Україна в боротьбі за Незалежність.Частина І. (Автор: Лялька Ярослав)

опубліковано 30 вер. 2013 р., 11:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 жовт. 2013 р., 10:08 ]

У великій світовій драмі наших днів

ми маємо до вибору:

або бути творцями, або жертвами історії

Євген Коновалець

 

У багатовіковому протистоянні з Московщиною-Росією український народ не мав вибору. Тільки безкомпромісна боротьба з москвинами була порятунком від загибелі. Украіна-Русь хрестила предків північно-східного сусіда, будувала для них церкви, монастирі, надсилала церковних просвітителів, вплинула на їх культуру, цивілізацію. Незважаючи на те, з Московщини на Україну, за словами визначного поета та громадсько-політичного діяча І Драча, „накочувались хвилі жорстокости, ненависти, тотального руйнування українства" (Злочини панівного російського комунізму проти українського народу. – К., 1994, – С. 139.). Усі, як царські, так і большевицькі правителі Кремля намагались пролити ріки української крові, нищили українську культуру, національні святині і насамперед мову.

 

Плюндрували все, що різнило Україну від Росії, а українців від росіян. Вивозили в Московщину мільйони українців. Вони під дулами гвинтівок „старшого брата" на безкрайних просторах імперії будували для себе тюрми і концтабори, а для росіян міста, стратегічні військові укріплення і канали, освоювали дику Північ і Сибір. На місце замучених московські сатрапи гнали з України пішки, везли у десятках тисяч товарних вагонів нових рабів. Так було із століття в століття.

 

Українців нищили царські і большевицькі володарі Кремля: Олексій Михайлович Романов, Петро І, Катерина II, Олександри, Миколи... Володимир Ленін, Йосип Сталін, Леонід Брежнєв..., царські намісники О. Меншиков, Г. Потьомкін, А. В'яземськиq... і секретарі ЦК КП(б)У Є. Квірінг, С. Косіор, П. Постишев, М. Хрущов, Л. Каганович..., губернатори і секретарі комуністичних обкомів...

 

Оприччина і „пытошный приказ" Івана Грозного, „лобное место" Олексія Михайловича, жандармська охранка, чорні сотні і „Союз русского народа" останніх царів, ВЧека В Леніна, НКВД-НКГБ Й. Сталіна – то чисто російське національне явище. Так само як і кати Малюта Скуратов, С. Нечаєв, Г. Ягода, М. Єжов, Л. Берія, сотні, тисячі і десятки тисяч інших душогубів. Вони століттями українців вбивали, мордували, колесували, четвертували, вішали, морили голодом, топили в озерах і морях, заморожували. Нищили всі разом і кожний зокрема. За більш, як трьохсотлітнє перебування України під чоботом Росії ніхто з москвинів не протестував проти цього, навпаки, всі схвалювали.

 

Упродовж віків у росіян формувалась якась особлива зоологічна лють до України та українців. Написані нині на стінах міст українського Криму москвинами-расистами сатанинські слова „хороший хахол – мертвий хахол" були національним кредо Росії у всі часи і при всіх правителях.

 

Царський воєвода князь Баратинський у 1659 р. поставив на шляхах до Києва три тисячі шибениць, вирізав понад п'ятнадцять тисяч українців. Він звертався за дозволом до царя Олексія Михайловича „висечь и выжечь" усіх українців на 150 верств довкола Києва.

 

У січні 1918 р. большевицька орда вдерлася в Україну. Вимордувавши біля станції Крути 300 українських юнаків-гімназистів, ці горлорізи-ленінці захопили 9 лютого Київ. За данини Українського Червоного Хреста тільки протягом перших десяти днів у місті було замучено і розстріляно понад 5 тисяч українців. Командир червоних ординців М. Муравйов надіслав телеграму В. Леніну, в якій говорилось: „Ми вогнем і мечем запроваджуємо радянську владу. Взяли Київ. Гарматами били по палацах та церквах, по попах і ченцях немилосердно. Київська міська рада здалася і просила замирення. Я відповів наказом обстрілювати отруйним газом. Ми могли не допустити до вибухів та пожеж, але не хотіли, бо наше гасло є нищити все немилосердно" (Штепа Павло. Московство. – Львів, 1995. — С. 55.).

 

Між московським князем-варваром Варатинським і ленінським катом М. Муравйовим пролягла відстань більше, як у два століття, та у їх діях і намірах нема жодної різниці. То ж чи не засвідчують ці факти, що у генетичній пам'яті москвинів глибоко закарбовано ненависть до України?

 

Російський письменник М. Булгаков мав підстави назвати свій народ „дикою ордою душогубів і злодіїв" (Там же. – С. 54).

 

У багатьох наукових працях, спогадах російських, зарубіжних учених, письменників, державних діячів підтверджується як характерна риса і правителів, і всього російського народу схильність до деспотизму та жорстокості, здатність до постійного руйнування, вияв зневаги до поневолених народів. Ця своєрідна ментальність формувалася в умовах безперервних загарбницьких воєн, які провадила Московія та Російська імперія, придушення внутрішніх заколотів.

 

Досить одверто про цю рису висловилися представники російської національної еліти. Нагадаємо лише кілька таких висловлювань. О. Пушкін: „Народ байдужий до найменшого обов'язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що цілковито не визнає звичайнісінької людської гідності, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки". Ф. Достоєвський: „Народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити заради розваги". В. Шмельов: „Народ, що ненавидить волю, обожнює рабство, любить ланцюги на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично і морально, століттями живе у темряві, „мракобессии" і пальцем не поворухнув до чогось людського, але готовий повсякчас поневолювати всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства" (Там же. – С. 271-272).

 

М. Горький, який сам вийшов з народних низів, у праці „Русская жестокость" підкреслював: „Найістотнішою рисою московської національної вдачі є жорстокість, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну... За 1917-1919 рр. селяни закопували полонених червоногвардійців донизу головою так глибоко, що з землі стирчали ноги. Потім сміялися як їі ноги карлючилися. Або високо на дереві прибивали цвяхами одну руку і одну ногу і насолоджувалися муками жертви. Червоногвардійці ж здирали з живих полонених денікінців-контрреволюціонерів шкіру, забивали цвяхи в голову, вирізали шкіру на плечах, як офіцерські погони і т. п.... Коли я питав учасників громадянської війни, чи вони не гидяться вбивати один одного, то вони із здивуванням відповідали: „А кому це шкодить? Людей багато. Всім вистачить" (Там же. – С. 56-57).

 

А хіба міг бути іншим народ, який породив правителів-тиранів, синовбивців і батьковбивців, терпів століттями знущання над собою і гірко оплакував смерть своїх мучителів? Як царські, так і большевицькі правителі Кремля безжалісно вимордовували українську національну еліту, яка була уособленням незалежності України.

 

За царя Олексія Михайловича вбито майже усіх соратників Б. Хмельницького, членів родини гетьмана І. Виговського, у тому числі сімох його братів, канцлера України Ю. Немирича, найосвіченішу людину Східної Європи.

 

Петро І ув'язнив гетьмана П. Полуботка у Петропавлівській фортеці і там умертвив його.

 

За цариці Єлизавети опричники закатували київського митрополита Варлаама Вонятовича за те, що опирався московщенню української церкви.

 

Катерина ІІ замурувала живим митрополита Арсена Мацієвича у Ревельській в'язниці за його протест проти нищення українського шкільництва і грабунків українських монастирів. За відмову працювати на Московщину знищено геніальних українських композиторів М. Березовського і А. Веделя.

 

Місцями для умертвлення українських патріотів були російські монастирі. В'язнів катували монахи. Щоб вони мовчали, їм відрізували язики, щоб не бачили чого не дозволено, їх осліплювали. Останній кошовий Запорізької Січі П. Калнишевський за вказівкою Катерини II у 1775 р. був кинутий у Соловецький монастир, де він, 25 років промучившись в окремій келії, помер. У Тобольському монастирі закінчили своє життя генеральний суддя Запорізької Січі Павло Головатий (1790 р.), військовий писар Іван Глоба (1791 р.).

 

Ніяк не могли збагнути чужинці, що народ, який створив „Слово о полку Ігоревім", „Руську правду", збудував Собор святої Софії, Києво-Печерську лавру, дав світовій культурі літописи, тисячі інших пам'яток – безсмертний. Дух української волі витав над нашою землею завжди, із століття в століття. Французький вчений Ж. Шерер у своїх „Анналах" 1776 р. відзначив, що українські батьки передавали своїм синам як найдорожчу реліквію меч і клич „Воля або смерть". Російський письменник О. Герцен 1859 р. у журналі „Колокол" писав, що в Україні народ має „дуже розвинену свідомість роду" (Липа Юрій. Призначення України. – Львів, 1992. – С. 4).

 

Оця „свідомість роду", „расовий інстинкт" українських мас (Ю. Липа) були основою українського національного відродження. Найгеніальнішою постаттю в історії України є Тарас Шевченко. Могутнім дзвоном прозвучали у деспотичній Росії його слова: „Борітеся – поборите, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!". Із Шевченкового „Кобзаря", який після Біблії став другою святою книгою українців, пролунав громовий голос вічної України: „Вставайте, Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю Волю окропіте". Шевченко ігнорував вкрадені в українців присвоєні собі московитами назви „русский", „Россия", а натомість постійно вживав слова „москаль", „московський", „Московщина". Таким чином він не визнавав за Московщиною права на будь-який спадок Руської держави ІХ-ХІІІ ст. із столицею у Києві і тим самим протестував проти загарбання України. Геніальний Тарас став духовним пророком України. Російський міністр граф А. Орлов у своєму звіті цареві 1847 р. радив суворо покарати Т. Шевченка, бо він може стати творцем української держави.

 

Іван Франко, Панько Куліш, Микола Костомаров, Анатолій Свидницький, Володимир Самійленко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олександр Кониський, Володимир Антонович, Богдан Лепкий, Іван Липа, Павло Чубинський, Леся Українка, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Міхновський та інші сини України будили в народі почуття свободи, її державної незалежності. Їхня діяльність була свідченням могутнього інтелекту нашого народу, його незнищенності. Виступаючи 19 лютого 1900 р. у Полтаві перед українськими громадянами і політичними діячами на Шевченківських роковинах, Микола Міхновський заявив: „Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії. Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії. Їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною" (Історія України в особах ХІХ-ХХ століття. – К., 1995. – С. 262).

 

Ще декілька десятків років перед тим галицький священик Подолинський писав: „Ми віримо сильно у відродження вільної незалежної України й нас зовсім не бентежить речинець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чим же є століття в життю нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу – це голос Божий" (Липа Юрій. Вказ. праця. – С. 4).

 

Відомий український історик Н. Полонська-Василенко зазначала, що „...кінець XIX століття – це час підготовки українських сил до боротьби". Початок XX ст. вже позначився „швидким ростом визвольного руху", в якому „вся Україна – і Східна, і Західна – в більшій або меншій мірі брала участь".

 

19 березня 1917 р. у Києві на заклик студентів відбулася демонстрація, в якій взяли участь понад 100 тис. чоловік. Кияни несли синьо-жовті прапори, портрети Т. Шевченка, співали українських пісень, а найчастіше „Заповіт".

 

Масові українські демонстрації відбулися у багатьох містах Росії. В Петербурзі 20 тисяч чоловік з синьо-жовтими стрічками на грудях пішли до Таврійського палацу висловити Тимчасовому уряду вимоги України. На чолі походу їхали кубанські козаки з прапорами і бунчуками Гетьманщини ХVIIVIII ст., що їх забрали з музеїв. За ними йшли у зразковому військовому порядку українці-вояки місцевого гарнізону з синьо-жовтими прапорами.

 

У березні 1917 р. у Києві з представників українських організацій і українських політичних партій утворилася Українська Центральна Рада, яку очолив Михайло Грушевський. Невдовзі вона стала не тільки виконавчим, а й законодавчим органом. Її підтримали Український Національний Конгрес (19 квітня 1917 р.), Український військовий з'їзд (6-8 травня 1917 р.), Український селянський з'їзд (червень 1917 р.), Український робітничий з'їзд (липень 1917 р.). 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада видала свій IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка стала вільною і незалежною державою. 1 листопада 1918 р. у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі відбувся Акт злуки, чим засвідчено створення єдиної Соборної Держави.

 

У листопаді 1917 р. в Росії після перевороту владу захопили большевики. Вдавшись до кривавих репресій 1918-1920 рр., вони знищили Українську Народну Республіку. Однак Україна залишилася страшною для ворогів. Один з московських окупантів Є. Бражньов у 1920 р. писав: „Ми проминали мовчазні краї (гонячи повстанців). Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша – фабрики бандитизму... Тут усі були більше невинні, ніж недоношене немовля, і менше обізнані, ніж пень у лісі!.. Банди? Таких ніколи не бувало. Вони нічого не розуміли, нічого не бачили, ні про що не чули. Тупий вираз обличчя, блукаючий погляд, бистра, мов блискавка, усмішка. Ріж на шматки – нічого не виріжеш... Темний ліс селянства, патлаті селянські джунглі – ось арена наших змагань на швидкість. Чорнозем обступив нас, обійшов з усіх боків, ми угрузли в пустому селянському грунті. Довкола – сумирний, вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша і сон посеред білих хаток, дівчата за тином, вони біля риплячих журавлів. Все те був один маскарад та й тільки. Поза лаштунками ховалося щось таке, що мало скидалося на селянську ідилію. Ховзке тіло бандитизму – ось що звивалося за лаштунками малоросійської опери. Обріз та ручна граната ховалися під фартухом української красуні... За селянською гостинністю відчувалася жадоба помсти та заграву пожеж!" (Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Львів, 1996.– - С. 105).

 

Ненависть України до большевицького окупаційного режиму була загальною. Совєтський шовініст М. Кольцов занотовував, що в 1919 р. тільки на Лівобережжі українцями в повстаннях було вбито 50 тисяч комуністів і очищено від них 300 міст і містечок (Липа Ю. Вказ. праця. – С. 26).

 

На Черкащині існувала Холодноярська республіка, а в 1921 р. там діяло 35-40 тисяч українських повстанців. Вони загинули в боротьбі, в льохах ЧеКа, не зганьбивши свого прапора, на якому написали: „Воля України – або смерть!"(Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, 1994, – С. 11)

 

Московський комуно-большевизм з його диявольською жорстокістю був природним витвором історичного життя російського народу. М. Бердяєв підкреслював: „Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Більшовизм – явище глибоко внутрішнє, московське, національне. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що нуртує в душі кожного з нас, москвинів. Більшовизм – це природний синтез Івана IV з К. Марксом. Більшовизм є третім виявом московського загарбництва. Другим була імперія Петра І. Першим – московське царство Івана IV. Більшовизм є неминучим етапом історії московського народу" (Штепа Павло. Вказ. праця. – С. 267-268).

 

Загарбавши Велику Україну шляхом кривавих агресій, московсько-большевицький режим відразу ж вдався до масового винищення українського народу. Історія людства не знає аналогів таких страшних і масових вбивств, які чинили комуністи на Україні. Після штучно організованого Москвою голодомору на Україні в 1921-1922 рр., внаслідок якого померло 1,5-2 млн. українців, большевицькі опричники спрямували удар проти української інтелігенції, вчених, діячів культури.

 

У 1929 р. заарештовано за участь у т. зв. „Спілці визволення України" сімнадцять академіків і членів-кореспондентів Всеукраїнської Академії Наук (Сергія Єфремова, Йосипа Гермайзе, Григорія Голоскевича, Михайла Слабченка та ін.) і двадцять вісім відомих вчених, письменників, церковних діячів (Володимира Чехівського, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Андрія Никовського, Володимира Дурдуківського). На судовому процесі в березні-квітні 1930 р., який, за словами М. Астаф'євої і О. Астаф'єва, був вершиною юродства партії комуністів, невинним людям винесено вироки, за якими їх запроторено на довгі роки в тюрми і концтабори, де більшість з них і загинула (Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували. – Львів, 1995. – С. 94).

 

Тоді ж кремлівський режим розгорнув кампанію терору проти Української Автокефальної Православної Церкви, яка мала великий авторитет серед народу. Уже в 1924 р., за даними митрополита Василя Липківського, УАПЦ мала 30 єпископів, сотні дияконів і священиків, 30 окружних церковних рад та понад 2 тис. парафій (Липківський Василь. Відродження церкви в Україні 1917-1930. – Торонто, 1959. – С. 259).

 

Англійський історик Роберт Конквест писав, що в 1926 р. УАПЦ охоплювала своїм впливом близько 6 млн. чоловік. У ній налічувалося 32 єпископи і понад 3 тис. священиків (Конквест Роберт. Жнива скорботи. – К., 1993. – С. 239).

 

У 30-их рр. УАПЦ ліквідовано. Заарештовано усіх архієпископів і єпископів, священиків, багатьох віруючих. З 1928 до 1938 р. у в'язницях загинуло 13 архієпископів і єпископів УАПЦ. 74-річний митрополит Василь Липківський був заарештований і безслідно зник у лютому 1938 р.; митрополита Миколу Борецького схопили у 1930 р. і відправили невдовзі на Соловки. 1935 р. його помістили у психлікарню тюремного типу в Ленінграді, де замордували. Митрополита Івана Павловського заарештували у травні 1936 р., подальша доля його невідома (Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К., 1991. – С. 278).

 

Паталогічна ненависть большевицьких вождів до української культури проявилася й у тому, що протягом 20-30-х рр. знищено 8 тисяч пам'яток церковної архітектури, що становили 65 відсотків усіх храмів України. Серед них було чимало шедеврів доби Київської Руси-України.

 

У 30-ті рр. тривали репресії проти видатних учених Всеукраїнської Академії Наук. Заарештовано 19 академіків (М.І. Яворського, М.П. Кравчука, С.Ю. Семковського, їв. І. Світальського, І.І Агола, В.М. Перетца та ін.). За даними Н.Д. Полонської-Василенко, загальна кількість репресованих вчених Академії перевищила тисячу чоловік (Полонська-Василенко Н.Д. Українська Академія Наук: Нарис історії. – К., 1994. –* С. 70-74).

 

Передчасно загнано в могилу основоположника і творця всесвітньовизнаної української історичної школи – академіка М. Грушевського, його учнів, закрито усі наукові заклади, де вони працювали. Знищено філософську школу акад. В.Юринця, його учнів, а також інститут історії акад. Д. Багалія з усіма його співробітниками. Розігнано Науково-дослідний інститут літературознавства ім. Т. Шевченка, а його директора С. Пилипенка та більшість співробітників заарештовано й згодом розстріляно. Погром вчинено і над українською мовознавчою наукою та її центром – Інститутом мовознавства. Більшість співробітників інституту фізично винищено. Така ж доля спіткала Сільгосподарську академію, Науково-дослідний інститут економіки та організації сільського господарства, Український Науково-дослідний інститут сходознавства. Жорстоких репресій зазнали велика мистецька школа бойчукістів на чолі з її керівником проф. М. Бойчуком, театр „Березіль", а його керівник Лесь Курбас та ряд визначних акторів було арештовано і розстріляно. Це далеко не повний перелік злочинів (Національно-визвольна боротьба 20-50-х років XX ст. в Україні. – Київ-Львів, 1993. – С. 101-103).

 

Найбільшою трагедією для України став зумисне організований голодомор 1932-1933 років. Внаслідок збільшення московськими правителями обсягів хлібозаготівель, безжальних реквізицій, спланованої ізоляції сільського населення, закону про захист соціалістичної власності – великі регіони України позбавлено продовольчих ресурсів, а їх жителів залишено напризволяще. Від кількамісячного голоду загинуло щонайменше 5-6 млн. українців (Косик Володимир. Україна під час Другої світової війни. 1938-1945. – Львів, 1993. – С. 12-13).

 

У 1933 р. посланець Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, який керував кампанією хлібозаготівель, із садистським задоволенням доповідав: „Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!" (Субтельний Орест. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 360).

 

Жорстоких гонінь зазнали українські письменники. В травні 1933 р., не витерпівши різних шельмувань, застрілився Микола Хвильовий. Заарештовано і знищено Миколу Куліша, Олексу Досвітнього, Григорія Косинку, Миколу Драй-Хмару, Дмитра Фальківського, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Валер'яна Поліщука, Валер'яна Підмогильного, Володимира Свидницького, Євгена Плужника, Григорія Епіка, Михайла Йогансона, Костя Буревія, Василя Вражливого та ін. Усього за даними об'єднання українських письменників „Слово", починаючи з 1930 р., „щезли" 223 українських письменники із 259: 17 з них були розстріляні, 8 закінчили життя самогубством, 175 – кинуті в табори ГУЛАГу, де панували розстріли, 16 пропали безвісти, і тільки 7 померли природною смертю (Жертви репрессий. – К, 1993. – С. 218). Загалом, на думку дослідників, було знищено 500 письменників, які жили і працювали в Україні.

 

Тисячі літераторів, діячів науки, культури, мистецтва, освіти заарештовано за сфабрикованими московськими опричниками справами „Український національний центр", „Союз Кубані і України", „Українська військова організація", „Польська військова організація", „Всеукраїнський есерівський центр", „Націоналістично-терористичний центр", „Блок українських націоналістичних партій (УКП, боротьбисти, УСД, УСР, УВО – 1932-1936) і т. п. З 1930 до 1941 р. на Україні „доблесні чекісти" виявили понад 100 „ворожих", а фактично інспірованих „центрів", „блоків", „організацій" (Шаповал Ю. У ті трагічні роки. – К., 1990. – С. 108).

 

Соловецький концтабір большевики перетворили у „центр української культури". Тут побували у різні часи, а багато з них залишилися там назавжди, тисячі українських письменників, поетів, учених, театральних діячів.

 

9 жовтня 1937 р. особлива трійка управління НКВД СРСР по Ленінградській області розглянула справу 134 ув'язнених „українських буржуазних націоналістів", засуджених на різні терміни за контрреволюційну націоналістичну й терористичну діяльність на Україні, які, залишаючись на попередніх контрреволюційних позрщіях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію „Всеукраїнський націоналістичний блок...". Московські душогуби нікого із 134 українських патріотів не допитували та усім винесли один вирок – смерть. Список цей відкривали прізвища академіків Матвія Яворського і Степана Рудницького. До нього були внесені також Лесь Курбас, В.І. Атаманюк-Яблуненко, О.І. Бадан-Яворенко, М. Ірчан, М.А. Качанюк, В.Ф. Дідушок, М.М. Лозинський, Є.Й. Черняк, В.П. Гоца, В.О. Олійник, М.Г. Кузняк, Т.І. Репа, О.Г. Сарван... Усіх страчено 3 листопада 1937 р.

 

Розстріли української інтелігенції в 1937-1938 рр. проводилися і в інших таборах та в'язницях (Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. – К., 1994. – С. 138).

 

Великий терор проти українців у 30-ті рр. набував апокаліптичного масштабу. Лазару Кагановичу належать слова: „Ми знімаємо людей шарами", а М. Горькому – „Якщо ворог не здається, його знищують". У Вінниці під час Другої світової війни знайдено масове поховання 9439 чоловік, розстріляних у 1937-1938 рр. В Одесі у 1941 р. розстріляно у тюрмах 13 тисяч чоловік. Того року большевицькі людожери розстріляли щонайменше 200 тисяч українців.

 

Вся московсько-большевицька пропаганда в Україні, всі її зусилля в літературі, науці, мистецтві спрямовувались до одного – вкоренити в голови і душі українців почуття безсилля, слабості і водночас страх перед силою Московщини, переконати українців, що українська мова, українська культура відсталі, нерозвинені, маловартісні, вкоренити в українські душі почуття національної нижчості, зневіру у власні сили: культурні, господарські, державотворчі, скувати кайданами духовного рабства, а тоді фізичне рабство настане само собою.

 

У вересні 1939 р. „великий терор" московсько-большевицького режиму перенесено на західноукраїнські землі. Ще 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною підписано зловісний договір, відомий як „пакт Молотова-Рібентропа", що гарантував свободу дій Гітлеру щодо Польщі та інших сусідніх держав і тим самим відкрив шлюзи для повені Другої світової війни. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, яка через три тижні перестала існувати як держава. Кремлівський режим у другій половині вересня 1939 р. окупував Західну Україну, а невдовзі Північну Буковину і Бессарабію. Похід Червоної армії офіційна совєтська пропаганда висвітлювала як визволення єдинокровних братів, однак „визволителі" справжні плани приховували. Західноукраїнські землі, як і тоді окуповані землі Західної Білорусії, Литви, Латвії, Естонії і частково Фінляндії, ставали плацдармом в агресивних планах Кремля щодо Європи, в планах підготовки до завоювання світового панування.

 

З Червоною армією на західноукраїнські землі прийшла призначена Кремлем партійно-совєтська адміністрація і уповноважені ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Разом з НКВД і новоствореною спеціальною жорстокою структурою – військами „особого назначения" (ОСНАЗ) окупаційний режим розпочав совєтизацію „визволених" земель. Ліквідовано всі ознаки громадянського суспільства – політичні партії, культурно-освітні організації і товариства, вільну пресу, розпочато масові репресії та примусові депортації населення у східні райони большевицької імперії. Уже 5 грудня 1939 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову про насильницьку депортацію населення із Західної України і Західної Білорусії, а 29 грудня затвердила інструкцію наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії про депортацію українців, білорусів, поляків, євреїв та представників інших національностей (Літопис нескореної України. – Книга 1. – С. 10).

 

Протягом 1940-1941 рр. проведено чотири депортації із Західної України: першу 10 лютого, другу – 13 лютого, третю – у червні-липні 1940 р., четверту – у червні 1941 р. За розпорядженням Кремля в усіх західноукраїнських областях створено „трійки", до складу яких входили начальники обласних управлінь НКВД, заступники начальників третіх відділів, а контроль здійснювали заступник наркома внутрішніх справ СРСР Меркулов і нарком внутрішніх справ УРСР Сєров. Московські опричники без суду і слідства, навіть без будь-якого звинувачення депортували у Сибір, Казахстан, на Крайню Північ і Далекий Схід на мученицьку смерть із Західної України і Західної Білорусії 318 тисяч сімей, або 1173170 чоловік (Новая и новейшая история. – 1989, № 2. – С. 6).

 

У повідомленні митрополита А. Шептицького у Ватікан говорилося, що з Львівської архієпархії вивезено 250 тисяч українців, а з цілої Галичини – майже удвічі більше (Мартирологія українських церков. – Т. 2. – С. 21).

 

У новому совєтському апараті всі справи вирішували уповноважені ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. 24 вересня 1939 р. делегація із найстаріших галицьких політиків (Кость Левицький, Кирило Студинський, Лев Петрушевич, д-р С. Баран, інженер Ган) відвідала коменданта Львова генерала Іванова і уповноваженого Міщенка. Большевицькі вельможі запевнили українців, що Червона армія прийшла визволити Західну Україну і просили підтримати совєтську владу. Одночасно було заявлено, що нікого не будуть притягати до відповідальності за минуле.

 

Проте большевики ніколи не робили те, що говорили. Вже 30 вересня 1939 р. заарештовано Костя Левицького і відправлено до Москви на Луб'янку. Невдовзі заарештовано і вивезено в Росію тисячі українських вчених, учителів, письменників, керівників українських політичних партій і організацій. Серед них були Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Нінчук та ін. Більшість заарештованих померла у большевицьких тюрмах і таборах або була розстріляна. Загалом у 1939-1941 рр. на західноукраїнських землях заарештовано близько 60 тисяч чоловік. Понад 50 тисяч чоловік, яких не встигли вивезти, у перші дні війни за розпорядженням М. Хрущова замордовано (Літопис нескореної України. – Книга 1. – С. 13).

 

На західноукраїнські землі із східних районів імперії ринули колонізатори-шовіністи, які зайняли всі посади в адміністративно-державному апараті. Більшість з них не знала української мови, не мала ні освіти, ні досвіду, ні кваліфікації. Однак їм довіряли. О.д-р Гавриїл Костельник у спогадах писав: „Кожну особу, що прибула з большевицького царства, наші люди відрізняли вже з вигляду. Це були інші люди, з іншою зовнішністю, іншою поведінкою та іншою душею. Люди, яких виховала 20-річна найжахливіша й найбільш божевільна революція. Тому-то наші люди й відчували потребу назвати їх збірною назвою: „совєти", без огляду на те, чи це були українці, москалі, жиди чи інші. Та всі ми дуже ясно спостерігали, що душею „совєтства" були москалі: московське доктринство, московське деспотство, московська пасивність, що провадить до безпорадности в терпінні, психопатичні месіяністські нахили спасати світ. Наш загал розумів, що Москва надсилає до окупаційного державного апарату в Західній Україні елементи, до яких має довір'я, себто людей собі відданих, та що на їх основі годі робити висновки про український народ за Збручем, що є такою самою жертвою большевицького насильства, якою тепер стали ми" (Західна Україна під большевиками. – Нью-Йорк, 1958. – С. 19-20).

 

Партійна і совєтська адміністрація та репресивні органи здійснювали жахливе пограбування західноукраїнських земель. Працівник Чернівецького управління НКВД В.О. Ларкін 20 жовтня 1940 р. доповідав М. Хрущову, що керівництво УНКВД, використовуючи сприятливу кон'юктуру перших місяців після приєднання Північної Буковини, понабирало „собі стільки, що, слово честі, зробились тими старими миршавими міщанами, у яких „мотлоху" вистачає на десятки років". Більшість начальників відділів зайняли „панські квартири" з 6-8 кімнат, забезпечили себе відрізами на костюми (5-10 на кожного) та ін. Особливо „відзначився" начальник адмінгоспвідділу Управління Л.А. Левітін, який займався незаконними торговельними операціями, а власного сина, що завітав до Чернівців, відправив додому, у Київ, службовою машиною, завантаженою вщерть „барахлом" (Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Вказ. праця. – С. 191).

 

„Визволителі" розграбували церкви, монастирі, костели, музеї, архіви, бібліотеки. Що не могли вивезти, знищували.

 

За дуже короткий час західноукраїнські землі набули зовнішнього большевицького вигляду. У містах і селах скрізь на стінах висіли портрети Сталіна, Леніна, Маркса, Енгельса, Молотова, Ворошилова, червоні зірки, державні герби із серпом і молотом, червоні прапори. Скрізь можна було побачити лозунг „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" У містах з'явилися перші пам'ятники комуністичним ідолам. Щоденним явищем на заводах, фабриках, в наукових установах стали мітинги, доповіді, лекції, антирелігійні курси. Свої виступи перед „добровільно" зібраними слухачами політруки закінчували большевицьким „заклинанням" „Хай живе батько Сталін!" Чільне місце в ідеологічній обробці населення відводилося горезвісному підручнику „Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків). Короткий курс". Рішенням політбюро ЦК КП(б)У 28 вересня 1939 р. цей большевицький „Коран" був спеціально виданий 300-тисячним тиражем і відправлений у бібліотеки й у книгарні новостворених областей України.

 

Однак усі зусилля большевицького Кремля прихилити до себе українців були марними. Комуністична пропаганда не мала жодного успіху. Ставлення нашого народу до „визволителів" визначилося при першій зустрічі з ними. О.д-р Гавриїл Костельник підкреслював: „Большевики після 20-річного свого володіння і 20-річного господарювання прийшли як останні казкові нуждарі, при чому з-поза їх матеріальної мізерії визирала жахлива духова мізерія большевицького світу, то це могло тільки відстрашувати наш здоровий і тверезий селянський нарід. В Росії большевизм починав від рожевих надій і обіцянок, отже, міг потягти за собою маси. Згодом, вгризаючись у життя, терором і вихованням відбирав людям тверезий розум. Але в нас самий вигляд большевиків і їх поведінка загострювали критицизм людей, вихованих в іншому світі. Всі зовсім ясно бачили, що большевизм довів до неймовірного зубожіння і культурної деградації та що це система рафінованого мучення й винищування людей" (Західна Україна під большевиками. – С. 25).

 

Диявольський терор московсько-большевицького режиму не підірвав сил і прагнень українського народу до самостійницького державного життя. Боротьбу за відновлення Української Соборної Держави очолила створена у лютому 1929 р. Організація Українських Націоналістів на чолі з Євгеном Коновальцем. Він писав: „Доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революціних епох, які простягаються на цілі десятиліття і в яких кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії" (Ольжич О. Незнаному Воякові. – К., 1994. – С. 378).

 

Навколо ОУН об'єдналися люди, що хотіли бути творцями української історії, яких окриляла українська національна ідея. Вони були готові за неї віддати своє життя. Це були як колишні учасники національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., так і покоління молодих патріотів. Назвемо найдостойніших із тисяч гідних: генерали Віктор Курманович і Микола Капустянський, полковники Андрій Мельник та Роман Сушко, а також Осип Бойдуник, Дмитро Андрієвський, Володимир Марганець, Володимир Горбовий, Юліян Головінський, Осип Дяків, Микола Сціборський, Микола Дужий, Богдан Кравців, Омелян Сеник, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Михайло Колодзінський, Євген Врецьона, Іван Габрусевич, Дмитро Грицай, Олег Ольжич, Юрій-Мирослав Березинський, Василь Білас, Дмитро Данилишин, Володимир Старик, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Іван Климів, Дмитро Мирон, Володимир Арсенич, Микола Лемик, Лев Ребет, Микола Арсенич, Степан Федак, д-р Юліян Вассиян, Мирослав Тураш, Петро Кожевніков, Петро Федун, Дмитро Штикало, Ростислав Волошин, Ярослав Чемеринський, Микола Лебедь, Зиновій Книш, Володимир Тимчій, Ярослав Барановський, Віра Свєнціцька, Анна Чемеринська, Катря Зарицька, Дарія Гнатковська, Зеня Левицька, Марія Кос, Галя Недзвидська.

 

З ОУН тісно співпрацювали або ж були її членами талановиті письменники, публіцисти, поети: Дмитро Донцов, Юрій Липа, Олекса Стефанович, Микола Чирський, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Михайло Михалевич, Роберт Лісовський, Улас Самчук, Михайло Бажанський, Наталя Геркен-Русова, Михайло Мухин, Олена Теліга, Іван Ірлявський, Оксана Лятуринська, Іван Рогач, Олесь Бабій та ін. В своїх літературних, публіцистичних, філософських творах вони пропагували ідеї українського націоналізму, підносили національну гідність народу, кликали на боротьбу за відновлення державної незалежності України. Основними друкованими органами ОУН були часописи „Розбудова нації", „Сурма" та ін.

 

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними підрахунками напередодні Другої світової війни вона налічувала від 20 до 30 тисяч чоловік. Число симпатинів визначалося сотнями тисяч. Перевага в її рядах молодих, самовідданих людей зробила ОУН головним рушієм національно-визвольної політики.

 

Великим політичним екзаменом для ОУН стали події у 1938-1939 рр. на Закарпатті. 26 жовтня прем'єром автономної Карпатської України став о.Августин Волошин. Тоді ж з ініціативи ОУН сформовано військову організацію – Карпатську Січ, яка у грудні 1938 р. налічувала 10 тисяч вояків. В її творенні взяли участь члени ОУН Михайло Колодзінський („Гузар"), Зенон Коссак („Тарнавський"), Олег Ольжич („Кардаш"), Роман Шухевич („Щука"), Євген Врецьона, Іван Рогач, Юрій Лопатинський („Калина") та ін. Вся поневолена Україна стежила за подіями на клаптику незалежної української землі – Карпатській Україні. Сотні галичан, волинян, лемків, бойків, синів інших частин України вступили у Карпатську Січ, щоб зі зброєю в руках відстоювати незалежність Карпатської України, яку було проголошено 15 березня 1939 р. на Першому Соймі (док. № 1). Президентом її став о.Августин Волошин. Всі українські сили краю примирилися у ці тривожні дні, щоб разом виступити проти ворога. З провідниками ОУН тісно співпрацювали монархісти – генерал Всеволод Петрів та полковник Сергій Єфремов. З Берліна про свою підтримку Карпатської України заявив гетьман Павло Скоропадський (Республіканець. – 1994, № 3-4 (11-42). – С. 81-82).

 

Ще 14 березня 1939 р. Угорщина за згодою Німеччини та Італії вдалася до агресії проти Карпатської України. Січовики чинили мужній опір угорським військам, яким допомагали поляки та румуни. Більшість з них загинула у тій нерівній героїчній боротьбі. Полягли смертю хоробрих видатні члени ОУН Михайло Колодзінський („Гузар") і Зенон Коссак („Тарнавський"), С. Гинилевич та ін. Письменник Василь Гренджа-Донський, описуючи березневі події на Закарпатті, підкреслював: „Закарпатська Україна – це тепер тюрма народу, всюди горе, плач, страждання і зойки, і неволя, всюди злочини, убивства". Заступник голови Сойму Карпатської України, член ОУН д-р Степан Россоха писав: „Є безперечним фактом, що Карпатська Україна першою не підпорядкувалася Гітлеровим наказам. Вона першою прийняла збройний удар держав осі, яким започаткувалася Друга світова війна. Українці прийняли його гідно і перші збройно виступили проти фашизму і нацизму в Європі. Цим фактом український народ поставив себе раз назавжди по боці інших миролюбивих народів і водночас довів, що на своїй землі хоче жити вільним самостійним життям" (Ольжич О. Вказ. праця. – С. 382).

 

Українським національно-визвольним силам готувався новий важкий удар. А перед тим вони зазнали непоправної втрати: 23 травня 1938 р. від рук кремлівського вбивці П. Судоплатова загинув полковник Євген Коновалець. Провід ОУН видав відозву, в якій підкреслював: „Нас не злякає терор Кремля! Як довго житиме останній український націоналіст, останній українець, так довго йтиме останній бій за Суверенну Соборну Українську Державу" (Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 952).

 

Головою Проводу ОУН став полковник Андрій Мельник. Однак нерішучість його під час подій 1938-1939 рр. в Карпатській Україні, орієнтація на гітлерівську Німеччину, а не на власні сили привели до конфлікту з молодими діячами ОУН, а також Крайовим Проводом ОУН, який підтримував Степана Бандеру.

 

10 лютого 1940 р. С. Бандера скликав у Кракові конференцію, на якій стався розкол в ОУН. Ті, що стали на бік С. Бандери, а це була молодіжна більшість організації, почали називатися ОУН (революційна), або просто бандерівцями; прихильників А. Мельника, що складалися переважно з представників старої генерації, називали ОУН-м, або мельниківцями. Тоді ж був сформований новий Революційний Провід ОУН на чолі з С. Бандерою. Серед тих, хто підтримав С. Бандеру, були такі провідні діячі ОУН: С. Ленкавський, Р. Шухевич, Я. Стецько, І. Габрусевич, Д. Грицай, О. Гасин, В. Тимчій („Лопатинський"), І. Климів („Легенда"), Д. Мирон („Орлик"), М. Лебедь, В. Горбовий, Б. Кравців, М. Климишин, Я. Бусел, О. Машак, Д. Маївський, Р. Волошин, Я. Старух, М. Лемик, В. Сидор, В. Янів та ін. Саме вони стали на шлях рішучої боротьби з окупантом, усвідомлюючи усю складність і необхідну жертовність такої боротьби.

 

Переходячи кордон, потрапили у засідку НКВД і підірвали себе гранатами Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій („Лопатинський"), його товариші Опришко („Медвідь") і Зоня Левицька. Новим Крайовим Провідником став Іван Климів („Легенда"), керівник волинської округи ОУН. Під його керівництвом відбулася активна розбудова мережі ОУН в умовах большевицької окупації (Батан Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. – Дрогобич, 1994. – С. 130).

 

У квітні 1941 р. у Кракові відбувся II Великий Збір ОУН, який розробив програму боротьби з російською імперією – СРСР, вказав на важливість створення широкого фронту поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії під гаслом „Свобода народам і людині". II Великий Збір закликав до „з'єднання всіх українців у одному визвольному фронті Української Національної Революції", прийняв рішення створити власну військову силу (док. № 2). На її основі було утворено Крайовий військовий штаб ОУН, на чолі якого став військовий референт Проводу ОУН майор Дмитро Грицай („Перебийніс"). Практична організаційна робота штабу мала розвиватися на окупованій німцями території України вже після початку війни (Україна XX ст. Проблеми національного відродження. – К., 1993. – С. 101).

 

Стратегічну і тактичну концепцію боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу і план дій на випадок війни розробив Провід ОУН у травні 1941 р. у політичних вказівках „Боротьба й діяльність ОУН під час війни". Згідно з цим документом ставилося завдання: „на звільнених від московсько-большевицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо", проголосити відбудову Української Держави та відновити владу, яка повинна „зорганізувати державне життя в усіх ділянках та керувати ним". Відзначалося, що при „будуванні Української Держави мусять бути сконцентровані усі українські сили, мусять в ній взяти участь всі українці, що щиро й чесно з відданням будуть працювати для неї та обороняти й заступати її інтереси" (ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів боротьби 1929-1955 рр. – С. 48-55).

 

Відомий вчений-історик Тарас Гунчак зазначає, що хоч ОУН розділилась на дві фракції, все ж таки як політична формація вона залишилася багато в чому цілісною. Це, мабуть, пов'язано з тим, що ОУН мала велику організаційну мережу на всій території Західної України, яка володіла значним досвідом політичної праці ще з довоєнних часів. В меморандумах, надісланих Гітлеру на початку війни, ОУН(б) і ОУН(м) відстоювали ідею відновлення суверенної української держави на всіх етнічних кордонах (Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX століття. – К., 1993. – С. 225).

 

Звичайно, плани гітлерівців ніяк не співпадали з політичними прагненями ОУН, проте фашистські верховоди не виявляли поки що свого ставлення до цих намірів. Вони дозволили Проводу ОУН(б) в рамках вермахту сформувати на території Польщі Дружину Українських націоналістів, яка нараховувала 700 солдатів і офіцерів. У травні 1941 р. цю військову одиницю було розділено на два батальйони –,,Нахтігаль" („Соловей") під командуванням сотника Романа Шухевича та „Роланд" під командуванням майора Євгена Побігущого. Німці розраховували, що оунівські батальйони будуть сприяти в успішному наступі вермахту на схід большевицької імперії. Провід ОУН(б) бачив у цих батальйонах серцевину майбутньої української армії. Крім того, угода з вермахтом була для оунівців прикриттям від гестапо, що давало можливість здійснювати певну політичну діяльність. ОУН(б), як і ОУН(м), мала намір якнайшвидше після початку війни проникнути на територію України, політично нею оволодіти після того, як пройде фронт (Косик Володимир. Вказ. праця. – С. 96-97).

 

Через большевицький терор на Великій Україні не вдалось налагодити роботу підпілля, тому ОУН конспіративним шляхом мобілізувала близько п'яти тисяч своїх членів, щоб посилати їх з початком війни на східноукраїнські землі для здійснення культурно-освітницької і національно-державницької діяльності.

 

Було сформовано і вишколено три похідні групи. Найчисельніша Північна (близько 2500 чоловік) мала дістатися до Києва. До її складу входили Микола Климишин, Дмитро Мирон („Орлик"), Дмитро Маївський та ін. Середня група (майже 1500 чоловік) мала добратися до Харкова. До цієї групи належали Микола Лемик, Осип Машак, Петро Олійник („Батько"), Володимир Лобай, Микола Кравчук та ін. Перед третьою групою {близька 1000 чоловік) ставилася мета охопити Південь України, а центром мала бути Одеса. До її складу входили Зеновій Матла, Тиміш Семчишин, Євген Стахів, Ярослав Дзира, Іван Клим, Степан Тесля, Роман Олійник, Уляна Дида, Богдан Яворський, Петро Олійник („Еней"), Василь Пасічняк, Іван Янчишин, Володимир Шалько, Дмитро Горбачів, Ярослав Пасічний та ін. (Національно-визвольна боротьба 20-50-х років XX ст. в Україні. – Київ-Львів. – С. 147).

 

Похідні групи вже 22 червня 1941 р. вирушили у нелегку дорогу. 30 червня у Львів прибув батальйон „Нахтігаль", тоді ж до міста прорвався ряд провідних діячів ОУН. Того ж дня у будинку „Просвіти" відбулися Національні Збори, в яких взяли участь сотні видатних осіб Львова – професорів, науковців, господарників, політиків. Через брак місця в залі багато львів'ян розташувалося перед будинком „Просвіти". Ярослав Стецько зачитав Акт про відновлення незалежної Української Держави, який одностайно схвалили присутні. Тут же було сформовано Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. До складу уряду ввійшли представники різних політичних течій (док. № 4).

 

Відновлення української державності вітала громадськість. Від Української Греко-Католицької Церкви о.д-р Йосип Сліпий передав благословіння митрополита Андрея Шептицького (док. № 5). Від імені українського війська (Дружин Українських Націоналістів) Національні збори привітав о.д-р Іван Гриньох. Архіпасторське послання надійшло від преосвященного Полікарпа, єпископа Луцького: „Нехай Господь милосердний допомагає Тобі, народе мій, і Тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде за вами" (док. № 6).

 

Про події у Львові 30 червня 1941 р. інформувала львівська радіостанція ім. Євгена Коновальця. Організував передачі видатний діяч ОУН (б) Ярослав Старух. З ініціативи ОУН у містах і селах Західної України відбулися урочисті маніфестації, учасники яких підтримували проголошення Акту Незалежності, утворювалися органи місцевого управління. Д. Донцов підкреслював, що „Акт 30 червня був чином, який голосно заявив, що Україна не зрікається свого повного права панувати на своїй землі, ні своєї Правди, незважаючи на жертви".

 

Відновлення незалежності Української Держави викликало незадоволення фашистських правителів Німеччини. Спочатку гітлерівці намагалися примусити Провід ОУН(б) відкликати Акт 30 червня. Однак, коли він відмовився це зробити, нацисти вдалися до масових репресій. Вони заарештували і кинули у концтабори Степана Бандеру, Ярослава Стецька, усіх обраних у Державне Правління та понад 300 членів ОУН(б).

 

Організація Українських Націоналістів, яку очолив Микола Лебедь („Микола Рубан") вступила у нову фазу визвольної боротьби, цього разу також проти гітлерівської Німеччини. У вересні 1941 р. відбулася І конференція ОУН(б) в Україні, яка намітила основні напрями діяльності у воєнних умовах: пропагандивно-роз'яснювальна підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами, розкриття німецьких планів поневолення і колонізації України, знешкодження большевицької агентури і диверсійних чекістських партизанських загонів, збір та магазинування зброї, вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби. Намічалося організувати командирські школи, військові курси.

 

В умовах кривавої війни Похідним групам ОУН(б) протягом 1941-1942 рр. вдалося охопити всю територію України і навіть Кубань. Наддніпрянський націоналіст, член ОУН Степан Глод писав: „Члени Похідних Груп з'явилися в Кіровоградській області рівночасно з німецькими військами. Вони принесли зі собою в усі закутки Середньої і Східної України підручники історії України, твори Дмитра Донцова та іншу українську націоналістичну літературу, Постанови II Великого збору ОУН, Акт відновлення Української державносте, відозви і летючки та точно опрацьовані плани і інструкції Проводу ОУН в справі організації й праці українського націоналістичного підпілля. Вони ж були й одними з перших організаторів його. Крім цього, Похідні Групи ОУН під час переходу, скрізь по Україні організовували спеціальні і принагідні мітинги й декілька величавих – з прапорами, транспорантами і кличами – маніфестацій, на яких повідомляли населення про події та зачитували проголошений Акт відновлення самостійної соборної держави. Здається, що остання така відкрита й масова маніфестація на осередніх землях України відбулася в містечку Вовнове на Кіровоградщині, в ній брали участь українці майже усього району.

 

Після того вже не було можливости вести підготовчу революційно-визвольну роботу серед населення, бо німці посилили безоглядний терор проти українського населення, а тому всі члени Похідних груп і інші провідні члени ОУН змушені були піти в підпілля і звідти продовжувати свою роботу" (Стецько Ярослав. 30 червня 1941 року: Проголошення відновлення державності України. – Лондон, 1967. С. 102).

 

Тисячі свідомих українців вливалися в ряди оунівських організацій, ставали воїнами, визначними ідеологами, провідниками. Для прикладу слід назвати надніпрянця члена Проводу ОУН Йосипа Позичанюка, професора Юрія Бойка-Блохина з Миколаєва та ін. У Вінниці сотник армії УНР Євген Попівський став військовим референтом обласного Проводу ОУН на Вінничині. Відданим патріотом на Вінничині був вчитель-історик, літературознавець Купрієвич, який разом з воїнами УПА згорів влітку 1943 р. в запаленому німцями будинку. Обласний політичний референт ОУН на Вінничині Килимник на активі підпільників заявив: „...ми за синьо-жовтий прапор, за тризуб життя своє віддамо і ворогові ніколи не здамося" (Галамай Степан. Боротьба за визволення України 1929-1989, – Львів, 1994. – С. 210).

 

Успішною була діяльність на Україні похідних груп ОУН(м). До Києва вирушили Омелян Сеник, Микола Сціборський, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олена Теліга, Іван Ірлявський, Микола Кузьмик, Ярослав Гайвас, Теофіль Бак, Яків Шумелда, Петро Олійник та ін. З Буковини до Києва прийшла сотня цивільних буковинців під проводом Петра Войновського, яка взяла на себе функції поліції. Створюється Українська Національна Рада на чолі з ректором Київського політехнічного інституту, професором Миколою Величківським. До неї ввійшли генерал М. Омелянович-Павленко, професор Володимир Багазій, сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова, Олімпіада Скорубська, професор Кость Мацієвич, генерал Микола Капустянський, о.Петро Касяненко, професор Олександр Оглоблин, Іван Рогач, артист Йосип Гірняк та ін. (Городиський Зенон. Українська Національна Рада. – К, 1993. – С. 28).

 

Організовується Спілка українських письменників. У всіх заходах важливу роль відіграли Олег Ольжич, Олена Теліга, Іван Рогач. Вони налагодили випуск журналу „Літаври" і газети „Українське слово". ОУН(б) видавала у Києві газету „За самостійну Україну".

 

На Україні відроджувалося національно-культурне життя. Відкривалися незруйновані большевиками церкви, оформилася Тимчасова адміністратура УАПЦ, яка повинна була діяти до скликання Всеукраїнського Церковного собору у Києві. Створювалися осередки відновленої „Просвіти". Відновили роботу деякі інститути Української Академії Наук, вищі, середні і початкові школи. За підрахунками професора Лева Шанковського на початку німецької окупації в Україні виходили 115 українських газет. Серед них на окрему увагу заслуговували газети „Нова Україна" (Харків), „Дзвін" (Кривий Ріг), „Вільна Україна" (Дніпропетровськ), „Дніпрова хвиля" (Кременчук), „Волинь" (Луцьк) та ін. Величезну опікунчо-допомогову роботу розгорнув Український Червоний Хрест, який рятував полонених, відправляв їх на роботу, організовував матеріальну допомогу.

 

Збереглося багато документів про ставлення німців до оунівського підпілля. У повідомленні начальника поліції безпеки і служби безпеки у Берліні від 14 серпня 1942 р. підкреслювалось: „Под главным руководством ОУНовского бандеровского движения находятся две группы, а именно, одна в Волынском генерал-губернаторстве, другая – в Восточной Украине. Последняя охватывает Киевскую, Харьковскую области и Южную Украину. Ряд областей и Южная Украина в организационном отношениии еще значительно отстает от Киевской области, где уже насчитнвается около 1000 человек.

 

Оуновские мельниковские группы создают впечатление более умеренного националистического движения, но в действительности в отношении пропаганды и методов осуществления цели их можно сравнить с бандеровским движением. Если учесть то обстоятельство, что они стараются быть лояльными, то фактически они являются более опасными, чем бандеровское движение, которое с самого начала выступает против Германии. В последнее время также и мельниковское движение начало вести открытую пропаганду против Германии" (док. № 16).

 

Криваві репресії нацистів проти українського підпілля почалися ще у вересні 1941 р. їм допомагали агенти НКВД, які під фальшивими прізвищами зайняли місця в допоміжній місцевій поліції, а часто і в гестапо. У Житомирі 30 серпня 1941 р. від рук московського вбивці загинули Микола Сціборський і Омелян Сеник. У Миргороді в жовтні 1941 р. гітлерівці схопили заступника Краєвого Провідника ОУН(б), керівника середньої Похідної оунівської групи Миколу Лемика. Його останніми словами перед розстрілом були: „Я – український революціонер-самостійник, гину за Самостійну Українську Державу". 9 лютого 1942 р. у Києві в Спілці письменників України заарештовано Олену Телігу, а невдовзі і Михайла Телігу, Івана Ірлявського, Івана Рогача, Ореста Чемеринського, професора Гупала та ін. Їх розстріляли у Бабиному Яру.

 

28 лютого 1942 р. гестапівці заарештували організатора самостійницького руху в Кременчуці, редактора газети „Дніпрова хвиля" Михайла Щепанського разом з дружиною і чотирма дітьми та секретаря редакції Надю Михайленко. Усіх замордовано. У Кривому Розі в квітні 1942 р. від куль гестапівців загинули інженер Сергій Шерстюк, Ганна Максимець, Михайло Пронченко, Іван Потапенко. У Житомирі розстріляно обласного провідника ОУН(б) Романа Марчока, членів обласного проводу Василя Хому і Миколу Кравса. У Києві 25 липня 1942 р. загинув провідник ОУН(б) Північного краю Дмитро Мирон („Орлик"). 4 грудня 1942 р. у Львові гестапівці замордували члена Проводу ОУН(б) Івана Климіва („Легенду"). Єдиними словами, які почули кати від українського патріота, були: „Звуся Іван Клим, член ОУН, більше з вами говорити не буду".

 

Тоді ж у Львові після жорстоких катувань розстріляно організатора оунівського підпілля на Волині Андрія Марченка, автора відомих пісень: „Ми українські партизани", „Ми зродились із крови народу" та ін.; Юліяна Петречка, організатора націоналістичного підпілля у довоєнній Польщі і під час війни на території Німеччини, Івана Равлика, відомого діяча ОУН, та ін.

 

Від рук нацистів загинули у концтаборі „Авшвіц" у вересні 1942 р. брати Василь і Олександр Бандери, міністри уряду Ярослава Отецька Дмитро Янів і Андрій П'ясецький, у концтаборі „Саксенгаузен" у травні 1944 р. – член Проводу ОУН(б) Іван Габрусевич і у червні 1944 р. заступник Андрія Мельника Олег Ольжич та ін. (Микола Лебедь. Українська Повстанська Армія. – Дрогобич, 1993. – С. 34-40; Ольжич Олег. Вказ. праця. – С. 422).

 

Фашисти масово знищували не лише членів ОУН, а й позапартійних українців. 27 листопада 1942 р. у Тернопільській області на полі поблизу шосе Чортків – Ягольниця гітлерівці розстріляли 52 українців, серед них були о.Павло Витвицький, магістр Василь Мельничук, інженер Роман Сельський, д-р Олекса Косак, інженер Василь Попель. Того ж дня у Львові від німецьких куль впали 28 українців. Для залякування населення гестапо по всіх містах України арештовувало відомих громадян як заручників, прилюдно страчувало їх за будь-який спротив окупаційній владі. Каральні відділи СС руйнували села, вимордовували безпощадно жінок, дітей, старців.

 

У 1942 р. німці знищили до тла українське село Кортеліси Ковельського району Волинської області, розстріляли при цьому понад 2 тис. жителів. У листопаді 1942 р. така ж доля спіткала с. Кам'янку, цього ж району, де було вимордовано майже 3 тис. українців. У с. Ромель Олександрівського району було знищено біля 400 жінок і дітей, у м. Цумані – декілька тисяч.

 

Крім того, нацисти вдалися до масового вивезення українців на примусові роботи до Німеччини. З українських земель, спустошених до того большевицькою окупацією, мобілізацією до Червоної армії, спішною евакуацією на схід, фашисти відправили до рейху майже 2,2 млн. українців (Тарас Гунчак. Вказ. праця. – С. 250).

 

Політика геноциду, яку гітлерівці проводили в Україні, змусила ОУНівські осередки піти у глибоке підпілля, розгорнути активну роботу з мобілізації патріотичних сил на боротьбу з окупантами. У квітні 1942 р. відбулася II конференція ОУН(б), на якій вирішено зосередити увагу на „творенні і розбудові власних революційно-політичних і військових сил", прийнято концепцію двофронтової боротьби. Підкреслювалось, що московсько-большевицькому інтернаціоналізму й німецько-фашистській т. зв. „Новій Європі" ОУН протиставляє „міжнародню концепцію справедливої політично господарської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом „Свобода народам і людині!" ОУН(б) ще раз заперечила будь-які орієнтації на чужі сили і пасивне вичікування. На конференції підтверджено намір боротися за незалежність України в усіх її куточках (ОУН у світлі постанов Великих Зборів... – С. 61-71.).