Золотий вересень 1939 року. Підбірка: Величко Лев

опубліковано 19 серп. 2011 р., 05:20 Степан Гринчишин

Пропонуємо шановному читачу прочитати спогади в’язнів польських тюрем про «золотий» вересень 1939 року і порівняти із спогадами очевидців, які містяться в статті «Думки з приводу 22 червня 1941 року». Ця стаття розміщена на цьому ж сайті.  

У хвилину вибуху війни в різних польських тюрмах і концтаборі «Береза Картузька» сиділо понад десять тисяч українських націоналістів. Польська влада, очікуючи початок війни з дня на день, завчасно почала евакуювати в’язнів із тюрем біля німецького кордону та перевозити їх у центральну та східну частину Польщі – до Сєдлець, Любліна, Білого Стоку, Вільнюса, концтабору «Береза Картузька». Потім прийшов швидкий кінець Польщі. Тюремна адміністрація, внаслідок втечі керівництва держави за кордон, не знала, що робити з в’язнями. У міру того, як наближалася фронтова лінія, одних в’язнів відпускали на волю, а інших – евакуювали на схід. Переміщення в’язнів охороняла тюремна сторожа, інколи військо. В’язні йшли пішки, голодні, знесилені. Хто з них вибивався з сил і відставав по дорозі, того без жалю охоронці вбивали. Найбільш сприятлива ситуація була для тих в’язнів, які сиділи у Львові та по інших тюрмах Галичини й Волині. Їх нікуди вже було далі вивозити.

Львівські Бригідки (Автор: Зиновій Книш)

Сидимо отак у нашій камері і нудьгуємо. Нудьга і голод погана комбінація. Кажуть, тепер арештовують наліво й направо, хто свідоміший українець. Хтось приніс чутку, що транспорти до Берези Картузької (концтабір) йдуть цілими поїздами, з усієї Галичини. Вже два дні не кличуть мене читати газети, нема й тієї дрібки відомостей, на яку так жадібно кожного дня чекали мої товариші з камери. Але третього дня відчиняються двері і ключник кличе: «Книш! На коридор, газета!». Підхоплююся з-за столу й вискакую на коридор. Дивним-дивом газета майже ціла, один тільки кусник вирізаний, мабуть, для принципу, що все ж таки існує цензура. Відразу кидається у вічі заголовок: «Візита Ріббентропа в Москві. Пакт Гітлера зо Сталіном». Швидко перебігаю очима цілу сторінку, щоб встигнути схопити всю цю сенсацію. Та ба! Майже ціла газета про те пише, голоси з різних столиць, коментарі великої преси, державних діячів і дипломатів. Починає мною трясти гарячка, це клюється щось, чого я ще не усвідомив собі докладно, але до голови ввесь час настирливо вжирається думка – війна, неодмінно війна!...

Це й справді бомба для нас усіх, та ще й важкого калібру. Снуємо всякі комбінації, губимося в здогадах. Погоджуємось на одному, що тепер Гітлер має вільні руки і вдарить. Але куди? Десь за кілька днів сидимо ми при столі і граємо в кістку. Нагло – детонація! Один вибух, другий, третій. Зриваємося з-за столу, один вилізає на вікно – видно щось якби клуби диму. Наше вікно виходить на захід. Що це може бути? Вибух амуніції? Десь наче біля головного залізничного двірця, але там нема військових магазинів (складів).

На другий день дізнаємося, що розпочалась війна між Німеччиною та Польщею. Тепер, – що вона принесе для нас, українців? І яка буде доля нас, в’язнів? Хіба замикали нас на те перед війною, щоб випускати, тільки вона почнеться?

День за днем гудуть над Львовом німецькі літаки, скидають бомби. …У тюрмі щораз дошкульніше. Нема вже води, кажуть, бомби ушкодили водогін, воду беруть з криниці на городі, мало її, видають по кватирці денно на особу. Тільки до пиття, не можна ані помитися, ані шкарпеток випрати. У камері гаряче і нестерпний сморід. Випускають на волю слідчих в’язнів з неполітичних справ. Залишили самих націоналістів у камері, стільки користі, що принаймні виспатися вигідніше, бо ночі від бомб спокійні.

Тільки непевність нас мучить, невже ж усю війну так сидітимемо. І як вона довго потриває? Як не як, але все ж таки це тридцять мільйонів людей і двомільйонна армія, проти Німеччини не встоїть, але й не впаде так легко. Нікому і в голову не заходило, що в час тих наших балачок Польща вже лежала на лопатках, її президент і прем’єр утекли за границю, а начальний вождь покинув свою армію на призволяще…

Рахуємо дні, дійшли до 10 вересня. Входить незнайомий ключник, обличчя перекошене злістю, в руках папір, відчитує наші назвища.

– Забрати речі й виходити на коридор!  

Не виходимо, а вибігаємо. Куди ж це? До іншої камери, а може на волю? Притаємна й несміла надія зараз же потухає, коли бачимо на коридорі довжелезну чергу в’язнів і цілу тічню ключників, – з кожної камери виводять по кільканадцять чоловік, ставляють у дворяд під стіною. Наказують всім спуститись сходами вниз до трьох великих келій.

Ввесь день кружляють літаки над Львовом, час до часу чути глухі вибухи бомб, десь далеко. Безнастанно цокотів скоростріл з даху сусідньої, мабуть, кам’яниці, а може і з Бригідок. Все те денервувало й наганяло страху. Всі розмістилися попід стіни, по середині камери зробилася доріжка для проходу, там ходили по черзі, змінюючись що якийсь час. Співали при тому різних пісень. Одну за другою, все на маршове темпо, а все революційного націоналістичного підпілля. Спочатку співали тихенько, далі півголосом, а дедалі щораз більша охота приходила і загули хором на все горло. Ключники присмирніли, десь поділася їхня бундючність, дехто з них і по-українськи пробує закидати, від декого заносить горілкою.

Був день 11 вересня. Стоїмо в гурті, перекидаємося словами, кажуть уставитися в дворяд. Відібрали сто в’язнів до транспорту в Березу Картузьку. Решту повернули назад до камери. Що робити з ними? Під вечір начальник тюрми телефонує до прокурора – ніхто не відзивається. Лучиться з ним телефонічно на приватну квартиру – і там нікого нема. Дзвонить до поліції, до суду – даремна справа! У цей день нікого з польської влади не було вже у Львові, а якщо й був, то зайнятий своїми справами, як утекти і сховатися. Тоді начальник тюрми приймає рішення, щоб решту в’язнів випустити на волю…

Перша паніка вже минула. Спочатку думали, що німці з одного наскоку займуть ціле місто, та вони дійшли тільки до перехрестя вулиць Городецької і Сапіги (тепер Степана Бандери), та вернулися на Богданівку. На українців пустився ляк, польське шумовиння піднімається. Хтось чув по радіо наказ Костека-Бєрнацкого (перший комендант концентраційного табору в Березі Картузькій), щоб творити міліцію для оборони і нищити притаєних внутрішніх ворогів Польщі – пряме під’юдження вулиці до погромів національних меншин. По вулицях справді ходять підростки з крісами, вже декого арештували, дехто пропав у тій суматосі.

Вдень – нічого замітного. На залізничному двірці розбили якісь магазини (склади) і тепер їх розкрадають. Везуть усяке добро на візочках і тачках, а то просто й у мішках на плечах тащать. Патріотизм патріотизмом, але борошно і цукер – ласі речі, чому б не поживитися?

Правдивий страх прийшов аж після того, коли проголошено в радіо 17 вересня, що Червона Армія перейшла Збруч, щоб визволяти Західню Україну й Білорусь з неволі «панської Польщі» і «боронити мирне населення» перед сваволею польської салдатні. Від того справді муравлі під шкурою пробігли. Вже на другий день большевики підступили під Львів, оточили його від сходу й південного сходу, стали на лінії між Винниками і Львовом. Для більш тверезих щойно тепер став ясним властивий сенс пакту Ріббентропа-Молотова: поділилися Польщею і так їй прийшов неславний кінець.

Над містом тисячі білих карток. Це летючки, скидають їх з німецьких літаків. Дають двадцять чотири години до надуми, щоб здаватися, після того грозять зрівняти місто із землею. Жінки й діти та неозброєне цивільне населення може вийти з міста по вулицях Личаківській та Зеленій. Жах упав на людей, чомусь усі думали, що поляки не будуть здаватися і німці свого слова дотримають, пустять тисячку літаків на Львів, залишать купу згарищ. Остання ніч. Ультиматум минає на другий день вполудне. Вже й гармати не б’ють, навіщо, коли й так завтра час буде. Ані з нашої, ані з сусідніх кам’яниць ніхто не збирається тікати зо Львова – як гинути, то гинути, але в себе, на свойому місці.

Ще добре до полудня як рознеслася вістка про капітуляцію. Хтось бачив у місті як їхала польська делегація на схід з білими прапорами, ішла переговорювати з большевиками, від перетрактацій з німцями відмовилася. Є чутка, що це під впливом євреїв, військова команда, як тільки почула про перехід границі Червоною Армією, хотіла скласти зброю, але євреї зложили величезні гроші, щоб витримати, доки большевики не підсунуться під Львів і тоді здати місто в їхні руки. За хвилину нова вістка. Вже здаються. Личаківською вулицею в’їжджають уже большевицькі танки, туди купами збігаються люди дивитися на «чубариків», таку назву дали большевикам.

Іду і я подивитися. Їдуть величезні танки. Рахую: один, два, три, …, десятий,…двадцятий – і лічити надоїло. Женуться скоро, з кожного виглядає вояк у беретці, махають руками до людей. Другою стороною вулиці, повз них, їде кіннота. Люди малі, миршаві, паршиво зодягнуті, дехто в полатаних одностроях. Майже годину стою і кінця не бачу. Їде їх маса. Пригадую, як у Першій Світовій війні під час другого приходу московської армії до Галичини попри нашу хату два дні і дві ночі безперебійно переливалася московська кавалерія. Та тоді вона була гарно зодягнута, в баранячих шапках з кольористими днами, з кинжалами за поясом, пригравала на балалайках та інших інструментах, чудували людей танцями на конях у часі їзди. А тепер – щось не віє від них страхом, тільки свідомість величезної маси притолочує… 

Надворі вже зовсім темно і тихо. Майже не видно нікого. Може большевики видали заборону ходити вночі? Все таки пройдуся трохи по вулиці Сапіги (тепер Степана Бандери). Не хочеться так довго сидіти у хаті. Кортить походити по свіжому повітрі. Іду поволі, заглиблений у думках. Напроти костьолу св. Єлизавети.

– Стой!

З-за рогу вулиці виходить кілька людей, у шоломах, з крісами через плечі. Большевики? Ні, львівські жидики. Мабуть, міліція так хутко сформувалася. Світять ліхтариками, бачу червоні перепаски на рукавах.

– Документы у вас есть?

Силкуються говорити по московськи, слабо їм іде.

У Польщі ніхто на вулицю не вийшов без документу, – витягую свою книжку з Суспільної Обезпечні, щоб показати, що я «робочий чоловік». Жидики присвічують, приглядаються. А щоб ти скис! Бачу між ними знайомого комуніста, сидів колись зо мною в Бригідках. Він тут за верховода, видно, пізнав мене теж.

– Ви підете з нами.

– Куди?

– Тут недалеко, до нашої команди.

– Слухайте, громадянине, нікуди я з вами не піду. Я людина спокійна, вертаюся додому.

Жидики настовбурчилися, заклацали крісами, хочуть надати собі грізного вигляду.

– Нема що довго говорити, або йдете з нами, або будемо стріляти.

Супроти такої загрози нічого робити. Скручуємо на Городецьку вулицю, ідемо вниз до середмістя. Аж тут – кроки напроти. От тобі й на, друга стежа.

– Стій, хто це?

По-українськи. Віддихаю легше. Підходять ближче – п’ять чоловік, без шоломів, тільки з крісами й перепасками на руках. Знову світять ліхтарики і, так мені видається, бачу між ними знайомого, націоналіста.

– Що це за чоловік?

– То підозрілий чоловік, ми його ведемо до команди.

– Ваші документи!

Знову витягую книжечку Суспільної Обезпечні.

– То свій чоловік, – до них, – можете йти додому, – до мене.

Ця вечірня пригода пересудила справу. Не можу лишатися, треба йти на Захід.

 

В’язниця в Сєдльцах (Автор: Микола Климишин)

 

Того ж дня після обіду повернувся до своєї камери Дачишин та поінформував мене стукотом, що війна почалася, німці збомбили всі важливіші залізничні вузли й наступають на всій лінії польсько-німецького кордону. Цю хвилюючу вістку я передав своїм сусідам; вістка, немов пожежа, поширилася по всіх камерах. Ми раділи. Так пройшов перший день війни.

Наступного дня прийшли великі зміни. За в’язничними мурами були військові касарні, які почали горіти, запалені бомбами. З тюрми звільнено всіх посполитих в’язнів, засуджених на кари до десяти років ув’язнення. Можливо, що завтра звільнять українців, які мали малі присуди. Мабуть, звільнятимуть теж решту звичайних в’язнів.

Третього дня війни на подвір’я нашої тюрми впала бомба, з вікон повилітали всі шибки й перелякані в’язні почали стукати об двері камер домагаючись, щоб їх випустили. Сторожі заспокоїли їх в той спосіб, що почали стріляти з рушниць на коридорах в’язниці, щоб викликати страх.

Наступного дня ми вже не їли обіду, але на вечерю дістали трохи більше їжі, ніж звичайно. Того ж дня з тюрми звільнили наших друзів, які були засуджені на менше ніж десять років ув’язнення. Одначе, велика небезпека була для тих, що мали досмертні вироки. Ті, що засуджені на 15 років ув’язнення і ще не довго сиділи, теж були загрожені. Ситуація ставала щораз грізніша. Бомби падали густо навколо в’язниці, на щастя, в самий будинок не попадали, ніби німецькі літуни знали, що там сиділо багато німців, яких арештовано напередодні війни під закидом шпигунства в користь гітлерівської Німеччини.

Сторожа перевела всіх в’язнів до камер на партері. Німецькі літаки немов у себе вдома, з тією різницею, що скидають бомби, де їм заманеться – з великою прецизністю і цільністю. Нам перестали давати їсти й ми голодуємо. Тільки досвітком кидають до камери хлібину й дають дзбан води. Як я пізніше довідався, на десять в’язнів давали один кілограм хліба.

7 вересня з тюрми випустили всіх в’язнів – звичайних і політичних, які мали вироки нижчі ніж досмертна тюрма. Залишилися лише німці, арештовані за шпигунство, та українці, засуджені на кару посмертного ув’язнення.

9 вересня ми одержали буханку хліба й дзбан води, а вечором порцію доброї каші з м’ясом і знову хліб. О другій годині ночі нас розбудив стукіт у двері й крик, щоб швидше збиратися. Після короткого часу двері відчинилися і сторожі викликали двох: Маду й Здріля. Незабаром викликали Куликівця і ще одного, прізвища якого не пам’ятаю. Коли ми залишилися в чвірку, хтось із друзів сказав:

– Вішають!

Це слово вже давно товклося в нас у голові, але досі ніхто його не вимовив. Тепер воно впало в тишу камери, як вирок невблаганного судді… Прощаємося зі собою…Ще викликали Лемика і Матлу, залишилося нас тільки двоє – я і Лебідь.

– Ну, будемо вмирати!..

– Ні, я буду оборонятися! – кажу з запалом.

– Ні, – відповів Лебідь, – умираємо спокійно і достойно.

Нашу дискусію перервав скрип ключа в дверях. Кличуть нас…

У кутку коридору, в камері без вікон, яка служила як місце екзекуції, стоїть двох сторожів з рушницями. Всередині камери світиться. Сторож, який провадить нас, показує на дзбан з водою і радить напитися води.

Беру дзбан і користаю з нагоди, щоб оглянутися навколо. Не видно нікого. «Де ж кидають трупів?» – запитую себе в думці, бо від розв’язки цього питання залежить, чи можна мати ще якусь надію, чи ні. Одначе пити воду безконечно не можна і тому, хоч знаю, що скорочую собі життя, легенько відхиляю дзбан від уст і намовляю Лебедя, щоб пив. Він не хоче…То йдемо…

Все вказує на те, що йдемо на смерть…

Входимо до камери… Там застаємо ще трьох в’язничних сторожів. Один бере кайдани з грубих штаб, подібних до дибів. Я бачив такі кайдани вперше, тому ще й це впевняє мене, що нас будуть ліквідовувати. Та, коли нам кажуть обом разом класти по одній руці в кайдани, ми набираємо певності, що будемо жити. Разом двох докупи до екзекуції не заковують.

Закувавши в кайдани, нас вивели на подвір’я, де вже п’ятками стояло біля 250 в’язнів, а на самому кінці колони стояли шістками наші друзі, заковані в кайдани по двох. Усіх нас українців було 17. Ми склали дві шістки й одну п’ятірку, в якій трьох в’язнів сковано разом, бо Метельський мав лише одну руку. З обох боків колони уставилися жовніри з крісами та з насадженими на них багнетами. Майже коло кожної другої п’ятки стояв один вояк.

Коли вже всі в’язні були уставлені, привели ще одного німця, який до того часу лежав хворий у шпиталі. Він зразу ж сів на землю перед лавами закутих в’язнів.

Поручникові зголосили, що вже всі в’язні готові. Тоді він виступив і промовив до в’язнів.

– В’язні, мусить бути порядок! За кожне слово, за кожне виступлення з ряду – куля в лоб.

А відтак, звертаючись до жовнірів, поручник сказав:

– Не попереджуйте! Стріляйте! Вперед марш!

Так почався смертний похід. Усі, хто міг іти, пішли, а того німця, що сидів лишили. Вояк, що був зліва від мене, крикнув, щоб ми брали хворого німця. Ми відмовились і показуємо кайдани на руках. Вояк завертає двох нескованих в’язнів, які вже були пішли, та каже їм брати хворого на руки й нести.

Виходимо на вулицю. Найгірше тим в’язням, які мусять нести хворого німця. Вони втомилися і тягнуть хворого по землі, а це сповільнює рух цілої колони... Втомлені докраю в’язні, які несли хворого, стають і не можуть далі йти. Сержант каже покласти німця на краю вулиці над ровом і там двома револьверними пострілами його вбиває. Все це відбувається на очах в’язнів і робить на них потрясаюче враження. Двох з них мліє і паде на землю. Отож знову є двох, що їх треба нести. Коли в’язні втомилися їх нести, то цей же сам сержант їх дострілює. Це були білоруси, що їх запідозрювано в шпигунстві в користь СРСР.

Вже світало, коли ми дійшли до лісу. Біля лісу нас зупинили й наказали сідати там, де хто стояв. Потім брали по п’ять і вели в ліс. Настала знову напружена ситуація. Всі ми думали, що там у лісі вішають. Забирають п’ятку за п’яткою і вже зближається черга до нас. Прощаємося в тому переконанні, що йдем на смерть. Врешті провадять у ліс нашу першу шістку, в цьому й мене, й там наказують влазити під густі кущі, щоб сховатися перед німецькими літаками. Так у кущах просиділи ми до вечора.

Надвечір ми вирушили в дальшу дорогу. Два рази на нас налетіли німецькі літаки: раз на чистому й рівному полі, а раз під лісом, – але не стріляли. Нам наказали бігти до лісу й там покластися на землю. У лісі ми були так довго, аж поки надворі стемніло, а тоді пішли далі.

Впродовж дня застрілено ще кількох в’язнів. Найбільш потрясаюче враження на нас зробив розстріл одного німця. Сержант пустив у нього кулю за кулею, то в груди то в голову, а німець хоч і дістав уже шість куль, то все ще стояв та вперто дивився на свого ката, аж щойно сьома куля немов скосила його і він повалився у придорожній рів.

Я почув, як той вояк, що йшов по лівому боці, говорив до свого товариша:

– Військо втікає, а нас лишає з в’язнями, щоб німці нас постріляли!

Через деякий час охорона покинула колону в’язнів і вони опинились на свободі.