З Україною в серці. Частина 3. (Автор: Новосад Петро).

опубліковано 12 лип. 2014 р., 08:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лип. 2014 р., 08:11 ]

Броди: наша трагедія

У Нойґаммері почалася остання фаза підготовки, яка й забезпечила створення структури, необхідної для типової бойової дивізії. Цей етап розпочався у лютому-березні і завершився у червні 1944 р. Весь цей час ми жили в ритмі посилених вишкільних занять і в постійному чеканні. Перед кожним стояло питання: а що далі? Кілька разів мінялася сама назва нашої дивізії. Хоч ми і не знали докладно про те, як там у вищих колах іменують нашу військову формацію, однак певне упереджене ставлення до неї з боку німецьких командних чинників, та й навіть нижчого рангу старшин, постійно відчувалося.

 

Відомий український історик, професор Радгерського університету в США Тарас Гунчак у своїй монографії, присвяченій нашій дивізії, слушно зазначає: "Дивізія, завершуючи підготовку в Нойґаммері, зазнала еволюції не тільки в організаційному плані, а й у назві. На пропозицію Вехтера 12 квітня 1943 року дивізію назвали Добровольча дивізія СС "Галичина", через два дні шеф німецької цивільної поліції Далюєге схильний був її назвати "Галицька дивізія", у той час коли Ґіммлер віддав наказ назвати її "Добровольча дивізія "Галичина". Варіант центрального бюро СС був не багато кращим. У телеграмі Гіммлеру від 16 квітня Бергер схилявся до назви "Дивізія ' Галичина", а Вехтер у відозві від 28 квітня 1943 року оголосив формування як "Стрілецька дивізія СС "Галичина". Після червня 1943 року мішанина з назвою вщухла. Від 30 червня до жовтня 1943 року дивізія називалася Добровольча дивізія СС "Галичина"; від 22 жовтня 1943 червня 1944 – "14-та Галицька добровольча дивізія СС, від 27 червня до 12 листопада 1944 року – "14-та Військова Гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)", від 12 листопада до 25 квітня 1945 року – "14-та Військова Гренадерська дивізія СС (Українська №1)", від 25 квітня до 8 травня 1945 року – "1-ша Українська дивізія Української Національної Армії" (Військо України (Київ). 1993. № 9. Лип. С. 54.).

 

Пан професор простежив ті зміни в назві за документами. А в той час ми точно і не знали, яку має назву наша дивізія. Говорили по-різному, кому як випадало. Вищі німецькі чинники не тільки самі визначали назву, а й фактично вирішували її долю. Звичайно, в їх стратегічних планах таке військове формування відігравало другорядну роль, однак поза увагою навіть найвищих керівників третього рейху воно залишатися не могло.

 

Очевидно, про стан формування й підготовки дивізії інформували постійно Гіммлера, але він, певно, сам вирішив пересвідчитися, на що здатні ці (недолюди) українці, і тому наніс візит у дивізію. Хоч ніхто, звичайно, не попереджував про прибуття такого високого гостя, однак ми всі відчували, що когось треба чекати. Почалися щоденні заняття, наводилися порядки. І от 1 травня 1944 р. по великій кількості німецьких вояків у чорних одностроях з емблемою СС ми здогадалися, що в Нойґаммері є сам шеф есесівських формувань. Як пізніше ми довідалися, він прибув з великим почтом. Був тут Губернатор Галичини Вехтер, члени Військової Управи. Гіммлер виступив перед офіцерським корпусом дивізії, багато говорив про солдатську доблесть, про дружбу німців й українців у спільній боротьбі. Про зміст цієї промови я дізнався пізніше з опублікованих документів.

 

Протягом наступного дня Гіммлер інспектував боєздатність дивізії. Усі вищі чини разом з ним побували в казармах, розмовляли з вояками, оглянули їх екіпіровку, подивилися, в якому стані техніка. Цей день був особливо напруженим, бо до обіду стягалися відбірні підрозділи, починаючи з піхоти і закінчуючи важкою артилерією, для участі у параді. Він тривав півтори години. До нього готувалися завчасно визначені сотні кілька тижнів. Отже, все пройшло якнайліпше. І потім говорили, що наші вояки справили на бундючного шефа СС добре враження. Під впливом побаченого Гіммлер погодився з пропозицією командира дивізії генерала Фрайтаґа. послати дивізію на східний фронт і розмістити її десь на українській території.

 

Цей план було доведено до штабу фельдмаршала Вальтера Моделя у районі Львова.

 

У травні – на початку червня в дивізію приїздили інші відвідувачі. Для підняття морального духу вояків військова Управа зорганізувала поїздку в Нойґаммер театральної групи під назвою "Веселий Львів", до складу якої входили кращі артисти Західної України. Серед них виділялися такі популярні артисти, як Ірена та Юрій Лаврівські. Ця група провела тут близько двох тижнів, виступаючи з концертами в казармах, військовому клубі.

 

Почастішали в дивізію візити членів Військової Управи Одного разу прибула дуже представницька делегація із 50 чоловік. Тут були представники Військової Управи, УЦК, родичі вояків. Цю делегацію очолював професор Володимир Кубійович, голова УЦК. Приїхала вона в Нойґаммер 2 червня і провела в дивізії два дні. Для неї командування дивізії провело парад різних підрозділів. Місія делегації показала стурбованість української громадськості долею молодих людей у німецькій уніформі прагнення зміцнити контакти цивільних властей з дивізією.

 

Військова Управа здійснювала пропагандивно-виховний вплив на вояків дивізії через тижневик "До перемоги" який спеціально видавався українською мовою і поширювався серед добровольців. Очолював невеличку редакцію часопису письменник Михайло Островерха. Пригадую з яким інтересом зустрічали ми появу кожного числа цього часопису, який видавався у нелегких польових умовах до 7 січня 1945 р.

 

20-х числах червня 1944 р. дивізія була повністю готова до подальшої дислокації як боєздатна одиниця. Тепер лише від вищого військового командування залежало, яким чином її використати.

 

Перед відправкою на фронт нашу дружну шістку розподілили по відділах. Мене прилучили до відділу Іц. Його шефом був гауптштурмфірер (сотник), прізвища якого я не знав. Заступником – сотник Гельмут Шенкер фолькедоич, родом з-під Перемишля. Він служив полковником у румунській армії, вільно розмовляв німецькою польською, українською і румунською мовами. Не раз скаржився мені, що він, полковник, мусить підпорядковуватися сотнику і виконувати його накази. Особливо часто повторював це, коли одержував чергову прочуханку від шефа.

 

Я був підлеглим Шенкера. Пригадую, як вперше підійшов до нього, щоб представитися, він доброзичливо мене застеріг: "Ти будеш бачити тут багато різних пакетів опечатаних. В них – військова таємниця (німці кажуть: гегайм захе). Раджу тобі не дивитись навіть на заголовки, краще обминай ті папери. Нікому не говори, що ти бачив і чув. Так краще буде для тебе". Іншим разом Шенкер відвів мене у сторону і наказав: "Ти знаєш, що я розмовляю вашою мовою, добре розумію по-українськи. Це залишається нашою таємницею. Про це ніхто не повинен знати від тебе".

 

Багато разів, коли я прибирав, на столах моїх командирів бачив секретні папери з різними печатками. Не звертав на них увагу, бо постійно тривожила думка: чи, бува, не навмисно залишено їх на столах, щоб мене перевірити. Пізніше довідався, що так насправді й було.

 

І от настав день від'їзду. Наша штабна сотня завантажилася в кілька вагонів. Поїзд рухався дуже швидко, робив зупинки лише на короткий час, щоб пропустити інший потяг. Найбільше мені запам'яталося, як ми проїжджали околицями Ярослава, Перемишля і як нас вітали люди, наші українці. Вони знали, що то їде українська дивізія на фронт. Ми співали наших пісень, махали привітно селянам, котрі стояли при дорозі і нам відповідали дружніми помахами рук. Панувала поміж нами веселість і радість. Тішилися ми тим, що наші люди нас приймають як своє військо, хоч і у ворожій уніформі.

 

До Львова поїзд приїхав надвечір. Зупинився на кілька хвилин на головному двірці і через Підзамче подався далі на схід. Уночі ми прибули на станцію Ожидів. Одразу ж вивантажилися. Наші машини, повністю заладовані необхідним, з'їжджали з платформ і направлялися до ліска між селами Юськовичі і Підгірці. Там, на місці, все було підготовлене для кожного відділу. Про це подбав передовий загін, який виїхав у район майбутніх операцій на кілька днів раніше. Йому й вдалося оперативно облаштувати відповідний терен для роботи штабу дивізії в ліску.

 

Наш відділ мав два автомобілі: в одному знаходилося все канцелярське обладнання, в другому – палатки та особисті речі офіцерів і вояків. Ми вночі зразу ж зайняли відведену нам ділянку, розставили палатки.

 

Я виконував обов'язки посильного. Мені вручали документи, які мав доставити в інші відділи штабу. Для віддаленого зв'язку використовувалися кур'єри на мотоциклах. Мені також доручили стежити за порядком у шатрах, де розташовувалася канцелярія і персонал. Мав я також доставляти їжу офіцерам. Її привозили з кухні, що знаходилася на значній відстані від нашого постою. На початку липня мене послали помічником до одного підстаршини-німця, який керував автомашиною, що її називали "фоксваген". Ми мали відвезти щось до Золочева у німецьку частину і звідти забрати якісь речі. Шоферував німець вправно. Ми виїхали на високий гостинець поблизу села Сасова, як раптом у небі з'явилося кілька совєтських літаків. Видно, вони помітили нашу машину і стали пікірувати на нас. Кулі густо лягали перед машиною. Ми з німцем вистрибнули на ходу з неї і покотилися в кювет. Лише таким чином вдалося врятуватися, бо наш "фоксваген" був весь розбитий і перекинувся. До Золочева ми не дісталися. Німецька військова машина нас підібрала і доставила до Підгірців.

 

Ось таким було моє бойове хрещення. Того дня я вперше глянув смерті в очі, відчув жахіття війни.

 

12 липня, на свято Петра і Павла, ми, кілька хлопців, заглянули у село Юськовичі. В одній з хат господиня пригостила нас варениками. А як ми розговорилися і я признався, що називаюся Петром, що через тиждень сповниться мені вісімнадцять літ, то влаштували невеличкий банкет. Господиня витягнула сховану пляшку і налила нам по чарчині горілки. Повіяло теплом і домашнім затишком. Так несподівано відзначив я своє повноліття серед добрих чужих людей, у колі кількох друзів.

 

Однак довго залишатися у привітній господі ми не могли. Раптом на околиці села почалася сильна стрілянина. Ми схопили нашу амуніцію й побігли до ліска. Прибули вчасно, бо прийшла команда вирушати на бойові позиції. Наша штабна сотня спрямовувалася на поля поблизу містечка Олеська, зайняла підготовлені окопи на захід від гостинця Броди-Золочів.

 

З окопів ми спостерігали за місцевістю. На горизонті виднілося кілька стіжків сіна, за якими час від часу спалахували жмути вогню і затягувалися димом. А по хвилі стіжки стали посуватися у нашу сторону. Виявилося, що то совєтські танки, замасковані сіном, відкрили стрільбу по наших позиціях і рухалися у наш бік. За ними йшла піхота. То була перша в моєму житті ворожа атака, яку нам треба було відбити. На нас сунула велика сила, яка переважала наші підрозділ у кільканадцять раз. Вдалося стримати її лише на якусь годину, щоб відійти на околиці Юськовичів. Наші ряди дуже поріділи. З тих окопів вже не вийшли Василь Мера, Ярослав Гургура та багато інших наших хлопців.

 

Усі, кому пощастило врятуватися, прийшли на околицю села. Біля великої стайні я побачив командира дивізії генерала Фрайтага, сотників Паліїва і Гайке, ще кількох офіцерів. Вони, збуджені несприятливим перебігом подій, щось голосно обговорювали німецькою мовою. Високо в небі сновигали раз-по-раз совєтські літаки, що немов шуліки кидалися вниз на жертви, розстрілюючи з бортової зброї групи знеможених вояків. Я здивувався: вищі офіцери дивізії були настільки захоплені розмовою, що почували себе цілком безпечно і зовсім не звертали уваги на ворожих летунів. Може, то була удавана хоробрість як приклад для нас? А, може, в той час між ними велася гостра суперечка, в якій проявився справжній характер командира дивізії генерала Фрайтага? Як нам, дивізійникам, стало згодом відомо, цей німець фактично залишив напризволяще вояків під час вирішальної битви під Бродами, досить швидко втік з цього небезпечного місця. Цілком справедливо про проблему командира дивізії писав у спогадах майор Вольф-Дітріх Гайке: "Доброго командира для цього важливого з'єднання також бракувало. Ним повинна бути людина здібна, великодушна, політично мисляча, а не честолюбний, неприємний, дрібничково-бюрократичний генерал Фрайтаг"'. Це з його вини українській дивізії було завдано величезних втрат під Бродами. Там загинуло декілька десятків найкращих українських офіцерів. Серед них і Дмитро Паліїв – один з організаторів дивізії, її військовий та духовний лідер, який цілком міг бути добрим командиром такого військового формування. Того липневого дня я бачив сотника Паліїва востаннє.

 

Уцілілих вояків штабної сотні зібрали біля автомашин. Ми швидко позаладовували майно своїх відділів і виїхали в напрямку Підлиської гори, на якій стояв пам'ятник – хрест будителю Галичини, поету і отцю Маркіяну Шашкевичу. Планували сховатися за густим смерековим лісом але далеко заїхати не вдалося. Дрібний дощ, який мрячив увесь день, настільки розмочив польові дороги, що ними автомобілі їхати не могли. Вони буксували в болоті. З великими труднощами заледве дісталися до узлісся, де на поверхню виступала жовта в'язка глина. Наші авта загрузли, зовсім ніщо не допомагало їх зрушити з місця.

 

А тут ще й почався сильний обстріл. Для ворожих артилеристів наша колона стала доброю мішенню. Крім того піхота насідала на нас. Ми відстрілювалися. Хтось із офіцерів подав команду палити машини. Незабаром кілька з них спалахнули як велике багаття, що дало совєтським артилеристам нові орієнтири для стрільби. Запалити усі машини не вдалося. Ми покинули їх такими завантаженими, як виїхали з-під Підгірців. Треба було рятуватись, бо ворог міг захопити нас у полон або ж перестріляти. У тій нічній метушні я загубив решту своїх товаришів.

 

Коротка літня ніч була чи не найтривожнішою у моєму житті. Я блукав у незнайомому лісі, прислухаючись до кожного шелесту, до кожного звуку, які заглушала безперервна стрілянина і потужні вибухи. Лише на світанні я помітив поручника Шенкера. З ним були ще два німці: штабшарфірер, тобто старшина, який вважався господарем сотні, капрал Отто (так його кликав Шенкер) і польової жандармерії та старший вояк українець з Перемишля. Він виконував обов'язки листоноші при штабі. З ними мені стало надійніше і безпечніше. Усе ж знайомі!

 

Ми пробиралися крізь лісові хащі і виходили на поляни, де було обладнано великі бункери з кругляків дерев. У цих бункерах залишено багато амуніції, різного військового спорядження.

 

Вранці ми вийшли на узлісся, але ступити на відкриту польову дорогу не наважувалися. Видно було, що вона обстрілюється. Над лісом, навіть в оцю вранішню пору, безперервно кружляли совєтські літуни, які "полювали" за німецькими вояками. Ми завернули вглиб лісу, вийшли на вузьку, але глибоко розкопану дорогу. Коли над лісом з'являлись літаки, ми ховалися у тих ямах і таким чином рятувалися від обстрілів із кулеметів. Уперто йшли далі у південно-західному напрямку.

 

Раптом над лісом з'явився літун і скинув бомбу. Ми встигли заховатися. А листоноша ліг за велику сосну. Бомба упала поблизу, вирвала з корінням ту сосну, а старшому воякові осколком відірвало підборіддя й якось так зірвало грудну клітку, що оголило легені й серце. Це було жахливе видовище. Нещасний показував руками, щоб його застрілили. Шенкер вклав у його руку свій револьвер, але той не зміг його втримати. Тоді старшина сповнив останню волю важкопораненого, вистріливши в його відкрите серце. Очі бідного закрились навічно.

 

Як ми відійшли на значну відстань, штабшарфірер наказав мені повернутися і забрати особисту номерну бляшку загиблого, його кишеньковий годинник та перстені. Тільки-но я добіг до мертвого, як за 20 метрів побачив совєтських солдатів. Я кинувся тікати, а за мною – черга з автомата. Кулі прошили мою шинелю. Захеканий прибіг на узлісся, де були Шенкер і двоє німців. Коли я сказав штабшарфіреру, що сталося, а Шенкер те все чув, то дуже строго картав того старшину, називав його неввічливими словами, дорікав йому за те, що той мав сам все забрати, як ми були коло загиблого побратима, а не доручати такої важливої справи недосвідченому воякові-юнакові, що міг накласти головою через його нерозторопність.

 

Про битву під Бродами і участь у ній нашої дивізії написано багато. Видано монографії істориків, книги спогадів безпосередніх учасників цих подій. Та як би вчені не оцінювали ту воєнну ситуацію, що склалася у ті жаркі липневі дні на порівняно невеликій ділянці фронту, як би не змальовували очевидці сумні і жахливі картини тотального мордерства, одне залишається незаперечно правдивим – кожен (від найвищого генерала до рядового вояка) прагнув вирватися з того пекла, уціліти і вижити. Якраз інстинкт самозбереження керував і спрямовував у раціональне русло наші дії.

 

Ми вибралися обережно на узлісся біля великого і гарного села Білий Камінь. Ворог не обстрілював нас з гармат і кулеметів, не витали над нами літаки-винищувачі. За таким зовнішнім затишком крилася інша небезпека: поблизу нас знаходилася ворожа піхота, подекуди відстань між нами доходила до 50 і менше метрів. Ми чули голоси червоноармійців, вигуки російською мовою, однак виходити з лісу не наважувалися, бо цілий прилеглий терен знаходився під пильною обсервацією, і як хтось на ньому з являвся, то ставав жертвою шквального вогню. Та вдіяти нічого не було можна, доводилося шукати якогось виходу, щоб рятуватися. Була десята година. Сонце здійнялося вже високо і щедро пригрівало землю, яка парувала після недавніх дощів. Над полем стояв сивий мерехтливий туман. Ми вирішили ризикувати: пустилися бігти через відкриту поляну в сторону села, на околиці якого стояла довга забудова, що виглядала як фільварок. Нам пощастило. Чи нас не помітили, чи, може, місцевість приховала чотирьох відчайдушних утікачів, проте не пролунало жодного пострілу навздогін.

 

Далі нас надійно сховав горбок, порослий кущиками. А за ним – долина, густо вкрита трупами людей і коней. Видно, тут було справжнє побоїще. Де-не-де ще стогнали важко поранені вояки, відчайдушно іржали та хропіли у передсмертній агонії коні. На ті муки ми не могли зважати, та й помочі подати також не мали можливості. Треба було якнайшвидше бігти, знайти якусь надійну схованку, щоб перечекати нову хвилю смертоносного вогню з усіх видів зброї, що охопив округу.

 

У тій гонитві я наткнувся на розбитий вантажний автомобіль з харчами. Якось механічно схопив залізну консервну банку й на ходу пробив її багнетом, намагався далі бляху розірвати пальцями і порізав їх. На окровавлену руку й не глянув, бо діставав нею волове м'ясо і жадібно ковтав його. Скільки ж то днів не мав нічого в роті? Догнав мене Шенкер і запитав: "Ти поранений?" Я йому подав банку з м'ясом і показав порізані пальці, з яких струменіла кров. Перев'язати їх не було часу. Ні на мить не зупинялися, мчали щодуху далі й далі. Проминувши будівлі фільварку, вискочили на узгір'я, вкрите рідкими кущиками. Поміж тих корчів лягли на відпочинок. Сонце вже піднялося високо, пригрівало добряче, дуже хотілося пити. Спрага мучила жахливо, а довкола – жодної ямки з водою, все висохло, хоч і падали дощі.

 

Я лежав на спині, затаївся. Перевтомлене тіло пашіло від високої температури: далися взнаки голод, спрага, тривале безсоння. І дуже мені захотілося про все забути й заплющити бодай на годину очі, відпочити. Раптом сталося неймовірне: запанувала така несподівана тиша, ніби нічого й не було, ніби припинилася ця жахлива веремія, вщухла стрілянина. Чи то може дійшли до Бога мої благання? А чи, може, я настільки відключився від тих страхітливих реалій і мною оволоділо таке відчуття.

 

Мої марення обірвав грубий наказ: рушати далі, на гору. Знову біжимо, прихиляючись до землі, падаємо і далі біжимо. На горі – повно роверів, наче хтось виклав з них високий стіжок, але вони у вогні. Видно, підпалили цей "стіжок", щоб не дісталося добро ворогові.

 

З протилежного боку гори простягається сіножать, з рідкими корчами, за нею – поле, відгороджене глибокою межею і земляним валом. Широкий лан достиглого гарного ячменю. Ми притаїлися за валом, нараз почули з протилежного боку, не більше як за 15 метрів від нас, виразну російську мову. Через хвилину голоси стихли, видно, солдати подалися своєю дорогою. Ще зо п’ятнадцять хвилин сидимо тихо. Нас тут троє дивізійників, а решту – німці з сусіднього корпусу. Сонце припікає все дужче і дужче, немилосердно мучить спрага, діймає кожного сон. Раптом хтось із попутників підповзає до мене і торкає за плече, шепче, що праворуч є невеличка ямка, в яку стікає водиця, хоч і брудна, та все ж промочити бодай уста можна.

 

Я відразу ж подався до того місця. Було воно недалеко, скраю межі, де поле схилялося до сіножаті. Багнетом я розширив цю ямку, в яку поволі просочувалася вода чорна від ґрунту. Долонею кілька разів зачерпнув і кілька ковтків випив, повернувся на попереднє місце, щоб ще хтось із наших навідався до животворної кринички.

 

По обіді знову стало тихо на цей раз на довший час видно, якась владна рука стримала ворогів на їх позиціях і вони, ніби вирішивши перепочити перед новим побоїщем, чекали вечора. Що буде далі? Того ніхто не знав. Не чули ми голосів з протилежного боку ячмінного поля: певно, червоноармійці пішли в іншому напрямку. Їх було небагато, тому й уникнули сутички з нами.

 

Полежали ми ще з годину на межі біля ячмінного поля, та почали спускатись у діл до сіножатей.Ї їх перетинала річка Західний Буг, яка брала свій початок у цій місцевості. Коли наблизились до річки, я глянув на її тиху течію і подумав: ота вода, що тільки що тут коло мене, через два-три дні буде в Сокалі, то ж хай несе від мене вісточку в рідний край. Певно, мої батьки брати й сестричка не здогадуються і не знають, що я так близько і так далеко від них, що наді мною постійно нависла страшна небезпека.

 

Треба було подолати річку. Я думав, що тут вона вузька (може, метр чи півтора завширшки); до того ж добре роздивитися не було змоги, бо вечоріло. Вирішив перескочу через неї. Розігнався і стрибнув якраз на середину, добре намок. Довелося терміново викручувати штани й білизну.

 

Лише смеркалося, як знову почалася стрілянина. В ній найгучніше лунали постріли танків, які можна було відрізнити за їх дзвінким гулом.

 

Перед нами в долині лежало село Княже. З пагорба ми бачили, як краєм села дорогою до залізничного насипу рухалися один за одним німецькі танки – тигри. Вони стали доброю мішенню для ворожих артилеристів, які розстрілювали їх один за одним і вони спалахували великими факелами, освітлюючи поле. Не більше як за півгодини з танковою колоною було покінчено.

 

У Княжому палав костел. Заграва висвічувала навколишні будівлі.

 

Ми обережно вступили у село. Черевики застрягали у в’язкому болоті, яким, звичайно, після дощів стають сільські вулиці. Посеред неї побачили запряжену кіньми важку далекобійну гармату, покинуту обслугою. Яким чином вона опинилася тут? Певно, відступала якась німецька частина і вояки, рятуючись утечею, покинули цю гармату разом з кіньми, бо не могли витягнути її з болота.

 

Втома валила з ніг. Я дуже хотів спати. Сперся на щит гармати і вмить заснув стоячи. Наполохані незнайомцем коні шарпнулися і зрушили гармату, я впав у болото і, мабуть, налякавшись, голосно кликнув поручника Шенкера. Хтось схопив мене за руку й затулив рота, ледь чутно промовивши: "Руге, руге" ("Тихо, тихо"). Мене оточували тільки німці, та десь недалеко мав бути знайомий поручник Шенкер. У Княжому наші шляхи розійшлися, щоб зійтися лише через кілька місяців в Нойґаммері.

 

Темінь огорнула все. Було десь біля першої години по півночі. Ми потихенько вийшли до залізничної колії і обережно пробиралися вздовж насипу один за одним, крок в крок, намагаючись уникнути навіть будь-якого шарудіння. Здавалося, що це пересуваються неживі істоти, бо не чути було й дихання. Та то тільки так здавалося нам.

 

Нас помітили, і враз виникло пекло: стрілянина із автоматів, мінометів, іншої легкої зброї розтривожила округу й відгукнулася ланцюговою реакцією. Відстрілюючись, ми сповзаємо уділ. Довкола мокра трава та малі рови з водою. Я заліг в одному з них і не міг зорієнтуватися, звідки ж стріляють. Бачив лише розпечені трасуючі кулі у темному небі, що перехрещувалися, раз по раз вибухали міни та розривалися снаряди.

 

Раптом до мене підповзає німець і дуже жалісливо кричить, показує понівечену ногу, що стала вище коліна суцільною раною. Осколком міни чи снаряда йому вирвало шматок тіла, пошкодило м'язи. Кров заливала штанину. Я розірвав його сорочку, спробував перев'язати, хоч добре зробити це не вдалося.

 

Почало розвиднятися, бачу, що лежу в червоній воді. Це її зафарбувала кров пораненого. Німець міцно стискав рану, з якої крізь пов'язку просочувалася кров. Він махнув мені рукою, мовляв, йди, хлопче, рятуйся, а я вже якось тут залишуся.

 

Тепер стрілянина в основному велася з протилежної сторони, тобто позад нас. Виглядало, наче ворог обступив нас, узяв у кільце. Коли приглянулися, то поряд з нами були німці. До залізничної колії залишалося 50 метрів.

 

Сонце сходило великим жовтим колесом, починався новий день. Звідкілясь голосно пролунала команда німецькою мовою: "Аллєс аух, марш, марш!" ("Усім стати! Бігти, бігти!"). Зриваюсь на ноги – і вперед. Біля залізничного насипу зустрів знайомого офіцера штабу дивізії, майора. Він стояв у шинелі без пояса, розгублений. Сказав, що хворий. Я допоміг йому перейти через насип, на якому лежали звалені на купу рейки. Майор попросив залишити його, мовляв, сам дасть собі раду. Пізніше я задумався над тим, чому він себе так загадково поводив. Згадалося, що на шинелі не було пагонів та інших старшинських відзнак. Ймовірно, цей майор був готовий здатися в полон. Що з ним сталося – не знаю; може, й потрапив до росіян, однак у дивізію він не повернувся. Коли згодом про нього я розповів Г. Шенкеру, а він особисто знав майора, то поручник не хотів згадувати того офіцера.

 

З правої сторони від нас був ліс, а з лівої – густі зарослі кущів. Дорога вела під гору. Ще якийсь час ми бігли нею, нарешті вщухла стрілянина, коли вийшли на велику поляну, огороджену густим лісом. Тут зібралося багато німецьких вояків. Було кілька генералів, але між ними я не бачив нашого командира Фрайтага. Старшини вищого рангу сформували групу прориву з оточення.

 

Нас, 48 дивізійників, зібрали в окрему групу, якій доручили просуватися на правому крилі. Команду над нашою групою перебрав отець хорунжий Михайло Левенець. Він був родом з цих сторін і знав терен, котрим ми проходили. Хоч між нами був сотник Чучкевич, старший за віком і за військовим рангом, однак він беззастережно визнав право о. хорунжого керувати нашою групою і провадити її за собою. Про високі ділові та моральні якості М. Левенця говорили навіть німці, які поважали його.

 

У книжці англійського автора Річарда Ландвегра "Файтінг фор Фрідом" вміщено спогад про о. М. Левенця, та, на жаль, нічого не сказано про ті нелегкі випробування, які випали йому, а разом з ним і кільком десяткам дивізійників під час відчайдушного прориву крізь вороже оточення, про той навіть не бій, а постійну втечу з пазурів смерті. Англієць пише, що нібито дивізійники, яких вів о. хорунжий, відпочивали кілька годин у селі Жукові. Які б ми були щасливі, маючи таку можливість! Насправді ж ми зупинилися на околиці цього села на кілька хвилин, щоб відхекатись.

 

Заглянули у кілька дворів; селянки доїли корів, приємний запах нагадав про голод. Та не було часу шукати якусь поживу. Одна жінка вийшла зі стайні з відром молока і, як почула від нас українську мову та дізналася, що ми з дивізії "Галичина", поставила це відро перед нами: "Пийте, хлопці, на здоров'я!". Із співчуттям подивилася на нас, голодних, зморених, брудних. Кожен, хто був ближче, добряче пригубився до цього відерка, яке через кілька хвилин стало порожнім. Щиро дякували ми господині і від неї довідалися, що червоноармійці тільки що відійшли і, напевно, затрималися ще на протилежнім боці села. Отже, треба було рухатись обережно й обачно, щоб не наткнутись на ворожу залогу. Щасливо минули всі небезпечні місця, вийшли за село і побачили на горі ворожі окопи. Ми спустилися у видолинок і там зайняли оборону, використавши зручний природний рельєф.

 

Стояла жнив'яна пора. Високі збіжжя чекали косарів, а замість них люди полювали за людьми; йшло жорстоке бойовище, від якого, здавалось, земля стогнала.

 

За густою стіною дозрілого жита добре було ховатися. Ми йшли польовою дорогою, трохи пригнувшись, і, видно, нас довго не помічали ворожі спостерігачі. Щоб зовсім щезнути з їх поля зору, треба було ще пробратись через улоговину до ліса, а там вже можна нікого не боятися. Та пройти якихось двісті метрів по відкритій місцевості непросто, тому за наказом о. хорунжого ми залягли за високою межею, що відділяла одне поле від іншого. Мені доручили триматися правого крила. По боках дороги виставили хлопців із скорострілами, решту вояків розташувалося по лівій стороні дороги.

 

евно, хтось-таки з ворожих позицій помітив нас, бо невдовзі полетіли міни та легкі снаряди, які вибухали то в житі, то позад нами, а осколки дзижчали над нашими головами. Та той обстріл ставав дедалі прицільнішим. Кілька залпів зробили танки і посунули з гори.

 

Я лежав за якихось 10-15 метрів від нашого стрільця. Як пішли танки, обстріл припинився, тільки з мінометів раз по раз підкидали нам "гостинці". Я підповз до сусіда, торкнув його, а він не ворухнувся. Тоді зірвався на повен ріст і кинувся бігти. Недалеко стояв одинокий пустий будинок. Я тільки встиг відбігти від того будинку, як почув виття міни, упав на землю, схопивши руками голову. А міна гепнула в будинок, здійнялася хмара пилу, а потім шлейф диму зробив рятівну завісу. Я скористався з цього і добіг до ліска, де вже зібралося чимало уцілілих наших вояків.

 

Офіцери зійшлися на коротку нараду. Після завершення її о. М. Левенець звернувся до присутніх: "Нас залишилося зовсім мало. Отже, мусимо бути максимально зібраними і уважними. Очевидно, ми відірвалися від німецьких груп, з якими йшли поряд, трохи збилися з визначеної дороги. Тепер мусимо обминути ворожі застави, вичікувати не можемо. З цього ліска вийдемо у глибокий яр, який тягнеться майже на кілометр. Під час походу усі повинні вести себе якнайтихіше, щоб ворог нас не виявив. Мусите прибрати усе, щоб могло у дорозі калатнути чи навіть дзенькнути. Постарайтеся навіть, як треба буде, затамувати подих. Хай Господь нам допоможе!" Отець хорунжий перехрестив нас усіх, ми помолилися і пішли. Скільки нас було – не знаю, бо ніхто тоді не порахував вояків, які зібралися. Йшли один за одним, обережно ступаючи, щоб ненароком не видати себе.

 

Ми чули, як вгорі над нами голосно розмовляли совєтські вояки, хтось грав на гармонії і весело сміявся, долинали запахи з польової кухні. Якби котрийсь із ворожих жовнірів глянув у яр, то ми б потрапили у безвихідне становище і, напевно, я б не зміг написати цих рядків. Та Всесильний Бог нашу мольбу почув і оберіг нас.

 

Велика заслуга в щасливому результаті того переходу отця хорунжого. Це йому завдячували ми, що так вдало нас попровадив і вивів з того яру. Перед нами з'явилися густі зарослі кущів верболозу, а трохи далі – ліщини. Ще кілька десятків метрів – і ми дісталися до великої поляни, на якій збиралися німецькі вояки. Ми знаходилися недалеко від Перемишлян. Треба було обійти село Дунаїв, де проходила нарешті лінія фронту. Саме на тих полях я побачив дуже багато трупів, бо на цьому терені вже кілька днів йшли запеклі бої і німцям вдалося стримати натиск червоних. Сюди проривалися з оточення окремі частини вермахту, групи вояків.

 

Тут я зустрів друзів із Сокальщини – Євгена Бойчука та Василя Дубецького. До нас приєднався Іван Падок з Перемишля. У Дунаєві наша четвірка зайшла на подвір'я чиєїсь господарки. Пусткою стояла відчинена хата, а на городі з овочів не залишилось нічого. Хтось до нас збирав "урожай".

 

Голод допікав і гнав далі. Смоктало в шлунку, хоч що-небудь хотілося з'їсти, щоб бодай заспокоїти ту муку. Напилися води із відра, що стояло у сінях. Хотіли вже йти далі, аж несподівано з'явилася на подвір'ї старенька жінка. Розговорилися з нею. Вона б рада була нам дати щось їсти, але казала, що військові все забрали. Ми попросили, аби знайшла хоч цибулину. Старенька швиденько пішла за хату і за хвилину винесла кожному з нас по одній зеленій цибулині. Ми погризли її і попрощались із цією жінкою.

 

На сільській вулиці урядувала польова жандармерія. Вона збирала всіх вояків, котрі вирвалися з оточення, і відправляла в тил, таким чином наводила порядок. У Дунаєві стояла німецька танкова частина. Її вояки були одягнені в чорні однострої. Їх неважко було відрізнити від таких, як ми, випадкових пришельців.

 

До вечора нами помикались хто як хотів. А коли зайшла ніч, ми, дуже потомлені й голодні, надибали якусь стайню край села, полягали там на соломі й одразу заснули. Десь по півночі щось нас розбудило. Ми позривалися із соломи. І лише при місячному світлі я розгледів, що потрапили у хлів, де господар сховав свиню. Як вона уціліла, того, напевно, ніхто не пояснив би. Вела себе досить чемно, тільки хрюкнула кілька разів.

 

Ми вискочили з того хліва, видно, там я й загубив пілотку. У селі – тиша, танкістів нема. Ми побігли на захід, доганяти німецькі частини, які спішно покинули Дунаїв. І знову нас польова жандармерія проганяла в тил.

 

Через кілька годин підходимо до наступного села. Але ж чи можна його так називати? Бо лиш одні згарища, а над ними чорні комини дивляться в небо.

 

Йдемо, йдемо. Минаємо села і містечка, місимо болото на розкислих від дощів польових дорогах. Якось наздогнали довгу військову колону. На запряжених кіньми великих возах перевозилися всякі військові припаси не на фронт, а навпаки. То були недобитки наших частин. У їздових ми роздобули трохи провіанту, тут же й перекусили.

 

Хтось із хлопців сказав, що нам небезпечно йти з цією колоною, бо ворожі літаки, як надибають її, то пошматують і нам дістанеться. Зійшли на стежку за пшеничним полем і марширували на певній відстані від колони.

 

Наш товариш виявився передбачливим. Нараз бачимо, як з-за лісу вискочило кілька ястребків і наскочили на ту колону. Б'ють з кулеметів, кидають легкі бомби. Один з летунів побачив і нас. Надлетів і шпурнув кілька тих бомб. Ми встигли впасти головами докупи і нас обсипало землею. Щось важке вдарило мене нижче таза у сідницю, хочу повернути праву ногу – не можу. Кажу друзям, що, певно, поранений, не маю ноги, а вони, налякані, кричать: "Не рухайся, бо побачуть і вернуться". Витягаю руку з-під грудей, починаю обмацувати заціпеніле тіло, а потім дивлюся на руку, чи, бува, на ній нема крові. Ні, чиста. Починаю знову терти рукою ногу і нарешті відчуваю її. Кажу хлопцям, що нога на місці.

 

Вчинивши розбій, літаки щезли так само швидко, як з'явилися. Ми вилізли з-під землі, якою нас вкрило після вибухів бомб. Знаходжу півцеглини, що вдарила мене в ногу. Недалеко від нас три великі ями.

 

Дивлюсь: вся дорога у вогні, до нас долинають зойки, крики людей, іржання коней.

 

Кілька днів у безперервному поході. Рухаємось із валками відступаючого війська на захід, на захід. Вже й не пригадаю назви тих сіл, які ми минали. І от нарешті навпростець через поля й сіножаті дістаємося до Жидачева. Тут повно німецького війська. Стоїть якась частина добровольців з кавказьких народів. Ми довідалися: то чеченці. Зайшли до крайніх хат, а наші люди, як дізналися, що ми з дивізії "Галичина", стали оповідати нам тривожні історії.

 

Нас четверо попросилося на тимчасовий постій в одній хаті. А через десять хвилин прийшов сусід і скаржиться, що ті чеченці забирають останню худобину, бо перед тим німці взяли кілька коров й телицю. Залишилася лише ялівка.

 

Ми накинули шинелі, взяли кріси і вийшли з тим господарем. Жив він по-сусідству з нашим постоєм. В його стайні поралися біля ялівки кількох чеченців. Як побачили нас, знітилися, не знали, що мають робити. Хтось із хлопців голосно крикнув до них, що ми, українці, ще господарі на своїй землі і не дозволимо кривдити наших людей. Ті вояки, мабуть, усе зрозуміли, бо мовчки забралися з подвір'я. А за короткий час уся чеченська залога виїхала з містечка.

 

Господар не надякувався за те, що не дали його пограбувати. Він хотів віддати ту ялівку нам, але ми категорично відмовилися. Кілька хвилин переконував нас, що треба худобину зараз же зарізати, бо однаково її заберуть як не німці, то совєти. Умовив-таки. Ми й самі подумали, що таки хоч буде той чоловік мати на якийсь час харч для родини.

 

Здається, взявся бути різником Євген Бойчук. Він добре справився з тим обов'язком. А господар нам вділив кілька кілограмів свіжої гов'ядини. Ми попросили баняка і відразу ж поставили варити. Тут уперше в житті я побачив газову плиту. Засвічувалося синє полум'я і на ньому варилося.

 

Переночувавши по-людськи нормально, чого не могли собі дозволити вже напевно з, тиждень, вранці поснідали тим м'ясом, а решту його поскладали у хлібаки (торби для харчів) та й вирушили в дорогу. Ми вже не спішили у нашій мандрівці, бо відчували, що такої великої небезпеки, як кілька днів тому, нема, бо знали, що чим швидше прийдемо до якогось збірного пункту, то на нас знову чекає військо, а це значить – фронт або новий вишкіл і напівголодне існування на зупі з брукви. Ми помалу відходили від того шаленого темпу, який диктувала необхідність вибратися з пекла, ми відчували певне полегшення і в тому, що так гостро не голодували. Ми були між своїми людьми, а отже, вони не шкодували нам харчів.

 

У нас вони бачили своїх захисників, бо таки при будь-якій нагоді ми обстоювали їх інтереси. Навіть у таких побутових справах. Відступаючи, німці дедалі більше нахабніли, знущалися над нашими людьми, грабували їх. Особливу пристрасть окупант-чужинець мав до домашньої птиці. Нерідко доводилося спостерігати таку картину: йде німець і несе прив'язану курку на крісі через плече. Середина літа. Курка за кілька годин псується, кидає її той "мисливець", стріляє іншу. На своїй батьківщині він ніколи не допустив би такого марнотратства, не вів би себе так зухвало. Ось тут ми, коли зустрічалися з подібними випадками, й не дозволяли німцям бешкетувати. Вояки вермахту боялися, бо бачили на нас уніформу СС, а з есесівцями заводити суперечку ніхто не наважувався. Про люту вдачу цих відбірних частин третього рейху добре знали не лише підневільні народи, а й їх співвітчизники.

 

Траплялося різне: і смішне, і трагічне. Треба було до всього ставитися із зрозумінням, якось давати собі раду. Нелегкі життєві обставини загартовували волю, розвивали просту людську кмітливість, вчили дорожити дружбою, оцінити щире й приязне ставлення людей до нас, по суті хлопчаків, яких закрутило у вирі воєнного лихоліття.

 

За кілька проведених спільно у поході днів наша четвірка міцно потоваришувала. Один за всіх і всі за одного – таким принципом керувалися ми. Несподівано в Івана Падока дуже розболівся шлунок. Коли ми переходили міст через Дністер біля Жидачева, то двом із нас довелося підтримувати його під руки: йому важко було йти. У містечку ми відразу ж розшукали німецький польовий шпиталь. Лікар нас уважно вислухав, оглянув товариша, помацав руками його живіт, дав якісь пігулки. Сказав, що йому треба день-два полежати.

 

Ми швидко знайшли місце для постою. Хтось із хлопців побачив одиноку хату, яка стояла трохи віддалік від іншого житла, зайнятого переважно німцями. Заглянули ми в цю хату: порожня, ні душі й на подвір'ї. У великій кімнаті стояли два ліжка, на яких лежала солома, стіл і "бамбетель" (так колись називали у нас тапчан). З цієї кімнати виходили двері на кухню. Ми дещо прибрали в кімнаті, застелили шинеллю одне з ліжок і поклали нашого хворого. А самі думаємо: чим би поживитися. М'ясо, яке ми несли у хлібаках, зіпсувалося. Видно, від нього і болів шлунок у нашого товариша.

 

Винахідливість проявив Василь Дубецький. Він вийшов на подвір'я з наміром щось "уполювати". Через якийсь час чуємо постріл, і Василь приніс курку. Поратися біля неї взялися ми з Євгеном Бойчуком, а Василь тим часом роздобув дров, розпалив у печі. Знайшли баняка, сполоскали курку і поставили варити. Як тільки вода закипала, ми зливали у миски росіл і теплим випивали. Бодай у такий спосіб трохи тамували голод. М'ясо залишалося твердим, видно, курка була дуже стара. Ми боялися їсти недоварене м'ясо, а дрова всі вже закінчилися, до того ж були дуже потомлені, залишили баняка на плиті, а самі повкладалися спати. Почувалися безпечно, бо знали, що поблизу квартирують німці. Всю зброю склали на столі.

 

Вранці, коли сонце піднялося досить високо і його проміння пробивалося крізь вікно у кімнату, я почув незнайомі приглушені голоси, а хлопці мої, як маком напоєні, хропуть і посапують. Відкрив очі, бачу двох чоловіків і жінку. Вмить кинувся до зброї, та один з чоловіків мене заспокоїв: "Не бійся, вояку, ми свої". Я розбудив товаришів, стали розмовляти з незнайомцями. Виявилося, що вони були тут господарями, сховалися від німців. А ті серед ночі вибралися, отже, поблизу ніякого війська нема. Ті люди зрозуміли, що ми з дивізії, тому й нас не зачіпали.

 

Ми розпитували їх про українських повстанців, хотіли довідатися, чи є вони десь близько, бо вже не раз чули про їх героїчні справи. Старший з чоловіків пояснив, що у містечку створено організаційну мережу ОУН, що багато молоді вже взяло зброю і проходить вишкіл у тутешніх лісах, де є криївки і бази відділів УПА.

 

Котрийсь із нас попросив показати нам дорогу в Карпати або хоч трохи провести. Той чоловік пояснив, що йти ліпше нам самим, бо вояків у такій формі німці не зачіпають, а цивільних можуть затримати і навіть розстріляти. Сказав, як краще пройти, порадив заглянути на залізничну станцію, звідки часто відправляються поїзди в сторону Стрия. На закінчення розмови чоловік запитав, чи б не могли залишити їм зброю. Ми пояснили, що нам треба якось оборонятися при потребі, а без зброї це робити важко. Прощаючись з тими людьми, ми заглянули ще в кухню до баняка: розлили в горнятка решту росолу, а курку залишили доварювати господарям.

 

Швидко прийшли до залізничної станції. Там стояв товарняк, у вагонах на соломі лежало багато поранених, окровавлених, немічних. Дехто важко стогнав. Бруд, антисанітарія, ніякого догляду, кинуті напризволяще люди. Дивився на них – і серце стискалося від болю. Нещасні просили пити, а де взяти бодай горнятко води.

 

Ми знайшли порожній вагон і розмістилися в ньому. Від машиніста дізналися, що поїзд прямує на Стрий, невдовзі він рушив у дорогу.

 

Боялися лише одного, аби ворожі літаки не захопили нас. Не доїжджаючи Стрия, як поїзд стишив ходу, ми вискочили з вагона. Через поле вийшли на гостинець Стрий-Дрогобич, знали, що в цьому напрямку повинні прямувати дивізійники, добираючись у Закарпаття, де мав бути збірний пункт.

 

Йшли ми тим гостинцем аж до вечора. Як почало сутеніти, добрели до господарки, огородженої високим парканом. Через хвіртку зайшли на подвір'я. Тут стояв великий гарний модерновий цегляний будинок під бляхою. Оглянули його – порожньо. За кілька хвилин на подвір'ї з'явився чоловік. Представився, сказав, що це господарка польського ксьондза, який "дав ногам знати", а йому доручив пильнувати майно. Від того чоловіка ми довідалися, що по сусідству в селі стоїть німецька частина. Хлопці вирішили піти туди, роздобути якихось продуктів, сподівалися дістати похідний пайок, т. зв. "марш ферфлєгунг", що видавався солдатам у польових воєнних умовах.

 

Мені наказали стерегти хату, не спати, вважати, щоб часом поляки не вчинили якогось зла. Той чоловік, з яким ми розмовляли, загадково щез. Це насторожувало.

 

Але що ж робити? Хлопці пішли. Я ж розташувався на полакованій підлозі в одній із кімнат будинку. Паркет виблискував. Я розстелив шинельку в куточку кімнати, звідки добре було видно двері, і приліг. Хоч як мене не застерігали товариші, хоч як я намагався подолати сон, та не вдалося. Прокинувся від голосного оклику Євгена, почувши своє ім'я.

 

Хлопці зайшли в кімнату, розіклали переді мною трохи їжі, бо самі вже встигли перекусити. Похідного пайка німці їм не видали. Довідалися, що змінився наш маршрут. На Дрогобич йти не можна, бо місто вже в руках совєтів. Треба вранці вийти на роздоріжжя і там чекати попутних військових машин, які будуть підбирати вояків.

 

Тої ночі ми спали в нормальних умовах. Що дві години хтось із нас тримав стійку. Першим заступив я, потім хлопці мінялися.

 

До схід сонця вийшли на означене місце. Проїжджало багато вантажних автомобілів, та на наші підняті руки ніхто не реагував. Ми вирішили йти. Та через якийсь час нас наздогнала машина, шофер-німець махнув нам, щоб швидко залізали у критий брезентом кузов. Цією машиною ми й доїхали до військових казарм у Стрию. Тут відразу ж наказали йти в приміщення, де згромадилася понад сотня вояків. Дивізійників серед них було мало. Ми сподівалися, що дістанемо щось теплого з кухні, а нам видали лише по 250 грамів пшеничних сухарів.

 

Незабаром пролунала команда виходити з речами у двір і шикуватися. Колоною ми рушили під орудою німця-капрала по дорозі на Сколе. Залишатися в казармах було небезпечно, бо час від часу налітали ворожі літаки. Змучені, голодні вояки ледь переставляли ноги. Виснажливо гріло серпневе сонце. Через кілька годин колона прийшла у перше приміське село, яке називалося Конюхи. Тут зупинилися, щоб відпочити, підкріпитися й, можливо, переночувати.

 

Наша четвірка, а з нами ще з двадцять вояків зупинились у селянина, який мав досить велику господарку. Біля хати стояли просторі хліви, а трохи оддалік – стодола. На дворі під оберегом було складено копицю сіна. Ми стали лаштуватися на нічліг, взяли трохи сіна, щоб прикрити місце, де стояли коні. Після них залишився гній. Як побачив господар, то почав нас лаяти за те, що марнуємо сіно. Назрівав серйозний конфлікт. Хлопці зрозуміли, що тут не вдасться бодай чимось поживитися. Василь Дубецький запитав господиню, чи не продала б нам щось з їжі. Та з-під лоба щось буркнула йому. А коли один з вояків побачив на припічку гладущик з кислим молоком і спробував його зняти, втрутилася господиня. Врешті глечик впав на долівку, розбився і молоко розлилося по підлозі. Вояк вхопився за револьвер, щоб розправитися з прикрою кобітою, та ми обстали за нею, хоч вона того не вартувала.

 

Господарі, побачивши, що з нами краще не сперечатися, забралися з подвір'я, десь сховалися. Ми роздобули їжу в сусідів. Одночасно від них довідалися, що наш постій в господарці поляків, тому вони так ставляться до вояків-українців. Коли всі влягалися спати, то домовлялися про варту, бо хто ж міг знати, чи не зроблять нам господарі якоїсь шкоди.

 

Вранці всі вирушили в похід. По дорозі нас наздігнала німецька моторизована частина на малих танкетках, пристосованих до гірських умов. Багато з вояків чіплялися ззаду і їхали швидше. Переважно то були німці, які хотіли чим швидше, як вони казали, покинути цей "руслянд" і дістатися у свій "гаймат".

 

Наша четвірка тримається разом, хоч і час від часу відлучається від групи. Малою кількістю легше маневрувати, добувати собі харч чи знаходити нічліг, легше й ховатися при нальотах ворожої авіації. Під обідню пору довідуємося, що знаходимося на терені, де діє польська партизанка, та ця новина сприймається спокійно, без паніки. Ми не боялися можливих акцій з її боку, бо довкола знаходилося багато німецького війська, яке рухалося на машинах, конях, пішки в Карпати.

 

У селі Вижнє Висоцьке, яке було перед Сколем, заночували. Ніяких пригод не трапилося. А наступного дня ми прийшли в Сколе. Воно було таким же, як десятки інших невеликих галицьких містечок, однак від них відрізнялося тим, що затиснуте в улоговину двома грядами гір, вкритих густим зеленим лісом, переважно заростями сосни і ялини. У цьому містечку ми знайшли "осткоманду", від якої дістали трохи продуктів. Ця добре поставлена військова залога опікувалася тими вояками, які відстали від своїх частин. Від німця, який служив в "осткоманді", ми дізналися, що можна одержати продукти на цілу групу з 12 чоловік, хоч і не обов'язково підтверджувати кількість. Правда, той німець щось промимрив не зовсім виразно, мовляв, можна так, а можна й інакше. Та ми свого не попустили і скористали з нагоди, щоб взяти трохи більше продуктів, хоч пайка виявилася скромною. Однак того, що видали, вистачало, аби на якийсь час приглушити відчуття голоду. Видавали й цигарки.

 

Отже, у Сколе ми набрали продуктів і цигарок, яких вистачало на кілька днів. Нам видали малу консерву з свининою. А на групу дали кілограмову консерву з гов'ядини. Замість хліба були сухарі, т. зв. "цвібак" пшеничний чи житній. У пайок дехто дістав шоколадку, трохи цукерок, сушені овочі.

 

У Сколе ми не ночували. Важко було знайти підходяще місце, бо в містечку зібралося дуже багато війська. А крім того, ми боялися, щоб совєти нас не захопили, хоч і знаходилися досить далеко від лінії фронту.

 

То ж ми помандрували ще завидна. У дорозі трапився курйозний випадок. Ми з Євгеном мусили відлучитися, а Василь та Іван пішли далі. Їм ми сказали, що наздоженемо, а як ні, то вони нас дочекаються у наступному селі. Я звільнився швидше і поволі помандрував, сподіваючись, що Євген не відстане. Вийшов за поворот, як почув звук мотоцикла, що наближався до мене. Зупинився і прислухався, раптом з-за повороту виїжджає мотоцикл, за кермом якого мадярський вояк, а в нього за спиною сидить Бойчук. Як тільки мадяр побачив мене, то зупинив мотоцикл, підняв догори руки і зарепетував: "Нікс шіссен!" ("Не стріляти!"). Геник дуже розсміявся. Ми ледве втихомирили мадяра, відпустили його. Він поїхав своєю дорогою. А ми спустилися в діл, де розкинулося село Гребенів. Там нас чекали наші побратими. У цьому селі ми наїлися смачної кулеші. Їли її дерев'яними ложками з полив'яної макітри і мали від того велике задоволення.

 

Маленькі радощі чергувалися із прикрощами. Та перших ставало все більше й більше, бо ми нарешті відчули, що смертельна небезпека, котра тяжіла над нами постійно і змушувала бігти безоглядно, відступила на другий план, не була вже такою гострою. І в нових обставинах ми зрозуміли, в яких жахливих умовах ми виборювали, вимолювали собі право на життя. Усе було підпорядковане єдиній меті – уціліти, вибратись із того пекла. Тому-то ніхто й не звертав увагу на злигодні, антисанітарію, що супроводжували нас у тому нелюдському змаганні. Десь, видно, ще під Перемишлянами я виявив на тілі перших паразитів, супутників бруду. Вони мали в моєму зачовганому, засмальцьованому, просякнутому потом однострої сприятливе середовище для розмноження, хоч і турбували вони мене, та розум був зайнятий головним. Коли ж після побуту в Стрию нам випала легша дорога, а в Сколе нарешті ми позбулися відчуття голоду, то все більше непокоїла думка, як прибрати ту заразу. На жаль, іншого одягу в нас не було; лазня залишалася недосяжною мрією, бо навіть елементарно вмитися ми не завжди могли. Час від часу, скидаючи із себе лахміття та витрушуючи його, ми, звичайно, зменшували кількість паразитів, але вони множилися знову і знову. Коли рукою я орудував під пахвою, то діставав не одну-дві, а цілу пригорщу тих "комах".

 

У Гребеневі ми довго не затрималися, а подалися верткими стежками, які нам показали місцеві люди, далі. За горою в долині перед нами розкинулися село Тухля і навдивовиж мальовничі краєвиди. На деякій відстані від самого села, в окремих місцинах, здебільшого на полянах чи, як тут казали, полонинах, були, мов гриби, розкидані гарні вілли, в яких у довоєнний час відпочивала польська шляхта, з'їжджалися на літні чи зимові вакації студенти, діти львівських, краківських багачів. Дивився я на ту красу й думав: яка гарна, яка багата наша рідна земля і як довго служить вона чужинцям, а не нашому працелюбному народові; коли ж то нарешті він стане господарем і не буде гнути спину на нахабного приблуду.

 

Ми йшли й п'яніли від краси, яку бачили вперше. Геть зовсім забули, що війна, що десь гинуть люди, ллється кров. А тут, в цьому на диво гарному краї, тиша й спокій. Тимчасові, бо із сходу вже сюди несуться смертельні вітровії, суне орда чужинців-займанців. Про їх наближення свідчили валки возів з біженцями. Особливо багато їх було в Сколє. Ми зустрічали цілі сім'ї з малими дітьми. Вози були заладовані нехитрим домашнім скарбом. Люди везли найнеобхідніше, гнали з собою корів. Те видовище справляло гнітюче враження. Утікали на захід у невідоме, бо знали, що принесе їм "визволитель", з яким вже мали можливість запізнатися за передвоєнні 1939 - 1941 рр.

 

Перед від'їздом на фронт під Броди ще в Нойґаммері я одержав листа від мами. Вона, між іншим, питала в мене поради, що робити, адже наближаються большевики і багато людей задумалося над тим, чи не втікати на захід. Відповідаючи на того листа, я писав, щоб придивлялися до того, як інші люди роблять, щоб навідалися в Сокалі до Стефанишиних, Гнатюків, з іншими порадилися. Після того я листів з дому вже не мав. Лише під Броди якось доставили мені з дому пакунок із солониною. Я віддав її знайомому німцеві, який сказав, що відішле сало своїй сім'ї. У ті перші дні під Бродами ми мали вдосталь їжі, тож солоне сало в спекотні липневі дні не дуже смакувало б.

 

І тут біля Тухлі ми зіткнулися з біженцями. Була, напевне, п'ята чи шоста година по обіді, коли підійшли до однієї з вілл і зустріли кількох гарно одягнених дівчат. Привіталися з ними українською мовою. Дівчата весело відповіли і сказали, що відразу здогадалися: ці хлопці наші, дивізійники. Отже, нам і не треба було представлятися. Розговорились. Виявилося, що дівчата були зі Львова, вони доглядали глухонімих, які втікали на захід, рятуючись від більшовиків.

 

Дівчата запросили нас на вечерю. Ми спочатку чемно відмовилися, але довго впрошувати нас не треба було. Наш вигляд дівчата оцінили відразу, бачили, які ми брудні. Швидко принесли нам у білих полив'яних мисках теплої води, мила. Подали чисті гарні рушники. Я глянув на того, яким тільки що втирався, а він ніби почорнів, на ньому побачив дрібних паразитів, які обсипали цей рушник. Очевидно, і вони захотіли вибратися із брудного, заяложеного одягу на щось чисте, свіже. Я стріпнув той рушник і повісив на огорожі. Їли ми на подвір'ї, зайти в будинок відмовилися. Дівчата подали нам по великій мисці запашного українського борщу.

 

Ще кілька годин провели ми у приємному товаристві, розповідали про наші нелегкі й небезпечні мандри. Вже настала пора йти на відпочинок. Нам казали, що постелять у хаті, але ми категорично відмовилися, бо ж не могли залишити після себе таким добрим і щирим людям на розплід оту повзучу заразу, яка діймала нас.

 

Попрощавшись, ми пішли у село, щоб розшукати в якогось господаря стодолу чи шпихлір із сіном і там заночувати. Переходили місток через невеличку річку, а може, потічок, і зустріли кількох цивільних людей. Здивувалися, адже у військовий час діють строгі закони, комендантські години і т. ін. Незнайомці підказали, де можна переночувати. Прийшли до господаря, який нас радо зустрів. Хоч і було вже по півночі, запропонував повечеряти. Ми відмовилися, пояснивши, що неголодні. Хотів покласти нас в одній із кімнат. Коли ми йому призналися, що маємо на собі паразитів і не можемо засмічувати ними його хату, вивів нас у сіни, показав на драбину: "Там, на горі, складено сіно; можна переночувати". Ми були настільки втомлені, що як тільки попадали на те сіно, то й відразу ж поснули.

 

Вранці нас розбудив мелодійний спів. Спочатку ми насторожилися, не знали, що діється. А коли крізь щілини побачили велике згромадження людей і церкву, що знаходилася по сусідству з хатою нашого господаря, то зрозуміли: відбувається Богослужіння. Вночі ми якось і не помітили церковці, та й то не дивно, бо була вона маленька, дерев'яна.

 

Ми спустилися вниз, умилися й вийшли у двір. Пішли під церкву, на подвір'ї якої було багато людей. Помолилися і разом з усіма слухали відправу, а потім проповідь священика. Люди святкували неділю.

 

Після відправи, коли всі стали розходитися по домівках, до нас підійшов юнак і запитав, чи не погодилися б ми піти з ним, бо з нами хоче розмовляти один чоловік. Ми погодилися. Він завів нас у хату, під якою знаходилася простора криївка. Там за столиком сиділо кілька чоловіків. Один із них, гарно вбраний, інтелігентного вигляду, по всьому видно, старший, розпочав з нами щиру розмову. Він представився, розповів про своїх друзів, сказав, що хотів би нас переконати піти в УПА. Перед українськими повстанцями виринають нові завдання: вони скоро почнуть боротьбу з новим окупантом, який займає українські землі. Провід повстанців зацікавлений, щоб ряди УПА поповнили чим найбільше наших дивізійників, які пройшли добрий вишкіл, брали участь у виході з совєтського оточення. До розмови підключалися і його товариші. Ми уважно слухали їх, а потім стали розпитувати. На кожне наше питання співрозмовники відповідали спокійно, розважливо, відчувалося, що перед нами – справжні патріоти, готові життя віддати за нашу українську справу. Відповідаючи на наші питання про силу і будучність УПА, "інтелігент" не приховував, що боротьба з новим окупантом буде не на життя, а на смерть.

 

Наприкінці нашої розмови Василь Дубецький сказав, що далі з нами не піде, а залишається тут. Ми із зрозумінням поставилися до вчинку нашого товариша, щиро обнялися з ним, попрощалися з тими незнайомими людьми: нас троє вирішили йти далі, в Закарпаття. Про долю Василя я, на жаль, так нічого й не знаю.

 

Певно і ми б залишилися там, у Тухлі, але кожен з нас подумав, що, можливо, родичі виїхали на захід і ми зможемо їх швидше розшукати, як будемо ближче до них. Ці ж західні землі от-от займе новий окупант, з лап якого не вдасться вирватися.

 

Йшли дорогою через перевал до Лавочного. По дорозі натрапляли на великі скупчення наших людей.. Втікачі-біженці розгортали на обочинах доріг чи на лісових галявинах табори, де відпочивали, готували їжу, приводили себе в порядок перед дальшою дорогою. Ми розпитували, чи, бува, серед них нема когось із Сокальщини. Марно.

 

У сторону Лавочного рухалося й багато війська, переважно німці й мадяри. По обіді ми дісталися до того селища, так і не зустрівши земляків. Радимося, що робити далі: чи йти в Закарпаття, а чи, може, зробити так, як Василь Дубецький. Нікого з дивізійників вже давно не бачили, яка чекає нас перспектива, не знаємо. Різні думки рояться в голові: а може, німці дивізійників запроторюють у концтабори, може, на дивізії вони поставили хрест. Тисячі найрізноманітніших "може"...

 

Надибали кухню якоїсь мадярської частини. Веселий кухар, глянувши на нас, знеможених, налив нам цілу менажку смачної горохової зупи зі свининою, дав по кілька окрайців хліба. Ніхто не спитав нас, хто ми і звідки. Певно, по уніформі зрозуміли, що за одні. Їмо обід і знову ж радимося.

 

На одній з колій станції стоїть довгий товарняк. Платформи закладені кругляками зрізаних дерев. А на тій деревині, мов мурав'їв, повно вояків. Хто як міг розмістився. Розпитуємо, куди поїде той поїзд. Відповідають по-різному, та з того всього зрозуміли, що напевно вирушить по ту сторону Карпат. Ми вирішили добиратися з усіма. Якось розшукали місце для трьох, прилаштувалися на тих деревах. А сонце пригріває, воші роблять своє. Скинули маринарки, бо зіпріли, та й витрусити паразитів треба було. Вовтузився сяк-так і загубив комір від сорочки. Видно, він відірвався, як я її, прилиплу до тіла, стягав з себе. Вона була зогнила, розповзалася. Але ж іншої не мав, то після того, як витрусив і трохи провітрив, знову натягнув на себе.

 

Поїзд стояв ще кілька годин. Ніхто не знав, коли він рушить, але всі сиділи, бо боялися втратити місце. Лише над вечір машиніст дав протяжний гудок і повіз той товарняк. Проїхали кілька кілометрів і зупинилися, постояли, потім знову поїхали вже без зупинок. Нараз стало темно: поїзд в'їхав у тунель. Ми попритискались до дерева, щоб, бува, не зачепитись у темноті за щось і не злетіти. Дим від паровоза виїдав очі, а до того ще вода лилася на нас. Поїзд ніби навмисно їхав помаленько. Та нарешті вибралися з тунелю, відкашлюємось, витираємо очі. Колія снується у видолинках поміж горами, вкритими зеленими смерічками.

 

Ніч застає нас на тому поїзді. Тягне на сон. Застерігаємо один одного, аби не заснути, бо може трапитися біда. Поїзд проїхав ще кілька кілометрів і зупинився на якійсь невеличкій станції. Його обступили вояки з військової жандармерії, бігали довкола, наказували усім злізти і збиратися в окремих місцях по своїх частинах. Нас виявилося лише трьох з дивізії "Галичина". Що маємо робити? Запитую одного жандарма: "Куди нам йти?" Сказав почекати, а через кілька хвилин повідомив, що приїде автомобіль і забере нас до Мукачева, де має бути дивізійний осідок. Прибула машина з якимось крамом, всілися ми позаду нього.

 

Ніч була дуже темною. Шофер їхав майже весь час, не включаючи світло. Прибули до великого міста, зупинилися на роздоріжжі. Шофер підійшов до нас і показує дороговказ з написом "14 СС дивізія "Галичина". Тут же наші відзнаки. На вулицях темно. Йдемо в ту сторону, куди був звернутий вказівник. Падає дощик, ми мокрі до нитки, а тут ще допікають ті паразити. Здається, якщо скинути весь одяг, то буде легше.

 

Знаходимо будинок, де є збірний пункт дивізійників. При вході на стільці дрімає жандарм. Впізнаю його, а він мене, служив у дивізії цей німець. Вітаємось. Пояснює, що для нас у цьому приміщенні місця не було. Маємо йти на залізничний двірець, а там поряд є казарми, де можна переночувати. Розповідає, як туди йти. Знову маршируємо темними вулицями. Місто маскувалося в такий спосіб, щоб не накликали наліт ворожої авіації.

 

Йдучи тротуаром, звернули увагу на будинок, в коридорі якого світилося. Підійшли ближче і побачили бочки з пивом. Приглянулися до напису над дверима – "Корчма". Недовго думаємо, заходимо в коридор, а відтак – і в освітлену залу. Там за столиком побачили військового в мадярській уніформі, залізничника також у синьому одязі, жінку та шинкаря. Сідаємо утрьох за інший столик і замовляємо пляшку вина. Всі розглядають нас із якимсь здивуванням. Шинкар приніс вино і склянки. Хтось з наших дістає німецькі марки. Шинкар заперечно хитає головою, каже, що треба давати лише пенгі – мадярські гроші.

 

Розмовляємо німецькою мовою, бо угорець до нас нею звернувся. Що ж, не вип'ємо вина! Залишаємо корчму. Майже у дверях нас затримує вояк у мадярській уніформі і питає по-українськи, що ми за одні. Відповідаємо, що ми з дивізії "Галичина". Запрошує нас до столу, ставить пляшку вина, починаємо бесіду. До нашого столика підсідає залізничник із пляшкою. Як і її випили, шинкар сам приніс ще одну пляшку, сказав: "Це від мене, бачу, що ви добрі люди!" Його слова нам переклав вояк.

 

Посиділи в корчмі ми кілька годин: як кажуть, відвели душу. Було нам весело, хміль трохи вдарив у голови. Попрощалися із новими знайомими, вийшли на вулицю, почало розвиднятися. Йдемо до двірця попри крамниці, у вітринах яких виставлено багато овочів. Побачили будинок банку, але він ще закритий. Пізніше, як полагодимо свої справи, прийдемо сюди, щоб поміняти свої гроші. Трохи розмріялися: накупимо фруктів і овочів, підемо знову в корчму.

 

Не спішимо до збірного пункту. Хтось із хлопців знову підкидає тривожну думку: може, німці віддадуть нас до суду за поразку під Бродами, бо ж супроводжували нас у поході всякі чутки, чого тільки не говорили про долю нашої дивізії. Що чекає нас?

 

Проходимо біля будинку, на якому тимчасова вивіска і німецькою мовою виведено знайомі нам слова: марш ферфлєгунг. Це значить, що тут знаходиться ота рятівна польова військова служба, яка забезпечує провіантом відсталих від своїх частин вояків. З подібними установами вже доводилося спілкуватися. Але в таку ранішню пору на будинку – великі замки.

 

До казарм не наважуємося йти. Ще кількасот метрів – і ми на двірці. Тут повно людей, переважно утікачів з клунками. Лежать на підлозі, не можна навіть пройти. Шукаємо якогось місця, щоб хоч сісти. Знаходжу вільний куточок на лавці біля вояка-мадяра, який тримає на колінах веселу подружку, романсують. Біля них спокою не буде, йду звідти й сідаю під стіною на підлогу, кріса між ноги, спираюсь на нього й засинаю. Прокидаюся від великого галасу в залі. Люди, вигукуючи імена чи прізвища, розшукують рідних, приятелів.

 

Ми втрьох радимося, що маємо далі робити. Спочатку вирішили піти до банку поміняти гроші. Так і зробили. Де знаходиться банк – знали. Натиснули на кнопку дзвінка, через хвилину вийшов чоловік. Кажемо йому, чому прийшли. Відповідає, що мають наказ обміну грошей не робити, радить піти до іншого банку, може, там поміняють, розповідає, як туди дістатися. Там – така ж відповідь.

 

Розчаровані невдачею, йдемо до будинку, де розмістилася та військова служба провіянту. Кожен з нас набирає у торбу харчів на групу. Ніхто нас не питає, де решту вояків з групи. Беремо все, що дають, цукерки, консерви, сухарі, цигарки. Розуміємо, в дорозі будь-яка річ згодиться. Дізнаємося, що маємо йти в село Середнє (назву його пояснювали тим, що це село знаходиться по середині дороги між Ужгородом і Мукачевом).

 

Ще трохи покрутилися в місті, позаглядали в магазини. Купити нічого не вдалося, бо німецьких марок ніхто не хотів брати, а мадярських грошей ми не мали. Розпитали в людей дорогу до Середнього (виявилося, з Мукачева до нього 21 кілометр) і вийшли з міста на гостинець. Яка краса відкрилася перед нами! Милувались ми природою в Карпатах, де нас зачарували гірські краєвиди. А тут – мальовнича рівнина. Південні схили Карпат, не вкриті такими лісами, як у північній частині, тут плавно переходять у низовину, яка тягнеться ген-ген за горизонт, а праворуч від неї сивими пасмами простягаються невисокі пагорби. Посеред низовини – рівна дорога, з обох боків обсаджена сливами і волоськими горіхами. Гілляки дерев повгиналися від щедрого врожаю достиглих "угорок". А довкіл – поля під городовиною, кукурудзою, в стерні після скошеного збіжжя, господарські будівлі в садках.

 

Пройшли ми гостинцем кілька кілометрів і вирішили відпочити під крислатими горіхами. Нарвали слив, їмо. День сонячний. Тепло, навіть жарко. Пороздягалися. Євген задрімав, а ми удвох "теребимо" смачні сливи.

 

Раптом побачили чоловіка з наплечником, який вийшов із високої кукурудзи. Глянув на нас, трохи зніяковів, видно, налякався. Ми привіталися з ним нашою рідною мовою. По його обличчю побачили, що він повеселішав: має справу з вояками-українцями. Зняв із спини наплечника, почав нас пригощати варениками, які ніс на поле робітникам. Розговорилися з ним, розповів трохи, як живуть українці. Старші називали тут себе русинами, а молодь – українцями. Говорив, як багато прикрого зробили нашим людям мадяри, коли задушили Карпатську Україну. Наш співбесідник сказав, що якби ми мали своє військо, от таких вояків-дивізійників, то змогли б відстояти державу. Мадяри запровадили свої порядки, стали знущатися з українців. А вони їм також платили ненавистю. Над мадярами-жандармами насміхалися навіть дітлахи: кукурікали їм услід, бо ті жандарми носили в своїх шапках пір'я.

 

Несподіваний гість пішов своєю дорогою, а ми ще трохи посиділи у тіні під горіхами. Над'їхав німецький військовий автомобіль, ми зупинили його і дісталися ним до Середнього. Знайшли приміщення, де знаходився штаб дивізії. З тих вояків, які тут були, я нікого не знав. Я звернувся до старшого офіцера, здається то був полковник-німець, із запитанням, що маємо робити. Він сказав, що мусимо йти в село Ланці, де є головний пункт дивізії. Я пояснив йому, що належав до штабної сотні, що мій постій мав би бути тут, але німець на те не звернув уваги, а знову пробубнів своє.

 

Звичайно, мене влаштовувало те, що не розлучать з друзями. Ланці знаходилися за кілька кілометрів від Середнього. Треба було перейти ліс, за яким табором стояли цигани. Коли йшли мимо цього табору, то наш перемишльський побратим пожартував: на фронті нас минуло лихо, а тут цигани заворожать і щось нам зроблять. Та ніхто з них нами не поцікавився: у таборі кипіло своє життя. Ми швидко минули циганські шатра і прийшли в Ланці. Там було багато наших дивізійників. Ми зголосилися до частини, до якої належали Євген Бойчук та Іван Падок. Це був курінь фюзілерів. Щоб пояснити, що то були за вояки, наведу тут примітку із статті Костя Паньківського: "Фюзілери – це в німецькій армії окрема, можна сказати передова, елітарна частина, із завданнями розвідки:

1) забезпечувальної;

2) теренової (мости, дороги і т. п.);

3) тактичної (сила, рухи, положення і наміри ворога);

4) змилювання ворога і

5) насильна розвідка.

Курінь фюзелярів нашої дивізії складався з одної сотні розвідувальної, двох бойових, одної важкої – скорострільної і гранатометної" (Українська дивізія "Галичина": Матеріали до історії. Торонто—Нью-Йорк. 1990. С. 66).

 

Отже, ніякі мої благання не допомогли: не хотіли мене взяти у курінь фюзілерів. Не знайшлося мені місця й в інших частинах. Наказали негайно повертатися назад до Середнього. Хотів я тут переночувати, а мені пригрозили, що можуть покарати за непослух. Довелося вирушати у зворотню дорогу.

 

Тільки-но я вийшов на знайому дорогу, як став накрапати дощ. А ще через десять хвилин насунули чорні хмари й з них полилося як з відра. Прикрив голову шоломом, бо вже другий тиждень мандрував без пілотки. Густі, великі краплі гупали по тому шолому, аж у вухах гуло. Я спішив, щоб ще завидна пройти повз циганські оселі, бо таки боявся, аби ті кочівники не позбиткувалися з одинокого вояка. Мав лише кріса та десять набоїв. Значну частину бойових припасів залишили Василеві Дубецькому в Тухлі, а з собою взяли мінімальну кількість.

 

Коли добрався до лісу, зовсім стемніло. Крізь крони дерев бачив темно-сіре небо. У крайній сільській господарці в Середньому надибав стодолу і вліз туди на солому, в якій видовбав собі схованку. У мокрому одязі заліз в ту діру й заснув. Про те, що я повернувся в Середнє, ніхто не знав. Не відав і господар, що має у стодолі непрошеного гостя.

 

Прокинувся рано. Допікали воші, які звечора присмирніли, бо, видно, волога шкіра їм була не до смаку.

 

Крізь щілину в стіні стодоли побачив у дворі знайомого старшину з мотоциклетної групи. Він кудись йшов. Стрімголов вискакую із стодоли, доганяю його. Німець зрадів, побачивши мене. Повідомив, що поселився у спеціальному автомобілі, куховарить для тих дивізійників, які зібралися у Середньому. Сказав мені ніде не зголошуватися, бо, по правді, тут ніхто не знає, що робиться. Як бути? Краще діяти на власний розсуд. За його порадою, я пішов до стодоли, під якою розмістився зі своїм авто той німець, залишив там деякі свої речі, а сам подався до відділу, де мав дістати харчі та дещо з одягу.

 

Коли ми розмовляли з тим підстаршиною, до нас підійшло ще кількох наших хлопців з дивізії. Один із них належав навіть до групи того підстаршини. Його прізвище було Герейчук. З ним ми й заприятелювали, вирішили, що разом будемо в тій стодолі на постою. Пішли до тих господарчих відділів роздобути щось із білизни, покривал. Німець наказав нам не викидати нічого, навіть подертих шкарпеток. Виявляється, все можна збути населенню, яке за такі речі дає вино або харчі. Ми це врахували.

 

Того вечора ми з Герейчуком пішли до господаря. Видно було по забудівлях, був він заможним. Як зайшли у сіни, то зрозуміли, що в кімнаті є старшини вермахту досить високого рангу. Ми хотіли непомітно вийти, щоб не наражатися на якісь неприємності. Але прийшла господиня і завела нас до іншої кімнати. Ми витягнули свій крам і віддали їй. Господиня винесла нам миску топлених шкварок, хліба, вина. Ми добре пригостилися. Випили по чарці гарного вина, закусили. Герейчук каже, що гріх залишати ті шкварки у мисці. І ми з'їли їх без хліба. Дала нам господиня ще пляшку вина з собою.

 

Пішли спати до стодоли. За нею була посаджена висока кормова кукурудза. Кожна рослина висотою понад два метри. Отже, стояв густий ліс, який тої ночі нам став у пригоді. Спали ми на снопах, складених в одному кутку стодоли. Там же, у соломі, поховали свої кріси, щоб постійно з ними не носитися. Раптом серед ночі чую, як мій колега зірвався та швиденько чкурнув у той кукурудзяний "лісок", а звідти незабаром долинули приглушені черги ніби із скорострілів. Хочеться й мені податися до нього, але терплю, щоб його дочекатися: буде вдень з чого посміятися. Прийшов мій побратим до стодоли, став на току і стоїть. А по хвилі знов за стодолу і звідти: та-та-та. Не втерпів я. Кілька разів за ніч бігали ми. Дався нам той смалець із шкварками, ще довго згадували ми його.

 

Хоч видали нам новий одяг, однак паразитів ми не позбулися. Та стодола, де ми спали, знаходилася недалеко від річечки. Поблизу була церква, напевно, євангельських християн баптистів. Якось ми зайшли до неї. Усередині не побачили ніяких образів, вівтарів, до яких звикли у наших церквах. Лише стояв посередині стіл, за яким пастир-проповідник провадив Богослужіння, а по боках – лавки для старших людей.

 

Так уперше я дізнався, що є й такі молитовні будинки та такі громади людей, які мають свої релігійні звичаї.

 

Якогось дня ми вирішили "воювати" з нашими паразитами, бо вже не витримували їх райзування. Ми роздобули великого баняка, а може то була обрізана бочка з-під нафти. Пішли до річки, назбирали дров, поклали на камінці того баняка, а під ним розпалили вогонь, добре підкладали. Як вода почала кипіти, роздягнулися і повкидали до баняка наш одяг. Самі загорнулися в рушники та заглядали, як то все виварюється. Потім все дістали, виполоскали у річці і розклали сушити. Самі гарно помилися в річці. Як висох одяг, повдягалися. Ну, думаємо, спекалися нарешті паразитів. Та через 15-20 хвилин настало розчарування. Та нечиста сила виявилася дуже живучою і нас діймала ще більше.

 

У Середньому нам жилося добре. Ми не належали до якоїсь команди, не мали над собою контролю й начальника. Ходили до військової кухні, де діставали їжу. Видали нам новий одяг. Ті, що завідували військовим магазином, були з нами знайомі, хоч не розпитували нас, звідки ми взялися. Не цікавилися нами і штабісти. Ми трималися того німця-підстаршини і почувалися разом безпечніше.

 

Таке безтурботне життя напевно тривало зо два тижні. Аж поки нас не заангажували на закупівлю картоплі. Відправляли двома вантажними машинами (шоферували німці) аж у Мадярщину. Старшим був наш підстаршина, який і виплачував гроші господарям, домовлявся з ними. Ми приїжджали в домовлене місце. Там зустрічав нас господар, що продавав картоплю, заводив до хати й частував гарним домашнім вином. А тим часом його люди вантажили картоплю в машини. Кожен господар намагався сподобатися нам, розхвалював свою картоплю, просив ще раз до нього приїхати. Всякими способами заохочував.

 

Іншим разом ми їхали аж вглиб Мадярщини, за Будапешт, щоб подивитися столицю цієї країни. Такі поїздки були цікавими.

 

Картоплю ми доставляли до Середнього та розвозили по постоях, де знаходилися військові частини не тільки дивізії, а й вермахту. Певно, і той штаб, від якого ми їздили по картоплю, опікувався не тільки нашою дивізією, а й іншими німецькими військовими підрозділами, що виходили на переформування.

 

Тут, на Закарпатті, я спробував гострих, приправлених паприкою страв. Без тої паприки в їжі не обходилися, особливо мадяри. Найбільше її було в м'ясних стравах, а також у ковбасних виробах. Смачною була й червона від тої паприки спеціально приготовлена солонина.

 

Ми діставали їжу з військової кухні, але досить часто роздобували харчі самі: купували сало, ковбасу (салямі), хліб у крамницях або у наших господарів. Через кожних два тижні нам видавали платню, а також цигарки й пайок з т. зв. "меркетенде варен" – горілку, вино, лезо і мило до голення, зубну пасту та ін. Дещо з того, що залишалося, бо не могли усе використати, ми вимінювали за харчі чи вино в наших людей. Запізналися з місцевими хлопцями, нашими однолітками, й часто політикували. Говорили про Карпатську Україну та її президента Августина Волошина, про бої з мадярами, про ставлення німців до українських проблем; говорили й про майбутнє нашої дивізії. Середнянські хлопці просили нас роздобути їм зброю, бодай револьвер чи кріс та трохи набоїв. Але ми не мали такої можливості. Свій кріс я тримав у солом'яній схованці, він навіть трохи заіржавів, але його я не міг віддати. Яким би я був вояком без зброї!

 

Літо 1944 року, яке для мене в Україні почалося грозовим лихоліттям під Бродами, принесло серпневу благодать на закарпатській землі. Тих кілька тижнів, проведених у Середньому, були ніби винагородою за муки й випробування, що їх стерпів протягом липня. Тут, у Закарпатті, я поправився, засмаг на сонці, став дорослішим.

 

Час відраховував останні дні серпня. Закінчувалися моя страдницька дорога і бурлацьке життя. Відходила лише у спогади гірка трагедія, пережита тисячами українських юнаків під Бродами. Ми вирушали назустріч новим випробуванням.