За душі закатованих молись… (автор: Мокрій Юрій)

опубліковано 2 вер. 2012 р., 13:14 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Немає нічого ціннішого для історика, як робота з документальними свідченнями тої епохи, яку він досліджує, тож для нас було вельми цікаво скористатися справжніми звітами СБ ОУН, про, якби ми сьогодні сказали суспільно-політичну ситуацію на теренах колишніх Підволочиського, Скалатського та Новосільського районів, датованих липнем-листопадом 1948 року. Вони походять з архівів колишнього КГБ, а значить, були перехоплені ворогом. Це той випадок, коли незнання того, хто був автором донесень, може лише нас тішити, бо видно, що і енкаведисти про це не знали. Лише під одним псевдо «Кобзар» документи настільки серйозні, що й нині, через десятиліття, не все можна подати, в першу чергу через можливу негативну реакцію деяких живих учасників тих подій та їх нащадків. Зрештою, мета цієї публікації полягає у іншій площині – ми мусимо повернути собі історичну пам'ять та звільнитися від упереджень, нав'язаних тоталітарним режимом, бо, як писав у своїй книзі приповістей мудрий цар Соломон: «Хліб з неправди солодкий людині, та піском потім будуть наповнені уста її».

 

Працюючи над районною Книгою Пам'яті, ще й ще раз подивовуюся з приводу позиції лівих політичних сил щодо невизнання ОУН-УПА воюючою стороною, бо виникає справедливе питання а з ким же тоді воювали німці, поляки, большевики у 40-50-і роки. Хто ж не давав їм безкарно нищити наш народ?

 

Чим же займалися ці «невтомні борці з бандитизмом»? Загальне число заарештованих 1175, вивезених родин 160. Большевики спалили 124 господарства і пограбували 301, вбили мирних жителів під час облав28, піддано тортурам, в т.ч. прилюдним 1931. Число сутичок повстанців з большевиками (1944-1947) по Новосільщині 122, загинуло повстанців 270, загинуло большевиків та їх вислужників 420, впало криївок з людьми 58, без людей 111. Повстанці знищили 8 фільварків, 1 МТС з будівлями, 2 клуби, 3 мости, 19 сільрад, 3 автомашини. Здобули від ворога гвинтівок 81, карабінів 6, ППШ21, гранат 40, кулеметів 8, пістолетів 20, набоїв 300000. На Донбас вивезли 127 людей, з них втекло 105. Від голоду та холоду загинуло біженців зі Східної України 47, мається на увазі, що вони вже прибули на Новосільщину виснаженими. Тисячам жертв голодомору 1946-1947 років галичани допомогли, як могли, але йшло до гіршого й тут. Селяни Новосільщини, як подає автор, організували навіть постачання підводами продовольства на ст. Підволочиськ для допомоги голодуючим з СУЗ. Натомість приводяться факти про знущання над голодуючими з боку енкаведисгів, та, навіть, убивства (хутір Вірля, Гнилиці; большевики 14.10.1947 р. застрілили «мішочника», а труп закопали в полі). Податки та позики були практично «безпредєлом». Нове Село здало в 1945 році: молока 27,3 тис. л, м'яса – 3,5 тис. кг, овочів – 9 тис. кг; у 1946 році відповідно: 28,5 тис. л., 4 тис. кг, 1,3 тис. кг; у 1947 році відповідно: 30,9 тис. л., 4,2 тис. кг, 1,5 тис. кг. Влада економічним терором гнала людей до колгоспу. Крім того, потрібно було платити грошима. Так, Лисичинці за 1945-1947 роки відповідно сплатили 95 тис. руб., 107 тис. руб., 125 тис. руб. Грошова реформа 1947 року мала величезні обмеження (населення мало пояснити при обміні, де взяло гроші і «лишні» часто просто забирали, або ще й судили та висилали), гроші міняли 10 до 1.

 

Учитель отримував у середньому 50 руб., з того одну місячну платню примусово віддавав у вигляді позики. В магазинах товарів не було (навіть на картки), тому діяли так звані спекулятивні ціни: 1 ц пшениці – 350-400 руб., жита – 250-300, 1 кг цукру – 12, 1 л горілки – 12, пара підошов – 20, 1 кг сала – 50, м'яса – 30, масла – 65 руб.

 

За зібраними через сільські ради даними, всього на терені сучасного Підволочиського району в боротьбі за незалежність у 1944-50 роках загинуло 1078 наших земляків, що становить близько 1,5 % населення (при загальній чисельності біля 60 тис.). Сюди не враховано тих, хто загинув у районі, але був вихідцем з інших місць, оскільки ОУН-УПА свідомо, через небезпеку ідентифікації повстанців та підпільників, перекидала їх на другі терени. Доля сотень людей залишилась невідомою. Вони просто пропали безвісти, найімовірніше також загинули, як правило – під псевдами, приміром: 18.02.48 р. Нове Село «Омелян», «Пчола», 24.03.48 р. – в криївці на мисловецьких полях – «Захар», «Зенко», «Осика», «Вася», «Сірко», «Хрін» та ще двоє, про котрих автор звіту пише як про невідомих. Зараз ми знаємо, що це «Мокрий» та «Горох». Цікаво, що повстанець «Хрін» у наших даних не фігурує (тут прізвища встановлені), 28.04.48 р. Скалат – «Славко».

 

На жаль, донині не всі з повстанців встановлені. Якщо брати до уваги наші втрати (разом з невідомими, померлими від тортур, замученими під час так званого слідства, на етапах, в тюрмах, під час повстань політв'язнів, особливо в 1953-54 роках, переважатимуть навіть втрати, що понесли наші земляки на фронті, насильно мобілізовані большевиками. Таких визнано понад 2 тисячі чоловік. Якщо рахувати навіть дуже наближено, то район втратив понад 7 % жителів.

 

А якими цифрами можна пояснити моральні втрати? Взяти, приміром, релігійний аспект. Ще до нашого «визволення» в головах большевиків зародився план ліквідації УГКЦ. Причин для такого рішення було багато, але найголовнішою була та, що ця церква була непідконтрольна Кремлю. Чекістами були створені так звані ініціативні групи для ліквідації унії, які мали філії в кожному районі. На Новосільщині таку групу очолив о. Іван Яцишин з Токів, що постійно молився за здоров'я товариша Сталіна, героїчну Червону армію і давав односельцям ганебні пропозиції. Зокрема, автор пише, при зустрічі з селянином Михайлом Яроцьким сказав, аби той взяв сина-підпільника на зустріч. Він відведе сина до МГБ, нічого не буде. «Отче, – обурився Яроцький – чи наша інтелігенція вся слаба на голову, чи но ви?» Такі розмови Яцишин мав з Уляною Поліщук та Теклею Жук. Та все ж доправив до МГБ з повиною 12 осіб з Токів, Воробіївки. «Повинники» досить часто заробляли свою волю зрадою, часто й неприхованою – йшли у «стрибки», а вже вони знали чимало...

 

Оскільки «отці-ініціатори» мали здебільшого негативний імідж, то влада почала шукати авторитета й знайшла такого в особі 83-літнього Теофіла Копистянського. Високе начальство, яке в особах першого секретаря РК КП(б)У Власова, голови виконкому Слободяна, невідомого (певно з Тернополя був) емгебіста та ще одного представника обласного центру притерлися до о. Теофіла аби завербувати його у московські батюшки. Отець дотепно відповів: «Чи думаєте, панове, що змінити обряд те саме, що вивернути штани?» Розлючені реформатори кинули немічного старенького на землю, один, став йому на шию та люто побили. Невдовзі о. Теофіл помер.

 

Органи МГБ та МВД старалися вербувати сипачів серед жінок і дітей, та, здебільшого, невдало. Так в одного з господарів у с. Яцівці (Шевченкове) перебували повстанці Л-н та Бір. Большевики схопили 13-літнього Казимира Мендрика та почали бити дитину прикладами, випитуючи «гдє бандьори?», але дитя кинуло їм: «Шукайте собі». Йому вдалося утекти.

 

Інший випадок трапився в Кошляках. 11-літнього Зеновія Живчика емгебісти заарештували і 2,5 місяця катували в КПЗ, однак нічого не добившись, пустили. Просте, людське співчуття до вже заарештованих грозило також арештом. Так, коли «східняк» Любиш спробував передати заарештованій дівчині 4 хлібини та 2 яйця до Підволочиського МГБ, то його також «взяли». З одного зі звітів Підволочиського РК до обкому виходило, що акцію по депортації, загалом дуже успішну, зіпсував той факт, що «у эшелонов собралось множество родственников, соседей и просто чуждых элементов, которые кричали, плакали и даже пытались передать передачи. Виновных ответственных работников предлагается наказать».

 

Ґвалтування було надзвичайно поширеним явищем (з делікатності теми подаємо лише ініціали). 15.09.47 р. в Добромірці (хут. Григарі) Зябліцев, ґвалтуючи А., так розпашівся, що навіть не звертав уваги на матір, що зайшла до хати. Коли потерпілі подали чекіста на суд. То «народний» ніяк не відреагував. 22.01 46 р. в Токах емгебісти, зґвалтувавши В. та А. відповідно 1924 та 1932 р. н. (остання малолітня), закололи їх багнетами, підпалили хату, що призвело до великої пожежі – згоріло 16 господарств. Певна річ, суду ніякого не було. В Кошляках в цей же період (точна дата автору невідома) такий самий упир зґвалтував 65-літню С. 12.02.46 р. заарештованих жительок Скорик Е. та С. зґвалтували в Підволочиському МҐБ. 12.05.45 (певно святкуючи «побєду») зґвалтували в Гнилицях молоду М., а у лютому в тім же селі 1946 р. – заарештовану П.

 

Автор подає, що «визволителі» настільки запаскудили народ, що на Новосільщині за цей час офіційно було зареєстровано 248 венерично хворих.

 

Особливо жорстоко виглядають тортури, заподіяні емгебістами вагітним жінкам. Так, 15.07.46 вагітну жительку села Токів було побито у власній хаті (Г. Погарицька), 12.05.47 р. Зябліцев заарештував, побив та відправив до Новосільської тюрми С. Горішню з Ободівки, 17.06.47 р. в Токах було побито К. Бапешту, 14.05.47 р. в Скориках емгебісти заарештували та побили вагітну Т. Худу.

 

Большевики широко застосовували, як автор називає –: заручництво – збірну відповідальність. Після того, як вони «прогавлювали» повстанців та ще й несучи втрати, вдиралися наново до села й проводили так звані зачистки, тобто грабежі, розправи тощо. Такі факти наводяться зокрема по Кошляках (1945 р.), Яцівцях (березень 1946 р.) і так далі...

 

10.02.46 року большевики показали галичанам «урок демократії» – провели «вибори». Так, у Кошляках «свято тріумфу сталінської конституції» почалося вже о 2 годині ночі – селян прикладами виганяли на виборчу дільницю, обходячи, як то кажуть, хата в хату все село. Залякували, що тих, хто не проголосує чи не так голосуватиме, з родиною вивезуть на «білі ведмеді». Однак залякуванням справа не завершилася – заарештували 153 особи, причому всіх їх було люто побито. В Лозівці Корнило Лилик за те, що заявив: «Я за радянську владу не голосував і голосувати не буду!» отримав від «демократорів» 10 років.

 

Автор дуже дивується з большевицької практики ходіння з урнами по селі. Так ось, в селі Шили до старенького В. І. зайшла така «комісія». Дідуньо поцікавився, за кого має голосувати, «за Сталіна, за совєцку власть, за народ!» – відказала комісія. Дідусь заявив: «Я буду голосувати тільки за самостійну Україну!» і затявся. «Какой-то сумасшедший» – сказали большевики і поїхали далі...

 

Подумаймо, скільки крові та сліз, життів коштували нас «колхози»? Побудоване без Бога, на людському горі й прокльонах, чи могло воно далі існувати? Та й чи таке солодке життя було в тому рабському стані? Як це нагадує вихід Мойсея, коли народ плакав за Єгиптом. Тож подивімось на це очима сучасника.

 

Ось як, приміром, записували до колгоспу в с. Городниця. 11 жовтня 1947 р. перший секретар РК ЛКСМУ Тарнавський, «уповноважені» Рибалкін, Андреєв, Тарнов, Михайлов та інші посіпаки загнали людей до сільради, там кликали до окремої кімнати, викручували ліву руку, а в праву вкладали олівець, били по голові та примушували робити підпис. Однак нічого не добилися. Скрипець Дмитро, переселений із Закерзоння, став кричати, склали акт, що він нібито крав у лісі дрова.

 

17.10.47, коли до Токів нагрянула «червона мітла» зав'язувати колгосп, люди побігли в поля. Їх наздоганяли та били, зокрема було побито Тарнопольського Петра, Шевчука Василя, Драчука Михайла, Ґасая Пилипа, Гасая Павла, Жука Василя, Яворську Євдокію, Яворську Віру, Караван Софію та багатьох інших. Гудзяка Петра, що тікав і не зупинився, застрілили з кулемета.

 

8.10.47 в Качанівці 10 большевиків разом з сільським головою М. Козібродою ходили по селі та заставляли писатися до колгоспу. При тому людей били, руйнували стодоли та шпихліри, викидали на подвір'я збіжжя і борошно, били посуд, дахівку, лили на продукти гас. Єфросину Зембу емведист Валігура так вдарив, що та впала із зламала руку. Вони проникли і у господарку Михайла Вовни, забрали сало, продали, купили горілки і пили.

 

8.10.47 в Богданівці інспектор фінвідділу Тімірязєв бив по обличчі стару жінку Москалик Марію за прострочений податок. Тероризували інші села. У Кошляках побили Крисоватого Івана, Філіповського Томка, Чорну Юстину та ін. В Новому Селі та Гнилицях людей били наганами по голові, рвали волосся, найбільше потерпіли Шуран Володимир та Трудновський.

 

Не треба думати, що люди не боронили своєї честі та гідності. Так, у Сухівцях автор з відомих причин не подає імен, жінки били емгебістів, мітлами гнали їх з хат, за що двоє дістали по 2 роки. В Лозівці Трач Василь побив емведиста П. за те, що той його вдарив в обличчя, примушуючи вступати до «стрибків» (оскільки Трач був фронтовиком, то це йому коштувало лише трьох днів тюрми). Вже в створених колгоспах селяни відмовлялися працювати, бо їм нічого не платять, зокрема таку вичерпну відповідь 3.10.47 дали сухівчани агроному Хоменку.

 

22.10.47 селяни Шельпак розікрали всю колгоспну горохлянку. Зрештою, чи то вона була не їхня?

 

Непрості українсько-польські відносини, до того ж штучно роздуті як нацистами, так і комуністами, призвели до того, що чимало поляків вступало на службу до горезвісних «стрибків», але вони незабаром переселилися до Польщі. Потреба ж у «стрибках» була велика і почали вербувати до них українців. Добровільно мало хто зголошувався, то приходилося заганяти їх туди будь-якими методами.

 

4.10.1947 р. лейтенант РО МГБ Прядін разом з кількома місцевими посіпаками били та заставляли «писатися до стрибків» – але «вговорили» лише двох.

 

10.10.1947 р. в с. Криве Мурасов (МВД) бив та примушував з місцевими «стрибками» поповнити «славні ряди», записалося четверо. Кумедний випадок стався з тим самим Прядіним у Полупанівці – загнавши людей до клубу «на кіно», посеред сеансу вдерся до середини, але через вікна повтікали навіть ті, хто вже фігурував у списках.

 

Вояки з «стрибків» переважно були ніякі. Більшість співчувала повстанцям, або першими втікали із-за найменшого алярму, хоча попадалася й рідкісна сволота. Автор називає конкретні прізвища, та пошкодуємо нащадків, кому, може, той сивочолий дідуньо є найдорожчим на світі, бо сплітає зовсім інше, а кому вже й Господь судця...

 

Ще одна сторінка – то, звісно, комсомол, до якого часто вступали так само «добровільно», як до того ж колгоспу, чи «стрибків».

 

16.10.47 директор школи в Богданівці Звірянський примушував учнів до комсомолу, бо інакше вижене зі школи. Коли ж ніхто не зголосився, то наказав принести по 150 рублів за навчання. А от в Новому Селі Рудака та Похильчука таки вигнали.

 

24.10.47 р. в Скалаті директор Дубровенко, піонервожата Золотопуп, секретар РК Тарнавський, інспектор райвно Мартинюк, начальник райвно Буланевко, представник РК КП(б)У Андреєв та кілька вчителів малювали рожеві картини та перспективи для тих, хто вступить. Все ж, учня Крушельницького вигнали зі школи. Дубовенко говорив: «Ми вас всіх пересіємо і комунізм будемо засівати не кукілем, а чистим зерном». Зрештою, так «поетично» говорили не всі – просто лякали Сибіром. Хоча кликали по одному всіх учнів, лякаючи, – записалося двоє.

 

Українських націоналістів часто звинувачують у тому, що вони ненавидять росіян, але дані документи свідчать, що це далеко не так. При переході через наш терен фронту багато бійців та командирів РККА, більше взнаючи про ОУН-УПА, щиро захоплювалися їх боротьбою. Це й не дивно, бо що таке червоний терор – вони знали на своєму досвіді. У багатьох сиділи чи були страчені рідні, близькі, знайомі. Дехто сам пройшов через пекельні ворота репресій, пережив голодомор. Правда в тому, що в армії були різні люди. Восени 1946 року в Шилах квартирував майор, який з захопленням говорив про повстанців. У приватних розмовах був захоплений їх бойовим духом, формами боротьби тощо.

 

В Добромірці, під час облави, двоє повстанців втекли до криївки – стійковий це помітив та передав іншим бійцям. Однак, старшина сказав, що тому привиділось, нібито зробив обшук на обійстю та подався з солдатами геть. У 1944 році в господарстві П. А. в Клебанівці при облаві повстанець вискочив з-за дверей аби втекти. Офіцер, що стояв надворі, його побачив, посторонився та пропустив. Такі факти наводить автор донесень СБ, подібне говорить і чимало людей, які пережили ці люті часи.