Україна в боротьбі за Незалежність. Частина ІІ. (Автор: Лялька Ярослав)

опубліковано 4 жовт. 2013 р., 12:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 жовт. 2013 р., 10:13 ]

Три окремі національно-патріотичні угрупування почали майже одночасно організовувати повстанські військові формування. Ними керували від ОУН(б) Микола Лебедь („Максим Рубан"), від ОУН(м) – Олег Ольжич, третьою групою – Тарас Боровець („отаман Тарас Бульба"), який мав зв'язок з урядом УНР в екзині (Содоль Петро. Українська Повстанча Армія. 1943-1953. Довідник. – Нью-Йорк, 1994. – С. 11).

 

Перші два військові відділи ОУН(б) появилися на Поліссі у жовтні 1942 р. Їх керівниками були військовий референт Краєвого Проводу ОУН(б) на північно-західних землях України Сергій Качинський („Остап") та визначний член ОУН(б) Гриць Перегійняк („Довбешко-Коробка"). Об'єктами їхньої боротьби на початку були закинуті з Росії червоні партизани, створені німцями загони польської поліції та загони підпільної Армії Крайової, які нищили українські села, грабували і вбивали селян.

 

На початку 1943 р. відбулися перші сутички українських повстанців з німцями. 7 лютого 1943 р. сотня УПА під командуванням Гриця Перегійняка напала на м. Володимирець. Було взято тюрму і звільнено всіх в'язнів, захоплено багато зброї. 22 лютого ця ж сотня атакувала м. Висоцьке. Тут у бою з німцями загинув командир Гриць Перегійняк. У другій половині лютого сотні УПА провели ряд боїв проти большевицьких партизанів. У ніч з 10 на 11 березня сотня УПА атакувала військовий склад в Оржеві, де було вбито близько 60 німецьких вояків. У цьому бою поліг командир сотні УПА Сергій Качинський «Остап»).

 

Незважаючи на втрати, сили повстанців продовжували зростати. Основою нових загонів ставали підпільні організації ОУН(б), масово вливались в ряди УПА волиняни. Наприкінці березня 1943 р. за наказом Проводу ОУН у ліси пішла озброєна українська поліція, сформована бандерівцями ще в 1941 р. В УПА влилось в той час багато уродженців Східної України.

 

Бої з німцями носили жорстокий характер. Відділи УПА зайняли Володимирець, Степань, Топоровичі, Людвипіль, Державне, Олику, Цумань, Горохів та інші населені пункти. Німецькі залоги в цих районах було розбито та розігнано. 10 квітня 1943 р. підпільники одночасно напали на охорону тюрем у Крем'янці, Дубно, Ковелі, Луцьку, Рівному, Горохові, Ківерцях, Любомлі, звільнивши сотні в'язнів. Загін УПА роззброїв охорону табору військополонених у Ковелі, збірного центру у Ківерцях. Колишні в'язні добровільно поповнювали ряди повстанців. У квітні того ж року спалено на Володимирщині майже всі держгоспи, перейменовані німцями на так звані „лігеншафти" (Лебедь Микола. Вказ. праця. – С. 363-364.; Косик Володимир. Вказ. праця. – С 54.).

 

У другій половині квітня 1943 р. після важких боїв з німцями українським повстанцям вдалося повністю визволити багато районів Волині. Під контролем окупантів залишилися великі міста та ділянки навколо залізниць та шосейних доріг. Загони УПА здійснювали ряд успішних нападів на поїзди, якими гітлерівці вивозили насильно захоплених жителів України на примусові роботи до Німеччини.

 

2 травня 1943 р. від куль українських повстанців на шляху Ковель-Рівне загинув начальник СА (штурмові відділи нацистської партії) Віктор Люце разом зі своїм штабом. На звільнених від німців теренах сформовано українську адміністрацію, маєтки ліквідованих „лігеншафтів" передано селянам, які забезпечували продовольством повстанців. Почав діяти ряд підприємств, де вироблялися товари першої необхідності для війська і цивільного населення. Було відкрито школи, організовано медичну допомогу для дітей. Відкрито медичні курси для підготовки санітарів. Населення кожного села пройшло інструктаж, як захищатися від ворогів.

 

У боях з гітлерівцями, бандами червоних і польських грабіжників прославилися курені УПА командирів майора Голубенка (сотні „Байди", „Залізняка", „Кубіка"), „Щуки", „Яреми»'", загони УПА на чолі з „Черняком", „Круком", „Осипом", „Максом", „Енеєм", „Юрком", „Борсуком", „Орликом", „Чорнотою" та ін. Для кращого керівництва українським збройним підпіллям створено Крайовий Військовий Штаб на чолі з поручником Івахівим („Сомом"). Після його загибелі 13 травня 1943 р. у бою з нацистами новим шефом Крайового Військового Штабу став поручник Василь Сидор („Шелест") (Мірчук Петро. Вказ. праця. – С. 36; Державність. – 1992, жовтень-грудень. – С. 45-46).

 

Першим головним командиром УПА на Волині і Поліссі (згодом отримала назву „УПА-Північ") став Дмитро Клячківський („Клим Савур"), Крайовий Провідник ОУН(б) на північно-західних землях України. Шефом (третій з черги) Крайового Військового Штабу в серпні 1943 р. було призначено полковника Армії УНР Леоніда Ступницького („Гончаренка"), начальником оперативного відділу полковника Миколу Омелюсіка, начальником розвідувального відділу полковника Литвиненка. Місцем постою командування УПА була Костопільщина на Поліссі. Території, до якої ввійшла також Житомирщина, ділилась на чотири воєнні округи. Командиром ВО „Заграва" був поручник Іван Литвинчук („Дубовий"), ВО „Тури" поручник Юрій Стельмащук, ВО „Богун" поручник Петро Олійник („Еней") та ВО „Тютюнник" поручник Федір Воробець („Верещака") (Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто, 1989. – Т. І. – С. 28; Содоль Петро. Вказ. праця. – С. 16).

 

У квітні 1943 р., за даними Володимира Косика, УПА налічувала 8-10 тисяч вояків. У червні цього ж року її чисельність подвоїлася і продовжувала зростати. Другим за значенням був партизанський рух під керівництвом Тараса Боровця („Тараса Бульби"). Від липня 1943 р. його загони називалися Українською Народною Революційною Армією (УНРА) і налічували від 4 до 6 тис. вояків. У збройних загонах, які формував заступник А. Мельника Олег Ольжич, було мабуть, від 2 до 3 тисяч вояків (Косик Володимир. Вказ. праця. – С. 370-371).

 

ОУН(б), враховуючи сумний досвід національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., боролася проти всякого отаманства. Одночасно вона вела переговори з метою об'єднання всіх повстанських відділів в одну армію під єдиним командуванням. Коли ж не вдалося дійти до порозуміння, військові відділи УПА оточили і роззброїли у липні 1943 р. повстанські загони Олега Ольжича, а в серпні 1943 р. – роззброїли основні відділи Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця („Тараса Бульби"). Ці акції вдалися без пролиття крові, і більшість старшин і воїнів влилися в Українську Повстанську Армію.

 

З весни 1943 р. відділи УПА почали проникати на Правобережну Україну. Тут вони допомагали місцевим повстанським загонам вступати у жорстокі сутички з гітлерівцями, большевицькими партизанами. Влітку 1943 р. загони УПА активно діяли на Поділлі (Ярмолинці, Проскурів, Кам'янець-Подільський), Житомирщині, Черкащині, Київщині, Вінничині, Дніпропетровщині. Тут утворено „УПА-Південь" на чолі з Омеляном Грабцем („Батько"). Вона мала три воєнні округи – „Холодний Яр", „Умань", „Вінниця". Передбачалося об'єднати загони повстанців з районів Києва, Центру, Сходу України в „УПА-Схід", але цей план не вдалося здійснити через наступ большевицьких військ.

 

У Галичині ОУН(б) ще з вересня 1941 р. таємно вишколювала своїх прихильників на військових курсах. Ними керував Крайовий Військовий Штаб під проводом поручника Павлишина („Вовка"). У середині 1943 р. через загрозу появи на Прикарпатті і в Карпатах большевицьких партизанів С. Ковпака і через нестерпний терор німців щодо українського населення створено Українську Народну Самооборону на чолі з поручником Олександром Луцьким. Наприкінці 1943 р. УНС отримала назву „УПА-Захід". Її командиром призначено поручника Василя Сидора („Шелеста"). Восени 1943 р. виникли перші повстанські відділи на Буковині і в Бессарабії, що прийняли тимчасову назву Буковинська Українська Самооборонна Армія. У травні 1944 р. БУСА ввійшла до „УПА-Захід" (Мірчук Петро. Вказ. праця. – С. 37), що мала шість військових округ: перша (місто Львів та Янівський полігон) – командир хорунжий Віктор Степанович Харків („Хмара"); друга (тодішня Львівська область без Львова, Холмщина та Любачівщина) – поручник Остап Линда („Ярема"); третя (Тернопільська область з Рогатинщиною, але без Крем'янеччини) – хорунжий Омелян Польовий („Остап"); четверта (Станіславська область із Буковиною, але без Рогатинщини) – поручник Іван Бутковський „Гуцул"); п'ята (тодішня Дрогобицька область) – Іван Белейлович („Дзвінчук"); шоста (Лемківщина, Перемишльщина, Ярославщина) – хорунжий Яків Чорній („Ударник"). Перша і п'ята ВО діяли окремо тільки в 1943-1944 рр., пізніше ввійшли до складу інших (Содоль Петро. Вказ. праця. – С. 20-211).

 

У зв'язку з територіальним розширенням дій УПА створено Головну Команду УПА і Головний Військовий Штаб (ГВШ). Восени 1943 р. за рішенням Головної Команди на пост Головного Командира призначено підполковника Романа Шухевича („Тараса Чупринку"). На майора Дмитра Грицая покладено обов'язки шефа ГВШ УПА, а його заступником став Олекса Гасин („Лицар"). Дмитро Клячківський („Клим Савур") очолив „УПА-Північ". Всі три оперативні групи УПА налічували на початку 1944 р. 13 округ, вони ділилися на тактичні відтинки. Самостійною одиницею дій УПА була сотня, яка налічувала 160-200 вояків. Для проведення більших військових операцій 3-4 сотні об'єднувалися в курені. Сотні ділилися на чоти, чоти – на рої.

 

Якою ж була чисельність Української Повстанської Армії? Член Проводу ОУН, член Президії УГВР, відповідальний редактор журналу „Ідея і чин" Мирослав Прокоп пише, що в час найбільшого посилення боротьби з гітлерівцями восени 1943 і навесні 1944 рр. УПА разом з підпільними кадрами ОУН налічувала 40 тис. чоловік. На рік пізніше на переломі 1944-1945 рр. у час кривавих боїв з большевиками УПА налічувала 20-30 тисяч воїнів. Колишній начальник оперативного відділу Краєвого військового штабу УПА М. Омелюсік у своїх спогадах зазначав, що під кінець 1943 р. „УПА-Північ" мала 20 тис. озброєних людей, а „УПА-Захід" найбільшої кількості досягла в середині 1944 р. Відомий вчений-історик Петро Содоль вважає, що „УПА-Захід" під кінець літа 1944 р. налічувала 10 тисяч вояків, а загальна чисельність УПА ніколи не перевищувала 25-30 тисяч вояків. Але через брак документів точної кількості повстанців встановити неможливо (Прокоп Мирослав. Напередодні незалежності України. – Нью-Йорк, Париж-Торонто-Львів, 1993. – С. 76; Літопис УПА. – Т. І. – С. 37.; Содоль Петро. Вказ. праця. – С. 48).

 

Численні документи ОУН-УПА, захоплені енкаведистами, засвідчують, що в УПА воювали представники усіх регіонів України. Збереглися картки обліку 1305 вояків „УПА-Північ". Переважали серед них галичани і волиняни. Понад 300 осіб походили з інших районів України. Чернігівська область в цьому списку представлена сотнею бійців, Сумська – 79, Дніпропетровська – 17, Ворошиловградська (тепер Луганська) – 11, Житомирська – 13, Запорізька – 4, Київська – 9, Полтавська – 7, Харківська – 8, Хмельницька – 10, Черкаська – 6. В цьому списку є також українці з інших етнічних українських земель з- поза меж тодішнього державного кордону України. Були українці з Кубані, Курської, Воронезької областей. А деякі, котрі записалися українцями, походили з Іркутської і Новосибірської областей. Були серед повстанців також росіяни і узбеки (док. № 159). Наведені дат заперечують брехливість комуно-большевицької пропаганди про те, що в УПА воювали тільки вихідці із західноукраїнських земель.

 

У другій половині 1943 – першій половині 1944 р. УПА вела боротьбу на два фронти – проти гітлерівських і московсько-большевицьких військ. Рейхкомісар України Еріх Кох 25 червня 1943 р. у листі до Альфреда Розенберга визнав, що німці були змушені повністю залишити територію генеральної округи Волинь-Поділля (Луцька-Житомирська області), що мала площу 174000 квадратних кілометрів. Північну частину цієї території контролювали большевицькі партизани, а південь Волині був у руках українців. Кох писав, що „українські націоналістичні банди", мають „суворе і вміле керівництво" і „вражаюче озброєні". Вони нападали на об'єкти, важливі для експлуатації країни і постачання продовольства для фронту, а також на залізничні шляхи, дороги, мости, державні господарства, молочарні, елеватори, промислові підприємства. Ці „банди" також нападали на кожного німця, що з'являвся у зоні, яку вони контролювали (Косик Володимир. Вказ. праця. – С. 422-423).

 

Для боротьби з українським повстанським рухом німці створили спеціальний штаб (_Банденбекемпфунг" – „поборювання банд") з центром у Володимирі-Волинському. Ним керував штурмбанфюрер СС Плятє, якому підпорядковувались всі військові і політичні сили. У червні 1943 р. гітлерівці під командою генерала Гінулера провели широкомасштабну акцію проти УПА, однак вона закінчилась невдачею. У липні 1943 р. німці розпочали новий наступ проти повстанських формувань під командою обергрупенфюрера СС генерала поліції Еріха фон дем Баха-Зелевські. Майже 10 тисяч солдат під командою генерала-карателя чинили дикі звірства на Волині і Поліссі, використовували танки, літаки, бронетранспортери. У ході цих операцій німці масово знищували мирне населення. 14 липня вони спалили село Малин з 850 жителями (українці і чехи). Крики людей, зачинених у церкві, школі і стодолах, було чути на багато кілометрів. У ніч з 15 на 16 липня гітлерівці заарештували понад 2 тисячі представників української інтелігенції, зокрема 280 – у Крем'янці, 200 – у Рівному, 160 – у Луцьку і всіх розстріляли. У липні 1943 р. між німцями і УПА відбулось 35 боїв, у серпні – 24, у вересні – 15. У цих боях полягло 1237 повстанців, загинуло майже 5 тисяч мирних жителів. Німці втратили понад 3 тисячі вояків (Літопис УПА. – Т. 2. – С. 162-165).

 

Чимало важких боїв між частинами УНС-УПА і гітлерівцями відбувся у Галичині і на Поділлі. Так, у вересні 1943 р. німці зазнали значних втрат при спробі знищити табір українських повстанців, розташований у горах (між Суходолом і Липовицею). У середині жовтня 1943 р. гітлерівці атакували табір УПА в горах неподалік Космача (Станіславщина). Тут були втрати з обох сторін. Все ж німці змушені були відступити.

 

10 жовтня 1943 р. у зв'язку з активізацією дій українського підпілля німецькі власті ввели надзвичайне становище у всій Галичині. Публічні страти (повішення, розстріли) стали постійним явищем (З 10 жовтня 1943 до 10 червня 1944 р. військово-польові суди засудили на смерть 15771 українського патріота.).

 

У грудні 1943 р. гітлерівці кинули великі військові сили проти УПА біля Станіслава („Чорний ліс") і Самбора (Львівщина). Загін УПА біля села Недільна, неподалік Самбора, атакували два німецькі полки. У кривавому бою загинули 34 повстанці і 160 ворожих солдатів. 9 січня 1944 р. загони „УПА-Південь" під командуванням „Бистрого" розбили німецьку колону в Лисогірці поблизу Кам'янця-Подільського. Повстанці взяли значні трофеї: 7 кулеметів, 2 міномети, 10 рушниць, 30 тисяч патронів, 500 гранат, 3 радіостанції. 9 липня 1944 р. дві німецькі дивізії розпочали наступ зі сторони Синевідсько-Рожанка і Болехова через Тисів і Презу на укріплення УПА біля сіл Кам'янка і Липа. Тут розташувалися старшинська школа УПА „Олені", підстаршинська „Беркути", військова лічниця УПА (майже 40 важкоранених повстанців) і 2 курені під командою Василя Андрусяка („Грегіта", „Різуна") та Козака. Повстанці зуміли перевезти поранених вояків у найближчі села і ліси. Отримавши від полонених німецьких офіцерів інформацію про сили ворога, загони УПА зайняли вигідні позиції і прийняли бій. Німці потрапили під перехресний вогонь повстанських гармат і, зазнавши значних втрат, відступили.

 

9 липня 1944 р. загони УПА закріпилися на горі Лопата. Тут знову відбувся бій з німецькими і угорськими військами, в якому підпільники напали на відступаючі німецькі частини між Брязою і Тисовцем. Бої з гітлерівськими військами тривали до 16 липня 1944 р. Втрати німців у цих боях були великими (док. № 149).

 

Ще у 1943 р. УПА перестала бути лише оунівським військом, а перетворилася у загальнонаціональну збройну силу. У ній боролися всі, хто відстоював Самостійну Українську Державу, не зважаючи на політичні погляди, політичні переконання і партійну приналежність. Тому життя висунуло потребу зміни в організаційній структурі та в програмі ОУН(б). 21-25 серпня 1943 р. у Бережанському районі Тернопільської області відбувся III Надзвичайний Великий Збір ОУН. Прибули делегати з різних частин України – Микола Арсенич, Яків Бусел, Ростислав Волошин, о.Іван Гриньох, Роман Кравчук, Василь Кук, Микола Лебедь, Омелян Логуш, Зіна Л., Дмитро Маївський, Зіновій Марцюк, Василь Охримович, Василь Потішко, Михайло Полідович, Йосип Позичанюк, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Михайло Степанюк, Роман Шухевич та ін.

 

Керівники українського підпілля підвели підсумки національно-визвольної боротьби. Відзначалося, що в нерівному бою з ворогом полягли тисячі українських патріотів, „стверджуючи своєю кров'ю незламну волю жити на своїй землі вільним життям". Підкреслювалося, що, незважаючи на втрати, вже „у липні 1943 р. 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів". У політичній програмі III Надзвичайного Збору ОУН(б) ще раз підтвердила, що її головна мета – це створення Самостійної Української Соборної Держави.

 

Відзначалось, що ОУН(б) бореться також за те, щоб кожен народ міг жити у своїй незалежній державі, бо усунення будь-якого панування одного народу над іншим є попередньою умовою до створення у світі справедливого порядку. У постанові III Надзвичайного Збору ОУН(б), зокрема, говорилося: „ОУН з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал-соціялістичних програм та політичних концепцій, бо вони є інструментом завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, „визволяв", „брав під охорону", „під опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок" (док. № 23).

 

На III Надзвичайному Великому Зборі ОУН(б) реорганізовано структуру Проводу ОУН. Створено бюро Проводу у складі трьох чоловік: голова – Роман Шухевич, заступники Дмитро Маївський і Ростислав Волошин. До складу Проводу ввійшли: Василь Кук („Леміш"), Дмитро Грицай („Перебийніс"), Яків Бусел („Дніпровий"), Микола Арсенич („Михайло"), Михайло Степаняк („Лекі"), Роман Кравчук („Петро") та ін. III Надзвичайний Великий Збір ОУН(б) провів демократизацію ОУН і її керівництва, зняв лозунг „Україна для українців". Член УГВР Дарія Ребет писала, що Збір створив підставу для визнання непартійного, а всенаціонального керівництва боротьбою за відновлення української державності (Здалека про близьке. – Львів. 1992. – С. 92).

 

Політична програма ОУН(б) стала програмою УПА. Вона була надрукована і поширена на Україні у вигляді відозви „За що бореться визвольна революційна Українська Повстанська Армія" (док. № 26). Передові ідеї незалежності народів і свободи людини, що їх голосила УПА, притягали в її ряди багатьох втікачів-військовополонених з німецьких концтаборів та зорганізованих німцями із військовополонених різних допоміжних поліційних формувань. В УПА служили грузини, вірмени, литовці, азербайджанці, білоруси, татари, чехи, словаки, італійці, росіяни, бельгійці, французи, угорці, голландці, євреї та ін. Серед них були освічені люди, військові спеціалісти. При УПА були створені окремі національні відділи під керівництвом представників різних народів.

 

З метою поширення боротьби проти окупаційних режимів в Україні за ініціативою командування УПА у листопаді 1943 р. у лісі на Житомирщині відбулася конференція поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії. В її роботі взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей. Конференція прийняла два документи – „Постанову Першої конференції поневолених народів Східної Європи та Азії" і „До поневолених народів". У них були заклики до боротьби за знищення тюрми народів СРСР і створення незалежних національних держав.

 

ОУН(б) і УПА розуміли, що потрібний надпартійний політичний орган, який об'єднав би всі національно-визвольні сили українського народу. Внаслідок кропіткої консолідаційної підготовки у липні 1944 р. біля села Недільна на Самбірщині під охороною загонів УПА за участю представників усіх частин України відбулися збори, на яких був створений тимчасовий підпільний український парламент – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Обрано бюро УГВР, куди ввійшли киянин професор Кирило Осьмак – голова, Василь Мудрий, Іван Вовчук та о.Іван Гриньох – заступники голови, Роман Шухевич – голова Генерального секретаріату і генеральний секретар військових справ, Микола Лебедь – генеральний секретар закордонних справ, Ярослав Біленький – генеральний суддя, Ростислав Волошин – генеральний секретар внутрішніх справ. Членами УГВР були обрані о.д-р Микола Галянт, Дарія Ребет, д-р Юрій Липа, Йосип Позичанюк та ін. Заступником голови Генерального Секретаріату УГВР обрали майора Петра Федуна („Петра Полтаву").

 

Згідно з Тимчасовим Устроєм, схваленим на зборах, „УГВР – це верховний орган українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД", який

а) консолідує самостійницькі суспільно-політичні елементи;

б) координує діяння політично активних середовищ;

в) очолює визвольну боротьбу, дає напрям українській державницькій політиці та

керує нею;

г) репрезентує український народ та його державницькі змагання перед зовнішнім світом (док. № 42).

 

У прийнятому тоді ж універсалі УГВР присягала боротися за те, щоб „український народ був володарем на своїй землі", закликала національні меншини, що живуть на українських землях, „активно включатися в українську визвольну боротьбу", гарантувала їм „повні громадянські права в українській державі". В універсалі УГВР підкреслювала, що із „сусідніми державами бажає жити в добросусідських взаєминах та співпрацювати у спільній боротьбі при умові пошанування ними визвольної боротьби українського народу" (док. № 43а).

 

Головний командир УПА Роман Шухевич, виступаючи на закінченні роботи УГВР, заявив: „Ми всі вояки УПА і всі підпільники, в тому і я, повністю свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю Вас, що не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова генерація, яка завершить те, що нам не суджено було завершити. Ми віримо глибоко в українське молоде покоління, що прийде після нас" (Див: Здалека про близьке. – С. 49.).

 

УГВР, Провід ОУН(б), Головне командування УПА залишилися в Україні. Для налагодження зв'язків із західними державами Микола Лебедь, Василь Мудрий, Іван Вовчук та о.Іван Гриньох були вислані за кордон.

 

У другій половині 1944 р. всі українські землі були окуповані червоною армією. Із східних районів російської імперії на західноукраїнські землі з часу „визволення", як говорилось у листі, надісланому в лютому 1945 р. секретарем ЦК КП(б)У М. Хрущовим секретарю ЦК ВКП(б) Й. Сталіну, було направлено 42 тис. чоловік, з них 19348 членів і кандидатів у члени ВКП(б) (ЦДАГОУ. ф. 1, оп. 75, стр. 4, арк. 15).

 

У наступні повоєнні роки прибули ще сотні тисяч окупантів. Вони зайняли посади в партійно-совєтських і культурно-освітніх органах і організаціях, здійснювали зросійщення українців, зневажали українську мову, культуру, звичаї, історію. Оголошена була примусова мобілізація чоловіків до большевицької армії. Тільки із Рівненщини у 1944 р. на фронт було відправлено 115828 призовників (док. № 57). Непідготовлених новобранців, часто без зброї, кидали на передові лінії фронтів, що приводило до великих людських втрат. Це було планове винищення чоловічого населення України. На всі селянські господарства, пограбовані до того гітлерівцями і знищені війною, були накладені великі контингенти хліба і м'яса, які під контролем партійних органів стягались військовими загонами (док. № 148).

 

ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У вимагали детальних інформацій про події на західноукраїнських землях. Начальник політичного управління 1-го Українського фронту генерал-майор С. Шаталов 5 лютого 1944 р. доносив секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову: „Украинские националисты имеют свой центр „Организация украинских националистов" (ОУН). В подчинении центра имеется сеть краевых, окружных, районных и подрайонных организаций. Такие организации вскрыты и ликвидированы органами „Смерш" в Васильковском, Фастовском, Бышевском и Обуховском районах Киевской области. Материалами следствия установлено, что данные организации были созданы в 1941 году прибывшими из Западной Украины представителями центра ОУН – Черненко, Богдановым, Донским, Сак и другими, сразу же после оккупации указанных районов немцами. Идейным руководителем ОУН является Степан Бандера. В 1941 году во время оккупации немцами Западной Украины Бандера открыто провозгласил манифест о создании „самостийной Украины без немцев и советов", за что был немцами арестован. Бандеровская группа наиболее многочисленная среди украинских националистов".

 

У цьому ж донесенні далі зазначалось: „Украинские националисты широко развернули печатную агитацию. В 1943 году они издавали бюллетени под различными названиями: „Информатор" (орган ОУН), „Вильна Украина" (орган ОУН), „До зброї" („К оружию" – орган УПА), юмористический журнал „Перец" и много различных листовок. Так, например, в наши руки попали листовки, обращенные к

а) украинскому народу,

б) гражданам Украины,

в) бойцам и офицерам Красной Армии,

г) красным партизанам,

д) власовцам („добровольцам при немецких воинских частях"),

е) донским казакам,

ж) кубанцам,

з) узбекам, казахам, туркменам, таджикам, башкирам,

и) армянам и другим народам Кавказа,

к) грузинам,

л) мадьярам.

Все печатные издания носят ярко выраженный антисоветский характер. В своей агитации среди населения националисты всячески стремились и стремятся привить украинцам чувство ненависти и вражды к Советской власти и коммунистической партии..." (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 930, арк. 11-14).

 

У багатьох інформаціях обласних комітетів КП(б)У центральному комітету партії говорилося про великий вплив оунівських організацій серед народу. Ось характерний приклад: „Совершенно секретно. ЦК КП(б)У тов. Коротченко Д.С. На территории Тернопольской области действуют 4 окружных провода ОУН:

1) Тернопольский – окружной проводник „Захар"

2) Чортковский – окружной проводник „Старий"

3) Бережанский – окружной проводник не установлен

4) Кременецкий – окружной проводник „Корж".

Первые три – как размещавшиеся на территории т. н. Галиции входили в состав Львовского Краевого провода, а четвертый (Кременецкий) как относящийся к Волыни – входил в состав Волынского Краевого провода. В каждый окружной провод входят 6 надрайонов, в надрайон – 6-7 районов, в район – 3-4 подрайона, в подрайон – 10-12 станиц, из которых каждая возглавлялась так называемым „станичним". В результате столь широкого разветвления – все населенные пункты области охвачены сетью оуновских ячеек. Каждый районный провод (как и вышестоящий провод) имеет в своем составе следующие отдели или референтуры:

1) Политический

2) Оргмобработы (военный)

3) Служба безпеки (СБ)

4) Хозяйственный

5) Школьный

6) Женский (сюда же входят УЧХ)

7) Молодежный.

 

Такое структурное построение дает возможность руководству „ОУН" охватить своим влиянием все сферы жизни и деятельности села и города, все слои населения, включая подростков („юнакив"), девушек и даже стариков, которые максимально используются в интересах ОУН и УПА" (Там же. – Арк. 178-180).

 

Для боротьби з українським підпіллям уже навесні 1944 р. перекинуто війська НКВД. Зокрема, у Волинській, Рівненській, Львівській, Тернопільських областях сконцентровано дві стрілецькі дивізії, 15 бригад і 4 полки енкаведистів загальною чисельністю понад 26 тис. чол. Але цього московським окупантам було ще замало. У березні 1944 р. тимчасово виконуючий обов'язки начальника внутрішніх військ НКВД генерал-лейтенант Кирюшин зазначав, що на території Волинської та Рівненської областей „по окончании оперативной командировки с Северного Кавказа будут сосредоточены: 19-я стрелковая бригада численностью 2958 человек, 21-я стрелковая бригада численностью 2958 человек".

 

На боротьбу з УПА кинуто танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії, до якої входило 22 танки, шість бронепоїздів: № 46 – у м. Рівне, № 73 – у Кам'янку-Струмилову на Львівщині, № 26 – у Станіслав, № 42 – у м. Львів (аж із Забайкалля) та № 45 – у м. Тернопіль (з Баку). Особовий склад цих бронепоїздів налічував 7700 чол. (Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні в 1917-1953. – К., 1994. – С. 177-178).

 

Військам НКВД, кількість яких у наступні роки зросла, допомагали військові підрозділи НКГБ, 1-го Українського фронту, Прикарпатського і Львівського військових округів, понад 300 „истребительных батальонов", червоні партизани. У березні 1944 р. начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач надіслав секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову на затвердження план ліквідації українського підпілля, що діяло на території Житомирської і Рівненської областей, північних районів Тернопільської і Кам'янець-Подільської областей. У ньому говорилося: „Для ликвидации действующих банд украинских националистов – привлечь партизанские соединения и отряды: Олексенко, Одухи, Кота, Мищенко, Нырко и Федорова, Кизя общей численностью до 8000 человек, количество отрядов и их численность в случае необходимости можно довести до 12-15 тис. человек. Руководство боевой деятельностью партизанских отрядов, привлекаемых для ликвидации банд и увязку боевых действий с НКВД УССР и войсками по охране тыла фронтов и армий – возложить на тройку или оперативную группу, в составе которой ввести представителя ЦК КП(б)У, НКВД, НКГБ УССР и УНКВД. Оперативную группу, со средствами связи, дислоцировать в г. Ровно" (док. №- 38).

 

Крім того, рішенням ЦК КП(б)У в 1944 р. на базі розформованого партизанського з'єднання С. Ковпака утворено партизанську дивізію, командиром якої призначено П. Вершигору. Її завдання було визначено у радіограмі № 991 за підписом М. Хрущова: „Генерал-майору Вершигора... Исходя из боевого прошлого вашей дивизии, она не расформировывается, а передается под ведение НКВД УССР для борьбы с немецко-украинскими националистическими бандами..." (Літературна Україна. – 1992. – 5 червня).

 

Нагромаджена величезна військова каральна потуга, дії якої спрямовували і контролювали партійці ЦК з Москви і Києва, місцеві партійно-совєтські органи, здійснювали блокаду західноукраїнських земель, вели неоголошену війну проти українців, масово знищували їх. В архівах збереглися численні офіційні документи з таємничими позначками: „особая папка", „совершенно секретно", „секретно". З цих пожовклих від часу документів постає велика народна драма. Слабоозброєне, але сильне духом українське національно-визвольне підпілля, якому допомагав весь народ, чинило героїчний опір московським карателям. Галина Дідик, голова Українського Червоного Хреста, підкреслювала, що це була „всенародна боротьба проти російської окупації і терору. Це був рух самооборони..." (док. № 138).

 

На початку 1944 р. криваві бої розгорнулися на Поділлі, Волині, Поліссі, у районах дислокації „УПА-Південь" і „УПА-Північ". Начальник політичного управління 1-го Українського фронту генерал-майор юстиції С. Шаталов 5 лютого 1944 р. повідомляв М. Хрущову: „При продвижении Красной Армии по территории Правобережной Украины и особенно по территории Западной Украины имели место вооруженные столкновения отдельных подразделений Красной Армии с вооруженными бандами националистов. Например, подразделение 447 с. п. 397 СД 13 армии в районе деревни Корчица Ровенской области встретилось с отрядом УПА, который неожиданно открыл огонь по нашим бойцам. В результате завязавшегося боя отряд был рассеян. Один из участников отряда – Корзун Микола Филипович, 1921 г. рождения, украинец, крестьянин, был захвачен в плен. На допросе показал, что состоит в отряде „Лайдака" (псевдоним), который насчитывает до 300 человек. Отряд имеет на вооружении 1 орудие, 6 пулеметов. Весь личный состав отряда вооружен винтовками русского образца. О целях борьбы повстанцев Корзун показал следующее: „Поскольку немецкая армия под ударами Красной Армии изгоняется все дальше на запад, необходимость борьбы против немцев отпала, поэтому главным образом ставится задача борьбы с Советской властью".

 

У цьому донесенні далі відзначалося: „18 января 1944 года, в районе северо-западнее города Сарны, при проческе лесного массива подразделениями ГКК, произошло вооруженное столкновение с отрядом УПА под командованием „Яреми" (псевдоним), который насчитывал в своем составе до 100 активных штыков. В результате завязавшейся перестрелки было убито 17 и ранено 21 человек-оуновцев. С нашей стороны убит рядовой 8-го гв. кавалерийского полка. При ликвидации вышеуказанного отряда УПА захвачено: 1 радиоприемник, 10 лошадей, 3 брички, одна кухня, 4 винтовки, 1 автомат, 1 пистолет и документы отряда. Кроме этого, задержано 8 человек участников отряда „Яреми", в том числе руководитель группы Вознюк Григорий Иванович. Ряд аналогических столкновений с вооруженными бандами националистов имели и другие подразделения частей фронта" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 930, арк. 16-18).

 

Втрати в цій кривавій боротьбі були значними з обох боків. В одному з повідомлень у ЦК КП(б)У від начальника відділу контрозвідки „Смерш" 13 армії полковника Александрова говорилось, що 29 лютого 1944 р. поблизу сіл Милятино-Сиянці на Рівненщині „бандой „Зеленого" в количестве 80-90 чел. было совершено нападение на группу автомашин, которыми ехал командующий 1-го Украинского фронта генерал армии тов. Ватутин" (док. № 32а). Його було важко поранено, а 15 квітня совєтський генерал помер у Києві. У відповідь на це московські окупанти провели широкомасштабну каральну акцію за особистою вказівкою маршала Г. Жукова, якого ветеран війни москвич Ю. Сорокін вдало назвав „цепным псом Сталина" (Демократическая Россия. – 1991. – № 19).

 

Кілька бригад НКВД і частин червоної армії (до 30 тис. солдатів з гарматами, танками, літаками) здійснили блокаду партизанських територій на лінії Шепетівка-Рівне-Збараж. Карателі під командою генерал-майора НКВД Марченка в результаті безперервних боїв 23-24 квітня оточили в Гурбенських лісах на Рівненщині більшість відділів „УПА-Південь" чисельністю близько п'яти тисяч чоловік. За даними українського підпілля, у боях загинуло 60 повстанців, майже 100 було поранено, понад 200 новобранців УПА, які потрапили у полон до ворога, були закатовані: Шести куреням УПА під командою шефа Краєвого військового штабу „УПА-Південь" Миколи Свистуна („Ясеня") вдалося вирватися з оточення. Жорстокі бої продовжувались до кінця 1944 р. В донесенні секретаря Рівненського обкому партії В. Бегми М. Хрущову повідомлялося: „В конце апреля и мая 1944 года в Кременецких лесах были проведены две крупных операции по ликвидации Южной группы УПА (группы „Енея"). В результате этой операции банда „Енея" была разгромлена. 2122 бандита было убито и 2301 захвачено..." (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1700, арк. 69-78).

 

1 травня 1944 р. командуючий 1-им Українським фронтом маршал К. Жуков отримав повідомлення, що операції проти українського підпілля тривали протягом семи днів, в окремих місцях бої продовжувалися 8-10 годин (Білас Іван. Вказ. праця. – С. 261).

 

Відомо, що карателі вбивали усіх, кого виявили в лісах. Численні втрати серед мирного населення зумовлені тим, що большевики використовували авіацію, танки, артилерію, бронепоїзди. Усіх вбитих під час таких масових каральних акцій у звітах подавали як „бандитов УПА". Так, секретар Рівненського обкому партії Бегма і начальник управління НКВД Трубников доповідали ЦК КП(б)У, що з лютого 1944 до лютого 1945 р. проведено 2109 „чекистско-войсковых операций", в результаті яких було вбито 15306 членів „бандформирований ОУН и УПА", заарештовано 18066 „бандитов" і 1246 „пособников бандитов", затримано 13136 „дезертиров Красной Армии, уклоняющихся от мобилизации", з'явилось з повинною 6913 „бандитов" (док. № 57). У цьому ж звіті відзначалося, що у повстанців було захоплено 2 літаки У-2, 19 гармат, 97 гранатометів, 32 кулемети, 5731 гвинтівки, 1531 автомат, 839 револьверів-пістолетів, 8532 гранати, 31 радіоприймач, 4 друкарні, 4 автомобілі, 298 коней тощо (док. № 57).

 

У другій половині 1944 р. большевицькі окупанти спрямували удар проти „УПА-Захід". Досвідчені у партизанських боях загони повстанців чинили героїчний опір, завдаючи ворогові відчутних втрат. Секретар Станіславського обкому партії М. Слонь в інформації від 2-3 листопада 1944 р. повідомляв у ЦК КП(б)У: „Несмотря на проведенные мероприятия, сила сопротивления и активность бандитских групп еще не подавлена. Даже в тех районах, где проводилась значительная работа по уничтожению банд (Богородчаны, Лисец, Жовтень) случаи терактов не уменьшились. В ряде сел, как не было возможности выезда актива для организации работы, так и не возможен выезд в эти села и сейчас – даже группами в 5-10 человек. В Лисецком районе на каждый наш удар отвечают ответными ударами". Далі в інформації зазначалося: „Имеют место случаи побега арестованных и уход с бандитами всей охраны (в Жовтневом районе при налете банды на районный центр из 33 „истребителей" – 32 ушли с бандитами и ими же были выпущены арестованные). Даже вследствии халатности имел место позорнейший факт побега приговоренных к высшей мере наказания, а именно: в ночь с 19 на 20 сентября областным Управлением НКГБ взяты из тюрмы 14 человек, осужденных к ВМН (до вищої міри покарання), были помещены на автомашину и повезены за город для исполнения приговоров. В пути следствия осужденные развязали один другому руки и стали разбегаться. Из-за недостаточного конвоя (всего три автоматчика) удалось убежать 9 человекам, из них 20 сентября только один обнаружен, а остальные 8 человек разыскиваются. Насколько неправильно было организовано исполнение приговоров, достаточно видно из того, что конвой чуть не пострелял один другого, образовалась паника, в результате которой был легко ранен в ногу зам. прокурора тов. Сидоров" (док. № 49а).

 

В іншому повідомленні зав. сектором відділу ЦК КП(б)У Богомолова говорилося: „Организованные банды УПА численностью до 300 человек с февраля 1944 г. по 1 января 1945 г. проводили массированные налеты на районные центры, воинские подразделения и за это время совершено 3288 банд-проявлений" (док. № 936).

 

На Станіславщині у 1944 р. повстанці 743 рази вступали у відкриті бої з москалями. Вони, зокрема, здійснили напади на районні центри: Богородчани, Войнилів, Лисець, Тлумач, Солотвино, Більшівці, Жовтень, Яблунів, Тисменицю, завдавши ворогові значних втрат. В ніч на 11 серпня 1944 р. вояки УПА напали на Яблунівський райвідділ НКВД, що знаходився у с. Ковалівці Яблунівського району. Бій тривав майже цілу ніч. Були поранені начальник райвідділу Шубін, оперуповноважений НКВД Мурашкін. Будинок НКВД повстанці спалили, захопивши при цьому багато зброї.

 

У вересні 1944 р. 19-а бригада внутрішніх військ НКВД, 14-й і 87-й полки Прикарпатського військового округу, війська 4-го Українського фронту блокували „Чорний ліс", в якому знаходився курінь Василя Андрусяка („Грегіт", „Різун"), загони „Хмари", „Нечоса", „Бойка", „Козака", „Шрама". У цих кровопролитних боях втрати були значними з обох боків. З 10 по 17 жовтня 1944 р. загони „Ромка", „Вія", „Іскри", „Рена", „Хмари", „Яструба", а також кущі самооборони „Довбуша", „Сірка", „Літуна" 15 раз вступали у жорстокі бої з облавниками. У ніч на 18 листопада 1944 р. курінь Василя Андрусяка чисельністю близько 300 чоловік ввірвався у райцентр Тлумач, знищив будинок НКВД. Було звільнено з в'язниці 40 вояків УПА. 25 листопада сотник УПА „Іскра" зі своїм загоном чисельністю 200 чоловік здійснив напад на Солотвинський райвідділ НКВД. Майже три години тривав бій з енкаведистами. У пожежі загинули начальник РВНКВД Маненко і його заступник Редкий (в іншому донесенні Рабков). „Истребительній батальйон" (90 чоловік), кинувши зброю, розбігся (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 919, л. 110).

 

Вночі 6 грудня 1944 р. повстанці захопили райцентр Тисменицю. Зруйновано будинки НКВД, НКГБ, райвійськкомат, знищено багато окупантів. Ряд вдалих боїв з большевиками провів на Станіславщині і Тернопільщині загін УПА в кількості 200 чоловік, яким командував колишній гвардії старшина Червоної армії сотник УПА Глунський („Апостол"). Цей загін сформовано переважно з уродженців східних областей України. 11 грудня 1944 р. повстанці захопили на переправі через Дністер 4 вантажних автомобілі з продуктами, награбованими москалями в навколишніх селах. З 12 по 16 грудня 1944 р. загін „Апостола" вів бої з 264-м конвойним полком НКВД. Тут сотник Глунський загинув (док. № 56). У руки повстанців потрапили учасники каральних акцій проти УПА перший секретар Лисецького райкому партії Подчасов, голова Тлумацького райвиконкому Смазнов, прокурор Тлумацького району Чувпило. За офіційними даними, у 1944 р. українські підпільники знищили 1704, поранили 350 облавників і місцевих манкуртів, які їм допомагали, 731 було захоплено у полон. Станом на 1 лютого 1945 р. у Станіславській області не з'явились на призовні пункти 15553 чоловіки (док. № 56).

 

На Дрогобиччині боротьбу з москалями в 1944 р. вели курінь Миколи Гуштака („Євгена") чисельністю 1080 чоловік, курінь Василя Мізерного („Рена"), який нараховував 750 повстанців (сотні „Байди", „Білаша", „Громика", „Карпенка", „Ворона"), загони „Пугача", „Водяного", „Богуна", „Орлика" та ін. За даними совєтських органів, у серпні 1944 р. у Дрогобицькій області налічувалося близько 100 повстанських загонів (куренів, сотень, кущів, боївок) загальною чисельністю 12500 чоловік. З серпня 1944 до 1 січня 1945 р. українські підпільники 234 рази вступали у відкриті бої з ворогом. Вони здійснили чотири напади на районні центри (Комарно, Нові Стрілища, Сколе, Журавно), 16 нападів на промислові підприємства. Було вбито 406 облавників. 10608 призовників переховувалися від мобілізації до Червоної армії (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1695, арк. 86-105).

 

У Львівській області повстанці 9 вересня 1944 р. біля села Майдан Янівського району збили військовий літак. 12 вересня загін УПА захопив залізничну станцію Угнів. Ешелон з військовим майном було знищено. 10 вересня поблизу с. Добротвора Кам'янко-Струмилівського району підпільники пустили під укіс військовий ешелон з боєприпасами. 16 вересня загін УПА в кількості 200 чоловік напав на Ново-Яричевський райвідділ НКВД, майже дві години тривав бій, убито багато ворогів, будинок НКВД спалено, звільнено з тюрми вояків УПА. 15 вересня українські підпільники розгромили ворожий гарнізон у Поморянах.

 

У Городоцькому районі центром формування українського підпілля були села Тучапи, Ляшки, Мужеловичі, Бердихів. Сюди ще у лютому 1944 р. прибуло два загони УПА (400 і 600 чоловік). Повстанці вдало діяли проти бандгруп московських карателів, зривали мобілізацію до Червоної армії, боролися з партійно-совєтськими активістами, які відбирали хліб у населення. Всі 209 військовозобов'язаних українців Тучапів пішли в УПА. У вересні 1944 р. окупанти вирішили розправитися з жителями Тучапів. За розпорядженням секретаря Городоцького райкому партії Шпитяка у село направлено групу озброєних службовців відділів НКВД, НКГБ, військкомату під командуванням ст. лейтенанта Герасим'юка, начальника райвідділу НКГБ Лабузова і лейтенанта Василєва. Село обороняв загін УПА. Підпустивши карателів, повстанці відкрили інтенсивний вогонь. Групу московських окупантів розгромлено, загинули командири каральних акцій. У донесенні секретаря Львівського обкому партії Грушецького зазначалося: „По рассказам участников боя, вооруженных бандитов насчитывалось от 200 до 250 человек. Боеприпасы бандитам подносили женщины и дети. Все население села Тучапы, забрав с собой лошадей и всех коров, ушло в близлежащие леса. В селе остались 2-3 старика и несколько старух".

 

З 27 липня до 27 серпня 1944 р. на Львівщині від рук українських підпільників загинуло 198 працівників НКВД, НКГБ, військовослужбовців, червоних партизанів, партійно-совєтського активу. 40 осіб з цього контингенту було поранено.

 

На Тернопільщині тільки протягом серпня-жовтня 1944 р. українські підпільники 73 рази вступали у бої з московсько-большевицькими карателями. 29 серпня 1944 р. секретар Тернопільського обкому партії І. Коломієць у донесенні М. Хрущову повідомляв: „19. VIII- 44 г. по дороге через небольшой лес по направлению с. Божиков Подгаецкого района, следовал батальон красноармейцев, который внезапно бандитами был обстрелян из пулеметов и минометов, батальон, не успев принять боя, был окружен, часть бойцов и офицеров убито, спаслись только 11 человек, батальон потерял 4 миномета и 7 станковых пулеметов" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 928, арк. 110-113).

 

У ніч на 12 вересня 1944 р. загін УПА в кількості 50 осіб захопив с. Струсів. Спалено будинок НКВД, звільнено з тюрми 50 підпільників. У бою знищено колишнього начальника райвідділу НКГБ Перепьолкіна та його наступника на цьому посту Малофеєва, оперуповноваженого НКГБ Ніколаєва, двох „истребителей", поранено начальника райвідділу НКВД Храпунова, начальника штабу „истребительного батальона" Іванова та ін. 15 вересня 1944 року повстанці знищили 12 партійно-совєтських працівнимків і енкаведистів Шумського району, які тероризували сільське населення (там же. – Оп. 29, спр. 929, арк. 65-75).

 

У боротьбі з московсько-большевицькими карателями українські повстанці проявили винятковий героїзм. Не було жодного випадку, щоб якийсь загін УПА здався ворогові. Свідченням цього є мужність українських підпільників, проявлена 20 вересня 1944 р. в бою з москалями при захисті села Поручин Бережанського району. Про це вороги писали: „Бандиты организовали круговую оборону в селе Поручин, заняв для этого 3-х этажное здание клуба. Бой длился около 6 часов. Не имея возможности выбить бандитов пулеметным и минометным огнем, чекистско-войсковая группа обстреляла здание клуба артиллерийским огнем. В результате артиллерийского обстрела здание загорелось и обрушилось, бандиты погибли под обломками здания (док. № 51)".

 

Земля горіла під ногами московсько-большевицьких окупантів. Масово знищуючи мирне населення, партійно-совєтські активісти, енкаведистські карателі, „истребители" смертельно боялися українських підпільників. Це засвідчують чисельні документи. Так, у рішенні бюро Волинського обкому КП(б)У від 13 вересня 1944 р. говорилося: „В розпорядженні бюро обкому КП(б)У є факти про те, що деякі партійні і радянські робітники, робітники органів НКВС і НКГБ проявляють боягузтво і, боячись сутичок з бандитами, відсиджуються в районних центрах, не виїжджають на села, не ведуть роботи серед населення. Попередити всіх комуністів, всіх робітників органів НКВС і НКГБ та всіх, хто буде уникати активної боротьби з бандитами, відсиджуватися в районних центрах, проявляти боягузтво, обком КП(б)У буде розглядати як трусів і дезертирів, виключати з партії і віддавати до суду... " (ЦДАГОУ, ф.1, оп. 75, спр. 115, арк. 153)

 

Виняткові садистські таланти в організації терору проти українського народу проявляли секретарі обкомів. У численних зверненнях до ЦК вони випрошували додаткові військові контингенти карателів, збільшуючи при цьому дані про кількісний склад українського підпілля. Так, секретар Львівського обкому КП(б)У І. Грушецький у вересні 1944 р. надіслав листа М. Хрущову, в якому писав: „Для беспощадной расправы с бандами украинско-немецких националистов просим дать соответствующие указания НКВД УССР о принятии решительных мер по ликвидации националистических банд во Львовской области, усилив гарнизоны войск. Прислать ответработников НКВД и НКГБ для помощи и организации агентурной работы. Одновременно считаем необходимым (и к чему уже фактически приступили) применять репрессии к семьям руководителей и активных участников банд – выселение в Сибирь. Организовать показательные судебные процессы и осужденных главных преступников казнить принародно..." (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 919, арк. 20)

 

29 вересня 1944 р. секретар Станіславського обкому КП(б)У М. Слонь надіслав інформацію секретарю ЦК Д. Коротченку, де рекомендував: „Необходимо усилить удары по бандгруппировкам путем – увеличения охвата и усиления жесткости при столкновении (надо уничтожать, а не брать в плен бандитов) главным образом. Также по линии судов проявлять жесткие меры воздействия. Считал бы необходимым срочно репрессировать семьи ОУНовцев, в первую очередь семьи их актива" (там же. – Спр. 1707, арк. 25).

 

Московсько-большевицькі окупанти, чинячи криваві злочини на Україні, всіляко приховували кількість вбитих українців. Після розпаду імперії і проголошення незалежності України з'явилася можливість ознайомитися з тією кривавою статистикою, що збереглася в архівах. У донесенні наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії Державному комітету оборони, Раднаркому СРСР, ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У від 12 грудня 1944 р. говорилось: „С 15 по 30 ноября с. г. проведено 656 чекистско-войсковых операций, в результате которых убито 4101 и захвачено живыми 3752 бандита... Всего за время операций по ликвидации оуновских банд (февраль-ноябрь с. г.) убито 50925 и захвачено живыми – 42984 бандита. Захвачено оружия и боеприпасов: пушек 32, станковых и ручных пулеметов 2416, автоматов 3349, винтовок – 15263, минометов 300, пистолетов и револьверов 1494, гранат – 27557, патронов 3398000, снарядов и мин 31000. Захвачено и уничтожено 677 складов с оружием, боеприпасами и продовольствием. При проведений операции убито 1429 и ранено 1440 оперативных работников, офицеров и бойцов войск НКВД" (док. № 51).

 

І хоч як не лютували людожери, та бажаних результатів добитися не вдавалося. Кремлівські верховоди висловлювали невдоволення повільними темпами ліквідації українського підпілля. У контрольно-інспекційну поїздку в Західну Україну вирушає М. Хрущов. З 28 жовтня до 5 листопада 1944 р. він побував у Львові, районах області, у Рівному, а 15 листопада надіслав листа Й. Сталіну, в якому говорилось: „Вношу предложение учредить при областных управлениях НКВД западных областей УССР специальные тройки в составе: секретаря обкома партии, начальника областного управления НКВД и областного прокурора. Этим тройкам предоставить право рассмотрения дел украинско-немецких националистов и их пособников и предоставить право применять к виновным высшую меру наказания – расстрел с приведением приговора в исполнение немедленно". У цьому ж документі далі: „Считаю необходимым ввести военно-полевые суды при войсках НКВД. Для устрашения бандитов по приговорам этих военно-полевых судов осужденных к уничтожению не расстреливать, а вешать. Суды необходимо проводить открыто с привлечением местного населения. Результаты судов в печати не освещать. Приведение в исполнение приговоров военно-полевых судов производить публично в селах, по возможности там, где совершил преступление осужденный. Это подействует более отрезвляюще..." (док. № 48а).

 

Московсько-большевицька система знищення українців вдосконалювалася. З метою залякування в місця страти українських патріотів енкаведисти силою зганяли людей. У звітах, які відправлялися у Київ та Москву, брехливо повідомлялося, що „присутствующее при исполнении приговора население встретило акт повешения шумным одобрением" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1695, арк. 6).

 

На Станіславщині з серпня 1944 до лютого 1945 р. повішано 28 вояків УПА, з них 25 повішано у 18 районах області і 3 у Станіславі (док. № 56).

 

26-27 квітня 1944 р. трибунал військ НКВД Українського округу засудив до смертної кари членів ОУН і воїнів УПА з сіл Стрибіж і Бураківка Червоноармійського району Житомирської області Гребенюка Василя Олександровича („Шума", 1922 р. н.), Стрільченка Івана Григоровича („Колоса", 1919 р. н.), Мартинчука Миколу Онуфрійовича („Кармелюка", 1922 р. н.), Сірика Івана Панасовича („Трояна", 1919 р. н.), Стрільченка Олександра Трохимовича („Черняка", 1923 р. н.), Степарука Федора Давидовича (1910 р. н.). Жителя села Стрибіжа Вайтмана Григорія Івановича (1898 р. н.), єврея, який прийняв православ'я, засуджено до 20 років каторжних робіт. У постанові суду відзначалось: „Вайтман Г. в августе 1943 г. связался с группой бандеровцев, которым предоставлял свою квартиру для явок и жительства. На квартире у Вайтмана проживали „Сокол", „Нила", „Оксана", „Галя", и другие агенты центра и окружного провода ОУН. Доставлял ОУН и УПА продукты питания, сахар, водку, соль, табак и другие. В сарае Вайтмана было приготовлено помещение для заготовки продуктов для ОУН и УПА" (док. № 40 а).

 

9 січня 1945 р. у Дрогобичі страчено повстанців Безика (1923 р. н.) і Білого (1921 р. н.), жителів с.Уличного Дрогобицького району, а в Бориславі – Лисика (1921 р. н.), який походив із Бориславського району (док. № 53). 11 січня 1945 р. повішено у Стрию Зиновія Гайсака і Петра Стефаніва з Дашави. Тоді ж страчено ще трьох повстанців, прізвища яких невідомі (док. № 146).

 

Йдучи на ешафот, українські патріоти не просили пощади у московсько-большевицьких катів. Героїзм повстанців викликав пошану навіть у стані ворогів. Окремі люди з-поміж них, задурманені комуністичною пропагандою, задумувалися, в ім'я чого вони творять злочини на Україні. Росіянка Валентина Миронцова, яка в 40-х рр. служила в дивізії НКВД, згадувала: „Я оказалась случайным свидетелем, будучи в командировке в г. Ровно, когда привезли на автомашине группу бойцов УПА и повесили на моих глазах. Смерть все они встретили мужественно, я бы сказала героически. Ни один перед казнью не просил пощады. И что меня поразило, потрясло – все они умирали, принимали мученическую смерть со словами: „Слава Украине!" Молнией мелькнула мысль: разве могут так мужественно умирать бандиты, как их называла коммунистическая пропаганда? Так идут на эшафот только парни, страстно любящие свою землю, свой народ, жаждущие освободить свою землю от оккупантов. И я подумала: кто же бандиты – те, кто умирает за свободную Украину, или те, кто пришел на эту землю и творит злодеяния? Я склоняю седую голову перед теми молодыми мучениками, которые 50 лет тому отдали свою молодую жизнь за независимую, свободную Украину" (док. № 145).

 

Тричі шнурок обривався, коли комуністичний кат вішав у січні 1945 р. на площі біля замку у Луцьку двадцятиоднорічного В'ячеслава Новосада. Знемагаючи від страшних мук, він кинув у вічі москалям: „Ми хоч помремо, але Україна буде нас пам'ятати! Україна знатиме про нас правду!" (док. № 142).

 

З 2 до 22 січня 1945 р. у Західній Україні знову перебував Микита Хрущов. 6 січня з його участю відбувалася нарада секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВД і НКГБ західних областей України і начальників прикордонних і внутрішніх військ НКВД, на якій большевицькі вампіри звітували „о ходе борьбы с бандитизмом". М. Хрущов закликав присутніх посилити терор проти українських повстанців (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 75, спр. 4, арк. 6).

 

10 січня 1945 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову „Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України". Того ж дня Хрущов провів у Львові чергову нараду з партійними, енкаведистськими посіпаками Львівщини, на якій знову закликав до посилення каральних акцій. Він роздратовано заявив: „Нас просто не будут уважать, что мы не принимаем мер, всех мало мальски участников нужно арестовать, кого надо судить, может быть повесить, остальных выслать, вот тогда мы будем знать, что все будет в порядке, и население будет знать, что за одного возьмем сотню... Надо чтобы нашей мести боялись..." (Літопис нескореної України, – Книга 1. – С. 20).

 

За розпорядженням М. Хрущова з 10 до 21 січня 1945 р. у всіх західних областях проведено наради партійних секретарів і начальників каральних органів. На цих нарадах звучали криваві рапорти про кількість вбитих українських повстанців, заклики до ще рішучішої боротьби з підпіллям (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 75, спр. 4, арк. 15).

 

У листопаді 1945 р. М. Хрущов надіслав московському вождеві інформацію про те, що планують вчинити комуністи республіки, аби розгромити підпілля ОУН-УПА. Він повідомив, що „ЦК КП(б)У принял специальное постановление, в котором наметил конкретные мероприятия с тем, чтобы в течение зимнего периода окончательно разгромить и уничтожить националистические банды и оуновское подполье...". В інформації говорилось, що згідно з розпорядженням ЦК КП(б)У, війська НКВД і НКГБ в „борьбе с бандитами... действуют в контакте с партийными организациями, к участию в операциях привлекается партийный и советский актив". Хрущов повідомляв Сталіну, що „органы НКВД и НКГБ сейчас развернули работу по созданию широкой сети агентуры... в каждом населенном пункте", вся увага якої перш за все спрямована „на выявление организующих оуновских центров, местонахождение националистических активистов, руководителей банд и их замыслов". Запевняв кривавого душогуба, що ЦК КП(б)У посилить боротьбу „с украинско-немецкими националистами и в течение февраля и марта закончит ликвидацию банд националистического подполья" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1060 арк. 6-18).

 

Взяті зобов'язання треба було виконувати. Московсько-большевицька машина нищення українців набирала нових обертів. На західноукраїнські землі перекидались нові військові контингенти, створювалися агентурно-бойові групи, які діяли під маскою оунівської служби безпеки або вищих керівних центрів, швидко формувалися загони партійно-совєтського активу, „истребительные батальоны" тощо. Так, у донесенні секретаря Волинського обкому КП(б)У Профатилова в ЦК КП(б)У від 25 лютого 1945 р. говорилось: „В области имеется 4000 человек рядового, сержантского и офицерского состава внутренних войск НКВД и созданы следующие боевые единицы: 36 истребительных батальонов количеством в них 3437 бойцов, 777 групп самоохраны в количестве 6900 человек населения, 30 вооруженных отрядов районного советско-партийного актива в составе 1525 человек и 42 специальных боевых групп в составе 650 человек. Всего в области создано 885 боевых единиц с количеством 12602 бойцов" (док. № 55а).

 

На початок 1946 р. у західних областях діяло понад 2 тисячі „истребительных батальонов", особовий склад яких налічував 41700 чоловік (там же. – Спр. 2884, арк. 116).

 

Укомплектовані вони були в основному із вихідців східних районів імперії, червоних партизанів, а також місцевих манкуртів. Очолювали „истребительные батальоны" в перважній більшості партійно-совєтські працівники, службовці НКВД-НКГБ.

 

Документи і матеріали засвідчують, що найбільш криваві оргії московсько-большевицькі інквізитори чинили у 1944-1946 рр. У січні-лютому 1945 р. червоні окупанти провели масові облави у Бібрському районі на Львівщині і Галицькому, Бурштинському, Войнилівському районах на Станіславщині, Підгаєцькому на Тернопільщині, Меденицькому на Дрогобиччині. Ці акції здійснювались безпосередньо під контролем секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова.

 

У великій весняній облаві 1945 р. на Гуцульщині, що почалась 15 квітня, крім „истребительных батальонов", брала участь дивізія, знята з фронту з усім озброєнням – літаками, танками, артилерією. Цілими днями над селами і лісами Прикарпаття літаки скидали запалювальні та фугасні бомби, обстрілювали з кулеметів мирні села. У червні 1945 р. знову проведено масові облави у трикутнику Янів-Жовква-Яворів на Львівщині, до яких залучено піхотні, танкові, артилерійські частини Червоної армії, авіацію. 17-18 вересня 1945 р. на т. зв. Завадівський ліс на Волині большевики кинули червоноармійський піхотний полк з м. Володимира-Волинського. Ліс обстрілювався з важких гранатометів та артилерії (Осип Дяків-Горновий. Повна збірка творів. – Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен. – 1968. – С. 400-408).

 

Каральні операції супроводжувались масовим знищенням не лише підпільників, а й мирних жителів. Свідченням цього є численні „сводки", „информации", „донесення", які щотижня надходили від секретарів обкомів КП(б)У, начальників НКВД, НКГБ у ЦК КП(б)У. В одному звіті говорилося, що у січні 1945 р. у Львівській, Волинській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій, Дрогобицькій, Станіславській областях налічувалось 532 „банди ОУН-УПА", особовий склад яких становив 24571 „бандита". З 10 до 31 січня 1945 р. було вбито у Львівській області 771, у Волинській – 529, Рівненській – 1163, Дрогобицькій – 876, Станіславській – 994, Тернопільській – 595, Чернівецькій – 160 „бандитів". Отже, було вбито 5038, взято у полон 10559, з'явилося з повинною 11476 осіб. У 27073 „бандитов" (на 2492 чоловік більше, як числилося на січень 1945 р.) було відібрано 2509 одиниць ручної зброї, тобто переважна більшість жертв становили мирні жителі (док. № 55).

 

Звірства червоних окупантів не знали меж. Це засвідчують офіційні документи. 5 січня 1945 р. секретар Рівненського обкому партії В. Бегма доносив М. Хрущову: „Недостатком является также то, что некоторые органы НКВД и подразделения внутренних войск НКВД мало захватывают бандитов живьем, порою без особой необходимости убивают бандитов во время проведения операций... Во время разгрома банды „Апостола" в Тучинском районе войска майора Погодина убили 25 человек и никого живьем не взяли. Попался один раненый бандит и вместо допроса его ударил прикладом по голове один лейтенант и убил" (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1700, арк. 74).

 

У документі, підписаному 16 січня 1946 р. новопризначеним наркомом внутрішніх справ УРСР Т. Строкачем і його попередником В. Рясним, зазначалось: „...Результаты по борьбе с бандитизмом по западным областям Украинской ССР за период с февраля 1944 года по 1 января 1946 года характеризуются следующими данными: проведено чекистско-войсковых операций – 39773, убито бандитов – 103313, задержано бандитов – 110785, арестовано участников ОУН – 8370, арестовано активных повстанцев – 15959, явилось с повинной бандитов – 50058, задержано дезертиров – 13704, задержано уклоняющихся (від призову в Червону армію) – 83284, явилось с повинной дезертиров – 58488. Всего 443960 чел.". Отже у боротьбі з московсько-большевицьким режимом у 1944-1945 рр. брали участь майже півмільйона українців (Державність. – 1992, № 4-7. – С. 48).

 

Відповідальність за масові криваві злочини, які чинилися на західноукраїнських землях, лежить на компартії і, насамперед, на її центральних комітетах. У численних циркулярах, що надходили з Москви та Києва, рясніло садистськими закликами „вбивати!", „вбивати!", „вбивати!". Секретарі обкомів, міськкомів, райкомів, місцевих організацій КП(б)У, за національністю в переважній більшості росіяни, євреї або зросійщені українці, керували т. зв. „чекистско-войсковыми" операціями, облавами, агентурними диверсіями проти українського підпілля, брали участь у допитах і катуванні повстанців. До цієї огидної справи залучалися кримінальні злочинці, малограмотні люмпени, люди з порушеною психікою.

 

Комуно-большевицькі сатанисти (а саме такого визначення заслуговують „визволителі" за свої криваві злодіяння) добре засвоїли заповіти духовного батька Владіміра Ульянова-Леніна: „Будьте образцово беспощадны...", „Надо поощрять

энергию и массовость террора...", „Расстреливать, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты", „Повесить, (немедленно, дабы народ видел)...", „Грабь награбленное...". Якщо „вождь мирового пролетариата" був Богом покараний за свої криваві гріхи і сконав на п'ятдесят четвертому році життя, то його численних старанних учнів карала рука народних месників на ними окупованій землі.

 

Тисячі молодих патріотів взяли зброю і виступили проти нового, підступного, лютого і немилосердного ворога. Своє життя тисячі повстанців принесли на вівтар свободи і незалежності своєї Батьківщини і навічно залишились у вдячній пам'яті народу.

 

На Станіславщині у січні 1945 р. боротьбу з московськими карателями вели курені, сотні, кущові боївки „Грома", „Різуна", „Богдана", „Романа", „Довбуша", „Благого" "Іскри", „Скуби", „Орлика", „Гайдамаки", „Хмеля", „Мороза", „Вихора", „Косара, „Журавля", „Байди", „Листа" та ін. (34 загони – 4470 повстанців); на Тернопільщині: „Голуба", „Могили", „Нечая, "Коца", „Хмари", „Жука", „Меча", „Морозенка", „Костенка", "Кравченка", „Довбні", Маркевича", "Гончара", „Дуба", „Пугача", „Донського", „Сірого", „Чорноти", „Бурі", „Бука", „Граба", „Залізняка", „Богдана", „Богуна", „Байрака", „Тяпки", „Ореста-Ігоря", „Ока", „Зайця", „Кока", „Аскольда", „Спартака", „Яреми" та ін. (139 загонів – 5620 повстанців); на Дрогобиччині: „Скали", „Явора", „Стрибуна", „Підгірного", „Олега", „Медвідя", „Сокола", „Наливайка", „Крука", „Матковського", „Чумака", „Шума" „Євгенія", „Рися", „Лебедя" та ін. (68 загонів – 2915 повстанців); на Волині: „Кубика", „Степового", „Орла", „Твердого", „Коса", „Дороша", „Чорноморця", „Стріли", „Метелика", "Чуба", „Ігоря", „Сагайдачного", „Шума", „Ворона", „Козака" та ін. (37 загонів – 1830 повстанців).

 

На Рівненщині діяло 116 загонів, в яких налічувалося 4036 повстанців, на Львівщині – 110 загонів – 4036 повстанців, на Буковині 22 загони – 719 повстанців.

 

З 10 до 31 січня 1945 р. воїни УПА 359 разів вступали у жорстокі бої з ворогом (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1695, арк. 201-209; спр. 1697, арк. 226-245, спр. 4977, арк. 11-13).

 

У лютому 1945 р. боївка сотника „Хаби" біля Щуровичів Лопатинського району Львівської області розгромила „истребительный отряд", сформований з партійно-совєтського активу і енкаведистів. Було знищено секретаря Лопатинського райкому партії Маланчука, інструктора Львівського обкому Якименка, начальника райвідділу НКВД Ткаченка та ін. 7 квітня 1945 р. у селі Кукольники Букачівського району повстанці ліквідували „опергруппу" Станіславського обласного управління НКВД. Було вбито і поранено 16 червоних посіпак, в т. ч. представника НКВД УРСР майора Пастельняка, ст. слідчого НКВД Мойсеева і оперуповноважених Комісарова і Аверянова.

 

5 травня 1945 р. біля Біличів повстанці знищили „группу истребителей" Старосамбірського району Львівської області, при цьому вбито 25 осіб, зокрема секретаря Старосамбірського райкому партії Нудьгу, районного прокурора Степанова, оперуповноважених НКВД Авдеєва, Залинського, Расадіна, Кириченка, директора маслозаводу Коновалова та ін. Секретар Дрогобицького обкому КП(б)У 14 травня 1945 р. доповідав М. Хрущову: „Многие обедали в селе Беличи, вероятно с водкой. Выехав за село, ехали скупчено и пели песни. Когда подъехали к лесу, на них обрушился перекрестный огонь – основной слева с горы и поддерживающий по тем, что удирали справа вдоль реки... Только с передних подвод, когда от огня лошади немного унесли (пока не были побиты лошади) некоторым удалось бежать". У повідомленні зазначено, що всі вбиті прибули із східних районів московської імперії (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1695, арк. 136-140).

 

1 серпня 1945 р. біля Седлища Коршівського району Рівненської області повстанці розгромили „группу районних работников и оперсостава НКВД", а 1 вересня біля села Клинці сотні „Сіромаза", „Павленка", „Велеса" знищили „опергруппу" Ракитнівського райвідділу НКВД. Від куль українських патріотів загинули на Станіславщині начальники Заболотівського  РВ МГБ Белянув і оперуповноважений Булмака, начальник Рогатинського РВ МГБ Амосов і оперуповноважений МГБ Авсюков; на Волині – секретар Любешівського райкому партії Ісай, начальник РВ МГБ Уралов та ін. Страх на окупантів на Тернопільщині наводили боївки УПА „Голуба" і „Копита". 13 листопада 1945 р. повстанці захопили районний центр Пробіжна, знищили будинки райкому, НКГБ, військкомату, вбили 13 і поранили 17 окупантів.

 

Начальник політуправління Прикарпатського військовового округу Л. Брежнєв доповідав М. Хрущову, що „состав банды был разношерстный. Как показывают свидетели, во время нападения слышались выкрики на русском, украинском и даже на казахском языках. Банда перед нападением заслала в город своих разведчиков и выбрала для диверсии именно тот момент, когда работники РО НКВД и НКГБ ушли на ужин и производилась смена караула".

 

Секретар Тернопільського обкому партії І. Компанець у донесенні М. Хрущову повідомляв: „После получения информации о налете банды на Пробижну были выброшены внутренние войска НКВД из 447-ого полка в количестве 100 человек. Прибывшие войска захватали банду в райцентре, однако преследовать не стали и дали ей возможность мелкими группами уйти из райцентра. Обком КП(б) предложил командиру 447 полка и прокурору войск НКВД тов. Таманову предать суду командира группы, выезжавшего в Пробижну" (там же. – Спр. 1701, арк. 131-133; спр. 2958, арк. 1-20; спр. 1697, арк. 226).

 

Червоні карателі дуже часто при зустрічах з повстанцями виявлялися боягузами, кидали зброю і тікали. Ось характерний приклад з донесення зав. сектором ЦК секретареві ЦК КП(б)У Кагановичу: „...группа совпартактива в количестве 7 человек, возглавляемая секретарем Лопатинского (Львівська область) РК КП(б)У Беззаботновім в 19.00 возвращаласьь на двух подводах из с. Сморжев. Все они были вооружены автоматами и винтовками. Недоезжая урочища Пустолоники были остановлены окриком „стой" двумя неизвестными в военной форме... После окриков бандитов и выстрелов все сидевшие на подводах разбежались, оставив оружие. Со стороны актива проявлена беспечность и позорная трусость". В інших донесеннях в ЦК КП(б)У знову відзначалося, що у сутичці з українськими підпільниками начальники Лавовецького РО МГБ Риндюк, Підгаєцького РВ МГБ Шинкаренко, Шумського РВ МГБ Шарапов „проявили трусость и нераспорядительность". Командир „истребительного батальона", оперуповноважений Цуманського РВ МВД Ремесленников, „узнав о том, что в селе банда, удрал" (там же. – Оп. 75, спр. 176, арк. 31). .

 

У 1946 р. до масового терору проти українського народу залучено регулярні військові частини. Рішенням Кремля населені пункти Житомирської, Кам'янець-Подільської, Волинської, Рівненської, Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Чернівецької і Закарпатської областей блоковано військами Прикарпатського і Львівського військових округів (13-а, 27-а, 28-а, 38-а, 52-а армії, тяжка артилерійська дивізія, саперні частини), Українського і Закарпатського прикордонних округів, Українського округу внутрішніх військ НКВД. На них було покладено завдання остаточно розгромити українське підпілля, забезпечити успішне проведення виборів до Верховної Ради СРСР, призначених на 10 лютого 1946 р.

 

М. Хрущов надіслав листа секретарям обкомів, в якому підкреслював: „ЦК КП(б)У располагает данными о том, что за последнее время в отдельных районах Станиславской, Дрогобычской и других областей ослабили борьбу с остатками банд украинских националистов; неудовлетворительно используются воинские гарнизоны, расположенные в селах для борьбы с бандитами; секретари райкомов КП(б) У, начальники райотделов НКВД и НКГБ редко бывают в гарнизонах и не направляют их работу в проведении боевых операций. ЦК КП(б)У обязывает вас в оставшиеся дни до 1 апреля 1946 года усилить повсеместное проведение чекистско-войсковых операций, немедленно направить во все районы областной партийно-советский актив, в села – райпартактив, поставив перед ним конкретную задачу: до1-го апреля ликвидировать все банды украинских националистов в каждом районе  и в каждом селе (ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 75, спр. 176, арк. 31))