Золочівські герої. Підбірка: Величко Лев

опубліковано 24 трав. 2011 р., 23:47 Степан Гринчишин

Українська правда ч. 39, Відень, субота, 30 вересня 1923.

(стаття подається за оригіналом)

Перед наглим судом у Золочеві розігралася на днях драма, що являється символом положення українського народу під Польщею. Селяни Ілько Скочеліс, Микола Коваль, Олександр Павлишин, Василь Пеля, Михайло Ярош, Іван Дідик, Гриць Огородник, Микола Польовий, Степан Вовк, Андрій Будник, Микола Качаровський, Андрій Савицький і Володимир Дідик станули перед лицем польської Феміди, за злочин з 166 і 167 параграфів карного закону і 4 і 8 параграфів динамітового закону. Польський наглий суд закинув їм, що вони утримували ватагу, яка в золочівському і зборівському повітах підпалювали дідичівські фільварки, клала міни на залізничних рейках і “старалася викликати заворушення в Східній Галичині.”

Розправу вів трибунал польського наглого суду під проводом судді Стравінського прискореним темпом.” Боронили обвинувачених 12 українських адвокатів: д – р Степан Баран – Ілька Скочиліса, д – р Михайло Волошин – Гриця Огородника, д – р Герета – Миколу Польового, д – р Дольницький – Андрія Будника, д – р Євген Давидяк – Івана й Володимира Дідиків, радник Балтарович – Михайла Яроша, д – р Домбчевський – Юстина Андрушкова, д – р Хомицький – Олександра Павлишина і Миколу Качаровського, а д – р Лев Ганкевич – Степана Вовка й Андрія Савицького.

Самий засуд оголосив предсідник трибуналу в четвер, дня 20 вересня о год. пів до дванадцятої перед полуднем:

Ілька Скочиліса, Гриця Огородника, Миколу Польового й Андрія Савицького призвано винними з 166 і 167 параграфів карного закону за підпал фільварку в Млинівцях;

Івана Дідика, Володимира Дідика, Михайла Яроша, Миколу Качаровського і Миколу Коваля – за той самий злочин, як дальших учасників у творенні банд; Василя Пелю – винним такого самого злочину в селі Сновичі;

Олександра Павлишина – за злочин 4 і8 параграфів динамітового закону;

Миколу Терещука і Юстина Андрушкова – за злочин з 166 і 167 параграфів через дораджування й намову.

Зате Степана Вовка, організатора цієї цілої “банди” на основі 433 параграфа карної процедури відіслано до слідчого судді для дослідження його умового стану, бо є сильні здогади, що він ненормальний. Тому він стане перед трибуналом присяжних суддів.

Трибунал засудив:

Ілька Скочиліса (23 роки), Миколу Коваля (27 років) і Олексу Павлишина – на кару смерти,

Миколу Терещука (42 роки) на кару 20 – літної тяжкої тюрми,

Михайла Яроша (26 літ) і Івана Дідика (19 літ) на кару 12 – літної тяжкої тюрми,

Гриця Огородника ( 18 літ), Миколу Польового (19 літ), Андрія Будника (18 літ) і Миколу Качаровського (19 літ) на кару 8 – літної тяжкої тюрми.

Володимира Дідика (19 літ) на 5 літ тяжкої тюрми.

Всім засудженим на кару тюрми загострено її темницею на 24 години, що чверть року.

Після проголошення присуду оборонці звернулися до пресідника трибуналу, щоб телефонічно просити президента Польщі про помилування засуджених на кару смерти. О годині пів до третьої прийшла з Варшави телефонічна відповідь, що президент Войцеховскі відкинув цю просьбу. Наслідком того польський суд приступив до смертної екзекуції.

Найперше вийшов Ілько Скочиліс у товаристві свого оборонця, д – ра Степана Барана. По уділенні останніх слів потіхи нашим священиком у Золочеві, Скочиліс голосно крикнув : “Хай живе Самостійна Україна! Стріляй!” І впали стріли польської солдатески, а мученик народу покотився до землі…

Приведено Миколу Коваля, що йшов під руку з д – ром Левом Ганкевичом. повторилася та сама сцена. Геройський мученик, піднісши оклик у честь Вільної Української Держави, впав трупом поцілений кулями польських жовнірів.

Вкінці прийшов третій засуджений, Олександр Павлишин, у товаристві адвоката д – ра Хомицького. На місці смерти д – р Хомицький поцілувався з Павлишином, а коли Павлишин станув на вказанім місці, крикнув: “Хай живе вільна від Сяну до Кавказу Україна! Спокійно вмираю за українську справу!”

Всі три мученики вмирали дійсно по – геройськи, бо не дали собі зав’язати очей.

Золочівська драма наших героїв є рівнож національною трагедією, яку відслонювати й освітлювати має обов’язок українська преса. Бо суть речі не в тім, що члени українського народу підпалюють дідичівські фільварки і кладуть бомби на залізничних рейках, а в тому, які причини заставляють їх братися за цей скрайній засіб боротьби. Польський наглий суд не доходив, очевидно, до кореня справи. Він також був глухий на роз’яснення оборонців, що доторкалися цих причин. Справедливий, безсторонній суд був би ствердив такі основи революційного вчинку п’ятнадцятьох українських селян з Золочівщини і Зборовщіни. Польща нищить до тла все, що українське; відбирає землю українських селян для своїх колоністів; нищить українську школу й заводить польську; здирає в формі податків і данин останню сорочку з українського селянина, заводить панщину для українських селян у користь польських дідичів, касує громадську самоуправу; нищить церкви, глумиться і насміхається з усього, що найдорожче для українського народу. Польща наступом і в морі крови здавила українську державу, за яку український нарід пролив море крови і сліз.

І коли обвинувачені селяни – герої справді вчинили все те, що закидав їм акт обвинувачення польського суду, то вони зробили це в інтересі національної самооборони, як протест проти злочинів Польщі. Бо на лаві обвинувачених перед маєстатом дійсної справедливости повинні засісти: Пілсудський, за його імперіалістичний похід на Галицьку Землю, Вітос, за колонізацію української землі мазурами, Гломбінський, за нищення української школи й церкви, і десятки тисяч тих скажених польських шакалів, що творять польські “жонди.” Трибунал дійсної справедливости назвав би і називатиме трьох українських селян: Ілька Скочиліса, Миколу Коваля і Олександра Павлишина, яких серце продерла куля польських завойовників, великими героями правди і справедливости, а український нарід вдячно запише їх на сторінки своєї визвольної боротьби поміж найкращими своїми дітьми.

Ще одне. Золочівські герої – селяни. В часі, коли велика частина нашої інтелігенції кинулася по лінії найменшого опору ради наживи і “святого спокою”, українські селяни своєю революційною жертвою кидають визов ворогові і з окликом Української Держави приймають по – геройськи смерть за святе діло. Інтелігентики патентовані й без патентів Ви нікчемнієте, рабієте і гнете спину перед ворожим насиллям! Український селянин показує вам шлях справжнього життя!

Бо тільки цей шлях – шлях безнастанної боротьби за право господаря на своїй землі, є правильний.

А духам народніх революціонерів – мучеників хай буде вічная пам'ять від роду в рід!