалежність Української держави. Вічна Слава Героям!  

Довідка. "Дмитро" – він же «Митька», Михайло Дендерес, уродженець села Вільхівець Перемишлянського району, 1920 р.н., бойовик Романа Шухевича (до 1950 р.), бойовик крайового Проводу ОУН Львівщини (1950-1952 р.), бойовик члена Проводу ОУН Василя Охримовича (1952 р.), загинув у бою з військами МДБ 22 січня 1953 р. у с. Стратині Рогатинського району. "Крук" – Степан Янкевич, бойовик крайового проводу ОУН Львівського краю. "Бистрий" – Іван Качмарик, бойовик крайового Проводу ОУН Львівського краю. "Скорий" – Михайло Гнатів, бойовик крайового проводу ОУН Львівського краю. "Павло" – Федір Кононович, районний провідник ОУН Бібреччини. "Запорожець" – Іван Микитка, районний провідник ОУН Пустомитівщини. "Михайло" – Дмитро Цура, надрайонний провідник ОУН Бібреччини. "Ворон" – невідомий.

Зіновій Горін, дослідник визвольної боротьби, депутат

Миколаївської районної ради Львівської області

Підпільниця «Орися»

опубліковано 17 трав. 2011 р., 23:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 трав. 2011 р., 23:47 ]

В історії визвольних змагань українського народу поряд із бійцями ОУН та вояками УПА чільне місце займали жінки-підпільниці. Вони у надскладних умовах виконували різні важливі доручення організації і військового керівництва УПА.

Марта Салій народилася 21 лютого 1921 року у селі Заліски Жидачівського району в сім’ї селян – Анастасії та Євстахія Саліїв. Була одинадцятою дитиною. Ще до народження Марти, батьки пережили страшне горе – похоронили двох синів. Найстарший Дмитро, воюючи в УГА, в бою з поляками біля Стрия був присипаний землею від розриву заряду і контужений. Із офіцером УГА Василем Яремою ще якось дійшов до Жидачева, звідти фірою уже непритомного привезли додому. Не приходячи до тями він помер недільної днини. Його побратима Ярему поляки арештували у Ходорові і закатували (похоронений на Жидачівському кладовищі). Другий брат Марти – Володимир у складі студентської молоді захищав золотоверхий Київ від московсько-більшовицьких банд Муравйова і в одному з боїв був тяжко поранений. З кулею у грудях повернувся до рідної оселі. Для одужання необхідна була операція, на яку батьки не мали грошей, тому Володимир незабаром помер.

Марта закінчила чотирирічну школу в Залісках. Брала активну участь у роботі читальні «Просвіти», у драматичному гуртку, фестинах. За улюбленого співрозмовника мала двоюрідного брата Петра Салія, котрий часто приносив їй таємну підпільну літературу. Проте найбільшим авторитетом для дівчини був двадцяти шести літній Олекса Сомик. У той час він уже пройшов «університет» в’язня у польських тюрмах, оскільки був суджений польською владою за приналежність до ОУН і антипольську діяльність.

Влітку 1941 року за рекомендацією Олекси Сомика Марту Салій прийняли в ОУН. Організація доручила їй очолити роботу читальні «Просвіти» у своєму селі Залісках. У липні 1941 року вона організувала в селі святкову маніфестацію на честь проголошення відновлення Української Держави. З допомогою сподвижника драматичних гуртків Йосафата Артима з Черемхова за короткий час підготували вистави, серед яких «А молодість не вернеться» та інші, які з великим успіхом інсценізували у Залісках та навколишніх селах.

У плани німецької верхівки не входило існування самостійної України, тому не забарилися масові арешти. У вересні 1941 року Ходорівське ОУН було змушене піти у підпілля. Так почалася збройна боротьба оунівців проти німецької окупації, яка з кінця 1942 року стала масовою і безкомпромісною.

Марта працювала у жіночій сітці ОУН. Її провідницею стала Марія Олійник з Піддністрян. Одним із напрямків їх праці (крім зв’язку та розвідки) було матеріальне забезпечення повстанців Волині. Виконуючи доручення своєї провідниці та зверхника реферантури СБ Олекси Сомика («Славка»), вона часто зустрічалася з підпільницями у селах Руда (нині Рудківці), Сугрів, Черемхів, Демидів, Підліски, Городище та Підністряни. Дівчата в’язали для повстанців светри, шкарпетки. Мартиними вірними подругами-підпільницями у Залісках були Стефа Яремко, Стефа Могильна, Марта Пихович.

У 1942 році організація направила Марту на двотижневі медичні курси у село Чорториї (нині Кам’яне). З нею також навчалися дві дівчини із Чорторий, дві з Підністрян та Оля Пацевко із Залісок – сестра Євстахія Пацевка «Смереки», майбутнього окружного референта СБ. Викладачам курсів було двоє лікарів-євреїв – один молодший і головніший, а інший – старший і помічник. Згодом за дорученням референта СБ Євстахія Пацевка («Смереки-Оршана») доглядала тяжко пораненого повстанця у криївці в Демидові.

Німецьке гестапо почало розшукувати дівчину. Одного разу їй вдалось уникнути арешту завдяки попередженню Демидівського сільського голови. Тому Марта почала більше остерігатися, переховуватись.

Оскільки німці загрузли у війні та ще й не знали української мови, то їм важко було розвинути свою агентуру. Це призвело до послаблення конспірації серед підпільних кадрів. Зміна коричневого завойовника на безжалісного і підступного червоного не віщувала нічого доброго українському народу. З перших днів окупації розпочалися репресії населення органами НКВД, пошуки й арешти членів українського підпілля. Взялися також вивозити в Сибір тих, хто вже за німців був розконспірований і симпатизував підпіллю. Добре законспірованих бункерів до приходу більшовиків ще не було, а про наявні знало багато людей. Це стало причиною втрат, які почало нести підпілля у перші місяці комуністичної окупації.

14 жовтня 1944 року, на Святу Покрову, упав бункер у селі Підністряни, де у безвихідному становищі загинуло вісімнадцять повстанців. Це була перша велика втрата Ходорівського підпілля. Енкаведисти постійно нишпорили за підпільниками, розшукували й Марту з побратимом-підпільником Ярославом Фенчиним із Залісок, студентом медицини. Але їх від арешту на деякий час урятувала мати хлопця, яка підкупила начальника Ходорівського НКВД.

На жаль, ганебною сторінкою історії була співпраця із органами НКВД людей, котрі запродували односельців, рідних, знайомих і т.д. Цей шлях самозбереження був підлим і приводив до багато чисельних втрат серед підпільників.

Одним із тих, хто пішов шляхом зради, був односельчанин Марти – Василь Ронський. Його брат Степан служив в УПА. Василь, переховуючись від мобілізації в Червону Армію, був схоплений енкаведистами і почав їм допомагати. У 1944 році видав криївку, де переховувалися чоловік Мартиної сестри Анни – Атанас Пацевко і два брати Чаплаки. Усіх трьох схопили енкаведисти, страшно били і катували, а потім без суду і слідства розстріляли під лісом у Залісках. Дорогою катувань, від криївки до лісу, рідні загиблих збирали шматки тіла, волосся зі шкірою, землю просякнуту кров’ю. Похоронили зібране на рідному кладовищі.

Аналогічно, за допомогою такого ж сексота, 5 березня 1945 року більшовики виявили криївку, де перебувала Мартина провідниця Марія Олійник. Тільки збіг обставин урятував саму Марту, бо за день до трагедії вона була в хаті Марії і хотіла там заночувати, але під вечір прибув референт СБ «Смерека», який відправив її на завдання у Заліски. Наступного дня почалася облава, під час якої загинула провідниця Марія.

Попри усі труднощі життя у підпіллі продовжувалося, боротьба тривала. Марта («Орися») перейшла у підпорядкування референта СБ «Смереки» («Оршана»), виконувала його вказівки і доручення.

НКВД не давало спокою. Через донощиків виявляло підпільників, арештовувало людей, які співпрацювали з підпіллям або випадкових людей – з метою залякати громаду. Особливо потужно розшукувало провідників служби безпеки (СБ) ОУН-УПА. Для цього не жаліло ні засобів, ні грошей, купуючи сексотів. Тому провід ОУН-УПА вимагав від кожного підпільника особливої обережності, конспіративності, суворої виконавчої дисципліни.

Одного літнього дня в обідню пору до подвір’я Надії Вербовської під’їхала автомашина, накрита брезентом і переповнена солдатами-енкаведистами. Вони обступили двір, розпочали ретельний обшук усіх будівель, позривали підлоги, прокопали траншеї від сусідських дворів, кожен метр землі прокололи двометровими піками. Шукали дуже ретельно. Нарешті знайшли криївку, але нікого в ній не виявили. Озлоблені й розлючені такою невдачею, увірвалися у двір Салія та арештували Марту. Марту відвели за село біля озера і почали допитувати: «Хто був у криївці у Вербовської? Хто приходить з партизанів? Що вони роблять у селі?». Дівчина казала, що нічого не знає. А їй у відповідь звучало: «Усе розкажеш, сука бандерівська». Потім били, без милосердя, до крові, до втрати пам’яті. Відливали водою і знову били. Поламали ребра, місця на ній живого не залишили. Докатували до такого стану, що не могла вже ні йти, ні стояти. Нічого не дізнавшись, ледь живу кинули у кузов автомобіля і поїхали із села. Під час катувань особливу жорстокість проявляв (як потім вияснила СБ УПА) зрадник-перевертень Микола Сокирка із Черемхова. Він пішов на співпрацю з більшовиками, довгі роки служив енкаведистам, видавав криївки і підпільників, брав участь в акціях ліквідації воїнів визвольного руху, а після трагічного завершення партизанської боротьби, отримав від совєтської влади роботу і помешкання у місті Дрогобичі, де прожив до своєї кончини.

Отямившись, Марта відчула страшенну біль у всьому тілі. Крім похмурих енкаведистських писків побачила біля себе дочку Вербовської – Віру та односельця Ярослава Пашка. Їх теж арештували. Спереду біля енкаведистів зав’язаний у рядно сидів невідомий. Виїхавши із Залісок, більшовики попрямували у село Молодинче, де арештували чоловіка сестри Ронського. Уже вечоріло, як приїхали до Демидівського лісу. Там енкаведисти зняли чоловіка у рядні і повели вглиб лісу. Через деякий час звідти почулися постріли. Водночас прибула фіра і арештованим наказали пересісти у неї. У супроводі охорони попрямували на Ходорів. Привезли усіх до тюрми НКВД. Марту і Віру закрили в одній камері, Ярослава Пашка і швагра Ронського – в іншу. Вночі Марта з Вірою почули гуркіт автомобіля. Вікна були забиті дошками, але Вірі через шпарину вдалося підгледіти, що знову когось привезли. У коридорі почулися кроки, людська метушня, скрегіт замків. Через хвилю на подвір’ї побачили Ярослава і швагра Ронського, яких посадили в автомобіль і кудись повезли, а під ранок знову повернули у камеру. Коли їх вели коридором, то дівчата почули, як хтось сказав: «Ронський убитий…». Марта з Вірою здогадалися, що саме він був закутаний у рядні. «Собаці – собача смерть», - вирішили.

Зранку Марту взяли на допит до слідчого. Знову ті ж запитання. І знову Марта стояла на своєму. Тоді слідчий сказав: «Зараз на очній ставці Василь Ронський підтвердить твою причетність до партизанів». Знаючи про його смерть, Марта погодилася і навіть вимагала цієї очної ставки. Після допиту в той же день усіх арештованих відпустили. З допомогою Віри і Ярослава Пашка дісталася Марта додому. Уся в синцях, із поламаними ребрами.

Рани гоїлися місяць, особливо боліли ребра. Дізнавшись, що трапилось, дівчину прийшли провідати «Смерека» і «Семко». «Смерека» повідомив, що СБ УПА володіє даними про спорудження енкаведистами бункерів під виглядом упівських, у яких спецгрупи влаштовують допити підпільникам.

Окружна реферантура СБ, яку очолював «Смерека» і де працювала «Орися», була провідною рушійною силою підпілля, адже виконувала загальну революційну програму організації, боролась з енкаведистською агентурою, зі зрадниками повстанського руху, дбала про безпеку членів Проводу ОУН. Її діяльність не обмежувалася тільки рідним селом (Залісками), де вона тісно працювала із станичним Матвієм Сомиком – братом свого наставника, провідника ОУН, СБ УПА Олексія Сомика.

Згодом Марта отримала через Стефу Гошовську, племінницю станичного Матвія, повідомлення, що НКВД хоче її знову арештувати. Отже залишатися у сестри Катерини, чи брата Івана було небезпечно, бо тут шукатимуть найперше. Вона негайно покинула їх домівки, почала переховуватися у чужих людей в Залісках – то в одних, то в інших. Незабаром за нею приїхав енкаведист Грішин зі своїми душогубами. Не знайшовши дівчини вдома, шукав її по родині, але марно. Так і не знайшов.

Марта розуміла, що довго у селі перебувати непоміченою не зможе, вирішила перебратися до Жидачева. Поселилася у двоюрідного брата Степана Людкевича. Але одного дня прийшли неждані гості і обступили хату. Сам Грішин арештував дівчину і забрав у катівню до Ходорова.

Дорогою Марта готувалася до найгіршого. Але Грішин передбачав, що силою з неї нічого не виб’єш (знав це по першому арешту), а був переконаний, що вона знає багато, тому вдався до іншої тактики ведення слідства. Старався бути стриманим, не чинив фізичного насильства, не оприлюднював письмових доказів. Розпитував, чому втекла із села, чому переховується? Марта відповідала, що у селі їй було самотньо, тому вирішила пожити у місті у двоюрідного брата. Тоді Грішин використав інший прийом. Сказав, що її відпустять, але застеріг, щоб не ходила у село, бо «як бандерівці дізнаються про те, що тебе відпустили, - запевняв, – звинуватять у співпраці з НКВД і вб’ють». Наказав іти до тітки Гулей у Городище Королівське і побути там деякий час.

Наступного дня Марту справді випустили. Вона ніяк не могла у це повірити, навіть вийшовши за межі катівні. Чим дальше віддалялася від цього місця жаху, тим більше оглядалася: чи не доганяють, чи не завернуть назад? Водночас, не могла збагнути, що задумав Грішин, як дізнався про тітку у Городищі? У голові був хаос від цих запитань. Потинявшись вулицями міста і трохи заспокоївшись, прийняла рішення знову шукати «Смереку», про все розповісти і порадитися щодо подальших дій. Подумала, що допомогти їй у цьому зможе тільки «Калина» з Черемхова. Але іти до неї негайно побоялася, щоб не привести за собою «хвоста». Знала, що відпустили енкаведисти неспроста, щось задумали, спланували і напевне слідкують куди піде. Вона вирішила не випробовувати долі і подалася прямо у Городище Королівське до тітки Гулей. Побачивши Марту та зраділа і посадила дівчину за стіл, почала пригощати, розпитувати як поживає. Марта повідомила, що прийшла її провідати, бо вже давно не бачилися і попросила залишитися на декілька днів. Тітка радо погодилася. А дівчина почала допомагати родичці поратися по-господарству.

Серед ночі на подвір’ї почувся гамір, скрип чобіт. Це розбудило дівчину. Після цього вже не змогла заснути до самого ранку, прислухаючись чи не стукають у двері. На світанку запитала у господині про нічну метушню біля хати і поцікавилася, хто б це міг бути. Тітка відповіла, що таке іноді буває, але вона не знає хто ці люди, а виходити у двір боїться. Впоравшись із ранішнім годуванням живності, вона зайшла до хати у новій куртці. На запитання Марти куди поспішає, відповіла, що викликають у сільраду. Це насторожило дівчину. Тож, як тільки родичка пішла з хати, Марта і собі хутенько вдягнулася і пішла світ за очі.

Оминаючи села взяла курс на Черемхів. Там зустрілась із підпільницею «Калиною» та її молодшою сестрою Анною. Розказала «Калині» про усі події, які трапилася із нею за останній час і про ймовірну провокацію Грішина, від якої вдалося втекти. Попросила допомогти зустрітися із «Смерекою», щоб порадитися із ним як їй бути далі. «Калина» погодилася і цього ж дня вирушила на зв'язок, залишивши Марту із своєю сестрою.

Минув день, але зв’язкова не поверталася. Марта, аби не сидіти без діла, взялася ремонтувати свою куртку. Закінчивши шиття, голку за звичкою приколола до сукні, в якій була одягнена, і обмотала ниткою.

Наступного дня у сінях почувся якийсь шум, стукіт чобіт об долівку. Відчинивши двері, Марта побачила усміхнену «Калину»: «Сьогодні прийдуть друзі-партизани, щоб забрати тебе з собою» - поспіхом сповістила добру вістку. Марта із полегшенням зітхнула і з нетерпінням почала чекати вечора. У хаті робота не бралася до рук, усі повеселішали і частенько заглядали у вікно. Пройшло дві-три години після повернення «Калини». Сестра Анна, вкотре глипнувши у вікно, раптом зблідла і стривожено сповістила: «Боже, рятуй, до нас ідуть москалі». На мить усі в хаті мов оніміли від переляку. «Пізно», - подумала Марта і, присівши на лавку, приречено мовила: «Мабуть, за мною». «Марто, не сиди, - першою отямилася «Калина», - бери відро і біжи». «Орися» нарешті стрепенулася і вхопила відро та вибігла у двір, кинулася у корчі, що росли біля хати. Енкаведисти побачили дівчину і кинулись за нею вслід, мов навіжені пси. Наздогнали, схопили за руки, кинули на землю і почали жорстоко копати беззахисну жертву. Виливши усю свою лють, підвели її і повели на подвір’я.

Біля хати стояли «Калина» з сестрою та перелякано дивилися як енкаведисти тягнули за руки понівечену Марту. А та, побачивши їх, попросила винести із хати піджак. «Калина» побігла і через хвилю принесла куртку. «Я просила піджак», - наполягала Марта. Але енкаведистові не терпілося, він облив дівчину грубою лайкою і виштовхав у плечі на подвір’я до фіри, що стояла на дорозі. Пересилюючи гостру біль у спині та нирках, ледь переступаючи ногами, Марта покірно пішла до дороги. Услід їй лунали погрози енкаведистів: «Ти, падлюко, не будеш морочити нам голову, як Грішину! Усе розкажеш». Уже сидячи на возі розуміла безвихідність свого становища. Тюрми не боялася, бо була готова на більшу жертву. Боялася катувань. Тому у тихій молитві просила Бога дати сили, щоб витримати усі випробування. Дуже шкодувала, що не змогла скористатися своїм єдиним крайнім засобом захисту від мук катувань – прийняти ампулу отрути, яка була схована у піджаку, що залишився у «Калини». Провідник Олекса Сомик («Славко») давно дав їй ампулу отрути на випадок безвихідного становища.

Дорогою до Ходорова енкаведисти заїхали з Мартою у село Підліски, очевидно маючи інтерес у своїх чорних справах. Зупинилися біля сільської ради. Марті наказали зійти з фіри і під конвоєм привели у приміщення. Подумки шукала виходу із явної безвиході. «Боже, поможи», - просила. Раптом згадала про голку, котрою латала куртку і тепер мала при собі. «Це мій порятунок», - твердо вирішила. У цей час до кімнати увійшов чоловік, який іменував себе шваґром «Семка». Марта попросила у нього шматочок хліба. Той подумав, що вона дуже голодна і виконав прохання. Дівчина непомітно вийняла із сукні голку і запхала її у хліб. Подумки мовила: «Боже, прости мені за вчинок мій супроти себе» і проковтнула шматочок хліба з голкою. А потім молилася і просила Бога, щоби позбавив від тривалих страждань і швидше послав смерть. Але Всевишній тримав її в своїй опіці…

З Підлісок Марту привезли у Ходорівську тюрму, зв’язали руки і повели напівтемними коридорами у підвальну, сиру і темну камеру без вікон. Такого неприємного гнильного повітря, яке було в камері, Марта ще ніколи в житті не чула. Два енкаведисти, які її супроводжували, мовчки поставили дівчину біля стіни, а один із них заговорив: «Ну что, будешь рассказывать?». «Нічого не знаю. Розказати не маю що», - відповіла ув’язнена. «Тебя давно надо было расстрелять, сволочь бандеровская. Приготовься. Остались твои последние минуты. Сейчас тебя расстреляем», - знову полилися погрози. У той час зайшов третій із маскою на обличчі та пістолетом у руці. Марті стало лячно від того, що може померти «не поклавши на себе хреста», адже руки мала зв’язані. Тому стала благати своїх катів, щоб розв’язали їй руки. Нарешті один змилостивився і таки виконав волю дівчини. Марта перехрестилася і попросила: «Боже, прости мені і порятуй мою душу». А потім рішуче звернулася до енкавдиста: «Я готова. Стріляй». Раптом щось упало на бетонну долівку. Минала хвилина-друга, а постріл не лунав. Нарешті почулося злобне: «В Дрогобыч ее, падлу, там все расскажет!».

У Дрогобичі відбула під слідством дев’ять місяців. З Божою поміччю перенесла усі муки і страждання. Не зрадила, не видала жодної революційної справи, жодного побратима. Пройшла Мордовські табори. Там ноги пухли від голоду, нестерпно боліло під лівим ребром. У таборі працювала лікарем жінка, яка не була росіянкою за національністю. Марта розповіла їй, що колись ковтнула голку і медичка порадила їй їсти сухі сухарі. Дівчина послухала поради, а якось одного дня відчула, як голка вийшла. Через деякий час під лівим ребром усередині стало менше боліти, а потім і зовсім перестало.

Повернулася додому через довгих десять років. Брат Григорій Людкевич допоміг прописатися у Жидачеві. З часом познайомилася із добрим чоловіком Павлом Підлісецьким із Сугрова, одружилася з ним. Разом у злагоді прожили довгі роки, виховали двох синів – Остапа і Михайла. Дочекалися онуків і правнуків. Нині, на схилі літ, Марта щаслива, що живе у Незалежній українській державі. Часто згадує своїх братів: Дмитра, Володимира, Степана, Петра, сестру Анну з чоловіком Атанасом, провідників Олексу Сомика («Славка») і Остапа Пацевка («Смереку», «Оршана»), провідницю з Підністрян Марію та інших друзів, із якими боролась за волю України. Усі вони були великими патріотами української ідеї, одні полягли, як герої у боротьбі за державну незалежність України, а іншим Бог дарував щастя побачити свою мрію – незалежну Україну.

Воїн УПА «Запорожець»

опубліковано 16 трав. 2011 р., 23:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2011 р., 23:12 ]

Таке псевдо мав Володимир Гапій. Він народився у Берездівцях Миколаївського району в сім'ї місцевого священика Миколи Гапія, який переїхав сюди з родиною із села Гребенів Славського району і заступив на парафію у 1913 році. У цей час село населяли люди трьох національностей – українці, поляки і жиди, в однакових кількісних співвідношеннях. Були тут різні промисли: діяв фільварок, 5 млинів, гуральні, броварні, солодівні, пекарні та гончарня. До Першої Світової війни існувала зрусифікована читальня і процвітало москвофільство, яке започаткував попередник о. Гапія – о. Сенишин (за політичними поглядами був москвофілом). Будучи 37 років парохом у Берездівцях о. Микола Гапій зумів змінити духовне бачення своїх парафіян, а його діти зробили величезний внесок у національно-культурне відродження села.

Володимир був десятою дитиною у сім'ї священика. Після закінчення семикласної Берездівецької школи, його посилають на навчання у Львівську гімназію. Змалечку він мріяв грати на скрипці. Батьки купили її синові, бо він мав особливі здібності до музики. Цей талант, очевидно, успадкував від батьків. Адже тато керував хорами як в гімназії, під час свого навчання в ній, так і в духовній семінарії. Прийшовши на парохію у Берездівцях о. Микола Гапій почав невтомно репетирувати на приходстві чотириголосий церковний хор, збільшивши кількість його учасників до шістдесяти, муштруючи басів і тенорів. Мати Володимира була двоюрідною сестрою славнозвісної співачки Соломії Крушельницької, котра у своїх листах писала: «Маріє, у тебе був красивіший голос, ніж у мене. Ти могла б досягнути великих успіхів на сцені». Але Марія Крушельницька не стала артисткою, вийшла заміж за студента духовної семінарії і тепер спільно із мужем-отцем навчала хорові сопрано та альти, в яких співали її чотири дочки.

На початку тридцятих років у Галичині панували переслідування й утиски польською владою всього українського (науки, духовності, культури, праці українця). У Берездівцях функціонувала польська школа, діяв костел, а на вивчення української мови дітям відводилося дві години на тиждень, причому для глуму проводила ці уроки учителька-полька із Варшави чи Познані. Попри все це, у селі діяла й українська народна «Просвіта», до відкриття якої багато зусиль приклав брат Володимира – Осип разом із гімназійними друзями Олексієм Ратичем, Володимиром Костуром і відомим тоді співаком-студентом улюбленцем Львова Осипом Стецурою. Діяльність «Просвіти» запалювала в душі Володимира, а також у сільської молоді, почуття патріотизму за неньку Україну, надихала до героїчних подвигів і вчинків. Володимир був гордістю берездівецької громади, у нього вчилися любити усе, що рідне. На сцені «Просвіти» із уст хлопців-козаків та дівчат в українських вишитих одностроях лунали патріотичні й національні пісні («Ми гайдамаки, ми ненавидим ляськеє ярмо», «За рідний край, за нарід свій», «Не пора, не пора», «Ще не вмерла Україна»).

Головними організаторами і провідниками просвітянської роботи були брати й сестри Володимира. Ярослава очолювала драматичний гурток, мала особливий акторський талант, блискуче виконувала ролі у виставах «Ой, не ходи, Грицю», «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Степовий гість» та багатьох інших. Про це з особливою теплотою згадує викладач Львівської консерваторії Степан Прокоп'як із Підністрян. Наймолодший із виконавців гуртка, сестринок Ярослави, Юрій Костур (від чотирьох років аж до від'їзду у Львівську гімназію) був найкращим декламатором, улюбленцем усього села. А ось Володимир Костур у ролях Петра з «Наталки Полтавки» та Гриця з драми «Ой, не ходи, Грицю» був чи не найкращим виконавцем на той час на львівських сценах. Крім драматичного, Ярослава вела також гурток української вишивки для дошкільнят та старших дітей. Робила це крадькома. «На стриху будівлі, подалі від очей польської влади, нас школярів – мене, Ольгу Михайлюк, Софію Серафим – навчала Ярослава вишивати», – згадує нині літня жителька Берездівець Євгенія Костур. Сестра Дарія у «Просвіті» навчала української мови і літератури дітей, оскільки програма з української мови у польській школі була примітивна.

Брат Осип керував змішаним і чоловічим хорами. Навчаючись у Львівських вищих студіях, він, мабуть, мав зв'язок із підпіллям ОУН, можливо, був її членом, що підтверджує такий факт. Коли у 1932 році були арештовані бойовики ОУН Білас і Данилишин, то до Гапіїв у Берездівці приїхали польські поліціянти з Бібрського повіту і взяли Осипа під слідство, але за браком доказів відпустили.

Володимир Гапій, уже навчаючись у Львівській гімназії, продовжував брати участь у просвітянській роботі села. Особливо натхненно й активно займався цим під час літніх канікул, які проводив у батьків. Культурні заходи проводилися щонеділі і на свята як не в «Просвіті», то вдома – на проборстві у садку. Так званим, домашнім хором (квартетом) співали іноді до другої години ночі. Сусіди, дальші і ближчі, залюбки не спали, а слухали такі концерти. Полюбляли їх і празничні гості батьків, часто допізна залишалися спеціально заради музичної частини. На фортепіано акомпанував брат Осип, на скрипці грав Володимир. Крім псалмів Бортнянського, квартет виконував твори визначних українських композиторів («Ставок заснув», «Ой, нависли чорні хмари», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Грають труби над Дністром», «За Україну», «Гей, у лузі червона калина», «Коли ви вмирали», «Заповіт» і багато інших). Солістами були Осип Стецура, гість батьків і гімназійний приятель Осипа, сестра Євгенія, братова Ярослава. Стецура чудово виконував музичні твори композитора Безкоровайного. Братова Ярослава – арії з опер. Усі любили у її виконанні Аве-Марію» Шуберта та «Пісню соловейка» Гріга. А як співала «Ой, вербо, вербо», то вражала кожного до сліз, особливо розчулювався отець-декан Федусевич із Миколаєва. Вінцем концертів ставав дует скрипки і фортепіано, який щоразу викликали на біс і довго не відпускали його виконавців-братів.

Після гімназійних студій, Володимир продовжує навчатися у вищих музичних студіях. Але польсько-німецька війна (осінь 1939) перериває його навчання. У час відновлення української державності (30 червня 1941 року) хлопець уже належить до підпільної ОУН. Керівництво ОУН скеровує його до роботи у підрозділ німецької поліції сформований з українців. Він набуває військових навиків, проходить підготовку до революційної збройної боротьби. За короткий проміжок часу Володимиру було важко переосмислити своє внутрішнє душевне призначення. Він мріяв посвятити себе музиці, але доля доручала важливішу життєву місію – стати захисником свого народу. Замінивши скрипку військовим мундиром, взявши у руки зброю, Володимир не сумнівався у своїй самопосвяті, вірив, що недалеко той час, коли народ повстане проти своїх ненависних загарбників та гнобителів. Тому вважав честю бути в рядах українських націоналістів, які головним своїм гаслом мали: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Він стає комендантом поліції у Берездівцях, заступником коменданта у місті Ходорові, комендантом у Бортниках. Добре володіє німецькою мовою, яка допомагає здобувати інформацію для підпілля, особливо під час переслідувань німцями українських націоналістів, бандерівців. З кожним місяцем Володимиру стає все важче вести подвійну гру, маскуватися перед німцями. Та його конспіративність дозволяє виконати низку важливих завдань Проводу. Він готується до переходу на нелегальне становище, але отримує наказ зверхників про ще одну важливу операцію, у котрій без нього не обійтися. Вона й поставила крапку у поліцейській кар’єрі Володимира Гапія.

Було так. У серпні 1943 року у Молодинчому німці тяжко поранили референта пропоганди надрайонового Проводу Антона Хомусяка. Вони схопили його і привезли у Ходорівську лікарню для надання медичної допомоги, маючи на меті проводити надалі допити з тортурами, під час яких прагнули отримати необхідну інформацію про українське підпілля. У лікарні пильно цілодобово охороняли хворого підпільника, бо знали, що його можуть визволяти. Саме таке рішення терміново прийняв Провід ОУН. Операцію доручили двом комендантам підрозділів німецької поліції сформованих з українців, які володіли німецькою мовою, - Йосипу Гессу («Гонті») з Новоселець і Володимиру Гапію («Запорожцю») з Берездівців. На допомогу їм виділили трьох бойовиків ОУН. Завдання було успішно виконане. Убивши одного вартового та роззброївши іншого, друзі по боротьбі вирвали свого провідника з лабет гестапо, врятували від імовірних мук, але не вберегли від смерті. Втративши багато крові, Антон Хомусяк незабаром помер. А за операцію його визволення німці жорстоко помстилися: взяли з тюрми десятьох українців і привселюдно розстріляли біля жидівської синагоги.

Відтоді Володимир переходить у підпілля. Німці розшукують його. Батько, отець Микола, ледь рятується від розстрілу. У той час на Волині уже діє Українська Повстанська Армія, яка веде запеклі бої з фашистами. Сюди ж відходять націоналісти з усіх областей. На Волинь відходить і Володимир («Запорожець»). Разом зі своїми побратимами Йосипом Гессом, Миколою Пухалем з Городища, Петром Сидором з Чоторей, Петром Салієм із Залісок, Василем Вітровим із Підгорець, Артимом Йосафатом із Черемхова супроводжує арсенал зброї та амуніції вилученої під час роззброєння станиць підрозділів німецької поліції сформованих з українців у Жидачеві та Стрию. Усі вони вливаються у формування УПА і беруть участь у створенні повстанських відділів, котрі борються проти більшовицьких та фашистських загарбників.

У 1944 році Володимир Гапій повертається у рідні терени, де від серпня упродовж двох років діє разом із повстанцями Ходорівщини і Миколаївщини. На його рахунку десятки зведених боїв і збройних сутичок із енкаведистами. Вдома буває рідко задля конспіративності та, щоби не піддати небезпеці рідних, оскільки боротьба триває дуже жорстока.

У той час із батьками вдома жили сестри Ярослава та Ольга. Із наближенням фронту брат Осип із сестрами Дарією та Мартою подалися на Захід. Батьки тяжко переживають розлуку з дітьми. Особливо хвилюються за Володимира через його партизанську діяльність. Щоденна душевна тривога охоплювала і самого «Запорожця». Але серце наповнювалося радістю, коли, при нагоді, навідував рідну домівку. Уже не молоді батьки теж не тямили себе від щастя. Дуже тішилися побаченню із сином. А він припадав поцілунком до їхніх рук, згадував, як у дитинстві мати гладила його буйне кучеряве волосся і просила Господа Бога захистити від усіх негараздів. Тепер молилася, щоб уберіг його Всевишній від сатанинської «червоної чуми». Батьки не звинувачували сина у життєвому виборі, не докоряли за поступки і вчинки, а навпаки – усіляко старалися допомогти, не відмежовуючись від процесів народного спротиву.

Прикладом такої підтримки була подія у 1945 році. Коли виникла необхідність надати притулок і медичну допомогу пораненому кущовому провіднику УПА «Сойці» – Забавчуку із Тужанівців. Батьки і сестри Володимира, ризикуючи власною безпекою, прийняли у власну домівку партизана і переховували його. Та ворожі язики донесли на Гапіїв. Можливо запідозрили щось сусіди-поляки і донесли, чи спрацювала під час пошуків оперативність енкаведистів. Але одного дня, коли в хаті була лише Ярослава і ранений повстанець, енкаведисти обступили обійстя священика. Ранений повстанець лежав на ліжку в одній із кімнат проборства. Побачивши через вікно на подвір’ї енкаведистів, дівчина попередила хворого, миттєво накинула на нього перину і ковдру та акуратно прикрила зверху покривалом. Сама ж вийшла назустріч офіцеру, який уже заходив у хату. Зовні старалася бути спокійною, хоча всередині усе тремтіло. Та швидко опанувала себе. Чемно привіталася із візитером, ніяковіючи, посміхнулася, наче виконувала роль у театральній виставі. Москаль, побачивши українську красуню, яка так привітно завела з ним розмову, жадібно міряв її поглядом з ніг до голови, захоплюючись її стрункою поставою, красивими рисами обличчя. Однак інші енкаведисти ретельно обшукували підсобні приміщення, стайню, стодолу, перекидали все сіно, перевернули усе вверх дном у хаті, заглядаючи у кожен куток. Але заступництво Боже не підвело їх до ліжка. Енкаведисти пішли з двору ні з чим. А Ярослава ще довго не могла оговтатися і повірити у це. Прийшовши до тями змовила молитву дякуючи Богу, що захистив їхній дім від лиха. А далі замислилася, як же бути? Хтозна, чи заспокояться на цьому карателі, чи не повернуться завтра знову шукати свою здобич. І тоді постраждає не тільки поранений, а й уся їхня сім’я. Треба виправляти ситуацію і терміново вжити застережних заходів – твердо вирішила. Розповіла про свої задуми «Сойці». Той погодився з її думками і запитав, чи не має довіреної людини, яка б могла піти до повстанців із «скриптом» від нього. Помисливши, Ярослава зупинилася на своїй родичці Антоніні Костур, вихованій у патріотичній українській сім’ї. Цій дівчині, упевнена була, можна довірити таку відповідальну справу. І не помилилася. Антося послухала Ярославу і пішла у сусідні Тужанівці за вказаною адресою. Там зустрілася із друзями «Сойки», передала їм естафету. Прочитавши записку, Антоніні повідомили, що найближчим часом заберуть побратима і перевезуть у безпечне місце. Із цими вістями повернулася дівчина до Берездівців. Ярослава, передбачаючи, що ще може бути необхідна допомога родички, попросила її залишитися у них.

Наближався вечір. У Гапіїв з тривогою очікували товаришів «Сойки». А їх все не було. «Мабуть перешкодила вагома причина», - думала Ярослава. Ще трохи почекала і вирішила самотужки переховати партизана, бо була переконана, що залишати його в хаті не можна. Уночі разом із Антосею та сестрою Ольгою перенесли пораненого до візовні, поклали на копичку соломи в одному з кутків споруди та замаскували. Кожна з дівчат бачила, що в такому стані не можна залишати хворого на самоті, тому порадившись між собою залишили біля нього ночувати Антоніну. Ніч видалася тихою і спокійною. Але на душі молодої дівчини бриніла тривога. Вперше у житті виконувала таку місію. Година перейшла за північ. Сон знемагав, повіки мимоволі закривалися і сон, мов злодій, долав молоде тіло юнки. Але черговий стогін пораненого, мабуть у гарячці, змушував Антосю прислухатися до його дихання та нічної тиші, яка іноді порушувалася собачим гавканням. «Сойка» теж не спав, дошкуляла рана, а можливо роздумував про партизанське життя, згадував побратимів, рідну домівку, батьків, кохану наречену, яка з нетерпінням чекає свого судженого, не знаючи, що він у біді, а замість неї його сон оберігає безкорислива і відважна помічниця-берездівчанка, готова у будь-яку хвилину допомогти, розділити його страждання, ризикуючи своїм життям і безпекою рідних. У роздумах і молитві відходила ніч. Підкрадався ранок. Почало світати. Несподівано ранкове безгоміння, мов грім серед ясного дня, порушили дикі крики, вигуки, брутальна лайка та автоматні постріли, а далі почувся тупіт чобіт і стукіт прикладів об вхідні хатні двері Гапіїв. «Открывай, сука, двери», - почулося у дворі. «Сойка» зрозумів, що знову прийшли за ним. Тамуючи біль від пахової рани потягнувся за зброєю і притисну її до грудей поклавши палець на курок. Прикриваючи себе й Антосю соломою, тихо мовив: «Живим не здамся». «Боже, допоможи і порятуй нас», - молилася дівчина. Галас не вщухав. Незабаром почувся голос Ольги, яку більшовики змусили відчинити двері візовні. Руки її не слухалися, пальці не спроможні були повернути ключа. Нарешті клацнув замок, заскрипіли двері, декілька енкаведистів з автоматами напоготові зайшли у приміщення із різним кінським реманентом. Сполохані прибульцями кури, які були тут, із голосним кудкудаканням позлітали із своїх місць і перелякано збилися в гурт на купці соломи, де саме лежали «Сойка» з Антосею. Оглянувши усі закутки, карателі не помітили нічого підозрілого. Обмануті спокоєм курей, вони не стали ритися в купі соломи і пішли з візовні. Потім ще деякий час нишпорили на подвір’ї, у хаті, на горищі. Але повстанця все ж не знайшли. І знову ні з чим залишили двір Гапія. Перед відходом запитали: «Где другой поп живет?», маючи на увазі отця Євгена Ржоністого. Цього ж дня його і заарештували. А ввечері побратими забрали «Сойку». Він видужав і ще довго вів збройну боротьбу проти загарбників у лавах УПА. По-геройськи загинув 3 березня 1951 року біля Станківців у нерівній сутичці з військами МДБ. Разом із ним полягло ще п’ятеро керівників районного проводу ОУН, служби безпеки УПА.

Володимир Гапій «Запорожець» у 1946 році разом із двома побратимами потрапив у більшовицьку облогу у Рудківцях Жидачівського району. Прориваючись із кільця в сторону Підністрян, усі троє попали під кулеметний обстріл емгебістки. Володимир упав підкошений ворожою кулею. Його побратим «Явір» повернувся, щоб надати допомогу, і теж загинув. Третій повстанець, ризикуючи життям, забрав від своїх убитих друзів планшет із документами і благополучно добрався до хутора Олександрія. Там його виручив і заховав місцевий житель Слівінський, який зробив обманний слід до лісу, припинивши таким чином переслідування.

«Запорожця» і «Явора» похоронили повстанці у Рудківцях. У час Незалежності України тамтешня сільська громада, близькі і рідні полеглих встановили пам’ятник на їхній могилі. Щорічно у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки українського війська, місцеві жителі та школярі на чолі церковної процесії приходять сюди, аби помолитися і пом’янути славних синів України, котрі в нерівній боротьбі виборювали нашу державність. Нащадки свято бережуть пам'ять про своїх Героїв. Вічна Їм слава! Хай не згасне вона у віках!  

 

Червона мітла

опубліковано 16 трав. 2011 р., 03:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2011 р., 01:08 ]

Присвячую її моїм односельчанам,

безневинно замученим, убитим,

постраждалим у більшовицьких тюрмах і сибірах.

Зіновій Горін,

с. Гранки-Кути

 День 30 листопада 1944 року для жителів Гранок-Кутів став днем трагедії, яку заподіяли чужинці зі сходу, котрі прийшли на нашу землю зі зброєю в руках. В одних людей у цей день було забране життя, в інших – сплюндровані долі. Відірвавши батьків від дітей, синів від матерів, коханих від своїх наречених їх полонили і запроторили у сирі та холодні тюрми, далекі снігові сибіри.

Вечоріло, як в село Горішнє до станичного Федора Зозулі, псевдо «Богун», з терміновим повідомленням прибув із Гранок-Кутів станичний Петро Верес. У той час в «Богуна» були провідник куща Панчишин Василь, псевдо «Серник», ройовий Іван Мрук, псевдо «Сергій». Петро приніс звістку, що у лісі біля річки Вишнівки отаборився військовий підрозділ у кількості 150 чоловік, а в село в’їхав кінний військовий загін (двадцять чоловік). Вони називають себе українською повстанською армією. Усі вояки із загону одягнені в українські сорочки-вишиванки, у мазепинках з тризубами, в німецьких мундирах, розмовляють українською мовою. Розповідають, що у Карпатах провели важкі бої із більшовиками, маневруючи лісами відірвались від переслідувань і стали постоєм біля села, шукають зв’язки із підпіллям, просять допомогти сотні продуктами.

Станичний Петро зазначив у повідомленні, що загін зайшов без «клички». На той час у підпільній мережі ОУН-УПА діяла лінія зв’язку, яка на наших теренах проходила між селами Малехів – Гранки-Кути – Горішнє-Долішнє. Станичний кожного населеного пункту приймав зв’язкового тільки із відповідною «кличкою», яка часто змінювалась з конспіративних вимог воєнного часу.

Вислухавши уважно повідомлення станичного, обговоривши його з присутніми, «Серник» категорично заборонив станичному Гранків-Кутів прийняти на зв’язок це військове формування, підозріваючи провокацію та зраду. Він не радив станичному повертатися в село. Однак передбачаючи тяжкі наслідки, Петро сказав, що дав вказівку дівчатам-підпільницям проводити збір продуктів, тому змушений повернутися у село, щоб врятувати дівчат.

Та зла доля випередила сподівання. Сумлінні, дисципліновані, вірні своїй посвяті, виконували обов’язки дев’ятнадцятирічні підпільниці: Ганна Наконечна, Марія Димочка, Софія Корецька, Магдалина Балян, Катерина Гарапцьо, Марія Наконечна, а також Володимир Шпак і Григорій Люзан. Мов ті бджілки, ходили дівчата від хати до хати, прагнучи своїм вкладом прискорити звершення слів провідника Івана Вереса, псевдо «Шаблюк», який у спілкуванні твердив: «Любі, милі, от виборемо Українську Державу, і я обов’язково поїду з вами в нашу славну золотоверху столицю Київ, ви будете найщасливіші люди».

Жителі села з розумінням приймали їх та допомагали. «Для своїх же, для своєї армії. Хто допоможе їм, підтримає, як не ми?» Ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, дітей, допомагали українському підпіллю матеріально та надаючи притулок воїнам УПА сім’ї: Михайла Вереса, Петра Вереса, Івана Леськіва, Миколи Шпака, Михайла Мисіва, Григорія Вереса, Миколи Соломи, Андрія Турчина, Миколи Федоріва, Василя Салія, Михайла Годованого, Петра Гарапця і багато інших. У подальшому багато із тих сімей перестраждали, пройшовши через московські тюрми і холодні сибіри.

На багато десятків років відвернулось омріяне щастя провідника «Шаблюка». Не здійснились його мрії. На той час пройшов уже місяць, як його не стало. Убили душогуби, кати московські. Двадцять два соколи української армії спочивають у братській могилі в селі Підністрянах. Горе матерям...

У той час, як станичний перебував у Горішньому, в Гранках втілювався план операції розробленої енкаведистами і підтриманий вищими державними посіпаками в області. Вразившись зовнішністю військового формування та їх розповідями, лісник Петро Гарапцьо дав відомості про станичного Петра Вереса, привівши військових до його дому. На той час тут знаходилась дружина станичного Марія із своїм шестирічним сином Ромчиком і чотирирічною донечкою Катрусею. У хату зайшло до п’яти чоловік. Усі у вишиванках, мазепинках з тризубом, привітались: «Слава Україні». Господиня з обачливістю відповіла: «Слава навіки Богу». Спитали де чоловік. Відповіла, що дома його немає, куди пішов, не знає. «Будемо ждати, - почула у відповідь, - нам терміново потрібно його». Пройшла година часу. Господиня поралася по господарству, готувала вечерю. Військові почали проявляти незадоволення, вести розмову у погрозливому тоні. Де так довго затримується? Їм потрібно послати його із своїм представником на зв’язок до Ілова. Останні слова насторожили Марію, появився сумнів, підозріння до прибулих. Чому вони говорять «до Ілова»? Вона знала, що зв’язок існує тільки до Горішнього. Господиня, заспокоюючи себе, продовжувала чистити картоплю. Один із військових нахилився: «Ми не можемо довше ждати. Віддамо його під трибунал». Марія підняла голову. О Боже, що це, хто вони? На військовому сорочка-вишиванка розійшлася на грудях, і крадькома з-під вишиванки побачила військову «гімнастьорку».

Сумнівів не було – вороги, переодягнені більшовики-шміраки. До пізньої ночі вона вислуховувала погрози й докори, а сама молилась Богу, щоб чоловік не зайшов у хату. Ждали до ранку. Петро так і не з’явився.

Ранком у хату зайшло троє, видно, старшини. Один спитав: «Жінко, ти знаєш хто ми?» Глянувши йому у вічі, відверто без страху відповіла: «Москалі». Він засміявся, поплескав її по плечу. У більшовицького нелюда проявилась слабість перед українською жінкою, яку висловив у слові – молодець. Ноги підкошувались, а думки не давали спокою. Де Петро? Що з ним, як вирватись з більшовицьких лабет, як врятувати дітей? Розуміла Марія, що перевертні, які прийшли до її дому, принесли їй горе, душевні страждання, наругу. Розуміла, що ця ніч стала початком трагедії не тільки її життя, але багатьох сімей у її рідному селі, бо іще звечора події в селі, сплановані більшовицькими нелюдами, розгортались із блискавичною швидкістю.

Штаб військового формування розмістився у хаті сім’ї Миколи Наконечного (по сільському Хомин). Його хата знаходилась на краю села біля лісу. Керівництво формування радісно потирало долоні закривавлених рук, оскільки провокація вдавалась. Кінний загін курсуючи селом вітався до перехожих «Слава Україні» і чув від перехожих радісні відповіді, вітання. Населення раділо приходу «УПА». Недалеко від сільради декілька вершників порівнялись із бабусею Катериною Верес, яка йшла із дочкою сусіда Миколи Шпака, Марією. На привітання «Слава Україні», бідолашна приклякла на коліна. «Діточки України, соколики, хай Вас благословить і береже Господь». Якби знала, кого благословить, – прокляла би душогубів.

Вечоріло, як до штабу перевертнів підійшли підпільники: Марія Димочко, Ганна Наконечна, Володимир Шпак. Вони несли пожертвування села: наповнені кошики сиру, яєць, сала, масла, хліба. Привітно зустріли їх стійкові, вийшли старшини, запросили у хату. Господиня, побачивши прибулих, зайшла у кімнату, взяла від них гостинці, щоб віднести на кухню, та й заговорила: «Подивіться дівчата, подивіться, які соколики наші українські, які сорочки на них біленькі, – не такі, як ті шміраки московські». Через кілька годин дорого обійшлись ці слова господині...

Розпочались розмови, переплітаючись із жартами, а між тим, мов ті вовки, очима прошиваючи, закидають запитаннями. Хто приходить з партизан в село? Хто із села в партизанці? Хто допомагає партизанам у селі, підтримує? Це підпільниць насторожило. Закрадалась душевна тривога. Тут і вечір підходить, а їх не пускають. Не знали, що у дім своїх рідних більше не повернуться...

Господар подався у стайню обходити худобу, пораючись, почув за стіною на дворі розмову, прислухався – і не повірив своїм вухам. Але руки поволі опускались самі , кров холола. Було чітко чути московську мову.

Більшовики кляті... Тихцем вийшов і хутенько до хати. У хаті застав усю сім’ю – дружину, сина Григорія, дочку Марію, неповнолітніх Петра і Володимира. «Боже, яке лихо, – промовив, – діти мовчіть. Нічого не говоріть – це москалі». У матері в грудях стиснулось, дух перейняло, а думка і серце щеміло за сина – уже видно знають перевертні – бузувіри про нього. Григорій в минулому служив у дивізії Галичина, недавно повернувся із Бродів. На сім’ю наліг тяжкий душевний тягар, переживали, що буде далі. Пройшла година часу, горе не забарилось. Почули шум у сінях, у кімнату зайшов один із старшин і декілька автоматників.

«Усім стати! Під стіну! Руки вверх!» – наказав присутнім. Пройшла хвилина, мов та вічність. «Що буде?» – думав кожний із сім’ї. У дочки Марії підкошувались ноги. Подумала, що будуть стріляти. Та почула: «Ви арештовані, ми – червоні партизани». А селом котився уже поголос, що не УПА прийшла у село, а переодягнені «перевертні» московські із страшними цілями. Страх запанував у селі, чоловіки шукали надійного сховку, щоб пережити цей тяжкий час. У Анни Вітрової, чоловік якої загинув на московському фронті, як у безпечному місці, зібрались до десяти чоловік, між яким були: Роман Люзан, Іван Цимбалів, Михайло Гулій, Дмитро Гулій, Розалія Люзан. Усіх господиня ховала у погребі для картоплі, а пізно вночі вони вийшли із хати, минаючи більшовицькі застави, що стояли кругом села, городами подалися до лісу в сторону Ілова. Вранці у лісі їх затримали військові, привели до свого командира «Явора». Це були українські повстанці. Ті, щасливі, що попали до своїх і вирвались із того пекла, розповіли усе, що діється у Гранках-Кутах, просячи допомоги селу. Їх уважно вислухали, нагодували, обігріли, заспокоївши, розквартирували по домівках у Ілові. Ранком у селі Гранки-Кути люди почули шум, який переплітався із скреготом коліс, ричанням худоби, іржанням коней. Це більшовицький загін із господарською валкою заходив у село. Вози, тачанки похмуро пересувались селом із награбованим майном. Здавалось, не було їм краю - кінця. Більше години вони їхали, прямуючи в сторону спиртового заводу, що стояв на околиці села, зі сторони Берездівець. Там вони розтаборились, взявши для квартир вулицю Шкільну, яку заселяло населення поляків, котре їх радо зустріло. Свій штаб вони розмістили у Яська Годованого. На даній вулиці проживали 57 польських і дві українські сім’ї.

Не встигла валка з більшовиками зайти в село, як тут же розпочався справжній погром. Не обминали жодного двору, увірвавшись на повір’я, автоматними чергами стріляли усю живність, яка була жива. А дорогою їхали фіри, тачанки, які забирали убиту птицю, свині, одежу й інше майно. Найбільше лютували у тих сім’ях, які, за їхніми даними, мали відношення до визвольної боротьби або сприяли партизанському руху. Перший, хто їх цікавив, це Іван Вовчук, який у той час був сотенним куреня «Льви» УПА «Захід». У його дворі знищили і забрали свиню, птицю. Відходячи, ще й нафту залили в криницю. В Івана Люзана забрали коней, збрую, одежу, у Івана Вітрового – свиню, з господарства в Миколи Зозулі – збіжжя, в Івана Прокопіва – коней, одежу, у Миколи Солими знищили багато майна, січкарню, у Петра Ратича забрали коней, хотіли спалити хату, стайню і стодолу. Список можна було б продовжити до безкінечності. Їх злобі й жорстокості не було меж, будь-який супротив означав смерть. До сільського голови Григорія Особи підводили усе нових і нових, здебільшого літніх чоловіків. Їх було уже біля тридцяти. Тимчасово їх перетримували під конвоєм у другій половині хати, де проживав Петро Ратич. Перед обідом, підганяючи нагаями, повели у підвал спиртового заводу у Берездівцях.

У селі протягом трьох днів панував страх, село мов вимерло, хіба дідусів можна було побачити по дворах.

А тим часом у поляка Мундика Березовського проводились допити затриманих підпільників: Ганни Наконечної, Марії Димочко, Володимира Шпака, Петра Гарапця, Петра Вереса та інших. Найбільш жорстоко розправились із дивізійником Григорієм Наконечним. Його ледь живого, побитого, скатованого привели у підвал спиртзаводу, де перетримували усіх затриманих. Місце на руці, де була вказана група крові, було виколено більшовиками розпеченим залізом. А надворі, за залізними вхідними воротами, все більше і більше збиралось люду. Переважно матері, жінки із дітьми. Усі чекали на звістку про долю своїх синів, чоловіків, батьків.

Між ними була і дружина станичного Петра Вереса – Марія. Вирвавшись з лабет «людоловів», стояла убита горем з дитятком на руках біля воріт спиртзаводу, чекаючи годинами з багатьма жінками-односельчанками на вістку про чоловіка. Та не збулись її бажання. Запроторений у тюремний підвал, Петро томився роздумами. На хвилинку забув сьогодення, полинув думками, ніби читаючи усе своє життя, у минуле щасливе дитинство, коли проживав у Берездівцях з матінкою, батьком і чотирма сестричками. Їхня хата була недалеко від храму. Це був щасливий, безтурботний час. Щонеділі у храмі слухав літургію і милувався ангельським хоровим співом, яким у той час керував Йосип Гапій, син тутешнього священика. З малечою бігав на безмежні луки біля Дністра, плавав у його чистих прозорих водах, черпав здоров’я, насолоду від рідної землі. Пригадались юнацькі роки, друзі, радісні перемоги футбольної команди, за яку грав, юнацькі мрійливі сподівання на краще майбутнє, на свою державну незалежність із другом Володимиром Гапієм. Щасливі вечори із своєю коханою, майбутньою дружиною Марією в Гранках-Кутах, біля плакучих верб річки Вишнівки, і своїх милих діточок Ромчика і крихітку Катрусю... На мить забулось те сьогодення. Тривожне, жорстоке дійство, яке панувало в нашому краю, спричинене чужинцями-загарбниками то зі Заходу, то зі Сходу. І не почув, як підійшов і заговорив до нього сусід Петро Трухим, тільки від дотику його руки стрепенувся. «Петре, що ти робиш?» а він, не зупиняючись, заточував об коліна невеличкий ножичок. «Трухиме, вони усе знають про мою діяльність у підпіллі, а я теж багато знаю, не видержу їхніх тортур. Не можу вчинити інакше, не можу ставити під загрозу друзів і близьких»... і дальше поринув у думки, бо прийняв уже остаточне вольове рішення патріота-революціонера віддати у жертву своє життя в ім’я життя і боротьби побратимів по зброї, в ім’я ідеї, за яку боровся довгі роки життя, за свобідну Незалежну Українську Державу. У ці останні хвилини молився Богу, щоб той простив його вчинок і допоміг зберегти родину і діточок.

Усе сталося так швидко, блискавично, що ніхто з ув’язнених не міг отямитись. Спохватившись, зчинили шум, кричали по допомогу, кинулись рятувати Петра, який стікав кров’ю від заданих собі ран, перерізаних вен рук і шийних артерій. Вбігли конвоїри, тіло винесли на подвір’я, прибігли більшовицькі старшини. Та нічого не довідалися душогуби московські, його душа відійшла у вічність. Так не вагаючись, прийняв геройську смерть один із найкращих українських синів того часу, який у своєму серці мав безмежну любов до землі української і до її народу. Свій подвиг він виконав сповна. Через багато десятків років його нащадки не забули про нього. У час Незалежної України в селі збудують пам’ятник, де з іншими іменами героїв буде викарбоване його ім’я...

Пізно вночі друзям вдалося викрасти тіло Петра і таємно, крадькома, похоронити на цвинтарі. Дружині Марії, щоб запобігти тюремному ув’язненню, підпільний провід ОУН наполіг перейти на нелегальне становище. Зважаючи на діток, вона погодилася і того ж дня залишила село, свою домівку, нажите з чоловіком майно, з діточками була супроводжена на конспіративну квартиру в село Дроховичі у сім’ю Урбанських. Там, у чужих людей, вона переховувалась від людських очей довгих три роки, в тривозі і страху. За цей період похоронила свою крихітну донечку Катрусю. Через три роки після трагічної смерті чоловіка Марія, обдумавши своє становище, вийшла заміж, змінила своє прізвище і легалізувалася. Таким чином вона врятувалася від поневірянь і далеких снігових сибірів. Найдорожче, що залишилось у її життя, – їх єдине дитя.

Наступного дня, після смерті Петра, усіх ув’язнених, більше тридцяти чоловік, з підвалів спиртового заводу посадили на фіри по шість чоловік, прив’язали до драбин і в супроводі конвою відправили в катівню НКВД у тодішній районний центр Ходорів. Після допитів і слідства підпільників Марію Димочко, Володимира Шпака, Петра Гарапця, Ганну Наконечну, Григорія Наконечного було відправлено в Дрогобич, в усім відому тюрму Бригідки. На слідстві очно свідчив про їхню підпільну діяльність уродженець Гранок-Кутів Володимир Верес. Через деякий час їх було перевезено у Львівську тюрму, де військовий «трибунал» виніс вирок: Петру Наконечному, Григорію Наконечному – 25 років тюремного ув’язнення. Марії Димочці, Ганні Наконечній, Володимиру Шпаку – 10 років ув’язнення. Петра Білоуса, Петра Гарапця, Петра Трохима, Федора Струка, жителів Берездовець, – без суду і винесеного обвинувачення було відправлено в табори Караганди і Воркути, де вони перебували до 1947 – 48 року. Дорогою в Сибір Петро Гарапцьо загинув при невідомих обставинах. Під час перебування у катівні НКВД міста Ходорова Петра Федоріва було застрелено п’яним енкаведистом, Теодора Гулія поранено.

Спланована більшовиками акція у Гранках-Кутах, щодо ліквідації українського руху, була реалізована червоними партизанами Сабурова. Однак, українське підпілля стягнуло військові формування УПА і розбило червоних перевертнів. Боротьба УПА тривала іще протягом довгих десяти років.

1-7 of 7