Українська Греко-Католицька Церква. Частина 1. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 31 січ. 2017 р., 07:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2017 р., 08:29 ]

 

 

 

ОРЕСТ РАТИЧ

 

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

(Про об'єднання Українських Церков Східного обряду)

 

ЛЬВІВ-2016

 

УДК 2-312.7

ББК 86.37

 

Орест Ратич

 

Українська Греко-Католицька Церква (Про об'єднання Українських Церков Східного обряду). Львів: 2016, 120 с.

 

«Єдність віри і причастя Святого Духа випросивши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо», – так молимось в одній із Єктеній на Службі Божій.

 

У пропонованому виданні на фактичному матеріалі однієї Галицької сім'ї, що знаходиться в опозиції до більшовицького режиму, показані методи здійснення процесу Церковного Єднання та їх наслідки.

 

Науковий редактор Любомир СЕНИК, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, член Національної спілки письменників України, дійсний член НТШ. Літературний редактор Ольга Гончар, філолог. Світлина на обкладинці Деренькова Володимира.

 

ISBN 978-966-2598-76-6

©Костянтин Цегельський

©Андрій Ратич

©Тарас Сорока

 

ВСТУПНЕ СЛОВО ПРО АКТУАЛЬНУ ПРОБЛЕМУ

Українське суспільство здавна усвідомлює необхідність об'єднання Українських Церков Східного обряду. У різних регіонах України вчителі і науковці, священики і культурні діячі, широкий український загал, у свідомості якого Українська держава є тією інституцією, яка забезпечує нормальний розвиток усього народу і тим самим творить надійну історичну перспективу самодостатності в розвитку всіх без винятку національних структур, як культурно-духовних, так і економічно-виробничих, з метою забезпечення стабільного і повноцінного життя нації.

 

До цього, сказати б, правила щоденного життя включена свідомість українського громадянства про необхідність об'єднання Українських Церков Східного обряду. Засада: одна держава – одна церква або один народ (нація) – в одній Вірі і в одній Церкві. Це, без перебільшення, твердий, надійний ґрунт, на якому стоїть духовна єдність народу. Отже, проблему, про яку йде мова у викладі автора Ореста Ратича, годі переоцінити чи применшити, поза всяким сумнівом, її гостру актуальність.

 

Гострота проблеми пов'язана з різним розумінням вирішення вказаної проблеми і позиціями Українських Церков Східного обряду, серед яких фактично немає якихось особливих аргументів, котрі мали б скеровувати вищі церковні чини до заперечення єдності саме на ґрунті Східного обряду, який започаткований у Русі-Україні з часів хрещення – прийняття християнства, наголосимо – саме єдності всієї тодішньої держави і, розуміється, народу. Слід підкреслити, що саме в Україні реалізована з давніх-давен по сьогодні безперервність рукопокладення ієрархів Української Церкви, як і у Вселенській Церкві у Ватикані, Верховенство котрої визнають світові християнські церкви.

 

Свідомо акцентую на засаді єдності Українських Церков Східного обряду, єдності, яка, по суті, «знімає» будь-які аргументи в бік роз'єднання.

 

Отже, Український Патріархат абсолютно можливий за всебічної згоди Української Православної Церкви КП, Автокефальної і УГКЦ.

 

Проте слід мати на увазі, що тільки церкви вирішують вказану проблему, звісно, без будь-якого зовнішнього втручання політичних чи громадських сил та за згодою Константинопольського Патріарха і Папи.

 

Щодо УПЦ МП в Україні, то дуже сумнівно, щоб її Верховенство з осідком у Москві, дало згоду на таке об'єднання – адже непрості стосунки Москви з Ватиканом, та й не тільки; крім того, загальновідомі тенденції щодо «Третього Риму» і реалізації цієї, насамперед, політичної ідеї в столиці Російської Федерації.

 

Принцип об'єднання – всуціль демократичний, тому й мали б вирішувати низові церковні громади УПЦ МП, в якій церкві служити Богові...

 

Відома, зрештою, пропагандистська робота російських ЗМІ, спрямована проти Церков в Україні, які не входять до МП. Ця «чорна» журналістика, що вряди-годи береться й на «озброєння» церквами МП в Україні, без сумніву, має антидержавний і антиукраїнський характер. Залишилися в моїй пам'яті антипапські марші, організовані УПЦ МП в час відвідин України Папи Івана Павла II 23-27 червня 2001 р. Бачив на власні очі, коли відпочивав на Волині і відвідував монастирі МП, де церковна література в переважній більшості є російська і головним чином базована на традиціях РПЦ. Звісно, виникає природне питання: чи не є саме це одним з дуже активних каналів русифікації України?

 

Нарешті, не витримує будь-якої критики т. зв. «русскій мір», творцем і активним пропагандистом якого є Кирил – Патріарх РПЦ. Згідно з цією русифікаційною, по суті імперіалістичною «теорією», на Європейському Сході, де знаходиться територія України і Білорусії, є єдиний російський народ, немає ні українців, ні білорусів... Отож, як говорять у нашому народі, з цими діячами «нам не по дорозі»!

 

Отже, об'єднання Українських Церков Східного обряду – реальна річ. Про неї колись мріяв і чимало докладав зусиль Митрополит Андрей.

 

Заради Його пам'яті і єдності українського народу, який незвичайною ціною сьогодні відстоює зі зброєю в руках і будує Незалежну Соборну Українську Державу, зробімо важливий крок для остаточного утвердження на наступні тисячоліття Української Церкви Східного обряду, Держави і Нації – цієї унікальної Трійці, без якої немислиме наше майбутнє.

 

Орест Ратич віддає багато інтелектуальних сил для збереження в українській пам'яті мартирологи Української ГК Церкви, яка віддала сотні і сотні життів отців Церкви задля нашого духовного майбутнього. Праця цього автора відзначається широкою документацією архівних і родинних матеріалів і служить вельми добрій справі історії Церкви, вивчення якої поглиблює відчуття Віри і патріотизму багатьох поколінь як сучасності, так і майбутнього.

Любомир Сеник

Львів, 20 жовтня 2016.

 

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Російська Православна Церква разом з органами КГБ, за постановою вищих державних органів, 1945 року взялася ліквідувати УГКЦ (17 березня 1945 року Сталін особисто затвердив «Інструкцію №58», яка містила перелік заходів з ліквідації УГКЦ та її влиття в Російську Православну Церкву (РПЦ). Наш Собор 2012,2(16) Липень-Серпень. «Наша боротьба довга і затяжна, але покидати її не можна» Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий).

 

На Західній Україні, що перебувала під австрійським пануванням, національну інтелігенцію репрезентувало переважно греко-католицьке духовенство – єдина соціальна група, що мала право на вищу освіту.

 

Величезні заслуги в організації і піднесенні національного життя належали Андрею Шептицькому, Митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.

 

«І не було ні одної ділянки в житті українців Західної України, якої великий наш Митрополит не виповнив би своєю ревною працею, батьківською дбайливістю і безмежною добродійністю.

 

Він заснував семінарії, спорудив Божі храми, пожвавив монаше життя, заснував Чин Студитів, як теж Богословську академію у Львові, розвинув католицьку пресу, відвідував і найбільш віддалені церкви, підносив вірних на дусі і скріпляв їх у св. Вірі своїми небуденними Пастирськими листами. А його доброчинна діяльність на користь упослідженого народу не знала меж.

 

Він заснував сиротинці, утримував захоронки, фінансував бурси для молоді і заклади для вбогих, будував шпиталі, відкрив Вищу агрономічну школу й ремісничу бурсу, дав почин Національному музею й бібліотеці, допомагав студентам на вищих студіях, підтримував українське мистецтво й культуру, брав під свою опіку покривджених та безборонних.

 

Як нащадок графського роду, Митрополит успадкував значне майно, що його він великодушно пожертвував на церковні чи національні потреби, а сам ходив у полатаній рясі монаха» (Українська духовна бібліотека, о Анастасій В. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності. Причинок до мартиролога Української Католицької Церкви під більшовиками. Видання друге, Видавництво Отців Василіан, «Місіонер». Львів: 2001, 286с., с. 26).

 

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА МОЖЕ ІСНУВАТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Значну частину свого життя Андрей Шептицький присвятив праці Єдності віри і Причастя Святого Духа в Росії. У роки, коли владика Андрей очолив кафедру Митрополита Галицького, в Росії православ'я було державним, тобто влада захищала його всіма засобами, не виключаючи і поліцейського апарату.

 

«Митрополит Андрей своїм духовним поглядом охоплював невидимі можливості, які відкриються у майбутньому в Росії для роботи з'єднання Церков.

 

При цій думці у нього само собою виникли питання: чи готове до цього католицтво; чи знайдуться люди, які, коли прийде час, приймуть на себе проповідувати в Росії єдність Вселенської Церкви та залучити туди російських людей; як врахувати застереження, що залишилися у російській свідомості, закладені суспільними і церковними елементами. Це все спонукало Митрополита Андрея застановитись на виборі способів та людей для проведення єднання.

 

На території Російської імперії після гоніння на Унію від декількох унійних (у Польщі раніше був прийнятий термін «уніати», а в Австрії – «Греко-католики», введений, здається, урядом) єпархій залишилась невелика Кам'янець-Подільська єпархія, канонічно зв'язана зі Львовом, на яку російський уряд у свій час не звернув уваги, вважаючи, ймовірно, що єпископ Кам'янець-Подільської єпархії не буде в стані проявляти свою діяльність у Росії.

 

Галицька Митрополія, відновлена на початку XIX століття, була також канонічно підпорядкована Львову. Як наслідниця Київської митрополії, з якою вона була разом протягом століть, вона прийняла в період переслідування уніатів і ліквідації їх єпархій у Росії і Кам'янець-Подільську єпархію під канонічну владу архієпископа Львівського і Митрополита Галицького.

 

А єпископ Кам'янець-Подільської і його єпархіальний центр знаходились на російській території. За цих умов Митрополит Галицький стає як би призваним замістити уніатам їх єпископів, знищених російським урядом, а в дійсності – канонічно, лише на вакантних єпископських кафедрах у російських єпархіях.

 

Виходячи з цього, владика Андрей в якості Митрополита Галицького і єпископа Кам'янець-Подільського вважав необхідним приймати під свій пастирський захист усіх російських католиків, як мирян, так і православних священиків, приєднаних до католицької Церкви, бо майже всі вони входили до складу єпархії. У цьому випадку він був єдиним представником канонічного права і власті в розсіяних єпархіях, ніким більше не керованих, тому що за канонічним правом, якщо кафедра залишається незаміщеною після смерті єпископа, то єпархія продовжує існувати канонічно ще ціле століття.

 

Фактично уніатські єпархії знищені російським урядом, а канонічно – ще існують. Митрополит Андрей бачив себе єдиним замісником зміщених єпископів, бо ближчі латинські ієрархи не могли керувати католицькими церквами східного обряду. Тоді, як і у всякій місіонерській діяльності, можна починати з поступового утворення громад, парафій і вже тоді об'єднати їх у єпархії.

 

Можна діяти і навпаки: спочатку створити ієрархічні рамки шляхом встановлення «діалогу» з верхами Православної Церкви, щоби створити атмосферу взаємної довіри і порозуміння, поступово прийти до згоди. Цей підхід до єднання був указаний Папою Іваном XXIII» (Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000 – 12000, Львів. 1993.833 с., с. 77-81).

 

Митрополит Андрей Шептицький – Апостол церковного єднання – «вирішив, що Католицька Церква може існувати в Російській імперії. За цим планом мало забезпечуватися висвячення священиків східного обряду для Росії та встановлення на цій землі католицької єпархії того ж обряду. Одночасно він почав таємно приймати у свою Кам'янець-Подільську єпархію перших православних священиків, які прийшли до церкви в результаті його об'єднавчої діяльності.

 

Справа об'єднання Католицької та Православної церков не покидала думок Митрополита, він докладав усю свою енергію, категорично та наполегливо боронячи ритуальну самобутність обряду. Він розумів, що існування Східного церковного обряду довело б нашим відокремленим співбратам, що кожна законна традиція чи звичаї будуть збережені, і плекані, і в жадному випадку не будуть змінені після з'єднання з Римом. Це допомогло б зняти багато перешкод та аргументів проти поступового встановлення дружніх стосунків між Сходом і Заходом» (Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Юрій Перейда. Апостол церковного єднання. Життя Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Переклад з англійської Романи Кравець. Львів. Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 1994, 36 с., 20 с.).

 

«У лютому 1907 р. Митрополит Андрей отримав аудієнцію у Святішого Отця Папи св. Пія X і виклав йому свої плани, що можна було б зробити в Росії за умови діяти секретно, щоби при цьому не було відомо ні латинським єпископам у Росії, які ці дії могли б скомпрометувати в очах російських властей, ні Державному Секретаріату у Ватикані через його офіційні стосунки з російським урядом. Митрополит Андрей сказав, що має на це право.

 

У відповідь на це св. Пій X сказав: «Utere jure tuo» (Користуйся своїм правом). Це рішення він висловив усно, не закріпив його ніяким документом.

 

На основі цього рішення єдиного російського священика о. Олексія Зерчанинова 29 червня 1907 року призначив своїм намісником у Кам'янець-Подільській єпархії з пропозицією обладнати своє управління в Петербурзі.

 

У лютому 1908 року Митрополит Андрей знову був у Римі через загострення взаємин Ватикану з російським урядом. Тоді Митрополит Андрей дозволив собі сказати: «Ви не забули, Святіший Отець, що рік тому, коли ми обговорювали питання о тім, що можна було б зробити в Росії, Ви мені сказали слова: «Utere jure tuo»? «Звичайно, не забув, – відповів Папа, – я їх сказав і повторяю: користуйтесь своїми правами». Тоді Митрополит Андрей вийняв із портфеля латинську копію з грамоти, виданої ним о. Олексію Зерчанинову, і, передаючи її Папі, сказав: «Святіший Отець, це, що я й зробив».

 

Папа уважно прочитав грамоту до кінця і сказав: «Добре» та підписав.

 

У силу цього підтвердження Андрей Шептицький стає тепер фактично адміністратором усіх російських греко-католицьких єпархій, ліквідованих урядом, але існуючих канонічно. Крім цього, Митрополит Андрей одержав від Папи ряд повноважень для використання їх у виключно важкі часи.

 

Папа Пій X пророчо сказав Митрополитові Андрею: «Наступить час, коли ці повноваження будуть потрібні і коли Ви зможете їх застосувати»(ДіяконВасилій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000 – 12000, Львів. 1993.833 с., с. 82-86).

 

ЕКЗАРХ РОСІЙСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РОСІЇ

Для встановлення структури Російської Католицької Православної Церкви в Росії необхідний був Екзарх. Митрополит Андрей знайшов таку кандидатуру, допоміг у навчанні в Римі. Такою кандидатурою був Леонід Федоров (Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000 – 12000, Львів 1993. 833 с., с. 30, 31, 44, 45, 49-52,60, 61, 71-73).

 

Леонід Федоров народився 04.11.1879 р. в Петрограді. Батько його, Іван Федорович, був кухарем і належав до петроградської кухарської спілки. Мати його, Любов Дмитрівна, була грецького походження, художниця із вродженим чуттям, передала синові і той візантійський дух, який у ньому так дивно переплітався з чисто російським складом душі.

 

Гімназію закінчив з відзнакою і одержав атестат зрілості та золоту медаль. 1901 року вступив до Петербурзької Духовної Академії, в якій провчився два роки.

 

1901 р. Владика Андрей став Митрополитом Львівським і Луцьким.

 

Леонід Федоров подав прохання про відпустку в Італію для поліпшення здоров'я. Дістав дозвіл і по дорозі зупинився на вісім днів у Львові у Владики Андрея. Чи не була ця зустріч у деякій мірі і символом непередбачених шляхів Божих?

 

Із Львова Федоров поїхав у Рим. Тут 31.06.1902 р. в храмі del Gesu він з'єднався з Вселенською Церквою. Тоді о. Іван Сцісловський удостоївся аудієнції у папи Льва XIII і представив йому Леоніда Федорова. Папа скерував його в основану ним 80 км. від Рима семінарію «Lonianum» в Ананьї. У цей час приїхав у Рим і Митрополит Андрей і випросив Федорову папську стипендію.

 

Леонід Федоровпостійно листувався з Митрополитом Андреем, який допомагав вирішувати проблеми, що виникали у Федорова впродовж навчання у Римі.

 

Навесні 1907 року Федоров перейшов у колегію de Propaganda Fide на третій курс богослов'я. У кінці травня цього ж року два французькі духовники о. Єрар з Москви і о. Борен із Петербурга разом із генералом їх ордена і Федоров мали аудієнцію у Папи св. Пія X, який схвалив їх працю і відкрито заявив, що єдиний шлях праці для приєднання Росії – це через російських священиків Східного обряду.

 

Ці знамениті слова обнадіяли Федорова, показуючи, що у Ватикані почали розуміти важливість східного обряду для праці серед росіян. Про це він повідомив Митрополитові Андрею.

 

У колегії dePropagandaFide російські інтелігенти разом з поляками переконували ватиканських прелатів у єдиному виході для спасіння – латинському обряді в Росії.

 

Федорову було достовірно ясно, що російське католицтво латинського обряду не тільки не страшне уряду, а навіть дуже корисне. Передовсім воно використовується ним для боротьби з дійсним «конкурентом» православ'я – католицтвом східного обряду, а опісля створення латино-російської церкви на противагу латино-польській.

 

Навчений історією Берестейської Унії, російський уряд прекрасно розумів, що два напрямки – російсько-східний і російсько-латинський – не будуть мирно розвиватися пліч-о-пліч, а вступлять у суперечність. Почнеться, за словами Федорова, «душехватство», а разом з тим і послаблення сили католицького руху в Росії. І коли російські ксьондзи і східні попи-католики будуть виривати один в одного російські душі, уряд буде спокійний за долю синодального православ'я.

 

Для висвячення Леоніда Федорова Митрополит Андрей відправив його в Константинопіль (Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993. 833 с., с. 174, 175).

 

Сам він дав Федорову перші свячення. Враховуючи ставлення до себе російського уряду, Митрополит Андрей вирішив утриматись від рукоположення Федорова у священики. Він вважав, що для майбутнього служіння Федорова в Росії необхідно уникнути можливих ускладнень з урядом і не створювати труднощів.

 

Болгарський Католицький єпископ Михайло Міроврукоположив Федорова в Болгарській Католицькій Церкві Пресвятої Трійці в Галаті 22 березня 1911 р. в диякони, а 25 березня – у священики. Федоров повідомив про цю подію Митрополитові Андрею.

 

У період 1910-1914 рр. Федоров здійснював за дорученням Митрополита Андрея щорічні поїздки в Росію. Митрополит посилав його туди підтримувати зв'язок з людьми, пов'язаними із зародженням російського католицизму та інформувати про події в Росії, особливо в тій області, яка була для нього найбільш цікава з апостольською роботою.

 

ОБШУК І АРЕШТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

(Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993. 833 с., с. 287-293, 297)

З самого початку війни Галичина стала театром військових дій, що принесло їй багато горя. Австрійські військові власті провели численні арешти серед місцевих русофілів. Між ними було багато таких, що бажають політичної унії з Росією. Питання релігії їх не цікавили. Це призвело до масового переслідування всього, що було українським. Заарештованих висилали в концентраційні табори (Талергоф у Штірії і Гмюнден у Північній Австрії).

 

Як тільки о. Климентій Шептицький вступив до студитів, поляк-офіцер доніс на монаха, звинувативши його в русофільстві.

 

За розпорядженням властей усі студити були заарештовані, виселені із Скнилова та відправлені в Ештергом в Угорщину, де перебували у важких умовах.

 

Митрополит Андрей робив усе можливе, щоб їх звільнити. Хто міг, тікав зі Львова та просив Митрополита також поїхати. Однак Митрополит сказав: «Пастир не повинен покидати свого стада».

 

«4 вересня 1914 року війська генерала Брусилова зайняли Львів. Митрополит призначив вікарія, який повинен буде його замінити. 12-14 вересня в митрополичому домі провели обшук та нічого підозрілого не знайшли. 15 вересня Митрополита заарештували і перед вивозом дозволили взяти з собою три валізи і вирушити в супроводі духовника, секретаря і слуги. Із духовників узяв із собою о. Йосифа Боцяна. Їх усіх повезли автомобілем через Золочів у Броди, а звідти в Київ у салон-вагоні в супроводі жандармів. 20 вересня ввечері Митрополита з його свитою доставили в готель «Континенталь». Там 21 вересня Митрополит скрито висвятив на єпископа о. Йосифа Боцяна, використавши пророчі повноваження, дані йому Папою Пієм X.

 

Таємно рукоположеному єпископові передав грамоту, що засвідчувала його права. Митрополит Андрей, не тратячи часу, заявив начальнику охорони, що він відмовляється від присутності біля себе духовника і секретаря та відсилає їх назад до Львова. Обидва повернулися щасливо додому. Російські власті не запідозрили нічого і не обшукали їх у дорозі. При Митрополиті залишився лише слуга, який вірно служив Владиці до самого ув'язнення в Суздалі, а після його звільнення знайшов можливість повернутися до нього.

 

Тяжке страждальницьке життя з забороною спілкування із сторонніми у різних таборах перебування зазнав Митрополит Андрей. Йому забороняли навіть сповідатись.

 

Коли єпископ Боцян звернувся по дозвіл відвідати Митрополита Андрея на Паску, отримав відповідь: «Можу дозволити за умови, якщо побачення буде в присутності жандармського офіцера і без права сповіді»» (Діякон Василій ЧСВ Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993.833 с.  с.287-293, 297).

 

«1 березня 1917 р. після звільнення Митрополит прибув у Петроград, а після одужання приступив до праці.

 

 1917 року Митрополит Андрей іменував Леоніда Федорова першим Екзархом Російської Католицької Православної Церкви. Він, без сумнівів, був найкращим її представником. Помер Екзарх Леонід 7 березня 1935 року, проживши страждальницьке життя у тюрмах і навіть на Соловках за апостольське служіння.»(Діякон Василій ЧСВ Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993.833 с. с.312, 322,833).

 

«За свої католицькі переконання Митрополит Андрей став «царським в'язнем», вивезений 1914 р. москалями в глибінь Росії. За свою небуденну любов до обездоленого народу він пережив теж і арешт поляками у Познані 1923-1924 рр. А за свою глибоку віру і відданість Христовому Намісникові був готовий пожертвувати своє життя.

 

Тому під час першої окупації Галичини совітами 1939 р. Кир Андрей писав до Рима: «Прошу покірно Святішого Отця, щоб мені уділив батьківське своє благословення і призначив мене на смерть за св. віру і Христову Церкву!» А екуменічні його клопоти й журби, що навіть між українцями викликали тоді не одну терпну критику, слушно придбали йому назву «Апостола Єдності».

 

Видатному й ревному Слузі Божому довелося перед смертю зазнати ще тяжчого випробування під час другої радянської окупації Галичини, коли комуністи почали переслідувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Однак вони не насмілились наложити своєї насильницької руки на Митрополита Андрея, який віщим своїм духом прорік був: «Наша Церква зазнає переслідування й повної руїни, однак згодом вона відживе і буде знову розквітати».

 

Святіший Отець Папа Пій XII сказав до настоятелів і семінаристів Папської Колегії св. Йосафата про незабутнього Митрополита Андрея: «Його ім'я залишиться благословенним навіки у Божій Церкві, яка завжди пам'ятатиме його палку ревність за спасіння душ і мужню його відвагу в обороні навіть і національних прав свого народу!» (Українська духовна бібліотека. О. Анастасій, В. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності. Причинок до мартиролога української католицької церкви під совітами. Видання друге. Видавництво отців Василіан. «Місіонер» Львів – 2001.286 с., с. 27).

 

Дивним є той факт, відкіля знайшлись такі «патріоти» української держави, захисники українців у Львові, що підняли такий галас у серпні 2015 року навколо вшанування пам'яті видатного діяча і ревного Слуги Божого – Митрополита Андрея Шептицького. Слід зауважити, що у Львові у ті часи була лише одна церква Московського Патріархату, решта – Українські Греко-Католицькі церкви східного обряду.

 

«До встановлення більшовицького окупаційного режиму в Західній Україні УГКЦ налічувала 3040 парафій, 4440 церков, 5 Духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит (Андрей Шептицький в останній період перед забороною, а після його смерті Йосип Сліпий аж до арешту), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків та понад 3, 1 млн. віруючих» (Ліквідація УГКЦ // Територія терору / territoryterror. Org. ua/uk/histori/1945-1953/UGCC –liquidation/).

 

«ВОЗЗ'ЄДНАННЯ З ВСЕРУССКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ»

Почався новий етап великих переживань, пов'язаних з ліквідацією Української Греко-Католицької Церкви, як це звучало «Возз'єднання з Всерусскою Православною Церквою».

 

Був розроблений план ліквідації УГКЦ: залишено Католицьку Церкву латинського обряду і створено в Галичині нову конфесію Українську Автокефальну Православну Церкву. Кинуто клич: «Хочете української чи польської церкви, маючи на увазі УГКЦ».

 

Це було зроблено спеціально, щоби роз'єднати народ, знаючи, що в єдності – сила народу. Так, як віник, складений з окремих гілочок, поломити важко, а як розібрати на окремі гілочки, то легко з ним справитись.

 

Хай перегризуться між собою окремі конфесії, а тоді легше піде справа об'єднання у «Всерусску Православну Церкву».

 

Офіційним оголошенням війни проти Української Греко-Католицької Церкви була стаття Ярослава Галана під псевдонімом Володимира Росовича «З хрестом і ножем», опублікована 8 квітня 1945 року у львівській газеті «Вільна Україна», а 10 квітня – у київській газеті «Радянська Україна» (орган ЦК КП(б)У, Верховної Ради і Ради народних комісарів УРСР). Це величезний злобний пасквіль проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів.

 

Першим ударом по Церкві став арешт у Львові 11 квітня 1945 року католицьких владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб церковної верхівки. Про це виконавці з КГБ зараз же повідомили у ЦК ВКП(б)У: «По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки – з них 1 митрополит, 2 єпископи, 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв'язок з духовенством, – 4 особи» (Державний архів Львівської області ф. 3, оп. 4, спр. 212).

 

Тими двома єпископами були Микита Будка і Микола Чарнецький. Це називалось «Операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по місту Львову та області». Одночасно були «вилучені» єпископи Григорій Хомишин і Йоан Лятишевський у Станіславові.

 

Другий удар було нанесено 14 квітня 1945 року, коли вдосвіта була оточена духовна семінарія у Львові. Деякі отці-наставники і теологи були заарештовані, а решту – всіх «осіб призивного віку» (як було сказано у рапорті) скеровано під конвоєм у військкомат для призову на військову службу. Це понад сто п'ятдесят юнаків, які мріяли стати душпастирями, щоб служити Богові та людям. Так було зліквідовано Львівську Богословську академію – найвищу українську цитадель духовності.

 

Третім ударом радянської влади по Українській Греко-Католицькій Церкві був наступ на її деканів. Він уже не здійснювався блискавично, зате наполегливо і дуже жорстоко. Спочатку їх не хотіли заарештовувати, їм відводили особливу роль у «наверненні» на православіє українського священицтва.

 

У травні 1945 року у Львові була заснована ініціативна група для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Русскою Православною Церквою. На чолі ініціативної групи був доктор філософії і редактор журналу «Православний вісник» ГавриїлКостельник. Членами ініціативної групи були: генеральний вікарій Дрогобицької (колишньої Перемишльської) єпархії, священик д-р М. Мельник та представник Станіславівської єпархії священик д-р А. Пельвецький.

 

Батько, як Тернопільський декан, дістав звернення «Ініціативної групи» від 28 травня 1945 року «До всечеснішого Греко-Католицького духовенства в західних областях України» з досить великим вступом: про унію як знищення Русі, про роль Росії в боротьбі з унією, що найбільшим ворогом Русі є Рим, та інші пасквілі.

 

Там було сказано: «Просимо всечесніших отців-деканів скликати духовенство на наради в цій преважливій справі та прочитати їм це наше письмо.

 

Наші однодумці-священики повинні якнайскоріше вступити в члени «Ініціативної групи» у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка» (про право відправляти у своїх церквах).

 

Батько скликав у Тернополі «Соборчик», на якому було прийнято рішення – не возз'єднуватися з Всерусскою Православною Церквою.

 

Одночасно в КГБ збирали «компрометуючу інформацію» та шантажували нею тата. Звинувачували в освяченні пам'ятника на могилі жертв за волю України. Змушували по декілька разів писати, що говорив при цьому в Ступках, Романівці та Чернелеві Руськім. Закидали співробітництво з німцями, бо робив на їхню вимогу оголошення про здачу контингентів. Крім цього, цікавились, куди поділись два старші сини, тощо. Так тривало кілька місяців.

 

Заходами «Ініціативної групи» разом з КГБ були підготовлені всі передумови для скликання в березні наступного, 1946 року Львівського псевдособору духовенства і мирян. Отець-протопресвітер ГавриїлКостельник засновує церковний орган – журнал «Православний вісник» як трибуну для возз'єднання західноукраїнського духовенства. У ньому друкується ряд статей, які паплюжать Берестейську Унію з Римом і вихваляють Русску Православну Церкву.

 

Собор, як називали, для возз'єднання з Всерусскою Православною Церквою розпочався 7 березня 1946 року у Львівському Свято-Юрському катедральному храмі, куди було зігнано 216 делегатів від духовенства і 19 делегатів від мирян. Туди прибули Київський митрополит – Екзарх Іоан, архієпископ Львівський і Тернопільський Макарій, єпископ Мукачівський Нестор.

 

З промовами, в яких висвітлювались, на їх думку, мотиви возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Русскою Православною Церквою, виступило 12 делегатів. Після виголошення всіх промов о. д-р. Костельник проголосив проект ухвали собору:

1.       Анулювати постанови Берестейської Унії від 1596 року.

2.      Відлучитися від Римо-Католицької Церкви.

3.      Повернутися до предвічної православної віри.

4.      Возз'єднатися з Всерусскою Православною Церквою (Православний вісник за 1946 рік).

 

Аналогічні акти в м. Мукачеві, на Чернечій горі, та в Закарпатті були зроблені 1949 року.

 

З НЕВОЗЗ'ЄДНАНИМ ДУХОВЕНСТВОМ ПРАЦЮЮТЬ ОРГАНИ КГБ

Після закінчення Львівського псевдособору почалась наполеглива праця з невозз'єднаним духовенством над управославненням їх власної свідомості виключно органами КГБ, змушування кожного священика написати заяву.

 

Через деякий час після «Соборчика» батька викликали на військкомат у Великих Бірках, хоча не був військовозобов'язаний через зір (–16 діоптрій). Там, переконуючи у перевагах православ'я, побили.

 

Опісля дістав виклик до Тернополя на зустріч з о. Гавриїлом Костельником. Ця зустріч у Тернополі була призначена в приватному домі Юлії Садовської. Дім, здається, №5 на вуличці перед залізничним мостом наліво, як їхати зі сходу до Тернополя. Вхід до будинку був з подвір'я, як увійти в сіни, кімната справа. У понурій, напівтемній кімнаті ходив о. Гавриїл Костельник. На цю зустріч батько взяв мене з собою, бо думали, що вже не повернеться додому, і хотіли знати, хто і куди забрав. Мені дозволили залишитися при розмові. Отець Гавриїл намагався переконати тата, що лиш підписавши православ'я з РПЦ, можна врятувати церкву. Батько в дискусію не входив. Це дуже дратувало о. Костельника, і він, бачачи, що це не переконує батька, висунув останній аргумент, дивлячись на мене: «Ви не знаєте більшовиків! Вивезуть вас усіх на Сибір! Там пропадете і ви, і ваші діти!» Так ця зустріч не дала бажаного результату для тодішньої влади.

 

Тоді за справу взялось виключно КГБ. Почались часті виклики батька до Чорткова в КГБ, а при нез'явленні туди – візити співробітників цього відомства додому в Чернелеві Руськім, де ми проживали. По кілька годин цей «гість» тероризував батька в окремій кімнатці, вимагаючи підписати православ'я. При цьому кричав, лаявся і потрясав пістолетом перед лицем тата. Я не завжди був присутній при цих візитах «гостя», бо знаходився на навчанні в Тернополі і мешкав у стрийка Стефана, пароха Середньої церкви, де були свої переживання з його арештом у жовтні 1945 року.

 

 

ОТЕЦЬ СТЕФАН РАТИЧ

 

 

Отець Стефан був строгим і вимогливим, у той же час мав повсюдно заслужений авторитет і велику пошану.

 

З 1919 по 1945 рік о. Стефан працює сотрудником і катехитом, а після смерті о. Громницького 1938 року стає парохом міста Тернополя. Незважаючи на велике завантаження працею як сотрудника і катехита та постійну потребу долати матеріальні труднощі, о. Стефан багато уваги приділяє дітям і молоді. З ними і своїми дітьми він організовує струнний оркестр, який у 1938-1939 рр. називали музичним гуртком. Керівником гуртка став учитель філії Музичного інституту Юрій Крих.

 

Основний свій час він присвячував організаційній, духовній і релігійно-виховній праці на парафії, до якої належали: Середня церква Різдва Христового, що на вул. Руській (на подвір'ї церкви був невеликий одноповерховий будиночок, де розміщалася парафіяльна канцелярія і жив сам о. Стефан з родиною, маючи у своєму розпорядженні три кімнати, в одній з яких були на станції студенти), церква Воздвиження Чесного Хреста (її ще називали «Надставною» тому, що поруч є велике озеро, колись – став) та дочірні церкви у Великих Гаях і в Янівці.

 

 Церква Різдва Христового у Тернополі на вул. Руській №11

 

Надставна церква

 

Багато уваги о. Стефан приділяв їх розбудові та утриманню у завжди привітному стані. Він умів співпрацювати і будувати добрі товариські відносини з отцями-сотрудниками: Іваном Пасікою (з яким був особливо близьким приятелем), Миколою Когутом, Мар'яном Кашубою, катехитами о. Андрієм Стасюком, о. Тимотеєм Сембаєм та іншими, а їх за час праці о. Стефана в Тернополі служило немало.

 

Отець Іван Пасіка (1892-1968) був родом з Лошнева біля Теребовлі, вчився з Йосифом Сліпим не лише в гімназії, але також у Львівській духовній семінарії та університеті. У міжвоєнний період Іван Пасіка душпастирював та працював катехитом у Тернополі. Після Другої світової війни 1945 року був заарештований більшовиками і засуджений на 25 років ув'язнення. Під час ув'язнення зустрічався з митрополитом у таборах Мордовії, а після звільнення 1955 року далі підтримував з ним тісний зв'язок через листування. Йосиф Сліпий призначив Івана Пасіку Генеральним вікарієм Далекого Сходу (Український католицький університет. Інститут Святого Климента Папи. Інститут Екуменістичних студій. Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим. 2014, 607 с., с. 500, коментарі 50)

 

Як парох о. Стефан Ратич відзначався надзвичайно сумлінним ставленням до всіх душпастирських обов'язків, не зважав, коли і за якої погоди треба було висповідати вмираючого, відправити похорон, охрестити дитину, дати шлюб чи освятити хату, не говорячи вже про такі речі, як підготовка і виголошення проповіді. До цього ставився з особливою серйозністю і відповідальністю, мав талант до проповідування, і люди любили його слухати. Проповідь надовго залишалася в пам'яті кожного, і всі мали над чим потім роздумувати, що, без сумніву, змушувало не одного прихожанина змінити своє життя.

 

Стефан Ратич не був пересічним священиком. Це була глибоко віруюча людина, строгих правил, надзвичайно вимоглива, в першу чергу до себе. Добросовісний і працьовитий парох нерядового міста, яким був Тернопіль, прекрасний катехит, духівник і вихователь молоді.

 

Поряд з працею в церквах і на парафії о. Стефан значну частину свого життя віддає праці з молоддю, особливо в українській гімназії «Рідна школа», де був катехитом у 1933-1939 рр.

 

Про результати його праці в гімназії переконливо свідчать відгуки самих гімназистів тих часів. Так Павло Джуль, згадуючи минуле, казав: «Ми незлим, тихим словом пом'янули наших учителів, які мали вплив на формування наших характерів. Із найбільшою пошаною ми згадували катехита о. Стефана Ратича...» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 239).

 

Особливо багато про конкретну працю о. Стефана в гімназії пише в тій же книзі Осип Кравченюк.

 

«Навчання релігії і взагалі духовна опіка була в руках зразкового священика, патріота й аматора музики о. Стефана Ратича. Серйозний, з суворим поглядом, він був великим приятелем молоді, а на учительських радах часто виступав в обороні учнів, яким загрожувала погана оцінка» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 290).

 

Для поглиблення релігійного і морального виховання молоді служила Марійська дружина. Членами дружини були всі учні та учениці гімназії, а її діяльність велась у класних гуртках, окремо для хлопців і дівчат. У травні кожен клас влаштовував у себе вівтар з живими квітами і лампадкою. Декорували такий вівтар і в коридорі гімназії.

 

Марійська дружина мала євхаристійну і протиалкогольну секції, а також вела доброчинну діяльність, організовувала поміч у навчанні і матеріальну допомогу для оплати за навчання, мешкання, харчування, лікування чи купівлю книжок, а іноді і для придбання одежі й взуття нужденним.

 

Влаштовувались також Марійські свята, Євхаристійні свята, Свято матері та свято Андрія. Учні приготовляли реферати, які виголошувались у неділі і свята. Темами цих рефератів були: вшанування Пречистої Діви Марії або такі як «Християнка в суспільстві», «Святий Йосафат», «Християнство в часах переслідування» (хто міг подумати, що незабаром такі переслідування можуть повторитися?), «Початок Християнства в нашому народі», «Католицька церква в добу революцій», «Роль жінки-християнки в житті народів» та інші.

 

 

 


1937 року Марійська дружина гімназії брала участь у з'їзді Марійських дружин українських гімназій Галичини, де відбулася їх зустріч з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Колишня гімназистка п. Ольга Сліпа пише про це так: «Хочу підкреслити високий рівень духовності, який панував у гімназії. Ми були всі членами Марійської дружини, керівником якої був наш сл. б. катехит о. Стефан Ратич. Завдяки його наполегливій праці та зусиллям усього учительського колективу у школі майже не було будь-яких особливих негативних явищ... Ми любили правду, Україну, рідну природу, душею сприймали Божі заповіді любові Бога та ближніх.

 

Досі стоїть перед очима щонедільний похід (колоною-парами) учнів усієї школи до парафіяльної церкви на вул. Руській, парохом якої був наш катехит о. Стефан Ратич, на святочне богослужіння. Чудово співав наш рідношкільний хор.

 

Ми були патріотами нашої школи, нашої церкви. Нам було якось радісно на душі, що нас є так багато; інколи, оглянувшись на повороті вулиці Качали й побачивши в один бік далекий початок, у другий – далекий кінець колони, сповнялися гордості за нашу численну українську молодь, нашу єдність у нашій Церкві, нашу дисциплінованість. Так у будень і свято міцніла наша національна свідомість, ми прагнули добра і краси, гидували ненавистю і злом, хоч воно, те зло, в ті 30-ті роки вже здалека насувалось на нас...» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 269-270).

 

А колишній гімназист п. Богдан Габлевич у матеріалі «До історії гімназії» в тій же «Ювілейній Книзі» згадує, що о. Стефан Ратич зазнавав утиску вже за часів польської влади.

 

Так, об'єктом поліцейського розслідування 1934 року стало звинувачення його в тому, що він відмовився відспівати «многоліття» під час шкільної відправи в церкві з нагоди іменин польського президента, що було потрактовано як непошана до президента. І це не дивно, бо о. Стефан завжди був не до вподоби кожній окупаційній владі (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 100).

 

Гімназист Остап Хоміцький у статті «Його слід у моїй душі» згадує: «Міцний життєвий фундамент і заряд патріотизму одержали ми, вихованці гімназії та ліцею, від нашого професорського колективу. Чи не на найвищому щаблі шанобливості серед плеяди учителів – світла постать духовного наставника, катехита о. Стефана Ратича. Людина доброзичлива, чутлива, надзвичайно скромна, але з багатим внутрішнім світлом, він був справжнім пастирем молоді.

 

Як ніхто інший, глибоко знав душу кожного зі своїх учнів, їхні нахили й уподобання, теплим словом умів допомогти в будь-якій ситуації, і при конкретній вимогливості, як учитель Закону Божого, не міг повестись так, щоб зранити юнацьку душу, образити необережним словом, а завжди направляв на потрібну стежину там, де ми помилялись.

 

З о. Стефаном Ратичем мені доводилось зустрічатись частіше як з патроном Марійської дружини, головою якої, за його рекомендацією, мене обрали. Без нав'язливості, без настирливості, якось по-дружньому, він ставив переді мною завдання, які виконувались легко й беззастережно, своєчасно.

 

Отець Стефан Ратич завойовував серця молоді своєю громадською активністю, рідкісним демократизмом – учив нас теорії музики, гри на музичних інструментах (до речі, під його керівництвом я навчився грати на скрипці). Керував оркестром, у спілкуванні звертався до нас словом «товаришу». На батьківську теплоту ми відповідали йому щирою любов'ю, відданістю й пошаною. Глибоко в наших серцях він прищеплював справжній патріотизм, гуманізм, викристалізовував етичні засади.

 

Запалений ним у гімназії вогонь патріотизму наснажував учнів на добрі справи. Це знаходило конкретне втілення в різних заходах, організованих до ювілеїв видатних подій в історії нашого народу. Традиційними були Шевченківські академії, дні Листопадового зриву та ін., до чого нас залучав о. Стефан Ратич.

 

Якось він доручив мені реферат на вечір, присвячений 21-ій річниці битви під Кругами. Вдячний, я з відповідальністю поставився до цього завдання: о. Ратич схвалив доповідь, і я виголосив її на загальногімназійному святі в лютому 1939 р. Місія, що випала на мою долю, глибоко мене схвилювала.

 

Адже мені було доручено воскресити в пам'яті колег невмирущий подвиг учнів київських гімназій і студентів університету ім. св. Володимира, наших ровесників у боротьбі за самостійність Української Народної Республіки, безстрашних фермопільців, які, за словами Є. Маланюка, становлять «тип новітнього українця (...), що намагається надати проявам українськості ціни справжнього, вже національного стилю» (газ. «Волинь», 1943 р.). Крутянський подвиг надихнув багатьох із нас до безстрашного чину – у рядах дивізії «Галичина» та в УПА самовіддано боротися за Україну» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 249).

 

Вечір здобув широкий розголос серед колег-українців, що вчилися в державних (польських ) гімназіях.

 

До цих слів, сказаних від щирого серця самими учнями гімназії, треба додати, що вся ця праця невтомного катехита в гімназії була його ініціативою, його пожертвою для молоді, для релігійного й патріотичного виховання, незважаючи на величезну зайнятість у парафії, на сімейні обов'язки й матеріальні потреби так чисельної сім'ї, яку мав о. Стефан.

 

 

Струнний оркестр «Рідна школа» в Тернополі. У центрі керівник гуртка – учитель філії Музичного інституту Юрій Крих та о. Стефан Ратич

 

Тому не дивно, що гімназист Петро Тимочко стверджує, «що особливо теплого слова заслуговує зовні холодний, строгий і вимогливий катехит о. Стефан Ратич, і вважає, що вплив його на духовне та моральне становлення гімназистів важко переоцінити, бо кожен відчував, що пустощі й вольності на його уроках були немислимими та й недоречними, зате його лекції було цікаво слухати, багато цікавих біблійних явищ тлумачив дохідливо, враховуючи наукові досягнення та відкриття» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 294).