З Україною в серці. Частина 6. (Автор: Новосад Петро)

опубліковано 19 лип. 2014 р., 06:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 серп. 2014 р., 04:06 ]

У вільному світі

Після одержання сертифіката про звільнення з армії (тобто полону) ми ще понад місяць залишалися в тому ж таборі. Як і раніше, виходили на роботу до фермерів, однак вже з ними домовлялися про оплату і щосуботи одержували в малих конвертиках зароблені гроші. За них я купив у фірмовій крамниці, що розташовувалася на центральній вулиці Едінбурґа, гарний костюм, за який заплатив 16 фунтів.

 

Наприкінці січня 1949 року нас почали розвозити в інші табори для цивільних осіб. Я потрапив із групою, що складалася з 21 чоловіка, до табору "Балгари", який розташовувався поблизу містечка Алитс в окрузі Пертшайр. Контингент поселенців у ньому був інтернаціональним. Тут квартирували поляки, серби, хорвати та українці, які прибули з Німеччини.

 

В нашій групі виділили дві вісімки, яких поселили у двох будинках. Нас восьмеро зайняли половину будинку, в якому нашими сусідами були поляки. Інша вісімка займала також половину будинку, де ще жили люди різних національностей. Ще п'ятьох прибулих з нами дивізійників розкидали в інтернаціональні групи.

 

Комендант табору англієць, колишній військовий старшина, не займався нічим. Усю свою адміністративну роботу він звалив на заступника поляка. Перекладачем був також поляк. Робітниче бюро, очолюване шотландцем Стрейсом, та його помічники – німець, який звався Король, українець Фенчак, займалося працевлаштуванням таборян, які тут знаходилися на правах переміщених осіб. Ми, дивізійники, відразу ж після прибуття мали непорозуміння з адміністрацією в особі поляка, який не приховував своєї ненависті до українців. Половину заробітку з нас брали за харчування й житло, хоч інші платили значно менше.

 

Відчувши себе вільними, ми почали більше дбати про влаштування нашого суспільно-культурного життя. Організували осередок Спілки українців Британії (СУБ), до якого залучено усіх наших земляків. Стали відзначати всі наші національні свята, вшановувати пам'ятні дати пов'язані з життям Тараса Шевченка, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Не забули провести урочисті вечори, присвячені героїчному чину бойовиків ОУН Біласа й Данилишина, вшануванню мужності героїв Крут, датам прийняття історичних Універсалів Центральною Радою.

 

Коли надходили релігійні та церковні свята, до нас приїжджали священики – колишній капелан дивізії о Олександр Бабій та о. Іван Музичка. Часто вони залишалися після Богослужінь ще на день-два, і ми мали можливість поспілкуватися з отцями.

 

Ми організували танцювальний гурток. До участі в ньому запросили шотландських дівчат, які зацікавилися українськими танцями. З ентузіазмом вони вчилися їх виконувати, сумлінно приходили на репетиції. Вели гурток пан Фенчак і його дружина-українка. Вони побралися ще в Німеччині, де перебували у таборах ді-пі (переміщених осіб). 

 

 

Разом зі мною в одному будинку жив Володимир Семенюк, походив він із Карпат, мав закінчену вищу освіту. Він одразу ж сподобався мені як розумна, добра людина, справжній інтелігент. Поводився дуже скромно, ставився до усіх толерантно. Порадившись із ним, я запропонував товариству поповнити наше дозвілля (а в зимові вечори багато з нас відверто нудьгували) чимось цікавим і корисним, а саме голосним читанням "Нарисів історії України" Дмитра Дорошенка. Цю книжку мені вдалося купити в Німеччині (згодом хтось її позичив і не віддав). Хлопці погодилися з моєю пропозицією. Вечорами збиралися у нашій кімнаті, і я читав уголос. Після кожного параграфа робили перерву, обговорювали прочитане, дискутували. На питання, які виникали, давав відповіді пан Семенюк.

 

Не пригадую, скільки вечорів провели ми за колективним читанням книги, що стало вивченням історії України, однак з наближенням весни кількість слухачів усе зменшувалася. Не дивно, адже більшість з нас була у такому буйно-молодому віці та ще й по кількох роках неволі за дротом, що не дуже хотілося засиджуватися у таборі. Хлопці знаходили інші розваги: хтось спішив на побачення з дівчиною, інший – до кінотеатру чи ресторану. Дочитати книгу Д. Дорошенка до кінця не вдалося.

 

Важливою подією нашого табірного життя стало відзначення 135-х роковин з дня народження нашого національного генія Тараса Шевченка. Адміністрація дозволила нам провести урочистий вечір у порожньому будинку. Запросили на нього гостей – хорватів, сербів, білорусів. Із централі СУБу в Лондоні надіслали нам реферат. Не пригадую вже, хто його зачитав. Потім усі бажаючі декламували вірші Кобзаря. А завершилося зібрання співом його "Заповіту".

 

У травні ми відзначили річниці пам'яті видатних українських діячів Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Одержали деякі матеріали й методичні поради від централі СУБу. На святочному вшануванні мені доручили прочитати надісланий нам реферат. Готувалися ми до запланованого вечора у тому ж таки порожньому будинку. Щоб добре справитись із своїм обов'язком, я голосно перечитував той реферат перед присутніми в залі Володимиром Семенюком і Степаном Полозяком, які підправляли мою дикцію, вказували, де робити наголос чи невелику паузу. Одне слово, вони були режисерами. 

 

  

У підготовці до цієї імперези, як і до інших, нам допомагав Паньків. Він належав до ОУНм, мав незакінчену гімназійну освіту, любив політичні дискусії, в яких палко відстоював позиції своєї організації, але поважав думку інших. З ним було приємно у товаристві. Він охоче приєднувався до тих, хто організовував якісь колективні патріотичні заходи. Я заприятелював з Паньківим і підтримував з ним дружні стосунки довший час. Згодом він емігрував до США.

 

Імпрезу, присвячену отаману С. Петлюрі та полковнику Є. Коновальцю, ми провели на гарному рівні. Всі були задоволені. Похвалили й мене за читання реферата.

 

Дні у таборі минали швидко. Ми почувалися тут значно вільніше, мали більше часу для власних потреб, нав'язали приємні знайомства з шотландськими дівчатами, які ставилися до нас із симпатією. За свою працю діставали плату. Роботи не бракувало, однак ми й далі влаштовувалися на ферми. Найчастіше тепер я ходив на роботу сам.

 

Останнім моїм місцем роботи була ферма на хуторі Куперангус, якою володів шотландець на прізвище Дунльоб. Як я став у нього працювати, то у перші дні усі інші робітники, шотландці, та його домочадці ставилися до мене відверто неприязно. Відчуваючи це, я вже хотів звернутися до робітничого бюро з просьбою послати мене на іншу ферму. Та якось розговорився із господарем, і мені довелося вислухати не зовсім приємні слова на адресу українців.

 

Переді мною на цій фермі працював поляк Піпа, який відверто ігнорував роботою, чинив тут усілякі неподобства, не мав бажання працювати в Дунльоба. Однак наше бюро не хотіло його звільнити від цієї роботи. Якось в обідню пору Піпа роздягнувся біля криниці і влаштував собі купіль, брудна вода стікала назад у криницю, що знаходилася навпроти вікон хати. Чергову витівку Піпи побачили господиня й служниця, які закликали господаря. Той, зденервований відвертим хамством, зателефонував до табору. Незабаром приїхали автомобілем представники від адміністрації й забрали робітника. Він постійно говорив, усім що є українцем, тому й зробив таку опінію нам у фермерському середовищі.

 

А коли я, дізнавшись про ті вчинки Піпи, сказав шотландцям, що той поляк, вони підійшли до мене, вибачалися, дуже шкодували, що так неприязно зустріли мене в перші дні моєї праці. Згодом між нами встановилися добрі стосунки, була взаємоповага і навіть товариська взаємодопомога.

 

Довідавшись про вчинки Піпи, повернувшись у табір, я відразу ж пішов до будиночка, де той мешкав, і запитав його прилюдно, відколи він став українцем, розповів хлопцям (а там наших була більшість) про те, як Піпа нас здискредитував. Сусідом того поляка був наш чоловік, якого звали Курило, походив з Гуцульщини. Дуже міцної будови, але, здається, кульгавий. Почувши мою розповідь, той гуцул як вхопив за барки Піпу, то ми думали, що йому буде кінець.

 

Взагалі, шотландці не любили поляків, ніколи не сказали доброго слова про них. Під час війни у Шотландії та Англії розквартировувався польський корпус генерала Андерса: вони постійно затівали бійки у пивних барах, зґвалтували багатьох жінок, позалишали вагітними шотландських дівчат.

 

До нас, українців, ставилися шкоти з повагою. Шанували нас за працелюбність, толерантність у відношенні до їх звичаїв і традицій, за чесність і порядність. Шотландці в основній своїй масі протестанти. Вони величаво відзначають Новий рік, а Різдвяні свята не дуже полюбляли.

 

Закінчувався грудень 1949 року. Ми задумувалися над тим, як краще відзначити Новорічне свято. Кожен з нас вже знайшов собі як не наречену, то гарну товаришку з місцевих дівчат. Дехто мав навіть серйозні наміри. Так, Володимир Семенюк збирався одружуватися, бо його наречена була вагітною. Михайло Онуфрак також думав про супружество, що й доконав через кілька місяців. Василь Фалат закохався в симпатичну ірландку Джін, з якою оженився, коли збирався виїжджати до Канади. Я вже понад рік жив у тій країні. Якось одержав листа від Василя, коли він прибув за океан. Пізніше через хворобу Василь передчасно відійшов в інший світ, залишивши двох дочок. Через кілька років Джін вийшла заміж за Василевого друга і з ним гарно живе в Судбурах. Дочки повиростали, мають свої сім'ї.

 

А тоді напередодні Нового року до нас завітали знайомі дівчата і поділилися своїми планами щодо відзначення свята. Нас запрошували вони до себе. Ми повинні були купити вино або горілку і приїхати у місто Данді, що знаходилося в іншім окрузі (шайрі). Туди ми часто їздили за різними покупками та розвагами.

 

31 грудня увечері ми прибули до цього міста. Нас зустріли знайомі дівчата. Разом пішли на центральну площу біля ратуші. Там постійно відбувалися якісь зібрання, виступали політики або проповідники релігійних сект. У той вечір на цій площі грав військовий оркестр, було дуже багато веселих людей. Стояв шум, гам, всі поглядали на великий годинник, стрілки якого наближалися до дванадцятої. Нарешті він відбив північну годину. Над площею полинуло різноголосе: "Гапі ню їр" ("Веселого Нового року"), люди цілувалися, потискаючи один одному руки, співали. Натовп вирував, тішився. Церемонія на площі довго не тривала, люди стали розходитися із співами, викриками, сміхом. Поліція спостерігала за цим натовпом спокійно і з зрозумінням.

 

Пішли й ми з нашими приятельками, вступаючи з хати до хати, опинялися в їх родичів, де нас приймали і частували. Так минула ніч. Повернулися до табору ми наступного дня по обіді.

 

А через тиждень ми, українці, святкували Різдво Христове, 6 січня організували Святу вечерю, на яку запросили всю адміністрацію табору, англійського священика. Наші хлопці дружно взялися все зробити так, як за традицією у нас заведено. Ми наготували дванадцять страв, кутю. Всі урядники табору прийшли із своїми жінками. Ми їх гостинно прийняли. Та найбільше їм сподобався вертеп, який я підготував разом з хлопцями. Дуже сміялися присутні з витівок жида, роль якого відігравав один із дивізійників.

 

Про цю нашу імпрезу невдовзі з'явилася замітка в місцевій газеті. Її автор похвалив українців за добру ініціативу зближення представників різних народів, відзначив нашу веселу вдачу і доброзичливість.

 

Ми ніколи не замикалися у вузькому колі, а навпаки, намагалися налагоджувати контакти з діловими людьми, інтелігенцією Шотландії. Знали, що це важливо не лише для нас, а для нашої поневоленої України. Я, наприклад, познайомився з професором університету в Данді паном Андерсоном. Кілька разів був у нього вдома. Пізніше ми з ним тривалий час листувалися. Ще й досі зберіг останнього листа від нього.

 

У таборі я охоче займався організаційною роботою, намагався усіма своїми силами й знаннями прислужитися українській справі. У той час формувалися й мої політичні погляди. Цьому, звичайно, сприяло насамперед те, що ми знаходилися у демократичній країні і ніяка тоталітарна влада не заважала нам.

 

В котрусь з неділь приїхало до Володимира Семенюка кілька хлопців з інших таборів. Він мене познайомив з деким із них, а багатьох я знав ще з табору полонених. Вони обговорювали організаційні питання, а мені запропонували стати симпатиком ОУНб. Я був знайомий з програмовими документами організації, знав декого з членів її, давно вже ставився до них із симпатією. Така пропозиція не стала для мене несподіванкою.

 

Симпатиком організації я залишався недовго. Мене поінформували, що незабаром буду прийнятий повноправним членом і до цього треба підготуватися. Мені треба буде поїхати в Едінбурґ і там прийняти присягу, дістати псевдо і т. ін. У суботу я довідався, що до столиці Шотландії прибув з Риму наш архієпископ Іван Бучко, славний покровитель і рятівник нашої дивізії, а в неділю має відбутися архиєрейська Служба Божа в одному із великих католицьких костелів. Я й вирішив поєднати вирішення моїх організаційних справ із відвіданням цього Богослужіння. Увечері в нашому українському домі я мав бесіду з членом проводу організації, який прибув з Німеччини. Цей молодий чоловік був, напевно, на років п'ять старшим від мене. Розпитував, наскільки я обізнаний з теоретичними й програмовими засадами організації, знаннями декалога. Сказано мені, що наступного дня йти до святої сповіді, яку буде проводити сам єпископ Іван Бучко, а по відправі приймуть від мене на Євангелії присягу на вірність українському народові та ОУН.

 

Того вечора я дістав завдання опікуватися фінансовою референтурою в районі Брустури, тобто став станичним, познайомився з фінансовими референтами центрального проводу Маркіяном Шептицьким (тепер живе в Лондоні, працює у централі СУБ та проводі ОУНб) і Петром Цмиком. Ми сиділи утрьох до ранку. Було багато роботи, я мусів перебрати від них документацію. Виявилося, що найбільше заборгованості було за літературу, яку не вдалося розпродати, не повернуто кошти і за поширені книги. У касі готівки не було. 

 

 

На величаве архиєрейське Богослужіння, що проводив преосвященний владика у сослуженні багатьох отців, які прибули з різних провінцій Великобританії, з'їхалося кілька тисяч українців. Тут же проводилася сповідь. Єпископ сповідав нових членів ОУН, а отже, і мене. Після відправи, пополудні в українському домі я склав присягу при участі трьох незнайомих мені членів ОУН, взяв собі псевдо "Буг".

 

По завершенні усіх справ я поспішив на двірець і відбув до табору. Їхати поїздом мені треба було близько чотирьох годин. Отже, повернувся опівночі.

 

Почував себе великим патріотом ОУНб. Як член районного проводу з великим ентузіазмом взявся за роботу в організаційній сітці та в осередку СУБу. Зі шотландської столиці привіз великий пакет літератури, котру необхідно розпродати за короткий час, треба було зібрати попередню заборгованість, що становила кілька десяток фунтів стерлінгів, що у той час було великою сумою.

 

Крім згаданого, я займався кольпортерством, поширенням марок підпільної пошти. Ці марки мені надсилали з Мюнхена (Західна Німеччина), а розпродаж їх був пов’язаний з певними труднощами. Я й не уявляв, що покладені на мене обов'язки вимагатимуть так багато часу та й моїх особистих витрат. Мусів підтримувати постійно кореспонденцію з інженером Василем Олеском, одним з провідних діячів ОУНб, розписувати по станицях літературу, надсилати окремі листи, інструкції як від Краєвого Проводу, так і від районного, від своєї фінансової референтури. Були це різні документи, які засвідчують характер нашої діяльності. Для прикладу подаю одну з таких інструкцій повністю. 

 

 

Довірочно!

Слава Україні!

Інструкція фінансової референтури району Брустури

По закінченні 1950 року виявилось, що у фінансовій ділянці не існувала відповідна дисципліна і тим самим були великі недосягнення. Приступаючи до нового року, 1951-го, заряджую всім станичним фінансистам до виконання.

 

1) Вплата членських вкладок і оподаткування відбувається кожного місяця. Членська вкладка зобов'язує кожного члена. З оподаткування можуть бути звільнені ті члени, котрі внесуть відповідне прохання до Т. П. (Теренового Проводу), що з відповідних причин не можуть платити оподаткування – 20 % із заробітку місячного. Не сміє бути ніяких залеглостей. Всілякі залеглості з неоправданих причин будеться карати. Член, який не сплатить своєї належності і буде не оправданий, буде платити подвійно. Кожен член пам'ятає, що він є зобов'язаний сплачувати свою належність кожного місяця добровільно без ніяких збірщиків чи упімнень.

 

2) Продаж літератури. Література в українській мові, котру висиляється в першу чергу, належиться кожному членові і симпатикові. В розпродажі літератури беруть участь всі члени і симпатики, а не лише, фінансист чи член, до того призначений. Кожен фінансист, а члени зокрема, змагають до чимнайбільшого поширення літератури в українській мові поміж наших людей. Люди, читаючи нашу літературу, стають нашими прихильниками, симпатиками, а з часом членами. Не сміє бути такого випадку, щоб літературу завертати, мотивуючи тим, що члени є перетяжені, а люди не просять. Літератури в англійській мові висилається дуже мало, а нарікання є, що забагато тої літератури. Нарікань не сміє бути! Ця література – це наша боротьба... Тут потрібно повести серед нашого громадянства найсильнішу пропаганду, щоб купували цю літературу та розповсюджували між шотландців та інших чужинців, що находяться на цьому терені. Зауважується, що багато людей купує цю літературу, але не використовує як слід. Треба роздавати для чужинців, по бібліотеках, по скупченнях робітничих, на фабриках, фармах та інших установах.

 

3) Звітування. Відбувається кожного місяця – 20-го. За спізнення звітів буду притягати до строгої відповідальності. Звітування відбувається дуже чітко і солідно, а не так, як деякі фінансисти робили дотепер, щоб лиш позбутись. За найменшу неточність буду звіти завертати до поправки і стягати почтові видатки. Пояснення до звітів кожен отримав, його застосовується поки не повідомиться про зміну. Пересилка звітів з грішми відбувається дорученою поштою. Кожен фінансист до 10.2.1951 подасть, скільки може зреалізувати літератури в українській і англійській мовах. Пригадую кожному, добре запізнатися з інструкцією Дніпрового, котру отримав кожен станичний.

Постій; 15.1.1951 р.                                                                                                                            Героям Слава!

                                                  (-) Буг

                                                  Фінансист району Брустури.

 

 

Марки підпільної пошти України, які я також поширював, призначалися для наклеювання на конверті поряд із справжнім значком державного поштового відомства Англії. Наші марки мали пропагандивне значення: ними ми прагнули заявити світовій громадськості, що є Україна, поневолена в більшовицькій імперії, що існувала велика когорта борців за її свободу і державну самостійність. А "їх імена і портрети, заборонені в ріднім краї", репрезентувалися на наших марках. Серед цих імен – генерал-хорунжий Тарас Чупринка, полковник Євген Коновалець, митрополити Василь Липківський та Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, єпископ Теодор Ромжа та багато інших.

 

Українська спільнота підтримувала такі патріотичні акції. Звичайно, наші люди, не маючи добре оплачуваної праці, були обтяжені внесками, адже доводилося оплачувати членські внески ОУН, СУБ, вносити пожертви на нашу церкву, певними датками підтримувати Братство дивізійників, здавати кошти на придбання чи будівництво приміщень для інвалідів (до речі, поблизу Лондона вдалося спорудити таку інвалідську оселю). Але українці не ремствували; дивізійники, хоч і відчували певну матеріальну скруту, завжди давали кошти на українську справу. Вони трималися гордо, з гідністю.

 

Я так завзято взявся за організаторську роботу, що мені не ставало часу на приватні потреби. Доводилося часто виїжджати на свій терен до Едінбурґу. На такі роз'їзди витрачав чимало власних грошей. Ніколи не нагадував провідникам про якусь фінансову поміч від організації, хоч пізніше, коли зібрався емігрувати до Канади, відчував брак коштів.

 

Перед Великодніми святами 1950 року багато з наших хлопців стали залишати табір і перебиратися в приватні помешкання, переходячи на постійну роботу в фермерів. Звичайно, то була не найліпша перспектива, бо влаштуватися на промислове підприємство в Шотландії вдавалося одиницям і то лише з великими труднощами. Потрібні були гарантія від власника-підприємця, який добирав собі спеціаліста (а серед нас таких фахівців із робітничими професіями було мало), а також звільнення від бюро праці в рільництві. Урядові чинники наполягали на тому, щоб наші хлопці не створювали конкуренції корінному робітництву, яке й претендувало на досить незначну кількість місць в шотландській індустрії. Вона тут не мала великих підприємств. Декому вдалося влаштуватися на заводах чи фабриках Едінбурґа, Данді, Гласґо та інших великих міст Шотландії.

 

Оскільки тут було мало наших дівчат, то чимало хлопців одружилося із шотландками і таким чином покинули нашу кавалерську "колонію". Дедалі більше серед дивізійників ставало таких, хто відважувався на виїзд за океан – у США, Канаду. А коли уряд Великобританії виділив квоту на переселення на далекий зелений континент, то кілька тисяч українців подалися в Австралію шукати своє щастя. Задумувався над цією проблемою і я.

 

Особливою тугою проймалися на чужині наші серця за своїм, українським. Ми, молоді хлопці, були в такому віці, коли настає пора обзаводитися родиною, дбати про майбутнє. І звичайно, хотілося поєднати свою долю із людиною, близькою по крові й духу.

 

Радісною звісткою для нас стало повідомлення, що поблизу Данді в таборі поселилося кілька українок. Я запропонував ще двом своїм колегам поїхати до них, відвідати і познайомитися. Настала неділя: їдемо. У тому місті мали багато знайомих, тому вдалося розшукати наших дівчат досить швидко: вони жили в гарному мурованому будинку. Зустріли кількох у дворі, розговорилися, розповіли коротко про себе. Одна із них покликала решту: усіх дівчат було, здається, восьмеро. На жаль, забув прізвища та імена наших землячок, бо стільки літ минуло.

 

Вийшли ми всі в город, посідали на траві та повели бесіду. Був гарний літній день. Котрась з дівчат винесла на тарілці три тістечка для нас: ми розуміли, що дівчата за інших умов влаштували б нам гарний прийом, але то була пора повоєнної скрути, і, можливо, одержані на картки і збережені на всяк випадок тістечка вони принесли своїм несподіваним гостям. У дружньому колі ми провели кілька годин. Дівчата все припрошували: "Та з'їжте, та з'їжте..." Не пригадаю тепер, чи з'їли ми тоді по тістечку чи залишили.

 

Уже під час тої зустрічі виникла в нас взаємна симпатія із Ганею. Ми стали листуватися, а раз на тиждень (у суботу або неділю) я їздив на побачення. Так тривало зо три місяці. Якогось вечора з'являюсь в кімнаті й оголошую хлопцям, що надумав женитися. Стали мене переконувати, що не варт мені спішити, ще молодий, тільки-но звільнився з полону, нічого не доробився і перспектива у житті не визначена. Того вечора, звичайно, мене хлопці не відмовили від наміру, але заронили якийсь сумнів у доцільність прийнятого рішення. Цілий тиждень ходив, як сам не свій, усе роздумував і прийшов до висновку, що друзі мають рацію. Мені лише 24 роки, але я без певного становища.

 

Став я рідше навідуватися до Гані, перестав писати їй листи. Вона відразу ж відчула зміну в наших взаєминах. А одного разу в організаційних справах поїхав до Едінбурґа. У Данді в мій вагон зайшли Ганя і Маркіян Шептицький, сіли. Мене, видно, не відразу помітили, але я підійшов до них, привітався, був радий, що вони удвох. Через якийсь час Ганя віддалася за Маркіяна. Ми залишилися добрими приятелями, зрідка листуємося досі.

 

У нихнема дітей, живуть у Лондоні. Маркіян зайнятий в СУБі, а Ганя довший час працювала на кондитерській фабриці, тепер на пенсії. Ми з дружиною під час подорожей до Англії в 1979 і 1984 роках відвідали Шептицьких.

 

Мій друг Володимир Семенюк, котрий найбільше відмовляв мене від женихання, дружив з симпатичною шотландкою Вірою. Вона була дуже малого росту, тому кликали її ласкаво Козя. Сталося так, що вона завагітніла, ми відмовляли друга від одруження, радили різні способи виходу із ситуації. Але Володимир був чесної засади, не хотів порушувати принципів української моральності, одружився з Вірою. Вони наймали кімнату в Данді. Володимир працював на фабриці, де виробляли мішкотару. То була погана робота, ще й не добре оплачувана. У них народилася дівчина, яку назвали Марусею. Жила сім'я бідно, бо заробітку не вистарчало на утримання трьох людей.

 

Настав 1951 рік. Багато хлопців почало задумуватися над тим, як емігрувати з Великобританії. Погані заробітки, брак робочих місць – основні причини, через які виникали такі думки. Провід ОУНб, керівництво СУБу були категорично проти виїзду нашого загалу з цієї країни, мотивуючи тим, що тут не вистарчить наших сил, щоб повести українську справу.

 

Моя рідна тітка жила в Канаді. Ще коли я був у Ріміні, то вона надіслала мені запрошення-виклик до цієї країни. Але тоді я ним не міг скористатися, бо був полоненим, а крім того, у Канаду не дозволявся в'їзд колишніх вояків німецької армії (такими вважали і дивізійників). Імміграційний департамент Канади одержав на свій запит відповідь британського уряду, в якій давалася позитивна характеристика дивізійників. У цьому документі, зокрема, зазначалося: "Під час перебування в Італії ці люди були перевірені радянською та британською місіями. Вони засвідчили, що не було і немає ніяких підстав припускати, що хтось із них боровся проти західних союзників чи був задіяний у злочинах проти людства. Їхня поведінка від тоді, як вони прибули до цієї країни, була гарною, і вони ніколи і ні в чому не виказали своєю поведінкою якоїсь причетності до нацистської ідеології..." (Військо України 1993. № 9. Лип. С. 106). Після того канадський уряд зняв обмеження на еміграцію колишніх вояків дивізії "Галичина".

 

До наведених вище слів слід додати і ще одне досить промовисте офіційне свідчення, яке прозвучало з уст англійського міністра внутрішніх справ у парламенті 1949 року: "З усіх національних груп (включаючи польський корпус генерала Андерса), що поселились у Британії, українська група виявила себе найбільш дисциплінованою, організованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення закону". Отже, такі відгуки високих урядових чинників про дивізійників дали нам підстави робити впевненіші кроки у вільний світ, скористатися його загальнодемократичними принципами поважання прав людини, проголошених у відомій Декларації ООН. Виходячи із цих засад та одержавши вдруге афідевід від тітки, я й вирішив виїхати до Канади. Насамперед треба було полагодити організаційні справи, тобто дістати дозвіл теренового проводу. Написав першу просьбу, але, як і інші, дістав коротку відповідь: "Вас на тому терені не потрібно" (Ріміні. 1945-1947. 36. І. С. 21.). Отже, нема чого старатися візи. Пам'ятав, що прийняв присягу, значить мушу підкорятися інтересам організації, слухати її провідників. Планував їхати в липні, однак довелося відмовитись від цього наміру. Поринув у працю з новим ентузіазмом.

 

Мав одного дуже доброго товариша шотландця, з яким працював на фермі. Він намовляв, щоб їхати з ним до Австралії. Та я відмовився. Однак думки про еміграцію не полишали мене. Я все-таки вирішив дістати візу на в'їзд у Канаду, зав'язав листування з консульством цієї держави, що знаходилося в Гласґо, й одночасно налагодив контакти з транспортною фірмою, яка займалася перевезенням пасажирів через океан. Через місяць із консульства прийшло запрошення на співбесіду й медичну комісію.

 

Приїхав у Гласґо, з деякими пригодами дістався до будинку консульства. Почав мене канадський урядник розпитувати, чому і чого я їду в його країну. Не знаю, чи задовольнили його мої відповіді, а наприкінці бесіди він несподівано поцікавився, скільки маю грошей Я признався, що маю їх дуже мало. А він тоді до мене:

- А де ти подів гроші? Пропив, прогуляв Почав мене добре ганьбити, але в той час задзвонив телефон. Урядник підняв слухавку та розмовляв з кимось кілька хвилин. Потім знову звернувся до мене, але про гроші вже не згадував.

 

З консульства треба було дістатися до шпиталю на медичну комісію. Трапилася мені попутниця, місцева дівчина, яка також оформляла документи на виїзд у Канаду, і з її допомогою вдалося швидко розшукати той шпиталь. А потім вона мене провела до двірця. Я хотів їй якось віддячитися, бодай обідом у ресторані, та вона відмовилася.

 

Через якийсь час я одержав повідомлення з транспортної фірми Канади, що з Ліверпуля відпливає пароплав у вересня. А термін моєї візи закінчувався 22 вересня. Залишався шанс. Я знову звернувся із заявою-проханням до теренового проводу, пояснив свою ситуацію, зазначив що маю всі документи, необхідні для виїзду. Відповідь надійшла швидко: надіслали мені паролі для зв'язку організаційною дорогою й дозвіл на виїзд. Ті паролі (їх пам’ятаю) звучали: "Чи ви були колись у Кірем'юре. – Ні, я тільки чув, що це дуже велике місто!" Та дві умовні цифри – 199 і 272.

 

Зазначу, що цим паролем я ніколи не скористався. Ніхто до мене не з'являвся, не писав і не комунікувався зі мною в якийсь інший спосіб. Підозрюю, що то мої друзі з Едінбурґу в такий спосіб залагодили мою справу. Місто Кіремюре знаходиться поблизу табору, де останній рік я жив. У тому місті мені не доводилося бувати, але туди на роботу в фермерів їздили наші хлопці.

 

Всі організаційні й фінансові справи я передав Маркіянові Шептицькому. 12 вересня попрощався з табором Балгари і прибув до Ліверпуля, в готелі переночував. Вранці на таксі приїхав у порт, де біля причалу стояв пароплав "Франконія", на якому я мав здійснити подорож. Збереглися щоденникові записи, які тут подам.

 

"13 вересня. О 10.30 пройшов митний огляд. Посадка на пароплав о 12.15. Моя чотиримісна, Б 25/А. У ній застав двох норвежців і поляка. О 13.30 – обід. Потім час проводив на палубі, оглядав береги і Ліверпуль. О 15.15 пароплав відійшов від пристані. На ній зібралося багато рідних та знайомих, щоб провести у далеку дорогу тих, хто відпливав до Канади. Дехто прощався з усмішкою, а немало людей плакало. Махали білими хусточками. Виразно долинув крик: "Пам'ятай, то є три роки".

 

Мене ніхто не проводжав. Сум огорнув мене, не хотілося чомусь покидати цю мрячну, дощову країну, хоч не було тут нікого з рідних і добре знайомих. Згадав друзів. Чи побачу ще колись їх? Як довго доведеться мені бути в Канаді? Чому їду туди, а не додому, на Україну?

 

"Франконія" відпливав усе далі й далі. З берегів ледь помітно маяли різнокольорові прапорці, хто зна, може вістували останню розлуку.

 

Того ж дня норвежці познайомили мене зі своєю подругою. По вечері проводив час у їх товаристві в пивбарі...

 

14 вересня. Встав о 7.30, почувався дуже добре. Поснідав. Відтак знаходився на палубі. Обід зробили швидше, о 12-й. Краще б нічого не їв, бо стало дуже зле. Морська слабість. Так тривало до пізнього вечора. Уночі стрілку годинника перевели на одну годину назад. Почувався дуже втомленим. Океан штормило. Вночі снився хліб.

 

15 вересня. Ранній підйом став нормою. Снідав з добрим апетитом. Почувався добре, хіба що бракувало гумору. Пароплав вигойдувався на велетенських хвилях. Багато людей від цього страждало, а мій організм, загартований постійними злидацькими випробуваннями, все переносив нормально. Мені навіть не здавалося, що я не на суші. О 17-й ходив у кінозал. Із співчуттям дивився, як страдають від морської хвороби люди. На вечерю прийшло дуже мало. За моїм столиком вечеряло нас лише двох.

 

16 вересня. Неділя. Дуже гарний день, сонячно, море спокійне. Люди рухаються по палубі як ті бджоли в сонячну погоду біля вулика. По обіді почувався втомленим, трохи полежав у каюті. О 17-й ходив у кіно. Після вечері взявся за англійську мову. Вечір місячний, але стало холодно.

 

17 вересня. Ранок гарний, на морі – штиль, але холодно. Без плаща годі встояти на палубі. По сніданку пішов у кімнату для курення ("смокрум"). Не давали спокою думки: що мене чекає у Канаді? як тітка поставиться до мене? чи треба буде їй віддати гроші відразу? чи знайду якусь роботу? Тривога, тривога... По обіді лежав у ліжку до 17-ї години, просто з нудьги. Пізніше пішов до вітальні ("сітінґрум"), познайомився з чоловіком, якого звали Стенлі, він вгостив мене пивом. Вечерю подали нам погану, особливо пудінг. Відвідав читальню, потім дивився фільм "Магнати". Закінчився вечір веселою забавою ("фенсі данц"). Прийшло багато людей, переодягнутих у карнавальні костюми. Тривала забава до півночі. Пішов спати о першій. Приснився мені дуже страшний сон, ніби я утік з війська і за мною була погоня.

 

18 вересня. На палубі знову холодно. Мряка густа. Що п'ять хвилин з пароплава звучав сигнал. Після сніданку сів за підручника з англійської. Знову непокоять різні думки. З докором замислювався: чому вирушив у невідому країну? чому не залишився у Шотландії, щоб працювати для наших людей, для організації? На випадок війни між альянтами і совєтами був би ближче до України, її народу. Сиджу й роздумую, нічого не клеїться. За сусіднім столиком у цій же кімнаті чотири канадійки, старшого віку, грають у карти, нічим не переймаються і задоволені. Чи ж діждуться українські жінки таких часів, коли й вони зможуть так безтурботно проводити вільний час? Може недовго вже! Тоді чимшвидше залишу Канаду, якої ще й не бачив, та й вернуся туди, де мама мене народила. Отак за роздумами поволі спливав час. Хочеться вже бути на місці, написати листи друзям, викласти свою журбу та тугу за ними.

 

По обіді знову займався англійською до п'ятої, а відтак полежав дві години в каюті, допікала нудота. Повечерявши і переглянувши черговий фільм, вийшов на палубу, побачив світло на побережжі. Вечір гарний, зоряний і місячний. Перед сном скупався в басейні з морською водою. Вночі розболілася голова.

 

19 вересня. Встав о 7-й годині. Біль голови не вщух. Гарний сонячний ранок. На горизонті – пароплав, який відправився на схід. Після сніданку я знову на палубі. Видніються береги нового континенту. У вітальні читав підручник з англійської ("Есеншял енгліш"). Пропливали біля берегів Лабрадору, розминалися з суднами, що пливуть у протилежному напрямку. Одноманітність викликала нудьгу. На палубі холодно, сильний вітер проймав до кісток. Видно береги Канади. Нас попередили: завтра прибуваємо в порт Квебек, треба упорядкувати багаж.

 

20 вересня. Ранок чудовий. Виразно видно берег. Зліва – гористий і лісистий терен, помітно будівлі; права сторона більше віддалена. Після сніданку пароплав наблизився до правої сторони великої бухти, гарна місцевість з лісами, видно села. Здали багаж і знову – на палубу, наближалися до побережжя. Високі гори справа, вкриті лісами, берег дуже високий. Зліва сторона більш рівнинна, видно оброблені землі. Упорядковані села, в кожному – гарна церква. Канадієць шотландського походження, який повертався до місця теперішнього проживання, пояснив, що на тих берегах осіли переважно французи. Всі пасажири "Франконії" зібралися на верхній палубі. Тут найбільше американців та канадців, які поверталися назад з вакацій. Голосно розповідають про свої пригоди в Європі. По обіді пароплав причалив до пристані".

 

До цих щоденникових записів мушу додати кілька штрихів про мої несподівані зустрічі з пасажирами пароплава. Здається, першого чи другого дня подорожі зустрів жида, який їхав до Канади вчитися на рабина. Сам походив з України, був одягнутий в усе чорне, носив бороду й пейса, а також чорний капелюх. Ми з ним розговорилися на різні теми. А під кінець він дав мені круглий хліб, випечений на черені. Я не хотів його брати, казав, що мені вистачає їжі. А він мені говорив: "Ти встидаєшся нести хліб до своєї кімнати". Взяв хлібину під полу плаща і приніс. Я поклав її до шафки, а наступного дня подрібнив чайкам, які супроводжували пароплав. Коли ми знову зустрілися на палубі, той жид запитав, чи мені сподобався хліб. Я хотів похвалити якнайкраще, заявив, що був дуже смачним і я його вже з'їв. Тоді він промовив: "Дам тобі ще". Я відмовлявся, але то була даремна річ. Майбутній рабин привів мене до своєї каюти, витягнув великий куферок, весь запакований хлібом, дав мені ще один бохонець. Признався, що йому на дорогу дали забагато спеціально спеченого хліба, який має певне ритуальне значення.

 

У ресторані тому жидові готували зовсім інші страви. Він мав дотримуватися своїх іудейських законів.

 

Було в мене і ще одне знайомство з іншим жидом. Гарно одягненим, він зовні зовсім не був подібний до представників цієї нації. Їхав у Торонто разом з жінкою. У пивбарі ми розговорилися, і я запитав, як йому вдалося врятувати від фашистів, бо походив він із Закарпаття. Він пояснив, що перебував у концтаборі серед українців і видавав себе за українця. Ніхто його не продав німцям.

 

Під час нашої подорожі багато людей страждало від морської хвороби. Якось я сидів у вітальні, щось читав і час від часу пригублювався до чарки з горілкою. Поряд на канапі лежала дівчина, змучена тою хворобою, а біля неї навколішках – її товаришка, яка також почувала себе зле. Вона мене й запитала, як я можу пити горілку і не бути хворим. На це відповів, що може тому й почуваюся добре, бо вживаю алкоголь. Тоді моя співрозмовниця закликала кельнера і попросила принести їм по чарці горілки. Той виконав замовлення. Старша намовила хвору подругу, але стан її погіршився, почалося блювання. Я почувався незручно в такій компанії; виходило, що через мою пораду завдано ще більшого страждання немічній дівчині. Тому швидко вийшов із зали.

 

Наступного дня, прогулюючись по палубі, де лежало багато хворих, я знову зустрів тих дівчат. Вони впізнали мене і почали розмову, якої я намагався уникати. Дівчата це відчували і заявили, що їм стало краще, коли вони випили горілки, що я їм підказав спосіб порятунку. З цього епізоду я зробив висновок: нема зла, щоб на добре не вийшло.

 

Сім діб подорожі запам'яталися мені на все життя. З островів туманного Альбіону я прибув у загадкову країну кленового листка, яка у той час була англійським домініоном.