Кому це потрібно? (Автор: Сюндюков Ігор)

опубліковано 19 січ. 2014 р., 09:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 січ. 2014 р., 09:52 ]

Газета «День» від16 січня 2014 року

 

Заява Міністерства культури про можливу заборону Греко-католицької церкви знаходиться не так у правовій чи релігійній, як у політичній площині.

 

Лист Міністерства культури до архієпископа Святослава (Шевчука) фактично з погрозами заборонити діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ), предстоятелем якої він є, у багатьох викликав, м'яко кажучи, подивування. Звісно, при бажанні можна знайти певні підстави говорити про порушення окремими греко-католиками законодавства через проведення несанкціонованих богослужінь.

 

Але, по-перше, чи є такі порушення підставою для заборони цілої церкви? Здавалося, за логікою речей, якщо є порушення з боку окремих віруючих, то треба до відповідальності притягувати їх – і лише їх, а не всю конфесію.

 

По-друге, якщо вже на те пішло, то несанкціоновані богослужіння давно проводилися й проводяться представниками різних конфесій в Україні. Візьмемо хоча б піснеспіви кришнаїтів на вулицях наших міст. Хіба це не форма богослужіння?

 

Не кажу вже про відправи у різного роду місцях, де відбуваються релігійні чудеса. Правда, наскільки мені відомо, ніхто з державних чиновників не вимагав за такі дії заборони тих чи інших конфесій. Зрештою, конфесії допускають і більш серйозні порушення. Думаю, Міністерству культури відомі факти несанкціонованих перебудов, а то й нищення окремими релігійними громадами культових споруд, які є пам'ятками архітектури й які передані для користування цим громадам. Знову ж таки, Міністерство не ставило питання про заборону діяльності цих конфесій. Та й релігійні громади, котрі допускають нищення культових споруд, як правило, й далі продовжують ними користуватися.

 

Думаю, багато хто розуміє, що заява Міністерства культури про можливу заборону Греко-католицької церкви знаходиться не так у правовій чи релігійній, як у політичній площині. Зрештою, показово, що майже одночасно з появою цього листа Патріарший собор УГКЦ в Києві пікетували молодики спортивної статури, які, коли їм запропонували помолитися, навіть до ладу не знали, як це зробити.

 

Не буду говорити про те, який резонанс уже викликала і викличе згадана заява Міністерства культури – як в Україні, так і за кордоном. Адже УГКЦ не лише одна з найбільших конфесій в Україні. Її віруючі порівняно з представниками деяких інших конфесій України відрізняються релігійною ревністю. Принаймні ці люди свою церкву не дадуть образити. До того ж значна частина української діаспори (до речі, частина чи не найбільш активна) належить до вірних УГКЦ. А ще нинішній Папа Римський демонструє свої симпатії до українських греко-католиків.

 

Зрештою, треба .розуміти, що сьогоднішня УГКЦ має унікальну для України релігійну традицію, яка тісно переплетена з традиціями українськими. Дехто, знаючи поверхово її історію, вважає, що ця церква виниклі в результаті Берестейської унії 1599 р., коли єпископат Київської митрополії, якщо називати речі своїми іменами, пішов на поклон до польської влади та римо-католиків. Формально воно ніби атак. Насправді ситуація була іншою. Берестейську унію прийняв єпископат Білорусі та більшості українських земель. Галичина та її єпископи (львівський та перемишльський) унію не прийняли. Цей регіон неуніатським залишався ще близько 100 років. У той час як інші регіони України й Білорусі унію прийняли. Особливо поширеною стала унія в Білорусі.

 

Чому було так? Хоча б тому, що Галичина чи не найпершою серед українських земель була християнізована. Її християнізація сягає ще Кирило-Мефодіївським часів. Причому християнство тут дуже тісно поєдналося з давніми віруваннями, утворивши своєрідну українсько-християнську традицію. Щодо інших українських земель, то сюди християнство, зазвичай, прийшло дещо пізніше, і тут християнська традиція не була настільки глибокою.

 

Щодо Білорусі, яка фактично вмить стала уніатською, то на її територію християнство прийшло досить пізно – в результаті колонізації християнами-русинами білоруських земель, які переважно були населені летто-литовськими племенами. Тому Білорусь відносно легко відмовлялася від своїх традицій, зокрема релігійних. Так, наприклад, тут у другій половині XVI ст. поширення набув протестантизм, потім – уніатство. При цьому цікаво відзначити, що деякі відомі тогочасні діячі унії прийшли до неї через протестантизм.

 

Зараз українські греко-католики вважають себе наступниками християн Київської Русі. І не безпідставно. Може, це комусь видасться парадоксальним, але якщо підійти не формально, а враховувати фактичний стан речей, то саме вони найбільше зберегли «київське християнства». Галичани лише в кінці ХVII на початку ХVШ ст. прийняли унію. І однією з головних причин цього стало те, що Київська митрополія в 1686 р. опинилася в підпорядкуванні Московського патріархату, При цьому галицькі єпископи, даючи своє погодження на унію, висунули жорстку умову: зберегти в їхній церкві усі традиції, притаманні східному християнству. Нинішня УГКЦ, за великим рахунком, є наступницею не Берестейської унії 1596 р., а діянь галицького єпископату в кінці XVII – на початку XVIII ст.

 

Незважаючи на різні перипетії, УГКЦ сформувалася як справді національна церква. Особливо це було помітно за часів митрополита Андрея Шептицького. Свого часу вже нині покійний отець Дмитро Блажейовський, відомий передусім створенням традиції вишивання ікон, але який був також знаним дослідником історії церкви, вважав, що лише Греко-католицьку церкву можна вважати національною церквою українців.

 

При всій категоричності цього твердження воно не безпідставне. Давайте задумаємося хоча б над такою «простою» річчю: чомусь рівень української національної свідомості помітно вищий не в козацьких регіонах, наприклад, у Запоріжжі (де, до речі, нещодавно навіть пам'ятник великому «українолюбу» Сталіну поставили), а в уніатській Галичині. Звісно, можна сказати, що за часів царської Росії, Радянського Союзу на Великій Україні було зроблено чимало для того, щоб русифікувати населення. В Галичині, яка входила до складу Австрії, а в міжвоєнний період – до складу Польщі, рівень денаціоналізації не був такий високий.

 

Загалом, якщо відкинути деякі нюанси, з цим можна погодитись. Але візьмемо Буковину. Вона так само, як і Галичина; входила до складу Австрії, в міжвоєнний період – до складу Румунії. І все ж чомусь рівень національної свідомості цього регіону поступається Галичині. Не останню роль тут відіграє саме те, що в Галичині домінуючою є УГКЦ, а на Буковині – православ'я.

 

Не хотілося б, щоб у читачів склалося враження, ніби Греко-католицька церква, на відміну від православ'я, має якийсь «ген української національності». Це не так. Греко-католицизм і православ'я в Україні в плані культурному мало чим різняться між собою. Вони мають один і той самий східний обряд, їхні витоки – в Кирило-Мефодіївській традиції та християнстві Київської Русі, вони тривалий час використовували як богослужбову церковнослов'янську мову. Зрештою, бачимо, що греко-католицизм не завжди був стимулом для розвитку національного життя. Наприклад, на Закарпатті рівень національної свідомості порівняно нижчий, ніж в Галичині. Але треба враховувати, що той греко-католицизм, який сформувався на Закарпатті, дещо відрізняється від греко-католицизму галицького.

 

Не вдаючись до деталізації, хочу зазначити, що в Галичині, в силу певних обставин, утворилася національна церква українців, яка зараз іменується Греко-католицькою. Назву лише основні чинники, які визначили це формування: довготривалість християнської традиції в Галичині, починаючи з часів Кирила та Мефодія, про що вже йшла мова; відносно вдалий тут синтез християнства та дохристиянських вірувань, що забезпечило живучість цієї традиції (зверніть увагу, що й досі в Галичині чи не найкраще збережений «язичницький компонент» у християнських святах); завзятість і твердість галичан у відстоюванні своїх релігійних традицій, свідченням чого є згадуваний факт, коли галичани близько століття відмовлялися приймати унію, а коли її прийняли, то поставили тверду умову збереження своїх релігійних звичаїв; певне сприяння Греко-католицькій церкві Галичини за австрійських часів, коли її духовенство із середньовічного соціального стану фактично трансформувалося в національну інтелігенцію (яскравим прикладом такої трансформації стала Руська трійця); більш ніж сорокалітня діяльність митрополитом Греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який надав їй виразно національного характеру. Якщо ми звернемося до недавньої історії – XX ст., то побачимо, що в той час греко-католицька церква відстоювала національні інтереси українців –. було це і за австрійських часів, і за Другої Речі Посполитої, і за часів радянської влади, і за німецької окупації. Не даремно за часів Сталіна, 1946 року, була проведена широкомасштабна операція по ліквідації УГКЦ. Ця конфесія була забороненою майже до кінця «перебудови». Однак, попри жорстокі переслідування, продовжувала свою діяльність у підпіллі.

 

Сталін та його послідовники чудово розуміли небезпечність для них УГКЦ, адже це була інституція, що стимулювала український національний рух. Коли нарешті в СРСР дозволили греко-католикам виходити з підпілля, радянські спецслужби спеціально провокували греко-католиків, створювали конфліктні ситуації між ними й православними, перетворюючи Галичину на «зону напруженості».

 

Певно, треба розуміти, що ліквідація УГКЦ – не просто ліквідація однієї з церков, які діють в Україні. Це ліквідація суто української церкви. І потрібна вона передусім українофобам. Інша справа, чи вдасться ліквідувати цю церкву, яка достойно витримала понад 40 років підпілля в СРСР, а, вийшовши з нього, швидко відновила свої структури. До речі, чимало нинішніх пастирів УГКЦ пройшли школу підпілля. До них належить й нинішній предстоятель церкви.

 

Хоча безпрецедентні погрози про ліквідацію УГКЦ в Україні пролунали з боку чинної влади, дуже швидко ця влада вирішила дати «задній хід». Пролунали заяви високих представників, які ніби нівелюють погрози на адресу УГКЦ, висловлені в згаданому листі Міністерства культури і підписаному заступником міністра. Що тут спрацювало: розуміння, що в нинішній непростій ситуації такі дії навіть на рівні заяв можуть викликати небажану ескалацію конфліктів, жорстку реакцію за кордоном; чималі іміджеві втрати для влади?

 

Однак залишається питання: хто напоумив міністерського чиновника підписати такого листа? Невже він діяв на свій страх і ризик? Думаю, що ні. І ось тоді закрадається думка, чи не спрацювали в даному разі російські політтехнологи? Чи не планували вони спеціально створити гострий релігійний конфлікт, який би мав на меті розколоти України? Адже ці люди чудово розуміють, що українські греко-католики, які домінують у трьох західноукраїнських областях (Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській), не сприймуть заборону своєї церкви і так просто не здадуться.

 

Патріарх Йосип Сліпий

«...Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в'яжеться змагання за церковне об'єднання українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковно не зєдинені в одній Церкві сини і дочки Українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з'єднані в Христі і в Його терпіннях наближаються одні до одних, щоб привітатися поцілунком миру та обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: «...Один одного обіймім! Промовмо – Браття!» Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який усе життя присвятив великій ідеї об'єднання християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі-бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за їхню віру в Єдиного Бога!...» (із «Заповіту»|

 

Августин Волошин

«...Нашу культуру, яку ми перебрали ще кінцем першого тисячоліття від греків, розбили татари вже в XIII столітті, але ми знову піднесли себе, обновили духовне життя, заснували школи, Січ...

 

Ми стали знову носіями культури латинської, замість старої грецької. І знову ми мусили обороняти своїм хребтом цивілізацію Середньої Європи проти насильств потомків татарів.

 

Найбільш пошкодила нам політика царської Росії. Вона пригнобила нас своїми багнетами, змінила нашу адміністративну автономну систему своїми централістичними урядами, губерніями, забрала наші школи. Але найбільш шкоди зробила нам тим, що знищила духовне життя наших предків.

 

Москва переносила й на Україну духовну мертвечину, свою урядову церкву, й тим і нищила правдиве українське православ'я, традицію Св. Івана Златоуста, Василя Великого та Св. Володимира Великого.

 

Наслідок тої духовної мертвечини – нігілізм та комунізм. У самій Росії мав він глибші корені, ніж в Україні, де традиція позитивного християнства живе й сьогодні. Але під натиском московського режиму значно ослабла вона й ослабила й силу національної свідомості.

 

Хто хоче, щоб чим скоріше воскресла свобода і на широких степах України, передовсім має стреміти до того, щоб воскресла сила тої ідеї та традиції, як й перед московським пануванням підносила моральну та національну культуру народа!

 

Прискорити прихід тої духовної обнови народа маємо й ми поширюванням наших культурних здобутків.

 

Долею народів керує Провидіння Боже; чим скорше прихилимо молитвами нашими до нас ласку Божу, тим скорше воскресне Україна!

 

Лиш тоді й обновиться Мир Божий на степах нещасної України, яка колись була коморою Європи».

 

(«Мир людям доброї волі!» Уперше надруковано в газ. «Нова Свобода». – 1939. – 7 січня)

 

Довідка «Дня»

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) має давню й виняткову трагічну історію. Уже понад чотири століття, починаючи з 90-х років XVI ст., саме ця українська християнська конфесія, яка, з погляду обрядів і служб, відтворює стародавні православні візантійські («грецькі») канони, а в політико-адміністративному сенсі визнає першість Папи Римського як глави Всесвітньої католицької церкви (звідси нібито «подвійна» назва УГКЦ), системно, принципово й самовіддано відстоює базові християнські цінності на теренах України (причому не лише Західної, де, за мінімальними підрахунками, вочевидь, далеко не повними, вона має шість мільйонів «вірних»). І важливим є те, що в традиціях УГКЦ – гармонічне поєднання християнських ідеалів і національних засад українського життя, соборності, незалежності й державної самостійності України.

 

Саме через це УГКЦ, можливо, як жодна з інших українських конфесій піддавалася жорстоким тривалим переслідуванням з боку імперської влади Романових, по суті, мало не з петровських часів, а ще більшою мірою – з боку тоталітарної кремлівської влади, від Сталіна до Брежнєва. Розстріли, арешти, тортури, безслідне зникнення сотень священиків, нещадні репресії проти духовних провідників і шанованих прихильників Церкви (митрополит Андрей Шептицький, старий і тяжко хворий, помер у листопаді 1944 року, буквально щоденно очікуючи арешту енкаведистами; його наступник, майбутній кардинал Йосип Сліпий, провів у сибірських концтаборах понад 17 років і був звільнений Хрущовим лише за категоричним наполяганням Папи Йоанна XXIII; видатний громадсько-політичний діяч Августин Волошин, відданий ідеалам УГКЦ, загинув у енкаведистських в'язницях одразу після війни, і цей список можна продовжити безкінечно) – ось і такою була помста українським греко-католикам з боку сталінських «силовиків» і тогочасних радянсько-«чекістських» адептів «Великой России» та «Святой православной веры».

 

Після 1946 року, коли з волі Вождя цю українську Церкву було жорстоко заборонено (приналежність до неї каралася, залежно від лютості того чи іншого радянського режиму, таборами, засланням, тривалим тюремним ув'язненням або навіть стратою), УГКЦ перебувала на нелегальному становищі, фактично здійснюючи свої служби підпільно. І так тривало аж до «горбачовських» часів, до 1989 року! Проте й у найтяжчу добу вірні УГКЦ невідступно пам'ятали заповіт митрополита Андрея Шептицького: «В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила церкви. Це вона виховує народи, вона вціплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Так було, є й буде в Україні». І драматична історія УГКЦ, і позиція нинішніх духовних керманичів цієї Церкви оприявнює особливий цинізм і політичну вмотивованість погроз на її адресу.