Українська Греко-Католицька Церква. Частина 3. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 4 лют. 2017 р., 09:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2017 р., 09:31 ]

 

ОТЕЦЬ ВОЛОДИМИР РАТИЧ

 

 

 Сильна віра, ревність і любов до своєї Церкви, родини і вірних, як дорогі перли, відзначили ціле його життя. Він був самовідданим душпастирем, сердечним батьком великої родини, активним громадським діячем, провідником та представником галицьких отців-деканів.

 

Під час переслідування Греко-Католицької Церкви радянською владою він був одним з небагатьох деканів, яким вдалося не підписати заяву переходу під юрисдикцію Московського Патріархату і уникнути ув'язнення.

 

Володимир Ратич був шостою дитиною в сім'ї народного вчителя Пилипа Ратича і Марії, з дому Шиманської. Він народився 20 жовтня 1892 року в селі Вербиці Бібрського повіту. Навчався в початковій школі села Лісники, куди переїхав батько з Дрищева на нову вчительську посаду, щоби діти могли ходити пішки до гімназії в Бережанах.

 

З 1905 по 1912 рік навчався в Бережанській гімназії і був звільнений від шкільної оплати за добрі поступи в науці. В листі учневі 1-го класу гімназії Ратичу Володимирові значиться, що Висока шкільна крайова рада розпорядженням з дня 1-го грудня 1904 року (Л. 46357) звільнила його від шкільної оплати, почавши з першого півріччя поточного року, на так довго, доки поведінкою, пильністю і добрим поступом у науках буде гідним цього узгляднення.

 

Після закінчення гімназії 11 червня 1912 року одержав свідоцтво: «Гімназія вища в Бережанах. Свідоцтво зрілості. Ратич Володимир, народжений дня 20 жовтня 1892 року у Вербиці в Галичині, релігії, греко-католик, закінчив студії гімназійні в роках 1905-1912 в гімназії в Бережанах і, здавши екзамен зрілості згідно розпорядження міністерського з дня 29 лютого 1908 А. 10.051 (№18) перший раз. На підставі цього екзамену визнано його одноголосно зрілим до студій в університеті. Підписи голови екзаменаційної комісії, директора гімназії і господаря класу» (домашній архів).

 

Серед документів збереглось свідоцтво моральності, датоване 15 липня 1904 року від греко-католицького Уряду парохіального Лісник, підписане парохом та громадським начальником Марком Сеньковим такого змісту: «... виставляється вірне свідоцтво, що Володимир Ратич, син Пилипа Ратича, народного учителя в Лісниках, релігійно і морально найкраще ся провадив, на великі богослужіння пильно учащав, а до св.. Тайн частіше в році приступав, так що своєю побожною поведінкою був взірцем для других». Очевидно, подібне свідоцтво вимагалось для вступу до Бережанської гімназії, судячи з дати його видачі.

 

Брат о. Іван у своїх спогадах характеризує Володимира так: «Відзначався спокоєм, лагідною вдачею і бадьорістю. Від ранніх літ своєю ніжною фігурою і миловидністю вроди притягав на себе увагу бережанських панянок, коли переходив через усе «містечко» до гімназії в Ринку, але сам звисока дивився на жіноцтво. Врешті, щодо цього був вельми вимогливим».

 

Спочатку о. Володимир працював сотрудником у с. Охримівці, а відповідно до свого прохання одержав призначення від 4 травня 1924 року на інст. Сотрудника з обов'язковим сповненням душпастирської чинності в Грабівци Баворівського деканату.

 

На зворотній стороні цього призначення записано: 4:49. На приказ високопреосвященного митрополичого ординаріату введено отця Володимира Ратича з днем 3 травня 1924 року яко душпастира в Грабівци. Греко-католицький Микулинецький уряд деканальний, дня 26 травня 1924 року, підпис Володимира Громницького і печатка.

 

Олег Вітвіцький у статті «Духовенство УГКЦ у боротьбі за утвердження національної свідомості українців Східної Галичини на початку 20-х років XX століття» пише: «У Тернопільському воєводстві особливу увагу поліційні установи приділяли діяльності таких священиків: Лев Воробкевич із Білобожниці, Михайло Ганкевич із Звиняча, Степан Оробей з Россохача, Володимир Громницький з Тернополя, Іван Пасіка з Тернополя, Володимир Ратич з Грабівця та інші».

 

ПОСТІЙНА ПАРАФІЯ

1933 року, по смерті о. Григорія Чубатого, пароха с. Ступки, о. Володимир перебрав цю парафію як парох з долученою до неї Романівкою за 7 кілометрів на схід від села Ступки.

 

Село Ступки перед Другою світовою війною не було однорідним. Крім українців, було там десять сімей поляків і три жидівські родини, були комуністи та радикали.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Вплив українського націоналізму був помітний завдяки наявності націоналістичної організації (Володимир Хома. Провідник «Єфрем» (до 50-річчя битви воїнів УПА на Драгоманівці у червні 1947 року та 55-річчя утворення УПА). Тернопіль, 1997. 36 с).

 

Переважна більшість тодішніх старшокласників Тернопільської СШ №1 — це колишні учні Тернопільської гімназії «Рідна школа», які аж ніяк не могли миттю забути про передвоєнні традиції гімназійного життя, зокрема й про існування тоді Юнацтва ОУН.

 

Судовий процес В. Охримовича 1938 р., на якому за належність до ОУН відповідало і кілька рідношкільників, смерть у золочівській тюрмі гімназиста Володимира Безкоровайного та, у зв'язку з тими подіями, втрата нашою гімназією права «прилюдності» – усе це ще залишилося свіжим у пам'яті. Усіх нас виховувано на національно-патріотичних традиціях.

 

Юність одних обривалася в тюрмах і таборах окупантів, інші гинули на полі бою зі зброєю в руках. Дехто знайшов героїчну смерть 1944 р. під Бродами в рядах дивізії «Галичина», інші — в рядах УПА, де смерть постійно заглядала в очі, поки не взяла своє. Не зовсім правильно було б гадати, що лік першим жертвам серед тернопільських гімназистів слід вести від 1939 р. Чимало їх віддало життя за батьківщину ще у Першу світову війну в рядах УСС чи УГА – йдеться про тих, хто навчався в гімназії ще за Австрії.

 

Із с. Ступки в Тернопільській гімназії, крім інших, учився Вовк Мирослав (Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна Школа». Ювілейна книга української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування. За редакцією Степана Яреми. Тернопіль. 1998, Львів. 731 с., с. 549-550 (Мирослав Вовк, Богдан Вовк, Луція Бачинська із Ступок)).

  

 

 

 

Вовк Мирослав народився 2 січня 1925 р. в м. Басковіце коло Брна (Чехія) в родині Михайла та Розалії Вовк. Батько із с. Ступки на Тернопільщині, перебуваючи під час Першої світової війни в Чехословаччині, одружився там з дочкою заможного підприємця. 1924 р. повернувся з сім'єю на батьківщину. В сім'ї Вовків було п'ятеро дітей Мирослав, Юрій (1925), Богдан (1927), Люба (1929), Марія (1931).

 

Батьки Мирослава були освіченими людьми та виховували дітей свідомими українськими патріотами. 1931 р. Мирослав Вовк вступив до ТГРШ, яку закінчив 1938 р. іспитом зрілості. Після цього почав студіювати право у Вільнюському університеті. Однак у березні 1939 р., під час відомих подій у Карпатській Україні, його, як організатора нелегального студентського з'їзду у Львові, заарештувала польська поліція. У львівській тюрмі «Бригідки» перебував аж до початку польсько-німецької війни.

 

Восени 1939 р. він дістався до Кракова, де відразу поринув у революційну роботу ОУН. 1941 р. був учасником похідних груп на східноукраїнські землі.

 

Повернувшись додому, студіював медицину у Львові, одночасно займався підпільною працею. 1943 р. Мирослав одружився з односельчанкою Лукією Бачинською.

 

Від 1944 р. М. Вовк бореться в УПА під псевдонімами «Єфрем» та «Корнило». У червні того ж року стає обласним референтом Служби Безпеки УПА при Дрогобицькому обласному проводі, а від липня 1945 р. провідником СБ Подільського краю. Мирослав Вовк загинув у бою з частинами МВД 29 червня 1947 р. поблизу села Мішків над Стрипою.

 

Нелегкою була доля дружини Мирослава Лукії. Після загибелі чоловіка її заарештували, на сім років розлучивши з дочкою, якій було всього десять місяців. 1951 року загинув у підпіллі брат Лукії, Яків, а їхніх батьків заслали. Батько повернувся сліпим. 1944 р. важкі переживання загнали в могилу і батьків Мирослава Вовка.

 

Вовк Богдан народився 03.07.1927 р. в Ступках коло Великих Бірок. Молодший брат Мирослава Вовка за німецької окупації вчився у ТУДГ.

 

Тут вступив у Юнацтво ОУН, був пропагандистом. 1943 р. з сьомого класу гімназії перейшов у підпілля. На терні Скалатщини працював у повітовій референтурі пропаганди ОУН. 17-річним юнаком навесні 1944 р. загинув під Скалатом. Таку звістку передав родині тоді ще живий брат Мирослав.

 

ДУШПАСТИРСЬКА ПРАЦЯ

У Ступках о. Володимир відразу енергійно зорганізував душпастирську та громадську роботу. Батько мав багато роботи в селах Романівці та в Ступках як священик.

 

 

Марійська дружина

 

У кінці села з боку Підволочиськ колись була корчма, яка затягала людей. Були комуністи і радикали, дві жидівські сім'ї: Неся, біля дороги на Замчисько і кузні Кушніра, яка мала в хаті маленьку крамничку, та Хаскель, посередині села, недалеко від школи, де жиди шабашували.

 

 

Церковний комітет

 

Крім них, у селі було декілька польських сімей. Була наша кооператива та читальня при бічній дорозі і польська при основній. Батько провадив боротьбу з пияцтвом, хоча воно не було таким масштабним, як тепер.

 

Організував Марійські дружини в Романівці та Ступках, вів читальню та закликав підтримувати нашу кооперативу і не ходити купувати до інших крамниць. Він сумлінно відправляв Богослужіння в обох селах, шукав людей і нагоди до скріплення духовного і громадського стану парафії, організовував процесії у поле на посвячення пам'ятних хрестів, як також місії під проводом отців Редемптористів. Особливу увагу приділяв праці з молоддю і дітьми. При церкві заклав бібліотеку й сам видавав молоді відповідні книжки для читання. Перед святом святого Миколая він сам їхав до Тернополя на закупи різних цукерків у високих круглих пушках, а також шкільного приладдя: зошитів, олівців, гумок та інших потрібних речей. Їмость Марія пекла медівники, й так разом пакували й адресували пакунки для бідних дітей. Ця жертовність спонукала заможних батьків приносити підписані пакунки для своїх дітей і для бідних сиріт. Отець Володимир сам проводив свято Миколая за активної участі колективу читальні. Це все було дуже урочисто та весело.

 

Марійські дружини сам провадив, а також дбав про церковний хор. Як ревний духовний пастир, він пильно старався, щоб важкохворі мали нагоду прийняти Святі Тайни. Взагалі поборював у своїх парафіях людську легковажність і нехіть. У тім виявляв велику терпеливість і наполегливість, додержуючи твердо принципів священика.

 

І як український патріот, о. Володимир Ратич невпинно протистояв перетягуванню українців на польське, яке щиро практикували польські урядовці. Він особливо старався прищепити національну свідомість дітям мішаних сімей.


 

У другому ряді шостий о. Володимир Ратич

 

Щоб усвідомити загально людей, о. Ратич підтримував кооперативи, брав участь у заходах читальні, де проводились вечори, свята, вистави й концерти, дбайливо запобігаючи небажаним впливам і злим прикладам.

 

 

У другому ряді перший о. Володимир Ратич

 

ПЕРША РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

Родина з часом досягла певних прибутків. 1938 року вдалося придбати кират, а 1939 року — швейну машинку.

 

Перед самою війною поляки дуже активізувались, створили польську організацію «Стшельців» і почали ночами ходити дорогою біля приходства і співати свої патріотичні пісні. Одного разу залізними прутами вибили з рамами вікна, так що скло посипалось до хати біля колиски сестри. Ми боялись, що кинуть до хати гранати, і швидко подушками закрили вікна.

 

Перед приходом російських військ усе притихло. Та недовго ж сім'я священика втішалась скромними радощами.

 

Світова війна почалася у вересні 1939 року з окупацією німцями Польщі, а Росією – Західної України. Настав тривожний час появи окупантів. Усе завмерло на селі. Стало якось моторошно від такої тиші. Навіть пси перестали гавкати, а когути піяти. Непередбачені зміни зайшли, як темні хмари, на тих землях. У родині почали палити всі книжки, газети й журнали, які звичайно описували радянську репресію, голод та інші неприємні та болючі речі.

 

Дідо взявся за спалення «Діла» та деякої протибільшовицької літератури. Дещо з цієї літератури тато забрав від діда, і ми з дяком Перлою перенесли під купол церкви та зложили на платви.

 

Було дещо страшно очікувати приходу більшовиків. Раптом прийшла інформація, що через дві години більшовики будуть у селі, бо вже їдуть з Підволочиськ. Було чимраз виразніше чути гудіння при прослуховуванні землі. Ніяких військових сутичок не було, в'їхали танки і зупинились посередині села. Мушу сказати, що дуже ввічливо поводилися з людьми. Селянам давали коробки сірників, а дітям колоті куски дещо синюватого цукру. Одягнені були дуже охайно: чисті нові шинелі, чоботи, ремені, а на голові шпичасті шапки з п'ятикутною зіркою. Від нікого нічого не брали і не ходили по хатах, а стояли біля танків.

 

Коли прийшли владні структури, заборонили ведення релігії у школі, а з кропилом на Йорданські свята не перешкоджали ходити. Почали поступово накладати прогресивні податки на церкву, збільшуючи їх до такої міри, що чимраз важче було сплачувати їх. Дітям почали забороняти ходити до церкви, а затягували на покази привезених кінофільмів та організовували виїзди за село на вантажних машинах у вигляді прогульок на травневі свята.

 

Почалась колективізація: забрали поле, город біля хати, за винятком подвір'я і стайні, весь сільськогосподарський інвентар – віз, сани, борони, плуги, віялку, кират і коні. Дідо мусив забрати пасіку і перенести у село до одного господаря. Годувати корів стало нічим, хоча на городі була посіяна люцерна.

 

Особливо знані о. Володимирові сільські комуністи приходили до приходства й погрожували отцеві забрати ще й город аж до стін приходства.

 

Це був знак, що ліквідація і вислання було на черзі, їмость Марія готувалася до такого випадку. Для всіх членів родини пошила мішечки, які наповнювала сухарями, цукром та найбільш потрібними речами й вложила під подушку кожного члена родини. Насильний вивіз звичайно починався уночі з великою швидкістю, так що люди не мали часу навіть добре одягнутись.

 

Не раз енкаведисти не давали часу на збирання і так садили на машину. У сусідки Басихи поселився шофер, і коли його викликали в район, то вона повідомляла нас про можливий черговий вивіз на Сибір. У такому постійному стресі ми жили, і кожний рух уночі наводив на нас страх. Раз уночі в зимі у великі морози ми почули сильну тріскотню, вікна були заморожені, і не було видно, що діється. Вранці вияснилось, що це гілки дерев потріскали від морозу і попадали. Ми не мали можливості піти на город, щоби собі щось узяти, бо колгоспний сторож не пускав.

 

На приходстві в хаті залишилися дідусь Лонгин з бабцею, тато і мама та нас шестеро: найстаршому Олександру 15 років, а найменшій Ірені 4 роки – без будь-яких засобів для існування.

 

Їмость Марія влаштувалась учителькою, а два сини, які вчилися у м. Тернополі в «Рідній школі», залишилися там у свого стрийка о. Стефана Ратича, щоб змогли продовжувати науку в середній школі, бо «Рідну школу» закрили.

 

Мама мала закінчену вчительську семінарію і пішла до сусіднього районного села, Великих Бірок, учителькою, де до школи ходив старший брат Теодор. У Тернополі вчились Олександр і Євген, я і Любомир вчився в початковій школі у Ступках, а Ірена ще не ходила до школи.

 

У мене заняття у школі були в другу зміну, і я міг послуговувати татові в церкві. Служби Божі правились щоденно, а тому що вони були без пожертв, то тато не міг брати дяка. Тиск на церкву в основному був через податки. При неможливості сплати їх церкву закривали. Податки господарям накладали на все, навіть на фруктові дерева, що змушувало вирубувати їх. У колгоспі люди працювали майже задурно. Вчили красти, хоч за це суворо судили. За колоски, назбирані на колгоспному полі, могли дати декілька років тюрми.

 

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

Дальшому масовому вивозу людей у Сибір перешкодив несподіваний наступ німецьких військ. На початку війни багато російських військових частин здавались у полон. З ними німці дуже жорстоко поводились. Я сам бачив: як вели полонених через наше село Ступки, то нікому з людей не дозволяли подавати хліба і води. Спека була велика, полонені спрагнені хотіли води, і коли підійшли до моста, під яким пливла ріка, декілька побігло напитися води, їх застрелили. Опісля по дорозі біля приходства люди повезли цих полонених на цвинтар і там за старим цвинтарем справа вверху похоронили. Таке жахливе ставлення до полонених викликало відразу до попадання в полон. Декільком удалося сковзнути з колони полонених і сховатися в селі.

 

Несподівана війна між Німеччиною і Росією, зачата Гітлером 1941 року, змінила всі тривожні обставини. Спочатку німці окупували Західну Україну. Радянські комісари зникли, а ті, що залишилися, перебрали тривогу на себе. Отцеві Ратичу довелось рятувати від німців колишнього голову колгоспу, про що благав його брат. Спочатку люди надіялися, що зможуть мати самостійність. Пожвавлювалося національне культурне життя українців, і була змога організувати українське самоврядування. Утворено українську поліцію, відкрилася «Рідна школа». Швидко ця надія почала згасати. Німці сформували свій уряд і взяли під свою руку всі адміністративні чинники. Створили Українську Дивізію «Галичина», в яку вписалося багато українців, яких потім знищили в бою під Бродами. Син проф. Василя, брата о. Володимира, Володар, сімнадцятилітній військовий репортер, загинув у тих боях. Згодом почали нищити членів українського національного руху. Довелося о. Ратичу захищати тих членів. Одним з них був Семен Кушнір, якого прийняв до себе на господарство. Іншим помагав таємно. Щоб полегшити свій воєнний тягар, німці почали накладати тяжкі контингенти. Забирали молодших людей до тяжких земляних робіт, а з часом вивозили до Німеччини.

 

Церковне життя під напруженим політичним станом не було заборонене, бо німці не боялися загрози їх планам. Отець мав можливість уповні виконувати свої душпастирські обов'язки і відновлювати сільське господарство.

 

Правда, німецька влада дала можливість відновити релігію у школах, душпастирську роботу, повернули татові поле, город і змогу господарювати. Ми мусили все спочатку відновлювати, купити коней, сільськогосподарський інвентар, починати обробляти поле і город. Це все потягнуло за собою певні борги. Німці наложили великі контингенти на сільськогосподарську продукцію, кульчикували всю худобу, свині, а також вівці і кози. Треба було діставати дозвіл, наприклад, на забиття свині. Якось удалось підняти господарство, але й витрати були великими – навчання трьох братів у гімназії в Тернополі, а опісля і я долучився до них.

 

До села не раз приїздив п. Юськевич із Тернополя, ходив він звичайно у вишиваній сорочці, елегантно одягнений, гарний, з буйною фризурою, але з дивною поведінкою. Він учив у читальні в Ступках танців і казав, що вміє оправляти книжки. Тато дав йому оправити історію Грушевського, яку той не віддав та сказав, що закопав. Одного разу десь коло 24 години хтось порухав за клямку парадних дверей від городця. Це повторилось декілька разів, і ніхто не обзивався. Тоді Семко Кушнір, який був на господарстві, вирішив піти на двір зі сторони подвір'я. Обійшов хату і казав, що нікого не бачив. Через деякий час, коли до нас прийшов п. Юськевич, признався, що то був він і що біля нього пройшов Семко, промовляючи «Отче наш». Такою дещо дивною була ця особа.

 

Німці дуже знущалися з жидів. У селі Ступки на фільварку зробили гетто і туди загнали всіх жидів. Мужчин водили товкти каміння на дорогах для їх ремонту. Водили і пильнували наші міліціонери. Напроти приходства була побудована нова хата з опоки, і там замешкав якийсь німецький офіцер, що для прислуги собі тримав жида. По обіді він виводив його на цвинтар, ставив на голову посудину і стріляв у неї з пістолета.

 

Перед відступом німців увечері приїхала група військових у німецькій формі (говорили, що це власівці), облили горючим бараки з жидами і підпалили. Довкола стояли військові з автоматами і, хто хотів утекти, розстрілювали. Цей жахливий вечір, ці вистріли і крики людей надовго залишились у моїй пам'яті.

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Більшовики почали наступати, і фронт наближався до нас. Посилилась більшовицька партизанка Ковпака. Одного разу вночі почали добуватись до хати, але ніхто не відчинив. Десь через кілька годин після цього візиту пролунав сильний вибух. Це підірвали міст у Дичкові. Вони взяли з першої хати від Чернелева Руського сусіда, і він мусив провести їх, тобто показати дорогу, і вернувся назад.

 

Перед самим приходом більшовиків на приходське подвір'я заїхав німецький штаб і розташував усю апаратуру у великому покої. Дідо, знаючи німецьку мову, поцікавився у них, чи далеко фронт. Вони відповіли, що якщо виїдуть від нас, то через 2 години тут будуть більшовики. Після від'їзду штабу на подвір'ї появилось якихось два військові у німецькій формі, обвішані гранатами, що не характерно було для німецьких військових. Дідо якось через необережність запитав їх по-німецьки. Однак вони нічого не відповіли і пішли геть. Це, напевно, була переодягнена російська розвідка.

 

У цій війні разом з німцями брали участь і італійці, з якими через непорозуміння жорстоко розправились. Дідо Лонгин Тарнавський, що закінчив гімназію в Бродах, досконало знав німецьку, дещо грецьку, латинську, польську, чеську. Одного разу вранці сказав, що йому приснився якийсь досить дивний сон. «На подвір'ї у нас стояв італійський офіцер з іншими військовими і про щось розмовляли. Я підійшов до них і спитав цього офіцера: «Quis vincet in bello?» Не звертаючи на мене уваги, він продовжував розмовляти. Я повторив це питання вдруге. Була аналогічна реакція. Тоді я втретє з сильним окликом запитав знову. Тоді одержав відповідь: «Deus vincet». Дідо хотів одержати відповідь, хто переможе: німці, росіяни чи італійці. Така відповідь для нього була незрозумілою. Однак, як ми побачили, Німеччина впала, а Росія навернулась до Бога. Бог переміг.

 

ДРУГА РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

Після від'їзду німецького штабу в селі наступила абсолютна тиша, просто вражаюча. Навіть собаки не загавкали і півень не запіяв. Вранці з боку Збаража від Чернелева Руського до Ступок на дорозі біля приходства появилось сім чоловік, які тягли за собою скоростріл «Максим» на колесах. Через деякий час за ними пішла ціла лавина обдертих, засмальцьованих, у шинелях, брудних та голодних солдатів. Просили їжі, і їм давали, що було — молоко, хліб, воду. Вдень вони спокійно пройшли через село у напрямку до Тернополя, де був той фронт. Через бої під Тернополем було декілька наступів і контрнаступів, так що Ступки знаходились на лінії фронту. Вночі приходили інші озброєні більшовицькі військові та грабували. Забрали у нас коні, упряж, збіжжя, яке було у шпихлірі, віз. Робили ніби обшук у хаті, наче, за їх даними, тут є радіостанція. Побачивши чоботи, забрали їх. Був одноламповий приймач, також забрали. Вимагали горілки та часто питали, котра година. Коли тато пішов до другої кімнати подивитись годину на будильнику, військовий запитав, чи не має тато кишенькового годинника. Тато сказав, що має. Тоді наказав відіпнути годинник «Омега» і забрав. Такі нічні візити були дуже небезпечними, а ще з села повідомили, що такі відвідувачі мають убити тата. Тоді ми всі разом з дідом узяли корову і в тім, у чім були одягнуті, через город подались на Замчисько до Гелени, а потім під Чернелів Руський у стодолу до одного господаря.

 

Не маючи нічого для проживання, бо все залишилось у Ступках, при новому контрнаступі з Тернополя, коли німці були у Ступках, вирішили піти додому, щоби дещо взяти. Дорога, яка вела до Ступок із Замчиська, була в полі обстрілу більшовиками. З їх позицій видно наше переміщення в бік німців. Ми всі йшли гусаком, у тому числі і дідо, бо бабця вже померла. Перед входом у Ступки зупинив німецький патруль. Дідо підійшов і вияснив, що тут закопані пішохідні міни, і показав, як їх обійти. Так ми дістались до Ступок, хоч могли нас розстріляти більшовики або підірвалися б на мінах.

 

У хаті все було поперевертане. На подвір'ї викопані траншеї, в яких були наші подушки і ковдри. Ми деякі цінніші речі та продукти позносили до пивниці, де в глибині була ніша, утворена від забору глини для мащення підлоги в кухні та ремонту будівель. Усе це було присипане картоплею. Самі пішли до одного поляка п. Бернадського, який мав велику глиняну пивницю не штемпельовану. В тій пивниці ми перебули артобстріл, який тривав коло двох годин з Чернелева Руського у бік Бірок Великих через Ступки. Пивниця вся дрижала від цього обстрілу. Боротьба за Тернопіль тривала довго.

 

БЕЗ МАЙНА І ЖИТЛА

Коли повернулись на приходство, то господарські будівлі і хата були зруйновані. В пивниці не стало ні картоплі, ні схованих речей. Ми залишились у тім, у чім пішли. Мешкати не було де. У сусідньому селі Чернелеві Руськім перед самою війною помер на туберкульоз священик Василь Подолянчук. Там була служниця і мешкала в тій кімнаті, де спав цей священик. Нам запропонували туди перейти і дали кухню, одну більшу, а другу маленьку кімнати, і ми там замешкали разом з дідом. Дідо перевіз туди і свою пасіку зі Ступок. З собою ми взяли ту корову, що була на Замчиську. З тим ми почали на новому місці життя.

 

Церкву у Ступках закрили і зробили склад. Я поїхав на навчання до Тернополя. Учнів гімназії перевели до СШ № 1, прислали частину своїх викладачів, тимчасово залишили директором проф. Івана Синця, якого згодом також звільнили.

 

Дальше спостереження за селом у мене обірвалось, і я зміг лише на неділю навідатись додому. Очевидно, це було миття, порядок з одягом та поповнення деякими продуктами. Ця поїздка після тижневого навчання була дещо стомлюючою. Так я зумів зустрітися з татом лише коли він приїздив до Тернополя у справах. Триб життя змінився, я почав забувати про домашні турботи та й взагалі не знати про них. А там були тато, мама, молодші брат і сестра та дідо. У мене навчання, а тут у стрийка о. Стефана свої проблеми.

 

 

 

 

 

До останніх днів свого життя о. Володимир виконував свої священичі обов'язки. Вже коли був хворим, у ліжку, до нього приходили священики, з якими він вів розмову.

 

Я і моя сестра Ірена проживали окремо, хоча дітьми Ірени – Ростиком та Володаром – постійно опікувались бабця Марія. Любомир проживав з батьками.

 

Ми у неділі і свята з дітьми приїздили до батьків на Службу Божу. Я майже кожний день приходив до дому батьків.

 

Настав день 6 січня 1968 року і на роботі я не був, тому із Кривчиць, де я проживав, поїхав до батьків. Як розповідала мама, коли я підходив до дому, батько сказав: «То Орест іде».

 

Зібралися всі діти, і ми довго молились. Мама сказала: «Попрощайтесь з батьком». Ми поцілували у руку, батько мовчки це сприйняв. Через деякий час попросив повернути його до стіни і відійшов у вічність.

 

На другий день, о четвертій годині ранку, задзвонив дзвінок з вулиці. Прийшов сам Владика Василь Величковський і відправив Службу Божу. Пізніше мама розповідала, що бачила у дверях постать у блискучому мереживі.

 

Поховали о. Володимира Ратича на Личаківському кладовищі (про це написано в книзі у моїх спогадах).

 

ОСТАННІ ДНІ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА

Отець Стефан зі своїм братом о. Володимиром Ратичем у важких умовах підпілля готували ґрунт для підготовки теологів. Отець Стефан Ратич часто бував у Тернополі і Бережанах, розширюючи контакти з підпільним духовенством, та й сам надавав духовну допомогу вірним, хоч це в той час дуже переслідувалося радянською владою.

 

Однак стан здоров'я, підірваного багатолітніми переслідуваннями, тюрмами та засланням, не дозволяв йому працювати, як хотілося. Швидко розвинулася серцева недостатність, і о. Стефан Ратич помер у Львові 31 липня 1968 року. Похоронні відправи у Львові в помешканні дочки Богдани провів в асисті багатьох підпільних священиків Владика Величковський, який до війни був ігуменом монахів-редемптористів у Тернополі. На похоронні відправи зібралося багато рідних, близьких та численні колишні тернопільські гімназисти, які на той час жили і працювали у Львові. Тіло о. Стефана перевезли до Тернополя і поховали на цвинтарі біля його родичів. Незважаючи на складні обставини того часу, які загрожували переслідуваннями, його проводжала в останню путь багаточисельна громада вірних парафіян-тернопільців та священиків-підпільників. Панахиду і чин поховання на цвинтарі здійснив легендарний своєю хоробрістю о. Є. Смаль.

 

Вже минуло більш як 30 років з дня смерті о. Стефана, але й досі не заростає стежка до його могили. Всі, хто знав його, – вдячні парафіяни та колишні його учні – буваючи на цвинтарі, обов'язково відвідують його могилу, кладуть квіти, світять свічки, замовляють панахиди. Бувають тут і гості з діаспори — колишні тернопільчани, які не раз з трудом знаходять його могилу та не оминають нагоди помолитися над тлінними останками світлої пам'яті о. Стефана, пам'ятають цього невтомного і нескореного пастиря й ісповідника віри та незламного патріота, що назавжди залишив глибокий слід у їх душах і серцях!

 

Минули десятиліття, та слід дорогого вчителя катехита о. С. Ратича залишився глибоко у моїй душі. Прикро, що він не дожив до воскресіння незалежності України, до чого всім єством, гарячим серцем готував нас, молодих.

 

У квітні 1993 року Остап Хоміцький написав оду, яку присвятив великій Людині, своєму вчителю і вихователю – отцеві Стефанові Ратичу.

 

«Світлій пам'яті незабутнього катехита о. Стефана Ратича присвячую». Остап Хоміцький (Хоміцький Остап. Крізь роки і десятиліття. Спогади, Львів. 2004, 463 с).

 

ОДА

Він був як батько, патрон-учитель,

Слуга Господній, Патріот

Вкраїни і свого народу,

Що прагнув Свободи висот.

 

Як отець добрий, він уважно

Таланти в учнях знаходив,

Плекав, ростив, мов квіти ніжні,

Мистецтва співу сам учив,

 

В дитячі руки інструменти

Музичні впевнено вкладав

З знанням теорії, сольфеджіо,

Різних акордів, кварт, октав...

 

В душі носив два заповіти:

Бог, Україна – над усе.

Для них творив, терпів, боровся,

За них віддав життя усе.

 

Він вчив любити Україну

У праці, без фанфар, в ділах,

А як потрібно – без зупину,

Як юнь Крутянська, – у боях.

 

Благословенне його слово

У наших душах проросло

Та у час слушний вихованців

Когорту у бій повело.

 

Геройськи бились з окупантом

В дивізії «Галичина»,

Славу стрілецьку множили

В безсмертних куренях УПА.

 

І наші душі врятував він

Від алкоголю,тютюну.

Через Марійську дружину

Вивів на путь він нас ясну!

 

Слава Вам, Отче, за щедроти

Душевні, що ви нам дали.

В серцях у наших вдячних учнів

Вони нетлінні збереглись...».