Трагедія і велич Карпатської України. (Автори: Бондаренко Кость, Киричук Юрій)

опубліковано 5 бер. 2015 р., 11:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 бер. 2015 р., 03:13 ]

Журнал «Республіканець», № 3-4, 1994 рік

 

Трагедія і велич Карпатської України (події в березні 1939 року)

 

Карпатська Україна. Закарпаття. Маленький клаптик української землі, чудові краєвиди, гарний клімат. Природні умови всіляко неначе сприяли тому, аби цей рай перетворився на своєрідний центр паломництва туристів усього світу, на українську Ніццу чи Рів'єру. Натомість в нашій історії згадка про Карпатську Україну навіює думки про інші не менш славні місця – Термопіли, Канни, Крути, Берестечко. Карпатська Україна – це Голгофа нашої бездержавності, тут ми оплакали свою розіп'яту Вітчизну, звідси понесли її невмирущу славу.

 

Щоби осягнути всю глибину драми, мусимо повернутися назад, вглиб історії на 55 років, у 1939 рік – рік активного наступу нацизму та фашизму на Східну Європу та краху "фашіофільських" ілюзій, що живили душі патріотів.

 

Після Мюнхенської угоди 1938 року великі країни Заходу, подібно до Понтія Пілата, умили руки, залишивши дрібні держави європейського Сходу на поталу Гітлеру. Гітлер почав з розчленування Чехо-Словацької Республіки, запросивши до поділу також Угорщину та Польщу. Німеччина отримала Судети, Польща – Заользя. Угорщина до деякого часу виглядала обділеною. Та чи міг Гітлер образити свого вірного приятеля, старенького адмірала Мікльовша Горті? Йому недвозначно було вказано на існування невеликої автономної частини колишньої Чехо-Словаччини, яка Гітлеру видалася непотрібною – Карпатської України. Геополітично пропозиція до окупації виглядала так: 14 березня Сойм Словаччини проголосив державність цього краю. Карпатська Україна залишилася відірваною від Чехії, з якою її зв'язували федеративні зв'язки. "Хтось же мусів навести лад у цій землі, не допустити анархії та хаосу?" – виправдовував згодом Горті своє вторгнення в Карпатську Україну…

 

...Спробуймо відновити тогочасні події повністю – факт за фактом, не минаючи "ані титли, ніже тої коми".

 

На початку березня 1939 року протистояння між Хустом і Прагою досягло свого апогею. Президент Гаха за період з жовтня по березень тричі змінив склад уряду Карпатської України. 6 березня президент робить нову перестановку в уряді – усуває Юліана Ревая та надає більші права москвофілові Прхалі, протиставляючи останнього Прем'єру Августину Волошину. Прхаля зосереджує в своїх руках портфелі міністра внутрішніх справ та віце-прем'єра. 7-8 березня Українське Національне Об'єднання на зборах у Січовій Гостинниці прийняло рішення не визнавати перестановок в уряді. Гаха не міг не рахуватися з УНО, яке на виборах до Сойму у лютому 1939 року здобуло понад 96% голосів виборців. Тому 9 березня він робить вигляд, що йде на поступки, призначаючи на міністерські посади українців – Юрія Перевузника, Миколу Долиная, Юлія Брещайка, Степана Клочурака. Одночасно він підписує декрет про скликання Першого Сойму Карпатської України (Росоха С. У дворіччя Карпатської України // Календар Слово на 1978 р. – с. 64-65).

 

Однак все це було ні чим іншим, як пусканням диму в очі українським політикам. Доля Карпатської України була вирішена наперед. Питання стояло так: якою кров'ю – великою чи малою – обійдеться приєднання цієї землі до Угорщини? Гаха Україна більше не хвилювала – такою була воля фюрера.

 

13 березня було помічено активний рух угорських військ біля кордонів Карпатської України. Служба Безпеки Карпатської Січі це зауважила і зробила офіційне донесення Волошину. Волошин повідомив про це Прхалю і попросив зробити запит міністру зовнішніх справ Чехо-Словаччини з цього приводу. Прхаля проханням Волошина зігнорував.

 

Володимир Косик публікує цілий ряд документів, що стосуються Карпатської України і були досі невідомі. З цих документів випливає, що Гітлер вирішив віддати Карпатську Україну Угорщині 6 березня, саме у той час, коли Гаха робив перестановки кабінету. Радник управління закордонних справ Німеччини Кляйст за наказом Ріббентропа підготував для Гітлера документацію з українських проблем. Гітлер, ознайомившись із документами та матеріалами, вирішив не зв'язувати своєї подальшої політики з Україною. Кляйст говорив в одному з інтерв'ю: "В моїх меморандумах та повідомленнях, призначених для Гітлера, я весь час намагався захистити Закарпатську Україну. Я вказав на значення, яке вона має для німецьких планів на Сході. Я підкреслював, що обурення українців Німеччиною буде величезним, якщо ми віддамо Закарпатську Україну Угорщині. Нарешті я вказав, що ми не можемо раптово розірвати стосунки з українцями після того, як пробудили в них великі сподівання як на допомогу, так і на підтримку з боку Німеччини. Ці аргументи не справили на Гітлера ніякого враження. Гітлер заявив у відповідь: "Це трагічно, але це неминуче". Посол Франції у Берліні доносив 14 березня, що Гітлер офіційно заявив: "українське питання не є актуальним" (Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів, 1993. – С. 477).

 

Такими були погляди Гітлера на рекламовану ним "Нову Європу". У цій Європі не було місця для України.

 

Гаха, не без німецької допомоги, склав сценарій передачі влади в Карпатській Україні з чеських рук в угорські. Згідно з цим сценарієм Прхаля мав здійснити переворот, перебрати владу з рук Волошина, роззброїти Карпатську Січ, а відтак капітулювати перед угорською армією.

 

14 березня о 5 год. 30 хв. Прхаля почав діяти. Степан Россоха згадує: "Влада, зібрана в помешканні прем'єра, безсильно приглядається, як чехи обстрілюють скорострілами з панцерних авт, б'ють та мордують січовиків і забитих до крови відвозять до тюрми. На її телефонічні й телеграфічні протести Прага глуха й сліпа. Прхаля має на меті військову диктатуру. Карпатська Січ чехам не піддалася. В 10 год. Прхаля капітулював" (Росоха С. У дворіччя Карпатської України. – с. 65).

 

У розпал вуличних боїв Угорщина розпочала наступ проти Карпатської України. Августин Волошин отримав ультиматум: до 8 год. ранку 15 березня передати владу в Карпатській Україні в руки угорського командування. Одночасно ультиматум було надіслано уряду Чехо-Словацької Республіки (щоправда, така у той же день перестала існувати, так як Словаччина проголосила свою незалежність).

 

Паризька газета "Українське Слово" передала інформацію: "14 березня в 15 год. мадярський уряд вручив чеському послові в Будапешті ультиматум. Чеський уряд відповів, що єдиним господарем Карпатської України є уряд одинадцяти – який на першу звістку про переступлення кордону мадярськими військами звернувся телеграфічно до німецького уряду з протестом, а з черги про поміч – відкидає ультиматум Мадярщини, який фактично зводився до того, щоб Карпатська Україна піддалася Мадярщині. Так починається нова українська війна після майже двох десятиріч – тим часом війна проти монгольської Мадярщини, озвірілого ворога українства. На чолі збройних сил Карпатської України, з наказу Міністра збройних сил Карпатської України – С. Клочурака, станув дотеперішній полковник "Карпатської Січі" Сергій Єфремов, головним ядром української армії стає "Карпатська Січ" і українські вояки дотеперішньої ч.-сл. армії в Карпатській Україні. Чехи тільки частково здають зброю, решта втікає зі зброєю в Польщу, ще інші ж відділи заєдно нападають на українські частини і намагаються їх роззброювати. Відступаючи перед мадярами, чехи радше висаджують у повітря амуніцію, ніж віддають її українцям. Команда збройних сил взиває весь народ під зброю" ("Українське Слово", 1939, 17 березня).

 

Увечері 14 березня Августин Волошин скликав нараду, на яку запросив міністрів та командування "Карпатської Січі". Він поінформував, що о 6-й год. ранку угорські війська зайняли 3 села на Мукачівському відтинку кордону – Підгоряни, Кольчино, Коропець. У ворога – 6 дивізій піхоти, моторизовані частини, кавалерія, роверові та мотоциклетні групи при підтримці артилерії, танків, авіації. Тоді ж було зачитано ультиматум Угорщини. Вирішили, що Перший Сойм Карпатської України все ж мусить відкритися, за будь-яку ціну. Тут же, на місці, Міністр військових справ видав свій перший наказ:

 

НАКАЗ № 1

Наказую:

Полковник С. Єфремов, як комендант Національної Оборони Карпатської України, прибирає собі штаб в складі осіб:

1. Полковник Михайло Гузар.

2. Полковник Филонович.

3. Надпоручник Парчаній.

4. Надпоручник Гулянич.

5. Поручник Бабіля.

6. Підпоручник Андрій Івашкович.

7. Підпоручник Пухлик Михайло.

8. Підпоручник Вайда Степан.

9. Поручник Петро Чорний.

10. Поручник Щука Борис.

11. Командант О. Н. О. К. С. Іван Роман, як інтендант.

 

У Хусті дня 14. III. 1939.

Ст. Клочурак, Міністер справ військових Карпатської України".

(Єфремов С. Бої 14-15 березня на Карпатській Україні //За державність. –3б. XI. – Торонто. 1966. – с. 132)

 

Список досить красномовний і заслуговує уваги. Справа в тому, що ім'я полковника Сергія Єфремова (його не слід плутати зі знаменитим академіком) якось забулося. А саме на його плечі було покладено командування обороною Карпатської України. І досі не кожен історик може назвати ім'я головнокомандуючого героїчною "Карпатською Січчю". Зверніть також увагу на ім'я полковника Михайла Гузара – це псевдо видатного діяча ОУН Михайла Колодзінського. У ті буремні дні він очолював штаб "Карпатської Січі". Як згадував С. Єфремов, за три дні боїв Колодзінський не зімкнув очей, не приліг, аби відпочити.  Під псевдом Борис Щука воював у "Карпатській Січі" майбутній Головнокомандуючий УПА, майбутній генерал-хорунжий Роман Шухевич. На той час він ще був поручником. У Карпатській Україні на той час перебувало багато українських націоналістів. З найвидатніших назву лише Зенона Коссака, що воював під псевдом "Тарнавський", та Олега Ольжича ("Кардаш"). Пізніше Ольжич, тонка, романтична натура – поривався у бій на правах рядового стрільця, аби розділити долю своїх побратимів. Як згадують безпосередні учасники подій, його ледве вдалося переконати залишити Карпатську Україну (Череватенко Л. Я камінь з божої пращі. // Ольжич-Кандиба О. Твори в двох томах. – Т. І. – Київ, 1994. – с. 46).

 

Пізніше Андрія Мельника звинувачували у тому, що він не кинув усі сили ОУН на Закарпаття. Але ж присутність ОУН у цьому регіоні була – і вона була досить відчутною. А позиція, яку зайняв Мельник, є спірною: потрібно революціонізувати Закарпаття, і нехай воно революціонізується у боротьбі з ворогом, а не чекає на допомогу.

 

Всі українські сили примирилися на Закарпатті у дні боротьби, націоналісти-крайовики та націоналісти-емігранти, уенерівці та монархісти – всі виступили пліч-о-пліч проти ворога. Полковник з середовища УНР Єфремов та полковник з середовища ОУН Колодзінський спільно вирішували стратегічні питання. Їм на допомогу прийшов колишній есер, а на той час – монархіст генерал Всеволод Петров, майбутній міністр оборони Української Держави, відновленої Актом 30 червня 1941 року. У Берліні гетьман Павло Скоропадський підняв офіційний тост: "П'ю за січовиків, що обов'язково переможуть над монголами".

 

15 березня зібрався Перший Сойм Карпатської України. Він прийняв історичне рішення – проголосити самостійність цієї колишньої чеської провінції. Ось – документ, прийнятий Соймом, який говорить сам за себе і не потребує коментарів:

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЗАКОН Ч. 1.

§ 1. Карпатська Україна є незалежна держава.

§ 2. Назва держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

§ 3. КАРПАТСЬКА УКРАЇНА є республіка, на чолі з президентом, вибираним Соймом Карпатської України.

§ 4. Державна мова Карпатської України є УКРАЇНСЬКА мова.

§ 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб і тризуб св. Володимира Великого. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є "Ще не вмерла Україна".

§ 8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

15 березня 1939 р.                                                                                                                                                   м. Хуст.

(Е. К. Світла і тіні. // Самостійна Україна, 1964, № 3 – с. 4)

 

Тоді ж Сойм обрав першим Президентом Карпатської України отця Августина Волошина. Вже того ж дня про обрання Президента оголосили найбільші радіокомпанії світу. Волошин отримав вітання від Митрополита Андрея Шептицького та Президента Словаччини Йозефа Тіссо.

 

Одразу ж після обрання Волошин надіслав телеграму до міністра закордонних справ Німеччини Йоахіма фон Ріббентропа:

 

15 березня 1939 р.

Ми проголошуємо незалежність Карпатської України й просимо захисту в Німецького райху. Одночасно інформуємо вас, що угорські війська сьогодні перейшли кордон поблизу Мукачева.

Августин Волошин.

(Косик В. Україна і Німеччина... – с. 480)

 

Відповідь не забарилася. Вже через кілька годин до Волошина зателефонував консул Німеччини у Хусті д-р Гофман, який повідомив рішення Ріббентропа: Німеччина не в силах щось зробити, якщо Угорщина зайшла так далеко. Тому він радив капітулювати, аби не проливати даремно крові (Єфремов С. Бої 14-15 березня... – с. 130).

 

Така відповідь обурила Волошина і більшість депутатів Сойму. Президент направляє ноту до Берліну: "Українці... будуть боротися проти кожного нападу, навіть проти об'єднаних польських і мадярських сил" (Гайвас Я. Самовизначення Карпатської України // Альманах Українського Народного Союзу, 1981. – С. 170).

 

Про об'єднані польсько-угорські сили йшлося не випадково – у жовтні 1938 року Горті та Ридз-Сміглий підписали угоду про військову співпрацю та взаємодопомогу. Тому у Хусті з жахом чекали, коли союзник Угорщини вдарить у спину Карпатській Україні (Єфремов С. Бої 14-15 березня… – с. 141).

 

15 березня почалася мобілізація населення та призив добровольців. Люди йшли тисячами у лави борців за незалежність. Сергій Єфремов згадував що на призивний пункт прийшли батько та син. Одному було за 60, а другий не мав і п'ятнадцяти (Єфремов С. Бої 14-15 березня… – с. 141).

 

Справді, боротьба була всенародною! Але за короткий час таку масу добровольців неможливо було озброїти.

 

Станом на 15 березня українські сили нараховували:

 

на відтинку Севлюш – Королево – Копань – 3 сотні стрільців, озброєних рушницями, набоями. 20 кулеметами;

 

на відтинку Іршава – Сільце – 1 сотня (60 рушниць, 6 автоматів, 14 пістолетів);

 

на відтинку Волове – 2 сотні (400 рушниць. 8 кулеметів).

 

У Хусті в арсеналах знайшли 150 рушниць, 192 револьвери, 6 автоматів.

 

Сергій Єфремов пробував проводити переговори з командуючим чеською армією генералом Олегом Сватеком про передачу всіх баз та арсеналів командуванню "Карпатської Січі", однак позитивної відповіді не дістав. Лише командування 45-го чеського полку добровільно передало українцям 200 рушниць, 20 тис. набоїв і одягу на 200 чоловік.

 

Решту зброї та амуніції захисники Карпатської України мусіли здобувати собі самі. Чехи-дезертири продавали зброю за смішними цінами: рушниця – 10-20 корон (це вартість 2-4 гальб пива), автомат – 50-100 корон тощо. В більшості на призивні пункти приходили люди зі своєю зброєю.

 

Невизначеність у стосунках із Польщею вимагала від Волошина тримати частину військ на польському напрямку – і це значно послаблювало фронт.

 

Надзвичайно симпатизували січовикам у Словаччині. Представник Глінкової Гвардії прибув у штаб "Карпатської Січі", і, запевнив, що серед словацьких націоналістів шириться дух солідарності з українцями і що вони формують загони, аби виступити спільними зусиллями проти Угорщини. Однак вже в той же день президент Йозеф Тіссо розпорядився роззброїти готові до маршу загони і перекрити кордон. Своє рішення він аргументував тим, що Угорщина може здійснити інтервенцію і проти Словаччини.

 

Угорські війська наступали на Хуст трьома клинами:

 

1. З Мукачева на Сваляву, далі – на Волівець, Климець, Лавочне – до польського кордону.

 

2. З Ужгороду – на Ужок, але тут довелося вступити у бій з відступаючими чеськими загонами.

 

3. З Берегова – на Севлюш.

 

Коли ворог обступив Хуст півколом і падіння міста стало неминучим, о 21 год. вечора 15 березня Президент Волошин сів у автомобіль і під охороною січовиків виїхав до Великого Бичкова. Туди ж виїхав і уряд. Великий Бичків контролювався румунами, і президентський автомобіль з номерним знаком "Р-1" викликав у них пошану – такий же номер був на автомобілі румунського короля Кароля (Ревай Ю. Від Хусту до Відня // Самостійна Україна 1964, № 3. – с. 6).

 

Між тим бої тривали. Ціле Закарпаття перетворилося на суцільну воюючу територію. Бої йшли на лінії фронту, бої велася за лінією фронту: в угорському запіллі діяли партизани-українці, в українському – угорські терористи.

 

Найбільші бої велися на підступах до Іршави. Тут січовики тричі відбивали ворожі наступи. І лише мотоциклетний загін у кількості 1000 мотоциклів (це 2 тис. чол.), кинутий проти неповної сотні стрільців, здобув місто.

 

Не можна не згадати також про бої біля Великої Копані, Перечина та ін. Надзвичайно запеклим був бій між Кривою і Хустом. Бої за Хуст тривали майже 10 годин! (Бутковський І. Остання сотня // Сучасність, 1967. № 9. – с. 87)

 

16 березня о 15 год. 10 хв. штаб "Карпатської Січі" залишив Хуст. Ар'єргардними загонами командували Колодзінський і Коссак. Обидва вони загинули у бою з угорськими військами.

 

О 16 год. 05 хв. мадярські війська ввійшли в місто...

 

Так закінчилася епопея Карпатської України. Держава, яка проіснувала неповних два дні, перестала існувати. Однак залишилася ідея. Залишилися ті, що пройшли хрещення вогнем Карпатської України. Вся Україна жила у ті дні маленьким Закарпаттям. Погляди всіх людей були прикуті до цього маленького клаптика української землі.

 

У 1946 році Олег Штуль-Жданович, досліджуючи витоки Другої світової війни, писав, що початок війни слід віднести не до 1 вересня, а до 14 березня 1939 року – бо саме з нападу Угорщини на Карпатську Україну починається смуга перманентних європейських і світових баталій (Щуляк О. В ім'я правди. – На чужині, 1946. – с. 21).

 

Цю ідею пізніше підтримав Василь Верига (Верига В. Втрати ОУН у Другій Світовій війні. – Торонто, 1992, – с. 1), а нині активно пропагує Валентин Мороз (Мороз В. Публічний виступ у Львівському університет 19 лютого 1992 р.). Що ж, вона не позбавлена сенсу і варта того, аби на неї звернули увагу історики Другої світової війни.

 

Свого часу Карпатська Україна та героїчна оборона "Карпатської Січі" знайшли жвавий відгук світовій пресі.

 

Агентство "Рейтер" 20 березня 1939 року повідомляло: "Угорське військове командування кинуло проти армії Карпатської України величезні маси війська. Чисельну силу угорської армії, що досі оперує в Карпатській Україні, обраховують на 50 тис. чол. Коли поставити побіч себе цю енергію і чисельну силу з одного боку, а успіхи цієї армії з другого, то можна твердити на підставі вісток із місця боїв, що успіхів є куди менше ніж можна було надіятися. Армія Карпатської України далі завзято й по-лицарськи бореться. Бої не припиняються" (Єфремов С. Бої 14-15 березня... – с. 158).

 

Французька газета "Фігаро" 28 березня того ж року писала про жахливі кровопролитні бої на Закарпатті. Ілюструє газета своє повідомлення тим фактом, що жодна зі сторін не брала полонених (там же – с. 157).

 

Лондонська "Дейлі Телеграф" 18 березня повідомляла про масові розстріли українців на Закарпатті (там же – с. 158).

 

У Польщі "Курієр Віленскі" 16 березня писав: "День 15 березня кине понурі тіні на майбутнє Східної Європи" (там же – с. 161).

 

А інша польська газета, "Слово", 16 березня писала: "Коли Німеччина зайняла Судети, а Польща – Заользя, це названо для внутрішньої політики успіхом. Тоді ми домагалися Підкарпатської Русі для Угорщини. Тепер Угорщина дістала її, але в таких змінених обставинах, що нині ніхто в Польщі не говоритиме про нові "успіхи" у закордонній політиці" (там же – с. 161).

 

У далекому Римі Євген Онацький, один з провідних діячів ОУН, колишній член Центральної Ради писав: у своєму щоденнику:

 

"Над української нацією доконано нового страшного насильства. Потоптано знову всі блискучі "самовизначення народів", ніби визнані в Мюнхені. На їх місце поставлено принцип голої сили. Нема ніякої потреби при цьому ані битися руками об поли, ані закликати громи небесні на насильників. Треба ростити власну силу! Маленька Карпатська Україна кров'ю тих своїх героїв, що в Перечині відновили національне причастя Крут, виявила яскраво перед усім світом не тільки справжні національні ідеали цієї маленької закутини української землі, оганьбленої зрадництвом ріжних Бродіїв та Фенциків, але й непереможну силу тієї великої ідеї Українського Соборництва, що пігнала тисячки карпатських юнаків назустріч героїчній смерті" (Онацький Е. Карпатська Україна: сторінки з римської щоденника // Календар-альманах Відродження на 1952 р. – с. 33-72).

 

Що ж сталося з захисниками Карпатської України? Їх доля склалася по-різному. Багатьом вдалося врятуватися, виїхавши за кордон або вчасно сховавшись від угорського переслідування. Однак більшість січовиків закінчили життя трагічно.

 

273 чоловіки перейшли румунський кордон. У Великому Бичкові їх спочатку зустріли привітно. Січовики добровільно склали зброю. Однак у Бухаресті злякалися, що Угорщина може використати цей випадок як Казус беллі (привід до війни) і почати бойові дії з метою приєднати Трансільванію, що колись належала до "корони св. Стефана". Тому всіх січовиків видали угорським військам.

 

18 березня полонених привезли в Тячів. Як згадує один з січовиків, Іван Бутковський, "На вулицях велика юрба народу зібралася на військову параду. Саме в цю юрбу впроваджено січовиків, гордих і незламних. Буря диких криків та опльовування були першим привітом, який кинула юрба безборонному відділові у синіх мундирах. Зараз же за цим "привітом" прийшли удари, насамперед п'ястуками, і копання, які згодом перемінилися у жахливу масакру. Озброєні мадяри били прикладами, кололи багнетами на крісах" (Бутковський І. Остання сотня. – с. 90).

 

Скривавлених вояків відвели до в'язниці. "У тюрмі січовики поводилися гідно та спокійно, готові кожної хвилини вмерти. З нами сиділо кільканадцять арештованих "русинів", які несамовитими голосами ревли "ельєн модьор орсаг", "смерть Волошинові" тощо. Однак ситуацію врятував Ю. С. з мого відділу – старий емігрант. Він тричі крикнув грімким голосом: "Слава Україні!". Він упав на землю змасакрований, але своїм вчинком здивував ворогів та русинів" (там же – с. 90).

 

23 березня в'язнів посортували на дві категорії: "лендвел орсаг" – "польські громадяни", та "орос емігрант" – "емігранти з Росії". Перших розстріляли у дворі тюрми. Других відправили на роботи в концтабори.

 

Галичан, тобто, за угорською термінологією, "емігрантів з Польщі", розстрілювали без суду і слідства як угорці, так і поляки. Відомо багато випадків звірств.

 

23 березня на польський кордон поблизу гори Татарівка прибула група полонених. Поляки тут же, на очах в угорців, розстріляли їх із кулеметів. Микола Вегеш подає інші факти: переданих польським прикордонникам галичан відвели в ліс і розіп'яли на деревах, поприбивавши руки й ноги залізними скобами та грубими цвяхами, котрими закріплюють залізничні рейки (Вегеш М. Наш край назавжди залишиться Українським // Наука і Суспільство, 1992, № 3. – с. 25-26).

 

На торуньському перевалі 21 липня 1939 року поляки вчинили масове вбивство трьох з половиною тисяч січовиків (там же).

 

Частина галичан були інтерновані в угорському таборі Варюлапош, і в квітні 1939 року їм запропонували або повернення на батьківщину, або еміграцію. Звичайно, полонені вибрали другий варіант.

 

Василь Гренджа-Донський, згадуючи ті дні, писав: "Закарпатська Україна – це тепер тюрма народу, всюди горе, плач, страждання і зойки, і неволя, всюди злочини, убивства" (там же).

 

Таким сумним був фінал Карпатської України. На II Великому Зборі Організації Українських Націоналістів, що відбувався в серпні того ж року в Римі, кожного загиблого націоналіста було згадано поіменно. Головуючий на засіданнях читав прізвище загиблого, а зал, стоячи, промовляв: "Живи вічно" (Непогасний огонь віри. Збірник на честь сл. п. Полковника Андрія Мельника. – Париж, 1974. – с. 564).

 

Так, всі захисники української державності вічно житимуть у наших серцях – відомі та безіменні. Бо бої за Карпатську Україну мали не просто регіональний, локальний характер. Тут було випробувано волю і мужність українських націоналістів. Ці ж націоналісти невдовзі пішли в загони УПА, в підпілля ОУН, у Похідні Групи, що несли ідею самостійності та соборності на східні терени України. Вогонь державності, запалений у Хусті, не загас під вітром, що дув із угорських рівнин, а був підхоплений і пронесений через усі наступні п'ять десятиліть нашої бездержавності – аж до 1991 року, до 24 серпня.