Відплата (автор: Петрущак Микола)

опубліковано 9 лист. 2011 р., 01:10 Степан Гринчишин

Розповідь комбатанта УПА Богдана Ряпича записав Микола Петрущак,

станичний Самбірської станиці братства ОУН-УПА.

Газета «Голос Самбірщини» 14 жовтня 2008 року

Все таки духу народу не вбили, і він вибухнув з небувалою вулканічною силою, коли настала вигідна нагода вже в наші часи. Це – «Ланцюг єднання», проголошення держави і Майдан.

Про один із геройських переможних боїв на Старосамбірщині розповідає учасник цього бою.

…Був теплий травень 1945 року. Закінчилась найкривавіша бойня в історії людства між двома імперіалістичними хижаками. Совєтська армія, при величезній підтримці союзників – Америки і Англії, захопила Берлін. Німеччина лежала в руїнах. Впав гітлерівський диктаторський режим.

Для України боротьба за свободу і незалежність не припинилася. Сталінські опричники – війська НКВД і НКГБ – чинили розбій, грабунки, арешти молоді, розстріли, вивозили людей у Сибір, спалювали хати. Запанував страшний терор. Відділи УПА після важкої зими готувалися до відплатних акцій окупантові. Нові можновладці з острахом сиділи в кабінетах по містах і райцентрах під прикриттям багаточисельних гарнізонів.

Іноді бравурно під охороною червонопагонників виїздили у села, щоби розповісти про щасливе життя в країні рад під сонцем сталінської конституції, але головна їх мета була – грабунок та контроль за здаванням селянами контингентів: збіжжя, м’яса, молока, яєць, а також здирання позики. До речі, кожна селянська родина мусила виплатити, тобто віддати здарма, державі від 200 до 1000, а той більше рублів в залежності від кількості землі, якою володів селянин.

І ось 14 травня 1945 року, минуло п’ять днів після закінчення війни з Німеччиною, на такий грабіж із Старого Самбора в напрямку Стрільбич виїхала на шістьох фірах валка озброєних посіпак. Розвідка донесла, що вони не зупинилися у Стрільбичах, а поїхали до села Біличі.

Була неділя. Гарний погідний день. В Біличах люди вийшли з церкви і з острахом побачили, що вони оточені ордою, озброєною до зубів. По команді одного з начальників кожен, хто був у церкві, в супроводі здирника йде додому та сплачує позику державі. З родини здирали останній гріш «на відбудову народного господарства». Фактично, гроші йшли на утримання державного репресивного апарату. Голодна банда забирала з хати все їстівне: хліб, масло, яйця, сало. Щоби задобрити нападників, селяни поїли їх самогонкою.

Перший секретар райкому комуністичної партії Нудьга, побачивши, що зібрано мало грошей, наказав голові сільської ради дати йому ще одну фіру для поїздки в село Волошиново. Голова відповів, що підводи не дасть, тому що шкодує своїх людей. Нудьга верещав: «Ти шкодуєш своїх людей, а нас – ні? Розберемось з тобою». Якось обійшлося без розстрілу за непослух. Голова сказав, що і їм не радить їхати туди, бо вже було після полудня. Він знав, але не говорив, що у Волошинові квартирує сотня «Біля». Очевидно, що без кривавої сутички не обійшлося б.

Валка з награбованим верталася до Старого Самбора. За цей час надійшов наказ трьом кущовим відділам із сіл Волошиново, Біличі та Стрільбичі зібратися нижче села Біличі, біля гори Свенчір.

Перший рій – із села Волошиново, командир «Крим». Він походив із Тернопільщини. Кулеметник «Гора» родом із Стрільбич. Другий номер – Богдан Ряпич – «Чайка».

Другий рій – із села Біличі. Ройовий – «Сомко». Відважний і мудрий командир. В УПА прийшов з поліції.

Третій рій – кулеметник Іван Задільський. Четвертий рій – інтендантський. Ройовий Степан Фурдичко – «Дорошко» із села Стрільбичі. Відважний бойовик. Всього нас – біля 50 вояків. Районні провідники – Іван Гаврилик – «Лемко» та його брат політвиховник Петро Гаврилик – «Верховинець» повідомили, що група більшовиків поїхала на грабунок в село Біличі і ми маємо їх відповідно «зустріти».

Ми зайняли вигідні позиції розстрільною в лозах ріки Яблінки. Тим часом сотня «Біля» (сотенний Ярослав Демкович, походив із Старого Самбора) засіла в лісі на горі Свенчір. В сотні відзначалася медична сестра «Леся», яка була дуже приязна і весела. Часто своїм щебетом піднімала настрій повстанців, особливого тих, хто був поранений, пригноблений через втрату близьких друзів, а також з вивезених родин на Сибір. «Леся» – це Євгенія Гимон. Народилася в селі Лужок Долішній, вчилася у вчительській семінарії. Входила до почоту сотенного разом з чотовими. Була окрасою сотні, додавала відваги воякам.

З тривогою і нетерпінням ми чекали «зустрічі». По ряду почулося півшепотом: «Ідуть». Живіше забилося серце. Пальці тісніше стискали зброю. І знову команда: «Не стріляти! Підпустити дуже близько і тільки прицільний вогонь».

Підпустивши валку на віддаль 80-100 метрів, сотня «Біля» відкрила сильний вогонь. Почулися крики, зойки поранених, нерозбірлива московська лайка. Скритися грабіжникам не було куди, всюди їх досягала повстанська куля. Придорожні фоси були неглибокі. Вороги на дорозі під лісом як на долоні, за дорогою до лозів – чисте поле. Кільканадцять чекістів таки намагалися втекти в лози, але тут ми їх «зустріли». Бій тривав недовго, забрали всю зброю і запаси амуніції та харчі, що були на возах, і відійшли. В бою знищено 29 енкаведистів. Здобуто 4 кулемети, 12 пістолів, 10 автоматів ППШ (папашок), багато гранат, крісів та амуніції. З нашої сторони втрат не було.

Як стало відомо пізніше, голова райвиконкому Шейко прикинувся у траві вбитим і таким чином уцілів.

Цей бій – наша відплата ординцям за недавно вбитого окружного провідника «Чорного», за кров, за руїну, за муки людей, за грабіж, за вбивства, які вони чинили на нашій землі. 

Це була добра «наука» для завойовників. Після бою вояки УПА відходили на свої місця постою з піднесеним настроєм, з впевненістю в перемогу добра над злом. Залунали повстанські пісні:

   «…Хто відважний, хай іде з нами,

   Лицарями будьте, юнаки…»

Це співав перший рій, другий рій співав іншу:

   «…Кожний ворог йде нас визволяти,

   А для себе землю він краде.

   На могилу землю буде мати,

   На могилі воля зацвіте».

Всі разом співали:

   «Гей, рідний брате заходу і сходу,

   До нас єднайсь в невтомний моноліт,

   Бо ми Вкраїні виборем свободу,

   Загарбницький повалимо ми світ».