Патріарх Йосиф Сліпий: штрихи до портрета (Концур-Карабінович Наталія)

опубліковано 2 вер. 2013 р., 11:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 вер. 2013 р., 09:47 ]

Є постаті, які залишаються у пам'яті народній своїми діями, творчими здобутками на ниві духовній, літературній, мистецькій, досягненнями в науці чи політиці. Йосиф Сліпий належить до постатей світового виміру. Він – світоч християнської віри. Він – мученик і страждалець за християнські переконання. Він – один з фундаторів сучасної Української греко-католицької церкви. Він – знаний учений на терені світової богословської науки. Йосиф Сліпий, з гідністю справжнього християнина, перетерпівши жахливі тортури комуністичного тоталітарного режиму, не втратив мужності, а благословенний Божим провидінням упродовж 20 років розбудовував Українську Церкву у діаспорі, дбаючи про духовний розвій української нації.

 

«Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є його Таїнственним Тілом, любов до рідного українського народу з його духовними і матеріальними скарбами визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі» (1).

 

Йосиф Сліпий – велична постать нашої новітньої церковної історії і загалом історії українського народу. Глибинні народні джерела формування цієї неординарної особистості розкрив дослідник української церкви В. Ленцик: «своєю психологічною структурою митрополит Йосиф був без сумніву великий інтелект, тонкий аналітик дуже складних питань, знавець мистецтва і музики, незвичайно працьовитий, як дослідник і вчений, аристократ духа, якого могло дати лише Золоте Поділля, що поєднував у собі велике почуття власної гідності із здоровими етично-моральними засадами і глибокою природною релігійністю! (2).

 

Першого листопада 1944 р. перервалась нитка життя Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Автоматично всі обов'язки, весь тягар і відповідальність за долю нашої Церкви впала на отця Йосифа Сліпого (3).

Насамперед, він розпорядився організувати похоронний похід через місто з поворотом назад до церкви св. Юра. Багато церковних владик відраджували нового Главу УГКЦ від задуму, вважали, що не треба «нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, – писав Йосиф Сліпий, – але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики» (4).

 

«Натхненний його благодаттю, служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які доручив мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, як засновник Українського Католицького Університету в Римі» (5).

 

Без сумніву, ліпшого кандидата на митрополита не можна собі було уявити. Йосиф Сліпий за весь час давнішої своєї діяльності, церковної і громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного характеру і вміння, що лиш він один міг перейняти керму Церкви в такі грізні часи. Надій він не обманув. Він створив одну з найсвітліших сторінок нашої церковної історії (6).

 

За період своєї діяльності, як ректор єдиної у світі української високої богословської школи, Богословської Академії, він підніс її рівень до рівня найліпших того роду інституцій у цілій католицькій Церкві, він виховав цілу генерацію священиків нового типу, він поставив богословську науку нашої Церкви нарівні з наукою західних європейських країн. Послідовник митрополита Андрея, митрополит Йосиф зміг поєднати східний тип християнства, притаманний орієнтальній Церкві, з органічною приналежністю нашої Церкви до Заходу, до католицької Церкви і її культури (7).

 

З цією хвилиною закінчується його праця як науковця і організатора наукового богословського життя, а відкриваються двері невідомого завтра. Його життя склалося так, хоч він і займався у молодості науковими студіями чи то в Інсбруці, чи в Римі, провидіння кликало його бути священиком, архипастирем і духовним батьком чи не в найважчі часи історії Греко-Католицької Церкви в Україні. Це служіння коштувало йому дуже дорого, бо найкращі роки свого життя (1945-63) він провів у тюрмі чи на засланні. «Скільки можна було за той час зробити, та не можна було, та й зрештою не дали...» (8).

 

Над Українською Католицькою Церквою нависли чорні хмари. Отець Йосиф прагне виявити лояльність до московської влади, висилаючи делегацію з пожертвами на допомогу інвалідам. На так благородні жести нашого народу, на знак вдячності московські володарі виявили вороже ставлення супроти нашої Церкви і народу. Отець Йосиф був свідомий тої складної ситуації і що чекає на нього як голову Української Католицької Церкви. Вже 11 квітня 1945 р. митрополита Йосифа заарештовують, а разом з ним усіх наших єпископів, багато священиків, монахів, монахинь і вірних. З цієї хвилини відчинилися ворота важкої мандрівки ув'язнень і заслань (9).

 

За цим прийшов черговий удар нашій Церкві, а саме примусове з'єднання Української Католицької Церкви з московською православною. Юридична ліквідація церкви відбулась у цілковитій відсутності нашої ієрархії, бо всі були арештовані на т.зв. Львівському Соборі. Виконавцями примусового «возз'єднання» були московська Православна Церква, а точніше її патріарх Алєксєй, при допомозі кремлівських вождів і горезвісного КГБ.

 

У той час митрополит Йосиф і всі наші владики, священство і монашество міряли сибірську тайгу і тундру. Здавалося, що за ними всіма слід пропав. Ми дуже часто згадуємо зовсім машинально – митрополит був ув'язнений вісімнадцять років. Спробуймо це поняття – вісімнадцять років ув'язнення – виповнити дійсним змістом (10).

 

Вісім літ примусових робіт у сибірських таборах суворого режиму. Москва і Новосибірськ, Маріїнськ і Кіров, Печора й Інта, Мордовія і Потьма – головні етапи поневірянь під час першого ув'язнення.

 

У 1953 р. Кардинал Йосиф Сліпий засуджений вдруге. Заслання в Красноярський край. Там він пише перші два томи історії Вселенської Церкви в Україні, починаючи від святого апостола Андрія (11).

 

«Ув'язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!» (12).

 

Там же, на засланні, отець Йосиф здеґрадований, зведений до якогось табірного числа, відірваний від світу, серед голоду і холоду, без відповідного одягу і взуття, без елементарних людських умов та ще й у похилому віці. Треба було залізної сили волі і витривалості, щоби в таких умовах витримати і здержати людську гідність та достоїнство (13).

 

До речі, під час перебування в концтаборі Йосиф Сліпий довідався, що туди доставили одного з тих енкаведистів, котрий брав участь у його арешті. Тепер цей тип потрапив у неласку до більшовицької влади, яка змінила звичну йому уніформу на арештантський одяг. Коли ж він дізнався про перебування тут свого колишнього «підопічного», то дуже переживав, чи Йосиф Сліпий пробачить йому. Митрополит при першій же нагоді підійшов до нього й обійняв того бідолаху (14).

 

Митрополита привозили з далекої півночі на Київські гори і пробували його зламати, показуючи царство, що його чекає, навіть обіцяли спадкоємність московського патріарха Алєксєя, якщо він відмовиться від Апостольської Столиці, від Католицької Церкви і перейде на російське православ'я. Тверде і непохитне «ні» немилосердно збитого і скатованого до крові. Знову і знову митрополита повертали на заслання. Щоб встояти проти такої спокуси, а потім сказати «ні», треба було мати крицевий характер і силу волі. Отець Йосиф вибрав фізичну неволю, знущання, поневіряння, замість жити фізично на волі душевно скованим, а ще гірше – душевно мертвим (15).

 

Після засудження Йосифа Сліпого у 1946 році майже ніхто не знав, чи він живе і де перебуває. Аж після смерті Сталіна, коли наступила амністія для деяких в'язнів, а серед них і чужинців, дійшли до нас вістки про митрополита, що він живий. У західній пресі з'явились описи зустрічей з ним. Тут, зокрема, можна згадати о. Петра Леоні, який мав нагоду бути деякий час разом з митрополитом на засланні, і він про це описав у книжці «Ватіканський шпигун», що з'явилась у Римі у 1959 р. (16).

 

1960 р. Папа Іван XXIII номінує Блаженнійшого Кардиналом і добивається остаточного звільнення. Після 18 років страждань Йосиф Сліпий опинився на волі, у центрі Вселенської Церкви – Ватикані. Людина, що, здається, була забута всіма, ожила, як ніколи, на передових сторінках світової преси, на радіо і телебаченні. Надзвичайно зворушливими є моменти, як його зустрічали високі ватиканські чини, кардинали Чиконіяні та Теста. Опісля привезли митрополита до Папи Іоана ХХІІІ, який спеціально чекав його приїзду (17).

 

У неділю 10 лютого став Йосиф Сліпий перед Папою Іоаном ХХІІІ. Після молитви у домашній каплиці він дістав картку, позначену багатьма червоними крапками, – це концентраційні табори, що розтягаються по східній Московії. Папа звелів собі дати і показати місце у концтаборі, де жив митрополит. Сліпий вказав на місцевість і промовив: «зі мною були католики і православні, а я був їх єпископ» (18).

 

Подальший період життя виповнений безупинною працею, молитвами за Церкву й Народ. Бо ж чи міг він бути вільним, коли не була легалізована Українська Греко-Католицька Церква.

 

У процесі розвитку подій навколо нашої Церкви на тривалі прохання мирян, священиків і єпископів Блаженнійший отець Йосиф погодився прийняти титул Патріарха. Цей святочний акт історичного значення стався у час «Українських днів» у Римі у 1975 р. у базиліці св. Петра і на гробі апостола Петра в імені «Божого люду» о. д-р. Іван Гриньох грецькою мовою проголосив Отця Йосифа Патріархом Києво-Грецьким і всієї Русі-України.

 

«Як не Ви, – звертається він до Павла VI, – проголосите, Ваша Святосте... зробить те один із Ваших Наслідників, бо поки будемо жити, ми і наша Церква патріархату відректись не зможемо ніколи» (19).

 

Це сталося доконаним актом і цього ніхто не зітре з нашої історії. Вже тоді частина іноземних достойників прийняли як факт доконаний і зверталися до Блаженнійшого як до Патріарха. Не забуваймо, що «звичка творить право». Дехто втрачає віру. Ісуса Христа зрадив один з апостолів. Апостол Петро тричі відрікся Христа, але незалежно від цього світло перемогло темряву, а правда перемогла лицемірство. І сьогодні стоїть могутня і непорушна Христова Церква. Це тільки питання часу. Ми непохитно віримо у перемогу нашої правди (20).

 

Йосиф Сліпий як керівник і пастир мільйонів українських католиків упродовж 40 років (1944-1984) здобув світове визнання. Він разом зі своїм попередником митрополитом Андреєм Шептицьким підніс на нові висоти духовну й естетичну красу візантійсько-українського обряду, повноцінно утвердивши його в середовищі Західного християнства, в самому центрі католицького світу – в Римі. Він зламав чимало помилкових стереотипів серед своїх римських колег – кардиналів щодо України, її Церкви, її історії. Це було під силу людині не тільки сильної волі, а й глибоких знань, порядності, культури, полум'яного патріотизму.

 

Він приїхав в 1963 р. з каторги до Італії вже немолодою і не зовсім здоровою людиною, і багатьом здавалося, що це буде «доживання віку» виснаженого, кволого старця. Але він ще жив у Римі при 4 папах, за 21 рік не раз сколихував Ватикан, увесь католицький світ своїми заходами на захист України та її Церкви. Масмедію не здивуєш сенсаціями, але й вона часто писала про феномен Кардинала Сліпого, він прожив 92 роки (1892-1984) і від молодості до глибокої старості багато чого в його житті й діяльності було справді феноменальним. Риса винятковості окреслює його вдачу, міжлюдські стосунки, спосіб думання, науковий доробок, внесок у культуру, покровительство мистецтву.

Література

1. Патріарх Смиренний Йосиф (Друкується за виданням: Патріарх Йосиф. – Дітройд, 1984) // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 6.

2. Рудницька М. Невидимі стигмати //Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 20.

3. Яроцький П. Повернення із забуття (Українська Греко-Католицька Церква: історія і сучасний стан). // Політика і час. – 1992. – № 4. – С. 80.

4. Рудницька М. Невидимі стигмати // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 25.

5. Патріарх Смиренний Йосиф (Друкується за виданням: Патріарх Йосиф. – Дітройд, 1984) II Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 7.

6. Яроцький П. Повернення із забуття (Українська Греко-Католицька Церква: історія і сучасний стан) // Політика і час. – 1992. – № 4. – С. 83.

7. Державність. – 1994. – № 1-2. – С. 63.

8. Денисенко А. Національні мотиви у творчій спадщині Йосифа Сліпого // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 52.

9. Мартирологія українських церков. – Том 2.: УГКЦ. – Торонто. – 1985. – С. 198.

10. Сергійчук В. Йосиф Сліпий в роки Другої Світової Війни // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 20-38.

11. Бучинський. Батько Церкви та народу: кардинал Йосиф Сліпий // Київ, 1994. – №1. – С. 103.

12. Патріарх Смиренний Йосиф (Друкується за виданням: Патріарх Йосиф. – Дітройд, 1984) // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 8.

13. Мартирологія українських церков. – Том 2.: УГКЦ. – Торонто. – 1985. – С. 220.

14. Рудницька М. Невидимі стигмати // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 30.

15. Патріарх Йосиф / Впорядкував В. Маркусь. – Детройд: видання Українського Патріаршого світового Об'єднання, 1984. – С. 72.

16. Сергійчук В. Йосиф Сліпий в роки Другої Світової Війни // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 20-38.

17. Пасемко І. Голгота Українського Греко-Католицької Церкви в час руїни // Українське слово. – 1995. – 27 квітня.

18. Державність. – 1994. – № 1-2. – С. 63.

19. Бучинський. Батько Церкви та народу: кардинал Йосиф Сліпий // Київ, 1994. – № 1. – С. 104.

20. Степовик Д. Кардинал Йосиф Сліпий // Історичний календар. – 2002. – С. 74-78.

 

Наталія Концур-Карабінович, кандидат історичних наук, асистент кафедри історії України та політології Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.