Українська Греко-Католицька Церква у світлі подій 1940-х років (автор: Козак Михайло)

опубліковано 23 вер. 2012 р., 13:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 вер. 2012 р., 12:45 ]

Книга «Помяни, Господи, душі слуг Твоїх»

Львів: Свічадо, 2002. – 280 стор.

 

З огляду на стан війни й постійні політичні зміни дня кращого зображення подій переслідувань і репресій українського населення в період 1940-х років розглянемо все в менших часових розділах за характерними ознаками: 1) перший прихід большевиків у Західну Україну (1939-1941 рр.); 2) час німецької окупації (1939-1944 рр.); 3) другий прихід большевиків і встановлювання польської влади (1944-1945 рр.); 4) польські репресії, депортаційні акції, акція «Вісла» й інші...; 5) подальші переслідування українців у Польщі (1947-1956 рр.).

 

Уже на початку Другої світової війни, восени 1939 року на землях Західньої України, якими 17 вересня заволоділа радянська влада, розпочалася тиха, але нещадна боротьба проти української інтелігенції, провідної світської й духовної еліти. Цей час можна назвати першим приходом большевиків, або большевицькою окупацією.

 

З особливою гостротою боротьбу було спрямовано проти Греко-Католицької Церкви, її ієрархів і священства. Ночами, тихо, без розголосу, зникали й пропадали поодинокі особи, зникали цілі сім’ї, яких ешелонами депортовано в Сибір. Засіяно страх. Сусід боявся сусіда, батько сина, який став комсомольцем. Кого, коли й скільки знищено за неповні два роки, важко встановити.

 

Тоді ж у Саліні й Добромилі в жорстокий спосіб замордовано греко-католицьких священиків: о. д-ра М. Гриника, о. З. Крупського, о. І. Кебуза, о. П. Лаха, у Сорохові на парафії о. Д. Котиса, а о. М. Заворотнюк і о. Р. Осідач пропали безвісти у Львівській тюрмі.

 

Не кращою була доля українського населення під німецькою окупацією до 1941 року, яка по 1944 рік поширилася на цілу Перемиську єпархію. Контингенти, що забирали останню зернину в селян, відправляння української молоді на тяжкі примусові робота до Райху, публічні розстріли, за будь-які видумані провини, виснажували й тероризували до решти українське село й місто. Цей терор не оминув і Греко-Католицької Церкви, яка також зазнала невимірних втрат. На Лемківшині в с. Босько вбито о. М. Величка, 9 греко-католицьких священиків було арештовано, двох звільнено, інших інтерновано в Кельцах, де один з них помер, о. С. Іжик чудом пережив німецькі табори смерті. Приводом до арештів були доноси, що ці священики «москвофіли».

 

Німецькій терор поширювався на всі завойовані народи, також на польський, тому на території Польщі постало чимало підпільних збройних угруповань до боротьби з німецьким окупантом. Такі підпільні польські угруповання постали також на українських етнічних землях. Вістря польського підпілля, як прорадянського, так і пролондонського, було скеровано проти німецького окупанта, а також проти мирного українського населення. Перший удар впав на Холмщину та на українську інтелігенцію – війтів, учителів і священиків обох Церков. Потім удар перенесено на Волинь, Галичину й Надсяння. За час німецької окупації на Любачівщині, Ярославщині й Перемищині польське підпілля вбило понад 9 греко-католицьких священиків: о. М. Головача, о. Я. Кнейчука, о. М. Ліськовича, о. Д. Німиловича, о. Б. Семківа, о. І. Федевича, о. С. Шалаша, о. Р. Шумилу, о. Я. Щирбу. Вони гинули по дорозі до церкви, на приходстві або в сховищах. Коли на місце вбитого приходив новий священик, негайно вбивали й того. Так було в Кречовичах і в Глудні наЯрославщині.

 

Другий прихід большевиків вніс нові політичні реалії. Між Польщею й УРСР визначено новий кордон, який розділив Перемиську єпархію навпіл. На польсько-українському пограниччі, з перевагою українського населення, почала встановлюватись польська адміністрація. Народна Польща, хоч не з власного вибору, опинилась у комуністичній системі, за вказівкою якої вже наперед заклала у свою політичну програму докорінно знищити українство в межах своєї держави. Це збігалося з політичною доктриною польського еміграційного уряду та його збройних угруповань, що діяли на етнічних українських землях. Синдром міжвоєнної політики щодо Волині й Галичини в 1940-х роках перенісся на Закерзоння.

 

П'ятий рік війни, міграційні процеси й міжнаціональні конфлікти пограниччя, підсилювані большевицькою пропагандою та діями спецслужб НКВД, вивільнили в людей здичавілість і найнижчі інстинкти. Грабіжництво, надумані відплатні акції, терор, вбивства – стали атрибутами закону.

 

У той час УГКЦ зазнала величезних втрат. На Перемшцині й Лемківщині ще діяли структури УГКЦ, хоч переслідування ставало все нестерпнішим. Бандитсько-грабіжницькі напади на українські села від Холма по Криницю, терор і вбивства змушували деяких священиків залишати свої парафії й шукати порятунку в східній частині єпархії. Але деякі з них: о. М. Мацюк, о. В. Ридош і богослов. о. П. Саноцький – і там, по-звірячому закатовані, впали жертвами польської боївки з села Закостілля коло Мостиськ. Інші залишали парафії по українському боці кордону в Перемиській і Львівській єпархіях і втікали перед большевиками, шукаючи порятунку на польській стороні, і тут їх настигала смерть від польських банд, як-от: о. П. Вовка в Горинці, о. Д. Німиловича в Грабівці, о. В. Лемця в Павлокомі, о. Мазура в Тарнавці, о. Б. Семківа в Кречовичах та інших.

 

Деякі греко-католицькі священики, щоб тільки зберегти життя, просили прийняти їх до праці в латинських парафіях Тарнівської або Краківської дієцезій. На превеликий жаль, біскупи цих дієцезій, відмовляючи, казали: «Ja ze Stalinem bić się nie będę», «nie ma miejsca» а на докір: «Kto Was wychował w takim szowinizmie» – адміністратор для Східніх Прус відповідав: «Grecokatolicy mają wsiąknąć w polski element». о. В. Гриник, хоч сам був переслідуваний і робив усе, щоб допомогти священикам-вигнанцям у такий скрутний для них час, констатував: «Так то виглядала ця «bratnia kapłańska dłoń pomocy» для своєї сестри в смертельних судорогах». У Шематизмах Краківської римо-католицької дієцезїї вже в 1946 році не зазначено Краківської греко-католицької парафії, що свідчило про її зняття зі свого обліку.

 

Рано на весну 1945 року на цілому Надсянні й Холмщині почався шалений терор. Від куль польського збройного підпілля гинули цілі українські села. Для зображення розміру трагедій згадаємо лише ті села, у яких було вбито понад 100 осіб: Берест – вбито к. 300 ос., Ласків – к. 200 ос., Модринь – к. 120 ос., Шиховичі – к. 200 ос., Сагрин – к. 700 ос. (23. 03.44), Ліски – к. 120 ос. (23.03.44), Верховини –194 ос. (06.06.45), Вербиця – к. 100 ос., Журавці – 102 ос., Мриглоди – 62 вояків УПА (02.03.45), Люблинець – к. 200 ос. (20.03.45), Гораєць – к. 160 ос., Добра – 94 ос. (11.04.45, 22.07.45, 19.01.46), Заліська Воля –106 ос., Малковичі –144 ос. (17/18.04.45), Скопів – к. 120 ос. (06.03.45), Павлокома – 364 ос. (03.03.45), Березка – 182 ос. (11.04.45), Завадка Морохівська – 106 ос. (25.01.46, 28.03.46, 14.04.46), Пискоровичі – 356 ос. (17.04.45), а всього в Пискоровичах вбито 1344 ос.+

 

Число жертв трагічне: від 8-ми до 10-ти тисяч. Разом із селянами в тих селах гинули й священики: о. А. Слюсарчик з Люблинця, о. І. Дем'янчик зі Скопова, о. В. Лемцьо з Павлокоми, о. О. Білик з Березки. Земля предків щедро зросилась сльозами й кров'ю невинних людей.

 

Акція терору, здійснена проти українців восени 1944 й навесні 1945 років була спланована польським підпіллям, як «людовим», так і «націоналістичним», що отримало тихе схвалення польського й радянського урядів, бо кампанія «добровільного» переселення до УРСР, яка розпочалася вже від вересня 1944 року, заламалася. Справді, деякі українські сім’ї, доведені до відчаю, зголошувались самі до переселення, однак більшість все-таки не схотіла залишати батьківської землі. На те польський уряд застосував силові методи за допомогою війська, а польське підпілля – акції терору.

 

Щоб змусити українське населення до «добровільного» переселення до УРСР, польські служби безпеки задумали з цією метою використати авторитет Української Греко-Католицької Церкви. Вони звернулися до Преосвященного єп. Й. Коциловського, щоб той «добровільно» переселився з Перемишля. Владика рішуче відмовив. Йому погрозили арештом і, не зламавши його волі, 26 червня 1946 року заарештували обох Владик, більшість членів Капітули та священиків (к. 25-ти) й передали їх радянським службам НКВД. Доля арештованих була трагічна, бо 12 із них загинули в Сибіру, у тому числі й перемиські Владики Й. Коциловський і Г. Лакота. Скільки священиків західньої частини Перемиської єпархії було депортовано до УРСР разом із парафіянами, числа важко назвати, бо це вимагає додаткових досліджень.

 

08-10.03.1946 року з наказу Сталіна в соборі Св. Юра у Львові відбувся «псевдо-собор», який формально ліквідував Греко-Католицьку Церкву. Депортоване українське населення з Польщі мало обов'язок зголошуватись до місцевих влад за роботою. Деякі священики приховували священичий стан і приймали цивільну працю, а ті, які зголошувалися як священики, змушувані були перейти на православ'я. Хто не хотів коритися, того репресовували. Це був час переслідувань і репресій, час поневолення людських душ, час важкої боротьби з власною совістю. І хоч формально Греко-Католицька Церква була ліквідована, її священики молилися й служили Богові нелегально, потайки несли послуги вірним по ночах у приватних хатах. В Україну прийшли часи переслідування «перших християн», але український народ вистояв, вистояла й Українська Греко-Католицька Церква.

 

Депортаційні акції до УРСР офіційно закінчилися в липні 1946 року числом 482 тисячі депортованих українців, а вже 28 квітня 1947 року розпочалися депортації решти українського населення на західна землі Польщі в межах акції «Вісла». Акцію «Вісла», яка від початку була насильницькою, здійснювали за допомогою польського війська. І хоч акція закінчилася в липні 1947 року, депортації ще тривали до 1950-х років і досягай числа 150-160 тисяч осіб.

 

Акція «Вісла» закінчилася одісеєю західньої вітки українського народу, одісеєю Талергофу й Грацу, Берези Картузької та Бригідок, Авшвіцу й Майданку, Воркути й Норильська і, врешті, Явожна. У слідчо-каральному таборі Явожно ув'язнено (1947-1949) 3870 українців, у тому числі жінок (700 ос.), дітей і священиків: 22-х греко-католицьких і 5 православних. З того числа 161 українського в'язня закатовано в таборі, а між ними о. Ю. Криницького, пароха Вербиці.

 

Акція «Вісла» докорінно знищила українство на його етнічних землях, перетяла генетичний код українського народу, знищила його матеріальну й духовну культуру. І хоч формально, юридично Греко-Католицької Церкви в Польщі не ліквідовано, як то було в Україні під большевицькою окупацією, проте знищено її структуру, виарештовано ієрархію й духовенство, знищено історичні пам'ятки. Усе селянське майно й землю, церкви, цвинтарі, прицерковні будинки, будинки церковних інституцій привласнено в державний фонд або передано у власність Римо-Католицькій Церкві, а на землю й майно українських селян поселено поляків.

 

З перспективи 50-ти років бачимо, як методологічно в правовому полі доконано етнічної чистки, а акція «Вісла» триває й досі, бо її закони не скасовано, вони залишаються чинними, а з трибуни сойму РП чуємо сьогодні цинічні голоси деяких парламентарів, що акція «Вісла» для українців була благом.

 

Роки 1947-1956 стали новим явищем для українців у Польщі. Розпорошеність по північно-західних окраїнах Польщі, одна або дві сім'ї в одному селі нового поселення, віддаленість від найближчої української родини на кілька десятків кілометрів, заборона міняти місце поселення, зірвані родинні зв'язки, тиха антиукраїнська пропаганда, ворожість сусідів-поляків, заборона згромаджень, заляканість – адже не було української сім’ї, у якій когось не вбито або не ув'язнено, чуже, вороже оточення, незнання польської мови, брак Церкви – усе те лягло тавром безнадії й великого пригноблення.

 

Арешти, ув'язнення й судові процеси над українцями продовжувалися й на нових місцях поселення. Коли виявляли серед поселенців греко-католицьких священиків, їх негайно арештовували. Серед них о. М. Паславський, о. Д. Сенета й о. Я. Гура. Дещо пізніше арештовано о. В. Гриника.

 
10 років – це роки «не існування» українців у Польщі. Офіційна пропаганда в мас-медіа наголошувала, що Народна Польща є країною однонаціональною.
 
1956 рік приніс нові зміни в житті українців у Польщі. Саме життя поставило вимоги перед українцями, що без Церкви й без рідної школи так далі жити не можна. Нелегально почали діяти станиці Греко-Католицької Церкви на західних землях Польщі: в Елку на Білосточчині – о. М. Ріпецький, у Циганку на Гданщині – о. В. Гриник, у Білому Борі на Кошалінщині – о. С. Дзюбина, у Кракові – о. М. Денько.
 
Згадані священики, вийшовши з ув'язнення, взяли на себе тягар відповідальності за долю Церкви. Від імені своїх вірних вони одним голосом заговорили й поставили свої вимоги перед Центральним Урядом і Примасом Польщі у Варшаві.
 
У 1956 році покликано до життя Українське Суспільно-Культурне Товариство (УСКГ), і відтоді почався процес національно-культурного й духовного відродження українців у Польщі, який триває до сьогодні. (в подальшому буде продовження).