Українські Січові Стрільці. Частина І. (Автор: Гордієнко Володимир)

опубліковано 22 лист. 2013 р., 11:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 груд. 2013 р., 08:46 ]

Олесь БАБІЙ

МАКІВКА

Верхів'я гір, верхів'я слави

Шумить, шумить, шепоче ліс:

По битві на полях Полтави

Тут вперше український кріс

Спиняв московських полчищ лави,

І вперше по літах недолі

Слова упали тут стрільцеві:

«Ми не поклонимся цареві!

Ми прагнем волі!»

 

Мандрівнику! Йди до верхів,

Вклонися тіням тих борців,

Що прагнули у люту днину

Підняти схилену калину,

Розвеселити Україну!

 

В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали нев'янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім'я якої Західно-Українська Народна Республіка. Що дає нам підставу на такі твердження?

 

Без екскурсу, безумовно ескізного, у глибину століть, відповіді на це питання не досягти.

 

І

Про яке відродження йде мова? І тут виникає перша історична віха: розпад Галицько-Волинського князівства. В 1340 році польські війська, очолювані королем Казиміром, загарбують Львів, ще через 9 років над усією Галичиною на довгі 423 роки встановлюється польське панування. Послідовна цілеспрямована політика полонізації і окатоличення привела в кінцевому підсумку до зникнення поняття української нації на терені Галичини, до перетворення українців в етнічну групу. На нашу думку, саме Берестейська унія 1596 року (ініціатори К. Терлецький і І. Потій) врятувала український народ Галичини від самоліквідації і стала тим центром консолідації, завдяки якому з етнічної групи українці знову стали нацією на своїй території – Галичині. Власне з виникненням греко-католицької церкви стало можливим збереження і православної. Можливо, Берестейська унія і привела до розколу в самому українському народові (ще живучі в пам'яті ярлики типу «западенці» і «східняки»), але це той розкол, який в умовах полонізації, повторюємо, став необхідною реальністю збереження всієї нації. Правобережні українці не зполонізувалися, а лівобережні українці не зрусифікувалися.

 

Можна погоджуватись або не погоджуватись з таким трактуванням, але впродовж століть «польської ночі» етнічна група українців Галичини складалась з двох верств: духовенства і селянства.

 

Якісно нові зміни, як це видно сьогодні, в українському етносі почалися з 1772 року після Першого поділу Польської держави. Природньо, передовсім на них відгукнулося духовенство, відкриттям в 1783 році греко-католицької духовної семінарії. Через відсутність незалежної, матеріально сильної і свідомої інтелігенції роль провідника народу взяли на себе греко-католицькі священики. Їм належить пошук і вибір шляху відродження, саме вони стали першими на обраний шлях.

 

«Українці прийшли під Австрію не як нація, або бодай її частина, але як сіра, прибита етнографічна маса, що в тяжкій, довголітній панщизняній неволі утратила свої провідні верстви – шляхту, міщанство – і лишилася з одним духовенством. Але і воно стояло на дуже низькім освітнім рівні. До вищого рівня не допускала його польська шляхта, як пануючий елемент у Польщі, бо не бажала, щоби при його помочи українське селянство зрозуміло, що й воно має людську подобу.

 

Бажаючи витворити з такої маси новочасний народ, треба було зачинати з елементарних річей, від азбуки й від науки читання та писання. Чи ж дивно, що при таких відносинах треба було цілого століття дрібної, упертої, але конечної праці, поки пройшов процес ферментації і сформувалася новочасна, хоч і не дуже ще сильна, українська нація» (В. Гнатюк «Наукове Товариство імені Шевченка у Львові», ЛНВ, річник XXIV, т. XXXVI, кн. І, 1925).

 

А почалась ця праця з 1818 року, коли 25 січня цісарською постановою дозволено «науку релігії дітей греко-католицького обряду в Галичині і в злученій з нею тоді Буковині вчити українською мовою».

 

І вже через 19 років заходами греко-католицьких священиків М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким в Галичині вийшла перша українська книжка-альманах «Русалка Дністровая». Ефект був приголомшуючий, реакція властей миттєвою: за правопис і народну мову увесь тираж (1000 примірників) був конфіскований. Але зерна в родючий ґрунт було висіяно й освячувались постійно провідником галицьких українців – ректором духовної семінарії о. Гр. Яхимовичем.

 

Великі надії українці Галичини пов'язували з революцією 1848 року. Вже у 1852 році появився перший підручник – українська читанка В. Ковальського. Але свобода, яку несла революція, швидко закінчилась: Австрія знову повернулась до абсолютизму. Цей поворот у 1851-1860 роках спаралізував повсталу українську інтелігенцію, одна частина якої самоусунулась від активної громадської праці на ниві українства, а друга прийняла орієнтацію «на Москву». Так зародилось на Західній Україні «москвофільство», чим в котрий раз розкололо галицьке українство на нові два войовничі табори. На сторону москвофілів перейшли й Я. Головацький і В. Ковальський.

 

Ускладнило українське відродження і виникнення першої (1834 р.) та другої (1859 р.) «азбучних воєн», пов'язаних з боротьбою української громади проти переводу української мови і української школи на латинський шрифт.

 

У ситуації, що склалася, проблему національного відродження бере у свої руки Львівське товариство «Руська бесіда», що виникло в 1861 році заходами Ю. Лаврівського. Це товариство поляризувалося за віковим цензом: з одного боку «старорусини», з другого – молоді «народовці». Якщо перші в основному дискутували проблеми нації, то молодь вважала головним роботу серед народу. Тому останні почали організовуватись по гімназіях у так званих «громадах», а потім довкола журналів «Вечорниці» (1862 р.), «Мета» (1863 р.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.), «Правда» і «Русь» (1867 р.).

 

Нагромаджений літературний досвід народовці потім перенесли в суспільно-політичну діяльність. Відправним для невпинного поступу національного відродження став 1867 рік, коли у Львові виходить перше галицьке видання Шевченкового «Кобзаря». В 1868 році у Відні виникає товариство українських студентів «Січ», засновником якого став Анатоль Вахнянин, а продовжувачем О. Терлецький.

 

8 грудня цього ж 1868 року у Львові заходами А. Вахнянина і Ю. Романчука постає товариство «Просвіта», основне завдання якого полягало в поширенні просвіти серед українського народу Галичини. З 1877 року регулярно до народу йшов журнал «Письмо з Просвіти».

 

Українське студентство утворило товариства «Академічна бесіда» (1870 р.), «Дружній лихвар» (1871 р.).

 

Сформована в 60-х роках українська творча і наукова інтелігенція Галичини в 1873 році (11 грудня) об'єднується довкола Літературного товариства ім. Шевченка (від 1892 р. Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), членами якого стали 33 представники українського населення краю. Засновниками його були о. Ст. Качало, М. Димет, М. Коссак, Ом. Огоновський, Ол. Огоновський, К. Сушкевич, Т. Барановський, Л. Лукашевич і Ю. Романчук.

 

В 1881 році виникає товариство «Рідна школа», завданням якого стало «добути наші школи з рук чужих і боронити наші школи і їх учителів від усяких кривд».

 

В 1883 році В. Нагірний організовує першу українську споживчу кооперативу «Народна торгівля».

 

Активізація національного життя в Галичині неминуче повинна буда привести і привела до утворення українських політичних партій. Так, заходами Ю. Романчука в 1885 році постає перша політична організація, яка в 1899 році перетворюється у націонал-демократичну партію (головою обраний Ю. Романчук). Друга політична організація – Українська радикальна партія заснована 1890 року з ініціативи І. Франка і М. Павлика. Третьою в 1899 році стає Українська соціал-демократична партія (ініціатори створення М. Ганкевич, Р. Яросевич). В 1897 році виникає Християнсько-суспільна партія (голова Ол. Барвінський).

 

Незважаючи на різнопланову орієнтацію, перші три галицькі українські партії в 1900 році визнали за остаточну мету своїх змагань утворення Української держави. Цю ідею вони обстоюють і через послів державного сейму.

 

Таким чином, на кінець XIX століття українська нація в Галичині і політично, і економічно, і соціально, і культурно була готовою до формування незалежної держави. Принагідно зазначимо, що таку державу провідні галицько-українські політичні та громадські діячі сподівались одержати як дарунок згідно з відповідним маніфестом австро-угорського монарха. І ніякі суспільні катаклізми початку XX ст. – ні Перша світова війна, ні Жовтнева революція в Росії – не похитнули цю сліпу віру. На цій позиції вони залишались до самого Листопадового Чину 1918 року, коли українські січові стрільці вимріяну ними державу принесли в руки політикам у результаті військового перевороту.

 

Маючи свій план національно-державного будівництва, і Українська радикальна партія, і Українська соціал-демократична партія приступили в кінці XIX ст. до формування молодіжних організацій спортивного (як тоді називали руханкового) в містах і спортивно-пожежного в селах плану.

 

Перше руханкове товариство під назвою «Сокіл» утворилося у Львові в 1894 році за ініціативою В. Нагірного. В 1900 році заходами К. Трильовського в с. Завалля Снятинського повіту постало товариство «Січ». Вдала спортивна форма прояву прагнення до згуртування української молоді, до плекання спільних духовних і фізичних здібностей, до національної єдності неодмінно повинна була згодом перейти у військову. І це в першу чергу зрозуміла сама молодь, знайшовши й ініціаторів і послідовників серед шкільного загалу. За почином І. Чмоли, П. Франка, В. Кучабського, О. Степанівної, Р. Сушка, О. Яримовича в 1911 році виникає таємний військовий гурток «Пласт».

 

Першими, хто відчув перспективу військових молодіжних організацій, стали К. Трильовський і В. Старосольський, тим більше, що в жовтні 1912 року вибухла Балканська війна.

 

14 грудня 1912 року нарада Українського жіноцтва створює «Фонд на потреби України».

 

15 грудня 1912 року збори «Українського Студентського Союзу» вирішили почати військові навчання серед української молоді.

 

Вимагалось лише офіційного дозволу. І такий дозвіл вдалося добути К. Трильовському, який у лютому 1913 року розробив і затвердив статут військового товариства «Січових стрільців». А 18 березня 1913 року у Львові створюється перше академічне стрілецьке товариство «Січові стрільці-І», головою якого обирається В. Старосольський. Майже одночасно виникають ремісниче стрілецьке товариство «Січові стрільці-ІІ» (голова Роман Дашкевич) і «Стрілецький курінь» (голова Семен Горук). Крім Львова, стрілецькі товариства організовуються в Бориславі, Сокалі, Яворові, Тустановичах та Ясениці Сільній.

 

Військової справи серед «Січових стрільців-І» навчали Михайло Волошин (польова і бойова служба), Степая Рудницький (картографія і пластунство). В українській термінологічній з військової справи комісії працювали Осип Квас, Богдан Гнатевич, Василь Кучабський. До речі, ця комісія на початок І світової війни видала 10 військових підручників українською мовою.

 

Це були підручники:

Зінко Бурлака (псевдонім Осипа Кваса)

- «Поземельство (теренознавство)» частини І і II; «Австрійські мапи, пляни і шкіци», «Підручник для техніки і укріплення», «Взір на рапорти для командантів, що ведуть більші відділи»;

 

Вука (псевдонім Василя Кучабського)

- «Кріс піхотного війська» частини 1 і 2; «Сигналізація»; «Розвідча служба»; «Теорія стріляння»; «Зберігання зброї»; «Шифри»;

 

Іриний Дмитрак (псевдонім Василя Клима)

- «Таборування».

 

Загальний тираж кожного з них становив 150 примірників.

 

«Січові стрільці-ІІ» готувались під проводом Романа Дашкевича, Миколи Никорука, Степана Фенюка, Юліана Чайківського і Олени Степанівної. У Бориславі, Тустановичах і Ясениці Сільній працювали Клим Гутковський, Лев Лепкий, Григорій Коссак, в Сокалі – Осип Семенюк. Крім цього, існував «Мазепинський курс мілітарний», в якому навчались спочатку 30, а пізніше 80 чоловік. Перший випуск (20 чоловік) курсу відбувся в травні 1914 р.

 

Практичні навчання стріляння з гвинтівок (старої системи Верндля і нової – Монліхера) проходили у Львові в просторих підвалах будинку при вул. Коперника, 5. Стрілецькі вправи проводились також на Замарстинові, в Стрийському парку, в Брюховичах, на Кайзервальді (Шевченківський гай) і на площі Сокола-Батька (пізніше тут виник стадіон «Динамо», а зараз комплекс адміністративних споруд по вул. Стрийській).

 

Обидва військові товариства «Січових стрільців» об'єднались в одне у березні 1914 року, яке очолив комітет у складі В. Старосольського, І. Чмоли, М. Гаврилка, О. Степанівної.

 

В «Стрілецьких куренях» військової справи навчали Степан Шухевич, Семен Горук, Іван Бачинський (у Львові), Володимир Сроковський і Ілько Цьокан (на Золочівщині), Іван Іванець (в с. Раменові).

 

Перші великі польові військові вправи січових стрільців відбулись 28 грудня 1913 року в м. Сокалі.

 

Натхнені активізацією молодіжного життя, створюють патріотичні пісні відомі і менш відомі письменники Іван Франко («Гей, січ іде, красен мак цвіте»), Осип Маковей («Гей гайдамаки, всі ми однакі»), Клим Обух («Гей там на горі січ іде»).

 

А відтак настала пора звітувати перед усією українською громадою про здобутки і готовність до визвольних змагань. І цей звіт був проведений у вигляді параду всіх Січових і Стрілецьких товариств, який відбувся 28 червня 1914 року. Парад засвідчив, що українська громада Західної України йде впевнено до здобуття Української Державності. На хвилі загального піднесення 30 липня «Січові Стрільці-І» і «Січові Стрільці-ІІ» опублікували спільний заклик, в якому зазивали всіх охочих вступати до Стрільців, зголошуючись кожного дня по вул. Коперника, 5.

 

Але події 28 червня 1914 року одночасно і загальмували дальший розвій стрілецьких товариств через вбивство в Сараєво намісника австрійського престолу. 28 липня Австрія оголосила війну Сербії та загальну мобілізацію.

 

Оцінюючи здобуте, можна стверджувати, що І світова війна застала українство Галичини на половині свого визвольного шляху. Виходячи з умов війни, політичні українські партії в Галичині вирішили об'єднатись і підняти питання про створення українського легіону в австрійській армії. З цією метою 1 серпня за ініціативою Костя Левицького відбулась спільна нарада представників українських партій, яка пристала до ідеї єдиної української національної акції. Як наслідок наради 2 серпня утворено Головну Українську Раду (ГУР) у складі: Кость Левицький – голова, Михайло Павлик і Микола Ганкевич – заступники голови, Степан Баран – секретар і члени Микола Балицький, Іван Боберський, Микола Лагодинський, Михайло Левицький, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, Кирило Трильовський, Володимир Старосольський, Льонгін Цегельський, Іван Кивелюк.

 

Організацію військового легіону Головна Українська Рада доручила військовій колегії у складі Т. Рожанківського, М. Волошина, С. Шухевича і Д. Катамая. На засіданні військової колегії, що відбулося 2 серпня, в якому прийняли участь І. Боберський, М. Геник, Д. Катамай, Т. Рожанківський і С. Шухевич, прийнято для українського війська назву «Українські Січові Стрільці». З серпня військова колегія прибрала назву «Генерального штабу» і призначила начальником українського військового легіону Т. Рожанківського. ГУР затвердила це призначення.

 

Проте Головною Українською Радою оволоділо сп'яніння українською ідеєю настільки, що вона не змогла відчути всі нюанси слів «Генеральний штаб». Не дивно, що австрійська влада вказала ГУР на її справжнє місце і не затвердила цієї назви. Але вже 4 серпня з'явилась взаємосприйнятлива: Українська Боєва Управа (УБУ).

 

Було утворено дві секції УБУ: секція акції і секція організації.

 

До секції організації увійшли К. Трильовський (голова), С. Шухевич (заступник), К. Бірецький, Д. Вітовський, І. Боберський, С. Горук, В. Темницький. Завдання секції полягало у вербуванні добровольців, забезпеченні матеріального постачання.

 

Секція акції у складі Т. Рожанківського (голова), Д. Катамая (заступник), М. Волошина, М. Геника повинна була займатись формуванням стрілецьких підрозділів. До цієї роботи УБУ приступили відразу після оголошення війни між Австрією і Росією. На наступний день, а саме 6 серпня, ГУР і УБУ видали спільний документ – Маніфест «Головна Українська Рада до всього Українського народу!». Цим документом офіційно проголошено утворення нової військової організації УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ. Комісаріат Українських Січових Стрільців був у приміщенні по вул. Зіморовича, 20 (тепер вул. Дудаєва).

 

Отже, 6 серпня 1914 року увійшло в історію України як день відновлення Українських Збройних сил, як день завершення першого етапу галицько-українського відродження, що тривав 96 років.

 

II

У відповідь на заклик Головної Української Ради і Української Боєвої Управи в кожному повітовому містечку були утворені повітові комітети по набору і формуванню українського стрілецтва. Зокрема, набором Українських Січових Стрільців (УСС) займались: в Богородчанському повіті – М. Новаківський, в Бережанському повіті – Т. Старух, в Жовківському повіті – В. Галопац, в Золочівському повіті – В. Сроковський і І. Цьокан, в Калушськім повіті – І. Куровець, в Равськім повіті – В. Сідельник, в Самбірськім повіті – А. Чайківський, в Стрийськім повіті – І. Герасимів, в Тернопільськім повіті – С. Чуман, в Сокальськім повіті – О. Семенюк і О. Демчук, в Чортківськім повіті – І. Коссак, в Перемишськім – В. Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині – П. Шекерин-Доників.

 

Розмах цієї роботи породив дві проблеми, тяжкі до розв'язання. Перша – однотипно одягнути УСС, щоб якимсь чином їх розрізняти, що свідчило б про наявність певної організації. На збірні пункти зголосилося близько 28 тисяч молоді. І хоч заходами Українського жіноцтва був створений «Фонд на потреби України», проте зібраних ними 9000 корон для цих потреб, звісно, не вистачало.

 

Друга – відсутність українського старшинського (в сьогоднішній термінології – офіцерського) корпусу. Природньо, в австрійській армії служили українці, які обіймали старшинські посади, але ж була вже оголошена війна і всі вони були мобілізовані до армії. І хоч ГУР домовилася з Міністерством війни Австро-Угорщини про виділення для Українського легіону близько 100 старшин українців, фактично до формування загону УСС кадрових військових не виділено. Скерування одержали тільки ті, що були в запасі і на той момент не мобілізованими, та й то замість 100 тільки 16, які перебували у Львові. Серед них старшини запасу: Кость Бірецький, Михайло Волошин, Сень Горук, Теодор Рожанківський, Степан Шухевич, Василь Дідушок, Осип Семенюк, Євген Бородієвич, Дмитро Вітовський, Дмитро Катамай, Михайло Геник та ін.

 

І в наступному серйозної підтримки справа військового формування УСС фактично не отримувала. Більше того, дозволено було утворити тільки 8 піхотних куренів: два – у Львові, два – у Станіславові, і по одному – в Коломиї, в Чорткові, в Тернополі і в Стрию, при цьому кожен курінь мав залишатися незалежною військовою одиницею.

 

Львівські добровольці спочатку розміщались в Академічному домі при вул. Супінського, 21 (тепер вул. Коцюбинського), і у трьох бурсах – Українського педагогічного товариства при вул. Хшановської, 4 (тепер вул. Даргомижського), «Дяківській» при вул. Бляхарській, 2, і «Народного Дому» при вул. Курковій (тепер вул. Лисенка). В другій половині серпня утворено два курені: І – Д. Вітовського, II – Ераста Коника.

 

Команда І куреня (станом на 27. 08. 1914 р. мала 848 чоловік) містилась при вул. Зеленій, 5, команда першої сотні куреня (комендант сотні В. Дідушок) – при вул. Словацького, 1, команда другої сотні куреня (командант сотні О. Семенюк) – при вул. Вірменській, 4. Організаційно першою була сформована сотня І. Чмоли, відразу ж скерована в село Гаї під Львовом. У Львів сотня повернулась 25 серпня і розташувалась при вул. Хшановської, 4. Чисельність Львівських куренів становила біля 2000 чоловік. Серед стрілецьких місць Львова слід відзначити ще Стрілецький приют, який розміщувався при вул. П. Скарги, 2а.

 

Для озброєння УСС УБУ дістала лише 1000 застарілих крісів (гвинтівок) системи Верндля, вилучених з офіційних військових частин ще в 1888 році. Одержані кріси були лише на один набій, тяжкі та й без ременів. Для ношення Верндлів стрільці поробили спеціальні шнурки.

 

Безпосереднім забезпеченням всім необхідним займалися в цей час проф. Іван Боберський та студент Ярослав Індишевський.

 

Забезпеченість майном і зброєю УСС Начальна Команда Армії (вища військова формація австрійської армії) поставила в пряму залежність від негайного (ще 8 серпня) введення куренів УСС в бій у районі Почаєва. Така умова привела до конфлікту між командантом УСС Т. Рожанківським і воєнним комісаром Міністерства закордонних справ послом Урбасом. Конфлікт обумовила і безвідповідальна позиція ГУР, яка погодилась на пропозицію Урбаса. Розуміючи, що відсутність вишколу (володіння військовою справою) УСС та озброєння неминуче перетворить УСС у живе м'ясо, Т. Рожанківський відмовився виконувати цей наказ. ГУР і УБУ під тиском Урбаса прийняли рішення про заміну команданта УСС.

 

Новим командантом був назначений запасний старшина Михайло Галущинський, який зміг прибути до Львова тільки 18 серпня. До його прибуття обов'язки команданта продовжував виконувати Т. Рожанківський. Зазначена заміна тільки ускладнила ситуацію, оскільки М. Галущинський у світському житті був директором Рогатинської української гімназії і не розумівся на військовій справі. Голова ГУР Кость Левицький, безумовно, шукав відповідних провідників і серед кадрових військових, але безрезультатно. Так, перебуваючи у Відні 15 серпня, він запропонував очолити Український легіон полковникові Л. Шептицькому, проте той відмовився.

 

Фронт на місці не стояв. 26 серпня війська царської Росії зайняли Золочів. Почалась евакуація мешканців Львова. У зв'язку з цим УСС і всім добровольцям по краю був даний наказ зібратись у Стрию. Впродовж 1 і 2 вересня їх з'їхалось до Стрия близько 10 тисяч. Оскільки Стрий не в стані був прийняти таку кількість людей, всі УСС і добровольці були розміщені в передмісті Лани просто неба. Ряд існуючих проблем поповнився ще однією: як і чим прохарчувати УСС.

 

Начальна Команда Армії (НКА) зажадала від М. Галущинського привести добровольців до присяги Австро-Угорщині, після чого проблема харчування була б розв'язана. Одначе добровольці відмовилися: «Ми йдемо виборювати незалежну Україну, а не боронити Австрію» – відповіли вони. НКА відреагувала однозначно: тоді нічого з українців не буде.

 

Переговори М. Галущинського з НКА привели для невигідного для УБУ варіанту – НКА дала дозвіл на формування українського легіону не більше 2500 стрільців. Прийняття цієї умови, як і присяги на вірність Австро-Угорщині, прискорило те, що 3 вересня російські війська зайняли Львів. Цього ж дня у Народному Домі м. Стрия УСС прийняли присягу на вірність цісареві; а вже 4 числа змушені були виїхати на Закарпаття. Для переїзду знайшлися лише відкриті платформи, на яких розміщалося по 60-70 чоловік. Вітер і дощ супроводжували їх до сіл Страбичів і Горондо. В Горондо розмістилися команда легіону і курінь Е. Коника, в Страбичеві – курінь Д. Вітовського.

 

В Страбичеві і Горондо здійснено реорганізацію, а фактично організацію українського легіону УСС. Бойовою одиницею визнано курінь, кожний курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня – з чотирьох чет. Були вжиті необхідні організаційні заходи, налагоджені регулярні військові заняття.

 

7 вересня 1914 року утворено 10 сотень, які розбито на два та півкурені. Хоч кожен курінь і кожна сотня дістали порядковий номер (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою – номер сотні), в щоденному житті вони називалися по прізвищу команданта. То ж комендантом І куріня був призначений чет. М. Волошин, II куріня – чет. Г. Коссак, III півкуреня – чет. С. Шухевич.

 

Територіально І і III півкуріня були розташовані в Горондо, II курінь – у Страбичеві. Перший курінь становили сотні В. Дідушка, Р. Дудинського, д-ра Н. Гірняка, О. Будзанівського. У другому куріні були сотні С. Горука, О. Семенюка, М. Барана, О. Букшованого. У третьому півкурені опинились сотні Д. Вітовського і Т. Рожанківського.

 

Перша заміна відбулася вже 9 вересня – замість Т. Рожанківського на чолі сотні було поставлено брата Григорія Коссака Івана. Ще через деякий час замість захворілого Н. Гірняка командантом сотні призначений В. Сроковський, а відтак Е. Коник. Кожна сотня нараховувала 220 стрільців.

 

Крім М. Галущинського, до команди Легіону входили: заступник С. Томашівський, ад'ютант Д. Катамай, зав. канцелярією М. Новаківський, інтендант Я. Індишевський, помічник-рахівник А. Жила.

 

Оскільки М. Галущинський постійно був у роз'їздах, безпосередні функції команданта в період становлення УСС здійснював С. Томашівський.

 

Що ж являли собою в цей час УСС? Стрільці носили подерту одежу, старе діряве взуття. Це відбилося у стрічках їхньої пісні: «Маршерують добровольці... чи то військо, чи то банда, ти ніяк не розбереш». Проживали вони по клунях без накривал, харчування було неправильне.

 

Так вони починали. І якщо не розбіглись, то лише завдяки високої ідеї, якою для них стала боротьба за незалежну Україну.

 

Слід сказати, що в цих умовах їм довелося бути не дуже довго. Російські війська вже зайняли всю Галичину і українські січові стрільці мусили, хоч і не зовсім підготовлені, стати до військових дій.

 

Проте думки про самостійну Україну ні НКА, ні уряд Австро-Угорщини не допускали. Вони були їм чужі і несприйнятливі. Тим-то вони і не могли допустити формування сильного національного українського легіону. Так по ідеї УСС нанесено перший удар. Командант УСС М. Галущинський був знову попереджений, що НКА вважає кожний курінь самостійною боєвою одиницею і призначений для виконання виключно наказів НКА. А роль команданта УСС полягала тільки в доведенні цих наказів до командантів куренів. Проте в другій половині вересня НКА позбавила і курені самостійності. Вони були ліквідовані, а сотні перетворені у партизанські загони, завдання перед якими ставилось одно: військові дії в тилах російських військ та розвідувальні операції.

 

Оскільки у військовому відношенні найбільш вишколеною була сотня В. Дідушка, їй першій і випало вийти на зустріч з супротивником для охорони Верецького-Нижнього і Гусного перевалів вже 10 вересня. Зазначимо, що у складі сотні на той час були уславлені пізніше Михайло Гайворонський, Василь Кучабський, Роман Купчинський, Микола Голубець, М­хайло Гаврилко, Дмитро Паліїв, Федір Черник.

 

З 17 вересня в районах Сянки, Висоцька, Ботелки, Турочок, Соколик, Буківець, Бориня розвідувальну службу несла сотня О. Семенюка.

 

20 вересня у розвідку пішла сотня О. Букшованого.

 

В бойових діях першій прийняти участь випало сотні О. Семенюка. Сталося це 25 вересня на шляху з Турки до Сянків. А 27 вересня сотня О. Семенюка витримала 7-годинний бій за Сянки і зазнала перших втрат – вбито п'ять стрільців. В цей день сотня В. Дідушка затримала російські загони біля Ботелки.

 

28 вересня сотня О. Семенюка боронила Ужокський перевал, а сотня В. Дідушка – Веречки Вижні, де також зазнала втрат: 10 вбитих, 11 поранених 8 стрільців потрапило до полону.

 

По сотнях, що залишалися в Страбичеві і Горондо, НКА нанесли нового удару. Як контролер виконання наказу про ліквідацію куренів до команди легіону 26 вересня у Горондо з'явився поручник генеральної булави хорват Петро Кватернік, який порозформовував сотні. Так, на окремі відділи по 20 стрільців у кожному, були розбиті сотні О. Будзиновського, С. Горука і Д. Вітовського. І ці двадцятки були вислані в тили військ російської армії, що стояли в районах Воловця і Лавочного.

 

28 вересня на ті ж двадцятки були розбиті сотні М. Барана і Е. Коника і вислані в тил російських військ в районі Синяка.

 

Кожна з двадцяток була післана на чотири тижні з завданням нападати на обози, нищити телефонічний і телеграфний зв'язок, руйнувати залізниці, нападати на штаби і при цьому не вступати в бої з регулярними військами.

 

Виконавши завдання, всі двадцятки повинні були зібратись в Горондо. Проте цей план, як виявилось, заздалегідь був приречений на провал. Невдача, приписана стрільцям, стала предметом ряду інтриг. Зокрема УСС робився закид у прихильності до росіян, тому й вони не виконали завдання. Усі двадцятки одержали наказ зібратись в Чинадієво, туди ж прибула і сотня В. Дідушка.

 

Збір відбувся 5 жовтня, де здійснено наступну реорганізацію. Український легіон обмежено тільки двома куренями – під командою Г. Коссака і сотнями М. Барана, О. Букшованого, Р. Дудинського і І. Коссака та під командою С. Шухевича і сотнями О. Будзиновського, Д. Вітовського, В. Дідушка, Е. Коника. Після цього І курінь 7 жовтня був переданий до складу 129 бригади, II курінь (дві сотні) приділено 130 бригаді, сотня М. Барана – 131 бригаді, а сотня Е. Коника перетворена у відділи по 50 стрільців для ведення стежної служби, що фактично означало розформування сотні. В. Дідушок зі своїми стрільцями був залишений у Чинадієво.

 

У Страбичеві і Горондо залишались, а пізніше туди і направлялись тільки поранені та хворі. Згодом почалось збирання УСС, формування нових сотень і їх вишкіл. Ці села стали осередком, як називали УСС Коша або Кадри та Вишколу УСС. НКА називала його по своєму, а саме доповняльною сотнею. Комендантом Коша увесь час І світової війни був Н. Гірняк. Фактично Кіш УСС, як структурний військовий підрозділ виник в лютому 1915 р. Впродовж 9 місяців він стояв у Замковій Полянці (під Мукачево), куди збирались всі розсіяні на терені війни УСС. Такі ж збірні пункти були у Львові (після звільнення у липні 1915 р.) у бурсі Ставропігійського братства, т. з. Збірна Станиця УСС (комендант М. Волошин), у Станіславові – т. з. Поборова Станиця, три комісаріати УСС на Волині (м. Володимир Волинський – комісар М. Саєвич, м. Ковель – комісар Д, Вітойський, м. Луцьк – комісар М. Гаврилко) та Осередня Збірна Станиця у Відні (командант Д. Катамай).

 

Офіційно Вишкіл УСС визнано у вересні 1916 року.

 

У жовтні австрійські війська провели ряд наступальних операцій, в яких діяв корпус генерала Гофмана у складі 129, 130 (що творили 55 дивізію) і 131 бригад. Разом з ними у бойових операціях брали участь і УСС. УСС йшли трьома шляхами: 1 – Воловець-Стрий, 2 – Ужок-Турка-Дрогобич; 3 – Борислав-Нагуєвичі-Дрогобич.

 

Наступ корпусу почався ударом 129 і 130 бригад в околиці Тухольки і Лавочного (приймали участь сотні Д. Вітовського і О. Будзиновського) і далі продовжився на Турку (10 жовтня), через Явору, Ісаї, Кропивник (14 жовтня), Східницю, Мразницю на Борислав і Нагуєвичі (19 жовтня).

 

Інші сотні відзначились під Козьовою (13 жовтня, сотня І. Коссака), під Коросно (13 жовтня, О. Букшований), під Сколе (14 жовтня), під Стриєм (18 жовтня), на горі Лисій (19 жовтня, О. Семенюк), під Дрогобичем (20 жовтня, І. Коссак), під Добрівлянами (21 жовтня, Р. Дудинський, загинуло 30 стрільців), на горі Кобила (24 жовтня, Д. Вітовський), під Сукілем і Синєвидсько (26 жовтня, М. Баран), під Побуком (26 жовтня, Р. Дудинський), на горі Залярській (25 жовтня, О. Семенюк), під Губичами (22 жовтня, І. Коссак), під Комарницько (26 жовтня, В. Дідушок), на горі Ключ (28 жовтня, В. Сроковський (заміняв І. Коссака) – 13 вбитих, 14 поранених), коло Завади (30 жовтня, С. Горук), під Комарницько (1-3 листопада, В. Дідушок, С. Горук).

 

Під час боїв на горі Ключ В. Сроковського було поранено і команду сотнею перейняв З. Носковський. А після бою на горі Лисій на місце О. Семенюка командантом сотні призначено Б. Гнатевича, на кінець жовтня сотня як бойова одиниця перестала існувати взагалі.

 

Відзначимо, що і в жовтневих боях НКА знову повернулась до ідеї партизанської війни, використовуючи для цієї цілі УСС. Утворювані відділи, правда, обмежувались 15 стрільцями і брали до них тільки добровольців.

 

Після жовтневих операцій всі сотні УСС були відведені до Анабергу, де перебували деякий час. Тут 10. XI. УССам були вручені перші бойові нагороди.

 

Поминувши ряд бойових операцій листопада і грудня 1914 року, в яких приймали участь УСС, треба зазначити, що головне їх призначення НКА знову звела до використання для стежної (розвідувальної) служби, яка тривала аж до лютого 1915 року на лінії Ужок-Лихобора-Вербаж-Лавочне-Сенечів-Вишків.

 

Слава хороших розвідників закріпилась за стрільцями М. Мінчаком, І. Балюком, Г. Трухом, А. Мельником, д-ром Левицьким, М. Матчаком, Р. Луциком.

 

З бойових операцій січня 1915 року слід відзначити бої на Ужокському перевалі (1 січня сотня О. Будзиновського була повністю розбита).

 

III

П'ятимісячна безперспективна боротьба УСС в Карпатах зародила сумніви серед стрільців щодо реалізації їхньої ідеї.

 

Брати Василь і Петро Дідушки почали проводити проросійську агітацію, на яку пристав тільки М. Баран, що перейшов до росіян. Правда, самі брати Дідушки залишились серед УСС. Комендантом сотні замість М. Барана став Чмола.

 

Непопулярність цієї агітації обумовлена і рядом об'єктивних причин. Зайнявши Галичину, російська військова влада вдалася до репресій: позакривано всі українські школи, часописи, політичні, культурні, освітні, економічні організації та установи, українські книжки підлягали конфіскації і знищенню, виселювано цілі села, вивозилось майно народних інститутів та музеїв, спалювано цілі села (так на Бережанщині з 3835 садиб спалено 1868).

 

Значна частина свідомої української інтелігенції депортована в глибину Росії аж до Сибіру. Серед вивезених були Й. Бодян, К. Британ, Ю. Балицький, В. Охримович, М. Заячківський, К. Малицька, К. Паньківський, проф. І. Свєнціцький, С. Федак, М. Шухевич, Т. Старух та ін. Цяж доля спіткала митрополита Андрея Шептицького, який перебував у Росії аж до Лютневої революції 1917 року.

 

На жаль, слабким був вплив на військові справи і Головної Української Ради і Української Боєвої Управи, які переїхали до Відня і фактично були далеко від тих подій, що вимагали активного і постійного політичного проводу.

 

Серед важливих акцій УБУ у Відні слід відзначити створення стрілецького осередку «Збірна станиця УСС», завданням якої стало збирати і відправляти до Коша вилікуваних стрільців. Тут збирались і подарунки для відправки в Галичину призначенням для УСС. Комендантом Збірної Станиці УСС увесь час був Дмитро Катамай.

 

У Відні Українська Боєва Управа працювала у складі К. Трильовського (голова), В. Сінгдлевича і В. Темницького (заступники), І. Боберського (скарбник), Д. Катамая (писар), Т. Кормоша і В. Старосольського. В кінці 1914 року до складу УБУ кооптовано М. Волошина, Д. Вітовського, В. Туркевича, С. Томашівського і Л. Цегельського.

 

Восени 1914 року у Відні засновано «Український жіночий комітет помочи раненим», головами якого були О. Левицька, потім О. Ціпановська, ще пізніше М. Карановичева. Допомога полоненим російським воїнам здійснювалась секцією комітету під головуванням О. Кисілевської.

 

Основним дестабілізуючим фактором ідейності УСС були розбіжності щодо шляхів досягнення державності України серед самих українців-стрільців. Ці розбіжності сформували два досить сильних протистоячих табори – проавстрійський і суто український.

 

Перший став прокламатором ідей ГУР, що державність можна здобути тільки з рук цісаря і тому слід виконувати всі накази НКА чітко і повністю. Таку лінію серед УСС проводили М. Галущинський, Г. та І. Коссаки, Р. Дудинський, С. Горук, О. Букшований.

 

Збройна боротьба за здобуття української держави – ось позиція С. Шухевича, братів Дідушків, Д. Вітовського, Д. Паліїва та ін.

 

Суперечки між двома фракціями призвели до того, що ГУР за поданням УБУ усунула М. Галущинського і Г. Коссака з керівних органів війська УСС. Проте НКА втрутилась і тут. Всупереч вимозі ГУР, вона погоджується з усуненням лише М. Галущинського, однак на посаду команданта призначає Г. Коссака, що тільки посилило ідейний розкол серед стрілецтва, а командантом І куреня – С. Горука. Це остудило стрілецькі голови. Образа гонору у С. Шухевича взяла гору і він подав у відставку. Замість нього командантом став Дідушок. Зрештою, 15 березня 1915 року НКА ліквідувала всю начальну команду УСС, а обидва курені остаточно підпорядкувала 55 дивізії: І курінь (комендант Г. Коссак) включений до складу 129 бригади, II курінь (комендант Горук) – до 130 бригади.

 

Таку реорганізацію стрілецтво прийняло як обмеження самостійності легіону й приниження його політичного значення.

 

IV

21 січня союзні війська (Австро-Угорщина, Німеччина) почали зимовий наступ проти військ держав Антанти (Росія, Франція, Англія) і вже у лютому вийшли на верхи галицьких Бескидів. І курінь спинився на горі Станеще, а II курінь – у спаленому Вижлові. Першого лютого II курінь під командою С. Горука вирушив через Тарнавку на Лавочне, яке наступного дня було взяте. При цьому курінь зазнав втрат не в бою, а 86 людей відморозили собі кінцівки ніг і змушені були вдатися до лікарні. Багато з них лишилися каліками. Мороз доходив до -40°С. Через ці втрати була розформована сотня І. Чмоли. Втрати були і в інших сотнях. Станом на 9 лютого, наприклад, І курінь мав таку чисельність: сотня О. Букшованого – 55 стрільців, сотня З. Носковського – 66 стрільців, сотня Р. Дудинського – 68 стрільців, сотня О. Семенюка – 33 стрільці. Разом 242 стрільці було в І курені. Зазначимо, що при формуванні стрілецьких частин у вересні 1914 року кожна з сотень мала по 220 стрільців.

 

З огляду на малочисельність, не дивно, що 20 лютого сотні О. Букшованого і З. Носковського були розбиті на горі Магура. Питанням поповнення рядів УСС відала «Збірна станиця УСС», командантом якої був М. Волошин. Ним і була скерована до І куреня 21 лютого нова сотня поповнення.

 

В період з 10 лютого по 3 березня сотні II куріня перебували в Славську, а потім перейшли до Грабівця Скільського. 21 березня до Головецько було переведено І курінь. Тим-то для УСС і стали в цей час основними бої на горі Маківка.

 

Тут у Грабівці було одержано перший урядово затверджений спис 48 старшин українського легіону.

 

В Славську відбулося формування першого відділу стрілецької кінноти. Командантом відділу став хор. Р. Канівський.

 

З часу приходу І куреня фактично почались змагання за гору Маківка. З 23 березня по 4 квітня було атаковано ліве крило оборони, проте безуспішно. Далі атаки відновились на праве крило. Але тут чітко боронились сотні Р. Дудинського і З. Носковського. Після 17 квітня встановився відносний спокій. Хворих і немічних було відправлено до Коша, що в цей час вже перебував у Замковій Паланці коло Мукачева. З Коша до куренів прибуло поповнення 400 новобранців. Станом на 23 квітня І курінь мав 12 старшин і 383 стрільці, II курінь – 11 старшин, 355 стрільців.

 

Відновлення бойових сутичок на Маківці сталося 28 квітня 1915 року. В цей час на горі перебували чети хор. С. Яремкевича, хор. В. Свідерського і четаря Р. Сушка. Більш серйозна атака почалася в ніч з 28 на 29 квітня о 4 год. ранку. На оборону відразу були скеровані на ліве крило гори сотні І куреня О. Букшованого, Р. Дудинського, З. Московського і О. Семенюка, на праве крило оборони стали сотні II куреня О. Будзиновського, А. Мельника, одна чета сотні О. Левицького. Сотня Д. Вітовського і чети сотні О. Левицького залишились в запасі. Проте атаку було відбито.

 

Повторний безуспішний наступ здійснено 30 квітня. Третій найзавзятіший бій розпочався 1 травня після артилерійського обстрілу Маківки з гір Клива і Погар та з с. Тухля. Атака російськими військами була скерована на сам верх гори. І тимчасово вона була захоплена. Впродовж двох годин вони боронили гору, але зусиллями І куреня були вибиті. В боях за Маківку особливо відзначились четарі А. Мельник, В. Кучабський, А. Артимович, І. Каратницький, О. Яримович, хорунжі О. Степанівна, С. Яремкевич, О. Коберський, десятник Радович, стрільці Кривий, Петрів, брати Зітинюки. Але й втрати були відчутними: 42 вбитих і 76 поранених.

 

Після цього 2 травня курені УСС переведено в запас, а оборону г. Маківки перебрали угорські частини. І хоч 4 травня російські війська здобули гору, проте це не вплинуло на злам ініціативи, яку проривом під Горлицею і Тарновом здійснили австро-німецькі війська.

 

Перемога на горі Маківка стала першою значною акцією Українського Січового Стрілецтва.

 

У привітаннях стрільцям з нагоди перемоги на г. Маківка читаємо: «...Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь».

 

І через 75 років, а саме в 1990 році грядущі покоління прийшли вклонитися світлій пам'яті героїв України.

 

В травні Січові стрільці покинули набридлі Карпати і ще з більшим завзяттям пішли визволяти Галичину.

 

Новим випробуванням сили їх духу і військової майстерності стали бої за Болехів, які почалися 28 травня після переходу через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів. І курінь станув під Лісовичами, а II – під Гузієвом. Прорвавши австрійські загони 130 бригади, російські війська оточили 31 травня І курінь УСС. Вихід з оточення був тяжким. Крім вбитих і поранених, значна кількість стрільців потрапила у полон, серед них чет. А. Артимович, сот. О. Букшований, хор. О. Степанівна, хор. В. Свідерський, чет. Д. Кравс та інш.

 

Під прицільним вогнем артилерії, ще до початку наступу, виявились і позиції в чистому полі під Гудзієвом сотень II куріня. Але під час атаки стрільці II куреня спинили наступ військ Антанти на залізничному шляху поблизу Болехова. Цьому допомогла і новоприбула з Коша сотня під проводом чет. І. Цяпки. До речі, в наступних роках війни І. Цяпка став загальним улюбленцем стрільців за веселу вдачу, спокій, розсудливість, гумор. Саме йому пізніше була присвячена стрілецька пісня «Бо війна війною».

 

В боях під Болеховом УСС зазнали великих втрат: 15 вбито, 50 поранено, 150 потрапило в полон. Спроба перехопити ініціативу під Болеховом не привела до суттєвих змін, і вздовж загального фронту почався відступ військ Антанти.

 

Шлях корпусу ген. М. Гофмана був визначений на Калуш і далі на Галич. Цим шляхом пролягли і фронтові дороги УСС. На жаль, не їм випала честь звільнити м. Львів.

 

Просуваючись вперед, стрільці І куреня пройшли Чолгани, Слободу, Крехівці, Калуш, Комарів у напрямі Крилоса, в той же час стрільці II куреня звільнювали Тростянець, Завадку, Верхнє, Сапогів і 10 червня стали біля Вікторова. Тут, під Вікторовом, відбувалася двотижнева позиційна війна, в якій загинуло біля 20 стрільців, в тому числі член УБУ Теофіль Мелень.

 

27 червня стрільці сотні Д. Вітовського першими увійшли в древню столицю Галицько-Волинського князівства м. Галич. На ратуші міста замайорів блакитно-жовтий національний український прапор.

 

29 і 30 червня відбулися нові військові акції. Під час артпідготовки, що провели російські війська, повністю були знищені села Семиківці, Тустань і Хоростків. Але бій ними був програний і вони відступили на позиції вздовж р. Золота Липа. В цьому бою загинуло 10 стрільців, поранено 30 і 27 попало в полон.

 

Такий точний список втрат УСС, як і поповнень, що відправлялись до куренів УСС, відомий завдяки веденню канцелярією в Коші «Евіденційної книги». З неї відомо, що на початку 1917 року в куренях УСС служили і воювали понад 7000 добровольців. У списки втрат було внесено біля 350 вбитих, 1200 поранених, 1500 полонених.

 

По другу сторону р. Золотої Липи 6 липня зупинились австро-німецькі війська. У час відносного спокою, що зберігався впродовж двох місяців, стрільці І куреня розташовувалися біля с. Маркова, стрільці II куреня – в Карачинському лісі біля с. Завалів.

 

В цей час 5 липня 1915 року Кіш УСС був переведений до сіл Дубинка і Камінка (в районі Сколе), а далі до с. Бондарів і с. Майдан. В серпні 1915 р. Кіш УСС стояв вже в с. Гнильче.

 

На хвилі загального успішного наступу і переможних боїв УСС на г. Маківка, під Болеховом, по шляху на м. Галич новоутвореній у Відні 15 травня 1915 року Загальній Українській Раді, в яку об'єднались Західно-Українська Головна Українська Рада і Східно-Український Союз Визволення України, вдалося через Міністерство війни і Начальну Команду Австрійської Армії домогтися прийняття наказу про створення самостійного І полку Українських Січових Стрільців. Очолив його отаман Гриць Коссак. На жаль, розвиток ці події не дістали, бо до створення 2 полку УСС не дійшло. Не дійшло і до збільшення (більше двох) куренів І полку. Наказ до УСС доведено тільки 21 серпня.

 

Вже сам факт утворення полку УСС був тим доробком визвольної боротьби, заради якого УСС і пішли на війну.

 

Організаційно полк склався з двох куренів. Коменданти куренів: І – С. Горук; II – В. Дідушок. Кожний курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета – з 4 роїв по 10-15 стрільців. Отож, кількісний склад сотні коливався в межах 100-150 стрільців. Крім того, у сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п'ять чоловік санітарної служби.

 

На фоні загального піднесення в стані УСС почався і наступ союзних військ. Війська прийшли в рух 27 серпня. Для УСС бойові дії розпочалися під Заваловом (II курінь) і Заставчім (І курінь). Захопившись переслідуванням відступаючих російських частин, далеко від своїх відірвалась чета Івана Балюка. Як наслідок, вона вся була знищена, загинув І. Балюк – один з літописців історії УСС. А через шість днів УСС підійшли до позицій, на які відступили російські війська біля р. Серет.

 

Похід І куреня пролягав через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості; II курінь йшов через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Людвиківки.

 

Військові сутички на шляху І куреня сталися 31 серпня і 1 вересня на горбах між Буркановом і Гайворонкою, II куреня – в околиці Маловід і Семиковець.

 

6 вересня російські війська здійснили напад на с. Заздрість і с. Людвиківку. 14 вересня вони і почали бойові операції в районі Бурканова та Соколіва. Команда І куреня отримала наказ стояти до останнього. Обійшовши боком, російські війська взяли стрільців у кліщі. Комендант куреня С. Горук віддав наказ про відступ. Прикривала відступ чета хор. І. Каратницького. Від чети залишилось в живих лише три стрільці. Чет. І. Чмола потрапив у полон. Але з успіху російські війська не скористались. Після короткого відпочинку і поповнення у с. Вівсі 27 вересня обидва курені знову повернулися на свої позиції під Сосновом. У с. Вівсі обидва курені вже вийшли, як і полк УСС, разом. Тут у с. Вівся народилася і перша стрілецька пісня.

 

Впродовж 8-11 жовтня не стихав артилерійський вогонь з позицій російських військ, найсильніший з тих, яких за часи війни знали стрільці. Це була ознака наступу російських військ, що почався 12 жовтня під Семиківцями, а 17 жовтня захлинувся. Та вже 30 жовтня вони пішли у новий наступ. І знову одноденний артобстріл. 1 листопада 1915 року царські війська вночі вдарили на Семиківці і здобули їх. Рятувати становище кинули УСС. II курінь зайняв позицію біля Раковця, І курінь (дві сотні) вийшов над р. Студинка, інші дві сотні – до с. Ішкова. Між обома частинами куреня став 35 полк австрійської армії. Бої тривали 1-3 листопада. Кривавими були ці дні. Битва нагадувала бойню. Ніби тут вирішувалась доля війни. Тисячі трупів заслали подільський чорнозем. Але новим атакуючим не було спину. Поле бою нагадувало чотирикутник смерті: р. Студинка-Семиківці-Раковець-р. Студинка. Двічі окопи займали царські війська та обидва рази лише на короткий час. Тільки 5 листопада наступ було відбито, а з 8 листопада припинились будь-які військові дії. В цьому чотирикутнику смерті УСС втратили 49 вбитими, 188 пораненими, 157 полоненими з 1700 стрільців, які були в І полку УСС 28 жовтня.

 

Семиківці стали третім, після Маківки та Болехова, військовим подвигом УСС, їх славною сторінкою, великою надією української громади на відродження української держави.

 

Війна породила новий тип українця у способі мислення, поведінці, усвідомленні своєї гідності, розумінні своїх прав та обов'язків.

 

Події 1989 і 1990 року у Львові підтверджують, що цей тип українця живий і до наших днів.

 

А тоді, в 1915 році на Маківці, під Болеховом і Семиківцями творилося цілком нове покоління українського народу, якісно відмінне від попереднього.

 

Після припинення військових операцій І курінь (комендант В. Дідушок) розташувався у Соснові, II курінь (командант С. Горук) – над Тудинкою. Станом на 8 грудня І полк УСС мав 32 старшин і 1259 стрільців. Тут була утворена технічна сотня.