УПА воювала і на Кубані (автор: Лащенко Сергій)

опубліковано 9 трав. 2012 р., 23:42 Степан Гринчишин

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Михайло Андрусяк – син повстанця. Вже понад два десятиліття він збирає матеріали і пише книги. Найбільшим досягненням письменника є документально-художня трилогія, що складається з книг: «Брати грому», «Брати вогню» і «Брати просторів». Звучить, може, й занадто урочисто, але звитяжним було житія його батька, саме так намагається жити і сам Михайло Андрусяк. Повинен же хтось в чистоті зберегти ідею! А збройна боротьба УПА – це унікальна сторінка української історії. Якщо брати до уваги рівень мобілізації усіх здорових сил українського національного організму, то роки діяльності ОУН були чи не найкращими.

Як східняк за походженням мушу визнати: за багатьма показниками збройну боротьбу УПА на теренах Західної України варто оцінити вище, ніж боротьбу розрізнених отаманських загонів на Сході в роки громадянської війни. Українці робили уроки з попередніх помилок і вчилися воювати добре. Це визнали всі. Проте не всі знають, що загони УПА діяли і на Кубані, і у передгір'ях Кавказу. Досі було малувато інформації... Тому книга Михайла Андрусяка «Брати просторів» є великим кроком уперед. Можна тільки пишатися таким плодовитим автором і, тим більше, гріх оминати його самого, буваючи на Прикарпатті. Тому, поспілкувавшись досхочу із Мирославом Симчичем (в УПА він був відомий як сотенний «Кривоніс»), я заїхав і у коломийську друкарню імені Шухевича, головою правління якої є пан Михайло. Зміст нашої розмови передаю читачам.

– Пане Михайле, коли ви почали писати про збройну боротьбу УПА?

Матеріали почав збирати ще у 1985 році. Це були спогади батька, матері та їхніх найближчих друзів. Тих людей, які були на вістрі боротьби.

– Не страшно було тоді?

Мені й тоді ставили подібні запитання... Але я усім говорив: «Свої 9 грамів я заробив давно. Яка різниця, коли я їх отримаю? Чи їх буде 9, чи десять разів по 9?». Поки ми, українці, не скинемо ярмо власного страху, повноцінної України не буде. Нам нема чого боятися – ми ж на своїй землі! І навіть не вимагаємо повернення Берестейщини, Курщини, Кубані... Не лізьте до нас – ось єдине прохання!

– Стосовно Кубані. Наскільки мені відомо, у книзі «Брати просторів» якраз і йдеться про Кубань. І про оунівське підпілля, і про загони УПА. Там фігурує Пантелеймон Василевський, з яким я зустрічався сім чи вісім років тому. І від нього я немало чув про бої на Кубані... Вважав це надзвичайно цікавим фактом, згадував пре це у своїх публікаціях... Але ви написали цілу книгу! Думаю, її охоче читатимуть дослідники УПА.

Так, це цікава сторінка. Проте, нічого дивного немає в тому, що збройна боротьба українського народу перекинулася на Кубань. Адже було рішення Конгресу поневолених народів про максимальне поширення діяльності ОУН і УПА, про контакти з іншими народами СРСР, які чинили опір більшовикам. Найкращі умови для партизанської боротьби були в Адигеї. Корінних жителів комуністи вивозили у концтабори, а кого не встигли – ті партизанили в лісах...

– Це трішки нагадує історію з кримськими татарами. Депортували ж не всіх, деякі пастухи (особливо якщо вони були колишніми партизанами) ще довго ховалися в рідних горах...

І адигейці партизанили. Їхнього лідера Келеч Гірея комуністи розстріляли у січні 1947 року. Багато адигейців (козаки часом називали їх «черкесами») воювали в сотнях Шума і Гомона. Саме цими двома військовими одиницями була представлена УПА на Закубанні. Точніше, КоПА – такою була самоназва; вона розшифровувалася як: Козацька Повстанська Армія. Адже кістяк армії становили кубанські козаки, адигейці ж найчастіше були розвідниками; вони знали в рідних горах кожен кущ, кожну стежку. Стосунки між ними були побратимськими, існувало неписане правило: «Сам погибай, а товариша виручай!».

– А я пригадую спогад Василевського, як адигейці «ставали до намазу»... Отже, були глибоко віруючими людьми, мусульманами. Для мене це важливий факт, він свідчить про толерантність у релігійній сфері.

Звичайно ж, ОУН не несла на Кубань нетолерантності. Мусульмани залишалися мусульманами, а з козаками проводив молитву капелан Гуня, який на той час розміняв уже п'ятий десяток років... Сам він з кубанців, мав свою парафію у Східній Україні. Повстанці знали молитву «Отче наш», щоденно проказували «Боже великий, єдиний», а закінчувався вранішній ритуал гімном – «Ще не вмерла Україна».

– Як важливо знати усі ці деталі...

Тому й захоплює мене оця дослідницька робота, бо вона дає змогу «реставрувати» минуле, реконструювати ту чи іншу подію... Адже нащадкам важливо знати навіть дрібні деталі. Скажімо, те, що під час молитви командир Шум стояв ліворуч від капелана Гуні, а політвиховник «Вірний» – трішки позаду від нього. Або те, що Гуня був одягнутий у військову форму, а на шиї носив великий хрест, майстерно зроблений з кизилового дерева...

– Так, це дуже допомагало б при зйомках фільму про КоПА. Якби до такої ідеї колись дійшли руки...

В КоПА були деякі особливості, якщо порівнювати її з УПА. Скажімо, було запроваджено звертання: «Друже козак». На політзаняттях говорили про те, що Кубань є невід'ємною частиною майбутньої незалежної України.

– А політвиховником «Вірним» був сам Пантелеймон Василевський, колишній червоноармієць і водночас відданий член ОУН?

Так, саме він. І червоноармієць, і оунівець. А ще син петлюрівця, причому не будь-якого, а нагородженого срібним годинником з рук самого Симона Петлюри! Справжнє прізвище Василевського – Блажунь. Його батько Микола Блажунь загинув на Півночі, куди був вивезений як «куркуль»... Всиновив малого Панька литовець Казимір Васіляускас, який в Україні жив під прізвищем Василевський – про це можна говорити дуже довго, але краще прочитати книгу.

– Так, у долі Василевського переплелося багато неймовірних історій, цікавих фактів. Але повернемося до сотні Шума. Як проводилося навчання козаків?

Командири роїв проводили ранкову зарядку, тому стрільці були у добрій спортивній формі. Військовий вишкіл починався після сніданку. Тактичні навчання проводили Шум, Десна і Дніпро. Вивчали тактику ближнього бою в умовах гір і лісів, зокрема вчилися користуватися гранатами для враження закритих цілей – з урахуванням рельєфу місцевості... Добре володіли вогнепальною і холодною зброєю, вивчали прийоми рукопашного бою. Приспані козацькі гени мимоволі прокидалися – з повстанців могли б вийти чудові командири! А восени 1945 року з Червоної армії вже масово поверталися козаки, отже, за певного перебігу подій воювати проти більшовиків було б із ким. Але поки що сотенні Шум і Гомін не мали вказівок для збільшення чисельності партизанської армії. Вважалося, що достатньо і двох сотень вишколених козаків. Сотня Гомона оперувала неподалік від Майкопа, а сотня Шума – південніше Хадиженська, тобто ближче до Кавказького хребта.

– А хто приховував свої імена за псевдами «Шум», «Десна», «Дніпро» – зараз відомо?

«Десна» – це колишній лейтенант Червоної армії, родом з Чернігівщини. «Дніпро» – родом з Вінниччини. Його справжнє ім'я – Дмитро Гречуха. Повстанські командири «Крук», «Дуб», «Грім» були колишніми фронтовими офіцерами, усі родом зі Східної України.

– Отже, ОУН уміла підбирати кадри. Новачків на Кавказ не посилали. А звідки родом був сам «Шум»?

Його справжнє ім'я – Василь Плетінь. Народився у 1909 році на Кубані в станиці Батуринській. Його батько був свідомим українцем, якого більшовики заслали до Сибіру, де він і загинув. Аби не повторити долю батька, Василь записався в документах Плітіним. Це дозволило йому вступити до Саратовського військового училища і згодом стати командиром Червоної армії. Два роки він служив на Північному Кавказі в гірськострілецькому полку. Тому добре знав топографію Закубання і Прикавказзя. У 1939 році його військова частина опинилася в Західній Україні. Причому дислокувалася не в Карпатах – хоч це було б логічніше – а саме на Волині, біля Луцька. Як українець і син репресованого, Василь Плетінь (він уже був капітаном Плітіним) симпатизував націоналістам. У 1941 році під час нерівного бою з гітлерівцями його полк був розбитий. Рятувалися хто як міг... Капітан Плітін зумів розшукати підпільників і згодом командував боївкою ОУН на Волині. Пізніше був інструктором бойової підготовки у старшинській школі УПА.

– Зрозуміло, що кращу кандидатуру знайти було б важко. Про бої КоПА щось відомо?

Повстанці Шума і Гомона нерідко об'єднувалися і спільними зусиллями громили великі гарнізони НКВД. У рейди ходили частенько... Треба сказати, що озброєння в КоПА не бракувало, тому воювали дуже ефективно. В сотні Шума, скажімо, було 170 стрільців, і кожен мав автомат ППШ, пістолет, гранати, ніж... Розвідники замість ППШ носили німецькі автомати, адже їх легко було заховати під плащ-накидкою. Не бракувало і снайперських гвинтівок, ручних і крупнокаліберних кулеметів. Інколи застосовували міномети і навіть гірські гармати – цього добра також вистачало. А всі підступи від Хадиженська до гір повстанці щільно замінували. Тому почувалися повноправними господарями чималенької території. З великих боїв можна назвати бій на Пшадських водоспадах. Це було у травні 1945 року; повстанці хотіли звільнити три тисячі політв'язнів, які працювали на відбудові цементного заводу в районі станції Нижньобаканської. На жаль, це завдання виконати не вдалося, оскільки довелося вступити в бій з цілим полком НКВД. Більшовики, маючи п'ятикратну перевагу в живій силі, вирішили взяти в кільце і повністю винищити повстанців. Вони лише не врахували, що капітан гірськострілецького полку Василь Плетінь добре вмів воювати у горах. Замість того, щоб зайняти кругову оборону, повстанці видряпалися крутими скелями на вершину і, дочекавшись, поки червоно-погонники скупчаться, вдарили у щільний натовп. Бій тривав дванадцять годин... Енкаведисти втратили понад двісті чоловік убитими, поранених було ще більше. Щоправда, й повстанці поховали двадцять своїх побратимів... Поховали козаків неподалік від місця бою, а місце поховання нанесли на карті. Через місяць могили облагородили, але хрестів не ставили. Співвідношення втрат з обох сторін показало, що КоПА воювати вміє, має перевагу і в морально-психологічному плані, і у військовій виучці. Якби справді виникла війна між Сходом і Заходом, на що розраховувало тоді керівництво ОУН, то Козацька Повстанська Армія могла б стати серйозною мілітарною потугою. Вона могла б бути основою для єдиного антибільшовицького фронту на Кавказі. Якщо охоче брали зброю до рук кубанці, то й кавказькі народи не сиділи б, склавши руки... Про певні перспективи для розгортання такої боротьби красномовно свідчить спецоперація на залізниці, яку провів у травні 1945 року політвиховник Вірний з роєм стрільців. Він отримав наказ дістатися до станції Пшиш і зупинити поїзд, що їхав з Єревана до Ростова. Як встановила повстанська розвідка, цим поїздом перевозитимуть політв'язнів. Бійці Вірного були вдягнені у радянську військову форму, але з синьо-жовтими стрічками на пілотках. Вони зупинили поїзд, перевівши стрілки, зрізали чергою начальника конвою, роззброїли червонопогонників, закривши їх у заґратованому купе. А в'язнів випустили на волю. Що тут почалося! Вдячні своїм визволителям, вони заговорили вірменською, грузинською, абхазькою, осетинською, азербайджанською мовами... Виявилося, що серед «спецконтингенту» є чеченці, інгуші, курди і навіть декілька турків! Всі просилися до повстанського війська... Але сотенний Шум не мав повноважень збільшувати партизанські сили. До сотні прийняли лише молодого лікаря з Вірменії – Ашота Алтуняна і грузина, який добре знався на радіосправі. Він швидко налагодив на потрібні хвилі усі радіоприймачі, щоб слухати новини зі світу, що позитивно вплинуло на поінформованість особового складу КоПА. Звичайно, ж повстанський рух на Кавказі мав великі перспективи!

– Дивно, що про це досі не було відомо...

На Кубані діяла так звана «шептана пропаганда». Жодного рядка в пресі, жодного повідомлення по радіо! Але сексоти розпускали чутки, що в горах діють колишні есесівці та гестапівці. Це робилося для того, щоб зменшити базу партизанського руху. Проте кубанці з найближчих околиць добре знали істинний стан справ і вважали за честь допомогти КоПА.

– Очевидно, добре працювало і оунівське підпілля, яке було збагачене західноукраїнським досвідом.

Звичайно. Підпільники постійно поширювали літературу, листівки. Причому нерідко й російською мовою. Ось наприклад: «Донцы! Украинские повстанцы-бандеровцы бьют Гитлера и Сталина! Украинские революционеры – ваши друзья по оружию! Не стреляйте в украинских повстанцев, которые подняли борьбу против гитлеровских и сталинских извергов человечества! Долой гитлеровско-сталинский террор! Да здравствует мир и дружба народов! 1945 г. Украинские повстанцы».

Отже, навіть, якщо КоПА і не становила собою якоїсь великої мілітарної потуги (принаймні, її не можна порівнювати з партизанською армією Тіто, яка діяла на Балканах) все ж, її значення для української справи було величезним! По-перше, це був досвід спільної боротьби разом з кавказцями; адже, крім боїв, були ще й найтісніші контакти завдяки розгалуженому підпіллю. Від М. Симчича я знаю, що грузинський курінь УПА передислокувався на Кавказ, хай і не в повному складі... Не чув про серйозну антибільшовицьку «партизанку» в Грузії, але ж якісь підпільні зв'язки лишилися!

Очевидно, так. Козацька Повстанська Армія припинила своє існування наприкінці 1950 року. Багато козаків легалізувалися під іншими прізвищами в Грузії та інших республіках Закавказзя. Всі вони мали переконливі «легенди», тому змогли розпочати мирне життя. Дехто опинився і в Середній Азії. Певну роль відіграло те, що в УПА було чимало представників поневолених народів, і якісь зв'язки залишилися навіть після закінчення збройної боротьби. Розвідувальна робота і контррозвідка в ОУН, УПА і КоПА були дуже добре налагоджені. Скажімо, після вдалої операції на станції Пшиш повстанці захопили кілька мішків паперів – це були особові справи політв'язнів. Кілька днів політвиховник Вірний вивчав ці документа а там було дуже багато цікавого! Скажімо, протоколи допитів, винесені вироки...

Маючи таку інформацію, можна було б з мінімальним ризиком підбирати потрібних для підпілля людей!

Думаю, багато що з того знадобилося... Але не тільки контактами з кавказцями було цінне українське підпілля на Кубані. Воно мало велике значення і для збройної боротьби у Карпатах! Уявіть собі, з Кубані П. Василевський привозив навіть ліки для провідника «Сталя». У 1946 р. він привіз на Буковину цілий «Студебекер» зі зброєю та амуніцією! Мало того саме вилиті в Єйську на шрифтоливарному заводі українські літери є, і, ї для друкарських машинок потрапляли у карпатські криївки! Ними друкували листівки та іншу пропагандистську літературу. Отже, роль кубанського підпілля була дуже великою. І ми не маємо права забувати цю сторінку української історії...