Слідами мучеників Української Греко-Католицької Церкви (автор: Путько-Стех Анізія (Торонто))

опубліковано 14 груд. 2012 р., 12:01 Степан Гринчишин

Книга «Пом’яни, Господи, душі слуг Твоїх» – Львів: Свічадо, 2002. – 280 стор.

 

У 40-х роках XX століття українці зазнали на своїх етнічних землях – Лемківщині, Бойківщині, Надсянні, Холмщині та Підляшші – лютого терору, жорстоких тортур і насильної депортації (мова йде про ті українські землі, які після Другої світової війни увійшли до комуністичної Польщі). Особливо трагічною на цьому клаптику страждальної землі була доля Української Греко-Католицької Церкви, її ієрархів і священиків. Церква зазнала нечуваного в новітній історії переслідування, а після акції «Вісла» (1947) практично перестала існувати. Декретом від 27 липня 1949 року комуністична влада Польщі позбавила українців права на церковне, громадське та приватне майно, що залишилося на рідних землях. Це майно стало власністю державного фонду майна Польщі. Таким чином українці втратили культурні й матеріальні надбання цілих поколінь, які жили на тих відвічних українських землях. До речі, цього декрету ніхто ніколи не скасовував. Значить, він є чинним для українців у Польщі й сьогодні.

 

Наші святині й сакральні споруди – цінні надбання духовної й національної культури, унікальні пам'ятки архітектури, які належали не лишень Україні, а й загальносвітовій культурній скарбниці, – були по-варварськи знищені. Зруйновано 346 церков. Більшість з них назавжди знесено з лиця землі. Важко повірити, що цього злочину нищення безцінних пам'яток церковної архітектури доконано в Польщі вже після закінчення Другої світової війни, тобто в мирний час. Ті церкви, що вціліли, осквернено: їх перетворили на різного роду магазини, склади мінеральних добрив, на стайні або публічні туалети.

 

А ще 245 українських церков захопив римо-католицький клір. З них викинули іконостаси, старовинні ікони, а самі церкви польські ксьондзи пристосували до римо-католицького обряду. Ці адаптаційні зміни, на жаль, відбулися коштом історично-мистецької вартості пам'яток культури. Треба тут сказати, що всі церкви, які належать тепер римо-католикам, є їхньою власністю. Польська держава передала їх їм у власність із державного фонду майна. Натомість церкви, які з ласки дісталися українцям (найбільше знищені й осквернені), на жаль, не є юридичною власністю Української Церкви, а надалі залишаються власністю державного фонду майна. Українці є лише тимчасовими користувачами тих церков. А здавалося б, що саме українці насамперед мають бути спадкоємцями надбань своїх предків.

 

Комуністична влада Польщі добре розуміла, що саме душпастирі Української Церкви є не тільки носіями Христової віри, християнської моралі, а й фундаментом національного буття: української мови, культури, обрядовості, традиції та ін. Мало того, священнослужителі УГКЦ й УПЦ були для українського народу справжнім смолоскипом, особливо в часи національної темряви. А також опертям для зродження духовної незламності.

 

Тому польські органи безпеки провели масові арешти українського духовенства. Частину з них було передано в Совєтський Союз органам НКВД. Після довгих допиті і тортур їх чекала виснажлива дорога в Сибір. А там – нелюдська каторга та страждання і врешті (за невеликим винятком) – смерть від терору, хворіб, виснаження та непосильної праці.

 

Іншу частину священнослужителів комуністична влада Польщі кинула за ґрати власних тюрем або ж у концентраційний табір «Явожно» (Польща). Під офіційною назвою «Centralny Obóz Pracy w Jaworznie» функціонував колишній німецько-нацистський концтабір «SS-Lager Dachgrube», філіал  K.Z.-Lager Auschwitz. У ньому польський комуністичний режим використовував усю інфраструктуру нацистського концтабору, а також методи знущання з в'язнів, збагачені досвідом радянських лагерів.

 

Варто пригадати, що в концтабір «Явожно» було кинуто майже 4.000 українців, серед них – 22 греко-католицьких і 5 православних священиків. Окрім того, багатьох душпастирів закатували в найжорстокіший спосіб бандити із загонів НКВД, польських боївок, а також польського регулярного війська. Умирали вони, душпастирі, мученицькою смертю заради Христа, рідної Церкви й українського народу.

 

Роздумуючи над долею невинних жертв цього брутального терору, я відчула бажання й велику внутрішню потребу зробити щось для того, щоб ці мученики назавжди залишилися в людській пам'яті.

 

Пошуки незгасних імен закатованих і репресованих греко-католицьких священиків я розпочала в 1995 році. Розпочала, готуючись заздалегідь до відзначення в Торонто (Канада) 50-ої річниці депортації українців. Тієї злочинної депортації під криптонімом «Вісла», внаслідок якої автохтонне населення Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя насильно відірвали від прадідівських земель і вивезли на так звані «зем'є одзискане» для цілковитої асиміляції й латинізації. Це є страшний злочин супроти людства й брутальне порушення прав людини, який здійснила в 1947 році польська комуністична влада щодо ста п'ятдесяти тисяч українців.

 

Спершу я задумала зібрати імена замучених священиків, щоб у 50-ту річницю акції «Вісла» громадою під час Св. Літургії й панахиди помолитися за них. Для цього деякі громадські організації міста Торонто («Об'єднання Українців «Закерзоння», Об'єднання Лемків Канади, Земляцтво «Перемищина» та Об'єднання Ярослав'ян) 17-го березня 1997 року звернулися з письмовим проханням до ієрархів обох Східних Церков – Владики Ізидора Борецького (Українська Греко-Католицька Церква) та Владики Юрія Калішука (Українська Православна Церква) про відслуження 1 червня 1997 року Божественної Літургії та панахиди у всіх храмах Торонто. Щоб помолитися за всіх полеглих, замордованих, репресованих, скривджених, осиротілих, принижених у людській гідності й вигнаних із батьківської землі. А особливо – за померлих мученицькою смертю українських священиків обох віровизнань, які віддали своє життя за Христову віру та належність до українського народу. До цього звернення було долучено список, який я на той час могла зібрати й частково дослідити, імен закатованих 65 священиків УГКЦ і 18 священиків УПЦ. У список увійшло також 54 священики УКГЦ і 15 священиків УПЦ, яких було репресовано. Такі Св. Літургії й панахиди – за спокій душ усіх жертв насилля, зокрема священиків, – відслужили в усіх українських храмах Торонто.

 

Далі я поставила собі за мету, щоб правду про цю нечувану трагедію та величезні втрати Української Греко-Католицької Церкви донести до широкого загалу.

 

Щоб ще глибше дослідити ці події, я почала пошуки потрібної літератури, можливих документів, світлин. Мене цікавили також мешканці сіл, де служили згадані священики. Від тих мешканців я сподівалася отримати інформацію про їхніх душпастирів.

 

Почалося листування й розмови з родинами та знайомими замордованих або репресованих священиків. Треба було уточнити кожне ім'я, кожну дату з життя замордованого чи репресованого священика. Таким чином окремі імена, трагічні долі окремих священиків уклалися в загальну картину страхітливого знищення комуністичним режимом духовної еліти українців Закерзоння. Та від тих трагічних подій минуло понад півстоліття. На жаль, живих свідків залишилося мало. Та й багато дечого вже затерлося в людській пам'яті. Бракує документів. Усе це унеможливлює точно віддзеркалити події понад п'ятдесятирічної давнини й віднайти всі імена замучених священиків. Тому цей список далеко не повний.

 

Уперше, як вислід моєї 4-річної копіткої й наполегливої праці, вийшов друком перелік закатованих і репресованих священиків Української Греко-Католицької Церкви в торонтонському часописі «Новий Шлях». Працю друковано у двох відтинках (початок у ч. 8, від 27.02.1999 р.) під заголовком «Українські священики, які загинули або були репресовані у 1943-1948 роках».

 

Дещо пізніше мій – доповнений і в міру можливостей доопрацьований – список імен 64 замордованих і 54 репресованих священиків УГКЦ було видрукувано в журналі «Патріярхат» (США, Філадельфія, травень-червень 1999 р.) під заголовком «Неповний рахунок жертв УГКЦеркви, що були переслідувані й загинули в межах комуністичної Польщі».

 

Після появи цієї публікації звернувся до мене мґр. інж. Михайло Козак з Перемишля з цікавою пропозицією. А саме: щоб спільними зусиллями поширити відомості про закатованих та репресованих єпископів і священиків УГКЦ. Тобто всю наявну про них інформацію зібрати й видати окремою книжкою. Сьогодні цей задум стає дійсністю.

 

Таким чином ми сповняємо свій християнський і національний обов'язок перед тими, які залишили святий слід свого мучеництва. На їхніх муках, на їхній крові відродилася Українська Греко-Католицька Церква. Тому треба берегти світлу пам'ять про тих, хто терпів злидні, хто в жертві віддав своє життя заради Христа і ближнього. У Святому Письмі сказано: «Більшої від цієї любові ніхто не має, як хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ів. 15:13).

 

«Український Альманах 2000», який видало «Об'єднання Українців у Польщі» (Варшава, 2000 р.) видрукував на сторінках 81-84 першу частину моєї дослідницької праці. А це – іменний список замордованих священиків УГКЦ під заголовком «Священики Перемиської єпархії – жертви війни і післявоєнного лихоліття».

 

Вказуючи на мартирологію Української Церкви, треба сказати, що українці, позбавлені церков, рідного обряду, і, найголовніше, священиків, стали легкою здобиччю римо-католиків. Тому втрати українського духовенства треба розглядати не тільки в аспекті втрат їхнього житія чи волі, а також в аспекті загальнонаціональних втрат, які призвели до винародовлення, латинізації та полонізації значної частини українців – жертв акції «Вісла».

 

Я вдоволена тим, що моя скромна праця послужила приводом для реалізації ще одного проекту. А саме: встановлення меморіальної дошки «У пам'ять єпископам і священикам УГКЦ Перемиської єпархії, які віддали своє житія за Церкву і Батьківщину».

 

З ініціативи мґр. інж. Михайла Козака, за особистого сприяння Митрополита Перемисько-Варшавської архиєпархії Архиєпископа Кир Івана Мартиняка на клопотання пароха Собору Івана Хрестителя в Перемишлі о. д-ра митрата Євгена Поповича та канцлера Перемиської консисторії о. Богдана Степана виготовлено прекрасну мармурову дошку, на якій увічнено світлі імена 64-х греко-католицьких священиків-мучеників. Цю пам'ятну дошку в серпні 2000 року вмуровано в стіну архикатедрального собору Івана Хрестителя в Перемишлі.

 

Біля цієї меморіальної дошки, з переліком замордованих українських душпастирів, байдужих не може бути. Перед нею – цим свідченням мучеництва нашої рідної Церкви – має схилити голову кожен, без різниці у віровизнанні й політичних поглядах.

А нашим завданням, українців у всьому світі, є не тільки пам’ятати про ці злочини народовбивства, а й донести правду про жахливу мартирологію нашого народу до прийдешніх поколінь. Для того, щоб на всій планеті ніколи не повторилося те, чого зазнали в 40-х роках минулого століття українці Закерзоння.