Володимир Євстахевич – вірний слуга Церкви (автор: Хіта Іван)

опубліковано 20 бер. 2013 р., 12:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 бер. 2013 р., 13:09 ]

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

 

Іван Хіта, 1938р. нар. у с. Футори біля Олешич

 

Священик Володимир Євстахевич народився 28 серпня 1917 р. в м. Олешичах на Любачівщині в багатодітній сім'ї Степана і Параскевії з Огризлів. Батьки займались рільництвом. Мали семеро дітей. Звичайно, дуже важко було в ті часи дати освіту дітям, та все ж таки після закінчення семилітньої школи з відзнакою о. Володимир вступив на 3-й курс Української чоловічої гімназії в Перемишлі. Навчаючись в гімназії, був обраний головою Марійського товариства, став помічником священика в церкві і вже тоді подавав дописи до греко-католицького журналу «Бескид».

 

У 1936 р. він закінчив гімназію з відзнакою і вступив до духовної семінарії, де провчився тільки два роки, бо з початком Другої світової війни гімназія була зачинена. Щоб знайти працю, виїхав тоді на Холмщину вчителювати. Працював вчителем і керівником сільської школи. 1940 року закінчив у Холмі педагогічні курси. В цьому ж році повернувся до Перемишля, де й закінчив навчання в духовній семінарії у 1942 р. з відзнакою. З двох відзначених тоді другим був отець Андрій Сапеляк, майбутній єпископ в Аргентині.

 

Протягом 1943-1945 рр. працював о. Володимир викладачем історії та географії в малій духовній семінарії в Перемишлі. Від 1944 р. розгорівся польський терор проти української інтелігенції, в першу чергу – проти вчителів і священиків. Отцю, який працював тоді на плебанії в селі біля Перемишля, допомагаючи старенькому священику, неодноразово погрожували. Навесні 1945 р. польські бандити напали на плебанію і вбили пароха і його дружину. На той час, на щастя, о. Володимир ночував у Перемишлі. Його кілька разів рятували від вірогідної смерті польські священики, які попереджували про облави. Згодом стало так небезпечно, що отець перейшов на нелегальне становище, бо поляки могли дізнатись, що його молодший брат Йосип 1922 р. народження пішов у підпілля.

 

Незабаром брат загинув у бою 9.02.1945 р. в присілку Тепіли біля Люблинця Нового. То ж після цього отець переселився на Україну і тимчасово проживав у свого товариша, отця Новака, пароха в Старому Селі біля Львова, та не довго. Отця Новака вивезли в Сибір за те, що відмовився перейти на православ'я.

 

Отець Володимир переїхав тоді до своєї сестри Софії в село Грабова Буського району. Там влаштувався на працю бухгалтера Грабівського лісництва. Звичайно він займався духовною працею серед переселенців. Йому погрожують енкаведисти, тому мусів поміняти місце праці і перенісся до с. Добросин на Жовківщині. Взяв з собою незаміжню сестру Євгенію, щоб прикрити свій целібат. Там працював бухгалтером на деревообробному комбінаті. В Жовкві було багато депортованих з Любачева, його друзів і материних родичів.

 

Автор цих рядків проживав там тоді з мамою, навчався в школі, а о. Володимир, як вуйко, часто приїжджав до нас, помагав матеріально. Привозив дрова на зиму, платив за навчання, купував підручники. Класним керівником мого класу був учитель фізики Михайло Мончак, товариш отця. Він просив отця, щоб дозволив вступити в комсомол, щоб уникнути поганих наслідків на майбутнє.

 

І в Добросині не довелось о. Володимирові довго працювати внаслідок переслідування енкаведистів, тому він перебирається в один з найглухіших куточків Чернівецької області – у Сторожинецький лісокомбінат на працю бухгалтера. Тоді там все керівництво були євреї. Спочатку все йшло добре. Згодом отцю було щораз важче протистояти їхнім «ґешефтам». Керівники при ньому переходили на єврейську мову, бо не здогадувались, що він розмови розуміє, адже володів грецькою, латиною, єврейською, англійською, німецькою, французькою та всіма слов'янськими мовами, а там ще й ознайомився з румунською. Настав час, коли євреї зрозуміли, що він знає зміст їхніх таємних розмов. Отже, поставили вимогу: співпрацювати з ними або тихо відійти, щоб їх не продати. В отця знов не було вибору, бо запроторили б його в тюрму.

 

На той час о. Володимир вже був зачислений на заочний відділ Львівського лісотехнічного інституту.

 

Я тоді навчався у Львівському сільськогосподарському інституті на факультеті електрифікації і на сесіях помагав отцеві оформляти курсові роботи з технічних дисциплін. Повернувшись до Львова, отець влаштувався головним бухгалтером Дослідного виробництва Академії наук УРСР. Згідно з священичою місією він став духівником славної художниці Олени Кульчицької і познайомив мене з нею. Не втрачав зв'язків із краянами, яких багато в Брюховичах та в Рясному, які є частинами Львова, відвідував і допомагав сестрам в Буську, Червонограді і Стрию. Нав'язав зв'язки зі священиками Р. Третяком, Брицьким, Посіко, Тихим та іншими.

 

Долучився отець і до кола львівської інтелігенції, серед якої були відомий композитор С. Людкевич, проф. М. Подільчак, проф. Ю. Редько. Другим його покликанням була історія України та її видатні особистості, тому весь вільний час посвятив праці в Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. З огляду на це працював викладачем бухгалтерії в Навчальному комбінаті підготовки кадрів Центру статистики. Проживав і харчувався тоді в колишньої монахині. Як бажаному гостеві й цікавому співрозмовнику люди йому довіряють. Коли познайомив мене з завідувачем кафедри фізики Медінституту В. Кулицьким, останній доручив мені ключі від помешкання на тиждень під час його від'їзду до родини в Яремчі.

 

Як викладач, о. Володимир був дальше під наглядом, то ж директор комбінату за вказівкою НКВД запропонував йому працю в Києві, навіть з обіцянкою обміняти помешкання. Однак, отець відмовився, бо зрозумів, що його хочуть відокремити від пастви. Тоді запропонували вислати запрошення родині, що проживає в Парижі, до Львова. Діти отця сестри Катерини приймають активну участь в українських молодіжних організаціях Парижа, отже совєтське посольство проявляло до них великий інтерес. До родини отця в Парижі навідуються агенти з ЮНЕСКО, приносять в подарунок консерви та продукти і агітують приїхати на Україну. Ось і приїхав отця сестрінець Данило, викладач економічного коледжу. Йому дозволили проживати тільки в готелі, а до родичів, які проживають в районі, возили його своїм автомобілем без отця.

 

Такої опіки сестрінець не витримав, а перед від'їздом признався вуйкові, що його схиляли до співпраці з КГБ, мав щастя, бо незабаром Франція депортувала повністю совєтське посольство.

 

Внаслідок цього всього на о. Володимира чинили більший моральний тиск і він залишив роботу. Відмовився від телефону, бо КГБ прослуховувало, боявся розмов вдома про людей, зв'язки і розмовляв тільки на вулиці.

 

У 1979 р. отець вийшов на пенсію і приділив свій час творчій праці. Писав статті до газети «Наше слово», часопису «Наша культура» та «Українського календаря» у Польщі. У Львові з відомих причин йому відмовляли в друкуванні статей, тому подавав до друку в місцевих газетах Великої України, деколи під ініціалами В. Є., дописи про знаменитих людей України – вчених 15-20 рр. минулого століття, винахідників, лікарів, біологів, митців та композиторів. Особливо варті уваги статті, яких не приймали до публікації, на історичну тематику та про священиків:

«Проникнення християнства до східної України перед Володимиром»; «Про український університет у Львові у 1920-1925 рр.»; «Данило Галицький (1201-1264)»; «Про видатних діячів Перемищини, Ярославщини та Любачівщини».

 

Рецензовані істориком Я. Ісаєвичем статті, зокрема «Про становлення Русі-України», я передав у Києві історику Петру Толочку, але не отримав відповіді в жорстокі часи совєтського режиму.

 

Отець Володимир допомагав В. Лопушанському в перекладі з польської мови книжки Є. Єнджеєвича «Українські ночі або родовід генія». Багато його праць зберігаються в мене, а твори церковного та історичного змісту я віддав Ярославу Гнатіву, який готовив книжку про віру батьків і займався в той час перепохованням єпископа Йосифа Сліпого до Львова.

 

Була в отця Володимира родина. Сестра Катерина 1911 р. нар. у міжвоєнний час емігрувала на заробітки до Франції. З чоловіком-українцем виховали троє дітей і забезпечили їм освіту. Внук її Кирило Горішний закінчив історичний факультет університету в Сорбонні та навчався в Гарварді. Від 2001 р. працював у Львові директором французько-українського центру культури. Як фотограф-професіонал мав чимало виставок в Америці, Парижі, Ліоні, в Києві, Дніпропетровську і Львові. Тепер – директор видавництва «Леополіс».

 

Сестра отця Софія Кісик 1919 р. нар. навчалась в Інституті для дівчат у Перемишлі, а після виселення – у Львівському педагогічному училищі. Вчителювала в Буському районі. Має дві дочки. Проживають в Червонограді.

 

Там працював столяром ЖЕК і брат Микола 1913 р. нар. Має дві дочки і сина. Син Зор'ян, закінчивши Одеський Технологічний інститут, працював у геологічній експедиції і досліджував корисні копалини в Середній Азії. Тепер – викладач Геологічного технікуму в Києві.

 

Сестра Євгенія 1924 р. нар., не заміжня, працювала бухгалтером деревообробного комбінату в Стрию.

 

Наймолодша сестра Галина Ковальчук 1930 р. нар. – працівниця пошти в Буську. Має сина і двох дочок.

 

Я – племінник отця по материній лінії: його мати Параскевія і моя бабця Марія були рідними сестрами. Доля склалася так, мені випало у львівський період проживання отця бути завжди біля нього. В останні роки він проживав сам і звичайно потребував допомоги.

 

Помер отець Володимир від інфаркту 20 квітня 1987 р. Мені випала честь похоронити його в Брюховичах.