Список священиків, які були вбиті, закатовані або померли з голоду в сибірських таборах (автор: Козак Михайло)

опубліковано 14 жовт. 2012 р., 12:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 жовт. 2012 р., 05:49 ]

                                                                                                                                          Книга «Помяни, Господи, душі слуг Твоїх»

Львів: Свічадо, 2002. – 280 стор.

(продовження – 5)

 

Отець Кнейчук Ярослав

адміністратор с. Белзець, Равського деканату.

Народився 1905 р., рукоположений 1934 р., безженний.

1934-1936 – сотрудник м. Лежайськ, Лежайський деканат.

1936-1944 – адміністратор с. Белзець, Равський деканат.

 

Жорстоко закатований у березні 1944 року польською боївкою АК на приходстві в с. Белзець. Разом з о. Ярославом замордовано його сестру Ольгу Кнейчук, яка була вчителькою, слугу Павла (прізвище невідоме), що працював на парафіяльному господарстві, і кілька молодих мужчин українців (9 ос.).

 

Церква св. Василія Великого в Белзці (зб. 1757 р.), у якій 8 років душпастирював о. Ярослав Кнейчук. Від 1944 року церкву не використовували за призначенням. Тут містився магазин меблів, відтак були спроби підпалу, а тепер занедбана й доведена до руїни.

 

Акція була запланована й мала політичний характер етнічної чистки, оскільки жертвами падала українська інтелігенція – священики та вчителі, і то ще в часі німецької окупації.

 

У Белзцю жило змішане населення, а поляки становили переважальну більшість.

 

о. Ярослава Кнейчука, його сестру й слугу похоронено в с. Любича Князі (6 км на схід від Белзця), а надмогильний пам'ятник встановлено щойно в 1990-х роках.

 

 

 

Отець Ковч Емільян

парох м. Перемишляни, Львівської архиєпархії.

  

 

Народився 20.08.1884 р., рукоположений 1911 р., жонатий

середню школу закінчив у Львові,

богословські студії в Римі.

1911 – свячення отримав з рук єп. Григорія Хомишина,

– душпастир у селах Галичини,

– місійна праця в Югославії.

1919 – капелан УГА (Української Галицької Армії),

– більшовицький полон.

1922-1943 – парох м. Перемишляни, Львівщина.

 

За 1922-1939 рр. польська поліція здійснила 40 обшуків у хаті священика,

– в'язень польських тюрем.

Червень 1941 р. – заарештований НКВД разом з двома доньками (чудом втекли й переховались у людей).

Грудень 1942 р. – заарештований німецьким гестапо, ув'язнений у Львові.

Червень 1943 р. – перевезений до концтабору Майданек коло Любліна.

 

о. Емільян Ковч народився у священичій родині в с. Космач на Гуцульщині. Ще в час Першої світової війни добровільно виїхав на місійну працю до українських поселенців у Югославію.

 

1919 року, повний енергії і сил, також добровільно зголосився до УГА, де у фронтових умовинах Бережанського Коша ніс духовні, медичні й виховні послуги українському вояцтву. Він інколи жартома казав: «Ви ж знаєте, панове, що я освячений, а свяченого куля так легко не бере!. Однак разом з іншими вояками потрапив у більшовицький полон. Чудом зберіг своє життя. Повернувся до родини. Потім був польський концтабір, де захворів на тиф. Бог і тим разом дозволив йому вижити. За час свого душпастирства в Перемишлянах, за недільні проповіді в церкві, безліч разів арештований польською поліцією, яка за кожним разом переводила обшук у хаті Ковчів. Усе те переживала дружина отця Анна-Марія й шестеро дітей.

 

І так прийшли роки більшовицької окупації Галичини. У червні 1941 року отця і його двох доньок арештувало НКВД. Після щасливої втечі переховувала його жидівська громада (гміна) з рабіном Шія Ляндшаном.

 

У 1941 році приходять нові, німецькі окупанти. Отець пояснював своїм парафіянам: «Не дуже радійте, на місце одних прийшли інші окупанти, тільки ґудзики на мундирах змінились».

 

Невдовзі жиди шукають порятунку в священика. Він рятує жидів з палаючої божниці в Перемишлянах, хрестить сотні жидів на їх бажання, які сподівалися, що тим порятуються від смерті. За те в грудні 1942 року о. Е. Ковча заарештувало німецьке гестапо й ув'язнило в тюрмі на вул. Лонцького у Львові, а в серпні 1943 року його перевезли до концтабору Майданек коло Любліна.

 

З концтабору писав до родини: «Поза небесами це єдине місце, де всі рівні... Я тут єдиний священик. Не можу собі уявити, що вони робили б без мене... Вчора стратили 50-х. Якби мене тут не було, хто б допоміг їм переступити цей поріг?»

 

Роман Долинський – підполковник Першої української дивізії (згодом І ДУНА) – згадує, що зустріч з о. Е. Ковчем у концтаборі Майданек була для нього болюча й трагічна. Він у мундирі німецького офіцера, а о. Ковч виснажений і знедолений в'язень у табірній одежі, а вони ж знайомі від 25-ти років і разом ділили долю вояцького життя в УГА: «Я побачив згорбленого старця (60-літнього тоді), з рідким сивим волоссям, майже беззубого, схорованого та фізично вичерпаного... о. Ковч кинувся мені на груди та розридався. Плакали ми обидва... Бачиш, Романе, до чого доборолись?.. Чим воно те все скінчиться? – питав мене о. Ковч. Навіть у таких обставинах о. Ковч лишився собою. Глибоко в його очах тліла іскра Сина Воюючої Церкви, неустанного борця за крашу долю.»

 

о. Е. Ковч до кінця свого життя приносив безкровну жертву за дротами концентраційного табору смерті, а свою мученицьку дорогу вважав благословенням.

 

о. Емільян Ковч помер у таборі смерті Майданек 25 березня 1944 р.

 

Отець Козловський Василь

м. Перемишль (пенсіонер)

Народився 1867 року.
 

Брак згадки в шематизмах Перемиської єпархії не дозволяє встановити персоналій і душпастирської праці 79-літнього о. Василя Козловського.

 

1914 – був в'язнем Талергофу.

 

Заарештований польською службою безпеки (УБ) 26 червня 1946 року разом з перемиськими владиками Й. Коциловським і Г. Лакотою та проф. Духовної Семінарії о. д-ром Романом Решетилом, який був для о. Василя сестрінцем, і переданий радянським органам НКВД у Львові. Засуджений і вивезений до тюрми в Київ.
 
Помер у в'язниці.
 

Докладніші обставини арешту й смерті невідомі.

 

Отець Колтунюк Мирон

парох с. Жуків, Чесанівський деканат

 

 
Народився 19.01.1885 р., рукоположений 22.12.1912 р., інстальований 1926 р., жонатий, Вк.
1912-1913 – сотрудник с. Себечів, Белзький деканат.

1913-(1914) – сотрудник с. Люблинець, Чесанівський деканат.

1914 – польовий духовник 30 полку австрійської армії.

1918 – військовий капелан УГА.

1919-1925 – адміністратор с. Ольшани, Перемиський деканат.

1925-1926 – адміністратор с. Новосільці, Медицький деканат.

1926-1943 – парох с. Жуків, Чесанівський деканат.

1936-1943 – декан Чесанівського деканату.

– Голова товариства «Просвіта» в Чесанові.

 

Замордований поляками 28 липня 1943 року на приходстві в Жукові.

 

Обставини смерті о. Мирона за свідченнями його сина Ореста Колтунюка (США): «Мій брат Любомир одружився 15-го червня 1943 року в Стрию, а я 6 липня 1943 року в Холмі. З причин воєнних обмежень... наш батько не був на жодному шлюбі. Тому ми з братом домовилися приїхати разом до Жукова і представити батькові наших дружин. 28 липня 1943 року ми приїхали до батька... Вечором того ж дня вже був напад, так що батько ще перед своєю смертю мав змогу побачити своїх невісток. Напад виконали поляки з Армії Крайової, які переховувалися в лісових масивах близько Люблинця і Руди Ружанецької. Як про це пізніше говорили, один із учасників нападу був поляк з Жукова... Коли ми полягали спати, хтось постукав до сіней. Батько вийшов зі спальні до сіней і запитався: хто там? Мовчанка... Тоді напасники почали виважувати двері. Батько повернувся до спальні, покликав мого брата і вони вдвох підперли двері спальні важкою скринею. Напасники увірвалися до сіней і намагалися відчинити двері до спальні, але заважала скриня. Вони стріляли в дверний замок... В міжчасі батько перейшов до другої спальні, підійшов до вікна, зіскочив з нього і побіг через гостинець на друге господарське подвір'я. І там батька засягла серія пострілів у груди і вбила на місці коло криниці... Ми з дружиною вискочили через вікно й побігли в сад, а молодший брат Любомир залишився, і його примусили напасники привести коней до воза, яких запрягли, а на віз поклали все, що було під рукою, в тому числі й біжутерію, годинники і інше та поїхали в ліс».

 

о. Мирон похоронений на цвинтарі в Жукові в спільній могилі з дружиною, яка померла раніше, обіч своїх батьків – о. Миколи Колтунюка з дружиною. Син о. Мирона Орест згадує, що ще восени 1943 року поставив на могилі пам'ятник. Сьогодні цвинтар цілком занедбаний і зарослий хащами, оскільки в Жукові вже нема українців. Згадує про те тому, що, може, хтось колись відвідає могилу невинної жертви, покладе квітку, запалить свічку і відмовить молитву за душу покійного.

 

Отець Колянковський Олексій

парох с. Диниська, Угнівський деканат

Народився 1888 р., рукоположений 1915 р., інстальований 1926 р., жонатий

1915-1919 – сотрудник с. Батятичі, Куликівський деканат.

1919-1920 – інтернований поляками.

1920-1924 – сотрудник с. Батятичі, Куликівський деканат.

1924-1926 – адміністратор с. Воютичі, Старосільський деканат.

1926- (1939) – парох с. В'язівниця, Ярославський деканат.

(1939)-1947 – парох с. Диниська, Угнівський деканат.

 

Церква Пресвятої Богородиці в Диниськах (зб. 1801р.). До 1947 року парохом у Диниськах був о. О. Колянковський. Після 1947 року церкву перебрала римо-католицька парафія й користується нею донині.

 

Заарештований ПУБ (повітовим урядом безпеки) у червні 1947 року й запроторений до концентраційного табору в Явожно, де перебував до 1949 року.

 

У міжчасі в 1948 році під стодолою греко-католицького приходства в Диниськах Томашівського повіту знайдено закопаний архів Командира УПА Мирослава Онишкевича «Ореста». о. Олексія Колянковського звинувачено у співпраці з УПА й засуджено до 15-ти років позбавлення волі. Покарання відбував у в'язниці в Штумі (Гданське воєводство), де 26 липня 1953 року його замордували в'язничні ключники – втопили душпастиря в протипожежній бочці з водою.

  

 

 Отець Конкольовський Степан

парох с. Ліщовате, Ліський деканат

Народився 1898 р., рукоположений. 1926 р., інстальований 1936 р., жонатий

1927-1929 – адміністратор с. Розсохи, Старосільський деканат.

1929-1936 – адміністратор с. Ліщовате, Ліський деканат.

1936-1945 – парох с. Ліщовате, Ліський деканат.

 

Закатований польською бандою капітана АК (колишній капелана) ксьондза Францішека Журавського з Бабич 6 березня 1945 року на приходстві о. І. Дем'янчика в Скопові. Того дня загинули о. І. Дем'янчик і його дочки: Мирослава, Віра та Іванка (одна з них була дружиною о. Степана Конкольовського). Замордовано тоді на приходстві й домашню господиню о. Івана Дем'янчика Ольгу Музику. Того дня банда вбила 10 людей, серед них одного поляка.

 

За два дні ввечері банда напала на Скопів вдруге, і тоді вбито ще 48 людей, в тому числі шестеро маленьких дітей (зі спогадів Надії і Василини Бача).

  

 

Щоб краще осягнути й зрозуміти розмір трагедії, шаленого терору й знущань з українського населення Перемищини та Ярославщини, жертвою якого впали не лише Скопів, а й Павлокома, Березка, Малковичі, Пискоровичі, Добра, Люблинець Новий і Старий, Гораєць та інші села, слід навести факти й документи з місцевої польської преси. Цит.: «…relacja wywiadu WiN okręgu przemysko-jarosławskiego zatytułowanaAkcja przeciwukraińska”, a dotycząca tylko kilku dni marca 1945 roku. Liczbę ofiar moźna ocenić na okolo 1,5 tys. ludzi….” I dalej: “W okolic Babic operuje partyzantka lwowska z por. Wiesławem na czele. Są starcia polsko-ukraińskie. Partyzantka B. Ch. /Scp./ zlikwidowała wieś Skopów okolo 150 ludzi, w tym kobiety i dzieci i tylko 2 męźczyzn oraz plebanię ukraińska/. W najbliźszym czasie planowana jest likwidacja Bachowa, w porozumieniu z Sowietami. W Bachowie jest załoga 26 Sowietów, którzy sami zaproponowali Polakom likwidację wsi i rozdali broń, proponując swój współudzial»

«повідомлення відділу ВіН (Вольность і Нєподлєглость) округу перемишсько-ярославського під назвою «Акція протиукраїнська» і торкається тільки кількох днів березня 1945 року. Кількість жертв можна оцінити біля 1,5 тисячі людей…» І дальше «В околицях Бабич діє львівська партизанка під керівництво поручника Вєслава. Є тертя польсько-українські. Партизанка B. Ch. /Scp./ (батальйони хлопські) зліквідовала село Скопув біля 150 людей, переважно жінок і дітей та тільки 2 мужчин, також плебанією греко-католицького священика. В найближчому часі планується ще ліквідація Бахова, в порозумінні з совєтами. В Бахові є гарнізон з 26 совєтів, котрі самі запропонували полякам зліквідувати село і роздали зброю, пропонують свою співпрацю».

 

Отець Костишин Володимир

парох с. Більцарева, Грибівський деканат

Народився 17.08.1907 р., рукоположений 20.03.1932 р., безжений. 1932-1934 – адміністратор с. Більцарева, Грибівський деканат.

1934- (1946) – парох с. Більцарева, Грибівський деканат.

(1946) – зав. парохії с. Воля Нижня, Риманівський деканат.

 

Закатований поляками 21 квітня 1946 року.

 

Церква св. вмч. Димитрія в Більцаревій (зб. 1760 р.). У ній о. В. Костишин служив 14 років. Після вбивства о. Володимира й виселення українців церкву перейняли поляки й користуються нею.

 

Докладніші обставини смерті о. Володимира Костишина за свідченням Стефана Левчика, колишнього мешканця Волі Нижньої: «В мойому селі Воля Нижня в 1946 р. наш священик о. Володимир Костишин, зранку збирався у своїй канцелярії їхати відправляти Великодню Службу Божу на сусіднє село Воля Вижня (1 км), а потім мав правити Службу Божу у Волі Нижній, у себе, нам. Ми мешкали на плебанії, бо нашу хату нову і стару спалили. У той час на плебанії був тільки священик о. В. Костишин, його кухарка Марта і моя мама. В той час прийшли польські жовніри, напевно з Яслиськ, бо там мали «пляцівку» (розташування). Отця перевели до кухні і там його застрілили з автомату. По пострілах отець ще крикнув: «Ох! Ох!» – і упав на долівку. Маму і п. Марту залишили. о. В. Костишин похоронений десь коло захристії (знадвору церкви. – М.К). Не поставлено жодного знаку. Докладно про це місце нема в кого довідатися. З церкви поляки зробили собі костел».

 

Отець Котис Данило

парох с. Сурохів, Ярославський деканат

Народився 1888 р., рукоположений 1913 р., інстальований 1932 р., жонатий, Вк.

1913-1917 – сотрудник с. Диків, Чесанівський деканат.

1917-1932 – парох с. Глиниці, Краковецький деканат.

(1924)-1932 – декан Краковецького деканату.

1932-(1939) – парох с. Сурохів, Ярославський деканат.

 

Арештований органами НКВД у 1939 році і після допитів помер.

 

Обставини смерті о. Д. Котиса за Михайлом Шкільником у збірнику «Ярославщина і Засяння»: «Щойно від осені 1939 року з приходом більшовиків до села, громадське життя села завмерло. Почалося виселювання людей і арешти, а ляшківський відділ НКВД почав систематично розшифровувати минуле сільського активу Сурохова. Тодішній парох села о. Данило Котис, після довгих переслухувань урядником НКВД помер на серцевий удар...»