Блаженний отець Омелян Ковч (автор: Мацелюх Василь)

опубліковано 3 квіт. 2012 р., 23:25 Степан Гринчишин

Автор: Василь Мацелюх (племінник о. Омеляна Ковча)

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. 80 стор.

О. Ковча забрали гестапівці за те, що він вихрещував жидів

Родинні корені о. Омеляна Ковча ведуть до с. Любінь Малий, що на Львівщині. Точної дати, коли ж власне поселилась родина Ковчів у цьому селі, невідомо. Згідно з даними Львівського центрального архіву, в с. Малий Любінь родина Ковчів значиться ще в XVII ст. Власне тоді зроблено перший запис про шлюб Якова Ковча, сина Олексія та Марії, дівоче прізвище Куйбіда. Отже, батьки молодих теж проживали в Любіні Малому, в будинку № 26, який будувався, перебудовувався, але зберігся на цьому місці. У 1827 році від Якова і Марії народився син – Дмитро Ковч, який одружений був одружений з Марією, дочкою Василя Глушка та Пелагії Качмар (с. Бірче). Від цього шлюбу народилося семеро дітей: чотири дочки і три сини.

Дмитро Ковч народився 2 листопада 1827 р., був заможною людиною, мав достатньо поля, велику пасіку (понад 100 пнів), працював лісником, не цурався будь-якої роботи, найулюбленіше заняття у дідуся о. Ковча – це прислуга у церкві. Чотири доньки Дмитра Ковча вийшли заміж у сусідні села, син Іван залишився на господарці вдома, а Григорій і Василь пішли вчитися. Григорій став священиком, а Василь, завдяки своїм феноменальним здібностям, закінчив Львівський університет, навчався у Відні, Празі й Парижі, Римі. По закінченні теології у Римі він опинився на Тернопільщині, в с. Капустенці Чортківського повіту, де і одружився, після чого висвятився і став місцевим парохом.

Отець Василь Ковч знав багато мов, навіть стару гебрейську і китайську, мав багато рукописних праць. З приходом радянської влади, всі праці було конфісковано, і після цього о. В. Ковч помер у 1941 р. Його похоронено біля церкви в с. Капустенці.

Третій син – о. Григорій Ковч (батько о. Омеляна Ковча) – народився 30 березня 1861 р. в селі Любінь Малий. Навчався у Львові, закінчив теологічні студії, був священиком у селі Космач на Гуцульщині, в 1910 р. – в с. Цалівці, згодом був капеланом в УГА, зокрема, польовим духівником 11-го Галицького корпусу. Був одружений з Марією, з роду Яськевич, в них народилося п'ятеро дітей – три дочки і два сини. Усі три дочки вийшли заміж за священиків, син Евстахій був військовиком, служив в УГА.

Про сина Омеляна – наша оповідь. Отець Григорій Ковч йшов у ноту з тодішнім часом, бо був не тільки душпастирем, який навчав людей віри в Бога але і віри в національну ідею, виховував молодь в патріотичному дусі. Помер отець Григорій Ковч на Поділлі у Старокостянтинові в 1919 році у розпал війни.

Отець О. Ковч народився 20 серпня 1884 р. в с. Космач Косівського повіту, де його батько о. Григорій був душпастирем. До школи ходив у Космачі і Кіцмані, іспит зрілості склав в українській гімназії у Львові, а що був непересічно здібний, батько подбав про його виїзд на теологічні студи до Риму. У Римі, в колегії Святих Сергія і Вакха, він здобув філософську і теологічну освіту. Свячення у духовний сан одержав з рук єпископа Григорія Хомишина в 1911 р. Двадцять четвертого жовтня 1910 р. одружився з Марією-Анною Добрянською, донькою декана Володислава Добрянського, який був парохом у Судовій на Буковині.

На початку о. Ковч завідував парохією Підволочинська Сколатського повіту У 1912 р. зголошується на місійну працю серед українців-католиків в Югославії. Тут завідує парохією Козарець і приналежними їй колоніями округи Прієдор у Боснії. У 1916 р. повертається до Галичини і стає сотрудником у парохії Сарники Горішні (повіт Рогатин), у 1919-му – він польовий духівник УГА Бережанського коша. У 1921 р. стає парохом у Борщеві (3-3,5 км від Перемишлян). У 1922 р. о. Ковч – парох повітового міста Перемишляни та прилученої парохії Коросно.

Перебравшись до Перемишлян, на місце покійного пароха о. Костельника, о. О. Ковч застав своїх вірних у великій більшості сполячених, або таких, що відійшли від нашої церкви. До такого стану довела польська адміністрація, яка давала працю насамперед «своїм» людям, та надзвичайно погідної вдачі пароха римо-католицького костелу – канонік о. Більські, який зумів приєднати наших людей до себе. Застав о. Ковч в Перемишлянах велику і дуже занедбану резиденцію, на місці якої почав будувати нову, однак невелику, хоча й вельми вмістиму, неподалік старенької церкви Св. Миколая, яку колись татари і турки, здобувши місто, використовували за мінарет. Згодом було відновлено церкву, збудовано нову дзвіницю, куплено до неї два великі дзвони, огороджено цвинтар, відновлено Народний дім з великою залою та організовано Український банк, а в розбудованому підвалі розміщено повітову кооперативну гуртівню. З допомогою о. Ковча куплено в Перемишлянах будинок, де відразу примістилося українське передшкілля, а згодом він став осідком сестер Служебниць та сестер Студиток у проводі сестри Марії-Фанки Ляхир. З цією великою роботою, проведеною о. О. Ковчем – розбудовою парохії, швидко пожвавішало релігійне, культурно-освітнє життя та поліпшилися господарсько-кооперативні справи української громади в Перемишлянах. Організовується аматорський гурток, потім – парафіяльний та гімназійні хори, організовується «Пласт» (польській молоді було заборонено належати до «Пласту»). Врешті, під проводом Теодора Барана постає організація студентської молоді. У Перемишлянах відбуваються повітові євхаристичні здвиги, конгреси, повітові віча. Все це робиться під патронатом о. О. Ковча. Хіба могла польська влада не зауважити тих успіхів, яких досяг у парохії о. О. Ковч, котрий з любов'ю до свого народу, до своєї землі, своєю працею завоював собі великий авторитет не тільки серед українців, але і серед інших народів, навіть ворогів наших? Тому, польська влада намагалася за найменшої нагоди дошкулити о. Ковчеві, але завдяки своїй кмітливості, розуму і шляхетності о. О. Ковч завжди виходив переможцем. За польської влади отця Ковча переслідували, затримували, робили в нього вдома обшуки. Іншими словами – чим більше йому вдавалося зробити на релігійній і національній ниві, тим більше польська влада мала до нього претензій. Навіть поляки ставили за приклад о. О. Ковча своїм ксьондзам. Отже, це була перемога не тільки о. Ковча, а загалом УГКЦ на Перемишлянщині.

Початок Другої світової війни й прихід на нашу галицьку землю ще підступнішого ворога – московських комуністів у 1939р. не застрашив о. Омеляна, котрий і надалі проводив богослужіння із гучними церковними процесіями. Отець Ковч закликав парафіян бути непохитними у вірі в перемогу Божої і української правди. До тих процесій долучилися і місцеві поляки, ксьондзи, котрі побоювалися безбожної влади. Тож, о. Омеляну довелося пригорнути і місцевих поляків. Він уповні довів свою християнську позицію, зганьбивши окремих пройдисвітів за прикрий випадок – грабунок кількох польських родин. «Невже це я вас впродовж двадцяти років так виховував? – виголосив у проповіді о. Ковч. – Ви задивились на тих босяків, що тепер прийшли до нас? Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є хоч трішки патріотизму і совісті, тоді я прошу вас ще сьогодні повернути все тим людям, що ви від них забрали». Того ж дня полякам повернули все награбоване. Після цього польська делегація попросила вибачення у священика за всі прикрощі, котрих він зазнав від попередньої влади. 

Попри «червоний терор», безстрашний священик зорганізував Євхаристійний конгрес вірян та Йорданський похід на річку. Тоді молодь встановила великого хреста і вбрала його синьо-жовтими стрічками. На щастя, арешт отця енкаведисти довго відкладали, вони не були впевненими в тому, чи арешт о. Ковча в цей час буде мати для них позитивні наслідки через його великий авторитет на Перемишлянщині, але він вже був у списках тих, кого мали знищити.

Наприкінці червня 1941 р. почались масові арешти, в неділю після Служби Божої енкаведисти ловили і арештовували людей, ніхто не знав, куди їх везуть і це було страшно. У той час дочка Анна-Марія побачила через вікно, що і до їхньої оселі крокують енкаведисти, сім'я через балкон вийшла в сад, а там їх вже чекали. Зустріли родину священика московською лайкою й погрозили, що вчинять наругу над дочками. Тоді о. Омелян сказав до дівчат «моліться», і вони послухали батька, незважаючи на те, що енкаведист зірвав хрестик зі шиї Анни-Марії, і, кинувши його на землю, почав топтати. Навіть безбожники здивувались: «От тобі батюшка, нічого не знає, тільки молитву», притиснувши револьвер до грудей о. Омеляна. І раптом – страшний рев німецьких літаків, розриви бомб, хтось з міліціонерів крикнув – розбігатися і лягати, так вони перебігли в сусідній сад і залягли, біля них заліг один з міліціонерів, яких НКВД стягнули зі сіл допомагати їм у їхній пекельній роботі. В час наступного розриву бомби той же міліціонер підніс колючі дроти загорожі і шепнув: «Утікайте, бо вас чекають тортури». Вони втекли у різні боки. Допомогли їм переховатись не тільки наші люди, а й поляки і жиди. НКВД написали оголошення: «Хто переховує о. О. Ковча і його доньок, буде розстріляний, а хто вкаже місце, де вони переховуються, дістане 5000 карбованців у нагороду». Таких людей не знайшлося. Добрі люди переховували о. Ковча і його родину доти, доки більшовики не покинули Перемишлянщину. Німці то підходили в місто, то здержувалися, наче навмисно, щоб енкаведисти ще більше замордували людей. Першого липня 1941р. нові окупанти таки увійшли у Перемишляни. Дізнавшись, де переховується о. Ковч, багато вірних і його діти побігли сповістити батька, що вже немає більшовиків – всі раділи, але о. Ковч зі сумом сказав, що на заміну одному катові прийшов інший.

За першими військовими німцями прийшли есесівці, вони кинулися передусім грабувати і мордувати жидів. Німці кинули в божницю запальні бомби, куди люди саме зійшлися на молитву, зачинили двері і оточили приміщення. Декілька жидів прибігли до о. Ковча, благаючи про порятунок. Отець О. Ковч, не вагаючись ні миті, побіг до божниці, бо там горіли люди. Вбігши між юрбу, владно по-німецьки крикнув до вояків, щоб залишили божницю і відійшли. На диво, німці дезорієнтувались, сіли в свої мотоцикли      і поїхали. Чимало людей тоді загинуло, але багато й врятувалося завдяки допомозі О. Ковча та його парохіян.

Після проголошення Акту Самостійної України, о. О. Ковча було обрано за повітового старосту, відбувся повітовий здвиг, на якому було понад 1000 делегатів. У виступі о. Ковч спрямував своє авторитетне слово на перестороги та прохання до молоді: не втратити людської гідності та не заплямувати честі українського патріота. «Переживаємо воєнні часи, – говорив він, – всі події в цьому часі можуть дуже скоро повернутися й на знищення нашого населення». І не довго треба було ждати, – незабаром тисячі нашої молоді гинули без вини і суду, інші тисячі, зокрема дівчат, відправлено на примусову невільницьку працю до німецьких баворів. У такій ситуації о. Ковч не міг мовчати. І він не мовчав. Знову, як за польської пацифікації та арештів і вивозів на далекий Сибір за більшовиків, вогненним словом картав, засуджував німецькі злочинні акції і намагався як міг потішити переслідуваних. Отець Ковч навіть написав листа Гітлеру із вимогою покласти край злочинам. Тоді побутувало переконання, що посвідка про хрещення зможе врятувати від відправки у концтабір юдеїв. Частина священиків відраджували о. Омеляна, але він був іншої думки – вважав, що з будь-яким злом потрібно боротися всіма доступними способами. На цю тему о. О. Ковч навіть радився з митрополитом Андреєм. Відповідь Андрея Шептицького була така: «Ви знаєте свої обов’язки і повинності, отже, чого ви мене питаєте? Хай кожен робить по своїй совісті, а якщо ідеться про мене, я не можу хитрувати, я виконував і буду виконувати свої священичі обов'язки». Отже, після охрещення декількох груп євреїв у цю справу втрутилась поліція, але о. Ковча відразу не заарештували і він ще міг сховатися протягом декількох днів та відмовитися допомагати євреям, але священик обрав інший шлях – шлях страждальника. 30 грудня 1942 р. його заарештувало гестапо й запроторило до львівської в'язниці на вул. Лонцького.

З тюрми він писав: «Бог тримав мене тут для мого власного добра і добра інших. Після важких допитів у гестапівській катівні Омелян Ковч на відріз відмовився іти на компроміс зі злом. У в'язниці він відправляв літургії та сповідав ув'язнених. Отож, німецька влада бачила незламність українського священика і у серпні 1943 р. його перевезли до концтабору «Майданек» (біля Любліна). Там в'язень за № 2399 також відправляв літургії, сповідав невільників, розраджував приречених. Родина не припиняла спроб визволити його. А він заспокоював їх і відмовився від опіки.

25 серпня 1944 р. перестало битися серце українського греко-католицького священика, капелана УГА, декана Перемишлян, українського патріота о. Омеляна Ковча. 9 вересня 1999 р. Єврейська рада України присвоїла о. Омелянові звання «Праведник України», а 27 червня 2001 року, під час візиту в Україну, папа Іван Павло II проголосив о. О. Ковча блаженним.

Отець О. Ковч користувався великим авторитетом не тільки в себе на парохії, а у всій окрузі. Ось що сказав паламар с. Коросно: «О. Ковча забрали гестапівці за те, що він вихрещував жидів, він робив це без ніякої винагороди. Не міг о. Ковч відмовитися від хрещення жидів, бо в Святому Письмі написано, що хрестити треба всіх, хто повірить у Христову науку і захоче прийняти християнську віру. Отець О. Ковч був дуже побожним – це свята людина».

У часописі «За вільну Україну» за 9 травня 1995 р. автор публікації: «Піднімемо голос за нашого українського святого», Марія Конвіцька розповідає, як о. Ковч допомагав знедоленим жидам, як поводив себе в гестапо. Він казав: «Я не знаю іншої влади, я знаю одну владу, я присягав їй, перебираючи на себе священичий сан. Мій Володар – Христос, і я буду йому вірним. Хто прагне хреститься, його в ім'я цього закону хреститиму». Далі М. Конвіцька продовжує: «У західній пресі почали з'являтися матеріали про о. Ковча, чуються голоси, пишеться в тих матеріалах: це святий наших днів, святий останньої світової війни, універсальний святий, в якому кожний знайде відповідний для себе взірець».

З проголошенням незалежності Української Держави, перемишлянці і коросночани виявили наполегливість у вшануванні пам'яті свого душпастиря-патріота. Встановлено меморіальну таблицю о. О. Ковчу на фасаді будинку, де він проживав – у м. Перемишляни, на вул. Поштовій № 1 та її копію – у с. Коросно. Водночас рішенням Перемишлянської міської ради за № 463 від 25. 08. 1996 р. вулицю Поштову перейменовано на вул. о. Омеляна Ковча, – усе це зроблено для того, щоби увіковічнити громадського діяча, учасника визвольних змагань, капелана УГА, священика-декана, святої людини. На таблиці викарбувано слова зі святого Євангелія від Йоана: «Ніхто не спроможний любити більш, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає». Такі слова сповна відповідають мученицькій і життєвій настанові о. О. Ковча, який до останньої хвилини життя мужньо ніс хрест провідника і захисника всіх, хто мучився та поневірявся. Синод УГКЦ, який відбувся 2-9 вересня 2008 р. в м. Києві, вирішив:

1. Проголосити блаженного священомученика Омеляна Ковча покровителем душпастерів УГКЦ.

2. Передати прах о. Ковча з «Майданеку» (Польща) представникам єпархій та екзархатів УГКЦ в Україні.