Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Репресії проти церкви

Сліди московської наруги. (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 17 трав. 2017 р., 09:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 вер. 2017 р., 01:41 ]

Про долю церковних розписів у м. Угнові

 

Образ української церкви у всій своїй повноті втілення – це синтез мистецтв, це розум і серце українського генія, що  через архітектуру, мистецтво, музику, літературу витворив такий незбагнений, самобутній образ українського духовного світобачення, який і став формою і змістом українського буття.

 

Перед тим нім розповісти про долю церковного розпису в угнівській церкві, який зазнав від московського православ’я суттєвого пошкодження, потрібно насамперед зупинитись на тенденціях, які склалися в церковному житті Галичини в другій половині XIX і першій половині XX століття, коли у церковних і мистецьких колах визріла ідея відображення в церковних розписах національних святостей.

 

В традиції народів-держав (наприклад сусідів Польщі чи Росії) завжди у церковних розписах були присутні національні мотиви, тобто зображувались не тільки національні святі, а і видатні національні світські, державні постаті, що сприяло піднесенню національної свідомості і гідності всього народу, а отже зміцнювало народ і церкву, згуртовувало у єдиний цілісний духовний моноліт – це і є основне завдання церкви.

 

На жаль Україна втішатися таким станом своєї церкви не могла. Будучи розділена між сусідніми державами з домінуючими їхніми конфесійними впливами і не маючи власної помісної церкви, (немає і зараз) не могла самостійно керувати церковними процесами в тому числі і висвячувати своїх національних постатей і завжди слухняно виконувала вказівки ззовні і не тільки церковні, а і політичні.

 

Це спричинилося до того, що впродовж нашого тисячолітнього християнства в нашій церкві ми не бачимо української духовності, українських історичних постатей. Тому то і виробилось в нашій релігійній свідомості таке уявлення, що святими бувають тільки десь люди далекі від нас, чужі, тільки не українці. До цього спричинялось ще і те, що церкви поневолювачів України активно негативно впливали на українську релігійну свідомість, позбавляючи її таким чином власної релігійної традиції.

 

І історичною долею сталося так, що і ще до нині частина українців не може свідомо осмислити свою релігійність, ще і нині можемо почути серед наших вірян, коли заходить мова про потребу українцям української церкви, що мовляв – ще невідомо яка церква правдивіше!?

 

Чи ми задумуємося над таким висловом, чи усвідомлюємо що сутність української церкви у її національному самовираженні?! І чи не стає це якимось особливим релігійним приниженням, коли на сході України (та і на заході) українці визнавці московського православ’я поклоняються і моляться, наприклад, до висвяченого Москвою царя Миколи – тобто моляться до свого ката, руйнівника України – парадокс.

 

І от у часи минулого і позаминулого століття, коли склалися в Галичині передумови національного відродження, наша церковна і світська еліта усвідомила, що до піднесення в народі його національної гідності, зрештою і до врятування своєї церкви, мусить прилучитися і церква, стати істинним духовним осередком нації.

 

Велика когорта, як я уже писав раніше, священиків композиторів, взяла на себе ту велику і величну місію – національного відродження України.

 

Ціла плеяда українських митців, К. Устинович, Ю. Панькевич, Т. Копистянський, М. Сосенко, П. Ковжун, П. Холодний, Ю. Магалевський, Ю. Буцманюк, і ряд інших відомих митців свідомо пішли таким же шляхом – у церковних розписах звернулись до історії свого народу, свого національного буття.

 

Тоді ж у галицьких церквах появились ікони, розписи, які все виразніше розкривали дух національної стихії. Постаті святих і весь антураж ікон набував питомо народного характеру. У композиціях розписів появилися національні історичні постаті. Все це сприяло як найактивнішому піднесенню в народі його гідності, національного духу і, водночас, святості нашої історії, його великих людей, що посилювало в масах активну позицію у відстоюванні своєї національної духовності і готовність до боротьби за її утвердження.

 

Ще маємо на сьогодні на Львівщині хоч незначну кількість, але знакових мистецьких шедеврів цього часу – це вітражі у Львівській Успенській церкві, розписи у жовківській церкві Христа Чоловіколюбця оо. Василіян, фрагмент розписів у церкві Івана Хрестителя с. Володимирці, намісні ікони у церкві пророка Іллі с. Борщів, і ще ряд інших. Такі ж розписи були і в Церкві Петра і Павла у м. Сокалі, але вони уже двічі перемальовані.

 

І ось до оцих не багатьох, уцілілих пам’яток, виконаних в українському модерні, який викристалізувався в першій половині XX ст., належить і Поліхромія угнівської церкви Вознесіння Господнього.

 

Виконав цей розпис в 1933-36 рр. відомий мистець, один з кращих українських монументалістів Дем’ян Горняткевич.

 

При перших кроках у церкву глядач опиняється в незвичності, небуденності оточення, малярського доробку Д. Горняткевича. Це величність і урочистість національно-християнської ідеї, як цілісної самобутньої, віками твореної культури і духовності, її безперервна вікова хода до власного самостійного національного самоутвердження.

 

Як згадує сам автор у своїх спогадах, що його захоплювали ідеї розписів церков виконаних художниками П. Холодним в Успенській церкві Львова і особливо розписи церкви оо. Василіан у Жовкві Юліяна Буцманюка, де «…перед очима глядачів розкриваються цілі сторінки з давньої і новітньої історії України, з постатями не лише діячів на полі церковного життя, але також політиків, мужів науки, літератури і мистецтва. Це все спонукало й мене намалювати в Угнові св. Покрову, як опікуну культурного і суспільного життя в Україні.

 

На угнівській картині Матір Божа зступає з небесних висот і являється над київськими і львівськими святинями, захищаючи їх своїм омофором.

 

Фрагмент композиції в її первинному вигляді

 

Нижче постаті Богоматері стають навколішки двоє українських дітей у народній ноші, тримаючи у руках схрещені українські прапори. Обабіч Пречистої зображені дві групи осіб; праворуч ідуть провідні постаті з нашого історичного життя, а ліворуч – представники міщанства і селянства. На чолі історичної групи виступає св. апостол Андрей із Хрестом у руках, далі йдуть св. кн. Ольга, св. Володимир, літописець Нестор, Король Данило, гетьман Мазепа, Шевченко, Шашкевич, полк. Вітовський в однострої старшини УСС і врешті, митрополит Андрей.

 

 Протилежна частина цієї композиції (первинний стан)

 

Перше місце в етнографічній групі займає великий добродій Угнівщини Степан Жуковський, далі його дружина, за ними поступає пара новоженців у характеристичних строях, ще дальше – міщани з передмістя Угнова, Застав’я, а за ними чергуються холмщанка, (представниця найближчої до Сокальського району сусідньої землі), киянка, подолянка, жінка з Підляшшя і гуцулка.»

 

 

Та ж частина композиції в сьогоднішньому, пошкодженому вигляді

 

Так докладно описав свою композицію сам автор.

 

Описана вище композиція Покрови Богородиці знаходиться у куполі бабинця. У центральному куполі ‑ композиція Вознесіння – храмовий образ. Саме цих дві композиції і несуть основне сюжетне навантаження і становлять живописні домінанти в поліхромії інтер’єру.

 

Вся поліхромія виконана в багатих вишукано гармонійних тонах. Монументальність постатей досягнута, як відповідною композиційною організацією, так і особливим трактуванням живопису: в окремих частинах зі світлотональним моделюванням форм, в інших ‑ площинне, з графічним контуруванням, що органічно пов’язує їх з архітектурною площиною, не порушуючи архітектонічної цілості.

 

Орнаментика складна, багата різноманіттям форм, різним композиційним укладом і стилістикою ‑ від давньо-руської до народної. Вдало поєднується між собою і з живописними площинами.

  

Сьогоднішній вигляд цього ж фрагменту

 

Сумна історія спіткала розписи угнівської церкви. Будучи на самій границі між Україною і Польщею, Угнів зазнавав неодноразового переходу від однієї держави до іншої, маніпулюючи «Лінією Керзона». Так спочатку коли значна частина українських земель була віддана Польщі, туди потрапив і Угнів, але, згодом, у 1953 р. деяка частина території була повернута і він знову повернувся до України. В цей час змінилося і населення Угнова.

 

Церква, після повернення Угнова до України, на початку стояла нечинна, використовувалася як склад, та згодом, за наполяганням новоутвореної угнівської релігійної громади, церква була відкрита.

 

Але тепер її, опинившись в лещатах московської церкви, чекала інша наруга. Недремне око московських церковників зауважило в розписах те проти чого воно боролося, заклинало анафемами і в царських, і в комуністичних часах ‑ це український дух ‑ українська історія, традиція, культура.

 

За таких умов цей розпис у своїй композиційній повноті існувати не міг, бо це не відповідало московській антиукраїнській пропаганді. На початку придумали простий і дешевий спосіб. Палаючими, на довгих жердинах факелами, цю частину розписів де були національні історичні постаті закоптили.

 

Це виглядало страшно, збурювало і гнітило прихожан. І згодом, щоб ці частини розпису якось «естетизувати» громада її закопчену побілила. В такому стані цей розпис зберігається і понині.

 

Звичайно кіптява залишила свої сліди і по всьому куполі. Зараз немає відомостей, хто безпосередньо керував тією працею і хто виконував. Очевидно це робили прості люди, але хтось мусів показувати, що саме треба знищувати. У тому ряді де були зображені національні постаті, затерли Короля Данила, гетьмана Мазепу, Тараса Шевченка і полковника Вітовського. Андрея Шептицького не впізнали, прийняли очевидно за св. Миколу і так він зберігся. З етнографічної групи було затерто шість постатей з колишніх угнівчан, серед них і фундаторів будівництва церкви: всі вони ще раніше були з Угнова виселені.

 

Такими були історичні реалії того часу. Політика відродження, яку проводили в довоєнний час українські прогресивні сили і політика гноблення яку здійснювали завойовники, знищуючи все українське, в тому числі і мистецтво. І це не одинокий факт з царини сакрально-мистецької творчості.

 

Той же Ю. Буцманюк, концепції якого перейняв Д. Горняткевич, зазнав за панування Польщі цілу бурю нападів польських шовіністичних угрупувань, які протестували проти «українізації» української церкви (це про розписи в жовківській церкві). І за іронією історичної долі, такого ж нападу при змінених політичних обставинах зазнала і творчість Д. Горняткевича, тепер уже від інших шовіністів – московських.

 

На жаль в умовах нинішньої незалежності ми ще не можемо осягнути тих процесів, що відбувалися в українській церкві в період очолювання її митрополитом А. Шептицьким і тих традицій розписів українських церков, що так активно тоді впроваджувались, тобто не можемо осягнути сутності Української Церкви.

 

В атмосфері конфесійних протистоянь, в змаганнях кожної за своє виживання на задній план відійшло основне – національна духовна традиція, саме та традиція, яка творить з розгублених у вірі, розсіяних по конфесіях українців гідних патріотів-християн, які не шукають за межами свого рідного іншого релігійного пристанища, а твердо відстоюють свої духовні, накопичені вікам, національно-духовні цінності. Така наша сьогоднішня дійсність і мусимо всі, церковні і світські, змагатись до повернення і продовження тих минулих сакрально-мистецьких традицій,започаткованих за часів митрополита Андрея Шептицького.

 

Довідка: Угнівська церква Вознесіння Господнього, про яку йшла мова, збудована у 1780 р. У 1902-14 рр. зазнала значної реконструкції, набувши зовсім іншого вигляду. Добудовано притвор і галерею, перебудовано хори і прорубано з північної сторони боковий вхід, відновлено вівтарну частину та добудовано дві фальш-бані над бабинцем. Реконструкція відбувалась за проектом відомого українського архітектора Василя Нагірного. В такому розширеному, внутрішньому архітектурному середовищі церкви і приступив до її мистецького оздоблення у 1933-1936 р. Д. Горняткевич. 

Українська Греко-Католицька Церква. Частина 4. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 5 лют. 2017 р., 04:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2017 р., 08:33 ]

ДОЛІ ДІТЕЙ ПИЛИПА РАТИЧА

Виходець з селянської родини, Пилип Ратич завдяки наполегливій праці з дяка-вчителя зумів стати народним учителем і дати належну освіту всім восьми дітям, що дожили до повноліття і вірно служили українському народу, Україні.

 

Долі дітей Пилипа Ратича різні:

 

о. Іван у Першу світову війну опинися на засланні за книжку «Де знайти правду». 1946 року з усією родиною був виселений;

 

 

 

 

Павло помер дуже рано, залишивши дружину з двома маленькими дітьми: майбутнім о. Борисом, Миколою та Зенею;

 

професор Рогатинської гімназії Василь, одружений з Ганною Дмитерко, пройшов шлях Українських Січових Стрільців;

 

о. Стефан Ратич, парох Тернополя, заарештований, засуджений з засланням усієї його родини;

 

о. Володимир, позбавлений приходу 1946 року. З 46 років священства 23 роки працював у важких умовах підпілля;

 

Ольга і Анна допомагали родині на засланні;

 

Йосифа, замужем за о. Миколою Цегельським, що був заарештований і помер у тюрмі (беатифікований папою Іваном Павлом II), сім'я якої була виселена, добровільно поїхала до рідних.



 

РЕАЛІЇ РАДЯНСЬКОГО «ВИЗВОЛЕННЯ» ГАЛИЧИНИ

Щоб уявити собі масштаби злочинів комуністичного режиму на теренах Галичини, варто згадати, що лише по лінії Пилипа Ратича було репресовано 24 особи, відомості про яких опублікував син о. Бориса Іриней (Ратич Іриней. Реалії радянського «визволення» Галичини. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск і. Біла Церква. 2000. с., с. 159-160).

 Сім'я о. Івана Ратича, сина Пилипа:

1. Ратич Іван, 1884 р. н., батько Климентія Ратича, вивезений на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти переселений у Красноярський край.

2. Ратич Ольга, 1892 р. н., дружина отця Івана, вивезена на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти переселена в Красноярський край.

3. Ратич Климентій, син о. Івана, інженер-геодезист, засуджений 1944 року на 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Покарання відбував на Донбасі та у Красноярському краї.

4. Ратич Мирослава, 1911 р. н., дружина Климентія. Вивезена на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти переселена в Красноярський край.

5. Ратич Марія, 1942 р. н., донька Климентія і Мирослави, вивезена 1950 року в Амурську область, а звідти переселена в Красноярський край.

6. Ратич Марта, 1945 р. н., донька Климентія і Мирослави, вивезена на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти в Красноярський край.

 

 Родина Павла Ратича, сина Пилипа:

1. Ратич Микола, 1914 р. н., рідний брат о. Бориса, сина Павла, учитель, засуджений 1939 року на 4 роки. Покарання відбував у Магнітогорську.

2. Іванчук Микола, р. н. невідомий, брат дружини Павла, священик, засуджений 1939 року на 4 роки. Покарання відбував в Архангельській області. Помер у тюрмі.

3. Іванчук Роман, р. н. невідомий, брат Миколи, учитель, засуджений 1939 року на 4 роки. Покарання відбував в Архангельській області. Помер у тюрмі.

4. Куницький Володимир, 1874 р. н., батько дружини о. Бориса, священик, убитий 1944 року.

5. Куницький Леонтій, 1876 р. н., брат о. Володимира, священик, засуджений 1945 року на 5 років. Покарання відбував у Дніпродзержинську.

 

Родина отця Стефана Ратича, сина Пилипа:

1. Ратич Стефан, 1890 р. н., священик, засуджений 1945 року на 10 років. Покарання відбував у Дніпродзержинську і Мордовії.

2. Ратич Стефанія, 1892 р. н., дружина отця Стефана, вивезена на заслання 1950 року в Томську область.

3. Ратич Анна, 1932 р. н., донька о. Стефана і Стефанії Ратичів, вивезена на заслання 1950 року в Томську область.

4. Кравчук Євген, 1912 р. н., зять отця Стефана Ратича, доктор філософії, доктор теології, засуджений 1948 року на 10 років, повторно 1957 року на 10 років. Покарання відбував у Мордовії (Потьма) і в Магадані. Відбув їх два терміни.

5. Кравчук Марія, 1922 р. н., дружина Євгена Кравчука, донька отця Стефана і Стефанії Ратичів. Вивезена на заслання 1949 року у Хабаровський край.

6. Кравчук Тереза, 1946 р. н., донька Євгена і Марії. Вивезена 1949 року у Хабаровський край.

7. Кравчук Йосиф, 1948 р. н., син Євгена і Марії. Вивезений на заслання 1949 року у Хабаровський край.

 

Родина Осипи, доньки Пилипа Ратича:

1. Цегельський Микола, 1886 р. н., чоловік Осипи Ратич, священик, засуджений 1947 року. Покарання відбував у Потьмі (Мордовія). Помер у тюрмі.

2. Цегельська Осипа, 1897 р. н., дружина отця Миколи Цегельського. Поїхала до сім'ї добровільно своїм коштом 1949 року в Читинську область.

3. Цегельський Дометій, 1927 р. н., син отця Миколи і Осипи Цегельських. Вивезений на заслання 1949 року в Читинську область

4. Цегельська Софія, 1929 р. н., дружина Дометія. Виїхала добровільно з свекрухою до чоловіка 1949 року в Читинську область.

5. Цегельська Лідія, 1928 р. н., донька отця Миколи і Осипи Цегельських. Вивезена на заслання 1949 року в Читинську область.

6. Цегельська Марта, 1934 р. н., донька отця Миколи і Осипи Цегельських, вивезена на заслання 1949 року в Читинську область.

 

Із 24-х репресованих – шість священиків, два учителі, науковець, інженер; 11 чоловіків, 7 жінок, 3 дівчини віком 16, 18, 22 роки, четверо дітей віком 1, 3, 5 і 8 років.

 

ДРУГА ГЕНЕРАЦІЯ ПИЛИПА РАТИЧА

Друга генерація Пилипа Ратича проживала в період з 1900 р. і захопила кінець панування Австро-Угорської імперії, польську, першу радянську, німецьку та другу радянську окупації. Частина її дожила до Незалежної України.

 

На їх долю випала наступна еміграція українців на Захід. У кінці німецької окупації вони стали перед вибором: залишитися, виїхати на Захід, іти в дивізію «Галичина» або в Українську Повстанську Армію. Не було ніяких рекомендацій щодо засобів для існування, транспорту, помочі в часи переміщення, куди їхати та на що вони можуть розраховувати після їх прибуття.

 

Правда, вони вже мали досвід, що їх чекає, коли залишаться. Тому кожний мусив розраховувати на свої можливості, а їх майже не було. Ризикуючи всім, кожний вибирав свій шлях, щоби врятувати життя.

 

ПАПА РИМСЬКИЙ ФРАНЦИСК І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВАРФОЛОМІЙ

 

 

Папа Римський Франциск і Вселенський Патріарх Варфоломій

 

Католицька Церква пережила важливу рідкісну подію: Папа Венедикт 16.04.1927 року народження, з селянської родини, німець, родом із Баварії, Йосиф Ратцінґер, був обраний 115 кардиналами 19.04.2005 року о 18 годині 50 хв. за середньоєвропейським часом.

 

2013 року для добра Церкви, у зв'язку із хворобою та похилим віком, 265 Папа Венедикт XVI 28 лютого о 20 годині за середньоєвропейським часом залишив Святий престол.

 

Конклав кардиналів протягом двох днів голосування 13.03.2013 року обрав нового, 266 Папу Франциска, не із Європи, а з Аргентини – Хорхе Маріо Бергольо, 21.12.1936 року народження.

 

«В грецькій мові папа означає отець; звідки папство значить отцівство, отцівство видиме, через Ісуса Христа встановлене для управи надприродною його родиною, Церквою видимою.

 

У Церкві отцівство виконується трьома способами і в трьох ступенях – через Найвищого Пастера, через єпископів, через священиків.

 

1. Христос встановив свою Церкву на особі св. Петра, як на підвалині, і під владою його, будучою владою правдивого монарха духовного.

2. Христос хотів, щоби то значення св. Петра було вічне у Церкві, і признав його назавжди Єпископам Римським, папам, правим наступникам св. Петра.

3. Уряд св. Петра і його наступників, відносно до управи Церквою, є урядом правдивого примату. Цей сам уряд, відносно до навчання Церкви, є урядом непомильним» (Slownik apologetyczny katolickietj podlug d-ra Jana Jaugea. Opracowany I wydany staraniem X. Wladyslawa Szczesniaka Mag. Teol. i groan wspolpracownikow. Tom III. Waszawa. W drukarniSt. Niemiery, Plac Warecki 4. 19-894, 1535c., c. 931).

 

Папа Римський Франциск Вселенському Патріархові Варфоломію: «Після відновлення стосунків любові і братерства в дусі взаємної довіри, поваги і любові немає більше перепон для євхаристичного спілкування, що станеться не інакше, як через молитву, очищення сердець, діалог і ствердження правди.

 

Сьогодні світ конче потребує примирення, пише Папа, особливо якщо подивитися на це крізь неймовірну кров, ріки якої були пролиті під час останніх терористичних атак. Ми можемо супроводжувати жертви нашою молитвою і поновити наше зобов'язання щодо заховання стабільного миру через просування діалогу між різними віросповіданнями» (Львівська Салезіянська газета «Покровська брамам. Вісник парохії Салезіянської монастирської церкви Покрову Пресвятої Богородиці. №3(03) 13.12.2015).

 

Україна – велика держава і має право на існування Української Церкви Східного обряду.

 

Національності, які мають свою Державу і не хочуть жити згідно з законами України, нехай проводять свої експерименти у своїх державах.

 

Нетрадиційні «сім'ї» – це хворі люди, і їх потрібно лікувати, а права нетрадиційних слід розглядати як хворих.

 

Після «Революції гідності» надіялись, що УАПЦ першою об'єднається з Київським Патріархатом, однак цього не сталося.

 

ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

«В. І. Вернадський у своїй праці «Українське питання і російська громадськість» відзначив: «Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму. У XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності» (Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість. (В. С. Брюховецький знайшов її у рукописі в архіві АН СРСР, яка була написана у липні-серпні 1915 року, на хуторі Ковиль Гора невеликого маєтку В.І Вернадського у Шишаках на Полтавщині). Надрукована до 125 років).

 

Ми були свідками, як у Галичині ліквідували «Просвіту», «Рідну школу», «Наукове Товариство ім. Шевченка», УГКЦ, репресували духовенство і його родини.

 

У газетах «Україна Молода» за вівторок, 13 вересня 2016 року та середу, 5 жовтня 2016 року, старший науковий співробітник, доктор філософських наук Національної Академії наук України, Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Павло Павленко, релігієзнавець, описав методи «поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла».

 

ПРОЦЕСИ

«Сьогодні надто активно просувається ідея створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви (далі ЄППЦ), згідно з якою вона мусить об'єднати в собі всі гілки православ'я України. Однак при аналізі проекту її розбудови спостерігаємо, що дедалі яскравіше поступає той факт, що він (проект), у той чи інший спосіб лаштується під УПЦ Московського патріархату, точніше під тих служителів, які нині позиціонують себе як «проукраїнським крилом». Лідером «проукраїнського крила» УПЦ МП вважають митрополита Черкаського і Канівського Софронія (Дмитрука)...

 

Подібну позицію обстоює й інший представник «проукраїнського крила» – митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко) – це відновлення церковної єдності на базі канонічної автокефалії Української церкви» (Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнанець. ПРОЦЕСИ. «Молода Україна», вівторок, 13 вересня 2016, с.8).

 

Революція гідності виявила прихильність до тих, хто хоче будувати Українську Державу та жити у ній, і осудила агресорів.

 

«Нагадуємо, саме за предстоятельства митрополита Володимира (Сабодана) УПЦ МП стала активним осередком русифікації українців, центром російського шовінізму, інструментом її сепаратизації. Саме за митрополита (Сабодана) започаткувалась практика організації в Україні «хресних ходів» під російськими державними й імперськими прапорами, іконами останнього російського царя «за відновлення історичної Русі», «за єдність «русского міра», «за слов'янську єдність», «за відродження історичних зв'язків», «за єдність Росії й України» тощо; стала видруковуватись і поширюватись періодика й література антиукраїнського змісту, постали братства і біляцерковні організації, мета яких зводилась до нав'язування українцям російської імперсько-православної ідеології.

 

За очільництва УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом), попри його засудження «політичного православ'я», ця конфесія, по суті, перетворилась на «рупор» російського політичного православ'я в Україні, поставши транслятором російської версії історії України, популяризатором проросійської моделі розвитку України.

 

Русофільський дискурс митрополита Володимира люди з найближчого оточення владики (зокрема митрополит Олександр (Драбинко), протоієрей Георгій Коваленко (останній за владики був спікером УПЦ МП) сьогодні бажають подати як «український патріотизм». Нині вони називають себе «проукраїнським крилом» УПЦ МП. А за часів керівництва церквою владики Володимира до якого крила тоді себе відносили?

 

Щось не чути було, щоб хтось із них відкрито виступив проти ідеології «русского міра», засудив антиукраїнську складову діяльності УПЦ МП. Усе, на що тоді спромоглося оте «крило», то це (і то лише винятково для власного самозаспокоєння) обумовити для себе, що «русскій мір», мовляв, слід розуміти «києворуським» і аж ніяк не «російським»; що він є таким собі «києвоцентричним» проектом Москви, спрямованим чи не на утвердження й розвій України (неначе в такий спосіб «русскій мір» умить перетворюється на україноцентричну доктрину).

 

ПЕРЕФАРБОВУВАННЯ

Уся «проукраїнська» позиція «проукраїнського крила УПЦ МП зводиться,

 

по-перше, до обстоювання «канонічної» винятковості УПЦ МП;

 

по-друге, до створення ЄППЦ (Єдиної Помісної Православної Церкви) на її «канонічному» підмурку;

 

а по-третє (і це головне), ЄППЦ розробляється під представників «проукраїнського крила» УПЦ МП, які зі смертю митрополита Володимира (Сабодана),а особливо після Майдану, стали маргіналами в УПЦ МП і тому нині затурбовані на перспективу проблемою «працевлаштування».

 

Заходи, спрямовані на створення ЄППЦ, аналіз ЗМІ чітко доводять, що реалізацією цього проекту найбільше переймаються представники «проукраїнського крила» УПЦ МП, зокрема митрополит Олександр (Драбинко) і протоієрей Георгій Коваленко. Навіть більше, їхній організаторський запал у справі об'єднання православ'я в Україні проявився саме тоді, коли вони втратили в УПЦ МП свій колишній авторитет і вплив....

 

Після майданівських подій в УПЦ МП не випадково стали займатися створенням «проукраїнського» іміджу конфесії. Її служителі раптом почали з'являтися на патріотичних заходах, зібраннях, присвячених Шевченківським дням, Голодомору тощо.

 

Про «русскій мір» в УПЦ МП стали говорити не так голосно, хоча офіційно від нього ця церква так і не відмовилась. А все тому, що УПЦ МП є складовою Російського православ'я, «канонічно» від нього залежить. Відтак Московський патріархат використовує УПЦ МП як своє знаряддя для просування в Україні політичних інтересів Російської Федерації. Але тепер він чинить це інакше – гібридними засобами: Москва зрозуміла, що, ховаючи свою традиційну антиукраїнськість під маску «україновертності», досягти можна більшого і при тому легшими зусиллями.

 

Однак українське суспільство чекає від УПЦ МП каяття, а не проектів з її пристосування до реалій життя у постмайданній Україні. Без каяття за злочини проти України всі розмови про єдність Українського православ'я, про Єдину Помісну православну церкву будуть наругою і над християнством, і над історичною пам'яттю і сумлінням українського народу.

 

Якщо після майже трьох років війни на Донбасі навіть активісти «проукраїнського крила» УПЦ МП продовжують і надалі залишатися в лоні Московського православ'я, значить, слід розуміти, що вони в цілому солідаризують себе з Московським патріархатом.

 

Оскільки той чи інший ієрарх, клірик, мирянин ідентифікує (продовжує ідентифікувати) себе з Московським православ'ям, значить, або поділяє все те, що обстоює Московський патріархат разом із Кремлем щодо України, або хоче мати з цього зиск. А зиск тут такий: проілюструвати, що в УПЦ МП є українські патріоти, що вони не згодні зі ставленням Російського православ'я до України і що ці патріоти здатні очолити й повести за собою рух за розбудову ЄППЦ. От тільки вся проблема в тому, що, кажучи по-християнськи, каятися за злочини «русского міра», злодіяння Московського православ'я проти українського народу, його діяльність у справі знищення України ніхто з тих патріотів, і передусім із «проукраїнського крила», не поспішає.

 

ФАРС: СПРОБА ОБ'ЄДНАТИ ВСІХ «НЕДООБ'ЄДНАНИХ»

Нагадуємо, коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою, водночас постало питання і про статус УПЦ МП, оскільки юрисдикційно належачи до Московського патріархату, по суті будучи представництвом Російського православ'я в Україні, ця конфесія вже не могла відповідати назві «Українська православна церква».

 

Промосковський статус конфесії напряму суперечив політичному стану України як суверенної країни. З огляду на це 22 травня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський форум на захист Українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. А вже 25-26 червня 1992 року в Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський собор, на якому УАПЦ і частина УПЦ МП об'єдналися в єдину помісну православну церкву – Українську православну церкву Київського патріархату. Відтак усі з УПЦ МП, хто бажав об'єднання, увійшли до Київського патріархату, показавши на прикладі методику об'єднавчого процесу в межах православ'я України, довівши, що Київський патріархат являє собою Єдину Помісну Православну Церкву.

 

На цьому тлі проект створення ЄППЦ-2 виглядає фарсом, спробою якогось об'єднання всіх «недооб'єднаних» з УПЦ МП, але вже в іншій, новоствореній для цього конфесії. Навіть якщо припустити, що об'єднання УПЦ КП і УПЦ МП формально відбулося, то подібна церковна структура все одно не принесе Україні користі, оскільки буде грати на її розвал, але тепер уже у статусі «національної церкви»: Московсько-православна «ложка дьогтю» в цій новоствореній «Єдиній церкві» завжди буде відчутною, завжди буде перепоною на шляху утвердження її українськості, виступати проти розбудови європейської і головне – української України.

 

Створення ЄППЦ-2 запустить не лише процес знищення Київського патріархату, а й водночас гібридно легалізує в статусі «національної церкви» діяльність Московського патріархату на знищення України....

 

«Українська православна церква» є неканонічним витвором Московського патріархату в Україні, плодом самозваного Харківського псевдособору 1992 року та спецслужб, які його організували і провели.

 

Релігійні спільноти в Україні, які відділилися від Київського патріархату в 1992-1993 рр., привласнили собі найменування «Українська автокефальна православна церква», так само є неканонічним утворенням, яке підпадає під визначення «самочинного зібрання» згідно з 1-м правилом святителя Василія Великого». ...

 

З огляду на чисельні переходи громад УПЦ МП до УПЦ КП, процес об'єднання православ'я в Україні триває. Він дійсно проходить не механічним шляхом, а ініційований «знизу», «рядовими» віруючими» (Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнавець. ПРОЦЕСИ. «Молода Україна», вівторок, 13 вересня 2016, с. 8,9).

 

МОСКОВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я НА СЛУЖБІ КРЕМЛЯ

 

Як періодика релігійних видань задурманює голови

Основна місія Московського патріархату в Україні – зусиллями його, «Української Православної Церкви (далі УПЦ МП), завадити українцям бути нацією, а Україні – незалежною державою. Головним у всьому тому є те, що сама УПЦ МП начебто й не причетна до реалізації подібної політичної місії, оскілки це робиться не безпосередньо нею, а зусиллями її окремих православних братств, довколоцерковних об'єднань, через мирянські рухи, неофіційні Інтернет-ресурси та періодику, відповідну літературу, буклети, агітку.

 

ОБЛУДА РЕЛІГІЙНИХ ВИДАНЬ

Більшість видань цієї Церкви роками, десятиліттями беззастережно публікувала антиукраїнські матеріали. Тут слід передусім згадати дніпропетровські видання – часопис «Спасите наши души!», газети «Начало» і «Мир», одеські – газета «Новороссийский курьер», газета «Откровение».

 

А такі навколоцерковні газети: «Русский Мир. Украина», «Русский блок. Украина», «Русская культура Украины», «Русский профиль» та інші – свою мету прямо вбачали у пропаганді ідей русифікації, сепаратизації України, популяризації православно-монархічної ідеології, неосталінізму, в утвердженні Російського православ'я в Україні.

 

Так, газета «Русская культура Украины», за висловом її редактора С. Провотарова, є виданням (цитуємо мовою оригіналу) «для тех, кто воспитан в лоне общерусской культуры, ... кто не раздирает культуру нашего народа по окраинно-хуторянскому принципу». Саме тому це видання, на думку його редактора, «совершенно лишено политической окраски».

 

Слід зазначити, що в жовтні 2014 р. ряд періодичних видань, у тому числі й деякі зі згаданих, були визнані як сепаратистські і за порушення Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» були заборонені. Проте продовжують видаватися інші, які чомусь під заборону не потрапили. Щодо видань зі списку заборонених, то вони й надалі поширюються через Інтернет, використовуючи для цього російських хостинг-провайдерів.

 

Подібна періодика робить ту справу, здійснює ту політику, яку з відомих причин офіційна УПЦ МП чинити не може. А так усе це списується на якусь ініціативу віруючих, оскільки вони як громадяни України мають право через ЗМІ висловлювати свою громадянську позицію, обстоювати свій, у тому числі й політичний світогляд.

 

Так, С. Герук, відповідальний редактор російської православної газети «Кирилиця», якось зауважив: «Хотя Церковь у нас всегда была отделена от государства, становление православной церковной периодики в Украине косвенно связано с общественно политическими процессами...».

 

Інше питання, що слід розуміти за тим «косвенно»? Але факт залишається фактом – в УПЦ МП погоджуються, що її церковні ЗМІ таки «пов'язані з громадсько-політичними процесами». Ну, а те, що коїться з навколоцерковними, то годі й говорити – такі видання вже далеко не «косвенно» дотичні до політичного життя, а напряму і повністю занурені в нього. Окремі друки часто стають не контрольованими керівництвом УПЦ МП – гуртують довкола себе якісь мирянські рухи, громадські об'єднання з агресивно налаштованих віруючих, для яких антиукраїнська істерія є чи не головним сенсом перебування в лоні Московського православ'я.

 

НЕОФІЦІЙНІ «БОЙОВІ ЛИСТКИ»

Деякі з подібних видань хоча й благословляються ієрархами УПЦ МП, водночас не є її офіційними друкованими органами. Саме за подібною неофіційною пресою часом стоять головні висновки представників Московського патріархату, керівництва УПЦ МП російського і проросійського політикуму щодо України.

 

Зважте, ця церковна преса тривалий час активно поширювалась в Україні. Ще донедавна дещо з того можна було передплатити у відділеннях Укрпошти за каталогом періодичних друкованих видань, а деякі передплатити можна навіть зараз.

 

Окремо слід згадати й про ту періодику, яку УПЦ МП завозила з Росії. Передусім наголошуємо на московсько-православній газеті «Русь державная». Оскільки «Русь державная» є виразником і поборником російського політичного православ'я, обстоює ідеологію російського імперіалізму і шовінізму, ця газета позиціонує себе як «православна народна газета», в такий спосіб попереджаючи, що її не слід сприймати як офіційне видання РПЦ.

 

Доволі часто за московсько-православною пресою, відповідними Інтернет ресурсами, поширюваними серед вірних проспектами, брошурками, літературою для дітей (навіть книжечками-розмальовками) ховаються не лише політичні висновки московських церковників, а стоїть державна пропагандистська машина путінської Росії з її наріжними завданнями переписати тисячолітню українську історію на російсько-імперський лад, призвичаїти українців до «духовних скреп» Московського православ'я, з подальшим вихованням в їхніх душах комплексу колоніальної меншовартості, нав'язуванням ідеї про Україну як «окраїну» Росії, як частину її культурно-історичного і політичного простору.

 

Ці твердження лягли, з одного боку, в основу агітаційних проповідей, «хресних ходів» за «единство русского мира», «славянское объединение и возрождение», «триединую Русь», «историческую Русь» чи «Святую Русь», а з іншого боку, в умовах російської збройної агресії проти України за наближення такого «міру» в нашій країні, який би був вигідний Кремлю (пригадаймо тут хоча б «Всеукраїнський хресний хід миру, любови і молитви за Україну», який відбувся в липні-серпні цього року і який чи не в прямому ефірі прискіпливо висвітлював російський агітпроп).

 

Примітним у цьому є те, що ініціаторами й організаторами подібних хресних ходів часто є якісь братства, мирянські рухи, громадські організації, відомі політики чи підприємці з числа мирян. А те, що деякі з подібних навколоцерковних спільнот більше схожі на громадсько-політичні об'єднання чи рухи, то в УПЦ МП цього й не приховують.

 

СТВОРЕНІ «ПІД ВИБОРИ»

Приміром, Всеукраїнське об'єднання «Православний вибір» було спеціально створене під парламентські й місцеві вибори 2006 р. з метою «відстоювання інтересів віруючих Української православної церкви (у канонічному об'єднанні з Московським патріархатом)...», «домогтися, щоб ...кожен парафіянин канонічної православної церкви зумів зробити правильний вибір і підтримати саме ті партії й політичні об'єднання, які є ...прихильниками канонічного православ'я на Україні і його єдності з Російською православною церквою».

 

Під «правильними» політиками розуміються такі, що «уже заявили про готовність захищати інтереси УПЦ МП».

 

Тоді це були, зокрема, Партія регіонів, партія «Держава», «Російський блок», партія «Союз», Комуністична партія України, Прогресивна соціалістична партія України.

 

Нині: «опозиційні» політичні проекти з яскраво вираженою проросійською ідеологічною домінантою (головним чином ідеться про «Опозиційний блок», який утворився з «уламків» Партії регіонів, чи прокомуністичну партію «Нова держава»).

 

«Союз православних громадян України» (СПГУ) взагалі позиціонував себе як «проросійська громадська організація на Україні», що виступає за консолідацію і мобілізацію православних віруючих із метою скоординованої громадянської дії на «захист своїх прав і свобод від «ворогів канонічного православ'я», проти відділення Української православної церкви Московського патріархату від Російської православної церкви, за права російськомовних громадян України.

 

Цікавим тут є те, що за цією організацією стояла низка антиукраїнських політичних проектів, зокрема Партія регіонів і Прогресивна соціалістична партія України. До речі, голова цього СПГУ В. Кауров водночас був іще й головою Одеської регіональної православно-патріотичної організації «Единое Отечество», входив до кола сепаратистів, які в 2014 р. оголосили про створення так званої «народної республіки Новоросія».

 

Подібними «громадськими організаціями» опікується Відділ зовнішніх відносин Московського патріархату, який (і це не є таємниця) тісно пов'язаний із російськими спецслужбами. Під його наглядом перебувають, зокрема, такі навколоцерковні політичні організації УПЦ МП, як «Союз православних братств», (із 1996 р. «Всеукраїнське православне братство УПЦ МП»; об'єднує близько 40 братств), «Союз православних громадян», «Православне братство Олександра Невського», «Народний собор України», «Асоціація православних експертів», «Спілка православних журналістів», «Собор православних жінок України» (лідер останнього Н. Вітренко, головна «прогресивна соціалістка» України).

 

По суті, ці існуючі під крилом УПЦ МП навколоцерковні інституції здебільшого є або «українськими версіями» організацій, які діють в РФ, або ж постають антиукраїнським продовженням політичних структур РПЦ.

 

Навколоцерковні рухи вірян УПЦ МП, ховаючись здебільшого під назвами «громадських організацій», але водночас отримуючи благословення ієрархів на свою діяльність, тривалий час проводили по Україні цілком політичні, антиукраїнські заходи.

 

Попри те, що окремі представники «православної громадськості», керівники православних громадських організацій, зокрема «Православний вибір», «Союз православних братств України», формально й закликали «усилить внимание организаторов за тем, чтобы на проводимых ими Крестных ходах не использовались политические лозунги и символика, а также не звучали политические призывы и речи», в такий спосіб начебто показуючи, що їхня діяльність не має нічого спільного з так званим «политическим православ'ям», справу це ніколи не вирішувало – політична складова подібних організацій і заходів, які вони проводили під крилом УПЦ МП, завжди була активно проросійською.

 

ПУТІНСЬКА ОСНОВА

Президент РФ В. Путін свого часу зауважив, що Російське православ'я разом із ядерним щитом Росії являють собою «ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни». А оскільки УПЦ МП є складовою Російського православ'я, то виконання завдань реалізації «зовнішньої безпеки РФ зі «зміцнення російської державності» в Україні офіційна Москва покладає саме на УПЦ МП.

 

К. Фролов, завідувач відділу України в Інституті країн СНД (російська недержавна організація, діяльність якої спрямована на підтримку російських інтересів на пострадянському просторі), підкреслює, що «УПЦ Московського патріархату є єдиною проросійською силою на Україні, тобто постає одним із найголовніших чинників російського впливу в нашій країні, інструментом ідеологічного і політичного тиску РФ на Україну.

 

В особі УПЦ МП ми маємо справу з широко розгалуженою мережею російського політичного впливу на українське суспільство. Слід зауважити, що особливо впливовою ця конфесія є серед сільського населення, оскільки часто громади УПЦ МП є єдиними релігійними організаціями в окрузі.

 

І якщо й надалі окремі служителі цієї Церкви під виглядом духовних настанов проводитимуть «політінформації», тематику яких затверджено з подачі російських спецслужб у Московському патріархаті, агітувати за «русскій мір», повчати в угоду Кремлю про якусь «братовбивчу війну» на Донбасі, нав'язувати українцям, особливо українським воїнам, псевдохристиянський «всепрощенский» світогляд і водночас пропагувати під виглядом якихось «православних цінностей» сепаратизм, служити окупаційній владі в Криму, в проросійсько-терористичних «народних республіках» на Луганщині й Донеччині, у такий спосіб практикуючи злочинну дворушність, позицію «і нашим, і вашим», Україна ще довго буде використовувати в інформаційній війні проти Росії оборонну тактику замість наступальної, а значить – дня переможного визволення України від ворога нам прийдеться чекати ще довго» (Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнавець. Московське Православ'я на службі Кремля.. Як періодика релігійних видань задурманює голови. «Молода Україна», середа, 5 жовтня 2016).

 

ПІСЛЯМОВА

II Ватиканський собор остаточно визнав рівність усіх обрядів та церков, які творять одну Католицьку Церкву. «Між ними існує подиву гідне спілкування, і тому різноманітність у Церкві не шкодить її єдності, але ще більше її стверджує» (Декрет про Східні Католицькі Церкви. Ч. 2).

 

На II Ватиканському соборі відбулася ще одна важлива подія – піднесення до кардинальської гідності її Верховного архієпископа-рівнопатріарха Йосифа Сліпого. Апостольська столиця визнала, що Українська Католицька Церква є Верховним архієпископством (Декрет про Східні Католицькі Церкви. Ч. 4.7).

 

Сьогодні в Україні ми маємо чотири Церкви Східного обряду: Українська Церква Східного обряду Київського Патріархату, Українська Церква Східного обряду Московського Патріархату, Українська Католицька Церква Східного обряду, з'єднана з Римом, та Українська Автокефальна Церква Східного обряду.

 

В Українській Православній Церкві Московського Патріархату немає нічого українського. Вона перетворилася в рупор сіяння сепаратизму, ненависті до українського народу з великими жертвами.

 

Доктор філософських наук, релігієзнавець (Павленко Павло) у своїх працях, опублікованих у газетах «Україна Молода» за вівторок, 13 вересня 2016 року, та середу, 5 жовтня 2016 року, описав методи і способи, які сьогодні застосовує Українська Православна Церква Московського Патріархату для «поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла». Тому ця Церква повинна покаятись та очиститись від політичних діячів.

 

Вірні цієї Церкви, наші брати по вірі, які проживають на чужій території, повинні мати в Україні свою Російську Церкву Східного обряду, а в Росії, аналогічно, повинна бути Українська Церква Східного обряду.

 

В часи ліквідації УГКЦ Українська Православна Церква Московського Патріархату була створена на противагу Українській Православній Церкві Київського Патріархату, а Українська Автокефальна Православна Церква, на противагу УГКЦ.

 

Тому Українська Автокефальна Православна Церква, як «недооб'єднана», повинна розкрити своє лице і влитись у три решта існуючі.

 

Таким чином, в Україні залишиться три церкви Східного обряду: Українська Церква Східного обряду (Українська Православна Церква Київського Патріархату), Російська Церква Східного обряду та Українська Католицька Церква Східного обряду, з'єднана з Римом.

 

Дальше об'єднання може йти за умови єдності Константинополя з Римом.

 

«Якщо християнські різні церкви в Україні, – писав Митрополит Андрей Шептицький, – мають сповнити завдання: дати українському народові єдність – мусять позбутися свого духа розколу і ненависті, який спричиняє, що українець українцеві – ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб помиритись і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі супроти братів» (Андрей Шептицький. Пастирське послання: «Як будувати Рідну хату». – Львів, 1942).

 

Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі....

 

ПЕРЕГОВОРИ У ВЕРХАХ

Папа Римський Франциск дав добрий жест до Церковного Єднання. Він зустрівся з Вселенським патріархом Варфоломієм, а також з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом, що засвідчує про переговори у верхах.

 

ЄДИНА ПОМІСНА ЦЕРКВА

Як розуміти поняття Єдиної Помісної у глобальному масштабі? Помісна – це Українська, а Єдина? – в єдності Константинополя з Римом. Тоді потрібно зазначити свій обряд, як це робив Митрополит Андрей Шептицький. Можливо, ми дійдемо до поняття Української Католицької Церкви Східного Обряду УКЦСО, а опісля КЦСО.

 

Для більш широкого розуміння цієї проблеми можна використати такі видання:

 

БЕРЕСТЯ. Жовтень, 1596 рік. Там можна знайти матеріали із старих видань, присвячені Брестській Унії 1596 року, та єпископа Андрія Сапеляка – «Київська Церква на слов'янському Сході».

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість. (B.C. Брюховецький знайшов її у рукописі в архіві AH СРСР, була написана у липні-серпні 1915 року, на хуторі Ковиль Гора невеликого маєтку В.І. Вернадського у Шишаках на Полтавщині). Надрукована до 125 років з дня народження В. І. Вернадського у березневому журналі «Вітчизна», стаття Олени Апанович, с. 172-177.

2. Видавництво Товариства св. Ап. Павла. Ч. 8. Де знайти правду? Написав священик Теодозій Лежогубський, катехит цк. реальних шкіл у Львові. Друге, доповнене видання. Львів 1912. Накладом Товариства св. Павла. Друкарня Ставропігійського Інституту під упр. Мих. Рефця.

3. Діякон Василій ЧСВ Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000, 12000, Львів, 1993. 833 с.

4. Купчик Лідія. Життєносні стовпи церкви. Місіонер. 2010, 203 с.

5. Львівська Салезіянська газета «Покровська брама», Вісник парохії Салезіянської монастирської церкви Покрову Пресвятої Богородиці, №3(03), 13.12.2015

6. Національна Академія Наук України. Інститут Українознавства ім. Івана Крип'якевича. Андрій Сапеляк. Київська Церква на слов'янському Сході. Канонічно- екуменічний аспект. Буенос-Айрес – Львів 1999, 231 с.

7. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль, 1998 Львів, 731 с.

8. Наш Собор. 2012, 2(16) липень-серпень. 28 с.

9. Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнавець. Процеси. «Україна Молода», вівторок, 13 вересня 2016, с. 8.

10. Павло Павленко, доктор філософських наук, релігієзнавець. Московське Православ'я на службі Кремля. Як періодика релігійних видань задурманює голови. «Україна Молода», середа, 5 жовтня 2016, с. 9.

11. Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Юрій Перейда. Апостол церковного єднання. Життя Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Переклад з англійської Романи Кравець. Львів. Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 1994, 36 с.

12. Ратич Іриней. Моє коріння (Спогади), Львів, 1998, 104 с.

13. Ратич Іриней. Реалії радянського «визволення» Галичини. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск І. Біла Церква 2000, с. 159-160.

14. Ратич Орест. Геноцид української церкви, УГКЦ. Мартиролог переслідувань на прикладі однієї священичої сім'ї та ряду священиків. Геноцид України у XX столітті. Україна під окупаційними режимами: історичні реалії та постколоніальний синдром. Матеріали третьої Міжнародної науково-практичної конференції 4-5 квітня 2014 року, м. Львів, 2015.

15. Ратич Орест. Життєвий шлях галицької родини. Спогади про родину Ратичів. За редакцією Ореста Ратича. Львів, 2008, 332 с.

16. Ратич Орест. Науково-методичні праці священиків УГКЦ в підпіллі. Львів, 2009, 61 с.

17. Slownik apologetyczny wiary katolickietj podlug d-ra Jana Jaugey'a. Opracowany і wydany staraniem X. Wladyslawa Szczesniaka Mag. Teol. і grona wspölpracowniköw. Tom III. Warszawa. W drukarni St. Niemiery, Plac Warecki 4. 1894, 1535 c., c. 931

18. Українська духовна бібліотека. О. Анастасій, В. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності. Причинок до мартиролога української католицької церкви під совітами. Видання друге. Видавництво отців Василіан «Місіонер», Львів, 2001, 286 с.

19. Український католицький університет. Інститут Святого Климента Папи. Інститут Екуменістичних студій. Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим. 2014, 607 с., с. 500, коментарі 50.

20. Фонд духовного відродження імені Андрея Шептицького. Виробничо-творче об'єднання «Краєзнавець». Берестя. Жовтень, 1596 рік. Матеріали із старих видань, присвячені Брестській унії 1596 року. Упорядники: Оксана Гайова, Іван Стефанюк. Львів, 1990, 43 с.

21. Хома Володимир. Провідник «Єфрем» (до 50-річчя битви воїнів УПА на Драгоманівці у червні 1947 року та 55-річчя утворення УПА). Тернопіль, 1997, 36 с.

22. Хоміцький Остап. Крізь роки і десятиліття. Спогади, Львів. 2004, 463 с.

23. Родом зі Струсова. Розповіді про Цегельських. За редакцією Л. Купчик. Львів: Ліга-прес, 2002, 308 с.

 

Зміст

ВСТУПНЕ СЛОВО ПРО АКТУАЛЬНУ ПРОБЛЕМУ.................

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА МОЖЕ ІСНУВАТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

ЕКЗАРХ РОСІЙСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РОСІЇ

ОБШУК І АРЕШТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

«ВОЗЗ'ЄДНАННЯ З ВСЕРУСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ»

З НЕВОЗЗ'ЄДНАНИМ ДУХОВЕНСТВОМ ПРАЦЮЮТЬ ОРГАНИ КГБ

ОТЕЦЬ СТЕФАН РАТИЧ

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ГІМНАЗІЯ

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

ПЕРЕЇЗД ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА ДО ЛЬВОВА

ЗВІЛЬНЕННЯ З АРЕШТУ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У ПІДПІЛЛІ

ОРЕСТ РАТИЧ

ЗАПРОШЕННЯ З БАТЬКОМ В УКГБ

Я ОДРУЖИВСЯ

ДОПУСК

ПРАЦЯ ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА У ПІДПІЛЛІ.............

ЗАГАЛЬНИЙ ОПИС РУКОПИСІВ

ПЕРША ЧАСТИНА РУКОПИСІВ

ДРУГА ЧАСТИНА РУКОПИСІВ

ЗМІСТ МАТЕРІАЛУ РУКОПИСІВ

РУКОПИСИ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

РУКОПИСИ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

МОЛИТВИ

РУКОПИСИ

МОЛИТВА ЗА СПАСЕННІ УСПІХИ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

ОТЕЦЬ ВОЛОДИМИР РАТИЧ

ПОСТІЙНА ПАРАФІЯ

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

ДУШПАСТИРСЬКА ПРАЦЯ

ПЕРША РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

ДРУГА РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

БЕЗ МАЙНА І ЖИТЛА

ОСТАННІ ДНІ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА

ОДА

ДОЛІ ДІТЕЙ ПИЛИПА РАТИЧА

РЕАЛІЇ РАДЯНСЬКОГО «ВИЗВОЛЕННЯ» ГАЛИЧИНИ

ДРУГА ГЕНЕРАЦІЯ ПИЛИПА РАТИЧА

ПАПА РИМСЬКИЙ ФРАНЦИСК І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВАРФОЛОМІЙ

ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

ПРОЦЕСИ

ПЕРЕФАРБОВУВАННЯ

ФАРС: СПРОБА ОБ'ЄДНАТИ ВСІХ «НЕДООБ'ЄДНАНИХ»

МОСКОВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я НА СЛУЖБІ КРЕМЛЯ – ЯК ПЕРІОДИКА РЕЛІГІЙНИХ ВИДАНЬ ЗАДУРМАНЮЄ ГОЛОВИ

ОБЛУДА РЕЛІГІЙНИХ ВИДАНЬ

НЕОФІЦІЙНІ «БОЙОВІ ЛИСТКИ

СТВОРЕНІ «ПІД ВИБОРИ»

ПУТІНСЬКА ОСНОВА

ПІСЛЯМОВА

ПЕРЕГОВОРИ У ВЕРХАХ

ЄДИНА ПОМІСНА ЦЕРКВА

ЛІТЕРАТУРА

 

ISBN 978-966-2598-76-6

ОРЕСТ РАТИЧ

 

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

(Про об'єднання Українських Церков Східного обряду)

 

Підписано до друку 21.11.2016 р.

Формат 60x84/16. Папір офсетний

Гарнітура ВаlticaC

Друк цифровий

Умов. друк. арк. 6,68. Фіз. друк. арк. 7,5.

Наклад 100 прим.

 

Видавець.

Приватний підприємець Сорока Тарас Богданович

79026, м. Львів, вул. Володимира Великого, 2

Свідоцтво державного реєстру: серія AВ №17

Українська Греко-Католицька Церква. Частина 3. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 4 лют. 2017 р., 09:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2017 р., 09:31 ]

 

ОТЕЦЬ ВОЛОДИМИР РАТИЧ

 

 

 Сильна віра, ревність і любов до своєї Церкви, родини і вірних, як дорогі перли, відзначили ціле його життя. Він був самовідданим душпастирем, сердечним батьком великої родини, активним громадським діячем, провідником та представником галицьких отців-деканів.

 

Під час переслідування Греко-Католицької Церкви радянською владою він був одним з небагатьох деканів, яким вдалося не підписати заяву переходу під юрисдикцію Московського Патріархату і уникнути ув'язнення.

 

Володимир Ратич був шостою дитиною в сім'ї народного вчителя Пилипа Ратича і Марії, з дому Шиманської. Він народився 20 жовтня 1892 року в селі Вербиці Бібрського повіту. Навчався в початковій школі села Лісники, куди переїхав батько з Дрищева на нову вчительську посаду, щоби діти могли ходити пішки до гімназії в Бережанах.

 

З 1905 по 1912 рік навчався в Бережанській гімназії і був звільнений від шкільної оплати за добрі поступи в науці. В листі учневі 1-го класу гімназії Ратичу Володимирові значиться, що Висока шкільна крайова рада розпорядженням з дня 1-го грудня 1904 року (Л. 46357) звільнила його від шкільної оплати, почавши з першого півріччя поточного року, на так довго, доки поведінкою, пильністю і добрим поступом у науках буде гідним цього узгляднення.

 

Після закінчення гімназії 11 червня 1912 року одержав свідоцтво: «Гімназія вища в Бережанах. Свідоцтво зрілості. Ратич Володимир, народжений дня 20 жовтня 1892 року у Вербиці в Галичині, релігії, греко-католик, закінчив студії гімназійні в роках 1905-1912 в гімназії в Бережанах і, здавши екзамен зрілості згідно розпорядження міністерського з дня 29 лютого 1908 А. 10.051 (№18) перший раз. На підставі цього екзамену визнано його одноголосно зрілим до студій в університеті. Підписи голови екзаменаційної комісії, директора гімназії і господаря класу» (домашній архів).

 

Серед документів збереглось свідоцтво моральності, датоване 15 липня 1904 року від греко-католицького Уряду парохіального Лісник, підписане парохом та громадським начальником Марком Сеньковим такого змісту: «... виставляється вірне свідоцтво, що Володимир Ратич, син Пилипа Ратича, народного учителя в Лісниках, релігійно і морально найкраще ся провадив, на великі богослужіння пильно учащав, а до св.. Тайн частіше в році приступав, так що своєю побожною поведінкою був взірцем для других». Очевидно, подібне свідоцтво вимагалось для вступу до Бережанської гімназії, судячи з дати його видачі.

 

Брат о. Іван у своїх спогадах характеризує Володимира так: «Відзначався спокоєм, лагідною вдачею і бадьорістю. Від ранніх літ своєю ніжною фігурою і миловидністю вроди притягав на себе увагу бережанських панянок, коли переходив через усе «містечко» до гімназії в Ринку, але сам звисока дивився на жіноцтво. Врешті, щодо цього був вельми вимогливим».

 

Спочатку о. Володимир працював сотрудником у с. Охримівці, а відповідно до свого прохання одержав призначення від 4 травня 1924 року на інст. Сотрудника з обов'язковим сповненням душпастирської чинності в Грабівци Баворівського деканату.

 

На зворотній стороні цього призначення записано: 4:49. На приказ високопреосвященного митрополичого ординаріату введено отця Володимира Ратича з днем 3 травня 1924 року яко душпастира в Грабівци. Греко-католицький Микулинецький уряд деканальний, дня 26 травня 1924 року, підпис Володимира Громницького і печатка.

 

Олег Вітвіцький у статті «Духовенство УГКЦ у боротьбі за утвердження національної свідомості українців Східної Галичини на початку 20-х років XX століття» пише: «У Тернопільському воєводстві особливу увагу поліційні установи приділяли діяльності таких священиків: Лев Воробкевич із Білобожниці, Михайло Ганкевич із Звиняча, Степан Оробей з Россохача, Володимир Громницький з Тернополя, Іван Пасіка з Тернополя, Володимир Ратич з Грабівця та інші».

 

ПОСТІЙНА ПАРАФІЯ

1933 року, по смерті о. Григорія Чубатого, пароха с. Ступки, о. Володимир перебрав цю парафію як парох з долученою до неї Романівкою за 7 кілометрів на схід від села Ступки.

 

Село Ступки перед Другою світовою війною не було однорідним. Крім українців, було там десять сімей поляків і три жидівські родини, були комуністи та радикали.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Вплив українського націоналізму був помітний завдяки наявності націоналістичної організації (Володимир Хома. Провідник «Єфрем» (до 50-річчя битви воїнів УПА на Драгоманівці у червні 1947 року та 55-річчя утворення УПА). Тернопіль, 1997. 36 с).

 

Переважна більшість тодішніх старшокласників Тернопільської СШ №1 — це колишні учні Тернопільської гімназії «Рідна школа», які аж ніяк не могли миттю забути про передвоєнні традиції гімназійного життя, зокрема й про існування тоді Юнацтва ОУН.

 

Судовий процес В. Охримовича 1938 р., на якому за належність до ОУН відповідало і кілька рідношкільників, смерть у золочівській тюрмі гімназиста Володимира Безкоровайного та, у зв'язку з тими подіями, втрата нашою гімназією права «прилюдності» – усе це ще залишилося свіжим у пам'яті. Усіх нас виховувано на національно-патріотичних традиціях.

 

Юність одних обривалася в тюрмах і таборах окупантів, інші гинули на полі бою зі зброєю в руках. Дехто знайшов героїчну смерть 1944 р. під Бродами в рядах дивізії «Галичина», інші — в рядах УПА, де смерть постійно заглядала в очі, поки не взяла своє. Не зовсім правильно було б гадати, що лік першим жертвам серед тернопільських гімназистів слід вести від 1939 р. Чимало їх віддало життя за батьківщину ще у Першу світову війну в рядах УСС чи УГА – йдеться про тих, хто навчався в гімназії ще за Австрії.

 

Із с. Ступки в Тернопільській гімназії, крім інших, учився Вовк Мирослав (Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна Школа». Ювілейна книга української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування. За редакцією Степана Яреми. Тернопіль. 1998, Львів. 731 с., с. 549-550 (Мирослав Вовк, Богдан Вовк, Луція Бачинська із Ступок)).

  

 

 

 

Вовк Мирослав народився 2 січня 1925 р. в м. Басковіце коло Брна (Чехія) в родині Михайла та Розалії Вовк. Батько із с. Ступки на Тернопільщині, перебуваючи під час Першої світової війни в Чехословаччині, одружився там з дочкою заможного підприємця. 1924 р. повернувся з сім'єю на батьківщину. В сім'ї Вовків було п'ятеро дітей Мирослав, Юрій (1925), Богдан (1927), Люба (1929), Марія (1931).

 

Батьки Мирослава були освіченими людьми та виховували дітей свідомими українськими патріотами. 1931 р. Мирослав Вовк вступив до ТГРШ, яку закінчив 1938 р. іспитом зрілості. Після цього почав студіювати право у Вільнюському університеті. Однак у березні 1939 р., під час відомих подій у Карпатській Україні, його, як організатора нелегального студентського з'їзду у Львові, заарештувала польська поліція. У львівській тюрмі «Бригідки» перебував аж до початку польсько-німецької війни.

 

Восени 1939 р. він дістався до Кракова, де відразу поринув у революційну роботу ОУН. 1941 р. був учасником похідних груп на східноукраїнські землі.

 

Повернувшись додому, студіював медицину у Львові, одночасно займався підпільною працею. 1943 р. Мирослав одружився з односельчанкою Лукією Бачинською.

 

Від 1944 р. М. Вовк бореться в УПА під псевдонімами «Єфрем» та «Корнило». У червні того ж року стає обласним референтом Служби Безпеки УПА при Дрогобицькому обласному проводі, а від липня 1945 р. провідником СБ Подільського краю. Мирослав Вовк загинув у бою з частинами МВД 29 червня 1947 р. поблизу села Мішків над Стрипою.

 

Нелегкою була доля дружини Мирослава Лукії. Після загибелі чоловіка її заарештували, на сім років розлучивши з дочкою, якій було всього десять місяців. 1951 року загинув у підпіллі брат Лукії, Яків, а їхніх батьків заслали. Батько повернувся сліпим. 1944 р. важкі переживання загнали в могилу і батьків Мирослава Вовка.

 

Вовк Богдан народився 03.07.1927 р. в Ступках коло Великих Бірок. Молодший брат Мирослава Вовка за німецької окупації вчився у ТУДГ.

 

Тут вступив у Юнацтво ОУН, був пропагандистом. 1943 р. з сьомого класу гімназії перейшов у підпілля. На терні Скалатщини працював у повітовій референтурі пропаганди ОУН. 17-річним юнаком навесні 1944 р. загинув під Скалатом. Таку звістку передав родині тоді ще живий брат Мирослав.

 

ДУШПАСТИРСЬКА ПРАЦЯ

У Ступках о. Володимир відразу енергійно зорганізував душпастирську та громадську роботу. Батько мав багато роботи в селах Романівці та в Ступках як священик.

 

 

Марійська дружина

 

У кінці села з боку Підволочиськ колись була корчма, яка затягала людей. Були комуністи і радикали, дві жидівські сім'ї: Неся, біля дороги на Замчисько і кузні Кушніра, яка мала в хаті маленьку крамничку, та Хаскель, посередині села, недалеко від школи, де жиди шабашували.

 

 

Церковний комітет

 

Крім них, у селі було декілька польських сімей. Була наша кооператива та читальня при бічній дорозі і польська при основній. Батько провадив боротьбу з пияцтвом, хоча воно не було таким масштабним, як тепер.

 

Організував Марійські дружини в Романівці та Ступках, вів читальню та закликав підтримувати нашу кооперативу і не ходити купувати до інших крамниць. Він сумлінно відправляв Богослужіння в обох селах, шукав людей і нагоди до скріплення духовного і громадського стану парафії, організовував процесії у поле на посвячення пам'ятних хрестів, як також місії під проводом отців Редемптористів. Особливу увагу приділяв праці з молоддю і дітьми. При церкві заклав бібліотеку й сам видавав молоді відповідні книжки для читання. Перед святом святого Миколая він сам їхав до Тернополя на закупи різних цукерків у високих круглих пушках, а також шкільного приладдя: зошитів, олівців, гумок та інших потрібних речей. Їмость Марія пекла медівники, й так разом пакували й адресували пакунки для бідних дітей. Ця жертовність спонукала заможних батьків приносити підписані пакунки для своїх дітей і для бідних сиріт. Отець Володимир сам проводив свято Миколая за активної участі колективу читальні. Це все було дуже урочисто та весело.

 

Марійські дружини сам провадив, а також дбав про церковний хор. Як ревний духовний пастир, він пильно старався, щоб важкохворі мали нагоду прийняти Святі Тайни. Взагалі поборював у своїх парафіях людську легковажність і нехіть. У тім виявляв велику терпеливість і наполегливість, додержуючи твердо принципів священика.

 

І як український патріот, о. Володимир Ратич невпинно протистояв перетягуванню українців на польське, яке щиро практикували польські урядовці. Він особливо старався прищепити національну свідомість дітям мішаних сімей.


 

У другому ряді шостий о. Володимир Ратич

 

Щоб усвідомити загально людей, о. Ратич підтримував кооперативи, брав участь у заходах читальні, де проводились вечори, свята, вистави й концерти, дбайливо запобігаючи небажаним впливам і злим прикладам.

 

 

У другому ряді перший о. Володимир Ратич

 

ПЕРША РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

Родина з часом досягла певних прибутків. 1938 року вдалося придбати кират, а 1939 року — швейну машинку.

 

Перед самою війною поляки дуже активізувались, створили польську організацію «Стшельців» і почали ночами ходити дорогою біля приходства і співати свої патріотичні пісні. Одного разу залізними прутами вибили з рамами вікна, так що скло посипалось до хати біля колиски сестри. Ми боялись, що кинуть до хати гранати, і швидко подушками закрили вікна.

 

Перед приходом російських військ усе притихло. Та недовго ж сім'я священика втішалась скромними радощами.

 

Світова війна почалася у вересні 1939 року з окупацією німцями Польщі, а Росією – Західної України. Настав тривожний час появи окупантів. Усе завмерло на селі. Стало якось моторошно від такої тиші. Навіть пси перестали гавкати, а когути піяти. Непередбачені зміни зайшли, як темні хмари, на тих землях. У родині почали палити всі книжки, газети й журнали, які звичайно описували радянську репресію, голод та інші неприємні та болючі речі.

 

Дідо взявся за спалення «Діла» та деякої протибільшовицької літератури. Дещо з цієї літератури тато забрав від діда, і ми з дяком Перлою перенесли під купол церкви та зложили на платви.

 

Було дещо страшно очікувати приходу більшовиків. Раптом прийшла інформація, що через дві години більшовики будуть у селі, бо вже їдуть з Підволочиськ. Було чимраз виразніше чути гудіння при прослуховуванні землі. Ніяких військових сутичок не було, в'їхали танки і зупинились посередині села. Мушу сказати, що дуже ввічливо поводилися з людьми. Селянам давали коробки сірників, а дітям колоті куски дещо синюватого цукру. Одягнені були дуже охайно: чисті нові шинелі, чоботи, ремені, а на голові шпичасті шапки з п'ятикутною зіркою. Від нікого нічого не брали і не ходили по хатах, а стояли біля танків.

 

Коли прийшли владні структури, заборонили ведення релігії у школі, а з кропилом на Йорданські свята не перешкоджали ходити. Почали поступово накладати прогресивні податки на церкву, збільшуючи їх до такої міри, що чимраз важче було сплачувати їх. Дітям почали забороняти ходити до церкви, а затягували на покази привезених кінофільмів та організовували виїзди за село на вантажних машинах у вигляді прогульок на травневі свята.

 

Почалась колективізація: забрали поле, город біля хати, за винятком подвір'я і стайні, весь сільськогосподарський інвентар – віз, сани, борони, плуги, віялку, кират і коні. Дідо мусив забрати пасіку і перенести у село до одного господаря. Годувати корів стало нічим, хоча на городі була посіяна люцерна.

 

Особливо знані о. Володимирові сільські комуністи приходили до приходства й погрожували отцеві забрати ще й город аж до стін приходства.

 

Це був знак, що ліквідація і вислання було на черзі, їмость Марія готувалася до такого випадку. Для всіх членів родини пошила мішечки, які наповнювала сухарями, цукром та найбільш потрібними речами й вложила під подушку кожного члена родини. Насильний вивіз звичайно починався уночі з великою швидкістю, так що люди не мали часу навіть добре одягнутись.

 

Не раз енкаведисти не давали часу на збирання і так садили на машину. У сусідки Басихи поселився шофер, і коли його викликали в район, то вона повідомляла нас про можливий черговий вивіз на Сибір. У такому постійному стресі ми жили, і кожний рух уночі наводив на нас страх. Раз уночі в зимі у великі морози ми почули сильну тріскотню, вікна були заморожені, і не було видно, що діється. Вранці вияснилось, що це гілки дерев потріскали від морозу і попадали. Ми не мали можливості піти на город, щоби собі щось узяти, бо колгоспний сторож не пускав.

 

На приходстві в хаті залишилися дідусь Лонгин з бабцею, тато і мама та нас шестеро: найстаршому Олександру 15 років, а найменшій Ірені 4 роки – без будь-яких засобів для існування.

 

Їмость Марія влаштувалась учителькою, а два сини, які вчилися у м. Тернополі в «Рідній школі», залишилися там у свого стрийка о. Стефана Ратича, щоб змогли продовжувати науку в середній школі, бо «Рідну школу» закрили.

 

Мама мала закінчену вчительську семінарію і пішла до сусіднього районного села, Великих Бірок, учителькою, де до школи ходив старший брат Теодор. У Тернополі вчились Олександр і Євген, я і Любомир вчився в початковій школі у Ступках, а Ірена ще не ходила до школи.

 

У мене заняття у школі були в другу зміну, і я міг послуговувати татові в церкві. Служби Божі правились щоденно, а тому що вони були без пожертв, то тато не міг брати дяка. Тиск на церкву в основному був через податки. При неможливості сплати їх церкву закривали. Податки господарям накладали на все, навіть на фруктові дерева, що змушувало вирубувати їх. У колгоспі люди працювали майже задурно. Вчили красти, хоч за це суворо судили. За колоски, назбирані на колгоспному полі, могли дати декілька років тюрми.

 

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

Дальшому масовому вивозу людей у Сибір перешкодив несподіваний наступ німецьких військ. На початку війни багато російських військових частин здавались у полон. З ними німці дуже жорстоко поводились. Я сам бачив: як вели полонених через наше село Ступки, то нікому з людей не дозволяли подавати хліба і води. Спека була велика, полонені спрагнені хотіли води, і коли підійшли до моста, під яким пливла ріка, декілька побігло напитися води, їх застрелили. Опісля по дорозі біля приходства люди повезли цих полонених на цвинтар і там за старим цвинтарем справа вверху похоронили. Таке жахливе ставлення до полонених викликало відразу до попадання в полон. Декільком удалося сковзнути з колони полонених і сховатися в селі.

 

Несподівана війна між Німеччиною і Росією, зачата Гітлером 1941 року, змінила всі тривожні обставини. Спочатку німці окупували Західну Україну. Радянські комісари зникли, а ті, що залишилися, перебрали тривогу на себе. Отцеві Ратичу довелось рятувати від німців колишнього голову колгоспу, про що благав його брат. Спочатку люди надіялися, що зможуть мати самостійність. Пожвавлювалося національне культурне життя українців, і була змога організувати українське самоврядування. Утворено українську поліцію, відкрилася «Рідна школа». Швидко ця надія почала згасати. Німці сформували свій уряд і взяли під свою руку всі адміністративні чинники. Створили Українську Дивізію «Галичина», в яку вписалося багато українців, яких потім знищили в бою під Бродами. Син проф. Василя, брата о. Володимира, Володар, сімнадцятилітній військовий репортер, загинув у тих боях. Згодом почали нищити членів українського національного руху. Довелося о. Ратичу захищати тих членів. Одним з них був Семен Кушнір, якого прийняв до себе на господарство. Іншим помагав таємно. Щоб полегшити свій воєнний тягар, німці почали накладати тяжкі контингенти. Забирали молодших людей до тяжких земляних робіт, а з часом вивозили до Німеччини.

 

Церковне життя під напруженим політичним станом не було заборонене, бо німці не боялися загрози їх планам. Отець мав можливість уповні виконувати свої душпастирські обов'язки і відновлювати сільське господарство.

 

Правда, німецька влада дала можливість відновити релігію у школах, душпастирську роботу, повернули татові поле, город і змогу господарювати. Ми мусили все спочатку відновлювати, купити коней, сільськогосподарський інвентар, починати обробляти поле і город. Це все потягнуло за собою певні борги. Німці наложили великі контингенти на сільськогосподарську продукцію, кульчикували всю худобу, свині, а також вівці і кози. Треба було діставати дозвіл, наприклад, на забиття свині. Якось удалось підняти господарство, але й витрати були великими – навчання трьох братів у гімназії в Тернополі, а опісля і я долучився до них.

 

До села не раз приїздив п. Юськевич із Тернополя, ходив він звичайно у вишиваній сорочці, елегантно одягнений, гарний, з буйною фризурою, але з дивною поведінкою. Він учив у читальні в Ступках танців і казав, що вміє оправляти книжки. Тато дав йому оправити історію Грушевського, яку той не віддав та сказав, що закопав. Одного разу десь коло 24 години хтось порухав за клямку парадних дверей від городця. Це повторилось декілька разів, і ніхто не обзивався. Тоді Семко Кушнір, який був на господарстві, вирішив піти на двір зі сторони подвір'я. Обійшов хату і казав, що нікого не бачив. Через деякий час, коли до нас прийшов п. Юськевич, признався, що то був він і що біля нього пройшов Семко, промовляючи «Отче наш». Такою дещо дивною була ця особа.

 

Німці дуже знущалися з жидів. У селі Ступки на фільварку зробили гетто і туди загнали всіх жидів. Мужчин водили товкти каміння на дорогах для їх ремонту. Водили і пильнували наші міліціонери. Напроти приходства була побудована нова хата з опоки, і там замешкав якийсь німецький офіцер, що для прислуги собі тримав жида. По обіді він виводив його на цвинтар, ставив на голову посудину і стріляв у неї з пістолета.

 

Перед відступом німців увечері приїхала група військових у німецькій формі (говорили, що це власівці), облили горючим бараки з жидами і підпалили. Довкола стояли військові з автоматами і, хто хотів утекти, розстрілювали. Цей жахливий вечір, ці вистріли і крики людей надовго залишились у моїй пам'яті.

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Більшовики почали наступати, і фронт наближався до нас. Посилилась більшовицька партизанка Ковпака. Одного разу вночі почали добуватись до хати, але ніхто не відчинив. Десь через кілька годин після цього візиту пролунав сильний вибух. Це підірвали міст у Дичкові. Вони взяли з першої хати від Чернелева Руського сусіда, і він мусив провести їх, тобто показати дорогу, і вернувся назад.

 

Перед самим приходом більшовиків на приходське подвір'я заїхав німецький штаб і розташував усю апаратуру у великому покої. Дідо, знаючи німецьку мову, поцікавився у них, чи далеко фронт. Вони відповіли, що якщо виїдуть від нас, то через 2 години тут будуть більшовики. Після від'їзду штабу на подвір'ї появилось якихось два військові у німецькій формі, обвішані гранатами, що не характерно було для німецьких військових. Дідо якось через необережність запитав їх по-німецьки. Однак вони нічого не відповіли і пішли геть. Це, напевно, була переодягнена російська розвідка.

 

У цій війні разом з німцями брали участь і італійці, з якими через непорозуміння жорстоко розправились. Дідо Лонгин Тарнавський, що закінчив гімназію в Бродах, досконало знав німецьку, дещо грецьку, латинську, польську, чеську. Одного разу вранці сказав, що йому приснився якийсь досить дивний сон. «На подвір'ї у нас стояв італійський офіцер з іншими військовими і про щось розмовляли. Я підійшов до них і спитав цього офіцера: «Quis vincet in bello?» Не звертаючи на мене уваги, він продовжував розмовляти. Я повторив це питання вдруге. Була аналогічна реакція. Тоді я втретє з сильним окликом запитав знову. Тоді одержав відповідь: «Deus vincet». Дідо хотів одержати відповідь, хто переможе: німці, росіяни чи італійці. Така відповідь для нього була незрозумілою. Однак, як ми побачили, Німеччина впала, а Росія навернулась до Бога. Бог переміг.

 

ДРУГА РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ

Після від'їзду німецького штабу в селі наступила абсолютна тиша, просто вражаюча. Навіть собаки не загавкали і півень не запіяв. Вранці з боку Збаража від Чернелева Руського до Ступок на дорозі біля приходства появилось сім чоловік, які тягли за собою скоростріл «Максим» на колесах. Через деякий час за ними пішла ціла лавина обдертих, засмальцьованих, у шинелях, брудних та голодних солдатів. Просили їжі, і їм давали, що було — молоко, хліб, воду. Вдень вони спокійно пройшли через село у напрямку до Тернополя, де був той фронт. Через бої під Тернополем було декілька наступів і контрнаступів, так що Ступки знаходились на лінії фронту. Вночі приходили інші озброєні більшовицькі військові та грабували. Забрали у нас коні, упряж, збіжжя, яке було у шпихлірі, віз. Робили ніби обшук у хаті, наче, за їх даними, тут є радіостанція. Побачивши чоботи, забрали їх. Був одноламповий приймач, також забрали. Вимагали горілки та часто питали, котра година. Коли тато пішов до другої кімнати подивитись годину на будильнику, військовий запитав, чи не має тато кишенькового годинника. Тато сказав, що має. Тоді наказав відіпнути годинник «Омега» і забрав. Такі нічні візити були дуже небезпечними, а ще з села повідомили, що такі відвідувачі мають убити тата. Тоді ми всі разом з дідом узяли корову і в тім, у чім були одягнуті, через город подались на Замчисько до Гелени, а потім під Чернелів Руський у стодолу до одного господаря.

 

Не маючи нічого для проживання, бо все залишилось у Ступках, при новому контрнаступі з Тернополя, коли німці були у Ступках, вирішили піти додому, щоби дещо взяти. Дорога, яка вела до Ступок із Замчиська, була в полі обстрілу більшовиками. З їх позицій видно наше переміщення в бік німців. Ми всі йшли гусаком, у тому числі і дідо, бо бабця вже померла. Перед входом у Ступки зупинив німецький патруль. Дідо підійшов і вияснив, що тут закопані пішохідні міни, і показав, як їх обійти. Так ми дістались до Ступок, хоч могли нас розстріляти більшовики або підірвалися б на мінах.

 

У хаті все було поперевертане. На подвір'ї викопані траншеї, в яких були наші подушки і ковдри. Ми деякі цінніші речі та продукти позносили до пивниці, де в глибині була ніша, утворена від забору глини для мащення підлоги в кухні та ремонту будівель. Усе це було присипане картоплею. Самі пішли до одного поляка п. Бернадського, який мав велику глиняну пивницю не штемпельовану. В тій пивниці ми перебули артобстріл, який тривав коло двох годин з Чернелева Руського у бік Бірок Великих через Ступки. Пивниця вся дрижала від цього обстрілу. Боротьба за Тернопіль тривала довго.

 

БЕЗ МАЙНА І ЖИТЛА

Коли повернулись на приходство, то господарські будівлі і хата були зруйновані. В пивниці не стало ні картоплі, ні схованих речей. Ми залишились у тім, у чім пішли. Мешкати не було де. У сусідньому селі Чернелеві Руськім перед самою війною помер на туберкульоз священик Василь Подолянчук. Там була служниця і мешкала в тій кімнаті, де спав цей священик. Нам запропонували туди перейти і дали кухню, одну більшу, а другу маленьку кімнати, і ми там замешкали разом з дідом. Дідо перевіз туди і свою пасіку зі Ступок. З собою ми взяли ту корову, що була на Замчиську. З тим ми почали на новому місці життя.

 

Церкву у Ступках закрили і зробили склад. Я поїхав на навчання до Тернополя. Учнів гімназії перевели до СШ № 1, прислали частину своїх викладачів, тимчасово залишили директором проф. Івана Синця, якого згодом також звільнили.

 

Дальше спостереження за селом у мене обірвалось, і я зміг лише на неділю навідатись додому. Очевидно, це було миття, порядок з одягом та поповнення деякими продуктами. Ця поїздка після тижневого навчання була дещо стомлюючою. Так я зумів зустрітися з татом лише коли він приїздив до Тернополя у справах. Триб життя змінився, я почав забувати про домашні турботи та й взагалі не знати про них. А там були тато, мама, молодші брат і сестра та дідо. У мене навчання, а тут у стрийка о. Стефана свої проблеми.

 

 

 

 

 

До останніх днів свого життя о. Володимир виконував свої священичі обов'язки. Вже коли був хворим, у ліжку, до нього приходили священики, з якими він вів розмову.

 

Я і моя сестра Ірена проживали окремо, хоча дітьми Ірени – Ростиком та Володаром – постійно опікувались бабця Марія. Любомир проживав з батьками.

 

Ми у неділі і свята з дітьми приїздили до батьків на Службу Божу. Я майже кожний день приходив до дому батьків.

 

Настав день 6 січня 1968 року і на роботі я не був, тому із Кривчиць, де я проживав, поїхав до батьків. Як розповідала мама, коли я підходив до дому, батько сказав: «То Орест іде».

 

Зібралися всі діти, і ми довго молились. Мама сказала: «Попрощайтесь з батьком». Ми поцілували у руку, батько мовчки це сприйняв. Через деякий час попросив повернути його до стіни і відійшов у вічність.

 

На другий день, о четвертій годині ранку, задзвонив дзвінок з вулиці. Прийшов сам Владика Василь Величковський і відправив Службу Божу. Пізніше мама розповідала, що бачила у дверях постать у блискучому мереживі.

 

Поховали о. Володимира Ратича на Личаківському кладовищі (про це написано в книзі у моїх спогадах).

 

ОСТАННІ ДНІ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА

Отець Стефан зі своїм братом о. Володимиром Ратичем у важких умовах підпілля готували ґрунт для підготовки теологів. Отець Стефан Ратич часто бував у Тернополі і Бережанах, розширюючи контакти з підпільним духовенством, та й сам надавав духовну допомогу вірним, хоч це в той час дуже переслідувалося радянською владою.

 

Однак стан здоров'я, підірваного багатолітніми переслідуваннями, тюрмами та засланням, не дозволяв йому працювати, як хотілося. Швидко розвинулася серцева недостатність, і о. Стефан Ратич помер у Львові 31 липня 1968 року. Похоронні відправи у Львові в помешканні дочки Богдани провів в асисті багатьох підпільних священиків Владика Величковський, який до війни був ігуменом монахів-редемптористів у Тернополі. На похоронні відправи зібралося багато рідних, близьких та численні колишні тернопільські гімназисти, які на той час жили і працювали у Львові. Тіло о. Стефана перевезли до Тернополя і поховали на цвинтарі біля його родичів. Незважаючи на складні обставини того часу, які загрожували переслідуваннями, його проводжала в останню путь багаточисельна громада вірних парафіян-тернопільців та священиків-підпільників. Панахиду і чин поховання на цвинтарі здійснив легендарний своєю хоробрістю о. Є. Смаль.

 

Вже минуло більш як 30 років з дня смерті о. Стефана, але й досі не заростає стежка до його могили. Всі, хто знав його, – вдячні парафіяни та колишні його учні – буваючи на цвинтарі, обов'язково відвідують його могилу, кладуть квіти, світять свічки, замовляють панахиди. Бувають тут і гості з діаспори — колишні тернопільчани, які не раз з трудом знаходять його могилу та не оминають нагоди помолитися над тлінними останками світлої пам'яті о. Стефана, пам'ятають цього невтомного і нескореного пастиря й ісповідника віри та незламного патріота, що назавжди залишив глибокий слід у їх душах і серцях!

 

Минули десятиліття, та слід дорогого вчителя катехита о. С. Ратича залишився глибоко у моїй душі. Прикро, що він не дожив до воскресіння незалежності України, до чого всім єством, гарячим серцем готував нас, молодих.

 

У квітні 1993 року Остап Хоміцький написав оду, яку присвятив великій Людині, своєму вчителю і вихователю – отцеві Стефанові Ратичу.

 

«Світлій пам'яті незабутнього катехита о. Стефана Ратича присвячую». Остап Хоміцький (Хоміцький Остап. Крізь роки і десятиліття. Спогади, Львів. 2004, 463 с).

 

ОДА

Він був як батько, патрон-учитель,

Слуга Господній, Патріот

Вкраїни і свого народу,

Що прагнув Свободи висот.

 

Як отець добрий, він уважно

Таланти в учнях знаходив,

Плекав, ростив, мов квіти ніжні,

Мистецтва співу сам учив,

 

В дитячі руки інструменти

Музичні впевнено вкладав

З знанням теорії, сольфеджіо,

Різних акордів, кварт, октав...

 

В душі носив два заповіти:

Бог, Україна – над усе.

Для них творив, терпів, боровся,

За них віддав життя усе.

 

Він вчив любити Україну

У праці, без фанфар, в ділах,

А як потрібно – без зупину,

Як юнь Крутянська, – у боях.

 

Благословенне його слово

У наших душах проросло

Та у час слушний вихованців

Когорту у бій повело.

 

Геройськи бились з окупантом

В дивізії «Галичина»,

Славу стрілецьку множили

В безсмертних куренях УПА.

 

І наші душі врятував він

Від алкоголю,тютюну.

Через Марійську дружину

Вивів на путь він нас ясну!

 

Слава Вам, Отче, за щедроти

Душевні, що ви нам дали.

В серцях у наших вдячних учнів

Вони нетлінні збереглись...».

Українська Греко-Католицька Церква. Частина 2. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 3 лют. 2017 р., 09:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лют. 2017 р., 08:14 ]

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ГІМНАЗІЯ


Протягом 1939-1941 рр. в окупованій Росією Галичині закрили «Рідну школу», «Наукове Товариство ім. Шевченка», заборонили навчання релігії та будь-яку громадську діяльність. Залишили чисто церковні відправи, слідкуючи за діяльністю священиків.

 

За німецької окупації релігійне життя почало відновлюватись. Навчання релігії в гімназії вів о. ТимотейСембай.

 

«Треба відзначити, що в 1941/42 н. р. Тернопільська гімназія за числом учнів тримала першість у Галичині. Також вона була більшою від своїх попередниць – Української державної гімназії австрійського та польського періодів. Крім перевідних курсів, у лютому 1942 р. при гімназії організовано ще й тримісячні матуральні курси.

 

Протягом 1941/42 н. р. в Тернопільській гімназії відбулися два іспити зрілості: один – після тримісячних курсів, другий – для учнів восьмого класу гімназії. Матуральні курси організовано не лише для тих випускників, які з різних причин не змогли скласти іспиту зрілості, але передовсім для тих, хто закінчив радянську десятирічку та склав випускні іспити в 1940-1941 рр. Справа в тому, що німецька влада не визнавала радянських атестатів зрілості, з ними не можна було вступити до вищих шкіл.

 

Працюючи в складних умовах, Тернопільська гімназія мала дуже обмежені можливості розгортати позакласну роботу в наукових гуртках та інших учнівських організаціях. У 1941/42 рр. створено гімназійний хор, який постійно співав на шкільних Богослужіннях. З його участю в березні відбувся Шевченківський концерт. Робилися спроби організації гімназійного оркестру.

 

Порівняно з рівнем національно-громадської виховної роботи в передвоєнній гімназії «Рідної школи», досягнення гімназії воєнного періоду видаються скромними, але з огляду на специфічні умови праці заслуговують на високу оцінку. Ще в гімназії надзвичайну вагу надавали вихованню молоді на активних та свідомих громадян, привчаючи їх до громадського життя» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна Школа» Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль 1998 Львів 731 с., с. 131, 132).

 

У згаданій «Ювілейній книзі» Остап Хоміцький пише, що «заради справедливості треба нагадати, що велика заслуга в організації хору й гімназійного оркестру належала, поряд з директором, молодому вчителеві музики Юрієві Криху та нашому незабутньому вихователеві – отцю Стефанові Ратичу» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна Школа» Ювілейна Книга Української гімназії а Тернополі 1898-1998 до сторіччя існування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль 1998 Львів 731 с., с. 432).

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Та недовго світові події дозволили о. Стефану ревно працювати на релігійній і національній ниві в Тернополі. Розгорілася Друга світова війна з усіма її страхіттями та наслідками. Горе і біда невблаганно охоплювали майже кожну українську родину.

 

У зв'язку з наближенням фронту, з важкими боями й з оточенням міста Тернополя радянськими військами, що віщувало знищення міста, о. Стефан був змушений разом з родиною евакуюватися до Львова, де він з 20 квітня по 19 серпня 1944 року завідує церквою св. Параскеви П'ятниці.

 

Та як тільки стихли бої на Тернопільщині, о. Стефан Ратич повертається до зруйнованого та зайнятого радянськими військами Тернополя, де продовжує душпастирську працю.

 

Та це вже настав час, коли, як відомо, по всій «визволеній» Україні розпочалися переслідування й арешти, чого не уникнув і о. Стефан.

 

Отець Стефан Ратич категорично відмовився визнати юрисдикцію Москви. Він, ревний і самовідданий священик-патріот, ні на хвилину не міг припустити, що можна порушити присягу та піти на компроміс із безбожною й репресивною системою, яка заповзялася знищити Українську Греко-Католицьку Церкву, котра споконвіку була душею галицького люду, його оберегом від намагань держав-окупантів асимілювати український народ.

 

Його виною було те, що, коли в Західній Україні розпочалась акція насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви з захопленням храмів і підпорядкуванням їх Московському Патріархату, о. Стефан категорично відмовився визнати юрисдикцію Москви.

 

За свою багаторічну працю душпастирем о. Стефан Ратич мав великий авторитет і повагу в широких колах громадськості Тернополя, мирян. Це дуже не сподобалося чекістам і комуністичним верховодам. Вони поставили собі за мету знайти свідчення про ворожу діяльністьо. Стефана Ратича проти совєтської влади, співпрацю з німецькими окупаційними властями, УПА, ОУН, прямих закликів до повалення совєтської влади, наклепів на неї тощо.

 

А коли такі «свідки» були знайдені, 22 жовтня 1945 року його було заарештовано. Слідство тривало досить довго. Від о. Стефана Ратича вимагали слідчі, щоб давав зізнання, які потрібні були для кримінальної справи в суді міста Чорткова. На судовому засіданні виступило аж три «свідки». Серед них одна жінка та 13-річний хлопець.

 

Ось що заявив цей школяр на суді: «Священик Стефан Ратич у проповідях неодноразово закликав мирян, щоб вони молилися за німців, бо ті вірять у Бога. За совєтів не треба молитися, бо вони безбожники і не вірять у Бога». Цих «доказів» дитини було досить, щоб хворого на серцеву недугу 55-річного пароха суд засудив на 8 років позбавлення волі.

 

Спочатку він сидів у слідчій тюрмі в м. Чорткові. Після засудження на 8 років ув'язнення його перевезли до Львова в Замарстинівську тюрму, а потім – на пересильний пункт, звідки етапом доставили у «лагер» (саме так увійшла в життя галичан назва концентраційних таборів) у м. Ясинувату.

 

 

На світлині отець Стефан Ратич у тюремному таборі. Ясинувата.

 

Патріарх Йосип Сліпий, котрий зустрічався в «лагері» з о. Стефаном, згадував у своїх листах, що той «як священик держався і держиться дуже гарно».

 

Також отець-прелат Л. Куницький у своїх спогадах говорить про о. Стефана, з яким деякий час перебував у в'язниці: «І згадався о. Ратич, парох Тернополя, неабиякий майстер. Зі звичайного недопеченого хліба і сажі він виліплював майстерні календарі, які прикрашав гарними узорами з різнокольорової соломки, на ті вироби особливо ласий був лікар-тюремник Шейхман...» (ІринейРатич Моє коріння. Львів, 1998, 104, с., с. 11).

 

А ще виліплював з хліба чудові малесенькі вервечки, які деколи вдавалося передати для рідних.

 

Перебуваючи в тюрмах, о. Стефан займався, крім душпастирської праці, літературною діяльністю: писав поезії, міні-вірші, укладав мелодії для них. Деякі з них наводимо тут. Один з віршів був написаний на підкладці куфайки в тюрмі Чорткова.

 

Фрагмент вірша, написаного на підкладці куфайки

 

Умер наш Князь Церкви Митрополит Андрей.

Його місце зайняв Йосиф Архієрей.

Вложили на нього Омофор з хрестами,

їх двигати має своїми плечами!

 

А їх так багато і такі тяженькі:

Народ у неволі, віра в небезпеці.

Лютують по селах визвольні ватаги,

Нацистів, фашистів шукають облави.

 

Беруть контигенти, заводять колгоспи,

Грабують селянство, руйнують, що власне:

Огнями палає вся наша країна.

Хто живий, ховається по лісах у криївках.

 

Валяються трупи по полях, дорогах,

Завзято б'є молодь по полках ворожих.

І тюрем без ліку, а всі вони повні,

В них мучаться діти Нашого народу:

 

Дівчата, і хлопці, і нелітна молодь,

Жінки, чоловіки і старці над гробом.

За любов народу, за віру прадідну,

За святу свободу і за владу рідну.

 

Не минуло лихо і нашої Церкви,

Вона вже готова на найбільші жертви.

В часах орд татарських, всяких панських жартів,

Таборів німецьких і виховних «лягрів».

 

Коли всі втікали, цурались народу,

Всюди був священик, спільну ділив долю.

Українська Церква Греко-Католицька,

Правдива-Христова, від Петра – вселенська

 

На Київських горах Андрій Первозванний

Світлий хрест поставив – Знамено християнства.

Його визнавали наші славні предки,

Від поган ховали в символах, печерах:

 

Святу Трійцю – в Тризуб, на Йордан – в три свічках,

Прославляли довго, майже століть десять.

Вже за Володимира (внука св. Ольги)

Панівною стала ця віра Христова.

 

На стінах Собору Святої Софії

Пишався наш Тризуб – як герб України.

Мученик Климентій, Христовий Намісник,

В гробі Ярослава найшов мощам місце.

 

Це єдності доказ Христової Церкви,

Та її розбити завзялись совєти.

Без Бога, без віри, совєтська Росія

Всім нам накидає віру Алексія.

 

Він став патріархом всієї Росії,

України ворог, схизматик у вірі.

Не Бог, ані Церква, ні її догмати,

А партії приказ має все рішати.

 

Що партія скаже, в це вірити треба,

Не в Бога, не в Церкву, не в право на небо.

Яка вести взялась, всіх нас навертати

Насильством, терором, підступним обманом.

 

Першим наступ вдарив в Свято-Юрську Гору,

Собор спльондрували, Всю Митрополію.

В тюрму пішов в'язнем Митрополит Йосиф,

Єпископи наші Григорій Хомишин,

 

Кир Никита Будка, Миколай Чарнецький–

Семінар Духовний, Представництво Церкви.

Деканів взивали на чорні розмови,

Зрадників шукали, ініціаторів.

 

Єфіяльти, Юди усюди найдуться,

За чуть сочевиці на службу наймуться.

Нанявся Костельник, Мельник і Пельвецький,

Оформили групу по-енкаведецьки.

 

Зложили у Москві чолобитню рабську,

Узнали московську Владу патріаршу,

Відіграли ролі в Київськім Соборі,

Повторили штучно в катедрі у Львові.

 

По наказу Москви єпископМакарій

Став Митрополитом єпархіївсьої.

Гаврило Костельник, Мельник і Пельвецький

Дослужились мітри сексотів совєцьких.

 

Видавали впертих в руки слідчих іудів,

Нібито творили Господеви службу.

Важку пробу пройшло Духовенство наше,

Остав, хто оформився, опорних забрали.

 

Придавали статтю п'ятдесят четверту,

У тюрму садили за віру отверзу.

Українська Церква Греко-Католицька

Пішла в катакомби, не стала зрадницька.

 

Вся ієрархія, Духовенство вище,

Всі монаші чини, Духовенство нижче,

Дяки, причот Церкви, тисячами вірні

Рішились на муки тюремні терпіти.

 

Воліли умерти, ніж зрадити віру,

Відступником стати: дійсним чи позірно.

І мене стрінула важка проба віри,

Від квітня до жовтня мучили без міри.

 

Під різним позором взивали до себе,

А вели розмови на унійні теми.

На змісті брошури із мечем чи хрестом

Розвивали боротьбу із серцем і умом.

 

Обіцяли ласки і різні принади:

Відбудову Церкви, для родини згляди.

Зігниттям тюремним, знищенням родини,

Розстрілом грозили і втратою всього.

 

Не зломлю присяги, і не зміню віри,

І не стану вовком у овечій шкірі!

Надумайтесь браття, щоби не жаліли,

Реально подивіться, щоби не скигліли.

 

Та й часто кінчали ті наші розмови

Мої опікуни, вчителі з Чорткова.

Аж в середу зранку прийшли вороженьки,

Взяли мене з Церкви у тюрму тяженьку.

 

Взяли мене з церкви – злочинця страшного,

Бо не зрадив віри, ні народу свого...

11 квітня 1946 року.

 

Подальші стрічки були конфісковані при ревізії.

 

Далі о. Стефан писав: «Виходячи з дому під конвоєм, я клякнув на сходах перед Церквою і молився до Чудотворної Матері Божої у Тернополі молитвою, яку уложив віршем і зложив під нотну мелодію «Ісусе, рятуй нас».

  

 


Ісусе, рятуй нас, не дай загибати,

Боже Ти наш, Отче і Пречиста Мати.

Віками страждає народ у неволі,

Господи, прости нам, потіш у недолі.

Дай силу терпіти такий надмір терпінь

За віру, за народ, рідних всіх. Амінь.

 

Молитва до Матері Божої

«Царице наша преблага, надіє наша – Богородице, Опікунко опущеним, удовам, сиротам, Покровителько покривдженим, сумуючим, терплячим, від віків нечувано, щоби хто-небудь, прибігаючи під Твій Покров або умолюючи Твого заступництва, був від Тебе опущений; тою надією ведені, о Діво над дівами і Мати Ісусова, вдаємось до Тебе, падаємо на коліна і просимо, і молимо: зглянься на нас, вислухай нас, візьми нас за руку і веди, як мати, бо не маємо іншої помочі, іншої надії, крім Тебе, о Божа Мати, наша Мати, і отри наші сльози, припини наші стони, заміни наш смуток у радість, вислухай наших молитов, прийми їх і донеси їх Синові Твоєму і Богу нашому, нехай спасе і просвітить, Тебе ради, душі наші. Амінь!»

 

Лист о. Стефана Ратича з тюрми

Святвечір 6 січня 1946 року, Чортків. Чогось наші в'язні нині споважніли, мало що говорять, ніби посумніли. Недільні свята! Помолились Богу! Подали сніданок, не манить нікого. Такий день довгенький, як хвилина слідства.

 

Коли ж зійде зірка, зірка Вифлеємська? Бо то нині у нас – Святий Вечір буде. Тому тяжкі думи і тяженько в грудях. Попри вікна, двері часові ходять. Там мороз тріскучий, мало нас тривожить. На нашу камеру сумерк налягає. Подали каганчик – не хоче світитись. Що блисне, потухне, силується загаситись. Як пастирі вбогі, на своїх клуночках сидять наші в'язні, молитви шепочуть. І тихенько стало, як у Вертепі Божім, де Христос родився в пеленах убогих. Вже й зірка вечірня на небі сіяє, всім вістку голосить: Христос ся рождає! На дошках долівки, рушниках, скатерті, у лампадці з хліба олій світить в жертву. А яке це світло чарівно-чудесне, така мала іскра, а світить так ясно. Ми всі його бачимо, не бачать дежурні, вона їм здається — то зірки вечірні. А їх так багато! В очах наших в'язнів зіроньками світять гіркі сльози ясні. Та їх є ще більше в очах ріднесеньких, в яскинях, пустинях, в криївках густеньких. По цілому світу і по всіх усюдах, де лиш б'ється серце в українських грудях. Ніхто з нас не плакав, самі сльози лились, ніхто не втирав їх, як нишком котились. Бо як виглядало б – боєвик і плаче. Нас мучать, катують – сміємось, не плачем!

 

Чогось наш каганчик не хоче світитись, знов блиснув, пригас, вже згас, щоби не дивитись.

 

Де такий художник чи поет найдеться, щоб представив дійсність не так, як здається?

 

На дошках долівки, рушниках, скатерті лежить і просфора – наш Ісус маленький. Не в царській палаті, а в підвал тюремний прийшов Бог предвічний, Месія-Спаситель. Щоб небо з землею на віки злучити, нам радість принести, надію скріпити.

 

Витай нам, Ісусе, несемо Тобі в дарі всі наші терпіння, всі муки і кари: за віру, за народ, за наші родини, за долю, і щастя, й Волю України!

 

Вся Вселенна нині веселиться Різдвом. І ми теж, хоч в'язні, торжествуємо з Христом! Де Христос родився, там Йосиф, Марія – Пресвята Родина, Опіка, Надія!

 

Разом з нами нині кругом засідає вся наша родина, що десь там страждає. Вона духом з нами, молиться, думає, ділячи просфору, цілує, бажає сили у терпінню, волі із неволі, а всьому народу – щасливої долі. Так старенький декан о. Воробкевич, ділячи просфору, бажає сердечно й кожному зокрема своїми руками, як руками рідних, ділить просфорами. І до загальних бажань свої добавляє, потішить, розрадить, а то й звеличає. Бо де ж правду діти – всі ми, що там жили, себе шанували, як брати любились. В горю потішали, піддержували духом, як хто прийшов зі слідства й опускав уже вуха. Ми підходили до отця-декана, в руки цілували й отця-капелана, бо св. Вечерю приготував так гарно, щоб і для нас Святвечір не пройшов так марно!

 

Метушню почули часові-дижурні, впали на камеру і стали, як дурні. Лиш лампадку взяли, з хліба хрест святенький, а нас не рухали, пішли немирненькі. А св. Вечеря вже була готова – її нам прислала пані деканова. Був з ушками борщик, пиріжки з капусти, голубці і кутя, пампушки і хрусти, кип'яток гарячий, калачик біленький, всі ми їли, тим й були ситенькі. Наш о. капелян за нас всіх складає щиру вдячність, кому випадає. Слава во вишніх Богу і Синові Його, Матері Пречистій, Духові Святому.

 

І Вам, Отче-декан, пані декановій і всім нашим рідним віншуємо спокоєм.

 

Крізь віконце місяць до нас заглядає, там мороз скрипучий на сон вже збирає. Вже й мишки виходять, до нас заглядають, вони зголодніли, то й нас присипляють. Не чуєш вже коляд. Попри вікна, двері лиш часові ходять. На ясному небі падуть метеори – то з очей рідненьких ллються перли-сльози.

 

Цілую головки діточок миленьких, сестру нашу Ганю, Дорогих, Рідненьких. Твої, моя Стефцю, рученьки дрібненькі. Спи, моє Серце, сни – сни щасливенькі! Вже вечірня зірка на небі згасає – її ясне сонце з овиду зганяє.

 

А мороз різдвяний не слабне – кріпшає!

Христос ся рождає Славіте, вітаєм!

о. Стефан Ратич

 

Цікавим є вірш, у якому о. Стефан описав свій прихід у тюремну камеру. А оскільки цей опис давав ще й відомість, хто там перебував, то, коли вдалося передати його на волю, це мало велике інформативне значення.

 

Зараз такий лист можна вважати достовірним історичним свідченням, що добре може прислужитися історикам,які досліджують історію репресій щодо українського народу та Української Церкви. Тому наводимо його.

 

Відчинились двері. Відчинились двері число три камери,

Сюди мене впхнули, аж здригнули мури.

Слава Богу, слава і навіки слава,

Бо хресна дорога – це наш шлях до слави.

Чи мене приймете, злочинця нового,

Що не зрадив віри ні народу свого?

Приймемо, приймемо, просимо сідати,

Будемо разом у тюрмі волю здобувати.

Волю здобувати тюремним терпінням,

«З нами Бог!» – молитись всі ми розуміємо.

Тут інженер Сацький, Киба, Синак, Дацький,

Гуцал, Шевчук, Гасай, Заяць, Крук і Пірус

Тут старенький декан отець Воробкевич

І отець Процишин– пастирі вірненькі!

 

ПЕРЕЇЗД ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА ДО ЛЬВОВА

Не домігшись від о. Володимира Ратича свого, забрали ключі від церкви в Чернелеві Руськім (оскільки не мав відповідної довідки), а в церкві с. Ступки зробили склад. Самого батька так обставили, що не міг вільно виконувати своїх обов'язків як священик, мусив з цим критись.

 

Днями почастішали нальоти стрибків з обшуками, коли проколювали землю дротами, чи немає криївок партизан. Бували нічні поодинокі посилені нальоти. Одного разу вночі якась група намагалась вломитись до нашої хати і ми змушені були піднятись на стрих та бити по блясі даху, що допомогло позбутись того нападу. Вночі приходили підпільники і тато надворі в пивниці вів з ними якусь розмову, можливо, стосовно старших братів, бо думали, що вдома; можливо, про вуйка Романа Тарнавського, лікаря, який був у Ходорові, а може, про якісь душпастирські справи – батько не розповідав. Зрадників, видно, не було, бо на допитах про це не згадували.

 

Тоді батько під час якоїсь господарської роботи поранив ногу, що змусило його злягти до ліжка. Коли черговий енкаведистський посланець побачив батька в ліжку з поважною раною, то це трохи захистило його від нових викликів до КГБ, і візитери перестали появлятись. Та ми розуміли, що це триватиме недовго.

 

Мій брат Теодор, який вчився в Дублянах в сільськогосподарському інституті, та мешкав у Львові в одній з келій будинку, розташованого справа від церкви на подвір'ї св. Юра у Федора Любінського, усі ці події пережив особисто.

 

Федір Любінський, старша людина, був прислужником о. Василя Лаби, який за часів німецької окупації був капеланом української дивізії «Галичина».

 

Уже пізніше, будучи куратором групи студентів Львівської політехніки, як викладач, при примусовому відвідуванні разом зі студентами музею атеїзму у Львові, я побачив там на стіні велику знимку, де на підвищенні серед вояків дивізії «Галичина» править святу літургію о. Василь Лаба, а біля нього дякує Стефан Перла – син дяка з села Ступок, де парохом був мій тато.

 

Стефан Перла вчився на дяка в Тернополі у п. Шотовського, який був дяком у середній церкві Різдва Христового, де парохом був брат батька о. Стефан. Після смерті п. Шотовського його місце зайняв Стефан Перла.

 

Стефан Перла за покликом свого сумління вступив до лав дивізії «Галичина». Після бойових дій під Бродами він опинився у Львові. Коли більшовики зайняли Львів, переховувався у Федора Любінського. Він і познайомив брата Теодора з п. Федором, а згодом брат познайомив з ним і мене.

 

Мій брат Теодор, який мешкав у Федора біля церкви св. Юра, обдумавши та проаналізувавши ситуацію, а можливо, і порадившись з Дометієм Цегельським, вирішив використати тимчасове затишшя з арештами і перевезти батька до Львова. Батькові рекомендували поїхати до Львова на обстеження, і брат навіть уже вистарався паспорт з терміном дії на півроку. Ввечері приїхав брат і нічним поїздом забрав тата до Львова. Ми всі розуміли, що іншого виходу нема. У Ступках, де приходство було під час війни знищено, а ми змушені були переїхати до Чернелева Руського, церкву забрали під склад. До Чернелева Руського надали православного священика о. Рокітського, бо довідки про дозвіл відправляти у церкві в батька не було. У селі кожний крок батька на виду і під постійним пристрілом енкаведистів.

 

Небезпечними були нальоти стрибків і нічні візити перебраних під наших підпільників енкаведистів, тому брат і забрав батька до Львова.

 

Спочатку батька взяв до себе сестрінок Дометій Цегельський, який винаймав невеличку кімнатку під дахом біля «Сільмашу». Через деякий час зауважили, що хтось за домом стежить. Не знали, за ким, бо Дометій був у дивізії «Галичина». Тому тата перевели до п. Рака недалеко від о. Павла Лошнія в районі Електролампового заводу. Там тато побув деякий час, аж поки хтось не запропонував помешкання (кімнату під дахом) у п. Падлеської, польки, що мешкала на вулиці Партизанській (тепер С. Рудницького). Туди переїхав і мій брат.

 

Батько тут спілкувався з багатьма священиками: о. Степаном Рудем, о. Володимиром Грицаєм, о. Євстахієм Смалем, о. Остапом Стернюком, о. Маркіяном Фармігою, о. Павлом Лошнієм та іншими, а також зі священиками Тернопільського деканату – Іваном Пасікою та іншими.

 

Отець Стефан зі своїм братом о. Володимиром Ратичем у важких умовах підпілля готували ґрунт для підготовки теологів. Отець Стефан Ратич часто бував у Тернополі і Бережанах, розширюючи контакти з підпільним духовенством, та й сам надавав духовну допомогу вірним, хоч це в той час дуже переслідувалося радянською владою.

 

Після переїзду о. Володимира Ратича до Львова у Чернелеві Руськім залишились мама, сестра Ірена, брат Любомир та дідо Лонгин Тарнавський. Я переїхав до батька як студент політехніки. Стипендії були і в мене, і в брата, але це мізер. Ми харчувались один раз у день. За 50 рублів купили машину дерев'яних опилок та мали, не знаю звідкіля, піч. Це був баняк на ніжках з перегородкою, яка відділяла пальник від печі, та отвором по центрі в нім. В отвір вставлялась труба з ручкою вгорі, і весь проміжок заповнювався опилками. Тоді труба за ручку витягувалась, і баняк щільно закривався кришкою. У верхній частині була виведена труба в комин. Через пальник запалювались опилки, і вони тліли 4-5 годин. На кришці печі гріли воду, варили зупу, а піч гріла помешкання.

 

Ми троє: батько, брат Теодор і я – вставали разом. Батько готувався до відправи Сл. Божої, а ми до інституту. У неділі і свята обоє, я і брат, були на Сл. Божій. Після Сл. Божої, відмови молитвослова батько запалював піч і готував обід (зупу). Ми десь коло п'ятої поверталися з занять, обідали і йшли до бібліотеки або готувалися вдома. Тато з хати нікуди не виходив, бо не мав прописки і не хотів привертати уваги, що хтось там мешкає.

 

Почали шукати хату для цілої сім'ї. Падлеська порекомендувала нам на Задвір'янській (тепер Антоновича) хату у пані Круліковської, також польки. Вона, будучи служницею, згодом вийшла заміж за господаря дому і успадкувала маєток.

 

У пані Круліковської було два домики. Один гарний особняк, добудований до другого такого ж, зовсім іншого господаря. В її домі мешкало панство Клішів з донькою Лідою. У подвір'ї був другий партеровий домик з поганим фундаментом. Хата складалась з маленького коридорчика, зліва туалет, а справа прохідна кухня і два покоїки по 14 м2. Помешкання темне та сире. Але ми були раді і за таке при невеликій оплаті.

 

Мама не мала бажання переїздити до Львова, бо «що я там буду робити без корови, ліпше купіть мені чотири дошки». Згодом погодилась на переїзд. Найняли машину і перевезли деякі речі (ліжка, бочку капусти, картоплю). Потрібно було спочатку прописати батька, а потім маму до нього. Через якісь знайомства за 7 кг ковбаси та кілька пляшок горілки його прописали. Батько дістав роботу технічного працівника в польській школі №10 завдяки її директорупрофесорові Івану Синиці, якого ми знали по гімназії з Тернополя, та й родомвін був з Чернелева Руського. Мама дістала роботу в реєстратурі шостої поліклініки (вул. Романа Шухевича), але це було їй дуже важко, бо не звикла до такого режиму. Опісля дістала якесь місце в аптечному кіоску на ринку між вулицями Тургенєва і Федьковича. Однак там не могла собі дати ради через нестачу.

 

Тато сказав: «Ніяких маєтків не маємо, тому єдине, поки є така можливість, вчіться, цього вам ніхто не відбере». Теодор спочатку вступив до політехнічного інституту на електричний факультет, а опісля перевівся в Дубляни до сільськогосподарського, Орест вступив до політехнічного інституту, Любомир – до СШ №1, а Ірена – до середньої школи.

 

ЗВІЛЬНЕННЯ З АРЕШТУ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА

Тільки після смерті Й. Сталіна 1953 року о. Стефана Ратича звільнили з-під арешту, але залишили в Сибіру на засланні. Згодом його етапують у В'яземськ Хабарівського краю, де вже з 1952 року знаходилася на спецпоселенні його дружина.

 

Перебуваючи у В'яземську, о. Стефан не поривав своїх зв'язків з Греко-Католицькою Церквою, Митрополитом Йосифом Сліпим і священиками, які в той час знаходились у підпіллі. Він переписує і розмножує написані Митрополитом на засланні його Послання та Історію Української Церкви.


 

          Сидять о. Стефан Ратич з дружиною Стефанією. Стоять їх діти: Марія, Роман, Богдана та Анна-Христина.

 

Коли в червні 1960 року о. Стефанові дозволили разом з родиною повернутись на Батьківщину, але без права проживання у м. Тернополі, він прописався у свого сина Романа в Бережанах, а сам жив у Львові у своєї дочки Богдани. Звідси налагодив і підгримував постійні й активні контакти з владиками і священиками Української Греко-Католицької Церкви, що знаходилися у підпіллі і виконували свої душпастирські обов'язки, дотримуючись суворої конспірації.

 

Повернувшись до Тернополя, нав'язав контакти з греко-католицькими священиками-підпільниками. З перших днів повернення до Тернополя о. Стефан Ратич займався душпастирською роботою. До нього звертаються його колишні парафіяни, щоб охрестити дітей чи внуків, звінчати, відправити Службу Божу, висповідати та запричащати, освятити воду, новобудову, а перед Великоднем – Пасху, похоронити померлого та інше...

 

«У 1950-х роках Блаженніший Йосиф іменував о. Стефана Ратича адміністратором Східного Сибіру з осідком в Іркутську.

 

Отець Стефан Ратич був товаришем студій Митрополита Йосифа і мав з ним зв'язок у Маклаково. Переписав другий том «Історії Вселенської Церкви на Україні», яку написав Митрополит Йосиф, і на останній сторінці (408) закінчив Сл. Б. на св. Петра і Павла (12.07.1956), а закінчив переписувати 28.12.1956. (о. Стефан Ратич). У нього був також і 3-й том «Історії...», доручений отцем Іллею Блавацьким з Красноярська».

(Переписано з «Богословія», том 55 – видання Українського Богословського наукового Товариства, Рим -1991)

 

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У ПІДПІЛЛІ

Батько виконував у підпіллі душпастирські обов'язки та працював над науково-методичним забезпеченням Духовної семінарії у підпіллі.

 

Постійне нервове напруження спричинило 1956 року інфаркт міокарда. Лікувати тоді добре не вміли, та й не було відповідних ліків. Приписували півроку лежати майже нерухомо. Знеболювальних засобів також не було. Батько казав, що відчуває такий тиск у грудях, немовби на ньому лежить вантажна машина. Небезпека була одержати пролежні – шукали сіна, щоби легше було лежати. Дуже намучився, але з Божою поміччю видужав і приступив помалу до дальшої підпільної душпастирської роботи.

 

Навчання у вузі та робота після його закінчення відірвали нас від домашніх справ. Теодор днював і ночував на полях, забезпечуючи роботу техніки, особливо в часи посівної, і тому рідко приїздив додому. Любомир після закінчення вузу 1955-1956 року був далеко від дому, а після повернення до Львова був постійно з батьками. Мене після закінчення вузу призначили механіком, а опісля енергетиком корпусу, і доводилось працювати по дві зміни за невелику оплату. Ірена працювала та ще вчилася. Незважаючи на те, що ми почали працювати, життєвий рівень був низьким. 1957 року я перейшов на викладацьку роботу до політехнічного інституту, і потрібно було готуватись до викладання. Мама сама повністю справлялась з домашньою роботою і хоча раз на тиждень старалась зробити все необхідне біля важкохворої рідної сестри Софії в Ходорові. Можливо, сама себе не дуже добре почувала, бо завжди клала у кишеню карточку, де було записане її прізвище та адреса.

 

Батько кожного дня відправляв Службу Божу, на якій ми були лише щонеділі, відмовляв молитвослов, дещо допомагав мамі і все щось писав. На Службу Божу, крім своїх, приходило по кілька осіб, яких, видно, тато знав. Ходив хрестити, давати шлюби та виконував інші душпастирські обов'язки. У хаті замість престола був накаслик, в який після відправи все ховалось (антимінс,світильники, чаша, хрест). На печі завжди сушились агнці і частички. Просфору мама пекла, а тато вже краяв. З протилежної сторони вулиці, де ми мешкали, у вікні завжди сиділа жінка і спостерігала за нашими воротами. Напевно, за татом тягнувся хвіст.

 

Видно, батько потрапив у поле зору КГБ, і 18 серпня 1958 року коло дев'ятої години вечора задзвонив дзвінок від брами дому. Через вікно з хати було видно браму, коло якої побачили людину у військовій формі. Мама була хвора на грип і з температурою лежала в ліжку. Тато дещо невеличке з записів передав мамі для сховку, можливо, її обшукувати не будуть. Вони подзвонили ще і до господині дому, окремого при дорозі, і вона відчинила браму. Ввійшли до хати, і перші слова були: «Всім залишатися на місцях, здайте зброю, гроші, які у вас є». Опісля почали обшук. Між ними був і представник 1-го відділу політехніки, де я працював. Обшук тривав з дев'ятої вечора до третьої ночі. Забрали всю релігійну літературу, рукописи батька та кореспонденцію. До накаслика, біля якого лежала мама, не заглянули. З печі агнці та частички зняли, але не забрали. Хата маленька, і так довго вели обшук! У шафі в кишені знайшли 50 карбованців, на що тато сказав, що це всі наші гроші. На кожній речі мусив поставити свій підпис. До моїх конспектів не підходили.

 

Після обшуку я рано пішов на роботу. Кафедрою «Деталі машин», де я працював асистентом, завідував проректор інституту Ілля Петрович Глущенко. Я йому про обшук нічого не сказав, бо там був представник інституту і, напевно, все йому доповів. При зустрічі зі мною він знаку не подав. Через деякий час покликав мене до себе і сказав, що він організовує лабораторію «Динаміки ланцюгових передач» і хотів би, щоби я перейшов туди. Я його зрозумів і дав згоду. Згодом мені ще дали погодинно працювати асистентом.

 

ОРЕСТ РАТИЧ

 

 

Я, Орест Ратич, народився 1930 року в селі Грабівці, район Великі Бірки Тернопільської області у сім'ї о. Володимира і Марії з дому Тарнавська, з освітою учительської семінарії. Батько Марії – Лонгин Тарнавський, син Іларіона, а його стриєчний брат генерал Мирон Тарнавський – син Еміліана, пароха села Барилів.

 

Навчався у початковій сільській школі, районній Великі Бірки, Тернопільській Гімназії та СШ №1, де отримав атестат зрілості. 1948 року вступив до Львівського політехнічного інституту, який закінчив 1953 року та працював на підприємстві «Львівсільмаш механіком, а після підвищення кваліфікації як енергетика на заводі Ліхачова у Москві працював механіком і енергетиком складального цеху цього ж підприємства. 1957 року звільнився з підприємства «Львівсільмаш» і перейшов на роботу до Львівського політехнічного інституту старшим лаборантом кафедри «Деталі машин». З початком нового навчального року був переведений на посаду асистента.

 

Завідувач кафедри «Деталі машин», проректор інституту, Ілля Петрович Глущенко, дістав держбюджету тему і відкрив лабораторію «Динаміки ланцюгових передач» (експериментальної бази для докторської дисертації).

 

Мені Ілля Петрович запропонував перейти на посаду старшого групового інженера, що я й зробив.

 

Лабораторія мала дві кімнати: окремо для виготовлення стендів та проведення дослідів.

 

У першій кімнаті були токарний, фрезерний, свердлильний верстати та зварювальний апарат, тут працював високої кваліфікації механік Погребняк Микита Петрович і допомагали викладачі кафедри та завідувач архівом кафедри Міщенко С. В.

 

До мене належала організація та координація всіх робіт, виготовлення стендів та проведення дослідів.

 

У результаті Ілля Петрович Глущенко захистив докторську дисертацію, кандидатські – аспірант Зубченко І. та викладачі: Петрик А. А., Дубиняк С. А, Никольський В. К.

 

Я брав участь у річних звітах, друкував статті в інститутському збірнику та маю чотири авторські свідоцтва.

 

Глущенко І. П. переїхав до Краснодара, держбюджетну тему закрили, і я залишився без роботи.

 

Курендаш Ростислав Степанович, завідувач кафедри «Прилади точної механіки», декан вечірнього факультету запропонував мені посаду асистента, і я перейшов.

 

Там я пройшов шлях від асистента, старшого викладача до доцента кафедри, яким працював 25 років і вів заняття (лекції, практичні, лабораторні, курсове та дипломне проектування) на стаціонарній, вечірній і заочній формах.

 

Навчався на заочній аспірантурі і склав три кандидатські іспити.

 

ЗАПРОШЕННЯ З БАТЬКОМ В У КГБ

Надалі КГБ не заспокоювалось і постійно тримало нас у своєму полі зору. Раптом одержую лист із запрошенням з'явитись з батьком в УКГБ на вулицю Дзержинського, 55. Конверт дивний, з підписом під малюнком «В Дальневосточной тайге». Між деревами напроти пня у лісі стоїть у куфайці одинока людина. Це певний психологічний тиск. Не піти було ризиковано, бо могли б узяти з дороги – і слід пропав. Тому ми з батьком вирішили піти. Були готові на все. Батько лише сказав: «Якщо вони будуть пропонувати якусь співпрацю, то ти різко відкажи, щоби у них не було сумніву, що вагаєшся». Це мені допомогло в майбутньому, що від мене відчепилися, але взяли від завідувача Ростислава Степановича Курендаша гарантію за мене, що я можу працювати в інституті.

 

Коли разом з батьком прийшли на Дзержинського, 55, у нас узяли повістку, завели до невеличкої кімнати і там залишили десь на дві чи три години самих. Ми двоє мовчки просиділи цей час. Може, і робили якесь опромінення, так ми подумали. Розмова йшла про припинення татом душпастирської діяльності. Мені сказали, що я буду відповідати за ті дії тата. Крім цього, вимагали, щоби я пішов у міську партійну організацію одержати дозвіл працювати в інституті. Я відповів, що нікуди не піду. Нас відпустили.

 

При обшуку 1958 року батькові забрали всі церковні книги, необхідні для душпастирської роботи. Єдиний спосіб це поновити – переписати. Частину батько десь дістав, а решту змушений був переписати на листочках формату А6 (для кращого збереження). Були переписані «Благословення епітрахеля», «Благословення фелона», «Благословення ілитона», «Благословення воздуха», «Чин како в скорі причастити больного», «Чин благословення престола самого», «Благословеніє хреста престольного», «Чин благословення і освячення служебника, сосудов: діскоса, чаші, звізди і ложици», «Чин благословення ілі посвячення нових святих риз», «Чин благословення святих євангелій і богослужебних книг», «Чин благословення святия трапези», «Чин благословення гробниць (гроба)», «Молитви за спасенні успіхи Вселенського Собору», «Молитви до Божої Матері», «Чин Благословення свіч на Стрітеніє Господнє», «Молитви освятити зеліє», «Молитви над коливом святого», «Молитва благословення Артоса», «Молитви в суботу на роздроблєніє Артоса», «Служба в темніцах і в заточенії сущих многіх, ілі о єдинім (на проскомидії, молитви на ісход душі)» та інші.

 

Решту книг: «Чин тайни святого хрещення і миропомазаній», «Чин тайни супружества» та інші, необхідні для душпастирської роботи – батько дістав.

 

Я ОДРУЖИВСЯ

1962 року я одружився з Олею Зварич і перейшов мешкати до тестів, але майже кожного дня в останній період навідував батьків, а в неділю з дітьми і дружиною приїздили на Службу Божу. Роботи як викладача політехніки та на будівництві нового дому на Кривчицях було багато. Крім того, виїзди на практику зі студентами по різних містах Союзу і що-п'ятирічні піврічні перепідготовчі курси викладачів у Ленінграді забирали багато часу. Батько конче хотів освятити наш дім, що й виконав. Матеріально було тяжко як батькам, так і нам.

 

ДОПУСК

Кожне з підприємств, на яких студенти проходили практику, мало закриті цехи, тому вимагали від мене допуск. Я довго зволікав, а врешті подав заяву в перший відділ політехнічного інституту для одержання допуску. Зі села Ступок, де батько був парохом, передали, що були в них якісь зі служби безпеки, розшукали служницю та її чоловіка, які служили в нас, і розпитували про всю нашу родину. В своїй автобіографії я писав, що походжу з селян, а про двох старших братів Олександра та Євгена не згадував. Через деякий час мене викликали у перший відділ політехніки, де був співробітник КГБ з вулиці Дзержинського, 55. Перші слова були: «Нам є про що поговорити».

 

Знаючи, що вони були у Ступках, я сказав так, як воно є. Тоді він задав запитання: «Чому скривали?» Відповідь: «Я боявся». Після цього запропонував співпрацю. Я відповів, що до цього не надаюся. Знову питання: «Ви пробували?» Відповідь: «Не пробував і не хочу». Після цього він почав допит за формою: прізвище, ім'я, по батькові і про всю родину, де, хто, ким працює, по кожному окремо.

 

Він мене відіслав і сказав написати автобіографію. Я написав, що син священика, брат Теодор працює головним інженером на підприємстві автотракторних запчастин у Львові, про старших братів написав, що вони навчались у Львові, Олесь на лісництві, а Євген у художній школі, на даний час я про них нічого не знаю. Любомир, здається, був скерований на роботу в Гур'єв Казахської PCP, а Ірена вчилась у технікумі.

 

Брата Теодора викликали з Москви, забрали його перепустку і звільнили з посади головного інженера. Пізніше мені передали, що допуску не маю і не буду мати.

 

Тоді почали заходити на кафедру, де я працював, до завідувача. По якомусь часі завідувач, а ним був Курендаш P. С., сказав, що приходили стосовно мене і вимагали від нього дати запоруку, яку він і дав. Мені дали спокій.

 

На роботі викликали і мою дружину Олю. Вона прийшла, а на столі лежала її особова справа. Цей працівник узяв цю особову справу, переглянув, подивився на неї і сказав: «Все в порядку, можете йти працювати».

 

ПРАЦЯ ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА У ПІДПІЛЛІ

 

Батько разом із своїм братом о. Стефаном Ратичем, який повернувся із заслання, продовжували працювати у підпіллі. Є згадка і про співпрацю з отцем Володимиром Левицьким, який повернувся з заслання 1958 року.

 

На Успення Пресвятої Богородиці отець Володимир Лепицький разом з родиною приїхав до Львова. З великими труднощами шукали притулку по людях, прописувались, влаштовувались на працю.

 

Отець Володимир Левицький, будучи пенсійного віку, вже не мав обов'язку десь працювати, тож повністю присвятив себе підпільному душпастирюванню. Швидко встановив контакти з багатьма священиками, які були у Львові та в різних районах Галичини. Найтісніше контактував з отцями Смалем (ЧНІ), Гринем (ЧСВВ), Зубрицьким, Федишиним, Когутом та іншими. Часто зустрічалися, радились, як діяти в умовах безбожної та репресивної системи. Невтомно їздили по селах, охоплюючи духовною опікою щораз ширші кола мирян. Найтісніше співпрацював о. Левицький з братом своєї дружини о. Йосифом Добрянським.

 

Отець Левицький навчав підпільних теологів. Зокрема його учнем був о. Ілля Юник. Також немалу роль відігравав о. Володимир Левицький у такій важливій і делікатній справі, як повернення у лоно рідної Церкви священиків, які з примусу з'єднались з Російською Православною Церквою. Коли з роками зміцніло й структуризувалось католицьке підпілля, коли повернулись з ув'язнення священики і появились підпільні єпископи, багато «з'єдинених» священиків почали повертатися у лоно Української Греко-Католицької Церкви. Найчастіше це були старші за віком отці, які офіційно вийшли на пенсію і прагнули перед смертю вернутись до рідної віри. З його участю відкликав своє «православ'я» і його рідний брат о. Юліан Левицький.

 

Знаю, що батько разом з братом о. Стефаном їздили до Калуша провідати брата о. Івана, і він відкликав своє «православ'я». Між документами батька було «Исповедание католической веры».

 

Отець Володимир Ратич контактував з отцями Адріаном Зафійовським, Є. Смалем (ЧНІ), Гринем (ЧСВВ), Зубрицьким, Федишиним, В. Сеньківським, І. Цимбалою, М. Фармігою, В. Хариною, Когутом, І. Пасікою, В. Грицаєм, С. Рудем, П. Лошнієм, О. Стернюком, Пашківським, В. Чухнієм та іншими.

 

Одного разу батько мені сказав, що хоче до тестя дати дещо сховати. Я попросив про це тестя, і він погодився. Ми, молоді, мешкали у новій хаті, а тесті у малій старенькій. Більше безпечним було у тестів, бо в мене могли зробити обшук. Так і зробили. Батько зі своїм братом о. Стефаном прийшли до тестя і передали щось на сховок. Я при цьому не був. Крім мене і тестя, про це ніхто не знав. Пройшов певний час, помер батько, а згодом і тесть. У мене були свої турботи зі здачею хати, прийняття дружиною спадщини, діти, виклади для трьох форм навчання (стаціонарної, вечірньої та заочної) та інші. Про сховане забулось. Однак через деякий час я про це згадав і почав шукати у тестя на стриху та в хаті. Я нічого не знайшов і ні в кого спитати. Померла теща. А сховане все ж непокоїло. Пішли дощі, і в прибудові з дощок, накритих папою, до хати почав протікати дах. Я взявся до ремонту підпор даху і відсунув різні накидані речі. Між ними побачив пачку з дикти для посилок, в якій лежали старі книжки, промоклі від дощу. Під ними було декілька зв'язок товстіших шкільних зошитів, кінці яких обгнили і осипались. Коли розкрив їх, то побачив те, що шукав. Це була велика праця, очевидно, призначена не для себе, а для підготовки священиків у підпіллі.

 

Незважаючи на всі переслідування, священики УГКЦ продовжували свою душпастирську діяльність, і значна частина їх у важких умовах підпілля почала готувати науково-методичне забезпечення для підготовки теологів.

 

Після повернення священиків з тюрем з 1956 року почали підновлюватися структури УГКЦ.

 

Ніхто по міг знати, як довго триватиме свавілля влади, та надії були. Коли я спитав о. Стефана, що маю робити з багатотомною енциклопедією Брокгауза, написаною німецькою мовою та ще й готикою, отримав відповідь: «Як буде наша Богословська семінарія, то туди її передай». Що й було зроблено.

 

Пам'ятаю, що Митрополит Андрей Шептицький передбачливо готував священиків до таких можливих ситуацій. Вимагав, щоби кожний священик мав якусь цивільну професію, обов'язково міг надати першу медичну допомогу. За часів німецької окупації він видав Служебник невеликого формату, зручний для користування в певних умовах.

 

Незважаючи на такі жорстокі обставини, о. Володимир виконував свої душпастирські обов'язки, підтримував тісний зв'язок зі знаними страждаючими священиками, контактував зі своїми колишніми парафіянами, цікавився їх життям та відправляв для них інтенції, як це задокументовано в його тайних маленьких блокнотах, залишених по його смерті.

 

ЗАГАЛЬНИЙ ОПИС РУКОПИСІВ ПЕРША ЧАСТИНА РУКОПИСІВ

Для цих рукописів використано 18 зошитів. Два зошити без дат їх випуску по 12 аркушів, решта – Львівської білової фабрики: 4 зошити по 12 аркушів 1-й кв. 1953 року, 11 зошитів по 12 аркушів 3-й кв. 1953 року і один зошит на 24 аркуші 3-й кв. 1954 року. Заповнено 390 сторінок.

 

ДРУГА ЧАСТИНА РУКОПИСІВ

Для рукописів були використані зошити різних картонажних фабрик. Два зошити картонажної фабрики Лієпаї. Торг. № 1126. РТУ 299 59, кількістю аркушів 96.

 

Зошит № 1. Внизу правий ріг зошита прогнив і частина тексту знищена. Зошит № 2 в доброму стані. Він зберігався у внучки о. Степана Марії Теодорівни Ратич. На початку приклеєні чотири сторінки.

 

Вісім зошитів Талліннської картонажної фабрики «ТАНТ» APT. 628. EVTT 700-59 з кількістю аркушів 46. Один зошит знищений.

 

Двадцять три зошити III кварталу 1963 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт 1080 з кількістю аркушів 12.

 

Один зошит 3-ій квартал 1963 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 12.

 

Три зошити 2-й квартал 1964 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 12.

 

Шість зошитів 3-й квартал 1964 р. Львівської фабрики паперовобілових виробів РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 12.

 

Три зошити ІV кварталу 1964 р. Львівської білової фабрики РТУ УРСР 46-59. Арт. 1080 з кількістю аркушів 24.

 

Один зошит з чистою обкладинкою і один зошит без обкладинки по 12 аркушів.

 

Письмо дрібне з кількістю знаків у рядку 40-50, а рядків на сторінці 35-45. Коефіцієнт заповнення сторінки 0,7-1,0.

 

ЗМІСТ МАТЕРІАЛУ РУКОПИСІВ РУКОПИСИ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

Скорочений переклад українською мовою о. Володимира Ратича.

 

Зошити: І, II, III, IV

О. Kolumban Marmion, opat. Benedyktynôw w Meredsouns. Chrystus w swoich tajemnicach.

 

Przekl. z oryg. franc. Ks. J Andrasz T. J., wyd. 11, stron 510, Krakow 1923, wyd. Ks. Jezuitôw. Текст рукопису написаний на 99 сторінках.

 

Зошити V, VI, VII

Ks. Dr. Ottokar Rohaszka, biskup. Bialogrodu. Rozmyslania о ewangelii.

 

З четвертого угорського видання переклав ks. Herman Libinski T. J., т1, Краків 1925. Вид. оо. Єзуїтів. Текст рукопису написаний на 59 сторінках.

 

Зошити VIII, IX, X

Dom І. В., Chautard О. CR. Zycie wewnsfrrue, a duch apostolstwa.

Za Zwoleniem autora nakladem pan kongregacji dzieci Marii, Krakow 1928.Текст рукопису написаний на 78 сторінках.

 

Зошит XI

Ojciec Mateo, Jezus Krôlmiloéci. Gniezno 1929.

 

Текст рукопису XII написаний на 32 сторінках. Зошити XII, XIII, XIV О. Мапгусу Meschler T. J. Dar zielonych swiеt, Rozmyslanie о Duchu Swiеtym, Gdybys znala dar Bozy (Jan V. 10) Переклад з німецького Герц Г. Л. P. Krakôw 1924 Wydaw. ksiеzy Jezuitôw Текст рукопису написаний на 59 сторінках, Зошит XV Bohdan Janusz.

 

Zabytki monumentalnej architektury Lwowa. Nakl. Redakcji «Wiadomosci Konserwatorske», 1928. Текст рукопису написаний на 8 сторінках, Зошити XVI, XVII Sw. Franciszek Salery.

 

Filotea (любителька Бога) czyli Droga do zycia poboznego Przelozyl z orygin. franc, ks. H. Libinski T. J. Текст рукопису написаний на 33 сторінках. Зошит XVIII О. Jann Woroniecki О. P. Piesn Modlitwy. Studium teolog. Dla intelig. ser. 1 (Zadania,... wiadomosci modlitwy), 1924. Текст рукопису написаний на 22 сторінках Всього в першій частині 390 сторінок рукописного тексту.

 

РУКОПИСИ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ МОЛИТВИ

Господи Ісусе Христе, Царю, опоро тих, що терплять із-за любові до Тебе і із-за вірності Твоїй Обручниці св. Матері Церкві, вислухай нашу гарячу молитву за братів нашої Церкви, що мовчить. Зроби, щоб ніколи не ослабли в боротьбі, щоб не захитались у вірі.

 

Нехай краще зазнають солодкої потіхи, що посилаєш душам, котрих Ти зволив покликати до свого товариства, на висоту Хреста. Тим, що терплять докучливість і насилля, труд і голод, будь непохитною опорою, що піддержує в досвідах і дає певність нагороди тим, що витримають до кінця. Тим, що терплять моральне знущання, оскільки небезпечні, що часто обманливі, будь, Господи, світлом, що просвічує, щоб ясно бачили пряму дорогу правди, будь силою, що підтримує їхню волю, допоможи їм витримати кожну пробу, кожне вагання і перевтоми. Для тих, що не можуть відкрито визнавати свою віру, сповняти практики християнського життя, ані часто приймати св. Тайни, що не можуть мати синівської злуки зі своїми духовними проповідниками, будь Ти сам, о Господи, укритим престолом і невидимим храмом величезних ласк і вітцівським голосом, що помагає, додає відваги, лікує зболілі душі і дає їм радість і спокій.

 

Нехай наша гаряча молитва буде їм поміччю.

 

Нехай наша братня злука дозволить їм почути, що вони не осамітнені.

 

Нехай їх приклад буде будуючим для цілої Церкви, а окремо для нас, що пам'ятаємо про них таким відданням.

 

Зроби, о Господи, щоб дні проб і досвідів скоротилися, і дозволь, щоб усі разом з їхніми наверненими гнобителями могли вільно служити Тобі і величати Тебе, що живеш і царствуєш з Отцем і Св. Духом на віки. Амінь.

 

РУКОПИСИ

Зошит № 1. 96 аркушів. Заповнено 192 сторінки. Містить параграфи від 147-167. Текст починається словами: «Протестантизм на Прусах і інфлянтах».

 

Зошит №2.96 аркушів і чотири вклеєні. Повністю заповнено 200 с. На початку зошита приклеєні чотири сторінки.

 

На першій зверху написано: «Шпіраго о. Франц. Катол. Катехизм. Частина друга. Наука звичаїв з перекладу о. Ярослава Левицького». На вклеєних сторінках стаття о. Стефана Ратича «О заповідях взагалі. Заповіді Божі». Текст рукопису починається зі слів: «Під австрійським поневоленням». Містить параграфи від 168-221.У кінці зошита «Хронологічний перегляд за книжкою Еhrlе». Три вертикальні графи, в яких записано:

 

1. Порядковий номер, назва Папи і роки перебування на престолі.

2. Правитель і роки правління.

3. Діяльність Папи.

 

Всього в зошитах № 1 і № 2 392 сторінки.

 

Зошити №№ 3-6 по 48 аркушів, заповнені повністю дрібним почерком.

 

Зошит № 4 знищений сильно. Стосується до історії Вселенської Церкви.

Ks. Wladyslaw Krynicki М. S. Т. biskup sufragan Wroclawski/. DZIEJE KO$CIOLA POWSZECHNEGO. Wyd. 3 uzupelnione opracowal o. Wladyslaw Szodlowski C. SS. R. Wroclaw, 1925. Рукопис тексту переклав о. Володимир Ратич українською мовою.

 

Зошит № 3 містить §§ 1-62. Зошит № 4 містить §§ 63-108. Зошит № 5 містить §§ 109-146. Зошит № 6 знищений. Усього 364 сторінки.

 

Зошити №№ 7-14 містять «Популярні катехитичні проповіді для кат. народу».

 

Популярні катехитичні проповіді для католицького народу, написав о. Павло Швилінські, переклав з німецької мови о. д-р. Ярослав Левицький. Ужгород. 1926

 

Зошит № 7. §§ І - XXVII.

Зошит № 8. §§ XXVIII - LXX.

Зошит № 9. §§ LXXI-LXXXI. Частина II. Про надію і любов. §§ 1 - 28. № 10. §§ 29 - 57.

Зошити №№ 7-10 по 48 аркушів. Усього 384 сторінки.

Зошит №11 містить §§ 58-64.

Зошит № 12 містить §§ 65-72.

Зошит № 13 містить §§ 73-80.

Зошит № 14 містить §§ 81-82.

Зошити №№ 11-14 мають по 12 аркушів. У № 14 заповнено 5 аркушів. Всього 92 сторінки.

Зошити №№ 15-22 містять Апологетичний катехизм католицький. APOLOGETYCZNY KATECHIZM KATOLICKI, opracowal ks. W. Gadomski, 1939.

 

Рукопис тексту переклав українською мовою о. В. Ратич.

Зошит № 15 §§ 1-7, № 16 §§ 8-16, № 17 §§ 17-20, № 18 §§ 21-28, № 19, §§ 29-36, № 20 §§ 37-45, № 21 §§ 46-57, № 22 §§ 58-61.

 

Вісім зошитів по 12 аркушів. У зошиті № 22 заповнено 5 аркушів. Усього 178 сторінок.

 

Зошити №№ 23-32 містять Апологетичний катехизм католицький. Наука моральності християнської. APOLOGETYCZNY KATECHIZM KATOLICKI. NAUKA MORALNOSCI CHRESCIJANSKY, opracowal ks. W. Gadomski, 1940. Рукопис написаний українською мовою.

 

НАУКА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОРАЛІ.

Зошит № 23 §§ 62-76, № 24 §§ 77-85, № 25 §§ 86-96, № 26 §§ 97-104, №27 §§ 105-109, №28 §§ 110-113, №29 §§ 114-122, № ЗО §§ 123-131, №. 31 §§ 132-135, № 32 §§136-143.

 

Десять зошитів по 12 аркушів. У 32-му зошиті заповнено 6 аркушів. Усього 280 сторінок.

 

Зошити №№ 33-35. Діяння Апостольські. Апокаліпса. DZIEJE APOSTOLSKE, ks. Jan Molczanowski, Przemysl, 1894. Рукопис тексту перекладений українською мовою.

 

Зошит № 33 §§ I-VI, № 34 §§ VII-XVII, № 35 §§ XIX-XXVI.

 

З зошити по 12 аркушів. У зошиті № 35 заповнено 10 аркушів. Усього 92 сторінки.

 

Зошит № 36. 12 аркушів. Усього 24 сторінки. Листи Никодима з І-ХХ. Написані українською мовою. JanDobraczynski, ListyNikodema. "Рах" – 1960.

 

Зошити №№ 37-39 стосуються Ватіканського Собору.

 

МОЛИТВА ЗА СПАСЕННІ УСПІХИ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Святий Дух, котрого Отець зіслав в ім'я Ісуса, а котрий єси присутній у Церкві та нею непомильно управляєш, молимо Тебе, подай ласкаво обильність Твоїх Дарів Вселенському Собору.

 

Найсолодший Учителю, Утішителю, просвіти уми наших Архіпастирів, що так радо підкоряються св. Отцеві і будуть брати участь у Соборному зібранні. Зроби, щоби Собор приніс якнайкращі успіхи, щоб світло Євангелія, як рівно ж його сила, щораз більше огортали людську суспільність, щоб зростала та розвивалася живучість католицької релігії й діяльність місійних праць. Хай щасливо довершиться повніше пізнання науки Церкви та хай буде спасенне осягнення удосконалення християнських звичаїв.

 

Солодкий Гостю Духа, вчини наші уми кріпкими в правді та приготуй наші серця до послуху, щоб ми те, що буде вирішене на Соборі, прийняли зі щирою відданістю та виповняли з охотною волею. Рівно ж молимося і за ті вівці, які вже не належать до одної вівчарні Ісуса Христа, щоб і вони, славлячись іменами християн, повернулися врешті до єдності під управління одного Пастуха.

 

Віднови в цих наших часах, неначе через своє нове заслання, Чудесні свої діла та дозволь св. Церкві, щоби враз з Пречистою Дівою Марією, Матір'ю Ісуса, перебуваючи ненастанно та единодушно на молитві під управлінням св. Петра, поширювала Царство Божественного Спасителя. Царство правди і справедливості, Царство любові і миру. Амінь.

 

Відпусти: 1. Час.... 10 р. вірним, котрі бодай раз зі сокрушенним серцем....

 

Рукопис написаний українською мовою.

 

Зошит № 37. 24 аркуші. Заповнено 10 аркушів, 20 с. Zbiçjniew Czeskorski, Witold Jankowski, Janina Kolenda, Mikolaj Rostworowski SOBOR WIELKIE NADZIE, 1963 - Instytut wydawniczy "Pax"; Tygodnik Powszechny, luty, 1965; Jan Turowicz, BILANS TRZECIEJ SESIJI

 

Зошит № 38. 24 аркуші. Заповнено 15, 5 аркушів, тобто 31 сторінку. Polityka № 24, Warszawa. 1965; Tadeusz Pluzanski, PAWEL VI - DYPLOMATA, APOS TOL

 

Зошит № 39. 12 аркушів. Заповнено 10, 5 аркуша, 21 сторінка. Stanislaw Mazkiewicz, Warszawa. 1964; POLITYKA JANA 23, PAWLA VI

 

Зошит № 40. 12 аркушів. Заповнено 10, 5 аркуша, 21 сторінка. Jan Dobroczynski, 1965; Ksiazki, ideje і czlowiek. APOKRYFY

 

Зошит №41. 12 аркушів. Знищений, 24 сторінки.

 

МАРІЙСЬКІ БРАТСТВА.

Зошит № 42 Методика зіставлення церковного календаря. 12 с.

 

Зошити № № 43-45 Церковний календар по місяцях на 1966-1970рр

 

Зошит № 43. 24 арк. IV кв. 1964 р. № 44 і № 45 по 12 арк.

 

Зошит № 46. 12 аркушів. Заповнено 10 сторінок.

 

Проф. д-р. о. Мар'ян Якубець, Про Шевченкову поезію. Всього у другій частині 1945 сторінок рукописного тексту (крім Церковного календаря)

 




 

 

  

Українська Греко-Католицька Церква. Частина 1. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 31 січ. 2017 р., 07:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2017 р., 08:29 ]

 

 

 

ОРЕСТ РАТИЧ

 

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

(Про об'єднання Українських Церков Східного обряду)

 

ЛЬВІВ-2016

 

УДК 2-312.7

ББК 86.37

 

Орест Ратич

 

Українська Греко-Католицька Церква (Про об'єднання Українських Церков Східного обряду). Львів: 2016, 120 с.

 

«Єдність віри і причастя Святого Духа випросивши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо», – так молимось в одній із Єктеній на Службі Божій.

 

У пропонованому виданні на фактичному матеріалі однієї Галицької сім'ї, що знаходиться в опозиції до більшовицького режиму, показані методи здійснення процесу Церковного Єднання та їх наслідки.

 

Науковий редактор Любомир СЕНИК, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, член Національної спілки письменників України, дійсний член НТШ. Літературний редактор Ольга Гончар, філолог. Світлина на обкладинці Деренькова Володимира.

 

ISBN 978-966-2598-76-6

©Костянтин Цегельський

©Андрій Ратич

©Тарас Сорока

 

ВСТУПНЕ СЛОВО ПРО АКТУАЛЬНУ ПРОБЛЕМУ

Українське суспільство здавна усвідомлює необхідність об'єднання Українських Церков Східного обряду. У різних регіонах України вчителі і науковці, священики і культурні діячі, широкий український загал, у свідомості якого Українська держава є тією інституцією, яка забезпечує нормальний розвиток усього народу і тим самим творить надійну історичну перспективу самодостатності в розвитку всіх без винятку національних структур, як культурно-духовних, так і економічно-виробничих, з метою забезпечення стабільного і повноцінного життя нації.

 

До цього, сказати б, правила щоденного життя включена свідомість українського громадянства про необхідність об'єднання Українських Церков Східного обряду. Засада: одна держава – одна церква або один народ (нація) – в одній Вірі і в одній Церкві. Це, без перебільшення, твердий, надійний ґрунт, на якому стоїть духовна єдність народу. Отже, проблему, про яку йде мова у викладі автора Ореста Ратича, годі переоцінити чи применшити, поза всяким сумнівом, її гостру актуальність.

 

Гострота проблеми пов'язана з різним розумінням вирішення вказаної проблеми і позиціями Українських Церков Східного обряду, серед яких фактично немає якихось особливих аргументів, котрі мали б скеровувати вищі церковні чини до заперечення єдності саме на ґрунті Східного обряду, який започаткований у Русі-Україні з часів хрещення – прийняття християнства, наголосимо – саме єдності всієї тодішньої держави і, розуміється, народу. Слід підкреслити, що саме в Україні реалізована з давніх-давен по сьогодні безперервність рукопокладення ієрархів Української Церкви, як і у Вселенській Церкві у Ватикані, Верховенство котрої визнають світові християнські церкви.

 

Свідомо акцентую на засаді єдності Українських Церков Східного обряду, єдності, яка, по суті, «знімає» будь-які аргументи в бік роз'єднання.

 

Отже, Український Патріархат абсолютно можливий за всебічної згоди Української Православної Церкви КП, Автокефальної і УГКЦ.

 

Проте слід мати на увазі, що тільки церкви вирішують вказану проблему, звісно, без будь-якого зовнішнього втручання політичних чи громадських сил та за згодою Константинопольського Патріарха і Папи.

 

Щодо УПЦ МП в Україні, то дуже сумнівно, щоб її Верховенство з осідком у Москві, дало згоду на таке об'єднання – адже непрості стосунки Москви з Ватиканом, та й не тільки; крім того, загальновідомі тенденції щодо «Третього Риму» і реалізації цієї, насамперед, політичної ідеї в столиці Російської Федерації.

 

Принцип об'єднання – всуціль демократичний, тому й мали б вирішувати низові церковні громади УПЦ МП, в якій церкві служити Богові...

 

Відома, зрештою, пропагандистська робота російських ЗМІ, спрямована проти Церков в Україні, які не входять до МП. Ця «чорна» журналістика, що вряди-годи береться й на «озброєння» церквами МП в Україні, без сумніву, має антидержавний і антиукраїнський характер. Залишилися в моїй пам'яті антипапські марші, організовані УПЦ МП в час відвідин України Папи Івана Павла II 23-27 червня 2001 р. Бачив на власні очі, коли відпочивав на Волині і відвідував монастирі МП, де церковна література в переважній більшості є російська і головним чином базована на традиціях РПЦ. Звісно, виникає природне питання: чи не є саме це одним з дуже активних каналів русифікації України?

 

Нарешті, не витримує будь-якої критики т. зв. «русскій мір», творцем і активним пропагандистом якого є Кирил – Патріарх РПЦ. Згідно з цією русифікаційною, по суті імперіалістичною «теорією», на Європейському Сході, де знаходиться територія України і Білорусії, є єдиний російський народ, немає ні українців, ні білорусів... Отож, як говорять у нашому народі, з цими діячами «нам не по дорозі»!

 

Отже, об'єднання Українських Церков Східного обряду – реальна річ. Про неї колись мріяв і чимало докладав зусиль Митрополит Андрей.

 

Заради Його пам'яті і єдності українського народу, який незвичайною ціною сьогодні відстоює зі зброєю в руках і будує Незалежну Соборну Українську Державу, зробімо важливий крок для остаточного утвердження на наступні тисячоліття Української Церкви Східного обряду, Держави і Нації – цієї унікальної Трійці, без якої немислиме наше майбутнє.

 

Орест Ратич віддає багато інтелектуальних сил для збереження в українській пам'яті мартирологи Української ГК Церкви, яка віддала сотні і сотні життів отців Церкви задля нашого духовного майбутнього. Праця цього автора відзначається широкою документацією архівних і родинних матеріалів і служить вельми добрій справі історії Церкви, вивчення якої поглиблює відчуття Віри і патріотизму багатьох поколінь як сучасності, так і майбутнього.

Любомир Сеник

Львів, 20 жовтня 2016.

 

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА

Російська Православна Церква разом з органами КГБ, за постановою вищих державних органів, 1945 року взялася ліквідувати УГКЦ (17 березня 1945 року Сталін особисто затвердив «Інструкцію №58», яка містила перелік заходів з ліквідації УГКЦ та її влиття в Російську Православну Церкву (РПЦ). Наш Собор 2012,2(16) Липень-Серпень. «Наша боротьба довга і затяжна, але покидати її не можна» Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий).

 

На Західній Україні, що перебувала під австрійським пануванням, національну інтелігенцію репрезентувало переважно греко-католицьке духовенство – єдина соціальна група, що мала право на вищу освіту.

 

Величезні заслуги в організації і піднесенні національного життя належали Андрею Шептицькому, Митрополитові (з 1901 р.) Греко-Католицької Церкви.

 

«І не було ні одної ділянки в житті українців Західної України, якої великий наш Митрополит не виповнив би своєю ревною працею, батьківською дбайливістю і безмежною добродійністю.

 

Він заснував семінарії, спорудив Божі храми, пожвавив монаше життя, заснував Чин Студитів, як теж Богословську академію у Львові, розвинув католицьку пресу, відвідував і найбільш віддалені церкви, підносив вірних на дусі і скріпляв їх у св. Вірі своїми небуденними Пастирськими листами. А його доброчинна діяльність на користь упослідженого народу не знала меж.

 

Він заснував сиротинці, утримував захоронки, фінансував бурси для молоді і заклади для вбогих, будував шпиталі, відкрив Вищу агрономічну школу й ремісничу бурсу, дав почин Національному музею й бібліотеці, допомагав студентам на вищих студіях, підтримував українське мистецтво й культуру, брав під свою опіку покривджених та безборонних.

 

Як нащадок графського роду, Митрополит успадкував значне майно, що його він великодушно пожертвував на церковні чи національні потреби, а сам ходив у полатаній рясі монаха» (Українська духовна бібліотека, о Анастасій В. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності. Причинок до мартиролога Української Католицької Церкви під більшовиками. Видання друге, Видавництво Отців Василіан, «Місіонер». Львів: 2001, 286с., с. 26).

 

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА МОЖЕ ІСНУВАТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Значну частину свого життя Андрей Шептицький присвятив праці Єдності віри і Причастя Святого Духа в Росії. У роки, коли владика Андрей очолив кафедру Митрополита Галицького, в Росії православ'я було державним, тобто влада захищала його всіма засобами, не виключаючи і поліцейського апарату.

 

«Митрополит Андрей своїм духовним поглядом охоплював невидимі можливості, які відкриються у майбутньому в Росії для роботи з'єднання Церков.

 

При цій думці у нього само собою виникли питання: чи готове до цього католицтво; чи знайдуться люди, які, коли прийде час, приймуть на себе проповідувати в Росії єдність Вселенської Церкви та залучити туди російських людей; як врахувати застереження, що залишилися у російській свідомості, закладені суспільними і церковними елементами. Це все спонукало Митрополита Андрея застановитись на виборі способів та людей для проведення єднання.

 

На території Російської імперії після гоніння на Унію від декількох унійних (у Польщі раніше був прийнятий термін «уніати», а в Австрії – «Греко-католики», введений, здається, урядом) єпархій залишилась невелика Кам'янець-Подільська єпархія, канонічно зв'язана зі Львовом, на яку російський уряд у свій час не звернув уваги, вважаючи, ймовірно, що єпископ Кам'янець-Подільської єпархії не буде в стані проявляти свою діяльність у Росії.

 

Галицька Митрополія, відновлена на початку XIX століття, була також канонічно підпорядкована Львову. Як наслідниця Київської митрополії, з якою вона була разом протягом століть, вона прийняла в період переслідування уніатів і ліквідації їх єпархій у Росії і Кам'янець-Подільську єпархію під канонічну владу архієпископа Львівського і Митрополита Галицького.

 

А єпископ Кам'янець-Подільської і його єпархіальний центр знаходились на російській території. За цих умов Митрополит Галицький стає як би призваним замістити уніатам їх єпископів, знищених російським урядом, а в дійсності – канонічно, лише на вакантних єпископських кафедрах у російських єпархіях.

 

Виходячи з цього, владика Андрей в якості Митрополита Галицького і єпископа Кам'янець-Подільського вважав необхідним приймати під свій пастирський захист усіх російських католиків, як мирян, так і православних священиків, приєднаних до католицької Церкви, бо майже всі вони входили до складу єпархії. У цьому випадку він був єдиним представником канонічного права і власті в розсіяних єпархіях, ніким більше не керованих, тому що за канонічним правом, якщо кафедра залишається незаміщеною після смерті єпископа, то єпархія продовжує існувати канонічно ще ціле століття.

 

Фактично уніатські єпархії знищені російським урядом, а канонічно – ще існують. Митрополит Андрей бачив себе єдиним замісником зміщених єпископів, бо ближчі латинські ієрархи не могли керувати католицькими церквами східного обряду. Тоді, як і у всякій місіонерській діяльності, можна починати з поступового утворення громад, парафій і вже тоді об'єднати їх у єпархії.

 

Можна діяти і навпаки: спочатку створити ієрархічні рамки шляхом встановлення «діалогу» з верхами Православної Церкви, щоби створити атмосферу взаємної довіри і порозуміння, поступово прийти до згоди. Цей підхід до єднання був указаний Папою Іваном XXIII» (Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000 – 12000, Львів. 1993.833 с., с. 77-81).

 

Митрополит Андрей Шептицький – Апостол церковного єднання – «вирішив, що Католицька Церква може існувати в Російській імперії. За цим планом мало забезпечуватися висвячення священиків східного обряду для Росії та встановлення на цій землі католицької єпархії того ж обряду. Одночасно він почав таємно приймати у свою Кам'янець-Подільську єпархію перших православних священиків, які прийшли до церкви в результаті його об'єднавчої діяльності.

 

Справа об'єднання Католицької та Православної церков не покидала думок Митрополита, він докладав усю свою енергію, категорично та наполегливо боронячи ритуальну самобутність обряду. Він розумів, що існування Східного церковного обряду довело б нашим відокремленим співбратам, що кожна законна традиція чи звичаї будуть збережені, і плекані, і в жадному випадку не будуть змінені після з'єднання з Римом. Це допомогло б зняти багато перешкод та аргументів проти поступового встановлення дружніх стосунків між Сходом і Заходом» (Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Юрій Перейда. Апостол церковного єднання. Життя Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Переклад з англійської Романи Кравець. Львів. Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 1994, 36 с., 20 с.).

 

«У лютому 1907 р. Митрополит Андрей отримав аудієнцію у Святішого Отця Папи св. Пія X і виклав йому свої плани, що можна було б зробити в Росії за умови діяти секретно, щоби при цьому не було відомо ні латинським єпископам у Росії, які ці дії могли б скомпрометувати в очах російських властей, ні Державному Секретаріату у Ватикані через його офіційні стосунки з російським урядом. Митрополит Андрей сказав, що має на це право.

 

У відповідь на це св. Пій X сказав: «Utere jure tuo» (Користуйся своїм правом). Це рішення він висловив усно, не закріпив його ніяким документом.

 

На основі цього рішення єдиного російського священика о. Олексія Зерчанинова 29 червня 1907 року призначив своїм намісником у Кам'янець-Подільській єпархії з пропозицією обладнати своє управління в Петербурзі.

 

У лютому 1908 року Митрополит Андрей знову був у Римі через загострення взаємин Ватикану з російським урядом. Тоді Митрополит Андрей дозволив собі сказати: «Ви не забули, Святіший Отець, що рік тому, коли ми обговорювали питання о тім, що можна було б зробити в Росії, Ви мені сказали слова: «Utere jure tuo»? «Звичайно, не забув, – відповів Папа, – я їх сказав і повторяю: користуйтесь своїми правами». Тоді Митрополит Андрей вийняв із портфеля латинську копію з грамоти, виданої ним о. Олексію Зерчанинову, і, передаючи її Папі, сказав: «Святіший Отець, це, що я й зробив».

 

Папа уважно прочитав грамоту до кінця і сказав: «Добре» та підписав.

 

У силу цього підтвердження Андрей Шептицький стає тепер фактично адміністратором усіх російських греко-католицьких єпархій, ліквідованих урядом, але існуючих канонічно. Крім цього, Митрополит Андрей одержав від Папи ряд повноважень для використання їх у виключно важкі часи.

 

Папа Пій X пророчо сказав Митрополитові Андрею: «Наступить час, коли ці повноваження будуть потрібні і коли Ви зможете їх застосувати»(ДіяконВасилій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000 – 12000, Львів. 1993.833 с., с. 82-86).

 

ЕКЗАРХ РОСІЙСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РОСІЇ

Для встановлення структури Російської Католицької Православної Церкви в Росії необхідний був Екзарх. Митрополит Андрей знайшов таку кандидатуру, допоміг у навчанні в Римі. Такою кандидатурою був Леонід Федоров (Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000 – 12000, Львів 1993. 833 с., с. 30, 31, 44, 45, 49-52,60, 61, 71-73).

 

Леонід Федоров народився 04.11.1879 р. в Петрограді. Батько його, Іван Федорович, був кухарем і належав до петроградської кухарської спілки. Мати його, Любов Дмитрівна, була грецького походження, художниця із вродженим чуттям, передала синові і той візантійський дух, який у ньому так дивно переплітався з чисто російським складом душі.

 

Гімназію закінчив з відзнакою і одержав атестат зрілості та золоту медаль. 1901 року вступив до Петербурзької Духовної Академії, в якій провчився два роки.

 

1901 р. Владика Андрей став Митрополитом Львівським і Луцьким.

 

Леонід Федоров подав прохання про відпустку в Італію для поліпшення здоров'я. Дістав дозвіл і по дорозі зупинився на вісім днів у Львові у Владики Андрея. Чи не була ця зустріч у деякій мірі і символом непередбачених шляхів Божих?

 

Із Львова Федоров поїхав у Рим. Тут 31.06.1902 р. в храмі del Gesu він з'єднався з Вселенською Церквою. Тоді о. Іван Сцісловський удостоївся аудієнції у папи Льва XIII і представив йому Леоніда Федорова. Папа скерував його в основану ним 80 км. від Рима семінарію «Lonianum» в Ананьї. У цей час приїхав у Рим і Митрополит Андрей і випросив Федорову папську стипендію.

 

Леонід Федоровпостійно листувався з Митрополитом Андреем, який допомагав вирішувати проблеми, що виникали у Федорова впродовж навчання у Римі.

 

Навесні 1907 року Федоров перейшов у колегію de Propaganda Fide на третій курс богослов'я. У кінці травня цього ж року два французькі духовники о. Єрар з Москви і о. Борен із Петербурга разом із генералом їх ордена і Федоров мали аудієнцію у Папи св. Пія X, який схвалив їх працю і відкрито заявив, що єдиний шлях праці для приєднання Росії – це через російських священиків Східного обряду.

 

Ці знамениті слова обнадіяли Федорова, показуючи, що у Ватикані почали розуміти важливість східного обряду для праці серед росіян. Про це він повідомив Митрополитові Андрею.

 

У колегії dePropagandaFide російські інтелігенти разом з поляками переконували ватиканських прелатів у єдиному виході для спасіння – латинському обряді в Росії.

 

Федорову було достовірно ясно, що російське католицтво латинського обряду не тільки не страшне уряду, а навіть дуже корисне. Передовсім воно використовується ним для боротьби з дійсним «конкурентом» православ'я – католицтвом східного обряду, а опісля створення латино-російської церкви на противагу латино-польській.

 

Навчений історією Берестейської Унії, російський уряд прекрасно розумів, що два напрямки – російсько-східний і російсько-латинський – не будуть мирно розвиватися пліч-о-пліч, а вступлять у суперечність. Почнеться, за словами Федорова, «душехватство», а разом з тим і послаблення сили католицького руху в Росії. І коли російські ксьондзи і східні попи-католики будуть виривати один в одного російські душі, уряд буде спокійний за долю синодального православ'я.

 

Для висвячення Леоніда Федорова Митрополит Андрей відправив його в Константинопіль (Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993. 833 с., с. 174, 175).

 

Сам він дав Федорову перші свячення. Враховуючи ставлення до себе російського уряду, Митрополит Андрей вирішив утриматись від рукоположення Федорова у священики. Він вважав, що для майбутнього служіння Федорова в Росії необхідно уникнути можливих ускладнень з урядом і не створювати труднощів.

 

Болгарський Католицький єпископ Михайло Міроврукоположив Федорова в Болгарській Католицькій Церкві Пресвятої Трійці в Галаті 22 березня 1911 р. в диякони, а 25 березня – у священики. Федоров повідомив про цю подію Митрополитові Андрею.

 

У період 1910-1914 рр. Федоров здійснював за дорученням Митрополита Андрея щорічні поїздки в Росію. Митрополит посилав його туди підтримувати зв'язок з людьми, пов'язаними із зародженням російського католицизму та інформувати про події в Росії, особливо в тій області, яка була для нього найбільш цікава з апостольською роботою.

 

ОБШУК І АРЕШТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

(Діякон Василій ЧСВ. Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993. 833 с., с. 287-293, 297)

З самого початку війни Галичина стала театром військових дій, що принесло їй багато горя. Австрійські військові власті провели численні арешти серед місцевих русофілів. Між ними було багато таких, що бажають політичної унії з Росією. Питання релігії їх не цікавили. Це призвело до масового переслідування всього, що було українським. Заарештованих висилали в концентраційні табори (Талергоф у Штірії і Гмюнден у Північній Австрії).

 

Як тільки о. Климентій Шептицький вступив до студитів, поляк-офіцер доніс на монаха, звинувативши його в русофільстві.

 

За розпорядженням властей усі студити були заарештовані, виселені із Скнилова та відправлені в Ештергом в Угорщину, де перебували у важких умовах.

 

Митрополит Андрей робив усе можливе, щоб їх звільнити. Хто міг, тікав зі Львова та просив Митрополита також поїхати. Однак Митрополит сказав: «Пастир не повинен покидати свого стада».

 

«4 вересня 1914 року війська генерала Брусилова зайняли Львів. Митрополит призначив вікарія, який повинен буде його замінити. 12-14 вересня в митрополичому домі провели обшук та нічого підозрілого не знайшли. 15 вересня Митрополита заарештували і перед вивозом дозволили взяти з собою три валізи і вирушити в супроводі духовника, секретаря і слуги. Із духовників узяв із собою о. Йосифа Боцяна. Їх усіх повезли автомобілем через Золочів у Броди, а звідти в Київ у салон-вагоні в супроводі жандармів. 20 вересня ввечері Митрополита з його свитою доставили в готель «Континенталь». Там 21 вересня Митрополит скрито висвятив на єпископа о. Йосифа Боцяна, використавши пророчі повноваження, дані йому Папою Пієм X.

 

Таємно рукоположеному єпископові передав грамоту, що засвідчувала його права. Митрополит Андрей, не тратячи часу, заявив начальнику охорони, що він відмовляється від присутності біля себе духовника і секретаря та відсилає їх назад до Львова. Обидва повернулися щасливо додому. Російські власті не запідозрили нічого і не обшукали їх у дорозі. При Митрополиті залишився лише слуга, який вірно служив Владиці до самого ув'язнення в Суздалі, а після його звільнення знайшов можливість повернутися до нього.

 

Тяжке страждальницьке життя з забороною спілкування із сторонніми у різних таборах перебування зазнав Митрополит Андрей. Йому забороняли навіть сповідатись.

 

Коли єпископ Боцян звернувся по дозвіл відвідати Митрополита Андрея на Паску, отримав відповідь: «Можу дозволити за умови, якщо побачення буде в присутності жандармського офіцера і без права сповіді»» (Діякон Василій ЧСВ Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993.833 с.  с.287-293, 297).

 

«1 березня 1917 р. після звільнення Митрополит прибув у Петроград, а після одужання приступив до праці.

 

 1917 року Митрополит Андрей іменував Леоніда Федорова першим Екзархом Російської Католицької Православної Церкви. Він, без сумнівів, був найкращим її представником. Помер Екзарх Леонід 7 березня 1935 року, проживши страждальницьке життя у тюрмах і навіть на Соловках за апостольське служіння.»(Діякон Василій ЧСВ Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання - від 2000 – 12000, Львів 1993.833 с. с.312, 322,833).

 

«За свої католицькі переконання Митрополит Андрей став «царським в'язнем», вивезений 1914 р. москалями в глибінь Росії. За свою небуденну любов до обездоленого народу він пережив теж і арешт поляками у Познані 1923-1924 рр. А за свою глибоку віру і відданість Христовому Намісникові був готовий пожертвувати своє життя.

 

Тому під час першої окупації Галичини совітами 1939 р. Кир Андрей писав до Рима: «Прошу покірно Святішого Отця, щоб мені уділив батьківське своє благословення і призначив мене на смерть за св. віру і Христову Церкву!» А екуменічні його клопоти й журби, що навіть між українцями викликали тоді не одну терпну критику, слушно придбали йому назву «Апостола Єдності».

 

Видатному й ревному Слузі Божому довелося перед смертю зазнати ще тяжчого випробування під час другої радянської окупації Галичини, коли комуністи почали переслідувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Однак вони не насмілились наложити своєї насильницької руки на Митрополита Андрея, який віщим своїм духом прорік був: «Наша Церква зазнає переслідування й повної руїни, однак згодом вона відживе і буде знову розквітати».

 

Святіший Отець Папа Пій XII сказав до настоятелів і семінаристів Папської Колегії св. Йосафата про незабутнього Митрополита Андрея: «Його ім'я залишиться благословенним навіки у Божій Церкві, яка завжди пам'ятатиме його палку ревність за спасіння душ і мужню його відвагу в обороні навіть і національних прав свого народу!» (Українська духовна бібліотека. О. Анастасій, В. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності. Причинок до мартиролога української католицької церкви під совітами. Видання друге. Видавництво отців Василіан. «Місіонер» Львів – 2001.286 с., с. 27).

 

Дивним є той факт, відкіля знайшлись такі «патріоти» української держави, захисники українців у Львові, що підняли такий галас у серпні 2015 року навколо вшанування пам'яті видатного діяча і ревного Слуги Божого – Митрополита Андрея Шептицького. Слід зауважити, що у Львові у ті часи була лише одна церква Московського Патріархату, решта – Українські Греко-Католицькі церкви східного обряду.

 

«До встановлення більшовицького окупаційного режиму в Західній Україні УГКЦ налічувала 3040 парафій, 4440 церков, 5 Духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит (Андрей Шептицький в останній період перед забороною, а після його смерті Йосип Сліпий аж до арешту), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків та понад 3, 1 млн. віруючих» (Ліквідація УГКЦ // Територія терору / territoryterror. Org. ua/uk/histori/1945-1953/UGCC –liquidation/).

 

«ВОЗЗ'ЄДНАННЯ З ВСЕРУССКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ»

Почався новий етап великих переживань, пов'язаних з ліквідацією Української Греко-Католицької Церкви, як це звучало «Возз'єднання з Всерусскою Православною Церквою».

 

Був розроблений план ліквідації УГКЦ: залишено Католицьку Церкву латинського обряду і створено в Галичині нову конфесію Українську Автокефальну Православну Церкву. Кинуто клич: «Хочете української чи польської церкви, маючи на увазі УГКЦ».

 

Це було зроблено спеціально, щоби роз'єднати народ, знаючи, що в єдності – сила народу. Так, як віник, складений з окремих гілочок, поломити важко, а як розібрати на окремі гілочки, то легко з ним справитись.

 

Хай перегризуться між собою окремі конфесії, а тоді легше піде справа об'єднання у «Всерусску Православну Церкву».

 

Офіційним оголошенням війни проти Української Греко-Католицької Церкви була стаття Ярослава Галана під псевдонімом Володимира Росовича «З хрестом і ножем», опублікована 8 квітня 1945 року у львівській газеті «Вільна Україна», а 10 квітня – у київській газеті «Радянська Україна» (орган ЦК КП(б)У, Верховної Ради і Ради народних комісарів УРСР). Це величезний злобний пасквіль проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів.

 

Першим ударом по Церкві став арешт у Львові 11 квітня 1945 року католицьких владик на чолі з Митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб церковної верхівки. Про це виконавці з КГБ зараз же повідомили у ЦК ВКП(б)У: «По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки – з них 1 митрополит, 2 єпископи, 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв'язок з духовенством, – 4 особи» (Державний архів Львівської області ф. 3, оп. 4, спр. 212).

 

Тими двома єпископами були Микита Будка і Микола Чарнецький. Це називалось «Операція по вилученню антирадянського духовенства та церковного активу Греко-Католицької Церкви по місту Львову та області». Одночасно були «вилучені» єпископи Григорій Хомишин і Йоан Лятишевський у Станіславові.

 

Другий удар було нанесено 14 квітня 1945 року, коли вдосвіта була оточена духовна семінарія у Львові. Деякі отці-наставники і теологи були заарештовані, а решту – всіх «осіб призивного віку» (як було сказано у рапорті) скеровано під конвоєм у військкомат для призову на військову службу. Це понад сто п'ятдесят юнаків, які мріяли стати душпастирями, щоб служити Богові та людям. Так було зліквідовано Львівську Богословську академію – найвищу українську цитадель духовності.

 

Третім ударом радянської влади по Українській Греко-Католицькій Церкві був наступ на її деканів. Він уже не здійснювався блискавично, зате наполегливо і дуже жорстоко. Спочатку їх не хотіли заарештовувати, їм відводили особливу роль у «наверненні» на православіє українського священицтва.

 

У травні 1945 року у Львові була заснована ініціативна група для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Русскою Православною Церквою. На чолі ініціативної групи був доктор філософії і редактор журналу «Православний вісник» ГавриїлКостельник. Членами ініціативної групи були: генеральний вікарій Дрогобицької (колишньої Перемишльської) єпархії, священик д-р М. Мельник та представник Станіславівської єпархії священик д-р А. Пельвецький.

 

Батько, як Тернопільський декан, дістав звернення «Ініціативної групи» від 28 травня 1945 року «До всечеснішого Греко-Католицького духовенства в західних областях України» з досить великим вступом: про унію як знищення Русі, про роль Росії в боротьбі з унією, що найбільшим ворогом Русі є Рим, та інші пасквілі.

 

Там було сказано: «Просимо всечесніших отців-деканів скликати духовенство на наради в цій преважливій справі та прочитати їм це наше письмо.

 

Наші однодумці-священики повинні якнайскоріше вступити в члени «Ініціативної групи» у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка» (про право відправляти у своїх церквах).

 

Батько скликав у Тернополі «Соборчик», на якому було прийнято рішення – не возз'єднуватися з Всерусскою Православною Церквою.

 

Одночасно в КГБ збирали «компрометуючу інформацію» та шантажували нею тата. Звинувачували в освяченні пам'ятника на могилі жертв за волю України. Змушували по декілька разів писати, що говорив при цьому в Ступках, Романівці та Чернелеві Руськім. Закидали співробітництво з німцями, бо робив на їхню вимогу оголошення про здачу контингентів. Крім цього, цікавились, куди поділись два старші сини, тощо. Так тривало кілька місяців.

 

Заходами «Ініціативної групи» разом з КГБ були підготовлені всі передумови для скликання в березні наступного, 1946 року Львівського псевдособору духовенства і мирян. Отець-протопресвітер ГавриїлКостельник засновує церковний орган – журнал «Православний вісник» як трибуну для возз'єднання західноукраїнського духовенства. У ньому друкується ряд статей, які паплюжать Берестейську Унію з Римом і вихваляють Русску Православну Церкву.

 

Собор, як називали, для возз'єднання з Всерусскою Православною Церквою розпочався 7 березня 1946 року у Львівському Свято-Юрському катедральному храмі, куди було зігнано 216 делегатів від духовенства і 19 делегатів від мирян. Туди прибули Київський митрополит – Екзарх Іоан, архієпископ Львівський і Тернопільський Макарій, єпископ Мукачівський Нестор.

 

З промовами, в яких висвітлювались, на їх думку, мотиви возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Русскою Православною Церквою, виступило 12 делегатів. Після виголошення всіх промов о. д-р. Костельник проголосив проект ухвали собору:

1.       Анулювати постанови Берестейської Унії від 1596 року.

2.      Відлучитися від Римо-Католицької Церкви.

3.      Повернутися до предвічної православної віри.

4.      Возз'єднатися з Всерусскою Православною Церквою (Православний вісник за 1946 рік).

 

Аналогічні акти в м. Мукачеві, на Чернечій горі, та в Закарпатті були зроблені 1949 року.

 

З НЕВОЗЗ'ЄДНАНИМ ДУХОВЕНСТВОМ ПРАЦЮЮТЬ ОРГАНИ КГБ

Після закінчення Львівського псевдособору почалась наполеглива праця з невозз'єднаним духовенством над управославненням їх власної свідомості виключно органами КГБ, змушування кожного священика написати заяву.

 

Через деякий час після «Соборчика» батька викликали на військкомат у Великих Бірках, хоча не був військовозобов'язаний через зір (–16 діоптрій). Там, переконуючи у перевагах православ'я, побили.

 

Опісля дістав виклик до Тернополя на зустріч з о. Гавриїлом Костельником. Ця зустріч у Тернополі була призначена в приватному домі Юлії Садовської. Дім, здається, №5 на вуличці перед залізничним мостом наліво, як їхати зі сходу до Тернополя. Вхід до будинку був з подвір'я, як увійти в сіни, кімната справа. У понурій, напівтемній кімнаті ходив о. Гавриїл Костельник. На цю зустріч батько взяв мене з собою, бо думали, що вже не повернеться додому, і хотіли знати, хто і куди забрав. Мені дозволили залишитися при розмові. Отець Гавриїл намагався переконати тата, що лиш підписавши православ'я з РПЦ, можна врятувати церкву. Батько в дискусію не входив. Це дуже дратувало о. Костельника, і він, бачачи, що це не переконує батька, висунув останній аргумент, дивлячись на мене: «Ви не знаєте більшовиків! Вивезуть вас усіх на Сибір! Там пропадете і ви, і ваші діти!» Так ця зустріч не дала бажаного результату для тодішньої влади.

 

Тоді за справу взялось виключно КГБ. Почались часті виклики батька до Чорткова в КГБ, а при нез'явленні туди – візити співробітників цього відомства додому в Чернелеві Руськім, де ми проживали. По кілька годин цей «гість» тероризував батька в окремій кімнатці, вимагаючи підписати православ'я. При цьому кричав, лаявся і потрясав пістолетом перед лицем тата. Я не завжди був присутній при цих візитах «гостя», бо знаходився на навчанні в Тернополі і мешкав у стрийка Стефана, пароха Середньої церкви, де були свої переживання з його арештом у жовтні 1945 року.

 

 

ОТЕЦЬ СТЕФАН РАТИЧ

 

 

Отець Стефан був строгим і вимогливим, у той же час мав повсюдно заслужений авторитет і велику пошану.

 

З 1919 по 1945 рік о. Стефан працює сотрудником і катехитом, а після смерті о. Громницького 1938 року стає парохом міста Тернополя. Незважаючи на велике завантаження працею як сотрудника і катехита та постійну потребу долати матеріальні труднощі, о. Стефан багато уваги приділяє дітям і молоді. З ними і своїми дітьми він організовує струнний оркестр, який у 1938-1939 рр. називали музичним гуртком. Керівником гуртка став учитель філії Музичного інституту Юрій Крих.

 

Основний свій час він присвячував організаційній, духовній і релігійно-виховній праці на парафії, до якої належали: Середня церква Різдва Христового, що на вул. Руській (на подвір'ї церкви був невеликий одноповерховий будиночок, де розміщалася парафіяльна канцелярія і жив сам о. Стефан з родиною, маючи у своєму розпорядженні три кімнати, в одній з яких були на станції студенти), церква Воздвиження Чесного Хреста (її ще називали «Надставною» тому, що поруч є велике озеро, колись – став) та дочірні церкви у Великих Гаях і в Янівці.

 

 Церква Різдва Христового у Тернополі на вул. Руській №11

 

Надставна церква

 

Багато уваги о. Стефан приділяв їх розбудові та утриманню у завжди привітному стані. Він умів співпрацювати і будувати добрі товариські відносини з отцями-сотрудниками: Іваном Пасікою (з яким був особливо близьким приятелем), Миколою Когутом, Мар'яном Кашубою, катехитами о. Андрієм Стасюком, о. Тимотеєм Сембаєм та іншими, а їх за час праці о. Стефана в Тернополі служило немало.

 

Отець Іван Пасіка (1892-1968) був родом з Лошнева біля Теребовлі, вчився з Йосифом Сліпим не лише в гімназії, але також у Львівській духовній семінарії та університеті. У міжвоєнний період Іван Пасіка душпастирював та працював катехитом у Тернополі. Після Другої світової війни 1945 року був заарештований більшовиками і засуджений на 25 років ув'язнення. Під час ув'язнення зустрічався з митрополитом у таборах Мордовії, а після звільнення 1955 року далі підтримував з ним тісний зв'язок через листування. Йосиф Сліпий призначив Івана Пасіку Генеральним вікарієм Далекого Сходу (Український католицький університет. Інститут Святого Климента Папи. Інститут Екуменістичних студій. Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим. 2014, 607 с., с. 500, коментарі 50)

 

Як парох о. Стефан Ратич відзначався надзвичайно сумлінним ставленням до всіх душпастирських обов'язків, не зважав, коли і за якої погоди треба було висповідати вмираючого, відправити похорон, охрестити дитину, дати шлюб чи освятити хату, не говорячи вже про такі речі, як підготовка і виголошення проповіді. До цього ставився з особливою серйозністю і відповідальністю, мав талант до проповідування, і люди любили його слухати. Проповідь надовго залишалася в пам'яті кожного, і всі мали над чим потім роздумувати, що, без сумніву, змушувало не одного прихожанина змінити своє життя.

 

Стефан Ратич не був пересічним священиком. Це була глибоко віруюча людина, строгих правил, надзвичайно вимоглива, в першу чергу до себе. Добросовісний і працьовитий парох нерядового міста, яким був Тернопіль, прекрасний катехит, духівник і вихователь молоді.

 

Поряд з працею в церквах і на парафії о. Стефан значну частину свого життя віддає праці з молоддю, особливо в українській гімназії «Рідна школа», де був катехитом у 1933-1939 рр.

 

Про результати його праці в гімназії переконливо свідчать відгуки самих гімназистів тих часів. Так Павло Джуль, згадуючи минуле, казав: «Ми незлим, тихим словом пом'янули наших учителів, які мали вплив на формування наших характерів. Із найбільшою пошаною ми згадували катехита о. Стефана Ратича...» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 239).

 

Особливо багато про конкретну працю о. Стефана в гімназії пише в тій же книзі Осип Кравченюк.

 

«Навчання релігії і взагалі духовна опіка була в руках зразкового священика, патріота й аматора музики о. Стефана Ратича. Серйозний, з суворим поглядом, він був великим приятелем молоді, а на учительських радах часто виступав в обороні учнів, яким загрожувала погана оцінка» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 290).

 

Для поглиблення релігійного і морального виховання молоді служила Марійська дружина. Членами дружини були всі учні та учениці гімназії, а її діяльність велась у класних гуртках, окремо для хлопців і дівчат. У травні кожен клас влаштовував у себе вівтар з живими квітами і лампадкою. Декорували такий вівтар і в коридорі гімназії.

 

Марійська дружина мала євхаристійну і протиалкогольну секції, а також вела доброчинну діяльність, організовувала поміч у навчанні і матеріальну допомогу для оплати за навчання, мешкання, харчування, лікування чи купівлю книжок, а іноді і для придбання одежі й взуття нужденним.

 

Влаштовувались також Марійські свята, Євхаристійні свята, Свято матері та свято Андрія. Учні приготовляли реферати, які виголошувались у неділі і свята. Темами цих рефератів були: вшанування Пречистої Діви Марії або такі як «Християнка в суспільстві», «Святий Йосафат», «Християнство в часах переслідування» (хто міг подумати, що незабаром такі переслідування можуть повторитися?), «Початок Християнства в нашому народі», «Католицька церква в добу революцій», «Роль жінки-християнки в житті народів» та інші.

 

 

 


1937 року Марійська дружина гімназії брала участь у з'їзді Марійських дружин українських гімназій Галичини, де відбулася їх зустріч з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Колишня гімназистка п. Ольга Сліпа пише про це так: «Хочу підкреслити високий рівень духовності, який панував у гімназії. Ми були всі членами Марійської дружини, керівником якої був наш сл. б. катехит о. Стефан Ратич. Завдяки його наполегливій праці та зусиллям усього учительського колективу у школі майже не було будь-яких особливих негативних явищ... Ми любили правду, Україну, рідну природу, душею сприймали Божі заповіді любові Бога та ближніх.

 

Досі стоїть перед очима щонедільний похід (колоною-парами) учнів усієї школи до парафіяльної церкви на вул. Руській, парохом якої був наш катехит о. Стефан Ратич, на святочне богослужіння. Чудово співав наш рідношкільний хор.

 

Ми були патріотами нашої школи, нашої церкви. Нам було якось радісно на душі, що нас є так багато; інколи, оглянувшись на повороті вулиці Качали й побачивши в один бік далекий початок, у другий – далекий кінець колони, сповнялися гордості за нашу численну українську молодь, нашу єдність у нашій Церкві, нашу дисциплінованість. Так у будень і свято міцніла наша національна свідомість, ми прагнули добра і краси, гидували ненавистю і злом, хоч воно, те зло, в ті 30-ті роки вже здалека насувалось на нас...» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 269-270).

 

А колишній гімназист п. Богдан Габлевич у матеріалі «До історії гімназії» в тій же «Ювілейній Книзі» згадує, що о. Стефан Ратич зазнавав утиску вже за часів польської влади.

 

Так, об'єктом поліцейського розслідування 1934 року стало звинувачення його в тому, що він відмовився відспівати «многоліття» під час шкільної відправи в церкві з нагоди іменин польського президента, що було потрактовано як непошана до президента. І це не дивно, бо о. Стефан завжди був не до вподоби кожній окупаційній владі (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 100).

 

Гімназист Остап Хоміцький у статті «Його слід у моїй душі» згадує: «Міцний життєвий фундамент і заряд патріотизму одержали ми, вихованці гімназії та ліцею, від нашого професорського колективу. Чи не на найвищому щаблі шанобливості серед плеяди учителів – світла постать духовного наставника, катехита о. Стефана Ратича. Людина доброзичлива, чутлива, надзвичайно скромна, але з багатим внутрішнім світлом, він був справжнім пастирем молоді.

 

Як ніхто інший, глибоко знав душу кожного зі своїх учнів, їхні нахили й уподобання, теплим словом умів допомогти в будь-якій ситуації, і при конкретній вимогливості, як учитель Закону Божого, не міг повестись так, щоб зранити юнацьку душу, образити необережним словом, а завжди направляв на потрібну стежину там, де ми помилялись.

 

З о. Стефаном Ратичем мені доводилось зустрічатись частіше як з патроном Марійської дружини, головою якої, за його рекомендацією, мене обрали. Без нав'язливості, без настирливості, якось по-дружньому, він ставив переді мною завдання, які виконувались легко й беззастережно, своєчасно.

 

Отець Стефан Ратич завойовував серця молоді своєю громадською активністю, рідкісним демократизмом – учив нас теорії музики, гри на музичних інструментах (до речі, під його керівництвом я навчився грати на скрипці). Керував оркестром, у спілкуванні звертався до нас словом «товаришу». На батьківську теплоту ми відповідали йому щирою любов'ю, відданістю й пошаною. Глибоко в наших серцях він прищеплював справжній патріотизм, гуманізм, викристалізовував етичні засади.

 

Запалений ним у гімназії вогонь патріотизму наснажував учнів на добрі справи. Це знаходило конкретне втілення в різних заходах, організованих до ювілеїв видатних подій в історії нашого народу. Традиційними були Шевченківські академії, дні Листопадового зриву та ін., до чого нас залучав о. Стефан Ратич.

 

Якось він доручив мені реферат на вечір, присвячений 21-ій річниці битви під Кругами. Вдячний, я з відповідальністю поставився до цього завдання: о. Ратич схвалив доповідь, і я виголосив її на загальногімназійному святі в лютому 1939 р. Місія, що випала на мою долю, глибоко мене схвилювала.

 

Адже мені було доручено воскресити в пам'яті колег невмирущий подвиг учнів київських гімназій і студентів університету ім. св. Володимира, наших ровесників у боротьбі за самостійність Української Народної Республіки, безстрашних фермопільців, які, за словами Є. Маланюка, становлять «тип новітнього українця (...), що намагається надати проявам українськості ціни справжнього, вже національного стилю» (газ. «Волинь», 1943 р.). Крутянський подвиг надихнув багатьох із нас до безстрашного чину – у рядах дивізії «Галичина» та в УПА самовіддано боротися за Україну» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 249).

 

Вечір здобув широкий розголос серед колег-українців, що вчилися в державних (польських ) гімназіях.

 

До цих слів, сказаних від щирого серця самими учнями гімназії, треба додати, що вся ця праця невтомного катехита в гімназії була його ініціативою, його пожертвою для молоді, для релігійного й патріотичного виховання, незважаючи на величезну зайнятість у парафії, на сімейні обов'язки й матеріальні потреби так чисельної сім'ї, яку мав о. Стефан.

 

 

Струнний оркестр «Рідна школа» в Тернополі. У центрі керівник гуртка – учитель філії Музичного інституту Юрій Крих та о. Стефан Ратич

 

Тому не дивно, що гімназист Петро Тимочко стверджує, «що особливо теплого слова заслуговує зовні холодний, строгий і вимогливий катехит о. Стефан Ратич, і вважає, що вплив його на духовне та моральне становлення гімназистів важко переоцінити, бо кожен відчував, що пустощі й вольності на його уроках були немислимими та й недоречними, зате його лекції було цікаво слухати, багато цікавих біблійних явищ тлумачив дохідливо, враховуючи наукові досягнення та відкриття» (Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль: 1998, Львів, 731 с., с. 294).

Мученики за віру

опубліковано 8 груд. 2015 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 січ. 2016 р., 09:07 ]

Прокуратура міста Києва реабілітувала двох єпископів та трьох греко-католицьких священиків Перемиської єпархії

 

Інститут Історії Церкви УКУ отримав схвальну відповідь від Прокуратури міста Києва щодо реабілітації депортованих в радянську Україну і репресованих у 1946-1947 рр. єпископів Перемиської єпархії Греко-Католицької Церкви Йосафата Коциловського та Григорія Лакоти і трьох священиків – Миколи Грицеляка, Івана Кузича і Романа Решетила. Подання на реабілітацію вказаних духовних осіб у 1991 р. залишилося без позитивної відповіді.

 

Нове прохання було зроблено на початку осені цього року за ініціативи керівництва ГДА СБУ (директора Ігоря Кулика та заступника Володимира Бірчака), ректора УКУ о. д-ра Богдана Праха, колективу Інституту історії Церкви УКУ і голови Місії Постуляції святих УГКЦ єрм. Полікарпа Марцелюка, ЧСВВ. Про це 27 жовтня повідомив відділ інформації УКУ.

 

У листі йдеться, що прохання Інституту Історії Церкви УКУ від 07.09.2015 розглянуто Прокуратурою міста Києва, вивчено кримінальну справу №26310 і встановлено, «що вироком Військового трибуналу військ МВС Українського округу від 19-21.02.1947 року засуджені:

 

Коциловський Й. П. за ст. 54-1 «а», ст. 54-11 КК УРСР до 10 років ВТТ з позбавленням прав на 5 років та без конфіскації майна за відсутністю такого;

 

Грицеляк М.І. ст. 5-1 «а», ст. 54-11 КК УРСР до 6 років ВТТ з позбавленням прав на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому майна;

 

Кузич І. Т. ст. 54-1 «а», ст. 54-11 КК УРСР до 6 років ВТТ з позбавленням прав на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому майна;

 

Решетило Р. І. ст. 54-1 «а», ст. 54-11 КК УРСР до 4 років ВТТ з позбавленням прав на 3 роки та без конфіскації майна за відсутністю такого;

 

Лакота Г.І. за ст. 54-4, ст. 54-11 КК УРСР до 8 років ВТТ з позбавленням прав на 5 років з конфіскацією всього належного йому майна.

 

Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 16.04.1947 вказаний вирок залишено без змін, лише виключено з вироку позбавлення прав Лакоті Г. І., оскільки він не є громадянином СРСР.

 

Вказані особи підпадають під дію ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.1991, у зв'язку з чим прийнято рішення про їх реабілітацію».

 

Священномученик Йосафат Коциловський (1876-1947)

 

 Народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Богословські студії закінчив у Римі в 1907 р. і згодом, 9 жовтня того ж року, отримав єрейські свячення. Швидко по тому був призначений віце-ректором і професором богослов'я Духовної семінарії в Станіславові. У 1911 р. вступає до новіціату отців василіян. Його архиєрейські свячення відбулися 23 вересня 1917 р. у Перемишлі відразу ж після повернення Митрополита Андрея Шептицького з російського полону. У вересні 1945 р. польська комуністична влада заарештувала його, а 26 червня 1946 р., після повторного арешту, його силоміць вивезли до СРСР й ув'язнили в київській тюрмі.

 

 Упродовж всього свого життя владика був непохитний у служінні та утвердженні Христової віри, у її зростанні в людських душах. Помер як мученик за віру 17 листопада 1947 р. у концтаборі Чапаєва біля Києва.

 

Священномученик Григорій Лакота (1883 -1950)

 Народився 31 січня 1883 р. у с. Голодівка на Львівщині. Закінчив Львівську духовну семінарію. 30 серпня 1908 р. єпископ Костянтин Чехович висвятив його на священика. Студіював у Відні. Потім отримав призначення на професора Перемиської духовної семінарії, згодом став її ректором. 6 травня 1926 р. відбулися його архиєрейські свячення на єпископа-помічника у Перемишлі. 9 червня 1946 р. заарештований і засуджений на 10 років ув'язнення. Всі, хто пам'ятав владику на засланні у Воркуті, відзначали його велику людяність, смирення, бажання самому виконати найважчу працю й облегшити нестерпні умови життя інших. Помер як мученик за віру 12 листопада 1950 р. у с. Абезь біля Воркути.

 

Отець Микола Грицеляк (1891 -1976)

 

 Народився 1891 р. в с. Барич Перемиського повіту. Закінчив Львівську духовну семінарію. 1917 р. отримав єрейські свячення з рук єпископа Й. Коциловського. Душпастирював у Перемишлі та околицях. 1946 р. депортований до УРСР. Зупинився у Львові. За відмову «воз'єднатися» з РПЦ того ж року арештований. 1947 р. – засуджений до 6 років ВТТ та 3 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Покарання відбував у таборах разом з кримінальними злочинцями в Хабаровському краю, опісля – спецпоселення в Красноярському краю. У 1955 р. повернувся до Львова. Після звільнення був генеральним вікарієм Перемиської єпархії. Був під постійним наглядом органів держбезпеки. Помер у Львові 1976 р. Похований на Яновському кладовищ.

 

Отець Іван Кузич (1901-1979)

 

Народився 1901 р. у с. Наконечне Яворівського повіту в родині заможних селян. Закінчив Духовну семінарію у Перемишлі та Папський університет св. Томи. Захистив докторат з філософії та богослов'я. Єрейські свячення отримав 1931 р. У 1932-1935 рр. – віце-ректор Перемиської духовної семінарії, а з 1945-го – ректор. В 1946 р. депортований в УРСР. Проживав у Львові, де і був затриманий 1946 р. і звинувачений за ст.80-1 КК УРСР – «проживання без прописки». Перебував під слідством в тюрмі на Лонцького, згодом – у Лук'янівській слідчій тюрмі в Києві. Висунуто звинувачення в тому, що «як уніатський священик і член Перемиської єпископської капітули протягом багатьох років активно реалізував антирадянську політику Ватикану, а також проводив націоналістичну роботу». 1947 р. засуджений. Покарання відбував у таборах Красноярського краю. З 1952 р. – на спецпоселенні у м. Норильськ. Звільнений у 1956 р., повернувся до Львова, де проживав без прописки. Згодом переїхав до м. Полонне Хмельницької області. Підпільно служив Служби Божі та уділяв Св. Тайни. Помер 1979 р. в м. Полонне, де й похований підпільним греко-католицьким священиком.

 

Отець Роман Решетило (1880 -1952)

 

Народився 1880 р. в м. Угнів Рава-Руського повіту. Навчався у Львівській і Перемиській семінарії. У 1907 р. – отримав єрейські свячення з рук єп. Констянтина Чеховича. У 1907 – 1911 pp. продовжив богословські студії у Відні. Працював духівником, а згодом віце-ректором і викладачем у Перемиській духовній семінарії. Окрім цього душпастирював у с. Потелич Равського деканату. З 1946 р. – генеральний вікарій Перемиської єпархії. В 1946 р. – депортований в УРСР. Жив у с. Котельники біля Львова. Цього ж року затриманий, перебував у тюрмі на Лонцького та Лук'янівській тюрмі в Києві. 1947 р. засуджений до 4 років ВТТ та 3 років позбавлення громадянських прав без конфіскації майна (через відсутність такого). Помер 1952 р. у м. Казачинськ Красноярського краю, де відбував покарання.

 

Релігійно-інформаційна служба України www.risu.org.ua

 

Геноцид української церкви –УГКЦ. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 14 квіт. 2014 р., 12:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 трав. 2014 р., 09:33 ]

Мартиролог переслідувань на прикладі однієї священичої сім’ї та ряду священиків.

 

Для прикладу взяв свою родину по лінії діда Пилипа 1849 р. н. і Марії з дому Шиманської 1862 р. н., вихідців із селян.

 

Пилип Ратич з малих літ прислуговував дякам у церкві, а коли виріс, став дяком-учителем, народним учителем і управителем школи у селі Лісники за 3 км до Бережан. У заснованій читальні «Просвіта» з театральною залею започаткував культурно-освітню працю, яку пізніше провадили його сини, гімназійні студенти, охоплюючи навколишні села.

 

Це багатодітна родина – 11 дітей. Троє померло у ранньому віці, і з восьми, що залишились, стали: судовий урядовець, професор гімназії, три священики і три вчительки.

 

Спочатку подамо довідку, яка засвідчить масовість вірних УГКЦ, яка мала потужні, кажучи сучасною термінологією, структури з метою утвердження серед широких верств українців християнської віри, високої національної свідомості та освіти. До встановлення більшовицького окупаційного режиму в Західній Україні УГКЦ налічувала 3040 парафій, 4440 церков, 5 духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит (Андрей Шептицький в останній період перед забороною, а після його смерти Йосип Сліпий аж до свого арешту), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків та понад 3,1 млн. віруючих (Див.: Ліквідація УГКЦ // Територія терору/territoryterror. org.ua/uk/history/1945-1953/ugcc-liquidation/).

 

В минулому столітті Східна Україна більше 70 років, а Західна Україна – більше 50 років була під насильницьким впливом атеїстичної пропаганди з відсутністю християнської літератури та її забороною. Звичайно, пересічний християнин не мав змоги вільно сповідувати свою віру. УГКЦ в 1946 році була заборонена. Вона перейшла у підпілля. Переслідувалась систематично і послідовно, священики опинилися в тюрмах і ляґрах ҐУЛАҐу. І вже годі говорити про вивчення чи дослідження історії церкви в Україні, проблеми віри, вільного вибору конфесії – все подавала лише Церква Московського патріархату в своєму – підкреслюємо – висвітленні, що було, як правило, далеким від історичної правди. Тим більше, у продажі, певна річ, не існувало релігійної літератури, неможливо було користуватися бібліотекою, оскільки усі видання, які не відповідали загальним штампам пануючої російської церкви, знаходилися в т.зв. спецфондах з дуже обмеженим доступом до них читачів, котрі мусили мати спецдозволи різного розряду, в т.ч. й КҐБ. Звичайно, відсутні були засоби тиражування відповідної християнської літератури, що перебувала під забороною. Всі друкарські засоби, в т.ч. друкарські машини та їх шрифти перебували на обліку КҐБ. Необхідно було таємно діставати оригінали заборонених книг, конспектувати і відповідно рукописи зберігати. За виявлені рукописи жорстоко карали. Таким чином, усвідомлення вірних УГКЦ, оприявлення на рівні знань віри перебували під жорстоким переслідуванням і мали, поза всяким сумнівом, ознаки геноциду. Священики, які таємно здійснювали обряди УГКЦ, піддавали жорстоким  переслідуванням.

 

Потрібна була просвітницька робота. Офіційно це зробити неможливо. Скликаний 8-10 березня 1946 року у Львові собор духовенства і мирян насильно проголосив приєднання УГКЦ до РПЦ МП. До цього моменту раніше з’явився пасквіль Я. Галана (псевдонім Володимир Росович) «З хрестом і ножем» («Вільна Україна», 8 квітня 1945), передрукований в газеті «Радянська Україна». 11 квітня 1945 р. арештований митрополит Йосип Сліпий та інші особи церковного проводу. Про це голова КҐБ доповідав у ЦК: «По Львову та області було заарештовано 33 особи: 1 митрополит, 2 єпископи, 20 священиків-оунівців, 4 особи, що мали тісний зв'язок з духовенством» (Державний архів Львівської області, ф. 3, оп. Справи 212).

 

Арештовані також єпископи Микита Будка і Микола Чарнецький, в той же час у Станіславові єпископи Григорій Хомишин та Йоан Лятишевський.

 

14 квітня 1945 р. удосвіта оточили Духовну семінарію у Львові. Кілька отців-наставників і теологів заарештовано, решту осіб призовного віку скерували під конвоєм у військомат для призову на військову службу.

 

Там вчився і мій брат Теодор Ратич. Через відсутність місць у семінарії він проживав тимчасово у пані Гайової по вул. Сиксутській (тепер Дорошенка) і тому його не заарештували.

 

Таким способом ліквідували Львівську богословську академію – найвищу українську цитадель духовності.

 

Особливим ударом по УГКЦ був наступ на деканів, здійснений блискавично і жорстоко. Спочатку не захотіли заарештовувати деканів, а відводили їм особливу роль у «наверненні» до православ’я. Мій батько о. Володимир Ратич, парох с. Ступки на Тернопільщині з прилученим до парохії села Романівка, у воєнні роки був Тернопільським деканом. Парохом Тернополя і довголітнім катехитом був його брат о. Стефан Ратич.

 

Як декан Володимир Ратич отримав 28 травня 1945 р. звернення від т.зв. «Ініціативної групи» «До всечеснішого Греко-Католицького духовенства в західних областях України» з досить обширним вступом про Унію як «знищення» Русі, про роль Росії в боротьбі з Унією, а найбільшим «ворогом» Русі, як зазначалося в цьому документі, є Рим. Все це та інші інсинуації лежали в основі категоричної вимоги Кремля – ліквідувати УГКЦ. Там написано: «Просимо всечесніших отців-деканів скликати духовенство на наради в цій преважливій справі та прочитати їм це наше письмо. Наші однодумці-священики повинні якнайскоріше вступити в члени «Ініціативної групи» у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка», яка давала право відправляти в церквах.

 

Володимир Ратич скликав у Тернополі «Соборчик», який прийняв ухвалу не возз’єднуватися з РПЦ МП.

 

Через деякий час декана викликали у військкомат у Великих Бірках, хоч він не був військовозобов’язаним через зір. Там, переконуючи в перевагах православ’я, його побили. Опісля батько отримав виклик до Тернополя на зустріч з Гавриїлом Костельником. Ця зустріч призначалася в приватному домі Юлії Садовської. Дім, здається, № 5 на вул. Татарській, перед залізничним мостом наліво, якщо їхати до міста зі сходу. Вхід до будинку з подвір’я, як увійти в сіни, кімната справа. В понурій, півтемній кімнаті нервово ходив Гавриїл Костельник. На цю зустріч батько взяв мене, гадаючи, що вже не повернеться додому. Тому родина хотіла знати, хто і куди його забрали.

 

Мені дозволили залишитися під час розмови. Священик Гавриїл намагався переконати батька, що, лише підписавши православ’я з РПЦ, можна врятувати УГКЦ. Батько в дискусію не входив. Це дуже дратувало Г.Костельника, і, бачачи, що не переконує його, він висунув останній аргумент, дивлячись на мене: «Ви не знаєте більшовиків! Вивезуть вас усіх в Сибір! Там пропадете і ви, і ваші діти!»

 

Зустріч не дала бажаних результатів для тодішньої влади. Тоді за справу взялося виключно НКВД.

 

Приходство у Ступках під час Другої світової війни опинилося на лінії фронту. Зрозуміло, що все майно (найнеобхідніші речі і будинок, в якому проживала наша родина, пропало. Більшовицькі окупанти Церкву закрили і зробили склад. Ми переїхали до Чернелева Руського на місце померлого священика Василя Подолянчука.

 

Приїздили до Чернелева Руського співробітники НКВД, закривали батька в кімнаті, стукаючи по столі, погрожували пістолетом. Так тривало довший час, поки не побачили, що батько захворів… До Чернелева Руського призначили православного священика. Тоді мій брат Теодор приїхав і вночі забрав батька до Львова.

 

Спочатку Володимир Ратич проживав нелегально, а після об’єднання сім’ї і прописки продовжував душпастирську діяльність у підпіллі. Постійно за батьком стежили, робили тотальні обшуки, вилучали церковну літературу. Священик таємно отримував оригінальні книги, при необхідності робив переклади, конспектував і відповідно зберігав цю літературу. Таким способом готувались методичні посібники, написані українською мовою, сторінки дрібного рукописного тексту в учнівських зошитах, які я в свій час передав в Інститут історії церкви в Українському католицькому університеті у Львові. У спеціальних виданнях книжкового формату ряд фактів присвячено цій діяльності УГКЦ в катакомбах, переслідуванню священиків і їх родин за вірність присязі та самопосвятної просвітницької та віросповідної діяльність в умовах російського тоталітаризму (Див.: Ратич О.  Життєвий шлях галицької родини. Спогади про родину Ратичів. 1910-2010. До шістсотріччя заснування села Берездівці. //Орест Ратич. – Львів, 2008. – 332 с.; Ратич О.  Науково-методичні праці священиків УГКЦ в підпіллі. 1989-2009. До двадцятиліття виходу УГКЦ з підпілля /Орест Ратич. –  63 с.)

 

Результат переслідувань Володимира Ратича – інфаркт міокарда. Я не завжди був присутній при візитах непрошених «гостей», бо навчався в Тернополі і мешкав у стрийка Стефана, де були свої драматичні переживання, зв’язані з його арештом.

 

Помер священик Володимир Ратич 8 січня 1968 року. Вночі о 4 годині перед похороном, без супроводу, прийшов єпископ Василь Величковський і відправив Службу Божу. Поховали В.Ратича у Львові на Личаківському кладовищі.

 

Отець Стефан Ратич розділив долю багатьох галицьких священиків, які відмовилися підкоритися злочинній вимозі окупаційної влади і визнати юрисдикцію Московського Патріархату. Кремль спільно з місцевою окупаційною владою та її репресивним апаратом взялися за знищення УГКЦ. Усі події відбувалися на моїх очах, бо я мешкав на приходстві Середньої церкви Різдва Христового по вулиці Руській.

 

Арештували священика Стефана Ратича 22 жовтня 1945 р., коли я і його донька Анна (Христя) знаходилася на заняттях у середніх школах СШ-1 та жіночій СШ-3.

 

Після арешту священик Стефан сидів у тюрмі в Чорткові, його засудили на 8 років ув’язнення і перевели до Львова у Замарстинівську в’язницю, а потім на пересильний пункт, звідки доставили в ляґер у місті Ясинувата. Дружину о. Стефана з молодшою дочкою Христею 2 березня 1950 р. вивезли в Сибір.

 

6 листопада 1945 р. священика Євгена Кравчука, сина о. Йосипа – пароха церкви ЧСВ Параскеви П’ятниці в Бірках Великих, арештували. Його дружину Марію влітку 1949 р. з двома маленькими дітьми вивезли на заслання. Терені було неповних три роки, а Осипкові – менше року. Їх везли етапом у товарних вагонах у Хабаровський край, на станцію В’яземськ. Там був цегельний завод. Основна робота – вручну вантажити цеглу в товарні вагони.

 

1953 року священика Стефана Ратича звільнили з-під арешту, але залишили в Сибіру на засланні. Згодом його відправили етапом у В’яземськ, де вже перебувала з 1952 року його дружина на спецпоселенні.

 

У червні 1960 року священику Стефанові дозволили разом з родиною повернутися в Україну без права проживання в Тернополі. Проживав він у Львові в дочки Богдани, в Бережанах – у сина Романа та нелегально – у Анни та Ольги в Тернополі. Помер у Львові 31 липня 1968 року. Похоронні відправи у Львові у помешканні дочки Богдани провів у асисті багатьох священиків єпископ Василь Величковський. Поховали священика Стефана Ратича в Тернополі при великому зібранні парафіян. Похорон відслужив священик Смаль. Органи влади намагались перешкодити похованню, затримавши автобус з тілом, гадаючи, що народ розійдеться. Однак похорон відбувся.

 

Після похорону покликали мого брата Теодора до Москви, забрали пропуск, за яким він мав вільний доступ до всіх підприємств галузі, в якій працював, та звільнили з посади головного інженера заводу Автотракторних запасних частин.

 

Сестра священиків Стефана і Володимира Ратичів була одружена з священиком Миколою Цегельським, парохом села Сороки Гримайлівського деканату. Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 року в Струсові на Тернопільщині. Він був сином Теодора із давнього священичого роду та Марії із священичої родини Мандичевських. Закінчив Тернопільську гімназію, теологічний факультет Львівського університету і 5 квітня 1925 року був рукоположений  митрополитом Андреєм на священика. Побудував у Сороках церкву св. Дмитрія, ініціював створення товариства «Просвіта» та будівництво «Читальні», організував український кооператив, який, до речі, вже в 30-х роках відродив українські села, викорінивши чужинський моральний розклад, коли товариство «Тверезості», разом з іншими просвітницькими організаціями, повернули українське село в русло патріотичного виховання, широкого національного самоусвідомлення.

 

З 1938 р. священика Миколу Цегельського іменовано місто-деканом Гримайлівського деканату.

 

Окупаційна москво-большевицька влада не потерпіла заслуженого священика, і 28 жовтня 1946 року його заарештовують. Тримали його в Копиченцях, Чорткові і Тернополі. 25 січня 1947 року Військовий трибунал НКВД Тернопільської області виніс вирок: 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах з конфіскацією майна». Після вироку перебував у таборах с. Ляцке біля Золочева, Підкамені біля Бродів та Львівському пересильному пункті на вулиці Полтв’яній. 6 грудня вивезли його дітей Дометія, Лідію та Марту. Дружина просилася, але не хотіли взяти – «нє положено»! Сатанинська влада застосовувала найрозмаїтіші методи знущання. У квітні 1950 року Осипа, дружина священика, зібралася й сама подалася в сім тисяч кілометрів до своїх дітей. Священик Микола Цегельський ув’язнення не витримав: після важкої хвороби та нелюдського табірного режиму помер у Мордовській тюрмі 29 травня 1951 року. У ході папського візиту в Україну отця Миколу Цегельського беатифікував Папа Іван Павло ІІ у Львові 27 червня 2001 року.

 

З нашої родини, по лінії діда Пилипа Ратича, було репресовано 24 особи. Нижче передаю список репресованих, що його уклав Іриней Ратич, син о. Бориса, окрім тих, про які вже йшла мова вище:

 

1.Ратич Микола, син Павла, 1914 р. н., учитель, засуджений 1939 р. на 4 роки. Ув’язнення відбував у Магнітогорську.

2.Іванчук Микола, р. н. невідомий, брат дружини Павла, священик. Засуджений у 1939 р. на 4 роки. Ув’язнення відбував у Архангельській обл. Помер у тюрмі.

3. Іванчук Роман, р. н. невід., син о. Миколи, учитель. Засуджений у 1939 р. на 4 роки. Ув’язнення відбував у Архангельській обл. Помер у тюрмі.

4. Куницький Володимир, 1874 р. н. Священик. Вбитий у 1944 р.

5. Куницький Леонтій, 1876 р. н., батько дружини о. Бориса. Священик. Засуджений у 1945 р. на 5 років. Ув’язнення відбував у Дніпродзержинську.

6. Ратич Анна, 1932 р. н.. Вивезена на заслання у 1950 р. в Томську обл.

7. Кравчук Євген. 1912 р. н. Доктор філософії, доктор теології. Засуджений у 1948 р. на 10 років, повторно у 1957 р. на 10 років. Ув’язнення відбував у Мордовії (Потьма) і в Магадані. Відбув повних два терміни ув’язнення.

8. Кравчук Марія, 1922 р. н., дочка о. Стефана, дружина Є. Кравчука. Вивезена на заслання у 1949 р. в Хабаровський  край.

9. Кравчук Тереза, 1946 р. н. Донька Марії та Євгена. Вивезена на заслання в 1949 р. в Хабаровський край.

10. Кравчук Йосиф, 1948 р. н. Син Марії та Євгена. Вивезений на заслання в 1949 р. в Хабаровський край.

11. Ратич Климентій, 1908 р. н. Інженер-геодезист. Засуджений у 1944 р. на 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Ув’язнення відбував на Донбасі і в Красноярському краї.

12. Ратич Іван, 1884 р. н. Батько Климентія Ратича. Вивезений на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідти переселений в Красноярський край.

13. Ратич Ольга, 1892 р. н. Дружина о. Івана Ратича. Вивезена на заслання у 1950 р. в Амурську область, звідки переселена в Красноярський край.

14. Ратич Мирослава, 1911 р. н. Дружина Климентія Ратича. Вивезена на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідси переселена в Красноярський край.

15. Ратич Марія, 1942 р. н. Донька Климентія і Мирослави. Вивезена на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідси переселена в Красноярський край.

16. Ратич Марта, 1945 р. н. Донька Климентія і Мирослави. Вивезена на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідси переселена в Красноярський край.

17. Цегельський Дометій, 1927 р. н., син Миколи й Осипи Цегельських. Вивезений на заслання в 1949 р. в Читинську область.

18. Цегельська Софія, 1929 р. н., дружина Дометія. Вивезена в 1949 р. в Читинську область.

 

(Ратич І. Реалії радянського «визволення» Галичини. / Іриней. Ратич //Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск 1. – Біла Церква, 2000. – 81-82)

 

Всі ці люди не скоїли жодного злочину супроти режиму. Їх жорстоко карали за те, що вони українці, зокрема священики та їхні рідні. Немає ні найменшого сумніву, що це злочин режиму, і йому немає терміну давності. Людський і Божий суд мусить настати! Мусить насамперед тому, що не покараний злочин будь-коли і в будь-якій місцевості на планеті Земля може повторитися. Історія, в т.ч. найновітніша, підтверджує цю думку. Для встановлення справедливості в сучасному світі такий суд має відбутися.

 

Нарешті, на завершення хочу подати одну подію, типову для окупанта, котрий, як міфічний молох, пожирає своїх дітей. Цей молох – московський окупант, який десятиліття панував на поневоленій Україні. Історія до банальности проста і однозначна: убивство о. д-ра Г. Костельника, голови «Ініціативної групи», представника Львівської єпархії, який на т.зв. соборі ліквідував УГКЦ, організував і провів КГБ (на той час МГБ).

 

В момент убивства священик Ярема, який був у дружніх стосунках з сім’єю Г. Костельника, зайшов у квартиру, що тоді знаходилася поруч церкви Св. Преображення, парохом якої на той час був Г. Костельник. Дружина священика, зустрівши гостя, відповіла, що отець зараз вийде з церкви. Вона підійшла до вікна, звідки було видно вхід до церкви. І тільки з’явився священик, роздалися постріли, від яких священик упав на виході з церкви. Зойкнувши, господиня зімліла. І в той час, коли служниця кинулася до їмості з водою, у дверях квартири роздався дзвінок. У квартиру ввійшло три особи «в штатском» і нікого не питаючи, зайшли в кабінет священика, рилися в паперах і цілу купу, за свідченням о. Яреми, забрали у валізку та вийшли з помешкання. Правдоподібно, забрали документи, які стосувалися ганебного собору.

 

Свідчення іншої людини, працівника КҐБ (на той час, правдоподібно, середнього чи навіть нижчого рангу, але поінформованого) у свій час пізніше, вже за незалежності, говорив моєму колезі, що на балконах стояли відповідальні люди, яким були дані вказівки, крім убивства Г. Костельника, знищити також безпосереднього виконавця вбивства, а також того, хто знищував убивцю. Так і сталися три людські жертви! Тобто замітали сліди, аби пізніше інсинуювати цю подію і перенести її на «головних винуватців» – українських націоналістів (звичайно, з невідступним епітетом «буржуазні»). Не викликає сумніву, що акцію спланував і виконував офіційний орган – КҐБ. Зацитуємо уривок із статті Богдана Бацюрківа: «Вбивство Костельника 20 вересня 1948 р., усупереч твердженням радянської пропаганди, не було справою націоналістичного підпілля або «агента Ватикану». Докази, подані родиною Костельника й іншими незалежними джерелами, переконливо вказують на причетність до замаху Міністерства Державної Безпеки (МДБ)», тобто КГБ. (Бацюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1999) /Богдан Бацюрків //ichistory/orguksite/ download/kovcheh_1_6.pdf).

 

Незабаром з’явилися в пресі різні версії убивства, навіть таке, що нібито виконавцем був… рідний син – дивізійник і учасник УПА. Дружину Елеонору Костельник змушували «впізнати» убивцю як свого сина. Вона категорично відмовилася, бо убивця був їй невідомий.

 

Відомо також, що один син священика Г. Костельника розстріляний під час відступу «визволителів» із Західної України в червні 1941 р.

 

Вся ця історія в своїй основі брудна і кривава. Така природа російського імперіалізму. Це, звичайно, злочин. Ще одне свідчення геноциду, бо навіть вимушені «прихильники» окупантів, як Г. Костельник та два інші – Антін Андрійовч Пельвецький, парох Копиченець, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії і Михайло Іванович Мельник, парох Нижанкович, представник Перемиської єпархії, також не могли уникнути фізичного знищення.

 

Людиноненависницька ідеологія комунізму породила інформаційну брехню, цілу систему гноблення, фізичного і духовного нищення людини, народів і націй, застосувавши спланований геноцид, жертвами якого стали мільйони людей. Злочинам комунізму немає терміну давності, і тому вони, згідно конвенцій ООН, мусять бути засуджені.

 

Ратич Орест, доцент Національного університету «Львівська політехніка»

 

Кому це потрібно? (Автор: Сюндюков Ігор)

опубліковано 19 січ. 2014 р., 09:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 січ. 2014 р., 09:52 ]

Газета «День» від16 січня 2014 року

 

Заява Міністерства культури про можливу заборону Греко-католицької церкви знаходиться не так у правовій чи релігійній, як у політичній площині.

 

Лист Міністерства культури до архієпископа Святослава (Шевчука) фактично з погрозами заборонити діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ), предстоятелем якої він є, у багатьох викликав, м'яко кажучи, подивування. Звісно, при бажанні можна знайти певні підстави говорити про порушення окремими греко-католиками законодавства через проведення несанкціонованих богослужінь.

 

Але, по-перше, чи є такі порушення підставою для заборони цілої церкви? Здавалося, за логікою речей, якщо є порушення з боку окремих віруючих, то треба до відповідальності притягувати їх – і лише їх, а не всю конфесію.

 

По-друге, якщо вже на те пішло, то несанкціоновані богослужіння давно проводилися й проводяться представниками різних конфесій в Україні. Візьмемо хоча б піснеспіви кришнаїтів на вулицях наших міст. Хіба це не форма богослужіння?

 

Не кажу вже про відправи у різного роду місцях, де відбуваються релігійні чудеса. Правда, наскільки мені відомо, ніхто з державних чиновників не вимагав за такі дії заборони тих чи інших конфесій. Зрештою, конфесії допускають і більш серйозні порушення. Думаю, Міністерству культури відомі факти несанкціонованих перебудов, а то й нищення окремими релігійними громадами культових споруд, які є пам'ятками архітектури й які передані для користування цим громадам. Знову ж таки, Міністерство не ставило питання про заборону діяльності цих конфесій. Та й релігійні громади, котрі допускають нищення культових споруд, як правило, й далі продовжують ними користуватися.

 

Думаю, багато хто розуміє, що заява Міністерства культури про можливу заборону Греко-католицької церкви знаходиться не так у правовій чи релігійній, як у політичній площині. Зрештою, показово, що майже одночасно з появою цього листа Патріарший собор УГКЦ в Києві пікетували молодики спортивної статури, які, коли їм запропонували помолитися, навіть до ладу не знали, як це зробити.

 

Не буду говорити про те, який резонанс уже викликала і викличе згадана заява Міністерства культури – як в Україні, так і за кордоном. Адже УГКЦ не лише одна з найбільших конфесій в Україні. Її віруючі порівняно з представниками деяких інших конфесій України відрізняються релігійною ревністю. Принаймні ці люди свою церкву не дадуть образити. До того ж значна частина української діаспори (до речі, частина чи не найбільш активна) належить до вірних УГКЦ. А ще нинішній Папа Римський демонструє свої симпатії до українських греко-католиків.

 

Зрештою, треба .розуміти, що сьогоднішня УГКЦ має унікальну для України релігійну традицію, яка тісно переплетена з традиціями українськими. Дехто, знаючи поверхово її історію, вважає, що ця церква виниклі в результаті Берестейської унії 1599 р., коли єпископат Київської митрополії, якщо називати речі своїми іменами, пішов на поклон до польської влади та римо-католиків. Формально воно ніби атак. Насправді ситуація була іншою. Берестейську унію прийняв єпископат Білорусі та більшості українських земель. Галичина та її єпископи (львівський та перемишльський) унію не прийняли. Цей регіон неуніатським залишався ще близько 100 років. У той час як інші регіони України й Білорусі унію прийняли. Особливо поширеною стала унія в Білорусі.

 

Чому було так? Хоча б тому, що Галичина чи не найпершою серед українських земель була християнізована. Її християнізація сягає ще Кирило-Мефодіївським часів. Причому християнство тут дуже тісно поєдналося з давніми віруваннями, утворивши своєрідну українсько-християнську традицію. Щодо інших українських земель, то сюди християнство, зазвичай, прийшло дещо пізніше, і тут християнська традиція не була настільки глибокою.

 

Щодо Білорусі, яка фактично вмить стала уніатською, то на її територію християнство прийшло досить пізно – в результаті колонізації християнами-русинами білоруських земель, які переважно були населені летто-литовськими племенами. Тому Білорусь відносно легко відмовлялася від своїх традицій, зокрема релігійних. Так, наприклад, тут у другій половині XVI ст. поширення набув протестантизм, потім – уніатство. При цьому цікаво відзначити, що деякі відомі тогочасні діячі унії прийшли до неї через протестантизм.

 

Зараз українські греко-католики вважають себе наступниками християн Київської Русі. І не безпідставно. Може, це комусь видасться парадоксальним, але якщо підійти не формально, а враховувати фактичний стан речей, то саме вони найбільше зберегли «київське християнства». Галичани лише в кінці ХVII на початку ХVШ ст. прийняли унію. І однією з головних причин цього стало те, що Київська митрополія в 1686 р. опинилася в підпорядкуванні Московського патріархату, При цьому галицькі єпископи, даючи своє погодження на унію, висунули жорстку умову: зберегти в їхній церкві усі традиції, притаманні східному християнству. Нинішня УГКЦ, за великим рахунком, є наступницею не Берестейської унії 1596 р., а діянь галицького єпископату в кінці XVII – на початку XVIII ст.

 

Незважаючи на різні перипетії, УГКЦ сформувалася як справді національна церква. Особливо це було помітно за часів митрополита Андрея Шептицького. Свого часу вже нині покійний отець Дмитро Блажейовський, відомий передусім створенням традиції вишивання ікон, але який був також знаним дослідником історії церкви, вважав, що лише Греко-католицьку церкву можна вважати національною церквою українців.

 

При всій категоричності цього твердження воно не безпідставне. Давайте задумаємося хоча б над такою «простою» річчю: чомусь рівень української національної свідомості помітно вищий не в козацьких регіонах, наприклад, у Запоріжжі (де, до речі, нещодавно навіть пам'ятник великому «українолюбу» Сталіну поставили), а в уніатській Галичині. Звісно, можна сказати, що за часів царської Росії, Радянського Союзу на Великій Україні було зроблено чимало для того, щоб русифікувати населення. В Галичині, яка входила до складу Австрії, а в міжвоєнний період – до складу Польщі, рівень денаціоналізації не був такий високий.

 

Загалом, якщо відкинути деякі нюанси, з цим можна погодитись. Але візьмемо Буковину. Вона так само, як і Галичина; входила до складу Австрії, в міжвоєнний період – до складу Румунії. І все ж чомусь рівень національної свідомості цього регіону поступається Галичині. Не останню роль тут відіграє саме те, що в Галичині домінуючою є УГКЦ, а на Буковині – православ'я.

 

Не хотілося б, щоб у читачів склалося враження, ніби Греко-католицька церква, на відміну від православ'я, має якийсь «ген української національності». Це не так. Греко-католицизм і православ'я в Україні в плані культурному мало чим різняться між собою. Вони мають один і той самий східний обряд, їхні витоки – в Кирило-Мефодіївській традиції та християнстві Київської Русі, вони тривалий час використовували як богослужбову церковнослов'янську мову. Зрештою, бачимо, що греко-католицизм не завжди був стимулом для розвитку національного життя. Наприклад, на Закарпатті рівень національної свідомості порівняно нижчий, ніж в Галичині. Але треба враховувати, що той греко-католицизм, який сформувався на Закарпатті, дещо відрізняється від греко-католицизму галицького.

 

Не вдаючись до деталізації, хочу зазначити, що в Галичині, в силу певних обставин, утворилася національна церква українців, яка зараз іменується Греко-католицькою. Назву лише основні чинники, які визначили це формування: довготривалість християнської традиції в Галичині, починаючи з часів Кирила та Мефодія, про що вже йшла мова; відносно вдалий тут синтез християнства та дохристиянських вірувань, що забезпечило живучість цієї традиції (зверніть увагу, що й досі в Галичині чи не найкраще збережений «язичницький компонент» у християнських святах); завзятість і твердість галичан у відстоюванні своїх релігійних традицій, свідченням чого є згадуваний факт, коли галичани близько століття відмовлялися приймати унію, а коли її прийняли, то поставили тверду умову збереження своїх релігійних звичаїв; певне сприяння Греко-католицькій церкві Галичини за австрійських часів, коли її духовенство із середньовічного соціального стану фактично трансформувалося в національну інтелігенцію (яскравим прикладом такої трансформації стала Руська трійця); більш ніж сорокалітня діяльність митрополитом Греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який надав їй виразно національного характеру. Якщо ми звернемося до недавньої історії – XX ст., то побачимо, що в той час греко-католицька церква відстоювала національні інтереси українців –. було це і за австрійських часів, і за Другої Речі Посполитої, і за часів радянської влади, і за німецької окупації. Не даремно за часів Сталіна, 1946 року, була проведена широкомасштабна операція по ліквідації УГКЦ. Ця конфесія була забороненою майже до кінця «перебудови». Однак, попри жорстокі переслідування, продовжувала свою діяльність у підпіллі.

 

Сталін та його послідовники чудово розуміли небезпечність для них УГКЦ, адже це була інституція, що стимулювала український національний рух. Коли нарешті в СРСР дозволили греко-католикам виходити з підпілля, радянські спецслужби спеціально провокували греко-католиків, створювали конфліктні ситуації між ними й православними, перетворюючи Галичину на «зону напруженості».

 

Певно, треба розуміти, що ліквідація УГКЦ – не просто ліквідація однієї з церков, які діють в Україні. Це ліквідація суто української церкви. І потрібна вона передусім українофобам. Інша справа, чи вдасться ліквідувати цю церкву, яка достойно витримала понад 40 років підпілля в СРСР, а, вийшовши з нього, швидко відновила свої структури. До речі, чимало нинішніх пастирів УГКЦ пройшли школу підпілля. До них належить й нинішній предстоятель церкви.

 

Хоча безпрецедентні погрози про ліквідацію УГКЦ в Україні пролунали з боку чинної влади, дуже швидко ця влада вирішила дати «задній хід». Пролунали заяви високих представників, які ніби нівелюють погрози на адресу УГКЦ, висловлені в згаданому листі Міністерства культури і підписаному заступником міністра. Що тут спрацювало: розуміння, що в нинішній непростій ситуації такі дії навіть на рівні заяв можуть викликати небажану ескалацію конфліктів, жорстку реакцію за кордоном; чималі іміджеві втрати для влади?

 

Однак залишається питання: хто напоумив міністерського чиновника підписати такого листа? Невже він діяв на свій страх і ризик? Думаю, що ні. І ось тоді закрадається думка, чи не спрацювали в даному разі російські політтехнологи? Чи не планували вони спеціально створити гострий релігійний конфлікт, який би мав на меті розколоти України? Адже ці люди чудово розуміють, що українські греко-католики, які домінують у трьох західноукраїнських областях (Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській), не сприймуть заборону своєї церкви і так просто не здадуться.

 

Патріарх Йосип Сліпий

«...Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в'яжеться змагання за церковне об'єднання українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковно не зєдинені в одній Церкві сини і дочки Українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з'єднані в Христі і в Його терпіннях наближаються одні до одних, щоб привітатися поцілунком миру та обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: «...Один одного обіймім! Промовмо – Браття!» Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який усе життя присвятив великій ідеї об'єднання християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі-бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за їхню віру в Єдиного Бога!...» (із «Заповіту»|

 

Августин Волошин

«...Нашу культуру, яку ми перебрали ще кінцем першого тисячоліття від греків, розбили татари вже в XIII столітті, але ми знову піднесли себе, обновили духовне життя, заснували школи, Січ...

 

Ми стали знову носіями культури латинської, замість старої грецької. І знову ми мусили обороняти своїм хребтом цивілізацію Середньої Європи проти насильств потомків татарів.

 

Найбільш пошкодила нам політика царської Росії. Вона пригнобила нас своїми багнетами, змінила нашу адміністративну автономну систему своїми централістичними урядами, губерніями, забрала наші школи. Але найбільш шкоди зробила нам тим, що знищила духовне життя наших предків.

 

Москва переносила й на Україну духовну мертвечину, свою урядову церкву, й тим і нищила правдиве українське православ'я, традицію Св. Івана Златоуста, Василя Великого та Св. Володимира Великого.

 

Наслідок тої духовної мертвечини – нігілізм та комунізм. У самій Росії мав він глибші корені, ніж в Україні, де традиція позитивного християнства живе й сьогодні. Але під натиском московського режиму значно ослабла вона й ослабила й силу національної свідомості.

 

Хто хоче, щоб чим скоріше воскресла свобода і на широких степах України, передовсім має стреміти до того, щоб воскресла сила тої ідеї та традиції, як й перед московським пануванням підносила моральну та національну культуру народа!

 

Прискорити прихід тої духовної обнови народа маємо й ми поширюванням наших культурних здобутків.

 

Долею народів керує Провидіння Боже; чим скорше прихилимо молитвами нашими до нас ласку Божу, тим скорше воскресне Україна!

 

Лиш тоді й обновиться Мир Божий на степах нещасної України, яка колись була коморою Європи».

 

(«Мир людям доброї волі!» Уперше надруковано в газ. «Нова Свобода». – 1939. – 7 січня)

 

Довідка «Дня»

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) має давню й виняткову трагічну історію. Уже понад чотири століття, починаючи з 90-х років XVI ст., саме ця українська християнська конфесія, яка, з погляду обрядів і служб, відтворює стародавні православні візантійські («грецькі») канони, а в політико-адміністративному сенсі визнає першість Папи Римського як глави Всесвітньої католицької церкви (звідси нібито «подвійна» назва УГКЦ), системно, принципово й самовіддано відстоює базові християнські цінності на теренах України (причому не лише Західної, де, за мінімальними підрахунками, вочевидь, далеко не повними, вона має шість мільйонів «вірних»). І важливим є те, що в традиціях УГКЦ – гармонічне поєднання християнських ідеалів і національних засад українського життя, соборності, незалежності й державної самостійності України.

 

Саме через це УГКЦ, можливо, як жодна з інших українських конфесій піддавалася жорстоким тривалим переслідуванням з боку імперської влади Романових, по суті, мало не з петровських часів, а ще більшою мірою – з боку тоталітарної кремлівської влади, від Сталіна до Брежнєва. Розстріли, арешти, тортури, безслідне зникнення сотень священиків, нещадні репресії проти духовних провідників і шанованих прихильників Церкви (митрополит Андрей Шептицький, старий і тяжко хворий, помер у листопаді 1944 року, буквально щоденно очікуючи арешту енкаведистами; його наступник, майбутній кардинал Йосип Сліпий, провів у сибірських концтаборах понад 17 років і був звільнений Хрущовим лише за категоричним наполяганням Папи Йоанна XXIII; видатний громадсько-політичний діяч Августин Волошин, відданий ідеалам УГКЦ, загинув у енкаведистських в'язницях одразу після війни, і цей список можна продовжити безкінечно) – ось і такою була помста українським греко-католикам з боку сталінських «силовиків» і тогочасних радянсько-«чекістських» адептів «Великой России» та «Святой православной веры».

 

Після 1946 року, коли з волі Вождя цю українську Церкву було жорстоко заборонено (приналежність до неї каралася, залежно від лютості того чи іншого радянського режиму, таборами, засланням, тривалим тюремним ув'язненням або навіть стратою), УГКЦ перебувала на нелегальному становищі, фактично здійснюючи свої служби підпільно. І так тривало аж до «горбачовських» часів, до 1989 року! Проте й у найтяжчу добу вірні УГКЦ невідступно пам'ятали заповіт митрополита Андрея Шептицького: «В християнських народах немає більше виховної сили, ніж сила церкви. Це вона виховує народи, вона вціплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Так було, є й буде в Україні». І драматична історія УГКЦ, і позиція нинішніх духовних керманичів цієї Церкви оприявнює особливий цинізм і політичну вмотивованість погроз на її адресу.

«Одиннадцать комплектов церковного облачения» – для чого?

опубліковано 2 вер. 2013 р., 11:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 вер. 2013 р., 09:48 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 99

2 июня 1947 г.

Расписка

Я, старший оперуполномоченный отделения «О» УМГБ Львовской области лейтенант Копнин, получил от Уполномоченного по делам культов при Львовском облисполкоме тов. Вишневского одиннадцать комплектов церковного облачения для нужд отделения «О» УМГБ Львовской области.

 

Ст. оперуполномоченный отделения «О» УМГБ                     лейтенант (Копнин)

 

Державний архів Львівської області. Ф. Р-1332 (Уполномоченный Совета по делам русской православной церкви пре Совете Министров УССР по Львовской области), оп. 1, спр. 7, арк. 29.

  

Патріарх Йосиф Сліпий: штрихи до портрета (Концур-Карабінович Наталія)

опубліковано 2 вер. 2013 р., 11:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 вер. 2013 р., 09:47 ]

Є постаті, які залишаються у пам'яті народній своїми діями, творчими здобутками на ниві духовній, літературній, мистецькій, досягненнями в науці чи політиці. Йосиф Сліпий належить до постатей світового виміру. Він – світоч християнської віри. Він – мученик і страждалець за християнські переконання. Він – один з фундаторів сучасної Української греко-католицької церкви. Він – знаний учений на терені світової богословської науки. Йосиф Сліпий, з гідністю справжнього християнина, перетерпівши жахливі тортури комуністичного тоталітарного режиму, не втратив мужності, а благословенний Божим провидінням упродовж 20 років розбудовував Українську Церкву у діаспорі, дбаючи про духовний розвій української нації.

 

«Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є його Таїнственним Тілом, любов до рідного українського народу з його духовними і матеріальними скарбами визначували мій життєвий трудолюбивий шлях, моє думання і мою працю, на волі і в неволі» (1).

 

Йосиф Сліпий – велична постать нашої новітньої церковної історії і загалом історії українського народу. Глибинні народні джерела формування цієї неординарної особистості розкрив дослідник української церкви В. Ленцик: «своєю психологічною структурою митрополит Йосиф був без сумніву великий інтелект, тонкий аналітик дуже складних питань, знавець мистецтва і музики, незвичайно працьовитий, як дослідник і вчений, аристократ духа, якого могло дати лише Золоте Поділля, що поєднував у собі велике почуття власної гідності із здоровими етично-моральними засадами і глибокою природною релігійністю! (2).

 

Першого листопада 1944 р. перервалась нитка життя Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Автоматично всі обов'язки, весь тягар і відповідальність за долю нашої Церкви впала на отця Йосифа Сліпого (3).

Насамперед, він розпорядився організувати похоронний похід через місто з поворотом назад до церкви св. Юра. Багато церковних владик відраджували нового Главу УГКЦ від задуму, вважали, що не треба «нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, – писав Йосиф Сліпий, – але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики» (4).

 

«Натхненний його благодаттю, служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які доручив мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, як засновник Українського Католицького Університету в Римі» (5).

 

Без сумніву, ліпшого кандидата на митрополита не можна собі було уявити. Йосиф Сліпий за весь час давнішої своєї діяльності, церковної і громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного характеру і вміння, що лиш він один міг перейняти керму Церкви в такі грізні часи. Надій він не обманув. Він створив одну з найсвітліших сторінок нашої церковної історії (6).

 

За період своєї діяльності, як ректор єдиної у світі української високої богословської школи, Богословської Академії, він підніс її рівень до рівня найліпших того роду інституцій у цілій католицькій Церкві, він виховав цілу генерацію священиків нового типу, він поставив богословську науку нашої Церкви нарівні з наукою західних європейських країн. Послідовник митрополита Андрея, митрополит Йосиф зміг поєднати східний тип християнства, притаманний орієнтальній Церкві, з органічною приналежністю нашої Церкви до Заходу, до католицької Церкви і її культури (7).

 

З цією хвилиною закінчується його праця як науковця і організатора наукового богословського життя, а відкриваються двері невідомого завтра. Його життя склалося так, хоч він і займався у молодості науковими студіями чи то в Інсбруці, чи в Римі, провидіння кликало його бути священиком, архипастирем і духовним батьком чи не в найважчі часи історії Греко-Католицької Церкви в Україні. Це служіння коштувало йому дуже дорого, бо найкращі роки свого життя (1945-63) він провів у тюрмі чи на засланні. «Скільки можна було за той час зробити, та не можна було, та й зрештою не дали...» (8).

 

Над Українською Католицькою Церквою нависли чорні хмари. Отець Йосиф прагне виявити лояльність до московської влади, висилаючи делегацію з пожертвами на допомогу інвалідам. На так благородні жести нашого народу, на знак вдячності московські володарі виявили вороже ставлення супроти нашої Церкви і народу. Отець Йосиф був свідомий тої складної ситуації і що чекає на нього як голову Української Католицької Церкви. Вже 11 квітня 1945 р. митрополита Йосифа заарештовують, а разом з ним усіх наших єпископів, багато священиків, монахів, монахинь і вірних. З цієї хвилини відчинилися ворота важкої мандрівки ув'язнень і заслань (9).

 

За цим прийшов черговий удар нашій Церкві, а саме примусове з'єднання Української Католицької Церкви з московською православною. Юридична ліквідація церкви відбулась у цілковитій відсутності нашої ієрархії, бо всі були арештовані на т.зв. Львівському Соборі. Виконавцями примусового «возз'єднання» були московська Православна Церква, а точніше її патріарх Алєксєй, при допомозі кремлівських вождів і горезвісного КГБ.

 

У той час митрополит Йосиф і всі наші владики, священство і монашество міряли сибірську тайгу і тундру. Здавалося, що за ними всіма слід пропав. Ми дуже часто згадуємо зовсім машинально – митрополит був ув'язнений вісімнадцять років. Спробуймо це поняття – вісімнадцять років ув'язнення – виповнити дійсним змістом (10).

 

Вісім літ примусових робіт у сибірських таборах суворого режиму. Москва і Новосибірськ, Маріїнськ і Кіров, Печора й Інта, Мордовія і Потьма – головні етапи поневірянь під час першого ув'язнення.

 

У 1953 р. Кардинал Йосиф Сліпий засуджений вдруге. Заслання в Красноярський край. Там він пише перші два томи історії Вселенської Церкви в Україні, починаючи від святого апостола Андрія (11).

 

«Ув'язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!» (12).

 

Там же, на засланні, отець Йосиф здеґрадований, зведений до якогось табірного числа, відірваний від світу, серед голоду і холоду, без відповідного одягу і взуття, без елементарних людських умов та ще й у похилому віці. Треба було залізної сили волі і витривалості, щоби в таких умовах витримати і здержати людську гідність та достоїнство (13).

 

До речі, під час перебування в концтаборі Йосиф Сліпий довідався, що туди доставили одного з тих енкаведистів, котрий брав участь у його арешті. Тепер цей тип потрапив у неласку до більшовицької влади, яка змінила звичну йому уніформу на арештантський одяг. Коли ж він дізнався про перебування тут свого колишнього «підопічного», то дуже переживав, чи Йосиф Сліпий пробачить йому. Митрополит при першій же нагоді підійшов до нього й обійняв того бідолаху (14).

 

Митрополита привозили з далекої півночі на Київські гори і пробували його зламати, показуючи царство, що його чекає, навіть обіцяли спадкоємність московського патріарха Алєксєя, якщо він відмовиться від Апостольської Столиці, від Католицької Церкви і перейде на російське православ'я. Тверде і непохитне «ні» немилосердно збитого і скатованого до крові. Знову і знову митрополита повертали на заслання. Щоб встояти проти такої спокуси, а потім сказати «ні», треба було мати крицевий характер і силу волі. Отець Йосиф вибрав фізичну неволю, знущання, поневіряння, замість жити фізично на волі душевно скованим, а ще гірше – душевно мертвим (15).

 

Після засудження Йосифа Сліпого у 1946 році майже ніхто не знав, чи він живе і де перебуває. Аж після смерті Сталіна, коли наступила амністія для деяких в'язнів, а серед них і чужинців, дійшли до нас вістки про митрополита, що він живий. У західній пресі з'явились описи зустрічей з ним. Тут, зокрема, можна згадати о. Петра Леоні, який мав нагоду бути деякий час разом з митрополитом на засланні, і він про це описав у книжці «Ватіканський шпигун», що з'явилась у Римі у 1959 р. (16).

 

1960 р. Папа Іван XXIII номінує Блаженнійшого Кардиналом і добивається остаточного звільнення. Після 18 років страждань Йосиф Сліпий опинився на волі, у центрі Вселенської Церкви – Ватикані. Людина, що, здається, була забута всіма, ожила, як ніколи, на передових сторінках світової преси, на радіо і телебаченні. Надзвичайно зворушливими є моменти, як його зустрічали високі ватиканські чини, кардинали Чиконіяні та Теста. Опісля привезли митрополита до Папи Іоана ХХІІІ, який спеціально чекав його приїзду (17).

 

У неділю 10 лютого став Йосиф Сліпий перед Папою Іоаном ХХІІІ. Після молитви у домашній каплиці він дістав картку, позначену багатьма червоними крапками, – це концентраційні табори, що розтягаються по східній Московії. Папа звелів собі дати і показати місце у концтаборі, де жив митрополит. Сліпий вказав на місцевість і промовив: «зі мною були католики і православні, а я був їх єпископ» (18).

 

Подальший період життя виповнений безупинною працею, молитвами за Церкву й Народ. Бо ж чи міг він бути вільним, коли не була легалізована Українська Греко-Католицька Церква.

 

У процесі розвитку подій навколо нашої Церкви на тривалі прохання мирян, священиків і єпископів Блаженнійший отець Йосиф погодився прийняти титул Патріарха. Цей святочний акт історичного значення стався у час «Українських днів» у Римі у 1975 р. у базиліці св. Петра і на гробі апостола Петра в імені «Божого люду» о. д-р. Іван Гриньох грецькою мовою проголосив Отця Йосифа Патріархом Києво-Грецьким і всієї Русі-України.

 

«Як не Ви, – звертається він до Павла VI, – проголосите, Ваша Святосте... зробить те один із Ваших Наслідників, бо поки будемо жити, ми і наша Церква патріархату відректись не зможемо ніколи» (19).

 

Це сталося доконаним актом і цього ніхто не зітре з нашої історії. Вже тоді частина іноземних достойників прийняли як факт доконаний і зверталися до Блаженнійшого як до Патріарха. Не забуваймо, що «звичка творить право». Дехто втрачає віру. Ісуса Христа зрадив один з апостолів. Апостол Петро тричі відрікся Христа, але незалежно від цього світло перемогло темряву, а правда перемогла лицемірство. І сьогодні стоїть могутня і непорушна Христова Церква. Це тільки питання часу. Ми непохитно віримо у перемогу нашої правди (20).

 

Йосиф Сліпий як керівник і пастир мільйонів українських католиків упродовж 40 років (1944-1984) здобув світове визнання. Він разом зі своїм попередником митрополитом Андреєм Шептицьким підніс на нові висоти духовну й естетичну красу візантійсько-українського обряду, повноцінно утвердивши його в середовищі Західного християнства, в самому центрі католицького світу – в Римі. Він зламав чимало помилкових стереотипів серед своїх римських колег – кардиналів щодо України, її Церкви, її історії. Це було під силу людині не тільки сильної волі, а й глибоких знань, порядності, культури, полум'яного патріотизму.

 

Він приїхав в 1963 р. з каторги до Італії вже немолодою і не зовсім здоровою людиною, і багатьом здавалося, що це буде «доживання віку» виснаженого, кволого старця. Але він ще жив у Римі при 4 папах, за 21 рік не раз сколихував Ватикан, увесь католицький світ своїми заходами на захист України та її Церкви. Масмедію не здивуєш сенсаціями, але й вона часто писала про феномен Кардинала Сліпого, він прожив 92 роки (1892-1984) і від молодості до глибокої старості багато чого в його житті й діяльності було справді феноменальним. Риса винятковості окреслює його вдачу, міжлюдські стосунки, спосіб думання, науковий доробок, внесок у культуру, покровительство мистецтву.

Література

1. Патріарх Смиренний Йосиф (Друкується за виданням: Патріарх Йосиф. – Дітройд, 1984) // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 6.

2. Рудницька М. Невидимі стигмати //Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 20.

3. Яроцький П. Повернення із забуття (Українська Греко-Католицька Церква: історія і сучасний стан). // Політика і час. – 1992. – № 4. – С. 80.

4. Рудницька М. Невидимі стигмати // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 25.

5. Патріарх Смиренний Йосиф (Друкується за виданням: Патріарх Йосиф. – Дітройд, 1984) II Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 7.

6. Яроцький П. Повернення із забуття (Українська Греко-Католицька Церква: історія і сучасний стан) // Політика і час. – 1992. – № 4. – С. 83.

7. Державність. – 1994. – № 1-2. – С. 63.

8. Денисенко А. Національні мотиви у творчій спадщині Йосифа Сліпого // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 52.

9. Мартирологія українських церков. – Том 2.: УГКЦ. – Торонто. – 1985. – С. 198.

10. Сергійчук В. Йосиф Сліпий в роки Другої Світової Війни // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 20-38.

11. Бучинський. Батько Церкви та народу: кардинал Йосиф Сліпий // Київ, 1994. – №1. – С. 103.

12. Патріарх Смиренний Йосиф (Друкується за виданням: Патріарх Йосиф. – Дітройд, 1984) // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 8.

13. Мартирологія українських церков. – Том 2.: УГКЦ. – Торонто. – 1985. – С. 220.

14. Рудницька М. Невидимі стигмати // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 30.

15. Патріарх Йосиф / Впорядкував В. Маркусь. – Детройд: видання Українського Патріаршого світового Об'єднання, 1984. – С. 72.

16. Сергійчук В. Йосиф Сліпий в роки Другої Світової Війни // Пам'ять століть. – 2002. – № 6. – С. 20-38.

17. Пасемко І. Голгота Українського Греко-Католицької Церкви в час руїни // Українське слово. – 1995. – 27 квітня.

18. Державність. – 1994. – № 1-2. – С. 63.

19. Бучинський. Батько Церкви та народу: кардинал Йосиф Сліпий // Київ, 1994. – № 1. – С. 104.

20. Степовик Д. Кардинал Йосиф Сліпий // Історичний календар. – 2002. – С. 74-78.

 

Наталія Концур-Карабінович, кандидат історичних наук, асистент кафедри історії України та політології Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.

  

1-10 of 54