«Тільки б українське!» (автор: Кахнич Іван)

опубліковано 28 лют. 2013 р., 01:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 бер. 2013 р., 11:10 ]

Дослідження життєвого шляху політв’язня сибірських таборів, уродженця села Черниці Миеолаївського району Михайла Мамчура, 1919 року народження, колишнього жителя Запоріжжя здійснив Іван Кахнич

 

Михайло Мамчур народився у 1919 році у селі Черниці у багатодітній сім’ї. Ще з шкільних років батько помітив у Михайла хороші здібності до різних наук. Тому після закінчення Черницької семирічної школи віддав його у Стрийську гімназію. Навчання проводили польською та українською мовами. Навчання польською – безоплатно, а за українською – треба було платити. Михайло настояв: нехай буде з оплатою, тільки б українською!  

 

Серед студентів у цей час діяла націоналістична група «Юніори», в яку вступив і Михайло. Після успішного закінчення гімназії він продовжив навчання у Черницькому ліцеї, вчився за спеціальністю «агроном».

 

Політичні події цих років не залишали в стороні М. Мамчура, і він вступає в ОУН. У 1941 році його разом з однодумцями – Михайлом Мельничиним та Василем Панчаком (родом із села Надітичі) відправляють для навчання у німецьку школу «Нахтігаль» (місто Франкфурт). Головним завданням у Другій світовій війні українські націоналісти вважали створення власних збройних сил. Тому було вирішено скористатися з німецької допомоги й сформувати два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд», відомі також як Дружини українських націоналістів. Вони мали стати основою майбутньої української армії. Одним із командирів ДУН був Роман Шухевич. 30 червня 1941 року він на чолі «Нахтігалю» увійшов до Львова. Того ж дня ОУН проголосила Акт відновлення української держави та створила Українське Державне Правління. Р. Шухевич став заступником міністра військових справ.

 

У 1942 всіх їх відправили у Білорусію в бій проти радянських партизан. Це означало, що німецькі командири їх обманули, вирішили використати у своїх цілях. У Білорусії майже весь склад батальйону відмовився воювати. Тоді німецьке командування їх роззброїло та відпустило по домах. Більшість курсантів перейшла у ряди УПА, а частина роз’їхалася по селах для організації місцевого підпілля УПА.

 

М. Мамчур повернувся додому, у село Черницю, а через декілька днів поїхав працювати у Стрийський район агрономом.

 

З приходом радянських військ у 1944 році на Західній Україні проводилась масова мобілізація в армію. Туди і потрапив М. Мамчур. В одній військовій частині разом з ним були односельчани Володимир Кардаш та Степан Деркач. В одному із боїв на території Німеччини М. Мамчур та С. Деркач потрапили у полон до німців. Перебування в німецькому полоні для радянських солдат було дуже важке. Допоміг випадок. У свій час Михайло Мамчур досконало вивчив німецьку мову. Одного разу, коли неподалік колючої огорожі проходив німецький офіцер, М. Мамчур поскаржився йому по-німецьки на погане утримання полонених. Почувши звернення, офіцер повернувся і наказав привести цього полоненого до нього. Після довгої розмови М. Мамчур погодився бути перекладачем і одночасно працювати у підсобному господарстві. Для роботи йому виділили коня. Увійшовши в довіру німецькому керівництву, через деякий час М. Мамчур на коні втік з полону і повернувся додому у рідне село Черницю.

 

У скорому часі територію, де знаходився цей табір військовополонених, захопили американські війська. Степана Деркача звільнили з полону. Він залишився у Німеччині на території контрольованій американцями. Одружився з німкенею і незадовго виїхав у Америку. 

 

Після закінчення війни, маючи квиток учасника війни, М. Мамчур поступає у Львівський університет на географічний факультет, де провчився три курси. Під час навчання підтримує дружбу з дівчиною, яку ні в чому не підозрює, частково розказав їй про своє минуле життя, показав свої фотографії, зроблені під час навчання у німецькій школі. Одну з них вона потайки забрала із собою. Фотографія потрапляє у руки органів НКВД. Михайла Мамчура арештовують прямо на вулиці, везуть у тюрму на Лонцького. Почалися допити з тяжкими побиттями. Кінцевий вирок – 10 років тюрми. Для відбування покарання його вивезли у Кемеровську область, місто Сталінське.

 

У камеру з ним потрапив один місцевий бородатий дідусь з міста Сталінське, який до цього працював лікарем. Побачивши рани, які залишили на тілі М. Мамчура НКВДисти, дідусь пообіцяв, що вилікує його. Постала проблема ліків. До дідуся приходила внучка Людмила, яка приносила передачі. На його замовлення принесла відповідні ліки, якими він лікував М. Мамчура. Через деякий час здоров’я Михайла покращилось, рани загоїлися. На знак вдячності за надану допомогу Михайло Мамчур пообіцяв, що коли вийде з тюрми, то ожениться на дідовій внучці. У 1951 році Михайлу дали дозвіл на вільне поселення у межах Кемеровської області. Він переїхав у місто Прокоп’євськ.

 

Після смерті Сталіна у 1953 році оголосили амністію, і М. Мамчуру дали дозвіл повернутися в Україну. Він їде додому у рідне село Черницю. Побувши там два місяці, їде у Львів і починає займається своєю улюбленою справою – кравецтвом. У гості до нього приїжджає із Запоріжжя Людмила. Вони вирішили одружитися, через рік переїжджають у місто Запоріжжя, до її батька. Михайло Мамчур там теж продовжує працювати кравцем. У скорому часі його клієнтами стали відомі у цій місцевості люди. Він шиє стильний одяг, створює нові моделі, які виставляють на показах моди. З часом вони стали дуже популярними, їх виставляли за межами України – у Німеччині, Франції, Канаді. З деяких виставок привозив нагороди. Для досягнення цих успіхів йому довелося добре приховувати своє старе минуле, зокрема тюремне увязнення, перебування у навчальному центрі «Нахтігаль».

 

У сімї М. Мамчура з’явилися два сини та дочка. З часом далися знатися його минулі рани, пошкоджений хребет, побиті печінка та нирки. Помер Михайло Мамчур у 1990 році у місті Запоріжжі, там і похоронений.