Військова діяльність ОУН у 1939—1942 роках. (Автор: Трофимович Володимир)

опубліковано 25 груд. 2014 р., 13:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 січ. 2015 р., 08:36 ]

Журнал «Республіканець», №1 (9), 1994 рік

 

Організація Українських Націоналістів (ОУН) завжди здійснювала військово-вишкільну роботу серед своїх членів і прихильників, надавала їй важливого значення. Це випливало з її визвольної концепції, яка визначала шлях до незалежної Української держави через революційну, збройно-політичну боротьбу, що мусила завершитись переможним повстанням усього народу. Не слід забувати й того, що вона виросла з Української Військової Організації (УВО) і продовжувала її традиції.

 

Напередодні Другої світової війни Провід Українських Націоналістів (ПУН) доклав чимало зусиль для створення українських військових частин при німецькій армії. Командування останньої зустріло це з розумінням, але одночасно із застереженням і обережністю, оскільки тоді готувався ґрунт для зближення між Берліном і Москвою, глибину і наслідки якого важко було передбачити. Однак представники відомства адмірала Фрідріха Канаріса все-таки зважились на сформування українського легіону, вишкільно-збірний центр якого знаходився в австрійській місцевості Зауберсдорф. Серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, які жили на еміграції у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 р.

 

У Зауберсдорфі відбувалося підставове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальше вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл українського легіону, офіційна назва якого – "Військові відділи націоналістів" здійснювався у глибокій таємниці. Бійці зобов'язувалися приховувати від посторонніх свою національність, мусили вживати псевдоніми або німецькі імена. Легіон складався з двох куренів і нараховував 600 чол. Командиром з українського боку було призначено бувшого члена УВО оунівця полковника Романа Сушка (Крохмалюк В. Заграва на Сході: Спогади й документи. – Торонто-Нью-Йорк, 1978. – С. 7–8).

 

Проте вже на другий день після підписання пакту Молотова-Ріббентропа німецькі офіційні установи отримали такий наказ: "Зовнішньо-політична ситуація вимагає надзвичайно обережної поведінки і нагляду за всім, що відбувається в українських організаціях" (Цит за: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів, 1993. – С. 73).

 

З цього часу вермахт прийняв рішення розглядати український загін як "підрозділ чисто оборонного характеру в рамках військової частини, що дислокувалася у Словаччині" (там же) і перетворив його в "робочу службу".

 

З початку польської кампанії ВВН були прикріплені до південної армійської групи, яка прямувала через Словаччину на Сянок, Турку, Ліско. В подальшому їх розділили на дрібні групи. Деякі з них дійшли до Стрия, інші – до передмістя Львова. Вони повинні були допомагати німцям у налагодженні військової адміністрації, охороні порядку, встановлення контактів з населенням, однак на фронті не використовувались.

 

Як відомо, внаслідок підписання в Москві секретного протоколу встановлювалася демаркаційна лінія, що проходила вздовж рік Нарви, Вісли, Сяну. Гітлерівські війська, які зайняли частину Східної Галичини і оточили Львів, отримали наказ відступити на лінію Сяну. Разом з ними змушені були відійти й ВВН. Тепер їм доручили сприяти розв'язанню проблеми українських втікачів, які з наступом Червоної армії почали масово сюди переходити. Однак Сушко, розчарований ситуацією, що склалась у висліді радянсько-німецьких договорів 1939 р., поставився до цієї справи негативно. У кінці того ж року український загін було розпущено (Книш З. Перед походом на Схід: Спогади й матеріали до діяння ОУН у 1939-1941 рр. Ч. 2. – Торонто (б.р.). – С. 107).

 

Переживши глибоку політичну кризу, ОУН розкололася на початку 1940 р. на два самостійні націоналістичні угруповання: ОУН (революційна) на чолі з Степаном Бандерою, до якої прилучилася радикальна, молодіжна більшість організації, і ОУН (мельниківська), що складалася з поміркованих інтегральних націоналістів – прихильників Андрія Мельника. "Обидві частини колишньої могутньої Організації, – з гіркотою відзначав один з активних оунівців того часу Зиновій Книш, – з жагучим фанатизмом змагалися за виключність і перемогу. Одна і друга нав'язували до спадщини націоналістичного руху за перше десятиліття від заснування ОУН, відмовляли собі взаємно права на існування і вважали себе єдиночистими представниками націоналістичного світогляду, континуаторами діла політичного визволення і державного виродження української нації під новими прапорами українського націоналізму" (Книш З. Розбрат: Спогади й матеріали до розколу ОУН у 1940-1941 роках. – Торонто (б.р.) – С. 3).

 

З виникненням Другої світової війни з'явились ознаки того, що в ній братиме участь і Радянський Союз, а, значать, воєнні дії поширяться на його територію. Розвиток подій допускав різні варіанти і міг витворити особливі обставини для визвольних змагань в Україні. ОУН мусила підготуватися до масштабного розгортання збройної боротьби. Через те в її тодішній діяльності провідне місце посіла військово-вишкільна підготовка кадрів. Вона зосередилась, в основному, на західних окраїнних землях, а також у Кракові.

 

Першим її організатором став Володимир Гринів (Кремінський), військовий референт у Крайовій Екзекутиві ОУН на Західній Україні, який під час війни формував партизанські відділи, а пізніше приступив до створення військового штабу і вишкільного осередку при РП ОУН. На початку 1940 р. він пішов на Україну, де загинув, попавши в засідку радянських контррозвідників.

 

Тоді ж військову роботу очолили Роман Шухевич, Дмитро Грицай-Перебийніс і Олекса Ґасин-Лицар. Активну участь у ній брали також Василь Сидор-Шелест. Осип Карачевський, поручник Босий, Степан Новицький та інші (Бандера С. Перспективи української революції. – Мюнхен, 1978. – С. 301).

 

Завдяки їм військовий осередок ОУН у Кракові організував ряд стрілецьких, підстаршинських та старшинських вишкільних курсів і таборів як на місці, так і в інших населених пунктах, відбувати які зобов'язані були майже всі її члени, що силою обставай опинилися на еміграції. Для кожного "рекрута* збірним пунктом став Краків, а вже звідси вони групами виїздили до Криниці, Закопаного, Дуклі, Барвінку, Команчі та інших теренів, які опинилися під німецькою окупацією.

 

У Кракові здійснювався насамперед стрілецький вишкіл, який відвідував, між іншим, і Бандера. Тут вивчали такі предмети як впоряд, зброєзнавство, ідеологія націоналізму, оборона від газової атаки, перша медична допомога, склад і організація армії, картознавство тощо. Обов'язки інструкторів виконували Босий, Гасин, Карачевський, Кузьмінський, Шелест, Шмігель, Шухевич.

 

Підстаршинські і старшинські курси проходили Босий, Гасин, Грицай, Карачевський, Кузьмінський, Лопатинський, Шелест, Шмігель, Новицький, Таранович. Деякі з них одночасно здійснювали функції викладачів. Усі вони були військовиками хоча би у ранзі поручника з часів служби у польській армії. Сюди ж, як вільних слухачів, зараховували і тих, хто на "відмінно" закінчив нижчі вишколи. До них, зокрема, належали Врецьона, Климишин, Лемик, Медвідь, Савчинський.

 

Крім теоретичних і практичних вправ, на курсах читались приватні лекції, в тому числі, "Історія воєн", "Нафта рядить світом" та ін. "Курс відбувався в дружній атмосфері й був надзвичайно приємний, хоча панувала сувора військова дисципліна й великі вимоги до курсантів, – згадував Микола Климишин. – Найбільше ми відчували брак вищих старшин з великим воєнним досвідом. Тому ми дуже зраділи, коли мені пощастило дістати адресу табору полонених, в якому перебували наші вищі старшини, які попали в німецький полон в 1939 р. Там були один чи два полковники і підполковники, кілька майорів, капітанів і поручників, разом приблизно 20 чол." (Климишин М. В поході до волі: Спомини. – Т. 1. – Торонто, 1975. – С. 250).

 

При сприянні референта українських справ управління Генеральної Губернії і Галичини, колишнього підполковника УГА і Армії УНР, галицького німця А. Бізанца всі полонені українські офіцери були звільнені протягом місяця. Однак лише двоє з них – майор Целевич і поручник Таранович – виявили бажання стати військовими інструкторами.

 

Слід підкреслити, що питанню визволення з полону військовиків-українців та залучення їх до праці на вишкільних курсах, керівники обох відламів ОУН надавали великого значення. На це вказав, зокрема, німецький історик Вернер Брокдорф у своїй фундаментальній праці "Таємні загони Другої світової війни", яка, проте, не позбавлена в окремих місцях спотворень, а то й прямих фальсифікацій тодішньої діяльності ОУН. "Незважаючи на те, що між Берліном і Москвою в той час існував договір про ненапад, абвер у дедалі більшому масштабі підтримував українських націоналістів, – зазначав він. – Перші контакти між офіцерами абверу і керівником українських націоналістів Бандерою мали місце вже в жовтні 1939 року... Абвер домігся від головного командування дозволу Бандері прочесати табори військовополонених польської армії, відбираючи надійних солдатів-українців. Особливе значення при цих пошуках надавалося тому, щоб знайти таких людей, які вже здобули військову підготовку у польській армії." (Вrосkdоrff W. Yeheimkommandos des Zwieten Weltkriges. Мunchen, 1967. – S. 126).

 

В окупованому німцями Любліні на початку 1941 р. перебувало багато біженців з Галичини, Волині, Закарпаття. Декілька сотень з них складали українські юнаки і дівчата, які об'єдналися тут у "Курені молоді" і розпочали підготовку до військового вишколу, що проходив два рази на тиждень і включав також нічні вправи. Проводити останній ОУН (р) доручила Миколі Твердохлібу і Мирославу Кальбі. "Майже кожний член "Куреня молоді" пройшов тоді той вишкіл, розповідав Кальба. Можу твердити, що не один пізніше скористався з нього, бо кільканадцять з них опинилися пізніше в ДУН (Дружини Українських Націоналістів В. Т.), а решта майже в цілості пішла з Похідними групами на Схід, та більшість з них опісля, перейшла кривавий шлях у боротьбі з брунатним та червоним ворогом в рядах УПА". (Кальба М. Спогади // У лавах дружинників: Спогади учасників. Денвер, 1982, С. 21).

 

Військові вишколи ОУН відбувалися конспіративно. Вони забезпечували переважно теоретичні знання, проте мало давали практичного вміння, яке можна набути лише в армії, в полі зі зброєю. Тому Організація використовувала кожну нагоду, щоб направити своїх членів у воєнізовані чи озброєні формування, що не тягнули за собою жодних політичних і інших зобов'язань, а дали б змогу здійснювати повновартісні військові вишколи (Бандера С. Вказ. Праця. – С. 303).

 

Такою нагодою, зокрема, стали вартівничі відділи "Веркшутц" – система військової охорони важливих об'єктів. За домовленістю з німцями ОУН направила туди для навчання своїх людей. Один з таких таборів з вересня 1939 р. знаходився у Барвінку, невеличкому лемківському селі, на гірській поляні, в одноповерховій віллі зі смерекових кругляків, де протягом місяця відбували повну підготовку близько п'ятдесяти українців. Один з них, Роман Бойцун, характеризуючи своїх товаришів, писав: "Люди різного віку, між 20– 30 років життя, переважно сільський свідомий елемент, люди, що були змушені покинути тимчасово рідну хату. Були також недавні в'язні польських тюрем" (Бойцун Р. Барвінок // У лавах дружинників, – С. 43).

 

Українці проходили вишкіл і в одній з частин "Веркшутцу", яка дислокувалась у містечку Страховиці. У певній мірі, проте зі зрозумілим застереженням, на нього проливають світло зізнання Володимира Ординця, який був схоплений радянською контррозвідкою у листопаді 1944 р. З них випливало, що наприкінці 1939 р. за вказівкою члена проводу ОУН Романа Сушка його відрядили до згаданої частини, де він перебував більше року. У кожному з трьох легіонів "Веркшутцу" налічувалось від 200 до 300 українців. Командували підрозділами німецькі офіцери, а їх заступниками призначали оунівців. При підрозділах "Веркшутцу" ОУН створила двомісячні підстаршинські курси, які закінчили 20 – 25 чол. "При цьому, – стверджував Ординець, – провід мав на увазі утримати в компактній масі кадри українських націоналістів, використати надану німцями зброю і амуніцію для військової підготовки, а разом з тим показати лояльне ставлення до німців та свою готовність співпраці з ними для того, щоб одержати від гітлерівців підтримку в боротьбі проти Радянської влади" (Цит. за: Дмитрук К. Безбатченки. – Львів, 1974, – С. 77).

 

Вартівничі відділи, де займались підготовкою направлені ОУН кандидати, діяли і в інших місцевостях. Їх місце і роль серед інших можливостей військового навчання Микола Климишин визначив так: "Використовуючи максимально ці умови, ми практично могли вишколювати більше своїх членів, ніж на приватних таємних курсах. Головне вони звикали до військової форми життя, зживалися зі зброєю й, хоча вишкіл був далекий від справжнього бойового вишколу, при незвичайній охоті – наші люди при "Веркшутці" набули потрібне знання, що їм потім придалося" (Климишин М. Вказ. праця. – С. 299).

 

Для військово-вишкільних вправ оунівці скористалися і відділами "Арбайтдінст" (служба праці). Це були напіввійськові формації, в яких, однак, було мало можливостей вживати зброю. Такі курси, наприклад, на початку 1941 р. відбувалися в дерев'яних бараках, що знаходилися за кілька кілометрів від містечка Криниці. Зверхниками – інструкторами української групи, яка нараховувала сто чоловік, були німці. "Вишкіл цей був дуже строгий, кожного дня апелі та муштра", (Малий К. Організування і дії північної групи ДУН // Дружини Українських Націоналістів в 1941-42 роках: Спомини,— (Б.м.в.), 1953. – С. 107) – згадував згодом тодішній курсант Карло Малий. – Зате у вільний від занять час слухач Генко Білинський, Богом обдарований гарним голосом і диригентськими здібностями, збирав сотню та розучував з нею маршові і патріотичні пісні. "Хлопці заспівали так, – розповідав пізніше Мирослав Кальба, якому Організація доручила очолити українських курсантів, – що в будучому в Нойгамері чи в поході на Схід покористувались своїм співом, викликаючи порив та признання принагідних слухачів" (Кальба М. Вказ. праця // У лавах дружинників, – С. 22—23).

 

Таким чином, задовго до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР ОУН розгорнула енергійну діяльність по військово-вишкільній підготовці своїх членів і прихильників. Оцінюючи значення останньої, Степан Бандера зазначав: "Посилена військова праця серед загалу членів мала дуже позитивний вплив, створюючи стан морально-організаційної мілітаризації і мобілізації, що дало Організації можливість провести ту роботу й боротьбу на два фронти, яка заповнила період німецько-совєцької війни." (Бандера С. Вказ. праця.– С. 303).

 

Схвально відгукуючись про вищезгадані військово-теоретичні вишколи, провідники ОУН (р) одночасно усвідомлювали їх недостатність і обмеженість, а тому шукали можливість дати бодай якійсь частині оунівців справжній, практичний військовий досвід. Восени 1940 р. це стало предметом їх переговорів з представниками вермахту, проте тоді згоди не було досягнуто. Німці, правда, мали в запасі такі аргументи. Вони, мовляв, не можуть відкрито йти назустріч Організації у створенні українських військових відділів з уваги на їх союз з Москвою, який вони намагалися втримати у найкращій формі, щоб їх напад для СРСР був несподіваний. Крім того, вони хочуть максимально скористатися з сировини та інших матеріалів, які згідно їхніх угод з Радянським Союзом у великих розмірах поставлялись у Німеччину. Як визнавав Микола Климишин, деякі націоналістичні кола були настільки переконані цими аргументами, що справді у них повірили і сподівалися: у перші дні війни Гітлер змінить своє ставлення до української справи таким чином, як того вимагає державницький. інтерес українського народу. (Климиишн М. Вказ. праця. – С. 300).

 

Загальні програмні, політичні та військові цілі ОУН напередодні німецько-радянської війни були викладені в постановах її II Великого Збору, що відбувся у квітні 1941 р. у Кракові. Військова постанова передбачала організацію і вишкіл власної військової сили з метою здійснення збройної боротьби за перемогу української національної революції і завоювання незалежності. Тут, зокрема, підкреслювалось: у час політичного поневолення ОУН організує на всіх українських землях і за кордоном військові осередки, виховує і готує військових провідників-організаторів та військових фахівців, військові кадри, кермує і координує цілістю військової роботи та опрацьовує воєнні плани; з допомогою тих же військових осередків і кадрів впливає на українську суспільну думку, пропагує серед неї військову справу, організовує самонавчальні військові курси тощо. Про роль армії в майбутній самостійній державі у постанові говорилось так: "Українська Армія змагатиме до виховання вояка-громадянина. Прищіплювати йому за час цілої військової служби й позавійськового виховання почуття соборності, великого призначення, відповідальності, героїзму й посвяти в парі з залізною дисципліною і твердим вояцьким вишколом, злучить українців усіх земель в один національний моноліт." (ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929 – 1955 рр. – (Б.м.в.), 1955. – С. 37–38).

 

Відповідальність за виконання постанов краківського форуму лягла на військову референтуру ОУН, шефом штабу якої був тоді Роман Шухевич. Він висунув план створення власної військової сили – Дружин Українських Націоналістів з добровольців, готових на самопожертву, який був затверджений Проводом. "Творцям Легіону ДУН просвічувала та сама ідея, яка змушувала йти до бою українських січових стрільців в 1914 р. на боці Австро-Угорщини, хоч вони заставали повішених австрійцями і мадярами своїх батьків у рідних хатах, – доводив доцільність утворення даної формації один з її командирів Євген Побігущий. – Подібні умовини були тоді, коли австрійці казали частині зголошених добровольців іти додому, бо з політичних міркувань не бажали мати тодішній легіон надто сильним. Що то значило? Чи то було довір'я до того тодішнього легіону? І тоді ніхто не обіцяв ніякої України, не було ніяких конкретних надій, якими можна було б потішатися усусусам, коли вони гинули на полі Слави, коли славою покрили Маківку. Вони, однак, гинули за Україну, боролись за Україну і вибороли вкупі з іншими волю України. І немає нікого, хто б наважився сказати, що усусуси були непотрібні, що намарно пролято кров найкращих синів України." (Побігущий Є. ДУН на Білорусі // Дружини Українських Націоналістів в 1941-42 роках. – С. 11).

 

У лютому – березні 1941 р. при посередництві колишнього старшини УГА, а пізніше члена Головної Команди УВО і ПУН полковника Ріка Ярого, який ще за дорученням Євгена Коновальця налагодив зв'язки з представниками німецьких збройних сил, між ОУН (р), з одного боку, та головним штабом вермахту, з другого, була досягнута домовленість про сформування при одній з армій батальйону, складеного приблизно з 800 українських добровольців. Останні повинні були пройти особливий прискорений вишкіл, причому не лише стрілецький, але також підстаршинський і старшинський.

 

Мемуари безпосередніх учасників описуваних подій проливають світло на окремі аспекти утворення ДУН. З них стало відомо, що оунівці погодилися на організацію останніх лише після того, як представники вермахту й абверу прийняли їх попередні письмові умови і висловили усне зобов'язування таких дотримуватися. Це були такі умови: набором і формуванням легіону займається ОУН; головне завдання його бійців – боротьба проти СРСР за соборну суверенну Україну; вони складають присягу Українській державі і проводу ОУН, а не Німеччині і фюреру; ні за яких умов ДУН у разі війни не можуть бути використані на західному фронті, а лише на німецько-радянському; ДУН командують українські старшини, а німецькі – здійснюють лише загальний нагляд, зокрема, вишкільного і військово-побутового характеру; українці мають свого капелана; не повинно бути жодних німецьких націонал-соціалістичних виховних занять; щоденне військове навчання починається з підняття українського прапору, а завершується відспівуванням української патріотичної молитви; військова референтура проводу ОУН має право присвоювати військові звання. (Стецько Я. 30 червня 1941. – Торонто, 1967. – С. 125-126; Побігущий Є. Мозаїка моїх споминів, – Т. 1, – Мюнхен-Лондон, 1982. – С. 64-65).

 

Як бачимо, в цій домовленості провід ОУН виразно застеріг, що український батальйон, входячи формально до складу збройних сил третього рейху, фактично, а головне, політично підлягатиме йому.

 

До завдань ДУН належало також: розпізнавати плани німецького наступу на Україну; сприяти учасникам Похідних груп ОУН в їхніх маршах і діяльності; не вирушати з гітлерівською армією за межі України; у випадку негативного поставлення до її соборності та державної незалежності покинути чужинське військо і перейти в підпілля як повстанська одиниця. Німці обіцялися лише умундирувати, озброїти та військово вишколити ДУН, а політичний вишкіл мав здійснюватись в абсолютній вірності українським патріотичним силам. (Лебедь М. Організація протинімецького опору ОУН (1941-1943) // Сучасність, – 1983, – № 1-2, – С. 149).

 

Отже, внаслідок угоди бандерівців з головним штабом вермахту і керівником абверу адміралом Канарісом у квітні-травні 1941 р. при німецькій армії як самостійна українська військова одиниця були сформовані ДУН, які нараховували близько 700 боєздатних членів і симпатиків ОУН. Для збереження в таємниці їх виникнення до часу війни з СРСР вони мали проходити військову службу в прихованих місцях на німецькій території та отримати кодовані німецькі назви – південний відділ "Роланд" під командуванням майора Євгена Побігущого та північний – "Нахтігаль" ("Соловейко") на чолі з сотником Романом Шухевичем.

 

Як стверджує німецький історик Пауль Леверкюн у книзі "Німецька військова розвідка", курінь Шухевича був утворений абвером і отримав таку назву саме тому, що мав хор, який міг рівнятися знаним у світі козацьким хорам.

 

Закономірно виникає питання: на що ж сподівалася кожна з сторін, погодившись на формування цих відділів? Ідейно-теоретична і мемуарна спадщина провідних діячів ОУН і ДУН Степана Бандери, Ярослава Стецька, Миколи Климишина, Євгена Побігущого, Мирослава Кальби та інших вміщує їхні міркування з цього приводу. Звідси ми дізнаємося, що політичний сенс їх творення у співдії з німецькою армією заключався у тому, що він мав заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на її території не чекає пасивно, а сама бореться за свою самостійність. ДУН мали чинно довести, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, коли остання пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника. Остаточна позиція Німеччини мала виявитись щойно тоді, як бодай частина українських земель буде звільнена від більшовиків. У випадку дружнього ставлення нацистського керівництва до України, ДУН мали бути зав'язком регулярної армії Української держави. У випадку негативного розвитку подій, що теж не виключалось, залишалася б одна практична користь – модерне вишколення стрільців, підстаршин і старшин, які повинні були відшукати спосіб повернутися в підпілля. (Бандера С. Вказ. праця. С. 304).

 

Передбачалося також зведення в перспективі "Нахтігалю" і "Роланду" в одному місці, щоб у відповідний момент спрямувати їх на протинімецький і протирадянський фрнти. З другого боку, малося на увазі перетворити ДУН у своєрідний збірний пункт для тих бійців-українців Червоної армії, які з початком воєнних дій або перейдуть на бік Німеччини, або потраплять у полон. "Найперше ж: усе це, усі заходи на військовому відтинку 1941 року йшли під кутом творення реальної, збройної сили – фундаменту під державну будівлю! – підкреслював Ярослав Стецько. – Ця сила організувалася передусім в Україні, але як її допоміжна формація – були ДУН – формація, яка могла відіграти важливу роль у державному будівництві. Роль кристалізаційного пункту, навколо якого у випадку зміни політики Німеччини – могли гуртуватися мільйони бійців, що перейшли на нашу сторону з Червоної армії..." (Стецько Я. Вказ. праця. – С. 124-125, 132).

 

Що стосується позиції німецьких партнерів, то вона згаданими діячами зображалась таким чином. Високопоставлені старшини, зокрема, головнокомандуючий сухопутними військами верхмату Вальтер Браухіч і начальник абверу Фрідріх Канаріс не вірили, мовляв, у можливість німецької перемоги без збройного повстання України й інших уярмлених націй, без визнання керівниками рейху їх державної незалежності і створення національних армій самостійних дружніх з Німеччиною країн..

 

Прихильники такої позиції, як міркували далі провідники ОУН і ДУН, не розкривали остаточно положення і завдання "Нахтігалю" і "Роланду" перед партійно-урядовими чинниками німецької офіційної політики. Вони зображали перед ними справу цих відділів, як спробу, як маленький початок практичного формування німецько-українських відносин на базі спільної боротьби проти більшовизму, додаючи, що українці виступали б як політичний фактор і як союзник під власним національним прапором і виразним політичним гаслом: "За Самостійну Соборну Українську Державу!" Цей план військових кіл, змальований партійному керівництву як дрібна справа військово-технічного, допоміжного значення, без ніякої політичної ваги, мав прихований політичний розрахунок, що відділи ДУН в ході війни розростуться, набудуть мілітарно-політичного значення та приведуть до краху нацистську концепцію східної політики, яка передбачала створення на європейському Сході колонії, і, навпаки, до перемоги концепції згаданих військових старшин: з'єднування проти Москви союзників Німеччини серед народів, яким остання повинна допомогти справді визволитись і жити самостійним державним життям. Дальша доля ДУН мала б вирішитись у залежності від того, чи гітлерівський уряд у ході розвитку воєнних подій далі наполягатиме на своїй концепції, чи відступить від неї. Якщо б експеримент удався, "Нахтігаль" і "Роланд" мали стати зародком української національної армії. В протилежному випадку вся ця спроба повинна була б бути тихо ліквідована, а відділи в якийсь малопомітний спосіб розпущені.

 

Такий, на думку бандерівського керівництва, був тактичний план тих кіл вермахту, які знайшли можливість організації двох українських військових відділів з національно-політичним обличчям. Звичайно, в умовах гітлерівської диктатури ці задуми, незгідні з урядовою лінією, не були так відкрито з'ясовані, як вище подано, проте їх суть була в посередній формі доведена до відома ОУН. З тих же причин не могли вони підписати з нею формального договору в цій справі. Тому Провід подав їм свої письмові умови, на яких він передавав ДУН на вишкіл до німецької армії. Ці умови вони прийняли, пообіцявши їх дотримуватися. (Дружини Українських Націоналістів в 1941-42 роках. – С. 3-4; Климишин М. Вказ. праця. – С. 297-298; У лавах дружинників. – С. 5; Кальба М. Нахтігаль (Курінь ДУН).– Девер, 1984. – С. 20).

 

Варто зауважити, що під таким кутом зору висвітлив цю проблему і колишній зв'язковий ДУН, відомий історик Петро Мірчук у праці "Роман Шухевич". (Мірчук П. Роман Шухевич. – Нью-Йорк, 1970. – С. 94-98).

 

Дещо по-іншому на неї дивиться Володимир Косик, автор книги "Україна і Німеччина у Другій світовій війні". Він не сумнівається в тому, що обидві сторони сподівалися отримати вигоду від цієї неординарної угоди. Оунівці прагнули мати якомога більше військово вишколених людей. Представники вермахту безумовно ж розраховували на пропагандистський вплив, що мав би на населення невеличкий "український легіон". Він же наводить архівний документ 11-ї німецької армії, згідно якого командування останньої сподівалось, що бандерівці та мельниківці налагодять систему інформації про Радянський Союз, а у випадку війни з ним формуватимуть партизанські загони. Малось на увазі також забезпечення перекладачів для німецьких збройних сил та створення українських відділів. "У всій цій справі фактично йшлося про те, – підсумовує автор, – хто кого більше обхитрує, оскільки обидві сторони взаємно приховували свої плани. Справжні наміри німців не узгоджувалися з принципами домовленості. Своєю чергою ОУН Бандери не виявляла свого наміру скористатися з цієї домовленості, щоб досягти власних цілей". (Косик В. Вказ. праця.— С. 147).

 

Після заключення угоди про утворення українських відділів перед Організацією постало надзвичайно складне і відповідальне завдання добору кандидатів у ДУН. Комплектування "Нахтігалю" здійснювало бюро ОУН (р) у Кракові. У кінці квітня – на початку травня 1941 р. воно переправило до міста Нойгамера, що в Сілезії, близько 400 своїх членів і прихильників, де з них почали творити вже чисто військові формації. "Висівши на станції Нойгамер, перейшли ми зі співом до дерев'яних військових бараків, – згадував Мирослав Кальба. – Мабуть, це вперше мешканці міста мали нагоду почути прекрасні українські маршові пісні." (Кальба М. Вказ. праця // У лавах дружинників. – С. 24).

 

У бараках-казармах новоприбулих розділили на сотні-чоти-рої, видали військові уніформи та повний піхотинський виряд, включно зі зброєю. "Усі ми з надзвичайним запалом і завзяттям сприймали наш військовий вишкіл, щоб це якнайкраще опанувати, будучи свідомими великої відповідальності та знати, що перед нами великі завдання перед нашою Організацією, Армією, Україною, – писав згодом один з нахтігальців. – Хоч часу у нас було не багато, не стільки, як у кожної регулярної армії, але вишкіл наш проходив дуже інтенсивно. Так-що за тих пару місяців опанували ми в цілості військове ремесло..." (Василь. Моя участь в Легіоні // У лавах дружинників. – С. 113-114).

 

Українським командиром, як уже зазначалось, став сотник Роман Шухевич, відповідальний за військовий сектор у керівництві ОУН (р). Німецьким командиром було призначено Альбрехта Герцнера, члена політичного угруповання, яке гуртувалося при журналі "Близький Схід", співробітника відділу закордонної розвідки. Функції зв'язкового старшини та дорадника виконував професор Теодор Оберлендер, який знав українську і російську мови, працював у розвідці, вважався відомим знавцем східних проблем і мав подвійну місію: стежити за політичним наставленням українських добровольців і дораджувати командуванню у східних питаннях. До куреню було прикріплено ще декілька німецьких старшин і підстаршин як інструкторів. Хоча командний склад батальйону згідно умови мав бути оунівським, Герцнер призначив старшин та декого з підстаршин – українців лише роєвими та їх заступниками, а вищий склад укомплектував німцями.

 

Мемуари бійців "Нахтігалю" засвідчують: їх стосунки з німецькими офіцерами склалися добре. Під час занять останні були дуже вимогливими, зате після них – товариськими. Передаючи атмосферу цих взаємин, Карло Малий констатував: "Усі старшини-німці відносились до нас дуже культурно і прихильно та на кожному кроці підкреслювали, що незабаром "будете боротися за здобуття самостійної української держави." (Малий К Вказ. праця // Дружини Українських Націоналістів. – С. 108).

 

Військова підготовка "Нахтігалю" завершилася 17 червня 1941 р. На цей же день було заплановане складання присяги. Для її відібрання прибули, правда, уже пізно ввечері, німецький полковник Олькен та представники проводу ОУН Микола Лебедь та Олекса Гасин. Однак урочистості тоді не відбулися, оскільки, порушивши відому угоду, німці самочинно змінили текст присяги. В її новій редакції тепер зазначалося, що батальйон присягається на вірність Гітлеру і Німеччині. Як розгортались дальше події, розповів Лебедь: "З нашим приїздом прийшов до нас зразу Роман Шухевич, якого я познайомив із привезеним змістом присяги, на що він з місця заявив, що присягати на такий зміст не сміємо і мусимо внести протест. Щоб не обезголовлювати вояцтва, з яким Шухевич мусив бути в сталому контакті, рішили ми, що протест від імені проводу ОУН зложить він (Лебедь) і Гасин. Так і зроблено. Протест такий внесено перед командою куреня, а саме – Герцнером, Оберлендером та полковником Олькеном." (Кальба М. Вказ. праця. – С. 28).

 

Після пред'явлення протесту Микола Лебедь і Олекса Гасин були взяті під домашній арешт. Однак вони наполягали на дотриманні квітневих двосторонніх угод, згідно яких ДУН складають присягу на вірність України і проводу, а також зажадали телефонного погодження цієї ситуації з Бандерою. Внаслідок твердої позиції, зайнятої представниками керівництва ОУН, офіцери вермахту змушені були відступити, а особовий склад українського відділу складав старий текст присяги. З цього приводу Мирослав Кальба у своїх спогадах підкреслив: "Присягу ми склали на вірність Україні і нашому Проводу, а не на вірність Німеччині чи фюрерові. Я особисто це підтверджую як той, що ту присягу складав." (Там же. – С. 27-28).

 

Характерно, що навколо цього тексту поширено чимало інсинуацій, у тому числі, нібито "18 червня в районі м. Радимно, за кількасот метрів від радянсько-німецького кордону, Гриньох (капелан "Нахтігалю" – В. Т.) привів батальйон до Присяги на вірність фюрерові і Великонімеччині." (Дмитрук К. Вказ. праця. – С. 190).

 

Деякі автори, в тому числі і в діаспорі, намагаються виправдати подібні твердження "залізними" аргументами: "Як же це можливо, що їх німці годували, умундирували, озброїли і вишколили, та щоб вони присягали на вірність Україні, а не Німеччині".

 

Продовжуємо публікацію матеріалів з історії боротьби ОУН-УПА у післявоєнні роки. Викладене нижче звернення, виявлене у Державному архіві Львівської області, понад 43 роки було недоступне дослідникам. Публікацію підготував Володимир Трофимович.

 

З хати до хати, з рук до рук

ПЕРЕСТОРОГА ГРОМАДЯНАМ ЗОЛОЧІВСЬКОГО РАЙОНУ.

Вересень 1949 р.

Повідомляємо Вас, що на терені ходить більшовицька провокативна група під маскою повстанців, яка вживає різних підлих підступів для нищення боротьби українського народу. В останньому часі застосували такий підступ:

 

1. Проводять між селянами грошову та харчову збірку.

 

2. Тероризують населення (вибивають вікна, побивають селян за те, що не хочуть вночі пускати до хати).

 

3. Рівночасно ця провокативна група має по лісах і селах криївки, до яких часто забирає зі сіл громадян поодиноких на допити. В криївці особу цю обвинувачують в співпраці з більшовиками. Обвинувачений, щоб себе врятувати, признається в який спосіб він співпрацює з повстанцями і до кого вони в селі заходять, рівнож покликуються на деяких осіб, що можуть за нього посвідчити про його співпрацю з повстанцями, а не з більшовиками, і тим самим та особа несвідомо сипить себе та других, і в цей спосіб попадає в тюрму. Отже, перестерігаємо Вас перед подібними випадками більшовицьких підлих і злочинних підступів.

 

Уважайте на ці та їм подібні підступи і ніколи не розказуйте про себе, других і підпілля особам, яких не знаєте.

 

Пам'ятайте, що справжні повстанці ніколи не будуть так поступати, як поступає більшовицька провокативна зграя.

 

Смерть більшовицьким бандитам!

 

Смерть Сталіну і його гайдукам!

 

Хай живе і розвивається національно-визвольна боротьба українського народу!

 

Вересень 1949                                                                                                                                        Українські повстанці

(ДАЛО, ф. п. 1, оп. 3, спр. 59, арк. 19)