У німецьких казармах і російських казематах, частина І, (автор: Саламаха Володимир)

опубліковано 11 черв. 2013 р., 10:56 Степан Гринчишин

Я, Володимир Іванович Саламаха, народився в селі Безброди Буського району Львівської області 22 серпня 1929 року в українській національно свідомій селянській родині. 

 

Мій тато, Іван Саламаха, 1902 року народження, виходець з села Острів, що біля містечка Красне цього ж Буського району. Його тата, мого діда, звали Лука, бабцю – Катерина. Старший брат тата називався Михайло, два молодші брати – Петро та Артем, а сестри звалися – Марія, Ксенія, Клімка.

Мама моя Анна, 1895 року народження, з роду Подолюків з села Кізлів, що за чотири кілометри від села Безброди. У 1910 році переїхала з батьками з села Кізлів у Безброди, де вони побудували хату й всю іншу господарську забудову. Мій дідо, мамин тато, був взірцевим господарем-рільником. У моєї мами Анни було ще сім братів: Гринько, Андрій, Євген, Володимир, Левко, Михайло, Микола.

 

Вся сім'я діда Павла Подолюка 1910 року переїхала в новозбудовану хату і почала господарити. Дідо мали 25 гектарів землі в одному масиві. Дідів брат Гринько був викладачем у Віденському університеті. Дідів син Гринько в чині капітана Австрійської Армії загинув 1 січня 1915 році на італійському фронті.

 

Мій дідо Павло ще за Австрійської імперії вважав себе українцем, за що поляки з сусіднього села Куткір його ненавиділи. У селі Куткорі була залізнична станція, остання перед Красним. У селі була школа, в яку всі діти діда ходили вчитися. Другий син діда Андрій в 1912 році був призваний в австрійську армію, а в 1914 році, з початком Першої світової війни, його забрали на фронт. Після розпаду Австро-Угорської імперії він став вояком УГА. В австрійській армії і на війні був також третій син діда – Євген, який жив в селі Куткір. Він мав свою господарку і сім'ю – сина Павла і дочку Євгенію.  

 

Після розпаду Австро-Угорської імперії і створення ЗУНР та війни з поляками вуйко Андрій ще воював на Великій Україні аж до 1922 року в петлюрівській армії, а також в повстанському загоні Шепеля. Вернувся додому 1922 року, одружився і виїхав в Канаду на заробітки.

 

У 1919 році УГА відступила за Збруч, дідо Павло Подолюк також зі своїм братом Гриньком, старшиною УГА, відступив з нею. У наші терени прийшла польська армія Галлера. Польські шовіністи з села Куткір доповіли польським офіцерам, що в господаря українця ("кабана") є багато зброї. Польські вояки прийшли до бабці Марини Подолюк і вимагали зброю. Обшукавши всю господарку, офіцер став вимагати показати місце, де є захована зброя. Знали, що під час війни люди десь закопують скрині, які були в кожній сім'ї. Їх закопували, щоб не згоріло або не було пограбоване майно, одяг. Офіцер дав слово честі, що нічого не візьмуть. Хай бабуся покаже, де закопані скрині, він перевірить, якщо немає зброї, нічого не візьмуть. Бабуся показала. Поляки свого слова не дотримали, все забрали, а ще й коні, худобу, курей. А бабусю і дочку, мою майбутню маму Анну ув'язнили в селі Куткорі, та оголосили, що завтра їх повісять. Крім мами моєї, ще були молодші брати – Володимир, Левко, Михайло і наймолодший Микола 1913 року народження. На другий день збіглися люди з села дивитись, як будуть вішати стару Подолючку і її дочку Анну, вагітну, бо її чоловік, молодий вояк УГА, також відійшов за Збруч. У 1919 році вже був визнаний кордон по річці Збруч.

 

Павло Подолюк з України повертається лише вночі в своє село. Вдома дружини і дочки немає, тільки чотири неповнолітні сини: Володимир (16 років), Левко (12 років), Михайло (8 років), і Микола (6 років). Сини принесли собі в хату соломи і сплять на ній.

 

Рано ув’язнених вивели зі сторожки (сільського криміналу), яка була біля великої цегляної корчми, і повели до мосту на річці Полтва, де під час війни страчували дезертирів. Але перейшли міст, далі по насипній греблі-дорозі, зрівнялися зі своєю хатою, а тут вибігають діти і найменший Микола просить в мами їсти. Дітей вояки відігнали а їх, та ще інших інтернованих людей, погнали в напрямку Милятина на шлях до Перемишля. Ув'язнили їх в концтаборі села Пикуловичі, де тримали в бараках інтернованих вояків УНР. Бабця з дочкою Анною перебували там сім тижнів. Вже тоді поляки утримували вояків УНР в жахливих умовах, багато з них там і загинуло.

 

Дідо Павло, порадившись з братом, повертається додому. Застає тільки дітей. Сини розказали про все татові. Маму і сестру поляки інтернували, все розграбували. Дідо зробив собі криївку в стодолі. Ранком іде в село Куткір, в польський монастир ордену капуцинів. Там йому порадили іти в Золочів, у повітову управу.

 

У Золочеві його ув'язнили, дуже били, і під охороною повезли поїздом до Львова в тюрму Бригідки. Почались допити.

 

У той час, після семи неділь ув'язнення, повертається бабуся Марина з дочкою Анною додому. Застає голодних дітей, які, плачучи, розказують про себе і те, що повернувся тато, пішов до польських ксьондзів в село Куткір і не повернувся. На другий день дочка Анна їде до тата у Львів, до тюрми. Там дізналась, що він тут ув'язнений, що можна привозити йому передачі.

 

Мушу перенестися у своє дитинство, коли мені було 8-10 років, (1936-37 роки) і я, селянський хлопчик, слухав розповіді мами, яка пізнала стільки поневірянь і страждань. Вона розказувала, з якими труднощами вдавалось передавати скромні селянські харчові передачі в тюрму Бригідки у 1919 році татові, як вона в мішечок, в якому були харчі, запихала паперову записочку. Тоді і думки я не мав у дитячій голові, що колись до мене прийде і моя найдорожча мама і буде мені в 1946 році приносити передачу у львівську пересильну тюрму і також скромні передачі, і ми з нею так само будемо переписуватись. Вона збереже деякі мої записки для мене і для майбутніх поколінь.

 

Чому ми, українці, маємо зберігати нашу Незалежну Українську Державу для теперішніх і майбутніх поколінь? А тому, щоб вони не перенесли такі випробування, як їхні молоді попередники. Тільки ми самі тепер мусимо змінити свою долю на кращу. Тепер я не можу собі пробачити, що коли я у 1954 році повернувся з ув'язнення, з російських ГУЛАГів до Львова, я не мав можливості поговорити з дідом Павлом про його перебування в 1919 році в польській тюрмі Бригідки під час перших років польської окупації Галичини, бо він був старушком, глухим у свої 90 років. Він доживав до 100 років. А мені хотілось знати, як велись допити і за що його поляки засудили до кари смерті через повішання. Всевишній порятував його, бо він не був злочинцем.

 

Перебуваючи в камері смертників він молився, молився Богові. І коли відкрилися двері камери і викликали його, він зрозумів, що настала остання хвилина його життя. Більше він не побачить своїх найрідніших, не буде орати, сіяти жито, пшеницю, бачити сонце, доглядати свої вулики, повні бджілок. Його повели тюремним холодним коридором. Знав куди. На тюремне подвір'я, де стоїть шибениця, яку через заґратовані вікна бачать його співв'язні.

 

Але раптом він усвідомив, що ведуть його не на подвір'я до шибениці, а під двері не камери, а якогось кабінету. Відкрили двері, за столом сидів офіцер старшого віку, який запропонував йому сісти в крісло. І не криком, а лагідно попросив Павла Подолюка все розповісти про себе.

Я все сказав. Я українець, селянин. Працював на землі. Я не злочинець.

 

Цей старший чоловік у військовій уніформі сказав: "Ви вільні", і діда вивели на світ Божий. Він повертається до своїх найрідніших, до своєї садиби, до дружини і дітей. Уявляю його стан, коли він підходив до хати, до своєї хати, додому.

 

У першу ж неділю він перший зайшов у церкву, бо він ще і дяк. Він буде як завжди читати Апостола Петра і Павла. Він зі сльозами на очах молився у церкві. Після служби Божої до нього підійшли односельчани. Привітались, пішли всі додому, але біля корчми зупинилися, було про що поговорити. Весна, пора орати, сіяти. А де взяти коней, зерно? Обговорювали ці питання, нараз до Павла Подолюка підійшов чоловік – поляк, який хоче його привітати, подає руку. Павло Подолюк пізнав цього "пана", адже це він послав польських вояків забрати "зброю" в його садибі, якої ніколи там не було. Це він зробив наклеп. І тільки завдяки Всевишньому він живий – Павло Подолюк. Дідо руки не подав негіднику, а плюнув йому в лице, відвернувся від нього і пішов зі своїми односельчанами вперед. А цей негідник побілів, позеленів. На другий день його "шляк трафив" – він нагло помер. Катюзі по заслузі. А дідо ще 20 років жив, господарював, сіяв, жав. Поки не прийшла в 1939 році страшна сила – "визволителі" зі Сходу.

 

Після семи тижнів страждань у тому ж 1919 році повернулись з польського концтабору бабця Подолюк з дочкою Анною, вернувся дідо Павло Подолюк з Львівської тюрми Бригідки. Всі беруться до праці (шкода, що не знаю всіх подробиць).

 

Анна Пришляк-Подолюк народила дитину – дочку Олю. Від чоловіка Петра Пришляка немає ніякої вістки, від сина Андрія теж немає, сина Євгена також немає. Син Володимир вчиться на стельмаха, Левко, Микола пішли до школи. В рільника робота завжди є, а особливо тепер, після воєнної розрухи. Павло Подолюк з дітьми працює, купляє коня, спрягаються з сусідами, спільно обробляючи землю, насаджують фруктові дерева. Деякі вже досить великі, вже будуть плодоносити. Зі сходу і заходу по краях саду висаджують по два ряди смереки. Нижче городу, біля фоси ростуть липи, клени, берізки. А біля річки Полтви, за кілометр від дому, мають сіножать площею один морг.  

 

Починає відроджуватися життя. Вертається з війни син Євген Подолюк. Одружується. 1922 року народився син Павло Євгенович, 1926 року народжується дочка Євгенія Євгенівна.

 

У 1922 році вертається дідів син Андрій Подолюк з війни, з Великої України. Хоче залишитися на господарці тата. Дідо відмовляють йому, дають йому сьому частку і Андрій продає її та від'їжджає в Канаду на заробітки, але перед від'їздом одружується в селі Кізлів Буського району з Марією.

 

Хоче одружитися з куткірською дівчиною син Володимир, тому дідо дає йому його частку (також сьому) і він їде в Аргентину. Там працює, запрошує до себе свою наречену Антошку, там одружується з нею, живуть в місті Буенос-Айрес. Часто пише до сестри Анни.

 

Син Левко Подолюк закінчує школу і студії, стає вчителем в місті Бучачі Тернопільської області, директором школи в місті Заболотів Івано-Франківської області. Одружується з вчителькою Марією. У 1945 році, з відступом німців, виїжджає в Австрію з дружиною Марією і сином Богданом Подолюком. При кінці війни, у травні 1945 року, вуйко Левко трагічно загинув у Відні. Вуянка Марія з сином Богданом виїжджає в США, там виходить заміж, а син Богдан закінчує студії, стає інженером-конструктором.

 

Андрій Подолюк після австрійської армії вступає в УГА, бере участь в боях з поляками, після невдач відступає з УГА за Збруч, стає ад'ютантом у свого стрийка Гринька Подолюка, старшини УГА. УГА разом з поляками вступає з боями в Київ. Побачили страхіття, як росіяни під командуванням Муравйова винищили в Києві свідому українську інтелігенцію. В підвалах гори трупів. Він воює в армії Петлюри проти росіян, переходив до отамана Шепеля і цілий час в боях. Після поразок українських армій повертається в 1922 році в Галичину, в рідне село Кізлів.

 

Одружився в своєму селі, але змушений був виїхати на заробітки в Канаду, залишаючи дома дружину з синочком Ярославом. У Канаді працював сім років на будівництві залізниць. Заробив гроші. Запрошує дружину з сином приїхати до нього в Канаду. Дружина відмовилась. Тоді він повертається в рідне село Кізлів. Купує землю, будує гарну велику хату, стодолу, хлів, покриває всі будинки бляхою і стає взірцевим ґаздою. Селяни обирають його війтом. Часто відвідує свою сестру Анну, а також свого тата Павла Подолюка, взірцевого на цілий район господаря.

 

Майбутня моя мама Анна з дочкою Олею живе з родиною в батьків Подоляків в селі Безброди. Через сім років дався чути з Києва її чоловік Петро Пришляк. У нього вже нова сім’я, два сини. У 1936 році прийшла сумна звістка, що його в числі багатьох галичан, колишніх вояків УСС і УГА, чекісти розстріляли. 

 

Анна Пришляк, моя мама, в 1926 році одружується з Іваном Саламахою з села Острів Бузького району, моїм майбутнім татом, який працює у Львові на Львівській залізниці.

 

Її тато дає дочці Анні, моїй мамі, два морги поля недалеко від своєї господарки для побудови хати, стодоли, хліва. У 1927 році в них народився син Богдан.

 

У 1928 році дах хати покрили бляхою, а хлів і стодолу солом’яною стріхою. На подвір'ї викопали криницю і насадили фруктових дерев на городі, щоб мати свій садок. У стайні була вже власна корова, для курей і качок спорудили курник.

 

У 1929 році народився другий син Володимир, тобто я. У наступному році мене однорічного принесли вже до нової хати. Наша сім'я складається вже з п'яти осіб: мама, тато, Оля 1919 року народження, брат Богдан і я. Ми не бідували, але батькам було важко давати собі раду. Працювали на полі, постійно мали корову, свинку, курей, качок. Ми, діти, також були зайняті. Кожний день пасли на шнурку корову, рубали гілки для опалення, доглядали кріликів. Свого коня і рільничого інвентаря батьки не мали.

 

Тато обшили стіни стодоли очеретяними латами. Добре хтось придумав, бо в стодолі добре висихали снопи, сіно, солома. Тато засадили молоденький сад, а між саджанцями обробили город, на якому гарно родили пахучі помідори, огірки, всяка ярина, рання картопля і кукурудза. А в кінці городу росла гарно велика трава для корів.

 

Сіножать тато мали над річкою Яричівкою з чистою водою, яка впадала в ріку Полтву біля села Марушка – мазурської колонії. Коли ми з братом Богданом несли татові обід з дому за 5 кілометрів, то нам приходилось іти цим мазурським селом і на нас нападали мазурські діти, які обзивали нас гайдамаками, нацьковували на нас своїх псів.

 

У 1933 році тата поляки викинули з державної роботи, зі залізниці, бо не погодився перенести свою метрику з церкви до костелу, бо, власне, таким методом поляки окатоличували і полонізували українців.   

 

У 1934 році брат Богдан пішов у перший клас до школи в селі Куткір, а не в Безброди, до якого було ближче, а також ближче було до школи, церкви, магазину та залізничної станції.

 

Між нашим селом Безброди і селом Куткір пливе річка Полтва зі нашого славного міста Львова. Колись вона була чистою. У 1910 році австрійська влада вирівняла русло ріки, обвалувала його, бо в неї скидали зі Львова зливові та каналізаційні стоки. З села Куткір до нашого поселення побудували великий дерев’яний міст через ріку Полтву, через болото проклали дорогу, насипавши високу греблю.

 

Дивно, коли вояки маршала Пілсудського отримували в нас, в Галичині, кращі землі за довгу сплату, то рідко хто з них були багатим. Але все одно вони ненавиділи нас, українців. Ходили ми з ними до школи в села Куткір і часто наша дружба закінчувалась бійкою.

 

Одного разу, приблизно в 1936 році, коли ми йшли зі школи додому, мене зловили два мазури і хотіли кинути з моста в брудну воду Полтви з високого мосту. Так вони нас виховували, щоб і ми їх "поважали" і "любили".

 

Я з братом Богданом носив татові обід на 12 годину, коли тато цілий день косили на сіножаті траву. Там ми їли, тато відпочили і брались сушити сіно. Я ловив вудкою рибу в чистій, немов сльоза, воді, в якій було багато риби.

 

Мрія мого діда майже здійснилася. Біля його заможної господарки вже дочка Анна з сім'єю жила, а в майбутньому вуйко Євген і вуйко Левко мали побудувати свої садиби для себе або для своїх дітей. І родина Подолюків мала жити по сусідству, разом.

 

Снопи складали в копи, колосками до середини, щоб не змокли. Так копи стояли, щоб снопи добре висохли. Тоді приїжджали кіньми з драбинястим возом, розбирали півкопи, складали на віз, везли до своєї стодоли і складали по обидва боки току в стодолі так, щоб добре було пізно восени чи зимою брати сухі снопи, класти їх на тік колосками до купи і молотити ціпом, щоб з колосків висипались зернятка жита чи пшениці, ячменю або інших злаків. Після молочення снопи забирали, а вимолот – полова і зерно пропускали через млинок, щоб відділити зерно від полови. Чисте зерно висипали в мішки або в солом'яні бочки, плетені так, щоб зерно добре висохло, і тільки тоді везли до млина, щоб змолоти на муку і грис. Мука йшла на печення хліба з жита, а з пшениці – на пироги, булочки, калачі, паски, всіляке тісто.

 

Всі мої родичі були селяни. Один лише стрийко Петро був вояком австрійській армії. А потім поручником в УГА, після Другої світової війни був службовцем у Варшаві. Після закінчення Другої світової війни перебрався в США, там помер і там похоронений. Починаючи з 1935 року, він приїздив до нас в Безбруди на канікули з дружиною і дочками.

 

До 1939 року ми з братом Богданом, деколи з татом, ходили до Острова і Красного відвідувати бабцю Катерину – татову маму, яка жила в старій хаті з найстаршим сином Михайлом. Він був селянином-рільником.

 

Мій дідо Лука загинув 1915 року під час війни між Австро-Угорщиною і Росією. Зі сходу села Острів стояли московські війська. Із заходу австрійські. Мабуть було літо. Дідо Лука щось робив на подвір'ї. Покликав сина Івана, якому було тринадцять років, щоб той допоміг йому перенести на подвір'ї якісь будівельні бруси. А в цей час йшла перестрілка між двома ворожими сторонами. Австрійське командування попередило, щоб селяни не виходили на двір, а сиділи в пивницях. Але дідо мій, працьовита людина, не міг змиритись і даремно гаяти час. Переносячи брус з малолітнім сином Іваном, він раптово після вибуху гарматного стрільна впав на очах сина на землю. Куля чи осколок розтрощив череп і мозок витік на землю. Трагедія велика, особливо для малолітнього сина. Бабця з дітьми мусіли викопати в шопі яму і тимчасово похоронити його. Похоронили небіжчика на сільському цвинтарі за християнським звичаєм, як фронт уже відійшов від села.

 

Старші брати були на війні і неповнолітній хлопчина Іван мусів з мамою і старшими сестрами працювати в полі та господарці. Роки минали. У 1924 році поляки його забрали до війська на 2 роки, служив у Львові в уланах, тобто в кавалерії. У 1926 році пішов до праці на Львівську залізницю, з Куткора їздив до праці у Львів.

 

У 1929 році перебрався у свою хату, на свою господарку, маючи разом з дружиною Анною і її донькою Ольгою 5 моргів поля в селі Безброди Буського району.

 

Тяжко було сім'ї з семи осіб виживати в цих умовах. В 1933 році Івана Саламаху поляки викинули з державної праці. Коней своїх не було, ні воза, ні рільничого інвентаря. Була корова і добре молоко, сир, багато курей, качок, свині, яких кожного року різали. Хліба вистачало до нового. Але треба було платити податок за землю, страховку за хату, стодолу і стайню, купляти дрова для опалення, одяг і взуття дітям та собі. Довелось батькам продавати масло, сир, яйця, а все це коштувало дуже дешево. 

 

Для дітей купували шкільні книжки, виписували два дитячі журнали: "Малі друзі" і "Дзвіночок". Час від часу їздили у Львів поїздом у всяких справах. Білети на поїзд були дорогі. Добре, що була своя городина, картопля, зерно, коноплі. Із конопляного насіння кожний рік під зиму в оліярні видушувати олію на цілий рік. Батьки від зорі до зорі мусили працювати. Ми змалку повинні були батькам допомагати. З настанням тепла, коли виросла трава, мусили пасти на шнурку корову, бо близько громадського пасовиська не було. Були обов'язки рубати в'язанки патиків для опалення під кухнею, для варіння їжі. Ці в'язанки складали під стодолою. Ще був обов'язок привести качок з озера додому, з ними проблеми, особливо восени, не хотіли качки покидати воду. На озеро вони ішли з подвір'я самі. Любо було дивитися, як вони біленькі, вгодовані, вперевалку, квакаючи, гуськом спішили на озеро – а це 350 метрів. Гусей не тримали, бо вони робили шкоду на городі. Для нас, дітей, був рай. Особливо для мене. Я мусив знати, де всі пташки мають свої гнізда, де оси, джмелі гніздяться. Зате я був часто покусаний осами в лице, що цілий день не міг дивитись на очі. У нас у фосі росли корчі і великі вільхи, а в діда клени і липи. На кленах літом гніздились птахи іволги. Він, самець, жовтий, вона, самочка, сіро-жовта. Він гарно співав. Вони були найкращі будівельники, досконало звивали досить велике гніздо. Починаючи з весни, з вирію прилітали ластівки. Одні з білими грудками, які на хаті, особливо вранці, ліпили з болота свої гнізда з маленьким круглим отвором, щоб зайти в своє гніздечко-"хатку" і через який кормити своїх пташенят. Тато любили голубів, мали між ними і дуже гарних, породистих, а переважно багато було простих, які на стриху веранди гніздилися. Поки вони були молоді, часто ми їх ловили на смачний борщ.

 

Крім них, багато було курей, качок, а деколи і гарних лебедів; були пантарки, індики в нас чомусь були рідко. А були ще гарні кролики, їх кормили тільки я з братом Богданом травою і молочаєм, а також буряком. З них було смачне м'ясо, особливо заправлене сметаною. Мали від мене клопіт горобці. Вони робили зі середини стодоли під стріхою свої гнізда і деякі продиравлювали стріху наскрізь. Я лазив під стріхою як альпініст і затикав діри віхтьом соломи. Був у нас великий пес Бурко, який сторожив усю господарку. Завжди був великий кіт, але приходив до хати лише на ніч. Дуже хотів я, щоб в нас були на стодолі бузьки, наша стодола була висока. Я поставив на гребінь стріхи з бочки обруч, наклав патичків, соломи. Вони часто ночували на стодолі, клекотали, але гнізда не зробили.

 

Наше досить велике озеро – не озеро, а просто стариця з ріки Полтва, яку австрійська влада в 1910 році зарегулювала в менш-більш прямий канал. Насипали на берегах, де була можливість, вали, греблі, а в них, на віддалі 200-250 метрів один від одного збудували бетонні шлюзи з металічними шуберами розміром 1x1,5 метрів, які піднімалися і опускалися вертикально при допомозі гвинтів. Весною їх піднімали, щоб вода з ріки, в яку у Львові скидали всю каналізацію, заливала сіножать. Як починала вода спадати в річці, сторожі, (а це спеціалісти своєї справи) закривали шлюзи і вода спадала, зволожуючи добре грунт, на якому виростала буйна соковита і висока трава, яку в час сінокосу косили на запашне сіно для худоби польського фільварку.

 

Між насипними валами і рікою висаджені були спеціальні породи верболозу висотою не менше 5-6 метрів, шириною насаджень понад 2 метри, а коли вони виростали на потрібну висоту, їх зрубували. З грубшої частини робили загострені коли, забивали їх в дно ріки на віддаль від берега в 30-40см і закладали між берегом і колами і цими в'язочками-фашингами, щоб лози вкорінювалися в землю, укріпляли береги, і з них виростали нові високі лози для в'язанок-фашин, щоб через пару років укріпляли заново береги. До цієї роботи мабуть набирали людей з села, платили гроші. А вподовж ріки-каналу Полтви від міста Львова до міста Буська, до ріки Буг були спеціально найняті люди з оплатою для постійного контролю за шлюзами, щоб відкривати і закривати їх для залиття водою сіножаті і закриття, щоб літом, коли виросла висока трава і випадковою повенею не була знищена, а збереглося якісне сіно. Думаю, що і тепер, в нашій незалежній Україні треба взяти це за приклад австрійське господарювання в Галичині. Прикро тепер дивитися на цей канал-ріку Полтву, в наш час все це майже зруйновано, береги розмиті, сіножатей майже немає. Прикро мені, вихідцеві з села, дивитися на таку руїну, коли державні керівники не знають і не вміють фахово господарювати і берегти природу. Пора опам'ятатись і повернути в українській державі порядок і добрих фахових, працьовитих людей, плату їм за добру працю і не буде тоді безробіття, слід покінчити з руйнацією річок, сіножатей, засіяних ланів, городів з високими бур'янами.

 

Так у 1939 році закінчувались наші дитячі роки в рідному селі Безброди.

 

Вертаюсь ще до передвоєнних 1937-38-их років.

 

В нашій місцевості Буського району поляки проводили військові маневри в таких селах і містечках: Буськ, Камянка-Струмилова, Милятин, Яричів, Задвір'я, Красне. Потрібно віддати їм належне: польські військовики були гарно обмундировані, як прості вояки, так і офіцери. А особливо кавалерія. Гарні коні. Мабуть кожна частина мала різних коней: сіро-білих в яблуко, каштанових, чорних.

 

Ще в той час кавалеристи мали піки-списи з трикутними прапорцями, озброєні шаблями і короткими крісами-карабінами. На конях були зі шкіри коричневі сідла, збруя: вуздечки, ремені для кріплення сідла, стремена. На чоботах – на закаблуках шпори. Ці металеві зубчаті колесики, якими кавалерист натискав коня ногами в правий чи лівий бік, давав команду до галопу і скорого бігу. Кожен офіцер мав на собі пелерину, якою прикривав коня. В деяких місцях вони демонстрували бої і стріляли. Я біг туди, де сильніше стріляли. Я уявляв собі, як колись наші козаки гетьманів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи чи кошових отаманів летіли в бій на ворогів по цілій Україні проти турків, татар, поляків. Де вони?

 

Славні козаченьки вміли воювати, та не вміли Україні волю дати. Сумно і прикро. І в славні часи козацькі, і у 1918-1921-их роках визвольних змагань в нас не було єдності, узгодженості, належної дисципліни. Коли ж ми відкинемо свої особисті амбіції, згуртуємось і спільно створимо сильну свою Українську Армію під єдиним керівництвом, то тоді лише будуть перемоги. Тоді будуть з нами всі рахуватися, поважати нас.

 

Юність під час воєнного лихоліття

Друга світова війна фактично розпочалась 1938 року на Закарпатській Україні. Священик отець Августин Волошин став президентом Карпатської України. Біснуватий Адольф Гітлер зрадив українців. Дозволив мадярам напасти на молоду Українську державу. Туди всякими шляхами поспішали люди, завзяті патріоти України, особливо з Галичини. Але сили були нерівні. Не було підтримки від сусідніх держав. Мадяри багатьох полонених українських стрільців передали на Верецькому перевалі полякам. Ті, споконвічні наші вороги, всіх розстріляли.

 

У вересні 1939 року гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Українці раділи. Галичина була після Першої світової війни під окупацією Польщі, українці вважалися її громадянами. А поляки, хоч і хвалились, що не віддадуть ні ґудзіка, а через два тижні перестала їх держава існувати. Багато українців були мобілізовані на польсько-німецьку війну і мусили гинути за польські інтереси. Багато їх попало в німецький полон. "Великі друзі" англійці та французи не заступилися за поляків.

 

Перестала існувати польська держава. У нас в селі появились біженці поляки. Люди їм допомагають. На залізничній колії Куткір-Красне стоять ешелони. Люди дізналися, що в них багато всякого добра, розкривають вагони вночі і забирають собі військове сукно, коци, парафін на свічки. І я пішов з сусідом, взяв дві плитки парафіну на свічки, бо не було чим світити в хаті.

 

Згідно з договором Ріббентропа-Молотова зі Сходу на Польщу напала Червона армія. Совєтський Союз майже без бою захопив Галичину і Волинь під лозунгом визволення братів українців з польської неволі. У Сталіна були свої плани. Німці, розбивши Польщу, зупинилися на річці Сян. В советський полон попала польська поліція, а також багато польських вояків і офіцерів. Частині поляків вдалося перейти в Румунію. Більшовики теж зупинились на річці Сян, яка стала державним кордоном між тими державами, які прогнули до світового панування.

 

Виникла дружба між двома сильно озброєними потугами – СРСР і Третім Рейхом на чолі з біснуватим Адольфом Гітлером. Тепер поглибились інтенсивні торговельні і дипломатичні відносини між СССР і нацистською Німеччиною.

 

Залізницею день і ніч в Німеччину йшли вагони, навантажені зерном, маслом, металом та іншою стратегічною сировиною. А німецькі офіцери вишколювались на полігонах Совєтського Союзу.

 

Більшовики взялися до виконання своїх планів. В першу чергу депортували в Сибір польських легіонерів маршала Пілсудського, які дістали безоплатно в Галичині і на Волині у володіння найкращі землі для рільництва. Галичани не співчували тепер своїм затятим ворогам.

 

Бідним безземельним людям почали давати панські землі. А далі організовували колгоспи, яких люди боялися як вогню. Кожен пам'ятав добре, з яким трудом дістався кожний морг землі їхнім батькам, дідам. За вузеньку межу сусіди билися між собою, судилися роками, витрачаючи останні гроші на адвокатів, суди. А ще кожен пам'ятає, з якою неповагою ставилися поляки до українців, які з діда-прадіда були корінною нацією на своїй Богом даній Батьківщині.

 

Поляки були розгублені, що ще недавно українців вони презирливо називали "русінами", "бидлом" та іншими принизливими кличками, а тепер українська мова викладається як державна.

 

У селі створили з молодих хлопців озброєну міліцію. Обрали голову сільської ради. Через пару днів у Куткорі зібрали селян і на сцені читальні за столом, сиділо де-кілька військових і знайомі нам з села Безброди молоді студенти, які щойно вернулися з польської в'язниці ("Береза Картузька"). Студенти розказували, як над ними там знущались. Військові, мабуть енкаведисти, не виступали, лише зосереджено за всіма спостерігали. Селяни були розчаровані і пригнічені. Найбільше боялись колгоспів. Згодом на одноосібних господарів наклали великі податки.

 

Згадав я розповідь свого тата Івана. Після того, як він відслужив два роки в польській армії при уланах у кавалерії і вступив на державну працю на Львівську залізницю, а через пару років його, як українця викинули. Це була трагедія. Ледве збудував хату, малі діти, землі небагато. Біда та й годі. І нараз підходить до нього поляк, який з ним працював і показує татові свою долоню та питає: "Янек-Іване, ти тут щось бачиш?". "А що я маю бачити?" – питає тато. "Волосся", – каже польський колега і сміється, регочеться: "Так як на моїй долоні ніколи не буде волосся, так і у вас не буде України", і задоволений відійшов, сміючись. Не минуло багато часу, як Україна, хоч Совєтська, постала. Він, цей зарозумілий поляк гоноровий, сховав свій гонор в кишеню і підходить до мого тата, який вже працював на залізниці з 1939 року, і просить пробачення у Янека-Івана. Тато мій відійшов від негідника. А чи треба було полякам, ревним християнам, так відноситися до українців?

 

І ще пригадався мені один приклад про жидів-євреїв, які сотні років жили між нами в Україні і завжди помагали всім нашим окупантам гнобити нас, українців, і всякими способами використовувати наш люд на свою користь, і їх в більшості совість не мучила. А коли прийшли в Галичину перші "визволителі з польського ярма", багато хто із них, переважно єврейський люмпен, став працювати в органах НКВД і допомагати більшовикам винищувати українську еліту.

 

До діда Подолюка вселили полковника Кириченка. До нас двох офіцерів. Вони рано приходили до кухні помитись над мидницею і поголитись. У нас вони не снідали. Йшли до Куткора, мабуть в палац, де був їх штаб. Вертались пізно, перед вечором. Їх зустрічав наш пес Бурко страшним гавкотом. Через тиждень перестав на них гавкати. Ми виявили, що вони кидали псові якусь їду і цукерки. Коли приходили пізно, мабуть їздили кудись дальше. Ми виявили, що до дверних клямок прив'язаний сильний довгий шнур. Коло дверей біля стіни стояла їхня дерев’яна пачка чи то скриня, в якій були деякі їх речі, книги, журнали. Ми зрозуміли, що на ніч вони тим шнурком прив'язували двері, бо замків на дверях не було. Мабуть боялися, щоб вночі хтось до них не зайшов. Рано йшли до нас митись без сорочок, але з поясами і пістолетами в кобурі. Часто приїжджали дуже схвильовані, може, їздили в Золочів або до Львова.

 

Був кінець травня, початок червня 1941 року. Одного разу ми з братом Богданом ходили до склепу в селі Куткора. Вертались з села і, доходячи до мосту через ріку, побачили двох вояків, як ми їх називали шміраками, біля мосту. Як йти з села, зліва і справа мосту, були високі прямокутні колони, мабуть з цегли, висотою біля 4 метрів. Зліва статуя святого Антонія, а справа Матір Божа майже в натуральну висоту. Ми перейшли міст, вийшли на дорогу-греблею і зійшли стежкою на громадське пасовисько. На дворі моросило. Пройшовши метрів 200, мене якась сила повернула, і я побачив той момент, коли один із тих солдатів довгою дошкою вперся в статую Матері Божої і вона стала падати. Я мало не впав і не зомлів від страху, побачивши, що він зробив. Статуя впала на землю, у корчі. Ми прибігли додому і розказали мамі. Мама заплакала.

 

Кожний день приносив сумні звістки. Вночі був "чорний ворон" – критий автомобіль, в який кидали чергову жертву і везли мабуть в Золочівську тюрму-замок. Люди шепотіли один одному, розказували новини. Вже знали, що скоро буде війна. Я часто бігав до діда. Одного разу бабця оглянула сіни, кімнати, ванькір і мені сказала тихо: "Ладзю, якщо нас заберуть в Сибір, я прошу тебе, щоб ти всю нашу господарку – стодолу, хліви, шопу підпалив", і гірко заплакала. Тоді я ще не зовсім усвідомлював її прохання. Пізніше я все це зрозумів. Все життя вони, мої діди і батьки, важко працювали, будували, садили сад, старались для себе, для дітей, внуків. І все це раптом чужинці, безбожники заберуть, а їх всіх вивезуть в холодний Сибір. Від такої перспективи можна було збожеволіти.

 

Біля Куткора, на горі Винній (мабуть там колись вирощували виноград), тепер був спостережний пункт, і там служив вуйко Микола, який приходив додому на обід, і з обіду йшов назад на службу. Розказав, що вчора, під вечір, під куткірським лісом на луку впав "на ставах", де колись давно були мабуть рибні стави а тепер на болото, совєтський літак. Він з совєтськими вояками побіг до того двомоторного літака. Добігли до нього. Він впав на мотори і почав занурюватись в багно. Вони не могли витягнути льотчика з кабіни. Мабуть разом з літаком втопився в трясовині.

 

І знову раптові зміни. Друг Сталіна – Адольф Гітлер – без оголошення війни напав на СРСР. І в першу чергу береться до винищення євреїв у всіх завойованих німцями державах. Хіба це не божа кара?

 

кожна людина має постійно і на кожному кроці пам'ятати, що Бог Вселенська сила, за добро нагороджує, а за зло карає.

 

Червень, 22-е число. Мені тринадцять років, братові Богданові п’ятнадцять. Ми разом ідемо до церкви селом Куткір. Нараз гуркіт літаків. Над селом летять літаки з чорними хрестами. Пішли до церкви, помолились і після Служби Божої вернулись додому і зразу пішли в другу кімнату, де жили в нас два совєтські офіцери, старший – майор Наумов з Москви (віком 50 років) і капітан Слєжніцький. Вони мали великий ящик з журналами, ми почали їх переглядати і в одному знайшли малюнки німецьких літаків, також з такими хрестами, яких ми бачили.

 

Наших квартирантів не було. Вони в нас живуть вже два тижні, приходять з Куткора. В Куткорі, біля графського палацу, побудували червоноармійці 5 чи 6 будиночків, бо солдатів у селі було багато. Мабуть совєтська влада сподівалась війни ще в кінці 1940 року. У цей час наш вуйко Микола був забраний в Червону армію і служив також в Куткорі на винному горбі. Там був спостережний пункт. Між селом Куткір і Росилів вже в кінці 1939 року москалі будували аеродром. Тата в дома не було, він як кондуктор їздив в пасажирському поїзді Львів – Здолбунів, приїжджав додому раз у тиждень. На другий день приїхав зі Львова тато і сказав, що почалася війна. Всі були перестрашені. Прийшли наші квартиранти і почали кудись збиратись, а майор Наумов дав татові свій шкіряний планшет і сказав, що за ним ще приїде.

 

Вертаючись додому, коли почалось смеркати, чуємо шум, а це з Красного їдуть совєтські танки. Ми відбігли від дороги в корчі і споглядаємо на небачених ще ніколи таких машин. На них зверху сиділи солдати і як тільки вони від'їхали, ми побігли за ними. Зійшли з дороги і городами побігли до ріки Полтви, перейшли з трудом ріку вбрід і побігли додому. Вдома всі перелякалися, де я пропав. На другий день, вже по дорозі з села Куткір також над'їхали танки і гармати, які тягнули по 3-4 пари коней. З боків йшли вояки в небаченому ще нами одязі, в черевиках з обмотаними ногами. Нам сказали, що коні це сибірські. Від тих вояків був неприємний запах. З нами вони не розмовляли. Виявилось, що в Куткорі в панському дворі вони розквартирувались.

 

Кожного дня високо в небі появлялися одинокі літаки. Говорили люди, що це німецькі. Десь у кінці червня ще раз прийшов вуйко Микола додому на обід, і дідо почав просити його, щоб він не йшов на спостережний пункт, бо німці вже біля Кам'янки Струмілової (тепер Кам'янка-Буська). Але вуйко не послухав, пішов і більше не приходив до рідної хати, до батьків.

 

А виявилось, що як тільки він повернувся на свій спостережний пункт, його і всіх солдатів галичан роззброїли і, немов полонених, під конвоєм погнали на Красне, Буськ. Так вони опинились за Уралом, на Свердловському танковому заводі, де вуйко Микола працював по ремонту верстатів і повернувся додому в село Куткір лише в 1947 році. Така доля спіткала майже всіх галичан, які були забрані у свій час в Червону Армію в 1940 році.

 

Через декілька днів, приблизно 25 червня, вступили до нас німці. Усе відбувалося на моїх очах. Наших офіцерів-квартирантів пару днів не було дома. Ледве тато приїхав з роботи додому і в цей же день приїхав на машині майор Наумов. Змучений, ледве стояв на ногах. Тато віддали йому його планшет, він попрощався з нами, кинув на машину свою пачку і від'їхав. На другий день все затихло, немов перед грозою. Я нічого нікому не сказав, побіг, туди, де за 400 метрів біля дідової господарки, при дорозі росли великі груші і вже почали достигати грушки. Я прибіг до дерева, ледве видерся на гіляки і глянув на дорогу, обсаджену з двох сторін липами. Від графського палацу до ліса (а це один кілометр) в окопах багато совєтських солдатів. Тільки я почав рвати грушки, як почув постріли і біля мене почали ламатись гілки. Я зразу зрозумів, що це стріляють по мені, швидко зіскочив з грушки і покотився вниз, насипом у рів, і бігом ровом в долину, в напрямку додому. На цей раз щасливо все закінчилось.

 

Після обіду я з мамою пішов на город і раптово побачив, що по дорозі-греблі, яка пролягала до села Куткір, обережно перебігають якісь вояки з крісами в руках, у шоломах, в які були запхані білі троянди. Це мабуть їх вітали наші люди в селі Кудерявці або Дунів. Німці вже встигли перейти з Камінки Струмілової до нас. Ця стежа, з двох чи трьох вояків, перейшла хильцем через міст на річці Полтва і чомусь заскочила в графський палац. Один із вояків зайшов у підвал і там його закололи червоноармійці. Нараз по цій липовій дорозі і куткірськім лісі німці почали стріляти з гармат більшого калібру. Обстріл тривав не менше як півгодини. Як виявилось потім, цим совєтським солдатам вдалося відступити з окопів, де я їх побачив з грушки, до села Росилів, до шляху Львів – Золочів. Але багато їх від обстрілу загинуло. У той же день, із заходу ще прийшли совєтські відступаючі частини, зупинились біля дідової садиби і варили в польовій кухні пшоняну кашу. На цих замучених солдат ми дивились і співчували їм. Вони швидко знялись і також пішли із села Куткір на схід.

 

Я з мамою був на подвір'ї, раптово до брами під'їхали зі сторони Кізлова на чорних конях, з добротними сідлами, озброєні червоні кавалеристи і попросили пити. Це був якийсь особливий підрозділ. Ми скоро винесли на дорогу відро води і горнятка. Вони, не злазячи з коней, брали повні горнятка води і пили. Від'їхали через наші городи в напрямку Куткора до мосту.

 

Як тільки вони від'їхали, ми з мамою пішли до діда. Нікого не застали, але почули якісь крики. Я вискочив до брами і побачив на роздоріжжі біля хреста сусідів та німецьких вояків. Ми пішли до них. Всі німецькі вояки були молоді, рослі, із закачаними рукавами, з крісами, газмасками, хлібними торбами і патронташами. Вони розмовляли з людьми. Між людьми я побачив замученого, блідого чоловіка, який розмовляв на німецькій мові. Ним виявився чоловік із села Куткір, якому вдалося чудом втекти від більшовиків і переховувався довгий час на стрихах чи в криївці. Тепер вийшов на світ божий. Через пару днів він зайшов до діда і розповів сумну новину, що втік із золочівської тюрми, де більшовики всіх в'язнів знищили. Він від пережитого і баченого ридав гіркими сльозами.

 

Так почалася нова окупація Галичини коричневою "цивілізованою" нацистською гітлерівською Німеччиною.

 

Через декілька днів у нас і в діда розквартирувалися німці. Але не в хатах, а в своїх чотиримісних шатрах, палатках-наметах. Мама виявила в стодолі гранати і ще якісь військові речі. Показала їх німецьким воякам, які все забрали. У Куткорі навпроти графського палацу німці похоронили свого вояка, який загинув із за своєї необережності у підвалі. Перед палацом ріс великий бук з коричневими листками, загиблого вояка похоронили перед тим буком.

 

Німці мали з собою готові хрести і домовини. На табличці зробили напис. Кожний німецький вояк мав на грудях цинкований жетон з шовковим шнурком (малюнок). Коли вояк гинув, то тоді друзі або спеціальні команди знімали жетон з вбитого вояка розламували на дві частини, одну частинку вставляли в рот мертвому а другу половинку віддавали спеціальній команді або відсилали в архів у Берлін. До тієї могили ходили мами і бабці помолитися за своїх синів і внуків, які були забрані на фронт. В 1944 році німці, відступаючи у свій фатерлянд, викопали домовину з тілом і забрали в Німеччину. На Янівському цвинтарі (зі сторони вулиці Янівської, тепер Шевченка) була вільна площа, на якій було дуже багато німецьких поховань. Їх всіх забрали.

 

Через тиждень після приходу німців вернувся з Львова наш тато додому. Пощастило татові. Його пасажирський поїзд Львів – Жмеринка повернувся до Львова перед самим вступом німців. Більшовики відступали на зламану голову, на відміну від своїх друзів німців. Евакуація була нагальна. Тата, як тільки повернувся з поїздки, тут же під конвоєм вояка привели до військового транспорту, підключили до спецбригади і відправили на схід. Тільки поїзд доїхав до станції Клепарів, як попав під бомбардування. Поїзд розтрощило, було багато жертв, тато був легко поранений. Разом з багатьма постраждалими добрався до міста. Тут він зустрів свого знайомого, який взяв його до свого помешкання.

 

Коли все стихло, люди в першу чергу кинулись до тюрем, бо вже між люди пішли жахливі вістки, що у тюрмах більшовики розстріляли всіх в'язнів. І моєму татові довелося побачити в тюрмі на Лонцького жахливу картину: на подвір'ї повно трупів, на брамі чи воротах прибитий, як Ісус Христос, священик з розпоротим животом в якому мертве немовля, а внизу лежать дві жінки, нагі, з розпоротими животами, біля яких окровавлені ненароджені немовлята. Багато людей шукають серед трупів своїх рідних. Це червень місяць 1941 року. Так російські шовіністи-варвари показали, на що вони здатні. Плач. Лемент.

 

Коли тато добрався додому, застав у рідних селах похорони. У кожне село привозили своїх найдорожчих чоловіків, батьків, синів, дочок мертвими. Вони були не тільки розстріляних, багатьох замордовано, в їх голови були забиті великі цвяхи. Люди ходять, немов божевільні, клякають, підносять руки до неба і питають: "Боже, Боже, як Ти допустив до такого? Хіба це люди зробили?". У кожному селі похорони, плач, лемент. Кого пізнали рідні, хоронили окремо. А кого ні, то хоронили у спільній могилі, а через місяць ставили хрести і таблиці з написами, хто це зробив, кого замордовано і за що.

 

Правда, на місце визволителів червоних з-під прапора Леніна-Сталіна-Берії прийшли інші визволителі – коричневі зі свастикою. Ці "цивілізовані" німецькі варвари-нацисти зі своєю расистською ідеологією показали себе аналогічно. У першу чергу в кожному селі на Великій Україні ставили шибениці, щоб вішати людей. Захопивши Львів, вони не сподівались, що керівництво ОУН проголосить 30 червня відновлення Української Незалежної Держави під синьо-жовтим прапором і Тризубом князя Володимира. Вони цього не сподівались, бо біснуватий фюрер Адольф Гітлер вже давно в своїй програмній книзі "Майн Кампф" (Моя боротьба) визначив нижній нації, кожному народу місце після їхнього завоювання. Нові окупанти звернулись до проводу ОУН, Ярослава Стецька і Степана Бандери негайно відкликати це проголошення і, не дочекавшись його, майже всіх заарештували і запроторили в свої, подібні до більшовицьких концтаборів.

 

У Львові і у всіх містах Галичини почали вішати заручників на балконах. Насильно зганяли населення до цих процедур, щоб застрашити всіх. Кожний трамвайний вагон був перегороджений ланцюгом з табличкою Нур фір дойче – тільки для німців. І так було, поки в 1944 році прийшлось з ганьбою втікати у свій фатерлянд.

 

З приходом німців у 1941 році зі Львова багато москалів і українців, зі східних областей, виїхали на схід. Татів головний кондуктор поїзду був Василь Сорока з Харківщини. Він з дружиною Марією жили на вулиці Городоцькій, у будинку номер 141, у залізничних домах біля Рокса, мали двох дочок – Клаву, Марусю і сина приблизно 4-5 років. Татові часто, коли вертались з роботи поїздом із Здолбунова, доводилось в них ночувати, щоб ранком поїхати в село до нас. Часто сімейство Сороків приїжджали до нас в село. Хлопчик Толя, маючи чотири рочки, ще ссав в мами цицю. Стидався, щоб ніхто не бачив, кликав маму в стодолу, сідав їй на коліна і смоктав.

 

Одного разу нам, батькові, мені та братові, вибравши момент, щоб нікого не було у нас, запросив до стайні і розповів, як їхня сім’я перенесли голодомор 1932-33 років. Ми в Галичині знали про це страхіття, але не конкретно. Як спеціальні військові загони, переважно москалі, приїжджали в село і все їстівне, а особливо, зерно забирали. Спеціальними металевими піками обшукували городи, шукали в стодолах, хатах, а знайшовши, все вигрібали до зернини. Люди гинули, з села не можна було виїхати. У Галичині були видані невеликі книжечки з фотографіями виснажених з голоду дорослих і дітей. Тут, в Галичині, люди збирали зерно і організовано валками на возах везли до річки Збруч, який був кордоном між Польщею і Великою Україною. Але совєцська влада не приймала такої допомоги, доказуючи, що в них є хліб і до хліба. Галичани про все це знали, але не зовсім вірили. Як може бути, що на українських чорноземах такий неврожай. Більшість українців зі Сходу, які приїхали в Галичину, боялись про це говорити нам. Багато з них залишилось у Львові.

 

Василь Сорока з жінкою і дітьми виїхав у 1942 році. Батьки мої переїхали з села у Львів і поселились у квартирі Сороків. Тато записав мене до школи на вулиці Федьковича в п'ятий клас, мені було тоді 12 років.