Сліди московської наруги. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 17 трав. 2017 р., 09:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 вер. 2017 р., 01:41 ]

Про долю церковних розписів у м. Угнові

 

Образ української церкви у всій своїй повноті втілення – це синтез мистецтв, це розум і серце українського генія, що  через архітектуру, мистецтво, музику, літературу витворив такий незбагнений, самобутній образ українського духовного світобачення, який і став формою і змістом українського буття.

 

Перед тим нім розповісти про долю церковного розпису в угнівській церкві, який зазнав від московського православ’я суттєвого пошкодження, потрібно насамперед зупинитись на тенденціях, які склалися в церковному житті Галичини в другій половині XIX і першій половині XX століття, коли у церковних і мистецьких колах визріла ідея відображення в церковних розписах національних святостей.

 

В традиції народів-держав (наприклад сусідів Польщі чи Росії) завжди у церковних розписах були присутні національні мотиви, тобто зображувались не тільки національні святі, а і видатні національні світські, державні постаті, що сприяло піднесенню національної свідомості і гідності всього народу, а отже зміцнювало народ і церкву, згуртовувало у єдиний цілісний духовний моноліт – це і є основне завдання церкви.

 

На жаль Україна втішатися таким станом своєї церкви не могла. Будучи розділена між сусідніми державами з домінуючими їхніми конфесійними впливами і не маючи власної помісної церкви, (немає і зараз) не могла самостійно керувати церковними процесами в тому числі і висвячувати своїх національних постатей і завжди слухняно виконувала вказівки ззовні і не тільки церковні, а і політичні.

 

Це спричинилося до того, що впродовж нашого тисячолітнього християнства в нашій церкві ми не бачимо української духовності, українських історичних постатей. Тому то і виробилось в нашій релігійній свідомості таке уявлення, що святими бувають тільки десь люди далекі від нас, чужі, тільки не українці. До цього спричинялось ще і те, що церкви поневолювачів України активно негативно впливали на українську релігійну свідомість, позбавляючи її таким чином власної релігійної традиції.

 

І історичною долею сталося так, що і ще до нині частина українців не може свідомо осмислити свою релігійність, ще і нині можемо почути серед наших вірян, коли заходить мова про потребу українцям української церкви, що мовляв – ще невідомо яка церква правдивіше!?

 

Чи ми задумуємося над таким висловом, чи усвідомлюємо що сутність української церкви у її національному самовираженні?! І чи не стає це якимось особливим релігійним приниженням, коли на сході України (та і на заході) українці визнавці московського православ’я поклоняються і моляться, наприклад, до висвяченого Москвою царя Миколи – тобто моляться до свого ката, руйнівника України – парадокс.

 

І от у часи минулого і позаминулого століття, коли склалися в Галичині передумови національного відродження, наша церковна і світська еліта усвідомила, що до піднесення в народі його національної гідності, зрештою і до врятування своєї церкви, мусить прилучитися і церква, стати істинним духовним осередком нації.

 

Велика когорта, як я уже писав раніше, священиків композиторів, взяла на себе ту велику і величну місію – національного відродження України.

 

Ціла плеяда українських митців, К. Устинович, Ю. Панькевич, Т. Копистянський, М. Сосенко, П. Ковжун, П. Холодний, Ю. Магалевський, Ю. Буцманюк, і ряд інших відомих митців свідомо пішли таким же шляхом – у церковних розписах звернулись до історії свого народу, свого національного буття.

 

Тоді ж у галицьких церквах появились ікони, розписи, які все виразніше розкривали дух національної стихії. Постаті святих і весь антураж ікон набував питомо народного характеру. У композиціях розписів появилися національні історичні постаті. Все це сприяло як найактивнішому піднесенню в народі його гідності, національного духу і, водночас, святості нашої історії, його великих людей, що посилювало в масах активну позицію у відстоюванні своєї національної духовності і готовність до боротьби за її утвердження.

 

Ще маємо на сьогодні на Львівщині хоч незначну кількість, але знакових мистецьких шедеврів цього часу – це вітражі у Львівській Успенській церкві, розписи у жовківській церкві Христа Чоловіколюбця оо. Василіян, фрагмент розписів у церкві Івана Хрестителя с. Володимирці, намісні ікони у церкві пророка Іллі с. Борщів, і ще ряд інших. Такі ж розписи були і в Церкві Петра і Павла у м. Сокалі, але вони уже двічі перемальовані.

 

І ось до оцих не багатьох, уцілілих пам’яток, виконаних в українському модерні, який викристалізувався в першій половині XX ст., належить і Поліхромія угнівської церкви Вознесіння Господнього.

 

Виконав цей розпис в 1933-36 рр. відомий мистець, один з кращих українських монументалістів Дем’ян Горняткевич.

 

При перших кроках у церкву глядач опиняється в незвичності, небуденності оточення, малярського доробку Д. Горняткевича. Це величність і урочистість національно-християнської ідеї, як цілісної самобутньої, віками твореної культури і духовності, її безперервна вікова хода до власного самостійного національного самоутвердження.

 

Як згадує сам автор у своїх спогадах, що його захоплювали ідеї розписів церков виконаних художниками П. Холодним в Успенській церкві Львова і особливо розписи церкви оо. Василіан у Жовкві Юліяна Буцманюка, де «…перед очима глядачів розкриваються цілі сторінки з давньої і новітньої історії України, з постатями не лише діячів на полі церковного життя, але також політиків, мужів науки, літератури і мистецтва. Це все спонукало й мене намалювати в Угнові св. Покрову, як опікуну культурного і суспільного життя в Україні.

 

На угнівській картині Матір Божа зступає з небесних висот і являється над київськими і львівськими святинями, захищаючи їх своїм омофором.

 

Фрагмент композиції в її первинному вигляді

 

Нижче постаті Богоматері стають навколішки двоє українських дітей у народній ноші, тримаючи у руках схрещені українські прапори. Обабіч Пречистої зображені дві групи осіб; праворуч ідуть провідні постаті з нашого історичного життя, а ліворуч – представники міщанства і селянства. На чолі історичної групи виступає св. апостол Андрей із Хрестом у руках, далі йдуть св. кн. Ольга, св. Володимир, літописець Нестор, Король Данило, гетьман Мазепа, Шевченко, Шашкевич, полк. Вітовський в однострої старшини УСС і врешті, митрополит Андрей.

 

 Протилежна частина цієї композиції (первинний стан)

 

Перше місце в етнографічній групі займає великий добродій Угнівщини Степан Жуковський, далі його дружина, за ними поступає пара новоженців у характеристичних строях, ще дальше – міщани з передмістя Угнова, Застав’я, а за ними чергуються холмщанка, (представниця найближчої до Сокальського району сусідньої землі), киянка, подолянка, жінка з Підляшшя і гуцулка.»

 

 

Та ж частина композиції в сьогоднішньому, пошкодженому вигляді

 

Так докладно описав свою композицію сам автор.

 

Описана вище композиція Покрови Богородиці знаходиться у куполі бабинця. У центральному куполі ‑ композиція Вознесіння – храмовий образ. Саме цих дві композиції і несуть основне сюжетне навантаження і становлять живописні домінанти в поліхромії інтер’єру.

 

Вся поліхромія виконана в багатих вишукано гармонійних тонах. Монументальність постатей досягнута, як відповідною композиційною організацією, так і особливим трактуванням живопису: в окремих частинах зі світлотональним моделюванням форм, в інших ‑ площинне, з графічним контуруванням, що органічно пов’язує їх з архітектурною площиною, не порушуючи архітектонічної цілості.

 

Орнаментика складна, багата різноманіттям форм, різним композиційним укладом і стилістикою ‑ від давньо-руської до народної. Вдало поєднується між собою і з живописними площинами.

  

Сьогоднішній вигляд цього ж фрагменту

 

Сумна історія спіткала розписи угнівської церкви. Будучи на самій границі між Україною і Польщею, Угнів зазнавав неодноразового переходу від однієї держави до іншої, маніпулюючи «Лінією Керзона». Так спочатку коли значна частина українських земель була віддана Польщі, туди потрапив і Угнів, але, згодом, у 1953 р. деяка частина території була повернута і він знову повернувся до України. В цей час змінилося і населення Угнова.

 

Церква, після повернення Угнова до України, на початку стояла нечинна, використовувалася як склад, та згодом, за наполяганням новоутвореної угнівської релігійної громади, церква була відкрита.

 

Але тепер її, опинившись в лещатах московської церкви, чекала інша наруга. Недремне око московських церковників зауважило в розписах те проти чого воно боролося, заклинало анафемами і в царських, і в комуністичних часах ‑ це український дух ‑ українська історія, традиція, культура.

 

За таких умов цей розпис у своїй композиційній повноті існувати не міг, бо це не відповідало московській антиукраїнській пропаганді. На початку придумали простий і дешевий спосіб. Палаючими, на довгих жердинах факелами, цю частину розписів де були національні історичні постаті закоптили.

 

Це виглядало страшно, збурювало і гнітило прихожан. І згодом, щоб ці частини розпису якось «естетизувати» громада її закопчену побілила. В такому стані цей розпис зберігається і понині.

 

Звичайно кіптява залишила свої сліди і по всьому куполі. Зараз немає відомостей, хто безпосередньо керував тією працею і хто виконував. Очевидно це робили прості люди, але хтось мусів показувати, що саме треба знищувати. У тому ряді де були зображені національні постаті, затерли Короля Данила, гетьмана Мазепу, Тараса Шевченка і полковника Вітовського. Андрея Шептицького не впізнали, прийняли очевидно за св. Миколу і так він зберігся. З етнографічної групи було затерто шість постатей з колишніх угнівчан, серед них і фундаторів будівництва церкви: всі вони ще раніше були з Угнова виселені.

 

Такими були історичні реалії того часу. Політика відродження, яку проводили в довоєнний час українські прогресивні сили і політика гноблення яку здійснювали завойовники, знищуючи все українське, в тому числі і мистецтво. І це не одинокий факт з царини сакрально-мистецької творчості.

 

Той же Ю. Буцманюк, концепції якого перейняв Д. Горняткевич, зазнав за панування Польщі цілу бурю нападів польських шовіністичних угрупувань, які протестували проти «українізації» української церкви (це про розписи в жовківській церкві). І за іронією історичної долі, такого ж нападу при змінених політичних обставинах зазнала і творчість Д. Горняткевича, тепер уже від інших шовіністів – московських.

 

На жаль в умовах нинішньої незалежності ми ще не можемо осягнути тих процесів, що відбувалися в українській церкві в період очолювання її митрополитом А. Шептицьким і тих традицій розписів українських церков, що так активно тоді впроваджувались, тобто не можемо осягнути сутності Української Церкви.

 

В атмосфері конфесійних протистоянь, в змаганнях кожної за своє виживання на задній план відійшло основне – національна духовна традиція, саме та традиція, яка творить з розгублених у вірі, розсіяних по конфесіях українців гідних патріотів-християн, які не шукають за межами свого рідного іншого релігійного пристанища, а твердо відстоюють свої духовні, накопичені вікам, національно-духовні цінності. Така наша сьогоднішня дійсність і мусимо всі, церковні і світські, змагатись до повернення і продовження тих минулих сакрально-мистецьких традицій,започаткованих за часів митрополита Андрея Шептицького.

 

Довідка: Угнівська церква Вознесіння Господнього, про яку йшла мова, збудована у 1780 р. У 1902-14 рр. зазнала значної реконструкції, набувши зовсім іншого вигляду. Добудовано притвор і галерею, перебудовано хори і прорубано з північної сторони боковий вхід, відновлено вівтарну частину та добудовано дві фальш-бані над бабинцем. Реконструкція відбувалась за проектом відомого українського архітектора Василя Нагірного. В такому розширеному, внутрішньому архітектурному середовищі церкви і приступив до її мистецького оздоблення у 1933-1936 р. Д. Горняткевич.