Доля священика Андрія Бокотея (автор: Бокотей (Скобало) Єва Андріївна)

опубліковано 7 серп. 2012 р., 12:14 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №276

 

Бокотей Андрій Леонтійович, народився 4 грудня 1909 р. в Золотарево Хустського району Закарпатської області, греко-католик, безпартійний, священик, заарештований в 1949 р., звільнений в 1955 р.

Ніколи не пробувала перекласти на письмо цю трагедію, яка сталася на Закарпатті і торкнулась нашої сім'ї. Мій батько, закінчивши Ужгородську духовну семінарію, з 1933 р. працював греко-католицьким священиком спершу у с. Данилово Хустського, а потім у с. Брід Іршавського району. У 1941 р. був переведений намісником до Іршави.

Одного вечора на початку 1949 р. прийшла якась делегація на парохію (дім, що належав церкві) і сказали нам, щоб вся сім'я вийшла із дому. Нас було дев'ять чоловік: п'ятеро дітей, бабуся і старенька няня, батько і мама. Вночі вигнали нас на вулицю. Все майно люди порозбирали. Нас прийняла до себе одна жінка, всіх в одну кімнату.

У цей час посилилися репресії проти греко-католицької церкви, примушували священиків підписувати документи про перехід у православну російську віру. Батька часто забирали і, як злочинця, кидали на день і ніч у підвальне приміщення НКВД, а потім випускали. Я – найстарша дочка, і все добре запам'ятала. Батько хворів виразкою шлунку і вирішив трохи підлікуватися у Береговській лікарні. Недовго пролежав там, а коли виписався, ми вже жили в інших людей. Батька переховували у стайні, де було ліжко. Він дуже ослаб, але не так від хвороби, як від тих думок, які його не покидали: як ми будемо жити далі. В той час я працювала і вчилася у вечірній школі.

Одного вечора до хати з'явилися енкаведисти. Мама прибігла за мною до школи і, ламаючи руки, сказала: «Батька забрали». Ми прийшли додому. Діти і бабуся (мамина мама), перелякані, розповіли, як все сталося. Енкаведисти вивели всіх і кажуть батькові: «Підпишись, бо оставиш дітей і жінку та будеш до кінця життя в Сибірі на каторзі». Батько відповів їм: «Я присягу дав перед Богом, від якої не можу відступити». На другий день повели батька вулицею до залізничної станції, як злочинця. Попереду жінка з пістолетом, батько посередині, а другий працівник НКВД із карабіном позаду. Я бігла за ними. Мені не дозволили говорити з батьком. Він був дуже зажурений, худий і блідий. Його повезли до Ужгорода, де мучили півроку.

Мама часто їздила туди, просила побачення, але їй відмовляли. Тоді жінки заарештованих священиків знайшли вихід: вони вилазили на дах паралельного будинку і звідти слідкували за своїми чоловіками, яких виводили на прогулянку у тюремний двір. Так і мама приїжджала і розповідала нам, що бачила батька.

Довго тримали батька в тюрмі, бо не могли знайти свідків для суду. Нарешті відшукали якогось єврея з порушеною психікою. Відбувся суд. Винесли вирок – 25 років ув'язнення і 5 років заслання. Після цього перевезли батька до Львова. Там був пересильний пункт, де формували ешелони з в'язнями. В Ужгороді я з мамою один раз була на побаченні з батьком. Він був худий, з блідим втомленим обличчям.

Потім довго ми чекали від нього листа. Нарешті одержали, навіть вислав фотографію з міста Джезказган (Казахстан).

Про нашу долю годі й згадувати. Ми переїхали із Іршави у село Чинадієве, де мама отримала роботу за фахом. Я ж працювала нормувальником на лісохімзаводі у Сваляві.

Згадуються перші післявоєнні роки. Батько подружився із партизаном, який зійшов з гір. Звали його Казначей. Дружба їхня тривала довгі роки.

Під час війни німці палили села, не знаходячи партизан. Ми у той час жили в селі Брід. Батько допомагав багатьом сім'ям-погорільцям, поселяв їх у будинках парохії. Мав авторитет у людей, бо зразу ж після війни батька обрали головою сільради, хоч він залишався священиком.

Батько все життя робив добро людям, а його судили енкаведисти як злого ворога народу.

Наведу такий факт. Якось у будинку відпочинку в Усть-Чорній до мене підійшло двоє літніх євреїв і питають: «Ви дочка Бокотея, що був у Броді?» Я відповіла: «Так». «Передайте йому великий поклін, – говорять, – він нас врятував від німців, від концтабору, ми переховувалися в лісах і мали контакт з батьком».

Можна навести ще інші факти, які свідчать про те, що батько завжди виручав людей з біди. Згадую лише те, що найбільше запам'яталося.

Знаючи, що батька забрали хворого, ми за нього переживали, молилися Богу, щоб оберігав його і дав силу знести муки. Мама часто писала до батька листи, розповідала про кожну дитину, посилала фотографії. Я також часто писала батькові, посилала йому знимки. Батько, дістаючи від нас фотографії, зробив альбом, пронумерував знимки і часто переглядав його, згадуючи нас.

Якось листи перестали приходити, ми були стривожені, думали, що батька вже не стало. Потім він нам розповів, що сталося. На Різдво батько разом з іншими священиками відправили Службу Божу з нагоди свята. Про це доповіли начальству, і батька кинули в карцер. Протримали там добу, а звідти відправили в тюрму строгого режиму, звідки не можна було писати листів. Після довгого мовчання батько нарешті написав нам. Його лист приніс радість. Ми дізнались, що він, хоча далеко, але живий.

Так минали важкі роки. Батько працював спочатку муляром, потім столяром, штукатуром, малярем. Трудився чесно і багато молився, просив Господа допомогти йому у недолі.

Сподіваючись на добру волю, батько надіслав заяву в прокуратуру республіки з просьбою переглянути його справу, з'ясувати причини ув'язнення. Через рік одержав відповідь, деяке полегшення: йому зменшили термін ув'язнення до 15 років.

У 1955 р. вийшло урядове розпорядження звільняти поступово політв’язнів. До їх числа потрапляли і служителі культу, які постраждали за греко-католицьку віру. До їх числа потрапив і батько, відбувши в ув'язненні 7 років. Останній рік, працюючи на будівництві, батько зібрав трошки грошей. Проїжджаючи через Москву, купив деякі продукти харчування, які стали для нас добрими гостинцями.

Одного весняного ранку 1955 р., у понеділок, я як завжди ішла до поїзда на ст. Чинадієве, щоб їхати на роботу до Сваляви. Було ще темно, але я побачила, що до мене наближається чоловік. Я запитала: «Дядю, чи прибув поїзд, який іде до Сваляви?» Чоловік наблизився до мене, глянув уважно мені в обличчя і як вигукне: «Гейвіко, це ти?» Я, признаюсь, розгубилася від несподіваної зустрічі. Але досить швидко отямилась, зрозуміла, що переді мною батько.

Того дня я вже не поїхала на роботу. У нашу сім'ю прийшла велика радість. Я гордилася тим, що першою зустріла батька і привела його додому.

У 1956 р. батько став працювати на Чинадієвському ДОКу столяром-пресувальником. Там, на пресах, при температурі понад 30° С трудився до 1970 р., коли вийшов на пенсію. Владоможці не дозволили йому як священикові служити людям.