Римська і Московська Церкви проти Києво-Галицької церкви (автор: Козій Нестор)

опубліковано 20 лют. 2013 р., 12:13 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №18, Львів – 2010. – 104 стор.

 

Ігор Мончак – захисник прав Київської Церкви

У статечній з діда-прадіда родині Михайла Мончака, який походив з містечка Олешичі на Любачівщині, у Львові народився в 1926 р. молодший син Ігор. Після початкової школи він закінчив шість класів Української гімназії в Ярославі у 1944 р. Тоді ж із батьком і братом Мирославом емігрував до Німеччини. У 1949 р. закінчив навчання в політехніці м. Мюнхена. Згодом у 1951 р. переїхав до Канади. В м. Монреалі поряд з інженерною працею навчався в університеті та отримав науковий ступінь магістра. Потім продовжив ще навчання в Папському інституті східних студій у Римі, де йому було присвоєно у 1966 р. науковий ступінь доктора богослов’я. Був обраний першим секретарем Українського католицького університету в Римі. Протягом 1977-1982 рр. завідував філією цього університету в Монреалі. У 1982-1983 рр. працював секретарем Синоду ієрархії Української Католицької церкви. В наступному році був професором Університету св. Павла в м. Оттаві, а протягом 1993-1994 рр. заклав підвалини навчання християнської релігії для студентів, як професор кафедри філософії Державного університету «Львівська політехніка». Прийняв участь у ювілейному з'їзді ярославських гімназистів у Львові в 1994 р. Тоді ж побачила світ у Львові його юридично-філософська праця «Самоуправна Київська Церква». Згодом повернувся до Монреаля. Закінчив свій життєвий шлях, як видатний просвітитель, у 2007 році. Похований на Янівському цвинтарі у Львові, за яким тужило серце отця-професора.

 

Глибоко вникаючи в історію походження та суть догматів, як джерел становлення філософії християнської релігії, о. професор Ігор Мончак прийшов до висновку, що важливе значення в цій справі посідає юрисдикція церкви, тобто компетенція та підпорядкування її діяльності.

 

Разом з тим він постійно відчував пекучий біль від сприймання факту знищення первісної церкви, заснованої в Русі-Україні внаслідок запровадження християнської релігії князем Володимиром Великим. Це спонукало професора Мончака до висвітлення всієї складної історії та юрисдикції Київської Церкви від початку її існування до наших днів з позиції християнської любові та справедливості.

 

Внаслідок дослідницької праці професора над цією проблемою появилася згадана вище книжка «Самоуправна Київська Церква». В ній ґрунтовно на підставі понад 40 документальних та наукових джерел стверджено верховну юрисдикцію Київської Церкви. Ця проблема розв'язана шляхом розгляду головних аспектів таких, як Київське верховне архиєпископство та його митрополії, Берестейський договір, нищення Київської митрополії та його наслідки, сучасне становище Києво-Галицької церкви, її влада та розбудова.

 

По суті цих аспектів з книжки довідуємось про наступні факти та їх трактування як верховними церковними, так і державними органами влади.

 

Св. Володимир Великий у 988 р. зорганізував християнство у Східній Європі в одну самоуправну (sui iuris) – церкву Київського верховного архиєпископства. У 1302 р. піднесено Галицьке єпископство до рівня митрополії у складі Київського верховного архиєпископства, яке в XIV ст. набуло назву Київсько-галицького і всієї Русі. На екуменічнім (об'єднавчім) Флорентійськім соборі 1438-1439 рр. самоуправну Київську церкву репрезентував її верховний архиєпископ-митрополит, згодом кардинал, Ісидор. Після повернення з собору його арештовано на північних теренах Московщини за проголошення об'єднання східної та західної церков.

 

Північні єпископи, залежні від московського князя Василія 1448 року оформили північні єпархії Київського верховного архиєпископства в окрему автокефальну митрополію з єпископом Йоною неканонічно, як авангард експансії Московщини. Цю псевдо юрисдикцію визнав польський король Казімеж у 1451 р., як і латинський єпископ м. Вільна Мацєй, тому Римський архиєрей визвав Мацея до суду за таке шкідництво.

 

У 1458 р. папа Пій II в порозумінні з патріархом Константинополя Григорієм Маммасом та Київським верховним архиєпископом Ісидором здійснив виділення підмосковних північних єпархій в окрему церковну одиницю – «горішню» частину Київської митрополії, а решту утворювала «долішня» частина Київської Церкви. При цьому «горішню» очолив «де-юре» Ісидор, а «долішню» – верховний архиєпископ Григорій Болгарин. Згодом останньому підпорядковано обидві частини.

 

До «горішньої» частини входили єпархії Ростова, Твері, Суздаля, Володимира над Клязьмою та Великий Новгород, пізніше Рязані і Пермі. «Долішню» складали єпархії Києва, Чернігова, Смоленська, Полоцька, Турова, Холма, Луцька, Володимира Волинського, Перемишля, Галицько-львівська та Мукачівська.

 

«Долішня» Києво-галицька митрополія дотепер не відреклась екуменічних рішень Флорентійського собору. Однак, до зв'язків з Константинополем приневолювала київську ієрархію польська державна і церковна влада, які непотвердженого патріархом митрополита вважали незаконним.

 

Задекларувати єдність з Католицькою Церквою було в інтересі Київської Церкви, щоб отримати допомогу у своєму відродженні та в захисті від протестантів. Водночас самоуправна ієрархія Київської церкви мусіла берегтися експансії найближчих західних церков, щоб не використали цих зв'язків до позбавлення ії самоуправи.

 

Відносини, що виникли між церквами, привели професора Мончака до висновку, що становище ієрархії Київської Церкви було дуже непевним, бо вона не мала державної піддержки. Крім того московська церква в 1589 р. піднесла свою гідність до титулу патріярхії, який був змушений визнати константинопольський патріярх Єремія II.

 

Запрацювала синодальна комісія Київської Церкви, яка в 1595 р. у Берестю запропонувала декларацію визнання Римської зверхності Київській Церкві під умовою запевнення їй самоуправи, тобто 33-х артикулів про гарантії. Переговори про угоду велися між двома самоуправними церквами. Хоч король Польщі вважав акт синодальної комісії, як перехід єпископів із самоуправної Київської Церкви до Латинської, ні київські представники комісії, ні Римський престіл на це не дали згоди. В декреті папи «Годиться Римському архіреєві» (1596) визначено:«... ми прийняли все їх духовенство і нарід Рутенський себто Руської нації в лоно цієї церкви», тобто все верховне архиєпископство-митрополію Києво-Галицьку і всієї Руси.

 

Про загрозу самоуправі Київської Церкви, на думку професора Мончака, свідчать такі факти. Львівський і Перемиський єпископи побоювалися, що за територіяльним принципом будуть утворені многообрядові дієцезії, в яких ієрархом на ділі був би латинський єпископ. Адже 1583 року львівський латинський єпископ Я. Соліковський, ігноруючи юрисдикцію львівського єпископа Г. Балабана, наказав вірним східного обряду святкувати Різдво Христове за новим календарем.

 

Мукачівської єпархії в берестейських документах не згадано, бо тоді вона повністю залежала від мадярських кальвінських феодалів, які неугодних єпископів ув'язнювали або усували. Так звана «Ужгородська унія» 1646 року не була новим юридичним актом, а інтеграцією в Берестейський договір Київського верховного архиєпископства. Існування старинної мукачівської єпархії Римський престіл визнав аж у 1771р. До Галицької митрополії її у 1807 р. не включено, а залишено в мадярській митрополії Остригому.

 

Далі о. професор Ігор Мончак відобразив труднощі та приниження, яких зазнали сподвижники унії до і після неї. Після отримання «церковної єдності» Верховним архиєпископом Михайлом Рогозою від папи Климента VIII буллею «Великий Господь» у 1595 р. делегати Київської Церкви ще два місяці щотижня домагалися визнання самоуправи. Аж декретом 1596 року Римський престіл затвердив два головні елементи самоуправної помісної Церкви – свобідний вибір єпископів та їх потвердження і рукоположення без папської інтервенції та свобідний вибір Київського верховного архиєпископа з наступним потвердженням Римського архиєрея.

 

З виділенням Галицької митрополії в окрему у 1807 р. та з неможливістю Київського архиєпископа свобідно виконувати свою юрисдикцію під російською владою самоуправні права Київського верховного архиєпископа були перещеплені на Галицького митрополита аналогічно, як у 1596 р. Отже, верховними архиєпископами були всі київські архиєпископи від часів св. Володимира та львівські, починаючи від Антона Ангеловича (1807 – 1814).

 

Проти наступу латинізації нез'єдиненій козацькій церкві міг бути прикладом опору сильний московський патріархат. Тому конечним було надати Київському архиєпископству патріяршу гідність при піддержці Римського архиєрея і цим актом з'єднати сили всього народу, на що погоджувалося Духовенство козацької церкви. Однак, планованих об'єднавчих соборів у 1629 р. не допустила латинська Конгрегація поширення віри, хоч її секретар Ф. Інголі поставився до цього плану прихильно. Подібне поєднання «Руси з Руссю» намічалось і в 1635 р. і в 1644-1645 рр., але розбивалось за інструкцією Конгрегації всупереч декретові Флорентійського собору.

 

Ще в 1581-1583 рр. не вдалося папському легату А. Поссевіно приєднати Московську Церкву до Римської, а Московію – до антитурецької ліги. Він зрозумів, що в намірах царя – лише поширення своєї держави та схизми. Однак пересторог легата не взято до уваги, а Римська помилкова політика зазнала невдачі.

 

Проаналізувавши наслідки подій того часу, професор Мончак висловив думку, що недопущення до створення сильного проти московського бастіону – об'єднаного Київського патріярхату відкрило шлях московській експансії вже в XVII ст. та утворенню російської імперії в наступному. Ця імперія передавала захоплені силою єпархії Києво-галицької митрополії московській Церкві, як воєнну здобич.

 

Врешті 1795 року Катерина II заборонила вживати титул Київського архиєпископа-митрополита, підпорядкувавши всі єпархії митрополії Полоцькому єпископові Г. Лісовському. Останнім Київським митрополитом за наступних царів буз Теодосій Ростоцький (1788 – 1805).

 

На всі неканонічні реорганізації чи ліквідації єпархій царями Римський престіл не реагував. Конгрегація поширення віри у вільному світі не виявила ні опору Ніколаю І в нищенні Київської митрополії, ні намагання допомогти нищеним єпархіям, хоч мала достатньо нагод і можливостей.

 

Для підтвердження ваги втрат Київської Церкви від московської експансії професор Мончак навів наступні факти. Холмська єпархія від 1807 року належала до відокремленої Галицької митрополії, яка дала право настановлювати в Холмі єпископів. Однак, проти волі місцевого духовенства і Галицького митрополита у 1830 р. Холмську єпархію відокремлено від Галицької митрополії і підпорядковано Римові до часу відновлення Київської митрополії. З політичних причин Рим прийняв російську версію, що Київського католицького митрополита вже нема, і визнав неканонічного московського владику, в котрий вже раз зігнорувавши права Києво-галицької Церкви. Єпархії Київської митрополії згодом безпідставно і нерівночасно зникали, а навіть у XX ст. за старанням митрополита Й. Сліпого не дійшло до їх відновлення.

 

На теренах Австрійської імперії духовна влада прямувала до завершення Галицької митрополії патріяршою гідністю та привілеями. Тому в 1843 р. висунено проект патріярхату, до якого крім галицьких єпархій входила б і Мукачівська. Цього, як і подібного проекту папи Лева XIII 1888 року, не прийняла мадярська влада, і знову з політичних мотивів Римський престіл уступив. Аж в часи Карпатської України у 1937-1939 рр. Мукачівська єпархія була підпорядкована Риму. Керував нею єпископ Діонісій з Югославії, пов'язаний обрядом з матірньою Києво-галицькою церквою.

 

Висвітлив о. професор Ігор Мончак також подвижницьку діяльність верховного архиєписмопа Києво-галицької церкви Андрея Шептицького у справі відновлення її юрисдикції. Після послаблення царського режиму 1905 року в Петербурзі згуртувалися у громаду росіяни-католики східного обряду. А. Шептицький заопікувався тою громадою і назначив у 1907 р. о. Алексія Зерчанінова своїм вікарієм на єпархію Кам'янця та інші незайняті єпархії. При цьому акті верховний архиєпископ отримав потвердження своєї юрисдикції від папи Пія X у 1908 р. на «горішню» частину Києво-галицької церкви. Однак ватиканська Конгрегація для надзвичайних церковних справ зігнорувала юрисдикцію Київської Церкви і назначила о. Зерчанінова «настоятелем місії» для східних католиків в Росії, а Петербурзьку громаду підпорядкувала латинському єпископу Могилева.

 

У 1914 р. верховний архиєпископ А. Шептицький, ув'язнений у Києві, висвятив о. д-ра Йосифа Боцяна на єпископа Луцького, а о. д-ра Дмитра Яремка на єпископа Острозького. Після звільнення А. Шептицький провів у 1917 р. синод з участю семи «горішніх» священиків. Для теренів Московщини встановлено Екзархат Київської митрополії з екзархом о. Леонідом Фйодоровим. У Києві А. Шептицький назначив своїм вікарієм о. Михайла Цегельського, якого визнав уряд УНР, і допоміг побудувати українську католицьку церкву. Верховний архиєпископ відкрив також парохії в Одесі, Катеринославі, Полтаві та Кам'янці Подільському. Титул екзарха Л. Фйодорова пітвердив папа Бенедикт XV у 1921 р. після візитації України о. Д. Дженокі. Однак, у 1936 р. в большевицькій в'язниці Фйодоров трагічно закінчив життя.

 

Вірні східного обряду радо вітали на Холмщині єпископа Й. Боцяна. Однак польський єпископ Холма добився в Римі заборони для Й. Боцяна та митрополита А. Шептицького діяти поза Галицькою єпархією. Таку зневагу тяжко було зрозуміти професорові І. Мончаку з погляду ухвал II Ватиканського собору, який ствердив, що єпископів... не можна вважати за вікаріїв Римського архиєрея, бо вони мають власну владу і є зверхниками духовними народів.

 

Розглянувши становище Київської церкви по І світовій війні, автор книжки виявив двосторонню загрозу існуванню тієї церкви з таких причин.

 

В Римі поширилося поняття про терени колишньої царської імперії, як про місійні «цілинні землі». Структурну юрисдикцію Київської церкви в Східній Європі ігноровано, місіонерами мали бути латинські ченці. Вся юрисдикція мала б належати Римо-католицькій Церкві. При необхідності служби східного єпископа він мав бути помічником латинського владики. Що місіонери були завжди авангардом колоніальної експансії, висловився і поет А. Міцкевич, зокрема з боку польського клиру щодо руських земель. Галичину відгороджено т. зв. «Сокальським кордоном», щоб не допустити греко-католицьких священиків на Волинь чи Холмщину, де вели місію польські місіонери.

 

1925 року папа Пій XI заложив у рамках Конгрегації для Східної Церкви окрему Комісію «Рro Russia», а 1934 року підпорядкував її Конгрегації для надзвичайних справ і доручив їй займатися російським духовенством та вірними латинського обряду в їх батьківщині. Сталінський терор та II світова війна здержали плани «навернення» Росії під латинську юрисдикцію, а експеримент такої «нової унії» провалився у 1939 р.

 

Києво-галицький верховний архиєпископ А. Шептицький використав большевицьку окупацію Галичини для доповнення екзархатів 1917 року трьома новими: для Східної України, для Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини та для Білорусі. У 1940 р. проведено у Львові перший синод чотирьох екзархів, де підтверджено ухвалу Петроградського синоду 1917 року і вибрано протоса екзархів Николая Чарнецького. Однак, секретаріят Ватикану повідомив А. Шептицького про відкликання його юрисдикції на територію Росії. Екзархи виразили протест у листі секретареві Конгрегації для Східної церкви у 1941 р. Папа Пій XII не лиш підтвердив номінованих екзархів, а й А. Шептицького – делегатом Римського престола до керування працею екзархів. У 1944 р. справу А. Шептицького продовжив верховний архиєпископ-митрополит Йосиф Сліпий. Він іменував шість нових адміністраторів для Білорусі, Росії, України та Казахстану.

 

Знищення єпархій Галицької митрополії почала комуністична влада у 1945р. арештом усієї ієрархії та провідних священиків. Урядом УРСР утворено т. зв. «Ініціативну групу», яка в парафіях греко-католиків Західної України мала готовити списки духовенства, яке не підпорядковується. Хоч триста священиків просили В. Молотова звільнити єпископів та митрополита, відповіді не отримали. У 1946 р. уряд СРСР зорганізував псевдособор православної церкви Московського патріярхаїу в соборі св. Юра у Львові, на якому католицькі храми й монастирі передано Російській православній Церкві, ніби-то внаслідок «ліквідації» Галицької митрополії на просьбу галицького духовенства. Цим інсинуаціям піддався Римський престіл, а греко-католики мусіли, оправдовуючись, доказувати неканонічність «псевдо собору» 1946 року під час повернення їх святинь після 1990 року.

 

Досліджуючи гірку післявоєнну долю Київської Церкви, професор І. Мончак виявив проблему несправедливого обмеження юрисдикції її верховного архиєпископа. На другій сесії II Ватиканського собору у 1963 р. верховний архиєпископ-митрополит Києво-галицький і всієї Руси Й. Сліпий домагався завершити страждаючу Києво-галицьку Церкву патріяршою гідністю, до якої змагала 340 літ. Внаслідок дискусії з'ясовано два окремі суб'єкти юрисдикційної влади в церкві: Римського архиєрея і єпископат та їх відмінну відповідальність. «Догматична конституція про Церкву» чітко розмежовує їх юрисдикцію і стверджує, що юрисдикцію одержують владики при свяченні безпосередньо від Ісуса Христа, а не через Римського архиєрея: «Єпископське свячення дає разом з властю освячувати також власті навчати і заряджувати... помісними Церквами як намісники й післанці Христа... ця влада є їх власна... їх не можна уважати за вікаріїв Римського Архиєрея...»

 

Архиєпископські чи патріярші Церкви повстали через об'єднання єпархій, а не через поділ Вселенської Церкви. За Божим провидінням Церкви, основані Апостолами чи їх наслідниками в різних місцях, зберігаючи єдність віри та єдину Божу установу вселенської Церкви, посідають власний правопорядок і літургічний звичай, богословську та духовну спадщину. Поодинокі єпископи є видимим принципом та основою єдності в своїх індивідуальних церквах на подобу вселенської церкви, в яких і з яких вона існує. Тож надєпископська влада походить з єпископської, а не з волі Римського архиєрея.

 

За «Кодексом канонів для Східних церков» 1990 року Патріярхом є Єпископ, якому прислуговує влада над усіми Єпископами, не виключаючи митрополитів та інших вірних Церкви, яку він очолює.

 

У «Декреті про Східні Католицькі Церкви II Ватиканського собору сказано, що патріархальна установа є в Східних Церквах традиційною формою управління, а рівно ж, що «їх установлення застерігається Вселенському Соборові або Римському Архиєреєві». Таке застереження дуже гальмує завершення Київської церкви патріяршою гідністю і дотепер не виконане Римським архиєреем.

 

Оцінивши місіонерську програму Ватикану для країн СНД, професор Мончак виявив недоброзичливе ігнорування у цій справі Київської церкви на ії теренах. Державний секретаріят Ватикану більше уваги присвятив розбудові на території колишнього СРСР Римо-католицької Церкви, ніж східної Києво-галицької. Як тільки у 1991 р. Рим визнав 10 єпископів Галицької митрополії, то водночас назначив 5 польських єпископів до Львова, Житомира і Кам'янця та апостольські адміністратури в Москві, Новосибірську й Караганді. В Любачеві утворено польську дієцезію для парохій Львівської, які припали Польщі. Так Рим поспішив перешкодити підпорядкуванню в СНД латинських парохій східній ієрархії за новим Східним кодексом.

 

Папський нунцій Ф. Колясуоно віднайшов поза Україною бл. 800 тис. римо-католиків, для яких утворено адміністратури, а східних католиків не шукав, хоч в Москві їх є бл. 60 тисяч. Він заборонив там священодіяти о. Валерію Шкарубському за дорученням єпископа Володимира Стернюка при наявності 1 млн. українців-католиків в Росії та Казахстані без духовної обслуги.

 

Внаслідок праці «Спільної міжнародної комісії для теологічного діалогу між Римо-католицькою церквою і Православною церквою» у 1993 р. узгоджено три документи теологічного змісту і готувався четвертий про «Соборність і владу в Церкві». Однак і ширше допрацьований документ у Баламанді (Ліван) не задовольнив православних патріярхів, головно Московського. Заспокоюючі промови Державного секретаря Ватикану вміщали виправдовування та поступки. Поскільки у 1992 р. відбувся у Львові Синод ієрархії української Католицької Церкви, то чергову сесію Спільної міжнародної комісії відложено на рік за умови «кращої попередньої підготовки, у місцевій площині, між греко-католицькими громадами і православними».

 

Поскільки комісія для Росії (Рrо Russіа) у 1992 р. опрацювала принципи й норми місійної діяльності, які поза своєю компетенцією стосувались і країн СНД папа Іван Павло П замінив цю комісію «Постійною міждепартаментною комісією для Церкви в Східній Європі». Її інструкції оправдовують назначення латинських єпископів для Білоруси, Росії, Казахстану й України для християнізації СНД місіонерами і заспокоюють Московський патріархат у відсутності наміру конкуренції, виражають змагання до братнього діалогу, співпраці й порозуміння з владою православної церкви. Це не є екуменічний діалог на основі паритету, а радше угода про політичний поділ світу на сфери впливу між державами-надпотугами – вважає професор І. Мончак. Адже ігнорується самобутність та тисячолітнє окремішне існування Києво-галицької церкви, її єпархії трактуються окремо як «уніатські». В документі її виділено «особливе завдання поширювати єдність усіх християн, зокрема східних... передовсім молитвою і прикладом життя». Можна б ще додати: «горами трупів і морем своєї крови», залишаючи ієрархічну розбудову Церкви латинникам.

 

Аналізуючи факти ігнорування прав страждальної Києво-галицької Церкви, о. професор Мончак висловив погляд про поважну загрозу для неї, коли її трактують договірні Римська і Московська Церкви, як перешкоду для успішності свого договору. Прикладом є виділення в Мукачівській єпархії окремого єпископа для русинів і окремого – для українців. Це може привести до утворення на Закарпатті трьох католицьких єпископств: українського, русинського й латинського з підпорядкуванням Ватикану.

 

У 1991 р. назначено Івана Мартиняка владикою Перемиської єпархії, а в 1992 р. її включено у польську латинську митрополію. Коли українці висловили різкий протест, у 1993 р. цю єпархію підпорядковано Римському престолові. Щоб дальше існувала Галицька митрополія, яка мала б принаймні три єпархії, довелось у 1992 р. утворити нові єпархії: Тернопільську, Коломийсько-Чернівецьку, Зборівську та Самбірсько-Дрогобицьку.

 

В наші часи переведення самоуправної церковної одиниці під безпосередню залежність Римському престолові улегшив Східний кодекс 1990 року. Професор І. Мончак, занепокоївшись становищем Церкви, подав пораду, її сучасним ієрархам «второпно, але рішучо й безпроволочно, діяти за прикладом новітніх сподвижників самоуправи Києво-Галицької церкви, Блаженнішого Кир Андрея Шептицького і Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого». Він радив прямувати за висловами «користуйся своїм правом» і «користуйся ним, або стратиш його». Адже ці наші ієрархи утворили нові екзархати протягом 1917-1939 рр.

 

Після проведення Синоду єпископів у 1992 р. ієрархія Києво-Галицької Церкви очікувала папського потвердження, ніби боялася відповідальності за свої рішення, хоч за демократичним принципом: «вільно все, що не заборонене». Розглядаючи питання влади Києво-галицької ієрархії, професор Мончак навів цитату з «Декрету про Східні Католицькі церкви»:«... патріархи з своїми синодами становлять вищу інстанцію для всякого рода справ патріярхату, не виключаючи права творити нові єпархії та призначувати єпископів свого обряду в межах патріархальної території...» Те, що сказано про патріярхів, є теж важне по приписах права, про Верховних архиєпископів, які стоять на чолі якоїсь індивідуальної Церкви себто обряду».

 

З появою у 1990 р. Кодексу канонів Східних Церков професорові І. Мончаку випала необхідність довести, що оскільки при синодальному виборі єпископів на патріархальній території не згадано про потребу папського затвердження, то його й не потрібно згідно з поясненням референта справ Києво-галицької Церкви у Конгрегації для Східних церков монс. Маріо Ріцці. За цим кодексом по виборі новий патріярх звертається до Римського архиєрея за «церковною спільністю», а верховний архиєпископ – за потвердженням. Якщо відмовлено потвердження, то мають відбутися нові вибори. На думку професора Мончака, у підготовлюваний Кодекс партикулярного права Київської Церкви можна старатися включити форму й передумову вибору за Берестейськими гарантіями. Себто, щоб вибраний синодом Києво-галицький верховний архиєпископ потребував тільки зложити заяву вірності Римському архиєреєві перед Синодом єпископів і перед папським делегатом чи нунцієм.

 

Передумовою розв'язання пекучої проблеми – розбудови Київської Церкви на всій її території автор книжки «Самоуправна Київська Церква» вважав відновлення її структури за межами Галичини, де вона збереглася. Справжня Христова Церква не є державною інституцією, тому не обмежується в діяльності державними кордонами. Від їх пересування не міняється духовна й літургічна спадщина вірних, тож не може мінятися і юридична цілість. Старинне моральне й юридичне зобов'язання тисячолітньої Київської Церкви простягається далеко поза терени сучасної України та охоплює українців, білорусів, росіян східного обряду поза Україною, які пов'язані вселенською єдністю. Такої духовості не спроможні автентично плекати латинські місіонери бі-риіуалісти, а православна Московська чи автокефальна Церкви не задовольняють вселенською єдністю.

 

Професорі. Мончак констатував, що теперішній Києво-галицькій Церкві бракує не так визнання її права до всіх теренів, як радше організації на них церковного життя. Дев'ять екзархатів, утворених А. Шептицьким і Й. Сліпим дуже простірні та вже опорожнені. Пора розділити велику територію екзархату для Росії на два екзархати – Санкт-петербурзький та Московський. Для неліквідованих канонічно єпархій в межах України та Білоруси треба вибрати єпископів або хоч би священиків-адміністраторів для душпастирської опіки вірних Київської Церкви. Належалось би оживити Київську митрополію, а Київському митрополитові виконувати владу верховного архиєпископа, згодом перенести його осідок до Києва.

 

За твердженням вченого, як оживиться Київська митрополича єпархія, то разом з Кам'янецькою єпархією та іншими на Правобережжі оформилась би менша Київська митрополія. Старинний Чернігівський престіл-митрополія повинен очолити Полтавську, Харківську та інші лівобережні єпархії, а Луцька митрополія

Володимирівську й Острозьку. Для церковного відродження білоруський народ тепер потребує Полоцької митрополії.

 

Старинний престіл Перемишля теж заслуговує митрополичої гідності разом з Сяніцькою та Холмською єпархіями.

 

Таким чином відновлене Києво-галицьке верховне архиєпископство оформилось би в струнку структуру митрополії: Київської, Чернігівської, Луцької, Львівсько-галицької, Перемиської, Мукачівської, Полоцької та екзархатів «горішньої» (Московської) частини. Сюди мали б асоціюватися митрополії, єпархії та екзархати Канади, США, Південної Америки, Австралії, західної Європи. Їх спільна назва – Київська церква, а обряд – «Київський» чи «Візантійсько-Київський».

 

Дослідник-ініціятор віднови Київської церкви І. Мончак справедливо вважав, що в час, який є переломовим на цілі століття, справжня розбудова Церкви не здійснюється ухвалами синодів, а наполегливою працею на місцях. При цьому слід відкинути виключне вживання слова «католицька» одною частиною Київської церкви, а слово «православна» іншими, бо оба вислови «католицька» /вселенська/ і «православна» /правильно славляча Бога/ не є протиставленням, а доповненням та вживалися поруч до Берестейських часів. На думку вченого, як триста літ тому, так і тепер здійснити злуку «віросповідань-церков» можна через уступлення дотогочасних голів поодиноких частин Київської Церкви та вибрання нового Київського патріярха, можливо з некатолицьких єпископів, до якого не було б застережень.

 

Тривалою наполегливою працею і глибокими знаннями о. професор Ігор Мончак зробив великий внесок у справу дослідження історії та юрисдикції Київської церкви. Він виніс на належний рівень для оцінки ієрархією Вселенсьної церкви проблему розвитку та відродження Київської Церкви в умовах засилля владних структур суміжних церков Росії та Польщі, які мали державну підтримку. Вчений з болем у серці переживав наслідки діяльності ватиканських комісій, які виносили ухвали на шкоду справі Київської Церкви, був змушений довести, що на підставі канонічної юрисдикції вона є самоуправною. Немала заслуга професора в опрацюванні рекомендацій, спрямованих на відродження та об'єднання Київської Церкви. На сьогодні частина з них вже здійнена сучасними ієрархами Києво-галицької Церкви, найважливішим зокрема є перенесення осідку Верховного архиєпископа Любомира Гузара до Києва та будівництво архиєрейської церкви.

 

Ще в 2004 р. Патріярх Московський Алексій II виразив представникові Ватикану кардиналові Вальтеру Касперу застереження, що у разі створення Патріярхату Греко-Католицької Церкви в Україні відносини між РПЦ з Ватиканом будуть відкинуті на десятки років назад. Ватикан прийняв цю заяву для власної оцінки.

 

Канцлер Львівської архиєпархії о. Михайло Димид не сприйняв таку ситуацію із занепокоєнням, бо, не зважаючи на простягнуту УГКЦ руку примирення, РПЦ дружелюбно не відповіла. Поряд з цим на Соборі 2002 року, а потім на Синоді УГКЦ визнала, що вона є Патріяршою Церквою, отже свою свідомість має впроваджувати в життя. Принижує права п'яти мільйонів вірних УГКЦ і Патріарх Варфоломей, який дивується тим, що Греко-католицьку Церкву підтримує Римський Архиєрей. Православна церква мала б зрозуміти, що УГКЦ є православною церквою за походженням від св. Володимира, тільки об'єднаною з Римським Апостольським престолом. Ще в часи комуністичного режиму Ватикан ставився до справи патріярхату УГКЦ схвально, але тоді бракувало канонічного виміру території. Ця вимога вже сповнена, а щодо числа патріярхів у Києві, то відомо, що і в Єрусалимі бувало два-три Патріярхи і в Олександрії.

 

В силу історичної справедливості Блаженіший архиєпископ-кардинал Любомир Гузар 21 серпня 2005 р. переніс осідок УГКЦ до Києва. Тоді на площі будівництва Патріяршого собору відслужено Святу Лігургію без урочистостей. Провід УГКЦ, як всеукраїнської Церкви, вирішив духовно подбати про людей на сході України, які потребують священичої опіки та храмів. Крім Києво-Вишгордського екзархату (1992) було засновано Донецько-Харківський (2002) і Одесько-Кримський (2003).

Церква поступово оновлюється за рахунок молоді, зокрема монахинь і монахів. Організовуються недільні школи при храмах, де дітей навчають катехизму, готують до урочистого Причастя. Є там і молодіжні товариства і хоружанські дружини, проводяться передшлюбні лекції, прощі до святих місць. Це певні кроки, щоб українська молодь була віруючою та морально чистою і зрілою. Широкі суспільні кола сприймають УГКЦ, як берегиню національної ідеї в часи переслідувань, як середовище вирощування національних лідерів.

 

Майбутнє церкви прес-секретар Глави УГКЦ о. Ігор Яців бачить перспективним, світлим і чудовим тому, що вона – Божа структура, про яку дбає Господь, щоб була чистою, зберігала Божу істину та передавала новим поколінням. УГКЦ буде розвиватись наперекір переслідуванням і протидіям, бо потрібна Богові, щоб спілкуватись з людьми.       

 

Минуло три роки від моменту, коли душа невтомного шукача істини, захисника прав Києво-галицької церкви, українського патріота, о. професора Ігора Мончака упокоїлася в Бозі. Нехай же ця стаття буде одною квіткою до вінця на увічнення пам'яті про нашого видатного Краянина.