У німецьких казармах і російських казематах. Частина ІV (автор: Саламаха Володимир)

опубліковано 22 черв. 2013 р., 07:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 черв. 2013 р., 11:37 ]

Важка дорога на Батьківщину

Як тільки ешелон зупинився, нам вдалося через години дві забратись у вагон поміж людей і сісти на підлогу. Так ми їхали до самої ночі. На якійсь зупинці нас всіх з тих вагонів зняли і наказали йти пішки. Прийшли ми до якогось табору, загородженого, з вежами на по кутах, мабуть тут колись був німецький лагер для в'язнів. Нас запустили всередину. Добре, що ми не мали ніяких речей. Ми зайшли в барак, тут було багато молодих людей – жінок, чоловіків, які поверталися з Німеччини, хто від бауерів, хто від праці на заводах. Тут ми дізнались, що це є фільтраційний лягер. В їдальні ми поїли теплої зупи і встали біля одного бараку в чергу. Домовились, що вертаємось з братом з Німеччини з роботи. Виявилось, що мусимо в першу чергу перейти медогляд, чи ми не хворі на венеричну хворобу. Дістали якусь довідку і лише тоді повинні ставати в іншу чергу на переслухання. Пішов я перший: за столом сидів військовий чоловік, який запитав, де був і звідки я. Я сказав, що зі Львова, забраний в Німеччину до праці, тепер вертаюся. Він записав все це і наказав йти. Я підійшов до Богдана і розповів йому, що мене питали і як я відповів. Вийшов надвір. Чекаю, вийшов брат. Його теж питали звідки він і де був. Зібралось нас тут багато людей, тільки цивільні і з тлумаками. Мабуть вони взяли собі дещо у господарів, в яких працювали, а при наближенні Червоної Армії всі німці тікали на захід. Тут ми перебували 2-3 доби.

 

Знову оголошення: всім виходити з цього фільтраційного пункту і пішки йти до залізничної станції. Ідемо в колоні людей. В багатьох вже немає великих тлумаків, викинули напевно їх або хтось відібрав їх. Ведуть нас, але не асфальтованою дорогою, а польовою. Через декілька годин ледве дійшли до якоїсь незнаної залізничної станції.

 

На цей раз сіли ми всі в такі ж товарні вагони. Тут, у вагонах, роздали кожному кусок хліба і ложку цукру. Їхали вночі. Положилися ми з братом на підлогу і заснули. Нараз крик. Виявилось, що поїзд зупинився в місті Катовіце. Ніч. На пероні тьма людей, хто лежить, хто сидить. Люди ходять, ніхто ні на кого не звертає уваги, тут багато вже польських офіцерів, вояків.

 

Зупинився на пероні ешелон з товарних вагонів, сіли ми в вагон і поїзд рушив. Добре, що в місті Катовіце я випросив у когось кусок хліба і ми з братом перекусили. Знову притулились один до одного, тут багато лежало людей. Нарешті ми доїхали до міста Ельс, яке поляки встигли перейменувати на Оллєсніцу. На пероні багато людей зібралося. Нараз якийсь військовий оголошує: йдіть всі колоною в місто і самі собі шукайте житло. Тут ми зустріли знайомого мені львів'янина Романа, він був разом з нами в юнацтві. До нас ще пристали українські хлопці в американському військовому одязі, як і в нас. Виявилось, що вони з якогось села з-під Сянока.

 

Йдемо разом вулицями, вийшли на передмістя. Бачимо, біля дороги стоїть дерев'яний будиночок. Двері відкриті: коридорчик і три кімнати. Виявили, що будиночок знаходиться за 2-3 метри від дороги, а за ним якась досить велика господарка, далі одноповерховий будинок під черепицею, як і сусідня стодола. Будинок був зайнятий молодими людьми зі східної області України, здається, з Хмельницької області. Вони верталися з Німеччини з роботи. Сказали, що цей дерев'яний будинок будували французькі полонені. Ми зробили порядок в домівці, принесли в кімнати зі стодоли соломи. Зробили собі лежанки. Зраділи, що є де жити. Головне, є дах над головою.

 

Нас було приблизно 10-12 осіб, між нами були цивільні з Львівщини, навіть з-під Львова, з села Сокільники, а також три хлопці юнаки з Сянока, Михайло з Тернопільщини, львів'янин Роман Процайло.

 

Ми дізналися, що в місті є велика їдальня у чотириповерховому будинку, готують там сніданок і вечерю. А тим, хто приходить від якоїсь групи зі списком, видають по половині хлібини на особу, ложку цукру, крупу. Цим ми скористалися, але на сніданок не ходили, бо тих голодних, які приходили на сніданок, червонопогонники забирали і під конвоєм вели за місто збирати трупи червоноармійців, які загинули тут під час боїв і хоронили їх на окремому місці цвинтаря. Тут в 1945 році загинуло багато вояків Червоної Армії. І дивно, що зразу після бойових дій ці останки совєцька держава не захоронила.

 

Там в Оллєсніце стався смертельний випадок. Приблизно за півтора кілометра від нашого будиночка, в якому ми жили, як йти в місто, були два дуже глибокі озерця з чистою прозорою водою. Хлопці з Сянока пішли купатись, я з братом був у місті на літній сцені, решта залишилася в місті. Коли ми повернулися в будиночок, то побачили одного нашого хлопця на лавці, вже мертвого. Його друзі почали підготовляти в одній більшій кімнаті катафалк, зсунувши два столи. Хтось підказав їм, що в місті, біля їдальні, є велика конюшня і там на стриху є домовини. Ми зразу ж пішли туди і дійсно знайшли їх, одну домовину принесли. Положили небіжчика в домовину. Хлопці вияснили, що через дорогу біля озера є цвинтар. Вже домовилися там з місцевим грабарем, щоб викопати могилу.

 

Виявилось, що один хлопець-юнак, який втопився, не вмів плавати. Він побачив біля берега на воді дерев'яні двері, підтягнув їх до себе, ліг на них і тільки відплив пару метрів, як двері перевернулися, і хлопець почав кричати, що тоне. Його земляк кинувся у воду, підплив до нього його рятувати, а потопаючий схопив його за руку і вони разом почали тонути. Вже на глибині він ледве вирвався з його обіймів і виплив, а цей нещасний затонув. Тут зібралися люди і вдалося їм витягнути нещасного на берег, почали робити штучне дихання, але даремно. Так закінчилося життя молодого хлопця, який пройшовши війну, знайшов такий трагічний кінець в м. Олєсніца.

 

Ми зрубали березу, я виготовив стрілецький хрест, знайшли фанерку. Я пішов в будинок, в якому жили перестрашені німці, вони дали мені столярний олівець, написав прізвище, ім'я, дату народження і загибелі. На другий день ми його хоронили самі. Чотири хлопці, колишні юнаки, несли домовину, я попереду ніс березовий хрест. І коли до цвинтаря залишилось близько 200 метрів, ми побачили, що назустріч нам їде бричка, запряжена двома кіньми. Не доїжджаючи до нас, вона зупинились, а совєцький офіцер встав у бричці і зняв з голови шапку. Я був приємно здивований. Ми похоронили свого друга без священика, але з молитвою. Прізвища не запам'ятав, бо минуло вже багато років.

 

Можливо його живі друзі вернулись додому і повідомили рідним, де їх син похоронений. Я багатьом знайомим з-за Сяну розказував про цей сумний випадок, але ніхто не відгукнувся. Може, якщо Всевишній дасть мені ще життя і здоров'я надрукувати свої спогади, а хтось з рідних прочитає, то зможе знайти могилу юнака на передміському цвинтарі Оллєсніци, де через дорогу, обсаджену каштанами, є два глибокі озерця.

 

Під час нашого перебування в Оллесніце, місті, яке Москва віддала полякам, Всевишній беріг нас від всякої біди. Ми пішли в місто до літньої сцени, де на лавках сиділи поранені червоноармійці, які тут ще доліковувались. Ми почули оголошення, що всі, хто повертається з Німеччини, мають пройти співбесіду – фільтрацію, допити, було сказано, де і коли. Це фактично була перевірка у фільтраційному пункті. Через декілька днів ми з братом знайшли той пункт і по черзі зайшли до нього. Знову розповіли військовому, який був в кабінеті, свою "байку" про те, що ми були на роботі в німецького господаря. У кінці липня 1945 року знову випадково пішли на цю літню сцену, сіли на лавку і нараз почули, як з літньої сцени чоловік у військовій уніформі зачитує прізвища і видає кожному довідку. Зачитали нас з Богданом, ми підійшли, взяли довідки, читаємо, а там записано: направляється в город Проскуров Камянець-Подільської області. Ми здивувались, чому туди, а не до Львова. Вернулись ми розчаровані на лавку, якась сила нас затримала, чуємо, ще раз зачитують наші імена і прізвища. Взяли і зраділи, в них було написано: направляється в город Львов. І оголошення: хто отримав довідку, має прийти на площу такого то числа.

 

Вернувшись до будиночка, ми вирішили насушити собі трішки сухарів і попробувати сісти тут же на вокзалі в поїзд до Перемишля. Через декілька днів нас посадили в машини і відвезли в недалеке німецьке село на жнива і поселили всіх у великій стодолі. Тут були переважно молоді люди, чоловіки і жінки, з Великої України. Не пам'ятаю, чи то ми ходили пішки на поля, чи то нас возили машиною. Ми за косарками в'язали снопи і складали в копи. Вечором нас годували супом з галушками, круглими кульками як голубині яйця, хлібом і чаєм, можливо, з паленого цукру. Спали ми на соломі. Добре, що не було дощу, було сухо і тепло. Головне, що ми всюди разом...

 

Після тижневої праці нас відпустили. Ми вернулися до нашого будиночка. Декого вже не застали. Домовились з Михайлом з Тернопільщини, що сьогодні вночі йдемо на залізничну станцію, спробуємо сісти на поїзд. Серед ночі встали, взяли у вузлик сухарі, свої довідки, в яких було написано, що вертаємося до Львова, і серед ночі пішли. На залізничній станції людей було дуже багато. Брат Богдан дізнався, на який поїзд нам краще сісти. А сісти то було проблемою. Ми, як і інші подорожні, видерлись на дах вагона пасажирського поїзда. Поїзд рушив. Сів я з братом разом, тримались на даху за якісь виступи і труби, так на ходу й дрімали. На якісь зупинці нас зігнали з даху. Нам вдалося втиснутися у вагон. А тут були різного віку люди, хто їсть, хто дрімає, хто розмовляє. Нам пощастило: якась добра жінка нас вгостила хлібом. Ми подякували і вгамували голод. Так ми їхали кілька днів.

 

У місці Катовіце мусіли висісти. Людей багато. Вечоріло, ми лягли на бетон, добре, що було тепло. Це був вже серпень 1945 року. Настав день. Під'їхав і зупинився пасажирський поїзд. Ми побачили в дверях вагона знайомого кондуктора пана Пташника, який працював з нашим татом. Він нас впізнав, але поїзд рушив на захід, туди, звідки ми приїхали. Ми не встигли з ним поговорити. На другий день знову чекаємо, міркуємо, як нам доїхати до Львова. Вночі знову полягали на бетон, притулились одне до одного. Захотілось мені дуже пити. Я піднявся, пішов шукати воду, знайшов кран, напився, вернувся до брата і знову, притулившись до нього, заснув. Ранком на пероні зупинився великий ешелон з платформ, на яких лежали залізничні рельси. Появився залізничник і оголосив, що хто їде до Медики за Перемишлем, може сідати. Ми зраділи, вибрались на платформи, посідали на рельси і поїзд рушив. Їхали без зупинок майже цілий день. Добре, що мали ще декілька сухарів, якими вгамували голод. До Медики через Перемишль ми доїхали 25 серпня 1945 року.

 

Тут ми з братом Богданом зійшли, здали прикордонникам свої довідки. Нам сказали чекати. Чекали годину-півтори, вийшов прикордонник, віддав нам довідки з печатками. Обрадував нас, що скоро приїде ешелон з вугіллям з Польщі і нас посадять на нього, так ми й доїдемо до Львова. Ми були раді і щасливі. Дійсно, через півгодини зупинився ешелон, ми вибрались на вагон з вугіллям. Тут було краще, чим на рельсах, бо більш затишно. Можна було стояти, триматись за борт вагона і роздивлятись на різні боки. По цій же дорозі ми 26 червня 1944 року їхали зі Львова на вишкіл.

 

Повернення щасливих синів додому

Погода була чудова. З нами від кордону їхав ще якийсь молодий чоловік. Ми були щасливі, що скоро побачимо своїх найдорожчих – маму і тата. Приблизно через 2-3 години доїхали до Львова. Після Зимної Води ми побачили Львів і Високий Замок. Зійшли з вагона на товарній станції поблизу вулиці Городоцької, недалеко від залізничних будинків. Я почекав біля брами, а Богдан пішов довідатися, чи є хтось дома. Я зайшов на подвір’я і побачив Богдана, який махнув мені рукою, щоб я йшов. Ми дійшли до дому, де жив колись татів знайомий харків'янин з родиною Василь Сорока. Тепер жили тут наші батьки. Мама з татом були вдома. Сльози радості, обійми. Це була велика Божа ласка. Для нас всіх. Ми пішли на війну в своїх п'ятнадцять і сімнадцять років, відбули вишкіл. Один рік війни, постійно під бомбами і кулями, але живі повернулись. Це велике Чудо. Дякую Тобі, всемогутній Боже, Ти нас зберіг і віддав нас нашим найдорожчим батькам. Ми в першу чергу помилися теплою водою з милом над мидницею, бо в цих будинках ванн ще не було, а туалет був в коридорі, біля сходової клітки. Нас передягнули в чисту білизну, нагодували, положили спати окремо.

 

Я не просипався чотири доби. Батьки зрозуміли, що це щось не нормально, бо Богдан на другий же день встав, почував себе добре, а я безпробудно спав. Батьки викликали лікаря, він оглянув мене і зразу ж визначив, що я хворий на черевний тиф. На другий день за мною приїхала "швидка допомога", не знаю, як в серпні 1945 року вона називалася. Приїхала за мною велика платформа (віз), на якій в той час у Львові возили в дубових бочках пиво або якісь інші великі вантажі. У цей віз були запряжені великі коні бельгійської породи. Мене одного везли в інфекційну лікарню на вулицю Пекарську поблизу Личаківського цвинтаря. У цій лікарні я пролежав мабуть з місяць. Переніс недугу добре. Мабуть завдяки тому, що в час німецької окупації школярам в школах робили уколи проти тифу, а також цю процедуру всім юнакам повторили на вишколі в містах Егер і Тур. Вийшов я з лікарні в кінці вересня 1945 року.

 

Поки я був в лікарні, брат Богдан здав довідку (куди, не знаю). Його скерували до праці тут же у Львові, на бічну вулицю від вулиці Коперника, в друкарню наборщиком свинцевих літер для друку.

 

Коли я виздоровів, то ми віддали свої довідки начальнику управдому залізничних будинків по вулиці Городоцькій №141, і нам видали паспорти.

 

У кінці жовтня ми поступили на навчання у технікум легкої промисловості, що містився на вулиці Пекарській (завдяки знайомому наших батьків панові Хомінському і його дружині, наших земляків з села Кізлів) на перший семестр першого курсу, а брат Богдан на перший семестр другого курсу. Провчилися ми до 9 лютого 1946 року, до часу, коли нас видав наш знайомий, який був з нами на вишколі і також повернувся з війни в 1945 році до Львова.

 

Ми, я і брат Богдан, живемо в будинках залізничників, недалеко від палацу культури Рокса. Вікна з кімнати і кухні виходять на коротку вулицю, яка з'єднує вулицю Городоцьку з Роксом. Але пам'ять заставляє мене знову повернутися на рік назад. Згадав я цікавий епізод з нашого життя у 1944 році. Ми з братом Богданом були в рідному селі Безброди, в діда Павла Подолюка, взірцевого господаря. Час був неспокійний, східний фронт зупинився біля Тернополя. Більшовики стягували свої сили, бо німці почали перекидати з вишколів українську дивізію "Галичина" до фронту. Сотні УПА майже кожної ночі йшли по зв'язку через наші терени. Більшовики часто літали бомбити Львів. Богдан від'їхав до Львова на навчання в малій духовній семінарії. Пізно в ночі почули ми на сході гул совєтських літаків. Вони летіли на Львів. Над Львовом висіли освітлювальні ракети, це був візуальний орієнтир для летунів. Я зі своїм вуйком Подолюком Михайлом вже довго перебували надворі. Гул літаків роздавався над нами. Нараз почали свистіти бомби і сильні вибухи пролунали максимум в кілометрі від нас. Крик і плач. Я побіг в сторону нашої хати і сусідів, звідки лунали ці вибухи.

 

Прибіг на подвір'я сусідів Олійників і бачу: тато мого шкільного товариша Андрія лежить на землі, біля нього його жінка, а Андрій несамовито кричить, ридає. Моя шкільна товаришка Міля несе воду до хати і теж ридає. Я зайшов за нею в хату і побачив страшну картину. На скрині лежить роздягнений її десятирічний брат і стогне, а його мама мокрим рушником витирає йому кров з живота. На животі з червоної дірки тече кров. Це жах. Мені сказали, що літаки почали скидати бомби можливо тому, що хтось з мешканців відчинив двері і пілоти побачили світло, або ж може побачили якісь відблиски на недалекому озері і думали, що вони вже над Львовом. До Львова було ще 45 кілометрів, але вони власне тут почали скидати бомби зі шрапнелями. А люди стояли на подвір'ї і замість того, щоб впасти на землю і притулитись до неї, почали бігти по дорозі і шрапнелі пробили голову батькові Андрія і живіт хлопчикові Богданові.

 

Я побіг назад до діда, розказав їм про нещастя в сусідів. Несподівано в темряві побачив, що по стежці від озера хтось йде. Я побіг йому назустріч, а це був мій тато. Ми обнялись, я запитав, як тато тут опинився. Сказав, що приїхав з роботи, з поїзда зі Жмеренки, і вирішив мене відвідати. Ми пішли разом до села Куткір на залізничну станцію, сіли на товарний поїзд, доїхали до Львова. Приходимо додому, а там велика руїна. Виявилося, що коли тато пішли на поїзд, щоб поїхати в село до мене, почався алярм, мама побігла вулицею Городоцькою до знайомих Тижаїв, щоб там перебути бомбардування. Тато тим часом був уже в поїзді, у дорозі в Безброди – с. Куткір. Літаки бомбили вокзал, але бомби впали також в нас під вікном, де загинули німецькі вояки. Від вибуху були вікна пошкоджені, шкло розбите, все потрощене в нашій квартирі. І Богу дякувати, що нікого в цей момент вдома не було. Мали ми всі щастя. Життя кожного з нас висіло на волоску.

 

А тепер продовжую свої спогади. З братом ходимо в технікум, живемо з батьками. Хомінський був завучем технікуму. Тоді ми вивчали англійську мову. У той час приїхала до нас наша сестра Ольга з Кам'янки Струмінової, тепер Камянка Бузька, що над рікою Буг, до Львова родити. Родила доню Славцю.

 

Ми ранками готувалися йти на навчання, готували чай собі і для сестри Олі. У технікумі вчилися хлопці переважно з навколишніх сіл, можливо лише з Львівської області. Англійська мова мені не подобалась, бо в школі викладали німецьку. Від залізничних будинків йшли ми на теперішню вулицю Степана Бандери, біля церкви Ольги сідали в трамвай і їхали в центр, а від Галицького базару бігом бігли на вулицю Пекарську. Так ми провчились до кінця грудня.

 

У той час в технікумі була військова підготовка. Один раз в тиждень у першому семестрі, перед початком занять ми йшли маширувати вулицями. На безлюдних вулицях ми собі позволяли неголосно співати наші маршові пісні. Тепер я думаю, що більшість з нас була пов'язана з підпільною боротьбою. В технікумі був воєнрук, він ходив у військовій уніформі, розмовляв українською мовою і жив у будинку технікуму. В технікумі також був секретар комсомольської організації – молодий хлопець. Мабуть росіянин, бо розмовляв російською мовою. Раптово він загинув. Нас всіх студентів організували на похорон. Хоронили його на Личаківському цвинтарі в червоній труні, без священика. Для нас це було дико.

 

Ми продовжували навчатися в технікумі. Тато працювали на Львівській залізниці в дирекції, на головному вокзалі. Десь в кінці січня я був дома. Нараз постукали в двері, я відкриваю, бачу двох офіцерів. Питаю, кого їм треба. Вони відповідають, що шукають квартиру для проживання, зайшли в кухню, стали розпитувати, де я вчуся. Я відповів, що в технікумі, що вже після канікул йду на навчання. Вони попрощалися і пішли. Через декілька днів з технікуму не повернувся брат Богдан. Батьки стали сильно переживати. Я пішов у технікум до воєнрука, застав його в квартирі. Питаю, де мій брат. Він дуже перестрашився і благальним тоном відповідає: "Я не знаю". Я вернувся до дому, мама плачуть, тато засмучений. Цілу ніч ми переживали. На другий день брат Богдан повернувся додому. Змучений, побитий. Розказав, що повертався з технікума. Приїхав трамваєм до вулиці Привокзальної, вулицею Залізничною почав йти додому. Як раптово він відчув, що біля нього йдуть два чоловіки, які наказали йому йти з ними спокійно. Богдан зрозумів, в чім справа. Підійшли до будинку №1 на вулиці Залізничній, взяли його під руки і завели в браму. А там знаходилось НКВД. Завели його в підвал, у камеру. І зразу почали допитувати. Де був, чи знає такого, як Саламаха Петро? Богдан відповів, що це мій стрийко. Ну то де ж він тепер? Не знаю. Тоді стали брата бити. Відвели в підвал, кинули в камеру. На другий день привели в кабінет і вже лагідно з ним почали говорити. Ти молодий, тобі треба вчитись. "Я вчусь" – відповів Богдан. Ми знаємо. Але з нами треба працювати, тоді для тебе будуть відкриті всі двері. Богдан зрозумів, відповів: "Я працюю". Тоді вони, енкаведисти підсувають йому листок, щоб він розписався, що не буде розголошувати, де він був і що йому пропонували. Вивели на вулицю і пустили. Він ледве дійшов додому, змучений, переляканий. Мама плаче, рада, що вернувся син. Тато переживає.

 

У нас на квартирі жив мамин брат Михайло, він працював на Львівській залізниці слюсарем. Був хворобливий і часто ночував у нас тому, щоб не їхати додому в село Куткір. Там ще на своїй господарці жив мій дідо Павло, бабуся Маланя з двома донечками, Лесею і Оксаною. Я домовився з ним відвідати їх. Через декілька днів, мабуть у суботу, ми разом поїхали поїздом в село Куткір. Зійшли з поїзду і вирішили зайти на цвинтар. Я тоді не знав, чого він мене веде через цвинтар, чи це може сталося випадково. Ми підійшли до могил родини і побачили розбиту могилу, мабуть гранатою, Степана Мороза, сина знайомого мені селянина, який вчив свого сина в українській гімназії у Львові. Я був ще хлопчиною, але мені дуже подобався Степан Мороз у студентському гранатовому вбранні, у гімназійній уніформі, на рукаві якої був гарний щиток гімназиста. Він мабуть добре вчився. І його в червні 1941 році кати замордували в золочівській тюрмі за те, що він був свідомим українцем.

 

Я тепер питаю всіх катів, наших сусідів, західних – поляків, східних – москалів. Хіба це злочин бути патріотом своєї нації, відданою народу людиною? Українці вам ніяких кривд не чинили. На вас ніколи не нападали. Ви всі переважно християни, знаєте заповіді Божі: не убий, не побажай ближньому того, що тобі немило. Чи так же поступали з нами, українцями надміру побожні наші західні сусіди – поляки? Адже це вони здійснювали санації та пацифікації українців. Постійно зневажати нас, обзивати нас бидлом, не допускати вчитися і працювати на державних посадах. З селян стягували непосильні податки за ті вузенькі лани, клаптики землі, свідомих українців ув'язнювали в жахливій тюрмі Березі Картузькій. За що, питаю? За те, що ми змушені протестувати проти вашого насильства, за те, що категорично відмовлялися переносити свої метрики, з греко-католицької церкви в костел і приймати римо-католицьку віру та розмовляти польською мовою? Щоб ми не співати своїх народних пісень, не молились на своїй рідній українській мові? Ви всі були нашими ворогами, а ми тепер вас ще називаємо ласкаво воріженьками. Ви себе маєте за дуже побожних, але споконвіку ви були катами українців.

 

Під час козацького повстання під проводом славного нашого шляхетного гетьмана Богдана Хмельницького ви, виродки людського роду, придумали українцям страшну кару-муку. Ви садили християнина-українця, живого українського козака чи селянина на палю, на якій він в муках конав, а ви всі "уродзоне" шляхтичі радувалися і сміялися.

 

Ви завдяки своєму "великому патріотові", письменникові Сенкевичу до сьогоднішнього дня лишились такими. Спохватіться всі разом, ласкаві поляки, мадяри, румуни. Схаменіться, як сказав наш національний пророк Тарас Шевченко, схаменіться, бо лихо вам буде, настане суд і заговорить і Дніпро і гори, і потече сторіками кров у синє море! Схаменіться Ви, воріженьки, заради своїх дітей і майбутніх своїх поколінь. Станьте на коліна і просіть у всевишнього Бога і Пречистої Божої Матері пробачення за гріхи ваші, за нас, відвічних гречкосіїв.

 

Почалася 22 червня 1941 року страшна війна. Найкращий друг Сталіна Адольф несподівано досвіта напав на "могучую" і "кіпучую" СРСР. Але заздалегідь комуно-більшовицькі визволителі з Кремля добре підготовилися, щоб винищити побільше українських патріотів тут, в Галичині.

 

Знову і знову виринають у моїй пам'яті спогади з далекого дитинства. Село Куткір. Вечоріло. Хоч всі чекали чогось нового, змін, давно чутки ходили, що скоро війна. Ті, що вже постраждали від визволителів, бажали скоріше таких змін, але ніхто і не допускав, що "брати" зі сходу спроможні на такі злочини. Змучені денною працею, мешканці села заснули. У селянина Мороза син Степан Мороз повернувся з кавалєрки, бо коли, як не в такому віці, парубкувати. Пішов спати в стодолу на запашному сіні. У хаті спала мама. Енкаведисти прийшли в село до свого агента і з ним, бо він знав всіх у селі, зайшли до Мороза в хату. Розбудили маму, питають, де син Стефко. Нещасна мати відповіла, що його немає дома. Вийшли надвір, на вулицю, і тут цей сексот, який привів їх, вже на вулиці зупинив катів і каже: пане-товаришу, почекайте, я гляну в стодолу. Кличе: йдіть сюди. Забрали жертву, в ту ж ніч забрали сумлінного лікаря Папрацького, який лікував людей, всіх, хто тільки звертався до нього, забрали інших українців, поляків, а також з села Безброди трьох молодих студентів, які недавно повернулися з польської тюрми Берези Картузької. Вони повірили "братам" зі сходу і разом виступали в читальні перед своїми односельцями. Не усвідомлювали, кому повірили, не відали, що їх чекає. Це діялось в червні 1941 року.

 

Ранком в неділю над селом з заходу на схід пролетіли німецькі літаки з чорними хрестами. А через декілька днів всіх сколихнула страшна новина: у всіх тюрмах Львівщини гори трупів. Знівечені тіла наших земляків привезли в рідні села Безброди і Куткір. Степана Мороза і ще двох студентів, а також лікаря Папрацького не знайшли між замученими в Золочівській тюрмі. В усій Галичині траур, плач, лемент, панахиди, похорони. Більшовиків не стало, втекли вночі ці професійні карателі.

 

З приходом німців з першого вересня діти пішли до школи. Вчителі українці. Моєю вчителькою була пані Папрацька, сестра лікаря, якого більшовики знищили в Золочівській тюрмі. Можливо його з поміж знівечених трупів неможливо було впізнати і його похоронили в братській могилі. Сумніваюся, що кати залишили списки безневинно страчених. Можливо, до сьогодні вони лежать в Москві, в архівах КГБ.

 

Арешт і ув'язнення, завершення навчання і праця

Нас двох, мене і брата Богдана, заарештовано контррозвідкою СМЕРШ СРСР 9 лютого 1946 року. Допитували в контррозвідці до 9 квітня 1946 року у Львові, в Замарстинівській тюрмі. Воєнний трибунал засудив нас, братів Богдана і Володимира за статтями 54А і 54-11. Вирок: по 10 років ув'язнення, а братові Богдану ще 5 років позбавлення прав. Після суду перевели нас у Львівську пересильну тюрму, на вулиці Пелтевній, тепер проспект Чорновола, з неї Богдана Саламаху відправили на Донбас, потім у Владивосток, в Бухту Находку. Богдан захворів туберкульозом хребта. У такому стані його кинули там на розвантаження кораблів. Туберкульоз став прогресувати, тоді його відправили в Іркутську область, а звідти в місто Тайшет, у в'язничну лікарню помирати. Там завдяки ув'язненому хірургові, професорові Флорентському, який зробив дослідну успішну операцію, Богдана поставили на ноги. 

 

 
Під час Хрущовської політичної амністії 1955 року, після того, як в березні 1953 року сконав тиран всіх народів, "батько" Сталін, Богдан Саламаха був звільнений як інвалід першої групи, повернувся до Львова, до батьків і вже тут застав мене, брата Володимира, звільненого на рік скоріше, в липні 1954 року. 

 

 
 З перших днів повернення до батьків я почав шукати роботу. У лагерях Красноярського краю і Казахстану я працював у автогаражах токарем-універсалом по металу. У Львові зайшов у відділ кадрів 125-го заводу, глянули в мій паспорт, що було написано "положеніє о паспортах", зразу відмовили. Звернувся у філіал Академії Наук УРСР у Львові, на вулиці Драгоманова, запропонували залишити паспорт, заяву і через пару днів прийти. Я надіявся, що буду прийнятий, але коли прийшов, то той солідний чиновник сказав мені "чєрєсчур у Вас чьорноє прошлоє". Тоді я звернувся на вулицю Московську, 5, тепер вулиця Міхновських, на завод, в якому ремонтували автомобілі, великі насоси. Взяли паспорт, я сказав, що я після відбуття покарання по політичних статтях, трудової книжки не маю, але в мене сьомий розряд токаря-універсала.

 

На другий день пішов я до праці, дали мені новий середній токарний верстат, типу 16-16, виготовлений в Росії, в місті Среднє Волгжскоє. Дали мені роботу, яку я виконував. Моторист з моторного цеху приносить мені чотири шатуни, залиті бабітом. Я взяв їх і зразу став виготовляти пристрій на другий токарний верстат, на якому була більшого діаметра планшайба з 4-ма кулачками. Ніхто до мене не підходить. На третій день не витримав майстер цеху, підходить до мене і здивовано питається: "А чому ти не розточуєш шатуни?" Я відповів, що роблю пристрій, щоб їх розточити. Наступного дня я, при допомозі виготовленого мною пристрою, на другому верстаті розточив чотири шатуни і віддав майстрові. Через дві години приходить майстер-моторист і тисне мені руку. Усміхається, говорить: "Ну і молодець Ти". Тут вже п'ять токарів розточували шатуни і ніхто не зробив так, як треба. Цей випадок вирішив мою універсальність як токаря, а мені зробили запис в трудову книгу з печаткою – "токар сьомого розряду".

 

Тут працювати мені було цікаво, я став раціоналізатором по пристроях. Одного разу до мене прийшов якийсь чоловік, мабуть з міського товариства раціоналізаторів, поговорив зі мною про різні пристрої і про мою роботу, був задоволений, взяв мою адресу. Запитав мене, чи я знаю такого відомого раціоналізатора у Львові як Володимир Гургаль. Я сказав, що знаю, але особисто з ним не знайомий. Більше мене не турбували. Мабуть дізнались про моє минуле і з контриком ніхто не хотів мати справи.

 

Я вчився у вечірній середній школі, а на заводі треба було працювати в дві зміни. Я був змушений звільнитися, щоб працювати лише вдень, а після денної праці міг ходити у вечірню середню школу у 8, 9, 10-ий класи. Став я працювати в Залізничному училищі на доброму токарному верстаті. Токарний верстат стояв у великому залі, де було багато інших токарних верстатів середньої величини. Тут проходили практику токарної справи учні училищ, а також учні середньої школи. Цих учнів доручали мені, щоб збільшити мені зарплату. Тут, в училищі, було два майстри слюсарі, які виготовляли складні пристрої на замовлення. За їхніми кресленнями я виготовляв на токарному верстаті точні деталі. Одного разу один із них запитав мене, чи я не проти, щоб мене офіційно зарахували інструктором в Залізничне училище. Я погодився. Минуло тижнів два, приходить до мене цей майстер і питає: "Володимире Івановичу, чи у Вас випадково з родини є хтось за кордоном?" Я зразу зрозумів, чому він питає, і відкрито сказав йому: "Немає, але я сам був ув'язнений по політичних статтях". Він здивувався і промовив: "Все ясно". Тоді КГБ строго охороняло молодь, школярів від контакту з такими людьми, яким вони приклеїли ярлик "ізменнік Родіни". Я не переживав, а гордився, що мене вважають противником такої жорсткої, "могутньої" імперії зла. Я своєю працею, своїм професіоналізмом токаря і слюсаря, а пізніше конструктора по оснастці всіляких пристроїв на всіх металообробних верстатах якось дам собі раду.

 

Після закінчення 10-го класу вечірньої середньої школи я поступив у Львівський політехнічний інститут на факультет технологія машинобудування, на вечірнє відділення. Здійснювалася моя дитяча мрія, але це коштувало мені багато зусиль і здоров'я. У 1957 році я одружився. У батьків моїх була маленька квартира – одна кімната площею 16 метрів квадратних, прохідна кухонька і туалет на балконі. Дружина – студентка четвертого курсу Медичного інституту. Тато мій, пенсіонер, ще працював. Мама господарила вдома, варила нам їжу. Брат Богдан в 1955 році вернувся додому після дев'яти з половиною років ув'язнення в більшовицьких ГУЛАГах інвалідом першої групи. Також вимушений був закінчити вечірню середню школу, чотири останні класи, поступав в Медінститут. Не допустили на навчання, а тому змушений був закінчити медучилище, затративши на це 6 років. Одружився, в нього народився син. 

 

 
Жили ми дуже некомфортно у всіх відношеннях. Але вимушені були якось існувати. Лише в релігійні свята вдавалося зустрічатися в родинному колі. Ми жили в жахливий час, у важких умовах, які створила для нас всіх, громадян, імперія під назвою СРСР. Цю імперію зла творили такі діячі, яких до сьогоднішнього дня називають дияволами, людьми пекла. Починаючи від Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна та їх послідовників, нелюдів – Дзержинського, Троцького, Свердлова, Кагановича, Берії, Ягоди, Єжова – яких і людьми то й називати не можна, а хіба вампірами, які прийшли до влади у відсталій Російській імперії, в якій цар-батюшка був і царем і Богом. 

 

  

У цій відсталій, занедбаній країні, яка гнобила не тільки чужі народи, але й своїх "рідних" громадян, які повірили в ідеї комунізму і соціалізму, рівності та братерства всіх людей. А головне, що земля буде належати селянам, заводи і фабрики робітникам. А ще в те, що релігія то дурман для народу. А людина має бути вільною. Хіба могли встояти проти такого "соблазну" неписьменні, невиховані люди, а їх була більшість, а ще різні покидьки, які є в кожному народі, які живуть одним днем. Гуляй, пекла немає! Це мабуть була і дальше продовжується кара Божа людям, які повірили хитрим, підлим злочинцям, які при допомозі п'яних матросів зробили в 1917 році державний переворот, так звану Жовтневу революцію. Знищили інтелігенцію, розумних ділових людей, за вказівкою Леніна і його соратників зруйнували церкви, храми, собори, попалили ікони, до яких недавно молилися, винищили духовних проводирів, священиків, "скасували" традиції наших предків, а чогось нового, розумного людям не дали і не могли дати. Бо хіба злочинець, який постійно живе аморально і постійно робить велике зло і знає, що його ненавидять, не терплять, такий виродок перетворюється в дикого, скаженого, смертельно раненого звіра, і він є страшним уже для всього світу, людей прекрасної планети Земля.

 

Ми всі вимушені були перейти це велике випробування і зрозуміти, що дальше так жити не можна. Ще півкроку і безодня. Маємо ми, всі люди нашої славної планети, всі народи і нації об'єднатись і не допускати до влади людей, які ще до сьогодні проповідують маячні ідеї і здатні чинити зло і наругу над людьми.