З боїв куреня Прута. Спомини (автор: Когуч Павло)

опубліковано 14 лип. 2013 р., 05:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лип. 2013 р., 23:38 ]

По засідці в с. Дідушицях більшовицька зграя бушувала по цілій Стрийщині. За всяку ціну хотіла відплатитися за свої втрати.

 

Ми орієнтуємось, що ворог підтягнув більшу кількість війська за нами. Ми обережно лявірували селами. На постоях давали ми сильні застави і стійки. На кожному кроці ми були приготовані зустрінути більшовиків.

 

Село Тростянець. П'ятий день на засідці, заквартировуємо. Курінь розмістився по цілім селі сотнями. Кожна сотня охороняла свій відтинок. Ціла моя сотня по тригодиннім відпочинку була заалярмована. Більшовицькі мерзотники великою навалою сунули в напрямі моєї сотні. Цей відтинок охороняла чота Морозенка. Підкріплюю заставу ще одною чотою. Про наступ ворога повідомляю курінного Прута.

 

Сильний, несподіваний барабанний вогонь повстанських кулеметів примусив «сталінських дітей» панічно відступати.

– Відступати! – повідомив командир куреня.

 

Вдруге розбійницькі загарбники дістали від наших повстанців, залишаючи знову більшу купу свого м'яса.

 

Ми пляново відступали без жертв, тільки трьох стрільців легко ранених.

 

  

Більшовики бачили, куди ми подалися. Вони спрямували свої сили за нами. Натрапивши на наш слід, намагалися оточити нас. Слід згубити неможливо, бо земля вкрита снігом. Вогкий, гнилий сніг по коліна спиняє швидкий марш нашого відділу. Намагаємося скоро дістатися до лісу. Краще прийняти кругову оборону в лісі, як на чистому терені. Ліс прийняв своїх гостей і взяв у свої обійми.

 

Нам не було доцільно зав'язуватися в бій з дуже чисельним ворогом. Команда куреня рішає, щоб відділ посувався швидкою ходою далі.

 

Маршуємо ночами й, якщо можливо, днями. Вечорами заходимо в близькі села дещо з'їсти та йдемо далі. Наша розвідка цілий час слідить за рухом ворога. За повідомленням розвідки орієнтуємося, що більшовики підтягнули дуже великі сили і бльокують села, роблять облави на ліси. Бачимо, що ситуація небезпечна. Недоцільно було стрілецтву, перемученому маршами, недоспаними ночами, виголодженому, зав'язуватися в бій з таким сильним противником.

 

За наказом командира куреня відділ посувається в напрямі Чорного лісу.

 

Ясне блакитне небо освічувало лісову дорогу повстанцям. На землі й на деревах білів сніг. Зморені голодом, обдерті стрільці ледве волікли за собою ноги. Тяжке пережиття відбивалося на їх обличчях. Важкою ходою стрілецькі ряди посувалися далі.

 

Здорове, свіже лісове повітря скріплювало сили стрільців. Надвечір ми наблизилися до села Майдан-фабрики. Над яром, повитим туманом, розташувався курінь «Підкарпатський».

 

З темної пітьми зачали виринати вогники розпалених ватр. Голодом і втомою виснажене стрілецтво розляглось довкола ватр. Навколо сумно, похмуро. Час від часу доходить до табору скрегіт сполоханих стійковими сорок. Перемучене стрілецтво, впавши на снігову постіль, твердо заснуло...

–Алярм!... Алярм!... Алярм!...

– Більшовики справа!... Прийняти кругову оборону! Без наказу не відступати! Стріляти цільно по ворогові! Не тратити надармо набоїв! – чути гомінкі слова команди.

 

– Ура!... Ура!... Ура!... Впєрйод!... – диким звірячим голосом кричала дика зграя.

 

Повстанський кулеметний, автоматний вогонь змусив більшовиків прилягти до землі. Вони, хоч зазнали втрат, все ще просувались уперед.

 

Холоднокровно українські повстанці дивились на наступаючу зграю. У серцях стрілецтва горіла ненависть до жорстокого ворога.

– Огонь!... Огонь!... Сильніший огонь!... – Вперед, хлопці!... Вперед!

 

...Посилення вогню, відвага, енергія, юнацький запал примусили ворога панічно, залишаючи зброю, втікати.

 

Раділа душа повстанців, дивлячись як багато численніший ворог утікає. 25 березня. Ранок.

 

Команда куреня рішає – від місця бою посунутися кілька кілометрів дальше. Від командира куреня командири сотень дістають відповідні доручення.

 

Розтягнувся довгий стрілецький шнурок. Відділ посувається з переднім, заднім, бічними забезпеченнями. Моя сотня маршує позаду. Завданням сотні було забезпечити зади відділу.

 

Виголоджені стрільці пробивали грубу верству снігу виснаженими ногами. Стрілецькі ноги глибоко поринали в сніг і лишали за собою виразну, вбиту стежку. З тяжкою втомою ми добились над село Присліп.

 

Полудень. 12-та година. Стрілецтво ослабло до тієї міри, що йти далі не було сили. Зупиняємося. Розгорілися знову ватри. Розміщено застави та стійки. У стрільців веселий настрій, хоч три дні нічого не їли. Мужні стрільці ділилися враженнями з сьогоднішнього бою. Можна було бачити людей зі сталі, твердих, загартованих.

 

Не довелось довго відпочивати. По двогодинному відпочинку стійкові моєї сотні голосять, що з двох сторін на нас іде більша кількість «куфайників» .

 

Сотня розтягнулася в лінію оборони. Посилаю зв'язківця до курінного Прута.

 

Настали хвилини напруження, що бувають перед кожним боєм. Доведеться вдруге сьогодні мірятися з жорстоким ворогом. Міцно бились у грудях стрілецькі серця. Повстанці з напруженням чекають наказу своїх командирів. З-поміж дерев показалися постаті ворога. Вони, мов навала, сунули в нашому напрямі.

– Бий стерву!... Цільно!... Бий сталінську заразу!...

 

Знялася страшна кулеметна тріскотня. З-поміж крику стрільців виривався єхидний вереск: – «Ура... Впєрйод...За Сталіна!...»

 

– Дужче бий більшовицьку наволоч!...

– Більшовики дуже близько! Приготувати ґранати!

 

Кругом нас страшно гуркотіло, тріскотіло. Гримів запеклий бій. Припечена кулеметним вогнем кремлівська гадь була змушена відступати. Але по часі знову почала наступ. Знову закипів бій.

 

– Набоїв!... Брак набоїв!... – доноситься з правого й лівого боків оборонної стрілецької лінії.

 

– Кидай гранати!... – загриміли ручні гранати.

 

Від гранатних розривів задрижала земля. По півторагодиннім запеклім бою дістаю наказ від курінного Прута: «Відступати». Відступаючи, повстанці забрали трьох убитих своїх дорогих друзів, між ними ройового Тараса.

– Ми відплатились за вас, дорогі браття! – твердо заявились повстанці.

 

Ці героїчні подвиги виховували, вщіплювали в повстанців героїзм, відвагу й самовідданість. Вони своїм героїзмом відстояли честь українського вояка.

 

На другім боці села Присліпу, на горбі розташувався наш відділ. Шоста година по полудні. Маршувати далі днем неможливо. Одну з сотень підкріплено амуніцією. Холоднокровно ждемо ворога. Не зважаючи на фізичне виснаження, повстанці все думають про відплату за смерть трьох своїх друзів. Моральний стан стрілецтва, хоч і в дуже тяжких обставинах, був направду подиву гідний.

 

З села, в напрямі гори, де ми розташувались, розстрільною наближались вперті «шміраки». Втретє доведеться «вітати дорогих гостей»...

 

– Кулемети на становища!... Підпустити близько!... Ждати на наказ!... – по розстрільній проходять слова наказу курінного. Я з курінним заліг з роєм Ґонти. До цього ж роя більшовики були найближче.

 

– Слухай, малий, ти здорово жариш цих «Іванів» – жартує з кулеметником курінний.

 

– Огонь!... Бий!... Огонь!...

Тра-та-та-та-...тра-та-та-...та-та-та... – заграли стрілецькі кулемети.

 

Цільний перехресний повстанський вогонь прорідив ряди ворога. Решта більшовиків, рятуючи своє життя, дала ногам знати.

 

Так вітали своїх «гостей» українські повстанці 25 березня 1945 року. На місцях боїв ворог залишив зі 160 вбитих! Гідно відплатилися за трьох друзів.

 

На вечірньому небі замерехтіла перша зірка.

 

Тиха ніч, закривши нас своїм чорнявим серпанком, товаришила нам у наш любий Чорний ліс. А він нетерпеливо дожидав своїх вірних завзятих синів. Коло півночі веселі чорноліські ватри цілували нас своїми палкими устами.