З Україною в серці. Частина 5. (Автор: Новосад Петро)

опубліковано 17 лип. 2014 р., 12:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 лип. 2014 р., 08:43 ]

Полон

Протягом трьох тижнів травня більші та менші підрозділи дивізії, групи військовиків чи окремі вояки збиралися в околицях південноавстрійських міст Шпітталю, Клягенфурту і Вілляху. Там сконцентрувалося близько десяти тисяч дивізійників. Наш постій біля містечка Фельдкірхен, на захід від Вілляху, також був багатолюдним. З дня на день сподівалися, що нас заберуть звідси. А куди?

 

Неподалік проходила залізнична колія. Якось по рейках прогуркотів потяг з порожніми товаровими вагонами. Серед наших пішла поголоска: "За нами. Ідемо". Був це лише здогад. Потяг постояв з годину і повернув назад.

 

Через два дні потому приїхала група англійських офіцерів на джипах. Але до нас вони не підходили: оглянули згори місцевість, де ми розташувалися, переговорили із нашими старшинами та й відбули.

 

Нас попередили старшини, що маємо підготуватися до від'їзду. Завтра буде спеціальний потяг, повезуть до Італії. Наступного дня вранці підійшов поїзд. Вантажимось, хто що має бере з собою. У мене нема нічого, навіть коца накритися. Все втратив після тої панічної втечі від донців.

 

"Рушив поїзд в далеку дорогу", – хтось почав знайому пісню. Вона була під настрій. У чужій стороні тисячі українських хлопців їхали назустріч новим випробуванням. Кілька сотень кілометрів подолали майже за добу. Потяг зупинився на невеликій станції поблизу Венеції. Нас, близько тисячі чоловік, зібрали на просторому подвір'ї якогось закладу і почали оглядати кожного, викликаючи по черзі, реквізовували деякі цінніші речі, які випадково ще в декого збереглися. Робилося це дуже просто і навіть нахабно. Англійці знали кілька слів по-німецьки і ними послуговувалися для спілкування з нами. Так, контролер-англік питав котрогось дивізійника: "Ві шпет?" ("Котра година?"). Той не знав, як йому пояснити, простягав руку з годинником, англієць знімав його з руки і забирав собі.

 

Так само безцеремонно англійці знімали перстені, ланцюжки, навіть хрестики, що не мали великої вартості, бо їх виготовлено із олова або заліза. Однак для наших хлопців ці речі були дорогими реліквіями – пам'ятками про матір, яка, благословляючи у дорогу, давала той хрестик чи перстеньочок синові як своєрідний талісман. Пізніше, коли ми вже знаходилися у Ріміні, оголосили, щоб покривджені заявили про відібрані речі, та я не чув, щоб комусь щось із вилученого повернули чи якось відшкодували.

 

З тимчасового постою перевезли нас військовими автами до Удіни, де зробили ще одну ревізію. Наказали добровільно викласти перед собою ножики, бритви, леза до гоління, зброю. Звичайно, після попередніх реквізицій у хлопців практично вже нічого не збереглося. Те, що було викладено, забрали. Тут уже не обмацували всіх. Дали нам дещо перекусити, переночували у казармах. Наступного дня понапихали нас у відкриті автомашини, як оселедців у бочку, і повезли. Їхали ми стоячи один біля одного. Як ми проїжджали через зруйновані села, то місцеві італійські хлопчаки вигукували: "Тудеско!" (так вони називали німців) і жбурляли в нас камінням або цеглинами. Не одному було розбито голову. В такий спосіб італійці, не знаючи, що ми за одні, хотіли помститися на полонених німцях за завдані вояками вермахту їм кривди під час війни. Англійські шофери намагалися чимшвидше прогнати машини через такі селища, щоб уникнути неприємних зустрічей з розлюченим населенням.

 

Привезли нас увечері на велике пустирище, а може, то було пасовисько. Там ми й заночували. Вранці перевели в іншу місцевість на березі Адріатичного моря. Тут була загороджена колючим дротом неширока смуга піщаного берега за сто метрів від моря: смуга вузька, але довга. Це побережжя стало нам тимчасовим пристанищем майже на два тижні. У червні почалася незносна спека, дошкуляла спрага. Воду привозили автомашинами і зливали у великий гумовий басейн. Вона ставала теплою і неприємною. Але й таку воду наливали в якусь бляшанку чи пляшку потрошки в день. Їсти давали дуже мало. В очах нерідко чорніло від голоду й спеки. Від щедрого сонячного проміння (а стояли гарні погожі дні) не було де сховатися. Щоб якось порятуватися, ми йшли до моря і лежали у воді, але й це не рятувало від спеки.

 

Кількох наших хлопців захворіло малярією – хворобою, яка й чіпляється людини в таких умовах. Англійці відправили хворих до шпиталю.

 

Одного дня вишикували всіх полонених у лави. Прийшли до нас німець в однострої, англієць і перекладач. Виступили перед нами з пропозицією стати донорами. Сказали, що в шпиталях лежить багато поранених, для їх лікування потрібна кров. Хто здасть норму її, то за це дістане чвертьлітрову банку консервованої зупи. У нашім злиденнім існуванні й при виснаженні організму така компенсація була занадто мізерною. Тому-то й знайшлося небагато охочих поділитися своєю кров'ю. Хоч і були голодні, та не лакомилися на ту зупу. Тоді вдалися до насильницького способу. Стали комплектувати по групах. Кожен німецький вояк мав бляшку, яку носилося на шнурочку на шиї. На тій металевій відзнаці було витиснено число т. зв. "польовий номер", а під ним – групу крові. Моя була "О".

 

Довелося мені шукати порятунок. Хтось підказав, що хлопців, яких відділили від інших і тримають по другий бік огорожі, не хочуть використовувати як донорів. Я помаленько пробрався до тої групи і не став жертвою. Ті, хто здав кров, дістали обіцяну консерву, але стан здоров'я їх погіршився.

 

Ми знаходилися на півдні округи Елинья Романья, недалеко від старовинного містечка Ріміні. Тут у невеликих місцевостях Беллярія, Міромаре і Річйоне британське військове командування створило мережу таборів для військовополонених. Туди поступово автоколонами до половини червня було стягнуто понад 10 тисяч вояків дивізії. Настала і наша черга, За нами прибуло більше двох десятків автомашин, які й доставили нас в Беллярію. Поки запровадили у табір, то знову перешукали, питали, чи не маємо зброї. Хіба після тих численних реквізицій ще щось могло затриматися у нас?

 

Надходив вечір. Хтось із друзів побачив коц, що лежав у рові, виваляний у болоті, каже мені: "Візьми його, пригодиться". Я послухався, бо ж мав лише дещо з одягу й порожню торбину на хліб. Коц весь у болоті, але я його помаленько вичистив.

 

У таборі було багато дивізійників. Нас розподілили по полках, які вже сформували на початку червня. Я потрапив до запасного полку, що розташовувався зліва від входу в табір. Важка виснажлива дорога на автомобілях, голод і спрага зробили свою справу: я ліг у борозні під кущем винограду й міцно заснув. Пробудився, як сонце вже піднялося досить високо. Глянув: лежу в баюрі, довкола мокро. Серед ночі впав дощ, але я не чув. Щастя, що не захлиснувся водою.

 

Роздивився: табір розташований серед поля, де росла пшениця поміж рядами винограду. Кущі його були підгорнуті плугом з обох боків. У міжряддях (відстань до 20 метрів) засівали пшеницю, а трохи далі був баштан, де вирощували кавуни й гарбузи.

 

Наступного дня я опинився у просторому шатрі, але мені дісталося місце саме там, де в брезенті була велика діра, видно було небо. Що ж робити? Як звичайно трапляється, хто пізно приходить, тому й залишається щось найгірше. Протягом дня я чистив і сушив коц, а під вечір пішов на баштан, нарвав огудиння і листя, зробив підстилку, накрив її коцом. Вийшла непогана лежанка. Та втішався нею я лише одну ніч, бо гарбузиння почало паритися. Неприємний запах заповнив ціле шатро, хоч і його продувало через ту діру вгорі. Я був змушений підстилку викинути і спати на землі, як і всі інші.

 

Під час скитань у тимчасових таборах і переїздів я відірвався від своїх земляків. Нас везли у різних транспортах. Частина опинилася у тому проміжному таборі на березі Адріатики. Лише тут, у Беллярії, я знайшов їх усіх. У шатрі, куди мене поселили, знаходилися всі хлопці з одного села з-під Бродів. Я почувався між ними зайвим. Пішов я до полкового шатра, щоб дістати дозвіл на перехід до іншого підрозділу, де були Казимир Семенчук, Петро Іванчук, Михайло Климчук, Григорій Гаврилюк, Родзян та багато інших хлопців, яких я знав по службі у війську або ще з студентських років. Наближаюся до того командного пункту, а з нього, на моє здивування, вийшов Богдан Лисяк. Ми привіталися. Але першими його словами у нашій розмові було розпитування, чи, бува, нема серед полонених таких, хто має якийсь жаль до нього. На то я йому відповів, що у таборі лише два дні, нічого не знаю, бо майже ні з ким не здибався, за винятком земляків. Я зрозумів: у Богдана були побоювання за своє минуле, адже в Жіліні і пізніше на території Югославії він був співробітником секретних відділів Іц і Іца штабу дивізії, які займалися різними справами. Довший час він приховував цей факт, аж поки не з'ясував, що не має серед полонених недоброзичливців.

 

Ще кілька днів я перебув у тому шатрі під дірою. Але добився дозволу і перебрався до розташування третього полку, знаходився серед друзів і знайомих, яких мав досить. Тут довідався, що по сусідству є Їсько Палига. Незабаром ми з ним зустрілися. Він майже не згадував про те, як потрапив у дивізію, про це говорив мені раніше. Правда, у Беллярії ніхто не дуже цікавився минулим дивізійників. Кожен думав більше про майбутнє, про те, чи ще довго нам тут мучитися. Кожного хвилювало, чи поліпшать харчування, чи будуть постачати воду (до речі, її завозили автоцистернами, заливали у гумові ємкості й тримали на сонці). Кухні у таборі взагалі не було. Часом видавали в консерві зупу на двох або чотирьох. Ніде було сховатися від палючого сонця та вітру, який повівав ніби з гарячої печі. Першим комендантом табору став полковник (потім генерал-хорунжий) Михайло Крат, який у своїх спогадах писав: "В українському таборі "5 Ц" біля Беллярії протягом травня й червня фактично був голод. Англійська інтендантура хліба зовсім не видавала, ані теж картоплі. Замість хліба видавалися галети і то в зовсім недостатній кількості. Деякі стрільці заспокоювали голод недозрілою пшеницею: починалися шлункові недуги" (Ріміні. 1945-1947. Матеріяли до історії дивізії. 36. 1. С. 37). Отже, проблема їжі стояла в таборі на першому місці.

 

Прийшов до мене Їсько Палига. Цього разу ми з ним довго розмовляли. Від нього довідався, що він мій хресний батько, а Каська Домєнікова – хресна мати. Різне непокоїло голову. Тоді ж таки Їсько запитав мене, чи не маю чогось цінного (якоїсь золотої речі чи годинника), щоб виміняти за хліб та цигарки. Я зберіг ту російську монету, яку мені дав на пам'ять 8 травня поручник Г. Шенкер. Кажу Їськові, що маю щось таке, яке певно згодиться на обмін. Вийняв із маринарки ту монету і віддав йому. Він пішов з нею. Через півгодини повернувся, приніс чотири бляшанки цигарок по 50 штук у кожній. Признався, що той чоловік, який міняв, дав ще йому канапку з рибою, але він був таким голодним, що відразу її з'їв. Я подумав: хресний батьку, я також був голодний і розраховував, що хоч щось мені перепаде за таку коштовну річ. Палига швидко забрався.

 

Наприкінці червня до Беллярії стала навідуватися совєтська репатріяційна комісія, яка агітувала дивізійників повертатися "на родіну", обіцяла різні блага. Але я знав, чим пахне та брехня, бо пам'ятав "визволителів", які були в нашому селі у 1939-1941 роках. У таборі почалася метушня. Що робити? Чи віддадуть нас англійці? Були й добровольці, які самі зголосилися повернутися, виходили за браму. Та таких був дуже малий відсоток.

 

Несподівано до мого шатра заглянув Їсько Палига. Перекинулися ми з ним кількома словами. Ні словом не згадав він про комісію, про повернення додому. А через десять хвилин після нашої зустрічі приходжу до Казимира Семенчука, який жив у сусідньому шатрі з хлопцями із Спасова. Мені повідомили, що Їсько повертається додому. Я не вірю, кажу хлопцям, що Їсько тільки що був у мене, не міг же він мені не сказати про таке. Навіть не попрощався. Та хлопці мене переконали. Вони розповіли мені дещо такого про Палигу, чого я не знав. Ніхто з них не чув, що він був у дивізії. Згадав і я про зустріч з Їськом у підвалі, де його тримали як в'язня, за два дні до закінчення війни. Обговоривши усі ці факти, приходимо до висновку, що Їсько був підісланий у дивізію як провокатор. За його намовою кілька дивізійників згодилося на повернення додому.

 

А совєтська комісія, яка складалася лише з офіцерів-росіян, що розмовляли з нами чужою мовою, була незадоволена результатами своєї пропагандивної роботи, а тому придумувала різні причини. Вона заявила англійському командуванню скаргу, що нібито в таборі є незначний елемент, який тероризував рядових стрільців, не давав їм можливості прийняти рішення про повернення на Батьківщину. На вимогу росіян від нас забрали старшин в інший табір, але це не дало бажаного результату.

 

Тоді до комісії почали викликати поодинці. Підійшла і моя черга. Заходжу до шатра, де засідає комісія. Дивлюсь, зліва біля дверей сидить совєтський офіцер, а праворуч – англійський старшина. Віддав йому честь. Росіянин питає мене: "Ну что, парень, поедешь домой?". Відповідаю різко: "Ні". Нараз справа почув жіночий голос: "Почему "ні"? Война закончилась. Брат, сестра, девушки ждут..." Я не промовив на те жодного слова, лише глянув у бік тої дами. Відразу, як зайшов, я її не помітив, бо вона сиділа, виставивши голі ноги повище колін, демонструючи свої принади. Сама була гарної вроди. Моя мовчанка дала зрозуміти совєтському офіцерові, що продовжувати зі мною розмову даремно. Він звернувся до мене: "Гуляй, парень, мы тебя найдем, если не в Лондоне, так в Нью-Йорке". Я віддав салют англійцеві, повернувся по-військовому і вийшов із шатра.

 

Про те, як проходила ота совєтська репатріяція в Беллярії, досить докладно описано в окремій статті збірника "Ріміні. 1945-1947". Черговою витівкою "репатріянтів" стала видумка про бунт у таборі, який нібито підняли ті полонені, які хочуть виїхати. А насправді сталося таке. Сотні дивізійників зібралися біля воріт і вимагали, щоб повернули назад у табір наших старшин, протестували вони також проти спроби насильної репатріяції. Такі чутки поширювалися останніми днями по табору. Совєтські офіцери це витрактували на свій лад.

 

До Беллярії приїхали англійський і совєтський генерали. Коли про це почули, то до воріт прийшли всі полонені. Через перекладача цей англієць дізнався про справжні тривоги полонених. Ми розступилися, коли він з двома вояками зайшов через браму. Всі вишикувалися і віддали йому честь. Він відпустив своїх вояків, а сам пройшов до середини табору, ніби через почесну варту, завернув назад. Підійшов до совєтського генерала і пояснив йому, в чому справа, що ніякого бунту нема, запропонував йому, щоб пішов у табір. Той хотів пройти, але ми не пустили. То була остання репатріяційна нагінка на нас. Совєти забралися, більше ми їх не бачили і не чули про них. Табір ожив, хлопці стали веселішими, лунали сміх, співи, жартували, хоч харчування не поліпшилося, воду давали далі таку ж підігріту на сонці і настояну в гумових ємкостях.

 

Наближалася осінь. Військове англійське командування не дбало про поліпшення наших умов. З'явилися різні чутки: казали, що, можливо, нас звідси вивезуть до Англії чи Німеччини; інші твердили, що доведеться нам тут замерзати. Були й такі, що потішали: на Адріатиці зими бувають теплі, то якось дамо собі раду.

 

У Беллярії постійно діяв "базар", який я називав чорним ярмарком. На великій площі збиралося багато вояків, які обмінювалися різними речами. Дехто зумів від місцевих жителів діставати продукти, тютюн, цигарки, що вимінювалося на цінності. На цьому базарі зробив той "бізнес" Їсько Палига. Він не тільки ошукав мене, а ще й потім потягнув дві пачки виміняних цигарок, хоч одну я йому дав відразу. Я настільки звик до куріння, що не міг обходитися без цигарок. Як не було прикро із харчуванням, однак відкладав одного-два сухарі, щоб виміняти на "скрутку" (тобто на пучок тютюну на одну самокрутку).

 

Залишився зовсім без цигарок, а кортить засмалити. Кажу Казимирові: "Маю офіцерські рукавички і портсигар, який подарував мені німець у Словаччині". На портсигарі вигравірувана мапа і напис "Париж". Пропоную йому піти зі мною на базар й поміняти це на куриво. Вечоріло. Рукавички ми швидко віддали за нарізану стіпку ніби тютюну. Сідаємо в рові, закручуємо у туалетний папір той "тютюн", запалюємо, тягнемо. Щось не те. Виявилося, що нам підсунули листя з винограду. А курити хочеться. Є ще портсигар. Хоч і жаль з ним розлучатися, та що ж зробиш, коли припекло з тим куривом. Міняємо тепер на цигарки. Запалюємо, запалюємо. Ага! Те ж саме. Міняйли виявилися шахраями. Де їх тепер знайдеш? Пропали рукавички і папіросниця.

 

Дні у Беллярії тягнулися довго і нудно. Тому томилися від бездіяння, гнітила непевність нашого завтрашнього дня. У вересні почалися дощі. Свого коца мусів віддати на палатку, щоб заткнути діри. Вкритись нічим, одяг поганий. Спати мусили один біля одного, щоб було тепліше. Одне слово, бідували і молили Господа, щоб взяв нас під свою опіку.

 

Нарешті в середині жовтня надійшов наказ: покидаємо Беллярію. За 17 і 18 числа нас перевезли в інший табір, що знаходився поблизу старовинного міста Ріміні. Починався новий етап нашого життя в полоні, який тривав майже 600 днів.

 

Я залишився в третій сотні третього полку, правда, мав інших друзів. Казимир та хлопці зі Спасова розташовувалися по сусідству. Шатра тут були великого розміру. Мали по два стовпи, на яких вони трималися. По боках стіни мали висоту до одного метра. У такому шатрі можна було стояти на весь зріст. У ньому розміщувалося 18 осіб.

 

Як ми прибули в Ріміні, нам дали вдосталь соломи, котру належало використовувати як підстилку для спання. Та солома дуже швидко подрібнювалася, протералася, від неї робилося дуже багато пороху, засмічувалося в шатрі. Ми прибрали цю солому і спали на голій землі. З часом хтось із хлопців навчив нас майструвати ліжка з дроту. Роздобули чотири залізні стовпці, що використовувалися для огорожі, звідти ж намотали колючого дроту, акуратно зняли колючки. Із чотирьох стовпців зробили квадрат, переплели його щільно дротом, а потім забили в землю. Спали на такій дротяній лежанці учотирьох. Два коци стелили на дроти, а двома накривалися. Ті, хто спав усередині, наступного вечора лягали скраю. 

 

Моїми сусідами на тому дротяному ліжку були Андрій Ушкевич, Август Піх, Коваль. Ці хлопці походили з села Дунькович, що під Ярославом.

 

Серед усіх мешканців нашого шатра найбільше мені запам'ятався ще один хлопець з тих бойківських країв. Його прізвище було Лизун. Як і в Беллярії, у рімінському таборі також був "базар", але значно більший і з ширшим вибором товарів. Краму тут виставляли різного. Можна було купити за італійські ліри чи за доляри хліб, м'ясо, овочі, фрукти, навіть вареники чи борщ. Продавали тут і одяг, взуття тощо. Робилися й обміни.

 

У нашому шатрі найбільшим "гендлярем" був Лизун. Він щовечора ходив на базар, щось приносив з харчів та одягу. Одного вечора приніс черевики і став хвалитися, як то він когось обманув: дав свої подерті черевики, а дістав значно кращі та ще на додаток шість сухарів. Справді, принесені черевики виглядали як нові, дуже гарно справлені й чисті. Андрій Ушкевич каже: "Ану покажи, Лизуне, ті черевики, хай подивлюся на них, бо мені не віриться, що ти міг когось ошукати". Взяв він черевики, роздивився і знову до товариша говорить: "Ти, Лизуне, не ошукав нікого, а тебе обдурили, бо ти мав черевики, в яких міг ще ходити, а тепер не маєш що взути". – "Що за дурниці ти виговорюєш, – обурився Лизун. – Подивися, які вони мають гарні зубці довкола, де пришиті підошви".

 

Розглядали вони принесені черевики при тьмяному світлі каганця, яким була банка з налитою нафтою і ґнотом. При тому вогні розм'якла смола, з якої було зроблено підошву. Ушкевич натиснув пальцем і він застряг. Звичайно, в таких черевиках на смолі не походиш, а зовні вони мали гарний вигляд. Коли Лизун переконався в тому, що став жертвою шахрая, дуже розізлився: "Піду завтра на базар, знайду того злодіяку. Я йому покажу, де раки зимують".

 

Лизун був міцної будови, але мав лагідну вдачу. Ми знали, що хоч би й знайшов він шахрая, то однак йому нічого не зробить. На тому базарі було немало подібних хитрунів, яким хотілося за рахунок іншого мати кращий "ґешефт". Такі там існували бізнесові правила: кожен їх трактував, аби йому була вигода.

 

Зима видалася дуже холодною. Дули сильні вітри з півночі, дощі змінялися снігопадами, хоч сніжний покрив не втримувався. У своїх наметах ми добряче змерзали, бо мали на собі благенький одяг. У листопаді полоненим видали німецькі шинелі, блюзи та штани і по одному коцові. Я дістав шинелю і коца.

 

Довгі зимові вечори ми проводили за грою в шахи або карти. Освітлювався намет отими каганцями з консервних бляшанок. Каганці підвішувалися до бамбукових стовпців, що підтримували намет.

 

На Йордан випав мокрий сніг. Його тягару не витримали підгорілі бамбукові стовпці і наш намет завалився. Упав серед ночі, коли ми спали. Зчинилася серед нас паніка, не знали, що сталося, вискакуємо з-під брезенту, а довкола – снігу, снігу. Холодно, кожен, як заспокоївся, шукає щось натягнути на себе. Дочекалися світанку, та й узялися лагодити намет. А потім покропили його свяченою водою.

 

У таборовому товаристві знаходилося чимало мудрагелів, які придумували різні розваги, аби якось скрасити дозвілля бранців. У нашому наметі таким кмітливим виявився Шкорлятович. Він змайстрував без цвяхів круглого столика, навколо на краю написав азбуку та числа, посередині вмістив круг з грубого паперу, який мав крутитися. При цьому столі всідалися сам "ворожбит" (так ми прозвали Шкорлятовича) та трьох-чотирьох хлопців. Крутили по черзі тим кругом, Шкорлятович промовляв якісь таємничі заклинання. Таким чином, викликалися духи Гітлера, Пілсудського чи когось з інших відомих діячів, котрі померли. Одне слово, забавлялися спіритизмом. Ці таємничі сеанси проводилися вечорами і викликали потіху в нашому середовищі.

 

Мої співмешканці були добрими і товариськими хлопцями, ніхто нікому не робив  кривди. Взагалі між усіма таборянами існували приятельські стосунки. Один до одного ставився із зрозумінням та співчуттям. Правда, траплялися й такі, що дерли носа вгору, хотіли вивищитися перед товаришем, але таке трапляється серед людської спільноти скрізь.

 

Дякувати Богові, ми щасливо перезимували. А навесні почався в таборі рух: наше командування взялося за його розбудову, за налагодження нормального життя. Створили кілька робочих куренів, серед яких одним із перших став будівничий. Його очолив інженер В. Побідинський. Цей курінь взявся за будівництво церков (для греко-католиків і православних), приміщення для культурно-освітніх установ. У таборі відкривалися різні навчальні заклади. Першою почали діяти ще з листопада 1945 року рільничо-городнича школа.

 

Незабаром відкрили гімназію, на її відкритті я зустрів поручника Євгена Пліхоту, який вчився в Сокальській Гімназії (здав матуру 1943 року). Я попросив його, чи не допоміг би мені стати учнем табірної гімназії. Однак, як я це відчув, він не дуже втішився зустріччю зі мною, а мені відповів, що до навчання будуть приймати тільки тих студентів, які закінчили шостий клас.

 

Діяв у таборі юнацький курінь. Хоч мені минуло лише 19 років, однак мене чомусь не прийняли до цього куреня. Не пам'ятаю вже, за яких мотивів відмовили. Не пощастило мені й стати членом "піонерського" куреня.

 

Минали дні. У травні ми відзначили річницю нашого полону. Кожен натерпівся за той рік. Та найбільше допікав нам, молодим хлопцям, голод. Від постійного недоїдання часто тьмяніло в очах, крутилася голова. Важко переносилася спека. Треба було якось рятуватися.

 

Довідавшись, що Богдан Лисяк став ад'ютантом коменданта табору для особливих доручень, я пішов до нього як до свого давнього знайомого. Признався йому, що почуваюся дуже погано, знесилений, ослаб, що одного разу на збірці знепритомнів; висловив побоювання, що через постійне голодування можу серйозно захворіти. Попросив його: "Чи не міг би ти знайти мені якусь роботу?" Я годився на будь-яку посильну працю. Богдан потішив мене, пообіцяв мені щось підшукати. Справді, через кілька днів мені сказали збирати свої манатки й перебиратися до іншої робочої сотні, яку в таборі називали "Зайцевою командою". Командиром цієї сотні був Матвій Заяць. Він ходив з палицею, мав пошкоджену руку і налягав на праву ногу. Служив старшиною у 1919 році в УГА. Походив із Надвірної на Станіславщині.

 

У таборі йому доручили сформувати такий підрозділ, що займався асенізаторським обслуговуванням, тобто вивозив нечистоти (а точніше фекалії) у бочках, прибирав сміття. Звичайно, робота була неприємна, але людина до всього звикає. Ми виїжджали за межі табору, виливали з тих бочок на поля італійців. Мали можливість контактувати з місцевим населенням, проводити обміни, продавати й купувати. У табір привозили горілку, вино, навіть у малих бочечках вермут, тютюн, цигарки, хліб, борошно з кукурудзи чи пшениці. Той крам згодом продавався на "базарі".

 

Нам давали кращі харчі. І вперше за минулий рік я почувався ситим. У "Зайцевій команді" я став працювати восени 1946 року. Досить швидко віджив фізично, зміцнів і навіть допомагав Казимирові Семенчукові при кожній нагоді. 

 

 

За межі табору ми виїжджали по черзі. Якось, коли підходила моя черга, вдалося організувати добрий "ґешефт". По-товариському я домовився з наглядачем лазні, який мені дав кілька бочок нафти, ще кілька – кухар нашого полку Щур. Діяли зі мною ще троє хлопців. Знав про нашу справу і шофер. Ті бочки ми швидко повантажили на машину, гарно їх замаскували, поставили кілька бочок з фекаліями. Успішно проїхали за межі табору. Швидко знайшли купців серед італійців. Вони заплатили нам по 40 тисяч лір за бочку. Отже, виручили, як на той час, добрі гроші. Усі компаньйони "ґешефту" мали дістати свою частку. Я передбачливо заховав ті гроші у робочі рукавиці, які кинув за сидіння шофера.

 

Як ми поверталися назад до табору, то нас зупинили вартові, стали питати, де гроші. Виявляється, хтось про нас вже доніс. Усіх запровадили до вартовні, обшукали. Через вікно я бачив, як у кабіні машини нишпорив сержант-англієць. Я подумав: "Пропали наші старання". Нас ще потримали кілька хвилин у вартовні, питаючи, куди ми поділи гроші за продану нафту, але ми усі дружно заперечували, що займалися комерцією, твердили, що хтось на нас наговорив неправду.

 

Коли нас відпустили і ми в'їхали на територію табору, я розшукав рукавиці, наші гроші були на місці. Ми чесно поділилися ними, дали відповідний пай кухареві й наглядачеві. Усі були задоволені успішно проведеним "ґешефтом". Через два дні до мене загостив Богдан Лисяк. Поцікавився, як мені працюється у "Зайцевій команді", а потім каже: "Чув, що тобі пощастило добре заробити". Я здивовано питаю його: "Звідки знаєш?" Відповідає просто: "Ми все в штабі знаємо, особливо про вдалі "ґешефти". Я зрозумів, що йому у пригоді стала колишня робота у секретних відділах штабу дивізії. Мав він своїх інформаторів і тут, серед полонених. Але бачу, що Богдан прийшов не поздоровити мене з моїм першим бізнесовим успіхом. Щось інше його привело до мене.

 

І про це він сам одверто сказав: "Планую зробити файний "ґандель". Для цього потрібні гроші. Прошу тебе позичити мені сім тисяч лір. Віддам подвійно". Хоч і в мене був намір придбати собі дещо з одягу, та, подумавши і зваживши, що саме завдяки Богданові я дістав цю роботу, позичив йому ті гроші. Та після того вже не бачив більше ні грошей, ні Богдана. Згодом довідався, що він справді взявся за якийсь непевний "ґешефт", провалився, його впіймали на гарячому, він опинився в тюремному таборі. Із повідомлення в квартальнику "Вісті Комбатанта" я довідався, що Богдан Лисяк жив у Нью-Джерсі, а помер передчасно 1972 року в США. Коли він там перебував, між нами не було ніяких контактів.

 

Згодом ми якось налагодили свій бізнес: купували нафту в п'ятигалонових баньках (приблизно 22 літри). Ці банки добре закупорені, закладалися у бочки з фекаліями, і таким чином перевозилися за межі табору. Потім ці банки треба було дістати з того смороду, обмити. То була неприємна робота. Але як людина голодна і злиденна, то на все піде. На значний ризик ми йшли, перевозячи у тих санітарних бочках різний крам до табору. Правда, вони були порожніми, можливо сморід відганяв вартових, вони не наважувалися прискіпливо їх оглядати. 

 

 

Ми в таборі мали своїх клієнтів, які нам давали гроші на закупівлю певних товарів, і виконували їх замовлення. Перепродажем ми не займалися. Свому клієнтові (на жаль, прізвище його забув, пам'ятаю, що був він з четвертої сотні третього полку) я періодично доставляв вермут у бочечці. Ніяких непорозумінь з ним, а також із вартовими ніколи не мав. Все складалося добре.

 

У цій сотні подружився з гарними і надійними хлопцями. Багатьох з них запам'ятав (хоч і прізвища декого не пригадую). Біля мене спав Наконечний, який походив із Самбора. Мав звичку говорити: "Дай си раду". За цивільним фахом був мулярем, любив хвалитися, як він добре і багато мурував будинків. Часто згадував свою родину, тужив за нею.

 

З другого боку від мене займав місце Іван Рудик, хлопець із східних земель України. Розповідав, як більшовики розкуркулювали його батька, скільки він від них натерпівся. Від нього, очевидця страшного голодомору в Україні 1932-1933 років, ми довідалися про ту жахливу трагедію. Іван бачив трупи померлих людей на вулицях рідного села, згадував про випадки людоїдства. Коли ми збиралися біля нього і розпитували про все те, то про пережите він говорив із сльозами на очах. Міцний, ставний парубійко не міг стриматися й опанувати собою, коли говорив про злочини сталіністів.

 

Іван був добрим і щирим товаришем, потребував багато їжі. Кожному з нас тих харчів, що видавали, вистарчало, а Рудик ними не наїдався. Всю суху пайку він споживав нараз.

 

Два брати Гуцуляки мали прізвище, що свідчило про їх походження з карпатського краю. Ділилися між собою по-братерськи. Відзначалися чемністю, гарно ставилися до всіх.

 

Запам'ятав я хлопця, якого ми прозвали "Тітом". Не знаю, хто і чому придумав йому таке прізвисько, але він на нас за те не ображався. Був високого зросту, гарної будови, лице завжди в подряпинах. Мав дуже товариську вдачу, любив випити і добре з'їсти, а ще не був ніколи байдужим до дівчат. Як тільки виривався за табірну огорожу, то шукав знайомство серед жіноцтва, користувався в нього успіхом.

 

Не пригадаю прізвища іще одного дуже молодого на вигляд бранця. Тихий і смирний, він був уважним слухачем, постійно прислухався до оповідей старших.

 

У кіпці шатра спали один проти одного Володимир Титла і Михайло Чорний. Обидва високого зросту. Володимир був з-під Рави-Руської. Він заїкався, а ще гірше тоді, коли хотів щось швидко розповісти. Михайло носив окуляри. Скельця дуже грубі; мені здається, що ті окуляри були дуже сильні для нього, бо він постійно примружував очі.

 

Володимир і Михайло любили грати в шахи. Часто сперечалися між собою, іноді й сварилися. Одного разу Титла чомусь погнався за Чорним. Хтось натягнув між шатрами шнурок. Було під вечір. Михайло, звичайно, того шнурка не побачив, зачепився, упав, окуляри злетіли йому, на щастя, не розбилися й він не потовкся.

 

Отже, у шатрі нас квартирувало дванадцятеро. Надходили Великодні свята 1947 року. Ми розстаралися дещо з продуктів: хліба, м'яса, вина. Дістали з Риму пасочки, які ходили святити під нашу церковцю. У Великодню Неділю, як і всі таборяни, побували на Службі Божій, а потім усім гуртом засіли за спільний сніданок. Хтось із хлопців запросив фотографа. Коли дивлюся на пам'ятну знимку, згадую той Великдень на італійській землі в таборі полонених дивізійників під містом Ріміні. Тоді, за нашим святковим столом, ми й ще не знали, що невдовзі будемо прощатися назавжди з цим табором, з цим краєм.

 

Через три тижні після Великодніх свят у таборі пішли поголоски, що нас звідти вивезуть. І от настав день, коли прийшла команда збиратися. У першому турі відправили перший полк, до якого долучили частину нашої робочої сотні. З нею поїхав і я. Військовими вантажними автомашинами доставили нас на пристань біля Венеції. Посадили на військове транспортне судно. Того дня від цього причалу відійшло 8 таких транспортів, що взяли курс на південь. 

 

 

Тривога не покидала нас кілька днів: "Куди везуть? Чи справді до Англії? А може, як виберемось з Адріатики в Середземне море, то попливемо до Чорного моря?" Всі стояли на верхній палубі і дивилися, куди на хвилях несе нас судно, орієнтувалися по зорях. Ніхто з англійців нам нічого не говорив. Нарешті наш караван вийшов у Середземне море і повернув направо, курсом на захід. У багатьох на обличчях з'явилися радісні посмішки. Значить, пливемо-таки до Англії.

 

На суднах були розвішані гамаки, в яких ми мали спати. Та ними ніхто не користувався, бо від бурі на морі транспорт кидало на хвилях, а ті гамаки ставали гойдалками. Багато хлопців дістало морську хворобу. На сон ми влягалися на підлозі.

 

Транспорт плив дуже повільно. Видно, ті судна не могли розвинути більшу швидкість. Більше тижня минуло, поки ми нарешті дісталися до Ґібралтару. Причалили до кам'янистого берега. Ми побачили стрімкі скелі, поміж яких розкидане місто-порт. А навпроти за милю – африканський берег, кордони Марокко. 

 

 

Несподівано біля нашого судна пришвартувався пароплав, на щоглі якого – червоний прапор, а на бортах – відзнаки СССР. До нього – якихось тридцять метрів. У нас зчинилася паніка. Хтось кинув: будуть нас переводити на того пароплава. Хлопці почали бігати по нашому судні, вигукувати прокляття на адресу совєтів та англіків, які хочуть нас видати. Капітан нашого судна пішов до несподіваного "сусіда" і досить швидко повернувся, заспокоїв нас: совєти везуть різний крам з Англії, скоро відпливуть. На совєтському пароплаві були жінки в одностроях. Хтось із хлопців став з ними перегукуватися: "Куди їдете?" – "Домой! А ви куда?". На те ніхто нічого не відповідав. Незабаром совєтські моряки відплили на схід.

 

 

Ми стояли в Ґібралтарі дві добі. Ця затримка знову ж негативно вплинула на настрої хлопців; сіяла серед них тривогу. Відсутність інформації (а з нами практично англійські старшини не спілкувалися) породжувала песимізм і якусь зневіру, травмувала психіку людей. Певною мірою саме з цієї причини на мою думку і стався трагічний випадок. Серед ночі один чоловік старшого віку перерізав лезом собі вени на руці. Його сусід випадково помітив калюжу крові біля себе, наробив крику. Прибігли чергові англійські вояки, забрали закривавленого в медчастину, лікар перев'язав його. Потім говорили, що той чоловік хотів поповнити самогубство, зійшов з розуму. Говорив, що має жінку й дітей, господарку вдома, що не поїде в Англію. Що з ним сталося, мені не відомо. Чув, що його відправили до лікарні психічнохворих.

 

Над нами тяжів фатум. Через непоінформованість ми перебували в постійній напрузі, хоч усе більше й більше переконувалися в тому, що нас не видадуть совєтам. Після того, як їх репатріяційна комісія не змогла нас добровільно схилити до повернення на "родіну", могли бути вжиті інші заходи масової депортації відповідно до Ялтинських угод. Але в нашій долі велику роль відіграло заступництво святійшого отця Папи Пія XII, який клопотав перед урядами альянтів, щоб нас не віддали в пазурі Сталіна та його сатрапів. Велику духовну й практичну опіку над українськими бранцями здійснював архієпископ Іван Бучко. Пригадую, його приїзд у табір в Ріміні 2 грудня 1945 року був для нас справжнім святом.

 

Перебуваючи в таборі, ми не знали, що вищі урядові чинники Великобританії досить прискіпливо вивчають кожного з нас, маючи намір перевезти дивізійників на острови туманного Альбіону. Спеціально створена комісія, як я довідався про це значно пізніше, розглянула всі обставини створення нашого військового формування, його участі у бойових діях, поведінку вояків у полоні і підготувала доповідну записку. Вона датована 21 лютого 1947 року, підписана офіцером Д. Голденом Портером. "Загальне враження, – йшлося в цьому документі, – від усіх у таборі дуже сприятливе. На наш погляд, вони порядні люди..." (Військо України. 1933. № 9. Лип. С. 106.).

 

Після такого висновку й було прийнято рішення про транспортування нас. Коли ми минули Ґібралтар, уже ні в кого не було сумніву щодо того, куди везуть. Турбувало інше: що нас там чекає? Кілька днів подорожі Атлантикою принесли багато приємного: хлопці налаштувалися на гарний лад.

 

Причалив наш транспорт у портовому містечку Гапендоні. Нас запровадили до малого табору, отже, ми й далі маємо статус військовополонених. По сусідству знаходився перехідний табір німецьких вояк. Вони поверталися на батьківщину з Канади та Сполучених Штатів Америки. У них на одностроях була нашита кругла червона латка на плечах і на штанах. Ми ще не мали ніяких відзнак. Прибули в своїй добре поношеній німецькій уніформі. У цьому таборі нам видали нові однострої, чисту білизну, взуття. Перед тим ми пройшли медичну комісію, а також санобробку в лазні. Харчі виділяли досить ощадно. Хто мав доляри, той міг купити в німців навіть торта. Їм видавали багато різних продуктів і навіть делікатесів.

 

У тому таборі мені запам'ятався один англійський офіцер, котрого ми прозвали Маєвським. Серед нас був чоловік, схожий на того англійця. Мав руді вуса, був такого ж зросту, ходив так само. Англієць постійно не давав нам спокою, усе гонив нас – треба було чи ні. Видумував якусь непотрібну роботу. Коли ми гуртом стояли чи сиділи, то хтось обов'язково говорив: "Хлопці, Маєвський йде, розходіться!" Офіцер не любив, коли ми збиралися й розмовляли. Це його непокоїло, і він нас розганяв. Але англієць допікав нам недовго, бо тут ми були лише тиждень.

 

Нас перевезли в табір біля містечка Гадігтон у Шотландії. Його збудовано для польської армії генерала Андерса. Тут стояли бляшані будинки, що мали вигляд півбочки. Усередині стояли ліжка, на яких лежали матраци, напхані гимблівкою (стружкою), підлога цементна. У нашому "бараку" вмістилося 17 осіб. Прізвища частини з них запам'яталися: Лука Світлик (походив із Золочівщини) та Ярослав Стешин (обидва живуть в Едінбурзі, Шотландія), Василь Шелест, Іван Деркач, Петро Дубок, професор Нагірний (усі із Східної України), Михайло Присідний, Любчак. Східняки не були дивізійниками, а опинилися у рімінському таборі по закінченні війни. Вони служили в Червоній армії, а відтак – у батальйонах "РОА" ("Русской Освободительной Армии"), сформованій генералом Власовим. Були свідомими у­раїнцями, кожен з них мав якусь професію. До нашої дивізії пристали, рятуючись від депортації на "родіну".

 

І зовнішнім виглядом, і запровадженими порядками тутешній табір дуже відрізнявся від рімінського. Довкола він був обнесений дротяною сіткою висотою в чотири стопи. Над загорожею не стреміли вартові вежі. Ніхто нас не стеріг, лише при брамі стояла військова залога.

 

Наш барак знаходився на протилежній стороні табору біля огорожі. На території табору росли високі дерева, було затишно як у парку. Я часто йшов під загорожу поміж дерева, там було спокійно, ніхто не докучав і не заважав. Я міг зосередитися, займатися вивченням англійської мови. Ходив і вголос вимовляв окремі слова, цілі речення. Якби хтось зі сторони помітив мене, то подумав би, що я збожеволів. Та я не зважав ні на що, вперто продовжував самостійні заняття. Роздобув польсько-англійського словника та посібник з початкового курсу англійської мови. На ці заняття мені доводилося витрачати вільні години після повернення з роботи.

 

У цьому таборі мене розшукав мій односельчанин і далекий родич мгр. Теодор Прокопчак. Під час війни він потрапив до польської армії генерала Андерса. Про моє перебування в таборі для полонених він дізнався від моєї тітки Пелагії з Канади. Вона мені писала про нього, повідомляла, що він мене відвідає в Італії. Мав приїхати туди й ще один земляк зі Спасова Яким Крохмаль, який також служив в армії Андерса. На жаль, в Ріміні вони не були. Пізніше я довідався від них, що боялися навістити нас, бо були б мали велику неприємність від польського командування, котре вороже ставилося до української дивізії та її вояків.

 

Т. Прокопчак був у корпусі військовим суддею. Як корпус прибув до Англії, його звільнили з війська. Жив у Манчестері, очолював Спілку українців Британії (СУБ). З дому виїхав до Канади за афідавідом, який йому вислала Марина Баран (Ярмошкова) зі Спасова. Вона приїхала до Канади 1925 року. Теодор і Марина зналися ще з дитинства.

 

З Прокопчуком я тривалий час листувався. Коли я приїхав до Канади, то він зустрів мене на залізничному двірці у Вінніпезі. Я переночував у його квартирі.

 

У Шотландії нам було незле: мали їсти доволі, але ж вважалися полоненими. Ми могли віддалятися за межі табору на 60 миль (до 100 кілометрів), бути відсутніми до дев'ятої години вечора. Нам дозволялося користуватися міськими автобусами, відвідувати кінотеатри й ресторани. Хоч офіційно нам заборонялося мати гроші, проте ніхто в нас не питав, звідки їх маємо і хто нам дав, коли купували квитки в кіно чи цигарки та тютюн у крамниці, замовляли щось у ресторані. Ми старалися добре працювати на фермах, а за це діставали додаткову платню від фермера. Одержували ми також зарплату в табірних грошах, за які можна було дещо (зубну пасту, приладдя до голення, мило, дві цигарки на день, а також найбільш популярний – смачний овочевий торт, кейк) придбати у табірній кантині.

 

Пригадую, як перший раз нас привезли до фермера на роботу. Було нас тридцять осіб. Ми проріджували буряки. Ніхто з нас не знав, як правильно це робиться, але шотландці нам показали і справа пішла. Кожен з нас охоче взявся за проріджування буряків.

 

Як випроваджали з табору, то дали канапки з джемом та на цілу групу чаю. Фермер мав забезпечити гарячою водою, щоб запарити той чай. Настала обідня пора. Служниця принесла велику круглу посудину з кип'ятком. До неї кинула принесений нами чай. Служницею була молода, вродлива дівчина. Все робила посміхаючись. Та посмішка з її обличчя враз щезла, коли хтось запитав, чи нема молока і цукру. Дівчина не зрозуміла, що їй кажуть, насторожилася.

 

Був між нами старший чоловік, може п'ятдесяти років, на прізвище Бурлака. Ми кликали його "дід Бурлака". Походив зі Східної України, служив у "РОА". По війні пристав до дивізійників, щоб уникнути депортації на "родіну", бо знав, що його там чекає. Так от "дід Бурлака" каже: "А ну, хлопці, дозвольте мені пояснити їй, що ми хочемо молока". Стає він на четвереньки, показує на голові роги, імітує руками доїння корови, а тоді як зареве. Дівчина розсміялася, швидко пішла до хати і повернулася з пляшкою молока, яке влила до посудини з чаєм.

 

Хтось із хлопців натякнув: "А цукру нема?" Знову німа сцена, пішла у рух мова глухонімих, бо ніхто з нас тоді ще не розмовляв англійською, а моїх знань також бракувало, щоб пояснити служниці, чого ми хочемо. Однак дівчина нас не розуміла, а може, вдавала, що не розуміє. Цукор був розкішшю: його бракувало і видавали цей продукт населенню на картки.

 

У Шотландії на фермах о десятій годині ранку відводився т. зв. час на чай ("ті тайм"). Нам видавали в таборі лише по дві скромні канапки та чай для заварювання. Дехто не витримував і з'їдав ті канапки вранці, в обід – почував себе покривдженим, а до вечері залишалося чекати ще довго, о другій годині також була перерва на чай. На початках нашої роботи ми обходилися без ранішнього і обіднього чаювання, просто трохи відпочивали.

 

Пізніше, коли до фермерів споряджали невеликі команди або посилали поодинці, то наші працедавці давали нам дещо перекусити (канапки) і поїли чаєм. За добру працю щедрий фермер нам у кінці дня видавав по шилінгові. Це вже був певний стимул. Коли ми приходили до такого фермера, то старалися всі працювати на совість. Траплялося, що до нашого гурту потрапляв лінькуватий хлопець, тоді виникали непорозуміння.

 

У мене завжди складалися добрі стосунки з фермерами. Вони ставилися до мене як до вільної людини, а не полоненого. Одного разу я потрапив до майора англійської армії. Цей військовик мав господарство в околиці нашого містечка. Йому належали два будинки та кілька менших приміщень для господарського приладдя, а також невелика земельна ділянка, на якій росли переважно квіти та декоративні кущі й дерева. Протягом робочого тижня він був в Едінбурзі, виконував свої військові обов'язки. Увечері в п'ятницю машиною приїжджав з цілою родиною, проводив тут вихідні, а в понеділок вранці повертався назад до столиці. В одному з будинків мешкав з сім'єю робітник, який доглядав за майоровим господарством.

 

Мене прислали допомагати цьому робітникові. Разом з ним я порався в городі й на квітниках, викладав з каміння доріжки, впорядковував альтанки тощо. Робітник, його жінка та діти спілкувалися зі мною по-дружньому. Я починав практикуватися в англійській мові, нерідко допомагав собі пальцями. Ми завжди знаходили порозуміння.

 

Жінка того робітника пригощала мене чаєм, давала закуску, часом кликала до хати на обід. За це я був вдячний. Очевидно, між собою шкоти (так звали шотландців) говорили про мене, і доглядач похвалив мене майорові за старанність у праці. Щоразу в п'ятницю, коли господар приїжджав, а я відходив у табір, він мені давав гроші, часом і п'ять шилінгів.

 

Якоїсь п'ятниці господар запитав мене, чи не зміг би я прийти наступного дня, тобто у суботу, і допомогти йому виконати роботу, яку намітив давно. До нього через тиждень мали приїхати гості і він хотів упорядкувати господарство. Я охоче погодився. За суботу ми зробили те, що схотілося майорові, він задоволено потирав руки і, прощаючись зі мною, простягнув цілого фунта стерлінгів. У той час в Шотландії то були великі гроші.

 

На жаль, незабаром ця моя служба закінчилася. Мене спрямували у розпорядження фермера Пейтона, який господарював у місцевості Істфорчин, що знаходилася поблизу нашого табору. Під час війни там було військове летовище, стояла американська летунська частина. Казарм тут вже не залишилося, летовище не використовувалося. Між бетонними злітними дорогами були досить широкі смуги землі, яку обробляв фермер. Він вирощував пшеницю. Був він літнім чоловіком, мав дорослого сина. Обидва працювали урядовцями в місті Думбарі. Жив Пейтон на фермі з жінкою. Як мене привели до нього, то він розповів мені, що маю робити, а сам кудись подівся. Настав час чаювання, а потім – обід. До мене ніхто не приходить. Не мав де дістати не тільки гарячої, а звичайної води, щоб бодай напитися. Я зажурився, подумав, що потрапив до фермера, який не дбає про робітників, десь близько другої години з'явився Пейтон, почав мене розпитувати, як йде робота. А я йому скаржуся, що не міг досі навіть чаю випити. Він здивувався: виявляється, не знав, що мав би забезпечити мене гарячою водою, думав, що я мусив про себе сам потурбуватися. Завів мене на подвір'я, показав, де набирати воду, де стоїть електричний посуд, щоб її закип'ятити. Пояснив, що його жінка також працює, протягом дня нікого вдома нема, лише він повертається найшвидше.

 

Наступного дня на фермі я вже нікого не застав, довелося мені самому господарювати. У перші дні я косив бур'яни на подвір'ї й на тих ділянках. А як почалися жнива і Пейтон або його син комбайном збирали врожай, то я відвантажував мішки із збіжжям. Працював, як кажуть, від зорі й до зорі. Виходив на роботу в суботу й неділю. За це фермер мені платив грішми. Звичайно, Пейтон використовував мене на повну катушку, та кому поскаржишся, адже я виїжджав ровером з табору без дозволу властей. У цього фермера я заробив кільканадцять фунтів стерлінгів. По жнивах у нього не було роботи. Треба було її шукати.

 

У таборі була лікарська станиця, т.зв. ревір. Ним завідував один лікар, який мусив бути спеціалістом на всі випадки життя. Якось мене розболівся зуб і я пішов до нього. Він вирвав зуба, а потім роздивився і каже: "Знаєш, я вирвав здорового зуба". Що ж зробити, лікар не був дентистом.

 

Завдавала мені трохи клопоту хвороба прямої кишки. Лікар намагався заспокоїти мене різними маніпуляціями, аж поки не додумався, що потрібне хірургічне втручання і скерував мене до військового шпиталю в Глазго. Звідти мене відправили до містечка Ботесдейл в Норфолькшіре, де знаходилася лікарня для німецьких полонених.

 

Їхав я у супроводі озброєного британського вояка. На мене, одягнутого в однострій полоненого, звертали увагу всі люди, коли ми сідали в поїзд, проходили по вагону. Коли доїхали до Лондона, то мали пересісти на інший потяг. До його відходу було досить часу. Мій конвоїр походив, певно, з Лондона, чи з місцевості поблизу столиці, тому вирішив зайнятися своїми справами. Завів мене в ресторан, який знаходився недалеко від двірця, замовив їжу, наказав чекати його, а сам кудись подався. Я наївся, вийшов на вулицю. Звідти було видно прославлений Біг-Бен. Роздивляючись будинки, пройшов кілька десятків метрів і не помітив, як мій конвоїр зайшов у ресторан, а за хвилину звідти прожогом вискочив. Побачив мене і заспокоївся, став говорити мені, як налякався, не заставши мене в ресторані.

 

Ми йшли до двірця, я його заспокоював, хіба я міг кудись втікти, адже ж Англія – острівна країна, довкола вода, а плавати я не вмію. Він зрозумів, що я жартую, розсміявся. Того ж таки дня англієць доставив мене до німецького шпиталю, де мене оперували. Після цього я пролежав, здається, три тижні.

 

Недалеко від того містечка був табір наших полонених. В ньому утримувалися Степан Мідзян, інші мої знайомі. Приїжджав ровером мене провідати Казимир Семенчук. Як я поправився після операції, мене відіслали назад у шотландський табір у Гондінгтоні. Знову життя пішло тим же темпом, що й раніше.

 

Настала зима 1947/48 року. Я ходив на роботу до фермера, який тримав свиней, дуже любив цих тварин, сам біля них порався. Мені доручали копати брукву в полі, готувати корм тощо. Моїм напарником був місцевий шкот. Він не раз розповідав мені смішні історійки про того фермера, його дивацтва, особливо коли доводилося займатися паруванням льох з кнурем. Іноді виникали комічні ситуації.

 

Кінець грудня. Наближалися Різдвяні свята, які шотландці відзначали буденно. Вранці або увечері сім'ями йдуть до церкви, а протягом дня, як звичайно, працюють. Правда, влаштовують святковий обід. Мій фермер запросив і мене на такий обід. У мене був ровер, який сам склав із старих частин, знайдених на сміттєзвалищах. Позичив у Василя Шелеста шкіряну куртку, яку він тільки-що купив. Приїхав на ферму, на подвір'ї мене зустрів сам господар. Зайшли до хати. У великій кімнаті по-святковому застелений стіл, а на ньому – різні страви. У фермера була гарна жінка та троє діток віком від трьох до дев'яти років. Усі гарно одягнуті. Лише сам господар у своєму повсякденному робочому одязі, від якого несе неприємний запах.

 

Сіли за стіл. Господар привітав із святом, випили по келиху вина, пообідали. Ніхто не колядував. Відразу ж після обіду господар пішов до своїх свиней, а я посидів ще з п'ятнадцять хвилин у колі сім'ї, подякував за гостину, та й вирушив у зворотню дорогу.

 

У той день трохи підмерзло. Сніг не лежав на полях, а шосе вкрилося слизькою льодовою плівкою. Під'їжджаю до містечка, дивлюсь: на узбіччі дороги за якихось п'ять метрів перевернута автомашина. З вікна висунута рука, хтось мені подає знаки, просячи порятунку. Щоб зупинитися, гальмую, а ровер повзає по гостинцю, падаю на той асфальт. Підходжу до перевернутого авта, відкриваю двері, беру під пахви молоду жінку й намагаюся її витягнути; бачу – вона боса, відпускаю назад, а вона каже: "Тягни догори, бо треба визволити ще батька". Тримаємо відкритими дверцята. Зібралося трохи людей. Разом поставили авто на колеса. Всі тішаться, що ніхто не покалічений. Я глянув на позичену шкірянку, а в ній цілий рукав обдертий. Ото маєш, чоловіче, різдвяний гостинець!

 

Василь не захотів ніякої компенсації за куртку. Сказав мені лише: "Добре, що ти не побитий!"

 

Минув рік нашого парубкування у Шотландії. Тут ми не голодували. Режим нашого утримання в таборах не був таким суворим, як в Італії. Однак ми залишалися полоненими. Вже із сусіднього табора звільнили німців. А чому нас тримають за дротами? Чи, може, мають намір відправити на "родіну"? На фермах ми проводимо вже другі жнива, копаємо вдруге в цій країні картоплю. Працюємо на різних роботах у приватних господарствах, куди нас посилають, та почуваємося невільниками, часом і терпимо від того безправного існування.

 

В одного фермера ми копали картоплю. Збирали бульби дівчата, що належали до т. зв. польової армії ("ланд арме"), у великі кошики, а ми їх відносили до причепа, який тягнув трактор. Під час перерв ми розмовляли з дівчатами, жартували. Одна із них запросила мене в кіно. Кажу їй, що не маю грошей та й мушу бути в таборі на дев'яту годину вечора. Вона запевнила, що як сама запрошує, подбає про квитки, що сеанс закінчиться завчасно, і я зможу прибути в табір до контрольного терміну. Ми про все тоді домовилися. Прийшли в кінотеатр, сіли на свої місця, їмо смажену картоплю в пакетиках, яку купила моя знайома, чекаємо початку демонстрування фільму. Нараз за нами сіло кілька американських вояків. Той, що вмостився за моєю спиною, витягнув свої довгі ноги і поклав мені на плечі, почав стискати брудними черевиками мою шию. Його колеги сміються, а дівчина свариться з тими зухвалими американцями, а вони ще більше сміються і знущаються наді мною. Звільнився я від ніг нахаби, але настрій був зіпсований. Відчув приниження.

 

Перебуваючи у Шотландії, зустрічаючись з місцевими людьми, я все більше й більше відчував потребу оволодіти англійською мовою. Деякий запас слів у мене вже був, але вільно порозумітися ще не міг. У такому ж становищі знаходилося багато наших вояків. Ми переконалися в тому, що доведеться нам жити в світі, де ця мова панівна. Мої самостійні заняття дали певні результати, але не такі відчутні, що ними можна було похвалитися, однак серед колег я мав деякий авторитет.

 

У суботу ми працювали лише до обіду, а другу половину дня використовували для відвідування крамниць, їздили іноді до Едінбурга, столиці Шотландії, інших міст, адже нам дозволялося віддалятися від табору на 60 миль. Мій друг Григорій Остап'юк попросив поїхати з ним до Едінбурга, щоб купити панчохи його сестрі, котра була в Німеччині. Я згодився. У словнику розшукав, як англійською кажуть про панчохи, дещо запитати ми вже вміли. їдемо автобусом до столиці й весь час повторюємо: стокінг... стокінг... сто...

 

Приїхали, дісталися на одну з центральних вулиць, де був великий магазин жіночої білизни й мануфактури. Заходимо до середини, а на нас здивовано дивиться молода продавщиця. Ми пізніше довідалися, що у Шотландії та Англії існувало неписане правило, за яким чоловіки не відвідували крамниць, де продавалися товари для жінок. А спочатку ми не зрозуміли здивування молодички, хоч вона, побачивши, що має справу з іноземцями, вирішила якимось чином нам допомогти, запитала, що нам потрібно. А в нас, як на зло, те слово вилетіло з голови: дивимось один на одного і не можемо згадати. Почав Гриць пояснювати жестами, показуючи на свої ноги. Панянка дивилася на нього з посмішкою й знизувала плечима, мовляв, не розуміє, що хоче цей молодий полонений чужинець. Гриць ще щось белькоче і наближається до неї, щоб показати оту річ, за якою ми прийшли, на її ногах. Налякана панянка втікла за лаштунки, звідки вийшла із злим виразом обличчя старша дама. Ми розгубилися, не знали, як пояснити. На шум прийшов мужчина. Промайнула думка: тепер утрьох дадуть нам перцю. А чоловік заговорив до нас по-німецьки, запитуючи, чого ми хочемо. Нарешті доходимо до якогось порозуміння. Коли чоловік пояснив жінкам, що ми хочемо купити, ті голосно засміялися. Треба було ще з'ясувати, якого розміру потрібні панчохи чи бодай на яку особу. Тоді Гриць знову наблизився до молодички, котра відразу ж утекла. Певно із півгодини купували ми панчохи. Все закінчилося добре і на високій ноті.

 

Неділя була у нас вихідним днем. Крамниці не працювали. У пивних барах приймали лише подорожуючих, а полонених туди не впускали. У неділю при гарній погоді ми ходили переважно в містечко Гадінґтон, де був гарний, чистий парк. Посеред нього протікала річечка шириною п'ять-шість метрів. Через неї був місток лише для пішоходів. З обох сторін напис англійською мовою попереджував, що проїжджати на роверах через місток забороняється. Багато наших хлопців на це не зважали.

 

Дядька Семена (так у таборі звали східняка, якому було поза п'ятдесят літ) понесло на ровері через парк. Якось незграбно виїхав він на той місток і упав у річку. Добряче намок. Його побачив усюдисущий "бобі" (так звали шотландці поліцаїв), покликав нашого дядька до себе, а потім привів до табору. Оскільки з ним сам порозумітися не міг, то розшукали перекладача Богдана Тарнавського. Сказав йому, що дядько Семен порушив заборону і йому належить сплатити штраф – один фунт стерлінгів (навіть у табірній валюті – це була солідна сума). Коли Тарнавський переклав слова поліцая дядькові, той почав сердитися, бурмотав, що це він, Семен, упав у річку, бо не міг переїхати, та ще за таке має дати фунта. Всі зрозуміли, що той полонений розсіяний чоловік. Перекладач так усе й потрактував "бобові". Той розсміявся, але попросив попередити Семена, щоб більше ровером до парку не їхав.

 

Подібних смішних ситуацій в нашому житті не бракувало. За табором було закріплено земельну ділянку, яка використовувалася під город. На ньому порядкував Дмитро Ковч. Йому іноді допомагали ті, хто не йшов до роботи на фермах. Переважно навесні чи в жнива у таборі протягом дня майже нікого не було. Город заростав бур'янами, бо сам Дмитро не міг його обробити. Але був він чоловіком веселої вдачі, вмів пожартувати, Його поважали таборяни.

 

Якось у серпні велика група хлопців повернулася з роботи, а її зустрічає при вході до табору Ковч і каже: "Хто хоче за годину заробити по "бобові" (тобто по шилінгові), то хай допоможе мені пополоти город". Охочих виявилося багато. Вони дружно взялися за роботу: гарно попололи грядки, полили, обкопали, тобто виконували усі завдання Дмитра. Нарешті настав час плати за працю. Дмитро вишикував своїх помічників у колону й привів їх до грядки, де ріс біб і сказав: "Тепер вирвіть собі по стручкові бобу", а сам дременув. Та хлопці не дуже ремствували на того брехуна. Вони розуміли, що Дмитро мусів вдатися до хитрощів, адже з городу овочі надходили на нашу кухню.

 

Осінь 1948 року принесла певні надії. Ми відчували, що незабаром зміниться наш статус перебування в Англії. Опустів сусідній табір, де утримували полонених німців. До нас черга ще не дійшла, однак довго чекати не довелося. Настав час, коли кожному з нас видавали сертифікат, де записували персональні дані. При оформленні документів я довідався, що весь час у таборі в Шотландії значився як Дмитро. Видно, хтось не дочув мого імені і перекрутив його.

 

На лицевій стороні записувалося прізвище, ім'я, дата і місце народження. Цивільне заняття. Я записав – фермер, порадили мені так зробити, бо можна швидше знайти якусь роботу. Адреса додому. Записують: Перв'ятичі, Україна. Ставлю свій підпис. На звороті зазначено: звільнено 31 грудня 1948 року з армії. Підтверджено: Р. С. Кокс, департамент в Агрікалчур фор Скотланд. Відбиток великого пальця правої руки.

 

Мені виплатили 18 фунтів стерлінгів. Отакий мій заробіток за півтора року перебування в таборі. Видали дещо з одягу: військові штани і маринарку, білизну, сорочку, черевики, шкарпетки, а також рушник.

 

Комендант табору Кокс вручав кожному з нас сертифікат, потискав руку і бажав усього найкращого на цивільному поприщі. Нарешті ми вільні! Вільні після трирічного полону!