Утвердження національно-державницької ідеології … (Автор: Темко Григорій

опубліковано 8 серп. 2014 р., 11:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 серп. 2014 р., 11:27 ]

Утвердження національно-державницької ідеології — головний напрямок виховної роботи у Збройних силах України.

 

Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996

 

«Єдина країна в світі, де не викладалась в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим... – Україна. Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де ж плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судить, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

О. Довженко

 

Ці глибокозмістовні слова, сказані О. Довженком у тяжкі, буремні роки Другої світової війни, і сьогодні, і завтра, і ще довго будуть зберігати свою актуальність. Ми повинні винести для себе уроки не тільки із нашої трагічної історії «за погане виховання, за духовне каліцтво», а також із війни, яку веде Росія в Чечні! А найголовніше — виховання молоді привести у відповідність з національними інтересами Української держави.

 

Останнім часом певні політичні та громадські організації, окремі політичні лідери, кожний зі своїх міркувань, поглядів та інтересів, у парламенті, на сторінках преси досить активно дискутують питання «департизації», «деполітизації», «деідеологізації» армії молодої Української держави. Метою цих дискусій є одне: зробити все, щоб армія не стала знаряддям політичної боротьби за владу. Як показує досвід багатьох демократичних держав Європи, Америки і Азії, їхні збройні сили департизовані і майже не втягуються у боротьбу за владу.

 

Якщо з першою тезою можна погодитися, то з приводу «деполітизації» та «деідеологізації» варто подумати, чи все так складається в житті, як комусь хотілось би? Необхідно пам'ятати що є внутрішні і зовнішні, суб'єктивні та об'єктивні фактори, які впливають на будівництво і розвиток держави та її Збройних Сил.

 

Тому, на мій погляд, доцільніше говорити не про «деполітизацію» та «деідеологізацію» Збройних Сил, а про те, які політичні та ідеологічні вартості ми повинні виховувати у військовослужбовців і яким політичним та ідеологічним цілям мають служити Збройні Сили України.

 

Таким чином, гасло «армія поза політикою» треба сприймати тільки в тому розумінні, щоб армія була приведена у відповідність з демократичними законами держави і не служила знаряддям боротьби за владу. Тому що будь-яке господарське, економічне чи інше питання, якщо його не вирішувати, переміститися в політичну площину і набуде політичного чи ідеологічного забарвлення.

 

Розгляньмо, чи є підстави стверджувати, що Збройні Сили України будуються без ідеологічного ґрунту, а ідеологія якась «незрозуміла і аморальна».

 

Для того, щоб надалі був зрозумілим зміст та напрями ідеологічної роботи на виховання військовослужбовців у Збройних Силах, нагадаємо, що включає в себе поняття ідеологія.

 

Ідеологія – система політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних, філософських поглядів, ідей, які відображають у теоретичній формі ставлення людей до навколишньої дійсності, один до одного, а також служать зміцненню розвитку суспільних відносин або їх заміні.

 

На мій погляд, в українському суспільстві ідеологія існує, є ідея, є політичні течії, суспільна думка, є законодавча база, але на сьогодні в нашій державі нема системи державного ідеологічного виховання. Потрібно створити єдине державне керівництво ідеологією та виробити механізми реалізації ідеї від дитячого садка, сім'ї, школи, навчального закладу, служби в Збройних Силах і до верхніх щаблів держави, на всіх структурних рівнях системи.

 

Система поглядів на необхідність мати свою власну державу в українському суспільстві виникла давно. Ідеологію українського самостійництва виробляли і розвивали видатні теоретики, письменники, вчені, зокрема Т. Шевченко, І. Франко, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов та інші національно свідомі представники українського народу.

 

1 грудня 1994 року народ України відзначив третю річницю всенародного референдуму. Подія ця залишилась майже непоміченою в політичному житті сьогодення. Але політичне і ідеологічне значення її велике.

 

По-перше, референдум підтвердив постанову Верховної Ради стосовно прийняття Декларації про державний суверенітет України і проголошення Акту про незалежність України.

 

По-друге, відповідно до міжнародних правових норм референдум підтвердив правильність ідеї самостійної, соборної України.

 

«Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими актами, виконуючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада УРСР урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною та недоторканною», – говориться в Акті проголошення незалежності України.

 

Ми вступили в епоху державотворення, а тому потрібне подальше ідеологічне обґрунтування незалежності, соборності, самостійності України та шляхів її захисту. Іншими словами, потрібно утвердження державницької ідеології.

 

Україна – це багатонаціональна держава. На її території проживає понад 110 національностей. Разом з українцями вони становлять народ України. Тобто до української нації можна зарахувати людей не тільки за етнічним походженням, кровно-генетичною спорідненістю чи записом у документах, а передусім за їхнім духовно-емоційним зв'язком, спільністю мети, єдністю мови, культури, інтересів, цілеспрямованою діяльністю в різних суспільно-політичних сферах

 

Саме результати референдуму 1 грудня 1991 року підтвердили правильність такого визначення української нації, про що свідчать такі цифри: на той час в Україні мешкало 72% українців (етнічних), а проголосувало за право на існування незалежної Української держави 91%. Таким чином, майже 20% населення неукраїнського походження виявило свій духовно-емоційний зв'язок з Україною і її народом. А тому цілком логічним, на мій погляд, слід вважати вживання понять український народ і народ України як синоніми.

 

Разом з тим, це не позбавляє людину можливості спілкуватися з іншими людьми мовою його батьків. Про що свідчить досвід США і європейських держав.

 

Як свідчить історична практика, існуючі держави в своїй більшості приблизно відповідають території розселення тієї чи іншої нації, а держави завжди виникають на певній національній території. Це свідчить, що населення, яке творить державу, в своїй масі є етнічно однорідним. Держава захищає інтереси свого народу в межах (кордонах) даної території, оберігає її багатства від зазіхань інших держав.

 

Держава є порядкуючим інструментом політичних процесів і якщо в державотворчому процесі бере участь багато націй, то це просто означає, що одна сильна нація творить державу, певним способом залучивши до цього інші нації. Так, наприклад, США створили англосакси за участю представників інших націй. Англосакси були сильною більшістю, тому ця держава має виразний англосакський характер.

 

Державний устрій формується волевиявленням нації відповідно до існуючих реалій. Устрій може бути залежний від зовнішніх та внутрішніх обставин, культурно-психологічного стану нації тощо.

 

Враховуючи досвід Збройних Сил передових європейських держав, ми повинні виховувати у військовослужбовців свідоме розуміння необхідності захисту демократії. Мої опоненти можуть заперечити: як можна захищати те, чого немає?

 

Це так, але потрібно захищати вже й ті невеличкі здобутки, досягнуті на цьому шляху. Військовослужбовцям потрібно роз'яснювати переваги демократичної системи над тоталітарною, підкреслюючи, що демократія немає нічого спільного з анархією, як дехто це хоче видати.

 

Ми повинні роз'яснювати, що демократичні засади суспільного життя є найбільш досконалими, бо дають можливість широкого розвитку особистості та спільноти.

 

Державна ідеологія повинна мати максимально широку ідейну платформу і відображати інтереси всього суспільства. Вона не може замикатися на чомусь обмеженому, служити інструментом реалізації політичних, економічних, культурних чи релігійних цілей якоїсь однієї частини населення і придушувати права і потреби іншої частини.

 

Державна ідеологія базується на найбільш загальних, спільних для всіх громадян цінностях, на об'єднуючих, а не роз’єднуючих засадах. У її основі не може також лежати щось дуже конкретне чи суто матеріальне.

 

Для чого нації творять держави? Кожна нація має свою духовність, свою культуру, свою окрему волю, що неминуче породжує різні національні традиції та звичаї, які потребують організаційного оформлення. Внаслідок саме цієї потреби у надрах національної спільності утворюється досить чітка організація суспільного життя. Нація створює внутрішню систему взаємозв'язків, які відповідають її природі і дають можливість повнокровного розвитку. Усе це у своєму найвищому розвитку називається державою. Вона виникає сама по собі як природний рух самоствердження певного етносу. Держава стає також гарантом суспільного порядку та прав особистості.

 

Окрім того, на організаційні структури держави покладені дуже важливі функції захисту кордонів країни від ворожих дій.

 

Держава є своєрідним інструментом, завдяки якому нація має змогу ефективно блокувати розвиток небезпечних для неї подій, викликаних зовнішніми чинниками на культурному, економічному, політичному чи військовому напрямках.

 

Таким чином, бачимо, що держава є своєрідною формою впорядкування життя нації. Організаційна система держави повинна спиратися на демократичне волевиявлення, енергію, творчість нації.

 

Форма державної системи повинна бути не статичною, а гнучкою Це диктується тим, що все навколишнє життя перебуває в русі, і в світі неможливо жити не змінюючись. Хто втратив здатність до самооновлення, той приречений на смерть. Отже, державний устрій необхідно постійно вдосконалювати.

 

І тут головною проблемою є пошук критеріїв змін. На що орієнтуватися, здійснюючи зміну державної організації? Отже, якою ж повинна бути державна ідеологія? На що вона має спиратися і які пріоритети відстоювати?

 

Законодавчими актами України передбачено, що такими критеріями є воля народу України будувати свою незалежну, демократичну і правову державу.

 

Уже в Декларації про державний суверенітет України говориться, що держава – Україна буде демократичною, правовою і конституційний устрій якої ґрунтується на визнанні прав людини. Людина постає як найвища соціальна цінність. І природно, що орієнтиром і провідною функцією держави має бути забезпечення прав і свобод людини як першооснови існування і поступального розвитку суспільства, ідеалом якого є гуманізм.

 

Вартості державницької ідеології мають виразно духовний характер. Адже тільки духовне може глибоко проникати в серця людей, єднати їх невидимими нитками в єдине ціле, творити, з поділеного на групи населення, велику людську спільноту, різне робити єдиним.

 

Державницька ідеологія так само, як і держава, спроможна утримувати в своїх межах найрізноманітніші суспільні групи, політичні, культурні, релігійні та інші течії, єднати в своїх надрах найрізноманітніші світоглядні та політичні напрями.

 

Оскільки державу створюють люди з відповідними національними ознаками, то нація є душею держави, її внутрішньою силою. Відповідно державницька ідеологія повинна мати національний характер. А це означає, що в її основі також повинні лежати інтереси нації, що в кінцевому результаті називається нацією (а людина без національної аури – це просто нереально). Взагалі в державницькій ідеології нація і держава є майже синонімами, тому цю ідеологію можна назвати національно-державницькою. Якщо це так, то не так вже й важко зрозуміти, що в армії повинна бути національно-державницька ідеологія.

 

Ідея нації-держави об'єднує все суспільство, незважаючи на чисельний розподіл людей за фаховими, політичними, світоглядними, релігійними та іншими ознаками. Головним у цій ідеї є свобода нації, гарантом чого виступає держава. Тому всі заходи на утвердження держави неодмінно мають бути спрямовані на розвиток і духовне зміцнення нації, яка в свою чергу служить джерелом сили держави. Сильна нація формує міцну державу, міцна держава сприяє утвердженню нації.

 

З цього випливає, що Українська держава створена українцями для реалізації своїх національних інтересів, як рівно ж для здійснення легітимних потреб усіх інших народів, котрі проживають на території України.

 

Об'єднання нації і держави створює ґрунт для виникнення національно-державницького патріотизму, себто почуття відданості Україні всіх громадян незалежно від національності. Цей патріотизм надзвичайно важливий для армії, тому що дозволяє влитися в українську спільноту громадянам інших національностей і тим самим зміцнити українську державу.

 

Формування такого почуття, такої відданості національно-державницькій ідеї серед громадян Української держави, в тому числі й серед військовослужбовців ЗС України, робить цю державу міцною і непохитною.

 

Національні інтереси України поряд з іншими, також повинні забезпечуватись науково обґрунтованою державною воєнною політикою, яка сьогодні знаходиться в процесі становлення і розвитку.

 

Так, у Воєнній доктрині говориться, що Україна не ставиться до жодного народу як до свого ворога, ні за яких обставин не розпочне військових дій проти будь-якої держави, якщо сама не зазнає агресії, керується принципом оборонної достатності.

 

Ідеологічний зміст воєнної політики України викладений у статті II Закону України «Про Збройні Сили України». У ній говориться, що виховання військовослужбовців у Збройних Силах України проводиться на національно-історичних традиціях українського народу.

 

Перефразовуючи відомий вислів англійського політика минулого століття лорда Г.Пальмерстона, правильним було б твердження, що Україна не має постійних союзників або ворогів, в неї є постійні інтереси. Національні інтереси визначаються українською національною ідеєю – відродження державності, політичних інтересів, які зуміють захистити її суверенітет, територіальну цілісність, забезпечать економічний розвиток і стабільність соціальних відносин.

 

Як на мій погляд, в Україні сьогодні концепція національної безпеки держави потребує суттєвого удосконалення, а поняття «національні інтереси» – чіткішого юридичного визначення. Необхідно також визначити загрозу цим інтересам, а також змоделювати сили і засоби усунення цієї загрози.

 

Я хотів би, щоб читачі мене зрозуміли правильно. Я не закликаю вас формувати «образ ворога», але, разом з тим ми не маємо права замовчувати правду про те, що робиться в сусідній державі. Тим більше, як говорить депутат Російської Думи О.Невзоров, «хто хоче незалежності, той нехай дивиться на зруйнований Грозний». Тож давайте подивимось, проаналізуємо й зробимо свої висновки.

 

Ми повинні також сказати правду військовослужбовцям що у нашого сусіда на Сході нині розвиваються тривожні і негативні тенденції. Дуже велика вірогідність того, що до влади там прийдуть ультрарадикально настроєні шовіністичні сили, які будуть вести мову про відновлення Російської Імперії в кордонах 1913 р. Ми себе повинні від цього захистити. Тому потрібно виховувати у військовослужбовців свідоме ставлення до необхідності захисту територіальної цілісності та неподільності України зі зброєю в руках. Треба сьогодні думати на кілька років уперед, а не жити тільки сьогоднішнім днем.

 

Із часів Фукідіда міжнародне життя орієнтувалось на силову політику, на стосунки, де панує закон джунглів. Як свідчить історична практика, події в Чечні, на Кавказі і в Югославії, сила, на жаль, так і залишилась головним арбітром у міжнародних стосунках. Слабкі знаходяться під владою сильних, тих, хто може воєнними засобами нав'язати свою волю, примусити «сусіда» працювати на себе.

 

Крах біполярного світу, розвал СРСР і соціалістичної системи зробив анархічною структуру міжнародних відносин, виник своєрідний правовий вакуум. Думка філософа Гоббса проте, що «за відсутністю сили, здатної викликати страх, люди живуть в стані війни», багато в чому пояснює феномен війни і воєнних конфліктів на початку 90-х років. Час ліберального віку ще не настав. Схоже, що третє тисячоліття, Новий рік і Різдво Христове багато людей зустрічатиме в окопах зі зброєю в руках, а не в соборах, дивлячись на різдвяні свічки.

 

«Право сили» – категорія суб'єктивна, але, в залежності від національних інтересів, воєнної могутності, абсолютизує прагматизм міждержавних стосунків. Право сили – це зло!

 

Силові структури отримують санкцію на будь-які протиправні дії з використанням зброї. Послідовники маккіавелізму вважають моральним первинність благополуччя для більшості, ігноруючи право слабкої меншості Як наслідок – насильство, політика війн всебічно заохочується і знаходиться в епіцентрі світових подій.

 

«Сила права» – це норма цивілізованих міжнародних стосунків, які значно складніше виконувати, ніж грати м'язами, брязкати зброєю. Ми є свідками подій у Прибалтиці, Придністров'ї, на Кавказі і в Чечні, де порушуються права людини, міжнародне право в ім'я «жизненно важных интересов Российской Империи».

 

Хоч Росія й підписала всі міжнародні угоди про права людини, про визнання територіальної цілісності України, Президент Російської Федерації Б. Єльцин заявляє, що «Севастополь был, есть и будет российским», а мер Москви пан Лужков об'явив, що Севастополь є 11-ю префектурою Москви.

 

Особливу небезпеку несе те, що ці заяви знаходять підґрунтя в місцевих проімперських, проросійських силах в особі лідера РДК О.Круглова. Депутат Верховної Ради Криму О.Круглов виправдовуючи війну Росії в Чечні, закликає «навести порядок и в отношении главной базы Черноморского флота – Севастополя и всего Крыма». Він радить керівникам Російської Федерації: «Лучше не оттягивать решение проблемы, как случилось в Чечне». Ось так, не більше і не менше. Круглов закликає до війни проти України, а прокуратура України не притягує до відповідальності цього політикана. Якщо всі ці заяви проаналізувати, порівняти з практичними діями Президента Республіки Крим Ю.Мєшкова та Кримського парламенту то можна знайти відповідь на запитання, чому вони до цього часу не привели свої рішення у відповідність до українського законодавства. А може тим самим створюється «єдиний фронт від Криму до Москви проти України», як то вже було в 1918 - 1919 рр. за сценарієм В.І.Леніна?

 

Це свідчить про те, що Україна є для Росії та деяких інших держав сферою «жизненно важных интересов», що Росія не збирається бути «задвинута» в глибину Євразійського континенту та погіршити своє геополітичне положення. Крим, Севастополь для Росії це доступ до акваторії Чорного моря, за який вона, будучи імперією, боролася з часів Петра І.

 

Це є одним із факторів, який створює воєнну загрозу Україні.

 

Війни на Кавказі і в Чечні замикають «дугу конфліктів» які відбуваються навколо України і тривають так давно, що люди звикаються з ними і втрачають пильність. А Кавказ це відкрите вогнище, де проходять кровопролитні бої.

 

Результатом цих трагічних подій є десятки тисяч убитих, поранених, інвалідів, калік. Мільйони людей, залишившись без даху над головою, змушені були виїхати в інші держави та регіони.

 

Воєнна політика України, щодо війни на Кавказі опирається на принцип невтручання. В той же час, важливо не опинитися в полоні чужої великої політики, яка гріє на цих кривавих подіях руки. Це, звичайно, стосується зовнішньої політики Росії, яка оголосила «зоной жизненных интересов» усі території колишнього СРСР. Кавказ це нафтовидобувний регіон, і той, хто його буде контролювати, не важливо воєнною силою чи політико-економічними засобами, буде користуватися нафтою, стратегічною сировиною, від якої сьогодні залежить доля багатьох держав СНД. Якщо в Росії й виникне широкомасштабна війна, говорив Бісмарк, то вона виникне через яку-небудь ідіотську дурницю на Кавказі.

 

5 листопада 1993 р. Російська Федерація прийняла: «Воєнну доктрину», закріпила офіційні погляди на війну в легітимному документі. Доктрина Росії в повній мірі відображає нові воєнно-політичні реалії. Навіть через 10 років, за умови реалізації Договору СНВ-2, Росія збереже паритет щодо ядерної зброї зі США і в 57 разів зверхність над будь-якою іншою ядерною державою.

 

Крім того, за звичайним озброєнням Росія перевищує ФРН у 2,4 рази, Францію в 2,7, Англію в 5,4, американські війська в Європі більш, ніж в 2 рази. Це об'єктивно забезпечує її воєнне лідерство в регіоні. Росія відмовилась від брежнєвського постулату не застосовувати ядерну зброю першими.

 

У воєнній доктрині Росії є ряд положень, які можуть викликати нерозуміння та стурбованість. Наприклад, Росія взяла на себе право «поддерживать стабильность в регионах, прилегающих к ее границам, и пресекать вооруженные конфликты» (у тому числі і в Україні?!). Росія застосує воєнну силу «если произойдет нападение на ее вооруженные силы» (це поширюється на 14 армію в Молдові, Російський флот у Севастополі?!).

 

Росія поступово розширює сферу свого впливу на Україну і, насамперед, засобами економічного тиску: затримкою експорту енергоносіїв, проведенням кампаній з метою міжнародної ізоляції України, заявами про територіальні претензії, розгортанням пропагандистських кампаній по дискредитації економічних можливостей України і неспроможності її вийти з економічної кризи.

 

Проковтнувши ці вигадки, західні журналісти навіть стали стверджувати, що «присоединение Киева к ориентированному на Москву договору, в том числе и в области обороны, – это лишь дело времени» (див.: «Новое время», № 45, 1994, с.14).

 

Потенціально, як свідчить історична практика, воєнна політика Росії була і є непередбачуваною щодо України. Разом з тим, усі розмови про можливі воєнні конфлікти, особливо заяви типу «мы загоним москалей в границы Московского княжества» потрібно розцінювати як провокаційні, які служать інтересам внутрішньої реакції.

 

Воєнна політика України і Росії повинна будуватися на довгострокових перспективах, враховуючи небажаний розвиток подій, і керувати ними, не здійснюючи тиску один на одного в захисті своїх національних інтересів.

 

Існує також внутрішній аспект воєнної небезпеки України. Відбувається злам старих (стійких) соціальних структур, їх різка поляризація. Зіштовхуються два способи мислення: статичний (тоталітарного суспільства) і прагматичний (порятунок кожного у власних руках).

 

Складна економічна ситуація формує негативну думку, що чинні інститути неефективні, не здатні вживати заходів для підвищення рівня життя. Демократія, як явище, стає негативним, створюються умови для появи твердих лідерів, «спасателей нации и Отечества». Виникла криза в масовій свідомості і на побутовому, і на теоретичному рівні, зникла колишня система цінностей, довіра до нинішніх політичних лідерів.

 

У той же час слід нагадати, що Україна одна з небагатьох колишніх республік, яка утверджує своє державне відродження не проливаючи крові своїх співвітчизників, армія не бере участі в політичних чварах.

 

На Україну ніхто не нападе, доки буде знати, що зустріне гідну відсіч. Гарантією миру та незалежності України виступають Збройні Сили.

 

Якщо ми, українці, хочемо жити спокійно в майбутньому треба утримувати добре підготовлену, сильну, професійну армію, тому що поважають тільки сильних. Слабість це шлях до поневолення, шлях національної зради втрати державності України.

 

Разом з тим, ми повинні зрозуміти, що без сильного духу армія не може бути боєздатною. Це показали події у Чечні. Щоб дух армії був високий, треба дуже й дуже багато працювати, виховувати національно свідомих захисників незалежної держави.

 

Якщо немає концептуально завершеної державної системи ідеологічного виховання, чи означає це, що потрібно сидіти склавши руки й чекати, коли вона з'явиться? Звичайно ні. В готовому вигляді це не приходить, потрібна наполеглива і копітка праця, потрібно власними руками будувати всі складові держави.

 

У Збройних Силах України цю роботу повинна виконувати система військової освіти та офіцери органів виховної роботи.

 

Для цього є всі умови: теоретична, нормативно-правова база, а головне бажання працювати.

 

Міцними підвалинами у свідомості військовослужбовців повинні лягти знання ідейно-теоретичних основ державної незалежності України. З цією метою командири, органи виховної роботи через гуманітарну підготовку, університети українознавства повинні активно поширювати знання з історії України та українського війська, української мови, літератури та культури в цілому, використовуючи всі форми й методи роботи з військовослужбовцями.

Генерал-майор Григорій Темко