Духовно-інтелектуальні втрати Української Греко-Католицької Церкви Перемиської єпархії в 1940-х роках (автор: Козак Михайло)

опубліковано 8 груд. 2012 р., 12:17 Степан Гринчишин

Книга «Пом’яни, Господи, душі слуг Твоїх» – Львів: Свічадо, 2002. – 280 стор.

 

Перемиська єпархія є однією з найдавніших єпархій Східньої Церкви. Хоч важко точно встановити дату, коли Перемиський владичий престол вперше обійняв єпископ тої Церкви. Історики схиляються до часу XI століття, бо вже в IX столітті на Перемиській землі слово Боже голосили Апостоли Європи Кирило й Мефодій. Перший історичний запис про Перемиського владику східнього обряду датується 1218 роком. Був ним єп. Антоній (Добрина) Ядренкович. До 1946 року на владичому престолі в Перемишлі засідало 45 владик. П'ять з них стали Львівськими Митрополитами, один отримав звання Кардинала.

 

Перемиські владики відзначалися великою мудрістю й високою освіченістю, залишили велику культурну й духовну спадщину для наступних поколінь. За їх ініціативою в Перемишлі споруджено величаві будівлі для церковних і світських інституцій, в тому числі: школи, бурси, сиротинці, лікарні тощо. Створено єпархіяльний музей з безцінними мистецькими творами, книгозбірню єпархіяльної бібліотеки з рідкісними стародруками. За той час тільки в місті Перемишлі побудовано 26 церков, а споруди 4-х з них збереглися до наших днів. Дві з них вже після II Світової війни державна влада передала Православній Церкві (ПАПЦ), а катедральним собором греко-католицьких владик св. Івана Хрестителя від 1946 року заволоділи Кармеліти Босі. Монастир оо. Василіян, з надзвичайно знищеною церквою, повернено власникам щойно в 1996 році. Великою працею і коштом монастир і церкву піднято з руїни, і сьогодні вони знову пишаються своєю красою. Також відреставровано й розмальовано, пристосовуючи до східнього обряду, костел оо. Єзуїтів, що його Папа Іван Павло II у 1991 році призначив як катедру для новопокликаного владики для українців у Польщі, сьогодні архиєпископа і митрополита Івана Мартиняка, який став 46-им владикою на Перемиському владичому престолі. Від арешту в 1946 році Преосвященних Владик Йосафата Коциловського та Григорія Лакоти впродовж 45 років Греко-Католицька Церква в Перемишлі змушена була мовчати.

 

Все інше пропало безповоротньо. Мистецькі твори, у тому числі ікони, іконостаси, хрести й інші предмети культу, розкрадено й привласнено у фонд держави, їх зберігають у державних музеях Перемишля, Сянока, Ланцута й інших, а безцінні фонди стародруків єпархіяльної бібліотеки розграбовано, і тепер вони містяться в архівах і бібліотеках Перемишля, Кракова, Варшави та Люблина. Невже духовні скарби українського роду, примножувані століттями на Перемиській землі, можуть стати надбанням польської культури?

 

До 1939 року Українська Греко-Католицька Церква розвивалася й жила своїм повним автономним життям. Перемиська єпархія тоді налічувала 45 деканатів, 640 парафій та 1.159.380 вірних; духовні послуги несло 746 священиків і керували нею два Владики. Катедральна Капітула нараховувала 5 крилошан-прелатів, 3 – соборних і 7 – почесних крилошан.

 

У Єпископській консисторії в усіх її установах працювало 47 осіб духовного сану. У єпархіаяльному товаристві «Єпархіальна поміч» трудилось 18, а в Інституті вдів і сиріт по священиках – 6 священиків.

 

В Апостольській Адміністрації Лемківщини, яка також є предметом наших досліджень, було 9 деканатів, 111 парафій, у яких працювало 127 священиків серед 127.305-ти вірних.

 

Коли до цього додати монаші установи: 8 монастирів чоловічих Чину Св. Василія Великого, 4 жіночих, 34 доми згромаджень Сестер НДМ, 16 домів Сестер св. Йосифа, – то матимемо уявлення про широку мережу духовного життя зі всебічним майновим, науковим і духовним її забезпеченням.

 

Важливу роль в духовно-інтелектуальному житті Перемишля в минулому, обіч українських шкіл: гімназії, інститутів для дівчаток і хлопчиків, де готували кадри майбутньої української інтелігенції – відіграла Духовна Семінарія. Навколо неї гуртувалися науковий центр, музично-хорове й культурне життя, видавнича діяльність тощо. Молоді священики, випускники Семінарії, їхали до Риму на дальшу науку, здобували наукові ступені докторів, поверталися до Перемишля й творили все сильніший кадровий склад. Духовна Семінарія у Перемишлі мала доволі розбудовану організаційну мережу.

 

Розглянемо стан на 1939 рік. До кадрового складу Духовної Семінарії входило 7 осіб – членів ректорату й 13 наукових працівників і професорів, у тому числі 11 докторів. Усі вони були членами Богословського Наукового Інституту. У школах цілої єпархії працювало 36 священиків-катехитів, а 65 візитаторів наглядало науку релігії в школах.

 

Такий короткий огляд усіх організаційних структур єпархії дозволить краще зрозуміти вагу матеріального й людського капіталу, скерованого на духовну й виховну працю серед молоді та вірних, а також на культурний, науковий та інтелектуальний розвиток нашого народу.

 

Вищенаведені підсумки показують досягнення в духовно-інтелектуальному просторі Перемиської єпархії. Внаслідок злочинних дій у 1940-х роках, трагічних за своїм розміром для українського населення і для Греко-Католицької Церкви зокрема, весь доробок поколінь на цій «нещасній землі» знищено.

 

Втрати, яких зазнала Церква, безмежно великі й болючі.

 

Лише в західній частині Перемиської єпархії в 1940-х роках вбито близько 60 священиків, а понад 70 було репресовано. Середній вік священиків, які стали жертвами терору, становить приблизно 50 років. Наймолодші з них гинули на 28-му році життя, найстарші – на 82-му. Найбільше число, аж 41 священик, було вбито польським військом, міліцією, польським підпіллям або просто грабіжницькими бандами із сусідніх польських сіл на своїх парафіях. Троє загинуло в польських тюрмах, 9 – у сибірських таборах смерті, 10 – у радянських тюрмах НКВД й один у німецькому таборі.

 

Це жахливі показники, яких не було в жодного з європейських народів в останній світовій війні, і хоч український народ не розпочинав її, ані не брав участі в ній з власного вибору, П Світова війна жорстоко розправилася з ним.

 

Римо-католицька Церква, її єрархія й духовенство під час переслідування й нищення Греко-Католицької Церкви в Польщі не зайняли ніякої позиції. Українська Церква залишилася безборонною супроти власної долі. Скільки треба було сил, непохитної віри, стійкості й відданості священиків, високого людського інтелекту, щоб вистояти.

 

У половині 1930-х років на дальше навчання до Риму з Перемиської єпархії поїхало ще одинадцять талановитих питомців і молодих священиків. Деякі з них повернулися до Перемишля до 1939 року з докторськими званнями. Та коли настав горезвісний для Української Греко-Католицької Церкви час 1940-х років, 12 з них – наукову духовну еліту Перемиської єпархії з Преосвященними Владиками на чолі – було заарештовано й депортовано в сибірські ГУЛАГи смерті, де вони й загинули, інші – 6 осіб – опинилися в польських тюрмах, а ще інших вбито на рідних землях Перемищини. Живими залишилися ті, які не повернулися з Риму перед 1939 роком. І там, на чужині, вони не змарнували свого інтелекту. Серед них згадаймо:

 

о. д-р Дмитро Блажейовський – автор численних наукових праць і досліджень про Греко-Католицьку Церкву від найдавніших часів. Головні праці: а) Історичний Шематизм Перемиської єпархії і Апостольської Адміністрації Лемківщини //Львів, 1995, 1008 с. (англійською мовою); б) Київська Вселенська Церква у діаспорі (1751-1988) // Львів, 1999,1336 с.; в) Ієрархія Київської Церкви (861-1996) //Львів, 1996,568 с. і багато інших. На виняткову увагу заслуговують 9 збірників о. д-ра Д. Блажейовського – Українські релігійні вишивки // Рим-Львів, 2000.

 

о. д-р Іван Хома – директор Богословського Наукового Інституту в Римі, редактор «Богословія», автор численних наукових публікацій з Апостольської Столиці в Римі.

 

о. д-р Борис Балик (ЧСВВ), якому вдалося вижити в монастирі, став дослідником історії перемиських церков та археологічних розкопок Княжого Города на Замковій Горі у Перемишлі.

 

Отці, які залишилися до останніх днів на своїх постах у Польщі, як о. митр. Василь Гриник, о. д-р митр. Микола Денько, о. митр. Степан Дзюбина, о. митр. Мирослав Ріпецький та інші, – перейшовши через переслідування, репресії й ув'язнення, щасливо зберегли своє життя, а вийшовши на волю, довго, у вкрай несприятливих умовах боролися за відродження Греко-Католицької Церкви в Польщі. Вони за свого життя залишили величезний організаційний доробок, яким збагатилася Церква загалом. Завдяки їхнім титанічним змаганням упродовж 50 років за відродження знищеної Греко-Католицької Церкви на рідних землях створено підвалини для її існування в сьогоднішній Польщі.

 

Беручи до уваги вищенаведені факти, можна зробити висновок, що коли б єрархи, священики й структура Греко-Католицької Церкви в Польщі в 1940х роках не були фізично знищені, то наша Церква розвивалася б і жила нормальним життям та створила б непохитні підвалини духовності й національної свідомості, залишаючи молодшому поколінню велику спадщину. На жаль, знищення духовної еліти й світського населення зупинило цей процес. Повільне відродження структур Греко-Католицької Церкви в Польщі за попередні 50 років, яке йшло тернистим шляхом, ще й нині залишає чимало нерозв'язаних проблем.

 

Питання духовно-інтелектуальних втрат Холмщини й Південного Підляшшя в наших розважаннях залишається незаторкненим, бо ці землі перебували поза Перемиською Греко-Католицькою єпархією. Ця справа вимагає додаткових досліджень втрат священства Української Православної Церкви Холмщини, Підляшшя, Волині й цілої Східньої України. Додаткових досліджень вимагає також східня частина Перемиської та колишні Львівська й Івано-Франківська єпархії, де Греко-Католицьку Церкву нищено державним атеїстичним апаратом, і вона зазнала невимірних втрат.