Мені також запропонували йти на православну парафію (автор: Кладочний Йосип)

опубліковано 10 січ. 2012 р., 07:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 січ. 2012 р., 07:03 ]


Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №309.

 

Автор. Кладочний Йосип Андрійович, народився 11 січня 1906 р. у м. Львові, українець, греко-католик, безпартійний, священик, заарештований у 1946 році, звільнений у 1956 р.

Наша сім'я не була добре забезпечена матеріально, і батько змушений був поїхати на зарібки до Канади. Він був досить здібною людиною і швидко навчився англійської мови, що дало йому змогу отримати хорошу роботу, заощадити велику суму грошей. Повернувшись через 7 років додому, батько купив у Бучачі хату з двоморговим садом (1морг =0,56га), багато поля, лісу. Я дістав можливість отримати  добру освіту.

У 1924 р. по закінченню Бучацької гімназії я записався на теологію до Львівського університету. Через чотири роки, склавши матуру, я захотів студіювати далі. Митрополит Андрей Шептицький, до якого я звернувся за порадою, запропонував мені зробити докторат з теології. Я погодився і Шептицький посилає мене до Варшавського університету, маючи на меті ще й свої цілі, про які я на разі не здогадувався. Але в міру того, як я обживався у Варшаві, вони вийшли на верх. Йшлося про те, щоб познайомитися з найбільш впливовими людьми, які б могли допомогти митрополиту в певних справах. Передусім, Шептицькому потрібно було через когось передавати грошову допомогу тим священикам, які колись займали греко-католицькі парафії в Києві, були заарештовані більшовиками і знаходились у Соловецьких таборах. Зокрема, така допомога належалась греко-католицькому священику Щепанюку, який був уже людиною старшого віку і дуже бідував.

Я дізнався, що у Варшаві живе пані Стефанія Семполовська, яка належить до МОПРУ (Міжнародна організація помочі революціонерам), і може бути корисною у цій справі. При знайомстві виявилось, що її батьки були греко- католиками, через що вона радо погодилась допомогти Щепанюку. Всі гроші, які митрополит пересилав через Семполовську, Щепанюк одержував аж до своєї смерті.

Також я мав доручення дізнатись, як у Варшаві обстоїть справа із греко-католицькою церквою і монастирем, що стоїть на вул. Медовій, 16. У Царстві Польськім, створенім на початку XIX ст., було 5 Василіянських монастирів, які творили провінцію. З часом вони всі були знищені, а монахів перевели до єдиного вцілілого монастиря у Варшаві, де вони незабаром вимерли (тільки один монах перетривав до 1919 р.). Йшлося про те, щоб допомогти відзискати той монастир Василіянам. Від графа Тадея Жевуського, який був греко-католицьким священиком і мав на меті заложити чин чорних домініканців, я довідався, що у Варшаві є така пані Лєсневська – дуже впливова особа. Вона у свій час була членом підпільної організації Пілсудського і мала з ним добрі стосунки. Крім того, пані Лєсневська мала аптеку у Петербурзі. Мене з нею познайомили, і ця жінка, маючи багато грошей, зробила так щоб Василіянам передали цей монастир.

1932 року після закінчення студій у Варшавському університеті я поїхав до Риму, щоби вивчати християнську археологію. Там я працював у катакомбах під керівництвом професора світової слави Павла Штигера, автора численних наукових праць.

Повернувшись до Львова, я почав працювати в церкві Святого Юра урядовцем, потім недовго був капеланом студентів, після чого Шептицький назначив мене капеланом в'язнів, що сиділи в тюрмах Польщі (за виїмком Східної Галичини). Хоч я був капеланом політичних в'язнів, але мав (і це було цілком справедливо) обслуговувати й карних злочинців.

Всіх тюрем, де я працював, було 23. Пізніше, у 1934 році, мені дали ще й Березу-Картузьку. Не у всіх тюрмах була однакова кількість наших в'язнів, тобто українців, греко-католиків. До тюрем, де їх було найбільше, належали: жіноча тюрма у Фордоні (одинока жіноча тюрма у Польщі), Грудзьондз, Короново, Равіч, Вронки, Ломжа, Сєрадз, Святий Хрест (біля Кєльц), Луцьк, Тарнів, Бидгощ. Крім політичних в'язнів, в них було дуже багато карних. Деякі тюрми містили політичних в'язнів тільки одної групи. Приміром, у Ломжі сиділи всі конгресівці – учасники конгресу 1929 року, що прийняв рішення про зміну назви УВО (Українська військова організація) на ОУН. Бандера, Лебідь, Коссак знаходилися в тюрмі Святий Хрест, що була розташована біля Кєльц і мала славу однієї з найтяжчих тюрем Польщі.

Тяжкий режим був також у тюрмі на Лисій Горі (біля Кєльц). Там в’язнів заковували в кайдани, причім в дуже оригінальний спосіб: ланцюги з'єднували не тільки ноги, а й тягнулися від ступні до широкого паска, який міцно облягав стан в'язня. В цій тюрмі сиділи невільники, які мали великі терміни, або такі в'язні, з якими собі не могли дати ради начальники інших тюрем.

До тяжких тюрем належали Вронки (на північний захід від Познаня). Вронки збудували німці у формі гусячої лапки, у ній знаходилося 900 камер одиночок. В'язні переважно були ізольовані один від одного, але часом їх зводили в одне місце, аби вони могли поговорити.

Деякі тюрми вважалися легкими. У взагалі тюремний режим всюди був однаковим і різниця полягала лише у його дотриманні, а це залежало від начальника тюрми. До тюрем з більш-менш лояльним начальством належали: Короново, Равіч, Тарнів, Грудзьондз і Ломжа. Ломжа мала гарного цензора, за допомогою якого в'язні цієї тюрми підтримували добрий зв'язок з волею.

У кожній з цих тюрем я проводив переважно не менше одного дня, а де було багато наших в'язнів – то до 3 і більше. Так що коли я виїжджав зі Львова, то вертав аж через півтора-два місяці. Я правив Службу Божу, говорив проповіді, розповідав про різні науки церковного змісту, сповідав і причащав в'язнів. Вони охоче користали з цих послуг, бо через мене можна було залагодити деякі справи. Приміром, в'язні зверталися до мене, коли їм діялась якась кривда, коли вони сиділи у т. зв. кацябах (карцерах), що годі було витримати (на Святому Хресті кацяби були видовбані в скелі під землею). Часами моє заступництво щось помагало, а часами не давало ніяких результатів. Взагалі якихось заперечень з боку адміністрації тюрем я не зустрічав. Коли на Святому Хресті я відмовився причащати в'язнів через грати, то мені дозволили це робити в звичайний спосіб.

Наші в'язні творили у в'язницях (за винятком Святого Хреста) окремі групи – і в якійсь мірі диктували адміністрації свої умови. Вони старалися не працювати, а використовували роки ув'язнення для самоосвіти або ж для того, щоб навчати грамоті зовсім неосвічених. По деяких тюрмах були навіть школи. Правда, у бібліотеках не було українських книжок, тому я оголосив у пресі, щоб люди присилали мені, хто які може книжки українською мовою. Так утворилась пересильна тюремна бібліотека, якою користувались по черзі в'язні всіх польських тюрем. До цих книжок був великий інтерес, і через кілька років вони були дуже зачитані.

Медична обслуга в тюрмах дуже умовна. Був лікар, якого в’язні називали каліком-помагаліком, бо він на всі зовнішні рани застосовував йодину, а на всі внутрішні хвороби давав ліки на прочищення. Тому в'язні намагались звертатись до нього якомога рідше, а грунтовно лікуватись воліли по виході на волю.

Отже, я виконував не лише душпастирські обов'язки, але і допомагав в'язням, чим тільки можна було. На мене посипалися доноси, в яких говорилось, що я підтримую недозволений зв'язок із в'язнями. Та, на моє щастя, начальником карного департаменту у Варшаві був Льоринтович, а перед ним – Бугайський. І один, і другий були людьми абсолютно віруючими, і багато доносів, що йшли на мене від тюремної адміністрації, скасовували. Бугайський в 40 р. загинув у Катині (він є у списках закатованих), а про долю Льоринтовича не знаю нічого.

У 1939 р. я все ж таки був заарештований польською владою і без оголошення вини ув'язнений в Бригідках у Львові. Через деякий час нас повезли до Берези-Картузької. Зі станції Береза до тієї тюрми (це було близько 6 км) гнали пішки в оточенні озброєних конвоїрів із псами. Перед самою брамою наказали вишикуватись в колону по двоє. Прозвучала команда: «Бігом марш!» Ми вбігли на територію табору і потрапили між поліціянтів, які стояли один проти одного з палками, дрючками, рушницями і били нас куди попало. Били дуже сильно – половина в'язнів залишилася лежати на землі. Я теж опинився серед лежачих після страшного удару в груди, хоч належав до фізично сильних людей. Нас загнали в камери, де нічого, крім дощок, не було.

Годували два рази в день: біля десятої години ранку і десь о четвертій ввечері. Давали мисочку води, де плавала жменька грису і може 20 крупинок пенцаку (ячмінна крупа), а також по 50 г хліба. Якби так потривало який рік – два, то багато з нас не витримало б.

Вдень нас виводили з камер на тюремне подвір'я, де ми стояли або копали якісь непотрібні ями. Поліція знущалася над нами як хотіла. Часто в'язнів примушували виконувати різні безглузді команди аж до повного знесилення. Мені було трудно ще з тої причини, що я, один українець, попав між білорусів.

На щастя, то довго не тривало. 1 вересня 1939 р. розпочалась Друга світова війна і Польща, як держава, перестала існувати. 17 вересня німці зайняли Березу-Картузьку.

В той день поляки надумали розстрілювати в'язнів. Поставили нас над кльозетовою ямою. Комендант екзекуційного відділу ще вирішив виголосити перед нами промову. Поки він сипав страшні прокляття на голови злочинців, що хотіли завалити Польщу, надлетіли німецькі літаки і скинули бомби на табір. Все змішалося враз. Охорона тюрми втекла і ми стали вільними. Я відшукав в натовпі зраділих невольників українців, і ми почали пробиратися додому. До Білої Підляски йшли всі разом, а потім розділились на групи по 10-15 чоловік, оскільки великій масі людей важко було виживитись на одному місці.

За Кобрином всі поля були вкриті трупами польських вояків. До нас підійшов німецький офіцер і спитав, хто ми є. Я знав німецьку мову і відповів, що ми в'язні Берези-Картузької. Він порадив нам йти до Берестя. Але ми були настільки змучені, що не могли рухатись далі. Бачучи це, той німець наказав людям із навколишніх сіл відвезти нас на конях. Але діставшись до Берестя, ми змушені були втікати звідти, бо німці почали відступати, залишаючи місто большевикам. Через Лісниче ми перейшли до Холму, де все-таки відбулася небажана зустріч із совітами.

Більшовицька кіннота, що рухалася нам назустріч, була брудна, пошарпана і нагадувала орду. Нас замкнули в якійсь школі, приставивши жидівську поліцію. Та, на щастя, нам вдалось обдурити жидів, пообіцявши їм золото, яке ми нібито маємо в обцасах (каблуках).

Залишивши зв'язаних охоронців на підлозі, ми по одному вийшли за місто. Якось добились до Рави-Руської, а звідти уже до Львова.

Я повернувся на свою парафію до Клепарова, але довго там не був, бо митрополит Шептицький післав мене з листами-документами до Риму. Я мав дістатись до Папи Пія XII і отримати в нього дозвіл для митрополита на те, щоби той міг сам висвячувати і призначати єпископів. Взявши листи, я поїхав до Риму. Після аудієнції у Папи, я відвідав Венецію, де мав зустріч із Сеником (канцлером організації ОУН), а також А. Мельником і його дружиною. Розмова йшла про те, чи мають члени організації ОУН в Галичині втікати від більшовиків на захід, чи повинні залишитися на території України. Зійшлися на тому, що кожен оунівець мав це вирішувати сам. (Рішення, треба сказати, було дуже мудрим, бо якби оунівці лишились в Україні, то неодмінно виникло б повстання, яке більшовики задушили б своїми переважаючими силами). .

Повернувшись з Італії (я таємно перейшов кордон в районі Рави-Руської), передав Шептицькому через довірених людей листи від Папи, а сам виїхав до Варшави і пробув там аж до початку війни, тобто до окупації Львова німцями.

В кінці червня 1941 р. повернувся до Львова і вже невідступно був коло митрополита Шептицького.

У 1943 р. у Львові почала формуватися українська дивізія «СС Галичина». Більшість українських юнаків добровільно вступали в її ряди, сподіваючись під чужими знаменами здобути волю України. Оскільки ця дивізія формувалась за німецьким зразком, то при кожному полку повинен був бути священик Мене призначили капеланом 14 української дивізії, 30 полку. Вишкіл дивізії проходив у так званому Гайде-лягері, що був розташований поблизу Тарнова (Польща). У вільний від навчання час я ходив по бараках, в яких жили наші вояки, правив служби Божі, вчив катехізму, тобто займався звичною своєю справою.

У липні 1944 р. нас відправили на фронт під Броди, де дивізія разом із сімома німецькими була розбита переважаючими силами противника. Бої тривали біля двох тижнів. Вбитих (і українців, і німців) було дуже багато.

Під час одного із артобстрілів мене поранило. Якийсь ординарець закликав нашого полкового лікаря Дакуру, який сказав, що перев'язувати мене не варто бо я все одно зараз вмру. Всі розійшлися, а я став готуватись до смерті. Щиро молився, аж чую – москалі йдуть. Через якийсь час почулись постріли, вибухи гранат – німці прогнали совітів на попередні позиції, а я все не вмираю Став потрохи посуватися до дороги в надії, що мене підбере якась машина. Знову почалася стрілянина, і я заповз до якоїсь хати. Сходами, що вели вниз, я хотів спуститися до льоху, але втратив свідомість.

У тому льосі, як я пізніше дізнався, переховувалося багато людей. Серед них був священик із села Кельчеці, що поблизу Золочева. Він перевіз мене до своєї хати і приставив дівчину, яка доглядала мене близько двох тижнів. Пізніше мене забрали до Львова, до палати митрополита біля церкви Святого Юра. Там я зовсім одужав, рана на грудях затягнулась, але я до сьогодні ношу біля серця кавалок заліза, який лікарі не ризикують виймати.

У 1945 р. були заарештовані єпископ Сліпий і Климентій Шептицький. Я поїхав до Києва, щоб віднести їм передачу. Оскільки часто здійснювати такі поїздки не було можливості, то я залишив гроші монахиням Троїцького жіночого монастиря, що знаходився на Велико-Житомирській вулиці, які ласкаво погодились взяти доброчинну місію.

Незабаром і я потрапив в руки енкаведистів. Мене заарештували в 1946 році і відразу ж відвезли до Києва у внутрішню тюрму МГБ, що на вулиці Короленка. Першим слідчим у мене був латиш (прізвища уже не пам'ятаю). Він казав говорити з ним по-російськи. Це для мене було справжнім нещастям: знаючи, крім української, польську, німецьку, французьку, італійську, латинську мови, я абсолютно не вмів говорити по-російськи, за що не раз був битий. Потім слідчого поміняли і мене став допитувати якийсь Майоров. Цей говорив по-українськи, але добрішим не був. Звинувачувати мене не було в чому, тому стали підшукувати свідків. Це, власне, були не свідки, а шкелети обтягнуті зеленою шкірою, говорили вони деколи просто неймовірні речі. Один, наприклад, засвідчив, що я разом із Климентієм Шептицьким їздив до Гімлера в справі врятування генерала Станіслава Шептицького. Це був чистий абсурд,але я нікому із своїх свідків того за зле не беру, бо тюрма – то річ тяжка до витримання.

У камері разом зі мною сиділо дуже багато цікавих людей, зокрема, секретар Румунської Комуністичної Партії Вайсман. Це була розумна, освічена людина, і ми весь свій вільний час проводили у розмовах на різні теми.

Врешті-решт мене засудили на 10 років за «измену Родины». На суді я сказав, що Радянська Україна мені ніколи не була «Родиной», що я тут ніколи не жив, але то все було марно.

Після суду почались етапи. Спочатку нас перевезли вантажними вагонами до Москви. Кинули в пересильну тюрму разом із битовиками. Вони нам страшно дошкуляли. Їхня поведінка і мова викликали у нас відразу.

Нарешті наш ешелон прибув у Воркуту. Я попав у табір №6, на території якого розміщувалось 30 чи 40 бараків. В перший же день нас поділили на бригади і погнали на роботу. Працювали в шахті, видобуваючи вугілля. Робота була тяжка, а харчування погане. На день давали 600 г хліба, миску баланди, 7 чи 9 тюльок і маленький кусник цукру.

Режим був досить суворий. Мусіли працювати всі, за винятком тяжко хворих. Раз на тиждень були обшуки (по-табірному – шмони), під час яких вилучали навіть найневинніші речі. Кореспонденції спочатку ми не мали зовсім, потім дозволили писати раз на рік.

У нашому таборі було 10 тисяч людей з різних сторін світу. Я нарахував представників більше як 60 національностей. Особливо багато було латишів, естонців, українців, поляків, а також німців. Останні носили на спинах напис: «военный злодей», але незабаром той маскарад відмінили.

Різноманітними були і релігійні уподобання в'язнів. Проте сварок на релігійні основі ніколи не виникало. Кожен з нас поважав релігію інших, і всі ми стояли на тому, що ліпше мати справу із віруючим магометанином, ніж з невіруючим християнином, чи навпаки.

Також було багато сектантів: баптистів, трясунів, михайлітів і т. д. Вони трималися дуже дружно: разом сходились на моління, допомагали одне одному. У михайлітів було дуже багато свят і вони часто не хотіли виходити на роботу. Їх силою виштовхували з бараків, а вони падали в сніг і таки не рухались. Тоді конвоїри брали їх за руки і ноги і несли в БУР, а вони при тому голосно кричали: «Рятуйте, правдиві християни! Чорти грішну душу до пекла несуть», – чим смішили весь табір.

Трохи окремо тримались буддисти. Їх привезли з Азії, здається, з Монголії. Вони мали на голові вискубане волосся, як у домініканців. В руках тримали величезні чотки, на яких молились. Говорити ні з ким не хотіли. А якщо хтось дуже настирливо набивався до них у співрозмовники, то вони відбивали всяку охоту до спілкування словами: «Вам еще очень много учиться надо, чтобы с нами разговаривать».

У таборі була ще одна група людей, яка привертала увагу всіх в'язнів йоги. Вони непорушно сиділи на нарах із заплющеними очима і схрещеними перед собою руками і ногами. Охоронці примушуючи цих диваків йти на роботу, зіштовхували їх з нар, але вони падали на землю, не міняючи пози, і врешті-решт їм дали спокій.

Ми, греко-католицькі священики, і в таборі не полишали своєї душпастирської діяльності. Регулярно правили Служби Божі, сповідали і причащали в’язнів, що належали до нашої віри. Засушені кусники хліба, для причастя, нам присилали в посилках. Вина, звичайно, в такий спосіб ми отримати не могли, тому робили його самі із родзинок присланих з дому.

Правили Служби Божі переважно у неділю, коли в'язні були вільні від роботи. Ніяких книг у нас з собою не було, тому все приходилось робити з пам'яті. Пізніше правдами і неправдами нам вдалось роздобути через вільних Святе Письмо. Щоб його у нас не відібрали, ми розшили книгу на окремі листочки і роздали в'язням. Проте не кожному із віруючих вдавалось його зберегти. Такі речі конвоїри вилучали у першу чергу під час нічних шмонів.

Кожного вечора, незважаючи на втому, священики йшли в лікарняний барак, щоби висповідати тяжко хворих або розрадити їх добрим словом. Доводилось також працювати із людьми, що впали духом і знаходились в стані, близькому до самогубства. До них в першу чергу належали в'язні з довготривалими вироками (20-25 років), з яких енкаведисти намагались зробити донощиків, обіцяючи за це дострокове звільнення.

Побороти таку спокусу людині, що зневірилася, було досить важко. Ми, священики, повинні були підтримати цих в'язнів морально, вселити в них надію на кращу будучність.

Володіючи неабияким запасом знань, ми часто влаштовували дискусії на різноманітні теми. По черзі виголошували доповіді з історії, літератури, філософії, теології, а потім вели бурхливе обговорення почутого, задовольняючи таким чином свою потребу займатися наукою. До наших розмов прислухались люди із нижчою освітою або ж зовсім неграмотні, що якнайкраще позначалось на їхньому загальному розвитку.

Найчастіше у наших дискусіях брали участь такі люди, як історик Фененко, родом з України, прекрасний вчений, розумна, інтелігентна людина; латиш Родзітіс, священик, що дуже добре знався на філософії; греко-католицький священик Величковський, який прекрасно розумівся на теології. Інших імен і прізвищ моя пам'ять, на жаль, не зберегла.

Дні минали швидко. В таборі була бібліотека, але на читання ми ніколи не мали часу, та й зміст тих книжок не завжди відповідав нашим уподобанням.

Після смерті Сталіна табірний режим пом'якшав, і ми отримали можливість діставати книги, які нас цікавили, через вольних. Я в такий спосіб роздобув собі «Історію України» Грекова, різні філософські і теологічні книги. Тоді вже ніхто нам їх не відбирав.

Творення якоїсь підпільної політичної організації серед в’язнів було нонсенсом, оскільки в таборі існувала і чітко діяла розгалужена мережа донощиків, яких оперуповноважений КГБ (по-табірному кум) набирав переважно із битовиків. Це було справжньою бідою для політв'язнів: за кожне необережно сказане слово доводилось розплачуватись БУРом або ізолятором. Але становище змінилось, коли в табір прийшов етап з есбістами (бандерівцями, що служили в Службі Безпеки). Відразу почали діяти їх неписані закони: за кражу пайки – смерть (не даремно вона називалась «кровна» пайка), вбивали також за донощицтво і зраду.

Битовики, що були вже знахабніли до краю, притихли і часто зі страхом в голосі говорили: «Всяких блатных видали, но таких, как бандеровские блатные еще не было!»

Однак основних своїх привілеїв ці бандити не позбулися. Вони мали своїх людей на кухні і в їдальні, їх слухалися десятники і бригадири, та й табірне начальство ставилось до битовиків досить поблажливо. Тому ми написали листа до управи табору з просьбою відокремити нас від карних злочинців. Але адміністрація на те ніяк не зреагувала. Шум піднявся лише тоді, коли в шахті регулярно почали знаходити трупи битовиків, і через деякий час по просьбі самих же битовиків табір було повністю очищено від цього злочинного елементу.

Час від часу до в'язнів, що сиділи по лінії церкви, приходили представники із КГБ і намагались «перетягнути» на православ'я. На восьмому році мого перебування в таборі мені також запропонували йти на православну парафію, обіцяючи негайне звільнення. Я досить твердо відповів, що не можу цього зробити, і більше з такими пропозиціями до мене не зверталися.

По смерті Сталіна настали великі зміни. У таборі було введено госпрозрахунок: ми отримували платню за всю роботу, а вугілля, вироблене поза нормою, мали право продавати, як своє власне. В зоні з'явилась комерційна їдальня, де за зароблені гроші можна було непогано пообідати. В 1953 чи 1954 р. найбільш знесилених і хворих в'язнів було переведено до Мордовії, у так званий Дубравлаг. Я теж потрапив у цей етап, оскільки мав дистрофію. Тут, на 40-й шахті, мені, можна сказати, стало зовсім легко: як знавця латинської мови мене взяли допомагати лікарям вести документацію. В той час нас уже не обмежували в отриманні посилок, тому харчувались ми досить добре.

В таборі в'язні ставили вистави, організовували концерти. Правда, таке траплялось нечасто, оскільки цензори, не знаючи української мови і боячись пропустити щось недозволене, забороняли співати і декламувати зі сцени майже все. Пам'ятаю, як одного разу цензор викреслив із нашого репертуару пісню «Закувала зозуленька» тільки через те, що він ніяк не міг собі уявити, що зозуля і «кукушка» — це одне і те ж.

У 50-х рр. смертність в'язнів була набагато нижчою, ніж у 1946 чи 1947 роках. Повстання, які охопили у 1953 році майже всі табори ГУЛАГу, примусили адміністрацію подбати про техніку безпеки в шахтах, що суттєво зменшило кількість нещасливих випадків.

Треба сказати, що в умовах вічної мерзлоти поховати в'язня було цілою проблемою. В кінці липня – на початку серпня йшла заготівля ям для майбутніх небіжчиків на цілий рік. Виділялась спеціальна бригада, яка викопувала 20-25 ям у відведеному місці. Померлим робили вскриття або ж проломлювати череп молотком (для цих цілей в таборі існувала спеціальна людина). Потім клали у трумно, а точніше – недбало збитий дерев'яний ящик, і засипали землею. Зверху прибивали табличку з номером. Ховати в'язня йшла ціла «делегація» – 10-15 чоловік, але не тому, що адміністрація хотіла зробити небіжчику якусь параду – просто менша кількість фізично знищених людей не впоралася би із цією роботою.

Коли вмирав блатний, йому справляли гарну одіж. Політв'язнів ховали у лахмітті.

Дуже незручно було ховати людей на початку червня, коли ями були заповнені талою водою. В'язні, що не мали практики, намагалися стати зверху на домовину аби вона хоч трохи втопилася, та домовина переверталась – в’язні опинялись у воді. З них глузували, питались, чого вони скоріше від померлого скачуть у яму. Такі побутові сцени свідчать про те, що смерть у таборі не була чимось надзвичайним. До неї звикли, як звикали в'язні і до багатьох інших неприродних речей, що мали місце у підневільному житті.